У карнавалі історії. Свідчення

КИЇВ

Почав було займатись зосереджуванням за раджа-йогою. Але після двох тижнів занять якось на лекції виявилося, що я настільки зосереджувався на одній думці, що втрачав будь-який зв’язок з дійсністю. Я злякався, бо зрозумів, що без досвідченого керівника я можу зіпсувати собі психіку.

Дуже великий вплив справила етика йогів. Вперше я зіткнувся з тонким аналізом ставлення людини до себе, до інших людей, до Бога і т. д. Теза йогів «тіло — храм духа, і тому треба турботливо ставитись до тіла» протилежна традиційному християнському нехтуванню і навіть презирству до тіла. Хоча за характером своїм я ближчий до християнства, проте в цьому плані йогівське ставлення до тіла здавалось і здається мені ближчим до науки.

Перший самвидав, з яким я зіткнувся, був самвидав з йоги, теософії й антропософії, хіромантії. Тільки після закінчення університету трапились перші твори художнього самвидаву — вірші Волошина, Мандельштама, виступ Паустовського на захист Дудінцева.

Через захоплення йогою я познайомився з одним інженером. Зблизило нас також зацікавлення науковою фантастикою.

Мій новий товариш захоплювався абстрактним живописом. Мені він був незрозумілий, але на той час я вже навчився з пошаною ставитись до поглядів та інтересів інших людей. Він намагався пояснити мені сенс абстрактного живопису, але я так нічого й не зрозумів. Зате почалось захоплення Врубелем, Реріхом, Чурльонісом і пізнім Ван-Ґоґом. Я нарешті усвідомив, що спроба пізнати прекрасне за допомогою самої тільки думки приречена на провал (думка приходить після інтуїтивного осягнення).

Чим більше я заглиблювався у літературу про телепатію, тим більше ставало зацікавлення паранормальними явищами. Ми з декількома друзями пішли на кафедру психології і запропонували організувати гурток телепатії. Один з викладачів психології заявив: «Ну що ж, захоплення телепатією краще, ніж деякі інші студентські захоплення». І погодився допомагати нам організовувати експерименти.

Я прочитав доповіді про телепатію у декількох інститутах, щоб привернути до нашого гуртка фахівців різних профілів.

На цей час у радянських пресі з’явились перші статті про телепатію. З них я довідався про те, що в Москві живе співробітник академіка Бехтерева — Б. Б. Кажинський, який разом з Дуровим і Бехтєрєвим проводив експерименти з телепатії у 20–30-х роках. Я написав до Кажинського і приїхав до нього. Кажинський зустрів мене дуже радо, бо бачив у мені одного з юнаків, які продовжать те, що було зроблено в телепатії до війни. За столом сиділо нас четверо — Кажинський, його дружина, молодий медик Е. Наумов і я. Наумов, вибравши момент, запропонував (задля жарту) допомогти йому в псевдотелепатичному експерименті — підштовхувати його у потрібні моменти ногою. Я погодився. Коли ми демонстрували фокус, Кажинський намагався розкрити обман, але нам вдалося його обдурити. Він серйозно повірив у те, що це телепатія. Мені було перед ним дуже соромно, але виходу з неправдивої ситуації, що склалась, я не знайшов.

Інтерес до Кажинського відразу зник. Я прийшов до принципу, якого потім завжди дотримувався у парапсихології: парапсихолог повинен передбачати обман або ж самообман в експериментах заздалегідь і проводити експеримент так, щоб обман був неможливий. Парапсихолог не має права вірити чесному слову.

Підчас цієї ж поїздки я познайомився з одним з найкращих фантастів Радянського Союзу — палеонтологом Єфремовим. З художнього погляду його твори дуже слабкі, зате фантазія здавалась дійсно науковою. Як і Ціолковський, Єфремов у своїй фантастиці намагається розглядати ті чи інші наукові гіпотези, розвиваючи їх поза межі встановленого наукою, завжди спираючись на головні наукові принципи нинішнього дня. У «Туманності Андромеди» Єфремов змалював комуністичне суспільство, змалював так яскраво, як ніхто інший до нього. Я розпитав його про деякі ідеї, які в романі зачеплені мимохідь. Особливо цікавила мене «третя сигнальна система». Наскільки я зрозумів Єфремова, цим терміном він означив зближення чуттєвого й розумного начала у психіці людини майбутнього (телепатія входить у це поняття як особливий елемент).

Потім ми обговорили проблему досягнення фізичного безсмертя за допомогою науки. Єфремов заперечував, що це можливо, я ж намагався довести протилежне. Зійшлись ми лише на безсмерті людства і на тому, що твердження Енгельса про неминучу смерть людства недіалектичне.

Єфремов розповів, що інтереси у фантастиці у нього дещо змінились. У центрі його уваги — найближчі перспективи розвитку суспільства, зокрема, високорозвинуті антигуманні суспільства (згодом він написав на цю тему роман «Година бика») і психологія людини, її недосліджені галузі — психологія прекрасного, парапсихологія і т. д. (про це він написав роман «Лезо бритви» — найгірший в художньому плані і лише в окремих місцях цікавий з наукового боку).

Також я їздив у Ленінград до парапсихолога професора Васільєва. Васільєв розповів про дуже цікаві досліди, які він проводив до війни. Розповідав і про розгром радянських парапсихологів за Сталіна. Я запитав у нього про телепатичні експерименти на американському підводному човні «Наутілус», про які писала радянська преса. Васільєв сказав, що у нього є достовірні дані про те, що повідомлення про ці експерименти вигадали західні журналісти, але він вважає за доцільне посилатись на них, щоб зацікавити державу телепатією (якщо радянська влада дізнається про те, що американські військові зацікавились телепатією, то обов’язково організує телепатичні лабораторії. І справді згодом було створено декілька засекречених і напів-засекречених лабораторій).

Наприкінці 1961 року я отримав листа від чехословацького парапсихолога Мілана Різла. Він повідомляв, що приїде на три дні до Києва і хотів би виголосити доповідь про парапсихологію, а також обмінятись думками про різні її аспекти.

Я згадав про це у розмові з секретарем комсомольського бюро курсу. Той затривожився і запропонував поговорити з партійним організатором факультету, щоб подумати, як прийняти чеха. Парторг розгубився — все-таки іноземець — і зателефонував у райком партії. Ті, мабуть, також не знали, що сказати і зателефонували у КДБ. Ну, а ці вже напевно все знали. Мене викликали у ректорат університету, де через півгодини я зустрівся з кагебістом Юрієм Павловичем Нікіфоровим. Той розпитав мене про листування з Різлом, а потім пояснив, що хоча Чехословаччина — й соціалістична країна, та все-таки Різл — іноземець, а отже, може виявитись підозрілою особою. Він запропонував усі три дні телефонувати до нього, до Нікіфорова, і повідомляти, де ми перебуваємо, а також розповідати про те, що Різл говорив у розмовах.

Повідомляти про розмови я, звичайно, не збирався, але телефонувати, на жаль, погодився (моральні мої принципи тоді були все ще «соціалістичні»). Нікіфоров попросив також, щоб я не відходив від Різла ні на крок.

Перша фраза, яку сказав Мілан Різл: «Я тут лише три дні і хотів би, щоб ми були увесь час разом». Я про себе розсміявся — бажання КДБ, моє і Різла були однакові. Різл виявився дуже симпатичною людиною, безмежно закоханим у парапсихологію. Його не цікавила ні політика, ні література. Не Різл, а я починав розмови на політичні теми, але він виявився до них байдужий. Розмови з ним були такі цікаві, що три дні промайнули дуже швидко.

Ми блукали по Києву, розмовляли про парапсихологію, дивились на архітектуру міста. Цілком випадково я помітив, що ми постійно зіштовхуємось з однією і тією самою особою. Я здогадався. Це був перший у моєму житті шпиг.

Я телефонував до Нікіфорова регулярно.

На вокзалі, коли я проводжав Різла, я знову побачив те саме обличчя шпига. Це трохи лоскотало нерви, було цікаво (як у детективах!).

Наступного дня я зустрівся з Нікіфоровим. Він вислухав мою розповідь про Різла (парапсихолог, говорить тільки про парапсихологію і т. д) і спитав, чи не помітив я в Різла чогось підозрілого. І тут мені захотілось познущатися з цього бовдура. Я сказав, що за нами увесь час ходила якась людина, і висловив підозру, що це англійський чи американський шпигун. Нікіфоров сказав, що це мені, мабуть, здалось. Він запропонував мені написати доповідну про парапсихологію для КДБ. Я згодився. Наприкінці розмови він спитав, чи не знаю я такого-то студента. Я здогадався, що він хоче завербувати мене у таємні співробітники і підкреслено твердо заявив, що не знаю. Він спитав про іншого студента. Я відповів те саме. Він здогадався, і розмова завершилась.

Доповідну я написав. У ній я намагався об’єктивно описати, що відбувається у парапсихології, негативно відгукнувся про яснобачення, телекінез і т. д. Особливо наголосив на тому, що телепатію можна застосовувати у військовій справі. На той час я розумів, що ми живемо у поганому суспільстві, але вважав, що існує загроза війни з боку імперіалістичних держав, а тому треба все робити для того, щоб зміцнити військову могутність держави. Зараз я радісно думаю про те, що всі мої ідеї про військове застосування телепатії нереальні. У «Заповіднику імені Берії» Валентина Мороза йдеться про те, як капітан Круть сказав, що мріє навчитись читати думки політв’язнів. Слава Богу, телепатія їм у цьому не допоможе.

Декілька років після нашої зустрічі ми з Різлом листувались. Він присилав свої статті. За розроблення методу тренування телепатичних здібностей його нагородили міжнародною премією з парапсихології.

Здається, 1966 року московські парапсихологи повідомили мене, що Різл втік у США (я сподівався, що прочитає мою книгу в Америці й відгукнеться, навіть передавав кимось листа в Дюкський університет… Він справді був весь у науці…) На той час Різл завідував лабораторією парапсихології в Празі. Але, звичайно, йому не давали коштів для роботи, втручались у справи лабораторії. А він так закоханий у парапсихологію, що не звертає уваги на існуючий устрій, ідеологію і т. д. Він хотів тільки, цілковито віддаючись, працювати у парапсихології. На Різдво я отримав від нього листівку з вітаннями із Дюкського університету. Я тоді вже почав розповсюджувати художній та політичний самвидав і не хотів привертати до себе увагу органів держбезпеки. Тому я не відповів йому, так само, як не відповідав на листи американських та індуських парапсихологів. Якби ці листи прийшли після 1968 року, я б відповів на них, бо тоді вже фігурував у самвидаві відкрито.

На 5-му курсі ми вивчали політекономію соціалізму та історичний матеріалізм.

Політекономія соціалізму вразила мене своєю ненауковістю — слова, слова, слова. Ні статистики, ні якихось глибоких постулатів, ні принципових, логічно обґрунтованих законів. На семінарах ми фрондували ще більше.

У цей час ми вивчали (вкотре вже!) «Державу й революцію». Здебільшого задають законспектувати той чи інший розділ. І який же студент прочитає більше, ніж задали? На молодших курсах я читав Леніна без жодного задоволення. Мене дратували постійні повтори, відступи, безліч партійних суперечок, увага до дрібниць і таке інше. Але на 4–5 курсі я полюбив Леніновий стиль. Наполегливе повторення однієї й тієї самої думки — це спосіб всебічного її розгляду та діалектичного розвитку. Відомий український критик, Євген Свер-стюк уподібнював цей спосіб викладу думки Леніна до спіралі, яка вгвинчується у мозок слухача або читача. У такий спосіб Ленінові вдавалось доносити до масового читача дуже складні ідеї. У Сталіна і ще більше у Мао Цзедуна цей метод викладу перетворився на найпростіші силогізми, які через нескінченні повтори вдовблюються людям у голови, як формули гіпнотизера. Ленін, а ще більше Маркс, показують, як глибоко пов’язані між собою думка і форма її викладу. Коли згодом я ознайомився з Марксовими «Філософсько-економічними рукописами 1844 р.», то був вражений художньою глибиною його формулювань. Краса Марксового стилю принципово відрізняється від стилю притч Христа й Ніцше. У Маркса — діалектичний стиль, в якому тонка гра слів, рух слова, його багатозначність відбиває діалектичний рух думки, її багатогранність, а це, у свою чергу, відбиває діалектику природи й суспільства. Наприклад, формула «релігія — опіум для народу» в радянській атеїстичній пропаганді розшифровується лише як наркотична, одурманлива, функція релігії. І такий сенс справді є у цій формулі. Вражає, що Лев Толстой також прийшов до цього висновку щодо використання церковної релігії (Толстой говорив про хлороформ). Але ж опіум є також і засобом знеболення. І справді, Маркс, розвиваючи свою думку, каже про те, що релігія — це «серце безсердечного світу». Остання думка ніяк не розвивається у радянській офіційній ідеології.

Коли я прочитав «Державу й революцію» декілька разів, то найбільше мене вразила вимога платити будь-якому чиновникові не більше середньої заробітної плати робітника. Тоді я не оцінив всієї важливості цієї вимоги для соціалістичної держави, але сама вимога так різко розходилась з практикою радянської держави, що на семінарах з політекономії я постійно порушував це питання. Викладач увесь час ухилявся від дискусії на цю тему. Єдиним аргументом з його боку була порада не сприймати усі думки Леніна як абсолютну істину (мовляв, Ленін також міг помилятись).

Такий аргумент був цілком слушним, але я наполягав на тому, що вимога Леніна — справедлива (тоді я не зрозумів політичного значення цієї вимоги, хоча у Леніна це викладено досить ясно і просто).

Історичний матеріалізм викладався на ще нижчому рівні, аніж політекономія соціалізму. Я прийшов на декілька лекцій та семінарів і перестав на них ходити. Викладач якось перепинив мене у коридорі і спитав, чому я не ходжу до нього на лекції. Я відповів, що історичний матеріалізм для мене такий важливий предмет, що я не можу миритися з його профанацією. На іспитах він поставив мені і ще одному студентові «незадовільно». Я відповів йому на всі питання білету і на додаткові. Спіткнувся на питанні про держави «національної демократії». Тези Зборів робітничих і комуністичних партій з цього питання я читав, але визначення пропустив. Відповідав я, виходячи з назви і, як переконався потім, в цілому правильно. Коли викладач поставив 2, я спитав його: «За що?» — «Треба було ходити на лекції й семінари».

Іншому студентові незадовільну оцінку він поставив за «сумнівний» виступ на семінарі. Цей студент походив з селянської родини, знання з гуманітарних наук були в нього дуже обмежені, зате мислення було самобутнє. Він поставив викладачеві дуже неясно сформульоване питання. Викладач не зрозумів. Виступив я і пояснив, що цей студент питає про матеріалістичне вирішення проблеми сенсу життя. Викладач заявив, що увесь курс історичного матеріалізму присвячений відповіді на це запитання. Студент наполягав на більш виразній відповіді. Викладач відповів, що сенс життя людини у будівництві комунізму. Студент сказав, що відповідь неповна, бо незрозуміло, який же сенс життя за комунізму. Далі суперечка стала зовсім беззмістовною, бо обидві сторони все більше відходили від основного питання. Цей студент дозволив собі декілька зауважень, які засвідчували алогічність викладача (незважаючи на свою загальну неосвіченість, студент все-таки був математиком, і непоганим, тому й зміг тонко проаналізувати логічні прорахунки викладача).

Довелося перескладати іспити. На повторному іспиті питання нам поставили ті самі і відповідали ми так само. Обом виставили «добре». Стипендії нас обох позбавили. Для мене це був удар: дружина отримувала 60 рублів, з яких ЗО йшло на плату за кімнату, яку ми винаймали у приватному будинку. Для нього стипендія була єдиним засобом на життя. Ми обидва переконались у тому, яке значення має матерія для розуміння істинного духу марксизму.

На 5-му курсі я прочитав декілька доповідей про телепатію у різних інститутах, також і в Інституті кібернетики АН УРСР. Це дало мені змогу познайомитись із багатьма вченими, зокрема, з академіком Глушковим, професором Амосовим, фізіологом Івановим-Муромсь-ким. Більшість знайомих мені працівників Інституту ставились до парапсихології та йоги позитивно.

З деякими колегами Амосова я зблизився.

Пригадується кумедний випадок.

На початку шістдесятих років почала відроджуватись радянська генетика (завдяки могутній підтримці фізиків). З’явились перші статті, у яких критикувалась теорія Хрущова. Один з лисенківців надіслав листа у кібернетичний журнал з протестом проти підтримки антипартійних напрямків у біології, тобто проти генетиків. Журнал розіслав листи до 30-ти найвидатніших вчених країни з проханням відповісти на нього. Амосов, що отримав цього листа, доручив відповісти своєму працівникові, біофізику. Ми разом складали відповідь і реготали над власними дотепами на тему містичного матеріалізму лисенківців.

За декілька років Амосов доручив цьому ж працівникові написати критичні зауваги про статтю самого Амосова. Той запросив мене допомогти йому в математичній і філософській частині критики. Коли ми взялись вивчати статтю, то були вражені її кричущою неграмотністю. У кожній фразі була якась помилка — граматична, біологічна, математична або ж філософська. Але найдивовижніше було те, що в цілому у статті були цікаві й розумні ідеї. Ми назвали статтю Амосова «надійною системою з ненадійних елементів» (назва праці одного американського кібернетика).

На 5-му курсі постало питання про дипломну роботу. Я був знайомий з математиками Інституту фізіології. Вони запропонували мені тему «Математичні методи діагнозу психічних захворювань». Заступник завідувача Лабораторії математичного моделювання запропонував таку ідею. Я у дипломній роботі розроблю математичну модель утворення понять. Потім ми разом зробимо кібернетичну машину, яка створюватиме поняття. Потім він почне руйнувати ті чи інші ланки машини, щоб дослідити причини тих чи інших помилок у поняттях. Це й буде модель «психічно ненормального утворення понять». Порівнявши машинні захворювання з реальними, вдасться знайти механізм психічних хвороб. Я тоді майже нічого не розумів у кібернетиці, але фантастичність задуму мене вразила. Адже для того, щоб створити досить серйозну модель утворення понять, потрібна багаторічна праця цілого інституту.

Але тема мене зацікавила, і ми, троє математиків, подались у псих-лікарню ім. Павлова, щоб на власні очі побачити, як ставиться діагноз захворювання.

Нас зустрів професор Фрумкін, людина розумна й чесна. Він та ще декілька лікарів запропонували нам побути на засіданні комісії, яка встановлює діагноз.

Спочатку нам розповіли історію хвороби. Хвора, лікар-гінеколог, багато років працювала у цій же лікарні. Рік тому хворі жінки почали на неї скаржитись. Вони казали, що вона поводиться з ними цинічно, робить брудні сексуальні пропозиції і т. п. На ці скарги не звернули уваги, вважаючи їх за прояв маячні.

Але коли скарг ставало все більше, їх перевірили і виявили ще похмурішу картину, аніж та, що вимальовувалась зі скарг. У хворої, окрім сексуальної патології, — манія переслідування. Вона каже, що її сусіди — англійські шпигуни, які на завдання англійських імперіалістів підкидають їй у квартиру синіх клопів з довгими хвостами.

Загалом це дуже цікава тема — сюжет маячні хворих. Мені здавалось — ще до того, як я потрапив у психтюрму, — що в середньому маячня хворих відбиває суспільне свідоме й підсвідоме. Так, у середньовіччі маячня в основному стосувалась диявольських підступів, угод з дияволом і т. д. А у нас в країні, у наш час — підступи імперіалістів, сіоністів, ворогів народу, телепатія, радіонавіювання і тому подібне. Коли я потрапив у Дніпропетровськ, то на власні очі переконався у цьому. Безперечно, є і маячня, спільна для всіх країн і часів — насамперед усілякі сексуальні збочення.

Після того як ми ознайомились з історією хвороби, привели хвору. Виснажене обличчя, перелякана, розгублена.

Попросили її пояснити, чому вона перебуває у лікарні. Вона, жалібно посміхаючись, почала розповідати. Вона працювала у цій лікарні, потім здоров’я її погіршилось, і колеги вирішили, що їй треба відпочити. Навіть нам, математикам, було видно, що вона хоче ухилитись від питання, приховати від себе і від інших болючий для неї факт психічного захворювання (у нас в країні ставлення до психічно хворих з боку обивателя презирливе, і тому тим, хто захворів, психічно важко примиритися з тим, що вони потрапили у найбільш зневажену категорію людей — гірших за вбивць, розбещувачів дітей і т. д.).

На пряме запитання лікаря, чому її поклали саме у психлікарню, вона відповіла,’ що у санаторій потрапити складно, а колеги виявили свою доброту й допомогли влаштуватись у «Павловку» (так називають лікарню кияни). Лікар попросив хвору розповісти нам про її сусідів. Вона відгукнулась про сусідів дуже коротко і дуже добре. Ми перезирнулись (тільки у психушці я зрозумів, що хворі часто інтуїтивно відчувають, чого не можна говорити лікарям, щоб не дати фактів для діагнозу).

Фрумкін попросив її пояснити прислів’я «за деревами лісу не видно». Вона, не задумуючись, пояснила, що коли підійти до дерева надто близько, то воно заступить решту дерев. Потім я довідався, що таке пояснення свідчить про «конкретність мислення». Але й без того було видно, що це симптом хвороби.

Наступне запитання: «Відгадайте загадку — мішок на вугілля, але білий». Ми знову перезирнулись: ніхто з нас не міг цього відгадати. Звичайно, хвора так само відповіла, що не знає.

Виявилось, що це мішок з-під борошна! Наш шеф, завідувач лабораторії моделювання, прошепотів, що він підозрює, що самі психіатри трохи ненормальні. (У психушці це мені часто спадало на думку.)

Хвору попросили відняти 13 від 81. Поки ми подумки підраховували, вона відповіла. Правильно. Потім знову від результату треба було відняти 13. Відповідь знову правильна і знову швидше за математиків. Втретє віднімати вона відмовилась, бо їй набридло (як виявилось, кожен з нас також вирішив, що з нього досить).

Хвору вивели.

Лікарі почали дискутувати. Професор Фрумкін сказав, що це типова шизофренія, і вказав на відповідні ознаки. Десь у популярному журналі я читав про шизофренію, і тому зрозумів, що діагноз надто вже розпливчастий, бо видів шизофренії дуже багато. Для того, щоб призначити подальший метод лікування, сказати «шизофренія» явно не досить.

Інший лікар заперечив Фрумкінові і довів, що перед нами типовий випадок МДП (маніакально-депресивного процесу).

Третій лікар доводив, що це ПП (прогресивний параліч).

Фрумкін підсумував: «Ось бачите, у якому становищі сучасна психіатрія». Ми розуміли, що вибрано було особливо складний випадок, що лікарі дещо згущують фарби, щоб загітувати математиків зайнятись психіатрією. Та все-таки враження від експертизи було гнітюче.

Чи міг я тоді думати, що сам потраплю до рук психіатрів, причому більших невігласів, більш недобросовісних, лікарів-злочинців?

Державні іспити в університеті закінчились. Мене направили на роботу вчителем у середню школу викладати математику. Мені зовсім не хотілось повертатись до школи, і я почав шукати роботу в науково-дослідних інститутах. Тут мені пощастило. Я був знайомий з начальником Лабораторії застосування математичних і технічних методів в біології й медицині, кандидатом технічних наук Антономо-вим. Антономов захоплювався йогою, ми познайомились на одній з моїх доповідей про телепатію. Дізнавшись, що я шукаю роботу, він запропонував піти до нього, обіцяючи велику свободу вибору щодо тематики моєї роботи, а також підтримку в організації досліджень з телепатії (у позаробочий час).

Під час розмови про моє працевлаштування я помітив, що він чомусь вагається. Я здогадався, і прямо запитав його, чи не про п’яту графу йдеться. Він, бентежачись, підтвердив мій здогад. Я запевнив його, що у мене ні краплі єврейської крові. Ми пожартували з антисемітизму адміністрації і на цьому завершили розмову.

Коли я вже працював у лабораторії, то часто стикався з подібними випадками. Приходить влаштовуватись на роботу людина з єврейським обличчям. Начальник, людина досить ліберальна, не наважується заглянути у паспорт і тому пропонує йому прийти за тиждень. Після того як расово сумнівний пішов, всі присутні намагаються визначити, єврей чи ні. Якщо вирішують, що єврей, то через тиждень йому повідомляють, що місць у лабораторії нема.

Я обурювався цією практикою, але більшість вважала, що хоча це й непорядно, але треба ж миритись із вказівками начальства.

Робота в лабораторії виявилась для мене нецікавою. Ми займались математичною обробкою даних з балансу цукру крові в організмі, біопотенціалами в «китайських точках» (точки, в які вставляють голки під час чженьцзютерапії), розпізнаванням мови за допомогою спеціальних приладів (як я прочитав пізніше у «Крузі першому» Солженіцина, цю роботу проводили ще в сталінських тюремних науково-дослідних лабораторіях і проводили її на вищому науковому рівні та з більшими успіхами без усілякої кібернетики).

Що ближче я знайомився з цими темами, то більше розчаровувався. Я переконався в тому, що можливості застосування математичного апарату в біології та психології обмежені. Наприклад, складаємо ми диференційні рівняння зміни рівня цукру в крові. Але, не кажучи вже про те, що оцінки рівня цукру в крові дуже грубі, самі рівняння вибираються емпірично, на основі примітивних біологічних ідей (складніші ідеї математичні обробці не піддавались). І хоча у своїх статтях ми писали, що можна поставити лікування діабету на математичну базу, я бачив, що це несерйозно. Так само невелике й теоретичне значення цих досліджень. Я тоді вперше зрозумів ленінський термін «математичний ідеалізм» — зникнення сутності речей, матерії за формулами. Спочатку треба розібратись у явищі в змістовому плані, а тоді вже формалізувати отримані дані. Так розвивалась фізика, і таким має бути нормальний розвиток будь-якої науки. У кібернетиці ж нерідко роблять навпаки: досить довільно створюють формули, а потім намагаються підігнати під ці формули експериментальні дані. Коли згодом я познайомився з економічними кібернетиками, то довідався від них, що в економіці ситуація ще гірша. (Більшість праць західних кібернетиків (їх я прочитав у перекладах) у галузі біології й психології мало чим відрізняються від радянських досліджень.)

Перший рік роботи в інституті був роком XXII з’їзду КПРС. На цьому з’їзді відкрито говорили про сталінізм. Ми вперше дізнались багато фактів з трагічної історії Жовтневої революції. Багатьом нарешті стало ясно, що Троцького, Бухаріна, Зінов’єва, Каменева та інших найближчих соратників Леніна обмовили (досі в офіційній історіографії є цілком абсурдна суперечність. З одного боку, Ленін — геній, непримиренний у ставленні до ворогів, з другого боку, майже всі його соратники — антикомуністи, ревізіоністи, опортуністи й тому подібне).

Викриття банди Молотова, або, як її м’яко назвали, «антипартійної групи» було явищем втішним, але те, що з ними розправились тишком-нишком, не давши змоги відстоювати у пресі свої погляди, засвідчило, що методи боротьби всередині партії багато в чому залишились такі, як були. Я пригадую, як ще в Одесі ми довідались про «антипартійну групу». За що їх прогнали з усіх посад, було незрозуміло, але з почуття спротиву ми з товаришем стали на бік цієї групи. Навіть більше, ми вперше, прийшовши на вибори, вирішили викреслити з бюлетнів прізвища невідомих нам кандидатів і поставити прізвище Молотова. За якийсь час ми запитали у нашої знайомої, що брала участь в перевірці й реєстрації бюлетнів, чи не було якихось випадків на виборах. «Ні, — відповіла вона, — за висунутих кандидатів голосували одноголосно».

Через місяць один знайомий історик докладно розповів нам про діяльність Молотова у сталінські часи. Ми зрозуміли, що будь-яка участь у виборах безглузда (треба знати, за кого голосуєш, треба мати змогу організувати голосування за свого кандидата, а така організація буде розцінюватись як антирадянська, треба мати змогу контролювати реєстрацію голосів і багато інших «треба»). Відтоді я ніколи не ходив голосувати ні за, ні проти «блоку комуністів і безпартійних».

Обурило нас у XXII з’їзді також те, що говорилось переважно про загибель «видатних діячів партії і держави», а не про загибель мільйонів ні в чому не винних «простих» людей.

Зовсім не марксистською видавалась концепція «культу особи». Не можна пояснювати сталініану тільки особистими якостями вождя та «об’єктивними» причинами — треба було боротись з опозицією, ізоляцією країни і т. д.

Було очевидно, що це не просто культ, а відродження самодержавства на новій класовій та економічній основі. Треба було шукати класові корені переродження революції, а не фіксувати окремі викривлення в керівництві партією й народом. Треба було виробити гарантії дотримання Конституції і принципи нової Конституції.

Було проголошено, що в СРСР вже не диктатура пролетаріату, а загальнонародна держава. З позицій класичного марксизму це — нонсенс, і слід було зробити марксистський аналіз такого принципово нового, несподіваного для марксистської теорії поняття. Адже держава — «машина в руках одного класу для придушення інших класів». Загальнонародна держава — це круглий квадрат.

Незавершеність, половинчатість критики Сталіна доводила, що багато в чому КПРС йтиме второваним Сталіним шляхом. Так воно і сталось. Навіть більше — вже за Хрущова, буквально через рік, почали відступати назад, до Сталіна.

На цей час в офіційній літературі з’являлось все більше критичних статей про сталінські часи. Велике враження справила книга Еренбу-рґа «Люди, роки, життя», у якій докладно розповідалось про те, як знищували культурних, партійних діячів та діячів радянського апарату. Бентежив тільки трохи поверховий аналіз подій, хоча й було зрозуміло, що в Еренбурґа не було змоги чесно проаналізувати минуле.

Інтелігентські кола обійшла розповідь про те, що і сам Еренбурґ несе моральну відповідальність за репресії проти діячів єврейської культури в період антисемітського погрому 1947–1952 років. Розповідали, що після статті Еренбурґа про те, що євреям потрібно асимілюватись, він почав отримувати безліч листів протесту. Всіх авторів листів посадили. Я намагався з’ясувати, наскільки справедливі ці звинувачення, і врешті-решт прийшов до висновку, що сам Еренбурґ не передавав цих листів у НКВД, а їх перехоплювали й читали на пошті. Особисте ж боягузтво самого Еренбурґа у той час було явищем загальним і не можна його суворо засуджувати (хоча і тоді я жорстко ставився до боягузів).

З’явилися перші самвидавські політичні чи напівполітичні речі. Першою я прочитав промову Паустовського на захист Дудінцева. «Не хлібом єдиним» Дудінцева була першою книжкою про наші часи, яку я прочитав. Ми з товаришем буквально висмикували її з рук одне в одного. Книга не мала високих художніх якостей, але нас тоді цікавила лише правда, правда факту.

І ми були такі приголомшені, коли на Дудінцева накинулась хрущовська преса. Це був ще один удар по вірі у повернення на шлях демократії.

Другий твір політичного самвидаву був «Відкритий лист до Сталіна» Федора Раскольнікова. Там йшлося як про те, що ми вже знали, так і про те, про що мовчала офіційна преса (штучний голод 33-го року, небажання допомогти іспанським республіканцям після поразки революції в Іспанії і т. д.) Частину цього листа було згодом опубліковано у газеті «Известия».

Погляд Раскольнікова на голод 33-го року як на створений штучно, мене дуже вразив. Я почав шукати тих, хто бачив цей голод.

Мій дід розповів мені, що у ті часи він був робітником на дорогах і бачив в одному з сіл найбагатшої області в Україні гору людей, що померли з голоду. Коли робітники спитали про мертвих у свого начальника, той байдуже сказав: «Це куркульська демонстрація».

Знайомий український письменник, Федір Андрійович Діденко, що у ті часи проводив колективізацію у Сибіру, приїхав у 33-му році в Україну. Рідне його село майже вимерло. Він зайшов до себе в хату. Порожньо. Погукав: «Чи є хто вдома?» З печі спустився молодший брат і розповів, що їдять вони зараз кору дерев, траву, лободу і ловлять диких кроликів. Мій знайомий спитав у брата: «А що ж ви будете їсти, як кроликів більше не стане?» — «А мама сказала, що коли вона вмре, щоб ми її їли». Цей же знайомий розповів мені про декілька випадків людоїдства, з якими він зіткнувся у ті часи. Його розповіді такі страхітливі, що у мене немає сили їх переповідати.

Я запитав його, які ж причини голоду.

По-перше, голод почався ще у 1931 році. І почався він тоді з двох причин. Середняки й куркулі не хотіли йти в колгоспи. Почали день у день проводити збори, на які силоміць зганяли селян. На цих зборах питання ставили так: «Хто проти колгоспу, той проти радянської влади. Проголосуємо. Хто проти колгоспу?» Сміливців майже не виявлялось. У колгоспи пішло 90–100 відсотків, (це частково змальовано у «Піднятій цілині» Шолохова). Знаючи про те, що їм доведеться здавати у колгосп коней і корів, селяни почали різати худобу. Коней багато хто жалів, і тому їх просто відпускали в поле. По всій Україні бігали здичавілі голодні коні. У відповідь на такі вчинки селян влада збільшила економічний та поліцейський тиск. Окрім загального державного податку запровадили додатковий — його призначала сільрада. Голова сільради часто обкладав податками своїх особистих ворогів, не зважаючи на те, наскільки вони були заможні. Якщо селянин не здавав зерна за цим податком, до нього приходили активісти й робили обшук. Оскільки активісти були односельчанами того, кого обкладали податком, то їм неважко було знайти заховане зерно. Якщо зерно знаходили, то спеціальними палицями розвалювали комин на хаті — на знак того, що тут живе куркуль або підкуркульник, який саботує заходи радянської влади. Податок на ту саму людину могли накласти вдруге і втретє — поки у неї не вийде увесь хліб.

Зібраний хліб зберігався у спеціальних зерносховищах. Багато хліба при цьому згнило. Зерносховища охоронялись військами. Якщо голодні люди намагались проникнути у ці сховища, по них стріляли.

Багато хліба експортували за кордон. Славнозвісний командир Якір поїхав у Москву з вимогою роздати хліб голодним. Сталін заявив йому, що не військових це справа — втручатись у політику. Мені про це розповідала Якірова дружина Сара Лазарівна.

У 1933 році до всіх цих причин додалась засуха, неврожай.

Голодні люди кинулись в міста або в інші республіки. На українських кордонах стояли війська і не пропускали голодуючих. У містах хліб видавали по картках, так що міські мешканці не могли допомогти голодуючим селянам. Багато хто з мешканців міст співчував селянам, але частина зловтішно пригадувала їм громадянську війну, коли міщани голодували, а селяни або зовсім не давали хліба, або міняли його на найцінніші речі.

Коли почався голод, багато українських письменників роз’їжджали по селах, щоб описувати квітуче життя селян у колгоспах. Багато з них, побачивши, що діється насправді, почали переходити в ряди опозиції. Інші ж перелякались так, що саме в ці роки стали затятими прибічниками, а потім і активними «будівниками комунізму».

Писати про голод у той час не можна було. Якщо хтось писав про голод у листах в інші республіки, то нерідко потрапляв у тюрму за антирадянську пропаганду. Посилки в Україну часто повертались назад.

Нікому достеменно не відомо, скільки від цього голоду померло людей. Одні — партійці — називають 5–6 мільйонів (тобто стільки ж, скільки євреїв знищили гітлерівці), інші — українські націоналісти — кажуть про 10 мільйонів. Істина, мабуть, десь посередині.

Відомості про голод, які я зібрав у 62–63-му роках були такі приголомшливі, що перед ними поблякло знищення майже всієї партії більшовиків, керівників радянської влади, профспілок та армії ленінського періоду. Здається, на початку 60-х років з’явилась цинічна примовка: за що боролись, на те й напоролись. І справді, помилки ленінського періоду переросли у злочини сталінського і післясталінського періоду. У знищених більшовиків була все-таки якась провина перед народом. Але за що гинули мільйони ні в чому не винних простих людей? Мільйони від голоду, мільйони на війні, мільйони в таборах і тюрмах. МІЛЬЙОНИ. Страшно, коли гине одна людина.

У моралі нерівність 1 000 000 > 1 неправильна, але все-таки мільйони погублених — це переступає будь-які межі страхіть. І про це повинні пам’ятати ліві на Заході, в капіталістичному світі. Вони повинні думати про ті засоби, з допомогою яких вони збираються будувати «світле майбутнє» (або «кришталевий палац» за Достоєвським).

Але повернусь до 62-го року.

Льва Толстого у ті часи я не любив: зубріння в школі, твори про позитивних і негативних героїв — усе це відштовхує більшість учнів від письменників, які вивчаються у школі. Тургенева, наприклад, я полюбив випадково. Мені трапилась книжка без перших сторінок. У ній була «Пісня кохання, що тріумфує» та «Вірші в прозі». Я не знав, що це Тургенев, і був у захваті від прочитаного. Коли ж довідався, що це Тургенев, було вже пізно — я його полюбив. Але «Записки мисливця» не можу читати досі — одразу зринають у пам’яті формулювання з підручника та інша псевдораціоналістична лузга.

Якось мені потрапила до рук «Сповідь» Толстого. Вона вразила мене нищівною критикою сучасної йому науки, мистецтва, церкви, промисловості, а також тим, що в ній чітко ставилось питання сенсу життя. Я почав шукати інші філософські твори Толстого. Захоплювався Толстим-філософом все більше й більше. Постало питання, чому ж Ленін, який захоплювався його художніми творами, з такою зневагою відгукувався про нього як про філософа. Перечитав статті Леніна про Толстого. Вони видались мені непереконливі (видаються непереконливі й зараз, коли до Толстого-філософа я ставлюся вже зовсім не з палким захватом). Дуже близьким було прагнення Толстого до системи, до точних визначень, до створення етики, створеної на принципах розуму, відраза до містики.

Як мені видається, багато з того, що сказав Толстой, має ввійти до скарбниці людської думки. Сюди, на мою думку, належить, наприклад, вчення про гріх, про похоті, спокуси, гіпотезу про «зараження» у мистецтві, порушення проблеми сенсу життя, деякі педагогічні ідеї.

Захоплення Толстим тривало років зо три.

На неспротив злу насильством я спочатку зовсім не звернув уваги. Але потім почав вивчати це питання і переконався, що Толстой, по суті, так і не відповів на основні заперечення супротивників. У побуті цей принцип не позбавлений певного сенсу, якщо зло звернене на мене особисто. Але що робити, коли я бачу, як хтось б’є жінку? Вмовляти? Він посилає мене матом. Я і далі вмовляю. Він б’є мене і далі б’є її. Міліції поблизу немає (та й не зовсім добре кликати її на допомогу: вона вдасться до насильства куди більшого, аніж якби я просто побив його. До того ж: «Не судіть!»). Скільки разів я не ставив цього питання перед толстовцями, вони нічого переконливого відповісти не могли.

Значно ближча була мені позиція індуського філософа Вівеканан-ди, який також проповідував неспротив злу насильством, але визнавав, що насильство в окремих випадках потрібне.

Справді, які мирні засоби можна було вжити щодо фашистської Німеччини? Тільки насильство або пригрозити насильством. Проти фашизму потрібна сила, яка стримуватиме його агресивність або знищить агресора.

Потім мене дуже вразила ідеологічна нетерпимість Толстого, що нагадувала нетерпимість середньовічних християн, зокрема, нетерпимість багатьох єретиків.

Дуже шокувало ставлення Толстого до статевих стосунків. Толстой з такою люттю нападав на блуд, вдавався до таких цинічних образів у виявленні сексуальних пороків, що ставало неприємно його читати. (Згодом, коли я ознайомився з психоаналізом, я зрозумів, що лють і цинізм у боротьбі за сексуальну чистоту — це переборення своєї власної підсвідомої глибокої розбещеності.) З вимогою поставити перед розгулом сексуальних потреб якісь моральні перепони я був і залишаюсь згодний. Але коли Толстой починає виступати навіть проти статевих актів, спрямованих на народження дітей («Крейцеро-ва соната»), це виглядає страхітливим етичним максималізмом.

