У лісничівці

1. ЗЕЛЕНІ ПТАШКИ

Панство Вірстюків стояло перед вітриною склепу й приглядалося клітці з кольоровими птахами. Були то малі, сині й зелені папуги. Вони сиділи на жердках, інші спиналися по стінах клітки, чи по її склепінні, повернені спиною вниз. Декотрі з них їли зернятка, вилущуючи їх своїми викривленими дзьобиками, або відломлювали кусочки вапна та зі смаком його з’їдали.

— Глянь, Василю, як гарно цілуються оці двоє! — сказала пані Ганна.

І справді, на гілці сиділо двоє пташок, та, притуляючи дзьобик до дзьобика, наче б цілували одне одного. Вони зовсім не звертали уваги на те, що діється в клітці й поза нею, на рух возів і людей за вікном. Співали й цвірінькали собі весело. Так одна, друга й третя пара пташок.

— Знаєш, Василю, купімо собі парочку. Вони такі милі й гарні.

— Мало ще маємо менажерії в хаті? — засміявся пан Василь. — Завжди приносять якусь біду з лісу, чи з поля, а ти годуй ту худібку та ще й прибирай за нею. Інколи клопіт такий, як оце було з Цапунем, або жаль, як за Сільвою, чи Іллею Даниловичем, коли вони покинули наш дім.

— А ми все таки купимо, Василю. Добре?

— Врешті, ти знаєш, що я не люблю держати птахів у неволі. Кожна тварина почуває себе в клітці нещасливою, а особливо птахи, що звикли до свободи в небесних просторах. Тому я й не дозволяю ловити щигликів, або держати шпаків у клітках.

— Мені не здається, що ці пташки почувають себе в клітці нещасливими, — сказала пані Ганна. — Отже, зайдімо та розпитаємо про їх життя, й може, таки купимо парочку…

У склепі було гамірно, й ніде правди діти, не дуже приємно пахло. Була там клітка з малпочкою, що поводилась, як і всі малпи: кривлялася, дряпала свій кожушок, старалася нав’язати зв’язки з людьми та дістати від них якихось ласощів.

У скляній коробці повзали черепахи. Деякі з них їли салату. Сучка-бульдог годувала своїх малих, лежачи в дерев’яній скриньці. На стінах клітки з пташками: маленькі жовті канарки співали та щебетали, а велика клітка з синіми й зеленими папугами робила найбільше шуму. Як і на вітрині, вони співали, цвірінькали, билися й цілувалися.

— Можете сміло брати їх, панство. Вони походять з Америки, але ці вже родилися в клітці й зовсім не тужать за волею. Дуже гарно себе почувають та виводять малих.

— Що ж, візьмемо парочку, Василю? — просила пані Ганна. — Діти теж розважатимуться цими чужоземними пташками. Якраз завтра Лясині іменини й ми зробимо їй милий подарунок…

— Ну, нема гірше, як жінка чогось захоче! — засміявся пан Вірстюк, дивлячись на продавця.

— Це правда, пане, й не знаємо іншого способу, як тільки задоволити її бажання. Та я думаю, що цим разом пані добродійка висловила зовсім доречне бажання, і панство матиме велику потіху з оцих пташок. Доберу вам гарну парочку. Чи більше подобаються вам сині, чи зелені?

— Візьмемо двох зелених, — вирішила пані Ганна.

Так оце панство Вірстюки купили самця та самочку — папужок. У самця над дзьобом — зеленава шкірка, а у самочки біла. Так їх відрізняють. Пачечка зерняток, вапно, що його називають сепією, бо виробляється із скелету морської тварини цієї назви, та гніздечко запакував продавець окремо. Папужок він примістив у картоновій коробці з дірочками. Так, запаковані, вони поїхали до лісничівки.

2. ЛЯСИНІ ІМЕНИНИ

Уже заздалегідь Ляся тішилася й думала: що то їй принесе день святої Уляни, її покровительки? З такими думками вона й заснула. Прокинувшись вранці, в день іменин, вона побачила на стільці, біля свого ліжка, білу суконочку з мережками та велику синю стрічку для волосся. Суконка була прекрасна! Фальбанки й мереживо робили її легесенькою, як пушинка. До того ж ще оця широка шовкова синя стрічка, що буде так гарно виглядати в її бронзово-золотистому волоссі. Так, це був дарунок від мами. Ляся побігла до неї, та, цілуючи їй руку, дякувала за суконочку.

— Мамусю, така чудесна суконочка! Я так задоволена нею, і дуже, дуже тобі дякую!

Мама тулила доню до себе та говорила:

— Добре, що вона тобі подобається, доньцю. По обіді прийдуть до тебе твої товаришки, а ми нашу Лясю одягнемо, як княжну… Мама заплете гарно коси своїй доньці, а великий бант, що ми його зав’яжемо з правого боку, буде надзвичайно пасувати до твоїх довгих кіс.

