У лісничівці

В кошику було тісно й незручно. Багато черепах, великих і малих, склали там одна на одну. Вони вовтузилися, перебирали ногами та старались вилізти з кошика. Надто погано в такому кошику! Досі жили собі черепахи над берегом річки, ходили по вогкому, теплому піску, живилися листям та травою, ловили риб, плаваючи зручно, наче широкі короткі баржі. Але одного дня прийшли люди, виловили черепах, кинули їх до цього кошика й повезли на базар продавати.

Було літо й сонце сильно пекло. Вітер ніс вуличний пил та сипав його в кошик, де ворушились черепахи. Це ще гірше дошкуляло бідним тваринкам. Вони старалися вилізти одна на одну, виставляли голови з-під щитів та блискучими чорними оченятами розглядалися довкруги. Деякі намагались лізти по стінці кошика, але така незручна для них вправа кінчалася, звичайно, тим, що вони сковзувались та падали на дно кошика. До того, часто падали на спину, а кожному відомо, що це дуже неприємно й що довго потім треба мучитись, щоб повернутись знову животом вниз. А ще як спина така широка та тверда, як у черепахи.

Над кошиком спинилося двоє людей.

— Які гарні! — викрикнув жіночий голос.

— Багато кращі від нашої Таньки, — зауважив чоловічий голос. — Проте, Танька простюшка, болотяна черепаха. А ці шільдкретові, грецькі.

— Знаєш, що? Виберімо для Таньки чоловіка. Вона, бідна, нудьгує сама вдома. Привеземо їй гарного, грецького жениха.

Жінка сягнула рукою до кошика та видобула з нього одну черепаху, завбільшки з долонь. В повітрі замаяли дві пари коротких, кривих ніг, а з-під щитка боязко висунулась вузька голова і зразу ж заховалась. Але чорні блискучі очі, наче два дрібні коралики, дивилися з-під шкаралупи.

— Візьмемо його, але, щоб йому самому не було скучно їхати, додамо ще двоє малих. Буде ціла сім’я.

Більшу черепаху й двох малих поклали до паперового мішечка та зв’язали його шнурком. В дорозі вони дряпали пазурцями, стараючись вилізти, але щойно в хаті визволили їх з паперової в’язниці та пустили вільно гуляти по кімнаті.

У КІМНАТІ

На натертій лаком, блискучій підлозі нові члени сім’ї робили свої перші кроки. Спочатку боязко та несміливо розглядали нову обстанову, а потім стали незграбно, повільно посуватися вперед.

— Ой, мамо, лізуть! — крикнув Славко.

— А як вони будуть називатися та що у нас робитимуть? — запитала Ляся.

Мама взяла за крайчик щита більшу черепаху та піднесла її в повітря. Куці ніжки та короткий хвостик смішно затріпались.

— Цього старшого назвемо Ілля Данилович. Він з походження грек і приїхав сюди з далекого півдня, з-над теплих, морських берегів. Його горішній щит складається з менших лусок, що мають жовте й бронзове забарвлення. А цю рогову масу, що вони з неї побудовані, називають шільдкретом; тому й ці черепахи називаютея шільдкретовими. Ілля Данилович буде чоловіком нашої Таньки. Оці два малі є побратими Клим і Максим. Вони будуть джурами Іллі Даниловича та Таньки, вони прислужуватимуть їм.

Діти плескали в долоні від радости, Славко навіть підстрибував на одній нозі.

— Ах, мамо, це буде чудесно!

— Передусім, вони мусять відпочити, — сказала мама, — їх щойно привезли з далекої подорожі, з півдня, і вони хочуть пити й їсти.

Мама принесла з кухні велику миску та наповнила її водою. Діти кинули черепах до води. Тоді, як на землі вони були неповороткі та незграбні, у воді стали плавати дуже вправно, перебираючи своїми пласкими ніжками. Воду вони розрізали головою. Для цього мабуть вона була сплюснута з боків і загострена на переді.

— Хоч тепер і весна, але для південних черепах ще надто холодно на дворі. Навіть наша Танька спить ще в коморі, у своїй коробці. Поки настануть теплі дні, черепахи житимуть у хаті.

Так вирішив тато.

У лісничівці було багато різних скриньок, і знайшлась одна, що мала скляні стіни. До цієї скриньки насипали піску й пустили туди черепах.

