У карнавалі історії. Свідчення

ВСТУП

Думка написати цю роботу вперше з’явилась у мене навесні 1968 року, коли я був удома в Павла Литвинова на його дні народження. Пізно увечері гості й господар пішли, залишились ми вдвох з невідомим мені молодим чоловіком. Познайомились. Молодик виявився Володимиром Дрімлюгою, робітником, колишнім студентом Ленінградського університету. З університету його вигнали за «неблагонадійність».

Зав’язалась така собі типова розмова про всі «вічні» проблеми. Потім ми спустились на грішну землю і розповіли одне одному трохи про себе. Обох нас вразило те, наскільки ми різні. Різне соціальне походження, кардинально протилежна діяльність в юності — у школі й університеті, характери, що виключають одне одного. В юності у нас тільки одне було спільним — антисемітизм.

І ось наші шляхи перетнулись тут. І попереду в нас одне майбутнє — тюрма (ми не могли й уявити собі, що за тюрмою настане ще одне спільне — еміграція).

Не змовляючись, ми обидва подумали, що цікаво проаналізувати, які шляхи ведуть людину в СРСР до боротьби проти існуючого режиму. Цікаво було також проаналізувати: що ж нас всіх об’єднує — з тією протилежністю поглядів, яка існує в радянському демократичному русі. Про це я багато думав і в Дніпропетровській психтюрмі.

І висновок мені зараз бачиться більш чи менш ясно. Я висловлю його тут, трохи випереджаючи оповідь про мій особистий шлях У тюрму і в еміграцію.

Є легенда-бувальщина про великого індуського мислителя, святого кінця XIX століття Рамакрішну.

Якось Рамакрішна побачив, як б’ють батогами людину по оголеній спині. Від бичів на спині у того, кого били, виступали криваві смуги. Такі самі смуги з’явились на спині Рамакрішни…

Що це таке? Це оголена, нічим не захищена совість людини. Така совість не дозволяє заглибитись у самого себе, в особисте життя або ж заховатись за якоюсь хитромудрою ідеологією, яка дозволяє не бачити мук ближнього. Така совість не дає пристосуватись до суспільства, що оточує особистість.

Є певна частка істини в твердженнях радянських психіатрів і кагебістів, що всі, хто зважується у СРСР виступити проти існуючого режиму, — психічно ненормальні люди. І справді, — оголена, хвороблива совість, неспромога жити «у брехні» і злі, мала адаптованість до такого суспільства — це ознаки виходу за межі норми конформізму, міщанства. Тому невипадково, що серед учасників демократичного руху є справжні істерики, психопати, шизофреніки і т. д. Але вони були у всіх значних народних, релігійних і політичних рухах. Досить згадати, як багато народовольців збожеволіли в тюрмах і на каторгах царської Росії!

Я хотів би нагадати найбільшу героїню Франції Жанну д’Арк з її «видіннями», які супроводжували увесь її подвижницький шлях.

КДБ намагається спекулювати на психічній ненормальності деяких учасників демократичного руху, намагається використовувати психічно хворих людей для слідства й суду, а також для дискредитації опозиції.

Але для вдумливої людини як у СРСР, так і на Заході спекуляція на божевільних — всього-на-всього показник цинічної аморальності радянської таємної поліції, партійного й державного бюрократичного апарату.

Народився я в 1939 році біля озера Іссик-Куль, у Нарині, у Киргизькій республіці. Батько мій був шляховим майстром, мати — чорноробом. Батько загинув 1941 року на фронті. Мати наприкінці війни переїхала зі мною і моєю маленькою сестрою з Фрунзе на батькову батьківщину, у Борзну — маленьке містечко в Україні, до бабусі, батькової матері.

Немає сенсу розповідати про тогочасне життя: все населення країни, за винятком бюрократичної верхівки, жило у голоді чи напів-голоді.

Бабуся моя була глибоко віруючою людиною. Віруючими стали і ми з сестрою. Я пам’ятаю, з яким трепетом прочитав у 6 років дитячу книжечку про Ісуса Христа. Мати — атеїстка — намагалася переконати нас, що Бога немає. Але всі її докази розбивалися об наш власний життєвий досвід. А полягав цей досвід в тому, що бабуся наша була ворожка. Вона читала особливу молитву над дитиною, що хворіла «хворобою немовлят» (як я вже зараз розумію, хворобою невротичною, переляком чи «уроком» (ось це мені й досі незрозуміло). Мати моя підсміювалась з бабусиної медицини, але нічого не могла сказати всупереч очевидному факту: майже всі діти справді видужували. Тим більше, лікарі з лікарні, в якій працювала мама, навчились розпізнавати ознаки «бабусиних» хвороб і відправляли відповідних хворих до бабусі.

У вісім років я захворів на туберкульоз кісток. Мати написала листа до Хрущова з проханням влаштувати мене в туберкульозний санаторій (місцеві лікарі нічим допомогти не змогли). Я отримав путівку у санаторій (мати досі страшенно вдячна за це Хрущову, я — не дуже: в країні, де медична допомога безкоштовна, направлення в санаторій повинно бути нормою, і для цього не треба турбувати уряд).

Дуже запам’ятався мені перший день у туберкульозному санаторії. Привезли мене у палату якраз на обід. На перше видали борщ, на друге — картопляне пюре, на третє — виноград. Після напівголодного сільського життя обід видався розкішним. Виноград я бачив уперше і тому одразу ж накинувся на нього, потім почав жадібно поїдати борщ. І раптом у мою миску впав шматок хліба, за ним — другий, потім посипались обгризені виноградні грона. Я розгублено роззирався на всі боки, шукаючи ворога. Кидав багато хто, але я довго не міг побачити того, хто кидав. Нарешті ворога знайдено, і я перелізаю до нього на ліжко і починаю його бити. Що міг зробити мені, здоровому сільському хлопчиськові, він, роками прикований до ліжка?

Зайшла медсестра і, побачивши бійку, поволокла мене в ізолятор, палату-«одиночку». Я розревівся і пояснив їй, що не винен. Вона вилаяла нас обох і пішла.

З усіх ліжок чути стало слово «темна». Я відчув у цьому слові загрозу і попросив хлопчика з найсимпатичнішим обличчям пояснити, що це таке. Він пояснив, що уночі прийдуть старші хлопці з інших палат з милицями, накриють мене ковдрою і битимуть.

— Але за що?

— Ти — сексот.

— А що це таке?

— Ябеда.

Це слово я знав. І почав доводити йому, що це несправедливо, що вони самі у всьому винні. Він терпляче пояснив, що дорослі завжди проти дітей, і не можна їм допомагати карати дітей. Це я зрозумів, погодився з ним, але пояснив, що оскільки я про це не знав, то мені можна вибачити. Він не погодився.

Увечері я з жахом чекав ночі. Єдиним порятунком здавалось мені сховатись під ліжко. Проте сховатись я не встиг. У палату ввірвались великі хлопці, років 11–12, з милицями. Але… пішли вони не до мене, а до хлопчика, який найбільше за всіх вимагав «темної». Вони жартома постукали по ньому милицями і пішли. Мої переговори з хлопчиком з симпатичним обличчям виявилися вдалими.

Що означає слово сексот, я дізнався, аж ставши дорослим.

У санаторії, ясна річ, велась інтенсивна атеїстична пропаганда. Оскільки більшість з нас були з сіл, то, зрозуміло, майже всі до одного ми були набожні.

Нам трапився розумний вихователь. Він приходив до нас після уроків і дуже розумно пояснював, чому Бога немає. Всі, окрім мене, швидко визнали його правоту. Я не починав з ним сперечатись, але після того, як він ішов, розповідав про всілякі чудеса (не тільки про бабусині). Під час наступної бесіди вихователь здивовано бачив, що всі знову вірять у Бога і наводять йому нові докази. Нарешті він довідався, що головний супротивник — я. Він швидко зламав мій опір стосовно чудес із життя Христа, «обновлення» ікон і т. д. Але з бабусею і йому важко було справитись. Він йшов, обіцяв пояснити те чи інше явище наступного разу. (Як я тепер здогадуюсь, він йшов почитати відповідні книжки.) Нарешті всі мої аргументи було розбито — це, мовляв, теорія навіювання і гіпнозу. Але здаватись у суперечці ніколи не приємно. Я довго думав і придумав вирішальний аргумент. Річ у тому, що бабуся лікувала зокрема грудних дітей.

Я запитав вихователя, як можна щось навіяти дитині цього віку. Він розгубився. Потім пообіцяв пояснити і це, але пізніше. Минуло багато днів, поки він виконав свою обіцянку.

Пояснення було таке: навіювання у даному випадку здійснюється щодо матері дитини. Мати починає вірити у видужання маляти, і від цього у неї різко зростає якість молока. І мовляв, ось від такого особливо корисного молока дитинка і видужує.