Це правда, до Лясиного волосся, що мало колір осіннього листя, прекрасно пасувало синє, наче небо над лісом, що його позолотив перший приморозок.

— Але що тато подарує своїй улюбленці? — питала мама.

— Ой, мамусю, я не знаю, а ти, певне, знаєш. Скажи!

— Ні я не знаю теж, то великий секрет… А проте, угадай!

Ляся задумалася.

— Книжку! — вигукнула.

Мама похитала заперечливо головою.

— Перстенець?

— Не думаю, ти маєш уже один із синім камінцем. Для чого б тобі тато купував другий?

— То я й справді не знаю. Ми краще ходім до нього й побачимо.

Мати і донька застали пана Вірстюка в його канцелярії. Він якраз кінчав улаштовувати папужок. У клітці з білого металю весело щебетали дві зелені пташки.

— Ой, татусю, зелені пташки! — скрикнула Ляся. — Я ніколи не бачила зелених пташок!

— Це папуги, і це тобі від тата дарунок на іменини.

Тато пригорнув свою доню, поцілував та склав їй іменинні побажання: рости велика й здорова, будь щаслива й весела, як пташинка. Ти ж пташечка наша, щебетунка.

В тій хвилині увійшов Славко. Він тримав у руці кошичок, що його виплів майстерно з ялівцевого коріння. Кошичок був повний квіток, які Славко назбирав на леваді, над річкою. Вони були простенькі, але свіжі й запашні, і на них блищали крапельки роси.

— Це я для тебе, на іменини, Лясю, — трохи ніяковіючи, подав сестрі квіти Славко. Але зараз же додав з гордощами: — І я сам виплів отой кошичок.

Так, це було велике діло! Ще задовго до іменин, Славко вчився плести такі кошики у Лесичового Андрійка, що пас худобу в лісі. Він був майстром на все село, а його кошики навіть його мама носила на торг до міста продавати. Були вони зручні для всього: грибів, ягід, яєць. Але Славко виплів малого кошичка, що був призначений на клубки з вовною й гачок — під Лясине плетиво.

— Чудесний кошичок, Славку! — тішилась Ляся. — Ти справжній майстер, я не потрапила б такого виплести.

Славко міг бути гордий з свого першого кошичка. Згодом, він ще й не такі виплітав.

— Бачиш, Славку, що я дістала від тата? Папуги!

— Такі зелені пташки! Де ти зловив їх, тату?

— Я не зловив, а купив у склепі. Вони не живуть у нас на волі, тільки в Америці. У нас же вони виховуються в клітках. Ляся їх годуватиме, а як у них будуть діти, ти теж дістанеш парочку.

Потім, після обід, коли до Лясі прийшли Мушка й Орися, її приятельки, і Ляся була препишно одягнена в нову сукню, з синьою стрічкою на голові, папуги викликали подив і захоплення дівчаток.

З НЕДОБРА СТАРА

Так оце папужки зажили в лісничівці. Вранці Ляся чистила клітку. Підсунувши вгору дверцятка клітки, вона вигортала щіточкою сміття та стелила чистий газетний папір. У дві скляні мисочки вона насипала зернят і води. Вапна вистачало на довгий час. Прибираючи пташину хатку, Ляся приговорювала: — Прошу тебе, стара, будь чемна і ввічлива до свого чоловіка, а то він нарікає на тебе. Як же можна бити чоловіка? Він такий милий, він так любить тебе, а ти така недобра.

Очевидно, що Стара, бо так назвали самочку, не дуже розуміла, чого Ляся хоче від неї. Але, коли б і розуміла, мабуть не багато де змінило б її ставлення до Старого. Так, бо вона не любила його — на превеликий жаль цілої сім’ї Вірстюків. Оце Стара сидить на бережку мисочки та їсть, розкидаючи полову довкруги. Хай тільки він наблизиться до мисочки, вона крикне тай трах його дзьобом! Бідний Старенький стане в кутку клітки й приглядається та чекає, аж його жінка наїсться так, що в неї воло повне. Тоді вже й він іде несміливо до мисочки та їсть, вилущуючи зернята. Бувало часом, що Стара сидить на гілці та, приплющивши очі, дрімає. Але дуже часто вона щось викрикувала, а то й ганялася за Старим по клітці. Та він дуже швидко забував кривду, і, сівши на гілці, співав весело. Мабуть, співав про кохання. Розспівавшись на весь голос, він забував мабуть, що жінка в нього недобра та підходив до неї, наставляючи дзьобик до поцілунку. Раз, другий йому вдалося поцілувати Стару, але потім вона, наче б щось пригадавши собі, дзьобала його в голову. Бідний Старий! Він виказував їй стільки ввічливости, уважности й любови. Та вона не любила його, Може, там, у великій клітці, в склепі, вона залишила коханого чоловіка, і тепер не могла привикнути до нового. Через її неввічливість і назвали її Стара, та вже й його Старим, хоча він був зовсім молоденьким пташком.

