У лісничівці

І. СОЛОДКЕ МОЛОКО

Лісничий вернувся з обходу ліса. На голові в лісничого зелений капелюх із щіточкою, через плече перекинуто рушницю, на ногах міцні черевики та вовняні панчохи до колін.

— Подивися, що я приніс! — казав він жінці, витрушуючи з мішка щось живе, яке там борсалося й пручалося.

— Саренка! — скрикнули разом пані Ганна й Славко.

Серед кухні стояло на чотирьох тоненьких ніжках ніжне сотворіннячко. Воно трусилося від страху.

— Яка гарна, мамо, — тішився Славко, гладячи її яснобронзову шерсть.

Так, Сільва була прекрасна. На її голівці були гостро наставлені вушка, двоє великих очей дивилися пильно та наче б крізь сльози. Чорний вогкий носик нюшив.

— Пі, пі! — заплакала вона, розкриваючи вузького ротика з рожевим язичком.

— Мамо, вона плаче! — затурбувався Славко, якому від співчуття теж схотілося заплакати.

— Бідна сирітка, — зітхнула мама. — Де ж ти дістав її, Василю?

Пан лісничий розказав, що підчас обходу лісу пси виполошили маму — сарну та погнали її в гущавину. Тим часом він сам доглянув її лігво в кущах, під вітроломом, і там побачив цю тваринку. Трохи вагався, що зробити.

Але кортіло йому принести Славкові сарнятко, що він йому обіцяв, розказуючи зимовими вечорами про ліс та життя звірів. Псів він зараз же покликав, бо не мав на меті полювання.

Сільві було не більше п’яти днів життя.

— Пі-і-і! — плакала вона тонесенько. Вона була залякана й голодна.

Тож мама наповнила молоком пляшку, наклала на неї гумову шапочку, що через неї годувала дитину, проробила в ній дещо більшу дірку, та пригортаючи до себе сарняче дитятко, вложила йому соску в рот.

Струмок теплого молочка розбудив голод та наказав забути страх. Сільва смоктала жадібно та ковтала зі смаком солодку рідину. В її очах засвітилося довір’я.

— П’є! — ляскав Славко в долоні, скачучи по хаті на одній нозі. — Мамо, вона буде моя? Правда?!

— Так, синку, але насамперед вона мусить підрости. Ти бачиш, яка вона ще маленька й тендітна.

Славко присів до землі й говорив:

— А потім ти їй повісиш дзвіночок на шию, на такій синій стяжечці, як має баранчик з цукру, і прив’яжеш шнурочок. Правда, мамо, я буду ходити з нею на прохід?!

— Але ж то не песик, синку, не знати, чи вона схоче ходити на шнурочку.

— Дай, я буду! — Славко взяв у мами пляшку та годував далі Сільву. З того часу це було його наймиліше заняття.

II. ЛІТОМ У САДКУ

Два тижні жила Сільва в хаті своїх господарів. Тато поставив у кутку в кухні дерев’яну скриньочку, вимостив її сіном, а мама покрила веріткою. Там жила Сільва. Та вона дуже швидко покинула це житло, бігала по хаті, заглядаючи в кожен куток. Далі вона навчилася стрибати. Спочатку перестрибувала стінку свого ліжечка, а потім діставалася на лавку біля вікна, та дивилася на ліс, що зеленів по той бік її хати.

— Здається, пора Сільву перемістити з хати в садок. За два тижні вона вже звикла до нас, а тепер зміцніла й може пастися. Вчора вона повискубувала сіно з свого ліжечка та хрупала його з неабияким смаком. Поглянь, які в неї гарні зубки, — говорила мама.

— Коли в неї вже гарні зуби й учорашній обід їй не пошкодив, то й справді пора її випустити з хати. Це ж літо. — Сільва, Сільва! — закликав тато, відчиняючи двері.

