ПІСЛЯСЛОВО

Нема другої України,

Немає другого Дніпра.

Тарас Шевченко

Велика буря розігнала нас по світі. Промандрували ми майже через цілу Европу, дехто побував і в Азії чи Африці, тепер же доля загнала нас у Новий Світ — Америку. Бачили ми красу різних країн і вміли її оцінити; ми навіть захоплювалися нею. Альпи — чудові, альпійські квітчасті луки — одна радість. Озера альпійські сині, прозорі чи молочно-зеленаві — гарні. Океан — незміряний, потужний. Моря сині, глибокі, визолочені сонцем — чарівні, Ніягарський водоспад — могутній. Оцінювати їхню красу — ми навчилися, але не навчилися любити їх. їхня краса залишила нас холодними і не зворушувала нас глибоко. Вона була, як скарби чужої людини, чи її розкішні палати. Ми оглядаємо їх і — йдемо далі. І що далі йдемо, то кращою, чарівнішою й дорожчою видається нам Україна, батьківщина наша. Ми любимо її, ми тужимо за нею.

Оце ліси наші, там, у Болехівщині, де стоїть лісничівка. Які потужні дерева, як вони шумлять — моляться при вітрі, і як грізно ревуть у бурю! Яка таємно-чарівна лісова гущавина, і як пахне живицею і сухими шпильками чатина!

Оце наші луки. Ви пригадуєте їх? Які вони розквітлі, які запашні! Це одна велика радісна китиця різнокольорового квіття. А коси тільки — шмаг! шмаг! Лежать свіжі покоси, а ви йдете і вибираєте відтіля незабудьки, ромен, дзвоники, зозулинець, і всі оці жовті й білі, червоні й рожеві квітки, як кольори веселки. Ви складаєте їх у китицю, і на них ще сяє роса. Ні, немає таких луків ніде!

В тих лісах, на тих луках — наші села, там і наша лісничівка з її людьми й звірями. Оце біля стін горбка — село, а там і церківця з старим цвинтарем, і стежечка до неї серед піль. Іде нею старий ловець Рибак, і його губи шепочуть благословення всьому, що живе. А там знову пан лісничий і його сім’я. По той бік річки стоїть Сільва, що забула стежку до хати, де виросла, і Цапуньо готовий кожної хвилини забігти туди й наробити шкоди.

Але що це?! Буря розігнала всіх. Помер старий Рибак, кудись на захід помандрували Вірстюки, а Славко, що вже є лісним інженером, заїхав з дружиною й донею до Америки, до Дітройту. Оце одного дня я захворіла, і він прийшов та розказав мені деякі історії про звірів. Інші я й сама знала. Потім прийшла його дружина, сіла біля мого старого друга Ремінгтона, — і я диктувала їй про всіх звірів — їхніх і моїх знайомих. їм обом — вони тепер називаються панство Ярослав і Ірина Вариводи — я й ми всі дякуємо за те, що причинилися до появи цієї книжки.

Що діється в селі, де стояла лісничівка, і в лісах, що ними Славко ходив з батьком, вивчаючи життя лісу й його мешканців?

Може, нам пощастить колись вернутися туди, знову дихнути рідним повітрям наших луків і лісів та зустрінути хоч дітей людей отих, що там залишилися. І дітей Сільви, Двох Матерів, малих ластовеняток, борсучаток, лисеняток, і синів гарного дятеля Стукача. Вони і ми знаємо: яке б не було гарне життя в неволі — воля найцінніша. Тому й з лісничівки відходять усі звірі — на волю. Тому пішли й ми, хоч і як любимо наш край!

Загрузка...