Тільки його пісні любила Стара та прислухувалась їм радо, сидячи на гілці. Можливо, що в них він співав про її вроду та про своє нещасне кохання, а вона, як кожна жінка, любила про це слухати, хоч би й від нелюба. Ціла сім’я Вірстюків співчувала Старенькому й обурювалась на Стару. Та ніхто не знав, що діялось в її пташиному серці.

4. РОЗЛУКА

Проминули осінь і зима. Наші Старі так само жили в клітці. Старенький — у неволі в своєї недоброї жінки, що часто його била. Але він ніколи не образив її жодним пташиним словечком, ніколи не вдарив.

Андрій Стецюк, найближчий сусід Вірстюка, старий, розумний селянин, говорив не раз, розглядаючи заморських птахів: — Те, що вона його не любить, видко, але бо й він сам винен. Якби бабі не догоджував, а взявся до неї гостро, часом не пожалував би й буків, була б ліпша. Хто ж таке видів: він до неї приспівує, а вона його б’є?!

І мотав головою з незадоволенням. Мовляв, нема правди в світі, коли жінка, хоч би й пташина, б’є чоловіка. Та що ви вдієте? Самець був ласкавий і ніжний, і Андрій Стецюк не потрапив би його навчити нічого поганого.

Гніздечко, що його дають папугам, це будка, долучена назовні до клітки. Одні дверцятка підсувають, та прив’язують дротом оцю будку. В стіні, що лучиться з кліткою, є кругла дірка, ж, звичайно, в пташиних дімках. Треба сказати, що внутрі гніздо дуже невибагливе: підлогу нічим не застелено. Спробуйте покласти там пір'я, ганчірку чи вату, зараз же пташки викинуть їх з гнізда. І дивно: писклята їхні, маленькі й безпомічні, лежать на голій дошці.

До гнізда Старі ніколи й не заходили. Холодне і пусте, воно було зайвим.

— Не буде дітей у цієї пари, — говорила пані Вірстюкова, дивлячись на їхнє недружне життя. — А шкода, було б так гарно, коли б вивелись малі.

Стояло літо. На полях були жнива. У спілих житах жінки в червоних хустках та колірових спідницях виглядали, як великі квітки. Вони працювали хильцем, вилискуючи блискучими серпами. За ними йшли чоловіки в білих, полотняних одягах та темних «лейбиках» на спині і були схожі на бузьків. У руках у кожного з них граблі, чи перевесло. Пов’язавши снопи, вони складали їх в копи. Жито шуміло у женців над головами, а сонце припікало з безхмарного неба. Хоч і важкий, але й гарний це час на селі: жнива.

В домі Вірстюків життя текло незмінно. Пан Вірстюк не обробляв поля, віддаючи його селянам на спілку. Він був тільки лісничим, і, як говорив завжди, його справа з лісом, а не з полем. Діти ж якнайповніше використовували літню пору. Підчас вакацій нема науки, лише річка, поле, ліс і свобода.

Збирали ви коли малину? Це найприємніше заняття. Оця гущавина малиннику, що тулиться до старих, спорохнявілих пнів на зрубі, вся засіяна червоними, соковитими ягодами. Візьмеш їх у рот, а вони самі розпливаються: солодкі, соковиті, нагріті сонцем, запашні. Ні, таки й справді малина найкраще смакує з куща, і ні цукор ні сметана їй непотрібні. А тут ще й як весело! Дівчата співають та перегукуються, щоб не загубитись у кущах, над головами гудять джмелі, збираючи мед з високих, лісових квіток. Летить та сріблиться на сонці насіння молочаю. Шумлять старі смереки-насінники, що їх залишили на зрубі.

Тут і змагання: хто швидше наповнить коробку, чи відерце, і в кого кращі та більші ягоди. І не раз ви чуєте вигуки: «Ой, як капелюхи!» «А багато ж, багато!»

Це хтось щасливий, що натрапив на добрий збір, швидко наповнить свою посуду та вийде першуном…

Чи ж дивно, що в такий час Ляся хвилювалася й поспішала, збираючись у ліс. То ж дала вранці харчі пташкам та й забула зачинити дверцята. Ніхто не цікавився більше пташками. Пізно поподудні, прийшовши до хати, пан Вірстюк помітив, що в клітці напуг панувала незвичайна тиша. Ніхто не співав, ніхто не кричав і не лаявся. Що це таке? — подумав господар.

На гілці сидів самець, а Старої не було. Клітку було відчинено.

— Де ж твоя Стара, маленький? — запитав пан Вірстюк. — Вона не була добра, але все таки ти мав пару. Як же ти житимеш тепер самотою?

Папужок сидів на гілці, напушився й мовчав. З його дзьобика не вилітало ані словечка скарги.

5. САМІТНИЙ ПТАШОК

Вірстюки стояли біля клітки й радилися, що зробити з малим, самітним пташком.