Сільва вибігла за своїм господярем, трохи несміло перестрибуючи поріг. Сонце і зелень спочатку занепокоїли її. Вона стояла перед хатою, хитаючись на своїх ніжках, та нюшила повітря. Воно було повне пахощів, десь здалеку доносився запах в’янучого сіна. Це ж був червень, час сіножатів. Видно, ці пахощі подобались Сільві: вона побігла далі за своїм господарем.

— Тут, у садку, буде тепер твоя хата, Сільво, — говорив лісничий, наче до дитини. — Тільки будь чемною й не перестрибуй тин до квітника. А то пані дуже любить квіти і гнівались би на тебе, доньцю.

Сільва стояла серед квітучої трави та нюшила. її вогкі нідрі роздувалися, й то наставлялися під вітер, то знову наближалися до трави. Нарешті, Сільва похилила голову та з дитячою цікавістю скубнула травичку: вона була соковита й смачна, смачніша, як усе, що досі Сільва знала. То ж стала зразу пастися.

— О, тату, дивись, дивись! — тішився Славко, — вона їсть!

— Треба казати: пасеться, сину. Вона так само пасеться, як наш Шпак.

— І як наше телятко, тату, правда?

— І телятко й Бинька й Крася та Бочуля, — вичисляв тато своїх корів. — На цій смачній травичці вона швидко ростиме, а потім уже підемо до лісу, правда, Сільво? — гладив тато Сільвину шовкову спину.

— Тату, а де Сільва спатиме? В хаті?

— О, ні, вона відтепер спатиме тут, у садку.

— То ми принесемо її ліжечко?

— Непотрібно, вона не схоче в ньому спати. Ліжечко було для неї замість візочка. Коли дитина підросте, вона вже не хоче лежати у візочку. Для Сільви ми зробимо ліжечко з сіна, он там, у кутку, під парканом. А врешті, вона й на траві спатиме радо.

Луки цвіли під червневий сонцем. Серед пишної зелені розсипались білі ромени, наче очкаті зірки. Фіолетові дзвоники хитались за подувом вітру й цілими лавами стелилися поміж рожевих зозулинців. Золотів базюнок своїми сонцями, що гордовито стреміли на соковитих билах. Молочаї вже відцвіли, й їхнє насіння літало на легких крильцятках та снувалося понад сіножаттю разом з комахами, що бреніли та співали своїх комашиних пісень. Сині незабудьки припадали в долинках та стелилися ближче до зарінка та поміж лозами. Шелестіли трави й хвилювалися під вітром, наче вода великого озера. Під теплим сонцем пахтіли луки м’ятою й чебрецем та радували око своїми кольоровими квітками.

Досвіта, ще й сонце не сходило, виходили на луг косарі. Вони ставали в ряд, та взявши в руки коси, починали косити. Мах, мах, тільки й чути було гомін кіс та шелест зрізаної трави. Срібна роса, наче діяманти, скапувала з неї та грала веселковим вогнем у перших проміннях сонця. Потім сонце підіймалося вище, в’ялило траву, і вона пахла свіжо й холоднаво.

Косарі часто клепали коси. Тоді чутні були удари каміня об залізо, і цей тонкоголосий звук летів аж ген під ліс та до села. Налякані птахи випурхували з трави, і втікши за річку, сідали на вітах дерев. Часом одчайдушно тікав заяць.

У такий то гарний час Сільва зажила в садку, біля лісничівки. Вона трохи паслася, а трохи гралася. Так, сама з собою, як мала кізонька, підстрибувала та бігала по траві. Вона вправляла свої ніжки та розвивалася. Молоко вона любила й далі, і двічі на день Славко приносив їй його в мисочці. Хліб, цукор, тістечка так само смакували Сільві. Як тільки рипнуть двері від хати, вона підбігала до паркану та відкривала рот. Хто виходив, мав завжди для неї якісь ласощі. А вже у Славка постійно був у кишені цукор. Разом із Сільвою він бігав по садку. Він ловив метеликів, або приносив свої іграшки, розкладав їх серед трави та розказував про них Сільві. Звичайно, вони мало цікавили саренку, та Славкові здавалось, що поскубуючи траву, вона дуже пильно прислухається до його розмови. Сільві почепили на шию шовкову стрічку з маленьким дзвіночком. Коли вона паслась, дзвіночок співав серед трав, наче якийсь пташок. Він спочатку непокоїв Сільву, а стрічка завдавала їй досади. Та швидко вона й до них звикла, як і до життя в лісничівці.

