У лісничівці

1. ПЕРШІ ДНІ В ЛІСНИЧІВЦІ

Мале жовте латасте щеня ледве навчилося ходити. Його товстенький тулуб вінчався великою головою та з трудом тримався на куцих лапках.

— Повинен був ще пожити трохи біля мами, такий ще маленький і слабкий, — жалувала лані Ганна псяче немовля.

— Нічого, звикне. А чим швидше, тим ліпше для нього. Є це звичайний кундель, нашої сільскої породи, але мати його досконало справлялася на ловах з диками і його теж я потребую для цієї справи, — говорив пан Вірстюк, приглядаючись до песика.

— Яке потішне! Іде й заточується.

— Але велика голова й оці куці, але грубі ноги вказують, що з нього виросте міцний пес.

— Не ліпше б тобі було взяти якогось породистого пса? Це ж простюх.

— Передусім, він зовсім не такий простюх, як тобі здається. Довга шовкова жовта шерсть та лапаті вуха нагадують, що в ньому є щось від сетера. Врешті, до ловів на дика найкраще надаються два роди псів: ямники і наші звичайні сільські пси. Ямники, хоч малі, дуже добре справляються з нагінкою диків. Інша справа одинець. Нагінка на одинця для пса небезпечна гра і до цього треба, так би мовити, спеціяліста.

— Тату, що таке одинець? — поцікавився Славко.

— Це, сину, старий, самотній дик. Звичайно, дики живуть стадами, чи невеликими групами. Мами, що їх, як і домашніх свиней, називають льохами, водять за собою молодих. З ними є й самці. Дики групами виходять на поля та риють їх, вибираючи з землі картоплю.

— Ага, я чув, як Микола вчора нарікав, що дики картоплю попсували.

— Вони і овес нищать. Пасуться й толочать його, завдаючи великої шкоди господарству. Тому ми на них і полюємо. А то розмножились би і не давали б жити.

— А що вони їдять в лісі? — питав далі Славко.

— В лісі вони також риють, вишукуючи личинок комах, хрущів, подекуди й коріння рослин з’їдають. Я покажу тобі, як виглядає в лісі їхня робота.

— Чи і в лісі дики шкідливі?

— Ні, вони там навіть корисні, бо винищують личинки шкідливих комах. А коріння дерев росте надто глибоко, щоб могли його псувати. Але якщо йде про одинця, старого дика, що відбивається від стада і ходить сам, то він злий і небезпечний. Два сильні ікла, які стирчать з його пащі, гострі, як ножі. Ними він тільки махне, і вже пса немає. Тож для полювання на одинця треба справних, а головне, обережних псів.

— То ти цього вчитимеш, тату?

— Ні, не я. Пес учиться від пса. Він ходитиме спочатку на лови з Рибаковим Розбоєм, а потім і сам буде ганяти диків.

Рибак був старий селянин, що жив на галявині, під лісом. Він сам був досконалим ловцем-грабіжником. Таких, по німецькому, називають «равбшіц». Не маючи дозволу на лови й зброю, вони полюють крадькома. За їх великий досвід інколи цінять їх лісничі й ловці, але карає закон, звичайно, коли зловлять на гарячому вчинку. Та Рибак якось ціле життя обходив ці закони…

— Тату, як песик буде називатися?

— А як би ти хотів його назвати, Славку?

— Чи я знаю? Може, хай і він також називається Розбій?

— Е, ні, бо як кликатимем, не знати буде котрого, чи нашого, чи Рибакового. Але можемо назвати його Співак. Він, певне, буде добре гавкати, а ми вже мали подібного пса, що також був добрий до ловів.

Малий Співак, наче б розуміючи, що про нього говорять, крутив куцим хвостиком та лащився до Славка. Але ж раптом, побачивши Мурку, що вскочила до хати крізь вікно, загавчав на неї тонко, по щенячому.

— Гав, гав, гав, гав!

Киця подивилася зневажливо на такого малого ворога та спокійно пішла до своєї мисочки з молоком.

— Дивіться, таке мале, а вже чіпляється до кицьки. Та він ще не знає, чим пахне війна з котом. Хай йому Мурка плюне в очі й подере ніс, тоді він зрозуміє, що з нею справа не проста.

— Навіть очі кіт може видерти псові, правда, тату?

— Може. Через те пси й ненавидять котів. Але коли їх дома разом виховувати, вони не ворогують, а інколи навіть любляться. Співак теж звикне до нашої Мурки. А як ловецький пес, і загалом не сидітиме дома, тільки в загороді, на дворі. Він мусить загартуватися для всякої негоди.