Так я став атеїстом. Бабусі я послав дипломатичного листа, у якому пояснив, що Бога немає, і просив її вибачити мені мій новонароджений атеїзм. (Бабуся мріяла передати свою магічну молитву саме мені, але змушена була передати її моїй тьоті, яка зовсім не збирається ставати чаклункою.[2])

Розповідати про життя в санаторії нецікаво — нудьга, мрії про волю, про рідних, розмови, книжки, навчання. Це щось на зразок тюрми, але з гарним харчуванням, з персоналом, що ласкаво ставиться до в’язнів (за рідкісними винятками, це все були люди, що ставились до нас з теплом і жаліли нас.)

Згадаю тільки про те, що зіграло велику роль у моєму духовному розвитку.

Виховання наше було «інкубаторським». Увесь світ ми пізнавали тільки через книжки, навчання і розмови з учителями. Тому слово, думка, ідея відігравали у нашому житті головну роль. Ідеологія, в якій нас виховували, була гуманна. Цю ідеологію ми сприймали в чистому вигляді, бо ж не стикались із життям. В плані етичному я не бачив суперечності між моральними принципами мого раннього, християнського дитинства й новими.

На початку 7-го класу я вперше закохався. Сталося це так: дівчаток з сусідньої палати привезли на ліжках до нас погратися. Грались ми в «пошту». Гра полягає в тому, що кожен пише комусь, не називаючи свого імені. Той, хто отримав, відповідає навмання. Щоб привернути до себе увагу, я почав писати дівчаткам грубощі. Ті наздогад відповідали, виникали кумедні ситуації. Нарешті, вони всі здогадались, хто це писав, і почали закидати мене грубощами у відповідь. Особливо злою виявилась Маша. Саме в неї я й закохався. Я запропонував їй «дружити». Вона погодилась. (У Маші був туберкульоз тазостегнового суглоба. Таких дівчаток ми жаліли більше, ніж горбатих: лікарі казали, що вони ніколи не зможуть народжувати.)

Наприкінці 7-го класу мене вигнали з санаторію, і я почав жити неподалік від нього. Писав Маші листи, але вона не відповідала. Вирішив з’їздити до неї на трамваї. Але як їхати на трамваї, я не знав. У мене було три рублі, але чи вистачить цього на трамвай — хто його знає. Друга проблема — де купувати квитки. Я йшов пішки і подумки лаяв письменників: чому ніде в книжках не описується, як купуються квитки на трамвай (адже нас вчили, що література — підручник життя). Питати в перехожих було соромно: я розумів, що смішно не знати таких дрібниць.

Коли підійшов до санаторію, попросив викликати Машу. Вона довго не виходила, нарешті вийшла і спустила на нитці записку (першу в моєму житті «ксіву»).

У записці вона розповіла про те, що одна дівчинка нещодавно отримала листа від хлопчика. Листа перехопила вихователька і при всіх висміяла дівчинку за «любов». Маша просила більше до неї не писати й не приходити.

Я повернувся додому, проклинаючи дівчачу підступність…

Святенництво у питаннях статі тісно пов’язане з політичним святенництвом офіційної ідеології.

У 2-му чи 3-му класі я задумався над проблемою дітонародження у вождів революції. У Леніна була дружина, але зате не було дітей. Значить, Ленін гарний. У Сталіна були діти — вихователька нам про це казала. Значить… про це страшно подумати… Я намагався знайти Сталінові якесь виправдання, але не зміг. Тільки класі у сьомому я вибачив товаришеві Сталіну такий непристойний гріх.

Я вже згадав, що з санаторію мене вигнали. І вигнали ось за що.

У нашому класі був 20-річний хлопець. Вплив його на клас був дуже великий. Він крутив романи з санітарками і розповідав нам сексуальні подробиці цих романів. Слухали ми його у захваті, мріючи якомога швидше вирости. Санітарки приносили йому вино, яким він ділився і з нами.

Через його вплив дисципліна в класі катастрофічно впала. Дійшло до того, що один з учнів кинув у вчительку чорнильницею.

Сам я ніколи не хуліганив і не дуже грубіянив. Але, на моє нещастя, ми вивчали Конституцію СРСР. Коли я дізнався, що всі громадяни мають право на свободу слова, я почав здійснювати цю свободу на практиці.

Тільки-но вчитель робив, на мій погляд, якусь помилку, я підіймав руку і чемно ловив його на цій помилці. По суті, я систематично підтримував порушення дисципліни в класі, бо чіплявся до будь-якого неточного вислову вчителя, коли він кричав на хуліганів.

У результаті було скликано шкільні збори, які ухвалили знизити мені оцінку з поведінки «за грубість в поведінці з обслуговуючим персоналом», а тому, хто кинув чорнильницю, оголосити догану по школі. Непропорційність покари мене глибоко вразила, і я почав поводитись ще нахабніше.

У цей час у санаторій прибув новий головний лікар. У нього була ідея-фікс швидкого вилікування туберкульозу. Для такого лікування він почав робити одну за одною операції, після яких хворий суглоб ставав нерухомим. Нерухомість суглоба — ось що треба для того, щоб вилікувати туберкульоз кісток (за декілька років прийшов новий головний лікар, у якого була діаметрально протилежна ідея лікування — постійний рух суглоба!)

Питання про операцію постало і переді мною. Вагався я недовго, вибір був простий: або ще декілька років санаторію, або каліка на ціле життя, зате — свобода. (Через багато років переді мною постала схожа дилема: або ще декілька років у психтюрмі на Батьківщині, або свобода за межами Батьківщини. Тут я вагався набагато довше.)

Через декілька місяців після операції мені дозволили ходити. П’ять років я не бачив землі, і тому в перші ж дні вирішив вийти з санаторію. У санаторії був карантин, і виходити надвір забороняли. Мене на сходах спіймала медсестра і повела до головного лікаря. І треба ж було, щоб по дорозі до неї приєдналась вихователька і поскаржилась, що я розбещую дітей — граю з ними в карти. Головний лікар обох вислухав і сказав, що мене вилікували і я можу забиратись із санаторію…

Характеристику мені видали погану: «Хорошие способності, но лєнів, мнітєлен і груб с персоналом». З цією характеристикою я пішов у нормальну школу. Завуч сказав, що поганих учнів у них предосить і він не прийме мене до школи.

Довелось розповісти, за що видали таку характеристику (свобода слова й таке інше). Він порадив, щоб я робив зауваження вчителям наодинці, після уроків, бо інакше я зриваю дисципліну й підриваю авторитет вчителя. Я погодився.

У цій школі викладання було гірше, ніж у санаторії, і тут мене почали вважати за непоганого учня.

Не встиг я освоїтись з вільними дітьми й вільною школою, як надійшла страшна звістка. П’ятого березня помер Вождь. Увесь клас ридав разом із вчителькою. Я розумів жах того, що відбувалося, і думав про те, як ми тепер будемо жити серед капіталістів. До цих терзань додавались ще й докори сумління: всі плачуть, а я не можу з себе ні сльозинки вичавити.

Соціальне становище нашої родини й інкубаторське виховання ставили мене у двозначне становище, створювали роздвоєне сприйняття дійсності.

З одного боку, я розумів, що живу у найпрекраснішій країні світу, яку очолює наймудріший і найґеніальніший вождь усіх часів і народів — Сталін.

З іншого боку, я жив на соціальному низу. Моя мати працювала куховаркою в санаторії в Одесі. Отримувала вона ЗО рублів на місяць. На таку суму теоретично неможливо жити. Але практично можна. Навколо я бачив подібну злиденність, але в деяких шкільних товаришів було навіть гірше. Адже я міг ходити на кухню і їсти залишки їжі тих, хто відпочивав у санаторії.

Гірше було з житлом. Ми з матір’ю жили в жіночому гуртожитку й тулилися на одному ліжку. Вечорами до дівчат приходили хлопці й залишалися спати: одну ніч матроси, другу — міліціонери. Мати, бідна, все заглушувала непристойні звуки, але так само безуспішно, як глушать зараз західні радіостанції.

Врешті-решт, в тому ж 53-му, після того, як я закінчив сьомий клас, мати вирішила переїхати до тьоті Клави у Фрунзе. Туди мама вже кілька років тому відправила сестру, бо не могла утримувати нас двох.

