У карнавалі історії. Свідчення

НА ЕТАПІ АРЕСТАНЬ

14 січня 1972 року до мене зателефонував знайомий:

— Обох Іванів забрали. (Іван Русін, мій русанівський сусід, говорив про Світличного й Дзюбу.)

Я одразу ж зателефонував про це Тані і пішов до Сверстюка. Він жив поруч. Ми завжди жартували про нашу Русанівку — Київську Венецію (оточену Дніпром і каналом):

— Табір вже готовий, тюремні рови наповнені водою. Треба оточити колючим дротом, поставити вохру, вертухаїв і все… гаразд. (Під час виступу в Торонтському університеті, коли я згадав цей жарт, в залі з десяток рук піднялося: «Ми з Русанівки». «Сіоністи», тобто.)

На Русанівці живуть українські патріоти, російські демократи й «сіоністи». Ми з Танею були знайомі далеко не з усіма. Якось, проводжаючи друзів, ми побачили кагебістську машину — значить, стежать за друзями. Наступного дня виявилось, що стежили за сусіднім будинком. За Русином? Навряд чи за акад. Білецьким та Т. Черни-шовою, однією з двох київських академічних родин, що давали гроші на родини ув’язнених та для дружини Олександра Ґріна, Ніни Миколаївни… Нею опікувалися Юлія Первова та Олександр Верхман, які, власне, і познайомили нас з Білецькими. Я до них часто заходив, поки не з’явилися хвости… Академік багато розповідав про нацпроблеми радянських греків, давав книжечки грецької поезії… кирилицею. Все це дуже стало в пригоді у Греції, де довелося боротися з соціалістами, які виявилися гіршими сталіністами, ніж комуністи. Останні навіть підтримали нас з Буковським у грецькому судовому процесі кубинського поета А. Валадареса проти наклепницької газетної шмати, яка твердила, що він був поліцейським катом у Батісти (відсидів 20–25 років у кубинській тюрмі Фіделя)… А суд той мало чим різнився від київського 70-х років. Хіба що преса була, й не всіх присутніх прислала поліція… Що я й сказав на мітингу в Афінах. Прислали позов у Паризький Трибунал за наклеп на Грецький суд (бідний слідчий душився від стримуваного сміху, допитуючи мене), та, на жаль, потім зрозуміли й не поновлювали позову. На жаль, я сподівався судитися з ними в Міжнародному суді. Йшла широко закроєна міжнародна наклепницька кампанія проти дисидентів, українців та євреїв як націй. Мабуть, гебешня порадила своїм грецьким колаборантам не давати нам такого козиря, як Міжнародний суд. Свій позов проти французької комуністичної шмати я виграв (довів, що не верблюд, тобто не американський шпигун), але суд не вдалося перетворити на політичний процес. Навіть символічний франк (суд честі!) комуністи мені не сплатили. Андрій Бандера так і не зміг знайти мені в Канаді відповідного закону, щоб судитися з гебешним агентом, «українським патріотом» (друкував прорадянську шмату), який писав, що дисидентизм не наш ідеал, що Григоренко — москаль, а Плющі — жиди тощо. Для Канади — де ж тут образа чи матеріальна шкода?

Сверстюк лежав хворий. Коли я повідомив, що Іванів арештували, він сказав, що вчора були й у нього у справі про розповсюдження антирадянської літератури в м. Києві. Показав протокол обшуку: дуже багато самвидаву, але особливо небезпечного не було нічого.

— «Програма Української комуністичної партії»? Це що таке?

— Я сам не знаю. Мені дали незадовго до цього, і я не встиг навіть конверта відкрити.

— А чому вони не записали у протокол, що конверт був заклеєний? Тоді тобі ж би було легше довести, що навіть не знаєш, про що йдеться.

— Яке це має значення? Якщо буде треба, ні за що засудять.

Сверстюк, як і багато інших, почував відразу до юриспруденції — все одно весь закон брехливий. А вдавати, що маєш справу з блюстителями закону — кому приємно.

Коли кагебісти прийшли, Євген лежав з температурою 40. Вони послали по свого лікаря. Хотіли, мабуть, арештувати. Забрали самвидав, а його самого залишили.

Євген був налаштований спокійно. Ліля мовчки слухала нашу розмову. Я розпитав, скільки було тих, що обшуковували, про способи проведення обшуку. Очевидно, про арешт було вирішено заздалегідь, бо обшукували хоча й довго, але недбало. Знайшли все, бо Сверстюк нічого й не ховав, — і вони це розуміли, наперед знали, що нічого не заховано.

Увечері з роботи приїхала Таня, і ми, схопивши таксі, поїхали до Дзюби. Терміново треба було повідомити в Москву про арешти й обшуки. (Я тоді думав, що це кампанія тільки проти українського національного руху.)

Ми були схвильовані — невже новий розгром України? Говорили між собою натяками — де гарантія, що таксі не спеціальне, кагебістське. Адже вони могли навмисне тримати «таксі» неподалік від нашого будинку. («І скільки разів уже потім це було зі мною — „таксі“ подавали в будь-який час удень, іноді навіть пізно уночі. Й іноді це було до речі — район далекий, машину в потрібний час не завжди зловиш». — Таня.)

Випадки послуг з їхнього боку завжди були матеріалом для анекдотів.

Дзюба жив у будинку для працівників КДБ, йому дали квартиру від Спілки письменників. Він жартував з цього приводу:

— Народ почне вікна бити в цьому будинку, а я ж то за що страждатиму?

У Дзюби нам відчинив незнайомий, явно в «цивільному».

— Заходьте, заходьте!..

— А, Плющ! Ви навіщо прийшли?

— Усе місто знає, що у Дзюби — обшук.

— А ви навіщо прийшли?

— Щоб на власні очі побачити, як ви знову переслідуєте українську інтелігенцію.

Я говорив щось ще, розуміючи, що цього всього не треба — віддає істерією. Але було страшно від думки, що знову нашу культуру відкинуть назад.

Злякано слухали нашу сварку вимучена дружина Дзюби і його мати. Виглянула дочка. Гї відвели спати.

Дзюба спокійно дивився на погром, усміхався і заспокоював нас з Танею.

Коли я заговорив про беззаконня, один з них закричав:

— Я прокурор з нагляду за КДБ. Перестаньте спекулювати на законі. Обшук відбувається згідно з законом. Ви, Плющ, не знаючи законів, завжди на них посилаєтесь.

Посеред кімнати — гори самвидаву: вірші, вірші, вірші…

— Холодний… Холодний… Холодний… Симоненко. Навіщо ви все це збираєте?

— Я критик, і мені автори дають аналізувати свої твори.

Стало нудно. Дзюба втомлено мовчав. Я потягнувся до книжок.

— Не чіпати!

Таня:

— Тут не ви господарі. А Іван Михайлович дозволяє. Ви вже тут прошмонали…

— Не порушуйте порядку.

Нарешті дозволили взяти книжку Гарднера про математичні ігри…

Прийшли кагебістки і відвели кудись Таню. Особистий обшук. Чому ж мене не обшукали?

Таня вийшла розлючена і шепнула мені:

— Ця сучка порізала мені труси і опоганила їх своєю кров’ю, порізалась…

Хочуть принизити, залякати, спонукати до істеричних вихваток…

Було вже близько дванадцятої ночі. Таня почала вимагати відпустити нас: удома залишились діти. Вони поторгувались. Вагались — чи затримати нас, чи хотіли познущатись? Нарешті дозволили піти. Я хотів попрощатися з Іваном, але він виглядав таким стриманим, холодним, тож ми тільки кивнули на прощання. Дружини й матері не було видно. Дзюба сидів смертельно втомлений, спокійний, з відсутнім поглядом.

Дивлячись на нього, на силу його спокою, силу неполітичного, неюридичного ставлення до гестапівців, я заспокоївся.

Вийшовши від Дзюби, зателефонували Леоніді Павлівні, дружині Світличного. Дзюба нічого не сказав про Світличного. І ми не знали — взяли його чи ні.

Леоніда Павлівна вислухала нашу розповідь про обшук у Дзюби і розповіла про арешт Івана Олексійовича. Виявляється, підчас обшуку в Світличного до нього зайшов Дзюба з самвидавом. Кагебісти обшукали його і повели на обшук додому.

Потім відвели Світличного у слідчий ізолятор. У нього знайшли багато самвидаву. Але нічого особливо небезпечного не було, якщо не рахувати моїх «Наступників Сталіна». Там стояв псевдонім, і ніхто, крім Дзюби, не знав, що це моя робота. Але був епіграф, написаний моєю рукою. Це вже ниточка для них.

Виявилось, що у Києві заарештували Василя Стуса, Миколу Плахотнюка, Олеся Сергієнка, Зіновія Антонюка, Селезненка, Шуму-ка (це ті, про кого стало відомо в перші дні). У Західній Україні близько десяти осіб, серед них Славка Чорновола, Михайла Осадчого, поетесу Ірину Стасів-Калинець, художницю Стефанію Шабатуру.

Ми поспішили додому і зателефонували Якірові. Перерахували прізвища заарештованих і тих, в кого були обшуки. Якір пообіцяв повідомити Сахарову і зателефонувати завтра, щоб довідатись українські новини для «Хроніки».

Перед нами постало питання про наш самвидав. Куди його подіти? Я ніколи не тримав удома багато самвидаву, тільки той, що був у роботі. Але через мою хворобу на цей раз назбиралось багато, плюс мої статті, замітки, початок третьої частини «Наступників Сталіна» — про ідеологію Шевцова. У «Любові й ненависті» він подарував мені ключ до природи свого «комунізму». Викриваючи жидів, які захопили владу в лікарні й отруювали геніальних російських вчених, зводили наклепи на талановитого російського лікаря, перешкоджали йому лікувати людей, Шевцов процитував Достоєвського про те, що у всякий перехідний час з дна суспільства підіймається усіляке сміття. З контексту випливало, що Достоєвський має на увазі час лібералізації за царя Олександра II. Я пошукав у «Бісах» і знайшов цитату. Далі йшлось про те, що за сміттям крились жидки, ляшки, а за ними — «Інтерна-ціоналка».

Ця обрізана цитата свідчила, що Шевцов так ненавидить євреїв, що його «комунізм» суголосний ненависті Достоєвського до лишків, лібералів, якими керувала Інтернаціоналка.

Спираючись на це «обрізання» Достоєвського (і Маркса), я накидав структуру третьої частини.

Тепер треба було все ховати, переривати на якийсь час роботу над статтями для самвидаву.

Але де ховати? Вони, очевидно, стежать, і якщо я повезу кудись свій самвидав, то підведу інших.

Ховати вдома — де?

Палити! А що, коли не прийдуть, і потім будемо себе картати — скільки праці було витрачено на передрук на машинці! Як спалити західне видання «Українського вісника»? Я не встиг навіть його прочитати — два дні тому тільки отримав з Москви.

Якщо прийдуть, то арештовувати. А отже, якщо навіть нічого не знайдуть, термін дадуть і так — матеріалу вистачить.

Вирішили палити тільки те, що може навести на чийсь слід. Палили довго — вся квартира в диму (і де можна палити у квартирі з центральним опаленням, газом?)

Решту я заховав, де трапиться — а може, де-небудь чого-небудь не знайдуть…

Вранці домовились, що Таня буде телефонувати. Постало питання, чи забирати їй з собою самвидав. Але її могли обшукати по дорозі на роботу. Вони це практикують.

Майже нічого з собою не взяла (а потім, звичайно, шкодувала — не обшукали ж!.. А якби обшукали, шкодував би я, що погодився їй віддати).

Я влігся спати. Розбудив дзвінок у двері, типово нахабний.

Вони заскочили, як бандити, налякані й нахабні. Чомусь вони завжди виглядають налякано — бомби бояться, чи що? Але ж поки що бомб у них не кидають! Може, мужність собі накачують, самоповагу за небезпечну роботу?

Почався шмон. Я єхидно коментував поведінку лейтенанта у мене в спальні. Він відбувався жартами. Шмонав недбало — вони були певні, що нічого не знайдуть, жодного разу майже нічого не знайшли, та й горілим дуже пахло. Подивились на відро в туалеті:

— Все спалили?

— Так.

— Значить, було що палити?

— Авжеж. Книжки Тагора, наприклад.

Лейтенант гарячково перегортав мій щоденник 1957–1958 років. Зачитав дещо вголос.

— Ага! Хочете манію величі мені приписати, у психушку посадити?

— Ну, що ви, Леоніде Івановичу! Не ми садимо в психушки, а психіатри. І ви ж здорова людина!

А я пам’ятав, що вони, а не психіатри поставили мені діагноз «шизофренія» ще в 69-му році, коли вели слідство у справі Бахтіярова.

— Ви мріяли здійснити переворот у математиці й філософії?

— Подивіться на рік щоденникового запису. Мені тоді було 18 років.

— Так, так, ви маєте рацію! У цьому віці всі мріють про славу…

— Ні, не всі, але багато хто.

Розривався телефон. Мабуть, телефонувала Таня, телефонували москвичі. Мені заборонили підходити до апарата.

Періодично хтось радісно верещав — щось знайшли. Поняті, які спочатку чекали зброї, розчарувались. Але, побачивши гору нелегальщини, піднеслись на дусі — цікаво все-таки, «живий антирадянщик». Один почав потихеньку від тих, що обшуковували, почитувати знайдене. Почав співчутливо на мене поглядати. Але побачивши «Український вісник», виданий на Заході (!), знову спохмурнів — значить, справді ворог.

Я навмисне для нього затіяв суперечку з лейтенантом про Сталіна, 37-й рік і т. д.; так би мовити, «антирадянська пропаганда» не виходячи з дому, серед КДБ і понятих.

Прийшов зі школи старший син Діма. Він подивився на «товаришів» і вдав, що нічого не зрозумів. Я шепнув йому, щоб зателефонував мамі — треба всіх попередити.

Я чекав, що Таня кине роботу й приїде: раптом не дадуть попрощатись, а потім чекай — не дочекаєшся побачення в тюрмі.

Мій лейтенант зрозумів, у моїй кімнаті нічого цікавого не знайде. Багато дитячих казок, ігор, безліч течок з написами: «Історія ігор», «Психологія ігор», «Міф та гра» і т. д. Він проглядав сторінку за сторінкою і нудьгував. Одну течку відклав убік. Це був рукопис Михай-лини Коцюбинської про Шевченка.

Я намагався вмовити не забирати:

— В ордері на обшук сказано про антирадянську і наклепницьку літературу. А це філологія, тут немає нічого пов’язаного з радянською владою.

— На всякий випадок ми перевіримо. А Коцюбинській ми віддамо.

— Незручно якось. Все-таки родичка самого Михайла Коцюбинського і полководця громадянської війни — Юрія. От зовсім нещодавно йшов фільм «Родина Коцюбинських». Раптом на Заході дізнаються, що Ви звинувачуєте в антирадянщині «родину Коцюбинських».

— Нічого, нічого, Леоніде Івановичу. Заходу ми не боїмось.

(Бояться, та ще й як, якщо спочатку шантажували, а потім просили не повідомляти на Захід про те, коли і як нас випустять.)

Взяв книжку Шевцова з моїми численними зауваженнями, з таблицею героїв.

— Ви так уважно читаєте Шевцова? Навіщо?

— Цікавий письменник.

Відклав на купу «вилучається». Я знову запротестував:

— Ви маєте звичку не віддавати. Але це ж офіційна книга, нащо ж брати?

Взяв течки із записами про Шевченка і, майже не проглянувши, «вилучив».

— Навіщо вам записи про Шевченка?

Він проглянув, і прочитав, розсміявшись:

— «Навіть Тичина, що продав Україну, культуру, в день свого 75-річчя сказав про Петра І: „Срати я хотів на цього тирана в ботфортах!“» Він таке сказав?

— Так, коли ленінградська організація письменників вручила йому значок Ленінграда з Мідним вершником. Погодьтесь, для українця це не дуже симпатичний подарунок.

— Чому?

— Після Полтавської битви Петро потопив у крові мирних мешканців містечко Батурин. А потім на козацьких кістках збудував Петербург-Ленінград.

— Звідки ви це знаєте?

— Читайте Шевченкового «Кобзаря».

Зненацька крик полковника Толкача.

Всі метнулись туди. Я залишився — ну, що з того, що знайшов щось ще…

Толкач покликав і мене — думав, що вдасться мене приголомшити знайденим тайником.

Тайник примітивний. З дошок і фанери я зробив книжкові полиці. І у дві з них поклав дещо з самвидаву, аж ніяк не найнебезпечніше. Коли я їхав до Одеси, дружина поприбирала, і з одна з дошок трохи відійшла. Треба ж було, що саме самвидавівська полиця! Як часто підводять саме випадковості…

Толкач гарячково перебирав папірці.

— Ага! Стаття про те, як зробити друкарський верстат! Хотіли типографію зробити?

— Та ні. Це я переписав із журналу «Хімія і життя» про те, як до революції друкували підпільники. Я хотів написати статтю про те, як їм було важко. (Слава Богу, не виявили, що почерк Клари Ґільдман.)

— Листівки?!

— Нічого антирадянського. Одна — звернення до Шостаковича підтримати радянських політв’язнів, друга — до Косигіна про Григоренка, Габая, Джемілєва.

— А чиї листівки?

— Це двоє студентів розкидали в ГУМІ у Москві.

— А у вас звідки?

— Я там був, заходив купити дещо.

Толкач прочитав листівки. Справді, нічого антирадянського. Все-таки зателефонував у КДБ, щоб прислали фотографа. (Ага, хочуть влаштувати голосну кампанію у газетах. А для обивателя «тайник» — найкраще свідчення про «злісних» і «хитрих» ворогів. Вони сфотографували вдома у Світличного стіну, прикрашену українською оригінальною мозаїкою як «показник українського буржуазного націоналізму».)

Все інше його не зацікавило.

На підлозі навалені книжки, течки, зошити, колекції мінералів, черепків («археологічна колекція сина»).

Тані все не було. Стало не по собі: затримали, арештували, допитують…

Прийшла Клара («Таня зателефонувала»).

Я зрадів їй і розсердився, що прийшла.

Тут же викликали кагебістку. Обшукали Клару. Вона вернулась, тремтячи від приниження й гніву. Я почав умовляти її не переживати, розповів про те, як обшукували Таню.

— Вони ж тільки себе принижують, а ми ж тут до чого? Ми залишаємось людьми, вони ж перетворюються на скотів.

Клара сердилась, що я по-толстовськи ставлюсь до кагебістів, до понятих. А я пригадав Дзюбу і наші з Танею вигуки в бік тих, хто робив у нього обшук.

Коли шмонають тебе, легше стриматись, легше зберігати позицію насмішкуватого презирства.