Співак не переставав гавчати на Мурку. То підступав до неї, то відступав, задкуючи, при чому наче б скаржився тонким скавулінням. Киця, наївшись, сіла, вилизуючи свій кожушок. Все ж час від часу поглядала уважно на нового ворога. Врешті, їй мабуть набридло його докучання, бо зразу вона повернулась і плюнула Співакові в очі.

— Вав, вав, вав! — заплакав він, та, підібравши під себе хвіст, сховався під лавку.

— Бачиш? Оце тобі наука! — сміявся пан Вірстюк. — Як зачіпатимеш кицю, ще й не так прикро буде.

Та Співак швидко забув образу. Як тільки Мурка скочила на піч грітися, виліз з-під лавки й ухопивши Ганніного черевика, став гратися ним. Узявши в зуби, трусив його та підкидав, гавкаючи.

— Ах, ти, пустотнику! — крикнула пані Ганна, відбираючи черевика. — Навчися перше на ногах добре стояти! Хочеш гратися? От тобі ганчірка. Можеш її хоч і подерти.

Співак не був вибагливий. Він зараз же з тою самою охотою взявся за ганчірку, а коли Славко, жартуючи, став її віднімати, забава зробилася більш приємною й цікавою.

— Хай росте, — говорив пан Вірстюк, — потім навчимо його стрибати через ціпок та щось носити. Коли ж він затямить ще й слухати та за наказом приходити, або кудись бігти, його домашню науку буде скінчено.

— Тоді він піде до школи Розбоя, тату?

— Е, ні, він ще надто молодий для цього. Спочатку ходитиме зі мною до лісу та вивчатиме ліс, його життя, буде винюхувати й вишукувати сліди дичини, при чому я навчу його, як поводитись підчас ловів. Приблизно до двох літ, він уже буде дорослим і ходитиме зі мною на полювання.

Так Співак почав своє життя в лісничівці.

2. НАУКА

— Апорт! — наказував пан Вірстюк, кидаючи камінець. Перед тим господар плював на камінець та давав його понюхати Співакові.

Пес стояв у поставі, готовий до бігу: тіло витягнене, задні ноги вперлись у землю, передні легко доторкаються її. Розумні очі з цікавістю слідкували за рухами руки господаря та напрямом, у якому полетів камінь.

Почувши команду, Співак стрілою кинувся навздогін за каменем. Відшукавши його в траві, схопив у зуби й ліг з ним на землю.

— Апорт! — крикнув удруге пан Вірстюк.

Це означало, що Співак мусить принести камінь назад. Та пес ще не розумів цього. Тож пан Вірстюк підійшов до нього, та, взявши камінь, держав перед носом пса, поволі відступаючи, провадив за собою тварину.

Повернувшись на те місце, де був раніш, господар поклав камінець на землю й наказав: Не руш!

Пес весело крутив хвостом і старався все ж таки взяти камінь та хоч погратися з ним.

— Не руш! — гукав пан Вірстюк, погрожуючи пальцем.

Але пес не розумів наказу й схопив камінь.

За це дістав легкого ляпаса.

Пан Вірстюк відібрав камінь та поклав на землю.

Тепер уже пан і пес стояли біля каменя. Співак дивився на нього ласими очима. З його пащі текла слина, й він облизувався смаковито, так, наче б не камінь лежав перед ним, а шматок ковбаси.

— Не руш! — грозив пан пальцем.

Співак дивився своїми жвавими, веселими очима панові в очі. Він зрозумів: без наказу не можна нічого брати. Пан нахилився і поплескав пса по спині:

— Буде з тебе мисливець, — похвалив.

Пес швидко вчився. Правда, ношення, тобто «апортування» речей ще деякий час не йшло гладко. Але, зрештою, це не було дуже важним, бо не належало до завдань пса, що полює на диків.

Згодом пан Вірстюк навчив Співака нападати. Але ж пес не смів кусатись, а тільки мусів затримувати того, на. кого напав, гавкаючи й загрожуючи зубами, доки не прийде господар та не займеться зловленим сам.

Тут головне — безоглядний послух. Ніякої своволі не може бути.

Дуже швидко збагнув це Співак. Вія зрозумів, що тільки за наказом господаря вільно вживати зубів.

Незабаром почав Співак ходити з паном до лісу. Тут пан давав нюхати псові сліди дичини, наприклад, слід дика. Вони довго йшли за тим слідом. Пес попереду, а господар позаду. Нарешті пес «чув» звірину і сповіщав про це коротким гавчанням.