І нарешті, питання про Бога. По суті, у Толстого Бога немає. Є тільки Христові заповіді, а Бог у системі його поглядів — це нічим не наповнене слово. У Толстого етика, а не релігія.

Тісно пов’язана з безрелігійністю Толстого раціоналістична тенденція його філософії. По суті, Толстой є одним з останніх могікан Просвітництва, коли вірили в те, що якщо виховати людей на основі розуму, то все суспільство зміниться у бік Добра, Краси й Розуму.

Спинюся на еволюції моїх художніх смаків. У школі моїми улюбленими письменниками були М. Островський, Фадєєв, Горький-роман-тик. Вершиною художньої творчості здавалась поема Горького «Людина», написана ритмічною прозою, близькі були також його романтичні «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника», легенда про Данко (цю останню я й тепер люблю). Товариш Сталін сказав, що «Дівчина й смерть» покраща за «Фауста» Гете. Раз «товариш Сталін сказав», то так воно і було. Але «Фауста» я не читав і вірив вождеві на слово, а «Дівчина й смерть» видалась нудною. Різниця смаків з «Генієм всіх народів і часів» мене засмучувала, але я втішав себе тим, що доросту до розуміння глибокої думки цього твору. «Думки» — бо нічого іншого в літературі нам не показували. «Художні особливості» тих чи інших письменників, про яких нам розповідали на уроках, означали тільки ті чи інші раціональні способи висловлення думки, були нудні й нагадували класифікацію силогізмів у логіці. Епітети, метафори, синоніми й тому подібне, здавалось, наближались до математичних понять, але в них не було загадки, задачі, яку треба розв’язати. А без задачі класифікація «художніх» особливостей зависала в повітрі, видавалась непотрібною.

У літературі я шукав тільки думку, і думку математично ясну, простішу простого. Теорія соціалістичного реалізму вимагає, по суті, того самого.

На першому курсі я прочитав Єсєніна, якого зовсім нещодавно визнали рядянським поетом. Єсенін був першим зламом у прагненні до чіткої, ясної думки в літературі. Єсєнінські метання, нерозуміння дійсності, туга за істиною були близькі нам, тим, хто увійшов у життя під знаком краху віри у наше світле суспільство.

З’явились перші оповідання Василя Аксьонова, п’єси Розова, які більш чи менш правильно змальовували наше покоління. Мене у цих творах привабив лише один феномен, який автори правильно передали, — перекручена російська мова молоді, переповнена жаргонними словами. Мене самого ця хвороба майже не зачепила, але більшість друзів перехворіло на це.

Хворобу цю пояснити було просто. Протест проти брехливої літератури, преси перейшов у протест проти самої мови, якою ця брехня підносилась. Слова «любов», «дружба», «патріотизм» і т. д. видавались наскрізь брехливими й замінювались на блатні або ж на близькі до блатних. «Погуляємо» — «прошвирнемось», «поговоримо» — «потріпаємось»… «Добрий день» передавалось словами «привітик», «хелло»; «друг» — «корєшок», «дівчина» — «чувиха». Найневинніші слова також замінялись на грубіші.

За грубим проявом ставлення до друга чи коханої приховане було цнотливе бажання зберегти свої почуття від бруду й фальшу навколишнього життя.

Почали публікувати твори Ремарка. Майже всі ми жадібно накинулись на них.

«Втрачене покоління» Заходу простягнуло руку нам, «втраченому поколінню» радянському. Відраза до державної моралі, політики, цілей і протиставлені їм елементарні людські сторони життя — чиста, несвятенницька, смутна любов, дружба, товаришування, хвороба й смерть, знову-таки очищені від словесної лузги, — все це було нам таке близьке й знайоме.

Гемінґвей, окрім «Старого й моря», тоді не сподобався. Мабуть, заскладний був. Полюбив я його лише у Київському слідчому ізоляторі КДБ у 1972–1973 роках.

Цілком новим на тлі радянської літератури видався Паустовський. Від бойової романтики Горького я перейшов до романтики ліричної. Соціалістичний романтизм — явище більш художнє, ніж соціалістичний реалізм. Закони реалістичного мистецтва вимагають адекватного відображення дійсності. Реаліст може тільки вирізнити ті чи інші сторони дійсності, опустивши інші. На романтика не накладено таких жорстких вимог. Він вільний не лише вибирати з дійсності особливо яскраві явища й образи, але й може внести у них казку, легенду, належне замість реального. Соцреаліст зображає дійсність одномірно, підтасовує її під ідейний замисел. Він вносить у цю дійсність те, що їй невластиве. Одномірність і нереальність образів не лише спотворює дійсність, але й суперечить мові і реалістичним елементам твору. У романтика всі елементи твору піднесені понад буденністю життя. Логіка й пропорції ненатуральні, але відповідають законам правдоподібності, оскільки всі елементи узгоджуються між собою за певними правилами — правилами романтичного мистецтва. Узгодженість з реальністю є, але узгодженість не з усім життям, а лише з романтичними гранями, явищами у житті. Соцреалістам вдається написати більш чи менш художній твір, коли вони відображають героїчну дійсність («Як гартувалася сталь» М. Островського, «Молода гвардія» О. Фадєєва). Але в цьому випадку вони стають, по суті, на позиції романтизму. Не випадково Ленінові не сподобався перший твір соцреалізму — «Мати». Ленін дорікав Горькому за ідеалізацію інтелігенції. Слід було б додати — і робітників.

Після Паустовського настала черга Олександра Ґріна. Зрозуміліші стали позитиви й негативи Паустовського. У нього романтика книжна. Вдались йому лише кілька оповідань («Кошик з ялиновими шишками») і окремі шматки повістей (наприклад, легенда у «Золотій троянді»). В інших творах весь час те саме негармонійне поєднання елементів реальності з «вигадкою». Сутність художнього методу Ґріна ясно викладена у «Червоних вітрилах». У героя з’являється мрія, він чекає втілення цієї мрії-казки у життя, шукає в житті цю казку або ж створює її. «Кошик з ялиновими шишками» Паустовського — один з небагатьох творів, у якому авторові вдається наблизитись до Ґріна завдяки втіленню в оповіданні саме цього принципу.

Тематика у Ґріна та ж сама, що й у Ремарка: звичайні людські почуття і стосунки — основа життя. Обидва вони відштовхуються від того, що стоїть над людиною — ідеологія, держава, Бог.

Ґрін довго залишався кумиром радянської молоді. У багатьох містах створювались клуби «Червоні вітрила». Любов до Ґріна для більшості молоді означала перший, свідомий чи несвідомий, протест проти брехні «дорослих». Ґрін — це дитинство, чудом перенесене у життя дорослих.

Один з друзів подарував мені книжечку «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Цей твір залишився найближчим на все життя. Я перечитував його десятки разів і щоразу бачив нову думку, нове у сприйнятті життя. Досі деякі місця залишаються незрозумілі. Я, наприклад, можу сприйняти смутну красу відходу Маленького принца на свою планету, але перекласти цю красу на мову думки не можу. А може, й не треба цього робити…

Особливо глибокою мені здавалась і здається сцена, у якій Маленький принц приручає Лиса. За таким примітивним поняттям як «приручення» лежить надзвичайно глибока думка про психологію таких тонких людських стосунків як любов і дружба.

Другою ідеєю «Маленького принца», що дуже вплинула на мої погляди, було: головне — невагоме. Я зрозумів це як ствердження того, що треба шанобливо ставитись до нескінченності у всесвіті і до потенційної нескінченності духовного життя людини. Це не означає, що треба відмовлятись від створення раціоналістичних схем, моделей цієї нескінченності. Але ми повинні бути скромними й розуміти, що будь-які наші моделі — всього-на-всього грубі обрубки дійсності, наближення до істини, але не сама істина. Стикаючись з технічною інтелігенцією, я бачив, що величезні досягнення точних наук породили гординю у технічних спеціалістів: нашим формулам і нашим машинам все доступне, геть усіляку ідеологію, з допомогою математичних і технічних наук ми вирішимо всі світові проблеми. І справді, якщо людство не погубить саме себе, воно муситиме поставити свій подальший розвиток на якусь раціональну наукову базу. Але має при цьому зберегтися, і навіть більше, зрости роль таких «ірраціональних речей», як мораль і естетика. Маркс писав, що у майбутньому має розвиватись натуралістична наука про людину і людська наука про натуру, і що обидві ці науки мають злитись в одну науку.

Паралельно з міркуваннями над образами Екзюпері я розміркував над Біблією. Л. Толстой змусив мене прочитати Євангеліє, притчі індуських йогів підготували ґрунт для сприйняття євангельських притч. Я прийшов до висновку, що соцреалізм не має повноти, зокрема тому, що художня література за природою своєю притчева. Кожен образ має безліч інтерпретацій. Надовго в історії людства залишаються лише ті художні образи, які містять у собі численні значення. Кожне нове покоління знаходить у такому образі те, що близьке йому (і може навіть знайти такий сенс, про який сам автор і не підозрював).

Окрім глибини Ісусових притч, мою увагу привернули суперечності Старого Заповіту (ця частина Біблії недоступна мені і по цей день, окрім Екклезіаста і книг пророків) і Нового Заповіту. Офіційна атеїстична пропаганда постійно спекулює на суперечностях Біблії. Справді, у Біблії є беззмістовні суперечності, але ж є й глибокі діалектичні суперечності, що відбивають діалектику природи й суспільства. Спочатку мене привабила притча про хліби, які роздавав Христос. Суперечність з житейською практикою тут наскільки очевидна, що дивом дивуєшся: невже наші предки, серед яких були такі глибокі мислителі, як Тома Аквінський, не бачили абсурдності оповіді? Як можна було нагодувати декількома хлібами тисячі людей (при цьому, як відомо, залишилось декілька коробів залишків хліба)? Кричуще порушення законів збереження.

Я прийшов до висновку, що треба шукати в природі явище, стосовно якого закони збереження не діють. І таке явище знайти нескладно. Це інформація. Коли професор читає студентам лекцію, то вони здобувають нову інформацію, а він її не втрачає (насправді я тут спрощую ситуацію, але, здається, в цілому це правильно передає парадокс інформації). Залишки хліба інтерпретувати складніше, але можна.

Ще цікавішою мені видалась друга євангельська суперечність.

У Євангелії від Матвія сказано:

«Не думайте, що Я прийшов порушити закон, чи пророків: не порушити прийшов Я, а сповнити». Проте в цьому ж розділі Христос починає порушувати Мойсеїв закон. Ось один з прикладів:

«Ви чули, що сказано, око за око, і зуб за зуб. А Я кажу вам: не противтеся злому».

Оскільки ці протилежні висловлювання з одного розділу, то не міг же Матвій (чи хтось із тих, хто складав і редагував Євангеліє) не бачити суперечностей. Отже, він бачив і їхнє вирішення.

Я Довго бився над проблемою вирішення цієї суперечності, поки не знайшов для себе відповіді.

Християнство виникло у той момент, коли Римська імперія перебувала у стані глибокого розкладу. Моральні, соціальні зв’язки між людьми розривались усе більше й більше, їх заступив нестримний егоїзм і пов’язане з ним прагнення до насолоди задля насолоди, прагнення, яке нічим не стримувалось, якому гріховний розум виявляв усе нові способи вдоволення (цей розум йшов і далі — він створював нові, найпротиприродніші форми насолоди). Загнили, розклались усі класи, і не було жодного класу, що був би здатний відродити суспільство, змінивши виробничі стосунки. Потрібно було змінити самі суспільні цінності, потрібна була мораль, яка зможе дати не індивідуальний, а загальнозначимий сенс життя, яка зможе приборкати егоїзм і нерозумні домагання розуму. Ця нова мораль не могла постати з порожнечі, вона діалектично відкидала попередню, тобто не просто скасовувала, а розвивала її.

Нову мораль принесло християнство, так само як і на Сході нову мораль принесли буддизм і магометанство. Ці три релігії суттєво різняться між собою, але спільне у них є — це система моральних табу, накладена, як кайдани, на егоїзм людини.

Інше питання, наскільки нова мораль була реалістичною і як вона справлялась зі своєю соціальною функцією.

Настав 1963 рік. Газети прославляли вождя радянського народу Микиту Сергійовича Хрущова. На екрани пустили фільм «Наш дорогий Микита Сергійович», де славослов’я Хрущова досягнуло апогею. Він і помічник Сталіна, він і рятівник від Сталіна, він і видатний воєначальник, він і натхненник перемог на трудовому фронті. Новий культ особи зростав з кожним днем.

Хоча новий культ був не такий кривавий, але такий же відразливий. Стало ясно, що культ особи — закономірність цього суспільства. Почалося з культу Леніна у 20-х роках, точніше, ще з віри народу в «добрих царів», захисників від сваволі поміщиків. Я прочитав стенограму з’їзду КПРС, що відбувся перед смертю Леніна, і переконався, що майже всі вожді партії зовсім непристойно славили Леніна. Обожнення особи вождя почалось уже тоді й проклало шлях до культу Сталіна. Винятком були промови Троцького й Сталіна. Ці люди поважали себе і не холуйствували перед Леніним. Я ненавиджу Сталіна, але мушу визнати, що поводився він на цьому з’їзді — в сенсі формального ставлення до вмираючого вождя — пристойно. (Нормального, тому що навіть з опублікованих у 5-му виданні зібрання творів Леніна, видно, що Ленін помітив небезпеку Сталіна для революції й утворив блок з Троцьким проти Сталіна. І Сталін це знав.)

Вже наприкінці весни 63-го року стало ясно, що врожай буде поганий. Влітку була засуха. Мій знайомий поїхав до себе на батьківщину, на село. Його здивувало, що колгоспники байдуже ставляться до неврожаю. Він спитав про це у парторга колгоспу. Той відповів, що у 62-му році врожай був гарний, але держава забрала майже весь хліб. Тому селянам байдуже до результатів своєї праці — все одно їм майже нічого не дістанеться.

Наприкінці року почали продавати кукурудзяний або змішаний з горохом житній хліб. Білий хліб видавали тільки за рекомендацією лікаря або «по блату» (тобто завдяки зв’язкам з продавцями). Борошно вже багато років було важко дістати. На свята борошно продавали в установах. Інші продукти треба було купувати разом із залежаними — рибними консервами, наприклад, — яких ніхто не хотів. На свята додавали помаранчі або оселедець. І це було в Києві. У провінції з хлібом було набагато гірше, і його часто взагалі не продавали. Тільки в Москві майже нічого не змінилося, але й москвичі бурчали. У газетах трошки зменшилось захоплення мудрим керівництвом партії в сільському господарстві, але про справжнє становище не було ані слова.

З іноземних радіопередач ми довідались, що почали закуповувати зерно у Канаді. Було сумно й смішно: найбільша хліборобна країна, що у дореволюційні часи вивозила зерно за кордон, закуповує хліб.

Серед біологів та кібернетиків ширились чутки про те, що Хрущов підтримує Лисенка у боротьбі з Генетиками. Все збільшувалась загроза сталінізму в науці й техніці.

У духовному житті все більше місце займав «Новый мир». Художній рівень письменників «Нового мира» був не такий вже й високий, зате була правда — трошечки, була справжня література. Після соцреалізму повернення до реалізму сприймалось як крок Уперед. Величезне, але й суперечливе враження справив «Один день Івана Денисовича».

Мій слух, що виховувався на радянсько-християнському святенництві, коробило від «фуяшок» — ледве-ледве завуальованого мату. Але не це було головне. Чому Солженіцин вибрав за головного героя не кавторанга — справжнього комуніста, інтелігента, не зломленого духом борця за справедливість, який був би здатен усвідомити те, що відбувається з революцією і сказати читачеві про причини сталінізму? Адже ж Іван Денисович вже до табору жив життям трудової шкапи, і для нього змінилось мало що. Тоді мені здавалось, що очима Шухова не можна побачити усієї глибини трагедії Жовтня.

Така була реакція інтелігента, комсомольця, вихованого в дусі сталінського презирства до «людини маси», на правду про народ — він забитий, він живе рослинним життям (але зберіг елементарно-людські якості).

Була ще одна причина протесту проти галасу, який преса здійняла навколо Солженіцина. До публікації «Івана Денисовича» громили «Не хлібом єдиним» Дудінцева. Але Дудінцев критикував сталінізм з партійних позицій, в ім’я ідеалів Жовтня. Він залишав надію на майбутнє. Я тоді невиразно відчував, що після «Одного дня Івана Денисовича» можливий тільки песимізм, що Солженіцин — антирадянщик, що він розкриває брехливість самих основ радянської влади, а не те, як її спотворив Сталін.

Дивно було чути похвали Солженіцинові після лайок на адресу Дудінцева. Я хотів було написати листа у «Літературну газету», у якому збирався розкрити цей парадокс офіційної критики. Досі тішусь, що не зробив цієї помилки, бо вже наступного року частково зрозумів художню глибину «Одного дня».

«Новый мир» надрукував «Щоденник Ніни Костєріної» — реальний щоденник реальної Ніни Костєріної, дочки комуніста Олексія Костєріна, засудженого як «ворога народу». Була близька й зрозуміла її чиста комсомольська віра у своє суспільство, її реакція і біль через арешт батька. Було зрозуміло те, що вона повторила — незважаючи на страхітливий злочин влади проти батька — подвиг Зої Космо-дем’янської.

Минуло декілька років, і я прочитав самвидавські статті Олексія Костєріна про сталінізм, про трагедію кримськотатарського народу. Приїхавши влітку 68-го року до Москви, я дізнався про Костєріна багато біографічних подробиць, які збільшили інтерес і пошану до нього. Зінаїда Михайлівна Григоренко запропонувала з’їздити до нього додому. Довелось вибирати між діловими побаченнями і зустріччю з Костєріним. Я вибрав «справу», а не людину. Навколо було стільки чудових людей, що зацікавлення ще однією особистістю було не таке вже й велике, щоб переважити «справу». Здавалось, що попереду ще багато часу і я встигну з ним зустрітись.

Після Жовтневих свят до мене зателефонував Петро Якір і сповістив про смерть Олексія Євграфовича Костєріна. Я поїхав на похорон. У крематорії зібралась сила люду. Чиновник крематорію підганяв нас усіх з похороном: в черзі були й інші померлі. Черга — як по хліб чи пиво — і смерть!

Навколо — шпиги. Я тоді ще не вмів їх розпізнавати. Мені їх показували. Шпиги, як не дивно, зняли гнітючу атмосферу чиновницького похорону. Ворог повернув вагомість хвилин.

Виступив Петро Григорович Григоренко. Ми відвикли від пафосу, але його пафос не здавався фальшивим, він не різав слуху — знову-таки завдяки присутності ворога, агентів КДБ. Чиновник завмер: у країні всі давно відвикли від щирих революційних слів. До нього підбіг шпиг, і чиновник почав кричати, щоб звільнили місце для наступного похорону.

Всі роз’їхались. Дехто поїхав до генерала Григоренка додому. Там також виступали — чеченець, євреї, росіяни. Чеченський письменник Ошаєв розповів про боротьбу Костєріна у партизанському загоні у громадянській війні в Чечні.

За столом сиділа дружина Костєріна. Вона плакала. Мене підвели до неї і познайомили: «З України». Стало ніяково — представник українців, а не просто людина.

Через рік я познайомився з дочкою Олексія Євграфовича Костєріна — Єленою, сестрою Ніни. Вона трохи розповіла про батька і про Ніну. Про Ніну пам’ятала небагато, переважно сварки з нею.

Розповіла про батькову смерть. Після вторгнення у Чехословаччи-ну батько дуже переживав. Нарешті не витримав і відправив у ЦК партії листа з партквитком, бо залишатись у цій партії вже не було сил: будь-які сподівання на те, що вона відродиться, зникли.

Лєна прийшла до матері й сказала про те, що Олексій Євграфович вийшов з партії. Мати сказала, що він цього не витримає, помре. І справді, за тиждень Костєрін помер.

Я запитував у Лєни: «Що це — фанатизм?» Мабуть, ні. Але, коли наприкінці життя розумієш, що власне життя, ідеали зруйновані, — це нестерпно. Навіть у таборі Костєрін зберіг віру у здорові сили партії, але відродження сталінізму розвіяло останні ілюзії.

Після мого арешту Лєну викликали у КДБ й допитували про зустрічі зі мною. Звичайно ж, вона нічого не сказала їм. А я в ув’язненні часто згадував наші зустрічі, прогулянки по Києву…

Я порушив хронологію подій, бо важливіша причинна, точніше — духовна, а не часова пов’язаність подій. Повернусь до 1963 року.

З’явилась стаття Єрмілова про «Людей, роки, життя» Еренбурґа. Тоді ще не було «Архіпелагу ГУЛАГ», і тому книга Еренбурґа значно збільшила наші уявлення про часи, що їх м’яко називали «періодом культу особи». Еренбурґ окреслив широку панораму знищення Сталіним культури, партії, радянського апарату. Він писав про те, що «ми знали, та мовчали». Що ж, не зовсім моральна позиція, але зате чесно зізнався. Більшість офіційних викривальників або ж самі колись підтримували культ, або сиділи у норах, але майже ніхто не розкаявся у своїй провині. Єрмілов накинувся на Еренбурґа саме за чесність, за «теорію мовчання».

Інтеліґентські кола обійшла розповідь про те, що Еренбурґ несе моральну відповідальність за репресії проти діячів єврейської культури під час антисемітського погрому 1947–1952 років, коли громили «космополітизм» приблизно так, як сьогодні громлять сіонізм. Розповідали, що опублікувавши статтю про те, що євреям необхідно асимілюватися, Еренбурґ отримав безліч листів протесту. Всіх авторів цих листів запроторено до тюрем і таборів. Я спробував з’ясувати, наскільки звинувачення слушне, і прийшов до висновку, що сам Еренбурґ не передавав цих листів до НКВД, а їх перехопили на пошті. Індивідуальне боягузтво Еренбурґа на той час було загальним явищем, і його не можна суворо засуджувати.

«Комсомольська правда» опублікувала статтю «Куди веде хлестаковщина» — про «я»-чество Євтушенка, про те, що він втратив партійність та ще якісь чесноти. Ми дістали самвидавську Євтушенкову «Автобіографію», яка викликала таку бурхливу реакцію газети. «Я»-чество справді було, хлестаковщина також, але була й щирість (яку він втратив наприкінці 60-х років, коли став офіційно визнаним «опозиціонером», який їздив за кордон, щоб допомагати КДБ зберігати декорацію лібералізму).

У газетах опублікували виступ секретаря ЦК партії з ідеології Ільїчова. Ільїчов накинувся на формалізм, абстракціонізм, на чужі радянському народові ідеї поезії Єсєніна-Вольпіна.

У повітрі запахло черговим «полюванням на відьом».

На той час у мене з’явились знайомі прозаїки, поети. Вони розповідали про деталі погрому.

Микита Сергійович відвідав виставку сучасних радянських художників у Манежі. Потім вождь виступив з промовою перед письменниками. Хрущов, зокрема, напав на письменника Віктора Некрасова. Звинувачено було Некрасова у двох гріхах. У своєму оповіданні про подорожі у Франції й США він описав розмову з американцем. Американець сказав, що недобре, коли радянські журналісти, побачивши Америку, змальовують її тільки в чорних кольорах — адже ж є й білі. Пишіть «фіфті-фіфті» — чорне й біле в американській дійсності. Теорія «фіфті-фіфті» обурила Хрущова своєю безпартійністю. Микита Сергійович і дотеп відпустив: «Некрасов, та не той».

У своєму оповіданні Віктор Некрасов похвалив чудову художню знахідку в кінофільмі «Застава Ілліча». Син загиблого на фронті бачить привид батька й питає його: «Що робити? (всі глядачі розуміють, що у синовому питанні — розгубленість й основне запитання нашого покоління, яке увійшло у життя після XX з’їзду). Батько замість відповіді запитує сина, скільки йому років, а потім каже: «А мені було 20». Кожному глядачеві, яким би він не був невігласом, було ясно, що батько порадив синові самому шукати свій шлях, свою відповідь.

Але мудрий літературознавець нічого не зрозумів. Він з гнівом і пафосом сказав, що навіть собаки вчать своїх щенят. Невігластво мудрого партійного керівництва, нахабне втручання в літературу й живопис обурили інтелігенцію.

Українські правителі пішли слідом за Москвою.

Підгірний також виступив проти Віктора Некрасова. Накинулись на формалізм Драча, Коротича, Вінграновського. Ми з дружиною майже нічого не знали про молоду українську поезію, яка відроджується, і тому були вдячні критикам за те, що показали, що і в українській культурі з’явилось щось свіже, чесне. Прочитали всіх, кого критикували. І справді — добре.

Мені Драч видався куди талановитішим, аніж мій тодішній кумир Євтушенко.

На загальному тлі погрому культури лиховісним фарсом видалось те, що Солженіцина висунули на Ленінську премію. Особливо обурили мене слова про істинно народного героя Солженіцина — Івана Денисовича, про пафос… рабської праці.

Головною психологічною пружиною мого протесту проти вихвалянь Солженіцина було не те, що не сподобалось у Солженіцина, а те, що він подобався цьому Гришці Распутіну (саме так я у той час відчував Хрущова). Тільки через рік я зрозумів свою помилку і намагався надалі не підходити ні до життя, ні до мистецтва з позицій сьогоденної політичної ситуації.

У бібліотеці Академії наук влаштували збори. Виступив офіційний український художник Касіян. Він, захлинаючись (від захвату), розповідав про те, як Хрущов відвідував виставку в Манежі, зустрічався з письменниками й художниками. Касіян дістав свого записника й вичитував з нього фрази Хрущова. Мені весь час здавалось, що Касіян, свідомо прикидаючись дурником, знущається з вождів — така яскрава вимальовувалась картина хамського глумління з художників і письменників, тупості вождів і благородства таких, як скульптор Ернст Нєізвестний. Ось Ернст каже: «Мене цінує Пікассо», заперечуючи слова Микити, що Ернстові картини — мазня й патологія. Хрущов відповідає: «Ну й котіться туди, де вас цінують».

Звертаючись до молодої поетеси (здається, до Белли Ахмадуліної), Микита каже: «А ну, оте, що всередині червоної кофтинки, підійдіть сюди поближче». Цитую все з пам’яті, а тому неточно.

Потім Касіян розповів про аналогічні діалоги Хрущова з Аксьоновим і Вознесенським.

Після розповіді Касіян пообіцяв відповісти на питання. Спочатку він прочитав записку про те, що партійний контроль над київськими художниками послаблено. У ресторані «Метро» стіни покриті формалістичними фресками. Ще більш буржуазні фрески на автовокзалі і в аеропорту Бориспіль. Касіян повідомив, що відповідних заходів уже вжито.

Послав декілька запитань і я.

«Єрмілов — це не той, що цькував Маяковського?»

Касіян відповів прислів’ям: «Хто давнє пом’яне, той лиха не мине». Я з місця вигукнув далі: «А хто старе забуде, тому гірше буде».

У другому запитанні я протиставив Іванові Денисовичу Ніну Костєріну і спитав: «Хто ж із них народний герой?» Касіян непереконливо пояснив усю глибину народності в образі Івана Денисовича.

Далі я запитував про причини закономірності: чому талановиті прозаїки й поети, після того як визнають свої помилки і повернуться на істинно партійний шлях, перетворюються на нікчем. Як приклад навів Д. Павличка й П. Тичину.

Касіян нічого не зрозумів і відповів, що партія не проти таланту, а за правильну його спрямованість. Зал розсміявся.

Після зборів ми з дружиною поспішили на автовокзал і в ресторан. Спізнились. У ресторані фрески вже збили, а на автовокзалі залишилось найгірше.

У розпалі цих подій на «ідеологічному фронті» ми познайомились із злодієм Артуром Кадашовим. Цей злодій потрапив під поїзд, йому відрізало ногу. Ми хотіли йому допомогти. Він вирішив «зав’язати», а для цього треба було влаштуватись на роботу і прописатись, тобто отримати право на проживання у Києві.

Артур переїхав до нас, у нашу кімнату, яку ми винаймали за високою ціною.

Артурова біографія досить типова для нашої країни. Чеченець, разом з батьками його виселили у Середню Азію. Голодував разом з усіма, ненавидів росіян. Років у десять пристав до циганського табору, почав красти. Ну, а далі — тюрми, табори.

Детально розповідав про злодійські закони, про бійки, про повій і т. д.

Нас вразила у ньому велика гордість, повага до себе і злодійських моральних принципів, почуття гумору, дивовижне чуття на фальш. Він дуже швидко вказав нам на фальш декого з наших друзів — за якийсь час ми переконались у тому, що він мав рацію.

Я почав готувати Артура до школи; він казав, що закінчив 6 класів у таборі. Він напрочуд швидко засвоював математику. Геометрія давалась йому легше, ніж арифметика, бо він трохи вмів малювати. Займатися з ним було приємно. Ми, побачивши, що він схильний до романтики (було в ньому щось від Челкаша Горького), почали читати йому Паустовського, раннього Горького й Ґріна. Паустовський йому не сподобався, зате Ґріна він полюбив.

Вечорами Артур співав чудових блатних пісень — ні слова, ні звуку пошлого. Особливо сподобалась нам відома блатна російська пісня, яку він співав по-чеченськи. По-російськи вона звучала набагато гірше. По-чеченськи пісня була особливо мелодійна, звуки якось зіштовхувались між собою, плавно переходили один в одного.

Артур дуже страждав від того, що сидить у нас на шиї: він бачив, як ми бідно живемо, і дивувався — адже ж ми люди з вищою освітою. Ще більше дивувало його те, що наш спільний знайомий письменник Ф. А. Д., живе ще бідніше. Він завжди думав, що радянські письменники — багачі. Ми пояснили йому, що це правильно для таких, як Корнійчук, Шолохов та їм подібні.

Якось Ф. А. Д. обікрали кишенькові злодії. Артур був обурений — хіба можна красти у бідних? Ми сміялись: адже ж злодій здебільшого не думає, на які копійки доведеться жити тому, кого обікрали.

Артур почав лагодити взуття нам і всім нашим знайомим. Це створювало ілюзію, що він хоча б чимось розплачується з нами.

Ми з дружиною пішли у райком комсомолу і розповіли про Артура. Попросили допомогти йому прописатись, щоб улаштуватись на роботу. Секретар райкому перейнялась співчуттям до Артура, але пояснила, що райком нічого зробити не може.

Я пригадав про Ю. П. Нікіфорова, кагебіста, з яким я зустрічався з приводу телепатії. Я зателефонував до нього. Він призначив зустріч у Софійському соборі, неподалік від будинку республіканського КДБ і від майбутньої моєї тюрми. Юрій Павлович пояснив, що КДБ не має влади давати прописку. Коли я запитав, чи є сенс звернутися в обком партії, Нікіфоров порадив піти в обком комсомолу: мовляв, вони молодші і краще зрозуміють ваші наміри. Мене вразило, що кагебіст так тверезо оцінював бюрократичну глухоту обкомівських партійців.

Пішли в обком комсомолу. Секретар обласного комітету комсомолу відразу запитав: «А навіщо вам це треба?»

Ми терпляче пояснили, що потрібно допомогти людині стати на шлях чесної праці. Він знову запитав «Але вам самим це для чого треба?»

Довелося повторити газетні штампи про боротьбу за кожну людину. Здається, зрозумів і спрямував у ЦК комсомолу. Нас прийняв другий секретар Кулик. Знову те саме запитання, але нерозуміння ще більше. Ми ледве стримали гнів і вкотре повторювали, яке у нас ставлення до людей. Нарешті випадково ми знайшли формулу: ми — педагоги і хотіли би взяти участь у вихованні злодія. Секретареві «все стало ясно», і він одразу зателефонував до міністра внутрішніх справ. Відповів йому заступник міністра. Того непокоїло все те саме запитання — наші мотиви. Кулик пояснив усе нашими педагогічними зацікавленнями. Після телефонної розмови Кулик розсміявся. Виявляється, заступник міністра пообіцяв залагодити справу з пропискою, якщо ЦК комсомолу влаштує Артура на роботу. Кулик пояснив, що на роботу, якщо немає прописки, влаштувати не можна. Зачароване коло. Потім комсомольський вождь звернувся до хлопця, що сидів у кабінеті: «У вас на Київській ГЕС не вистачає робочих рук. Влаштуй його на роботу». Хлопець, секретар комсомолу ГЕС, різко запротестував: «Ми й так не знаємо, що нам зі своїми хуліганами й алкоголіками робити». Довелось йти назад ні з чим.

Минуло шість років, і я знову зустрівся з тим самим секретарем ГЕС. Він вже був одним з найвизначніших учасників українського опору. Я нагадав йому про нашу першу зустріч. Він не пам’ятав, але визнав, що у ті часи справді був «твердокам’яним» комсомольським діячем.

Ми пішли у Верховну Раду, на прийом до «знаменитого» партизана Ковпака. Стояла черга. Секретарка вислухала нас і пояснила, що Ковпака через такі дрібниці не можна турбувати. Крім того, Київ — столиця, і тих, хто відбув покарання, тут не прописують.

Ми вирішили написати листа до Хрущова. У листі ми коротенько описали Артурове життя, натякнули на те, що уряд несе відповідальність за трагедію чеченців і описали наші нещасливі пригоди з пропискою. Підписали листа уп’ятьох — ми з дружиною, моя сестра і Ф. А. Д. з дружиною.

Артур почав уже втрачати будь-які сподівання, усе більше соромлячись того, що він — тягар на нашій шиї.

Разом з ним ми пішли у ЦК партії. Нас прийняла жінка-юрист. Після секретаря райкому комсомолу це була друга людина, яка не запитувала про наші мотиви. Вона згадала ЗО-ті роки, коли вона допомогла якійсь повії. Артур не зайшов до неї, чекав у приймальні. Вона попросила, щоб хлопець зайшов. У Артура дивовижне чуття на людей, він інтуїтивно відчуває, кому що треба казати. Він не бив на співчуття, він жартував. І покорив товаришку з ЦК так, що вона одразу ж зателефонувала до якогось діяча ЦК, який відав пропискою. Того не було на роботі. Вона пояснила, що завтра їде до Криму і тому тільки через місяць зможе взятись за Артурову прописку. Я спалахнув, але стримався і ввічливо попросив день зачекати, бо Артур вже не витримує бездіяльності й не хоче жити на наші гроші. Вона була шокована моїм зухвальством і пояснила, що квитки вже куплені і що її дітям затримка не сподобається.

Ми встали і, не попрощавшись, вийшли.

Артур сміявся з нашої наївності. Він сказав, що у нас взагалі нічого не вийде і йому доведеться жити «власною працею» — красти. Довго вмовляли, щоб він і думати про це перестав.

За тиждень-другий нас викликали у Міністерство внутрішніх справ (тоді — охорони громадського порядку). Артура відразу ж почали допитувати. У всіх колишніх зеків залишається ненависть і зневага до міліції. Майорів грубий тон обурив Артура, і він сказав щось різке. Нас розвели у різні кімнати. Почали допитувати й нас.

Знову мотиви, але вже з власними припущеннями: ми, мовляв, хочемо нагріти на цьому руки. Артур нам заплатив, і ми хочемо допомогти йому займатись темними справами. Дружина моя почала кричати, що він — жандарм (я подумав про себе, що вона дарма так образила жандармів).

На завершення майор показав нам нашого листа до Хрущова і сказав, що міліція не може дозволити кримінальникам жити в Києві.

Що залишалось робити? Відправили Артура в Одесу, до мого друга, вирішили чекати на даму з ЦК.

Артур повернувся з Одеси завчасно. Він вирішив шити взуття на продаж. Пішов на базар, закупив шевські інструменти й шкіру. Повернувся з базару пізно, сказав, що зустрів знайомих злодіїв. Ті йому начебто погрожували. Наступного дня він кудись пропав. Я зателефонував у МВС до майора і повідомив про те, що Артур зник. Не дослухавши мене, майор заявив, що Артур, як він і думав, мабуть, пов’язаний з бандою. Тут же по телефону він почав мене допитувати про прикмети Артурових друзів. Я обізвав його ідіотом. Майор пообіцяв віддати мене за образу під суд. Я сказав, що буду радий на суді довести провину міліції, її бездушність.

Дружина запропонувала зателефонувати дамі з ЦК — може, вона вже повернулась з Криму. Телефонувала цього разу вона сама, не довіряючи моїм нервам. Дама була вдома, але роздратовано заявила, що готує дітей до школи і тому не може розмовляти про Артура. Моя дружина сказала їй все, що ми думали про ЦК і партію.

Наступного дня прийшла повістка Ф. А. Д, нам і Артурові з’явитись у паспортний відділ. Завідувачка паспортного відділу зустріла нас дуже приязно і повідомила, що отримано дозвіл прописати Артура. Ми пояснили ситуацію. Вона розхвилювалась і почала розпитувати про Артура, його життя і т. д. Ф. А. Д., якого розчулила турбота паспортистки, дав її прочитати біографічне оповідання про Артура.

Через день усіх нас викликали у карний розшук. Начальник карного розшуку вислухав нашу схвильовану розповідь і заявив, що Артур — типовий шахрай.

В Одесі після переїзду до Києва у мене залишалось декілька друзів. Один з них певний час був найближчим. К. виріс ще в більших злиднях, ніж я, і набагато непримиренніше ставився до рядянської буржуазії. У 9–10 класі, коли я був «комісаром» бригади допомоги прикордонникам, він допомагав матері, працюючи нічним сторожем риболовного колгоспу, й одночасно вчився у школі.

Наприкінці 10-го класу він виявив справжнього шпигуна і допомагав його ловити.

Разом з К. я ходив у «легку кавалерію», вчився в університеті, переживав «зраду» друзів — тобто коли вони відходили від громадської діяльності в навчання, родинне життя і т. д.

Влітку 1964 року ми з дружиною прийшли до К. додому і почали обговорювати хрущовіану. К. захищав Хрущова, вказував на його досягнення у піднятті цілини. Закупівлю хліба за кордоном зводив тільки до засухи. Чимало було сказано теплих слів про відновлення ленінізму. Перейшли до Євтушенка. К. звинуватив Євтушенка у хлєстаковщині, у непартійності. З хлестаковщиною я згодився, але відстоював значення Євтушенкових спроб відірватись від плати «за корм», повернутись на позиції пореволюційної поезії 20-х років. К. накинувся на формалістичні «викрутаси», які підміняли зміст. Я знав, що К. любить Маяковського, і пригадав значення футуриста Хлєбнікова для Маяковського, значення поетичних формалістичних пошуків у творчості самого Маяковського. Непомітно суперечка перейшла до значення Бриків у житті Маяковського, а потім до євреїв.

К. почав наводити випадки захланності, корупції, спекуляції євреїв, зокрема, говорив про хабарі, які беруть євреї-професори Медінституту. Я погодився з цим усім, але пов’язав антисемітизм К. з антисемітизмом фашистів: адже ж і їхній антисемітизм не без ґрунту, вони також обігрували одиничні випадки.

У нас у Києві на місце старих продавців-євреїв поставили комсомолок — українок і росіянок. Вони дуже швидко освоїлись зі специфікою своєї професії — почали красти й обважувати покупців. У певному сенсі стало ще гірше: обважують нахабніше, у більших кількостях. Ті дурили чемно, ці грубо. Піди скажи расово чистій комсомолці-продавщиці, що вона недоважила — вона такий скандал влаштує, що й радий не будеш.

— Ти ж марксист і повинен знати, що причини корупції, спекуляції, крадіжок соціальні, а не національні. У продавців така мала зарплата, що не красти вони не можуть. Те, що вони крадуть — заслуга Микити.

Суперечки з кожним днем загострювались, поки ми не розпрощались, образивши одне одного: я назвав К. радянським фашистом, він мене — радянським дрібним буржуа.