Увечері прийшла Іра Пієвська. Пізніше — Таня з кількома друзями.

Таня пояснила, що оббігла всіх, зайшла до Саші Фельдмана (жив у тій самій концтабірній Венеції) прямо на обшук. Ледь вирвалась.

Ми швидко попрощались — всіх, хто прийшов, відвели додому на обшуки.

Клара запротестувала: у її матері було декілька серцевих приступів, вона частково паралізована, не витримає шмону.

Прощання з Танею затягнулось на цілу ніч, до шостої ранку — обшук все йшов. Толкач покликав мене перевіряти записи в протоколі. Я сказав, що хочу попрощатись. Ми перебирали з Танею в пам’яті останні чотири роки. Мабуть, задля них варто було сісти. Не увійшовши в рух опору, ми не знали б Олицької й Суровцевої, Григоренка, Світличного, Сверстюка, Дзюби, сотень чудових людей. Ці чотири роки були роками щастя, поваги до себе. Бо ж не заради якихось ідей ми йдемо в тюрму, а заради поваги одне до одного, до себе.

Поняті витріщались на нас і на шмональників. Один з них упізнав Таню — в юності разом брали участь у змаганнях з фехтування. Йому стало вже зовсім незручно перед «антирадянщиками»…

Почали забирати фото.

— Навіщо вам десять фотографій Лупиноса?

— На згадку.

Ми торгувались за всі фотографії.

Нарешті час іти. Кагебісти були ввічливі, поступливі. Відчувалося вдоволення звіра, що нажерся — стільки арештів, стільки самвидаву! Діти спали. Спробував розбудити Діму, але він спросоння — хоча й просив збудити, коли будуть забирати, — побажав щасливої дороги — у Францію, мабуть…

За півгодини до виходу я «шифром», тобто філософським жаргоном, залишив Тані прощальну записку з побажаннями і т. д. Зрозуміло було, що це «всерйоз і надовго».

Кагебісти проглянули запис. Якась літературна мура — Лис, Троянда, Принц.

— Це що за Принц?

— У французького письменника Екзюпері є така казка — «Маленький принц».

— А-а-а! Чув, чув. Гарна книжка!

Біля будинку легковик. Холодно і «якось усе до лампочки»…

Приїхали. Тюрма не приймає — немає начальника. Толкач залишив мене у своєму кабінеті. Він щось підбадьорливе говорив про гарне харчування, про те, що в тюрмі чисто, про те, що мене поки що тільки затримали, але ще не арештували.

А мені було все до лампочки. Хотілося спати, хотілось, щоб «доброзичливець» з КДБ пішов.

І я заснув за його столом. Він декілька разів будив, щось базікав, а я тільки витріщався на нього: я поринув в інший світ, де немає КДБ, немає дружини, дітей, друзів, немає нічого.

Нарешті повели кудись.

Забрали авторучку, годинник, записник. Я розписався.

— Ми віддамо вашій дружині.

Потім роздягнули у спеціальній камері, у боксі. Промацали всі рубчики в одязі, заглянули в зад:

— Розсунь ср…

Чого там шукали? Пригадались пірати у Вольтера. Ті шукали у жінок в потаємних місцях коштовностей, але не жіночих, а все більше ювелірних. А ці явно не ювелірним мистецтвом цікавились, не «матеріальним стимулом». Тоді що ж? Самвидав чи вибухівку?

Який прогрес відчуження! Вольтеров! пірати шукали в анальному отворі відчужену працю, товар — золотце й діаманти. А ці відчужену думку, слово друковане.

Не було ні принизливо, ні соромно, ані боляче. Трохи незручно за хлопця, що мене шмонав: все-таки людина, йому дано душу, а він використовує її тільки для піратства, «соціалістичного за змістом і національного за формою». Пізніше побачив ті самі роздуми над долею цих нещасних людців у тюремній поезії Стуса.

Привели у камеру № 40. Ліг не роздягаючись. Приснився ідіотський сон: шмональник і начальник тюрми підполковник Сапожніков намагаються мене зґвалтувати. Моя підсвідомість спробувала надати «сенсу» процедурі шмону, раціоналізувати, «олюдянити» її. Прокинувся з огидним відчуттям брудно-солодкавої усмішки Сапожнікова.

І відтоді, коли бачив солодкаву фізіономію Сапожнікова, зринав у пам’яті перший сон у першій камері, такий приємний для Сапожнікова.

Вдень я почув крик. Якась стара жінка кричала, що принесла обід. Я, ще сонний, взяв дві миски: якась бурда і підгоріла каша з чимось незрозумілим, схожим на нитки. Покуштував і подумав: «Як же я зможу це їсти?» Вже потім я зрозумів, що випадково, саме першого дня каша так пригоріла і щось потрапило у миску. Але перше враження завжди перебільшує гарне й погане.

Я знову заснув і прокинувся від крику:

— Відбій! Лягай спати!

Роздягнувся і знову поринув у сон, слава Богу, без сновидінь.

Фактично першим днем, днем свідомим, був день другий.

У коридорі тихо. Вряди-годи наглядач зазирає у «вічко».

Перша думка про «вічко» — за Марксом. Що таке «вічко»? Це замкова щілина в її функції підглядання. Первинна функція замка зникла, а вторинна стала законною, не ганебною, а шанованою державою.

Відчуження в ГУЛАГу відображається не тільки у відчуженні замкової щілини-вічка, у яке чоловіки-наглядачі дивляться на жінок, що сидять на «параші», а жінки-наглядачки — на чоловіків (спершу неприємно ходити на парашу, коли чергують жінки…).

Ось тебе ведуть на допит у сусідній будинок. Наглядач плескає в долоні, щоб розминутися з іншим тим, хто під слідством, арештантом. А я, слухаючи це плескання, пригадую слова масовика: «Два рази плеск, три рази плеск» і з радянських газет: «Аплодисменти, що переходять в овацію».

Ось звідки йдуть ці аплодисменти — з тюрем. Плескання наглядачів — зміст цих аплодисментів, аплодисменти ж у газетах — форма тюремного плескання.

У Лефортівській тюрмі не плескають, а клацають язиком чи пальцями. Клацають від задоволення? Ні, і це відчужилось від будь-якого людського змісту.

Радянський Союз — країна максимального відчуження всіх породжень людського духу від людини. Відчужені держава, економіка, наука, мистецтво, мораль, ідеологія, церква, людина сама від себе, від природи. І тому навіть у дрібницях, у деталях державу пронизують фарсові символи — відчужені від усього людського жестами, рухами, словами.

У тюрмі відчуження від людського найбільш відверте, бо всі стосунки з державою оголені до краю. Влада найбільше щира саме тут, хоча і тут вона не перестає брехати.

Я спостерігав за наглядачами. Вони у слідчій тюрмі набагато людяніші, ніж у таборах. Але й вони багато в чому забули про елементарну людяність.

Молоденька дівчина-наглядачка. Холодне, непроникне обличчя, що дивиться на тебе з «пильністю». Тільки-но приходить новачок, вона бачить в ньому ворога (літня наглядачка поводиться гірше, але у той же час не так формально; вона не бачить у тобі страшного ворога). Крім того, залишаючись формалісткою, ставиться краще. Адже ж видно з поведінки людини, що вона не якийсь виродок з-поміж людей.

Але я ніколи не міг бачити у ній жінку, бо вона підглядає за чоловіками — службовий обов’язок. Мої співкамерники-кримінальники вважали, що вона вродлива і навіть симпатична. І справді, до кримінальників вона ставилася людяніше, навіть усміхалась на жарти.

Уночі другого дня я почув хриплі крики якоїсь кримінальниці. Вона кричала наглядачам щось непристойне, а вони голосно знущалися з неї, з її бажань. Цинічні пропозиції сипались з обох боків. Наглядачі втішались з крайнього падіння жінки, не замислюючись над тим, що це вони їй створили нелюдські умови, що її цинізм викликала їхня власна жорстокість.

Я майже не читав у «табірній» літературі про секс у тюрмі. Тому хочу навмисне спинитись на цьому, доповнивши відповідний розділ книжки Анатолія Марченка «Мої свідчення».

Секс — майже єдина тюремна тема розмов кримінальників, чоловіків і жінок. Жінки особливо нестримані у своїй поведінці. Чоловіки часто вдовольняються матом, брудними розповідями, часто вигаданими, про свої походеньки. Якщо ж жінка втрачає контроль над своєю поведінкою, вона опускається нижче, ніж чоловік. У падінні, щоправда, переважно кокетує своєю «скромністю». На етапі, в поїзді вона провокує кримінальників-чоловіків на цинічні викрики, розповіді, а сама при цьому нерідко вдавано обурюється грубими словами, прізвиськами.

Мене на етапі завжди садили у камеру між чоловіками і жінками: все-таки політичний, отже, бешкетувати не буде.

Чоловіки починають казати жінкам щось ласкаве, ніжне. Жінки у відповідь воркують:

— Ти гарний, красивий… Запиши мені гарну пісню…

Але потім жінка не витримує і «ненароком» ображає «кавалера». Той накидається на неї з найцинічнішими прізвиськами, явно їй приємними, — бо це ж усе-таки «секс», і чоловік у своєму маті — постає перед нею справжнім, грубим, мужнім…

Вона або обурюється, або відповідає ще цинічнішими словами. Але якщо у чоловіка це часто просто грубі слова, то у жінок, що відкинули кокетство, за словами витончені брудно-сексуальні образи.

Якось після такої перепалки молода дівчина, «малолітка», що гралася зі мною у романтичне, культурне, інтелігентне «кохання», а з іншим — в обмін цинічними репліками, попросила мене:

— Льонік, скажи Серьожці, хай він не матюкається.

Я відповів:

— А нащо ти його дражнила, розповідаючи про листування у тюрмі, про свою подругу — «колупалку»?

— Я ж не думала, що він матюкатись буде.

Серьожа у цей час похвалився якимось своїм досягненням, окресливши його рідкісним блатним словом (малолітки, та й дорослі жінки, люблять слухати яскраві описи статевих особливостей і чеснот своїх співрозмовників). Вона, прекрасно розуміючи, про що він говорить (а говорив він про рідкісне збочення — операцію фалоса, що змінює його «анатомію»), запитала скромним голосочком:

— Сергійчику, а що це означає?

Той став детально пояснювати, вникаючи у всі подробиці. Вислухавши його мовчки до кінця, вона налетіла на нього:

— Ах ти ж півень, козел, підар йо…!

До діалогу приєднався увесь етап, навіть конвоїри. Тільки коли на галас виглянув офіцер, конвоїри почали вгамовувати «ворогів».

Я з однією такою скромницею проговорив цілу ніч.

Потрапила у 16 років за хуліганство у дитячу колонію. Там познайомилась з лесбосом (дуже лаяла старих лесбійок, щиро ненавидячи за насильство над собою). Говорила розумно, чесно, з почуттям відрази до всякого зла. За національністю — литовка. Дізнавшись, що я українець, попросила, щоб заспівав їй українських пісень. Я попросив її заспівати по-литовськи.

— Я не знаю литовських. Давай по-російськи заспіваю.

І почалися одна за одною блатні сентиментальні пісні.

Усі ці блатні пісні чергувались із сентиментальними офіційними. Навіть матірні слова у її піснях втрачали свій грубий сенс, хоча й залишались брудно-сентиментальними. Прекрасні її пісні були не за змістом, а через силу почуття, з яким вона співала.

У тюрмі навпроти моєї камери сиділа валютниця. Вона розважалась ексгібіціоністськими трюками, потішаючи наглядачів. Я слухав щовечора їхні коментарі. З кожним новим вечором її фантазія у розвагах для своїх охоронців поширювалась усе далі. Потім її кудись перевели.

На третій день я попросив каталог книжок.

— Каталогу немає. Завтра бібліотекар буде розвозити книжки, виберете з того, що покаже.

Я поринув у спогади про дім, у здогади про друзів: «чи знайшли у них щось, кого заарештують, кого ні, хто може зрадити?» На вечір зрозумів, що коли не вироблю для себе «психологічну методу» життя у тюрмі, то буде погано. Страх за дітей, дружину, друзів може стати надмірним, ірраціональним. Треба не думати про це, про минуле. Але й про майбутнє — скільки дадуть, чи відправлять у психушку — також думати не варто. Про майбутнє легше не думати — я у думках дав собі максимальний термін або психушку. Якщо табір — можна буде читати, сперечатись, думати, писати щось із психології, вивчати людей (особливо цікавили мене кримінальники, соціально-психологічні причини їхньої злочинності).

У психушці я також сподівався працювати і вивчати психологію в її оголеному вигляді — бо ж там, за межами норми, все особливо випукло виглядає.

Як виявилось згодом, я просто не уявляв собі психушки. І хворі психологічно нецікаві, бо всі їхні реакції затерті нейролептиками, і я сам нічого не міг досліджувати через дію все тих самих нейролептиків.

Підготувавшись до найгіршого у майбутньому, я майже не думав про нього. Те, що не викликали на допит, також зрозуміло — щоб вимучити очікуванням.

Зовсім заборонити собі думати про волю також не можна — ця воля вилізе як щось ірраціональне. Так воно і вийшло, коли через півроку раптом виявив у себе цілком ірраціональний страх за дружину — її арештують, за дітей — один потрапить під машину, другий потоне. З цими страхами довелося боротись більше тижня, вдаючись до «раціональної психотерапії», тобто думаючи про те, що може статись усе що завгодно, а тому немає сенсу жити уявними бідами. Коли щось справді станеться, тоді інша річ. Повна невідомість про родину, про друзів спричинила цей страх. Випадково допоміг один з наглядачів, сказавши щось про старшого сина. Страхи щезли.

Допити не хвилювали. Давно вже вибрав лінію поведінки, найлегшу психологічно: відмовлятися від будь-якої гри з ними, від участі у слідстві. Тому такі смішні були усі їхні «прийомчики». Можна було дивитись на все з позиції поблажливого фаталізму — гірше, ніж психушка, мені не загрожує.

Коли я отримав книжки і дізнався, що дають на тиждень по п’ять книжок, то розподілив час між читанням книжок і розробкою теорії гри: психологія, класифікація, дослідження їх будови, конструювання.

У кіоску я купив папір, ручку і почав писати — спочатку поновлював у пам’яті те, що прочитав у Виготського, Ельконіна, Венгера та інших психологів, далі те, що ми з дружиною встигли до арешту.

Робота посувалася швидко. Тиша, ніщо не відволікає. Невдовзі побачив, що «індуський» метод роботи — у цих умовах найкращий. Після відбою я «спускав мавпу з ланцюга» — тобто дозволяв собі мріяти про все на світі, без будь-якої самоцензури. Міфологія, спогади про друзів, мистецтво, історія, математика, фізика й філософія. Думки перескакують з теми на тему за химерними асоціаціями. Якщо появляється щось нове, що видається цікавим, коротенько записував так, щоб не бачили наглядачі (вимагають спати). Оскільки все крутилось навколо теми гри, то, про що б не думав, все вело до неї.

Вранці перечитував те, що записав уночі. Більше половини — нісенітниця. Але дещо варто було продумати серйозно, розвинути.

Завів тематичні аркуші. І щодня розвивав одну-три теми. Удень — «мавпа сидить на ланцюзі», мріяти не дозволено, асоціації взято в шори логіки і відомих мені законів дитячої психології.

І це була та сама свобода, про яку пише Нєкипєлов: «Та тільки там, о, тільки там моя свобода».

Коли Толкач викликав мене на перший допит, я вже був певний, що нічого зі мною у них не вийде.

Він показав ордер на арешт у справі «про розповсюдження антирадянської літератури у місті Києві».

Допити він вів досить розумно. Швидко зрозумів, що залякування не пройде, що вивести мене з себе не вийде.

Почав з компліментів моїй статті про психологічні методи на допиті.

— Але чому ви самі не виконуєте своїх порад, не хочете давати будь-яких відповідей на запитання слідства?

— Ну, навіщо ж мені бути рабом чиїхось, навіть своїх рекомендацій? Та й у статті я раджу мати попередній план поведінки на слідстві, але завжди залишати можливість змінити його, врахувавши якісь нові обставини.

Толкач спробував з’ясувати, чому я відмовляюсь давати свідчення. Я відмовився відповідати, обмежившись записом у протоколі про те, що вважаю абстрактне формулювання про «місто Київ» за незаконне. Адже ДБ може сформулювати ще ширше — «у СРСР», і тоді буде загальна справа на ввесь народ. Увесь народ буде під підозрою.

Давати про когось позитивні відгуки я також не хочу, бо знаю з практики численних судів, що судді фальсифікують, перетлумачують на користь звинувачення будь-які відповіді.

Толкач взявся починати розмови на загальні теми, не записуючи моїх відповідей у протокол (я попередив, що говорю не для протоколу). Їм це було потрібно для запису на магнітофон.

Я пішов на ці дискусії, щоб хоча б що-небудь дізнатись про друзів.

— Леоніде Івановичу, за що ви так мене ненавидите? Я ж нічого незаконного не зробив, а у КДБ прийшов після XX з’їзду.

— Ні, я не вас особисто ненавиджу, а вашу гидку антирадянську організацію. Ви — всього-на-всього гвинтик, що обслуговує організацію.

— Якби у вас була тільки ненависть, я б зрозумів: ми вороги. Але у вас стільки злоби, а ось це вже погано.

Він таки уважно читав мої статті! Знає, з якого кінця зайти, на що тиснути, щоб я засумнівався у собі.

— Ні. Злоби немає. Тільки ненависть до КДБ.

— Та ось ви і зараз дихаєте злобою, в очах у вас скажена ненависть.

Усміхаюсь.

— Я себе поважаю настільки, щоб не опускатись до злоби.

Так ось ми і філофствували щоразу. Нарешті, обоє почали нудьгувати. Я зрозумів, що нічого з нього не видобуду, він — те саме про мене.

Любив він докоряти мені за марксистське начотництво, догматизм, абстрактний гуманізм. Відчувалось, що вник у мої статті, пильно вчився на політзаняттях.

19 січня я отримав передачу від Тані.

Толкач дозволив написати листа:

— Ми ж люди, розуміємо, що важко вам без вісточки.

А я про себе подумав: хочуть вивудити щось з листа. А може, хочуть вивести з рівноваги смутком за домом, а листи його збільшуватимуть. Вони це практикують. (Віктора Нєкипєлова «випадково» зіштовхнули в коридорі з дружиною, аби пробудити сум, притамований волею. Трапляється, що люди здаються саме через сум за рідними.)

Але я відповів Толкачеві:

— Що ж, дякую за люб’язність.