III. КЛИЧ ЛІСУ

Недалеко від лісничівки текла річка Луква. Вона була невеличка й весело журкотіла по камінню.

Тільки ж, як кожна гірська річка, була норовиста. Коли падали дощі, вона швидко прибувала, робилася бурою, прудкою й повноводою. Але в погідний, літній час вона журкотіла собі по мілкій ріні, й її вода лагідно сріблилася на сонці. По той бік Лукви шумів ліс.

Незабаром Сільва стала ходити пити воду до річки. Правда, спочатку пішов з нею тато, але побачивши, що саренка, напившись, повертається назад, до садка, залишив це Славкові. Згодом Сільва й сама ходила на водопій. Вона паслася над берегами річки, де росла соковита трава. Туди заходив і Славко. Він залюбки ловив рибки в річці. Отак прибігали до нього сільські хлопці, вони брали старі, діряві горщики, решета з кухні та бляшані коробки і з оцим приладдям влазили в річку. Тут стояли тихцем та дожидали. Коли ж надпливала дещо більша рибка й ховалася під камінь, вони обступали його та обкладали своїми горщиками. Один з хлопців підважував камінь, а тоді ціла компанія наближувала швидко горщики та підносила їх угору. Мутна вода збігала крізь дірки, а в котромусь горщику тріпалася рибка. Та дуже часто малі рибалки в горщиках не знаходили нічого, крім піску на дрібних камінчиків. Інколи вони навіть сварилися при тому, обвинувачуючи один одного, що, мовляв, зле тримав горщик і дозволив рибці втекти. Все ж таки це була приємна забава, і Славко любив її. Так хлопці рибалили, а Сільва паслася на берегу. Часом вона переставала пастися, та, піднісши голову, дивилася на той бік річки. Відтіля долітав шум лісу й таємні голоси його жителів: пташок та тварин, що десь блукали в гущавині.

Сільва прислухалась до цих голосів і розуміла їх напевно краще, як людську мову. Тож одного вечора, коли сутінки впали на землю, а голоси лісу стали виразніші, вона, покірна відвічному кличеві і вродженому інстинктові, через річку пішла в ліс.

Спочатку все тривожило Сільву. Шум лісу, голоси птахів, навіть нічна тиша. Тож ішла дуже обережно, прислухаючись до кожного шелесту, кожен звук її полохав. Але вона вправно пробиралася на своїх тонких ніжках крізь кущі й гущавину.

ІV. МІЖ СВОЯКАМИ

Ще крізь гущавину просякало бліде світло, що заливало зарінок над річкою та відбивалось від її плеса. Але біля підніжжя великих смерек уже царила темінь.

Сільва спинилася між деревами та прислухалась. Ліс шумів стиха свою прадавню пісню, що її Сільва знала з життя в лісничівці. З ним, як і з шумом річки, вона зросла й зжилася.