Я дуже мучився через цей розрив і намагався пояснити для себе, чому так сталося.

«Соціальні початки» нашої дружби одні й ті самі. Зокрема, й антисемітизм мав соціальне підґрунтя. Шлях до 3–4 курсу в нас був однаковий, протест проти офіційної брехні, намагання боротись зі злом в рамках комсомолу також були ті самі. І ось К. став апологетом бюрократії, антигуманітарієм, залишився антисемітом, а я став ворогом режиму, «юдофілом».

Чому?

Я пригадав перші роки дружби з ним.

Я любив Лєрмонтова, «Лісову пісню» Лесі Українки, він — Маяковського. Суперечки про поезію точились навколо «грубої чесності й прямоти» (його позиція) і «краси», навколо «сухотних плювків» старого світу, які вилизував Маяковський, і мого протесту проти рекламних віршів й агіток Д. Бедного й Маяковського. І ось зараз певна інверсія: я за антисталінські (з натяком на антихрущовські) агітки Євтушенка, він за апологію «повернення до ленінських норм». Але й колишнє у нас залишилось: я підкреслюю високі художні якості деяких Євтушенкових «вивертів», К. — тільки за «правильний» зміст.

Пригадувались колишні «афоризми» К.: «Плювати на троянди, солов’їв і зітхання при місяці. Для троянди гній потрібен, і це найголовніше. А ти хочеш нюхати тільки троянди. Запах авіаційного бензину чи ацетону приємніший за парфуми. Звуки шторму — музика краща за симфонію якогось там Чайковського».

У цьому всьому було щось і мені близьке, але я намагався довести К., що все-таки симфонія важливіша для культури, аніж звуки шторму, і що не варто зрікатися солов’їв та любовних зітхань.

На рік-два наші естетичні суперечки припинились: К. закохався і полюбив Єсєніна, Ґріна, Екзюпері. Разом ми пережили «Не хлібом єдиним» Дудінцева.

Потім стався розрив К. з нею. К. дуже зворушливо, зовсім не по-пролетарськи переживав це.

І раптом повернувся до попередніх позицій.

Пригадалась зневага К. до усілякої «балаканини» філософів, до етики, естетики, до інтелігенції.

Я бачу в цьому психоідеологічні початки його теперішньої позиції — брак культури, сліпота соціального протесту, невміння мислити діалектично, вульгарний матеріалізм.

Після того, як скинули Хрущова, я спробував повернути дружбу, адже факти тепер довели, що я мав рацію.

На жаль, К., визнавши політичні «помилки» Хрущова, залишився антисемітом. Він, щоправда, намагався протестувати проти буржуазії, навіть почав вивчати Гегеля, щоб збагнути філософські причини сталінізму-хрущовізму. У нього були неприємності з університетським парткомом, справа мало не дійшла до того, що його хотіли силоміць посадити у психушку. Але обійшлося, бо К. облишив філософствувати, займатись комсомольською роботою і став ще більшим юдофобом.

Останнє дуже важливе для того, щоб зрозуміли, як соціальний протест низів трансформується в апологетику ладу.

У мене був дуже розумний і чесний вчитель Н. Він постійно конфліктував з дирекцією школи. На 1965 рік у школі якось випадково зібралось багато вчителів-євреїв. Вони почали цькувати Н. і врешті-решт вижили його зі школи.

Коли я зустрівся з ним, він ненавидів євреїв лютою ненавистю. Я намагався нагадати йому, що він член партії, комуніст. Нічого не допомагало — «євреї винні у збоченнях влади». Я пригадав йому, що «єврейська зграя» у його школі цькувала й учительку російської мови,єврейку.

— Тільки за те, що вона зрадила єврейство й любить російську культуру. Я ж не звинувачую всіх євреїв. У мене є товариш-єврей, який також не любить одеських євреїв.

Я не буду описувати багаторічні суперечки з Н. про євреїв і владу. Все це таке знайоме для всіх, хто цікавився антисемітизмом.

Суперечки закінчились, як і з К., взаємним начіплюванням ярликів. Я дуже любив і люблю Н., але підтримувати попередні взаємини стало важко для обох.

Дочка Н. — М. також постраждала від «єврейської зграї»: у школі їй почали занижувати оцінки. Н. змушений був пригрозити «зграї» судом, колективним листом батьків у ЦК партії. Зграя відступила.

Через цей випадок М. також стала антисеміткою. Почались суперечки з нею: дуже щира, розумна дівчина, і мені хотілось її переконати.

Я намагався пояснити їй, чому утворилась «зграя», — духовна атмосфера у країні, вкрай низький моральний рівень освітніх чиновників, сталінські методи боротьби за тепле містечко. Знову нагадав про ту саму вчительку-єврейку. На відміну від батька-комуніста, комсомолка частково зрозуміла моє пояснення цього одного випадку, але згадала про хабарництво при вступі в Одеський медінститут:

— Тоді й твоя сестра не вступила в медінститут тільки тому, що бідна і неєврейка?

Я сказав їй, що й у неєврейському університеті відбувається те саме — туди важко вступити євреям і бідним.

М. розповіла про світову єврейську солідарність, корупцію, непатріотизм євреїв і таке інше. Я обережно спитав у неї, чи не чула вона про світову єврейську змову. Ні, не чула, але не виключає, що вона можлива.

Довелось розповісти про фальшивку російських фашистів — «Протоколи сіонських мудреців», де ця ідея розроблена детально.

Але навіть паралель з фашизмом не подіяла як слід: коли не антисемітська ідеологія, то юдофобські емоції у М. залишились.

Довелося звернутись до емоцій.

Під час нашої чергової дискусії М. сказала, що я нечесний і захищаю євреїв тому, що моя дружина напівєврейка.

У візочку заплакав мій маленький син. Я закричав на нього:

— Ах ти, жидівська морда! Знову пакості робиш російському народові! (М. — росіянка.) Жиденя пархате!

М. заплакала від образи — кому ж хочеться зізнаватись, що він близький до фашизму!..

Заспокоївшись, вона дорікнула мені за жорстокість до людей, за нечесні прийоми полеміки.

Я відповів, що з фашистами чемно розмовляти не можна, це я залишаю Сталіну, Хрущову і Брежнєву.

Проте наші суперечки все-таки змусили М. думати. Вона стала науковим працівником, зіткнулась з офіційним антисемітизмом і дещо зрозуміла. Махнувши рукою на євреїв і владу, заглибилась в науку, заховалась за чистоту фізичних формул.

Чи то у 61-му, чи то у 62-му році у «Літературній газеті» з’явився лист читача «Геть Муху-цокотуху». Автор листа доводить, що його дитина читала оцю саму «Муху-цокотуху». Батько вирішив перевірити, що читають на пораду вчителів діти, і… жахнувся. Вся країна бореться з мухами-переносниками інфекції. А в Чуковського муха — позитивний герой, і комар, що, як відомо, п’є людську кров і переносить малярію — також позитивний. Крім того, одруження мухи з комарем — одруження протиприродне. Автор натякав (хіба радянська людина може говорити про такі жахливі речі вголос, відверто?) на те, що діти, прочитавши таке, можуть навчитись чогось зовсім вже поганого.

За якийсь час з’явилась стаття Чуковського. Він писав, що спочатку сприйняв листа про муху як невдалий фейлетон. Але потім почав отримувати листи, у яких інші читачі підтримали протест проти героїзації рознощиків зарази. Тому він мусив написати відповідь.

Я розповідаю про це з пам’яті, бо мою колекцію нісенітниць у пресі нам не вдалося вивезти на Захід. Здавалось, що ця дискусія свідчить тільки про те, що дурні у землі нашій (як, зрештою, й у всіх інших землях) ще не перевелись.

Але де там! Через кілька місяців після дискусії у «Літгазеті» у Міністерстві освіти УРСР обговорювалась нова програма для дитячих садків. Моя дружина працювала методистом з дошкільного виховання у методичному кабінеті міністерства і займалась питаннями методики подання й підбору художніх творів для дітей. І ось постало питання про список рекомендованих книг для дітей дошкільного віку. Одна з працівниць міністерства сказала, що, на жаль, у казках оспівуються шкідники сільського господарства: мишки, зайчики, ховрашки, і ще гірше, навіть (!) вовк, який знищує колгоспну худобу, буває позитивним героєм. Її підтримали викладачі Педагогічного інституту.

Розгорілась дискусія. Незначною більшістю голосів шкідники сільського господарства відстояли своє право на існування хоч би в казках. Але втрат вони зазнали: вирішили зменшити їхню частку в казках, а натомість збільшити частку маленького Володі і великого Леніна.

Час минав. У тій самій «Літературній газеті» з’явилась чергова стаття обуреного читача, коли не помиляюсь, доктора чи кандидата економічних наук. Вчений економіст побачив, що син його захоплюється «Томом Сойєром» Марка Твена. Пильний сторож синових літературних інтересів прочитав книжку і жахнувся. У книзі оспівується хуліган і ледар Том і висміюється сумлінний учень, вихований хлопчик, Томів брат Сід. У кінці статті автор з благородним пафосом запитує: на яких прикладах виховуються наші діти?

Редакція, мабуть, занепокоїлась, бо відповіла гумористичною статтею.

Редакція, мовляв, натхнена прикладом товариша економіста, вирішила перевірити зміст усієї світової літератури. І — о, жах! Від давніх греків до Пушкіна і далі в ролі позитивних героїв виступають аморальні люди.

Десь вже в 69–70-х роках у газеті «Літературна Росія» з’явилась стаття «Про що співає Висоцький?» Статтю написав якийсь спец з культури.

Виявляється, Висоцький співає від імені хуліганів, злодіїв та алкоголиків, глумиться з духу російського народу (у Висоцького є пісня про російський дух, що вилізає з горілчаної пляшки). На цей раз ніхто не відповів блюстителеві порядку в культурі. Небезпечно було. Зовсім нещодавно судили Синявського і Даніеля, ототожнивши погляди сатиричних героїв з поглядами авторів.

Усі ці кумедні історії — всього-на-всього найяскравіші, найвипукліші взірці соцреалістичних вимог до мистецтва. Соціалізму в країні немає, але в літературі він має бути. Так, є в країні певні недоліки, та це або пережитки старого, або впливи гнилого Заходу, або культ, волюнтаризм і т. д. Не так важливо, як пише митець, важливо, що він пише.

Література має бути народною, тобто загальнодоступною.

Література має бути партійною, тобто йти слідом за черговими вказівками чергових вождів.

Література має вчити на взірцях позитивних героїв, тобто створювати культ героїв і «гвинтиків» державного механізму.

Література має зображати життя у його революційному розвитку, тобто брехати про те, чого немає в дійсності, але є в газетах.

Годилось би розрізняти теорію і практику соцреалізму. Теорія не така вже й погана, якщо не брати до уваги надмірного раціоналізму та браку естетичного означення нового напряму мистецтва. Якщо зміст новий, «естетична форма» повинна відповідати йому, тобто бути новою. У 20-ті роки це розумів багато хто, і за це у 30-ті роки їх били.

У широкому значенні слова література завжди партійна, тобто відбиває сподівання, свідомість і підсвідомість, естетику тих чи інших націй, класів, груп і т. д. Література не має бути, а завжди партійна у цьому сенсі. Але прямої відповідності між групою, до якої належить автор, і тим, що він зображає, немає. Відомі слова Маркса про Бальзака, який, сам того не хотячи, завдяки своєму генію, змальовував і висловлював психоідеологію частини буржуазії. Ніби передбачивши глупоту своїх послідовників, Маркс писав, що поет — соловей, його не можна садити у золоту клітку, якщо ми хочемо, щоб він співав.

Теза про народність також не така вже й безглузда, бо у ній ідеться про те, що кожен справді визначний письменник черпає красу, думку, мрію не лише із власної душі, але й з рідної мови, історії, навколишнього життя, висловлює не лише себе, але й щось спільне для його народу. Але, по-перше, він не має бути народним, а не може бути ненародним, якщо він справді талановитий. По-друге, він висловлює не найпростіше, зрозуміле всім, а нове, оригінальне, він висловлює народну душу через «магічний кристал» своєї душі, а оригінальну особистість письменника далеко не завжди легко сприймати. Дивно, що наук треба вчитись, а сприймати мистецтво — ні (тут, щоправда, є небезпека «навчання» мистецтва, дресирування. Це є в соцреалістичному вихованні, де вчать розшифровувати думку автора відповідно до лінії партії у цю мить).

Вимагати реалізму; тобто — практично — підлакованого натуралізму, суперечить глибокому розумінню реальності. Театр абсурду реалістичний, бо адекватно зображає абсурдні грані світу. Але це не відкидає реалістичності «натуралізму» Солженіцина.

Вимагати позитивного героя в цілому безглуздо, бо у деяких жанрах його просто не може бути (сатира), деяким письменникам притаманно талановито зображати лише негативні явища, у деякі епохи не видно позитивної спрямованості розвитку суспільства, не видно носіїв позитивних ідей. Невдача Гоголя з другою книгою «Мертвих душ» дуже показова: Гоголь намагався вигадати позитивного героя, бо не бачив його у житті. Якби був інший «магічний кристал» (індивідуальне бачення світу), то можна було б створити вигаданого казкового, утопічного героя. Ранній Гоголь зобразив казкового героя, бо в українському народному житті було щось від нього. У чиновницькому Петербурзі він не міг побачити оптимістичної казки (а песимістична казка — вже не казка).

За асоціацією з темою казки я пригадав найважливішу, найбільш позитивну подію, що відіграла величезну роль у нашому (тобто моєму й Таниному, моєї дружини) духовному житті — ми познайомились з художницею Іриною Дмитрівною Авдієвою. Тепер можу не приховувати її антирадянської налаштованості. Підпрацьовувала вона в Міністерстві освіти, і якось моя Таня почула, як та тихенько лаялась, коли вони всі слухали по радіо чи то Хрущова, чи Іллічова. Таня зраділа, підскочила до неї. Так і познайомились. Ірина Дмитрівна, у свою чергу, розповідала нам про замміністра, що, почувши у такій самій ситуації її міцне слово «Пльоха!», теж підскочив: «Голубонько, я ж при дамах не можу висловитись. Гарне яке слово — пльоха! Тільки що воно значить?» Ірина Дмитрівна відіслала його до Даля.

У двадцятих роках Авдієва була актрисою Леся Курбаса, геніального українського режисера, творця театру «Березіль». Росіянка за національністю, вона дуже любила Україну, українську культуру, українське Відродження 20-х років. Але її естетичні, культурні запити не зводились до любові до України, любила вона і французьке, і японське, і — простіше кажучи — мистецтво всіх народів, від примітивізму до абстракціонізму. Я наголосив саме на українському, бо завдяки їй моє зацікавлення моїм народом, моєю національною культурою вийшла за межі любові до українських пісень, Шевченка й Лесі Українки. Завдяки їй я усвідомив не тільки великий духовний потенціал українців, а й дізнався, що цей потенціал у 20-ті роки був частково виявлений поетом Тичиною (хіба я міг раніше повірити, що цей нездара Тичина у молодості був геніальним поетом?), драматургом М. Кулішем, кінорежисером і сценаристом Довженком, художниками Кричевським, Петрицьким, Бойчуком, Падалкою.

Політичними і навіть філософськими проблемами Авдієва зовсім не цікавилась, хоча основна її життєва потреба — естетична — не лише не виключалась, а поглиблювалась потужним інтелектом і — я не боюсь цього слова — мудрістю.

Після того як я вийшов із психтюрми, дико було мені дізнатися, що КДБ вважав, наче вона виховує молодь і, зокрема, нас з Танею в антирадянському дусі, — політика завжди викликала у неї відразу. Якщо вважати, що антирадянський дух — це любов до прекрасного, до російського й українського народу, то вони, безперечно, мають рацію. Щодо нас — не зовсім, бо ми й до зустрічі з нею розвивались у тому самому напрямку пізнання прекрасного в природі, людині й мистецтві, у напрямку розуміння ваги народної культури для культури, якою б вона не була витонченою, елітарною, для.культури особистостей. Ірина Авдієва лише стала каталізатором нашого духовного розвитку, допомогла мені швидше розірвати пута плоского, бездушного раціоналізму.

На жаль, в музиці ми не зробили ніякісіньких успіхів, зате у живописі трохи просунулись. Кубізм, абстракціонізм так і залишались за сімома замками, зате близьким став не лише живопис Ван-Ґоґа, Врубеля, Реріха, але і Чурльоніса, і Лінке.

Марк Шагал довго був недоступний. Але якось мені вдалося потрапити на лекцію французького філолога в університеті. Француз розповідав про розвиток французької поезії XX століття. Це звучало десь так. Народився символізм, привернув до себе велику увагу, з’явилась відповідна мода. Але розвіявся туман, і всі побачили порожнечу. На зміну символізму прийшов дадаїзм і сюрреалізм. Характеристика така сама, і кінець той самий. Аполінер — ті самі слова (з варіаціями). Лектор похвалив поетів Опору за зміст, але художню форму охарактеризував негативно. Післявоєнну поезію назвав глухим кутом. Гидко було слухати французького філолога, який нічого гарного у рідній сучасній поезії не побачив.

Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що він привіз два документальних фільми — «Марк Шаґал» і «Гобелени Ж. Люрса». Він показав їх для вузького кола в Інституті етнографії. Переглянувши фільми, я ходив зачарований Шагалом і Люрса, кілька днів ні про що інше не думав і не говорив.

Пригадуються розповіді московських абстракціоністів про Іллічо-ва, секретаря ЦК партії з ідеології, хрущовського ката сучасного мистецтва. Виявляється, у Іллічова тонкий художній смак, він захоплюється абстракціонізмом, сюрреалізмом, примітивізмом — коротше кажучи, всіма напрямами «загниваючого» буржуазного мистецтва. Хрущова зрозуміти неважко: його художній смак нижчий від смаку селянина, бо селяни на писанках, наприклад, нерідко зображають складні «абстрактні» символи, сприймаючи їх суто естетично, бо їхнє міфологічне значення народ давно забув. У Хрущова смак хама, обивателя, міщанина, ще й припсутий до всього іншого соцреалістичними уявленнями про завдання мистецтва. А Іллічов? Так, загадкова вона, душа «расєйського человека»…

Зацікавлення мистецтвом збільшило моє зацікавлення філософією, особливо етикою. Проблема сенсу життя стала для мене у філософії центральною. Я намагався поєднувати свої кібернетичні зацікавлення з філософськими та етичними. Спочатку не вдавалось. Вийшло тільки пов’язати теорію відображення з проблемою людської сутності та сенсу життя людини.

Щодо політики й антирадянського духу та виховання в ньому молоді я змушений був брехати. Пам’ятаю першу зустріч із старенькою, хворою матір’ю Авдієвої. Знайомимось: «Відьма». І дивиться: «Ви, молодий чоловіче, знаєте, що це?» — «Так, відунка, та, що відає». Вона всю радянську молодь вважала за хамів і невігласів. Бабця полюбила мене за цю відповідь і за те, що цікавлюсь сенсом буття. Розлюбила й навіть зненавиділа, коли почула якось, що я заявив: «І все-таки я щасливий». Для неї щасливими в СРСР могли бути лише хами. Ірина Дмитрівна, попри всі жахіття свого життя, не була мізантропкою, життя любила. Любила й людей. Навколо неї завжди було їх чимало, вона давала світло не лише нам. Завдяки їй ми познайомились з такими людьми, як Г. Логвин, перекладачка І. Стешенко, перцівський художник Александрович, філософ Асмус (до нього я їздив у Передєлкіно), академік Лашкарьов… Вона відкрила нам Селі-на, Жене, П’єра Лоті… Й Іванова-Разумніка, бо свого часу належала до його кола (Пришвін, Мстиславський, Шишков, Олексій Толстой, про якого розповідала досить пікантні речі).

Писала чудові замальовки, оповідання, які називала «пух історії». Кращих спогадів про Курбаса не читав. Де це все? Я прохав її дати спогади у самвидав, але вона після публікації «Мій Пушкін» заявила, що все це нічого не варте порівняно з Мариною Цветаєвою. З її колекції якось виринула у Москві публікація про Сергія Ґедройца (Віра Гна-тівна Ґедройц) і, здається, більше нічого. Все не зважуюсь розповісти про Є. М., з родини, славної в російській культурі. З нею теж познайомила І. Д., попередивши, щоб я був обережний: вона пережила ще страшніше, ніж І. Д., життя. Розмови з Є. М. були як хліб духовний, хоча вона побоювалася українського націоналізму і все відмовляла від відкритої діяльності: «Льоню, велика риба глибоко плаває», на що я відповідав, що не мені судити про величину своєї рибності. В якийсь час відчув, що не треба до неї приходити (якщо неправильно відчув, перекаже запрошення через Авдієву). Десь уже в 70-му, йдучи зі Світличним, побачив її на лавці. Забув про обережність, підбіг до неї. Вона теж зраділа. «За вами, мабуть, хвіст?» Я ж, легковажно: «Аж два, за Світличним, мабуть, теж». Вона стиха: «Вони мене викликали у вашій справі. Вдруге я цього не витримаю». (У сталінських таборах сиділи дочка й зять. Я не певен, що дочка навіть сьогодні хотіла би прочитати історію про муки у таборі, муки родини. А Шкода, бо ця історія пов’язана, здається, не лише з невідомим напрямом антикомуністичної боротьби, але з одним з найцікавіших відкриттів у медицині).

Я був членом бюро комсомольської організації Лабораторії математичних методів у біології і медицині як «ідеолог». Мені доручили керувати філософським семінаром і функцію пропагандиста. Пропагандист зобов’язаний проводити політінформації про внутрішньополітичні й міжнародні події. Я б не взявся за цю невдячну роботу, але для пропагандистів Академії наук читають спеціальні лекції фахівці-пропагандисти, лектори ЦК, професори історії, фахівці-інженери, що повернулися з-за кордону. На цих лекціях розповідають чимало фактів, про які не заведено писати у газетах.

Події в Індонезії. Нам розповідали про те, що індонезійська компартія проводила антирадянську пропаганду, що «хунвейбінство» зародилось в індонезійському комсомолі, про те, як індонезійська компартія вирішила таємно знищити всіх ворожих до комуністів генералів, як комуніст, начальник охорони Сукарно, вбив 16-річну і 5-річну дочок генерала Насутіона, як китайці-торговці привозили з КНР комуністам зброю.

Потім розповідали про реакцію генералів, про розправу над комуністами, членами лівих профспілок, китайців. Про цю розправу йшлося лише в категоріях кількості — скільки вбили, скільки посадили. Жодних подробиць про жорстокість розправи. Жодних висновків. Але лекція була побудована так, що було зрозуміло, що комуністи, всі ліві і китайські буржуа заслужили на розправу. Упродовж усього викладу жодного співчутливого слова про дочок Насутіона, ні про жертв генералів.

Ще цікавіша була лекція про методи нашої дипломатії. Читав лектор ЦК партії.

Почав він з відповіді на питання: «Чи правда — що Насер — фашист?» Лектор розповів про те, як Насер викинув американські бази не тільки з Єгипту, а й з інших арабських країн. При цьому він спирався на якийсь закон шаріату, що забороняє чужоземцям «щось» робити у мусульманській країні. Насерові вдалося переконати мусульманських вождів, що Магомет, зокрема, під цим «щось» мав на увазі чужоземні військові бази. Лектор хитро всміхнувся: «Чи фашист Насер?» Потім він розповів, що радіо ОБС («Одна Баба Сказала») повідомило Насерові, начебто Хрущова скинули за те, що він дав звання Героя Радянського Союзу фашистові Насеру. Насер розсердився і повернув медаль героя радянському урядові. Довелось послати в Єгипет спеціальну делегацію, щоб пояснити Насерові, що Хрущова лаяли за те, що він нагородив Насера сам особисто, а за законом це прерогатива Президії Верховної Ради. Щоб довести свою прихильність до Насера, медаль Героя СРСР дали багатьом помічникам Насера.

Хтось із слухачів запитав у лектора: «Але ж за рік-два до нагородження Насера у „Правді“ писали, що Насер посадив у тюрми всіх єгипетських комуністів?» Лектор знову всміхнувся: історія, мовляв, не стоїть на місці. Насер також міняється.

Наступна розповідь про Нігерію. Наші актори приїхали у сусідню з Нігерією країну. З Нігерією у той час не було дипломатичних відносин. Нігерійці запросили акторів до себе. Дуже сподобались нігерійцям балалайки — простенький російський струнний інструмент. Нігерійці попросили продати їм балалайки. Їм подарували 20 тисяч балалайок, а за це почали вимагати забрати з Нігерії американські бази. Нігерійці погодились. «Ось бачите, як завдяки розуму наших дипломатів дешево дісталась нам перемога».

Нова розповідь лектора новиною для мене не була — я чув про цей випадок від знайомого з однією з дійових осіб.

«Проста» радянська дівчина, дочка радянського дипломата, навчалась в університеті у Франції (здається, у Сорбоні). Вона потоваришувала з іранською студенткою, з нащадків давнього шахського роду. Приїхав до Франції молодий шах. «Наші» познайомили його з однією з нащадків. Шах закохався і повіз наречену до себе в палац. За якийсь час «проста» радянська дівчина запросила шахиню до себе на дачу в Крим. Шахиня приїхала. «Проста» затримала гостю надовго. Закоханий шах не витримав і неофіційно приїхав до Криму. Там з ним випадково зустрілися члени радянського уряду. Шах, між іншим, поскаржився на фінансові труднощі. «Як, адже ж у вас величезні запаси корисних копалин, нафта, наприклад?! Ми вам допоможемо розшукати родовища, але ж у вас там американські бази! Недобре, не по-сусідськи». Шах пообіцяв прибрати бази. В Іран послали багато геологічних партій. Відкрили декілька родовищ. Запропонували провести нафтопровід з Ірану в СРСР.

Лектор знов усміхнувся: нафтопровід проходить через великі простори Ірану. Попросили шаха дозволити поставити радянських військових — охороняти нафтопровід. Шах погодився. Через кожні 10 (не пам’ятаю докладно) кілометрів — радянський пост. Пів-Ірану — як на долоні…

Третю лекцію читав професор-економіст, що прожив у США 5 років. Усіх слухачів цікавила економіка США, роль робітничого класу, революційні рухи.

Професор пояснив, що проти війни у В’єтнамі виступають студенти, професори, лікарі і т. д. Одного разу він бачив, як назустріч одна одній ішли дві демонстрації: одна маленька, інтелігентська — проти війни, а друга, велика, робітнича, — проти закриття якоїсь військової бази («Адже ж безробіття збільшиться», — зауважив лектор). Робітничі профспілки налаштовані в цілому расистськи, бо не хочуть конкуренції з боку негрів та пуерторіканців.

У компартії США — 10 тисяч чоловік, молоді майже немає, 25% членів партії — агенти ФБР.

Тут професор покінчив із фактами і перейшов до теорії. Він сказав, що буржуазні ідеологи роблять з таких фактів висновки, що теза про робітничий клас як «могильник» будь-якої експлуатації неправильна. Але життя не стоїть на місці. Зараз інтелігенція в цілому експлуатується. До робітничого класу входять і вчителі, і лікарі, й інженери. Вони якраз налаштовані найбільш революційно, і отже, передова частина робітничого класу, як і раніше, революційна. Нереволю-ційність решти пояснюється політичним невіглаством багатьох робітників, а також тим, що американський імперіалізм викачує капітал з інших країн, і частина прибутку йде американським робітникам. Тому, мовляв, вони ситі й не революціонери.

Була ще якась лекція про справжнє обличчя компартії Тіто, але я її зовсім забув: щось дуже вже невиразне, двозначне.

На політінформаціях я ніколи не коментував фактів, які дізнавався з лекцій. Всі досить грамотні, щоб зробити висновки, а коментарі — привід для звинувачення у ворожій пропаганді.

Філософські семінари мають проводитись за стандартним планом, який з року в рік повторюється. Ми вирішили скласти свій план (це в принципі дозволяється, треба тільки затвердити його у парткомі, але в перші роки я й цього не робив — ліньки було).

Найкумеднішим на наших семінарах було те, що тільки я відстоював матеріалістичний погляд на етику й естетику. Єдиний член партії на семінари не ходив, бо йому було нудно слухати наші суперечки. Одні сповідували веданту, інші — толстовство, більшість мовчки слухала або ставила питання. Семінари відбувались цікаво, майже ніхто з них не йшов, адже основне питання семінарів — про сенс життя.

Окрім етики й естетики, розглядали філософські проблеми моделювання життя й мислення.

У позаробочий час ми з товаришем почали розвивати за методом Мілана Різла телепатичні властивості з допомогою гіпнозу. Добровольців знайти було важко. Малий відсоток з них вдавалось довести до глибокої стадії гіпнозу. Ті декілька осіб, що були підходящими гіпнотиками, невдовзі переставали цікавитись тренувальними сеансами, бо вони чекали чуда, а чуда не було. Ми вишуковували способи затримати гіпнотиків, але окрім плати за сеанси нічого не могли придумати. А платити нам було ні з чого — ми не були офіційною групою. У різних містах Союзу з’явилось декілька офіційних дослідницьких груп, але невдовзі всі вони були засекречені. Спочатку ми також хотіли отримати матеріальну підтримку держави, але з бігом часу почали розуміти, наскільки аморальна мета держави у цій галузі.

З нашими дослідженнями телепатії було пов’язано багато анекдотичних ситуацій.

Вольф Мессінґ опублікував у «Науці й релігії» розповідь про свої телепатичні досягнення. Він описував цілком фантастичні випадки зі своєї практики. Наприкінці спогадів він звернувся до вчених Союзу з проханням дослідити його телепатичні можливості.

Від імені професора Амосова до Вольфа звернулись із запрошенням приїхати в Інститут кібернетики, щоб провести експерименти під наглядом спеціальної комісії. Мессінґ відповів, що незабаром приїде на гастролі до Києва і згоден, щоб над ним провели дослідження.

Зібралися всі, хто цікавився телепатією. Постаралися врахувати всі критичні зауваження щодо телепатичних експериментів як радянських, так і західних учених. Декілька тижнів пішло на те, щоб підготувати апаратуру для зв’язку з «передавачем» і «приймачем», для спостереження за обома і т. д.

Мессінґ приїхав. До нього в готель пішов Іванов-Муромський. Мессінґ прийняв його сухо, заявивши, що не має часу на експерименти.

Ну що ж, вирішили перевірити його під час публічних виступів.

Метод Мессінґових чудес виявився елементарний. Один з глядачів подає журі, яке перевіряє Мессінґові результати, записку із завданням. Потім Мессінґ бере його за руку і веде у зал. Підходить до якогось місця і робить якісь дії. Здебільшого ці дії збігаються із заданими. Причина вгадування: Мессінґ здогадується, що треба робити з мікрорухів руки, з дихання та з інших фізичних реакцій: коли він іде не в той бік, рука чинить опір, коли він підходить до задуманого місця, рука перестає опиратись. Якщо на цьому місці сидить людина, то Мессінґ починає водити руку того, хто задумував завдання, вздовж тіла, поки не зупиниться біля кишені, потім лізе в кишеню. Техніка загальновідома.

Але ми знали, що на двох вечорах були випадки, які не можна пояснити з точки зору теорії мікрорухів. Наприклад, Мессінґ поставив на книжці того, хто задумував, автограф. Не доходячи до однієї дівчини, він покликав її до себе.

В один з вечорів на сеанс прийшли всі київські «телепати» — з Інституту кібернетики, з Медінституту, з Інституту напівпровідників і т. д. Майже все журі було наше, майже всі учасники сеансів також наші. Всі задумали щось таке, що його принципово не можна було вгадати з допомогою мікрорухів.

І все-таки він вгадував.

Нарешті вийшов мій напарник. Мессінґ швидко підійшов до мене, вивів мене на сцену, взяв у мене з рук книжку й почав її гортати. Він швидко знайшов сторінку, яку ми задумали, і почав водити рукою напарника згори донизу. Дійшов до номера сторінки, зупинився. Поки що все було правильно. Правильно назвав вголос номер сторінки. Ми мовчимо. Написав автограф. Загадка автографа прояснилась — це завдання одне з типових. Багаторічна практика навчила його, що типових завдань не так вже й багато, і він, перебираючи їх, може відшукати правильне.

Мессінґ зробив ще декілька дій. Не вгадав. Почувся жалібний голос: «Ох, Боже мій, що ви зі мною, старим, робите!» Шкода було, і мій напарник не витримав — підказав, що треба додати номери відкритих сторінок. Мессінґ додав. Я вовком глянув на жалісливого дослідника «загадкових явищ психіки». Він винувато потупив очі й не видав останньої частини завдання — треба було записати цифри отриманої суми у зворотньому порядку. Голос знаменитого чудодія став ще жалісливішим. Ми були непохитні. Але тут підвівся один з «наших» в журі — він також виявився жалісливим — і оголосив залові, що завдання виконано правильно. Мессінгова телепатія стала зрозуміла.

Одного разу до мене прийшов схвильований товариш і розповів, що на власні очі бачив, як його колега трохи підіймає ослінчик, не доторкаючись до нього. У телекінез і левітацію я ніколи не вірив, але все-таки вирішив подивитись на «чудо підняття ослонів». Таня також зацікавилась, і ми вирушили до чудотворця, одного з найвидатніших інженерів Союзу з сантехніки. По дорозі мій товариш розповів, що чудотворець в особливому духовному настрої може змусити будь-які предмети літати в повітрі.

Прийшли. Спеціаліст із сантехніки запропонував нам сісти біля ослона і покласти на нього руки, тільки злегка до нього торкаючись. Поклали, чекаємо. Дивлюсь на Таню — їй, так само, як і мені, незручно брати участь у цьому містичному експерименті. Господар починає просити ослін підійнятись. Ослінчик ні гу-гу. Він підвищує голос, починає владно кричати на непокірну. Ослінчик ні не ворухнеться. Так він бився з півгодини. Нарешті, весь мокрий від поту, сказав, що сьогодні нічого не вийде. До того ж, ослін із цвяхами. А спіритична наука вчить, що потрібен предмет без найменших домішок заліза.

По дорозі товариш клявся, що минулого разу ослінчик підіймався. Мені було ще більш соромно, ніж йому: навіщо я послухався М. Різла (він мене просив, як тільки я натраплю на телекінез, написати йому) і пішов дивитись на чудо.

Через декілька днів з’явилось нове пояснення невдачі: хтось із нас був скептиком. На жаль, там було цілих два скептики.

Мене познайомили зі скульптором Василем Степановичем. Спеціальної освіти у нього не було, а працював він скульптором, в основному робив на замовлення пам’ятники Леніна. Я часто бував у нього в майстерні. Єдиною естетичною категорією у нього був метраж: «Ленін двометровий», «Ленін метровий» і т. д. Він особисто волів двометрових — робота майже та сама, а платять удвічі більше. До Леніна ставився з певною повагою, але не дуже великою: робота привчила його бути байдужим до вождя. Пам’ятники він робив швидко — набив руку. Але затримувала художня рада: без її схвалення ніхто не міг купити пам’ятник (купували колгоспи, радгоспи, районні й міські ради). Основним художнім критерієм, як казав Василь Степанович, була міра відхилення від встановлених стандартів — Ленін сидить у задумі, Ленін стоїть і показує рукою в далечінь, Ленін стоїть і тримається за кепочку і ще два-три варіанти. Якщо рука повернута на декілька градусів убік — відхилення від стандарту — пам’ятник вважався поганим.

На самому початку нашого знайомства він розповів мені, що після фронту в нього було дуже погане здоров’я, лікарі махнули на нього рукою, але він врятував себе завдяки заняттям хатха-йогою. Тепер він щодня по дві години займається йогівською гімнастикою. Навчився виділяти життєву енергію — прану, з допомогою якої може знімати будь-який біль, знижувати температуру хворого. Я розповів про його можливості завідувачеві відділу біокібернетики професору Амосову. Той зацікавився.

Василь Степанович зустрівся зі співробітниками Амосова і висловив свою заповітну мрію: якщо вчені пересвідчаться у його здібностях, то він був би радий закинути «мистецтво» і працювати штатним співробітником інституту, щоб присвятити весь час вивченню на собі можливостей йоги.

Амосов виділив Василеві Степановичу десятеро післяопераційних хворих, щоб той зняв післяопераційні болі. У дев’ятьох хворих болі справді зникли. Амосов подякував йому, але сказав, що експеримент ні про що не свідчить, бо не виключено можливе навіювання. Василь Степанович ображено сказав, що це завдання вчених виключити з експерименту всі відомі науці фактори знеболювання, а сам він тільки піддослідний.

Через декілька місяців ми з Василем Степановичем пішли на лекцію Амосова.

Після лекції посипались запитання. Якийсь юнак запитав: «А правда, що у вас проводились експерименти з якимось йогом?»

Амосов відповів: «Так, проводили. Нічого не вийшло. Цей йог почав вимагати грошей за свою участь в експерименті. Який же це йог, коли він грошей прагне?» Публіка розсміялась.

Задля красного слівця добродій професор не посоромився оббрехати чесну людину.

Серед ліберальної публіки вважається, що Амосов — страшенний радикал, чудовий вчений. Насправді — Хлестаков від науки, чудовий дилетант. Зараз він, при всьому своєму радикалізмі, вже академік і депутат Верховної Ради.

Амосов був учнем фізика, академіка Лашкарьова, який до війни захоплювався телекінезом. Амосов розповідав мені, що у Лашкарьова по кімнаті літали різні предмети. Незважаючи на своє скептичне ставлення до телекінезу, я з рекомендацією Амосова пішов до Лашкарьова додому. Лашкарьов зустрів приязно, з цікавістю розпитував про наші телепатичні досліди. Я попросив його розповісти про довоєнні експерименти. Лашкарьов відмовився — це було давно, йому значно цікавіші мої плани, моя методика.

Учні Лашкарьова пояснили мені, що Лашкарьова та його друзів свого часу посадили за їхні досліди у концтабір і тепер він не хоче ворушити минулого. За декілька років Н. В. Суровцева, яка знала Лашкарьова з табору, підтвердила це.

На цьому мої зустрічі з «телекінезом» не завершились. Якось між іншим мені трапилась газета «Киевский пролетарий» за 1925 рік. У газеті розповідалось про «чудо на Саперній слобідці». До самотньої жінки приїхала її сестра. Одного разу сестри побачили, як по квартирі почали літати предмети — мильниці, поліна і т. д. Жінки перелякались і викликали міліцію. Міліціонер прийшов, подивився на безладдя у повітрі, витягнув пістолет і вистрілив у стелю.

Що міг ще зробити міліціонер у боротьбі з телекінезом?..

Поліна й мильниці не злякались…

Прийшли агенти ДПУ. У цих логічне мислення розвинуте трохи більше, тому вони відразу ж заарештували сестру-гостю, але невдовзі відпустили, бо коли її не було, предмети хуліганили й далі. Запросили вчених. Невропатолог академік Маніковський і якийсь професор приїхали, подивились і сказали, що наука знає такі факти, але поки що не може їх пояснити. Нічого надприродного тут немає, і в майбутньому знайдеться матеріалістичне пояснення.

Я зібрав довідки про Маніковського й довідався, що його син, професор Маніковський, працює у Жовтневій лікарні. Коли я запитав у професора про випадок, описаний у «Киевском пролетарии», він похмуро подивився на мене й сухо заявив, що він такими речами не цікавиться. Я пригадав академіка Лашкарьова…

Але годі про чудеса, адже я вже підійшов до жовтня 1964 року. На пленумі ЦК КПРС скинули Хрущова. На радощах я прийшов на роботу напідпитку. Антономов спитав — з якої це речі я випив? Я пояснив.

— Дурень! Я думаю, гірше буде.

— Можливо, але як вони частіше будуть одне одного скидати, то режим швидше впаде.

Я написав листа у ЦК партії.

У листі було кілька розділів.