Я написав Тані тільки про роботу над грою, про книжки. Важливо було показати, що я роблю саме те, що обіцяв, — працюю над тими ж темами. Це немовби натяк, що й усе інше на тих самих позиціях, свідчень не даю.

Толкач проглянув і почав розпитувати про слова, прізвища вчених. Я зрозумів, у чому небезпека. Вони скажуть, що я використовую кодові слова.

— Ви у дружини спитайте. Вона покаже підручники, книжки, над якими ми з нею працювали.

Було ясно, що грають якусь комедію, але так хотілося отримати бодай би одного листа…

На душі всі ці перші дні було добре. Спало почуття обов’язку, щоденна напруга, хвилювання через арешти. Політичні проблеми відійшли кудись на другий, третій план. Узагалі всі житейські проблеми. Залишились приглушені волею спогади, які прояснювала віддаль у часі й у просторі.

У дрібних побутових сутичках з наглядачами допомагало внутрішнє глузування з них. Вони думають, що жертва — я. Це частково правильно — я жертва режиму. Але ще більші жертви вони, жертви, що не усвідомлюють, наскільки жахливе їхнє становище нелюдів. Усвідомлення внутрішньої несвободи допомагає внутрішньому визволенню.

Я неточно назвав їх наглядачами. Офіційно вони називаються тепер контролерами, а тюрма — ізолятором. Увесь радянський гуманізм міститься у словах, за якими таїться будь-що, окрім гуманізму. Ось вони й міняють назви, слова, гуманізують їх або ж роблять жорстокішими.

Я поновив свої спостереження над словом у Шевченка. Взяв у бібліотеці його російські повісті, перечитав, дещо виписав. Повісті автобіографічні і тому вони є матеріалом, з допомогою якого можна перевірити спостереження над віршами.

Але настільки менший емоційний вплив Шевченка, що пише російською! Символи, образи ті самі, що й в українських творах, але мова послаблює їхню внутрішню емоційну насиченість.

Все-таки і російський Шевченко дуже допомагав. Допомагали також пісні. Слава Богу, не було однокамерників, і я міг співати, не обмежуючи себе, упівголоса. Зацікавлено заглядали і наглядачки. Але вони, мабуть, звикли до того, що українці співають у тюрмі. Оскільки тиша й самотність сприяли самоаналізу, я швидко переконався, що, вибираючи пісні, висловлював свій настрій. Коли я поринав У спогади (це звичайно було під впливом книжок), то співав головно українських пісень. Якщо настрій мій викликало теперішнє — сутички з начальством, допит, газетна стаття, — то співав я російських. Думки про майбутнє викликали то російські, то українські пісні. Мрії про волю викликали українську, думки про психушку — російські. На перший погляд, причина таких підсвідомих виборів крилася в тому, що мовою мого дитинства була українська. Але з найкращими спогадами юності були пов’язані російські пісні, які я співав в Одесі.

Одна за іншою пригадувалися відмінності в культурі наших народів.

В українців майже не було декадентів. Зараз майже немає українських анекдотів (а за давніших часів, та й років 20—ЗО тому вони були — щоправда, радше єврейські анекдоти, які розповідались по-українськи). Немає самвидавівських співаків. Майже немає блатних українських пісень (хоча в таборах у провінції розмовляють по-українськи). П’ють українці менше, матюкаються також менше.

У сучасній поезії тільки у Миколи Холодного відчувається якийсь надрив. У нього ж є «блатні» мотиви, але без глибини Галича чи хоча б Висоцького.

У цих відмінностях в обох культур є переваги, пов’язані з їхніми ж недоліками.

М’якість, жіночність української мови і всієї культури дає не лише сентиментальність, вона ж породжує особливу грубість і відданість владі українських жандармів.

Надрив і декаданс в росіян багато дав для глибшого бачення душі людини. Земна любов до Бога, український демократизм обернувся в українській літературі численними одноманітно страшними повістями про життя села. Але це саме відбивається і в тому, що у «селянській» темі українські письменники обходяться без покаяння перед народом. Не було в Україні прірви між інтелігенцією та народом. Українським патріотам в цілому і на думку не спадало не вважати себе частиною народу. Якщо й було народопоклонництво, то під народом малась на увазі вся нація. Українські народники, які психологічно були такими ж як і російські, не відчували себе українцями.

На народних піснях я побачив не лише відмінне, але й спільне. Воно у спільній історичній трагедії наших народів. Але в українців головний образ — чужина, пісні про далеку Батьківщину. У росіян же це — етап, жандарми, свій Сибір, свої тюрми.

Ось чому Винниченко міг жартувати: «Геть кацапів з наших українських тюрем».

Тюрми все ще «не наші». Росіянам трохи гірше: у них все своє. Мотив чужини у російських піснях також є, та тільки це чужина географічна, не культурна. Від цього і тяжче, і легше. У Парижі якось відбулася зустріч нацистських та радянських зеків. Лише один з нас, колишній младорос Кривошеїн, побував у тих і в інших. На питання, де гірше, Кривошеїн сказав, що у німецьких гірше годували, але в російських було йому погано тому, що кати розмовляли рідною йому мовою.

Відчуття внутрішньої провини за своє рабство в українців менше. Може, тому я майже не бачив в українському русі опору песимізму. Парадоксально, але інтелігенція народу-повелителя більш песимістична. Свідомість у неї трагічніша.

Найчесніші з собою українці та росіяни зближуються через бичування пороків історії своїх народів.

Якщо Лупиніс бичує Україну, що лежить в обіймах свого ката, то Нєкипєлов пише про те саме, тільки використовує інші образи, символи, що відбивають як іншу історію, так само й інші пороки:

Нарешті — отримав листа від Тані. І почав писати листи щодня. Писав про книжки, про ігри, які складав.

Слідчий мій на той час змінився. Капітан. Прізвища не пам’ятаю. Він допитував інакше — не розумував, а всім цікавився і роздаровував усмішки. Такий собі «свій хлопець».

Невдовзі його замінили капітаном Федосенком. Цей страждає від комплексу інтелектуальної неповноцінності. Відразу ж почав мене залякувати: і термін чекає великий, і дружина у тюрму сяде, і взагалі усіх нас пересадять.

Якщо Толкач погоджувався, що самвидав знищити не можна («але найактивніших політичних самвидавівців переловити нетяжко!»), то цей все бубонів, що нас жменька, що КДБ знайде способи покінчити з самвидавом.

Я написав Тані вже декілька листів і запитував Федосенка, чому немає відповіді. Він все зводив на Таню: ліньки їй відповідати. Потім почав вимагати не вживати іноземних слів, не вживати виразів на кшталт: «За вікном видніється блакитне небо» («це натяк на те, що ви у тюрмі, а дружина ваша передає листа на Захід»).

Я вимагав, щоб мені докладно пояснили, які теми дозволені, щоб він не міг під приводом «секретності» затримувати листи. Після 8–10 листів я почав вимагати дружининих відповідей.

— Ви пишете шифровано, і ми були змушені всі листи затримати. Після слідства їх передадуть вашій дружині.

Свідомо морочили мені голову, щоб я хоча б щось написав.

— До Анджели Девіс щодня приходить адвокат, вона пише листи протесту, заяви для преси, каву п’є.

— А звідки ви про каву знаєте? Ви, що сиділи з нею?

— У нашій пресі писали про те, що їй дають холодну каву — щоб познущатись.

— Але ж вона прогресивна діячка.

Я не зміг навіть усміхнутися, почувши цей незаперечний аргумент. Нагадав йому про те, що Ленінові давали в тюрмі молоко.

— Ви це звідки знаєте?

— Книжки читати треба. У дитячих книжках є розповідь про те, що Ленін писав шифровані листи молоком. Значить, молоко йому давали.

— Але ж Ленін був прогресивним діячем.

— Дивна річ, як гуманно обходяться всі реакціонери з прогресивними діячами. Просто патологія якась.

Подібні розмови дуже швидко призвели до того, що Федосенко пройнявся особистою ненавистю до мене.

Як розповідала згодом Тані Ніна Антонівна Караванська-Строкато-ва, яку допитували у моїй справі, кагебісти аж захлинались саме від цієї лютої ненависті до мене.

Федосенкова ненависть зросла через відчуття неповноцінності, через моє явне до нього презирство. Я свідомо не ображав його, не знущався з нього, але, мабуть, це якось проявлялось.

Наприкінці слідства він почав показувати своє ставлення до мене явно — погрозами, образами.

Федосенко любив розповідати про свої досягнення у розкритті справ про працівників гестапо, що переховувались у колгоспах, на заводах. Коли йому доручили якусь справу в Чернігівській області, він тут же похвалився переді мною. Ось, мовляв, які речі мені довіряють, а ви, бачте, за дурня мене маєте!..

Якось він почав хвалитись переді мною своїм знанням історії.

Я з невинним виглядом запитав у нього:

— Скажіть, а як називався договір з гітлерівською Німеччиною?

Він спробував ухилитися від відповіді. Після того, як я запитав це ще раз, роздратовано заявив:

— Ви не займайтесь демагогією.

— Ну, ось бачите, навіть вам брешуть про історію. І ви боїтеся потрапити на слизьке, виявити своє незнання.

Підчас обшуку у мене забрали дуже багато фотографій. Я не хотів, щоб фотографії використовувались для компрометування людей, тому записав у протокол допиту, що відповідатиму тільки на питання про громадських діячів і своїх родичів. Зокрема, я хотів з категорії «громадських діячів» усунути Суровцеву й Олицьку. Дуже мені не хотілось, щоб через їхні фотографії, знайдені у мене, у них робили обшук, допитували їх і т. д.

Але, звичайно ж, їм це не допомогло. Одного разу Федосенко, єхидно посміхаючись і наперед тішачись підготовленим ударом, запитав:

— Бабусь ваших уманських привезти на допит сюди чи вас повезти до них в Умань?

— Краще очну ставку провести в Умані. Може, проведете допит у Софіївському парку, де я випадково зустрів Суровцеву?

— Ну що ж, поїдете в Умань…

Запитували про фотографії Яна Палаха і Януша Корчака.

Про Палаха я записав, що це видатний національний герой Чехо-словаччини, який покінчив з собою самоспаленням, протестуючи проти окупації Чехословаччини. І тут же записав про Корчака — про те, що його спалили окупанти.

Федосенко радів, що я все-таки хоч щось записав у протоколі.

Але після обіду він мене знову викликав на допит і почав умовляти, щоб я змінив відповідь, викинувши слова про окупантів. Мабуть, начальство пояснило йому, що я використав допит для пропаганди і знущаюся з того, що кагебісти не знають історії Корчака. Йдеться ж не про антирадянщину, а про жертву німецького фашизму.

Коли я відмовився міняти свідчення, він порвав протокол і про Корчака більше не запитував.

(Історія з фотографією Корчака повторилась і на допитах у Тані: вона попросила повернути фото: «Його вже раз спалили, може, вже досить?» Фотографію так і не повернули.)

Одного разу допит було призначено на вечір. У кабінеті сидів прокурор з нагляду за КДБ і невідомий мені слідчий.

Ввели Віктора Б. Я зрадів живій людині. У Віктора був розгублений вигляд. Я радісно усміхнувся йому, намагаючись підбадьорити.

Зачитали його свідчення. Він посвідчив про те, який самвидав я йому давав, про те, що я був зв’язаний з Якіром, Григоренком, Світличним, Ніною Караванською.

Якіра й Григоренка він назвав «керівниками демократичного руху». Оскільки я не хотів давати жодних свідчень, брати участі в очній ставці, то свої заперечення я подав як запитання до Віктора.

— Хіба у демократичному русі є керівники, хіба самвидав — організація?

Віктор Б. і кагебісти ніяк не могли зрозуміти, чого я від них хочу.

Я пояснив:

— Ось посадять Якіра, і тоді твої слова стануть свідченням проти нього.

Я сподівався, що він натякне мені на те, як справи у Якіра — чи не посадили його?

Віктор Б. погодився (і я вимагав, щоб це записали до протоколу), що рух — не організація і що ніхто ним не керує.

Було ще декілька уточнень. Віктор зняв твердження про те, що я йому дав декілька найбільш кримінальних статей.

Кагебісти хотіли з його допомогою довести, що я брав участь у створенні програмних документів.

Згодом Федосенко сказав мені, що Віктор Б. ще раз змінив свідчення — на користь звинувачення.

Я не зводив з Віктора очей, усіляко намагаючись показати йому, що не зневажаю його, що готовий морально допомогти йому. До того ж, я сподівався, що він потім розповість Тані про мою тактику (раптом вони всім брешуть, що я даю якісь свідчення). Або хоча б зайде додому до мене і скаже, що я зовсім добре себе почуваю.

Коли кагебісти зрозуміли мою тактику, вони почали кричати, що я нахабно поводжусь, ставлю навідні питання, і чиню тиск на свідка.

— Ви чого це на нас не дивитесь? Ви гіпнотизуєте Б!..

(Вони знали, що я гіпнотизував людей у телепатичних експериментах.)

Я розсміявся з їхніх уявлень про гіпноз. Віктора вивели.

Потім, десь через місяць, якось я почув через двері, як з Віктором прощався його слідчий. З тону я зрозумів, що вони його приручили.[19]

Я увесь час очікував провокацій. Але була тільки одна спроба, якої я не міг зрозуміти. Появився новий наглядач з недурним і нетривіальним обличчям. Він дуже добре говорив по-українськи, що одразу викликало в мене підозри. Якось він мовчки засунув мені під двері аркуш паперу. Я завагався, але потім вирішив, що паралізувати будь-яку провокацію зумію. Я взяв папір, але він вирвав його назад. (Ох, ця інтелігентська цікавість. Скількох вона підвела. Я ж-бо дав їм знати про те, що готовий на приховані контакти з наглядачами, які нам співчувають, вохрою тощо!) Відтоді я його не бачив. Згодом Таня мені розповіла, що якийсь наглядач передавав Любі Середняк записки від мене і Семена Глузмана. У цих записках «ми» радили їй все розповідати: «адже наша зброя — правда». Вона повірила словам наглядача про те, що він пов’язаний з українським націоналістичним рухом, і дала свідчення, гадаючи, що допомагає нам. Глузман, про якого вона розказала все, що могла, отримав максимальний термін. А Люба до останнього вважала, що врятувала його (слідчі запевняли її, що, коли вона не дасть свідчень на Семена, його судитиме військовий трибунал).

У лютому до камери вскочив наглядач:

— Збирайте речі.

Мене завели в іншу камеру, темну, сиру. Там лежав, вкрившись якийсь старий. Він не поворухнувся, навіть коли я зайшов.

У камері смерділо від переповненої параші.

Я почав розпитувати, хто він, за що сидить і т. д. Він виглядав заляканим, відчуженим від усього.

Виявилось, що він «хабарник». Термін — десять років.

Він — водопровідник. Отримав від декількох осіб 80 рублів на лапу за ремонт. Слідчий приписав йому хабарі на суму 700 рублів і погрозами, порадами, обіцянками випустити домігся від нього підтвердження цього. На суді той пояснив, якими методами у нього вирвали неправдиві свідчення. Але це не допомогло. Чому свідки брехливо свідчили і навіщо брехав слідчий, йому незрозуміло.

У таборі товариші пояснили Кузьмі всі його помилки, і він написав близько 25 скарг на слідчого, судцю і прокурора. За ці скарги його перевели у тюрму КДБ.

— А за якою ж статтею вас звинувачували?

— Не знаю. Начальник табору сказав — за антирадянську пропаганду.

Виявилось, що йому ще не пред’явили звинувачення, і ні разу не викликали на допит, хоча минуло декілька місяців після того як його перевели в цю тюрму.

Я пояснив йому, що вони порушують закон. Розпитав, про що його скарги. Виявилось, що він жодного разу не узагальнив беззаконня слідчого і судді на владу в цілому. Отож, не було не тільки «пропаганди», а й «наклепу на радянський лад».

— Вимагайте, щоб вам пред’явили відповідне звинувачення, щоб почали допитувати.

Він не зважився. Жах перед тим, що до десяти років йому додадуть ще терміну за антирадянську пропаганду, паралізував його настільки, що він цілими днями нерухомо лежав на ліжку, не встаючи з нього навіть у туалет.

Поступово вдалося його трохи підбадьорити. Через два дні його викликали на допит і пред’явили звинувачення у наклепі на устрій. Я пояснив йому, що цією статтею відає Прокуратура, а не КДБ. Але протестувати він не зважувався. Вдалося вмовити його, щоб домагався, аби дружині повідомили про те, що його перевели в тюрму.

Днів за десять він отримав передачу. Всі ці дні він скаржився, що дружина не буде десять років чекати і буде його зраджувати.

Тема зради дружини проходить через усі розмови одружених зеків. Мене вражало те, що навіть розпусники, які на волі ніколи своїми дружинами не цікавились, у тюрмі переживають уявну зраду. Я намагався довести Кузьмі, що дурна вона буде, коли не буде його зраджувати. Він погодився зі мною і навіть обіцяв натякнути їй про це у листі.

— Аби тільки мене не кинула.

Коли він отримав передачу, то радість його швидко де й ділася, і він вибухнув гнівом. Він не любить печива, а дружина передала саме печиво.

— Значить, зовсім забула про мене…

Я звернув його увагу на форму печива — у формі сердечка.

— Бовдур старий! Жінки завжди розумніші за чоловіків. Вона не могла тобі передати листа зі словами, що любить і придумала, як натякнути тобі про це через печиво. Помилилась вона тільки щодо твоїх розумових здібностей. Замість того, щоб радіти, що вона така кмітлива, ти, дурний, злишся.

Він цілий тиждень, як дитина, радів печиву. І все захоплювався витонченістю її душі і розумом — так витончено знищити його страх перед зрадою. Після цього випадку він почав швидко змінюватись у поведінці. Почав сміятися з моїх анекдотів, розповідав про глупоту КДБ, почав читати книжки. Я йому радив, що читати, його цікавили тільки книжки про кохання. Дуже дивувався, що майже всі книжки присвячені темі тюрем. Ми читали індусів, німців, американців. Тюрми, тюрми, тюрми, катування людей…

Коли він прочитав книжку Ірини Вільде «Сестри Річинські», був здивований тим, як достеменно авторка описала переживання героя, що отримав від дружини рушника, яким вона витерла своє тіло, аби передати йому хоч би якусь частинку себе.

Він давно вже не цікавився сексом, але признався, що мріяв про такий рушник.

Зворушливо було слухати його цнотливі розповіді про дружину, про перші зустрічі з нею. Він з відразою розповідав про жінок у тюрмах, на пересилках. Але ці розповіді у нього пов’язувались якось з дружиною, ставали очищеними.

Нас перевели в іншу камеру, з вікном, що виходило на дворик для прогулянок.