— Невідомо, як він прийме самоту. Є пташки, що гинуть, коли в них згине пара, а навіть, кажуть, є такі, що себе вбивають, — говорив пан Вірстюк. — Не знаю тільки, як є з папугами? І, звертаючись до пташка, додав:

— Кого ти будеш любити тепер, бідний, маленький пташку?

Самець, не відзиваючись, забився в куток клітки.

— Знаєш, аж неприємно. Він же ніколи не закривав дзьобика, приспівуючи, — сказала пані Ганна.

— Уже знаю, що робити, я десь читав про це…

Пан Вірстюк приніс мале дзеркальце та повісив його на стіні клітки. Пташок наче б прокинувся, підійшов до дзеркальця, та, сівши напроти нього, заспівав, защебетав. Потім став цілувати пташка в ньому, прикладаючи ніжно дзьобик до шкла. Він дивився в очі тому пташкові в дзеркалі та говорив йому про кохання.

— Принаймні той пташок із дзеркала не б’є його, — думала пані Ганна.

— Наступного тижня буду у Львові й куплю йому жінку, — вирішив чоловік.

— Тільки щоб добру, — жартувала пані Ганна, — а то може трапитись, як у людей: одна жінка лиха та й друга не добра.

— Подружжя, мабуть, як у людей так і в птахів залежить від щастя.

Коли б не те, що жінка у папуги була недобра, Ляся дуже переживала б утрату. Тепер же вона говорила до пташка:

— Ти вже не будеш Старенький, ти будеш мій Маленький. Твоя Стара пішла, то хай собі йде. Вона тільки й знала, що бити тебе. Не плач за нею. Я люблю тебе, і ти мій хлопчик.

Ляся притислась лицем до стін клітки та наставила губки, як для поцілунку. Маленький підійшов до неї, та, сівши на гілці, перехилив голівку й дивився з цікавістю на її губки. Згодом, присунувся ближче та злегка торкнув їх дзьобиком.

— Мамо! Він поцілував мене! — вигукнула Ляся з радістю. — Мій малий, коханий пташок!

— Все ж таки краще буде, як він дістане жінку. Знаєш, у звірят бувають різні хвороби, а зокрема у папуг. Я навіть читала про якусь таку хворобу, заразливу для людей.

— Ні, він здоровий. Він такий веселенький і чепурний.

Так, Маленький був справді здоровий. Тепер він повеселішав знову та приспівував отому пташкові в дзеркалі, або Лясі, коли вона наближалась до його клітки. Досі він не цікавився людьми, очевидно зайнятий своїм подружжям. Та тепер, коли подруги не стало, він став горнутися до людей. Ляся почала годувати його з руки. Спочатку він боявся. Потім сідав на гілку та дзьобав зернятка. Згодом уже без страху сідав на руку.

Досі клітка з пташками висіла на ганку, бо було тепло. Тепер Ляся взяла її до кімнати та пробувала випускати Маленького для прогулянок. Але він не міг привикнути до великого простору кімнати, й бився об стіни, так довго, доки не знаходив своєї клітки. Тоді сідав на неї, чекаючи, щоб його впустили. Що він любив зелень, Ляся переконалася, коди клітка висіла на ганку. Біля неї стояв на столику аспарагус. Його гілки сягали стін клітки. Тоді пташок обскубував ніжні листочки рослини. Після того діти завжди приносили йому з лісу свіжих галузок.

6. МОЛОДА ПАНІ ДОМУ

Пан Вірстюк приїхав зі Львова. У невеличкій коробці він привіз пташинку. Проробивши в стіні коробки дірку він приклав її до вічка клітки. Крізь нього пурхнула до середини синя пташка.

— Ой, тату! Яка чудесна синя пташка! А крильця в неї аж гранатові, а животик синенький, як небо!

Ляся не могла надивуватись красі пташинки.

— Так, я купив цим разом синеньку. Продавець запевнював, що вона молода, недавно народилася таки в нього, та що буде доброю жінкою для свого чоловіка. Бо я розповів продавцеві, який нещасливий був наш пташок у свойому першому подружжі.

Здається, що продавець добре розумівся на звірятах. Маленький підійшов швидко до нової пташинки та наставив до неї дзьобик. Вона ж віддала йому поцілунок з радістю, і так, як би вони віддавна любилися.

— О, мамо! Вона його не б’є!

І справді. Обидві пташки посідали на гілку поруч, та, дивлячись в очі одне одному, заспівали.

Тут треба сказати дещо про спів папуг. Люди звикли думати, що папуги кричать. І справді, великі, що їх бачимо в зоологічному саді, мають не дуже приємний голос. Що ж до малих папуг, то вони видають два роди співу. Один — це таке собі цвірінькання, схоже на горобине, тільки голосніше та більш різноманітніше. Другий — це справжній спів. Вони співають. Звичайно, не так, як солов’ї, але їхня пісня, певне, про кохання, є дуже милою. Співають обоє, самець і самочка, але частіше співає самець, особливо, коли самочка сидить на яєчках і взагалі зайнята дітьми та господарством.

