У карнавалі історії. Свідчення

ПІСЛЯМОВА[1]

Коли в часи перебудови В. Максимов, головний редактор «Континенту», запропонував мені перевидати у Москві цю книгу, я погодився, але без великого ентузіязму. Якби це не виглядало кокетуванням з читачем, то признався б, що не подобається вона мені ні за формою викладу матеріаялу (відчувається поспіх, забагато дисидентського пропагандизму й моралізму), ні за самим підбором його (забагато конспірації). Та й марксист… Для чого ж підтримувати Горбачовські ілюзії? Неприємно й те, що знайомство з новим читачем починається з Москви. Але з Києва пропозицій не було.

Взагалі, кому це сьогодні потрібно? Написана книга для західних людей. Про радянську дійсність радянські люди знають самі, історія тюрем та дисидентства вже досить добре висвітлена в численних наукових та художніх працях…

Але Максимов нагло помер, на витримавши нахабної морди «демократії», і питання перевидання в Москві само по собі зникло.

Сьогодні ситуація дещо змінилась. Вже з’явилося покоління, що не є в-собі-радянським, для якого той карнавальний час, минуле незнані. Політика є історія, обернута в майбутнє. Ми не можемо змінити минулого, але можемо його переосмислити, і залежно від того, який сенс ми вкладемо в історію, визначиться майбутнє. Тому навіть наївний марксизм-ленінізм «ліричного героя» цієї книги має свій позитив свідчення суб’єкта в собі й крах ілюзій.

І все ж книга застаріла, насамперед для автора, — на того, що писав її, я дивлюся майже так само відчужено, як він на свого «персонажа». Згадую перші приїзди в Україну наприкінці перебудови. Майже жодного ностальгічного спогаду… Жахнувшись, спитав у друга, що в ті проминулі часи відбував покарання за антирадянську пропаганду.

«Те саме було і в мене, коли повернувся із заслання до Києва». Найбільше відчуження було від людей мого покоління, і особливо знайомих. Таке враження, що вони зупинилися там і тоді, де ми розпрощалися. Дійсно, стагнація. В якомусь сенсі цей період вмираючого звіра був жахливіший, ніж сталінський, жорстокий, всевинищуючий, але тут наче сам час зупинився, замерз, як у барона Мюнгавзена, й тепер із замерзлих душ виходить лише «гласность», недоказане, недодумане в 60-ті роки й не розвинуте потім. Ось так читаю і цього «младо-марксиста». (Згадується дотепна й зла назва рецензії в паризькій «Русской мислі»: «Мутант на склоне», парафраза твору Стругацьких «Улітка на склонє»). Власне, де вони, мої вчителі філософські, младо-марксисти? Вони, окрім замерзлих, самі пройшли великий шлях, одні — в християнство, другі в російський месіяністичний шовінізм, треті вийшли за межі імперських опозицій і стали дійсно філософами.

І все ж, чи потрібно щось міняти? Якщо міняти, то радикально, тобто писати нову книгу, на що не маю ні часу, ні бажання. Врешті-решт, автор сам є частиною того карнавалу, який він описує. Та й поняття карнавалу, в моєму, не-бахтінівському сенсі, поглибилось. Врахуймо, що сам Бахтін змушений був ховати релігійне своє підґрунтя, свій зв’язок з такими філософами, як Бубер. Без цієї підоснови карнавал дуже легко скочується в паганізм. Теорії Бахтіна були засобом самоосмислення демократичного руху, але деякі з бахтініанців обернули його ідеї до чорної сотні, що б там не казав про ту сотню сам Солженіцин.

Слід було б врахувати критичні зауваги, побажання читачів, серед яких були й персонажі книги. Ось, наприклад, я подарував бебелівську фразу «Антисемітизм є соціалізм для дурнів» Енгельсові. Виправляти не буду, бо сама ця помилка є свідченням про час і про автора. Чи багато хто з нас, марксистів, знав того Бебеля? Тому й вийшло за анекдотом про радянського інтелігента, який не відрізняє Гоголя від Гегеля, Гегеля від Бебеля, Бебеля від Бабеля тощо… (У Франції якось попав на конгрес анархістів і був вражений, коли побачив у Елізи Рюклє — «так, так, чув про неї» — чималу бороду.) З тим-таки антисемітизмом мав мороку. Один із французьких істориків, і непоганий, якось публічно підтримав у газеті наш виступ на захист С. Петлюри: «Так, Петлюра не був антисемітом, що серед українців, як свідчить Л. Плющ, рідкість». Дзвоню, обурююсь, зустрічаємось. «Де я таке писав чи говорив?» — «А ось у вашій книжці, на сторінці 16…» — «Та це ж я про себе, а не про українців». — «Я не хотів Вас ставити у незручне становище». «Але ж я сам поставив. Хіба Ви не бачите, що це комсомольський антисемітизм, навіяний загальнорадянською, офіційною пропагандою? Ви ж бачите, що цей хлопчисько навіть пізніше рветься стати гебістом та стукачем. Та й не почуває він себе українцем. Це — малорос, та ще й совєтський. Для чого нам такий захист Петлюри, якщо пляма з нього переноситься на весь народ?» Професор, хоч і не вибачився публічно, але зробив потім кілька непоганих телепередач про Україну. Було й інше. Один з дисидентів звинуватив: «Як Ви посміли писати про український антисемітизм? Нема в нас антисемітизму». Точнісінько, як партєйна людина 70-х.

Більш цікавими були ситуації навколо самої книги. Для людини, що прийшла в літературу випадково й не збиралася бути літератором, виникали ситуації дивні… й смішні, або не дуже. Почну з мого італійського Перекладача, а потім і друга, Серджіо Рапетті, якого Буковсь-кий ніжно обізвав Серьожа Репкін (переклад прізвища: хтось у родині, здається бабця, була росіянка). Дзвонить: «Льоня, ти получіл вторую премію (одну із десяті) за лучшую історічєскую кніґу в етом ґаду. Напіші речь, такую, штоби жюрі даже не сомневалось, кому вручіть первую премію. Ето — замок в Тоскане, правда, лішь на десять лет». Вся родина аж затихла, два дні ніхто не галасує: «Тато пише… Тсс…: Ти ж напиши, щоб усе журі ридало». Написав, родина рюмсає: «Просто на Нобля!» Від Серджіо вітання — «Без сумніву — ти». Але потім дзвонить: «Ти знаєш, це був автомат, жеребок». І що найбільш образливо, що ця італійська сука-фортуна вибрала комуніста… Але так йому й треба, бо підтекст таких премій простий — хтось вкладе гроші в палац (це ми — на ремонт палацу?..), а потім він, палац, піде під туризм чи що… Та все одно, написав для Серджіо віршик «Тоска по Тоскане». І тут лихо… через кілька років прочитав цей каламбур у Мандельштама. Вкрав класик… Взагалі з крадіжками в літературі кепські справи. Якось попали на вечір російської еміграції, всіх трьох. Я іронічно кинув: «Трі Грації еміграції». Не жартуй! — бо через деякий час прочитав це у когось, кого вважають за поета… Ще гірше було, коли писав про російський радянський фашизм. Знов пожартував: скоро вони доведуть, що і етрускі — ето русскіє. І знов… довели, й землячок між ними… От тоді вирішив не жартувать, бо хтозна, що ще вийде…

Сумніше з американським виданням. Видавниця, пані Вульф-Иованович була близьким другом Сент-Екзюпері, їй сподобались мої листи з божевільні про нього й Пришвіна, вона заявила, що це найкраща його інтерпретація, і вона хоче не лише Карнавал видати, але й окрему книгу про філософію Сент-Екзюпері та Пришвіна. Розмова, вечір з нею! — збожеволіти можна! Де ж у божевільні я міг навіть уві сні таке уявити — розмова з людиною, що добре знала Екзюпері. Ото карнавал! Нова зустріч, після виходу книги. Вона — холодна, як крига, якою я був ошпарений. Який там Сент-Екзюпері… Минуло кілька років, поки знайшов пояснення. Землячок постарався… А як їй довести, що я не верблюд?..