Якось я почув сміх Жені Сверстюка. Потім голос. Значить, заарештували…

У газеті з’явилось зречення Зіновії Франко. Я злісно коментував його. Кузьма ж намагався якось її виправдати. За стіною у сусідній камері була якась жінка. Кузьма дуже переживав за неї: «Як вона може тут жити?»

— Може, це Зіновія? Якщо вона тут, то зрозуміло, чому вона зреклася.

Я був певний, що кагебісти не наважились посадити Зіновію у тюрму: все-таки онука Івана Франка, якого влада так вихваляла (і цензурувала у «Зібранні творів»).

Федосенко спитав на допиті:

— Прочитали листа Франко?

— Якого листа?

— У газеті.

І він, зловтішаючись, показав газету.

Якось під час допиту зайшов якийсь кагебіст і приніс Федосенкові якісь папери. Вони захихотіли, прочитавши їх:

— Ох, Леоніде Івановичу, якби ви знали, що тут, ви б написали листа, подібного до листа Франко.

Я здогадався, що хтось з близьких друзів зрадив. Але кагебісти не розуміли головного. Адже не заради абстрактного народу, абстрактної ідеї ми боремось. А заради себе як частини цього народу, заради поваги і любові до себе. І тому, якби навіть всі зрадили, зреклись, це б не змінило моєї позиції.

Коли стало ясно, що психушка мені гарантована, я спробував чесно, не ховаючись від проблеми, подивитись у вічі кошмарові свого майбутнього.

Отож, з одного боку, небезпека збожеволіти, небезпека «лікування», перебування серед божевільних.

Страшно. Страшно позбутися розуму, страшно втратити дітей (а КДБ і на це піде) дружину.

Але що було б, якби я пішов на зраду? Я міг би виторгувати свободу за не дуже велику ціну. Можна було б навіть не давати свідчень на товаришів — тільки написати покаянного листа у газету, облаяти свої погляди, звинуватити себе у ворожому ставленні до народу. А далі? Дружину втрачу все одно, повагу друзів також. Залишаться навколо мене тільки морди. Навіть вірнопіддані будуть зневажати. Залишиться куля в лоб чи алкоголізм. Значить, я втрачу ще більше, аніж якщо з глузду з’їду в психушці.

Страх перед наслідками зради був набагато сильніший за страх перед психушкою. Це ж бо страх за себе як за людську особистість, а не як тварину, твар тремтячу.

У квітні Кузьмі сказали, що його відправляють у табір через те, що звинувачення не доведене. Ми попрощались.

Півмісяця я був в одиночці.

Робота про гру просувалась добре. Мені не хотілось ніяких однокамерників, щоб вони не відволікали від роботи.

Бібліотека швидко себе вичерпала. Я почав вимагати творів Леніна — хотілось переглянути його праці, оцінити його позицію з різних питань. Сапожніков заявив, що політичним забороняється видавати політичну літературу.

— Ви завжди спотворюєте Леніна, використовуєте його в антирадянських цілях!

Оскільки книжки закінчувались, я звернувся до начальника ізолятору, пропонуючи, щоб дружина передала для тюрми класичну літературу — Гоголя, Лєрмонтова, Пушкіна, Лесю Українку, Івана Франка. У тюремній бібліотеці з класиків були один-два томи. Сапожніков погодився. Але Федосенко обурився:

— Наша держава не така вже й бідна, щоб в’язні дарували їй свої книжки. Вимагайте від начальника, щоб закупили літературу.

Якось потрапила книжка «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Я знічев’я почав виписувати дотепи. Пригадав працю Фройда про дотепність і невропатолога Лука про дотепи. Почав вивчати логічну форму дотепів і її зв’язок з психологічним змістом.

Почав збирати дотепи з усіх прочитаних мною книжок. Цікаві національні відмінності у змісті дотепів. Можна було зробити навіть певну класифікацію за націями.

Я взявся шукати спільний зміст всіх форм гумору. Мені здалось, що гумор пов’язаний з подоланням страхів, страждань. Він якось внутрішньо пов’язаний з темою смерті. Цей зв’язок видно з подвійного сенсу слова «уморити» — умертвити і насмішити до смерті. Але глибшого зв’язку так і не вдалося показати.

У травні до мене посадили Віктора Шарапова. Віктор — злодій. Він сів за «кишеню» на три роки, а в таборі почав «розкручуватись» усе на нові терміни — за те, що постійно боровся «за справедливість». Бив стукачів, хуліганів, декілька разів брав участь у бійках — все через оту саму боротьбу проти гидкої поведінки однокамерників.

Віктор — один з останніх романтиків кримінального світу. Він розповідав мені про злодійський закон минулих часів. Давній закон — страшний, своєрідний закон честі на взірець рицарських, та тільки значно жорстокіший. Віктор страшенно ненавидів цілковиту аморальність сучасного кримінального світу і відстоював «етичність» давнього.

Я з ним багато сперечався про «закон», про його антилюдяність. Проте врешті-решт погодився з тим, що той закон — це все-таки краще, ніж коли немає будь-якої честі, моралі «бакланів» (хуліганів).

Віктор потрапив у тюрму КДБ як свідок у справі втечі його друга з табору особливого режиму. Товариш його перейшов декілька кордонів, добрався до Югославії. На югославському кордоні вбив декількох прикордонників.

Якось ми почули крики з дворика для прогулянок:

— Говорить радіо Пекіна. Радянські ревізіоністи ще раз зрадили справу соціалізму. Хай живе найбільш красне сонечко Мао Цзедун.

Віктор прислухався.

— Це він. Грає дурочку, тюльку жене. Хоче уникнути розстрілу.

Шарапов розповідав страшні речі про мораль табірного начальства, про порядки, про сексуальні паскудства начальників.

До мене Віктор сидів з Данилом Шумуком, учасником партизанського руху в Україні — проти фашистів і кагебістів. Шумук відсидів своє у Пілсудського, у гітлерівців, у Сталіна, а тепер знову сів за згадки про ті часи.

Сидів Віктор ще з одним «політичним», що втік в Туреччину. У Туреччині той засумував і повернувся додому. Тепер його звинувачують у «зраді Батьківщини».

З Віктором ми пробули не більше тижня, але зблизились надзвичайно. Я розповідав йому про самвидав, він мені — про табори, про декілька років волі. Відсидів він уже 16 років, залишалось — 8, якщо не накрутить собі нового терміну. Він хотів «зав’язати», мріяв жити біля нас, під Києвом.

Над нашою камерою сиділа Надійна Світлична[20]. Вона хвора на туберкульоз, постійно кашляла, і він закохався в неї заочно, з розповідей Шумука й моїх. Віктор постійно відповідав на її кашель, щось кричав їй у вікно. Вона стала його Вегою.

Ми майже не спали ці дні — «говорили за життя». Він не міг повірити, що мене відправлять у психушку:

— Та ти ж здоровіший за всіх, кого я знав.

Я сміявся з його наївності: кого цікавить стан моєї психіки?

Двічі мене викликали у кабінет начальника тюрми на бесіду з психіатром з Київської психіатричної лікарні ім. Павлова.

— Леоніде Івановичу, кажуть, що ви ненавидите лікарів, не вірите медицині?

— Це брехня з боку слідчого. Я вважаю, що лікарі на взірець професора Лунца з інституту Сербського — нелюди. Але я ніколи не поширював цього на всіх лікарів.

Психіатр поставила ще декілька питань: про психічний стан, про страхи, про причини, що підштовхнули мене до «антирадянської діяльності».

5 травня Віктора викликали на очну ставку з його другом. Прийшов він дуже пригнічений.

— Смертна кара йому забезпечена. Він мріє на прощання пристукнути хоча б одного кагебіста. Хвалить югославські тюрми для політичних: обжираються вони там хоч куди.

6 травня потягнули на допит і мене.

Федосенко зловтішно показав постанову про направлення на психіатричну експертизу в інститут імені Сербського у Москву. У постанові перераховувались імена людей, які згадували про мої «дивацтва».

Серед них було прізвище мого колишнього товариша Е. Н. Я про себе засміявся, пригадавши його моралістичну критику марксизму і демократичного руху, його промови про неминучість нашої «бісівщини».

Я давно казав йому про те, що позиція «моралізаторського песимізму» загрожує його власною зрадою. А він стверджував, що я прийду до «бісівщини» і до терору. І ось поки що здійснилось моє передбачення про аморалізм песиміста-моралізатора. Черга за мною… за «бісівщиною»!

Я написав заяву про те, що хочу пройти експертизу в Києві, бо тут майже всі свідки у моїй справі. Домагався також, щоб дружина призначила свого представника у експертизу (останнє передбачається навіть у Карно-процесуальному кодексі).

— Добре, я розгляну вашу заяву. Ідіть.

Я розказав про розмову Шарапову. Він, похмурий після вчорашньої зустрічі з товаришем, був вражений новою звісткою — ми так полюбили одне одного за ці дні. Він став гарячково збирати мені речі, подарував торбинку, всунув масло. Почав поквапно розповідати, як поводитись у вагоні поїзда, у пересильній тюрмі, щоб кримінальники не обікрали, не побили.

Я залишив йому список книжок, які відповідали його зацікавленням, адресу дружини — можливо, вона зможе прислати йому книжки.

І розпрощались — назавжди. Залишилась від нього квітка з кістки, яку він прислав Тані з табору. Квітка зека Шарапова у Парижі! Звуки ж які, слова — квітка, зека, Париж! Карнавал XX століття!

— Злодії тебе не зачеплять. Вони поважають політичних. А ось баклання… Вони боягузи, і ти покажи тільки, що не даси спуску, — відмахаються.

На прощання ми кашлянули нагору Надійці Світличній. Вона відповіла разом з однокамерницею.

Ми гарячково доказували невисловлене раніше, домовлялись про листування, коли в коридорі почувся крик: «Я не піду в психушку!» І ще щось. Знайомий голос, українська мова. Хто це? Мені здалося, що Василь Стус.

Вивели з речами. В боксі прошмонали. Зайшов Сапожніков.

— Ви нічого щойно не чули?

— Якийсь крик.

— Про що і хто?

— Не розчув, — навіщось збрехав я.

— Вірю. Ви ніколи не обманюєте.

Зайшов Федосенко з виглядом тріумфатора. Він ледве стримував радість під маскою холодного блюстителя закону.

— На ваше прохання прийшла відмова. Інститут Сербського — вищий орган з судової експертизи. Якщо він поставить вам діагноз, то він буде точний. Пропонувати свого експерта за законом маєте ви, а не рідні. Це зроблено для того, щоб захистити людину від нечесних рідних. Бували випадки, коли дружини садили у психушку своїх чоловіків.

— Безглуздий закон. А якщо в мене немає кандидатури лікаря? А якщо я прошу, щоб дружина психіатра вибрала? Далі — чому ви одразу не сказали мені, як ви тлумачите цей закон? Я б все-таки запропонував свого психіатра. Давайте папір, я напишу заяву.

— Вже пізно. Їхати час. По вас прийшов конвой.

— Ви просто мерзотник. Ви не тільки служите в нелюдській організації, а й прояляєте нелюдяну ініціативу.

— Ну, навіщо ж нервувати? Проїдетесь у Москву і, якщо виявитесь здоровим, повернетесь до нас.

Подорож у вагоні я докладно описувати не буду: ці подорожі так часто описувались у спогадах радянських зеків.

Спочатку воронок до Лук’янівської карної тюрми. У воронку посадили мене в бокс — вузьке, душне приміщення. Я зі своєю ногою, що не згинається, ні сидіти, ні стояти не міг. Біля Лук’янівки стояли більше години. Почав протестувати, бо не витримував боксу.

Навантажили декілька воронків зеками — і на вокзал, якраз до тих місць, де ми колись бродили з сином по річечці Либідь (яка називається так на честь отієї самої сестри засновника Києва, картину з якою подарувала моїй сестрі Алла Горська).

Біля вагона стояла вохра з собаками. Собаки глухо гавкали на нас. Мене посадили в окрему камеру-купе, із заґратованими дверима. Вікна на протилежному боці коридору заслонені. Біля моєї камери — жінки, напхом напхане «купе». Шум, гамір, крики конвою і зеків. Рахують, перевіряють фотографії на течках зі «справою».

Зі мною — окремий проводжатий, наглядач тюрми.

У дорозі основна тема сварок з конвоєм — вода (всім дають їсти оселедці) і туалет.

— Пити!…

За півгодини, годину приносять попити.

— Спати!..

Кричить увесь вагон. Бабуся-сусідка, член партії («розкрадання державного майна в невеликих розмірах»), шамкає:

— Солдатик! Скажи начальнику, що в мене хворий сечовий міхур.

— Не треба було води пити, бабусю!

І пішло-поїхало…

Нарешті, у визначений час починають водити в туалет. Жінки по дорозі заглядають у «камери». Чоловіки у захваті репетують, «розділяють» жінок між собою.

Після туалету всі, умиротворені, непоквапно розмовляють: хто, за що, скільки дали, з ким зустрічався. Зав’язуються «романи». Солдатиків просять передати «бабам» жерти, «мужикам» від «баб» — куриво.

Моя бабуся запитує:

— А ви за що сидите, сусіде? Гомосексуаліст?

(Думка зрозуміла — кого ж ще можуть посадити окремо від усіх.)

— Та ні, політик.

— Як політик? Хіба за політику ще й досі садять?

— Ще й як!..

— Невже як за Сталіна?

— Та ні, трохи менше.

Вона починає соромитись переді мною за свою статтю. Все-таки член партії, а так безідейно сіла. Пояснює, що працювала на молочному заводі:

— Ви ж знаєте, всі додому продукти тягнуть. І мене спіймали з маслом. Розсердились на мене на прохідній і підловили.

— Брешеш, стара! Крала цілою машиною. За пару кілограм не посадять.

Бабуся ображається. Що вона, злодійка, спекулянтка? Для себе брала, а не на продаж. В останнє ніхто не вірить. Вона все підкреслює «брала», не хоче вимовити «крала».

Її «товарки» починають розповідати, де що крадуть, як крадуть і скільки отримують за крадіжку.

Жіночки поскаржились ще трохи на життя і, занудьгувавши, перейшли до «романтики» етапної.

— Сергійку, ти в якій камері був?

— 342.

— А! Над тобою Галька Сука сиділа з кобелем!..

— Он як! Вона мені «ксіви» писала.

— Вона товста!

— Я знаю. Бачив її у дворику.

— Вона, дурепа, підхопила в одного. Трам-там-там…

Моя бабуся присоромлює малолітку. Малолітка матюкає її.

Що значить — партійна людина… І тут виховує підростаюче покоління, заражене вітрами Заходу.

Малолітка затягує сороміцьку пісню:

Далі йде історія а ля «Декамерон»…

— Машко! Перепиши мені. Гарна пісня.

— Давай папір, Васю.

Я у роблю позначку в записнику: гра словами «роман читати».

Табірна романтика…

«Взвейтесь кострами, синие ночи», — співають піонери.

Останнє — про Сталіна з популярної пісні таборів.

«Лінгвістичні» роздуми виводять мене з «купе», виривають з безпосередньо даного етапного «контексту» блатних «ксів» та романів… на широкі простори моєї країни — географічні та історичні.

Згадую розповідь старої зечки про її роман з афганським ханом. Хан у себе в Афганістані раптом перейнявся комуністичною ідеологією і приїхав у країну соціалізму, що переміг. Але його не зрозуміли, і він загримів у табори.

Із своєї камери він спускав їй «коня», тобто ксіву на нитці. Вона прочитувала його освідчення не без задоволення. З кожною запискою хан сміливішав. Почав описувати свою пристрасть, свої мрії. Коли князь знахабнів настільки, що перейшов до ханського шляху в коханні, вона відмовилась з ним листуватися. Хан страждав, а вони реготали з його карнавальної трагедії: хан-комуніст ще живе любовними мріями тисячолітньої давнини, а ханові однодумці змусили його жити за законами ГУЛАГної романтики.

Ми живемо на етапному етапі розвитку Росії. Недарма слово «етап» з підручників з історичного матеріалізму, історії партії, політичної економії перекочувало у блатний жаргон і зажило новим життям, як і слово «табір», а тепер, завдяки Солженіцинові, — «архіпелаг ГУЛАГ».

Проте не варто виривати новий етап з історії. Етапом гнали слов’ян татаро-монголи. Етапом пішли в сибірські копальні «берегти горде терпіння» декабристи. Етапом йшов Достоєвський, їхав поет Полежаев. На новому етапі історії Росії за ліберального Олександра II етапами й шли польські повстанці, потім народовольці.

Нарешті голова Ради Міністрів Столипін вдосконалив, механізував етапний шлях. У Заходу запозичили поїзди, паровоз, і зеки почали їхати у Сибір в «столипіні» — у столипінських вагонах. Про Столипі-на зараз пам’ятають тільки інтелігенти, але «столипіни» добре знають робітники й селяни. Хотів він увіковічнити самодержавну Росію за допомогою новоспечених «сірих баронів» (як благав він історію подарувати йому двадцять років для того, щоб створити опору для самодержавства), а увіковічнив себе в етапних вагонах.

Увесь шлях Росії — етап.

Наші газети люблять писати про «зелену вулицю» прогресу, новаціям, новаторству. А в тюрмі я дізнався про походження виразу «зелена алея». Так називали прохід між рядами солдатів, через який проходив солдатик, що провинився, а його били по черзі зеленими лозинами або шпіцрутенами. Він вмирав під палицями, а батечко-цар гордо заявляв Заходові, що немає в нас смертної кари.

Етап — шлях у незвідане, зелена вулиця, алея…

І мчить по вибоїнах етапів історії Русь-трійка, у страху перед її величністю зупиняються чи відсахуються народи… І тягне ця трійка-«столипін» за собою Україну, Литву, Грузію, Молдавію, усі братні й небратні народи.

Поки я займався філологією і наклепами на історію, «столипін» зупинився, і хтось заверещав:

«Станція Березай, кому треба вилізай!»

Харків. Стоянка на вокзалі, воронки, тюрма на Холодній Горі.

Брудна камера — «трійник» (на трьох). Вікна вибиті. На прогулянковий дворик чути крики з камер:

— Дівки, роздягніться, покажіть.

— Пішов ти, козел смердючий. Вертухаїха стоїть.

Дзеленчить вибите скло. Хтось протестує. А я тепер мерзну через такі протести.

Стіни обписані. Шукаю (хоча й розумію, що безглуздо так шукати) написи Алтуняна, Недобори, Лєвіна й Пономарьова. Є одна 187.1, але прізвища такого не чув. Чи мало їх за наклеп. Мені хотілось би побачити знак від своїх «наклепників».

За вікном сварка. Чути: «Колупалки. Козли. Півні!»