— Що ми дамо їм їсти, мамо? — питала Ляся.

— Черепахи їдять рибок. Ми постараємося ловити їх в річці. Поки ж дамо черепашкам салати, та спробуємо, чи не їли б вони лушпинку з яблука.

Отже, принесли кілька листочків салати й поклали перед черепахами. Розкриваючи поволі свої малі ротики, вони стали відкушувати зелень, смакуючи з очевидним задоволенням. їли дуже повільно. Черепаха ніколи не спішить. Дуже поволі ходить, поволі й розважно їсть, тільки плаває досить швидко й вправно.

Так почали своє життя в лісничівці троє громадян: Ілля Данилович, і його джури Клим та Максим.

ІСТОРІЯ ТАНЬКИ ПОЛІЩУЧКИ ТА КЛОПІТ З її ЯЄЧКАМИ

Черепахи не були чимсь новим у лісничівці. Як ми вже знаємо, Танька досипляла свій зимовий сон. Лежала в коробці, вимощеній сіном, і ніхто нею не турбувався. Ніщо не зраджувало, що вона живе: ні віддих, ні рухи. Але вистачало внести її до кімнати, а ще більше — кинути в теплу воду, як вона зразу оживала та починала плавати. Тоді її годували і знову відносили спати.

Так, Танька була дуже спокійною особою. Якщо загалом черепахам щось сниться, то Таньці, певне, снилося Полісся, — її батьківщина, де безліч річок снується по темному, багнистому грунті, розливається широкими озерами, порослими осокою та очеретом.

На підмоклому грунті ростуть ліси, а дерева сплітають своє гілля, опускаючи його аж до води. У воді живе багато риб, а в намулі берегів — незлічима кількість різної комашні, раків, слимаків і черепах. Там то одного дня вилізла з яєчка, що його мама закопала в надрічний намул, маленька черепашка. Незабаром вона навчилася плавати та полювати, як і пастися на траві. Це була Танька. Правда, тоді вона ще не звалася Танькою, і невідомо, як кликала її мама. Та у черепах такий звичай, що мама, відклавши яєчка та закопавши їх у намул, не цікавиться більше ними. Вологість і тепло вигрівають їх, а малі, вийшовши з шкаралущі, живуть собі, як знають.

Танька, як і її подруги, росла швидко й до року вже робила те, що мама: закопувала свої яєчка в пісок, а сама плавала в річці, полюючи на риб. Та щасливе Таньчине життя одного дня скінчилося: вона замоталася в сітку, що нею люди ловили риб. Звичайно, селяни викидали черепах назад до води, але в цьому випадку вони продали цілий улов торговцеві, а той кинув Таньку між інших черепах та відвіз до міста, на продаж. У нас черепах не їли, хоча в інших країнах вважають їх дуже смачним харчем. Черепах купували люди для розваги, або відправляли до зоологічних садів. Таньку мама подарувала Лясі в день її іменин.

Було літо. В цю пору черепахи найбільш рухливі та жваві. Як тільки Таньку дістали з коробки, вона побігла в куток кімнати і там знесла яєчко. Треба сказати, що Таньчине яєчко було дуже гарне: біле, з легким рожевим відтінком. Воно було подовгасте, величини, може, трьох сантиметрів, та досконало овальне. Таких яєчок Танька знесла чотири.

В сім’ї пана Василя була неабияка радість з того приводу, а до Таньки всі мали велику пошану: такий небувалий звір, а оце зараз же й яєчка зніс!

Пан Василь приніс великий підручник зоології та вишукавши в ній розвідку про черепах, почав голосно читати.

Велика нафтова лямпа світила на столі, пані Ганна шила, а діти гралися. Треба було дізнатися про звичай черепах, а зокрема — що робити з їх яєчками. Тож на підставі вказівок книжки, їх поклали у вогкий пісок в горщику від квітів, примістивши його в теплі, та чекали, коли з них вийдуть черепахи. Але чекання було даремне. З яєць нічого не вийшло, вони були порожні. Це й явилося причиною, чому вирішили знайти Таньці чоловіка.

Танька вела досить спокійне життя. В кутку сада загородили для неї місце, там вона діставала їсти й пити. Купатися носили її діти в річку, прив’язуючи до шиї шнурочок.

