5

Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір’їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.

Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?

У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.

— Вони завжди кладуть мене на канапу, — сказала Сесілія.

Ангел обережно поклав її на червону канапу.

— Вони вимкнули гірлянду на ялинці! — вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. — Неподобство!

Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.

— Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?

— Це схоже на небесні світелка.

— Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?

— Небесні світила — це зорі й планети, — пояснив ангел. — Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?

— Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.

— А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.

Сесілія глянула вгору:

— Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…

Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні — білі, інші — золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!

— А як тепер, зірка уже рівно сидить?

— Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.

Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.

— От якби я уміла літати, — скрушно зітхнула дівчинка. — Я б, напевно, чкурнула геть від усього.

Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:

— Вони не прибрали ласощів.

— Можеш почастуватися.

Аріель закружляв над тарелем:

— Якби ж то я міг.

— Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.

Ангел глибоко зітхнув:

— Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.

— A-а… Я забула.

— Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це — розкошувати земними смаколиками.

— Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.

Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.

— Приємно спостерігати, як ви їсте.

— Чому це?

— Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.

— Справді так.

— А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?

— Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.

— А що найсмачніше для тебе?

Дівчинка замислилася:

— Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.

Аріель закотив очі:

— Трохи дивно звучить — кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.

— Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!

Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.

— Там лежать полуниці, — показав він на стіл.

Сесілія засміялася:

— Це марципанові полуниці для Лассе.

— Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?

— Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.

Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.

— Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? — запитав ангел.

Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:

— Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.

— «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»

— Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.

Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.

— Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.

Аріель розчаровано похитав головою:

— Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше — незбагненна загадка для ангелів на небесах.

— Але не для Бога, бо то ж він створив нас.

Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.

— Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, — сказав він.

— Чому ж?

— Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.

— Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.

Аріель енергійно закивав головою:

— У цьому й дивина.

— У чому саме?

— Що ви живі.

Сесілія втупилася поглядом у стелю:

— В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…

Ангел перервав її:

— Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це — бути людиною з плоті і крові.

— Ну, то питай!

— Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?

— Ти не відчуваєш запаху ялинки?

Аріель пригнічено похитав головою:

— Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це — не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.

— Вибач.

— Як пахне ялинка?

— Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це — різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці — дідусеві сигари, та й досить.

— А гірлянди пахнуть?

— Ні. Думаю, що ні.

— Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?

— Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.

— Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?

— Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків — тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди — це один великий ніс.

— Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?

— Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?

Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.

— Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я — не шматок живого чарівного тіста.

— То як же ти бачиш?

— Це можна назвати духовною присутністю.

— Але ж ти бачиш мене?

Ангел похитав головою:

— Я просто тут є.

— Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?

Ангел ухопився за думку:

— Ти можеш бачити уві сні?

— Я часто бачу яскраві сни.

— Але ж уві сні ти бачиш не очима.

— Ні, вони заплющені, коли я сплю.

— Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.

— «Внутрішнє око»?

Ангел кивнув:

— Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.

— Чому ж?

— Бо воно не з плоті і крові.

— З чого ж воно?

— З духу та мислі.

— Аж трохи моторошно.

Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.

— Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.

— З твоїх слів, наші очі — суцільна таємниця.

Аріель відмахнувся:

— Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.

Дівчинка засміялася:

— Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.

— Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.

— «У повній пітьмі», — повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.

— Кожнісіньке око — це малесенька частинка божественної містерії, — продовжував розповідати Аріель. — Зір — місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око — дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.

Сесілія спинила його змахом руки:

— Останнього я не збагнула.

І Аріель почав пояснювати:

— Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…

— Розповідай!

— Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.

Дівчинці аж дух перехопило.

— Небо і море! — вигукнула вона.

— Так, як небо і море.

— Що саме?

— Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око — дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.

Таке бачення подобалось Сесілії:

— Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.

Ангел грайливо усміхнувся:

— Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння — велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.

Дівчинка стенула плечима:

— Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. — Залишилося два. Ти любиш музику і спів?

— Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її «ангельські кучері» радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.

— Справді так.

— Що ти маєш на увазі?

— Схожість.

— Ти і її бачив?

— Важко не помітити.

— Про яке відчуття поговоримо тепер?

Аріель засміявся:

— З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це — чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові — річ цілком незбагненна.

— Невже це так дивно?

— Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?

— І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.

Аріель голосно зітхнув:

— Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.

Сесілія скоренько продовжила розмову:

— Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…

— Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.

— «У дзеркалі, у загадці…»

— Тепер ти дражнишся, — образився Аріель.

— Я тільки смакую слова!

— Колись земля була пустельною, — розповідав ангел далі. — Тоді у неї з’явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися Венера і Марс. Якби ж знову стало надто тихо, слід було би увімкнути запис органного концерту Й. С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.

— А може, тобі варто було б стати поетом, — запропонувала Сесілія. — Правда, стиль у тебе не надто класичний.

— Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.

Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:

— Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.

Дівчинка потупила погляд:

— Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов’язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.

— А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?

— Напевно.

— Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…

— Отакої! — вигукнула Сесілія. — Нема чого нам про це думати.

Він винувато притулив руку до уст:

— Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?

Сесілія кивнула:

— Питання «Як тобі спалося?» мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.

— Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв’язки.

— Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…

— Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.

— Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.

Сесілія почала вимахувати рукою.

— Я можу бачити вухами.

— Дурниці!

Ангел Аріель спохмурнів:

— Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.

— Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.

— Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.

Дівчинка підвелася на канапі.

— Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.

— Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.

— Тобі не здається, що бути ангелом — це звучить трохи містично.

— Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…

Дівчинка глибоко зітхнула:

— Хотілось би більше поміркувати над життям.

— Ніколи не пізно.

— Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…

— Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте — плакати та жалітися.

— Легко тобі казати!

— У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.

Сесілія витерла сльозу:

— Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?

Ангел кивнув:

— Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…

— Не так уже й незвично, як на мене.

— Для ангела ж — це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.

— Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».

— Ти маєш на увазі Кріт?

Сесілія відчула себе майже зрадженою:

— Ти й це знав?

Ангел кивнув:

— Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це — відчувати їх на дотик.

— Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.

Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:

— Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.

Сесілія втрутилася:

— Але існує ще й шосте відчуття.

— Яке шосте?

— Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.

Ангел таємниче підморгнув:

— Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?

— Ти знаєш, де вона?

— Побачимо…

Сесілія лежала й думала про Різдво.

— Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.

Оченята Аріеля спалахнули:

— «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.

— Про те, що всередині різдвяних подарунків?

— Ні, всередині тебе.

— Фе, як бридко.

— Та ні, потішно.

— Що тут потішного?

— Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…

— Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.

— Якої?

— Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.

— Ангели ніколи не порушують слова.

— Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.

— Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…

— Та питай уже!

— Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?

— Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…

— Як ти її відчуваєш?

— Часом тільки лоскітно, а часом пече.

— А плоть і кров усередині себе?

Дівчинка похитала головою.

— Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.

— Щось-таки ви повинні відчувати.

Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:

— Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…

— Боляче?..

— Коли щось коле… або гупає… або пече.

Ангел розпачливо розвів руками:

— «Коли або гупає, або пече…»

— Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?

— Ні, ніколи.

— От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.

Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.

— Ангели не можуть ущипнути себе за руку, — визнав він. — Ми нічого не відчуваємо.

Сесілія здригнулася:

— Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.

На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.

А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:

— Треба скоренько покласти тебе в ліжко.

— Чому?

— Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…

Загрузка...