Порівняно з нами тьотя Клава належала до радянської буржуазії, бо працювала в Міністерстві фінансів бухгалтером, а її чоловік — в Облвно, педагог. Обидва взялися за моє виховання, але «упрямий хохльонок» був невиправним. Тому в Киргизії пробули лише рік. Неподалік жила також родина другої сестри, разом з бабусею, Лебє-дєвою. Десь аж в Узбекистані четверта материна сестра. Дід Лебєдєв перед революцією прокладав КВЖД, тому всі сестри народилися в Китаї, але на різних станціях. Мати в Манжурії, що створило певні проблеми у Франції. Чиновник ніяк не міг знайти ту Манжурію і з власної ініціативи проставив для мами Магорію, і ми все кепкуємо, що вона в нас єдина в світі магорійка, президент і народ в одній особі.

Молодші сестри боялися старшої, тьоті Клави, але шанували. Чому? Якісь родинні таємниці… Хтось десь проговорився, що дід був дворянином. Казали, що врятував життя царевичеві в Японську війну (?) й отримав «лічноє дворянство». Лише в Парижі мати розкрила деякі таємниці, ті, що сама пам’ятала. Після революції повернулися в Росію, й чомусь затрималися в Киргизії. Дід вчасно помер, тому родину не переслідували. Бабуся теж хохлушка, з купців, здається, десь з Сибіру. Та мама не пам’ятає, щоб колись жили добре, хіба що в часи НЕПу. І хоча дворянство було ніяке, над родиною завжди висіла загроза, бо ще й закордонні, КВЖДінці. Тьотя Клава пожертвувала собою заради спокою родини й одружилася з чекістом, що полював на басмачів, мусульманські «банди» (так як врятував свою куркульську родину, тобто Плющів, дядько Сайта, що пішов у військову школу). Про чекіста ніколи не згадувала. Дядько Коля — другий чоловік. Підчас війни тьотю змусили стежити за сусідом, «англійським шпигуном». Тьотя грала ідіотку, тому залишили в спокої і сусідів, і її. І все ж і вона, і дядя Коля були цілком правовірні. Вже у дисидентські часи тьотя заїздила до нас до Києва. Після розмови з нами заявила мамі, що ми з Танею стали українськими фашистами. (Слава Богу, ДБ про тітчину дефініцію не знало.) Мама спитала мене. «Мам, невже ти віриш, що я хочу, щоб тебе чи Таню викидали з України? Дурна тьотя Клава». Ось тоді мама й відкрила частину таємниць. Хоча про дворянство лише в Парижі, почувши, як я зубоскалю над «лічним дворянством», раптом обурилась: «Що? Столбовое!» На той час психолог О. Братко (прихований далі за загальниковим означенням «друзі з Інституту психології») відкрив мені дворянство й… Плющів. Подивився в «Малороссийский гербовник». Часи матушки Єлисаве-ти. Добре, знать, служив «обиватель Борзенський» Петрові та матушкам… Одні прокладали дорогу Росії в Азію, інші… Власне, й батько, що був шляховим майстром в Памірських горах, робив те саме, прокладав дороги в тому ж напрямку дранґ нах ост. Втік туди на заробітки в часи голодомору 1933 року. Це вже знову лише в Парижі мама розповіла. В Одесі тільки одне згадала: коли татову комсомольську організацію приєднали до комсомольської організації військ НКВД, батько «загубив» комсомольський квиток… Обійшлося…

Та в ті часи, у 8-му класі, усі ці родинні таємниці мене не турбували, як і потім, коли московський дід, Микола Плющ, обережно (відсидів колись своє) відмовлявся від зустрічі з Кржижановським та показував наше «генеалогічне» древо. Запам’ятав лише з його розповідей, що був якийсь народоволець, Євген, що сидів у Шліссельбурзі…

З тіткою не зжилися насамперед через мене. Бо характер в неї був. Коли сестра переїхала з Борзни у Фрунзе, тьотя Клава поспішно почала окультурювати мужиче дитя. «Тьоть Клав, чого Ви все лаєтесь та лаєтесь?» — «Ах, я по-твоєму собака!»… Мій з. нею конфлікт вже не мав лінгвістичного забарвлення. У гніві на мене тітка «бух» — змела тарілку зі столу. Я у відповідь — решту тарілок. Бідна мама… Одним словом, переїхали знову в Одесу. Мати вже якось отримала окрему кімнату в гуртожитку й дитина вже не спокушалася шумами… Але все та сама бідність навколо, ще краще її видно — подорослішав.

Суперечність між ідеологією та життям довкола була кричуща. Не засумніватись у правдивості книжок та вчителів я не міг. Залишалося шукати проміжний вихід. І його було знайдено як самостійно, так і з допомогою дорослих. Як живуть наші правителі, народ не знає, бо це — державна таємниця. Зате ми стикались з прошарком населення, що жив краще. Це були продавці (отримували вони мало, зате крали), вчителі, лікарі й курортники. Основну масу цих «заможних» людей в Одесі на ті часи становили євреї. Закономірно було стати антисемітом. Сліпий національний або соціальний протест в Росії часто призводив і призводить до антисемітизму (недарма Енгельс назвав антисемітизм «соціалізмом для дурнів»).

Вчився я на відмінно і вважав, що всі, хто вчиться погано — ледарі й нікудишні комсомольці і з ними треба боротись. Боролись ми (активісти класу) двояким чином. По-перше, на комсомольських зборах я виймав спеціального записничка, з якого зачитував прізвища тих, хто підказував, користувався шпаргалками або списував у сусіда. За таку поведінку прозвали мене «шкільним жандармом». І я пишався цим прізвиськом. Дехто з учнів наважувався кидати мені докори прямо в обличчя. Тоді на комсомольських зборах я говорив про це, доводив, чому моя поведінка правильна, і вимагав, щоб мої опоненти довели протилежне. Вони мовчали і я знущався з їхнього боягузтва. Рішення зборів приймались майже одноголосно, лише декілька осіб утримувалось.

По-друге, після уроків я залишався з учнями, що відставали і займався з ними математикою, допомагав їм робити уроки.

Від учительських похвал голова у мене запаморочилась. Розвинулись надмірні гординя й честолюбство. Вони поглиблювались ще й через те, що більшість вчителів були напрочуд дурні (за всі десять класів я з любов’ю і вдячністю згадую тільки трьох вчителів), і я вважав, що краще за них розуміюсь на предметі.

Я мріяв здійснити переворот у математиці й філософії. (Всі свої мрії я викладав у щоденнику. КДБ у 1972 році забрав цей щоденник, а мої такі звичайні безглузді юнацькі мрії стали основою для ствердження того, що у мене з юності була «маячня месіанства».)

У країні панував культ Вождя і взагалі сильних людей, Геніїв, які ведуть народ до осяйних вершин комунізму. Тому моїми кумирами невипадково були Робесп’єр, Дзержинський, Кармалюк (український розбійник, схожий на Робіна Туда) і чомусь Наполеон, а не Петро І.

Дореволюційної літератури я майже не любив (окрім «Що робити?» Чернишевського та «Батьків і дітей» Тургенева). По-перше, через те, що писання ідіотських творів про літературу за заданим планом викликає відразу до автора, якого вивчають. По-друге, мені нудно було читати усілякі безглузді переживання героїв Толстого, Тургенева, Гончарова та ін. От Павка Корчагін — зовсім інша річ! Кришталево чисті думки та вчинки, ніяких тобі гнилих інтелігентських рефлексій. Писати про «Матір» Горького було нудно, але й тут подобалась більшовицька твердість Власова. Каюсь, Маяковський не подобався — надто складно писав…

У сфері статевих стосунків після того, як прочитав Дідро, прийшов до висновку: «Геть сором!» (що й проповідував тим, хто зі мною вчився, та вчителям). І взагалі всю мораль треба раціоналізувати, викинувши з неї усі формальні правила пристойності та упередження. Природний сором завадив втілити нову мораль у повсякденне життя. (Моральні пошуки диктувались не лише прагненням математизувати мораль, а й протестом проти лицемірного святенництва дорослих.)

Наприкінці 9-го класу сталась надзвичайна подія. Одна з однокласниць народила дитину. Ми дізнались про це тільки на початку нового навчального року. Всі подруги перестали в неї бувати й обурено обговорювали її «провину». Я запропонував скликати з цього приводу комсомольські збори. Звичайно на комсомольських зборах присутній класний керівник. Але я заявив класному керівникові, що йому на цих зборах робити нічого і він тільки заважатиме чесній розмові (взагалі-то я дуже нахабно поводився з учителями, а вони вибачали мені зухвальство як найкращому учневі).

На комсомольських зборах я розповів про поведінку подруг «злочинниці». Я сказав, що секс — особиста справа кожного, що, звичайно, вона нерозумно вчинила, але їй треба допомогти. Закінчив я свою викривальну промову словами про те, що більшість учениць нашого класу тільки випадково уникнули того, що трапилося з «потерпілою», Що вони самі досить вільно поводяться з матросами. Ніхто не заперечував, і збори вирішили допомагати молодій матері.