Літо минуло, як завжди, дуже швидко, а коли настали холодні дні, Танька зробилася малорухливою й сонною. Тож примістили її в коробці з сіном, де вона й знаходилась, коли в хаті появився Ілля Данилович із своїми двома джурами.

ЧИ ТАНЬКА ЙОМУ ДО ВПОДОБИ?

Дні стали довші й тепліші. Уже перша зелень вибігла з землі. Спочатку в лісі зацвіли підсніжки. Ці маленькі білі дзвоники появились на місці, де вчора ще лежав сніг. Понад мертвим листям минулої осени вони коливались на зелених ніжках-стеблинках, радуючись весні. І діти тішилися весною. Ляся і Славко приносили перші квітяні китиці, що пахли снігом.

Потім зацвіли проліски. Були вони наче дрібні зірки, що поспішили злетіти на землю, доки ще кущик спромігся одягтись у листячко. Вони росли, звичайно, в тіні, а колір їх був різний: білий, і рожевий, і синій, і гранатовий. їхні хусточки були наче з тонесенького шовкового паперу, або з метеликових крилець. Коли ж зацвіли в’язанки жовтих ключиків, на землі вже була трава, у повітрі тепло, а на небі ясна, радісна блакить.

Танька прокинулась від зимового сну. її холодна кров почала бігти дещо жвавіше. Вона випростувала ніжки та дряпала ними об стінку коробки.

— Танька, Танька прокинулася! — кричав Славко.

Удвох з Лясею внесли вони Таньку до кімнати, та поклали в теплу купіль. Танька зовсім оживилася. Тоді її примістили в шкляній скриньці, де жив Ілля Данилович із своїми джурами. Треба сказати, що Танька була більше від Іллі Даниловича й дещо інакша. її шкаралуща не була такою опуклою, зате більше видовженою, а колір її був чорно-зеленкавий, як річний намул багнистих околиць Полісся. Такий одяг дало воно своїй донці — черепасі.

Чи Ілля Данилович тішився, що дістав жінку? Чи джури тішилися, що дістали господиню? Не відомо. Черепахи розсудливі й мовчазні, вони не зраджують своїх почувань. Може, десь там у їх малих голівках снуються якісь дуже поважні думки — та ми про це не знаємо нічого. То ж ніхто особливо не зацікавився появою Таньки, а вона стала їсти салату, щоб заспокоїти свій довгий зимовий голод.

— Що сказав Ілля Данилович, мамо? — цікавився Славко.

Він був певен, що, як у байках так і в житті, тварини говорять, а мама, яка знала все досконало, напевне розуміла, що вони говорять. І справді, мама, як дружина лісничого, знала дуже багато про життя звірів і від чоловіка і з книжок. Завжди вміла вона розказати щось цікаве і ніколи не лишала запитань дітей без відповіді.

— Сказав: добридень, моя люба!

— А що сказали Клим і Максим?

— Доброго здоров’я, дорога пані! Бачиш, це буде їхня господиня, майже, як королева. Перед нею вони повинні стояти струнко, задерши голівки, як вояки на параді.

І справді, Клим і Максим стояли під стінкою скриньки та випроставши голівки, дивились кораликами своїх оченят на новоприбулу. Чи поздоровили вони її — не знаємо, але, як чемні джури, вони, напевне, віддали їй поклін.

Як би не було, Танька та Ілля Данилович стали господарями, а Клим та Максим їхніми джурами. А потім прийшло літо і вони всі зажили в саду, як це минулого року було з Танькою.

У СКЕЛЬНИХ ПАЛАТАХ

Лицем до полудня лежав камінний садок пані Ганни. З сірого вузлуватого каменя побудовано наче б гори. Здавалося, що це безладно накопичене каміння, та воно було позаду стрімке, а вниз спускалося зручними терасами. Посередині ж було маленьке озерце, що його пан лісничий вробив з бетону. Воно мало не більше метра довжини, півметра ширини й стільки ж глибини. Дно було висипане білим річковим пісочком, і на ньому посаджено кілька водяних рослин. З річки приносили діти трохи ряски для золотих рибок, що жили в ставку. Влітку вони весело плавали, граючись із стеблами рослин та доганяючи одна одну. Славко мав у кутику садка лопатку й викопував нею червячків та годував рибок. Це була його худоба. На зиму рибки йшли до скляної скриньочки в кімнаті. Тут жили весело й безжурно. З весною оживали наче б мертві скелі пані Ганни. На маленьких лучках, над берегом ставка, розцвітали підсніжки й проліски. Потім раптово, за одну ніч, вистрілювали з-під замерзлої землі крокіси. Білі, жовті й фіолетові, з золотистою серединкою, вони були прекрасні. Нагадували альпійські луки, де колись мандрувало подружжя Вірстюків. Альпійський верес, що його Вірстюки також привезли з своїх мандрівок, покривав перші тераси садка. Його темнозелена чатинка встигла ще восени нав’язати дзвіночки пуп’янків. Ще понад снігом вони підростали та рожевіли на сонці, набуваючи згодом ніжно-лілейного кольору.