Вечеря. Якась слизька маса. У кормушку заглядає роздавальник, зек.

— Стаття?

— Політик.

— А-а-а!

З пошаною.

Вранці кличу наглядача.

— Почитати.

— Не «положено» пересильним.

— А що ж мені робити?

— Ї… стіни.

Все-таки приніс якусь маячню. З нудьги читаю. Перша світова війна, революція, громадянська війна у Харкові. Холодна Гора. І раптом… Затонський та його маленька дочка. Я ж знайомий з дочкою. Це мати Ірини Рапп, дружини Володі Пономарьова…

Отже, етапи розгортаються і згортаються у кільця, рухаються по спіралі.

Затонський робить революцію, потім організовує радянську владу в Україні, виявляється ворогом народу, а потім реабілітовується. Його дочка спочатку страждає за батька, потім за власну дочку, яку вигнали з роботи і за зятя, якого посадили на ту ж таки Холодну Гору. Її дочка їде до табору і бачить на стіні у кабінеті начальника табору портрет реабілітованого діда. Я шукаю на стінах Володині записи і читаю книжку про Затонського.

Чудовий російсько-український карнавал, поспіральний і поетапний.

Я глузливо затягнув:

— Широка страна моя родная…

Книжку давно прочитав, нової не дають — не дозволено, присобічу.

Писати і думати про гру нецікаво.

9 травня, день Перемоги. Наглядачі полагіднішали — трохи під чаркою.

— Завтра етап.

Один заглядає до мене і пояснює, що навечір почнуть приводити алкашів-хуліганів, які святкували перемогу.

10 травня шмон у боксі, черга в лазні. Якийсь злодій підморгує мені і переможно дістає звідкись заборонені голку та лезо бритви. На грудях татуювання — Кремль, Ленін, гола баба, яку в делікатне місце дзьобає орел (психоідеологія злодія-зека, міф Леніна і Прометея).

Леніна на грудях я вперше бачу. У психушці він був у багатьох. Спитав в одного:

— Нащо Леніна наколов?

— Він все життя по тюрмах, і я так само.

— Дурниці, він був у тюрмі пару місяців, на слідстві. Дали заслання.

— Брешеш, — з жалем і обуренням заперечив «псих». Але таки повірив.

Ведуть до воронків. На прощання оглядаюсь на напис, який мені так сподобався, на плакаті:

«Сенс життя — у самовідданій, чесній праці для народу».

Як спец із проблеми сенсу життя я в карнавальному захваті від того, що тюремники так просто, чітко, прозоро розв’язали «вічну» проблему. Дурні були Еклезіаст, Будда, Толстой, Достоевський, Ніцше, Іванов-Разумнік. На Холодну б Гору їх, все б зрозуміли і не мучились би від різних там теодицей.

І якийсь смішний чоловік вискочив удень з ліхтарем на площу й закричав:

«Я шукаю Бога, я шукаю Бога… Ви його вбили… І Боги зітліють».

На воротах табору під Сталінградом якось почепили плакат:

«Комунізм — це молодість світу, і будувати його молодим». А зараз це саме написали більш по-філософськи.

«Прогресе, ребята, движется куда-то…» (Ю. К.)

А в Майданеку нацисти у тому ж дусі підспівували:

«Праця робить вільним…»

Попрощавшись у думках з пересилкою, я сів у воронок з жінками. Вони усіляко висловлювали співчуття, кричали на конвой, щоб мене посадили в інший бокс, бо хвора нога не давала мені сидіти, а стеля воронка — стояти.

У «столипіні» біля моєї камери стояв казах. Я попросив його відслонити фіранки на вікні.

— Хочеш на зелень подивитись?

— Так.

— Давно сидиш?

— Не дуже.

Він розсунув фіранки. Поля, пагорби. Я почав тихенько наспівувати українські пісні. Він слухав, слухав і заспівав по-казаськи.

Потім показав горбисту місцевість і сказав, що живе у такій самій, з такими ж зеленими пагорбами.

Він знав, що я політик, але цієї теми не чіпав.

Кримінальники ненавидять «звірят», вважають, що вони найзліші вертухаї. Але зі свого власного досвіду знаю, що найгидкіші — росіяни та українці. Найкращі — прибалти. Середньоазіати найбільш законослухняні, все виконують, але ніколи не роблять нічого на зло зекові.

Ось і цей казах. Коли його просили передати ксіву, він злякано оглядався, чи немає начальства, і відмовлявся. Але махорку, їжу передавав — з таким же переляканим виглядом.

Коли він відмовлявся передавати ксіву, кримінальники кричали до нього: «звіря», «косоокий». Він тільки винувато всміхався і пояснював:

— Лейтенант побачить.

Уночі біля жіночої камери зібрався гурт конвоїрів. Вони розпитували малоліток про їхні походеньки. Ті вдоволено відповідали. Конвойні нахабніли.

Було дуже холодно, бо конвой відчинив вікно якраз навпроти наших камер. Жінки також замерзли і просили конвойних піти зачинити вікно. Але конвой розійшовся. Вони ж солдати і з жінками так близько рідко зустрічаються. Та ще з такими, що так відверто зваблюють, палають бажанням. Я кутався у пальто, але від холоду й вигуків конвойних не міг ні спати, ні думати.

Вранці в Москві мені дістався непоганий конвой. Жінки попросили офіцера, щоб мене посадили у широкий бокс. І я доїхав до Лефор-тівської тюрми як король.

Шмон, лазня, лікарський огляд, камера.

Не так чисто, як у київській тюрмі. Скрізь тріщини, стіни осипаються. Зате є унітаз й умивальник. І багато туалетного паперу. Ось що означає столиця першої у світі соціалістичної держави, а не «провінційний» Київ. У київській у мене були постійні сутички з наглядачами через папір. Біля туалету постійно повторювалась одна й та сама принизлива сцена.

Наглядач видає клаптик паперу.

— Ще.

Дає.

— Ще.

— Досить.

Починається дискусія.

— Всім вистачає, а вам ні. Паперу на таких не напасешся.

Я повертаюсь і йду в камеру. Викликаю чергового офіцера. За півгодини приходить. Якщо майор, то справи погані.

— Чому всім вистачає, а вам ні? Ви що — пан якийсь?

— Як вам не соромно сперечатися з зеком про папірчик? Ви ж офіцер, освіта у вас якась є.

Він, витріщивши свої білясті баранячі очі, верещить:

— Припиніть розмови. Не хочете йти в туалет — не йдіть.

Сідаю писати «скаргу». Розумію, що її можуть використати психіатри, і тому пишу з гумором. Та й не тільки тому. Принизливо протестувати на тему туалетного паперу. І хочеться посміятися з них та з себе. До того ж, не хочеться заробити геморой.

Описую суперечку з офіцером і обґрунтовую свою правоту з погляду медичного, філософського, юридичного та економічного. Пишу про проблему рівності людей за соціалізму — рівності юридичної, а не фізіологічної. Офіцер скаржиться, що країна бідна на папір, — нехай звернеться до моєї дружини. Вона забезпечить папером усю тюрму, і до того ж, папером якіснішим. Пишу про гідність офіцерського звання, про жандармських офіцерів (цитую «Минуле і думи» Герцена).

Однокамерники регочуть.

Приходить Сапожніков, обіцяє залагодити питання. За тиждень сцени повторюються. Особливо відзначався в цьому «порожньоокий», як назвав його Шарапов. У нього справді напрочуд дивні очі — безвиразні, безколірні. Декілька разів я обізвав його жандармом. Дівчина-наглядач почервоніла, а він хоч би тобі що.

Туалетно-фекальна тематика посідає у спогадах стільки місця тому, що життя у тюрмі відверто тваринне, зведене багато в чому до суто біологічної «проблематики».

Вивчивши камеру, я попросив книжок.

— Бібліотекаря поки що немає. На, почитай ось книжку.

Том Льва Толстого. Педагогічні статті. Їх я прочитав уперше. Дуже багато цікавого й близького. Особиво близька думка Толстого про те, що головне у вихованні дитини — вплив через несвідоме. Вказує Толстой і на роль гри.

Через день повезли в Інститут Сербського. У приймальні молодий лікар записав мої дані. Поголили, викупали, перевдягнули в лікарняний одяг і завели у палату. Там відразу ж почали підходити один за іншим мешканці трикімнатної палати.

— Марксист. Манія реформізму й марксизму.

— А! Із Прибалтики? Читав про вас у «Хроніці».

— Так. Севрук.

— Наступний!

— НДП.

— ???

— Так, неофашист.

Наступний:

— Сіоніст. Не хотів служити в армії. А он ще один сіоніст. Він у нас теоретик. Кандидат медичних наук.

— А я ніхто, тобто ні за що.

— Стаття?

— Наклеп на устрій.

— Жаль, що раніше вас не привезли. Нам вже казали, що вас привезуть. Тут сидів один з УНФ, Красівський.

— Український Національний Фронт? Зі Львова?

— Так. Славний хлопець.

Севрук потягнув покурити в туалет.

— З нянею обережно. Вона цілими днями грає тут з нами в доміно, слухає і доносить.

— А справжні психи є?

— Самі подивитесь. Я не хочу казати.

Севрук показав гумористичні дацзибао Юрія Белова.

Граф Белов, маоїст, звинувачує правого ревізіоніста Брежнєва і його ставленика професора Лунца у переслідуванні справжніх комуністів.

Дуже добре написана пародія.

Ю. Белов — віруючий (зараз перебуває у психтюрмі).

НДП почав розповідати про себе. Злодій. У таборі спочатку був сталіністом, але передумав.

Кандидат наук дивився на мене мовчки — вивчав.

В кутку навалена купа книжок. Я проглянув і зрадів. Це саме те, що мені треба. Стендаль, Стефан Цвейг — біографічні твори.

Севрука викликали до медсестри: він оголосив голодівку протесту проти лікування. Я радив йому не протестувати — немає сенсу робити це на експертизі.

Подали розкішний обід. Смачна каша, непоганий компот.

Після обіду всі сіли грати у доміно. Я гортав математичні книжки Севрука.

Раптом викликали. Одягнули і… повезли у Лефортово.

Досі не знаю, навіщо возили в Інститут Сербського. На дві години. Очевидно, одна рука не знала, що робить інша. А може, надійшло нове розпорядження зверху і скасувало направлення слідчого на стаціонарну експертизу в Інститут.

Декілька днів був сам, без книжок. Займатися грою не хотілось. Попросив той самий том Толстого. Дали якусь соцреалістичну гидоту — читав наглядач.

Довелося понудьгувати.

Нарешті, якось увечері внесли койку.

«„Квочка“ чи ні?»

Заводять. З очей, з усіх рухів видно, що бувалий зек.

— Антик? — запитує.

— А що це таке?

— Антикомуніст.

— Так, стаття 70-а. Але насправді не антикомуніст. А як ви здогадались?

— Та ваших легко пізнати. А я за валюту. Хочуть приклеїти. Перевели з Бутирки. Там сидів за розкрадання. Я — директор магазину. Михайлович Віктор. Мене тільки-но перевели від вашого. Від Іллі. Поет.

— Ілля? Москвич?

— Так.

— Габай?

— А ти що, знаєш Іллю?

— Чув (згадка про Іллю насторожила. «Квочка?»). Він приятель Якіра й Кіма?

— Так. Кім — співак.

Михайлович почав по пам’яті читати вірші Габая. Видно було, що Габая він дуже любив.

Вразило мене, що він пам’ятав навіть великі поеми. Дещо я читав раніше у самвидаві, наприклад, поему про Юдіф.

Певність, що переді мною «квочка», зменшилась. Навмисне дресирувати «квочку» на поезію? Навряд.

Він також приглядався до мене й поводився дуже обережно. Коли дізнався, що я з Ініціативної групи, пожвавішав.

Закони і всі юридичні тонкощі знав назубок. Пояснив, що для мене проведуть амбулаторну експертизу «п’ятихвилинку». Лікарі приїдуть у тюрму.

— Не хочуть, щоб про тебе знали в таборах і у психушках.

Політика Михайловича не цікавила. Зате про літературу знав багато.

Його батько — один з діячів французької компартії. Фахівець з політекономії. Приїхав у СРСР допомагати будувати соціалізм. Вчасно збагнув, куди потрапив. Сам почав зменшувати собі чин. Виїхав у Середню Азію. Працював бухгалтером. Так вдалося уникнути арешту, звинувачень у шпигунстві й троцькізмі.

Сина залишив у якогось партійного боса. Віктор звик до розкішного життя. Потім повернувся батько. Почали жити бідно. Смак до солодкого життя залишився і завів Віктора у табір. Після табору він вирішив красти законно. Закінчивши Торговий інститут, став директором магазину. З Міністерства торгівлі йому підкидали дефіцитний товар, за який він брав подвійну ціну. Ділився з благодійниками з Міністерства, з продавцями (не даси — донесуть). Та й ОБХСС треба дати. І «народному контролеві». Та на життя вистачало.

Компанія з Міністерства попалась. Почалась «справа Фліорента». Там і патологічний секс, і розкрадання, і хабарі. Попались, через те, що відмовились дати начальству з Ради Міністрів «на лапу».

Групу Фліорента посадили. Оскільки Михайлович — розумна людина, то ніяких зв’язків з Міністерством у нього не виявилось.

Жив дуже багато, на всю губу. Бував у закритих магазинах, відпочивав в «урядових» санаторіях, дивився фільми для «слуг народу».

Усі його друзі — «торгаші», як він зневажливо їх називає, — становлять особливий прошарок москвичів (разом з радянською богемою, дітьми радянсько-партійних босів). Майже все в їхньому колі вирішують телефонні дзвінки.

Усі наші дні в тюрмі були заповнені розповідями про «солодке життя». Багато чого я знав і раніше. Але техніки зв’язків, блату, крадіжок, шахрайства не знав. Виявляється, якби Остап Бендер ожив, то швидко зміг би роздобути свої мільйони.

Хочеш дістати квиток на «Солодке життя» Фелліні або «Вісім з половиною» — телефонуєш адміністраторові:

— Товариш Іванов? Це з Міністерства, Петров. Товариш Сидоров хоче 10 квиточків у 15 ряд. Як немає у 15-му? Зорганізуйте! Мій секретар зайде.

Головне не вказувати чину, головне вжити жаргонне партійне слівце «зорганізуйте», замінити квиток «квиточком» і вказати ряд.

Адміністратор навіть не заїкнеться щось уточнювати. У «Крокодилі» розповідалось про шахрая, який через такий дзвінок дешево закупив на базі декілька партій дошок і продав їх колгоспам.

Силу дзвінка не можуть належно оцінити у «прогнилому від корупції» буржуазному суспільстві. А в нашому великому ГУЛАГу без дзвінка щось зробити важко.

Михайлович дурив начальство здебільшого безкорисно. Коли я запитав його, навіщо він мені розповідає певні деталі (бо ж за це можуть посадити), він засміявся:

— ДБ таке не цікавить. А МВС знає, але не зачіпає. Я з шахрайства не наживався. Просто користувався благами, дозволеними вибраним. Хай тільки спробують заговорити про них на суді — самих посадять.

На його думку, купити не можна лише Політбюро і гебістів. Останніх жорстоко карають за хабарництво, а Політбюро «нечистих» грошей не потребує.

Розмови й пісні у нас перемежовувались читанням книжок. Бібліотека у Лефортово чудова. За шість місяців я прочитав силу цікавих книжок, деякі з них майже неможливо знайти на волі.

Прочитав усі повісті Гоголя, «Сентиментальну подорож» Стерна, багато романів Діккенса. Не хотів тоді писати про інші книги, щоб ДБ не викинуло з бібліотеки. А були там навіть книжки, не дозволені на волі. Жене, Гакслі, здається, Селін, навіть щось політичне… Бібліотека колись поповнювалась за рахунок книжок, реквізованих у 30-ті — 40-ві роки.

У тюрмі емоційність сприйняття краси у мене надзвичайно збільшилась. Наприклад, Діккенс, який ніколи мені не подобався, раптом відкрив для мене красу старої Англії, м’який, сентиментальний гумор доброти. У «Домбі й сині» я побачив, що підштовхнуло Олександра Ґріна до «Червоних вітрил». Це любов дочки Домбі до моряка. Тут зароджувався і сюжет, і асоціативні зв’язки імен героїв.

У тюрму Михайлович потрапив через зраду знайомого. У того була ревізія магазину, і він попросив Михайловича підкинути йому на якийсь час товар. Ревізори виявили, що у магазині є «лівий» товар (з підпільних цехів на заводах). Знайомий «розкрутився» і розповів про Михайловича. На суді цей знайомий, зрозумівши, що своїми свідчення занапастив не тільки Михайловича, а й себе самого, почав їх міняти. Розумний адвокат Михайловича скористався із суперечностей свідчень, з порушень закону під час слідства, і Михайловичеві дали 4 роки. Через рік спіймали якогось валютника і він дав свідчення на Михайловича. Тепер його привезли у Лефортово, бо валютні справи веде КДБ, не довіряючи продажним міліції і прокуратурі (КДБ бере на себе також великі економічні справи, особливо у Грузії й Вірменії, республіках, що наскрізь пронизані підкупом, спекуляцією, крадіжками і хабарництвом бюрократії).

Михайлович не сумнівався, що їм не вдасться приклепати йому валюту:

— Основне правило бізнесмена — не змішувати справи різних видів. Треба спеціалізовано працювати. До того ж я знаю, що серед валютників дуже багато агентів міліції й КДБ. Вони спокійно наживаються, а міліції підкидають відомості про всіляких злочинців.

Я розповів йому про Віктора Луї, агента КДБ, який продає за кордон цінні ікони, самвидав і т. д. Зокрема, передав Солженіцина, псевдоспогади Хрущова і т. д. Виявилось, що Михайлович колись був з ним знайомий. Луї тоді займався спекуляцією і валютою, був мало що не мільйонером. У кримінальному світі він з’явився саме тоді, коли Хрущов розпочав широку кампанію проти великих радянських бізнесменів, коли навмисне для мільйонера Рокотова було видано закон про смертну кару для економічних злочинців. Цей закон застосували до Рокотова (хоча й не мали права, бо злочини було скоєно до того, як запровадили закон; але Микита особисто наказав розстріляти Рокотова).

Десь через місяць занесли ще одну койку.

— Квочка, — вирішив Михайлович.

Завели молодого хлопця з купою книжок.

— Ліфшиц Фелікс, валюта.

Головний у їхній справі, «паровоз», відлітав у Ізраїль. Біля трапу літака його затримали, провели у готель і запропонували розповісти про операції декількох його друзів:

— Вилетите наступним рейсом.

Він, щоб відкараскатись від КДБ, видав декількох друзів.