Та це все сантименти. Важливіші дискусії щодо змісту книжки. Власне, почалося з перекладу. Скажімо, національність. Виявилося, що у французів це означає просто громадянство. Ось ми, наша родина, нині — французи. Але якщо згодишся на таку дефініцію, ти — росіянин. Або погоджуєшся на совєтік. Російські дисиденти, очевидно, приймали «росіянин», і кепкували: «Ти какой-то нєрвний на етой почвє». Та як тільки почалася Афганська війна, вони теж стали нєрвними, й так само почали виправляти журналістів та перекладачів: «Не русскіє зверства, а совєтскіе». Або слово «єврей». Для французів слід називати віросповідання або не підкреслювати етнічного походження, бо звучить шовіністично. Доводиться пояснювати, що в СРСР не за віросповідання притискають євреїв, а саме за етнічне походження. Але справа гірша, бо у кожної нації в СРСР — своя проблема, відмінна від інших. «Ні, ця тема у Вас занадто, хворобливо підкреслена». Та ж не можна, живучи в імперії, не говорити про її імперську природу. Націоналіст. З цим словом довелося помучитись. Як окреслити свою чи тих, хто сидить, позицію. «Націоналіст» викликає забагато несмачних асоціяцій. Деякий час я використовував «сепаратист», але й воно має негативні конотації, й не покриває всіх відтінків національних рухів. Довелося користуватися «патріотом», що на совєтське вухо тхне радянською пропагандою. В українській діяспорі лінгвістичні проблеми взагалі набули якихось химеричних форм. Знов-таки той самий націоналізм, сепаратизм або жиди. Якось цілий вечір просперечалися з приятелем: він терпіти не може інтернаціоналізму, я так само — космополітизму. Виявилось, що його космополітизм означає мій інтернаціоналізм… Дискусія «єврей чи жид?» була вже всеукраїнською. Доктор Я. Мусянович, з ОУНу, активний учасник Єврейсько-українського товариства, згодився з нашою позицією, що це не лінгвістична проблема, а історично-психологічна. Свого часу д-р врятував у шпиталі від гестапо 20 євреїв. Вдалося його вмовити, щоб розповів про це Паризькій громаді. Д-р починає: «Ну, і от ці жи… євреї». Бідний західник, рятував він жидів, а розповідати йому доводиться про євреїв… Росіяни в свою чергу пробували нам накинути необразливість назви «малорос». Історично вони мали рацію, якщо забути психологічні аспекти мови, що історично змінила сенс Малої Росії.

Психолінгвістика виринула й під час вибору назви цієї книжки. Французький видавець відкинув «Я вибираю свободу», бо так само назвав свою книгу В. Кравченко, один з перших, хто розкрив західному читачеві правду про комуністичний рай. Відкинуто було й «У карнавалі ГУЛАГу»: читачам уже цей ГУЛАГ остогид, начиталися. «У карнавалі історії» теж не приймав — назва «непродажна», «французи не люблять парадоксів». Та я вперся, і через рік здивований видавець визнав, що не мав рації… Російське видавництво виправило назву на більш грамотну, хоч я й пояснював їм, що сенс саме в цьому «В», бо «На карнавале» — турист, спостерігач, а «В карнавале» глядач є одноразово й актор, тобто свідок і учасник цього трагіфарсу, бо сам є радянською людиною, яка крапля за краплею вичавлює з себе раба, радянську людину, в моєму випадку й вищезгаданого малороса. (Тому й підписував свої самвидавівські статті з національного питання — М. або Малорос, вичавлюючи з себе малоросійщину). Карнавальна маска допомагає зняти з себе соціяльно-рольову маску «битія», що «определяет сознаніє», рабську машкару, що деформувала твоє обличчя. В українському виданні з назвою все гаразд, але графічне оформлення — таке собі намисто з колючого дроту — спотворило філософський сенс поняття карнавалу, звузило його до «парадоксів доби».

Найбільш наукове, американське видання зробило в назві іншу помилку, бо до назви було додано примітку щодо автобіографічности книги. Не дивно, що деякі американські читачки питали мене, чому так мало написав про родину. Одна з них пішла далі: «Чому Ви не розказали про своє сексуальне життя?»

Тому наполягаю — це не автобіографія, не сповідь, навіть не хроніка поточних дисидентських подій. Якби я мав хист письменника, то написав би щось художнє, щось типу «Запіскі із жолтоґо дома», «Совєтська комедія» або «Половиє ісслєдованія совєтчини». І не історія… мав рацію італійський автомат…

Писав майже зразу після приїзду, паралельно читаючи свіжий (тоді саме отримали кілька новин, ось як Нєкіпєлов, вірші якого вразили мене близькістю тюремних роздумів) і старий самвидав, що служив мені для освіження пам’яті й хронології («Хроніка поточних подій» та «Український вісник», куди сам свого часу подавав інформацію). Писав, лише поверхово познайомившись із Заходом, писав російською мовою для перекладача видавництва, що хотіло скористатися з розголосу мого звільнення й підганяло, тому перекладач теж поспішав, перекладав тими порціями, що я йому видавав. Побачивши, завдяки численним мітингам та конференціям на захист політв’язнів, рівень знань про радянську реальність, хотів спростувати численні прорадянські міфи та показати зсередини психологічний процес де-совєтизації людини, виникнення і розвитку «дисидентства» (слово, нам нав’язане, майже невідповідне суті), руху опору, його різноманітности, недоліків і позитивів. Не маючи образної фантазії, змушений був взяти за основу зображення цих процесів муляж людини, яку знав непогано і саме зсередини, та її зустрічі, бесіди, дружбу й суперечки з іншими радянськими людьми. До того ж і в пам’яті все було ще свіже. З перших днів слідства зайнявся самоаналізою, пошуком тих слабких точок, за допомогою яких ґебіли можуть зламати. Тому неодноразово подумки аналізував, де, коли, чому ламався, чинив щось погане, і, власне, заради чого сів. Якоюсь мірою «У карнавалі» є тою аналізою та невисловленим останнім словом на суді. Вже після суду, в божевільні додалося: «Мушу все це запам’ятати, щоб свідчити».

