У дзеркалі, у загадці

9

Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.

— Чому відчинене вікно? — запитала дівчинка.

— Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.

— Увесь сніг зійшов?

— Та ні.

— А крига на річці?

— Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.

Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?

Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.

— Один з нас сидітиме тут увесь час, — запевнив тато.

— Навіщо?

Ніхто не відповів.

— Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.

Тато погладив її по волоссі:

— Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.

— Тоді пошлю до вас ангела.

Тато з мамою переглянулися.

— Боїтеся, що я втечу?

Тато похитав головою, а мама сказала:

— Ми сидимо біля тебе так само, як тоді, коли ти була ще маленькою.

— Бо раптом злякалися, що пташка покине гніздо?

Під страхом своїх погроз вона-таки змусила батьків покинути кімнату. Трохи згодом Сесілія збудилася і побачила на підвіконні Аріеля.

— Ти така гарна, коли спиш, — сказав він.

— Не хочу говорити. Хочу надвір!

— А здужаєш?

— Ще би! Хочу подивитися на річку, поки не скресла крига.

Аріель зітхнув:

— Клопітно буде з одягом.

— Я мушу вийти надвір.

— Тільки ненадовго.

Він допоміг їй знайти у шафі зимовий одяг.

— Цієї ночі візьмемо санчата.

Аріель усміхнувся:

— Це вперше я возитимуся на санчатах.

— А я вперше цього року, — додала Сесілія.

Сесілія одягнулася, але вони ще на хвильку затрималися перед поличкою із колекцією коштовних камінців.

— Ці камінці майже з усіх країн світу, — мовила вона. — Кожний з них — маленький уламочок земної кулі.

— «Маленький уламочок земної кулі», — повторив Аріель.

Він показав на метелика, якого їй подарувала Маріанна:

— А ось цей?

Сесілія не відповіла, тільки поклала метелика до кишені куртки.

— Тепер він полетить, — сказала вона.

— «Полетить», — знову повторив ангел. — «Тепер він полетить».

— Спершу поглянь, чи усі сплять.

Аріель хитрувато примружив око:

— А може, обоє подивимося?

Вони вийшли в коридор і залишили санки біля сходів. А тоді підкралися до батьківської спальні. Двері були відчинені. Вони обоє стали на порозі. Сесілія приклала палець до уст.

— Тсс, — шепнула вона.

У кімнаті було майже зовсім темно, але крізь вікно сіялося світло від ліхтаря над дверима стодоли. Мама й тато спали, міцно притулившись одне до одного.

— Вони, наче маленькі діти, коли сплять, — прошепотів Аріель.

Сесілія кивнула:

— Цікаво, що їм сниться…

Потім вони заглянули до кімнати Лассе. На підлозі лежала ціла купа складанок леґо. Сесілія ступала обережно, щоби не потрощити їх. А Аріель плив у повітрі за кілька сантиметрів від підлоги.

Сесілія відчула, що так любить свого молодшого братика, аж їй сльози набігли на очі.

Чи не дивно — плакати від любові до когось? За останні тижні вона так рідко бувала з Лассе, що він став для неї майже чужим.

Вони взяли санчата і крадькома зійшли на перший поверх.

— Бабуся з дідусем живуть у маленькому будиночку поряд, — прошепотіла Сесілія.

Ангел Аріель кивнув:

— Але зараз бабуся спить у вітальні на канапі.

Вони заглянули до вітальні — і справді: бабуся спала не роздягаючись, тільки накрилася куцим пледом. Сесілія знала, що останнім часом бабуся часто спала на канапі. А все через те, що не витримує дідусевого храпу, — так сказала мама. Сама бабуся казала, що спить у будинку, аби допомагати мамі з уколами.

— Найкраща у світі бабуся, — сказала пошепки Сесілія.

— Я знаю, — відказав Аріель.

— Не тільки тому, що це моя бабуся. Вона найкраща бабуся світу.

— «Найкраща бабуся», — повторив ангел. — «Найкраща бабуся світу».

Вони вийшли за поріг і причинили за собою вхідні двері.