Отже, молода Синенька Пані була дуже мила, ввічлива, сама співала й з радістю слухала пісень, що їх співав її чоловік. Вона була, як ніжна заморська квітка, а він як листочок. Вийшла з них прегарна пара. Коли б ви не підійшли до Срібного Дому, ви завжди бачили обох пташок притулених одне до одного. Гарні часи настали для Маленького. Втративши Стару, він знайшов своє щастя.

7. ЯКІ ВОНИ ТЕНДІТНІ!

— Мамусю, Мамусенько! Яєчко! — вигукувала одного ранку Ляся.

Вся сім’я Вірстюків зібралася біля клітки. Там, якраз на середині, лежало маленьке яєчко. Воно було завбільшки з лісовий горішок, дуже гарного вигляду та чисто-білого кольору.

— Будуть мати дітей, — вирішила мама. — Але чому вона кинула це яєчко серед клітки? Для чого ж тоді гніздо?

Справді, вже кілька днів Синенька Пані заходила до гніздечка. Щось там робила, вистукуючи дзьобиком. Час від часу виставляла голівку крізь дірку, мабуть тільки для того, щоб дістати від чоловіка поцілунок.

— Може, тому вона кинула яєчко на підлогу клітки, що не має що постелити у гнізді? — здогадувалася пані Ганна.

— Ні, це не тому, ми ж пробували раз покласти до гніздечка вату, та котресь зайшло й викинуло її, — заперечив пан Вірстюк.

Може, то було тоді, як у них ще не було яєчок, і може, вони справді не люблять вати? Я принесу пір’я та вистелю в гніздечку і покладу туди яєчко.

Так і зробила пані Ганна. Та на диво й на журбу цілої сім’ї Вірстюків, Синенька Пані зараз же зайшла до гніздечка й викинула так яєчко, як і пір’я. І знову Вірстюки обдумували цю справу.

— Може, тому, що ми взяли яєчко в руки? Є птахи, що не люблять цього й таке яєчко вважають за не свою дитину. Ліпше лишім їх в спокою й хай собі порядкують самі, як знають.

І дійсно: наступного ранку, вже тепер у гніздечку, лежало нове яєчко. Того ж першого, що лежало серед клітки, ніхто не займав. Тільки згодом, коли вже було ясно, що це яєчко нікому не потрібне, Ляся забрала його та поклала в маленьку скляну коробочку, вимощену ватою. З часом таких непотрібних яєчок знайшлося більше.

Так оце Синенька Пані неслася.

— Скільки вона знесе яєчок, мамо? — питала Ляся.

— Побачимо, але такі малі пташки не несуть багато. Може, п’ять або шість.

Цим разом було шість яєчок. Лискучі, всі однакові, вони лежали одне біля одного, й зразу ж Синенька Пані стала їх насиджувати.

Сиділа вона тихо, розкинувши крильцята, та тулила до грудей яєчка, огріваючи їх материним теплом.

У той час Маленький співав з усіх своїх сил. Але на співі не кінчалося його завдання. Він заходив часто до гніздечка, чи то попестити свою дружину, чи, може, натішитись яєчками. Ще частіше він сідав на гілці, напроти гніздечка та годував відтіля свою жінку. Вона не мала тепер часу ходити до мисочки та ще й лущити зерно. Він робив це за неї, а потім годував її кашкою, що містилася в його волі. Вистачало їй тільки виставити з гніздечка дзьобик, і він зараз же підходив та годував її. Так, це була дуже добра пара, це було дуже гарне подружжя.

Час ішов. Минуло три тижні. Одного дня в гніздечку озвався тоненький голосочок. — Пі, Пі! — Був такий тихий, як хід малого годинничка. Вам треба аж прикласти його до вуха, щоб почути. Але був!

— Щось пікає в гніздечку, мамо! — сказала Ляся.

Пані Ганна приклала вухо до стінки гніздечка і також почула тонісінький писк.

— Мабуть, вивелося вже, — думала пані Ганна. Як ми вже знаємо, гніздечко мало вигляд будки. Верх зачинявся на гачок. Це для того, щоб можна порядкувати в гніздечку. Тож пані Ганна піднесла вічко та заглянула до середини.

Синенька Пані розпростерла крильця, та, захищаючи яєчка, зі страхом дивилася на людей, що турбували її. Вона видала вигук переляку. Зараз же прибіг самець та став біля гнізда, погрозливо викрикуючи.

— Не бійтесь, Маленькі, ми не зробимо кривди ні вам, ні вашим дітям, — заспокоювала їх пані Ганна, — ми хотіли тільки побачити, що воно там у вас народилося.