У Франції прочитав «Історію хвороби Леоніда Плюща», своєрідний некролог собі. Зворушливо до сліз. Як і личить некрологу, персонаж майже янголятко, тобто не я. Збірку підписала Т. С. Ходорович (живе нині у Франції), та разом з нею складали й писали збірку моя дружина й Майя Каганська. Щодо Майї мене вже питали, чому я не згадав її в Карнавалі. Не згадав багатьох. Але саме про неї написав, приховуючи (за занадто прозорим М. К.), бо в той час вона ще не виїхала в Ізраїль, жила в Києві, як дисидент явно не виступала, над дисидентами кепкувала й мала деяку рацію. ДБ знало про нашу дружбу, але для чого було додавати матеріял проти неї? Блискучий літературознавець, вона допомогла мені гострою критикою моїх «народницьких» смаків та ілюзій, мого позитивізму. Допомогла і в перших літературних спробах, коли я працював над психоаналізою радянського фашизму. В цьому виданні книги я проставляю її ім’я, як і ім’я ще кількох людей. Серед них колишня акторка «Березолю» Ірина Дмитрівна Авдієва, що ввела нас з дружиною у світ вкраденої у нас світової культури, що через безодню соцреалістичної некультури передала нам естафету культури початку сторіччя й загублених 20–30-х років, не лише російських, але й українських. Завдяки їй я проминув такий звичайний у процесі дерусифікації малоросів етап, як українофільство, що є реакцією на комплекс національної меншовартости. У попередніх виданнях я розповідав про неї під кількома іменами. У 68–69-х роках ми розійшлися і то досить різко, бо вона вважала, що дисиденти несуть бєсовщину й нову громадянську війну… Як не сумно згадувати наш розрив, та ми завжди вдячні їй, як вдячні долі й за тих, з ким познайомилися пізніше, увійшовши в активну самвидавівську діяльність. Думаю, не буде великим перебільшенням, що завдяки участі в демократичному рухові ми познайомилися з найкращими людьми України й Росії. Розірваний ланцюг історії все більше й більше ставав цілісним. Так наші уманські «бабусі», есерка К. Олицька, українська політична діячка Н. Суровцева і їхня московська подруга, «махнівка» 3. Б. Голумбієвська-Андрєєва, продовжили історичну естафету Авдієвої далі вглиб часу. Історія на наших очах, в наших очах повертала свій сенс.

Кілька друзів дорікали мені, що я приписав їм слова, яких вони не говорили. Що ж, пам’ять є пам’ять, хоч я й намагався бути точним у випадках, коли називав імена (хіба дещо змінював з конспіративних міркувань). Читаю спогади знайомих і незнайомих людей — і хапаюся за голову: та не так воно було! Гірше, мабуть, у випадках неназваних осіб. Хотів би застерегти тих, хто пізнає в них себе. Компенсуючи своє невміння творити образи, я свідомо ліпив такі персонажі з кількох чимось подібних між собою людей і навпаки — розбивав одну людину на кілька фігур. Хоч як ми боролися з розвитком революційної злости в собі, та перечитуючи книгу, бачу, що позбавитися радикалізму не вдалося, книга писалася за свіжими слідами й оминути загострення суперечок, неприйняття тої чи іншої позиції, людини не вдалося. У деяких місцях знімаю прізвища…

Часто мене питали: «Чому Ви так мало написали про божевільню?» Мало. Причина — та сама божевільня. Ще тільки почав описувати слідство, і вже відчув, як погіршується нервовий стан… (У цій книзі він досить добре відчутний в Норвезькій частині.) З самого початку французькі лікарі зробили помилку, коли, визнавши мене психічно здоровим, поставили на цьому крапку. Як засвідчує досвід нацистських і комуністичних тюрем, людина з них не виходить цілком психічно здоровою, вона потребує реадаптації, психічної реабілітації. Після психтюрми це ще більш потрібно. Так чи інакше, дніпропетровський період писав у невротичному стані, намагаючись якнайшвидше закінчити книгу. (Потім вже на численних зустрічах у Міжнародній Амністії, виступах перед психіятрами докладно розповідав про окремих осіб та саму психушку.) Хоча сьогодні згадую психушку спокійно й відчужено, але додавати багато не буду. Психушки вже описані багатьма людьми. Вже після звільнення дізнався про деякі подробиці біографії Снєжнєвського та Лунца. Якщо Лунц, і про це свідчать його родичі, був сам по собі паталогічною особою (хоч і він колись рятував людей від смертної кари), то Снєжневський починав порядною людиною. Під час війни намагався рятувати людей від СМЕРШу й ДБ. Що зробило його теоретиком репресивної психіятрії? Його співробітниця воєнних часів вважає, що це спокуса науковця, який відкрив «вялотекущую шизофренію» та її біохімічний компонент (?). Та мені здається важливішим той факт, що газові камери для духу створили й використовували не нацисти, а комуністи. Чому? Думаю тому, що нацисти не претендували на ощасливлення всього людства й створення раю на землі. Коли ж рай створено, то лише божевільні (тобто захоплені духами зла) або агенти пекла можуть бути ним незадоволені. Цим можна пояснити, чому цю кару застосовували переважно до віруючих, марксистів та втікачів за кордон, чому в божевільнях порівняно небагато було євреїв. (Бо ж євреї самі в ті часи уособлювали сили зла, міжнародного імперіялізму, космополітизму та сіонізму…)

Чому мене запроторили саме в божевільню — ясно. Вже в 69-му моєму приятелеві гебіст сказав, що «твій шеф вже в божевільні, шизофренік». Яка там експертиза, для чого? І все ж є кілька неясностей. Чому в 69-му підготували непогану амальгаму (спекуляція книжками, порнографія, антирадянська й дійсно наклепницька, брехлива література), провели кілька обшуків та допитів й… не посадили. Щодо мого слідчого, один дисидент підозрює, що той був по-своєму порядний, не дуже старався знайти компромат і навіть декому трохи допомагав. Сумніваюся, хоч такі випадки дійсно бували… Більш цікаве питання — для чого провели аж три експертизи? Київські психіятри в ті часи не готові були ще прийняти теорію й практику репресивної психіятрії. Психіятр, що провадила мою експертизу, поставила досить незручний для ДБ діягноз — психопатія. Знаю, що й іншим дисидентам, серед них і Стусові, вона ставила легкі діягнози. За що, мабуть, слід би було їй подякувати. Але чому в Москві, після діягнозу Лунца провели третю експертизу, Снєжнєвського, який зняв політичне забарвлення моєї шизофренії та її параноїдний розвиток? Я пояснював це своєю тактикою з ним. Знаючи, що йому хотілося виглядати в очах Заходу й радянської інтелігенції порядною людиною, у розмовах з ним я досить прозоро натякав, що мій випадок стане загальновідомим. Але для чого взагалі була ця експертиза? Мою експертизу, разом з кількома іншими, готували для західних психіятрів, і потрібно було зробити її бездоганною, науковою? Мабуть. Один з цих західних психіятрів признався мені, що, прочитавши мою історію хвороби, повірив у цю хворобу, хоч і не погоджувався з потребою насильного лікування. Але… ось недавно з Інтернету отримав секретні матеріяли про арешти, які ДБ подавало в Політбюро. Там мене пов’язують з групою Якіра-Красіна (не було такої групи, були вони двоє, які порушили нашу, більшости членів легалістичної Ініціятивної групи захисту прав людини в СРСР, заборону вступати в будь-яку підпільну, закордонну організацію). А це означає, що, можливо, ДБ готувало для мене «шпигунську» справу, «ізмєну Родінє» (розстрільну, тим вони й ламали Красіна й Якіра), і для цього їм потрібно було швиденько вилікувати мене та зробити осудним. Такі фокуси пробували провести з М. Плахотнюком уже в Дніпропетровську. Щоб закінчити з репресивною психіятрією, наведу ще кілька міркувань і фактів. Вже після виходу в світ французької версії книги прочитав в «Осінній казці» Лесі Українки точне зображення майбутніх психушок. У неї король вводить цю репресивну новину, бо королівство почало хитатися, а він хоче виглядати благодійником народу. Система психушок виникла в часи хрущовської відлиги й перших років брежнєвщини, коли наші королі відмовились від безумства сталінських репресій. Трохи пізніше прочитав про майбутні психтюрми у німецького містика Р. Штайнера, який вважав, що при подальшому розвитку матеріялістичного, позитивістичного ставлення до людини, будь-які духовні пошуки будуть розглядатися як хвороба й лікуватимуться. Таким чином, ще до комунізму в Європейській суспільній атмосфері вже відчувалося щось, що свідчило про можливість розвитку тюремної системи в цьому напрямку… (Сам Сербський вважав, здається, усіх революціонерів божевільними і мав для цього досить багато фактичного матеріялу).