Команда: Не руш! До ноги! — і Співак стояв біля пана, пильно на нього дивлячись. Зараз же вони відступали: це не були лови, тільки наука, як розшукувати звірину.

3. В ЛІСІ

Найчастіше пан Вірстюк ішов до лісу не на лови, а на обхід. Він повинен був знати стан дерев, мати на увазі старі й хворі, що підлягали вирубці. Також треба було вести облік дерев, що їх продавала Управа Лісу селянам, як будівельний, або як паливний матеріял. Лісничий мусів контролювати лови, себто, щоб вони відбувалися в дозволеній порі та на дозволених тварин. На самок великих тварин, як от оленів і сарн, вільно було полювати тільки за окремим дозволом, а на ведмедя було заборонено, бо він вигибав і тому стояв під гострою охороною. Навіть для полювання на лисів був означений час.

* * *

Пан Вірстюк вибирався до лісу рано. На подвір’ї кликав Співака, і той зараз же прибігав і радісно крутився біля ніг господаря, підстрибуючи та вимахуючи хвостом.

— Підеш до лісу? — питав пан, поплескуючи пса по спині.

О, Співак знає, що значить слово «ліс». Пес стає на міцні задні лапи, а передні кладе на груди панові й теплим язиком лиже йому руки. Хвіст, закручений, як люлька, крутиться разом із задньою частиною тіла. Так Співак виявляв свою згоду йти в ліс.

По дорозі трапляється багато цікавого. Птахів Співак уже не гонить. Він знає, що це щеняча забава, не гідна старшого пса. їх не можна зловити, а гавкати на них — зайва річ. От, заяць — інша справа. Той не полетить у небо. Його можна гнати з Кечери на Кізявицю й хоча б і не зловити, але зазнати насолоди погоні та вернутися з усміхненою пащею й гарячими очима та виваленим язиком.

Зустрічається якийсь хлопець. Співак прискакує до нього й завзято бреше. Може, це знайомий, що жбурляв у пса камінцями…

Хлопець кричить, кричить і пан Вірстюк:

— Співак! Співак! До ноги!

Нерадо відмовляється пес од зведення старих рахунків. Ще гавчить, але крутить задом, дає знак господареві, що почув і зрозумів. Здається, наче Співак складається з двох частин: передня гавкає і хоче вкусити, а задня, з півколом хвоста, ввічлива, весела й слухняна.

— Не вільно людей зачіпати! — учить господар. — Інша справа біля хати, і лише вночі.

Врешті, це не належало до обов’язків Співака. На те був великий ланцюговий пес Неро. Співак, Зіка та два ямники — Рудь та Гуляй — жили в загородці, призначеній для ловецьких псів. На прогулянку з паном часом ішли всі, а часом тільки дехто.

Пан і пес входять до лісу-молодняка. Він виріс iз шишок, що їх роками родили старі смереки та ялини. Де-не-де вистрілюють угору вже досить міцні дерева. Повні соків і сил, вони вдираються в старий ліс та біля його підніжжя здобувають собі вкритий сухими шпильками терен. А ось стоять велетні. Рудіють та сіріють стовбурами й викидають свої могутні корони високо у блакить, співаючи відвічну пісню на вітрових хвилях. Тонко й гостро скриплять пні струнких ялин. Поміж ними де-не-де розсядеться коренастий бук. Крізь гущавину прокрадається золоте проміння сонця та тче латасті ясні узори на зелені моху. Іноді виринають малі галявинки. На них — розкішні кущі терличу, вкриті темносиніми квітками. Поруч — яскраві сонця арнік. Понад ними грона ожин, темно- фіолетові китиці базників і солодкий запах медунки. Волохаті чмелі збирають з медунків нектар.

Стежка йде вгору, стає все вужчою й більш кам’янистою. Обабіч неї гущавина. У ній півсутінок. Зрідка тільки крізь зелені склепіння видно крайчик неба. Внизу плутається гілля. Де-не-де лежить вітролом та порохнявіє. Але ж і на нього вистрибує молода смеречка, що закорінюється в мертве тіло. Звали каміння, порослі мохом, порохняві пні зрубаних велетнів, тиша і темінь лісових нетрів. Угорі по деревах бігають білки. Бронзові, вправні, меткі. Перестрибують з дерева на дерево й гойдаються на гілках. Часом якась вибіжить на вершечок смереки, позирає з цікавістю вниз та чистить лапками ротик. Інша гризе шишки і кидає згори шкаралущу. Понад деревами ширяють орли, а яструби квилять у верхів’ях. Безліч лісових птахів викрикує та співає в кущах.