Перший називався «Досить!». Йшлося про те, що досить, мовляв, радянському урядові ганьбити свою країну, досить культів, досить волюнтаризму, досить антисемітизму і т. д.

Другий називався «Ми вимагаємо!». Тут я виклав вимоги: зарплата для чиновників не вища від середньої зарплати робітника, запровадження територіального принципу служби в армії (щоб не повторились новочеркаські події — після того як росіяни й українці відмовились стріляти у робітників, змусили стріляти солдатів із Середньої Азії та Закавказзя; щоб не проводилась русифікація неросійських солдатів), публікації таємних угод — тобто передреволюційні вимоги більшовиків.

Цього листа я передав через знайому своєму другові Еду, що жив у Одесі. В кінці листа дописав: «Додай, викинь, що хочеш. Якщо вважаєш, що це доцільніше, то розповсюдимо без підпису як прокламацію в Університеті й Політехнічному інституті».

Нас, пропагандистів, скликали у будинок ВПШ на лекцію про Хрущова. Лекція складалась переважно із загальних, розпливчастих фраз. Враховуючи, що ми науковці, нам говорили здебільшого про втручання Хрущова у справи науки. Хрущов, виявляється, нав’язував Космічному центрові терміни запуску ракет, виходячи з міркувань політичної кон’юнктури. Хрущов підтримував академіка Лисенка у боротьбі з генетиками. Хрущов хотів позбавити Академію наук автономності (ніби ця автономність була до чи після Хрущова). Радянський уряд піклується про те, щоб радянські вчені були матеріально забезпечені й віддавали всю енергію науці. А Хрущов хотів скасувати надбавку за кандидатський чи докторський ступінь, за звання академіка.

У лекції знову-таки враховувалось, що у залі багато українців, і тому лектор посилено підкреслював, що Хрущов грабував Україну, особливо колгоспників, викачував усе зерно в Росію.

Потім лектор перейшов до панського життя Хрущова. Виявляється, у Хрущова було 33 дачі по країні, і дачі ці були далеко не скромні.

Я послав лекторові записку. Перше питання було: чому зародився новий культ і чи немає в цьому закономірності. Друге — зачіпало проблему гласності: чому в газетах не пишуть про те, за що скинули Хрущова.

Відповіді я чекав даремно.

Приблизно у той же час Віктора Платоновича Некрасова викликали до Шелеста. Той висловив співчуття Вікторові Платоновичу через те, що Хрущов нападав на нього (про те, що нападав Підгірний, Шелест забув). Некрасову запропонували написати статтю про Хрущова. Некрасов, не замислюючись, відмовився: «Мертвих я не чіпаю». Потім була розмова з Козаченком, секретарем парторганізації Спілки письменників України. Той пояснив, що коли парторганізація хотіла вигнати Некрасова з партії, то всі, звичайно ж, в душі були на боці Віктора Платоновича, «але ж ти розумієш…».

Через 3–4 тижні після того, як я відправив листа в Одесу, я отримав телеграму від Еда. «Нічого не роби. Подробиці у листі».

Наступного дня я сидів у лабораторії і щось писав. Відчинились двері і з’явилась фізіономія Ю. П. Никифорова, що добродушно усміхався, «старого приятеля» з КДБ, з яким ми колись обговорювали проблеми телепатії. Серце неприємно защеміло. Але я також усміхнувся і спитав його, чого він тут. Юрій Павлочич попросив вийти й поговорити. Я відповів, що за п’ять хвилин закінчу справи. Він вийшов. Я швидко заховав самвидав.

На вулиці з двох боків підійшли «товариші в цивільному» і, всміхаючись, провели до машини. Вже сидячи в машині, я запитав Юрія Павловича, про що буде розмова. Той почав розпитувати про роботу, про експерименти з телепатії. Серце радісно тьохнуло — мабуть, хочуть створити таємну лабораторію. Але й тривога залишилась — незрозуміло чому.

Зайшли у будинок республіканського КДБ, завели у кабінет. Увійшов ще один.

— Леоніде Івановичу, розкажіть про ваші плани, про проблеми, що вас цікавлять.

Я почав з телепатії. Кагебістам стало нудно, і за 10–15 хвилин вони почали розпитувати про філософські зацікавлення. Я розповів про семінар. Вони почали розпитувати подробиці, але незабаром знову занудьгували. Почали підводити до суті — запитали про Толстого. Я зрадів — мабуть, хтось доніс про те, що я захоплююсь Толстим, його філософією. Розповів їм детально, що я бачу цінного у Льва Миколайовича (свою критику Толстого опустив). Вони запитали, які недоліки я бачу в радянської молоді. Я сказав про зростання злочинності і спробував висловити свої припущення про причини цього явища: збільшення часу, вільного від роботи, ідеологічний вакуум, нудьга офіційної пропаганди, брак культурних запитів і т. д. Про соціальні причини вирішив краще змовчати, згадав тільки про те, що моральний розклад особливо позначився на дітях заможних, чиновних батьків. Вони попросили навести відповідні факти. Я згадав декілька справ, що набули розголосу, — у пресі про них не було нічого, але про це знав увесь Київ.

Розмова тривала близько двох годин. Я помітив, що у мене дуже негарно тремтить палець і голос. Було неприємно, бо на рівні свідомості я був спокійний, впевнений у тому, що у них проти мене ніяких серйозних даних немає.

Нарешті мене перевели в інший кабінет і запитали про зарплату чиновникам і робітникам. Я зрозумів — лист у них. Палець одразу ж перестав тремтіти, голос зміцнів — лякає ж не так реальна загроза, як її невизначеність.

Я процитував Леніна про те, що потрібно, аби зарплата будь-якого чиновника була не вища, ніж середня зарплата робітника. Нікіфоров зауважив, що не все, що Ленін казав, правильно. З цією сміливою заявою працівника таємної поліції я, звичайно ж, погодився, але парирував тим, що Ленін наголосив на тому, що у питанні про державу ленінський принцип оплати чиновникам — найважливіша річ. Я пояснив, що це створює матеріальну гарантію проти погоні за чинами, теплими містечками, проти бюрократизації соціалістичної держави. Кагебіст розсміявся: «Але ж це наївно — жадати, щоб кухарка отримувала більше за міністра». Серце від утіхи стиснулось — ось зараз я видам цьому «охоронцеві соціалізму-ленінізму!..».

Я процитував слова Леніна: «Зниження оплати вищим державним чиновникам здається „просто“ вимогою наївного примітивного демократизму. Один із „засновників“ новітнього опортунізму, колишній соціал-демократ Ед. Берштейн не раз вправлявся у повторенні пошлих буржуазних насмішечок з „примітивного демократизму“».

І не втримався від насмішкуватого:

— Ось у яку сумнівну компанію ви потрапили.

Кагебіст не витримав і припинив вільну дискусію — поклав мого листа на стіл.

— Це ви писали?

— Так.

— Навіщо?

— Я думав послати його в ЦК.

— Тільки в ЦК?

— Ні, якби Нєдорослов вважав би, що це дурниця, то я думав розповсюдити листа серед студентської молоді.

— Навіщо?

— Я це пояснив у листі. Доки ви будете знущатися з народу, з ідеалів комунізму?

Звичайно, я не можу докладно пригадати усього діалогу. Я намагаюся тільки передати зміст аргументів з обох боків.

Нікіфоров перейшов до окремих фраз у листі.

— Про який розстріл робітничої демонстрації ви пишете?

— Про новочеркаський.

— Звідки ви про це знаєте?

— Мої знайомі туди їздили і знають про це від очевидців.

— Що саме вони розповідали?

— Підвищили по всій країні ціни на м’ясо. А на новочеркаських заводах зменшили оплату праці робітників. Вони вийшли на демонстрацію. Обком партії вислав проти робітників гарнізон. Начальник гарнізону зателефонував у Москву до Хрущова і запитав, чи можна не підкоритись обкому і не стріляти у демонстрантів. Хрущов наказав стріляти. Полковник застрелився сам. Солдати й офіцери відмовились стріляти. Тоді викликали солдатів-азіатів і кавказців. Вони розстріляли демонстрацію. Невдовзі після цього у місті відбулися арешти призвідців.

— Хто вам це розповів?

— Знайомі.

— Які?

— На це питання я не хочу відповідати.

— Ви ж математик. Як ви можете довіряти тому, що хтось сказав?

— Я не винний, що такі важливі події у пресі або не описуються, або фальсифікуються. У таких випадках я намагаюсь здобувати інформацію від різних людей, з різними поглядами. У мене немає часу і грошей, щоб поїхати у Новочеркаськ. Можливо, якісь із цих фактів я виклав неправильно, проте про сам факт розстрілу мирної демонстрації вся країна знає.

— Ну, ви все-таки подумайте — чи можна писати у ЦК, виходячи з неперевірених фактів?

— Я наполягаю на тому, що основний факт — розстріл — достовірний і що російські та українські солдати відмовились стріляти. А я тільки про це й писав у ЦК.

— Ось ви тут пишете про те, що немає свободи друку. Але ж ви знаєте, що преса у нас партійна, народна, і не може друкувати антирадянських статей.

— Ленін писав, що за соціалізму кожен вільний говорити й писати все, що йому заманеться, без найменшого обмеження свободи слова й друку.

— Ви, Леоніде Івановичу, книжок обпиталися. Ви вирвали одну фразу Леніна і не прочитали його статтю про партійність літератури.

Мені знов стало весело — і цю партію я виграв, і ось зараз кагебіст впаде на лопатки.

— Річ у тому, що я процитував вам слова саме з цієї статті.

— Як же це так? Та ж навіть сама назва статті свідчить про протилежні погляди Леніна.

— Ви не зрозуміли цієї статті. По-перше, Ленін писав, що будь-яка книжка, з будь-яким змістом є партійною, тобто в остаточному підсумку відбиває погляди тієї чи іншої групи, прошарку, класу, нації. По-друге, Ленін казав, що коли ти член компартії, то не можеш проповідувати у своїх книгах антикомуністичні погляди. Якщо ж ти не член партії, то у тебе є право писати, що хочеш. Це зафіксовано і в Конституції.

— Де ви бачили антисемітизм?

— Коли вступав в університет, у нашому інституті, мені казали про це знайомі викладачі університету, мої знайомі, молоді євреї, не могли вступити в Україні в інститути, а вони дуже здібні.

— Леоніде Івановичу, живемо ж ми в Україні і повинні думати про те, щоб євреї не мали переваги в інститутах. (Нікіфоров — росіянин.)

Тут він обірвав розмову, кудись вийшов. Повернувся і сказав, що робочий день у КДБ закінчився і що я повинен прийти через день. Нікіфоров також попередив, щоб я нікому не розповідав про нашу розмову.

(Перечитав я щойно цю розмову і, на жаль, побачив, що правильно виклавши зміст, я покращив аргументи кагебіста — вони були більш розпливчасті, беззмістовніші. Та й сам я, здається, відповідав менш чітко).

Прийшовши додому, довідався, що по Таню також приїжджали і возили її в КДБ. Її запитали, чи знала вона про листа. Вона відповіла: «Так».

— Чи ви підтримали чоловіка в намірі писати цього листа?

— Ні, бо я вважаю, що такі листи не можуть дати ніякої користі.

— Чи ви згодні із змістом листа?

— З деякими думками — так. Культ Хрущова не повинен повторитись. З антисемітизмом я також стикалась. Але політикою я не цікавлюсь і тому про суть поглядів мого чоловіка нічого сказати не можу.

На наступному допиті розпитували про те, хто допомагав писати листа, хто про нього знав.

Я говорив тільки про тих, кого вони вже знали: про дружину, про Еда, про дівчину, яка передала листа.

Потім вони почали докладно розпитувати про мої погляди на радянські порядки.

Я охоче відповідав. На жаль, це роблять майже всі новачки у КДБ. Важко повірити, що людина, яка усміхається до тебе, зовсім вже дурна й підла, і здається, що її можна переконати, якщо й не в істинності своїх поглядів, то у своїй чесності, в тому, що ти не анти-радянщик.

Вони почали вимагати статистичних даних — на підтвердження моєї тези про погане матеріальне становище робітників і селян.

Я відповів, що у нас в країні потрібних для висновків статистичних даних немає зовсім, що вони засекречені.

— А ви шукали?

— Шукав.

— Де?

— У бібліотеці Академії наук.

Врешті-решт вони все-таки довели мені, що я погано шукав. Я це визнав.

— Дивно, ви ж математик, а не любите використовувати цифри про стан економіки, зарплати і т. д.

— Що ж, допоможіть мені знайти ці дані.

— Що ви, у нас і без цього багато роботи! Ми вам радимо не поспішати з висновками і нічого не писати, поки не вивчите статистики.

Як математик я погодився з відповіддю.

Опісля, скільки я не шукав потрібних даних, так і не знайшов, або ж знаходив надто вже узагальнені цифри, які не дають змоги вивчити розрив в оплаті праці чиновників, робітників і селян.

Все-таки знайшов деякі кумедні речі у методах радянської статистики. Наприклад, виявилось, що у США виробництво цукру не лише не зросло, але й знизилось. Я зібрав довідки. Справді, цифри не брешуть: американці досягнули рівня виробництва цукру, який потрібен для задоволення потреб населення.

Темпи паровозобудування у СРСР набагато вищі, ніж на Заході, тому що там перейшли на… тепловози, на електровози і тому, що більшість населення надає перевагу автомобілям.

Коли говорять про зменшення злочинності, то наводять, мабуть, правильний відсоток. Вся сіль у тому, що за точку відліку беруть післявоєнне десятиліття з типовим для воєнного і післявоєнного часу високим рівнем бандитизму, крадіжок, спекуляцій, хуліганства і т. д. Вказують тільки відсоток, а не кількість злочинців. (Проте ніщо їм не перешкоджає публікувати дві відмінні одна від одної статистики: одна для ЦК, Верховної Ради, Ради Міністрів, КДБ і МВС, інша — для народу і закордону.)

Після розмови в КДБ у лабораторії відбулись збори. Тут не доводили, що я не маю рації по суті, — з цим мовчки погоджувались, або ж не цікавились, — а говорили про безглуздість таких листів, про загрозу для всієї лабораторії, про те, що кожному треба займатись своїми професійними справами, а не лізти в ті галузі, в яких ти дилетант. Тоді я поставив питання про семінари й політзаняття.

— Але ж як пропагандист ти не виступаєш проти влади? Ми будемо наполягати перед КДБ, щоб тебе залишили пропагандистом.

Всі бачили парадокс — я, єдиний марксист у лабораторії (не вважати ж за марксиста члена партії, він просто не цікавився ідеологією), — і єдиний неблагонадійний. Ті, хто розумніший, — підсміювались з цієї ситуації, хто дурніший — дивувався: чого ж мені треба, якщо я визнаю офіційну ідеологію?

Через декілька днів приїхала з Одеси «зв’язківка» Н. Вона розповіла про те, що довело нас до КДБ. Едів батько — прикордонний чин. Коли викрили Берію і Сталіна, він і його співробітники дуже переживали — чи немає і на їхній совісті гріха проти невинних людей? Вони перебирали всі випадки ловлі шпигунів — чи не було серед них «лже-шпигунів». Ось пригадали — і тиждень мучаться. Потім знаходять докази його провини — совість заспокоюється.

Батькова дружина, Едова мачуха, пасинка не любить, бо вважає, що він — невдаха (Ед замість інституту поїхав на цілину, потім працював на заводі).

Наша «зв’язківка» Н. спитала мачуху: «Де Едик?»

— Немає його. А що вам потрібно?

— Я привезла йому листа.

— Давайте, передам.

— Ні, я сама.

Наступного дня Н. передала листа Едові в руки. Той прочитав і залишив у кишені. Мачуха обшукала всі його речі і знайшла листа. Прочитала і віддала батькові. Батько хотів поговорити з Едом, але мачуха наполягала на тому, що віднести листа у КДБ. Батько відмовлявся — мачуха почала дорікати йому за непринциповість. Батько показав листа знайомим з КДБ і вмовив їх провести допит у домашніх умовах.

Вранці Ед прокидається і бачить перед собою батька і двох «у цивільному».

Батько показав листа і заявив, що треба буде його обговорити.

Ед вийшов вмитись і побачив мачуху в сльозах. Розчулився — не сподівався, що мачуха візьме загрозу, що нависла над пасинком, так близько до серця. Але зі слів, що проривались через плач, виявилось, що мачуха плаче від образи на батька. Вона хотіла бути присутньою на допиті, але батько її вигнав. Тоді вона залізла під ліжко, щоб послухати. Її знайшли і змусили вилізти. Невдоволена цікавість запротестувала проти фалократії — сльозами.

Еду на душі стало гидко. Допит став байдужим — на тлі патології батьків загроза потрапити у лапи КДБ здавалась навіть порятунком.

Допитували сім годин, з перервами.

Наступного дня ще 6–7 годин, на цей раз у будинку КДБ.

Питання майже ті самі, що й мені.

Телеграми він мені не посилав. Послали її вони самі — так боялись, що я встигну розповсюдити нашого листа.

У КДБ викликали Н., письменника Федора Андрійовича Діденка, що сидів за Сталіна в таборі. Але нічого нового про мене не дізнались.

Після цієї історії я вирішив ретельніше ставитись до того, що пишу на політичні теми: перевіряти факти, збирати статистичні дані, всебічно вивчати історію партії, марксистську філософію. І писати для самвидаву тільки під псевдонімом — «залягти на дно», як співається у пісні Висоцького.

Перечитав «Державу і революцію» Леніна. Спочатку здавалось, що основне в соціалістичній державі з економічного погляду — оплата за працею, а з політичної — антибюрократичні гарантії (виборність, змінюваність, оплата нижча від середньої робітничої, свобода критики керівних органів) і поступове відмирання держави. Спробував хоча б приблизно підрахувати, скільки народних грошей зжирає безпосередньо партійна верхівка. Виявилось, не так вже й багато. Куди ж іде додаткова вартість? На розширене відтворення, на підготовку війни, на вітер (пропаганда, «мильні бульки» на зразок космічних досягнень, величезні страйки і мала продуктивність праці, нерентабельні підприємства), на поліцейський апарат і т. д.

Я звернувся до Маркса. Найкраще з того, що я читав про необхідність свободи слова, друку, спілок, зборів і т. д. — це статті Маркса. Стало зрозуміло, що ці свободи — політична гарантія від переродження соціалістичної революції.

З «Філософсько-економічних рукописів 1844 р.» Маркса я дізнався, що все, створене людиною, має тенденцію виходити з-під її влади, ставати не лише незалежним від людини, а й чужим, ворожим їй. Це й відчужена ідея, і праця, і всі продукти праці, і людські організації, і, нарешті, держава. Коли Ленін говорить про державу як про машину, що пригноблює один клас іншим, то він бачить лише ту функцію експлуататорського суспільства, яка найбільше впадає у вічі.

Маркс і Енгельс бачили сутність держави глибше, ніж Ленін. Вони вказували, наприклад, на такі епохи в історії, коли держава стає над класами, стає більш чи менш автономною. Вона балансує над класовими суперечностями, спираючись на декілька класів, що ворогують один з одним.

Я написав першу свою самвидавську роботу «Листи до друга». Псевдонім — Лоза.

Написав десять листів-розділів. Одинадцятого не дописав, бо прийшов до висновку, що не варто в одній роботі розглядати всі проблеми радянської держави.

Основні тези Лози були такі: необхідність демократії для соціалізму, радянська держава — абстрактний капіталіст, з економічного погляду СРСР — державно-капіталістичне суспільство, за формою — ідеократія, що переходить в ідолократію, бо ідея у державі вже мертва (але не в народі, у народу вона — інстинктивний протест проти ідола, що пожер ідею і взяв на себе її ім’я). Бюрократи — не нові експлуататори, а лише слуги абстрактного капіталіста-держави, яка ділиться з ними своїм прибутком (бо абстракція повинна спиратись на, здійснюватись через живих людей, як Бог стародавнього Єгипту спирався на жреців, чиновників, фараонів, армію та поліцію).

Не було напохваті даних про зарплату вищих чиновників, тому я і вказував насамперед на неофіційні прибутки, пільги наших правителів. У вищих чиновників є так звані «розподільники» — спеціальні, приховані від населення магазини, у яких «слугам народу» продають набагато якісніші або ж дефіцитні товари, за ціною вдвічі-втричі меншою, ніж у звичайних магазинах. У дружини на роботі були дві співробітниці, що користувалися такими розподільниками (у них чоловіки працювали чиновниками у Раді Міністрів УРСР). Одна заздрила іншій, бо їхні чоловіки користувались розподільниками різного рангу, і вони, не соромлячись колег, ділились, що їм «давали»: та, у якої ранг вищий, хвалилась перед іншою.

Якось знайомий професор-фізіолог, напившись, почав переді мною каятись і нарікати на свою долю. Він був учнем одного з найвидатніших чиновних академіків-павловців. Завдяки цьому він працював у спеціальній клініці для ЦК партії, Верховної Ради й Ради Міністрів України. Він користувався усіма благами розподільників, курортами, дачами, машинами і т. д. Досить було попросити свого пацієнта-«слугу народу», і майже будь-яке бажання здійснювалось. Але в радянській фізіології йшла боротьба за владу, і переміг ворог вчителя мого приятеля. Над приятелем згустились хмари. Врятували пацієнти. До того ж, він пішов угору, бо отримав доступ до таємного борделю ЦК партії (професор тут же обірвав розповідь: «Поїдемо? У мене зараз залишилось кілька подруг з цього бардака. Клас-баби!»). На жаль, це його й занапастило. Одна з цеківських дівчаток завагітніла. Друг з ЦК попросив його взяти батьківство на себе. Професор гордо відмовився, бо ж не тільки він користувався її принадами. За національністю жертва пристрастей «слуг народу» була полькою. Перехопили листа мого професора, де він обзивав її «польською шльондрою». Вона поскаржилась Ванді Василевській, радянській польській офіційній письменниці, дружині О. Корнійчука, «зірки» української літератури, також чиновного.

Почалась справа про шовінізм. До неї додали ідеологічні диверсії в галузі фізіології, на які й перенесли удар. Проте вже були ліберальні часи — обмежились усною доганою. Великосвітський бордель прикрили.

Чую його п’яний коментар: «Та й нащо він їм? Всі баби до їхніх послуг. Правда, сил у них на баб мало — старуваті. Доводиться збудниками закордонними користуватись! Особливо сильний збудник — бірманський, колосальні гроші платять, не свої, звичайно. Хочеш, тобі дістану? Я зараз 400 рублів отримую. Я тебе розумію — я теж буржуазію ненавиджу. Вони мене купують. Ср… я хотів на їхні гроші. Я їх пропиваю — у мене ж совість теж є».

Він випив ще склянку, образившись, що я мало п’ю. Поліз обніматись, захоплюючись моєю «революційністю». Я сам був досить п’яний від спирту (так вже узвичаєно у всіх медичних і біологічних закладах: майже весь спирт іде експериментаторові та його друзям), але було гидко. Він знову став наполягати, щоб ми поїхали до «клас-баби», «цекістки». Зателефонував до неї, не зважаючи на те, що я протестував.

— У неї вже є гість. Гаразд, ходімо до іншої.

Я відмовлявся, але вже був такий п’яний, що він затягнув мене у таксі і… поїхали. Приїхали до нього додому. Знайомить з дружиною.

Я з дурного розуму перелякався — невже він пропонує… Виявилось, що він все переплутав і забув, що намірявся робити…

Наша знайома — вихователька московського дитячого садка для дітей «слуг народу». Чиновники поділяються на «чадолюбних» і «нечадолюбних». Останні віддають своїх дітей (та онуків) у цілодобові дитячі садки і забирають їх лише на суботи й неділі. «Чадолюбні» віддають тільки на вісім годин. Знайома наша працювала у дитсадочку для «чадолюбних». У кожної групи дитячого садка свій автобус, і діти на ньому їздять до лісу, на луг, на поля, до річки, в музеї і т. д. Щодня їм дають свіжі фрукти й овочі, які навмисне привозять літаками з Криму. Іграшок, звичайно, сила-силенна. Коротше кажучи, мікрокомунізм для дітей борців за комуністичний рай на землі.

Вихователька скаржилась на своє становище. Вона також користувалась благами, але розплачувалась за це постійною напругою. Діти ж розуміють своє значення у житті країни. Так, онук Громико, якщо зробити йому зауваження, здіймає крик і погрожує: «Мій дідусь тебе в тюрму посадить». Одного разу хлопчик (менш чиновний) прищемив дверима громиченкові пальчик. Вибухнув громовий плач. Приїхала бабуся. Маленького «княжича» відвезли до одного з найкращих лікарів. Той нічого не виявив, але лікування призначив. Небезпека нависла над усім персоналом. Відбулись легко — звільнили тільки одну виховательку.

Одного разу Таня брала участь в нагородженні медаллю дитсадка кондитерської фабрики — за взірцеву роботу. Після офіційної частини був банкет. Керівники фабрики подали «товаришам з міністерства» урядові цукерки й печиво. Назви цих продуктів такі самі, як і в звичайних магазинах для простолюду. Але якість набагато краща. (Відома річ, що мед для «слуг народу» збирають на спеціальних пасіках, що містяться в садах і на полях, не отруєних хімікатами…)

Ще одна знайома, інженер-будівельник, брала участь в будівництві дач для українського начальства під Києвом — у Конча-Заспі. Вона розповідала, що величезні гроші витрачаються не лише на те, щоб були всі можливі вигоди, але й на те, щоб вождь бачив, як йому добре жити, щоб благоустрій випирав і навіть був гіперболізований.

Моя дружина їздила по всій Україні, перевіряючи роботу дитячих садків. У Тернопільській області показували їй місце, де розташовано таємний публічний будинок для обласного начальства. До цього будинку вчащає і начальство, що приїжджає з Києва. Довколишні мешканці знають про цей будиночок спочинку від державних справ, і нетяжко уявити, що вони думають про радянський уряд.

У 1970 чи 1971 році в Миколаєві була республіканська нарада, присвячена роботі дитячих садків у сільській місцевості. У ній брали участь представники ЦК, Міністерства освіти, заступники голів обласних рад трудящих, голови багатьох колгоспів України. Миколаївську область вибрали тому, що дитячі садки там у найкращому стані. Незадовго до цього показували створені дитячі садки, збудовані за спеціальними проектами будівлі. Проте коли готували нараду, то виявилося, що майже у всіх дитсадках немає ігрових майданчиків, немає ніякого обладнання та ігрових матеріалів. Матеріали негайно закупили, а обладнання для майданчиків замовили у концтаборах поблизу. В’язні і тут допомагали творити «потьомкінські села» соціалізму.

На підставі цих та інших численних фактів я зробив висновок, що у нас в країні створено нову форму експлуататорського суспільства.

Самвидав у ті часи був переважно художнім та філософсько-релігійним, і можливо, тому моя перша робота не була широко розповсюджена. Лише через декілька років я довідався, що цю роботу десь знайшли і дали за неї термін, бо там були надто різкі вислови. У всіх подальших працях я намагався висловлювати злу критику евфемістично: навіщо казати, що Андропов — бандит, і що за ним плаче Нюрнберг, можна ж написати, що організація його антиконституційна, антирадянська і т. д. Сенс той самий, зате читачеві, може, дадуть менший термін.

На роботі у цей час було спокійно. Лабораторія шукала свою тематику, розпорошувалась на найрізноманітніші проблеми. Я все більше переконувався у тому, що математика явно поки що нездатна зробити істотний внесок у розвиток біології, медицини та психології.

Професор, що страждав від докорів сумління через свою буржуазність, познайомив мене з професором П. з Інституту фізіології.

П. вивчав китайські точки. Він розробив прилад, що вимірює їхні біопотенціали. Виявилось, що при захворюваннях внутрішніх органів у пов’язаних з ними точках спостерігається різке підвищення потенціалу. П. хотів розробити відповідну діагностику захворювань. Але якісь постійні перешкоди все сплутували. Виявилось, що потенціал у точках залежить від магнітних бур на сонці. П. попросив мене довести статистично, що такий зв’язок є. Я почав з того, що спробував перевірити, чи не є «чакри» часом енергетичними центрами за йогівськими теоріями — різновидом китайських точок чжень-цзю-терапії. І справді, вздовж спинного хребта ми знайшли 12 точок з підвищеним потенціалом, що відповідали чакрам.

П. дав мені дані за декілька років, дані про потенціали в різних точках і дані про магнітні бурі. Я зіставив їх і справді показав яскраво виражений кількісний зв’язок між цими даними (хоча сам матеріал був дуже хаотичний, і довелося вирішувати безліч проблем, аби його впорядкувати).

У цей час прийшла брошура корейського професора Кім Бон Хана про кенрак-систему. Починалась вона дуже кумедно. Під керівництвом мудрого Кім Ір Сена корейські вчені втілили в життя заклик вождя і об’єднали давньокорейські та сучасні наукові досягнення. Завдяки цьому вдалося знайти пояснення чжень-цзю-терапії. Виявилось, що окрім нервової, кровоносної та лімфатичної системи є ще 4-та провідна система, яка пов’язує між собою енергетичні центри організму — китайські точки. Кім Бон Хан доводив це з допомогою гістологічних зрізів. У брошурі наводились відповідні фотографії.

Я запалився і почав агітувати П. перевірити і розвинути ідеї корейців, щоб ми змогли спертись на нові дані у вивченні китайської та індуської давньої медицини. П. зауважив, що брошуру написано на вкрай низькому науковому рівні.

— Тим паче ви маєте все це перевірити.

Невдовзі відбулась Всесоюзна конференція з чжень-цю терапії. П. приїхав звідти у веселому настрої. Найновіші досягнення корейської соціалістичної фізіології виявились черговим блефом.

З фотографій не було видно нічого, треба було озброїтись діалектико-матеріалістичними окулярами, щоб помітити четверту провідну систему (як це сталося свого часу з О. Лепешинською, що побачила, як безклітинна речовина перетворюється на клітинну).

Конференція закінчилась сміхом, але партія заборонила публікувати висновки: це могло посварити СРСР з Кім Ір Сеном. А тут вже не до сміху.

У цей час неподалік від нас з’явилась суворо засекречена біокібернетична лабораторія, яку очолювали Кій і Колесников.

Раніше вони належали до відділу Амосова. Я ще був студентом, коли мене з ними познайомили. У них з’явилась ідея знімати біоструми з якого-небудь органу здорової людини і передавати їх на відповідний орган хворого, після чого він зможе, наприклад, ворушити паралізованою ногою. У такий самий спосіб вдасться лікувати імпотенцію. У своїх мріях вони заходили й далі: вводити електроди в мозок і з допомогою радіосигналів керувати поведінкою людини. Якось я прочитав про подібні досліди американського вченого Дельґадо. Показав Кієві. Вони пішли у ЦК партії, показали статтю і пояснили, що американці зможуть знайти метод радіокерування масами людей і ми не повинні від них відставати. Секретар ЦК у справах науки дав відповідне розпорядження. Серйозні вчені нашого інституту намагались вгамувати запал молодих ентузіастів, скласти обачний план роботи, науково обґрунтований. Але Кій та Колесников з підтримкою ЦК так дуже тиснули, що обидва «вчені» отримали автономію у відділі біокібернетики. Вони почали інтриги проти Амосова, проти його працівників. Доходило навіть до боротьби за туалет. Нарешті Амосову вдалося вигнати їх з відділу. Вони створили самостійну лабораторію. Її робота була оповита таємницею. Навіть звичайні техніки майже не розмовляли з нами (наші лабораторії були поруч). Почались інтриги й проти нашої лабораторії. Нашому завідувачеві Антономову важко було з ними боротись: він не мав заслуг і чинів Амосова. Та й плести контрінтриги він не дуже вмів, хоча й намагався.

Над нами зібрались хмари.

У цей час до нас на роботу влаштувався молодий технік. Він був кандидатом в члени партії. Я був комсомольським діячем, і тому він попросив мене залагодити його дещо заплутані справи зі вступом у партію. Я обережно розпитав його і побачив, що це чесний, наївний хлопець.

Я прямо спитав у нього:

— А нащо тобі це треба?

— Не треба. Просто парторг в армії вмовив.

Я обережно нагадав йому про Сталіна, про Хрущова. Він зрозумів і попросив допомогти йому спекатися високої честі бути членом партії. Це виявилось нескладно (хоча незначні неприємності у нього все-таки пізніше були).

Якось в інституті розійшлася чутка: будуть перевіряти роботу лабораторії Кія і Колесникова. Антономов увійшов у комісію.

Виявилось, що лабораторія ця уклала угоду з Міністерством оборони і під чесне слово закупила безліч приладів на величезні суми. (Один з них потім перекочував до нас — суперсучасний спектроскоп, куплений за великі гроші у ФРН. Ми запитували у працівників лабораторії Колесникова, навіщо він їм був потрібен. Виявилось, що прилад купили на всяк випадок — була ідея з його допомогою досліджувати якісь випромінювання тіла. Які — ніхто не знав.)

Комісія встановила, що, користуючись засекреченістю, Кій і Колесников писали безглузді статті, переповнені військовими мріями. Ці статті читали тільки армійські чини. Розуміли вони тільки мрії, а всю наукову муру залишали для виконавців.

Після перевірки була проведена спільна профспілкова нарада нашої та їхньої лабораторії. Про висновки комісії нам не казали нічого.

На зборах обговорювались інтриги їхнього керівництва, усілякі підлості, які вони робили нам і амосовцям. Нас підтримали їхні рядові працівники.

На зборах був голова від партбюро інституту, людина явно не дурна і, здається, чесна. Наприкінці зборів він підсумував всі наші звинувачення і запропонував об’єднати лабораторії.

Потім сказав:

— Зараз проведемо закриті партійні збори. Комуністам залишитись.

Всі мало не розсміялись — залишились тільки ті, кого щойно громили (єдиний наш член партії давно вже перейшов в інший інститут; співробітники вмовляли мене вступити в партію, бо недобре, що в лабораторії немає жодного члена партії, але я відмовився).

Наш технік підійшов і подякував мені:

— Дякую, що зараз я не з ними.

Кія і Колесникова, а також парторга Бухаріна вигнали з лабораторії «за авантюризм у науці».

Я ближче зійшовся з декількома колишніми співробітниками Колесникова.

Один з них розповів мені про порядки, що в них панували.

Якось його викликали Колесников і Бухарін.

Колесников запитав: «Ось ти часто бачишся з цим жидом — X. Невже в тебе немає друзів серед росіян та українців?»

— А яке має значення його національність? Він цікавий учений.

— Євреї в науці завжди працюють тільки на себе. Наприклад, навіть у Ейнштейна не було своєї наукової школи. А Ландау?

Парторг тільки підтакував.

Колесников після війни служив у військах НКВД і брав участь у боротьбі з бандерівцями (у нас в країні офіційна пропаганда не розрізняє різних течій національного партизанського руху в Україні. Бандерівцями називають і тих, хто був з фашистами, і тих, хто боровся з фашистами, і тих, хто ні з ким не боровся і нікого не підтримував, зокрема, радянську владу).

П’яний, він розповідав про методи боротьби НКВД. Ось їм дали список партизанів певної місцевості. Вони вдираються у хату й питають:

— Іван вдома?

— Ні. Я брат його…

Брата розстрілюють, а в списку проти Івана ставлять хрестик — знищили ворога.

Бували випадки, коли «Івана» знищували по 3–4 рази.

Найпарадоксальніше, що цей Колесников зневажав радянську владу, комуністичну ідеологію, «бидло» — робітників і селян. Та жив він за своїм улюбленим прислів’ям: з вовками жити, по-вовчому вити.

Мій шеф, Антономов, людина певною мірою чесна, намагався переконати Колесникова, що методи його боротьби з конкурентами в науці не зовсім чистоплотні. Він завжди відповідав йому цим прислів’ям.

Незадовго до свого арешту я дізнався, що Колесников добре влаштувався в одному з біологічних інститутів, а Кій перейшов в інший відділ нашого інституту. Бо ж вони — вірні генеральній лінії партії люди.

У мене назбиралося багато спостережень про моральне обличчя вчених. Більшість з них і розумніші, і чесніші, ніж Колесников. Мені не хотілось би очорнювати радянську інтелігенцію. Але не випадково серед академіків не знайшлось нікого, хто підтримав би Сахарова, серед письменників — Солженіцина.

За останній час в Радянському Союзі серед інтелігенції зростає тенденція не брати участі в злочинствах держави. Чесні, мислячі вчені намагаються не брехати в науці, не допомагати розвиватись військовій промисловості. Чесні педагоги воліють викладати точні науки: там не треба брехати.

Моя дружина з цих же міркувань залюбки перейшла з Кабінету дошкільного виховання в Кабінет ігор та іграшок, тому що, здавалось, тут не буде брехні. Шахи і ляльки — поза ідеологією.

Але…

Солженіцин закликав «жити не брехнею». Цей принцип — один з принципів демократичного руху. Але у нашій Батьківщині майже неможливо дотримуватись цього принципу, жити згідно з ним практично.

Коли Таня вивчила теорію ігрового виховання і практику його в дитячих садках, то переконалась, що й іграми можна брехати.

Донедавна одним з принципів радянської педагогіки було обмеження військових іграшок: гвинтівок, танків, гармат і т. д. Але потім почали проповідувати «військово-патріотичне виховання», запроваджувати його не тільки в школі на уроках, а й проводити через ігри, іграшки. Для радянських ідеологів патріотизм став мало що не синонімом мілітаризму.

Проводять військові ігри «Зірниця» у всій країні і висміюють в той же час мілітаризацію шкіл в Китаї, численні військові іграшки в США.

Старі педагоги за інерцією бракують військові іграшки. Їх сварять за консерватизм, неправильне уявлення про виховання грою.

Маленьким дітям постійно підсовують «ідейно» насичені ігри: «Широка страна моя родная», «Жовтнева революція», «Герої війни». Розумні педагоги намагаються пояснити, що дітям такого маленького віку майже всі «ідеї» нецікаві і складні, що треба закладати елементи людської моралі, логіки, естетики, і тільки на цій базі вже можна в школі навчати історії країни, світу, говорити про ті чи інші політичні ідеї. Але такі висловлювання здаються владі ознакою в кращому випадку ідейної незрілості.

Неспроможність «жити не брехнею» приводить більшість до думки про втечу — у ліс, у село, за кордон, до Бога — кудись якомога далі з царства брехні, страху, ідіотизму.

Ця мрія радянського інтелігента висловлена у «Викупленні» Даніеля:

Ох, мріє, мила серцю! Ось так і зірвався би з місця російський інтелігент, ось так і пішов би, здіймаючи порох, лаковими чобітками, зморщеними у гармошку! Ох, Стеші, Груші й Параші! Не забути передплатити Еренбурга, холодильник за три дні купити треба — знову гроші позичати…

Мишко майже плакав під гітару. Всі усміхалися сором’язливо й збентежено. А справді гарно було б — а куди дінешся? Навколо профорги, парторги, мосторги — ех!

У газеті «Известия» якось надрукували статтю про Електрона Павловича. Цей Електрон Павлович переїхав з європейської частини Союзу кудись у тайгу, щоб заховатись від цивілізації. Три — чотири місяці на рік він бродив по тайзі і стріляв хутрових звірів. Потім продавав хутро, оселявся у якоїсь удовички, брав з бібліотеки книжки і жив рослинним життям. Кореспондент газети, вислухавши сповідь Електрона Павловича, намагався довести аморальність його способу життя.

— Чому ви так мало працюєте?

— А мені багато не треба.

— Але ж у вдовички можуть бути діти від вас!..

— А я їй чесно кажу, що женитись не збираюсь, тому діти — її власна справа, хоче — будуть, не хоче — не будуть.

— Але ж вона сама їх не виростить! Доведеться державі взяти на себе їхнє виховання! Значить, ваші діти будуть виховуватись на гроші трудящих!..

Що відповів Електрон Павлович, не пам’ятаю.

Другим доказом кореспондента було те, що, мовляв, держава захищає кордони, а отже, й Електрона Павловича. Кореспондент твердив, що Електрон Павлович на це питання не зміг відповісти.

