У підводних печерах

7

Людмила Миколаївна і Валерій на якийсь час припинили займатися дельфінами, знайшовши собі виправдання в тому, що тваринам необхідно відпочити. Їхньою увагою заволодів Мудрець — його гнучкі спритні щупальця в коричневих плямах і з чотирма рядами присосків, видимі серця — звичайне та два зяброві, дволоба голова, дволобість якої підкреслювалася збільшеними очними виступами і білими плямами. Обоє могли годинами спостерігати, як Мудрець змінює зовнішність, інколи дивовижно зливаючись із середовищем. Він досягав цього різними способами: розпластувався, маскував очі, вкривався плямами, випинав горбки, а іноді навіть використовував підручний матеріал. Коли люди гралися з ним у піжмурки, Мудрець брав на дні акваріума каміння і тримав його перед собою, затуляючи яскристі зіниці.

— А він аристократ по крові, — сказав якось Валерій, милуючись восьминогом.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Людмила Миколаївна, обдумуючи запитання, які задасть Мудрецеві.

— Нічого надзвичайного, просто те, що у восьминогів кров блакитна. У ній міститься не гемоглобін, а гемоціанин, не залізо розчинене, а мідь. Вона і надає крові синюватого відтінку. Отже, його можна назвати «ваша величність», або «ваша світлість», а ще краще — «ваша мудрість».

— Так, — пролунало несподівано.

— Ого, ти наділений родовою гордістю! — вигукнув Валерій.

— Киньте забавки! — обірвала його жарти Людмила Миколаївна. — Час має зараз для нас більшу ціну, ніж ми гадаємо. Ви ще не забули, на яке запитання він відповів «так»?

Та Валерій жартував не заради веселощів, він хотів затамувати якусь незрозумілу тривогу, що навалилася несподівано на нього. Останнім часом з ним коїлося щось неймовірне: здавалося, чиясь ворожа сила вдерлася йому під череп і тисла на мозок, заважала думати. Він постійно відчував цей тиск.

— Мудрець, якщо ми правильно зрозуміли, ти навчився людської мови, слухаючи нас? — запитала Людмила Миколаївна.

— Так.

— Ти розумієш все, що ми говоримо?

— Ні.

— Все, що ми говоримо дельфінам?

— Так.

— І ще більше?

— Так.

— Ти знаєш, що означають слова «люди», «море», «їжа»?

Восьминіг мовчав.

— Може, не варто об’єднувати в одному запитанні усі три слова? — здогадався Валерій і спитав:

— Ти знаєш, що означає слово «люди»?

— Так.

— А «їжа»?

— Так.

— «Море»?

— Ні.

— Але ж це дуже просто. Море — це все, що за стінами нашого будинку, там… — він зробив виразний жест. — Тепер ти зрозумів це слово? Спробуй повторити його за мною — «мо-о-ре».

— О-о-е-е, — вимовив із себе з бульканням восьминіг.

І одночасно Валерій чітко почув свій власний голос, що повторив: «Мо-о-ре».

— Ви теж чули? — звернувся він до Людмили Миколаївни.

— Що саме?

— Скільки разів я сказав «море»?

— Ви як дитина. Облиште.

— Повірте, я не жартую. Це дуже серйозно. Скажіть, прошу, — він вимовив це майже благально, — скільки разів я сказав «море»?

— Двічі, звичайно.

«Кепські справи. Втрата самоконтролю чи навіть щось гірше, — думав Валерій. — Вдруге я сказав оте „море“ не тому, що хотів того, навпаки — наперекір собі. Якщо ця психічна ненормальність спричинена тиском, радіацією, температурою чи якоюсь фізичною недугою — півбіди…»

Він відчував весь час присутність чужої волі, яка сковувала його. Нарешті повернувся до Мудреця:

— Слухай уважно. Ти знаєш, що десь тут поблизу перебувають інші люди? Тут, у морі, за стінами будинку?

— Так.

— Вони впливають на дельфінів?

— Так.

— Ти певний, що це люди? Люди?

— Так. Так.

Валерій відчував — ще трохи, і його голова лусне від болю і сторонньої присутності, як перестиглий горіх. Глянув на розгублене обличчя Людмили Миколаївни.

«Може, і з нею діється те ж саме? Треба запитати… Про що? Ах, так, про чужий вплив… Про тишу за вікнами „дзвона“. Про вічну ніч морського дна… А плескіт хвиль безмірно далеко — там, де дзеленчать телефони і кигичуть чайки… Про що я хотів запитати?»

Він почув знайомий закличний свист, стогін, хлюпання… Спробував усвідомити, чи не ввижається усе це, але побачив, як Людмила Миколаївна відчинила двері в коридор. Звуки стали чутніші. Валерій кинувся за нею в дельфінарій. Уже з порога побачив Актрису, її голову, трохи підняту над водою. Вона лежала на боці, здавалося, зараз заклично помахає йому грудним плавцем: давай пограємо в м’яча! Але щось у позі Актриси насторожувало. Чи то опущений хвіст, чи те, що її плавці були нерухомі… Валерій відчув біду раніше, ніж почув одчайдушний крик Людмили Миколаївни:

— Вона помирає!