Співак уже вивчив ліс досконало. Він вишукує навіть найвужчі стежечки, знає всі проходи чи пролази через каміння й зрубані пні серед дороги. Пан оглядає дерева й нотує собі щось у книжечці. Виходять на гору. Шумлять смереки й танцює вітер. Два яструби кружляють низько понад деревами. Співак шкірить зуби, грізно погаркує. Яструби поринають у зелень лісу. Пташки цвірінькають, а дятель, у смокінгу з червоною камізелькою, вистукує дзьобом.

Відпочинок. Пан Вірстюк сідає на камені та щось вираховує в своєму записнику. Співак лягає близько й закриває очі, але так, що в них залишаються чорні, видючі смужки. З пащі звісив язика й хекає голосно, як машина… Він наче дрімає, але вуха чуйно нашорошені й ловлять кожен звук у лісі. Раптом Співак перестає хекати, замикає пащу й розплющує очі. Це на одну мить, щоб послухати. Вуха й ніздрі працюють. Видно, нема нічого цікавого, бо Співак знову хекає й відпочиває. Рожевий язик перекладається то на праву, то на ліву сторону.

Час від часу Співак устає, підходить до пана, обнюхує його та торкає вогким носом. Рад би лизнути. Пан гладить розумний лоб свого друга, плескає по його гладких боках і каже, що зараз вони ідуть. Співак розуміє: крутить задом, махає хвостом і знову лягає під кущ. Все ж йому не спиться. Вів устає, обходить вершок гори, шукає щось під кущами і, заспокоєний, вертається назад.

— Час нам іти, приятелю, — говорить пан Вірстюк до Співака. — Мусимо оглянути зруб у Погарі.

І знову пан і пес ідуть лісом, проходять яр, що в ньому журкотить прудкий, гірський потічок, та опиняються в Погарі. Уже здалека чути сухий скрип пили. Лежать зрубані дерева. Одно, друге, безліч. Довгі, з відрубаним віттям, скапані живицею. Ще вчора вони шуміли молодою, свіжою чатиною, і на них співали пташки.

Лісоруби працюють. Пила ходить туди і назад. Дерева скриплять боляче й жалісно. Дорізавши майже до кінця, виймають пилу. Ще стоїть на пні струнка могутня ялина. Але один удар обухом, і вона хилиться та падає з гуркотом, звалюючи по дорозі дві молоді смеречки. Зелена густа її чатина розкинулась широко по землі. Шишки обсипались довкола.

— Сто п’ятдесят сім! — вигукує Гриць, та синім олівцем позначає це число на зрізаному стовбурі.

— Слава Ісусу Христу, газди! — вітає пан Вірстюк.

— Слава навіки! — відповідають газди.

— Як робота, матеріял?

— Добрий матеріял, нема що казати. А недавно ж тут ще був молодий ліс…

— Так, ліс росте, дерево кріпшає. Тільки ми старіємось, Іване. Наші ровесники — дерева молоді, а ми будемо вже в могилі, коли вони стануть такими ось деревами…

— То правда, таке право в світі. — І Іван чвиркнув крізь зуби.

Пан Вірстюк сів на пень та обговорював вируб з Грицем. Швидко вони перейшли до другої справи — дичини.

— Диків, пане лісничий, намножилася сила силенна. Тут, як почали рубати, то виполошили цілу зграю, пішли врозтіч. Але бо дуже ґаздам шкоду в полі роблять. Щоночі вартують, палять огні. Десь помагає, а десь не дуже.

— Як там ваш Бер, Грицю, на лапу вже стає?

— Вилизується. Він уже не один гостинець дістав від дика й якось з того лиха виходить. Коли пан лісничий вибираються на полювання?

— Десь з неділі. Візьму перший раз Співака. Піде він з Рибаковим Розбоєм.

— Та певно, най привчається. З него пес файний, груди он які має міцні, а лапи, як у ведмедя. І дурний теж не має бути.

Гриць оглядає Співака оком знавця.

Співак, як би знав, що розглядають його прикмети, наче розуміючи, що мова йде про нього, махає хвостом і дивиться людям пильно в очі.

Так, для нього незабаром почнеться нове цікаве життя.

3. ОСІННЬОЮ ПОРОЮ

Жовта стерня прослалася аж ген під ліс Де-не-де стоять вівси на горішніх полях. Картопля ще не вибрана, її матина жовкне й засихає. Запах в’ялости пливе в повітрі, навкруги — осінь.