Коли з’явилась ця стаття, ми ще не помічали інтелігентської тенденції «тікати». І нам видавалось, що кореспондент «Известий» має рацію. Але на наших очах «втікачів» ставало все більше, та й у нас самих з’явилось бажання «тікати». Але куди?

Я хотів «утекти», заховатись у науку й філософію.

Після китайських точок мене перекинули вивчати криву руху цукру в крові. Наші біологи зібрали найрізноманітніші гіпотези про роботу печінки, підшлункової залози, нирок та інших частин тіла, пов’язаних із системою регуляції цукру в крові. Склали модель — спочатку на пальцях, у формі креслення, потім написали у вигляді математичних рівнянь. Треба було перевірити, чи відбивають ці рівняння, те як організм працює насправді. Для цього наші біологи «пили кров» (так вони висловлювались) з кроликів, креслили графіки, а математики на спеціальній аналоговій машині записували свої рівняння, а потім, на око маніпулюючи різними електронними схемами, отримували на екрані осцилографа криву, схожу на ту, що отримали біологи. Це й називалось моделюванням. Спершу мені здавалось, що це і є наука. Але що далі, то все більше розчаровувався. Виявилось, що машина дає змогу підтвердити правильність протилежних гіпотез роботи біологічних систем — досить підшукати відповідні параметри машини.

А потім найголовніше: наприкінці кожної своєї статті ми обіцяли, що медики зможуть лікувати діабет не наосліп, а точними математичними методами. Але поступово ми переконувались, що наші моделі ніяк не стосуються практики медицини.

Діабет лікують, виходячи з теоретичних біологічних уявлень про цукровий баланс в організмі або емпірично, на досвіді лікарів-практиків.

Ми ж — у кращому випадку — відтворювали теорії біологів формально. Якщо ці теорії гарні, то й наші формули (у кращому випадку) гарні, якщо теорії погані, то й моделі наші нікуди не годяться. А біологія зараз досі багато в чому тільки стає наукою. Якщо не вивчено зміст, то що відбивають формули? Ленін писав про «математичний ідеалізм», коли за формулами зникає матерія. Цей «математичний ідеалізм» пронизує біокібернетику в СРСР (та й не лише біо).

Кібернетика все більше перетворюється на «словесність». З’являється безліч білякібернетичних наук. Філософ Копнін якось в’їдливо сказав: «Бракує ще тільки валізології». Всезагальна ідеологічна брехня вливається у «кіберіаду». Мрія про Бога у багатьох чомусь трансформується у «математично-фізично-технократичну» примітивну міфологію і магію, віру в «чарівний прутик», кібернетичну магію формул, машин і заклинань.

Захоплення йогами і парапсихологією — це тільки крайній прояв мрії про «наукову містику». І навіть не зовсім крайній: з’явились уфісти (УФО, НЛО, або ж невпізнані літаючі об’єкти). Із запізненням (ми завжди відстаємо від моди) з’явились вони і в СРСР. З найвидатнішими «вченими-уфістами» я зустрічався. Цікаво, як прагнуть чудес навіть розумні люди, як це прагнення блокує науковий скепсис, обережність, логіку факту й висновку. Особливо багато уфістів серед… математиків, фізиків та астрономів, тобто людей «точного» мислення.

Одного разу до мене прийшов фізик, за сумісництвом парапсихолог і уфіст.

— Є шанси телепатично зв’язатися з літаючою тарілкою. Вони давно вже спостерігають за землянами і, очевидно, самі не хочуть втручатись у нашу історію. Ти розумієшся на політиці, ми тебе з ними зв’яжемо, і ти від імені Землі поговориш з ними.

Я з серйозним виглядом відповів:

— Передайте їм, щоб вони магнітними променями прикінчили охоронців у таборах і в тюрмах.

— Це ідея! Але вони, мабуть, гуманні і на таке не підуть.

— Добре, я подумаю. Може, хай просто присплять вертухаїв.

Смішно? Не дуже, бо мислення спрямоване туди ж навіть у академіків-кібернетиків, наприклад, у академіка Глушкова. Він проповідує ідею створення єдиної всесоюзної АСУ (Автоматична система управління). Машини замінять дурний уряд — ось підтекст цієї ідеї. Ще глибше — я, Глушков, буду правити соціалістичною, тобто кібернетичною державою. Досить вже ідіотів — вождів народу.

Глушков вважає (щиро, здається) себе за марксиста. І не розуміє абеткової істини: є економічні, історичні закони, є класи, соціальні групи, є психоідеологія цих груп та індивідів, є безліч інших «базових» і «надбудовних» факторів, і вони, а не розум добродіїв кібернетиків, вирішують долю суспільства. АСУ підкорятиметься не тільки розумові технократів, але й їхнім пристрастям, їхнім логічним прорахункам. АСУ буде плювати на конкретних, живих людей, а ті, в свою чергу, будуть дурити АСУ, страждати від АСУ, а може, й бунтувати проти неї, якщо кібернетично-соціалістичний рай стане надто вже пекельним.

«Кібернетичний» міф все більше витісняє у СРСР міф «соціалістичного раю». Прогрес це чи ні? Поклонялись каменям, потім предкам і тваринам, потім Афродітам і Зевсам, нарешті, Христу. Прийшли до висновку, що не треба поклонятись — і почали поклонятись прогресові, робітничому класові, вождям. Тепер — формулам, машинам. Спочатку було сходження догори — до Христа, далі сходження донизу — до «наукового язичництва», магії. Не випадково поклоніння формулам нерідко переплітається з традиційним окультизмом, що черпає ідеї із давньої магії, кабали й тому подібне.

Якось ми з дружиною познайомилися з професором ботаніки Клоковим. Привабило його парадоксальне мислення. Марксизм він відносив до розряду містики (до інших видів містики професор ставився радше позитивно). Діалектику пропонував замінити на поліалектику.

Я намагався з’ясувати, що означає термін оцей, але Клоков відповідав метафорами.

У ті часи постало питання про існування генетики в СРСР, і я запитав у Клокова, як він ставиться до лисенковізму.

— А що це таке?

— Напрям у ботаніці.

— Такого я не знаю.

Після моїх нагадувань «жартун» пригадав:

— Я не психіатр. Це якась хвороба, я на цьому не розуміюсь. От недавно в Академії наук захищав дисертацію один ботанік. Після його доповіді я пояснив тим, хто прийшов, що вивчав свого часу чорну й білу магію і вважаю, що доповідач справді сказав щось нове, але не в ботаніці, а в магії.

На початку наших суперечок ми з Танею тільки почали «пізнавати» історію радянської науки, тому професорові парадокси нас розважали.

Професор любив розповідати анекдоти з лисенківської практики, розмірковувати про важливість введення категорії мети у фізику, критикувати Ейнштейна з позицій теософії. Він непогано знав українську історію, поезію і прозу. Після зустрічі з ним я познайомився з деякими київськими теософами. Серед безглуздих теософсько-йогічних постатей цікаво було бачити й слухати мислячих, глибоких людей. Їх було небагато — розумних, але вони були спонукою для міркувань про проблеми, до того мені невідомі.

Тепер я можу назвати кількох цих знайомих, тим більше, що саме завдяки зустрічам з ними я добре вивчив дореволюційну містичну літературу, що дало змогу в еміграції розпізнати істинну ідеологію Хвильового — антропософію. Хоча якраз Штайнера не прочитав тоді. Олесь Бердник відмовив: «Ви знаете істину, але робите з неї протилежні висновки». Та Бердник є Бердник, не хочу про нього писати. Але, думаю, треба. У книзі я його конспірував. Дуже талановитий потенційно. І мав у собі якийсь справжній містичний потенціал і витрачав його на пустопорожні ефекти. (На жаль, схильність містиків до містифікацій — явище нормальне). Тому я був здивований, коли знелюджену Українську гельсінську групу очолив Бердник. І не був здивований, коли почали отримувати його документи. Якась така суміш чого завгодно з «Ляментаціями», що жоден журнал чи газета не взяли б. А нам потрібно було щось серйозне, для друку… Не був здивований і його капітуляцією, і участю в ганебному кагебівському фільмі, щось таке (забув точну назву) як «Оні прєдалі Родіну», ясна річ, з бандюркою, спів, і хвилі Дніпровські… Романтікі, мать… Шкода, бо під час погрому 40–50-х років тримався мужньо. Проблема усіх цих покаянь не в тому, що людина капітулювала, а в тому, як вона потім поводиться. Наш містик, слідом за антропософом, а також за Гамсахурдія, що капітулював свого часу, подався аж на Голову України — Духовної (хай йому Бог простить, але тоді це так було потрібно земним єдінонєдєлімцам) й грішної (а це вже — зась!).

Лідером радянських теософів на той час, за словами Бердника, була донька математика Букрєєва. На відміну від більшості теософів і йогів в неї не було нічого мармеладно-сахаринового. Вона мала розум гострий, різкий, була одним з нечисленних уламків старої, справжньої культури, тому я навіть познайомив її з Авдієвою (шкода, не знав тоді про антропософію Курбаса). Ми ходили з Іриною Дмитрівною на побачення в Букрєєвої з поеткою Н. Павлович, що читала нам свої віршики про те, що була коханкою Блока. Інших тем у неї не було, і смішно було бачити радянську містичну поетку поряд з Авдієвою, справжнім втіленням культури й духовності. Цікавішим було знайомство з астрофізиком-теософом Козирєвим, що розробив тоді свою теорію нелінійної механіки, ввівши у фізику спрямованість часу. Хоча «Правда» вустами всіляких Амбарцумянів й засудила Козирєва (свого часу він вже сидів, здається, завдяки тому самому Амбарцумяну), але він продовжував працювати, вже експериментально. Козирєв розповідав мені і про висновки зі своєї механіки, висновки, що стали зрозумілими, лише коли прочитав у Франції Штайнера й дізнався про нову математику Ґротандека, за основу якої покладено не число, а місце…

Від більшості теософів відштовхувало те, що вони приймали дійсність як сходинку, трамплін до теософського раю. Одного разу дружина Клокова, вислухавши мої гнівні тиради про переслідування української культури, розповіла притчу.

…Диявол побачив, як селяни обробляють землю. Позаздривши їхній згуртованості в праці, він накидав на поле каміння. Селяни, за напученням Ангела, що з’явився їм на полі, зібрали каміння і склали з нього храм Божий. Так люди навіть сатанинське Зло перетворюють на Добро.

Я злісно розсміявся (20 діячів української культури у цей час було засуджено до таборів, і тому в мене дуже зменшилось оптимістичних сподівань):

— Ви забули, що було далі… Збудувавши храм, селяни увійшли до нього і восхваляли піснями Бога. Але серед урочистого співу вони почули глумливий регіт Ангела — то був Сатана. Селяни кинулись до нього, стиснувши кулаки, але двері храму були зачинені… Вони збудували Храм-тюрму, «кришталевий палац» Достоєвського.

— Льоню, як ви можете жити з таким апокаліптичним песимізмом?

Вона розкрила таємницю їхньої «теософії»: їм потрібно сховатись від мерзенності нашого часу за ідеологічними галюцинаціями, і вони ховаються, використовуючи християнство, теософію, марксизм, кібернетику, будь-які досягнення людської думки як рожеві окуляри, через які вони дивляться на світ. У вухах у них також фільтри й трансформатори, що перетворюють зойки ближніх на «музику сфер».

Але не солодкавість, не патос-патока парадоксалістської філософії теософсько-ботанічного професора остаточно відштовхнули нас від нього.

Якось Клоков дав нам почитати свої вірші. Виявилось, що вчений давно вже пописує українські віршики під псевдонімом Доленґо. Віршики сю-сюрреалістичні, суміш соцреалізму й теософсько-українського пафосу. Але річ навіть не у художній фальші. Виявилось, що перед нами один з катів української культури 20–30-х років, партійний попутник, «приплентач», критик Доленґо.

Їх було декілька найзавзятіших катів — письменник Микитенко, критик Коряк і поет-критик Доленґо.

Микитенко, винищуючи українську літературу і літераторів, загинув на бойовому пості критика-донощика — покінчив із собою, учувши, що й за ним незабаром прийдуть. (Він на свою біду бився у 37-му році в Іспанії. Майже всі радянські учасники іспанської громадянської війни виявились «ворогами народу», навіть пожирач іспанських троцькістів сатирик Михаїл Кольцов.)

Коряк таємниче зник — мабуть, десь у сибірських таборах.

Найрозумнішим виявився Доленґо — він перетворився на ботаніка Клокова, зметикувавши, що ідеологом бути небезпечно, навіть «приплентачем».

Але й нова його професія виявилась сумнівною: після війни знову почались напади на генетику. Клоков ще раз встиг врятуватись, відійшовши подалі від «гарячих» точок науки.

Нині він може думати, що хоче (у вузькому колі знайомих). Полі-діалектика рятує його не лише від потреби думати про ближніх (він добре знав українського вченого, критика Євгена Сверстюка, який зараз перебуває у таборі), але й від можливих докорів сумління за власні злочини проти українського народу.

Слово «кат» недоречне ні до Василька, про якого йтиметься далі, ні навіть щодо Доленґо, але я розумію презирство Хвильового до останнього. Клоков працював у тому самому «Ботанічному журналі», що й Сверстюк, і ми не раз гуторили про всілякі матерії у вільний час. Коли ж звідкись я дістав еміграційну книгу про М. Куліша, я дізнався про критика Доленґо, і все не міг повірити, що це був оцей симпатичний, культурний дідуган, що саме тоді дав мені почитати свої поезії.

Я пишу про це тому, що мало хто хоче пам’ятати про минуле, особливо у нас, у СРСР.

«Батьківщина має знати своїх стукачів», — сказав герой Солжені-цина. Можна додати: «і катів».

Імена Микитенка й Коряка серед частини патріотично мислячої молоді були оповиті ореолом «мучеників України». Про професора Клокова, себто поета Доленґо майже ніхто не знає, а ті, хто знає його особисто, поважають його за антимарксистський критицизм.

Молодь у цьому не винна, вона шанує «мучеників», не знаючи їхньої історії. Дарма, звичайно. Серед «мучеників» чимало дурнів, а є й «мучителі». «Муки» — не заслуга, не показник розуму, чесності чи мужності.

Був якось у Києві вечір пам’яті художника Українського Відродження (1917–1933 роки) Петрицького. Сила-силенна молоді. Аплодують кожному натякові на мерзенні діяння сталінізму. Я б і сам аплодував, але поруч сидів учасник Відродження і коментував промови й ораторів.

Актор Василько говорив «крамоли» більше за всіх, тому й аплодували йому частіше. Він гнівно таврував байдужих і гонителів Петрицького.

А я вже знав, що він, колишній актор Геніального режисера Курба-са, не лише відрікся від нього, але й брав участь у цькуванні Курбаса, драматурга М. Куліша та інших.

Майже всі оратори, «друзі» Петрицького, були або ж байдужими глядачами його життєвої трагедії, або ж допомагали його гонителям. І поруч виступала, плачучи, дружина Петрицького, розчулена посмертним визнанням заслуг її чоловіка перед українською культурою.

Дивлячись на неї, я пригадав слова Івана Карамазова про матір, що простила катам своєї дитини. Не треба їм прощати хоч би тут, на землі, а то дуже вже їм легко буде жити, приглушуючи докори власної совісті. І навіть не в цьому найголовніше — їм легше почати нове коло злочинів, бо реабілітується морально їхня участь у «колі першому».

Показово, що майже ніхто з «інженерів людських душ» не покаявся публічно у співучасті в злочинах влади. Я можу пригадати тільки аварського поета Расула Гамзатова, який в «Моєму Дагестані» публічно розкаявся перед своїм народом і перед Шамілем, вождем кавказьких горців проти російських загарбників, в тому, що брав участь у наклепницькій кампанії проти Шаміля. Сосюра перед смертю не каявся, але прочитав публічно уривки зі своєї поеми «Мазепа», і у такий спосіб непрямо зрікся своїх прокультівських віршів.

У сталінські часи каявся багато хто — через страх, на тортурах, через любов до благоденства, через бажання не відставати від народу, що впевнено йшов до сяючих вершин.

Але не хочуть каятись через докори сумління. А тільки таке покаяння не ламає особистості, а звільняє її від тягаря власної провини, від залежності від «думок світу».

У кращому випадку покаяння заступає самогубство або алкоголізм.

Коли відчай від довколишньої байдужості до трагедії країни, революції, окремих людей став зовсім нестерпним, у самвидаві раптом з’явився виступ Івана Дзюби на вечорі, присвяченому В. Симоненко-ві, рано померлому поетові зародження українського опору.

Виявилось, що десь зовсім поруч (у буквальному сенсі: ми жили за декілька кварталів від його будинку) є людина, що так близько бере до серця те, що відбувається, навіть більше — відважно, вголос каже про те, що думає.

У нас вже так узвичаєно: живий самобутній талант — про нього не знають, або постійно цькують. Помер — і починають «вони» робити з нього ікону. Дзюба від імені справжніх Симоненкових шанувальників і друзів сказав: Василь — «не ваш», і «вам» не вдасться вбити його «любов’ю».

Я з товаришем пішов до Дзюби додому. Я побачив перед собою розумну, скромну людину, аполітичну за натурою. Останнє трохи засмутило, бо стало зрозуміло, що він лише чесний, сміливий літератор. А треба розповсюджувати самвидав, свідомо поширювати інформацію серед людей, потрібні «політики».

Таня поїхала до Москви і там випадково (не випадково, бо його тьотя працювала разом з нею в Міністерстві Освіти) познайомилась з Віктором Красіним.

Приїхала з Москви радісна: вдалося отримати від Красіна «Доктора Живаго» Пастернака. Ми дали натомість «Цитадель» Екзюпері, самвидавську, ясна річ.

Красін вчився у сталінські часи в університеті. Батька, професора, викладача Київського університету, розстріляли у 37-му році. Віктор з кількома друзями організував гурток з вивчення філософії Ганді. За це їх судили і відправили у табір.

Про свою першу зустріч з Красіним розкажу пізніше, а зараз перейду до інших двох зустрічей, які спонукали нас до боротьби. Одна річ — читати про злочини Сталіна і його поплічників, і зовсім інша — психологічний вплив очевидців.

Федір Андрійович Діденко, що відсидів сталінський термін аж біля Уссурійського краю за те, що хтось заявив, що Діденко змінив прізвище, познайомив нас з чекістом 20–30-х років Карлом Івановичем Шальме, латишем.

Виріс Шальме у купецькій родині. Під час громадянської війни втік від батьків, потрапив у Червону Армію, потім у ВЧК. За його словами, жодного разу не знищував невинних.

У 1937 році почали забирати його начальників, друзів, знайомих. Якось увечері дружина сказала йому: «Що це робиться? Вчора арештували Івана Івановича. Але ж він — справжній більшовик!»

— Якщо органи беруть, то знають, за що. Невинний — розберуться.

Він не встиг закінчити думки, як у двері постукали «характерним» стукотом.

Зайшли троє.

Шальме:

— На яких підставах?

Удар в морду.

— Ось підстава!!!

Перевернули всю квартиру. Побили посуд, порвали подушки. Вкрали всі гроші.

Карла Івановича забрали в Лук’янівську тюрму.

У камері сидіти ніяк, всі стоять. Співкамерники одразу ж запитали:

— За що?

— Не знаю, я не винен.

— Прізвище, ім’я, по батькові???

— Карл Іванович Шальме.

— Фашистський шпигун, 10 років таборів.

Шальме зрозумів: перед ним запеклі вороги радянської влади, треба мовчати, бо як дізнаються, що чекіст, — вб’ють.

Так промовчав він у таборі 20 років.

Дружина бідувала, бо на роботу нікуди не брали. Двоє дітей, завжди голодні.

Прийшли німці. Сусіди порадили: повідомити, що чоловіка забрали більшовики. Не пішла. Бідувала ще більше. Німці врешті-решт погнали дітей на роботу в Німеччину.

Після війни шукала дітей — не знайшла. Чекала чоловіка.

І ось вони обоє перед нами. Карл Іванович палко любить скрипку. Як він каже, є в нього власний Страдіваріус. Ми не дуже вірили у Страдіваріуса, але вірили, що страждання очистили Шальме, — недарма любить музику.

Карл Іванович попросив принести йому Шопенґауера. Я приніс «Афоризми і максими». За тиждень прийшов забрати. Шальме блаженствує над «Афоризмами», читає звідти найкращі думки — женоненависницькі, дітоненависницькі. Я намагаюсь заперечувати «Афоризми», але Карл Іванович наводить зі свого табірного життя сотні прикладів плюгавства людського. Дружина наводить свої приклади. Нам стає не по собі, але намагаємось виправдати його тим, що він пережив.

Щоразу, коли ми у нього в гостях, наші інтелектуальні суперечки обриваються — Карл Іванович вибігає на балкон і кричить на сусідів. То діти кричать, то порохняву струшують на його балкон. Дітей ми намагаємося виправдати, але переконуємось, що любов, туга за своїми згубленими дітьми не тільки не викликала любові до чужих, а породила ненависть до них.

У районі Києва, де вони живуть, — на Чоколівці, з’явилась група молодих хуліганів. Вони напиваються, ображають і б’ють перехожих, ночами залізають у квартири. В одній з квартир жив паралізований. Якось хулігани залізли туди через балкон і на очах у чоловіка почали цинічно чіплятись до його дружини.

Карл Іванович — заступник голови товариського суду Чоколівки. Він вмовляє всіх мешканців подати скаргу на хуліганів, але всі бояться. Міліція намагається щось зробити, але підстав для арешту чи штрафу немає, бо немає свідків. Всі бояться…

І треба ж було, щоб таке трапилось — після чергової дискусії ми з Танею та Карлом Івановичем побачили юнаків і дівчат, що розважались біля будинку. П’яних. Карл Іванович почав бурчати про розбещену молодь. Я заступився за них:

— Вони нікому нічого поганого не роблять.

Раптом один з гурту підійшов до нас і спитав Шальме:

— Ну, чого виліз, старий? Робить нічого?

Я попросив його звертатись до старшого на «ви» і не грубіянити.

— Ти, засранець, заткнись, я не з тобою говорю!

— Тут жінка, попрошу не висловлюватись.

Хлопець розвернувся і стукнув мене. Мені, щоб я впав, багато не треба. Коли я підвівся, навколо вже зібрався натовп. Я, не тямлячи себе від люті, накинувся на хулігана. Шальме обхопив мене і шепнув:

— Заспокойтесь. Ним міліція займеться.

Підбігла стара жінка, мати хулігана. Почала впрошувати його не бешкетувати. Син брутально вилаявся.

Нарешті все заспокоїлось, і ми розійшлись.

Шальме наступного дня почав впрошувати мене подати в суд. Я не хотів, бо після «легкої кавалерії» не відчував до міліції ніякісінької симпатії. Тоді Шальме взявся наполягати на тому, що це єдиний спосіб налякати цю групу, що тероризує мешканців.

Я згодився і написав скаргу.

Мене й дружину викликали до слідчого, записали свідчення. Слідчий був аж надто люб’язний, і я забув навіть, що це «лягавий».

Потім очна ставка з хуліганом. Жалюгідна, запобіглива усмішка, весь як побитий, мало не плаче. Я повторив свої свідчення, трохи пом’якшено. Хлопець підтвердив усе, окрім того, що він вилаяв свою матір:

— Я її люблю, я в неї єдиний син.

Дали підписати протокол. Підписав я не подивившись: не будуть же вони брехати!

Хлопець завагався і почав читати протокол допиту. Слідчий підганяв: «Годі, все й так ясно». Дочитавши, хлопець докірливо сказав:

— Я ж сказав, що я матір не лаяв.

Слідчий неохоче вписав його слова у протокол.

Коли я прийшов до Шальме, той почав пояснювати, що дав слідству невдалі свідчення. По-перше, треба було посвідчити, що було групове хуліганство. Бо інакше який же сенс подавати на нього в суд? Посадять його, а решта будуть на волі. Їх також треба полякати. По-друге, майор КДБ з цього ж будинку бачив усю сцену, і чув, як дзвенів метал. Він думає, що у когось з них був кастет.

Я спокійно пояснив, що групового хуліганства не було, «дзвін» металу також не переконує.

Суд. Виступаю я. Повторюю свої свідчення. Потім дружина. Шальме розвинув версію про групове хуліганство, розповів про те, що бачив кастет в руках одного з хуліганів. Стало ясно, що хлопцеві загрожує великий термін. Ми з дружиною почали пом’якшувати свідчення, від деяких тверджень відмовлялись, категорично заперечували кастет і групове хуліганство. Адвокат зрозуміла нашу тактику і почала змушувати признатись у тому, що ми майже все вигадали. Суддя, яка до цього кричала тільки на підсудного, почала кричати й на мене. Довелось прикрикнути й на неї: «Будьте ввічливіші, ви мене поки що не судите». Подіяло.

Смішна ситуація склалась через мої свідчення про «нецензурні слова».

Суддя:

— Які слова він сказав?

— Вилаявся.

— Ви написали, що нецензурно. Це так?

Я проводжу пом’якшувальну лінію:

— Просто вилаявся.

— Цензурно чи ні?

— Мені важко сказати.

— Ви ж математик, у вас вища освіта, а ви не можете визначити нецензурно, чи ні.

— Ви юрист. Дайте мені визначення «нецензурності».

Прокурор глибокодумно:

— Слова, які не друкуються у книжках.

Я, розізлившись, і стримуючи сміх:

— У книжках можна будь-яке слово знайти.

Прокурор:

— Так, ви маєте рацію.

Потім розгублено:

— Ну, як же нам вирішити?

Я: — Ну що, процитувати його слова?

Суддя: — Ні, не треба. Гм… А як ви самі думаєте — можна?

Я: — Будь ласка! Засранець.

Хвилина мовчання.

— Так, не зовсім цензурне.

Я: — Думаю, що це не таке вже й погане.

Адвокат: — Це слово поширене.

Далі була звинувачувальна промова прокурора. Почав він з останніх постанов партії. Потім пов’язав хуліганство з політичними злочинами і нарешті поставив вимогу: 7 років.

Ми здригнулись від жаху.

Адвокат доводила, що злочину зовсім немає, є прикре непорозуміння, і вимагала виправдати.

Суд вийшов радитись. Хлопець заплакав. Мати його підійшла до нас і вибачилась за його вчинок. Ми самі мало не розревлися: це ж з нашої вини він отримає від цих… 7 років.

Вирок сповіщав: один рік умовно. Ми полегшено зітхнули — здалось, що не так вже й страшно.

Вийшовши з будинку суду, ми із соромом дивились одне одному в очі. Адже ж бандити — слідчий, суддя, прокурор, Шальме.

Хуліган — ягня порівняно з ними. І ми були разом з бандитами проти ягняти…

Ми також зрозуміли, що і зараз легко відновити фальсифіковані процеси. Досить трьом мерзотникам домовитись між собою, і будь-кого неугодного владі легко посадити. Підтвердили б ми кастет, групове хуліганство, і хлопцеві дали б великий термін, тільки тому, що так «треба для блага населення».

Шальме я зустрів після 68-го року, коли вже на мене самого почала накочуватись загроза тюрми.

Він пізнав мене і дорікнув, що не приходжу.

Я пояснив, що тих, хто допомагає владі клепати фальсифіковані процеси, мені бачити не хочеться.

— Значить, хай хуліганять і вбивають?

— Ні. Але винна в цьому влада, ті, хто мучив вас і вашу дружину. Боротись треба передовсім з причиною хуліганства — кагебістами й міліцією, а потім вже з хуліганством.

Через півроку я дізнався, що Шальме — у психлікарні. Здається, параноя…

Ще більше вплинула на нас історія Авдієвої.

У 30-х роках, до війни вона товаришувала з Вірою Гнатівною Ґедройц. Віра Гнатівна — учениця знаменитого лікаря, дослідника Ру. Вчилась вона у Швейцарії, зустрічалась з есерами, меншовиками, більшовиками, з самим Леніним. Ру хотів залишити її у себе, але вона поїхала в Росію. Там завідувала царським госпіталем. Товаришувала з останньою імператрицею і до кінця життя зберігала до неї пошану й любов.

Під час громадянської війни Віру якось повели на розстріл — просто так, за дворянське походження. Врятував її начальник ЧК — він пізнав у ній лікаря, що переховував його від охранки в царському госпіталі.

Віра Гнатівна товаришувала з письменниками О. Толстим і М. Пришвіним, критиком Івановим-Разумніком. Писала спогади під псевдонімом Сергій Ґедройц. Вийшло три невеличких томи. Але тут, на нещастя, до неї звернувся з проханням письменник Костянтин Фєдін. Він захворів на туберкульоз легень і хотів поїхати лікуватись у Швейцарію. Вона написала до своїх швейцарських друзів і Фєдіна влаштували в санаторій. Його вилікували.

Готувався до друку 4-й том спогадів Віри Гнатівни. Фєдін прочитав, був незадоволений і… «заборонив».

За декілька років Віра Гнатівна отримала із Швейцарії запрошення очолити госпіталь Ру. У листі було сказано, що вона — найкращий хірург світу, і могла б, живучи у Швейцарії, багато зробити для розвитку науки.

Але Ґедройц не захотіла кидати Батьківщину, навіть таку, якою вона була в ті роки.

Вмираючи, вона попросила Авдієву та її чоловіка зберегти її листа. «Прийде час, коли любов до Росії не буде вважатися осуду гідною. І цей лист стане для Росії визнанням здобутків російської науки. Дайте мені слово, що збережете листа».

У 1938 році до Авдієвої прийшли. Знайшли листа Віри Гнатівни. Чоловіка Авдієвої забрали як «міжнародного шпигуна» — адже лист із Швейцарії, отже, міжнародний шпигун. Допитали чотирьох свідків. Тільки один дав погані свідчення — двірник. Якось узимку він розгрібав сніг. Чоловік Авдієвої, проходячи повз нього, сказав: «Яка тяжка у вас праця!» Двірник інтерпретував ці слова в НКВД як анти-радянську пропаганду.

На допитах чоловік Авдієвої тримався мужньо: жодного зізнання. Однокамерники назвали його «Христосиком»: безглуздо було мовчати на тортурах, всі радили признатись. «Христосиком» почали називати його і слідчі.

На допити слідчі приходили п’яні. Нудно, коли той, що під слідством, мовчить. Розважались тим, що кидали пляшки з-під горілки і вина в голову — хто попаде у «Христосика»?

Нарешті випустили: свідок тільки один, в’язень не признався. Попередили, щоб мовчав.

Прийшов додому, весь аж тремтів, змарнілий. Авдієва до нього — розповідай. Палець до уст і цілий день мовчав, показуючи на стіни, стелю, двері.

Вночі накрились ковдрою і… він розповів.

За тиждень Авдієва нагадала йому про клятву Вірі Гнатівні. «Христосик» благав забути. Змусила зателефонувати в НКВД (випускаючи, в НКВД пообіцяли повернути всі папери). Не дослухавши, слідчий закричав: «А,… твою мать Христову. Знов до нас захотілось?» Тут і Авдієва збагнула свою жорстокість.

10 років чоловік її потім вмирав від пролому черепа.

Скільки таких родин ми зустрічали за ці роки…

Спершу, після XX з’їзду, залишались гіркота й ненависть до таємної поліції за те, що знищили революцію. Але потім ненависть ставала глибшою, перетворилась на ненависть до всіх катів народу. Ті ж бо, революціонери, або самі переродились, або не зупинилися вчасно у своїй ненависті до експлуататорів, або співали в одних рядах зі своїми катами «Інтернаціонал», або… та мало які там були «або». «За що боролись, на те й напоролись».

За що загинули мільйони нереволюціонерів?

За те, що хотіли жити трохи краще, не хотіли лізти в рай, або хотіли, але не в такий, або взагалі нічого не хотіли від благодійників?

Ненависть до Сталіна породила майже патологічний інтерес до його життя. Перечитав усі його твори — нудно. Катехизмове мислення (знайома нам гра у запитання й відповіді у шкільних творах), до богослов’я не доріс.

Знайома, працівниця музею Леніна, розповіла про те, як їздила до Сталіна на дачу в 1953 році.

Вона обожнювала вождя, очі за ним виплакала. І ось завдання — підібрати матеріали для того, щоб перетворити київський музей Леніна на музей Леніна — Сталіна. Дача вразила аскетичним міщанством. («Що ж вони? — Не могли створити йому умов для життя, прикрасити високохудожніми картинами і скульптурами — та ж йому не до цього було!») Заштопані шкарпетки, діряві валянки, у яких тікав з каторги…

Гора платівок. Проглянула. На всіх написи — Його рукою. Двобальна система: «Добре, погано». «Добре» — народні пісні, хор Александрова. «Погано» — симфонічна музика.

Книжки. Всі з дарчими написами. «Дівчина і смерть» Горького. Прочитала знамените: «Це покраще за „Фауста“ Гете». Нижче під афоризмом вождя запис, нікому невідомий: «З цим цілком згоден. Климент Ворошилов».

Ця жінка сталіністка, але з певним естетичним смаком. Стало не по собі від духовного убожества кумирів. Втішила себе: «Коли ж вони могли розвивати свої смаки? Все життя у революції, в боротьбі».

Я прокоментував її розповідь каламбуром: «Недовчений Бог ослів». Образилась.

У 1965 році я поїхав до Москви, до Красіна. Він повідомив, що арештували якихось письменників, що публікувались за кордоном під псевдонімами. Один з них — Синявський, другий — Даніель. Красін знав зміст одного з творів Даніеля і переказав мені.

Я спробував дістати книжки арештованих. Став розпитувати у всіх знайомих москвичів. Один з них обіцяв дістати — він вчився у Синявського, слухав його лекції. Я запитав, що він про них думає.

— Дуже цікаво було.

Тут же зателефонував:

— Принеси мені щось Синявського.

Я ошалів від його нахабства:

— Куди ти телефонував?

— В обком комсомолу. Там мій приятель працює.

Дістати все-таки нічого не вдалося, навіть в обкомі.

По Києву розійшлася чутка про арешти серед української інтелігенції.

4 серпня 1965 року в кінотеатрі «Україна» демонстрували кінофільм режисера Параджанова «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського). Від імені киян творців фільму привітав Іван Дзюба.

Сказавши декілька слів привітання, Дзюба повернувся у зал до глядачів і повідомив, що арештовано двадцятьох діячів культури. Дзюба заявив, що насувається 37-й рік.

До Дзюби підбіг директор кінотеатру і почав виривати мікрофон. На допомогу Дзюбі прийшов Параджанов:

— Не заважайте йому говорити!

Коли стало ясно, що мікрофон чомусь не працює, в залі почали виступати молоді, підтримуючи Дзюбу.

Я дуже шкодував, що не був там, але багато знайомих, люди з різними поглядами, розповіли мені про цю подію приблизно те саме.

У березні 66-го ми дізнались, що відбувся суд над студентом Київського медичного інституту Я. В. Гевричем.

Він отримав 5 років таборів суворого режиму за «антирадянську націоналістичну пропаганду й агітацію».

Закордонне радіо повідомило, що Дзюбу арештували. Я прийшов До нього на роботу. Він сміявся — цілий день телефонують з усього Києва і навіть зі Львова, все перевіряють.

— Переплутали, мабуть, зі Світличним.

23 березня 66-го року я дізнався від одного товариша, пов’язаного з міліцією, що 25-го буде новий суд — над О. Мартиненком, І. Русі-ним і Є. Ф. Кузнецовой).

Повідомив Дзюбі. Він не повірив, бо рідних і свідків у справі на суд ще не викликали. Довго довелось переконувати, що відомості достовірні.

Вранці’25-го біля будинку суду зібралось чоловік 15. З деким я вже був знайомий раніше. Були поети Л. Костенко, І. Драч, Л. Заба-шта (дружина чиновного поета А. Малишка), критик Є. Сверстюк, письменник-фантаст О. Бердник, дружина Івана Світличного, українського перекладача й критика, якого також арештували у 65-му році, але чомусь не приставили на суд.

Біля дверей суду стояла міліція і нікого не пускала. Почалася дискусія — по якому праву не пускають до залу, адже за законом суд відкритий.

Міліція не могла хоч щось пояснити. Посилались на постанову суду.

П’ятеро-шестеро осіб пішли до Прокурора республіки. У приймальні сиділо багато людей. Вийшла стара жінка, плаче: секретар до прокурора не пропустила, тому що бабця не змогла до пуття пояснити, навіщо їй треба до аж такого високого начальства. Секретар вийшла слідом за нею, вичитуючи їй за безголовість. Побачила нас і запитала, в якій ми справі.

Дзюба пояснив, що ми із Спілки письменників і що нам треба потрапити на суд над нашими товаришами. Секретар широким жестом запросила до себе, без черги: письменники як-не-як, інженери людських душ.

— Ваші товариші по-звірськи вбили когось?

Всміхається співчутливо.

— Ні.

— А!? Зґвалтування малолітньої??

— Ні.

— Тоді що ж?

Далі ласкаво всміхається…

— Стаття 62-а Кримінального кодексу.

Почала шукати статтю. Усмішка змінилась на холод, гнів.

— Антирадянська пропаганда й агітація?!

Стали їй пояснювати, що звинувачення брехливе, бо таке вже було в ЗО-х і 40-х роках, що за законом суд за цією статтею не може бути закритий, що ми маємо право бути на ньому присутніми.

Секретар попросила на якийсь час вийти — вона зателефонує до начальства.

До мене підійшла Забашта і почала дорікати мені за мою російську мову. Я терпляче пояснив, що жив у Киргизії, Одесі і Києві, у місцях, де майже не чути української мови, і тому мені важко розмовляти по-українськи.

— Але ж ви українець?

— Так.

— Значить, ви маєте говорити рідною мовою!

— Але ж не в цьому найголовніше, найголовніше у боротьбі з переслідуванням за думку.

Суперечка обірвалась, бо нас викликала секретарка. Вона пояснила, що суд за законом закритий, що прокурор зайнятий, і що треба піти або до Макогона, або до Гапона — обласного начальства з питань прокурорського нагляду.

Прізвище «Гапон» викликало невеселий сміх. Ліна Костенко саркастично нагадала «Процес» Кафки.

Вийшли ні з чим. У мене знову вчепилась Забашта.

Підійшли до будинку суду. Міліціонери стояли тільки біля дверей до залів, де проводяться судові розгляди. Скориставшись цим, ми рвонули на сходи, що вели до обласного прокурора. Підбігли двоє міліціонерів.

— Громадяни, ви куди?

— До прокурора.

— Тут присутствен! місця.

Від словосполучення «присутствен! місця» повіяло сивою давниною, царськими часами.

Я прокоментував:

— Ну от, швидко вже міліція буде називатись жандармерією, а КДБ — охранкою.

Дзюба заявив міліціонерам, що нам сказали, що вхід до обласного прокурора завжди вільний.

Міліціонери потупцювали і заявили, що викинуть надвір:

— Є вказівка вас не пускати.

При цьому чомусь показав на мене.

— Ay вказівці є моя фотографія? Звідки ви знаєте, що саме мене не можна пускати?

— Всіх вас заборонено пускати.

Ми все-таки прорвались до прокурора.

Дзюба запитав:

— Чому нас не пускають? Що за вказівка не пропускати нас до прокурора?

— Як це не пускають? Навіщо ви обманюєте? До нас всіх мають пускати.

У двері заглянув міліціонер.

— Та ось він каже, що була вказівка не пускати. Так же ж?

Міліціонер підтвердив.

— Мабуть, вказівка від іншого відомства. Чого ви хочете?

— Нас не пускають на суд за 62-ю статтею. На яких підставах суд закритий?

— Згідно з законом.

— Але в законі сказано, що суд закритий тільки у трьох випадках: якщо є небезпека розголосити державну таємницю, якщо суд над підлітком, якщо справа про сексуальну розпусту. Чому ж закрили цей суд?

— У законі сказано, що рішення про закритість суду приймає суд.