Його дружині, що сиділа у сусідньому номері, показали його свідчення. Вона, рятуючи чоловіка і повіривши обіцянці ДБ відпустити їх в Ізраїль, розповіла значно більше. Потім чоловік розширив її свідчення. І так далі.

У результаті «паровоза» та його друзів посадили. Серед них одну вірменку, яку звинувачували у валютних операціях і в тому, що вона дала хабаря, коли син вступав в інститут. Найбільше свідчень дав один працівник алмазної фабрики. Він сподівався на антисемітизм суддів і до своїх свідчень додавав антисемітські репліки. Підкреслював, що близький до когось з беріївців, що має медаль (за доноси).

«Паровоз» на слідстві тримався непогано, брав провину на себе. Але було пізно…

Михайлович ознайомився з актом звинувачення:

— Навіщо ти назвав стільки операцій?

— Мені порадив однокамерник, директор такого-то магазину Зубок.

— Зубок? Він же ж стріляний горобець. Він не міг такої дурниці порадити. Адже термін більший намотують за систематичність операцій, за кількість випадків, а не за загальний оборот. Він порадив тобі, бо вони дали йому таке завдання.

Ми дістали Кодекс. Справді, так воно й було.

— Зубок став «квочкою». Йому дали великий термін, і він пом’якшує свою долю. Сподівається на амністію або помилування.

Про Лефортівських квочок ми дізнались дуже багато, перестукуючись з іншими камерами (по ланцюжку). Звіряючи дані, вдалося виявити щось із десяток «квочок». І все люди з великими термінами.

Уся Бутирська тюрма — тобто її старожили — знають капітана міліції «Золоту ручку» (або «Криву ручку»: в нього одна рука покалічена). Капітан був постійною квочкою. Хоча про нього попереджували всіх новачків, але здебільшого запізно. Адже новачок першим зустрічав у тюрмі «Золоту ручку». «Ручка» випитував справу, давав поради. І багато хто потрапляв на гачок «бувалого зека». Старожили декілька разів намагались «ручку» пришити. Та як це голіруч зробиш?

З допомогою тюремної абетки я дізнався про інших Лефортівських зеків.

Афганець-студент. Родич шаха. Шах по-звірячому замордував його батька (закопували по горло у землю і мучили так, як колись мучили вандейці республіканців: виколювали очі, мочились на голову і т. д.). Афганець поїхав вчитися у СРСР, став лівим. Але лівизна не завадила зайнятись валютою. Він потрапив у Лефортово зовсім «телям». Не знав законів, клюнув на гачок слідчих. Не тільки «розколовся», а й наплів на себе.

Коли «бувалі» однокамерники пояснили йому закони, він лютою ненавистю зненавидів Союз, наглядачів, лівизну. Писав скарги… шахові, що замучив його рідних. З коридора ми часто чули його улюблену лайку: «Я ї… тебе в ніс, як ворога народу!» «Як ворога народу» — це вислів педерастів, але афганець у своєму невіданні об’єднав його з іншою лайкою.

Був валютник із ФРН.

Декілька чоловік сиділо за спроби продати «таємниці» західним посольствам. Один вантажник намалював план порту, записав усі кораблі та ще щось. Проник з «відомостями» в американське посольство. Там проглянули його папери і запропонували забратись геть. Прямо біля брами посольства вантажника схопили і посадили у Лефортово.

Якийсь майор загубив таємні документи. Його звинувачували, що він передав їх на Захід.

Ліфшиц сидів з робітником — фашистом, ідіотом. Ідіот разом зі своїм приятелем розкидав у Кремлі листівки проти комунізму. Листівки підписували «Радянська фашистська партія». Ліфшиц розважався тим, що гіпнотизував фашиста і змушував танцювати. Фашист любив його, хоча в листівках було написано: «Євреїв треба у газові камери — відправити, щоб не смерділи!»

Усі Лефортівські зеки розповідали про лікаря Плахотнюка. Влітку 1971 року він ішов вулицею в Києві з молодою американкою. Кагебісти не випускали їх з поля зору. Один з них підійшов до Плахотнюка і вдарив його в обличчя. Плахотнюк написав скаргу, яку психіатри потім використали як доказ, що він божевільний і хворий на манію переслідування. Він побував в Інституті ім. Сербського і тепер чекав на етап. Плахотнюк відмовлявся говорити з начальником російською:

— Чому мене тримають у РРФСР? За законом вимагаю перекладача.

Плахотнюк вже побував у Сербському й чекав на етап.

Уся тюрма захоплювалась «хохлом».

Сидів якийсь кандидат наук. Він виступив на партійних зборах з критикою ЦК партії. Потім дав декільком знайомим запис виступу.

Син одного з керівників Московської області роздобув бомбу і підірвав нею свого вчителя. «З політичних мотивів». Казали, що у нього знайшли якісь самвидавівські книжки.

Якось на прогулянковому дворику ми наткнулись на напис «Якір».

Мої однокамерники, побачивши, що я розхвилювався, стали підсміюватись:

— Завтра з’явиться Сахаров, післязавтра — Солженіцин.

За різними ознаками я переконався, що Якір справді сидить. Переказав йому вітання. Чи воно дійшло, не знаю. Почав писати на стінах дворика своє прізвище і номер камери. Відповіді не було.

Отримав передачу від Юрія Кіма. Знову залунали його пісні.

— Мабуть, передає продукти і мені, і Якірові.

Нарешті викликали до психіатра. Якась дама з Інституту Сербського.

Вона почала з сексу. Я відмовився відповідати.

Розпитала біографію.

— Ваша мама пише, що ви зі школи дивно поводитесь!

— Покажіть її листа. Може, я зрозумію, про що вона пише, і поясню вам, що це за «дивацтва».

— Лист у слідчого.

— Але ви його читали?

— Так.

Я уявив собі, що мама справді могла вилаяти мене у листі до родичів:

«Льонька ніколи мене не слухав, ось і в потрапив у тюрму». Навряд чи її могли вмовити «допомогти» мені.

Психіатр назвала декілька прізвищ моїх давніх знайомих, які розповідали про мої дивацтва.

Один — знаний стукач. Другий зі мною майже не знайомий.

Перед арештом заходив якийсь Шевченко, відрекомендувався моїм родичем і хотів влаштувати мене на роботу. Він — колишній заступник секретаря партбюро Академії Наук.

Шевченко вмовляв мене покаятись. Я з ним трохи посперечався про Чехословаччину, про український рух. Таня посварилась з ним через Світличного, бо Шевченко розповідав, що Світличний у тюрмі в 1966 році покаявся. Це була огидна брехня, хоча Шевченко і клявся, що їм в Академії читали листи Світличного.

Коли я запитав Світличного, він сказав, що чув про цього листа. Вони склали його з вирваних з протоколу допиту фраз, скомпонувавши у вигляді покаяння.

Родич як пішов, так ніколи більше і не появлявся, аж доки не вигулькнув у покаяннях на слідстві, а потім і свідком на суді.

Психіатр приходила на співбесіду тричі, хвилин на двадцять.

— Навіщо ви почали займатись антирадянщиною?

— Антирадянщиною не займався.

— Ну, політичною діяльністю.

— Я не хотів, щоб повторився 37-й рік.

— Але ж з культом покінчено.

— А за погляди і досі садять. Робітники отримують мізерну зарплату і селяни також.

— Чого ж ви домагаєтесь?

— Демократизації держави.

Починається довга суперечка про методи демократизації:

— Ви знаєте, що буде, якщо дозволити все друкувати?

— А чому тоді у капіталістичних країнах друкують Леніна, дозволяють комуністичні партії? Чому тільки у нас бояться свобод?

— Знаєте, ми все-таки оточені капіталістами.

І так по колу. Я стримуюсь, щоб не спалахнути, не обізвати її дурепою, а Лунца — негідником.

Вимагаю свого психіатра:

— Це вирішує ваш слідчий.

Записує з моїх слів про мої самвидавівські статті. Я говорю тільки про те, що забрали. Вимагає, щоб я переказав зміст. Важко, бо я дещо і справді забув.

— Але чому ж ви не думали про родину, про дружину, про дітей? Це небезпечна ознака.

— Думав. Запитайте в дружини й дітей.

(Таниних свідчень на цей час у них не було. Її почали викликати на допити тільки через місяць після того, як мене забрали з Києва).

— Ну, вони вас люблять і тому не скажуть, що ви їх занедбали, зайнявшись антирадянщиною.

Протестую проти слова «антирадянщина».

— У вашому щоденнику і психологія, і філософія, і література, й історія, і бозна-що.

— У «Програмі КПРС» сказано, що КПРС хоче, щоб люди були гармонійними, всебічно розвинутими. Ось я і намагався йти за програмою.

— Щоденник писався до створення програми.

— Тоді я передбачив програму.

— Ви все жартуєте, не думаючи про наслідки для себе. Ви наражали себе й родину на небезпеку, значить, у вас неадекватна реакція на навколишній світ.

— У такому разі у партії більшовиків була ще одна велика неадекватність.

— Ви вважаєте, що ви другий Ленін?

— До партії більшовиків належав не тільки Ленін. Взагалі дивно виходить. У школі мене вчили бути сміливим, принциповим, чесним, послідовним. А тепер, коли я намагаюся це робити, в цьому вбачають ознаку психічного розладу.

Вона цитує зі щоденника слова про те, що у мене болить голова, і що мені доведеться звернутись до лікаря.

— Там такого запису нема. Покажіть.

— Не можна.

— Тоді нехай про цей період розкаже моя мати. Чи боліла у мене голова після того, як я потрапив під трамвай?

— Ми перевіряли. Лікарі написали, що психічних наслідків падіння не спостерігали. Але в щоденнику люди пишуть чесніше, ніж кажуть іншим.

— Покажіть мій запис.

Але годі про ці бесіди. Безглузді дискусії. Психіатр перескакувала з теми на тему, не зважала на логіку, нехтувала навіть офіційними догматами, перетворювала розмову на бичування моєї алогічності, моїх дивацтв.

Фелікс Ліфшиц — психіатр. Він намагався зрозуміти її метод. Я, побоюючись, що він «квочка», більше слухав його, аніж розповідав про тактику своїх відповідей.

Проте за увесь час він не дав мені жодної неправильної психіатричної поради.

У Ліфшица було дві власні книги: «Психіатрія» й «Актуальні проблеми сексопатології». «Психіатрія» під редакцією Морозова. Я прочитав розділ про шизофренію. Жована, тарабарська мова, нечітко сформульована симптоматика. Я консультувався з Ліфшицем, але й він не міг пояснити Морозових методів діагностування.

Те, що у Ліфшица були такі книжки, засвідчувало, що він «квочка». Але чого вони хочуть домогтися з його допомогою?

«Психіатрія» потрапила мені до рук… Дивно. Дивно також, що у тюрму пропустили збірник статей із сексопатології.

Адже ж начальство добре знає про так звані «сеанси».

Майже з усіх художніх творів класиків зеки виривають сторінки з любовними сценами. «Воскресіння»Толстого зіпсуте частково. Мопассан майже весь подертий. Читання таких вирваних сторінок і називається «брати сеанси».

Розмови з наглядачками чи лікаршами — також «сеанси». Дехто симулює «хворобу», щоб посидіти з лікаршею, і — вершина щастя — доторкнутися до неї ногою, рукою. Розповіді одне одному про свої сексуальні пригоди — сеанси.

На стінах у камері чіпляють фотографії, портрети жінок — це також сеанси.

Одна камера у Лефортово почепила на стіні портрет Анджели Девіс і колективно займалась онанізмом, споглядаючи Девіс. Це своєрідний політичний «сеанс».

Ось у камеру заглядає наглядачка Зоя:

— Як вам не соромно матюкатись на весь ізолятор?

До неї починають залицятись, тобто брати сеанс.

Як же у таких умовах пропустили «Актуальні проблеми…»?

Проглянув я цей збірник. Нарешті у нас серйозно цим зайнялися, вирішили, що й за соціалізму є сексуальні проблеми. Є тут декілька дуже розумних статей.

У Михайловича закінчилося слідство. Йому вдалося спростувати звинувачення у валютних операціях і повернутись у Бутирку.

Ми залишились з Ліфшицем удвох. Я навчив його багатьох ігор. Ми робили їх з паперу, з картону і грали. Гравець він першокласний. Окрім шахів, обігравав мене у всьому. Я відзначив одну цікаву деталь. Чим більше «ймовірнісною» була гра, чим більше вона залежала від того, як пощастить, тим частіше я програвав. З цим було пов’язане й інше. Чим нахабніше, самовпевненіше він грав, тим частіше перемагав. Я спробував свідомо застосувати те, що помітив, під час гри і почав грати трохи краще.

Ігрове нахабство Ліфшица тісно пов’язане з тим, як йому таланить у бізнесі.

В інституті він був відмінником. Психологічно це тип щасливчика. Мій перший однокамерник, Кузьма — «невдаха». Коли я грав з Кузьмою в доміно, він програвав, навіть коли в нього були переваги. Він був упевнений, що програє, і програвав.

Завдяки обом я підійшов до ролі настанови у грі.

З картону я зробив свою улюблену гру — маджонг. Ліфшиц також захопився нею. Одного разу, коли ми грали в маджонг, до камери заскочив корпусний наглядач.

— Ви чому в карти граєте?

— Це не карти, а китайські шахи.

— Вам що, російських ігор мало? (Видають доміно, шашки, шахи).

Він схопив частину «костей» маджонгу і пішов.

Ми сіли писати скаргу, щоб розважитись.

Я описав сцену і прокоментував. Оскільки я — українець, а Ліфшиц — єврей, заяву про російські ігри ми розцінюємо як прояв великодержавного шовінізму. Для нас китайські ігри нітрохи не віддаленіші, ніж російські. Гра менш азартна, ніж доміно. Якщо наглядач боїться, що гра антирадянська, маоїстська, то я одразу ж це заперечу. Цій грі близько п’яти тисяч років і мабуть, вона радше феодальна, аніж соціалістична, тому нічого ворожого радянському ладові у ній немає.

Ліфшиц написав гумористичну скаргу, пародіюючи дискусію з наглядачем. Я побоювався, що за те, що пародія надто різка, його посадять у карцер. Але обійшлося. На скарги нам не відповіли, але й грати більше не заважали. Навпаки, наглядачі почали вчитися у мене різних ігор. Консультувались, розв’язуючи кросворд, грали в «слова».’ Сумно ж сидіти на посту!

Поки ми так собі розважались, психіатри-кагебісти вивчали мої відповіді. Нарешті мене викликали в кабінет до лікаря. Там сидів старий чоловік з хижим і хитрим виразом обличчя.

— Ви професор Лунц?

— Чому ви так думаєте?

— Та розповідали мені про вас багато.

— Хто?

— Бурмістрович, Буковський, багато хто.

Лунц почав ставити питання. Запитував швидко, за якоюсь системою. Алогічності у запитаннях не було. Яка це система, вловити я не міг, тому відповідав стисло, чітко, розуміючи, що будь-яка неточна фраза буде спотворена. Щоправда, точну він також перекрутить. Але навіщо допомагати їм у фальсифікаціях?

— Які статті ви написали?

Я почав з «Бабиного Яру» («Невже, — подумав я, — у тебе не залишилось нічого єврейського, невже мій виступ проти антисемітизму хоч трошки у тобі щось не зачепить?». Правда, я знав про нього дуже багато. Людина патологічна, з великим запасом людиноненависництва. Його ненавидять родичі, він викликає страх у співробітників. Якщо немає нічого людського, то чому має залишатись національне?)

«Бабин Яр» його не зацікавив. Адже це тільки фактографічний матеріал. Говорити з ним було важче, ніж із попереднім психіатром: Лунцдоволі швидко помічав нечіткі, розпливчаті відповіді, суперечності (я не хотів відверто говорити про всі свої погляди, і тому відповіді були не зовсім ясні).

Лунц закінчив розмову хвилин через п’ятнадцять.

— Чому не стаціонарна експериза?

— А вона не потрібна. Ваш випадок дуже простий.

— Я вимагаю свого експерта.

— Це справа вашої дружини і слідчого.

— Але слідчий сказав, що право вимагати свого психіатра маю я, а не родичі.

— Я не чув вашої розмови зі слідчим.

Ліфшиц, вислухавши мою розповідь, вирішив, що я відповідав правильно.

— Головне — бути у відповідях посередині. Не можна бути веселим, не можна бути засмученим. Не можна бути логічним, не можна бути нелогічним.

Я розсміявся:

— Але ж надто велика «серединність» також ненормальна?

— Може, й так.

Минали місяці, а мене більше не чіпали…

Ми грали в ігри, вигадували різні приколи. Я читав Ліфшицу лекції з психоаналізу, йоги, веданти, він мені — з психіатрії.

Нарешті почався процес над групою валютників, до якої належав Ліфшиц. Коли Михайлович проглянув їхню справу, він, виходячи з власного досвіду, обіцяв Ліфшицу «шістку» як максимум, і ми були впевнені в цьому. Ліфшиц, щоправда, мріяв про чотири роки. Про п’ятірку Ліфшицові казав його адвокат Арія. Та вирок вразив усіх. Ліфшицу дали 10 років, «паровозові» — 15, ще одному — 12.

За якийсь час Ліфшицу дали побачення з дружиною. Виявилось, що про процес роздзвонили в багатьох газетах. Все: і галас навколо процесу, і великі терміни — пояснювалось тим, що «паровоз» хотів виїхати до Ізраїлю.

Ліфшиц майже тиждень не міг отямитись від несподіваного вироку, але потім у нашій камері знов почав лунати регіт. Прибігали наглядачі, дивуючись, чому сміються жертви.

У мене почались незначні тертя з Феліксом. Один з наглядачів був психопат, схильний до садизму. Коли він заводив мене у камеру, в мене завжди холодок пробігав по спині: таке патологічне було в нього обличчя.

Ліфшиц як психіатр швидко знайшов його слабинки і почав розважатись. Одне-два слова — і наглядач заводився. Він відчиняв кормушку і обкладав нас матом. Але куди йому було до мату Фелікса! Наглядач накручувався усе більше, доки не починав кричати на цілий коридор, погрожуючи нам побоями.

Врешті-решт прибігав корпусний, який прагнув поставити «бунтівників» на місце. Та Ліфшиц був з ним бездоганно чемний, тоді як наглядач ніяк не міг прийти до тями, і все вигукував погрози («я тебе виї…, я тобі жерти не дам, я тобі… вирву»). Ліфшиц, злісно посміхаючись, ставив йому діагноз і пропонував коридорному викликати Лунца і підтвердити діагноз.

Ледве вдалося вмовити його не писати скарги. Бо Фелікс хотів і далі потішатись, тепер вже над начальством (неявно показавши, що тюремне начальство — також психи).