Дельфінка ледь-ледь відкривала дзьоба, з її дихала вихоплювався приглушений свист. Вона то випливала з води, то поринала.

Тепер Валерій помітив: Актриса не пливе, а її підтримує на поверхні Пілот. Інколи з’являлася частина його голови, чувся пронизливий закличний свист.

— Дзвоніть Славкові хутчій!

Валерій кинувся в коридор і зупинився від несподіванки. Назустріч йому, залишаючи мокрі сліди на лінолеумі, дибав на своїх щупальцях Мудрець.

Валерій пропустив нового помічника до Людмили Миколаївни і поспішив до телефону. Зняв трубку, але гудка не почув. Він стукав важелем, поки не переконався, що телефон не працює. Побіг назад у дельфінарій.

Восьминіг стояв над басейном, неподалік дверей, упершись поглядом в Актрису, поступово змінював колір — рожевий на сірий у цяточку. Довгі верхні щупальця то витягувалися, то скручувалися, ніби він роздумував: чи не слід йому кинутися на допомогу.

— Сюди! Сюди! До мене! — кликала дельфінів Людмила Миколаївна.

Пілот підштовхнув до неї неживе тіло своєї подруги, різко засвистів, завив і став у воді свічкою, шалено працюючи хвостом. Він подивився на жінку, на Валерія так, ніби прощався з ними. Потім його погляд наткнувся на восьминога, і вираз одразу змінився. Сяйнула і згасла лють. Раніше ніж Валерій встиг покликати дельфіна, той опустився у воду, швидко поплив туди, де стояв восьминіг. Людмила Миколаївна завмерла, її обличчя судомило від внутрішнього болю.

Почувся гучний удар — це Пілот з усієї сили вдарився головою об пластмасову стінку. Його відкинуло назад. Рило було розквашене. Виючи, мабуть, з болю, дельфін знову кинувся на стінку, вдарив у те місце, де спліталися опори. Кров залила йому очі, він нічого не бачив. Завмер у «позі туги» — на боці із загнутим донизу хвостом. Потім дуже повільно поплив із заплющеними очима.

— Пілот! — покликав Валерій, ступивши до огорожі басейну з наміром стрибнути й пливти до дельфіна.

Раптом відчув: щось тримає його за ногу. Глянув і побачив щупальце, яке обвилося навколо ноги. Це восьминіг стримував його. Пролунав голос Людмили Миколаївни. В ньому було стільки горя, що Валерієві його власні прикрості здалися дрібними й несуттєвими:

— Пілота вже не врятувати…

— Але, може…

— Для цього треба було врятувати Актрису. А вона померла. Він не переживе… Якщо не дати йому померти зараз, агонія буде ще жахливіша…

По обличчю жінки текли сльози, і вона навіть не пробувала їх стримати. Валерій розумів, що Людмила Миколаївна має рацію, і все одно не міг миритися з її бездіяльністю. Хотів звільнитися від щупальця, але Мудрець не збирався його відпускати. Навпаки — почервонів і ще міцніше, до болю, стиснув ногу Валерія.

Пілот знову щодуху кинувся вперед. Третій удар, четвертий… Дельфін ще був живий, але вже ледве тримався на воді. Кров заливала голову, текла на груди, вода навколо нього стала бурою.

— Відпусти мене, Мудрець! Чуєш? Негайно відпусти! — закричав Валерій і у відповідь почув:

— Ні!

Вже нічого не тямлячи, Валерій дістав з кишені ножа, натис на кнопку. Сяйнуло лезо. І, ніби зрозумівши призначення цього предмета, Мудрець відпустив ногу.

— Стійте! — Людмила Миколаївна кинулася до Валерія. — Не смійте стрибати! Йому не допоможете, а себе загубите. Адже він уже не тямить, що робить…

Ніби спростовуючи її слова, дельфін розплющив очі і подивився на людей. Навіть тепер у його погляді світилася любов до них — цих дивних дворуких дельфінів, які колись, давно-давно, не повернулися в море.

А за кілька секунд Пілот знову кинувся на стінку басейну, удари повторювалися один за одним. Вся вода в басейні почервоніла. Нарешті дельфін затих…

Людмила Миколаївна, хлипаючи, уткнулася головою Валерієві в груди. Він хотів її вивести звідси, але жінка наче прикипіла до місця. Боялась подивитися на сумне видовище. Згадувала, як Пілот годинами «стояв» на хвості, аби краще роздивитися, що вона робить, як захищав її від гумової акули, як лютував, побачивши своє відображення в дзеркалі, бризкав на нього водою, «лаявся»…

Почулося незграбне човгання — це восьминіг залишав дельфінарій. Валерій подивився йому вслід і сказав:

— Мені здалося, що Пілот хотів напасти на восьминога. Може, в нього були причини ненавидіти спрута?