А як уже ставало зовсім тепло, цвіли на камінні рожеві й сині фльокси, покриваючи його зеленим кожушком своїх помотаних гілок. А там уже рожеві й білі гвоздички.

Весело було в цьому садку пані Ганни! Його сіре каміння тільки де-не-де виглядало з-під зелені, та різнокольорових дрібних квіток. На останньому хребті садка пан Вірстюк навіть зробив сніг з білого гіпсу, а на самому вершку поставив хрест. Там же стояла маленька хатка — притулок для сміливих туристів, що спиналися на ці небезпечні скельні твердині.

— Де ж ми примістимо на літо наших черепах? — радилась пані Ганна з своїм чоловіком.

— Звичайно, в Скельному Садку.

— Добре, а рибки? Черепахи зараз же з’їдять їх.

— Це резонне застереження.

Довелося затримати рибок у кімнатному акваріумі. Можливо, що з часом вони вернуться на своє місце, а для черепах побудується інший ставок.

І ось, як настали ясні, теплі дні, зажила сім'я черепах у Скельних Палатах. Ілля Данилович та його товариші прийняли те, як самозрозумілу річ, вони мабуть родилися та росли в подібній країні. Але Танька-поліщучка, що ніколи не бачила такого краєвиду, мабуть, не відчувала задоволення. Бетонові стіни ставка вона дряпала ногами, шукаючи в них, як у рідному намулі, собі харчу, хоча його було досить у воді: щодня Славко приносив туди маленьких рибок та салатне листя. Клим і Максим, що повинні були дбати про харчі й порядки в хаті, не дуже перепрацьовувалися. Вони плавали собі в ставочку, та, наївшися, вигрівалися на прибережному камінні. Те саме, зрештою, робив і Ілля Данилович.

ВТЕЧА

Гарно жилося черепахам у Скельних Палатах.

Недалеко шуміла річка, і її принадний плескіт, мабуть нагадував Іллі Даниловичу життя на свободі, десь там над морськими берегами. Невідомо, може, там залишив він і дружину й сім’ю, хоча по ньому не пізнати було, що він тужить за ними. Все ж таки, він найчастіше з усіх черепах покидав береги ставка та робив прогулянку в гори. Але, як відомо, він не був добрим ходаком, а тим більше високогірним туристом: спинатися по стрімких стінах останнього ланцюга гір було для нього тяжко, майже неможливо. Найчастіше він падав та котився вниз. Правда, це не шкодило йому, бо висота не була надмірна та й рогові щити берегли його. Найтрудніше було, лежачи горілиць, десь поміж фльоксами чи гвоздиками, обернутися спиною догори. Коли б це було у воді! Декілька рухів пласких, схожих на весла передніх ніг, і завдання виконане. Та на суші він довго вовтузився, і часом хтось із домашніх, побачивши його в такому тяжкому стані, допомагав йому.

Серед таких тяжких і небезпечних мандрівок по високих горах Ілля Данилович натрапив у одному місці на підземну печеру, що нею маленька річка збігала в ставок: туди була проведена для неї трубка від криниці. Прокопуючись уздовж неї, Ілля Данилович вибрався із Скельного садка. Довкруги шелестіли високі трави, здалека долітав шум річки. Туди й подався Ілля Данилович. Мандруючи поміж травами, він над вечір прибився до берега річки.

— Мамо! Нема Іллі Даниловича! — кричав Славко з садка.

— Пошукай добре, він, певне, десь задрімав між камінням.

Та ні Славко, ні мама не знайшли Іллі Даниловича в Скельних Палатах, і в суміжному саду. Вечірні сутінки перешкодили їм шукати його серед трав та на зарінку, куди, як вони думали, помандрував Ілля Данилович.