Мені жаль було бідолаху. Та й мститись нещасному за паскудства інших неприємно.

— Ти толстовець. Тобі в монастир треба йти.

Я розповів йому анекдот на цю тему.

«Сидять у камері вовк, лисиця і курча.

— Вовче, чуєш, вовче! Ти — за що?

— Так я чмура одного пришив… А ти, лисичко?

— Ах, я така спокусниця, така спокусниця… А ти, мале?

Курча гордо підняло дзьобик до стелі й виголосило:

— А я… я… по-лі-ти-чне! Я піонера в задок дзьобнуло».

Анекдоти у нас так і сипались. В обох був запас на всі випадки життя. 1971 року багатьох, хто хотів виїхати в Ізраїль, випустили. Тоді з’явилась довга серія «сіоністських» анекдотів. Це були анекдоти про гордих людей, євреїв, які випрямили плечі і звільнились від почуття неповноцінних громадян.

Ось один з них. Рабінович подає заяву на виїзд до Канади. Він приходить у ВВІР — відділ, що видає візи і на практиці є філією КДБ. Йому кажуть, що він може їхати. «Я передумав, — каже Рабінович. — Хочу в Сполучені Штати». За тиждень він заявляє, що хоче їхати до Австралії, потім до Ізраїлю. Врешті йому кажуть: «Послухайте, Рабінович. Он у тій кімнаті стоїть глобус. Виберіть собі країну до вподоби». Рабинович виходить через три години: «А у вас нема іншого глобуса?»

Розважались ми ще й тим, що вгадували у плямах на стінах, на дверях, на стелі фігури.

Одного разу, ще коли був з нами Михайлович, Фелікс показав на стелю якраз біля лампочки:

— А це що?

Я придивився і побачив Христа. Тільки руки він підняв, як Богородиця у Софіївському Соборі в Києві. Він не був розп’ятий, але й не тріумфував (я пригадав страшну картину «Христос-тріумфатор» — злобний, кривавий Бог-кат). Стільки страждання й просвітлення було в цій фігурі…

Пізнав Христа і Михайлович.

Так ця камера і залишилась у пам’яті, як камера з Христом на стелі.

Ніхто з нас не зубоскалив над «явленням Христа», хоча глумились ми з усього на світі.

Цікавість до гри у мене залишилась, але чомусь більш філософська.

Прочитав Марксів «Капітал». Знайшов дещо таке, що можна було застосувати і до гри, до ігрової діяльності в теорії вартості, у характеристиці праці й капіталу.

Разом з Феліксом випробували декілька моїх ігор. У всіх однокамерників я розпитував про кримінальні ігри. Вдалося зібрати велику колекцію.

Виявилося, що більшість з цих ігор за своїми ігровими якостями — на рівні дошкільних. У певному сенсі навіть нижче, бо основну роль у них відіграють позаігрові елементи — нагорода, прізвисько, лайка-похвала, дотепи, ігрові приказки, помста. І непропорційно велике місце посідає азарт, який розпалюють позаігрові мотиви. Наступним кроком до деградації є «уболівання» в спорті.

Адже «гусачок» п’ятирічної дитини принципово не відрізняється від гри емоцій вболівальника.

Сюжетно-рольова гра деградує в наркоманські мрії, у цапину музику, що дратує нерви і не дає естетичної насолоди. Недарма ж на деяких концертах молодь ставала настільки роздратована, що починала бійки. Своєрідна деградація гри, тобто культури, — це мода, гонитва за сенсацією, спорт, що лоскоче нерви.

Бездушна культура — гра ерзаців, культура механістичного, механізованого онанізму.

У моїх друзів-валютників, що аж ніяк не грішили духовністю, я все-таки бачив глибоке життєлюбство, нехай і спотворене.

Ми багато сперечелися про життєві цінності. І, звичайно ж, ніхто нікого не переконав. Вони поважали мене за «ідейність», але гадали, що я пропустив «насолоди» життя. Я ж доводив, що їхнє «епікурейство», гедонізм — поверхові, вони тільки подразнюють нерви.

Вони розповідали про розкішне життя «торгашів» та партійної еліти, намагаючись довести, що це і є життя.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за пропущеними б…, за розкішною смачною їжею, шикарними ресторанами.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за змарнованим на дрібниці життям.

Та все-таки об’єднувало нас саме життєлюбство і сміхове ставлення до святинь і богів: демократичного руху, свобод, комунізму, Солженіцина.

Солженіцина я їм розповідав з пам’яті. Вони жаліли, що я погано запам’ятав сюжет.

Михайлович запитав якось у свого слідчого:

— Що буде, якщо у мене знайдуть Солженіцина?

— Якщо не будете розповсюджувати, то відбудетесь переляком.

Я дуже шкодував, що не прочитав «Серпень чотирнадцятого». Перед моїм арештом заїжджала до нас Катерина Львівна Олицька. Вона дуже любила Солженіцина, але до «Серпня» поставилась з прохолодою як із художнього, так і зі змістового погляду.

— Як толстовець міг обґрунтувати свою добровільну участь у війні 14-го року словами: «Росії шкода»?!

Мені теж таке толстовство видалось дивним. Що ж залишається від вчення Л. М. Толстого? Від «не вбий»?

Я роздобув у 71-му році «Серпень 14-го», але прочитав тільки початок — забрав господар примірника (12-а копія). А тепер у тюрмі доводилося з «критичних» статей у «Літературні» силкуватись зрозуміти задум Ісаєвича.

Звинувачення Солженіцина у германофільстві й русофобії були безглузді («Росії шкода» несумісне з русофобією). Але що хотів сказати Солженіцин у «Серпні», ми з вирваних цитат так і не збагнули. Скільки треба було мати «класіку», як його іронічно прозвали в еміграції, самозакоханості й безпам’ятства, щоби потім повернути цю «русофобію» супроти своїх ідейних ворогів, «плюралістів». І тими самими методами амальгам, висмикування цитат, лайливих епітетів. Мене особисто ніде явно не назвав, але «Плюралісти сплющілісь от ненавісті к Росії» було вміщено поряд з явною цитатою збірки, в якій ця «ненависть» проявлялась. Довелося відповісти таким самим неетичним прийомом: «…многое солгано Солженіциним». І ГУЛАГ — у наших душах, тому так легко поновлюється в історії.

Багато знайомих докоряли Солженіцинові за антисемітизм, прихований за маскою натуралізму. Я завжди сердився, слухаючи ці докази. Якщо у таборі лікарями або на складі працювали переважно євреї, то чому, натуралістично зображаючи побачене, Солженіцин не може, не має права (радянський підхід: про «права» художника!) назвати єврейське прізвище завскладу? Замовчування факту про великий відсоток євреїв і латишів у ЧК було б неправдою, і саме це й було б прихованим антисемітизмом. Це зараз євреї становлять великий відсоток тих, хто протестує, чинить опір владі. (Не тому, що євреї кращі за інші нації, а тому, що культурний народ, якого піддають переслідуванням, ясна річ, бунтує.)

Антисемітизм не в об’єктивному зображенні фактів, а в їхній інтерпретації, в акцентуванні, в «пояснювальній» концепції цих фактів. Адже інтерпретатору загрожує справжня небезпека подивитись на факти очима шовініста — російського, українського чи єврейського.

Коли погромники посилаються на великий відсоток євреїв серед крамарів або ж серед революціонерів, то їхній антисемітизм у висновках з фактів, які виправдовують паскудства, які чинять погромники. Коли ж єврей-демократ вказує іншому народові на погроми з його боку, то він сам опиняється на позиціях, аналогічних для погромника, коли мовчить про лихварів та приписує схильність до погромів цілому народові. Щоправда, тут постає важливе питання про мораль міжнаціональних взаємин. Коли єврей говорить про те, що українці упродовж усієї своєї історії чинили погроми, то він недалеко відійшов від антисемітизму. Коли українець згадує тільки про жидів-шинкарів, які зберігали у себе ключі від православних церков, допомагаючи єзуїтам знущатися з українців, то це одне й те саме. Всі ці підрахунки: хто, кого, за що і скільки різав і грабував — неморальні й політично шкідливі, бо допомагають ворогам усіх народів, фашистам і сталіністам усіляких мастей. Коли вже треба згадувати про національні кривди, то моральніше буде кожному говорити про свої гріхи, даючи іншим говорити про їхні. Потрібна також неоцінкова об’єктивна історіографія, яка зможе допомогти нам всім виплутатися з кривавого клубка національної ворожнечі. Що з того, що предки монголів колись щось робили з нашими предками? Ось якщо монголи зроблять з Чингіс-хана національного героя, якщо росіяни зроблять те саме з Іваном Грозним, українці — з Кривоносом (погроми якого так часто приписують Богданові Хмельницькому), тоді доведеться нагадати монголам про злочинства Чингіс-хана, скоєні щодо слов’ян, росіянам — про злочинства Грозного щодо казанських татарів, українцям — про Кривоноса. Але і в цьому випадку все-таки краще, щоб кожен пам’ятав і про «своїх» героїв різанини, людиноненависництва.

Не можна переносити закономірностей стосунків між індивідами на взаємини між «груповими Я» — класами чи народами. Але все-таки є щось спільне у цих стосунках. Коли між індивідами виникає суперечка, то ніколи не виходить нічого доброго, якщо один з них злопам’ятний і пам’ятає тільки про помилки, негативне в іншого. Якщо обоє досить розумні і порядні, то вони насамперед спробують пригадати те, чим вони самі викликали сварку, і чесно скажуть про це суперникові. Казати про людей «чесний з самим собою» — майже банально. Але у взаєминах між народами про цю банальність постійно забувають. В українському національному русі я бачив тих, хто все підраховує історичні злочини своїх сусідів, але бачив і таких, що критикують негативні риси свого народу — правильніше було б сказати, його історичні помилки, нашаровані часом недоліки (смішно говорити про генетичні, позаісторичні чесноти або ж недоліки народів).

Але суперечки на різноманітні теми посідали у Лефортівській тюрмі незначне місце. Переважно ми читали й грали ігри.

Коли я прочитав усе, що було найцікавішого у бібліотеці, довелось читати, що доведеться. Так я натрапив на Пришвіна. Про Пришвіна дореволюційного я читав у Іванова-Разумніка. Але те післяреволюційне, що я читав раніше, було таке сіре, що я мав сумніви щодо оцінки Разумніка Васильовича. А у Лефортові мені потрапив «Корінь життя» — і перевершив усі похвали Іванова-Разумніка. Я зрозумів, що Пришвін, як,і Екзюпері, — мій письменник, обоє вони найближчі мені у проблематиці, у підході до розв’язання проблеми культури й особистості в культурі.

Ще перед тим, як взявся читати Пришвіна, я розпочав серію листів до Тані. Федосенко обіцяв передати Тані після суду всі мої роботи і листи, якщо там не буде крамоли. Побоюючись, що у психушці з мене зроблять божевільного або якось інакше зламають, я спробував під виглядом літературознавства і психології встигнути передати їй свої основні висновки про сенс життя, про культуру й хамство, про гру й становлення людини. І про суто особисте, висловлене через позаособисте (і про позаособисте — через особисте).

У двох листах, аналізуючи Пришвінові «Корінь життя» і «Краплі», я спробував розвинути два поняття: «приручення» і «присвоєння». Дивовижно було, як збігались у багатьох деталях ідеї Пришвіна й Сент-Екзюпері, особливо якщо зважати на те, що ідеологічно вони були досить далекі один від одного і нічого один про одного не знали.

Поняття «приручення», яке запроваджує Сент-Екзюпері в «Маленькому принці», розроблене у Пришвіна в образній формі. Він детально розглянув психологію взаємостосунків між людьми — дружби й любові. Він пов’язав саме поняття культури з проблемою олюднення стосунків. Усе те саме є і в Екзюпері.

Написавши кілька листів про «приручення» у Пришвіна, я підійшов до проблеми культури з іншого боку — з боку процесів очищення і сублімації людини.

Культура як система людських взаємин виявилась людською системою сублімації. Психоаналіз гри, Шевцова-Кочетова, Шевченка й нації, любові, приручення, сміху — всі ці проблеми зіллялись у єдину проблему культури й антикультури. Обидві функції культури: олюднення зв’язків між людьми й олюднення тварини — у коротких формулках наведені у «Філософсько-економічних рукописах І844 року» Маркса і в деяких місцях «Капіталу». Проблема комунізму означилась для мене як проблема культури і боротьби з формами суспільства, що охамлює все людське.

Друга серія листів до Тані — це тема «казки кохання», тобто позитивної функції ідеалу, казки, міфу. Про позитивне у міфі я писав ще у 1970 році в «Етичній настанові». Пришвін та Екзюпері дали художній матеріал для того, щоб уточнити це через поняття «казки кохання». Я пам’ятав, що дещо з психології ролі «казки» у розвитку кохання, в олюдненні статевих стосунків є у Стендаля (поняття «кристалізації»). Але у Лефортівській тюрмі Стендаля не було. Не було і в Київській.

Цікавий образний, психологічний матеріал я знайшов у Олександра Ґріна і в «Сазі про Форсайтів» Ґолсуорсі. Обидва боки культури — «казка кохання» і «приручення» — у «Сазі» змальовані по-своєму. Поняття «приручення» за «Сагою» слід поставити в опозицію до «присвоєння». «Приручаючи», Я дарує себе Іншому, любить Іншого за те, що той інакший, не схожий на Я, за його самоцінність, самосутність.

Роблячи «подарунок» Іншому, турботливо, обережно, шанобливо ставлячись до Іншого, Я виходить за власні межі, розширюється. Трагедія абсолютної самотності частково розв’язується через культуру — любов, дружбу, мистецтво, релігію, науку. Віддаючи себе, здобуваєш світ, Іншого, тобто Друга.

Присвоєння ґрунтується на тій самій потребі — розширити себе. Але при цьому Я посягає на особливість Іншого, на його самоцінність (у казці про Царівну-жабу це висловлюється в образі спалення жаб’ячої шкірки, у казці про Царівну-лебідку — у бажанні з’їсти лебедя). «Хвилино, зупинися», «море, ліс, картина, жінка — мої», «ти — слуга», Каїн вбиває Авеля, «ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання». Вбити, зламати, зжерти, присвоїти, підкорити. Все це різні форми присвоєння.

Присвоюючи навколишнє, Я розширює своє фізичне тіло, але вбиває своєрідність Іншого. Знецінюючи навколишнє, Я залишається у цілком порожньому середовищі і тим самим саме зникає як Хтось.

Легенда містиків про вампірів, які поглинають психічну енергію навколишнього і при цьому все більше знесилюються, втрачають своє внутрішнє лібідо, міфологічно відображає трагедію привласника.

Чарівна казка як пошук того, чого бракує або ж вкраденого завершується весіллям, перетворення героя на мага, чоловіка й короля (або ж святого, Бога). Але перед весіллям перед героєм з’являється небезпека. Дочка, дружина чи мати Змія переслідує героя — переможця Змія, Горинича, Кощія Безсмертного. Усі види небезпеки з їхнього боку зводяться до того, що вони поглинають героя. У весільному гімні Рігвед зображено страх нареченого перед шлюбом, перед нареченою. Це страх перед поглинанням у шлюбі (один з боків цього — страх перед втратою невинності, страх такий незрозумілий у патріархальній культурі). Царівна-жаба покидає чоловіка, коли він посягає на її межі — шкірку.

Пришвін у «Корені життя» пов’язав казку про Лебідку, свою казку про оленя-квітку з проблемою міфу любові в узагальненому вигляді. У «Корені життя», у «Фацелії», у багатьох малюнках природи, філософських притчах він розвинув опозицію «приручення» й «присвоєння», культури й хамства, пов’язав почуття любові до Іншого з творчістю, проблему сублімації любові з її генералізацією.

Річ не в тому, що пішла Вона від тебе, річ у тому, що Вона була. Якщо Вона пішла, то пошук її приведе тебе до розкриття краси природи, людства, культури — до розширення Я, до творчості як здійснення Я, до подолання у творчості і в любові смерті й абсолютної самотності як форми смерті.

А хамство — це вбивання і навколишнього, і Я, це руйнування «уз» (термін Екзюпері), деградація особистості, перетворення її на хама.

За такою здеґрадованою особистістю, як професор Лунц, я вже спостерігав на першій комісії, комісії Інституту Сербського. На жаль, розмова з цією комісією зливається у мене в пам’яті з попередніми розмовами з жінкою-психіатром, що відмовилась назватись, і з Лунцом. На комісії я запитав у її членів їхні прізвища, та вони також відмовились це зробити.

15 вересня виповнилось 9 місяців мого перебування у тюрмі. За законом далі тримати під слідством можна тільки після звернення слідчого, підтриманого Генеральним прокурором СРСР до Президії Верховної Ради. У тому разі, якщо прохання слідства обґрунтоване, у випадках надзвичайно складних для проведення слідства, Президія особливим указом може продовжити термін слідства.

Я написав заяву в Адміністративний відділ ЦК КПРС (довго вагався — адже така заява визнає де-юре те, що всім відомо як де-факто: все в країні залежить не від Рад і не від уряду, а від партійної верхівки) на ім’я Генерального Прокурора Руденка, Прокурора з нагляду за КДБ. Я описав, як проводилось слідство, як з 1969 року готувалась психіатрична розправа. Я вимагав, щоб було проведено додаткове обстеження: електрофізіологічне (у книжках Снєжневського воно згадується як один з методів діагностування), біохімічне та інші, оскільки одних допитів — до того ж проведених необ’єктивно — замало. Я також вимагав свого представника в комісії експертів і проведення експертизи у стаціонарних умовах.

У заяві начальникові Лефортівської тюрми я вимагав пояснити, на яких підставах мене тримають у тюрмі, і запитав, чи є відповідний дозвіл Президії Верховної Ради СРСР.

Через день до камери зайшов начальник і заявив, що слідчий вже послав Руденкові своє прохання продовжити термін проведення слідства у моїй справі.

17-го мене викликали у кабінет прокурора з нагляду. Там сиділа група людей, серед них Лунц і жінка-психіатр, що розмовляла зі мною перед тим.

З-поміж усіх вирізнявся сивий чоловік з інтелігентним обличчям. Вирізнявся він саме цим «інтелектом» на лиці.

Він пояснив мені, що це друга комісія, від Міністерства охорони здоров’я.

— А ви хто такий?

— Я — Снєжневський.

— А, чув. Віктор Некрасов писав до вас листа про Григоренка і отримав вашу відповідь.

— Так, я відповідав йому.

— Навіщо друга експертиза?

— На прохання слідчого.

— Дивно. Слідство зацікавлене в тому, щоб оголосити мене шизофреніком, а я сумніваюсь, щоб попередня комісія оголосила мене здоровим.