У радянських умовах такого типу ідеї попали на сприятливий ґрунт невігластва лікарів. Серед дніпропетровських «врачек-палачек» згадую лише кілька садисток. Інші — жінки з порушеною сексуальністю, або просто темні, неосвічені, забиті життям, які дійсно не могли зрозуміти, чому й для чого дисиденти ризикують собою. Вже в час перебудови свердловський кінорежисер брав інтерв’ю у лікарів та їхніх жертв. Вислухавши мене, запитав: «Як Ви пояснюєте той факт, що вони аж шаленіли, коли чули Ваше прізвище, а у Вас такої ненависти нема?» Це вже з психології катів. Можливо, до мене вони кипіли особливою ненавистю тому, що вислизнув з їхніх пазурів… Пригадую лише один випадок, коли пережив злу радість від приниження катів. Це було в Гонолулу, на міжнародній психіятричній конференції. Коли повз мене проходили Снєжневський, Наджаров, Морозов, я насолоджувався помстою, початком нового Нюрнбергу: «Ось я, що був для вас ніхто, таборовий пил, піддослідна тваринка, нині свідок звинувачення, за яким ви — міжнародні злочинці». (Не забуду розповіді однієї американки. Снєжневський підійшов до неї, поплескав по щічці і запитав: «Невже я схожий на ката?» Оця щічка її добила: «Що це значить?» Відповідаю: «Так Ви ж не справжній психіятр, а жінка».)

Як науковця, мене завжди цікавило питання: «Ну, добре, вони сфальсифікували моє божевілля. Але де в мене внутрішні гарантії, що я не шизофренік?» «Філософську інтоксикацію» визнаю. Було… І не лише марксистська. (Якось питав у кюре, члена Політбюро Еспан-ської компартії: «Як це Вам вдається. Ви ж пацієнт Дніпропетровської психтюрми…» Сміється: знаю.) Що шизоїд, в цьому не сумнівався до всіх експертиз. Але ж то тип психіки. Мій колишній приятель вважає всю українську культуру шизофренічною, а російську — маніякально-депресивною. Але не в цьому річ. Чим більше зустрічався з божевільними (особливо на Заході), тим ясніше ставало, що нема абсолютної межі між нормою й паталогією. Ось, наприклад, симпатичний, розумний N. Я його бачив цілком здоровим у тюрмі. А тепер переді мною очевидно хвора людина. Захворів він завдяки лікарям, чи був хворим до тюрми? Американський психіятр після бесіди сказав мені, що ще рік-два такого інтенсивного лікування, і в моєму мозкові стались би незворотні біохімічні зміни… Тому має йтись не про те, чи хворий, чи здоровий, йдеться про соціяльну загрозливість думки,’ репресивність лікування, неправове ставлення до хворого, про те, хто й для чого ставить діягноз. У соцтаборі (майже у всіх соцкраїнах) діягноз і покару призначав король Лесі Українки.

Перечитуючи український та російський тексти, бачу, що кожне видавництво вибирало те, що хотіло. А я тоді не хотів перечитувати. Дещо доведеться доповнити з російського.

З того часу багато чого змінилося. Не лише я, а й інші еволюціонували. Змінилися й мої оцінки людей. Про деяких не знав, що стукають (одного все ж викину, бо доведеться забагато про нього писати, лізти в психоаналізу тощо). Інші виявились кращими, ніж здавалось. Я б із задоволенням викреслив компліменти десяткові людей, наприклад, компліменти Морозові (саме тоді над ним нависла загроза божевільні), та це було би брехнею про той час. Зняв би злі репліки про наших лібералів, дехто з них зміг випростатись і навіть частково повернути свій талант. Та й покаялись — кілька людей. Найтяжче мені з Дзюбою. Коли написав дуже злу передмову до французького видання «Інтернаціоналізму», то В. Некрасов публічно звинуватив мене в бєсчєловєчності. Я ж у приватному листі дуже гостро звинуватив його в зєвачєствє, егоцентризме, наплевательстве на окремих людей та й усю Україну… Жаль, що посварились, та інакше я не міг, і не зміг би сьогодні. Пошану до нього зберіг. Як і до Дзюби. Наперекір закономірності падіння таланту тих, хто здався, його талант мислителя-культуролога зріс. Якби (завжди в історії України оте Шевчен-кове «якби»!) було прийнято його програму зцілення української культури, то ми мали б шанс уже бути в Європі… Я знав, що він знає про мої писання проти нього (наївна редакція «Українського слова» подарувала панові Міністру надрукований в них «Інтернаціоналізм»), та це не завадило ні йому, ні мені в спілкуванні й співпраці. Коли ми отримали відкритого листа В. Стуса до Дзюби, то жалкував, що не мав раніше, замінив би свою передмову цим листом… Щоб вже закінчити з цією болючою темою, згадаю телефонічний дзвінок 76-го року, від Ірки-Якірки: «Чому ти так гостро написав у „Монді“ про Красіна, і так м’яко — про батька?» їй я пояснив, а читачеві… Перед очима моєї дружини стоїть Петро Якір, якого бачила після його звільнення. Блідий, як крейда, тотально знищений прохає в неї… простити. Людина зламана ще в сталінських таборах, алкаш. Це — останнє — використали. З Красіним складніше. Думаю, що його головною слабкістю було вождівство, переоцінка себе як лідера антикомуністичної опозиції. В еміграції публічно каявся, але ми бачили, що нещиро, із внутрішнім прагненням повернути собі лідерство. На покаянний особистий лист я йому не відповів. Вдруге покаявся вже всерйоз. Передав через Н. Світличну, щоб я йому простив. Я відповів, що простив ще в тюрмі, але за себе, не за інших. То нехай йому прощають вони. Чи Бог. Жорстоко. І все ж, — як інакше? Скільки інших загублених доль, з його вини… Не я суддя…

Був ще один закид. Його зробив після виходу в світ російськомовного «Карнавалу» В. Максимов. Він звинуватив, що я за марксистським звичаєм написав донос на партійних циніків, анти-комуністів. Ні, писав я про них, зважуючи те, що знало ДБ, зважуючи й їхній цинізм, що збігався з цинізмом самих гебістів… Відбрехатись їм було б дуже легко, вказавши на мої наклепи на Щербицького, Овчаренка, Брежнєва… І все ж, боюсь, що справді, на бажання, ДБ могло використати проти них мою книгу… Те саме щодо моїх конспірацій. Я міняв націю співрозмовників, місце, ситуацію, але тепер бачу, що конспірація погана. Стосовно шефа нашої лабораторії маю закиди сумління, бо з конспіраційних міркувань погіршив його образ. Заднім числом можу розкрити, що він був одним з тих небагатьох, хто підписав мого листа на захист арештованих українських націоналістів. Погіршив, бо не бажав, щоб вони знищили його справу. Чи врятував він її? Мабуть, ні, як своєю партійністю академік і член ЦК Глушков не врятував, а загубив українську кібернетику… І все ж, якщо я завдав комусь шкоди, то жаль… Є якась страшна логіка боротьби, коли замість роздумів і пошуків спільної істини, людина повинна вибирати просте: так — ні, ворог — союзник. І хоч дисидентство й виробило свою етику толерантности до ворога чи слабака, але оця сама логіка давалася взнаки майже в кожного, в мене — теж. Не озлобитися — тяжко…

На жаль, нового Нюрнбергу, міжнародного суду над комунізмом так і не відбулося. Небагато хто покаявся, й особливо це вражає щодо ґебілів у рясах, що вчать паству каяття. Дуже не люблю оте російське публічнеє покаяніє, з роздиранням сорочки й душі, але дивно, як вони всі (майже) легко простили свої злочини. Тому й суду не було. Добре німцям — їх розбили… Я проти переслідування комуністів (довічне ув’язнення, розстріл якомусь 100-річному катові, чи навіть Каганови-чеві, Молотову, Морозову, Наджарову?), але суд юридично-моральний потрібен. Без нього маємо те, що маємо. Колишні експропріятори приватної власности експропріювали так звану всенародну власність і продовжують грабувати народ. Гірше, вони привласнили наші гасла демократії, незалежности, й навіть церкви. В Росії ідуть ще далі, створюючи дикий капіталізм під прапором християнства і все того самого месіянізму Святой Русі.