— Пугу! Пугу! — крикнула сова з висоти. Лісом пішов гомін. Десь шелеснули сухі шпильки з минулої осени, десь хруснула гіллячка. Сполоханий заяць шугнув з-під куща та погнався в гущавину. Сільва нюшила під вітер. З лісу доходили пахощі, що кликали й принаджували. Може, так пахнуло лігво, де Сільва народилася. Обережно обнюхуючи землю, Сільва посувалася вглиб лісу крізь ялівці та кущі ліщини, що разом з малинником становили підшиття лісу. Згодом ліс в одному місці прорід і Сільва вийшла на галявинку. Місяць, що тим часом зійшов на небі, залив її срібним сяєвом. Між травами й кущами, на галявині, паслося стадо сарн. До них Сільва прилучилася, і вже тепер без тривоги паслася на соковитій лісовій траві. Напасшися, вона лягла між кущами й задрімала. Як усі сарни, вона дрімала дуже чуйно, кожен подув вітру й кожен звук у лісі будив ії та закликав до сторожкости.

Коротка червнева ніч дуже швидко поступилася перед світанковою блідістю. Лис пробіг, вертаючи з нічних ловів, та пірнув безшелесно в ліс. Зграя зайчиків гралася на галявинці під лісом. Вони стрибали, бігали та качалися. Усе, що діялося в лісі, було для Сільви нове, але, звичаєм звірів, вона не довго дивувалася: споконвічним правом вона належала до лісу й його мешканців. Стадо подалось крізь ліс до річки. Ставши над її берегом, сарни пили воду, смокчучи її голосно. Напившись, вони повернулися та пішли назад у ліс, вже ж бо сонце виходило з-поза обрію. Сільва стояла над річкою й прислухалась. По той бік річки лежала лісничівка, де вона зросла й виховалася. Там скрипнули ворота, заспівали півні. В цю пору господар виходив з хати та давав Сільві хліба. При тому він приговорював до неї та лоскотав її за вухами, під шиєю, й поплескував по спині. Сільва любила ці пестощі, як і хліб, що давав господар.

Сьогодні він вийшов, та Сільви не було на звичайному місці, біля горожі. Обкинувши оком садок та не побачивши тваринки, господар похитав головою й зажурився.

— Ого, вже моя Сільва виросла й пішла до лісу. Не знати, чи вернеться вона, чи там і залишиться. Славко плакатиме.

— Сільва! Сільва! — кликав лісничий, наближаючись до річки.

Почувши знайомий голос і своє ім’я, що його Сільва досконало знала, вона без вагання ввійшла в річку та побрела додому.

Пестощі господаря, хліб і грудка цукру були такі ж, як і завжди. Сільва пішла до свого садка та лягла собі серед трави. Там і застав її Славко, як і щодня.

З тої пори Сільва ходила вночі до лісу, прилучалась до стада, паслася з ним та відбувала мандрівки. Вони ходили до пашника, де лісничий клав сіль — лизавку, а взимі ще й сіно.

Замість дзвіночка у Сільви на шиї була тільки стрічка. Все ж, як благословлялось на світ, Сільва переходила через річку, а перший скрип воріт заставав її біля хати. В свойому садку вона щасливо проводила дні. її пестила й доглядала ціла сім’я, і здавалося, що пестощі, ласкаві слова та цукор Сільві для життя конче потрібні.

V. ПОВІНЬ

Минула половина серпня. В садку, біля лісничівки, почали дозрівати перші яблука — паперівки, а в лісі та по галявинах стали чорніти вершки ожинників. Гриби, що серед літа не показувались зі страху перед спекою й сушею, тепер ожили. Перші дощі, що впали на Спаса, пробудили їх від літнього сну. Оце з-під моху виставив чорну, оксамитну голівку козар, а його темночервоне підбиття яскравіло понад ситою зеленню моху. Білі гіркани обсіли шнурочком пні смерек. Вони любувались порохном і чатиною. Спочатку були малі й круглі та досконало білі. Але швидко розрослися й виглядали, як малі тарілки, що на них хтось насипав кришок з хліба. Цар грибів, боровик, народився теплого досвітку, на враю ліса. Його шапочка була біла, але зараз же сонце розмалювало її під колір свіжоспеченого хліба. Лісові трави й зілля покрилися насінням. Воно літало по лісу на білих шовкових крильцятках.