Надворі була холодна зимова ніч. А зір висіялося видимо-невидимо. Місяця не було, тому зорі видавалися ще яскравішими, ніж звичайно. Сесілія стрибала по подвір’ю, тягаючи за собою санчата. Бабуся прив’язала до них грубу мотузку, хоча мама притримувалася думки, що з цим поспішати не варто. Тому Сесілія й бабуся зробили все потайки від мами.

Від подвір’я і аж до самої річки тягнувся довгий пологий схил. Сесілія одразу сіла на санчата. Готуючись до спуску, вона обернулася й крикнула Аріелеві:

— Хочеш зі мною, то чіпляйся!

Ангел сів, щільно притулившись до дівчинки. Сніг став уже твердим, і санки зі шаленою швидкістю покотилися згори. Вони спинилися унизу, перед чагарником на березі річки.

Сесілія засміялася.

— Рекорд! — галасувало дівча.

Вона підвелася і озирнулася на Аріеля:

— Хіба не чудово?

— Напевно, — відповів той пригнічено, — але я нічого не відчув.

— А тепер переберемося через річку, — закомандувала Сесілія і стала прокладати собі шлях через чагарі.

Нарешті вони опинилися на кризі.

— Шкода, ковзанів не взяли, — сказала мала. — Я вмію їздити і на ковзанах.

Вона покинула саночки і почала ковзатися по кризі на своїх чобітках. Аріель ковзався босими ніжками. Вони мали бути зовсім гладенькими, бо він зробив кілька потішних піруетів, наче справжній Фігурист.

Раптом почулися скрип і потріскування криги. Сесілія стрімголов кинулася до протилежного берега, Аріель перелетів за нею.

Озирнувшись назад, вони помітили, як крига на ріці розкололася на великі уламки. Посеред річки на крижині зосталися санчата.

— Санки! — скрикнула Сесілія.

Аріель, не зволікаючи, кинувся за ними. Сесілія думала, що він пролетить над рікою, а тоді спуститься вниз і прихопить санки із собою. Та ангел підійшов до берега і рушив навпростець кригою. Часом він ступав навіть по воді.

Невдовзі ангел повернувся із санками. Сесілія не могла цього з цілковитою певністю стверджувати але їй здавалося, наче він плив над поверхнею води. Це було схоже на політ різдвяних оленів, запряжених у сани.

— Як чудово! — вигукнула вона.

Сесілія рішуче взялася за мотузку і оголосила:

— А зараз ми провідаємо Маріанну!

Вони пострибали пагорбами до жовтого будинку. Сесілія була тут багато місяців тому. Перед Різдвом Маріанна не раз заходила провідати її але з того часу минуло уже багато тижнів.

Ось вони уже й на місці. Сесілія натиснула клямку, але двері були замкнені.

— Ми не потрапимо досередини, — констатував Аріель. — Я би зміг пройти і крізь них, та боюся, що вдвох нам це не вдасться.

Сесілія хитро усміхнулася. Вона рушила в бік комори, кивнувши ангелові, щоб той ішов за нею.

— Я знаю, де лежить ключ, — мовила гордо.

Вона одразу знайшла ключ під порожньою бляшанкою з-під фарби. Раніше вона проводила у Маріанни не менше часу, ніж у себе вдома, в Скутбю.

Дівчинка відчинила двері, і вони тихцем зайшли досередини. Щоб потрапити до кімнати Маріанни, треба було перейти вітальню. Сесілія засвітила бра на стіні. Аріель дріботів за нею, наче менший братчик.

Сесілія обережно взялася за двері і відчинила їх. Маріанна спала, розсипавши по подушці довге руде волосся.

Сесілія весь час почувала себе вільною та щасливою, мов пташка, але побачивши Маріанну, зронила сльозу. Може, тому, що товаришка спала, а може, тому, що давно її не бачила.

— Ти плачеш? — прошепотів Аріель.

— Так, я плачу…

Маріанна заворушилася у ліжку. Ось-ось прокинеться.

Аріель смикнув Сесілію за полу куртки:

— Прощайся з нею!