Недавно, ще дехто з дисидентів жалів, що боровся з комунізмом — новий звір їм здається ще паскуднішим за попереднього. Я не жалкую, може тому, що був марксистом і не мав ілюзій щодо демократії. (Навпаки, моє розчарування було позитивним щодо неї.) Жаль, очевидно, що народ плутає демократію й дєрьмократію, але це свідчить лише про те, що роз’яснювальна, просвітна функція дисидентства не вичерпала себе. Власне, дисиденти не були революціонерами в сенсі Леніна. Не було нової утопії раю на землі. Для нас — майже всіх напрямків руху опору — не йшлося про владу. Чи випадково те, що серед сучасних магнатів, нових руських чи українців, нема жодного дисидента, хоч очевидно й були нечесні, непорядні дисиденти (про Гамсахурдію не згадую, бо це не з наших країв, та й був він лише іграшкою в руках ДБ)? Не потрапили вони і до влади, хіба що кілька опинились біля неї. І це свідчить, що «ми чесно йшли», хоча якісь зерна неправди й можна знайти в дисидентському русі. Окрім того, не будемо переоцінювати роль дисидентів у зникненні радянської влади. Не ми звалили комунізм, не ми звалили імперію. Запам’яталася одна київська зустріч 95-го року. Після довгої й цікавої розмови з О. Забужко біг на останнє метро. Дядьо мого віку показав, куди бігти, й по дорозі розказав про себе (про мене ж дізнався під кінець розмови). Не лаяв ні дєрьмократію, ні націоналістів, лаяв лише Леніна й пломбований вагон: «ізмєннік». Науковець, інженер, працював в органах, тобто в їхньому якомусь Інституті. «Ви ж знаєте, платили нам добре. І ось кажу батькові в 64–65-му році: «Скоро тут все розвалиться. Поки не пізно, купимо тобі хату під Києвом». Я так і присів. Це тоді, коли ми (чимало з нас) ще мріяли полагодити цю країну, у всякому разі не думали, що ще за нашого життя вона лусне, товариші з органів уже розуміли, що це станеться ось-ось. Дійсно, «я — політіческій, піонера в попку клюнул». Так і хочеться доточити оце до назви книги «я піонера в попку клюнул». Скільки було ще наївности в нас. Розвалили імперію самі володарі, бо хотіли позбавитися «вериг комунізму» (В. Шульгін), які заважали їм відверто, прямо, законно користуватися привілеями нового класу, але вже не «комуною», а персонально, родинно, «цивілізовано», «як люди». Розвалили, бо вже не могли керувати по-старому, бо народ теж не хотів жити по-старому. Кріт історії рив глибше, ніж це здавалося класикам марксизму-ленінізму, а іронія історії щодо них самих окошилась сарказмом…

І все ж правозахисний рух зіграв суттєву роль, і саме ту, яку на себе взяв, — демістифікація комунізму й імперського інтернаціоналізму, розвиток хоча б у інтелігенції правової свідомости, включно з національною самосвідомістю, тобто оформив, усвідомив, висловив всенародне небажання жити по-старому. Горбачовська революція згори змушена була поверх голубих мундурів натягнути не по них шите демократичне вбрання. Що це — перемога чи поразка? Тяжко назвати революцію, в якій було досягнуто саме тих цілей, що вона їх проголошувала. До влади завжди приходили мародери революції. Але так чи інакше наші країни вийшли з чорторию, глухого кута ентропійної смерті комуністичної імперії. Дисидентська доба — повернення в історію індивіда: відродження особистости. Нині в історію повертаються країни й нації. Процес болючий і, на жаль, відбудеться коштом рабів отих малих… як не остогидла вже метафора сорока років Мойсеевого Екзоду, але навіть для того, щоб казани були повні м’ясом (славнозвісна донбаська ковбаса), потрібно звільнитися від рабського духу. (Київ як біг за імперським возом, так і продовжує, і все знову й знову переживає напади ностальгії за Переяславською радою й Московським пужалном.) Навіть форма лицемірства нового класу, те, що вони «вкрали» у дисидентів, — демократія, християнство та незалежність — сприяє цьому звільненню. Бандит, який змушений грати в порядну людину, все ж краще за бандита «бєзпрєдєла» чи баклана. Він, хоча б через своїх дітей, наближається до цивілізації.

Мені неодноразово пропонували написати продовження «Карнавалу» на Заході… Мабуть, не буду, хоч і назва вже була: «На демократичному балагані». Звільнення з ГУЛАГу дало змогу зазирнути до кухні цивілізованої політики, і вона мені здалася дуже несимпатичною. Часто лицемірство, мюнхенський дух цієї політики, викликало бажання послати їх усіх, але куди? Чи не це саме лицемірство, точніше вибух проти нього загнало слов’ян і німців у тоталітаризм? Чи не на справедливому гніві проти брехні тих, що при владі, базує свою пропаганду й сучасний тоталітаризм, ось як Льо Пен у Франції, московські червоно-коричневі? Ось і новий Звір, ісламський фундаменталізм, вже вилупився, завдяки нечесності нашої юдеохристиянської цивілізації, й небезпідставно таврує брехню західних держав. Якось один українець, радянський солдат, що перейшов на бік афганців у брежнєвську війну, пояснював мені, чому хоче прийняти, вже вільно, в Америці, магометанство: «Дійсно, моральні принципи ісламу виглядають менш людяними, ніж християнські. Але вони дотримуються своїх принципів. Ми ж їх лише проголошуємо». Тепер уже й радянські комуністи проголосили себе християнами, і Захід, здається, вже готовий взяти Путіна в союзники для захисту демократичних християнських цінностей, ціною Чечні, оскільки під час війни з нацизмом лицемірно не побачили нацистської практики Сталіна щодо тих самих чеченців… (Ні, не маю ілюзій щодо чеченців. Люди як люди, як і афганці…)

І все ж, залишаюся оптимістом, бо на очах мого покоління два звіра впали. Останній не без нашої допомоги, завдяки розкриттю його брехливої звіриності. Оптимізм невеселий. Романтичний період боротьби закінчився. Замість попелу Клааса, що стугонить у серці, б’ється в голові «футуристичне» речення академіка Щерби, яке вчили в школі: «Глокая куздра бодлонула бокра і курдячить бокрьонка». І чого він все курдячить бідолашне, й курдячить? Ну, може, бокр і заслуговує на добрячий бодл («звір звіра їсть»), але жаль нещасне бокреня… І все ж оптимізм, бо і в нас, і на Заході народжується «екологічне покоління», ініціятивне й активне.