За першими дощами прийшли другі, а там одної ночі зірвалась буря. Надлетів сильний вітер, сповнив ліс гамором і тривогою. З чорних хмар зіскакували яскраві блискавки, і не одна з них ударяла в ліс, розколюючи пні могутніх дерев. А потім полив буйний дощ-злива. Вона тривала до ранку. Річка, досить смирна й плитка, обернулася в буру й прудку топіль. Мабуть десь у горах впали ще більші дощі, бо вода в річці все прибувала. Вона несла гілля й цілі дерева, вирвані з корінням. На дні річки гуркотіло каміння, посередині ж утворився грізний вир, що крутився й пінився та ковтав усе, що несла бурхлива течія.

Сільва стояла на березі та дивилася понад спінену воду: по той бік був дім та його господарі. Оце знову рипнули ворота. Не знайшовши Сільви в городі, господар вийшов над річку, що широко розлилась, сягаючи аж до луків за лісничівкою.

— Сільва, Сільва! — кликав лісничий.

Його клич летів над водою, та відбивався гомоном у лісі. Сільва ввійшла у воду та брела, поки вода не стала сягати їй до грудей. Прудка течія понесла Сільву трохи вниз. Пробиваючись через воду, вона добрела назад, до берега, з якого йшла.

Цього дня Сільва до лісничівки не вернулась.

VI. СІЛЬВА ХОЧЕ ДО ХАТИ

Буря знесла міст на річці та позабирала кладки. Навіть лісничий не міг дістатися до лісу. Заходили туди тільки гаєві, що жили по той бік річки. Дощі падали далі та наповнювали русло річки водою.

Щоранку Сільва виходила на берег та пробувала брести. Але ж прудка й глибока річка дуже швидко загороджувала їй дорогу й вона верталася знову до лісу.

— Сільва, Сільва! — лунав клич Славка, господаря, чи господині.

І знову Сільва пробувала брести через річку, але безуспішно. Одного дня вона вийшла на берег, але вже не зійшла в воду, а наступного зовсім не показалась. Вона помандрувала зі стадом у ліс.

* * *

Два тижні тривала повінь. Смирна колись річка повиривала береги, позамулювала поля й закидала їх колодами й камінням. Потім настав вересень, і ліс знову ожив. Мох, що напився доволі води, вилискував сито-зеленим оксамитом. У ньому зарясніли помаранчево-рожеві рижики, а біля порохнявих пнів трохи згодом сотнями виринули опеньки. Білки мали жниво: лісові горіхи вже налилися зернятами, а шишки насінням. Тож «женці» увихалися, іноді різко скрикуючи підчас своєї мандрівки по деревах. Шерсть у лісових звірів потемніла, стала схожа на кору дерев. Зайці, лиси, сарни, олені знайшли собі пару та помандрували в гущавину лісу. Сільва теж не ходила вже сама. Вона трималася разом з молодим цапком.

Від інших сарн відрізняла її ще рештка синьої стрічки на шиї. По ній також пізнав свою тваринку лісничий: його пси виполохали пару сарн, що паслися на галявині.

— Сільва! Сільва! — кликав їй навздогін. Сільва стала й прислухалася та нюшила.

— Сільва! Сільва! — кликав лісничий далі.

Сільва стояла, наче вагаючись.

На краю лісу, між кущами, стояв її любий. Він повернув голову до Сільви й дивився на неї великими вогкими очима. Вони кликали, вони надили, як лісові надри.

Сільва повернула від річки і повільним кроком пішла в ліс.

* * *

Сільва вже більше не вернулася в лісничівку. Ліс та його життя прийняли її. Вона ж була їхньою рідною дитиною. Не раз ще зустрічав її в лісі пан Василь та кликав, наставляючи руку з хлібом. Але вона вже не відважувалась підійти близько, тільки, дивилася великими розумними карими очима й нюшила. Потім, ідучи за вродженим тваринним інстинктом, вона стрибала між кущі та зникала в гущавині.