— Але тільки на підставі закону, тобто лише у трьох випадках. На яких же підставах…

— На підставі закону…

— Але ж у законі…

— На підставі судової постанови.

— Але ж…

Зациклились.

Дзюба запитав:

— Отже, суд закритий?

— Так.

Знову по колу: закон — судова постанова — закон.

Зненацька істеричний крик Л. Забашти:

— А чому ви розмовляєте з нами російською?

— Я росіянка.

— Але ж ви на Україні. А Ленін сказав…

Дзюба прошепотів до мене:

— Господи, оце з такими дурепами (каюся, Дзюба, здається такої вульгарної термінології не використовує) доводиться мати справу…

Я кивнув головою — її хвилює, якою мовою розгортається абсурд «Процесу», а нас — доля живих людей.

Розгорілась дискусія про ленінську українізацію адміністративного апарату.

Нарешті нас попросили вийти.

Вийшли всі і підійшли до входу в будинок суду. Міліція вже не пускала в саме приміщення.

Підійшов поет Драч і почав розповідати зміст кінофільму «Перед судом історії». Це фільм про знаменитого «крайнього правого» монархіста Шульгіна, що був лідером правих у Державній Думі, потім одним з діячів Добровольчої армії Денікіна, потім учасником антирадянських змов. Шульгіна грає… сам Шульгін.

У фільмі відбувається суперечка між білою ідеєю Шульгіна і червоною — старого більшовика.

У ході суперечки показують епізоди історії, і Шульгін під тиском історичних фактів поступово здається.

Але як! Наприклад, визнаючи, що Ленін врятував Росію, він сумує за тим, що втратили Фінляндію, Польщу. На поверхні фільму — капітуляція білої ідеї перед червоною, а по суті — визнання білогвардійцем Шульгіним заслуг більшовиків перед білою ідеєю.

Після Другої світової війни Шульгін повернувся у СРСР і почав проповідувати правоту більшовиків, залишаючись прихильником єдиної і неділимої Росії, православ’я і т. д. Він не зрадив своїх поглядів, зрадили свої — наступники більшовиків. Оскільки проти основної, білої ідеї фільму почали протестувати українські інтелігенти, то в Україні фільм майже не йшов, а в Росії його також невдовзі зняли з прокату.

Іра Якір побувала у Шульгіна 1970 року і запитала його:

— Ви досі за монархію?

— Я за моно…

Один з діячів партії кадетів Мейснер, повернувшись у СРСР з еміграції, описав у книзі «Міражі й реальність», як енкаведисти допитували заступника Денікіна, генерала Шиллінґа. Гёнерал на запитання: «А що ж ви відчули, коли побачили нас на вулицях Праги?» відповів:

— Побачив генералів і офіцерів із золотими погонами, солдатів, по формі одягнених, перехрестився і подумав — стоїть Росія!

І Шульгін, і Шиллінг побачили те, що є, — «стоїть Росія», «єдина й неділима», з «золотими погонами» офіцери, з солдатами, «по формі одягнутими», і прийняли це: для їхньої «білої ідеї» цього досить — зникла анархія в армії, жидівське засилля, а те, що гинуть мільйони людей — дрібниця.

(Мейснер у захваті описує щастя повернення білих в Росію і замовчує обман тих, що повернулись, — адже майже всіх їх посадили у табори.)

Дзюба та інші товариші далі вимагали, щоб нас допустили у судову залу. Міліціонери пояснювали, що зал малий і весь переповнений.

Нарешті оголосили:

— П’ять чоловік можуть зайти.

Почали сперечатись, кому заходити. Довго шукали Сверстюка.

Пішло четверо, п’ятого не пустили.

Ліна Костенко взялась записувати слова підсудних, судці, прокурора й адвокатів.

До неї підійшли міліціонери і забрали блокнот.

Не довго думаючи вона кинула підсудним букет квітів. Коли букет летів, всі міліціонери й судові чиновники злякано пригнулись… бомба…

Пригрозили вигнати.

Решта стояли біля будинку суду. Прокотилась чутка, що прийде «сам» А. Малишко, а може, і Гончар, також чиновний, ліберальний письменник. Звичайно ж, не прийшли.

Український «патріотизм» Малишка проявляла його дружина, Забашта.

О. Мартиненко отримав 3 роки, Русін — рік, Кузнецова — 4 роки суворого режиму.

Стало відомо подробиці цього та інших процесів. Виявляється, коли читали вирок, назвали суд «відкритим». Багато хто каявся, визнавав провину і навіть виказував товаришів.

Я запитав у Дзюби: чому так погано тримаються… Згадали про значно гіршу поведінку декабристів. На пальцях можна було перерахувати тих, хто тримався мужньо. Решта говорили одне про одного все, що завгодно, вигороджуючи себе.

Дзюба сказав, що погано тримаються ті, у кого під ногами немає твердого ідейного ґрунту, хто протестував насамперед емоційно.

Після суду мої контакти з українськими патріотами поглибились і розширились.

Прочитав кілька самвидавівських статей.

З’явились перші українські листи-протести проти незаконних арештів. Один з них був підписаний відомим авіаконструктором О. Антоновим.

Я написав подібного листа і вирішив зібрати підписи серед російської та єврейської інтелігенції.

Показав двом вченим. Вони схвалили, але порадили, щоб першими підписали академік Глушков і професор Амосов, («тоді легко зібрати підписи менш відомих вчених»). Пішов до Дзюби і домовився, що разом підемо до Глушкова. Зателефонували в Президію Академії наук УРСР, бо Глушков — віце-президент Академії, член ЦК КПУ і після обіду здебільшого в інституті не буває.

Глушков появився за годину. На жаль, з Дзюбою ми розминулись, довелося йти самому.

Глушков, побачивши мене, сухо заявив, що зайнятий:

— Ви у якому питанні?

— Знову судять за переконання. Я хотів би, щоб ви підписали листа протесту.

— Добре, давайте прочитаю. Але у вас тільки п’ять хвилин на розмову.

Прочитав.

— Так, ви маєте рацію: суд над Синявським і Даніелем боляче вдарив по престижу країни. Але я про це вже говорив у ЦК. Вони згодні зі мною. Треба було судити за кримінальщину.

— ??? — Як? До чого тут кримінальщина?

— Мені казали, що вони займались валютними операціями. Про які київські процеси ви пишете?

— Тиждень тому був суд над українськими патріотами.

— А, це ті, що хуліганили в кінотеатрі.

— Вони не хуліганили.

— Там Дзюба якийсь виступав, а його молодчики не випускали з кінотеатру тих, хто перелякався. Вони з кулаками на боягузів накидались. Трястись від страху погано, але що ж це за борці за свободу, коли вони забороняють свободу боятись?

— Я знаю цих «дзюбиних молодчиків». Це худенькі інтелігентні хлопці й дівчата, вони не тільки не хочуть, але й не вміють битись.

— А ви там були?

— Ні.

— Що ж ви за математик, якщо спираєтесь не на факти?

— А ви там були?

— Ні, але мені розповідав працівник Президії, він все це бачив.

— А мені розповідали з десяток людей, серед них і ті, хто ненавидить і боїться українських патріотів. Ви ж член партії і маєте знати, що класове становище може спотворювати сприйняття фактів. Мої факти достовірніші, бо і свідків більше, і серед свідків — вороги українських патріотів.

— Ми обидва там не були, і тому не варто далі сперечатись. Ви знаєте, що таке ОУН?

— Організація українських націоналістів.

— Так, бандерівців. Вони разом з фашистами знищували тисячі росіян та євреїв.

— Ні, не всі йшли з фашистами. Більшість українських селян виступили проти Сталіна тільки тому, що пам’ятали голод на Україні. Побачивши Гітлера, вони повстали і проти фашистів.

— Ви не знаєте історії або ж підтасовуєте її. Голод був і на Дону (я сам звідти і бачив голод), і на Кубані, і в Сибіру. У цьому голоді куркулі винні.

— Так, але на кордонах України стояли війська і не пускали голодуючих в Росію.

— Звідки ви.це знаєте?

— Мені розповідали про це ті, хто проводив колективізацію.

— У мене більше немає часу. Про українські процеси я дізнаюсь усі деталі і викличу вас, якщо буде треба.

Після Глушкова пішов до Амосова.

Попередньо показав листа його співробітникам.

— Не йди — він одразу ж у КДБ зателефонує. Він же ж член Верховної Ради.

— А якщо я прийду з Ліною Костенко?

— Може, й підпише: він прагне слави в гуманітарної й технічної інтелігенції.

— Хто з вас підпише?

Поглядають одне на одного. Нарешті найсміливіший каже:

— Якщо підпише Амосов, то і ми всі підпишемо. А так — страшно.

Щоб пояснити, що таке Амосов, вони розповіли один випадок.

Співробітниця відділу біокібернетики проводила досліди у барокамері. Почалась пожежа. Двері барокамери заклинило. Зателефонувала, мабуть, по телефону — не працює. Так і згоріла. (Я знав її…)

Почалось слідство. Звинуватили в недбальстві Е. Голованя. Еміль пішов до Амосова: «Ми ж усі винні, і ви також. Я просив у вас домогтись, щоб перемонтували всі прилади, ви були зайняті… і ось…»

— У мене депутатська недоторканість. Виплутуйтесь самі.

Голованя врятувало те, що слідчий встановив «алібі».

— Ось це і є прогресивний, «лівий» Амосов.

Така характеристика з боку улюбленців Амосова переконала мене в тому, що ризикувати не варто.

Прикро вражений, я повернувся до тих, хто порадив здобути підписи босів науки. Вислухавши, Антономов запротестував:

— Мерзотники. Та що, у нас гідності немає, чи як? Нащо нам страхуватись? Підпишемо й без них…

Отже, два підписи вже є, не такі вже, правда, поважні.

Дуже смутна картина постала переді мною, коли я зустрівся з іншими. Зібрав лише… 7 підписів.

Наступного дня один з тих, що підписались, признався, що його дружина влаштувала скандал через те, що він підписав.

— Але підпис я все-таки залишу.

Обличчя в нього було винувате. Совість — з одного боку, дружина — з іншого. Що мені робити? Бачу, боїться до смерті. Значить, тільки 6 підписів.

— Гаразд, я спалю листа, бо все одно підписів мало.

Він згодився з моїм рішенням — мало…

Розповів про свою «підписантську Одіссею» Дзюбі. Він дуже шкодував, що не пішов до Глушкова поговорити про дзюбиних молодчиків. З тим, що мало підписів, зі мною не погодився: річ не в кількості. КДБ має знати, що не всі мовчатимуть.

Ті, що приїхали з Москви, привезли уривки стенограми процесу над Синявським і Даніелем.

Відчуття кафкіани зростало.

Кафка на цей час став дуже популярний серед молоді. Декілька його творів було опублікувано в журналах. Вийшов том Кафки з «Процесом», накладом 9 тисяч примірників, з них 6 тисяч пішло за кордон.

Вразило, як глибоко Кафка відображає абсурд нашого світу, такого знайомого — радянського в кафкіанській «маячні». Було дуже смішно читати наших критиків про співця «відчуження» в загниваючій феодально-капіталістичній Австро-Угорщині»: якщо ми пізнаємо у цьому відчуженні своє, то який же світ у нас, за «соціалізму»?

Філософські праці про відчуження росли, як гриби. Спершу писали про те, що це ранній Маркс, ще не марксист. Потім писали, що, мовляв, буржуазні філософи кажуть, що ранній Маркс — гуманіст, а пізній — антигуманіст.

Розкопали в «Капіталі» місця, які ясно свідчили про те, що й у пізнього Маркса є ідеї про відчуження, але тільки більш зрілі.

Знайомий філософ розповідав — виявляється, що попередні переклади «Капіталу» низького рівня, вони майже не передають слів про теорію відчуження. Зараз роблять новий переклад.

Він же повідомив, що є багато підготовчих рукописів до «Капіталу». Виявилось, що Маркс на початку роботи писав філософську частину, філософське риштування «Капіталу». З самого ж «Капіталу» філософію майже всю він забрав, залишилась наука. Оповідач був у захваті від цього «риштування»:

— Для сучасної філософії частина, що не ввійшла до «Капіталу», цінніша за сам «Капітал».

Обіцяв дістати почитати… Де воно зараз, риштування «Капіталу»?

Теорія відчуження все більше пов’язувалась із сучасною західною художньою літературою.

Опублікували «Носорогів» Йонеско, потім «Чекаючи на Ґодо» Беккета.

Всі мої друзі, і я також, були захоплені театром абсурду. Це ж і є справжній реалізм. Абсурдності XX століття не можна передати з допомогою критичного реалізму.

З’явились «П’єси» Сартра. Моїм друзям вони не дуже сподобались, мені ж деякі видались чудовими[3].

До «П’єс» опублікували «Слова» Сартра, а також декілька творів Камю. Він вплинув на нас більше.

Коли я наситився новими для мене художніми напрямами, став помічати нові негативні явища як у своїй свідомості й уподобаннях, так і в людях довкола.

Збільшився песимізм, скептицизм, нігілізм і цинізм. Помітив, що у мене з’явився такий собі мазохізм. Естетичними, високохудожніми стали для мене твори, де герої знущаються з себе й зі своїх ідей, де ідеал перетворюється на свою протилежність, де за святими словами таїться огидна дійсність, де герої гинуть без жодного героїзму, а якщо і є героїзм, то абсурдний. Улюбленим словом у філософії стало «лайно», радянський варіант біблійного слова «суєта».

Трохи підтримували пісні Олександра Галича й Висоцького. У Висоцького сподобалось кілька пісень — політичних, або таких, що передавали атмосферу духовного розкладу суспільства. Галича прийняв усього.

На перший погляд, Галич відображав основне — песимізм інтелігенції в країні. Саме це спершу й привернуло до нього. Але, слухаючи його день за днем, по-мазохістськи насолоджуючись трагедією абсурду нашої революції, знущанням над усіма «святими словами», я знову прийшов до віри в найпростіше, людське, в те, що так любив у Ремарка й у Генріха Бьоля: живу людину, її любов, товариські взаємини, шматок хліба, у прекрасне в людині, в природі, в мистецтві.

У Висоцького відштовхувало падіння у світ блатних, блатний жаргон задля жаргону.

Коли Галич використовує жаргон і мотиви блатних пісень, то він відбиває те, що вся країна переповнена таборами й тюрмами, вся країна під поліцейським наглядом і ставлення кожного до міліції й КДБ близьке до ставлення злодія до міліціонера. Насправді й це лише поверхневий шар пісень Галича.

Глибше — філософське значення блатних мотивів. Кримінальник, що сидить у тюрмі чи в таборі, якщо він не просто покидьок, мріє про найважливіші для людини речі, про елементарно людське, на яке надбудовується витончена культура, високодуховне: воля (свобода), повага до себе і товаришів, до жінки. Кримінальник у таборі не тільки поза правами, але й поза умовностями офіційної брехні. У таборі все оголене — ось пригноблені, ось гнобителі, ось стукачі (не хотілося б перебільшувати позитивів табірного життя — і там є брехня, умовності, рабська праця, але легше відійти від соціального фальшу, знайти друзів, які не продадуть. Саме тут падіння людини — падіння без маски. Зате, якщо ти людина, всі твої чесноти виставлені назовні, твоє людське просвічується через найнезначніші вчинки).

Захоплення абсурдом, літературним модерном, зрозуміло, поєднувалось із захопленням сюрреалізмом й абстрактним живописом.

Мені особисто сюрреалізм подобався мало через мою надмірно раціональну свідомість, але Лінке й Шагал просто заворожували — такі вони були близькі.

У Лінке «Покрівлі кричать», крик муки поляків підчас війни, переданий через крик зруйнованих варшавських будинків.

У Шагала — непесимістичний сюрреалізм, і тому Шаґал також став духовною опорою.

Абстракціонізму я не сприймав. Коли щось і подобається, то на суто сенсорному, недуховному рівні, як подобаються відблиски сонця на листі, на воді, як подобається химерне коріння дерев.

Скептицизм і нігілізм, що зростали, відчай, призвели до того, що любов до Євангелія перейшла на Екклезіаста, а потім на Одкровення святого Йоана. До останнього, щоправда, цікавість була недовгочасна — щось вже патологічне бачилось мені в ньому тоді.

Врятувало мене від цілковитого занурення душі в апокаліптичне бачення світу, від цинізму і нігілізму те, що мені, вдалося нарешті знайти тему, що пов’язувала мої філософські й математичні зацікавлення.

Якось на семінарі Антономов розповідав про критерії самоорганізації, які запропонував американський кібернетик Ферстер. Антономов розвинув ці ідеї. Виступив я і сказав про надмірний схематизм, формалізм, беззмістовність запропонованих критеріїв. Підчас полеміки довелось висунути свою програму досліджень організації, своє визначення організації. Вихідною для мене була теза, що коли хоча б елементи філософії можна розвинути до рівня науки, то така філософія має право на існування. Інакше це схоластика, а не філософія.

Дискусія з Антономовим тривала з місяць. І поступово мені вдалося сформулювати свої основні тези про організацію та інформацію.

Основним недоліком багатьох кібернетичних теорій є те, що догори ногами стоїть співвідношення математичної і змістової частин теорії. «Нормальні» природничі науки рухались від опису до змістової теорії явища, і тільки при досить розвинутій змістовій теорії з’являлась формалізація, математизація теорії, яка у свою чергу дозволяла поглиблювати уявлення про явище.

Математична теорія інформації була розроблена на основі технічних систем зв’язку і описує в основному кількісний аспект інформаційних процесів. Я не бачив, щоб жодне застосування теорії інформації для вивчення живих систем дало якісь плоди.

Пов’язавши поняття інформації й організації, спираючись на теорію відображення, на яку натякнув Дідро й трохи розвинув Ленін, а потім філософи-кібернетики, мені вдалося подивитись на інформаційні процеси під іншим кутом зору.

Після наших філософських суперечок мені вдалося трохи формалізувати, математизувати частину своїх філософських ідей про організацію та інформацію. Вдалось, зокрема, вивести нову формулу кількості інформації, що за змістом принципово відрізнялась від класичної, але в суто математичному аспекті виявлялась її узагальненням.

Виходячи з цієї формули, вдалося математизувати ще ряд змістових моделей організації та інформаційних процесів.

Антономов дуже зацікавився моєю роботою, бо тематика його зацікавлень була близька до моїх.

Домовились удвох написати напівфілософську, напівматематичну роботу з теорії організації й інформації (обидві теорії зіллялись в нас у щось цілісне).

Якраз у той час я познайомився з генетиком Маліновським, сином філософа Олександра Богданова. Між іншим, він розповів про книгу Богданова «Тектологія…» Виявилось, що після революції Богданов розвивав «Всезагальну організаційну науку, або ж тектологію». Минув майже рік, поки вдалося дістати цю книжку. Філософська частина ме.ні не сподобалась, бо була надто механістична.

Але зате Богданов передбачив деякі постулати кібернетики. Дещо здалось важливим і для моєї роботи.

І ще один важливий для себе висновок зробив я з його книги. Якщо філософ досить оригінальний і розумний, то якою б далекою не була від тебе його філософія, завжди можна знайти в ній те, що стане поштовхом для власної думки.

Очевидно, я розпитував Маліновського про дружбу-ворожнечу Богданова з Леніним. Запам’яталась деталь. «Батько завжди дивувався ось з чого. І в шахах, і в політиці Ленін програвав, коли ситуація була детермінована, й можна було знайти оптимальну логічну розв’язку. В хаотичній ситуації, ймовірнісній, в тактиці — вигравав». Уже на Заході, коли я вивчав нацистсько-фашистські зародки в самому ленінізмі, побачив у фантастиці Богданова Леніна, «Денні», і ті самі зародки у… марсіанських комуністів.

Спершу моя робота просувалась дуже добре. Дискусії з Антономо-вим, доповіді, стаття.

Але потім трапилось перше непорозуміння з Антономовим. Він, не спитавши мене, запросив журналіста. Той запропонував написати про мене, про мої дослідження в розділі «Трибуна молодих вчених». Я спалахнув і різко відповів журналістові, що науково-популярні журнали профанують науку. Той розгубився. Довелось вибачитись і вже спокійніше пояснити, що роботу я не довів до кінця і тому її поки що не можна популяризувати. Журналіст пішов.

Антономов заявив мені, що жодну тему не можна розробити до кінця і моя «чесність» призведе тільки до того, що я взагалі нічого писати не буду. Другим доказом було благо лабораторії: вихід у популярні журнали допомагає здобути значення у суспільстві, бо статті в спеціальних журналах читають тільки вузькі фахівці. Я в’їдливо пригадав йому Амосова, який постійно заманює журналістів, зневажаючи їх. Коли у відділі біокібернетики чекають журналіста, то в ту кімнату, в якій він розмовлятиме з кимось із співробітників Амосова, переносять найскладніші, найбільш вражаючі машини, щоб вплинути на фантазію журналіста: ось, мовляв, який у нас рівень техніки, не те, що в «простих» біологів. Антономов сміявся разом зі мною, але намагався довести, що в нього інший, неблефовий підхід до газетярів.

Через декілька місяців з’явилась журналістка з «Науки та життя». Вона десь відкопала відомості про «чудо на Саперній слобідці» і хотіла, щоб це чудо прокоментували кібернетики (в обивателів кібернетик означає найвищий рівень вченості; математик викликає пошану тим, що може розв’язувати страшенно складні задачі, але він не чудодій, а якийсь відірваний від життя дивак). Я розпитав журналістку про її погляди на «чудеса». Виявилось, що вона вірить у всі містичні дива, знає безліч усіляких чарівників у Київській області.

Декілька співробітників інституту написали коментар до «чуда». Я заперечував телекінез, але писав, що наука не повинна заплющувати очі на незрозумілі їй явища, якщо ці явища — не витвір бурхливої фантазії.

У цей час на сторінках газет і журналів розгорілась суперечка між «телепатами» й «антителепатами». Аргументи з обох боків були схоластичні. Обидві сторони відштовхувались від прецедентів і аналогій. І, звичайно ж, обидві спирались на діалектичний матеріалізм. Впадала у вічі ненауковість мислення і одних, і інших. Одні хотіли чуда, інші не хотіли. Не обережне, шанобливе ставлення до явищ, а власне бажання було в основі бачення явищ.

Те саме у суперечках про проблеми «Чи є життя на Марсі?» або «Чи були пришельці на Землі?».

Ці дискусії переконали мене в тому, що навіть у природничих науках бракує тверезого скептицизму. Його замінила віра.

У нас люблять говорити про те, що діалектика, діалектичне мислення — база для зльоту наукової думки. Але дивний факт: з кінця 30-х років у СРСР в науці не було створено жодного принципово нового напряму, який можна було б порівняти з кібернетикою чи структурним аналізом. У 20-х роках — задовго до західного структуралізму — з’явився Пропп, у 30-х роках — праці Виготського й Узнадзе з психології.

Те саме в мистецтві, у літературознавстві й т. д.

У 20-х роках — Бахтін, театр абсурду (Введенський, Хармс). У Генетиці — Вавілов і Кольцов. Ціолковський!.. І не перерахуєш того, що або виникло, або було продовжене радянськими вченими у 20-х роках.

Остаточна ж перемога «діалектичного матеріалізму» призвела до механістичного, волюнтаристського неоламаркізму Лисенка, до механістичної, волюнтаристської «діалектики» Сталіна, до плоско-раціоналістичної теорії соціалізму. Жодної свіжої ідеї у філософії (я не кажу про тих філософів, які лише прикриваються марксистською фразеологією, чи про молодомарксистів, що з’явились після XX з’їзду).

Якось ще на 4-му курсі я запитав одного викладача філософії, в чому причини цього явища. Він відповів, що наша офіційна філософія насправді метафізична і що діалектики більше у західних вчених.

Постає питання — а як же тоді успіхи у космосі, фізиці й математиці? Адже в цих галузях рівень радянської науки не нижчий від західного.

Причин на це багато.

Ломоносов жив у відсталій варварській країні. Якби його не навчали західні вчені, то, очевидно, він би не став великим ученим. Наші найбільші фізики вчились у великих дореволюційних і західних фізиків. Адже й перед революцією без будь-якої діалектичної бази були Менделєєв, Бутлеров, Лобачевський.

Успіхи космонавтики були підготовані дореволюційними працями містично, гілозоїстськи настроєного Ціолковського. Технічний бік успіхів у космосі пояснюється перевагами державної власності, яка дозволяє концентрувати всю економіку, фокусувати її розвиток в одному напрямку. Відстала порівняно з німецькою військовою промисловістю радянська за декілька років стала передовою навіть за «мудрого керівництва Сталіна». Але й Петрові І вдалося перетворити варварську відсталу країну на могутню і таку саму варварську країну знову-таки завдяки втручанню держави в економіку, завдяки концентрації сил.

Причиною успіхів теоретичної фізики й математики було те, що математика базується саме на формальній логіці. Діалектика входить у неї у знятому, формалізованому вигляді. Але хто впровадив діалектику в математику? «Буржуазні» вчені Ньютон і Ляйбніц, Кант і Лобачевський, Рассел. А що діалектичного внесли в математику математики-марксисти? Дехто з них знущався з досягнень математичної логіки, що вийшла за межі аристотелево! логіки. Це був їхній єдиний оригінальний внесок у філософію математики.

Теоретична фізика ближча до природи і тому має бути більш діалектичною, ніж Математика. Але в основі теоретичної фізики лежить все та сама математика, тобто формальна логіка. Діалектику співвідношення експерименту й теорії найбільше розробили саме західні фізики.

Теорія відносності і квантова теорія, їхня діалектика — заслуга західних вчених, «буржуазних» фізиків.

Мої наукові та філософські зацікавлення майже цілком збігалися з темою роботи в Інституті, і через це 1966–1967-й роки стали для мене щасливими. Але з середини 67-го року я наштовхнувся на математичні складнощі — ніяк не міг довести теореми, важливої для моєї дисертації з математики.

Я бився над нею близько півроку. Антономов нервував, намагався вмовити мене опублікувати те, що вже було отримане в теорії організації та інформації. Але мені видавалось, що недобросовісно публікувати начерки, а не порівняно цілісну річ. Стосунки з Антономовим погіршувались.

Все-таки я почав готуватись до захисту дисертації. Здав кандидатський іспит з філософії. Для цього потрібно було написати реферат на будь-яку тему.

Коли філософ, що приймав іспити, прочитав мій реферат, він запропонував мені захищати дисертацію з філософії. Я розповів йому про свої плани — розробити проблему сенсу життя, відштовхуючись від теорії розвитку, теорії відображення і деяких кібернетичних ідей. Він був фізик за освітою і тому не вважав, що може оцінювати мої погляди на проблеми етики. В Інституті філософії є «прогресивні» молоді філософи, що займаються схожими проблемами. Він назвав прізвища трьох з них. Тепер можна їх назвати: це були Пронюк, Попович і Лісовий. Одного з них я знав раніше, він займався самвидавом, щоправда, не політичним.

Цим «прогресивним» молодим філософам я й прочитав свої тези. Вони зацікавились, але сказали, що це не наука, а філософія.

— Чому в тебе немає посилань на Фройда?

Я відповів, що не вважаю Фройда за серйозного вченого.

— А Павлова, якого ти цитуєш?

— Він, звичайно, завдав шкоди психології, але в нейрофізіології його заслуги беззаперечні.

Погодились.

— У тебе дуже багато посилань на Енгельса. Невже немає нічого новішого?

— Наприклад?

— Вітгенштайн? Читав?

— Так, але проблеми, які він розглядає, і його підхід до філософії мені не цікаві.

Вони почали доводити, що марксизм — одне з містичних вчень.

Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавівець доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Парадокси ідеології, що розкладається, нагадують часи, коли папи римські були атеїстами. Сміятися сміявся, але невдовзі виявилось, що вони теж самвидавники. Ще більше сміявся, коли в 76-му до мене таємно (від своєї партії) прийшов член ЦК чи навіть Політбюро Французької компартії, філософ Асультер (привела його французька учениця Мамардашвілі), переконував, аби я не вірив у єврокомунізм його партії: «Наша партія — звичайна сталіністська, італійська — єзуїтська, іспанська — вже не комуністична». Я в свою чергу прохав допомогти зустрітися з Берлінгуером і передав прізвищ 10 політв’язнів, на той час найбільш загрожених. «Мені легше зв’язати Вас з Папою, бо вчився колись з ним». Перейшли до філософії. До моїх зацікавлень сенсом буття. Він знову відіслав мене до Папи: «Це релігійне питання. Ви не марксист», на що я йому: «А ви — логічний позитивіст» — дуже наша дискусія нагадувала ту, в Інституті філософії. До Папи я не потрапив, але відтоді моє самовизначення «неомарксист» набуло додаткового значення «немарксист».

Через декілька років після зустрічі з цими молодими київськими логічними позитивістами я познайомився з найвидатнішим радянським філософом В. Дсмусом, до якого заходив за рекомендацією Авдіє-вої. Асмус докладно розповів про цькування Пастернака і навіть провів до його могили. Він розпитував мене про самвидав, про демократичний рух, про ставлення до марксизму. Я виклав свої погляди. Він здивувався:

— Дивно, що серед молоді залишились марксисти.

Виявилось, що Асмус завжди вважав себе за неокантіанця, але оскільки в марксизмі є спільні з кантіанством елементи, то він може, майже не кривлячи душею, писати «марксистські» праці. Розумніші з партійних філософів підозрюють його у єресі, але довести цього не можуть:

— Їх же не цікавить зміст. Аби тільки цитати з Маркса, Енгельса й Леніна були.

Вже після 68-го року була в мене цікава розмова з одним київським позитивістом.

Становище сучасної радянської філософії він показав таким чином.

— Зараз у нас є всі напрямки філософії — від релігійних до марксистських. Серед них є незначна частина партійних філософів, тобто не філософів, а цитувальників, що тільки стежать за останніми вказівками. Їх всі зневажають, але майже не бояться: вони нічого не розуміють.

«Б’ють тільки молодомарксистів. Так вам і треба — може, хоч тепер щось зрозумієте. А б’ють вас тому, що це єдина філософія, революційна за своїм змістом. Решта всі можуть бунтувати, але бунт не випливає з їхньої філософії».

Я подякував йому за такі приємні для нас, молодо- і неомарксистів, слова.

Під час хрущовської «відлиги» мій знайомий мав доступ до архівів Леніна. Як він казав, там зберігається чимало неопублікованих Ленінових праць, зокрема, філософських («неграмотних, звичайно», — додав).

Зустрічав я також «марксистів-сартристів», теософів. Найчислен-ніші логічні позитивісти, бо їх підтримують вчені і сам процес зростання ролі науки, математики, зокрема.

Ховаються «сартристи» дуже просто. Якщо я хочу розвинути ту чи іншу думку Сартра, я маю вклонитись основоположникам (досить однієї цитати) і почати громити Сартра. І необов’язково при цьому лицемірити — будь-який тямущий послідовник Сартра у чомусь з ним незгодний. Про це він і пише, розвиваючи паралельно інші Сартрові ідеї. Зовні такий розвиток виглядає як заперечення цих ідей.

Це один з методів філософської «езопівської» мови. Інший «езопів» метод — тарабарські філософські слова, зрозуміти які здатні небагато фахівців. Є й інші «методи».

Але, як засвідчує досвід, окрім першого методу, «езоп» не завжди спрацьовує: партійні філософи, не вловлюючи крамоли у змісті (через невміння мислити самостійно), чують крамолу у стилі викладу, мові.

У всіх соціально-гуманітарних науках є «зони мовчання», тобто теми, про які не заведено писати. Такою темою упродовж довгого часу були статеві стосунки. Про секс писали під заголовками «про любов і дружбу», причому розглядалися тільки рівність чоловіка й жінки, материнство, виховання дітей, допомога жінці з боку чоловіка. Про самі ж статеві стосунки сором’язливо мовчали: незручно якось признатись, що не лише буржуазія займається цією гріховною справою. Сексуальне святенництво було продовженням ідеологічного, тотальна ідеологізація призвела до ідеологізації статі, і люди метаються між сексуальним розладом і неврозом чистоти. Обидві крайності доповнюють одна одну й взаємоперетворюються. Початок перебудови ознаменувався знаменитою відповіддю комсомолочки американській дівчині: «У нас сексу нема». Але з розвитком гласності, майже через декілька місяців увесь (!) клас московських дівчаток повідомив, що вони мріють стати валютними путанами. Як могло бути інакше, коли… Де було можливе отаке. Біолог, вже мати. Розмовляємо про Фройда. І раптом — непорозуміння. Виявляється, я випадково відкрив їй Америку, що діти народжуються від знайомої їй сексуальної гри. А я ж тільки-но прочитав про африканське плем’я, що не пов’язувало сексуальних забав з дітонародженням.

Коли я вивчав гіпноз, я попросив відомого у Києві сексолога підшукати серед своїх пацієнтів сомнамбул і запропонувати їм взяти участь у моїх експериментах. Один пацієнт захопився телепатією і з рік ходив на експерименти. Коли ми краще познайомились, він розповів мені, чим займались вони з сексологом. Більшість хворих були істерички й невротички, які страждали від вимушеної невинності. «Ти піклуєшся про пролетарів і селян, а ми про — баб, — гордо пояснив мені цей пацієнт. — Ми даємо їм те, чим суспільство не забезпечує». Така філантропія розсмішила мене. Мотиви цих філантропів аж ніяк не гуманні, але що я міг сказати? Толстой не має рації частково й тому, що не бачить, що зло також може принести добро, не дуже велике й не дуже чисте, але добро. На жаль, і добро може принести зло. Це не означає, що мотиви людської діяльності однакові. Життя таке складне, що прямих шляхів до добра і зла немає, і кожен мусить шукати свій шлях, керуючись своїм розумом і сумлінням, історичним досвідом, заповітами Христа й Будди і теорією Маркса.

Одна знайома призналася мені, що вона п’ять років страждає від того, що її чоловік не може… їй було так соромно, що вона не могла пояснити. Обережно розпитавши її, я довідався, що вона навіть не знає про статевий акт. Коли вона нарешті зрозуміла свою родинну драму, я порадив їй або примусити чоловіка вилікуватись, або зрадити його, або розлучитись з ним. «Але він такий розумний і чистий, — вигукнула вона. — Він подумає, що я гидка й брудна».

— Не Такий він уже розумний і чистий, якщо не потурбувався про тебе і не прочитав хоча б відповідних книжок, — відповів я. (Але такі книжки тоді було майже неможливо дістати. Дозволялось писати тільки про платонічну «любов і дружбу».) — Ти нормальна жінка з нормальними потребами. Ми обоє науковці і могли б обговорити цю проблему з твоїм чоловіком з наукового погляду.

Трагедія революції залишила у суспільстві глибокі сліди, і майже в кожній родині я бачив сексуальну, вікову, професійну, кримінальну або алкогольну драму. Багато людей, не конче близьких знайомих, відкривали мені інтимні трагедії. Навіть дівчата, які соромились говорити про свої проблеми з подругами, зі мною були відверті. Господи, скільки істеричок, неврастенічок і дуреп! Але чоловіки ще гірші. Якщо жінка міщанка, то вона дурепа. Проте у чоловіків більше фальшу в їхній гонитві за «гарним життям» і більше брешуть і собі, й іншим. Типова родинна драма: він у подушку проклинає радянську владу, але пояснює, що на його плечах дружина й діти. Вона зневажає його за боягузтво і мріє про відважного принца. У радянському суспільстві Єва частіше незадоволена Адамом і своїм життям, чи воно сите, чи вбоге. Коли вона падає, то падає нижче, ніж Адам, і її статеве життя брудніше й більш рафіноване порівняно до бруду, що на його поверхні. Проте, коли жінка усвідомлює себе як людину, вона швидше позбавляється ілюзій гордині, брехні.

Родинні драми чомусь завжди виростали з або перетворювались на сексуальні. Я довго не міг зрозуміти, в чому річ. Очі мені відкрив Б., алкоголік, який смертельно боявся жінок. Почалися п’яні одкровення про Фройда і продимлені пісні Булата Окуджави. І Фройд, і Окуджава були настільки пов’язані з п’яною маячнею Б., що вони стали мені осоружні. Я почав сприймати Окуджавин світлий, чудовий смуток як духовний розклад, радянський декаданс. Навіть магнітофон став огидний.

Я прочитав Фройда, щоб зрозуміти драму Б., але збагнув небагато. У дитинстві Б. усвідомив, що з суто фізіологічних причин жінки для нього недоступні. Його шкільні друзі також довідались і сміялися з нього. Йому довелося змінити школу і приховувати свою ваду від товаришів і рідних. Але глузування звучало в душі. Б. почав усе більше пити. Як це завжди буває, пиятика тільки посилила першопричину. Утворилось замкнене коло, в якому причини й наслідки злилися в одне ціле. Я спробував розірвати це коло, відшукавши найслабшу ланку, і вмовив Б. поїхати до санаторію, щоб вилікуватись від алкоголізму. Там він зіткнувся із грубістю лікарів і кпинами хворих. Він утік. А до мене ставився з ненавистю, страхом і надією, які стали новими ланками у ланцюзі. Знайома вирішила розірвати коло в іншому місці, довівши Б., що він потрібен жінкам. Вийшло ще гірше.

З іншими «зонами мовчання» в мене був пов’язаний один кумедний випадок.

Одного разу мені зателефонували з парткому і попросили зайти до них і розповісти про семінар, яким я керував.

Я подумав, що хтось доніс про мої «методи» пропагандиста.

У парткомі запитали, чому ми проводимо семінар не за загальним планом. Я пояснив, що не можна ж щороку розглядати одні й ті самі проблеми: це відштовхує від семінару.

Стандартні теми ми вивчали в інститутах, на семінарах попередніх років.

Саме через це я вибрав теми, які, по суті, не вивчаються, але цікаві для вчених — проблеми етики й естетики: «…адже ж ми боремось за всебічний розвиток людей».

Остання демагогічна фраза заспокоїла партійних наглядачів за ідеологією.

Вони запропонували мені виступити на нараді пропагандистів Академії наук, розповісти про мої принципи і методи пропагандистської роботи.

Я обдумав тему свого виступу. Брехати не хотілось, і небезпечно — вони можуть дізнатись про те, що я інакше проводжу семінари, ніж розповідаю про це. Але й не хотілось відмовлятись від семінару.

Нарада проводилась у будинку райкому партії. Керувала секретар райкому. Темою були форми пропагандистської роботи.

Пропагандисти розповідали про відсоток відвідування, про підвищення ідейності вчених після політзанять та інші нісенітниці. Нудно, як і на всіх інших офіційних нарадах.

Запросили мене.

Я почав з того, що після розкриття культу, після занудних лекцій з філософії в інститутах у молодих вчених виробилась зневага до філософії й політики. І з цим стикається кожен пропагандист (зал дружно закивав). Треба змінити форми пропагандистської роботи. І я, мовляв, у своїй роботі виходжу з таких позицій:

1. Треба, щоб було вільне відвідування. Хто не хоче, хай не ходить. Спершу це призводить до того, що люди відсіваються, а потім, навпаки, — якщо семінар цікавий, відсоток тих, хто приходить, збільшується.

2. Не можна і вченим, і людям з середньою або навіть з початковою освітою давати одну й ту саму програму політосвіти. Не можна з року в рік давати все ту саму програму.

(Було смішно й соромно говорити банальні речі, але ці кретини сприймали все це як щось сміливе й оригінальне.)

3. Потрібно шукати нові теми, як пов’язані з професійними зацікавленнями, так і віддалені від них.

4. Потрібні не доповіді, а дискусії.

5. Якщо ставиться тема «В чому сутність мистецтва?», то вона майже неминуче провалиться, бо це тема для професіоналів. Її можна сформулювати як питання: «Чи є мистецтво у марсіан?». По суті, та сама тема, але сформульована гостро, незвично, вона викликає дискусію і дозволить зазирнути в саму суть проблеми.