Енергії в мене було багато. Не поглинало її ні навчання, ні читання книжок, ні комсомольська діяльність у школі. На цей час я твердо засвоїв істину, що комуніст повинен шукати основну ланку в суспільстві й кидати всі сили на цю ланку. Основною була загроза війни, шпигунство і т. д. Одеса — прикордонне місто. Природно, що я прийшов До думки допомагати ловити шпигунів. У цей час існували «бригади допомоги прикордонникам», до яких входила молодь. Бригади ці по ночах ходили на кордон, тренувались ловити шпигунів та стріляти. Це було трохи нуднувато, та зате відповідало поглядам на життєві завдання.

Закінчилась моя участь у бригаді сумно. У ніч на 7-е листопада 1955 року нас викликали на заставу й повідомили, що очікується «висадка шпигуна».

Нас розташували між прикордонниками так, щоб було видно одне одного. Лежимо, чекаємо. Минає декілька годин. Раптом бачимо три постаті. Я кричу: «Стій, хто йде?»

Виявилось, що це двоє прикордонників покинули свої пости і ведуть п’яного в дим начальника застави.

Перша реакція — донести на начальника застави. Друга — сумніви в доцільності нашої бригади.

Остаточно я порвав з бригадою після того, як начальник застави цинічно розповів історію Берії. Він смакував сексуальні пригоди Берії, ґвалтування жінок-політв’язнів. Однаково гидкими стали і Берія, і начальник застави.

Почався 1956 рік. До нас додому зайшов один морячок, мічман. Розповідав усілякі історії. Між іншим сказав, що Ленін — дуже гарна людина, й Сталін — набагато гірша. Я розлютився і заявив йому, що якщо він буде подібне говорити, то заявлю, куди слід.

За якийсь час я написав заяву в КДБ з проханням прийняти мене в школу КДБ. Мета проста. Головна ланка — війна. Я не зможу воювати (туберкульоз кісток). Але зі шпигунами боротися зможу (про внутрішніх ворогів не думав, бо здавалось, що вони можуть бути тільки шпигунами). (Бідна мама, як вона перелякалася, скільки довелося їй натякати, аби не вступав у КДБ… А в 71-му засмучена, знову натяками, що тато теж їх не любив…)

Мене викликали в КДБ. Я довго пояснював, що я відмінник, активний комсомолець і т. д. Ось, мовляв, хочу бути слідчим. Мені відповіли, що у слідчі беруть після служби в армії, а оскільки я туберкульозник, то моє бажання нездійсниме. Я почав пояснювати, що готовий бути ким завгодно, аби тільки працювати у КДБ. Шифрувальником — бо у мене математичні здібності. Перекладачем — бо в мене «п’ятірка» з німецької мови. Це не таке вже й добре знання мови, але я готовий вивчити її справді зразково. Вони відмовили, посилаючись все на той самий туберкульоз.

Тепер я розумію, що їм було не до мене. Був 1956 рік, і кожен з них думав тільки про те, як би не потрапити в тюрму за свої злочини. Адже ж могли б вони запропонувати мені стати стукачем, таємним співробітником. Думаю, що я б з радістю погодився.

Переходжу до центрального для мого внутрішнього розвитку моменту.

Якось після уроків до мене підійшла моя близька подруга, Шура (в холерному 70-му зустрілися, коли повертався від Караванської, а за спиною «хвіст». Дружина якогось партдіяча в Москві. Розповів про себе. «І без вас нема порядку, скрізь наркотики, проституція»), «соратниця» на всяких комсомольських заходах, дочка колишнього прикордонного начальника, і сказала, що вона хоче розповісти мені щось дуже важливе і таємне.

Вона розповіла про таємну доповідь Хрущова. Хоча вона не знала й десятої частки того, що сказав Хрущов, але й того, що розповіла, було досить, аби в одну мить впала основа всієї моєї ідеології — віра в геніальність і безмежну доброту до трудящих товариша Сталіна.

До вечора я ходив збуджений по вулицях, потім викликав товариша і розповів йому (він також був високоідейний, і тому йому можна було все сказати). Ми пробродили цілу ніч, обговорили все і з того боку, й з іншого, і в результаті прийшли до висновку, що «всі вони — мерзотники». Вони знали й мовчали, — отже, вони боягузи, не комуністи, і Хрущов був звергнутий услід за Сталіним. А якщо Сталін був мерзотником, то треба було мовчки виправити те, що він накоїв, і не говорити про це вголос. (Згодом я зустрічав чимало дорослих кретинів, що говорили те саме.)

Наприкінці 10-го класу я взяв участь в обласній математичній олімпіаді. Кращими учасниками олімпіади виявились хлопці-євреї. Вони були освіченіші за мене. Я зблизився з ними, бо мій антисемітизм був соціальний, а не зоологічний. Дружба з одним з них стала першим зрушенням у моєму антисемітизмі. Антисемітизм інших почав викликати у мене протест.

Коли я здавав документи в університет, то почув таку розмову між дівчатами, що приймали документи: «Українка? По морді видно, Що єврейка. Не вдасться їй сховатись, провалимо на екзаменах».

Ці слова мене глибоко вразили. Отже, ті, хто править країною, — антисеміти. Але ж вони комуністи, вони не мають права бути антисемітами (собі, як приватній особі, я дозволяв бути антисемітом).

Повернусь назад. У 9-му класі я з’їздив у Борзну, до бабусі. Я знову побачив, як вона лікує дітей, і колишні проблеми знову постали переді мною. І, звичайно, я пригадав теорію «особливо цінного молока матері, що годує дитину». Почав читати книжки про навіювання та гіпноз. Почав гіпнотизувати своїх друзів. Але навіювання та гіпноз не могли пояснити, як виліковуються немовлята. На першому курсі університету натрапив на дореволюційну книжку з телепатії. Бабусин «феномен» почав з’ясовуватись. Я захопився телепатією, а потім йогами.

Вчитись в університеті було легко. Після лекцій залишалось багато вільного часу. Комсомольська робота в університеті не задовольняла — боротьба за успішність, колективні відвідування театрів, кіно. І все.

Ми, кілька студентів, прочитали про математичний гурток у Московському університеті, де студенти вирішували серйозні наукові проблеми. Почали наполягати перед професорами, щоб і в нас відкрили такий гурток. Відкрили. Очолювала його досить нерозумна жінка (у Москві заняття проводили найвидатніші вчені). Вона давала нам задачі з підручників. Було нудно. Гурток зачах і розпався.

До комсомолу я на цей час ставився негативно, протестував проти демагогії, ура-оптимізму, проти того, що перебування в комсомолі зводиться до сплати членських внесків.

Та один з моїх друзів, переконав мене, що треба не критикувати комсомол, а власною діяльністю перетворювати його. Таку діяльність він вбачав у «легкій кавалерії». (Далі наші шляхи цілком розійшлися: він заглибився в чисту науку, я намагався балансувати між науковою й громадською діяльністю. Декілька разів він приїжджав до Києва, хотів до мене зайти, але друзі попередили його, що це небезпечно, і він не відважився. Ну що ж, кожен має право на страх, якщо й не моральне, то юридичне: він захистив дисертацію, став завідувачем лабораторії, отримував почесні премії.)

«Легка кавалерія» складалася зі студентів й молодих робітників. Займалась вона тим, що ловила повій, злодіїв, спекулянтів, «стиляг». Стиляг ловили й усовіщали. Якщо це не допомагало, їм обстригали волосся, розрізали штани, зрізали підошви.

Я зневажав стиляг за духовну порожнечу, але протестував проти розправи над ними. І в цьому мені вдалось домогтися свого — ми перестали їх ловити.

Коли вдавалося спіймати спекулянта, ми відбирали в нього товар, ховали в спеціальний сейф і передавали спекулянта міліції. Відбирати товар ми не мали права, але міліція нас до цього заохочувала. Якщо спекулянтові чи злодієві вдавалось замести сліди, його били. Штаб наш був розташований у бомбосховищі. Коли приходив час бити, частина з нас «зі слабкими нервами», виходили з кімнати, потім вмикалась сирена і починались побої. Бити ми також не мали права, але міліціонери радили бити, якщо немає прямих доказів. Один з підлітків, член нашого відділу кавалерії, дуже захоплювався побоями. Я помітив це й почав наполягати, щоб його виводили під час побоїв, — адже ж з нього росте садист.

Ми, декілька студентів — членів штабу, почали протестувати проти побоїв. Але більшість дуже логічно доводила, що ми — гнилі інтелігенти, що бити цих мерзотників треба.