І справді, наче бажаючи показати, чи похвалитися, Синенька Пані трохи відсунулась. У гнізді лежало писклят- ко. Воно було не на багато більше від яєчка. Велика голова кінчалася м’яким дзьобом, обабіч великі очі, покриті непрозорою оболонкою. Пташенятко не мало ще крилець, замість їх — два короткі цурпалки. Ними воно спиралось об землю. Ніжки теж ще не витворені. Тендітне тільце покрите рожевою шкіркою, що через неї просвічували внутрішні органи. Було помітно, як б’ється сердечко. Але ж під дзьобом, на шийці, було воло, виповнене жовтавою кашкою. Очевидно, мама вже нагодувала мале. Пані Ганна закрила вічко.

— Не треба непокоїти Синенької, вона тепер має подвійне завдання: висидіти решту яєчок і вигодувати тих, що народяться.

— Але ж воно таке слабеньке, може, й не житиме, мамусю?! І яке ж погане! Такі великі очі та ще й сліпі, а дзьоб завбільшки, як воно ціле. І голеньке!

— Побачимо, що буде далі. Воно, певне, швидко розвинеться, а тоді вже й пір’ячко дістане — заспокоювала доню пані Ганна.

Це була велика подія в сім’ї Вірстюків. З того дня всі з великою цікавістю чекали на появу нових писклят та обговорювали всі події, що відбувалися в Срібному Дімку.

З шістьох яєчок вивелося четверо писклят: їх ще й далі вигрівала мама біля своїх грудей. Лежали там і два останніх яєчка, але продовж тижня з них нічого не викльовувалося. Тож Ляся забрала їх та поклала в свою скляну коробочку. Очевидно, вони були порожні. Про них говорив пан Вірстюк:

— Природа розумно господарить. Цим батькам було б тяжко вигодувати шестеро малят зразу, тож якась частина яєчок завжди є порожня. Як бачимо, ці писклята дуже безпомічні й зовсім ще не здатні до життя. Не те, що в наших курей чи качок — зараз же стають на ноги й їдять. їх ще довго доведеться батькам годувати, поки вони зможуть стояти на ніжках та самі їсти. Але й тоді їм спочатку треба буде давати варене яєчко, бо їхній м’який дзьоб не потрапить лущити зернят.

Таке пояснення давав пан Вірстюк, що знав багато про тварин, а зокрема про птахів. Так воно на ділі й було.

8. ДІТИ ПІДРОСЛИ

Дальших три тижні дружина Маленького вигрівала своїх тендітних діток. їхні голосочки, спершу ледве вловимі, ставали з кожним днем міцніші та виразніші. Було то таке собі пташине квиління. Праці в обидвох Маленьких було дуже багато. їхні нащадки потребували їсти цілий день. Тож так мати, як і батько, мусіли їх годувати. Найчастіше було так, що Маленький годував свою дружину, а вона вже годувала дітей. Таким способом, харчі проходили двічі через вола, змягчувались, і були цілком відповідні для писклят.

Спочатку вони були такі безсилі й тендітні, що не могли вдержати великої голови, і вона лежала на підлозі гнізда, спираючись на цурпалки крил. Щоб нагодувати такого недоноска мати мусіла дзьобом піднести його голову та розкривши дзьобик дитини, вкласти туди харч. Синенька Пані робила це вправно, з матірною запобігливістю. Коли ж тільки виставляла свою голівку з гнізда, на гілці появлявся Маленький та годував її.

Дні пташиного життя йшли швидко. Згодом писклята вже могли стояти на ніжках, їхні очі прозріли, паростки крилець помітно росли, з дня в день видовжуючись та розвиваючись. Згодом голе тільце пискляти виглядало, як посипане мачком: рівними рядками засіялись на ньому зав’язки пір’я. За яких чотири тижні жовтороті малята були вже майже готовими пташками.

Усі події в Срібному Дімку були для цілої сім’ї Вірстюків дуже важні та цікаві. Вони всі слідкували за пташиними дітьми, і кожен день приносив нову радість. Коли ж батько, чи мати котрогось дня не мали часу заглянути до гніздечка, Ляся завжди знала, що там діється та за обідом розказувала про те, як писклята ростуть та розвиваються.

— Цікаво, якого кольору будуть діти? Бо ж батьки так дуже різняться, — думала пані Ганна.

— Є закон, що його називають за прізвищем ученого, законом Менделя. Він перевіряв цей закон на мишках, квасолі та інших тваринах і рослинах. Згідно з ним, у білої та чорної мишки в першому поколінні були одна чорна, одна біла і двоє сірих мишенят. Але цей закон значно складніший, як би здавалося, бо тут має значення й те, котрий колір є панівний, чи сильніший. У наших папужок не відомо, чи панівним кольором є синій, чи зелений. Не відомо також, чи вони обоє чистої породи, чи мішаної. Можливо, що в самочки, або в самця одне з батьків було синє, а друге зелене. Тоді й у дітей появляться прикмети дідів.

Так пояснював пан Вірстюк справу спадковости прикмет.