А він заночував у нірці, під берегом, а як тільки на світ благословилося, пішов купатися до річки та з її прудкою течією поплив униз.

У ЛІСНИЧІВЦІ БЕЗ ІЛЛІ ДАНИЛОВИЧА

Ілля Данилович зник для людей і звірів, що жили в лісничівці. Навіть пси Лапай і Розбій вернулися від річки зі спущеними носами: вони знайшли слід черепахи, але тільки до води, а далі, звичайно, шукати було неможливо.

Кілька днів діти сумували за Іллею Даниловичем. Вони ходили над річкою та по левадах, однак мусіли погодитися з тим, що більше не побачать черепахи.

А що ж діялось у Скельних Палатах без Іллі Даниловича? Його родичі, як завжди, плавали, їли й вигрівались на сонці. Хто знає, може й сумувала та тужила Танька за своїм гарним, молодим чоловіком, що з ним так коротко їй судилося жити. Коли б ми навіть хотіли сказати, що вона сохнула від туги, ви не повірите нам: між її двома панцирями не можна було цього зауважити. А Клим і Максим? Наївшися, вони мабуть і не журилися нічим. Життя є гарне, а ще більше, коли у вас немає ні журби, ні жодної праці, як от шкода, розв’язування задач, виучування віршів та інше.

Згодом прийшла осінь, і вода в ставку, хоч він був і маленький, стала холодна.

— Ах, який холодний ранок! — аж здригнулася мама, вийшовши вранці з хати. — Треба вже взяти сюди черепах, а то позамерзають у скелях.

Коли діти повставали та поснідали, мама дала їм дерев’яну коробку, вимощену сіном, і сказала:

— Лясю й ти, Славку, йдіть до ставка, заберіть черепах та поскладайте їх до цієї скриньочки. їм пора вже спати.

— До ліжка, до ліжка! — кликав Славко, а потім, узявши трубу, що в неї трублять лісничі та побережники, затрубив:

Так, урочисто, попереду Славко з трубою, а за ним Ляся з коробкою для черепах пішли до Скельних Палат. Тут вони швидко знайшли черепах, що дрімали на березі. Славко протрубив ще раз знаний наказ, а Ляся, умощуючи черепах на сіні, говорила:

— Підуть маленькі, бідні Черепіки до хатки й будуть спати. Тут буде холод, сніжок, але в хатці їм нема чого боятись.

Мабуть черепахи були такої ж думки, бо вони дуже чемно й спокійно сиділи в скриньочці. Врешті, коли вам хочеться спати, так дуже хочеться, як черепахам під зиму, то й ви лягаєте до ліжка й спите. Заснула й Танька, заснули Клим і Максим. їхню спальню влаштували в холодній коморі; там вони спатимуть аж до весни.

СТРАШНА ПРИГОДА

Бистроводна холодна жовта річка несла Іллю Даниловича на своїх хвилях. Вона то підкидала його вгору, то знову заливала водою. Але, на щастя, Ілля Данилович, як всі черепахи, був дуже добрим нирком: він міг довго сидіти під водою, здержуючи віддих. Нарешті, плавба скінчилася. Річка викинула черепаху на пень вітролому, що стирчав з води. Ілля Данилович почув під собою твердий ґрунт, і, незграбно ступаючи, вибрався з води. Якраз з-поза хмар вийшло сонце та зігріло бідного мандрівника. Від сонячного тепла жвавіше закружляла кров. Ілля Данилович став розглядатися в новій околиці.

— Диви, яка жаба! — вигукнув Стефко, прийшовши з коровами до річки. Івась, що також вигнав з лісу своїх корів для водопою, став розглядати звірка, схожого на жабу.

— Та це ропуха, але диви, яка товста, певне, добре наїлася. Ану ж, чи вона живуча?

Хлопці стали кидати каміння на Іллю Даниловича. На диво, малі камінці відскакували від його рогового щита. Він же сховав голову й ноги між панцерів, хоронячи їх таким способом від нещастя.

Щораз більше каміння гупало об спину черепахи. Здавалося, що воно все ж досягне голови, яка не цілком містилася під панцирем.

— Івааане! Іваане! — почулося від села. — Ану ж, жени корів. Таж треба їх доїти, а ти там бавишся!