Нам було соромно за свої слабкі нерви…

Якось ми зловили молодого злодія. Він запропонував свою допомогу: «Я знаю місця, де збираються волоцюги, повії, злодії, я допоможу вам їх виловлювати, якщо ви приймете мене до штабу». Ця пропозиція більшості з нас видалась огидною, і ми йому відмовили. Ясно було, що злодієм він став з романтичних причин, а наш штаб притягував його тим самим — романтика пошуку, культ сили.

Перебування у «легкій кавалерії» поступово розкривало очі на багато речей, дуже яскраво виявляло методи і сутність боротьби із злочинністю в СРСР.

Я керував торговим сектором. Ми заходили в їдальню і замовляли їжу й напої. Потім змушували офіціантів зважувати те, що нам подали. Звичайно виявлялось, що того, що подали, набагато менше, ніж замовляли. Складали протокол. Директор або шеф-кухар відкликав нас у окрему кімнату і пропонував горілку, розкішні закуски і навіть свого годинника. Ми, як ідейні комсомольці, записували у протокол і його пропозиції.

Найбільше нам доводилось боротись із спекулянтами. Я запропонував вивісити у штабі плакат зі словами Леніна: «Спекулянт — ворог народу». (Віра в магічну силу слова була така велика, що я думав, наче більшість молодих спекулянтів, побачивши слова самого Леніна, зрозуміють, як глибоко вони опустились, і виправляться.)

Після Московського фестивалю (1957 рік) в Одесі з’явилось багато негрів, арабів та інших іноземців. Різко зросла проституція. Нас кинули на боротьбу з проститутками. Ми ходили по парках і виловлювали парочки з-під кущів. Було дуже соромно, але що вдієш — треба.

Пригадую, спіймали одну дівчину і привели у райком комсомолу. Секретар райкому виступив перед нею з громовою промовою про честь радянської дівчини. Найбільше він налягав на те, що вона підриває престиж країни. Дівчина вперто стояла на тому, що її статеві органи належать тільки їй і це не справа комсомолу втручатися в утилізацію їх (висловлювалась вона, звичайно, більш грубо). Проте після того, як їй пригрозили тюрмою, вона здалась і визнала свою провину.

Був у нас один хлопець з робітників, який найкраще присоромлював злочинців. Якось ми зловили студентку технікуму, яка розважалась у парку з солдатом. Наш оратор завів її в окрему кімнату й почав говорити про дівочу гордість, честь і таке інше. Ми стояли за дверима і вмирали зі сміху — настільки все це було по-книжному банально. Але говорив він дуже переконливо. Дівчина істерично ридала. Після розмови ми попередили її, що якщо злочин повториться, ми повідомимо в технікум і її звідти виженуть. Вона поклялась, що ніколи більше не буде цим займатись.

Моя шкільна вчителька якось потрапила у лікарню. Коли видужала, розповіла мені таке. Головний лікар лікарні, єврей (на цьому вона наголосила) тримає в спеціальній палаті здорових людей. Їх начебто лікують. Насправді після «лікування» їм видають довідки про те, що у них тяжкі захворювання. З цими довідками вони отримують усілякі пільги — безкоштовний курорт, пенсію через хворобу, звільнення від роботи і т. д. Про це знають всі медсестри й лікарі, обурюються, але бояться виступити проти головного лікаря. Вчителька попросила, щоб я розслідував цю справу. Але, попередила вона, сестра головлікаря — завідувачка районного відділу охорони здоров’я. Якщо вона дізнається, що ним зацікавились, то його переведуть в іншу лікарню.

Я написав заяву в міліцію, у якій попередив, що розслідування потрібно провести дуже приховано. Міліція обіцяла розібратись. Тільки через чотири місяці мене викликали у міліцію. Там повідомили, що головний лікар ось уже чотири місяці як не працює у лікарні, і що мої відомості не підтверджено.

Мій друг К. спіймав на місці злочину трьох осіб, які крали будматеріали (вони вивозили їх цілими машинами). Двох з них він привів у міліцію. Він змусив міліціонерів скласти протокол допиту. Міліція обіцяла прислати слідчих на будівництво, з якого крали матеріал. Слідчі приїхали туди через місяць. Ясна річ, розкрадання вони не виявили.

Навесні відбувся зліт «легкої кавалерії». На цьому зльоті мені вручили похвальну грамоту ЦК ЛКСМУ. Але, на жаль, мені було соромно приймати цю грамоту: на зльоті сталась дуже вже неприємна подія. Той самий К. піймав справжнього шпигуна. Він здав його міліціонерові. К. отримав таку саму грамоту, як і я. А міліціонерові вручили іменного золотого годинника. Всі «кавалеристи» знали про цей випадок й обурено дивились на всі ці грамоти…

Моя товаришка стала секретарем штабу. Одного разу начальник штабу і його заступник запропонували їй імпортні черевички, конфісковані у спекулянта. Потім вони натякнули, що будуть постачати їй ще цінніші речі (їм важко було приховувати від неї свої операції). Вона відмовилась.

Ми почали таємне слідство. Виявилось, що начальник і його заступник спекулюють речами, відібраними у спекулянтів. Через наш математичний педантизм це слідство затягнулось.

Почалась екзаменаційна сесія, і ми перестали ходити у штаб. Після екзаменів довідались, що начальник штабу і його заступник затягнули до штабу повію і зґвалтували її. Райком комсомолу розпустив наш штаб, навіть не скликавши всіх його членів: вони не хотіли, щоб скрізь розійшлись чутки про цю подію. Ґвалтівників навіть не притягнули до судової відповідальності.

Удар був дуже сильний — удар по вірі в те, що можна якось боротися з мерзотою у нашому суспільстві.

У газетах повідомили, що має відкритись XIII з’їзд комсомолу. Ми, декілька комсомольців факультету, написали листа до з’їзду. У цьому листі ми писали про формалізм у комсомольській роботі, про те, що більшість комсомольців нічого не робить у громадському плані, а в своєму побутовому житті багато хто ганьбить звання комсомольця. Основна пропозиція полягала в тому, щоб провести відкриту нещадну чистку комсомолу — очистити його від всякої міщанської погані, посилити вимоги вступу в комсомол. Далі були пропозиції знайти справжні, захопливі справи. Наприклад, збирати силами комсомольців кошти для створення космічної ракети.

Після гарячих дискусій до нас приєднався секретар комсомольської організації факультету. Він дописав до листа свою окрему думку, Що трохи відрізнялась від нашої і була менш радикальна.

Ми з хвилюванням чекали відповіді з ЦК ВЛКСМ. Відповідь прийшла сприятлива. Нам повідомили, що наш лист обговорювався у ЦК і буде обговорюватись на з’їзді.

Ми з нетерпінням чекали з’їзду. На жаль, на з’їзді проблеми, які ми висунули, не зачепили жодним словом. На цьому з’їзді, як і на всіх інших, тільки й били в барабани у зв’язку з грандіозними звершеннями комсомолу на цілині. Від своїх товаришів, що поїхали підіймати цілину, ми вже знали, що те, що пишуть у газетах, це переважно чергова демагогія.

Викладач історії КПРС запропонував на семінарі обговорити рішення XIII з’їзду комсомолу. Я виступив і назвав з’їзд «з’їздом тріпачів». Після семінару викладач відкликав мене вбік і пояснив, що за такі слова у мене можуть бути великі неприємності. Я гордо відказав, що зараз не сталінські часи, і кожен має право говорити все, що хоче. Викладач тільки стенув плечима.

Під впливом XX з’їзду й Угорської революції 1956 року, у всіх великих університетах прокотилась хвиля вільнодумства. У Московському, Ленінградському і Київському університетах почали утворюватись підпільні й напівпідпільні організації. Їх розгромили. Але ми, студенти молодших курсів Одеського університету, нічого про це не знали. Про події в Угорщині ми робили висновки з газет.

Хвиля вільнодумства почалася в Одеському університеті у вигляді стінної газети «Думка». Епіграфом до газети був вислів Декарта «cogito ergo sum» («мислю — отже, існую»). Вийшло два номери газети, які викликали величезне зацікавлення у студентів. Я приготував статтю у третій номер.

У газеті обговорювались питання про джаз, Єсєніна (тоді ми вперше прочитали його вірші), футуристів.

До нас докотились чутки, що було засідання партійного бюро факультету, на якому газету звинуватили за буржуазну ідеологію. Одним з аргументів став злощасний епіграф. «Чому не „Пролетарі всіх країн, єднайтесь!“? Чому ідеалістичний афоризм?»

Я зустрівся з секретарем комсомольського бюро факультету і почав схвильовано вимагати, щоб той пояснив, за що заборонили газету. Секретар сказав, що редактори газети — стиляги, що вони, здається, були пов’язані зі спекулянтами. На жаль, я вдовольнився таким поясненням. На старших курсах повідбувалися комсомольські збори, на яких редакторів газети виключили з комсомолу, а відповідно, й з університету.