Як би там не було з оцими всіма вченими справами, папуги аж ніяк їх не додержувались. Ані цього разу, ані жодного з наступних. У них раз виводилися зелені діти, раз темносині, потім ясносині з зеленавим відтінком. Отже, заздалегідь угадати було неможливо.

За шість тижнів маленькі стали зовсім порядними пташками: вони були опірені та вистрибували з гнізда. Спершу це діялось дуже несміло. Писклятко кілька днів розглядало світ, ставши в дірці гніздечка. Заздрим очком дивилось воно, як батьки їли. Треба сказати, що Маленька перестала сидіти в гнізді. Вона заходила туди тільки для того, щоб погодувати дітей, сама ж радо сиділа на гілці, біля свого чоловіка. Пестощам тоді не було кінця, а підростаючим дітям починав дошкуляти голод… Тому одне за одним наважувалися вони вистрибувати в клітку.

Коли вистрибнуло перше, Ляся стала радитися з мамою:

— Мамусю, одне писклятко вже покинуло гніздо. Що воно їстиме?

— Зараз побачимо, доньцю. Вони ж мають матір, і та ліпше від нас знає, що в таку пору потрібне її діточкам.

Писклятко стояло серед клітки, хитаючись на слабких ще ніжках та жмурило очі, що їх разило надто яскраве світло. Батьки були помітно схвильовані та обоє щось голосно викрикували. Згодом мати нагодувала дитину так, як і в гніздечку.

— Спробуємо їм дати варене яєчко, як це дають курчатам, — говорила пані Ганна. Ляся боялась за своїх пташок.

— А йому не пошкодить яєчко?

— Не повинно б. Та ми побачимо, чи воно їстиме?

І дійсно, дрібно посічене яєчко наперед спробувала мати, згодом же почало клювати й писклятко. Воно робило це досить несміло й незграбно першого дня, але другого, чи третього вже зовсім хоробро бралося до діла. Далі, глянь — уже сягає до мисочки та бере зернятка й лущить їх своїм викривленим дзьобиком.

Згодом Срібний Дімок загомонів на всі лади та густо заселився. Аж шестеро пташок жило тепер у ньому. Вони пурхали по клітці, лазили по гілках і стінах, цвірінькали й співали. У кімнаті, довкруги клітки, лежала полова. Марися, що прибирала кімнату, хитала незадоволено головою:

— Не можна хати втримати в порядку. Всюди повно полови! А крик і гамір такий, що голова розвалюється!

Марися була важною особою в домі. її незадоволення мало значення. Та, правду кажучи, в хаті стало аж надто шумно.

— Що зробимо з пташками, Василю? — питала пані Ганна чоловіка. — Малеча така криклива, що свого слова не почуєш, та й Марися нарікає. Мені самій остогидла ця полова. Знайдеш її і в волоссі, і в зупі, і в ліжку, і в черевиках…

— Ха-ха-ха! — реготався пан Вірстюк. — Ось, привикнемо, та їстимемо ґрис, як колись наш Цапуньо…

— Жарт жартом, а треба щось із тими птахами зробити. Не будем же держати цілу банду в хаті.

О! Не було нічого легшого! Усі Лясині приятельки, всі Славкові товариші дуже цікавились сім’єю Маленьких, а коли в них появились діти, не одна пара дитячих очей заздро гляділа на них. Тож одного дня панство Маленькі залишились самі: одну парочку дістала Мушка, а другу Славків приятель Юрко.

В хаті знову стало тихіше. Обидві пташки співали й щебетали, полова перестала літати довкруги.

9. ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ

Не видно було, щоб Маленькі журилися за дітьми. Мабуть пташки свідомі того, що, підрісши, писклята вилітають у світ, і далі ними не турбуються.

Спокійні дні настали тепер для Синенької Пані: вона не мусіла сидіти в гнізді, вигрівати дітей та годувати їх. Наївшися, сідала на гілку, вишолопувала собі пір’ячко та слухала пісень свого чоловіка. Правда, це шолопання навіть спонукало пана Вірстюка читати окрему книжку про звичаї папуг. Здавалося, що Маленькі мають воші, чи якусь біду. Але книжка роз’яснила, що пташки так впорядковують своє пір’я й ніяких вошей у них немає.

Отже, Маленькі жили мирно та безжурно. Тричі на рік Синенька Пані несла яєчка та виводила дітей. Враховуючи потрібний на те час, бачимо, що відпочинок між одним і другим материнським обов’язком не був великий. Але обоє Маленькі виконували його з радістю, і завжди з незмінною дбайливістю. І в сім’ї Вірстюків чергове виведення малечі було наймилішим і повним сподівань часом. Згодом у Лясі назбиралася ціла скляна коробочка порожніх яєчок. Вони лежали на рожевому шовкові, й ними Ляся пишалася та хвалилася перед гістьми.