І маю надію — чесне з собою. Оця остання, Винниченкова заповідь й Солженіцинське «жіть нє по лжі», думаю, були провідними у дисидентстві. І Винниченко, й Солженіцин не завжди самі дотримувалися своїх принципів, та це не перекреслює моральної й соціяльної сили цього категоричного імперативу. Чи упродовж проминулих тисячоліть багато християн дотримувалися своїх принципів? Саме наслідком цього й став тоталітаризм. І все ж древні релігійні заповіти створили ґрунт для олюднення людства.

Згадуються наші пошуки кінця 70-х років, коли дисидентство переживало кризу й шукало гарантій від того, щоб не повторити трагіфарсу переродження будь-якого руху, революції. Додаю до «Карнавалу» свою самвидавську статтю на цю тему. Додаю не лише тому, що вона залишається актуальною, а й тому, що добре ілюструє карнавальність еволюції дисидентства й мене самого. Це була спроба знайти спільну етичну основу усіх правозахисних рухів. Для марксиста-ленінця, «общедємократа», атеїста важливо було знайти спільне для діялогу й співпраці з антикомуністами, націоналістами, віруючими. Для цього я пропонував «общедємократам» прийняти настанову на пошук правди в позиції ідеологічних ворогів, «усвоіть і прісвоіть» собі їхню правду. Це прискорить природний процес розмежування між гуманістичними й антигуманістичними силами в кожному рухові. Парадокс, — і не лише моєї — подальшої еволюції, полягав у тому, що внаслідок такої позиції я не лише засвоїв «чужі» правди, а, засвоєні, вони мене самого привласнили. Ще до арешту, і ще більшою мірою в тюрмі (в божевільні я заборонив собі міняти погляди), перетворювався поступово на мутанта на склонє, хоч від марксизму відійшов лише завдяки знайомству з еврокомуністами й троцькістами, які наочно переконали, що марксизм уже мертвий.

З цим марксизмом особисто мав багато клопоту, та все ж хочу сказати про нього кілька теплих слів. Все те розумне й наукове, що було у Маркса, давно вже засвоєне й привласнене сучасною цивілізацією. Карнавальний марксизм на схилі допоміг якійсь кількості людей покинути троцькізм чи партію комуністів. Марксизм «Інтернаціоналізму й русифікації» Дзюби свого часу зіграв неабияку роль для пробудження національної свідомости. Той самий марксизм примушував пильно придивлятися до процесів зародження, точніше конституювання нового класу. Думаю, що справжня, чесна й розумна ліва опозиція не зашкодила б сьогодні, щоб чинити опір хижацтву нового клясу. Сучасна західна цивілізація, якої прагнемо для себе, великою мірою завдячує соціалістичним та профспілковим рухам (теж не подарунок). Все та сама іронія історії виявляє себе сьогодні в тому, що комунізм підірвав віру в боротьбу проти експлуатації. Саме відраза до всього, подібного, хоча лише за словами, до комунізму, спричинилася до слабкости лівого дисиденства, тому й не спромоглися створити профспілковий опір сьогодні.

Щодо клопоту… Користуюся нагодою, щоб подякувати українській еміграції, що в цілому мала досить мудрости й толерантности, щоб витримати, перетравити мій марксизм. Дякую й за моральну, матеріяльну, політичну підтримку в правозахисній боротьбі на Заході. Дякую долі за те, що мав змогу пізнати таких людей, як Ю. Шевельов, В. Барка, мйтрополит Мстислав, кардинал Й. Сліпий, таких діячів УПА й ОУН, як Ірена Козак, Богдан Кордюк, Микола Лебідь, Олег Штуль… Знаю, що можуть бути нарікання навіть з боку дивізійників, якщо в цьому ж ряду поставлю ім’я професора В. Кубійовича, але не я йому суддя за воєнне минуле, бо я був свідком лише його подвигу «Енциклопедії українознавства». Саме завдяки діяспорі зрозумів заповідь «Не судіть», що допомогло потім відмовитися й від судової аристотеле-томістської логіки суджень… Та список доведеться обірвати, бо задовгий… До нього довелося б долучити й менш відомих, та не менш близьких. Часто згадую покійного нині Д. Стру-ка, який продовжив роботу Кубійовича над «Енциклопедією». Та й особисто вдячний йому за уважну критику моїх літературних та фолькльористичних фантазій. Як це не дивно, але саме на Заході познайомився з Надією Світличною, познайомився фактично, а не поверхово, як це було в Києві. Без її дружби не уявляю, як витримав би увесь політичний балаган в діяспорі й поза оною.

Прочитавши попереднє, дружина обурено запитала: «А Григорен-ка чому не згадав?» Чому?.. Бо тема Григоренка охоплює майже всі теми, аспекти демократичного руху. У «Карнавалі» я пишу про нього як про дисидента-марксиста. На Заході він вже був християнин, «націоналіст» (Боже, які не значущі майже нічого слова). Мали з ним і Зінаїдою Михайлівною досить гострі дискусії, та дружба наша лише ними зміцнювалась, бо був він людиною надзвичайної сили духу й чесности з собою. Маю надію, що Н. Світлична збереться написати спогади й змалює політичну боротьбу Григоренка на Заході…

А Микола Руденко? З головою Закордонного представництва Української Гельсінської Групи мав досить гострі сутички… з приводу оцінки тих чи інших поетів та прозаїків. Мене аж нудило від навіть цілком порядних письменників типу Гончара, яких я вважав нацреалістами, типологічне й Генетичне (народництво 19 сторіччя). Микола, відповідно, терпіти не міг моїх улюблених «модерністів», в яких вбачав ненародність, снобізм, штукарство. Дискусії були настільки гострими, — ми обоє зловживали досить дошкульними епітетами, — що навіть боязко було за єдність нашого Представництва. Але суттєвих політичних розходжень не було — ні в тактиці, ні в стратегії. Та й виходили ми в правозахисній і політичній боротьбі з одного й того ж мандату, що мали з України, і з тої ситуації, що була на той час в СРСР…

А Раїса, колишня дружина Мороза? Згадуються наші роздуми над таким собі лейтенантом КДБ Кольчиком. На моєму допиті був уже майором чи капітаном (здивувало мене, що мій полковник поводився з ним як із старшим). Можливо, єдиний талановитий психолог в українському ДБ. Багатьох розколов. Тому що це саме він «розколов» О. Бердника, питаю Раїсу: «А чи були якісь містичні випадки у спілкуванні з ним?» Раїса згадала два. Містифікація типу шерлокхолмсівських, але видно, що дядьо вивчав «містику». Ми все чекали, коли колеги його з’їдять, як колись з’їла охранка знаменитого Судєйкіна: не терпить бюрократія талановитих людей, навіть покидьків…