Через декілька років я прочитав детективну повість популярного на той час радянського автора детективів Ардаматського, у якій було переказано цей випадок. Статті в газеті були подані від початку до кінця брехливо. Ардаматський у повісті пов’язав редакторів газети зі спекулянтами, а спекулянтів — із злодіями й шпигунами.

На третьому курсі мене вибрали секретарем комсомольської організації курсу. Але на цій посаді я майже нічого не встиг зробити.

У нас були шефи — робітники одного з заводів. Не пам’ятаю напевно: може, ми були у них шефами. Ми домовились, що будемо разом проводити культурні заходи. Вони також просили, щоб ми допомогли декому з них вступити в університет. Був кінець навчального року, і єдине, що я виконав, — це підготував одного робітника на фізико-математичний факультет університету.

До 3-го курсу в мене з’явилось багато цікавих друзів позауніверситетського кола. Один з них був знавцем ідеалістичної філософії різних напрямків. Мені було дуже цікаво з ним сперечатись, але я завжди зазнавав поразки, бо він краще за мене знав навіть ту єдину філософію, з якою я був трохи знайомий — марксистську.

Приблизно у той же час я потоваришував з дочкою мого колишнього шкільного вчителя логіки — С. Він покинув школу, став письменником, членом Спілки письменників. Писав і пише він бездарно. Погляди його були сумішшю українського націоналізму й офіційної демагогії. Націоналізм — з ним я зіткнувся вперше — мене шокував (зараз я розумію, що дещо він говорив справедливо). Офіційна демагогія відштовхувала ще більше.

Але все-таки він був порівняно розумною людиною, і тому я захоплено сперечався з ним.

Якось я розповів йому про мого товариша-ідеаліста і пояснив, Що нам так погано викладають філософію, що ми не здатні дискутувати з ідеалістами. Я додав, що треба викладати в інститутах й ідеалістичну філософію.

Іншим разом я розповів йому, що сумніваюся у глибині ленінського визначення матерії (в «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі»), а також Енгельсового визначення життя. Приблизно через місяць після нашої останньої зустрічі мене викликали в університетський відділ кадрів. Завідувач відділу кадрів (здебільшого це колишні кагебісти, але тоді я про це не знав) дуже люб’язно мене зустрів і почав розпитувати про мої плани на майбутнє. Я сухо відповідав, бо не міг зрозуміти, навіщо це йому потрібно. Нарешті прямо запитав, навіщо він мене викликав. Той пояснив, що всі мої викладачі з таким захватом про мене говорять, що йому захотілось познайомитись з таким незвичайним студентом. Окрім того, що це була явна брехня, моя гординя на той час вже трохи зменшилась, і мені було неприємно вислуховувати такі похвальні слова. Я насторожився.

Завідувач перейшов до моїх поглядів. Я відповідав ще стриманіше (хоча аж ніяк не вбачав тут для себе якоїсь небезпеки: я вірив, що сталінські часи безповоротно минули). Нарешті, він запитав чи є у мене друзі-ідеалісти, а потім — чи є у мене знайомі в такому-то інституті (саме там, де працював мій друг). Одразу все стало ясно — доніс С. (нікому іншому про цього свого товариша я не розповідав). Я полегшено зітхнув: прізвища мого друга С. не знав. Тактика моєї поведінки у цій розмові стала мені зрозумілою. Я вирішив грати роль такого собі марнославного дурника й базіки.

Я почав, просторікуючи, переповідати все, що читав з марксизму. Завідувач вдавав, що він у захваті від моєї ерудиції, але весь час своїми навідними запитаннями збивав на потрібні йому теми. Дурість так і випирала з його коментарів щодо моїх одкровень. Весело було гратись у цю трохи небезпечну гру. Перейшли до «Матеріалізму й емпіріокритицизму» (він сам запитав про цю працю). Про визначення матерії: я спитав у нього поради, як мені у цьому розібратись, — бо це так геніально, що для звичайного студента малодоступно. Він щиро признався, що для нього це теж складно.

Потім він знову заговорив про друзів. «Чи є у вас друзі в університеті?» Я пояснив, що так занурився у вивчення математики, що у мене немає часу на друзів.

— Але ж є люди, з якими ви розмовляєте про філософію?

— Так, звичайно.

— Серед них, мабуть, є розумні люди? Я хотів би з ними познайомитись.

— Будь ласка. У мене є знайомий письменник, С. Ми з ним часто зустрічаємось і сперечаємось.

Завкадрів попросив адресу. Я дав. Потім він спитав, які проблеми ми обговорюємо.

— Чиє життя на Марсі. С. доводить, що ні, а я навпаки.

Я дуже довго пояснював йому, що моя точка зору і є істинно марксистська. Той погодився.

Тепер я думаю, що вчинив тоді недобре, бо не було стовідсоткової певності, що доніс С.

Завкадрів спитав, чи я не пробував зустрітися з кимось із відомих людей. Я вирішив з нього познущатись і розповів про свою поїздку до Гліба Максиміліановича Кржижановського.

Я і справді їздив до Кржижановського, Ленінового друга, до людини, що виступала проти Сталіна. Мені хотілось дізнатись, як пояснює сталініану ленінець. Але, коли я приїхав до нього, мені відчинила двері старенька жінка і сказала: «Я їхня служниця. Гліб Максиміліа-нович тяжко хворий і лежить у Кремлівській лікарні». Мене настільки вразило те, що у ленінця є служниця, що я і думати перестав з ним зустрічатись.

Про служницю і про те, що Кржижановський — друг Леніна, я не сказав.

Очиська у завкадрів заблищали від задоволення, він вийняв записника і попросив сказати адресу, прізвище та інші дані. Я, зловтішаючись, дав їх. Коли він усе записав, я з невинним виглядом повідомив йому про те, що Кржижановський — старий більшовик і таке інше. На мить на обличчі товариша промайнуло розчарування, але потім воно змінилось на захоплення особою Кржижановського. Він остаточно зрозумів, що я безпечний дурень, і поспішив завершити розмову. Ми стояли на порозі й сердечно тиснули один одному руки. На прощання я спитав його, навіщо все-таки він мене викликав. Той повторив, що страшенно прагнув познайомитись з таким незвичайним студентом, і запропонував завжди до нього заходити, коли у мене з’являтиметься складна ідейна проблема.

Так минув перший у моєму житті допит. У 1964 році я спробував повторити цю тактику дурника-базіки, але слідчі були розумніші, й номер не вдався.

Другий випадок з С. також цікавий.

Я прочитав його нову повість. У ній розповідалось про те, як простий радянський хлопець став семінаристом і почав деградувати розумово й морально. Як же я здивувався, коли впізнав у цьому семінаристі себе — багато з моїх ідей, які я проповідував С., були вкладені в уста семінариста. Але обурило мене те, що він об’єднав мої ідеї з протилежними. Я запитав у дочки С. про цю повість. Вона підтвердила, що батько впевнений, що я стану набожною людиною і погано скінчу. (Все впиралося в те, що я тоді цікавився проблемою сенсу життя, а в тодішній офіційній літературі ця проблема вважалась суто релігійною.)

Якось ми дізнались, що в Будинку літераторів відбудеться доповідь колишніх священиків, що зреклися релігії. Ми з товаришем пішли послухати. Молоді священики розповідали про своє навчання в семінарії і подальшу службу батюшками. Осердям доповіді були сексуальні пригоди біблійних святих. Висвітливши цю проблему, вони перейшли до сексуальних пригод знайомих їм священиків. Ми з товаришем, «атеїсти», були обурені сороміцькими розповідями «відступників». Особливо гидко реагувала жіноча половина публіки — поетеси й авторки прози. У найпікантніших місцях вони хтиво хихотіли.

Після доповіді ми підійшли до С. і заговорили про його повість. Нас перебила якась молода дівуля. Вона заявила, що впізнала себе у семінаристі, навела С. декілька цитат, тотожніх з її словами. Потім вона обурено вказала на ті ідеї, яких вона ніколи не проповідувала. Ми з товаришем розсміялись і пояснили їй, звідки у семінариста ці ідеї. С. почав пояснювати інтимний процес творчості й «синтезний» образ семінариста. Ми заявили, що коли просто змішувати суперечливі ідеї, то це закінчується спотворенням цих ідей і це примітивний спосіб дискредитації ідеології супротивника. С. напророкував мені й дівулі похмуре ідейне майбутнє. (Цікаво, що з нею зараз?)

Закінчивши третій курс, я замислився над майбутньою роботою. Основна ідея часів десятого класу залишалась така сама: треба знайти найважливішу ланку. Додалася думка про те, що кожен повинен чесно робити свою справу на своєму місці. (Тільки через декілька років я довідався, що це називається «філософією малих справ», яка свого часу протиставлялась народовольцям.)

