У підводних печерах

13

— Уявляю, який переполох зчиниться в Академії після нашої доповіді, — сказав Косинчук, коли вони з Валерієм залишились самі. — Про існування такої тварини ніхто серйозно не думав. Правду кажучи, мені весь час хочеться вщипнути себе, щоб знову й знову переконатись, що все це не сон.

Він був незвичайно збуджений. Куди й поділася його млявість. Валерій здивовано відзначив для себе зміни, що сталися з товаришем, особливо його дивувало те, як хвилює Євга доповідь для Академії. Потім він згадав, що іхтіологові ніяк не вдається захистити кандидатської дисертації. Відгуки рецензентів зводяться до того, що в ній занадто мало нового. А знаменитий академік Є. Косинчук сказав: «Це схоже на мого племінника. Він з успіхом дослідить і опише всіх риб Охотського та Японського морів. А ось вічного двигуна, на жаль, не винайде!» Лихі язики стверджували, що саме ці слова академіка поклали початок родинному розбрату. Євг замріяно примружився:

— Це тобі не паршивенька монографія в блискучій суперобкладинці (напевно, малась на увазі монографія Є. Косинчука про безхребетних), а справжнісінький переворот у науці! Глобальний удар по людській зарозумілості, і допоможе він людям швидше рухатися вперед. Ну, а ти, Валерію, згоден, що спрути — це чудові помічники?

— Вони можуть ними стати, коли…

— Що «коли»?

— Ні, ні, нічого…

Іхтіолог стурбовано похитав головою.

— Ти щось не доказуєш. Краще б…

— Я розповів Мудрецеві про проблеми освоєння Океану, — перебив його Валерій, явно з якимось наміром, — і він відповів, що згоден бути помічником у людини.

— Але ти не відповів на моє запитання, — нагадав Євг. — Що це за недомовки з твого боку?

— Ти дещо забув, — сказав Валерій багатозначно. — А загалом ти маєш рацію. Я справді не все викладаю. Зрозумів? Боюсь, що й так наговорив багато зайвого. Усупереч власній волі. Розумієш? Проти своєї волі.

Косинчук махнув рукою:

— Дурниці. Військові ж обшукували бухту.

— Але вони не знайшли і восьминогів…

— Тому, що не мали такого завдання.

— Хай буде по-твоєму, — зітхнув Валерій. — І все ж виконай моє прохання. Менше слів і більше інтонацій. Намагайся при цьому не думати образами. Уникай військових тем. Боюсь, що вдруге не зможу тобі цього сказати.

— Чому?

Валерій відчув, що в голові ніби запрацювали жорна. Він навіть на якийсь час забув, про що вони говорять. Потім згадав, але згадав наче не так, а з іншим почуттям. І все ж таки від попереднього залишалася дуже важлива думка. Треба було зберегти її, не дати розпливтися. А вона вислизнула, мов риба крізь пальці. Важко було згадати її та й не хотілося згадувати. Але якоюсь ще недремною тверезою часткою свого «я» Валерій все ж примусив себе згадати:

«Повідомити Славкові!»

Утримуючи в пам’яті ці слова, не відповідаючи Євгу, він поспішив до апарата, зняв трубку. Гудків не було…