Вітер дме. Білі пушинки бодяків та опале листя біжать кудись у далечінь. Ліс глухо гомонить. Скриплять стовбури ялин, свище, співає молодняк, грізно воркочуть старі велетні. Здається, що ліс зрушив із своїх підстав і зараз почне ступати й нищити все на своєму шляху. Чорні хмари низько налягають над землею. Хай тільки стихне вітер, і з них сіятиме холодна осіння мжичка.

* * *

Жовтневі ночі глухі і темні. Навіть, як зорі світять, на землі нічого не побачиш. У таку ніч з лісу виходять дики. Інколи йде їх ціле стадо. Чути, як хрустять гілки під їхніми ратицями. Час від часу рохне матка, кличучи за собою молодих. Дики знаходять картопляне поле й починають там поратись. Уранці господар тільки ахне, побачивши шкоду. Тож треба доглядати полів, якщо вони поблизу лісу. Люди ставлять з кори, або з чатини буди і в них проводять ночі. Перед будою палять вогонь. Палахкотить сухе бадилля та хмиз. Яскраві, фіолетово-червоні язики то повзуть низько, то стріляють стовпами вгору.

У буді двоє людей. Інколи два чоловіки, часом хлопець і дівчина, найчастіше такі, що не байдужі одне одному. Вони по черзі розповідають про різні, здебільша фантастичні, події. Потім одне спить, а друге певний час вартує.

Врешті, не люди відстрашують диків, а вогонь. Завданням цієї сторожі є доглядати ватру. Дики загалом боязкі, на людей не нападають, хіба матка може кинутись, обороняючи своїх малих. Небезпечним є лише дик-одинець, хоча й він у таку ніч зацікавлений більше картоплями, а не людьми. Тож сторожа може собі спокійно розповідати байки, або й спати. Тільки треба, щоб палахкотів вогонь.

4. ЛОВИ

На полі товкся осінній вітер. Шелестів засохлим бадиллям, гнав перед собою клубки бодяків та співав тонко в лозах над річкою. У лісі тиша. Тільки верхів’я смерек шумлять та гоготять високо під бурим небом.

Люди й пси йдуть лісом. Два жовті ямники пана Вірстюка, сторожко піднявши вуха, нюшать. Співак, який ще не ходив на лови, біжить за ними, але ж пан Вірстюк кличе його до ноги. Пес ще не знає поведінки на ловах. Він мусить учитися від оцих ямників.

Попереду йде Дмитро Рибак. Без нього не можна собі уявити ніяких довів. Та й Дмитро сам радше не їв би й не спав би, але лови йому ввійшли в плоть і кров. Попереду нього біжить латастий Розбій і нюшить. Раптом пси натрапили на слід звіря й подались бігом у гущавину. Зараз же десь з нетрів почулося гостре скавуління й пронизливий гавкіт.

— О! Допали!

Пан Вірстюк подався за псами.

Продираючись через гущавину знайомими пролазами, лісничий ішов на голос псів. Тут побачив: обпершись задом об стовбур великого дерева, стояв дик. До нього підбігали ямники та старалися його вкусити за ногу, чи за стегно. Дик боронився від них зубами. Пси зручно підскакували й відскакували, невпинно гавкаючи. Так, вони повинні були тримати звіря, аж поки не прийде ловець. Та це вимагає від псів досвіду й великої обережности. Один хибний рух, і дик страшним своїм іклом розпоре живіт тварині, та, як ганчірку, відкине її набік. Гра ця небезпечна, але пси люблять її. Зокрема люблять її ямники, що хоч малі та кривоногі й здавалось би незграбні, проте дуже добре справляються в такому випадку.

Тепер вони вміло тримали дика.

Стріл. Дик стрибнув у повітря та побіг, уже не звертаючи уваги на псів. Але вони кинулись навздогін.

Утеча дика, проте, не триває довго, він слабне. З його шлунку дзюрчить кров.

Ранений звір так само небезпечний, і коли обережність псів зменшилась, не один з них платить життям.

Друга куля лісничого поклала дика на місці.

Співак увесь час мусів триматися ноги пана Вірстюка. Він тільки слідкував за дією та помагав виполохати звірину. Завтра він піде знову на лови, і його вже випустять на конаючого дика. За інстинктом ловця, пес відскакуватиме, захищаючи своє життя. Врешті, він і сам ходитиме на лови та ще й на одинця. Це його призначення.