— Чому?

Я перерахував факти.

— Але ж ви також хотіли другої експертизи?

— Так. Стаціонарної, з об’єктивними обстеженнями, з участю психіатра, якому я чи дружина довіряли б.

Снєжневський почав сперечатись про об’єктивні обстеження, про довіру до психіатрів.

— Електроенцефалограми нічого не показують. Тести так само, як і біохімія.

Я послався на його ж праці.

— Ви ж, Леоніде Івановичу, самі досліджуєте методом структурного аналізу. А в психіатрії структурою є симптомокомплекси.

Почались суперечки про структуру, про об’єктивізацію її аналізу.

— Але чому немає психіатра, якому 6 я довіряв?

— А чому ви нам не довіряєте? Ви ж нас не знаєте.

— Знаю з самвидаву. Наджарова, Морозова, вас і професора Лун-ца інтелігенція досить добре знає.

— Призначення психіатра залежить від слідчого. А він вважає, що наша комісія досить компетентна.

— Але ж є закон, що дає мені й дружині право мати свого представника в експертизі.

— Я думаю, що ви плутаєте закон, хибно його тлумачите.

Снєжневський почав розпитувати про демократичний рух, про Ініціативну групу.

Я завагався. Відмовитись від розмови на знак протесту, що немає свого психіатра? Що це дасть? Без мене щось напишуть та ще й впишуть манію переслідування, маячню у поводженні. А так все-таки я дам відповіді, які суперечитимуть діагнозові, і які використає адвокат.

Я пояснив, що демократичний рух бореться за продовження демократизації, яка почалася на XX і XXII з’їздах, і що я не вважаю себе за антирадянщина, бо я й мої товариші вимагаємо того самого, про що формально йшлося на цих з’їздах. Свободи, яких ми вимагаємо, записані в Конституції.

— Отже, ви вважаєте себе хрущовцем? Але ж ви про Хрущова писали дуже погано!

— Так, писав. На безриб’ї і рак риба. До того ж я повторюю: ми за розвиток половинчастих реформ Хрущова і проти повернення сталінізму.

— А в чому ви вбачаєте сталінізм у наш час?

Я перерахував: вторгнення у Чехословаччину, беззаконні суди, переслідування за участь у національному відродженні, за демонстрації, за самвидав і таке інше.

— Значить, ви — реформіст?

— Ви хочете поставити мені маячню реформізму?

— Ми нічого не хочемо ставити.

— Так, я за докорінні реформи у СРСР.

— І ви думаєте, що маленька жменька самвидавівців реформує країну?

— Ні. Все вирішить розвиток економіки і розвиток міжнародних відносин.

— Під докорінними реформами ви розумієте, як у вас написано, дозволити багатопартійність?

— Не тільки. Це й робітничі ради, і реалізація Конституції.

— Але ж у Конституції однопартійність.

— Формально багатопартійність не заборонена.

— Уявіть собі, що буде, коли дозволять інші партії — що з цього вийде?

— Дивно. Буржуазні держави не бояться своїх компартій, не бояться творів Леніна, газети «Правда», а у нас всього бояться. Що ж це за ідеологія, що боїться інших ідеологій? А хвалиться ж своєю непереможністю. Дивно — більше ніж 55 років минуло, а думають, що населення перейде на бік капіталізму, якщо почитає Каутського чи Рузвельта.

— А що за роботи ви писали в тюрмі?

— Я продовжував те, що ми з дружиною розпочали ще до арешту. Це структурний і психологічний аналіз ігор. Я хотів би, щоб те, що я написав, передали моїй дружині, а вона б показала іншим фахівцям. Я хотів би продовжити цю роботу і в психушці.

— Ну, знаєте, там вас лікувати будуть.

— Але я все одно прошу віддати дружині чи мені всі мої матеріали для подальшої праці. Дотюремні мої дослідження фахівці оцінювали позитивно, та й дружина моя — фахівець у цій галузі.

— Кажуть, ви самі придумали деякі ігри.

— Так, я грав їх з моїми дітьми і з однокамерниками. Їм сподобались.

— Гаразд, я перекажу, щоб вам дозволили забрати всі матеріали з собою.

На цьому розмова й завершилась.

Як я потім довідався, Снєжневський на основі цієї розмови поставив мені діагноз: «ідеї реформаторства перейшли в ідею винахідництва в галузі психології». І тому запропонував направити мене не у спецтюрму, а в звичайну психлікарню.

Через день потягнули на етап.

У вагоні обшук. До мене зайшов якийсь кавказець.

— Це що?

— Пісня про Сталіна.

— А тобі за неї не буде?

— Гірше вже не буде.

— «Минуле»? Про революцію? А про Кавказ є?

— Ні, тільки про Крим.

— Ну, тепер їх вигнали з Криму, татар.

— Так, я саме цим і займався, за що й сів.

— Ти з Ініціативної групи?

— Так.

— Я слухав по радіо ваші звернення до ООН. Та ООН — дохла собака, вони нікому не допомагають.

— Згоден. Але треба, що світ знав, що у нас коїться.

Підійшов ще один солдат. Замовкли.

— Я до тебе вночі підійду. Поговоримо.

Уночі він розбудив мене і почав розпитувати про мою справу, про самвидав.

Сам він осетин. (Не осетин, як згадуваний перед цим не казах, і не на цьому етапі. Та був і осетин, і казах, я просто змінив час і місце. Тут хотів підкреслити саме осетина, бо завжди якось не по собі було за «широкую грудь осетина» в антисталінському вірші Мандельштама. Річ же не в Сталіновій нації. Якось довелося писати передмову до фотоальбому про чилійські табори. Був здивований, наскільки різняться від наших обличчя жертв, і наскільки схожі на наших катів обличчя чилійських катів…) Бачив, як з Дагестану виселяли деякі народності, як розкуркулювали. Прибічник приватної власності на землю.

— А заводи нехай краще державні будуть. От колгоспи зовсім невигідні, поганий врожай дають.

Попросив у мене список книжок про політику. Я обачно написав тільки офіційні видання: Еренбурґ «Люди, роки, життя», статті й оповідання з «Нового мира», Солженіцина («Один день Івана Денисовича», «Мотронин двір»). Список вийшов довгий. Порадив зв’язатися з рухом месхів, з вірменськими групами. Адрес не давав — а що, як провокатор?!

На прощання він запитав:

— А чим тобі допомогти?

— Зателефонуй сьогодні дружині, скажи, що я вже прибув до Києва.

Як потім виявилось, телефонував, але зайти не відважився.

У київській тюрмі сусідом по камері виявився «домушник» — квартирний злодій, що спеціалізувався по домівках заможних громадян. Попався він через одну повію, яка бувала вдома в якогось замміністра. З її допомогою розвідав де що лежить, і обікрав. Але коли міліція опитала усіх повій, які відвідували слугу народу, вона призналась, що розповідала знайомому злодієві про квартиру. Майже нічого з краденого у нього не знайшли, зате виявили валюту. І вже як валютник він потрапив у слідчу тюрму КДБ.

Знову почалися розповіді про розкішне життя, про закриті кіно для начальства.

З цим валютником ми «не зійшлися характерами». І ні розмови, ні гра у нас не клеїлась. Він ображався на мене, а я на нього.

Зневага його до радянської буржуазії поєднувалася з радянським «народним патріотизмом» й антисемітизмом. І як я не доводив, що у верхах буржуазії євреїв зараз мало, він і далі звинувачував у продажності влади євреїв.

Сам він був дуже розпусний, але звинувачував у розпусності дітей радянської верхівки і Захід («…звідти вони набираються наркотиків, порнографічних фільмів, групового сексу і та всілякої іншої дикої розпусти»). Коли я спробував домогтися від нього критеріїв відмінності між гарною і дикою, західною розпустою, він так нічого й не відповів. Порівняно з моїми московськими спецами з розпусти він виглядав провінціалом-самоуком. Те, що в Москві вважалось модним, у Києві поки що «принижувало людину».

Чи то у 71-му, чи то в 72-му році таємниче зник син секретаря ЦК України Борисенко, що був пов’язаний з багатьма кільдімами, які займалися груповим сексом, порнографією, наркотиками, валютою і т. д. КДБ і міліція перетрусили увесь кримінальний світ Києва. Трупа не знайшли. Заарештували багатьох друзів сина Щербицького, пригрозили іншим, щоб з ним не зв’язувались. По Києву і в передмісті розвісили фотографії розшукуваного. Але так і не знайшли.

Відгомін цієї історії з синами Борисенка й Щербицького я потім чув і на етапі, і в психушці.

Зв’язок дітей урядової верхівки й ЦК з богемою та кримінальним світом — явище всезагальне. Це є і в Москві, і в Києві, і в Тбілісі, і в Єревані. З одного боку, від переситу, з іншого — через те, що не вірили у гарні слова батьків, які часто поводяться якнайганебніше, самі розважаються шльондрами і порнографією, з третього — через бажання володарів твердо стояти на ногах і користуватися владою донесхочу, стати спадковими родовими володарями, а не халіфами на годину.

Радянська буржуазія має тенденцію перетворюватись з «виборної» на спадкову. Пільги, які вона має і передає дітям, юридично не оформлені, все ще залежать від переворотів угорі. А діти їхні або ж хочуть стати повноправними господарями, або виступають проти батьків, беручи участь у кримінальних злочинах, фашистських організаціях або навіть у демократичному опорі (відомі випадки, коли діти значних діячів КДБ викрадали у батьків заборонені для народу книжки і запускали їх у самвидав).

Київська тюрма зустріла мене несподіванкою: закупили велику серію книжок, серед них Лєрмонтов, Тичина, Леся Українка, Шиллер, Шевченко і, нарешті, дозволили Леніна.

Почав я з Шевченка. Мене зацікавив його останній період, коли він вже розв’язав свою центральну тему, тему гріха й відкуплення, у поемі «Марія». І розв’язання це було — плодом гріха спокутуєш свій гріх. Після «Марії» різко змінюється тематика, образи «Кобзаря». Релігійна тематика зростає, але звертається Шевченко головно до Пророків, розмірковуючи над майбутнім України і зближуючи долю України з Іудеєю.

От-от мав вийти указ про розкріпачення селян, а він пише про неситі царські й поміщицькі очі. Він не вірить цареві, очікуючи, що той сплете нові, кайдани для людей. І все-таки чекає оновлення землі, знущається з Візантійського Бога, мріє стати українським Гомером, написати «Одіссею» України.

Шевченко звернувся до джерел народного фольклору, мови, прагнучи через початок прийти до майбутнього. Образ «Перебенді», сліпця-кобзаря, що розмовляє з Богом, з небом, з горами, плаче з людьми та звеселяє молодих, стояв перед ним. Останні його вірші — звернення до давньогрецьких символів прощання із землею і мрія ще пожити — аби створити епопею.

Не дала йому доля створити «Іліаду» й «Одіссею» України, хоча й був матеріал в народних переданнях, думах, билинах, казках, літописах.

І недарма зараз культура все частіше звертається саме до початків людського життя: до первісної людини, до її міфів, до структури мови, до мовних міфологем, до підсвідомості особистості, народу, суспільства. Цим шляхом іде психоаналіз, зоопсихологія, антропологія, структуралізм. Бо десь там корені нашого людського буття, нашого національного буття. Ось, може, чому українські шістдесятники звернулись у своїй поезії до першоміфів України, ось звідки таке зацікавлення Старим Заповітом, структуралізмом, перекладами міфів усіх народів світу. Може, десь там на початку ми знайдемо кінці та з’ясуємо, хто ми є і на що здатні у добрі й злі.

І Шевченків шлях лежав туди, до Гомера, грецького кобзаря-сліпця.

У якогось народу аристократія осліплювала солов’їв, щоб вони краще співали. Наші солов’ї, кобзарі, втрачали очі в бою, і, щоб битись з ворогом далі, ставали співцями боротьби, сміху сліз, любові до Бога, до природи, до жінки. Вони стали символом української душі, а з ними Кобзар кобзарів — Шевченко.

У 30-х роках розстріляли не тільки Україну, а й символ її душі, сліпих мудреців.

У тюрмі мені потрапив до рук двотомник Тичини. Чудова музика «Сонячних кларнетів». Образ Матері, Мадонни, яка благословляє Землю України, що гине. Потім перед Тичиною постає питання: «Що потрібно народові — його сонети й октави, чи хліб?» Геній мучиться і вибирає звичайний хліб, термінову колективізацію, зрікається краси заради хліба. Але колективізація принесла не бачений досі голод — 5–10 мільйонів померлих і арешти тих, хто протестував. Страх перед тим, що відбувається, змушує колишнього Генія заплющити очі, осліпити самого себе і співати гімни теророві.

Ось його страшний гімн «Прометею»:

Співець краси й Сонця стає співцем терору, романтизуючи ЧК, ДПУ, Сталіна. А потім і на це забракло таланту — став міністром, віршомазом.

У цій системі талант гине, якщо він не опирається вимогам влади.

Коли мене викинули з роботи, я знайшов заняття — бути «очима» сліпого кандидата філософських наук Ширяева. Він писав дисертацію про те, як у СРСР згладжуються класові межі між службовцями, робітниками й селянами. Я читав йому заголовки газетних статей, а він підбирав те, що пасувало до його колекцій фактів. Робітники ставали інженерами, а вчителі йшли на заводи (тому що вчительська зарплатня низька, підказував я йому, але він не слухав). У Ширяева не було ніякої статистики — тільки газетні заголовки і цитати з Леніна. Я заохочував його читати Маркса, але він не хотів.

Тільки-но появлялася передовиця в «Правді» або нова промова Брежнєва, Ширяев виправляв свої тези, щоб іти в дусі генеральної лінії. Проте коли він приліпив до своєї дисертації напади на Дубчека та інших «опортуністів», я чисто фізично не зміг їх записувати. Спитав у нього: «Ви читали чехословацькі газети? Ви читали „Програму дій“, зустрічалися з членами чехословацької компартії?» Ширяев обурився. «Не можна ж так сліпо всьому довіряти після XX з’їзду! — заявив я брутально. — Філософ мусить самостійно думати». На тему згладжування класових меж я навів зарплату моєї матері — шістдесят рублів на місяць — і платню міністра освіти. На цьому моя кар’єра у філософа закінчилася. На моєму процесі він давав свідчення на користь звинувачення про мої антирадянські висловлювання.

Поки я досліджував падіння Тичини, мене викликали до адвоката Кржепіцького. Той повідомив, що його найняла моя дружина, і що оскільки мене направили у психлікарню, то він буде мене захищати сам. Я заявив йому, що не був готовий до цієї розмови. Але хочу, щоб на суді він не визнавав антирадянської спрямованості моїх статей, доводив, що вони були конституційні, вимагав нової експертизи за участю наших психіатрів.

Почувши від мене слово психушка, він зробив зауваження:

— Навіщо ви, культурна людина, користуєтесь жаргоном кримінальників?

Після такої дуже істотної юридичної поради він став мені нудний (більше адвоката я не бачив).

У день ювілею Леніна ми розважались анекдотами про Леніна. Кожен показував мавзолей — язичницький пантеон фараонові, трупові загиблої революції, де солдати-автомати, роботи змінюють нелюдськими ритуальними рухами варту, дивляться, не кліпаючи. Культ мертвяка з мертвою, механічною обрядовістю, красивістю роботів, нелюдів. Який символ омертвления ідеї, перетворення її на язичницьку релігію мумій!

Роль сміху в основному зводиться до боротьби зі страхом, зі смертю, з усім застарілим, з усім, що омертвлює. Ось звідки починається цей карнавал анекдотів про партію, про вождів, про ідеї. Анекдот і пісні Галича проробляють більшу роботу очищення від старого мотлоху, аніж увесь самвидав. Вони очищають місце для нової серйозності, нової боротьби живих ідеологій, покінчивши з мертвою ідеологією вождів.

Кажуть, сміх Рабле підготував Французьку революцію. Жовтневу революцію супроводжували усілякі всенародні буфонади, сатира.

Новий сміх — анекдотів, самвидавівських сатириків готує нове очищення суспільства від бруду найрізноманітніших упереджень.

Щоправда, карнавалізацію запроваджували зверху ще Грозний та Петро І. Та це була карнавалізація глуму, наруги над живими людьми — з кров’ю, зґвалтуванням, приниженням.

Запровадивши опричне веселе глумління з бояр, Іван Грозний забороняв світські пісні, скомороство, гуслярів, гру в кості (і навіть у шахи). Це були веселощі згори, сміх над нижчими, сміх принизливий і садистський. Те саме було й у Петра І.

Так само по-садистськи сміялись Сталін і Берія. Це був сміх катівський, сміх, що не визволяє.

Справжній сміх — сміх не згори, а знизу, народний — з того, що гнітить народ, заважає його свободі.

Трапилась газетка з віршами Євтушенка. Він досі поводиться з Советами двоїсто — то крамольний віршик у самвидав, то щось високопартійне складе.

Ще до арешту я написав статтю «Камо грядеши, Євгенію Евтушенко?», де звинувачував його в боягузливій «громадянській поезії»: він мужньо захищає негрів та чилійців, таврує тюрми десь там, а про власні тюрми не пише. Евтушенко як поет вже здох, як і багато його попередників, що плазують перед владою.

За цієї влади талант гине, якщо він не бореться з нею, якщо підкоряється її вимогам.

У травні мене перевели в іншу камеру, до нового однокамерника. Хабарі, спекуляції, контрабанда, валюта. Товстий, жирний парубійко відразу ж спитав мене:

— Політик?

— Так.

— Я тут з одним 15 днів сидів, з Лисовим, філософом. Так він мене вигнав — не любить мату.

— Я теж не люблю, та якось витерплю.

Спочатку ще можна було з ним терпіти. Він читав, я писав про гру. Коли він заважав, я просив годину-другу зачекати. Але з кожним днем він розперерізувався все більше:

— У мене довідка психопата. Що хочу, те й роблю.

Горлав ідіотські огидні частушки. Розповідав, як ґвалтуватиме дочку слідчого, як підсмажить всю його родину і їстиме.

Потім пішли фашистські промови. Почав писати донос на тих, хто в одній з ним справі.

Я йому заявив, що він сам себе губить. Посвідчивши на них, він спровокує свідчення на себе.

— Взагалі-то я розумію, що ті, хто у твоїй справі, такі ж гади, як і ти. Але ж нащо продавати?

— Все одно жидівські морди мене продадуть.

Після цієї розмови він зовсім знахабнів, кричав найбезглуздіші матірні пісні, псував повітря, срав тут же в камері — і все мені на зло.

Більше місяця я не витримав і зажадав, щоб нас розвели.

Тиждень я пробув в одиночці.