Перечитую оцей «Карнавал» і розумію — не вдалося «карнавалізувати» історію. Не зміг ні стерти своєї біографії, ані знищити жалість до себе, тобто почуття власної важливости… Правда, й понять таких не зустрічав тоді. Хіба що їм типологічне близьке — карнавал. За весь час лише один читач запитав: «А чому — карнавал? Що це таке для Вас?» Спробую для цього одного пояснити. Андрухович в «Перве-рзії» змалював західне й діяспоричне посткарнавальне буття й побут. Емма Андієвська в своїй прозі дала картину карнавалу української післявоєнної діяспори, специфічно жіночими очима… Карнавал — це… ось, наприклад, сидиш в цісарському місці, думаєш про нову війну в Афганістані, про куздру, Шевченків «Кавказ» у Чечні, а в голові тобі настирливо стукає чомусь: «Рута, рута, волі нашої отрута». Вже скільки бився над цим: «За що він її отак?» (Тричі привозили з України насіння — не росте тут, лише дика, тутешня, миршавенька, прижилась). І раптом блискавка: «Чи не Рутенія мається на увазі? Випад проти тих самих отців-єзуїтів… А як це довести?» Або ось така паралельна асоціяція, спогад. Російська початкуюча поетка, дисидентське дитя, таке собі янголятко, аж суцільне евіґе вайбліхе чи може навпаки вайбліхе евіґе. На її прохання відбираю для якогось журналу її вірші. Ну, очевидно, метафізика, кохання, абстракції, Лєрмонтов перемішаний з Хлєбніковим, постмодерн. В одному вірші відчуваю, що щось не теє. Тобто те, але… Так наче в неї живіт у вірші бурчить. Делікатно бурмочу, що «у Вас тут такі звукосполучення, наче Ви спускаєте воду у ватер-кльозеті». — «Так, цілий день тоді бігала». — «Але ж Ви не про це хотіли сказать. Ні, ні, не переживайте, це якраз свідчення таланту, ще незасвоєного, несублімованого». Тобто є «фізіологізм», але не «ґеніяльний»… Щоб було ясніше, про що мова, пошлюся на Стуса, який в українській поезії, на мій смак, досяг вершини «ґеніяльного фізіологізму» а ля Мандельштам, перетворивши навіть тюремний фантазм у високу еротику. Оце і є карнавал. І багато чого іншого. Ось у москаля Максима поранена нога, і це означає, що він хтонічний божок. У час писання поеми у Тараса боліли ноги, й він почував себе Йовом на гноїщі імперії. І раптом болить твоя, читачева, нога… Та ні те, ні друге, ні третє не має ніякого значення, бо важливе лише те, що Тарас «боровся з Богом». Карнавал — це коли Бог сходить на Землю, стає людиною, тобто безкінечність втілюється в обмежене, майже нуль, а людина вивищується до… Кобзаря, наприклад.

Та генерал, наш Генерал не виходить з голови. Мадрид, 1980-й рік. Міжнародний конгрес соціялістів. Формально запросили на нього Сахарова, але ні його родичам, ні однодумцям слова не дали (наші союзники, італієць Краксі й португалець Суареш, ніяковіючи, пояснюють, що отой… — це вже від мене — Брандт, і Карлсон, що живе у Швеції — проти. Українська «соцделегація», пан Феденко тотально не бачить нас, і я його розумію: «наші» тут на пташиних правах, релікт древности). Та ми — в іншій делегації. Йде Мадридська міжурядова конференція з Гельсінських угод. Й паралельна, громадська міжнародна конференція з прав людини. Ми, гельсінці, досягли нарешті успіху в ’своїй боротьбі, стали дійсно міжнародною політичною силою. Але почуття перемоги дивним чином переростає в почуття поразки. Не лише тому, що тільки що трагічно-безглуздо загинув А. Амальрик. Ще тиждень тому бачилися в Марселі на конференції про положення робітничого класу в СРСР. Похорон. Поліція забороняє демонстрації. Американські гельсінці пропонують похід зі свічками, один за одним, без слів, наче це шпацірка. Я відмовляюсь від такої демонстрації на колінах. Горбаневська й Файнберґ, що випадково не загинув у машині Амальрика, погоджуються, але повертаються… Бо ж сиділи в психушці за вільну демонстрацію на Червоній Площі… Багато чого пережили ми тоді в Мадриді. Читаючи Андруховича, згадав ось сцену заключного банкету. Один із наших, ще новачок у таких конференціях, біжить з залі, весь аж червоний. «Що таке?» — «Та я йому про вмираючого у таборі N, а у нього очі пусті-пусті, нудно йому». — «Та ж він уже закінчив своє, після праці йому плювать на всіх N, і на нас разом з ними». (Ще перед Мадридом В. Мороз закинув Світ-личній, що її цікавить хвора печінка політв’язнів, його ж — Україна. Пусті очі, Духовна Бердникова чи Морозівська Україна без печінки — не-карнавал, хоч самі вони — карнавальні фігури).

Почуття поразки виникає, бо відчуваєш, що тебе вже прийняли у велику гру, ти вже не одинокий, ти вже цінна монета на розмін у всесвітній торгівлі. «Обмєнялі хулігана на Луіса Корвалана», і то ще було не гірше, бо потім обміняли Щаранського на шпигуна, потім п’ятьох дисидентів на двох… Долар падав, рубль заліз в Афганістан… Навколо сила силенна розвідок, он бачимо й «свого»… А он якийсь 007 потяг уже якусь ноль ноль секс, кудись… Теж робота у Бонді… З’явилась не запрошена ніким жертва обміну Мороз, і все хоче фотографуватися з нами, міжнародними жидомасонами. Головний жид (і теж жертва), Е. Кузнецов, іронічно згоджується (знав і яскраво змалював Валю в таборовій ситуації), а масон, тобто я, робить йому, Кузнецову, истерику: «А потім знову будете писати про український антисемітизм»… Наш голова генерал вже поза межами фізичних сил, тримається лише чимось надлюдським, чистим духом. Тягну його й ще кількох з української делегації відпочити, на найкраще, справжнє фламенко. (Дав адресу служник отелю, бо поважав, побачивши мої фото й інтерв’ю, поміщені якраз навпроти камасутрових вправ Мони Лізи в «Люі», пристойному напівпорнографічному журналі. Журналістка казала, що бере інтерв’ю для журналу типу «Сім’я і діти».) Генерал спить. Раптом здивовано бачить танцюристок: «Ото дівка!» Та ми лихі на генерала. Саме через відсутність фізичних сил він робить кілька помилок, не завжди встигає зважити свої кроки. Ідея-фікс генерала — Всесвітня федерація громадських гельсінських груп. Хтось підсунув йому «представника» Вірменської. Одного погляду на вірменського соратника достатньо, щоб зрозуміти: товариш Ваньку валяв, аби виїхати в доляровий рай. Рай долярів не роздає, тому за обіднім українським столом гельсинець ображено псьочить американо-европейський імперіялізм, мілітаризм (а радянські танки в цей час вже в Афганістані), і розповідає, як добре заробляв совєтським робітником. Григоренко чи то спить чи то хитрує, розуміючи, чому його ад’ютанти сердиті. І раптом генерал, у присутності якого навіть у Москві, навіть у дисидентській богемі, ніхто навіть одноповерхового сакрального слова не смів сказати, розплющує очі й посилає братнього соратника в покинутий рай — та ще й яким багатоповерховим солдатським софістикованим тропом!.. Вірменин перелякано зникає, ад’ютанти знеможені від реготу. Як кажуть вчені люди — катарсис. Карнавальний…