Яка ж ланка була найважливіша? У той час багато говорилось про диспропорцію між сільським господарством і промисловістю, про велику відсталість сільського господарства. Я й сам бачив злиденне життя колгоспників. Тому прийшов до висновку швидко — треба їхати у сільську школу і підіймати культуру селян. Справи з викладанням там дуже погані. Мізерна зарплата, ніякої творчості — все це відлякує молодь від професії вчителя. Але якщо частина молодих учителів у місті все-таки досить енергійні й розумні, то на село їдуть найпасивніші і найдурніші, невдахи. У мене були математичні здібності, була енергія, і тому мені здавалось, що я зможу принести в селі користь.

Я прийшов в обласний відділ народної освіти і попросив направити мене у сільську школу. Завідувач відділу подивився на мене як на ідіота, але направлення таки дав.

Село було за 60 км від Одеси. Маленьке, одна вулиця. До школи ходили учні і з сусіднього села. Школа — так звана «зростаюча» (раніше це була чотирирічна, зараз шестирічна, а буде восьмирічка). Я викладав арифметику, геометрію та фізику в 5-му й 6-му класах. У п’ятому класі одинадцять учнів, у шостому — двадцять.

Зарплата — 50 рублів, з яких половину я віддавав своїй господині, яка готувала їжу. За ліжко у хаті платив колгосп.

Найбільше спочатку мене вразили злидні селян. У селі третина туберкульозників. В декого з селян — власні корови. Але все молоко вони здавали у колгосп. У моєї господині була дочка років шести. Вона майже ніколи не пила молока.

З колегами було нудно: чоловіки говорили тільки про випивку, а жінки — про городи, які їм виділив колгосп, і про одяг. Віддушиною стала вчителька російської та німецької мови Алла Михайлівна. Вона закінчила педагогічний інститут і, як і я, перший рік викладала. Ми проводили з нею вечори, розмовляли про літературу, учнів та порядки в школі. Порядки здавались нам дикими.

Директор школи — п’яниця. Нерідко приходив п’яним на уроки. Він постійно втручався у нашу викладацьку роботу і вимагав, щоб ми ставили навіть найгіршим учням гарні оцінки.

Восени нам систематично зривали уроки — всіх учнів забирали на поле допомагати колгоспу збирати врожай.

Пригадується яскрава картина. Ми чистимо кукурудзу. Вдалині на дорозі з’являється постать директора на велосипеді. Він падає. Школярі коментують: «Бардюг знов п’яний».

Дисципліна в школі дуже погана. На уроках — галас. На зауваження вчителя майже ніхто не реагує. Якось учень п’ятого класу відповів на моє зауваження: «Я тобі й другу ногу переламаю». У тому, що не було дисципліни, був винен і я. Я не зумів знайти міру між суворістю і ласкою. Мені здавалось, що треба звертатись тільки до розуму дітей і давати їм змогу вільно розвиватись розумово. Вони мене любили за гумор на уроках, але майже ніколи не слухались. Вчительку російської мови слухались ще менше.

У кожному класі сиділи переростки. У п’ятому класі, наприклад, була дівиця років вісімнадцяти, у шостому класі — хлопець і дівчина по 19 років (мені було 20). Обоє переростків з шостого класу — туберкульозні. Дівчина з п’ятого класу — просто лінива й дурна баба.

Ось весь п’ятий клас розв’язує контрольну роботу. Вона встає і подає чистий аркуш паперу: «Леоніде Івановичу, я ні. хуя не розумію».

Я червонію, уважно вивчаю класний журнал. Клас затих — чекає на мою реакцію. Нарешті я уривчастим голосом прошу її вийти з класу. Вона відмовляється. Я намагаюся силоміць її виштовхнути. Вона нахабно всміхається і намагається своїми грудьми доторкнутись до мене.

Дехто з учнів приходив на уроки п’яний.

У школі не було жодного приладу. Я наполягав на тому, щоб їх закупили, але директор і вухом не вів. Одного разу я мав розповісти дітям про сполучені посудини. На урок прийшов вчитель української мови. Я розповів на пальцях про сполучені посудини, а за приклад навів шістнадцятирічного хлопця, який часто приходив на уроки п’яний. Ось він спускається до батька в погріб, дістає шланг, вставляє його в бочку і п’є вино. Він і бочка — сполучені посудини. Клас у захваті від такої фізики.

Після уроку колега мене втішив: «Ось бачте, вам вдається обходитись і без приладів».

Ми з Аллою Михайлівною розмовляли з іншими вчителями про те, що в школі треба змінити порядки. Всього було дев’ять учителів, з них четверо підримало нас, троє — проти: директор, його дружина і вчителька ботаніки, колишній агроном, яка була вдячна директорові за те, що він допоміг їй позбутись каторжної роботи агронома («легкий» хліб учителя просто так їй не минувся: після навчального року вона подалась у санаторій лікуватись від неврозу, який нажила за рік викладання).

Після першої чверті я в 5-му класі поставив п’ять двійок, вчителька російської мови — 10 (з 11 можливих). На диктанти з російської мови страшно було дивитись. Найкращі учні робили по двадцять помилок, найгірші — по 70 і більше. До Алли Михайлівни російську мову викладала директорова дружина — істота цілковито неграмотна.

Ситуація стала нестерпна.

Ми з Аллою Михайлівною написали листа, у якому виклали, що відбувається в школі, в райком партії і в районний відділ народної освіти.

Про листа дізнався директор і заявив, що через нашу заяву постраждаємо тільки ми. Ще не пізно поїхати в районний центр і забрати заяву.

Чутка про листа розійшлась серед колгоспників, ставитись до мене почали тепліше. Якось вранці мене розбудила господиня й сказала: «Увечері до Бардюга приїхали з району й вино цілу ніч пили». Стало ясно, що ми програли.

Комісія прийшла на урок не до директора, а до нас. Аллу Михайлівну змусили провести диктант. Увечері ми вдвох сіли його перевіряти. Якщо в диктанті 70–80 помилок, то неминуче частину з них пропустиш. Спочатку зошит перевіряла вона, потім я, потім знову вона. І, незважаючи на такий потрійний фільтр, декілька помилок ми пропустили, у чому її й звинуватили. Наступного дня провели педагогічні збори. Виявилось, що нас тільки двоє, — решта або зберігали нейтралітет, або виступали проти нас.

Основне до нас звинувачення — недотримуємось методики викладання. Стосовно мене це почасти було виправдано: по-перше, я методики в університеті не вивчав, а по-друге, багато що з методичних вказівок, про які казав директор, видавались мені (та й зараз видаються) безглуздими. Що ж до Алли Михайлівни, то таке звинувачення було брехливе — в інституті їй за пробні уроки завжди ставили «відмінно».

Потім нас звинуватили у чварах, і на завершення педагогічні збори оголосили нам трьом (і директорові таки) по догані, яку буде занесено в особову справу. (За якийсь час ми дізнались, що директорова догана залишилась усною.)

Алла Михайлівна почала наполягати на тому, щоб ми залишили школу. Я доводив, що ми не маємо морального права кидати учнів. Але учнів вона ненавиділа тепер майже так само, як і вчителів (вона була вагітна, і це тільки збільшувало її переживання через безлад на уроках). Я намагався привчити учнів читати художню літературу. Алла злісно насміхалась з цих спроб і, зокрема, з моїх художніх смаків (в цьому останньому вона, по суті, мала рацію). Врешті-решт вона поїхала з села. Згодом я зайшов до неї в Одесі. На неї страшно було дивитись. Дитина народилась мертвою (лікарі пояснили це нервовою перенапругою).

Вона стала мізантропкою.

Я міг би звернутись в Облвно — там працювали мої друзі. Але боротись з допомогою блату здавалось мені аморальним.

Після того як Алла Михайлівна пішла, її предмети почали розподіляти між учителями. Почалось перетасовування всіх уроків. Мені запропонували фізкультуру. Я пояснив, що у школі був звільнений від фізкультури. Потім запропонували військову справу, працю, співи, малювання. Від всіх цих предметів я відмовився (ставку робили на те, Що коли я почну більше заробляти, то стану поступливіший).

Нарешті мені запропонували німецьку мову. Я погано знаю німецьку, але решта вчителів ще гірше. Для дітей я все-таки кращий варіант. Погодився. Але в учительську ввірвалась вчителька ботаніки і почала звинувачувати мене в тому, що я відбираю в неї уроки. Я запропонував їй забрати німецьку мову собі. Директор виніс соломонів вирок: їй три уроки німецької в 6-му класі, мені два уроки в 5-му. Домовились.