Тут я поглянув на керівника. Вона розпливалась у захваті від «новаторських» ідей. Я посміливішав і вирішив підкинути «крамолу».

— На жаль, всі пропагандисти стикаються із «зонами мовчання», з темами, про які не заведено говорити або можна говорити лише загальниками. Наприклад, «національне питання».

Тут я просто шкірою відчув, як жахнувся зал, секретар райкому навіть пригнулась: всі чекали, що знову прозвучать слова Дзюби. Але це не входило в мої наміри — кого тут пропагандувати за Україну? Може, троє-четверо мовчки підтримають. Треба рятувати семінар.

Я вів далі:

— З національного питання повторюють тільки слова Леніна. Ленін, як відомо, обстоював українізацію України. Але часи змінились. Треба критикувати Леніна чи розвивати його ідеї? Нам, пропагандистам, постійно ставлять це і подібні запитання.

Напруга у залі зросла.

Даю відбій.

— Мабуть, потрібні спеціальні семінари з національного питання для пропагандистів, треба зруйнувати «зону мовчання».

Секретар райкому знов стала посміхатись — небезпека крамольної промови минула. Перед ними — наївна, але віддана справі партії людина. (Одним з мотивів вторгнення у «заборонену зону» було бажання здобути матеріал про фактичні установки ЦК КПУ з національного питання, адже на таких семінарах кажуть набагато більше правди, і для самвидаву я мав би якісь нові факти великодержавного націоналізму КПРС.)

Після наради секретар райкому пристрасно дякувала мені за «сміливий, свіжий виступ» і запропонувала написати розгорнуту статтю про «нові методи пропагандистської роботи».

Якщо вони знайдуть інших «творчих пропагандистів», то видадуть Цілий збірник статей на цю тему. Я погодився.

За тиждень-другий до мене зателефонували з парткому і попросили прислати автобіографію для ЦК партії. По секрету вони повідомили, що ЦК бажає видати мені премію, почесну грамоту і вивісити мою фотографію на міській дошці пошани як кращого пропагандиста Києва.

Коли я розповів всю цю історію Дзюбі та іншим «неблагонадійним», всі дружно реготали. Ми з дружиною уявляли, як КДБ приходить з обшуком, а я показую їм на почесну грамоту ЦК — кого ви, мовляв, обшукуєте, падлюки!

Але ми недооцінили КДБ. Вони повідомили у ЦК, хто я такий, і більше ніколи про почесну грамоту я не чув.

Я робив й інші спроби «легалізувати крамолу», хоча й глузливо ставився до «легалістів». Але тоді мені здавалось, що легальна крамола «Нового мира» дає для розвитку думки в СРСР більше користі, ніж весь самвидав.

Подальші події засвідчили, що сподівання на езопівську літературу, на легально-офіційну опозицію безґрунтовні.

Влада дуже хоче оживити свою мертву ідеологію, але не здатна на це, бо сама вона — мертва. Оживити ж її з допомогою молоді і боїться (а що, як з цього вийде щось «ухильницьке»!), і не може, бо творча молодь не з нею.

Яскравий приклад боротьби бажань і страхів влади — випадок з дискусійним клубом в Києві, який розігнали після двох дискусій: про мораль і прогрес, про мораль і науку. Там не було крамоли, але страх у них завжди перемагає, у всіх сферах. Офіційний радянський марксизм — це найбоягузливіша ідеологія. І навіть не ідеологія, а фразеологія. Як пропагандистові, мені часто доводилось зустрічатися з діячами комсомолу й партії.

Першим цікавим діячем був член парткому Інституту кібернетики. Перед культурною революцією він проповідував маоїзм. У його розповідях було багато цікавих речей, що свідчили на користь КПК. Коли у Китаї почалась культурна революція, я запитав його, який вона має сенс. Той спробував пояснити, але не міг, бо інформації було мало. Покаянний лист Го Мо-жо переконав його в тому, що КПК йде сталінським шляхом душіння культури. Він визнав, що програв.

Був у нас в Інституті китаєць, який завжди пишався своєю нацією. Коли почалась культурна революція, він весь знітився і почав усім пояснювати, що він не китаєць, а уйгур.

Якось на комсомольських зборах я пересварився з одним з партійних діячів інституту через його демагогію і навіть обізвав «провокатором». Він запропонував зустрітись і поговорити. Я згодився. Ми почали зустрічатись.

Його основна теза: «Жовтнева революція — революція хамів. Треба вигнати з керівництва тупиць. До влади повинна прийти технічна інтелігенція. Годі нам „кухарчиних дітей“».

З приводу хамської революції я нагадав слова російського письменника Мережковського про «грядущого хама».

— Ну й що. Він правильно передбачив.

— Але потім Мережковський кинувся в обійми хамів Муссоліні й Гітлера!

На це він відповів, що не заперечує того, що думка Мережковсько-го про робітничо-селянську революцію слушна.

Приблизно за місяць він сказав, що говорив про мене з партійними тузами Академії, і запропонував мені вступити в партію.

— Ти вмієш тріпатись їхньою мовою, знаєш всі догми, і тому ми зможемо зробити тобі кар’єру. Такі як ти потрібні для боротьби з бюрократами. Не виключено, що вдасться поступово захопити владу у ЦК, викинути звідти дурнів і замінити розумними людьми.

На місяці розтягнулась подальша дискусія. Я доводив, що влада технократів буде нічим не краща за бюрократичну, що це утопія — мріяти про те, що чесна людина зможе стати членом ЦК, не ставши негідником.

Я давав йому весь самвидав, який у мене був. І нарешті він здався.

— Гаразд, що мені робити?

— Один з принципів демократії — самостійне мислення. Знайди собі діяльність до душі у самвидаві.

Він почав нудитись і відтоді став віддалятись і від мене, і від партійної роботи.

Їм так хочеться не думати самим, так хочеться вождів, нехай і «демократичних», але фюрерів.

Інший партійний бос був ще цікавіший.

Свого часу він на доручення ЦК ЛКСМУ був одним з керівників культпросвітроботи. Але після того як розігнали «Клуб творчої молоді» (з якого вийшла більшість визначних київських патріотів-опозиціонерів), він локалізував діяльність у межах свого інституту. Проводив цікаві культурно-політичні заходи.

Познайомившись з ним, я почав використовувати його зв’язки У партійних і комсомольських колах — щоб поліпшити роботу в нашому інституті.

Він дуже цікавився Дзюбою, Світличним та іншими учасниками українського руху. Я давав йому самвидав, він приносив рідкісні та малодоступні книжки.

Потім ми декілька років не бачились і зустрілись у 69-му році, коли я вже не працював.

Він був дуже п’яний, але мене впізнав і одразу ж став лаятись.

— Такі як ти, Дзюба і Світличний, потрібні Україні. ЦК КПУ охороняє Дзюбу і Світличного від арешту, а ви лізете на рожен. Я можу познайомити тебе з секретарем ЦК Овчаренком. Він мій приятель. Ти пообіцяй, що не будеш здіймати галасу, і він влаштує тебе на вигіднішу роботу.

Я послався на те, що Овчаренко — негідник. І взагалі я не збирався відмовлятись від своїх поглядів.

Він став насміхатись з марксистських ілюзій.

— Я керую трьома сотнями комуністів. Це барани. Їм треба батіг, сильна рука. При владі мають бути математики, фізики, техніки. Тільки так Україна стане самостійною.

Батіг і сильну руку я прокоментував як гітлерівську ідею.

— А що, Гітлер хіба дурень був? Не все, що він говорив, дурне.

Суперечка стала безглузда.

— Ну що ж, прощай, утопісте. Ми ж вам допомогти хочемо.

Це було перше знайомство з партійним націоналістом-технократом. Згодом мені розповідали про такого ж партійного боса, тільки з маоїстським ухилом.

Якось Антономов зібрав усю нашу лабораторію і повідомив, що дирекція інституту вважає, що наші роботи неактуальні (тут вона мала рацію), і збирається лабораторію розпустити. Але є вихід. Президії Академії наук УРСР доручили розгорнути дослідження з космічної медицини, біології і психології.

Президія запропонувала нашому інституту взяти цю роботу. Глушков не має бажання цим займатись і тому хоче обмежити участь інституту в цій темі однією нашою лабораторією.

Антономов прочитав приблизний план роботи. Це був план для цілого інституту, і до нього було включено завдання, які явно не можна було виконати при сучасному рівні науки.

Я в’їдливо кинув:

— Треба Станіслава Лема запросити в лабораторію — в нього ідей багато.

Антономов пояснив, що є інший вихід — перейти в Інститут фізіології і зайнятись медициною.

Отже, тут — психологія, там — фізіологія.

Голосом незначної більшості обрали психологію.

Тематика виявилась таємна. Подали заяви у відділ кадрів на допуск. Антономов дав мені дуже похвальну характеристику. Але допуску не дали. Антономов запропонував працювати «негром», тобто виконувати ті чи інші завдання, не знаючи їхнього конкретного змісту.

Почався період перебудування роботи лабораторії, вивчення літератури з психології сприйняття, пам’яті, емоцій, уваги, волі і т. д.

Я запропонував взяти на роботу психолога.

Антономов запротестував:

— Ви ж знаєте, психологи нічого не розуміють і не вміють. Ви цілком справитесь з роллю психолога, ви ж математик.

Перше завдання Космічного центру було написати книжку про основи психології людини, про інженерну психологію і т. д. Розподілили розділи між усіма. Мені дістались сприйняття, пам’ять і увага. Часу на роботу було багато, і, як це буває звичайно, ми взялися вивчати питання за тиждень до здачі. Не бувши фахівцями з психології і не уявляючи, що важливо для космонавтики, з гори досліджень і теорій ми вибрали потрібне навмання, кожен на свій смак.

Здали. Прийшло нове завдання — майже те саме, але з вимогою математизувати, поглибити і розвинути попередню роботу.

Поглиблювали у такий самий спосіб — тобто виписували з книжок. Розвивали тим, що на ходу вигадували гіпотези і видавали їх за теорії.

Математизувати я не хотів. Довелось знов гостро сперечатися з Антономовим. Він погодився, що все це несерйозно, але треба рятувати лабораторію. Я відповів, що не можу ж я брати формули з неба, кожна нова формула має отримуватись після кропіткого психологічного дослідження. Він порадив якось приліпити мою формулу інформації. Від брехні аж нудило, але аргумент «добра лабораторії» подіяв — я приліпив свою формулу. Центр залишився задоволеним.

Нарешті спустили нове завдання — дослідити проблему складності тієї чи іншої роботи оператора (шофера, льотчика, космонавта і т. д.). Я намагався використати свої попередні роботи з інформації. Мій товариш за моїми рекомендаціями зробив прилад для експериментів за «складністю». У самому Центрі мали провести експерименти залежно від «складності» умов роботи (знижений тиск, нестача кисню, невагомість і таке інше). Я придумав формулу «складності», Що годилась тільки для декількох обмежених дій оператора.

Майже всі розуміли, що ми допомагаємо медикам і біологам Космічного центру обдурювати Академію, яка обманює ЦК, який обманює народ…

З Центру прийшло нове завдання — придумати біологічну чи психологічну задачу, для якої була б потрібна електронно-обчислювальна машина в космічній ракеті. І це тільки для того, щоб у космос злетіла перша ЕОМ, радянська (американці все-таки і тут випередили, не знаю, з якою метою)!

Завдяки зв’язкам лабораторії з Центром відомі стали деякі подробиці подвигів радянських космонавтів. Виявилось, що загибель трьох космонавтів — на совісті уряду: він наполягав на визначеному терміні запуску ракети, коли запуск ще не підготували, не перевірили надійності системи. Вчені заперечували, але ж наука у нас партійна, і тому мета реклами вища за наукову мету.

Дізнавшись ці подробиці досягнень радянської космонавтики, я почав говорити Антономову, що ми не тільки допомагаємо брехати, а й беремо участь у підготовці загибелі нових космонавтів. Антономов захищався мляво, бо знав про все набагато краще за мене — у нього був допуск, а мені розповідали далеко не все.

Стало відомо про нараду керівників космічних досліджень. Обговорювали питання про причини відставання у космонавтиці. Один із вчених сказав про відставання в електроніці та в інших технічних науках — не можна переганяти американців тільки в одній галузі, якщо інші відстають. Концентрація сил на одній ділянці дає тільки короткотривалий успіх — якщо інші відстають. Ще один вчений сказав, що причина відставання — втручання неосвічених людей в управління космонавтикою (всі розуміли, що він мав на увазі Центральний Комітет).

Стенограму наради послали у ЦК. Реакції жодної.

Одного разу до нас приїхали товариші з Центру перевіряти роботу і обговорити усілякі проблеми «біологічної і психологічної» космонавтики. Майже всі були в роз’їзді. Волею-неволею довелось розмовляти зі мною. Я попередив, що допуску в мене немає.

— Чому?

— Політична неблагонадійність.

Розпитали, поспівчували, полаяли за наївність.

— Все одно ж нічого не зможете зробити.

Вони розповіли про свої експерименти. Мене буквально приголомшила розповідь про один з них.

Добровольці у піддослідні для дослідів з «космонавтики» отримують величезні суми, тому охочих хоч відбавляй. Одна жінка сиділа у спеціальній камері 70 днів. На 68-й (чи 69-й) вона побачила, що стеля починає опускатись. Вона, зрозуміло, перелякалась. Всі її реакції були зафіксовані електроенцефалографами, електрокардіографами та іншими приладами.

— Навіщо треба такий експеримент? — запитав я.

— Як навіщо? Щоб вивчити реакцію на небезпеку. Коли Леонов і Беляев провели свій експеримент у космосі, вони страшенно боялись.

— Але ж перед будь-яким експериментом пропонують декілька альтернативних робочих гіпотез. Експеримент відкидає частину з них. У вас були такі гіпотези? Що ви перевіряли?

— Нічого. Просто ми вивчали реакцію.

— Гаразд, але ж у неї міг початись невроз або серце могло розірватись від жаху.

— Ми перевіряли її серце. А крім того, наука без жертв не буває.

Перейшли до проблеми керування емоціями. Виявилось, що страх, і дуже великий, є у всіх космонавтів. Частина з них чесно в цьому признається, частина набиває собі ціну своєю сміливістю.

Але емоції страху заважають управляти кораблем.

Як зняти страх?

Я сказав, що західна психологія (наскільки я її знаю) поки що не може розв’язати цю проблему, але в раджа-йозі є підхожі методи керування підсвідомістю. Порекомендував літературу.

Де йога, там і телепатія.

Вони розповіли про те, що американський космонавт на ракеті проводив вдалі експерименти по телепатичному зв’язку із Землею.

Потім вони спитали: «А можна, щоб наша ракета підлетіла до американської, приклеїла міну і спокійно полетіла назад? Американці при цьому щоб нічого не помітили?»

Безглуздість і огидність «мрії» вчених-медиків мене приголомшили. Але я спокійно пояснив, що якщо телепатичний зв’язок і можливий, то такого рівня зв’язку, який їм треба, можливо, досягнуть за сотні років. Вони пообіцяли поклопотатись про створення засекреченої телепатичної лабораторії.

Наприкінці розмови я не витримав і почав дорікати їм за те, що вони хочуть працювати на війну.

— Але ж якщо ми не будемо зміцнювати свою могутність, то американці нас обженуть!

— Але й американські вчені так міркують. Озброєння з обох боків буде зростати, і не може ж зброя довго лежати без діла. Врешті-решт її застосують.

— Не можна ж перед ними здатись?

— Треба все зробити для взаємного роззброєння. Зараз у обох сторін так багато зброї, що, коли навіть у нас буде вдвічі більше, ніж у них, ми не переможемо, загинуть обидві сторони і нейтрали, хіба що папуаси залишаться.

Вони докоряли мені за утопізм.

— Але ж на Заході частина вчених бойкотує військові дослідження. Чому в нас цього немає? Тому що ми за мир?

За декілька місяців нам з товаришем запропонували створити парапсихологічну лабораторію при морському відомстві. Ми зрозуміли, що треба вибирати — цікава робота чи совість.

На дискусії з телепатії в одній з установ я заявив, що займався телепатією багато років і переконався в тому, що телепатичних явищ немає.

Київські телепати розцінили мою заяву як зраду, але потім зрозуміли мотиви і також припинили експерименти. Згодом закрились Ленінградська, Московська, Новосибірська лабораторії. Вже потім стало відомо, що їх замінили на державні, військово-кагебівські.

З досвіду з біокібернетикою і телепатією я переконався, що не можна тікати в науку: все одно або береш участь у брехні, або в поліцейсько-мілітаристській промисловості.

Моя дружина намагалась «жити не брехнею», заглибившись у вивчення психології й педагогіки дитячих ігор. Але й тут доводилось брехати чи виховувати у «військово-патріотичному дусі».

Ми спостерігали, як збільшується кількість тих, що «тікають» від громадської й офіційної діяльності, з військової промисловості, від науково-технічної брехні.

Дехто міняв роботу на чеснішу, потрібну людям. Але це допомагало мало — скрізь брехня.

Мій шкільний товариш кинув роботу інженера і пішов у робітники: і зарплата більша, і не треба сваритись з робітниками, змушувати їх працювати, і відповідальності менше, і красти можна (правда, він сам так майже і не крав, ставши робітником). Розповідав про порядки на заводі і підсумовував:

— Треба порядок, треба Сталін чи Гітлер.

Я довго розпитував його, чого він хоче. Виявилось, що його задовольнив би і ліберальний капіталізм — аби тільки не бордель Хрущова і Брежнєва. Він технік за мисленням і хоче брати участь в розвитку більш-менш розумної економіки.

Розповідав він про ще одне явище. Розігнали артілі — маленькі кооперативні підприємства, що виробляли дрібні товари. Артільники пішли у колгоспи і створили спеціальні майстерні. Продуктивність праці таких майстерень була настільки висока, що вони стали заробляти величезні гроші. Але такі суми одній особі за законом отримувати не можна. Тоді почали записувати фіктивних робітників. Такий робітник з’являвся в артілі двічі на місяць — по зарплату, розписувався, наприклад, за те, що отримав 300–400 рублів, а насправді отримував 50–100 рублів. Решта йшла справжнім робітникам. Колгосп також вигравав від цього — він отримував великі прибутки, іноді навіть такі, що перевищували прибутки усього колгоспу.

При цьому помітили й цікаве національно-психологічне явище. Якщо фіктивним робітником був українець чи росіянин, то рано чи пізно він попадався (найчастіше через пиятику: важко не напитись на дармові гроші) і видавав «працедавців». Якщо ж це був єврей, то гарантія безпеки для артілі була набагато більша, і видавали євреї рідше.

Про таке ж національне явище розповідали мені валютники в Московській і Київській тюрмі.

Розчарування у тому, що можна чесно, творчо працювати наштовхувало на подальші роздуми про сутність нашої держави. Сам-видавівська література давала історичний матеріал для цих роздумів, показувала психологію суспільства, різноманітних його прошарків.

Пригадується величезне щастя «Ракового корпусу» — щастя естетичне й моральне.

Перші сторінки були важкі і змусили відкласти книжку. Я намагався зрозуміти, чому важко читати. Мова. Вона здалась мені якоюсь неросійською. Але чим — не збагнути. Читав далі, помітив, що це відчуття неправильної мови зникло, мова взагалі зникла, залишилось життя і думка. І тільки наприкінці книги я зрозумів свою першу реакцію. Ми такі вже пересичені белетристикою, що правильні, гладенькі фрази із стандартними словами легко входять у свідомість і так само легко з неї виходять — як вода через пісок. «Кострубатість» мови «Ракового корпусу» зачіпає, «шкрябає» свідомість і змушує вслуховуватись, зосереджувати увагу на кожній фразі.

Чи не те саме у Достоєвського: важко збудовані фрази ще складніші для сприйняття, але саме це створює напружену увагу, і потім, коли вже з цією складністю частково справишся, Достоєвський втягує у страшний і світлий світ своїх героїв-ідей заворожує майже магнетично настільки, що зникає не лише мова, а й ідеї (вони приходять потім, як власні) — залишається життя героїв-ідей.

Я не філолог і тому не хочу робити аналізу твору. Розповідаю тільки про свою реакцію. Художня глибина «Ракового корпусу» спершу заступила думку Солженіцина. Радісно було, що нарешті відродилась велика російська література і досягнула висоти Гоголя, Достоєвського, Толстого.

І ще один аспект, суто художній, вразив. До Солженіцина натуралізм здавався мені чимось нехудожнім і навіть у деяких випадках патологічним, він начебто готував свого антипода — декаданс.

І ось «натуралізм», але особливий, притчевий, тому, може, що вся історія наша — величезна притча, що включає в себе Христові та всі, всі інші притчі.

Потім я зустрів людину, що знала лікарню, яку описав Солженіцин. Вона указала мені, що впізнала лікарів і багато чого іншого — настільки це все списано з дійсності, яку пережив Солженіцин. Висновок з цього той чоловік зробив негативний: «фотографія».

Безглуздий, звичайно, висновок. До того як прочитав книжку, я й собі думав те саме про натуралізм. Але його «ненатуралістична», невдала, як на мене, п’єса «Свічка на вітрі» виявляє, що у Солженіцина особливе бачення світу: він не віддається волі фантазії, а через явища, деталі побаченого в реальності проникає в духовний зміст цілого світу. У цьому, як мені здається, і є суть притчі. Підтвердження цього для мене — це й інші невдачі Солженіцина — Сталін в «Крузі першому», Ленін у «Леніні в Цюріху». У цих творах є й, правда, інша причина невдачі — ненависть. Ненависть, як і інші сильні емоції, справжньому художнику, мабуть, потрібні, але вони мають не затемнювати бачення, а пройти крізь «магічний кристал» художника, інакше це крик, або гротеск, або щось інше, але не художнє. Гротеск може бути художній, але він не властивий Генію Солженіцина.

Мені важко про це писати, бо тут потрібні особливі слова, щоб докладно й виразно висловити відчуття творчості Солженіцина. Таких слів я не знаю і не знаходив навіть у професійних літературознавців-критиків. Всі вони ковзають по поверхні Солженіцина, та й дорікати їм за це не можна: спробуй-но підступись до загадки генія.

Багато суперечок у нашому колі викликали жіночі образи «Ракового корпусу», особливо Вега. Мені тоді здавалось, що тут Солженіцин нижчий від свого генія.

Коли сидиш у в’язниці, то образ жінки переслідує тебе. Але не цілісний образ, а роздвоєний — щось далеке, таємничо-прекрасне, сліпуче-піднесене, пов’язане з усім дорогим для тебе в собі й навколо тебе, і… баба, самка, позбавлена будь-яких рис, окрім одної. І не випадково Вега — Вега, тобто Зоря, та ще й з якоюсь особливою звуковою мелодією таємниці.

Зараз мені не здається, що Вега — невдача. Так, вона позбавлена рис, які роблять її живою жінкою. Це мрія зека, і її Солженіцин передав глибоко.

Велике значення для мого духовного розвитку мала думка Шулу-біна: «Саме для Росії, з нашими розкаяннями, сповідями й бунтами, з Достоєвським, Толстим і Кропоткіним, один лише правильний є соціалізм: моральний». (Пізніше про есерівський етичний соціалізм я дізнався від К. Олицької.)

Думка, вирвана з контексту, зразу ж померкла, бо не нова. Саме в контексті повісті вона стала для мене новою, точніше, продовжила те, що мені дав Толстой. Одна з причин поразки Жовтня — моральна. Нехтування загальнолюдськими цінностями, що випливало з абсолютизації класовості, відносності моралі, призвело до етичного релятивізму в теорії і нелюдяності на практиці.

Взагалі цей розділ у повісті для мене такий самий важливий через його думку, як і розділ суперечки Івана з Альошею (в трактирі) у «Братах Карамазових» Достоєвського.

Через місяці після того як прочитав «Раковий корпус», раптом зринули у свідомості слова Шулубіна про Беконових ідолів. І до читання Солженіцина я розумів значення міфів у радянському суспільстві. Але Солженіцин дуже підштовхнув думку в цей бік. Після Шулубіна я став уважніший до міфів та їхнього значення в нашому житті, їхнього значення у трагедії всіх революцій.

У «Новом мире» з’явилась стаття Кардіна про деякі легенди Жовтневої революції, зокрема, про знаменитий вистріл «Аврори», якого насправді не було, як не було, по суті, штурму Зимового палацу — його взяли голіруч. На Кардіна напали за розвінчання легенд.

Але це все безневинні легенди. Міфи про партію, вождів, про кращий у світі лад, про фашиста Троцького, гестапівського агента Тіто, народи-зрадники, прогресивних царів, про полководця Суворова, Єрмолова-напівдекабриста (душителя Кавказу), про зрадників (?) Шаміля і Мазепу, й тисячі інших великих і малих міфів — це ідоли й міфи небезневинні.

«Ідоли театру — це авторитетні чужі думки, якими людина любить керуватись, витлумачуючи те, чого вона сама не пережила»… Спливають у пам’яті ідоли — один за одним: Марр, що зчавив мовознавство до марризму, і Сталін, що знищив мовознавство зовсім, разом з марристами; Лисенко, Павлов, класики марксизму-ленінізму-сталінізму; Маяковський, Пушкін і Шевченко як поліцейські кийки в літературі — одні ідоли. І річ не в тих, хто став ідолом. Єрмілов, що цькував Маяковського, використовував його як ідола — фільтр думки й форми. Геніальний Павлов, Кобзар України, талановитий Марр і нікчемний Т. Лисенко перетворюються на ідолів, якщо заведено їм поклонятись. Сама діалектика перетворюється на словесну еквілібристику, що приховує волюнтаризм і механіцизм, метафізику і схоластику. Революційна партія стала жандармом і духовним наглядачем тому, що спробувала монополізувати владу, знищити діалектику суспільства; знищуючи свою протилежність. Діалектика історії відомстила добродіям діалектикам.

Толстой вивчав методи боротьби бюрократії (церковної) з віровчителем.

Треба оголосити, що всі ідеї віровчителя не підлягають критиці, що вони абсолютно істинні. Тоді будь-яке слово віровчителя непогрішне, і можна висунути на перший план помилку або другорядне слово, відсунувши основне, замовчуючи його.

Потрібно між паствою і віровчителем поставити спеціалістів з витлумачення премудрості, недоступної простолюду. Інтерпретатори-богослови або пропагандисти, філософи і секретарі з ідеології, політруки, маніпулюючи священним текстом, без зусиль скажуть, що з любові до ближнього треба його палити на вогнищі, а «змичка робітників і селян» означає насильне перетворення селянина на колективізованого кріпака, переслідування уніатів і баптистів — свободу совісті, антисемітизм і депортація народів — інтернаціоналізм, двічі по два — що завгодно і т. д. і т. д.

Читаючи про ідолів у Солженіцина, бачиш, що все це вже було — у Толстого, у Бекона, а далі, в глибинах історії, — міфи, що затуманюють очі, спотворюють досвід.

«Істина має бути конкретна» — цей догмат марксизму з допомогою метафізичної «діалектики» перетворено на схоластичний. Сьогодні це відмова від якогось принципу марксизму («дійсність змінилась»), завтра ж — ігнорування факту, бо він заперечує «генеральну лінію партії».

Всезагальна брехня використовує правду і брехню, абсолютне і відносне, Геній Маркса і нікчемність Хрущова, щирість молоді і корисливість буржуа, всі пороки й чесноти людей. А над і під усім цим — страх. «В сірих хмарах — нависле небо страху».

Держава брехні, страху, дрібнобуржуазної вигоди — логічний розвиток татаро-монгольського іга, прогресивних параноїків Івана Грозного й Петра Великого, одержавленої церкви, автократії, опричнини.

Після «Ракового корпусу» прочитали «Великодній хресний хід» і «Крихітні оповідання».

Тут відкрився майже не побачений в «Раковому корпусі» бік думки Солженіцина — християнство.

І воно виявило себе навіть у мові — у слові і в побудові фраз. Фальш слова подоланий словами і зворотами, що відійшли, здавалось би, назавжди. Притчевість стала ще більш усвідомленою.

«Воістину: обернуться коли-небудь і розтопчуть нас всіх!» — це про хуліганів-атеїстів.

І наскільки все знову точно, натуралістично…

Ми зовсім нещодавно, перед тим, як прочитали оповідання, бачили з дружиною хресний хід у Києві, біля Володимирського собору, — Ще гидкіші картини знущання молодих хуліганів над віруючими.

А якось ще раніше я потрапив на збори баптистів, здається, прокоф’ївців.

Один з працівників лабораторії, Н., розповів про свою нову знайому, баптистку. Він зневажливо відкидав християнство, щоб показати, як він знає істинну філософію. А вона почала напам’ять читати йому Маркса — такого, про якого він і не чув, — все «немарксистське».

— І все говорить мені про молодого Маркса. Як ти думаєш, бреше чи не бреше в цитатах?

Я підтвердив достовірність цитат (така вже духовна атмосфера в країні, що й вороги Маркса не можуть обійтися без «цитаток», священних текстів «Капіталу»).

Н. сказав, що баптистка запросила його на богослужіння в лісі, за Дарницею.

Я поїхав. Мені до цього випадку думалось, що сектанти — темні, забиті люди, більш неграмотні, аніж віруючі офіційної, православної церкви. А тут раптом Маркс, та ще молодий, про якого й не всі офіційні філософи знають, і що ще дивовижніше — розуміння цього, набагато складнішого Маркса (хоча б через рештки геґелівсько-феєрбахівської мови).

Вийшов з електрички і, ледве зайшовши глибше в ліс, побачив міліцію, що залягла в кущах.

Але куди йти далі? Десь поблизу, якщо міліція тут. Почув спів.

Підійшов. Сила людей — прості селянські обличчя, немовлята на руках. Промайнуть і тонкі інтелігентні риси. Не видно пісної благо-видності, немає також такого типового виразу забитості.

На деревах плакати — якісь релігійні фрази.

Співають. Здивувало, що мелодії світські, навіть із знайомих радянських пісень. У словах нічого особливого, знайомі християнські ідеї про любо$, братерство, спочуття.

Трохи віддалік гурт молоді. Сміються, курять. Підійшов до них: хотілось курити, а баптисти не курять.

Прислухався до розмови:

— У них тут має бути викладач з Політехнічного (один з найбільших в Україні вузів). Ховається…

Мат спокійним голосом. Серед молоді — дівчата. Я інстинктивно здригнувся: мат при дівчатах. Але дівчата, мабуть, не почули.

Один з гурту — сивий, з інтелігентним нервовим обличчям. До нього звертаються на «Ви», але сам він тримається по-простацьки. З розмови починаю розуміти, що це студенти на чолі з викладачем. Мабуть, на доручення обкому.

Викладач грайливо:

— Не курять, не п’ють, і взагалі… Нудно. Ось є секти, там одразу після молитви — по кущах парочками. Ось туди б я й вступив.

Хлопці дружно іржуть, дівчата трохи збентежено хіхікають. Спершу я навіть з симпатією їх слухаю — нормальні, веселі хлопці й дівчата, свої. А ті — якісь чужі, незрозумілі. Дико у XX столітті вірувати в Бога, хреститись, бурмотіти молитви.

Бентежить мене тільки мат і цинізм.

Але я вже давно емансипувався у сфері сексу і сам посміююсь із залишків власного моралізму.

Але ось глава атеїстів наблизився до віруючих. За ним паства атеїстів. Починають потрохи жартувати з благоглупості сектантів, цілком добродушно.

Але й добродушність чомусь зачіпає сектантів. Вони кажуть:

— Чому ви нам заважаєте? Не куріть тут, ліс великий, відійдіть. Ми вас не чіпаємо.

Добродушні жарти переходять у насмішки. Появляються брудні натяки про ту чи іншу богомолку.

Розбиваються на групки, сперечаються.

Я послухав — нудно. І ті, й інші просто не слухають аргументів одне одного. Але у віруючих — жалість до атеїстів і ображені почуття, а в атеїстів і почуттів немає, окрім нав’язливої сексуалізації аргументів.

Побачивши, що я перестав курити (соромно стало, що я разом з цими), підійшла дівчина з тонкими, одухотвореними рисами. Спитала, хто я, чого я тут, чи вірую. Відповів. Вона розповіла про себе. Вчиться в технікумі. Рік тому захворіла, глибоко вражена тяжкою смертю матері. Всі її залишили, мучилась одна. Прийшли баптисти, допомагали на господарстві, втішали духовно.

— Гарно в них і дружно. Всі пам’ятають одне про одного, піклуються. Я співаю в хорі, малюю плакатики.

— Але ж нудно, мабуть, це все так несучасно, примітивно.

— Так, буває нудно. Але ж це від мене залежить. У нас багато цікавих книжок, і в хорі цікаво, багато молоді.

— А чому мелодії світські? Адже старовинні церковні мелодії ближчі до духу релігії і гарнішими вони здаються.

— Мені ці більше подобаються. І слова гарні. Мій товариш сам складає і музику, і слова.

Раптом всі стали півколом.

Вийшов молодий хлопець, «брат» з Одеси.

Говорив він нервовим, схвильованим голосом.

Виявилось, що по тюрмах сидить дуже багато «братів» і «сестер». Звертались до Мікояна і Косигіна. Мікоян обіцяв випустити, якщо ті не винні. Далі були гнівні слова на грані звинувачення влади. Але причепитись було важко: звинувачення було між словами і в тоні.

Виступив другий.

— Швидко новий навчальний рік. Наші молодші сестри й брати підуть до школи. Там їх чекають образи, знущання, залякування. Помолімось, щоб Бог послав їм витримку, сили.

Я ніколи до цього не чув про переслідування за віру. І раптом…

Знову відновився діалог. Атеїсти ще більше розперезались. До пастиря атеїстів підійшла стара жінка. Вона ласкаво пояснила йому, що вони нічого поганого не роблять, навпаки, борються з пияцтвом і розпустою. Потім прочитала свої вірші — дуже примітивні, але зміст зворушливий. Я не люблю сентиментальності, але на тлі «безбожних» аргументів якимись особливо близькими видались ці вірші.

Викладач також відповів віршами. Рубаний вірш а ля Маяковсь-кий — «агитатор и горлопан». Щось примітивно-атеїстичне, за змістом — гірше від віршів Дем’яна Бедного.

Вона запитала, чиї вірші.

— Мої.

І тут я не витримав:

— А ви хто такий?

Він бачив, що я курю, і тому по-дружньому відповів:

— Я російський поет. Володимир Сталь.

Ненависть до цієї самовдоволеної свині так і бризнула з мене, і я, заїкаючись і плутаючись у словах, почав каламбурити:

— Воно й видно, що сталініст. А я — «россійскій» математик і кажу вам, що ви всі — негідники й хами. Чого ви тут?

Він розгубився. А мені стало соромно за пафос, заїкання, за невдалий каламбур.

Віруючі налякано дивились на несподіваного «захисника». Адже вони старались не дражнити звіра, а я спровокував скандал. Я зрозумів це і швидко пішов на станцію.

Дізнавшись від мене про це все, моя знайома, біолог Юлія Олександрівна Первова, активна учасниця клубу «Алых парусов», опікунка Ніни Миколаївни Ґрін, розповіла свою історію.

На доручення парткому вона якось їздила в інший ліс атеїзувати іншу групу сектантів. Їй нарозповідали про бузувірство, фанатизм секти. Побачила вона таку саму картину, що й я.

Почала м’яко агітувати, але наткнулась на спокійну впевненість у своїй правоті, просту переконливість віри, побачила безсилість своєї вченості перед моральними аргументами цих простих і «забобонних» людей.

Почала ходити на кожні збори. Побачивши її терплячість і шанобливе ставлення до них, стали запрошувати до себе додому — на чай.

Вона полюбила кількох, вони — її.

Коли одну родину почали переслідувати, вона допомогла влаштуватись на роботу, доглядала дітей.

Я попросив познайомити мене з ними, але якось не вийшло. Мабуть, боялись, що наведу на них КДБ. Вже після всіх арештів 72 року Таня заприязнилася з родиною Вінсів та інших баптистів. Вони перестали нас боятись.

«Крихітні оповідання» (чи «Крихітки») покорили нас новими гранями генія Солженіцина.

Я вихований у дусі класової ненависті і ніколи, мабуть, її не позбудусь. Тому мене найбільше зачепило «Озеро Сегден». Все таке знайоме, нічого нового у змісті, але як добре сказано про «слуг народу»:

«Лютый князь, злодей косоглазый, захватил озеро, вон дача его, купальни его. Злоденята ловят рыбу, бьют.уток с лодки». Але без останніх слів оповідання це неповне:

«Озеро пустынное. Милое озеро.

Родина…»

І вся страшна історія Родіни-Батьківщини постає перед тобою. Слова й фрази казки переливаються у слова «сучасні» — дача, купальні, і бачиш, що злі хани, князі, царі й наші вожді — тотожні.

Дивно, що зараз все валять на ідеологію. Адже в татаро-монгольських ханів, православних государів і «більшовицьких» пастирів народу ідеології різні, а суть дуже схожа.

Коли читаєш історію держави Російської, «возз’єднання» України з Росією і самвидав про табірну Росію, Росію ГУЛАГу, то так і рветься з тебе крик:

«Милое озеро. Родина милая».

Ось автор дивиться на тих, хто робить ранкову гімнастику. І здається, що моляться — кланяються, ритуально рухають руками, зосереджені. І здогад — поклоняються тілу. Але чому не духу?

Ось воно, те, що давно вже мерехтіло у свідомості, а тут розкрите лаконічно і прозоро: головний порок нашої цивілізації — її буржуазність.

Солженіцин навряд чи погодиться з таким розумінням його. Але геній тому й геній, що зображає життя набагато глибше й ширше, ніж говорить його власна свідомість, його ідеологія. І кожен бачить у великих творах те, що він сам бачить у житті або що міг побачити. Не лише окремий читач, але й кожна епоха по-своєму розуміє Євангеліє, «Фауста», «Кобзаря».

Достоєвський у свідомості своїй політично був справді «архіреакціонер» — антисеміт, антиполяк, прибічник реакційно-слов’янофільського загарбання нових земель в ім’я спасіння слов’ян і т. д. Але ж не це, не політична свідомість — головне у нього. Як митець він показав Росію над прірвою, у пасквілі на революціонерів, у «Бісах» передбачив бісівщину сталініани. І це лише мала частка його прозрінь.

Навіть у найреакційніших його ідеях було зерно правди гуманізму. Лише поверховість художнього мислення, партійні окуляри-міфи перешкодили революційним демократам і їхнім послідовникам побачити цю правду.

Ще перед «Раковим корпусом» з’явилась у журналі «Москва» «Повість про пережите» Дьякова. Вона була частково опублікована раніше з присвятою Хрущову, гуманістові, що, мовляв, відновив ленінські норми і реабілітував справжніх комуністів.

Дьяков писав про табір, наводив нові страшні факти садизму табірного начальства. Але було щось патологічне у підході «істинного комуніста» до табірної тематики.

Довкола стільки справжніх ворогів — власовців, бандерівців і білогвардійців, і серед них ми — істинні, твердокам’яні, віддані, невинні. Що ж, табір і має бути суворим (значить, і садизм наглядачів повинен бути!), але тільки до винних.

Ось серед зеків проводять передплату на державну позику. Вороги — не хочуть. А ми, істинні, радіємо: значить, в нас вірять, вважають, що ми — радянські люди. В одного «істинного» немає грошей, він переживає з цього приводу.

Ось колишній воєначальник громадянської війни, командир корпусу Тодоров дістав десь «Короткий курс ВКП(б)» і тішиться. Він читає про XI з’їзд партії і мало не плаче від розчулення: ось на цьому з’їзді Ленін похвалив книгу Тодорова.

Один з героїв спогадів Дьякова, білогвардійський офіцер, якось слухаючи «істинних», сказав, що комуністи, як карасі на сковорідці: їх смажать, а вони підстрибують від радості.