Чому карнавал історії? Тому що карнавал відбувається в особливий час, коли дія виходить, випадає з нормального, усталеного часу (перехід від літа до зими, чи зими до літа… всі інші ритуали переходу). Завдяки Жовтню не лише Україна, а вся Російська імперія випала з історії, але мала свою локальну історію в цій дірці. Тепер Україна (і всі інші комкраїни) повертається в загальнолюдську історію. Дисидентський рух — це початок цього повернення, тобто випадання, випадок з історії радянської неісторії. Випадок ставав особистістю, ми — нацією, сучасною. Знову згадується Григоренко. Його московські приятелі дивувалися «запеклости націоналізму» генерала й навіть висловлювали підозру, що старий хитрує, пристосовується до української діяспори. Українським рухом він зацікавився ще в першу мою зустріч з ним у Москві. Не хитрував, а повертався до себе, в християнство й українство. Не вмів хитрувати, взагалі дипломатом був кепським, прямолінійно-військовим. Скільки непотрібних палких дискусій спалахувало навколо нього, коли робив той чи інший дипломатичний ляп (хто їх не робив?). Дискусії ці забирали сили, нерви, час генерала. Та цікава характерна особливість цих промахів: навіть в них, особливо в них відчувалась глибинна політична мудрість Петра Григоровича. Ось як з його злощасною формулою: «В підпіллі можуть бути лише пацюки». Очевидно, ця формула образила багатьох ОУНівських підпільників. Генерал не врахував саме цього, не уточнив історичного часу й ситуації своєї формули. Його опоненти, в свою чергу, не врахували контексту висловлювання генерала. Бо своєю гострою тезою генерал лише підкреслив те нове, що з’явилося в СРСР, — самвидавський рух в добу, коли тоталітарний звір почав самознищуватись. Летальність вже сенільної хвороби комунізму була зумовлена тим, що радянська система тотальної дезінформації, дезінформації по вертикалі й горизонталі суспільства, не спроможна була увійти в сучасну добу інформаційної революції, що робило безнадійними усі спроби конкурувати з цивілізованим світом, навіть у тій сфері, де тоталітаризм має свої переваги — у воєнно-поліційній. Військовий кібернетик, Григоренко невипадково став одним з організаторів самвидавської правозахисної сітки. Почавши з наївно-легальних опозиційних виступів у рамках партії, пройшовши шлях так само наївного «ленінського» підпілля, генерал не лише увійшов в самвидавський рух молодшого покоління, а й активно розробляв практику, тактику й стратегію легалістичного (дайош права людини!) персоналістичного руху. По горизонталі цей рух був сукупністю осіб, особистостей, що шукали, творили, обмінювалися інформацією у всіх сферах суспільного життя, і тим самим руйнували піраміду тотальної брехні. ДБ не спроможне було знищити цю сітку інформації — для цього потрібно було повернутися до тотального терору Сталіна. На це новий клас не був уже спроможний, та й не хотів знову накладати своїми головами в нових чистках. Локалізовані репресії нищили окремі ланки самвидавської сіті, та вона поновлювалася і навіть стихійно удосконалювалась. Розгром підпільних груп, що виникли після ХХ-го з’їзду, показав, що щури ДБ влазять в такі групи майже з самого початку і творять з них пастки. Активні опозиційні сили гинуть в них без будь-якого відгуку в суспільстві. Підписантська кампанія середини 60-х років (у Москві до неї була причетна навіть частина Кремлівських можновладців), унаочнила, що міська інтелігенція не хоче (бо не може) працювати в умовах дезінформації. Погром підписантів довів, що влада не наважується знищити цілий клас освіченого інженерно-технічного прошарку. Але довів також, що до легальности правової держави ще далеко, потрібна певна конспірація. Так виробилась айсбергова структура самвидаву: невелика кількість самвидавників сітки творила видиму частину айсберга, більшість належала до підводної, неявної.

Чи випадково, що така структура опозиційних рухів нагадує сучасні сіті Інтернету? Інтернету у варварських умовах… Зруйнувати його було неможливо саме тому, що вся країна була опозиційною системі — від Кремля до ленінської кухарки. Анекдоти робили винятки для Брежнєва, але навіть його власні діти належали до «опозиції», хоча лише в кримінальній формі. Репресіями ДБ удосконалювало цей самвидавський інтернет, а успіхи у придушенні освіченої верстви прискорювали економічний крах імперії… Неможливість автарксії включила в совєтський інтернет і тамвидав. Змушені ввести в міжнародні угоди права людини, можновладці змушені були хоча б для годиться рахуватись із громадською думкою демократичних країн… Одним словом, айсберг самвидаву/тамвидаву неможливо було знищити. Зрізана верхівка моментально поновлювалась за рахунок тіньової частини…

Але айсбергова, легалістична структура опозиційних рухів мала й для нас свої недоліки. Нелегальність самвидавської праці неминуче породжувала деяке відчуження від оточення, звуження свого середовища (що, правда, компенсувалося розширенням його на увесь Союз, поглибленням самвидавської думки, розуміння проблем країни. Недарма, навіть табори для багатьох стали філософсько-політичними університетами). У моїй пам’яті — невеликий багатокутник навколо Київського університету. Поки не засвітився в КДБ й не отримав «хвоста», приємно було тут пройтися по знайомих. Ось квартира Алли Горської. Неподалік — «Ботанічний журнал», де можна зустрітися з Є. Сверстюком та професором Клоковим/Доленґо. А он там — Букрєєви. Поряд з Аллою ще одна теософка, де звичайно можна побачити О. Бердника. Поряд, на Червоноармійській — Швар-цзойди, з їхньою фантастично багатющою бібліотекою й розкішними розповідями Шварцзойда про німецький концтабір, про радянське життя-буття. Та в якийсь момент відчуваєш, що не повинен приходити в той чи інший дім, бояться або сам вирішуєш, що не маєш права наражати оцих людей на допит чи обшук. Дехто ображався… Коло друзів та цікавих знайомих звужується. Щоб розширитися за рахунок відкритих протестантів. Не зовсім відкритих. Вироблені за допомогою ударів КДБ правила конспірації диктують розбиття інформаційної сітки на п’ятірки. Вчимося з літератури про народовольців. У Західній пам’ять про підпілля свіже. Там доводиться перетворювати старі схеми на легалістичний рух. Між групами зв’язок підтримують одна-дві людини. Досвід конспірації набувається за рахунок провалів, своїх та чужих. Цінним підручником були «Хроніка поточних подій» та «Український вісник». І все ж нелегальщина породжувала неприємні явища, витворювала тяжкі психологічні ситуації. Часто з болем згадую тяжку історію з надзвичайно активною, розумною, симпатичною N. Якось мені сказали, що вона вже рік-два збирає для мене, безробітного, гроші. Не повірив, розпочали щось типу товариського розслідування. Виявилось, що гроші збиралися не лише в одній компанії. Гірше, мене в цих невідомих мені особисто групах самвидавників вона подавала як героя, вождя тощо: «Він сказав, він вирішив» і все таке інше. Мітоманія, очевидно, супроводжувалася й сексуальними фантазмами: виявилося, що вона спала не лише зі мною, а й з багатьма іншими відомими правозахисниками. Довелося з нею різко порвати. В Москві мені розповідали потім про подібну історію з одним хлопцем: «Гістеричний синдром!» Може, але коли це стається з твоїм другом, діягноз не втішає — боляче… І все ж, хоча умови для всім нам ненависної «бєсовщини» були, навіть в Москві вона залишилася на рівні поодиноких випадків.

Боляче згадувати й смерті, поламані життя, родини, душі. А чи не можна було оминути цю чашу, обійтися без усіх цих диявольських водевілів? Саме так і питали кілька читачів: «Якби Ви сьогодні могли поміняти свою долю, на що поміняли б?» — «Так, очевидно, на долю в нормально-поганому суспільстві (у нас воно було тотально поганим). У тоталітарних країнах ти витрачаєш своє життя на механічні перешкоди, замість того, щоб розв’язувати справжні проблеми буття». Але чи справді все отак лінійно, Захід — Схід, Европа й ми? А чому ж тоді в нас було стільки людей майже кришталевої чистоти, стільки людей, що піднялися до висоти праведників та святих? Чи не ті механічні перешкоди стали їм східцями в ту висоту? Й виринає чомусь стародавня хасидська притча. Богові остогидло чути нарікання на долю, й Він отих галасунів покликав і вказав на розвішані (як у театрі) номери-долі: «Вибирайте!»… Після, мабуть, чималого часу й галасу, кожен вибрав той самий, свій номер… Якби…