Я провів декілька уроків німецької, коли вчителька ботаніки запропонувала помінятись — їй, мовляв, важко. Після обміну вона попросила мене допомогти підготуватись до першого уроку в 5-му класі: «У вас уже ж є досвід». Я прийшов до неї додому, вона поставила на стіл вино, і, попиваючи його, ми почали готуватись до уроку. Виявилось, що німецьку вона вивчала в школі, в інституті вчила англійську і в результаті не знає ні тієї, ні іншої.

Мене душив сміх: з абетки вона знала тільки о, а, е, і. Нарешті вона нашими літерами написала в підручнику німецькі слова, а під ними — переклад.

Анекдоти мені завжди подобались, і тому я попросив дозволу побути на уроці. Вона дозволила.

На уроці я сів за парту з найбільш хуліганистим хлопцем. Вчителька почала читати текст. Помилка за помилкою. Кращі учні (вони ж одну чверть вчились-в Алли Михайлівни і знали німецьку мову в межах того, що вивчалось) почали виправляти. Потім урок почав перетворюватись у цькування вчительки — найгірші учні виправляли її як хотіли.

Хуліган поруч зі мною тицьнув мене під бік (вони зі мною не дуже церемонились) і проказав: «Та ж вона нічого не знає». Я подивився на нього суворим, «педагогічним» поглядом, але педагогічно відповісти не зміг.

Я очікував, що після такого уроку вона віддасть мені німецьку мову. Але куди там! На перерві вона запитала в мене: «Ну, як?» Я остовпів від такого незворушного нахабства і пролепетав: «Та нічого, як на перший раз. Ось тільки незручно, що учні поправляють вчителя». — «Що ж мені робити?» Я, повагавшись, відповів: «А ви скажіть їм, що ви навмисне робите помилки для того, щоб перевірити їхні знання».

Наступного тижня до мене на перерві підійшли п’ятикласники й хором повідомили: «Леоніде Івановичу, знаєте, що вона придумала? Хитрюща яка!» І вони розповіли мені про її «хитрощі».

Наприкінці навчального року вона дала учням річну контрольну роботу — диктант, який мала відіслати в районний відділ народної освіти. Директор попросив мене допомогти їй перевірити диктант (думаю, що він здогадувався про те, що діється з успішністю). Я сів поруч з нею і почав перевіряти зошити. Це було щось страхітливе. У кожному великому слові дві-три помилки. І безліч помилок у найкращих учнів — ознака того, що це помилки вчителя. Наприклад, усі іменники писались з маленької літери.

Підійшов директор, і я пояснив йому ситуацію. Вихід він за якийсь час знайшов: «Ви виправляйте помилки червоним чорнилом, а ви — синім». Ми послухались його поради. Але відсилати такий диктант в район не можна. Вона дала цей самий диктант вдруге. Підозрюю, що вона написала його на дошці, а учні списали (про такі диктанти в деяких школах я чув). У всякому випадку, до мене вона більше не зверталась.

Може постати питання: як я міг піти на те, щоб підробити диктант, почавши з протесту проти завищення оцінок?

Минув цілий навчальний рік, я придивився до стану речей у школі, до директора. Я переконався в тому, що директор не дуже вже й винний. Ми, наприклад, вимагали вигнати з класу двох дорослих учнів, бо вони розбещують інших. У класі залишилось би 9 осіб. Як нам пояснили, у такому випадку клас би закрили. А після цього закрили б школу. Учням довелось би ходити в сусідню школу, за 10 км від нашого села, як ходили учні 7–10 класів. Колгосп відмовляється виділяти машини для того, щоб возити дітей. По дорозі учні курять, б’ються, часто зовсім не доходять до школи. Для малюків 1–6 класів все це було дуже погано. Якби оцінки ставились правильно, то нас усіх розігнали б за погану успішність, прийшли б такі самі погані вчителі й нічого не змінилось би. Сам директор смертельно нудьгує на своїй роботі, у нього вже давно немає ілюзій щодо того, що він може щось змінити. Джерело засобів для забезпечення родини — це, насамперед, власний город. Його пияцтво — спроба втекти від безрадісного й беззмістовного життя.

Треба міняти не директора, а всю систему освіти, що ґрунтується на демагогії, окозамилюванні, процентоманії і т. д. Освітню систему не можна змінити, якщо не змінити всього суспільства. Але я тоді не бачив людей, які боролись би за те, щоб змінити суспільство. Я вибрав для себе інший шлях — шлях у науку, філософію, мистецтво. Я розумів, що це втеча, але не бачив іншого виходу, виходу хоча б особистісного. Вирішив повернутися в університет. Я все більше відчував, що мені не вистачає освіти, що занадто вузько розумію мистецтво, філософію і таке інше.

Після того як поїхала Алла Михайлівна, стало зовсім нестерпно. Школа займала дві-три години на день, півгодини — підготовка до уроків. Книжок майже немає (на 25 рублів багато їх не купиш). Розмовляти ні з ким.

Я потоваришував зі шкільним сторожем, колишнім вчителем арифметики. Це був зовсім неосвічений дідусь. Але з ним хоч про щось можна було поговорити. Він розповідав про довоєнне життя, про війну, любив поміркувати про любов і смерть.

Потім я познайомився з десятикласником. Ми потоваришували, бо того цікавило дуже багато питань. Знань у нього було мало, зате він залюбки слухав мене і навіть починав сперечатись. Я розповідав йому про вищу математику, філософію, телепатію, літературу, навчав різноманітних ігор. Вся його родина, і він також, хворіли на туберкульоз легень. Він товаришував з моєю ученицею з 6-го класу, 19-річною дівчиною. Через туберкульоз вона не могла вчитись систематично. Ми збирались у неї вдома і цілі вечори проводили, граючи в ігри або щось розповідаючи.

Я порадив їй, самій швидкісним методом вивчити предмети за 7-й клас і скласти екзамени у сусідній школі, щоб з нового навчального року вступити в технікум. Почав диктувати їй тексти з російської мови. Спочатку вона робила по двадцять помилок, потім по дві-три помилки. Підготував її також з алгебри й геометрії. Всі іспити вона склала на «добре».

Навесні у колгосп приїхали молоді спеціалісти — зоотехнік і агроном. Вони збирались після роботи дуже стомлені й обдумували грандіозні плани реформування колгоспу. Я заздрив їхній втомі й планам. Вони підсміювались з моєї безпорадності в школі. Тоді саме йшов фільм «Колеги» за книгою Василя Аксьонова. У цьому фільмі молоді спеціалісти стикаються з усілякими перешкодами, але мужньо їх долають. Мої нові друзі, посилаючись на цей фільм, присоромлювали мене за те, що я намірився тікати з села. Було соромно, але сил залишатись у селі вже не було.

Через рік вони також втекли від «ідіотизму сільського життя».

Покінчивши зі своєю педагогічною кар’єрою, я переїхав до Києва, бо на цей час одружився.

У Києві я вступив на 4-й курс університету. У Київському університеті математика викладалась на вищому рівні, і тому було цікавіше.

На 4-му курсі викладали діалектичний матеріалізм. Викладач виявився розумний, викладав не з книжок, робив акцент на діалектиці. Захоплення філософією стало серйознішим. На семінарах з філософії вибухали суперечки, в яких брали активну участь троє — четверо студентів. Ми також вивчали політекономію капіталізму. Перші розділи «Капіталу» виявились дуже цікавими, зате потім стало нудно, бо викладач виявився нерозумний, а самостійно вивчати «Капітал» не хотілось. На семінарах з політекономії ми постійно фрондували: ставили викладачеві каверзні запитання, проводячи паралель між капіталізмом і тим соціалізмом, в якому ми всі жили.

Хотілося більше дізнатись про філософію йогів та близькі до неї філософсько-релігійні течії, а також телепатію. Для цього я поїхав на місяць до Москви. Там дістав у знайомих квиток в бібліотеку імені Леніна. Виявилось, що у бібліотеці цій — величезні книжкові багатства і, зокрема, з тих питань, що мене цікавили. Але саме з цих питань книжок майже не видавали. Мені порадили виписувати книжки із спеціального каталогу, з якого ці книги чомусь видавали. Містикою я швидко переситився, стало нудно: фантазія людська доволі обмежена, а оскільки якихось критеріїв істини в містичних писаннях немає, то ці фантазії стають необгрунтовані. З тих часів у мене збереглось зацікавлення лише до художнього боку містичних творів (більшість з них бездарні і в цьому плані, але окремі книги чудові, наприклад, твори Шюре). Психологія йогів пояснювала дещо з психології буденного життя. Дуже важливою видалась думка про те, що психіку треба розвивати, що психікою треба керувати. Одразу ж напрошувався зв’язок з ідеєю марксизму про те, що потрібно створити суспільство, у якому прогрес визначається свідомістю людей, а не механічними законами політекономії.