Хлопці підняли великий камінь та кинули його на Іллю Даниловича.

— Хай там здихає! — вирішили.

Проте, Ілля Данилович не згинув. Він завдячував своє життя та визволення тому, що великий камінь сперся на малі, що їх спочатку кидали хлопці.

Згодом, як уже небезпека минула, Ілля Данилович вигребся з-під каміння та пішов берегом річки шукати зручного, піщаного місця.

Увечері Іван розказав мамі, що над рікою була жаба, та така тверда, що каміння не потрапило її забити. Іванів батько, що був побережником і знав про черепах пана Вірстюка, зажурився: певне, це його черепаха втікла, а хлопці били її. Тож пішов уранці шукати черепаху над річкою, але його розшуки були даремні. Ілля Данилович, як і кожна черепаха, був полохкий, а поганий досвід з пастухами навчив його ще більше боятися людей. Перед ними він ховався глибоко в намул, або в траву. Тільки панові лісничому сказав Когут, Іванів батько, що, мовляв, вашу жабу хлопці били камінням над рікою. Але нікому вже не вдалося знайти Іллю Даниловича. Про нього ще й потім розказували, як він ходить собі по лісу, блукає по Кичері. Та ніхто напевне не міг сказати, де його бачив.

НА ВОЛІ

Весело жилось Іллі Даниловичу на волі! Річка висадила його на невеличку мілину під берегом лісу. Цю мілину затуляли лози, отже, ніхто не знав, що під ними є маленький клаптик землі. В піску Ілля Данилович викопав собі печеру та залазив туди наніч. Вдень же він рибалив і пасся під берегом.

Так він прожив літо. У нього не було ворогів, бо хто міг би прогризти його твердий, роговий панцер, а рибок у воді було досить. Проте, холодна вода річки не була до вподоби мешканцеві теплих вод Півдня. Уже в серпні Ілля Данилович почав мерзнути, при чому його рухи на воді ставали менше вправними. Попередня пригода навчила його якнайменше бути на суші, і якнайбільше в воді чи під берегом річки, у намулі. Можливо, що Ілля Данилович якось неприємно відчував свою самоту. Він же дійсно був самотній та в зовсім чужому світі. Черепах, навіть отаких болотяних, як Танька, у нас, у гірських річках, не буває.

Ілля Данилович мав уже неабиякий досвід. Він знав теплі моря Півдня й береги бистрої річки, він відбув мандрівку з далеких країн аж до нас, пізнав людей, і навіть звірів. Оце тепер вони виходили з лісу, та, нахиляючи голови над спиною Іллі Даниловича, пили воду з річки. Великі карі очі сарн і оленів дивились інколи здивовано, зустрівши у воді невиданого звірка, але без страху. Навіть риби, не знаючи, хто він такий та чим небезпечний, спокійно пропливали поруч. Лише жаби, побачивши, як ліз він на пісок, плигали до води, швидко втікаючи. Бо хоча хлопці казали, що він жаба, Ілля Данилович жабою не був. Подумаєш! Такі м’які, безсилі боягузи!

Ілля Данилович гордо носив свої рогові шляхетні панцері, та, крім людей, нікого не боявся. Хіба що часом якась несподівана тінь чи шелест лякали його.

Рештки літа бігли швидко й дні ставали коротші та холодніші. Щораз довше Ілля Данилович спав під своїм намулистим берегом. Навіть лови майже занехаяв, бо рибки були звичні до холодної води, а Ілля Данилович не міг пристосуватися до неї. Він більше пасся, живлячись ожинами, що звисали з берега на зарінку, або ягодами калини, що падали вночі на траву, покриту інеєм.

Наближалася зима. Дерева загубили листя, мороз зледенів ягоди. Згодом на прибережній воді появилась тонісінька ожеледа. Річка знерухоміла. Для Іллі Даниловича це було нове, незнане явище. Але він уже не дуже цікавився річкою та її берегами. Непоборна сонливість налягала на нього, і одного дня, коли згори стали летіти холодні, снігові зірки, Ілля Данилович заснув зимовим сном.

Дзвінко шелестіло гілля лоз. Шумів пожовклий очерет, а вітер крутив у повітрі засохле листя. Згодом і його присипав сніг.

Чи прокинеться Ілля Данилович на весні, коли ясне сонце зігріє світ?