Сесілія розстебнула кишеню і вийняла маленького метелика. Вона нахилилася і обережно поклала його на підлогу перед Маріанниним ліжком.

— Нащо ти це зробила? — запитав Аріель. — Це ж вона тобі його подарувала.

Сесілія стенула плечима:

— Ах, він і так, певно, більше мені не знадобиться.

У ту ж мить Маріанна звелася у ліжку, але Сесілія та Аріель були вже у вітальні. Вони зачинили за собою двері, а Сесілія бігцем поклала ключ на місце. Потім вони сіли на санки і невеличкий шмат дороги до ріки проїхали. Коли санчата зупинилися, Аріель злетів угору і став літати довкруг дівчинки, мов невагома лялька. Сесілія теж почувалася невагомою. Вона сиділа на санках, задивившись на зоряне небо.

— Оце і є вічність, — зітхнула вона.

— Або небо, — докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.

— Або всесвіт!

— Або універсум!

— Або дійсність!

— Або просто світ, урешті!

— Або Велика Загадка! — вигукнула на завершення Сесілія.

Аріель кивнув голівкою:

— Безбатченко має купу імен.

— «Безбатченко?»

Він знову кивнув:

— Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.

— Це вічність, — повторила Сесілія.

Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.

— Виразно її видно лише серед ночі, — сказав він.

Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:

— Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.

Ангел Аріель похитав головою:

— Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.

Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.

Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:

— А ти знаєш, як називається ця річка?

— «Як називається ця річка?» — повторила Сесілія. — Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.

Ангел кивнув:

— Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж «леіре» — це «глина». Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.

— Нічого не розумію.

— Леіра… — повторив Аріель.

Він загадково усміхнувся:

— Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.

Дівчинка стенула плечима.

— Прочитай «Леіра» навпаки!

Минула секунда.

— АРІЕЛЬ! — зарепетувала Сесілія. — Вийшло «Аріель»!

Ангел гордо кивнув:

— Мені завжди подобалася ця долина.

Сесілія дуже тішилася.

Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.

Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:

— Зірка впала.

— «Зірка впала», — повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.

Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:

— Пам’ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?

— І зовсім не загадково.

— Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.

Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?

Ось вони добралися до подвір’я.

— Ходи-но сюди, — запропонував Аріель. — За стодолу.

З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.

— Це минулорічна ялинка! — вигукнула Сесілія.

Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.

Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.

Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.

Ангел Аріель нахилився і торкнувся зірки одним пальцем. Вона засвітилася, ніби до неї під’єднали струм.

— Як гарно! — скрикнула Сесілія.

Як тільки Аріель забрав палець, зірка погасла.

— Зроби так ще раз, — попросила дівчинка.

Він знову дотулився до зірки. Як тільки він торкався старої різдвяної зірки, вона спалахувала і осявала Сесілію та Аріеля, стіну стодоли і засніжені околиці.

Аріель поманив Сесілію рукою. Вона зрозуміла, що їм уже час повертатися. Треба встигнути піднятися у спальню, доки хтось не прокинувся.

Цього разу ангел також допоміг їй роздягнутися і залізти під ковдру. Він прихилив санки до стіни точно там, де вони й стояли, а тоді прибрав кімнату від снігу й талої води. Сесілія заснула, тільки-но дотулившись до подушки.

Коли вона прокинулася, біля неї сиділи тато і бабуся.

— Ніч? — спитала вона.

Тато кивнув. Він взяв доньку за руки, а бабуся зволожила їй уста.

— Я знаю, куди поділася стара різдвяна зірка, — прошепотіла Сесілія.

Бабуся з татом переглянулися:

— Різдвяна зірка?

— Вона лежить за стодолою. Ми забули її зняти, розбираючи ялинку.

Перш ніж заснути знову, Сесілія глипнула на бабусю і сказала кілька слів так голосно й виразно, як тільки змогла. Вона їх продекламувала, наче рядки із якогось вірша, вивченого колись напам’ять:

— «Улюблені діти не мають багато імен, хіба тільки байстрята. Їх знаходять па сходах, їм не відомо до пуття, звідки вони взялися. Вони витають у порожнечі».