Коли самочка починала нестися, в сім’ї Вірстюків завівся такий звичай: вони закладалися щодо кількости яєчок. Один казав — шість, другий — сім, третій — десять, як хто. Хто вигравав, діставав подвійну пайку шоколядового торту.

Далі придумали новий заклад: скільки писклят вийде з яєчок? Хто виграв, діставав шоколяду. І, нарешті, третій заклад: якого кольору й скільки буде писклят? Тут уже закладались тільки діти, а програвали завжди батьки: вони мусіли тому, хто виграв, купити якийсь дарунок. Як би ни було, так для Маленьких, як для сім’ї Вірстюків це були прегарні й премилі часи.

Щасливе подружнє життя Маленьких тривало й тривало роками. Зими замінювали весни, а літо уступало місце осені. Рік ішов за роком. Що б не діялось на світі, в лісничівці було затишно й приємно. Уже тяжкі хмари нависли над світом та віщували війну. Але Маленькі жили собі й далі виводили дітей. Діти у Вірстюків теж підростали. Ляся вже навіть покинула рідний дім та ходила до гімназії в Стрию, а додому приїздила на Свята. Славко скінчив народню школу. Навіть Андрійко, який був ще немовлятком тоді, коли шумувала повінь і Сільва не могла дістатись до дому, тепер уже мав шість літ та робив гармідер у хаті більше, як усі писклята разом. Його ще не цікавило життя звірят, натомість м’яч, кубики й книжки з образками були йому куди цікавіші.

Замість Лясі, в клітці прибирала сама пані Вірстюкова, або служниця. Але Маленькі співали собі й були щасливі.

10. ЗАМОВК ПТАШИНИЙ СПІВ

Харчі для папуг були завжди однакові: мішане насіння, вапно та вода. А там і зелені гілки. І житло в них було те саме, й ціле їхнє життя йшло без змін. Але ж одного ранку в клітці стало тихо.

— Чому це пташки не співають? — подумала пані Ганна. Вона зазирнула до клітки й побачила, що там нерухомо лежав Маленький. Простер ніжки, згорнув крильцята, щільно закрив очі.

Що сталося?!

Пані Ганна взяла пташка до рук, відчинила дзьобик, старалась оживити його своїм теплим віддихом. Але він не ворушився.

— 0! Милий мій пташку, невже ти не живеш?! Хто ж співатиме нам пісень? Хто пеститиме твою дружину та разом з нею виводитиме діточок? Хіба можливо, щоб ти замовк навіки?! Ти ж учора ще був веселенький та повний пташиної радости. Де ж поділася твоя маленька душечка?

Пані Ганна мала сльози на очах. Жодні спроби оживити пташка не помогли. Дзьобик, завжди готовий до пестощів, був мертвий і холодний. Ніжне пташине сердечко захололо. Був, як листочок, що його буря зірвала з дерева: зелений, лискучий, але не живий.

Синенька Пані сиділа в кутку клітки, на гілці, й переляканими очима дивилась на чоловіка. Вона мовчала.

— Василю, Василю! Маленький згинув!

Голос у пані Ганни дрижав. Пан Василь розглядав неживого пташка та журився разом з дружиною.

Пані Ганна поклала пташка назад до клітки та говорила до самочки:

— Бідна, бідна Маленька, покинув тебе твій добрий, милий чоловік. Як же ж ти житимеш тепер сама?

Його поклали до дерев’яної коробочки, вимощеної сіном. Пан Вірстюк забив її цвяшками, і ціла сім’я пішла з ним на цвинтар. Викопавши ямку на гробі Ганниного батька, поховали там Маленького.

— Відтепер він співатиме Дідусеві. Дідусь так любив дерева, квіти, пташків і звірят. Хай же Маленький летить у далекі, незнані світи, відшукає Дідуся та передасть йому від нас привіт і заспіває йому таких пісень, як співав нам.

Сумно стало в хаті без Маленького. Самочка сама не співала. Вона забилась у куток клітки, закрила очі, й так сиділа, напушившись. Не помагало і дзеркальце, що його поставили в кутку. Вона й їсти не хотіла.

— Що ж ми зробимо з Синенькою? — радилась пані Ганна з чоловіком. — Сама вона загине, купувати ж для неї нового чоловіка так швидко по смерті коханого Маленького…

— Та й не знати, чи Синенька хотіла б мати іншого чоловіка, замість свого любого?

Тож панство Вірстюки вирішили: віднести Синеньку до Мушки, що її батько вчителював у тому ж селі. У Мушки було два сини від Синенької. їх Ляся подарувала приятельці ще тоді, як не було знати, що вони обидва будуть самцями.

— Підеш жити до синів, Маленька. На старість добре мамі жити при дітях. Не будеш сама, й вони співатимуть тобі так, як колись їхній батько…

Так і зробили. Синенька зажила з синами, згодом призвичаїлася й живе там до сьогодні. А панство Вірстюки часто відвідують її. І кожного разу приносять вони для неї зелену гілку, хоч би це було й серед зими.