Убитих диків зносили в одне місце, прив’язавши їх попередньо до дрючка. Тут кожен, хто поклав дика, брав собі ікли та долучував дома до своїх ловецьких трофеїв. Туші ж відправляли до Головного Лісництва.

5. НЕБЕЗПЕКА

Співак був уже невідступним товаришем свого пана. Ліс він знав дуже добре, як і кожну звірину. На ловах не раз зазнав покалічень, та це були рани невеличкі, до того ж набуті в чесному бою.

Полювання на диків-одинців не належало до звичайних у лісництві. Це була аматорська гра. Польські панки, діставши дозвіл, радо вибиралися на такі лови.

Правда, тут було більше шуму, паради та пихи, як справжнього мисливства. Такий панок приїздив, прекрасно одягнений, усе на ньому так і сяяло. Новенькі високі чоботи з хромової шкіри, блискуча рушниця, і що ви хочете. Ще й кухаря з собою віз, і льокаїв. А вже чи вмів він стріляти, чи не вмів — інша справа. Для того були лісничі.

Перед в усьому вів Рибак, що доглядав за порядком та був незаступний через свій великий досвід. Правда, пани привозили й своїх псів, інколи закордонної, славної раси, але далеко їм до наших простих, доморослих псів.

Починалися лови, пси гавчали, в лісі стояв гамір і шум. Часом лунали постріли, і луна стоголосно розносила їх по всіх закутинах.

Цим разом Співак ішов у парі з Розбоєм. Зникли в гущавині. Раптом пан Вірстюк почув жалісне скавуління свого пса.

— Ого! Чи не сталось чогось злого?

І лісничий побіг у напрямі скавуління.

Могутній дик боронився перед Розбоєм. Довгі й гострі ікли раз-у-раз пороли повітря, шукаючи псового живота. Та Розбій зручно наскакував і відскакував.

Але ж що діялося з Співаком? — Він лежав кілька кроків оподалік, відкинутий ударом іклів. Його живіт був розпоротий, лилася кров, кишки вилазили з черева. Смертельний страх був у очах пса. Він безперестанку скавулів.

Побачивши пана, він хотів піднести голову та спробував помахати хвостом. Але голова безсило впала на землю.

Зручним пострілом у серце пан Вірстюк поклав дика і зараз же підійшов до Співака, та став біля нього навколішки.

— Бідний песику! — пестливо говорив господар. — Невже ж тут твоя смерть? Але не піддавайся, якось будемо рятувати.

Пан Вірстюк тричі затрубив у ріжок. Зібралися люди, а з ними й польський граф, що полював на того одинця.

На землі лежала забита тварина. Велике тіло простягнене в смертельному корчі. Могутня голова, два міцні ікли стирчали з пащі. З грудей ще сочилась кров. Її багряні краплі падали на зелень моху та виглядали, наче б хтось розсипав калину.

— Але ж то оказ, пане дзєю! — говорив граф по- польськи, спираючи свою ногу, обуту в блискучий чобіт, на тіло дика. — Гляньте на ці ікли! Скільки йому літ може бути, пане Рибак?

Хоча Рибак не дочував, проте він дуже добре знав, про що може йти ловцеві в такому випадку. Він же ж хвалитиметься своїми ловецькими трофеями.

— Е, йому певне з десять літ. Подивіться на ці ікли. Щось вони вже проробили в свойому житті.

— Шкода тільки, що не я його поклав, та це врешті не таке важне. Зараз ми сфотографуємо нашого дика.

— Грицю, ходіть-но сюди! Прошу тримати апарат, і як скажу: раз, два, три, потягнете за оцей гудзичок.

— Слухаю ясного пана, — говорив Гриць, — я вмію поводитися з апаратом, бо на кожних ловах фотографую панів.

— Ну, то добре.

Граф став біля дика, спер ногу на його карк, гордовито закопилив губу, рушницю злегка похилив, на знав, що якраз вистрілив з неї.

Хто міг би сумніватися, бачучи цю картину, що пан не забив оцього звіря? Мало того, що не сумніватимуться, але ж у найновішому випуску «Нови Свят» чи якогось іншого журналу, що появлявся в Кракові, чи Варшаві ще й буде опис цих ловів та зручного пострілу, яким граф поклав небезпечного звіря. Ще й фото забитого пса буде долучено, бо й його сфотографував пан…

У той час, як граф насичувався своїм тріюмфом, пан Вірстюк рятував пораненого пса.