Ці «істинні» нічим принципово не відрізняються від своїх катів, вони, може, і ще гірші, бо тільки люди зі звихнутою свідомістю можуть захоплюватись книжкою, яку написав їхній кат, книжкою, що явно бреше про них же, про їхню революцію, про їхню ідеологію.

Ми прочитали цю книгу щирого, чесного сталініста і жахнулись: як міф може спотворити всі людські почуття, не кажучи вже про ідеології! (В Парижі ми пережили зустріч з цією перверзією ще гостріше, коли потоваришували з Артуром Лондоном та його дружиною. Почувши моє характеристику Ж. Марше — «падлєц», дружина страшно катованого колись чеського комуніста зчинила такий галас, що здавалось — це ми його катували, це ми його зрікалися. Нечисте сумління, параноя, шизофренія чи якась містика комуністичних стигматів?) Нічого людського, окрім ідеї-ідола: мучать їх і справжніх ворогів, а вони виправдовують садизм до побратимів по нещастю. Жертва ближча до ката, ніж до іншої жертви, лише тому, що кат називає себе тим же словом, що й сама жертва!

Повість у «Москві» вийшла без присвяти Хрущову-волюнтарис-тові. Дьяков, мабуть, вирішив, що він не мав рації щодо партії, і виправився разом з «генеральною лінією», він же «істинний», і помилки партії — його помилки.

Те саме явище — незламна віра в слово і в дуже «гнучку» «генеральну лінію» описана і в іншій самвидавівській речі, у «Крутому маршруті» Євгенії Ґінзбурґ. Вона, сталіністка, їхала на каторгу в «столипінському вагоні». Завели нових жінок-в’язнів. Всі так і ахнули — півголови поголено. Хтось сказав, що в царські часи жандарми були гуманніші. «Істинні» обурились — антирадянщина! Адже тоді повністю голили, а тепер половину — значить, гуманніші. (До речі, обидві сторони не мають рації щодо цього факту — і в часи царизму, бувало, голили півголови! Мені казали про це каторжани, що побували і в «реакційній» каторзі, і в «гуманній», «радянській»).

Зав’язалась суперечка між «істинними» і ворогами. Істинні не витримали антирадянщини і, заглушуючи ворогів (ось звідки пішло глушіння закордонного радіо!), заспівали… «Широка страна моя родная». «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Вони їдуть на каторгу, в каторжному вагоні, і радіють… як карасі на сковорідці… зі своєї свободи.

Не «істинному» цього зрозуміти не можна. Тихонов сказав: «Гвинти би робити з цих людей». Ось воно. Це ж не люди, а залізо. Зверху — «залізні» Дзержинський і Єжов, а внизу «твердокам’яні», «незломні» «гвинтики». Це слова соцреалізму, «істинної» філософії, це вони самі так себе називали! І дуже чітко визначили свою нелюдськість: зверху й донизу супермени.

Людське для них — «абстрактний буржуазний гуманізм», «інтелігентське болото, гниль», «буржуазні забобони». Це «болото» «вагається», «сумнівається», «жаліє», «рефлексує», і — о святий Сталіне! — воно здатне любити жінку, класово чужу. А «гвинтики» (термін Сталіна), карбуючи «пролетарський крок» у лавах («Кто там шагает правой? Левой! Левой!»), «пруть напролом» до «сяючих вершин», тобто в табори, психушки, щоб там зневажати і ненавидіти «інтелігентів» — отих-от в «окулярах».

Тичина писав: «Загостренням, сталинням» — проти ворога (сталинням — неологізм від Сталіна і сталі).

Їх лякає тільки одне. «Ужас из железа выжал стон — по большевикам прошло рыданье».

Не те що стогін, а страховинні крики під тортурами своїх товаришів-чекістів, але не крики болю чи ненависті до товаришів-катів, а гніву й презирства до… себе й своїх однодумців. Ридали над своїми нескоєними злочинами проти Йосифа Віссаріоновича і мудрої партії, над своєю зрадою революції, народу, над своєю шпигунською діяльністю. Залізо виявилось плаксивим, обпльовувало саме себе, зраджувало все на світі.

А «гнилий», «дрібнобуржуазно, абстрактно гуманістичний» поетик-жидик Осип Мандельштам б’є по морді п’яного ката і «лівого» есера Блюмкіна, пише вірші проти оберката Сталіна і вмирає в таборі, читаючи віршики якогось Петрарки.

І скільки ж їх, таких протистоянь духу буде проти «міфу про залізо»?!

Українець, інтелігент з «рефлексією», режисер Лесь Курбас. Він за революцію, поки вона несе визволення Україні і трудящим. Революція перероджується у контрреволюцію, за нею, тобто за «генеральною лінією», по-рабськи йдуть слідом «як скеля непорушні» (Тичина), а «м’якотілий» Курбас раптом стає непокірним, «негнучким» і… гине на Соловках, не зрадивши, не продавши нікого і не зрікшись жодної зі своїх ідей.

Курбас створив новаторський театр «Березіль». Більше, ніж театр, — це був початок «Академії» української культури. Як режисер він не копіював ні класика наукового театру Станіславського, ні новатора Меєрхольда. Курбас висловлював український дух у його трагічній революційності, в нових естетичних формах.

Що ближчає голод і знищення революції, української культури, то далі відходить він від революційно-контрреволюційної партії. А геніальний Тичина, «скеля», навпаки, гартується «сталинням» і перетворюється спочатку на приплентача, а потім на політичного покидька і поетичного нікчему.

Історія Курбаса розкрила нам очі на Україну, на значення «рефлексії», сумнівів, культури для сили духу.

Поступово я почав усвідомлювати себе як українця.

Пригадується Одеський університет, 3-й курс (1959 рік). Черговий спалах партійного «українофільства», вмовляють викладачів читати лекції українською. Але всі вони інтернаціоналісти і вперто тримаються за мову, якою «разговаривал Ленин».

Лише один парторг факультету Лібман намагається говорити ламаною українською мовою. Я підводжусь і глузливо прошу не псувати прекрасну українську мову.

Мені було цілком і повністю плювати на рідну мову, але «інтернаціоналізм» мій не витримав, щоб якийсь жид вчив нас української мови, що вже відмирала під натиском мови майбутньої, комуністичної Землі.

Але навіть у ті мої антисемітсько-інтернаціоналістські роки щось українське жевріло в мені — «Лісова Пісня» Лесі Українки, «Кобзар», пафос, сльози на очах від українських пісень.

Але зовсім ледь-ледь, з кожним роком відмираючи.

У Києві я довідався про молодого Тичину, того самого, примітивними віршами якого нас мучили в школі. Відкрилось щось наскільки глибоке в українській культурі, якийсь загадковий оптимізм, несльозлива ніжність, глибоко релігійна думка, суто українська.

Виявилось, що в Україні було дві вершини поезії — Шевченко й Тичина, два полюси українського духу, що зливаються десь біля джерел і на вершинах.

На інші мови це неможливо перекласти — вірші Шевченка й Тичини. Хіба що музику їхню й думку.

Збірка «Сонячні кларнети», опублікована на початку 20-х років, — вершина генія Тичини, далі він падає, спочатку опускається до не завжди вдалої формальної витонченості й словотворчості, а потім до естетично-політичного самозаперечення — до нуля, а може й нижче, перетворюючись у мінус-Тичину, на антикультуру-соцреалізм.

Пригадується смішний епізод. Якось я сказав другові про те, що моїм улюбленим віршем до школи був «А я у гай ходила». Він пригадав: «А, Тичина!»

Я був вражений тим, що у мого друга зовсім немає відчуття стилю, мови поета. Адже нікчемний Тичина не міг би написати такого вірша. Побились об заклад. Я програв його і ніяк — доки не прочитав «Сонячних кларнетів» — не міг зрозуміти, як Тичині вдався хоч один вірш.

У цьому епізоді віддзеркалюється вся прірва між молодим і зрілим Тичиною.

Постає питання про психологічні й соціальні причини деградації Генія Тичини, таланту Шолохова та Суркова й тисяч інших поетів і прозаїків.

Український поет і критик Василь Стус, що зараз перебуває на засланні, написав роботу «Сходження на Голгофу». Стус показав поетапне падіння Тичини, вказав на соціальні й деякі психологічні причини цього падіння. Стус пише, що слава Генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом… Поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший «гріх» перед добою. Проте психологічне дослідження цієї проблеми ще чекає своєї черги.

Тичина, драматург Микола Куліш, українські художники 20-х років лише трохи розкрили переді мною потенційне багатство української культури, але сам я усвідомлював себе росіянином, так само, як і моя сестра.

Невдовзі після процесів 66-го року в самвидаві вийшла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До цього нам з Танею здавалось, що в національній політиці, окрім антисемітизму й депортації малих народів, КПРС проводить правильну, «ленінську» політику. І зненацька дізнаємось, що Ленін говорив про потребу «українізації українських міст», що не тільки дозволено самовизначатись, але й треба розвивати українську культуру. Дзюба розповів нам також про те, як знищили «українізаторів» в КПУ. Дзюба навів безліч прикладів свідомих і несвідомих проявів великоросійського шовінізму.

Багато що вразило (наприклад, фраза: «Нещодавно святкували навіть 450-річчя «добровільного приєднання» Казані, тієї самої, яку дощенту вирізав Іван Грозний»).

Дещо спочатку видавалось нам перебільшенням, наприклад, що, розмовляючи по-українськи, можна почути у відповідь пропозицію говорити «по-чєловєчєскі» (тобто по-російськи).

Але ось я сам почав розмовляти рідною мовою під впливом Дзюби-ної книги. Говорити було важко, бо мову я знав, але активний словник був дуже бідний. До того ж, коли всі розмовляють по-російськи, то майже ні з ким розмовляти, практикуватись у мові.

І ось одного разу в бібліотеці Академії наук я попросив українською молодика подати мені книжку. І почув у відповідь: «А по-людськи ти вмієш розмовляти?»

Кров шугнула мені в голову. Ось тут я і став українцем остаточно, як стають євреями радянські євреї під впливом «космополітської» чи «антисіоністської» пропаганди.

За якийсь час я почув таку саму фразу вдруге, але не образився, бо на той час з’явилась національна гордість.

Моя дружина, напів’єврейка-напівросіянка, прочитавши Дзюбу, зрозуміла, що, доки є антисемітизм, вона все-таки єврейка, хоча єврейську культуру знала лише з творів Шолом Алейхема, Переца Маркіша, яких вона любила, як і я, українець, як любила російських, французьких, англійських письменників.

В одному з українських міст вчителька історії, єврейка, розповідала своїм учням правду про все, що відбувається в країні — про процеси, про брехню соцреалізму, про деградацію суспільства і т. д. Проте, коли учні запитали її про національне питання, вона відіслала їх до офіційних джерел: «Це нецікаво. Тут все зрозуміло».

За декілька місяців вона прочитала Дзюбу. На черговому уроці вибачилась перед учнями:

— Я нічого не розуміла в національному питанні.

І переповіла їм Дзюбину працю.

Було це в Києві. І була ця вчителька, хоч і не історії, Світланою П., дружиною Мирона П. Нашу дружбу з ними в книзі я приховав, хоча ДБ й знало. Саме вони познайомили нас з Майєю Каганською, Майя свою чергу з Вадимом Скуратівським й багатьма іншими людьми.

29 вересня 66-го року мене запросили на мітинг у Бабиному Яру.

Ледве знайшли місце, де зібрались люди. Величезна юрба, чоловік 400–500, увесь час під’їжджають і від’їжджають таксі.

Навколо — гори сміття, попелу (хтось сказав, що це попіл тих, кого спалили німці, я здивувався з такого безглуздя, але щось, що нагадувало трагедію Бабиного Яру, справді було у цих купах попелу).

Навколо міліція. Стоять спокійно, дивляться.

Люди поставали купками, розмовляють про щось. Стоїть і плаче стара жінка: тут розстріляли її дітей.

Один з гуртів почав збільшуватись. Мені сказали, що виступає Віктор Некрасов. Поки я пробився до нього, він вже закінчив говорити. Некрасов говорив про те, що влада не хоче ставити пам’ятник жертвам Бабиного Яру. Після Некрасова виступив Дзюба. Натовп навколо нього був такий великий, що до мене долинали тільки окремі слова.

Один старенький, почувши українську мову, розхвилювався (українська мова в Бабиному Яру свідчила для нього про те, що виступає антисеміт; це обивательське уявлення не було тоді винятком: київські євреї пам’ятали «єврейський погром» 1947–1952 років, коли Корнійчук та інші маститі українські письменники таврували «космополітизм»).

— Що він каже? Хто він такий, по якому праву? Хай краще відповість, чому пам’ятника немає?

Я, ледве стримуючись, відповів:

— Він про пам’ятник говорить.

Той здивовано спитав:

— Гаразд, ви скажіть, чому немає пам’ятника?

Я вже злісно кинув:

— Антисемітська держава не може ставити пам’ятник євреям.

Мій співрозмовник позадкував і почав відходити.

Я навздогін кинув зі злом:

— А це друга причина, чому пам’ятника немає — тому що ви боїтесь.

Виступ Дзюби у Бабиному Яру опубліковано на Заході, тому не буду його переказувати. Суть його — у протесті проти антисемітизму, Дзюба говорить про те, що влада намагається посіяти ворожнечу між українцями і євреями, про необхідність єднання всіх народів Союзу в боротьбі за свої національні права.

Після Дзюби виступив письменник Антоненко-Давидович, що відсидів у таборах за Сталіна за український буржуазний націоналізм. Антоненко-Давидович розповів, як декілька українських письменників домоглись заборони антисемітської книги Кичка «Іудаїзм без прикрас». — Хрущов хотів українськими руками переслідувати євреїв. Наприкінці Антоненко-Давидович сумно додав, що книжка Кичка все-таки продається у магазинах, незважаючи на формальну заборону.

До Дзюби підійшла якась стара жінка й закричала:

— Мене тут розстріляли. Я два дні лежала під трупами, а потім вибралась. Моя квартира поруч, з вікна видно Яр. Я не можу тут жити, мені страшно тут. Вже стільки років я добиваюсь нової квартири, пишу до влади. Допоможіть мені.

Потім розповіла, що вона — одна з декількох людей, які врятувались, і бачили те, що відбувалося. Вона ходила у Спілку письменників, просила записати її свідчення. Не захотіли.

— Запишіть і напишіть ви.

Вони обійнялись. Жінка записала Дзюбину адресу.

Я пізніше запитував у Дзюби, чи приходила вона до нього. Ні…

На горбок вискочив молодий хлопець-єврей. Він почав з того, що антисемітизм — один з видів антигуманізму. І оскільки боротьба проти людини часто починається з боротьби проти євреїв, то євреї мають бути першими в боротьбі за гуманізм, а не думати тільки про себе.

Як приклад справжнього, а не словесного гуманізму він навів «чарівну казку країни чарівника Андерсена» — про те, як король і королева Данії, а за ними весь датський народ одягнули жовті зірки — після того, як фашисти наказали євреям одягнути «моґендовід». Німці розгубились — такого вони не сподівались. Євреїв вдалося вивезти морем з Данії.

Про цей випадок я тоді почув вперше, згодом він став надбанням широких кіл.

Хтось намагався зняти виступи кіноапаратом. Але міліціонери засвітили плівку, як тільки та людина відійшла від Бабиного Яру.

Після мітингу Дзюба й Сверстюк поїхали покласти вінок на могилу М. Грушевського, видатного українського історика, Президента Української народної республіки часів Центральної Ради. 29 вересня його день народження.

Через декілька днів до Сверстюка на роботу (він був редактором «Українського ботанічного журналу» — після того, як його вигнали з Інституту педагогіки за виступ проти дискримінації української культури) прийшов полковник КДБ.

— Куди ви їздили 29-го вересня після Бабиного Яру?

— На Байковий цвинтар, щоб покласти квіти на могилу Грушевського.

Кагебіст почав розповідати про контрреволюційну діяльність Грушевського і тому подібні нісенітниці.

Сверстюк спокійно вийняв зі столу газету «Літературна Україна»:

— Прочитайте, що тут пишуть про наукові заслуги Грушевського.

— Та як вони посміли!..

Розмова завершилась.’Після цього справді більше ніхто в радянській пресі не писав жодного доброго слова про Грушевського.

Дзюба розповів мені ще одну цікаву деталь його виступу в Бабиному Яру.

До нього підійшов хтось у цивільному, представився працівником карного розшуку і тихо шепнув:

— Тут багато кагебістів. Бережіться.

Я все частіше зустрічався з усілякими українськими патріотами. Про декого з них розповім пізніше, а зараз спинюся на «культурниках» і «хуторянах». Культурники — художники, музиканти, літератори, артисти, режисери та інші представники мистецтва. Вони розвивають українську культуру, збирають фольклор, організовують хори, відроджують старовинні обряди.

Одного разу мене завели у приватний музей скульптора Івана Гончара. Гончар у себе вдома зібрав величезну колекцію предметів народного мистецтва й старовинний посуд запорізьких козаків, рушники, картини, ікони, писанки, козацьку зброю і т. д.

Місця в нього мало, тому він ледве розміщає вдома лише частину своєї колекції.

Коли заходить гість, то йому ставлять магнітофонні записи народних українських пісень, козацьких дум.

На столі — книга відгуків. Я бачив уже три томи. Записи не лише українців, а й німців, японців, росіян, євреїв, кримських татар; записи багатьма мовами.

На мене багато що справило враження чогось нового, чого немає в офіційних музеях.

Хірург Ераст Біняшевський зібрав декілька тисяч писанок. Писанки — яйця, які покривають різноманітними візерунками і приурочують до Великодня. Але звичай цей ще з давніх, дохристиянських часів і пов’язаний з українськими міфами. (Писанки — один з найориґінальніших і найпрекрасніших витворів українського народу.)

Не тільки в кожній області, але й у кожному селі колись була своя традиція розписування яєць, свої малюнки. Але у Східній Україні зараз писанок все менше, і їхня естетична цінність зменшується, бо малюнок поступово стає міщанським і соцреалістичним. У Західній Україні писанкарське мистецтво також підупадає, але все-таки можна знайти високохудожні, а серед них і давні за мотивами.

Біняшевський домігся, щоб видали альбом «Писанок». Більшість тиражу пішло за кордон: валюта треба, та й пропаганда розквіту українського мистецтва за радянської влади потрібна.

Біняшевський мріяв про другий альбом, який доповнив би перший новими різновидами писанок, але навряд, чи йому це вдасться: КДБ перейшло в наступ і проти «культурників».

Формально до культурників приєднуються «хуторяни», або «галушечники» (аналог російських «квасних патріотів»). Їхній патріотизм полягає в носінні «форми» українця (козацькі вуса, вишита сорочка) і в співанні українських пісень. Вони бояться і не люблять таких, як Сверстюк, Мороз, — навіщо дражнити владу, накликати на Україну гнів Москви. Багато з них, українських лібералів, ненавидять інші народи. Ненависть часто породжується через комплекс неповноцінності й страх.

Одна з «хуторянок» І. С. — нащадок знатних українських родин, мало що не з Рюриковичів, перших київських князів. Вона — символ стародавньої України для багатьох патріотів, навіть «культурників» (ми, українці, — народ сентиментальний).

Одного разу, невдовзі після судів 66-го року, І. С. розповіла нам зворушливий випадок.

Її, Антоненка-Давидовича, літератора Оксану Іваненко і ще декількох старих письменників запросив міністр торгівлі УРСР. Антоненко-Давидович не пішов.

Міністр виголосив революційну промову:

— Товариші! Приїжджає у Тбілісі іноземець і їсть грузинський шашлик, у Вірменії п’є коньяк, а в Києві він їсть те саме, що й у Москві. Але ж є українська національна кухня! Пропонуйте, що можна зробити в цій справі.

Зворушені «українізатором» травлення патріоти почали виступати так само революційно.

Оксана Іваненко розкритикувала назви кондитерських виробів:

— Що це таке: «Дайте мені 300 грамів «Чапаева» або 200 грамів «Мечты»?

Дехто пішов і далі:

— Ресторан «Поплавок»! Невже немає підходящої української назви?

Було внесено пропозиції збудувати ресторан «Вітряк», «Хата» і ще якісь. (Дещо потім здійснили і навіть непогано.) І. С. запропонували навчити шеф-кухаря ресторану «Столичний» рецептів української кухні. Вона сяяла від радощів: нарешті домоглись від влади поступок.

Я дивився на неї і думав:

— Якою ціною? Цього року двадцять чоловік пішло в тюрми й табори. А для заспокоєння «патріотів» шпурнули кістку — часткову «українізацію» ресторанів. І вони вдоволені — перемога!

Спершу І. С. ставилась до мене непогано. Коли я почав говорити по-українськи, раптом розгнівалась.

Я почав зауважувати, що деякі шановані мною патріоти мене уникають. Я трохи пометикував, здогадався і прямо запитав І. Світ-личного:

— Це І. С. щось погане про мене сказала?

Він ухилився від прямої відповіді.

— Але ж ви її знаєте. Чи можна тому, що вона каже, довіряти?

Він підтвердив, що не можна.

Потім вже дізнався, що, за її словами, я — агент КДБ і намагаюсь втертись у довіру до українців:

— Та й дружина у нього єврейка!

Головна риса «хуторян» і шовіністів — глупота й усілякі комплекси. КДБ вміє використати ці риси і витискати з них потрібне. Не випадково саме «хуторяни» й шовіністи найчастіше видають своїх друзів кагебістам. Не уникнула цього й І. С. в 1972 році.

Одна моя знайома, єврейка, якось роздивлялась картини українських художників. Двоє «патріотів», вирішивши, що вона росіянка, почали розмову:

— Скільки разів гетьман Сагайдачний палив Москву?

— Сім.

Далі пішли докази грузинського походження Петра І та інша «критика» нікчемності росіян.

Одного з них я знав доволі добре. Після 68-го року його не стало ні видно, ні чутно.

Я зачепив тут лише одну причину політичного мовчання чи зради — лібералізм (хуторяни — окремий випадок): боягузливе мислення і практична бездіяльність або непослідовність, незавершеність дії.

Але тісніше я зіткнувся з іншим явищем — із роллю невіри, песимізму в розвитку політичного індиферентизму, конформізму і навіть зради.

Все почалось у нас із суперечок навколо Достоєвського, зокрема — «Бісів».

Ще в 26-річному віці я не міг читати Достоєвського: сентиментальність, емоційна і сюжетна плутанина, важкі й незграбні переходи — все це відштовхувало.

Любов до Достоєвського прийшла раптово, якось одразу. Кафка, Йонеско, сюрреалісти підготували ґрунт для сприйняття Достоєвського.

Я почав ковтати твори Достоєвського один за одним, як наркоман. Захоплення Достоєвським охопило і найближчих друзів.

Спершу всі суперечки зводились до обміну захопленими фразами, до аналізу тих чи інших ідей.

Головні ідеї, навколо яких розгорались суперечки: «біси» революції і контрреволюції; «якщо Бога немає, то, значить, все дозволено»; віддаю квиток в царство Боже, якщо треба простити катів, якщо до царства Божого треба пройти по муках тисяч людей; якщо «кришталевий палац» майбутнього, майбутнє сучасного суспільства будуватиметься хоча б на одній «сльозинці», то відкидаю, не хочу приймати таке майбутнє.

Якщо ці ідеї, на перший погляд, і утопічні, то цілком гуманні.

Але коли почав читати «Щоденник письменника», побачив ту саму реакційність, про яку писав Ленін. Була вона і в художніх творах, але приглушував її геній письменника, образи «принижених і ображених», гуманізм Достоєвського.

У «Бісах» винні у всьому — «біси» Верховенські, жидки, ляшки, дурний лібералізм і за всім цим «Інтернаціоналка», тобто іноземці. В інших творах — католицизм, що породжує матеріалізм, Бернарів, соціалізм. Цьому всьому протистоїть Богом вибрана російська людина, вона ж вселюдина (улюблена ідея радянського шовінізму: російський націоналізм є інтернаціоналізм).

Таких реакційних ідей у Достоєвського я став помічати все більше і показувати друзям. Це викликало гнівні звинувачення в опошленому сприйнятті мистецтва, у марксистському недоумстві, в математичному засушуванні сприйняття.

Я заперечував, кажучи, що треба все-таки розрізняти ідеологію письменника і його художнє бачення світу. Я люблю Достоєвського як глибокого мислителя-художника, але не політика. Як політичний ідеолог він суперечить власному християнству.

Але одразу постає питання: як від гуманістичних принципів, від співчуття до «принижених та ображених» Достоєвський прийшов до антисемітизму, почав підтримувати лицемірно-слов’янофільську політику царизму, товаришувати з такими, як Катков, князь Мещерський і Победоносцев, — опорою того ладу, який породжує приниження і голод?

Відповідь на це дає сам Достоєвський, розбираючи «шигальовщину»: з вимоги абсолютної свободи випливає абсолютний деспотизм.

Те саме і в «достоєвщині», тобто системі політичних поглядів Достоєвського. Достоєвський, як і його антипод Шигальов, — моральний максималіст, тільки основні моральні цінності у них різні. Максималізм Достоєвського також призводить до поглядів, що протилежні початковим.

Не можна, аби будь-яке страждання особистості виникало через боротьбу за краще суспільство. Але ж неможливо, щоб яка завгодно діяльність не зачіпала інтересів інших людей, не завдавала їм страждань. Ставши на позиції етичного максималізму, ми або прирікаємо себе на байдужість, безплідність (в Одкровенні святого Йоана сказано про байдужих: «Ти ні холодний, ні гарячий, якби ти був холодний чи гарячий!»), або переходимо на позиції підтримки тієї чи іншої антилюдської ідеології.

Мої друзі опротестовували цей аргумент тим, що я нав’язую всім ідеологію. Я попросив запропонувати альтернативу. Запропонували толстовство і відмову від будь-якої ідеології. Я вважав, що у толстовців не любов до ближнього, тобто активні спроби допомогти людям, а доброта, тобто всього-на-всього некоєння зла (сам Толстой був вищий за своє толстовство і тому активно боровся проти смертної кари, проти антигуманістичної науки, техніки, промисловості і т. д.). а некоєння зла — така сама байдужість.

Достоєвський якраз і заперечує відмову від будь-якої ідеології: «Якщо Бога немає, то, значить, все дозволено». Під Богом ми мали на увазі духовну основу для життя, для моралі. Якщо немає сенсу життя, то не тільки все дозволено, а й взагалі все в житті безглузде, абсурдне.

Упродовж року-двох мій головний супротивник і справді прийшов до того, що «все було, є і буде лайно».

Цей друг-ворог — людина незвичайної сили духу; та мало кому вдається втриматись у духовній атмосфері абсолютного песимізму, абсурду і не скотитись до якоїсь ідеології відчаю і підтримки тієї чи іншої антигуманно!’ позиції, що випливає з цієї ідеології.

Я стверджував, що на цьому вони й закінчать.

Обидві сторони використовували аргументи Достоєвського. Кожна суперечка пізно вночі закінчувалась тим, що всі обмінювались фразами з нього. Я на прощання кидав: «Якщо Бога нема…»

Ця думка видавалась мені особливо важливою не лише з теоретичних міркувань. Я бачив підтвердження її у повсякденному житті.

З кожним роком зростала злочинність. У пресі спочатку про це мовчали, а потім почали писати про.,, злочинність на Заході. Серед книжок і статей про злочинність у США були дуже цікаві — фактами й аналізом.

Велике враження справила книжка Трумена Капоте «Звичайне вбивство». Мене вразило те, що процеси розвитку злочинності в СРСР і США якісно тотожні. Збігались навіть деталі. Наприклад, у США вийшли на дорогу двоє солдатів і почали розстрілювати тих, хто проїжджав — під Києвом трапилось те саме. І там, і в нас вони це робили, тому що… жити нудно. «Життя — лайно», — каже сержант Йорк у Капоте, пояснюючи причину своїх злочинів. Ці слова — простонародне висловлення думки Достоєвського.

Безкорисність, беземоційність, взагалі відсутність явної мотивації злочину — це та нова якість, що з’явилась у наш час.

У Києві двоє хлопців, школярів, прийшли до однокласниці, зв’язали її, обклали папером і підпалили. Не поспішаючи, покурюючи, вони дочекались її смерті і, навіть не замітаючи слідів, пішли собі. Це третя якість «прогресу» у злочинності — байдужість до покари: їм своє життя так само байдуже, як і чуже. Я розпитував тих, хто ознайомлювався з психіатричним обстеженням цих хлопців. Виявилось — психічно нормальні.

Я почав збирати матеріал для статті про злочинність і причини, що її породжують. Познайомився для цього з визначним фахівцем з жіночої злочинності — доктором Н.

Н. дала прочитати протокол допитів малолітніх повій.

Один з них особливо «випукло» виявляє специфіку «модерної» злочинності.

Дівчина приїхала з села вчитись у місто, в технікум. На наступний день навчання однокурсник запропонував їй «переспати». Вона відмовилась. Через тиждень, після великої пиятики вона йому віддалась. Через день він привів товариша, і вдвох з товаришем вони з нею переспали. Потім по 5, 6, 7, і т. д. чоловік щодня. Слава про її «витримку» розійшлась по технікуму, потім по містечку. Пішло по 12–15 чоловік.

Приїхала до міста футбольна команда, і всі гуртом відвідали рекордсменку.

Нарешті в неї почали боліти статеві органи.

Якось у лісі до неї причепився цілий гурт — 10–12 осіб. Вона попросила:

— Мені боляче, не треба.

Хлопці стали насміхатись:

— Що, слабо?!

Підійшов ще один гурт, трохи менший, і виручив, відбив дівчину. Вона запропонувала вдовольнити їх іншими способами — і відтоді вже нікому не відмовляла.

Почались розлади нервової системи, все більше боліли статеві органи.

Прийшла в лікарню. Лікарі послали в міліцію.

Слідчий запитав її:

— А навіщо тобі це було треба? Невже так смачно?

— Не дуже.

Н. пояснила, що ця дівчина психічно нормальна, зовсім не німфоманка.

Тут впадає у вічі не лише «з нудьги», а й те, що за всі шість місяців цієї епопеї не знайшлось жодної людини, яка б нею зацікавилась не сексуально і допомогла б облишити розпусту, що загрожувала здоров’ю. Весь технікум, все містечко знало — або мовчали, або «користувались».

І ще елемент «об заклад», елемент рекорду, немає значення, якого: хто далі плюне, хто більше з’їсть, хто більше… Це також від духовної порожнечі — спорт рекордів.

Я запитав у Н., чому зростає злочинність у СРСР.

— Розумієте, у нас же немає статистики і наукового статистичного аналізу злочинності, навіть у мене, спеціаліста. Але за моїми спостереженнями у розпусту найчастіше кидаються дівчата без батька чи матері.

— Це несерйозне пояснення. Сирітство може пояснити тільки незначний відсоток злочинності, тим більше, що у цих випадках сирітство лише один з чинників, і не головний. Мають бути більш загальні причини. Ви марксистка і тому не можете не шукати соціальних причин. На них, зокрема, вказує якісна тотожність зростання злочинності у США і в СРСР.

— Причини у них і у нас різні. Я не думаю, що соціальні причини пояснюють радянську злочинність.

Приблизно через півроку після наших суперечок з’явилась стаття у «Новом мире». Розглядались різні теорії злочинності у західних вчених. Кожен розділ-«теорія» починався з відповідної цитати Достоєвського із «Злочину й кари». Автор доводив, що жодна з теорій не пояснює загального в злочинності, обмежуючись окремим.

Мене здивувало, що основної ж думки Достоєвського, тобто «Якщо Бога немає, то все дозволено», автор не навів. Як мені здається, оце ось «Бога немає» і є основна причина зростання злочинності у всьому світі. Ніцше писав колись про те, що Бог помер, але звістка про це не дійшла до наших вух. До жменьки інтелігентів вона дійшла вже в його часи. Зараз же ця звістка просочилась у народні глибини. Бог помер, а нічого гідного Бога не створено.

У нас у СРСР для мас упродовж якогось часу Бога заміняла ідея «будівництва комунізму». Тепер в неї або зовсім не вірять, або вірять за звичкою, цілком суміщаючи її із своїм аж ніяк не соціалістичним життям.

Є, звичайно, й інші причини. Фальш моральних закликів керівників, розрив у розподілі благ, дрібнобуржуазна психологія, хамська культура, тобто напівосвіченість. Злочинність дітей верхівки — «з жиру казяться»; внизу — заздрість до верхівки, протест проти гніту, рабської, беззмістовної праці, брак серйозних захоплень, якими можна заповнити дозвілля.

Зростання алкоголізму, наркоманії, психічних захворювань — ще один фактор.

Але всі вони спрацьовують на одному спільному тлі, на загальній основі — немає основ для моральних табу.

Я часто сперечався з тими, що молодші за нас, про те, що можна, чого не можна. Довести, що якесь табу має сенс, майже неможливо. Декого рятує моральна інтуїція. Але вона закладається в ранньому дитинстві. Коли навіть вона і є, то напівосвіченість дає змогу розумові зруйнувати табу, що спирається на моральну інтуїцію.

Основа для моралі більшості — поліція замість Бога, тобто страх перед покарою. Але цього страху замало. Коли юнак потрапляє у табір за легкий злочин, скоєний випадково чи напідпитку, то з табору він найчастіше виходить вже свідомим злочинцем. Тому рецидивістів стає більше. Табір, тюрма — це школа злочинів, розпусти — щонайдикішої, наркоманії і т. д.

Зростання злочинності правило мені за найголовніший аргумент — і щоб відстояти конечну потребу мати ідейну позицію, брати активну участь у самвидаві, і проти захисників існуючого ладу. Для останніх я підкреслював тотожність процесів розвитку злочинності у СРСР і на Заході, що свідчить про глибшу спільність радянської і капіталістичної системи, — спільність, яка підтверджує, що це два різновиди одного суспільства.

Розчарування у можливості чесно й плідно працювати в науці, протест проти того, що відбувається, спогади про часи сталінізму — все це призвело до того, що я вирішив зайнятись систематичним вивченням історії, зокрема, історії партії, аналізом причин загибелі революції, аналізом сучасного Заходу і стану справ у СРСР, а в перспективі — розробити програму дій.

Для всіх цих завдань треба було мати тісні зв’язки з українським і московським самвидавом, друкувати й обмінюватись самвидавівськими текстами.

Мені зовсім не хотілось незабаром потрапити у КДБ. Здавалось, що непомітна праця у самвидаві буде продуктивніша й триваліша.

У травні 1967 року ми отримали з Москви «Лист до IV Всесоюзного з’їзду Спілки радянських письменників» Солженіцина.

Величезна емоційна сила, точно знайдені аргументи і слова, сам стиль справили на всіх, хто читав, враження сліпучого світла, що пробилось через щільну завісу партійної демагогії і словоблудства. Мене особисто вразило поєднання блискучої, незаперечної логіки з пристрасністю. На багатьох цей лист справив враження більше, ніж художні твори.

Невдовзі з’явились відгуки на цього листа. Вісімдесят четверо письменників послали колективного листа до з’їзду на підтримку Олександра Ісайовича.

Прийшов до Києва і чудовий лист до з’їзду Георгія Владімова.

З’явилась надія, що інтелігенція, хоча б гуманітарна, прокинулась і більше не мовчатиме. Не розвіяв цієї надії і сам письменницький з’їзд. Зрозуміло ж було, що ніхто не дозволить зачитати й обговорювати листа на з’їзді, тому мовчанка «інженерів людських душ» здавалась природною.

На річницю 50-річчя Жовтня ми довідались про те, що у містечку Прилуки відбувся робітничий бунт. У листопаді я познайомився з жінкою, брат якої працював на одному з прилуцьких заводів. Сама вона була в Прилуках 6–8 листопада. Зі слів брата й знайомих вона докладно розповіла про бунт.

На одному з заводів працював хлопець, який нещодавно повернувся з армії. Дотепний, добрий, всі знайомі його любили.

Одного разу він пішов на танці. Туди звичайно приходять п’яні хулігани, часто починаються бійки, «підрізають» ножами кого попало. Одна така хуліганська компанія почала чіплятись до дівчат. Хлопець цей втрутився. Був надзвичайно сильний, фігура його викликала страх, — отож, він, беззбройний, змусив хуліганів заховати ножі. Хулігани обмежились матом і погрозами.

Наспіла міліція. Хулігани хутенько зникли. Хлопець, не відчуваючи за собою ніякої провини, залишився. Міліціонери скрутили йому руки, затягнули в машину і повезли у відділення. Там вони били його як тільки хотіли. Проламали череп. Над ранок він помер від побоїв.

Міліцейський лікар встановив, що смерть — від розриву серця.

Труп видали родичам. Ніхто не повірив версії міліції, бо на тілі видно було явні сліди побоїв, голова спотворена.

Весь завод вийшов провести труну на цвинтар. Похоронна процесія проходила повз міліцейську дільницю, де відбулося вбивство.

На свою біду, з дверей дільниці вийшов начальник. Чи то він посміхнувся, чи то не так подивився на процесію — у таких випадках це не має значення, однієї його появи виявилось досить. Якась жінка закричала: «Геть радянських есесівців!» Її підтримали інші жінки, за ними — чоловіки. Натовп кинувся у дільницю, розбив усе, що потрапляло під руки, побив міліціонерів.

Робітники інших заводів також приєднались до бунтівників. Міська влада послала проти бунтарів невелику військову частину, що була розміщена в місті. Натовп робітників почали обливати з брандспойтів, арештували п’ятьох осіб. Робітники підпалили пожежні машини, які військові використовували для того, щоб розганяти натовп.

Три дні страйкували усі підприємства (на одному з заводів знайшовся єдиний штрейкбрехер, та й той приходив і стояв біля верстата, нічого не роблячи: він боявся і робітників, і адміністрації).

Міське начальство втекло. Робітники намагались захопити тюрму, де сиділо п’ятеро арештованих, але побоялись її штурмувати (характерно, що коли увірвались на міліцейську дільницю, то зброю міліціонерів знищили, а не взяли з собою).

Робітники послали листа у ЦК партії з вимогою видати вбивць народові, випустити арештованих і звільнити увесь партійно-радянський апарат міста. Якщо ж влада вишле війська, то прилучани підірвуть газопровід, що проходить через місто.

Якщо вимоги виконають неправдиво, лише на словах, а потім почнуться арешти, то Прилуки знову повстануть (робітники нагадали Брежнєву те, що було гордістю міста: свого часу прилучани голіруч вигнали фашистів з Прилук).

У відповідь на листа прилетів якийсь генерал з Москви. Він виступив перед натовпом, на очах у всіх зірвав погони з начальника міліції і топтав їх ногами (актори всі вони у нас, слуги народу!). Він наказав випустити арештованих, розігнав міське начальство, але вбивцю видати не погодився — це був би самосуд. «У нас є суворі закони для вбивць, і тому ми покараємо його за законом».

Вислухавши цю розповідь, я звернувся до Дзюби: у нього і в його друзів були зв’язки з багатьма українськими містами, а я не можу туди поїхати, бо нікого не знаю в місті.

В описанні подій для самвидаву потрібна була точність — адже найменша помилка потім загрожує і авторові репортажу, і читачам — звинуватять у «наклепі».

Але, на жаль, поїздку до Прилук організувати не вдалося.

Від декількох партійних керівників я чув розповідь про ці події — все в цілому збігалося з тим, що описано вище, але не так деталізовано.

Наприкінці листопада 1967 року по самвидавному ланцюжку прийшла звістка, що 12 грудня буде п’ятдесятиріччя Солженіцина. Усі мої знайомі почали складати привітальні листи й телеграми. Хотілося по-справжньому, не банально висловити любов до письменника, який повернув російську літературу на її попереднє високе місце, до людини великого сумління, яка мужньо й чесно порушила болючі проблеми країни. Один мій друг одержав від Солженіцина дуже теплу відповідь з допискою для тих, хто прислав привітання. Відповідь була великою потіхою для всіх нас. Ми раділи, що культура знову існує, і що їм не вдасться ще раз знищити її.