Перше зробив ноші з чатини та поклав туди Співака.

Пес лежав, постогнуючи. Рибак держав його за ноги. Пан Вірстюк вложив до живота нутрощі та зшивав його вивареною ниткою. Видно було, що пес дуже терпів. Його очі були повні жаху та болю, за кожним уколом голки він так і корчився. Але не виривався. Він тільки старався дістати язиком панову руку та лизнути її. Співак знав, що пан старається врятувати його. І хоча операція проходила без наркози, пацієнт витримував її мужньо.

— Бідний песику! Болить? Але ж я хочу, щоб ти жив. Ти мій дорогий приятель і товариш!

— Ба, з вас, пане, Вірстюк, добрий лісничий, але я бачу, що ви й за доктора можете бути. Ні один з них не зробив би операції так вправно, як ви.

— Що ж, біда навчить ворожити, а особливо коли треба рятувати життя людині, чи тварині. А на війні ж як? Мало читали, чи чули оповідань про те, як людина рятувала людину, і, хоча необізнана, виконувала складні операції? Так і тут: лови — війна, а життя цього пса мені дороге.

Операція скінчилася, на живіт накладено тугу пов’язку, Співака поклали знову на ноші та на віз і так повезли додому.

— А то що таке?! — скрикнула пані Ганна із страхом.

З воза знімали ноші.

— То Співак, — сказав пан Вірстюк, зіскакуючи на землю. — Дик тяжко поранив його, не знаю навіть, чи житиме. Та я зробив усе, щоб його врятувати.

У кухні, в теплі, недалеко від печі, постелили кусок старого кожуха й поклали на ньому Співака.

— Лежи спокійно. Від цього залежатиме твоє життя, — говорив пан Вірстюк, гладячи голову свого приятеля.

В очах пса світилося страждання, але разом і безмежна подяка. Він лизнув руку свого господаря.

— Мій Боже! Бідний пес! — говорила пані Ганна з сльозами в очах. — Як же його тепер доглядати?

6. БОРОТЬБА ЗІ СМЕРТЮ

Тяжкий час настав для Співака. Він лежав на своїй постелі, та, видимо, гарячкував. Паща його була відкрита, він дихав тяжко й швидко, язик у нього був сухий, аж порепався. Проте, лежав спокійно й терпляче зносив муки. Навіть старався крутнути хвостом, коли пан наближався до нього.

— Мусиш його добре доглядати, Славку, — повчав батько. — Перша річ, не дозволяй йому здерти перев'язки. Правда, це станеться раніш, або пізніш, але хай хоч три дні черево буде зв’язане. Бачиш, яке воно роздуте? Я боюся, щоб шви не розійшлися, бо тоді буде кінець.

— А чому живіт такий великий? Співак же не їсть нічого.

— Це надуті кишки його розпирають. Та в моїй ветеринарній книжці написано, що коли гази відійдуть і живіт стане пласким, хворий є врятований. Це знак, що в нього немає запалення очеревини.

— Що таке очеревина, тату?

— Це оболонка, що вистелює живіт. Вона хоч тонісінька, та дуже важна, бо прикріплює нутрощі й держить їх у ладу. Її запалення, звичайно, смертельне, чи для людини, чи для тварини. Тепер найважніше, щоб Співак його не дістав. Бачиш, який сухий язик у нього, треба йому давати пити. Найкраще воду. Коли ж черево спласпе, почнемо давати молоко.

— Бідний, бідний Співак! — говорив Славко, сидячи біля пса та держачи мисочку з водою перед його ротом.

— Пий, маленький!

Але Співак навіть не підносив голови. Його великі, повні смертельного жаху, очі дивились жадібно на воду: очевидно, спрага мучила його.

— Спробуй його напувати з ложечки, — радив тато, — він такий хворий, що навіть голови повернути не може.

Славко взяв ложечку, та, зачерпнувши води, влив її псові до рота. Вона звогчувала порепаний язик і приносила хворому полегшення.

Отже, Славко був медсестрою для Співака. Його заміняла іноді Ляся, тато теж, як тільки був дома, піклувався своїм любимцем. Разом з водою Співак діставав краплі проти болю, що їх приписав запрошений до нього ветеринарний лікар. Діставши подвійну їх кількість увечері, він спав цілу ніч.

Так минуло три дні. Четвертого дня, вранці, настала радість у лісничівці: черево у Співака спласло, язик став вогкий, і пес піднявся на ноги.

— Будуть з нього люди, — говорив пан Вірстюк, поплескуючи свого любимця злегка по голові.

Співак лизнув його руку й ліг знову. Того дня він дістав уже замість води молоко, а наступного дня куліш із молоком. П’ятого дня Співак сам скинув перев’язку та став лизати рану. Побачивши це, Славко доніс батькові.

— То нічого, — відповів пан Вірстюк, — тепер він уже може обійтись і без перев’язки, хоч рана ще свіжа.

— Тату, але він лиже її ввесь час.

— Це теж нічого. Усі тварини лижуть рани. Від цього мабуть вони й не гнояться. В книжці написано, що слина убиває у тварин бактерії, які викликають гноїння. Тому й рани у них гояться дуже добре. Буває навіть так, що коли у тварини рана на голові і вона не може її вилизати сама, друга тварина робить їй цю послугу.

— Ага, тому й кажуть, що хтось вилизався з рани.

Так оце Співак вилизувався з тяжкої рани. Може, якби не вдала й негайна операція та не дбайливий догляд, він би не жив. Та на цей раз лихо минулося. Воно було доброю наукою для пса, і на ловах він став ще обережніший, як досі. Проте, за два роки трапилось йому знову те саме, і знову пан Вірстюк врятував йому життя, що висіло на волосинці.

7. ОСТАННІ ЛОВИ

І знову була пізня осінь. Уже й картоплю викопали та звезли додому. По голих полях тільки вітер гуляв у безмежній сваволі. Відлетіли у вирій дикі гуси. Косяки журавлів зникли за обрієм. Тиша западала скрізь. У селі гегали гуси, наче й вони збиралися відлітати. Хмари пливли низько над землею. З них врядигоди злітали перші порошинки снігу.

До лісничівки приїхали гості, наповнили її гамором та шумом, а потім пішли на лови дивів. Одинця, що на нього мали полювати, лісничий добре знав. Він був відважний і навіть не ховався перед людьми. Підчас обходу лісу пан Вірстюк не раз трапляв на сліди цього велетня та дивувався їхній величині. Співак обнюхував їх і погрозливо гарчав. По його спині пробігала хвиля нервового збудження. Тоді скалив зуби, і мабуть пригадавши собі свої рани, скавулів та скаржився.

— Гей, приятелю, не одної біди ти вже зазнав, і треба тобі бути дуже обережним, — говорив до пса пан Вірстюк.

Так прийшов час на лови цього звіря. Розбоя вже давно не стало між живими. Минулої осени роздер його див. Хоч який досвідчений був пес, але не врятувався. Перед у ловах вів тепер Співак. Він був у розквіті сил, його зручність і обережність запевняли успішне полювання. А проте — хто знає?..

І знову Співак виполохав звіря та гнав його з гущавини. Знаючи ворога, він робив це із завзяттям та ненавистю. Іноді старався укусити дикові ногу, чи стегно. Але ж зараз же відскакував та дожидав, щоб див знову почав утікати. Тоді кидався за ним, і скеровував його біг у напрямі, де були стрільці. Так вони ганяли лісом, аж поки не опинились над млакою. І тут сталося щось несподіване: серед погоні дик раптом спинився й черкнув зубом, відкинувши Співака. Пес пробіг ще пару кроків, і впав на землю, жалісно виючи. Пан Вірстюк застав його конаючим. Дик розпоров Співакові живіт та подер кишки. Підчас останнього бігу вони замоталися об кущ ялівцю та ще гірше порозривалися. Безпомічний, лежав пес на землі. Пан Вірстюк став біля нього навколішки та здавленим голосом прощався із своїм другом. Він гладив його голову та говорив ніжно:

— Прощай, мій дорогий приятелю! Стільки літ ми прожили разом, а оце тепер смерть досягла тебе.

Співак підніс голову та зараз же вона знову впала на землю. Його передні лапи напружились, наче до бігу. Та вже він не бігтиме. Декілька корчів, і лапи знерухоміли. Ціле тіло також напружилося й застигло.

Пан Вірстюк стояв над мертвим Співаком, з очей його мимохіть текли сльози. Гриць, що надійшов у ту пору, тільки похитав головою:

— Отож, по всьому, небоже! Уже ти більше не підеш на лови із своїм паном!

А потім, звертаючись до лісничого, додав:

— Шкода пса! Добрий був. Та що вдієш, лови — це війна, а для пса — особливо. То вже йому ліпше згинути на війні, як десь хиріти та здихати від старости.

Так Співак поляг у чесній боротьбі з міцним ворогом. Та його ніхто й ніколи не забуде в лісничівці.