Людмила Миколаївна мовчала, і він ще раз спробував заговорити:

— Треба як слід перевірити сітку. Може, восьминіг умудрився відстебнути її і заліз до дельфінів… Неспроста ж Пілот кинувся на нього?!

— Не на нього, а в його бік. Якби Пілот хотів, то вистрибнув би з води і дістав спрута.

Аргумент був переконливий, та Валерій вів далі, і радше з метою, щоб Людмила Миколаївна не повернулася до свого горя.

— Необхідно виявити винуватців. Очевидно, вони ще не все зробили, що задумали. Тепер, певно, на прицілі ми. Телефон зіпсований. Треба послати товаришам «торпеду» із запискою.

Він майже силоміць потяг Людмилу Миколаївну в салон, примусив допомагати йому.

— «Торпеду» можуть перехопити. Треба скласти таку записку, щоб, навіть прочитавши її, ці «невідомі» не збагнули, що ми про щось здогадуємося. Ви не пам’ятаєте, як звати Жербицького, командира підводного човна?

— Олег, — байдуже кинула Людмила Миколаївна.

— Отже, пишемо так: «Привіт із дна морського. У нас усе гаразд, от тільки не працює телефон. Здається, Олег мав рацію, і не зайве запросити його колег для спільних досліджень. Але зробити це треба швидше, ми б не хотіли зволікати підводне полювання…»

— «Полювання» писати не треба. Занадто прозоро, — заперечила Людмила Миколаївна. Справа потроху зацікавлювала її.

Валерій одразу згодився:

— Гаразд. Напишемо по-іншому: «Ми з нетерпінням чекаємо їх, щоб негайно приступити до роботи».

Людмила Миколаївна схвалила цей варіант записки, і вони почали готувати до пуску «торпеду» — циліндр з водометним двигуном та автоводієм.

— А доки прийде допомога, ми можемо 60 попрацювати з Мудрецем, — запропонував Валерій.

Він з хвилюванням чекав відповіді, від якої залежало багато, — принаймні для неї. Коли Людмила Миколаївна згодилася, з полегкістю подумав: «Хоч трохи забудеться…»

— Мудрець! — покликав Валерій. Восьминіг одразу звівся в акваріумі на щупальця.

— Сюди! Іди до нас. Хутко!

Восьминіг попробував, як натягнута сітка. Переконавшись, що вона не застебнута, відсунув і, з силою виштовхнувши з «лійки» воду, перелетів через стінку акваріума, гепнувся на підлогу. Видно, він не забився, бо одразу ж почалапав до людей.

— А він повзає по підлозі не так уже й повільно, — зауважила Людмила Миколаївна.

— У якогось автора мовиться, що восьминоги можуть суходолом подорожувати. Воду вони зберігають «за пазухою» — міцно замикають її в мантійній порожнині на спеціальні «замки». А в швидкості пересування нібито можуть змагатися з людиною, яка іде середніми кроками.

— Ні, — промовив Мудрець, зупиняючись навпроти Людмили Миколаївни і дивлячись їй у вічі.

— Ти спростовуєш ученого? — здивувався Валерій. — Восьминоги не можуть суходолом пересуватися швидко?

— Можуть, — відповів Мудрець, бризкаючи водою з «лійки».

— Отже, вони не можуть довго залишатися на суходолі?

— Не можуть, — ствердив Мудрець. Валерій раптом надумав запитати про таке, що могло б розвіяти його сумніви:

— Тут поблизу багато таких восьминогів, як ти?

— Ні.

— А де ви ще живете? Є такі місця?

— Так.

— Ти знаєш ці місця?

— Так.

— Ти можеш нас туди провести?

— Так.

— Ти згоден нас туди провести?

— Так.

— Надто він швидко на все згоджується, — здивувалася Людмила Миколаївна.

— Ти любиш людину? — допитувався далі Валерій.

— Так.

— А за що? Тобі здається, що вона схожа на тебе? У неї теж є руки, тільки менші, так?

— Ні.

Відповідь Мудреця збентежила Валерія.

— Ти хочеш сказати, що причина не в руках. А в чому ж?

Восьминіг мовчав.

— В тому, що людина розумна?

— Ні.

— Що «ні»? Ти не вважаєш людину розумною?

— Облиште бідну тварину. Не мучте її головоломками. Вона любить — і цього досить! — втрутилася Людмила Миколаївна.

Валерієві здалося, що у восьминогових очах майнув новий вираз — аж ніяк не схожий на вираз любові та вірності, Кілька невеликих білих плям на спрутовій голові злилися в одну, і вона так заяскрилася, що відвернула Валерієву увагу від очей Мудрецевих.

— Ми не знаємо, який зміст восьминіг вкладає в слово «любить», — сказав Валерій.

— Можливо, зовсім не той, що ми. Зараз перевіримо… Мудрець, ти любиш море?

— О-о-е-е, — протягнув спрут.

— Море, — уточнив Валерій.

— Не знаю.

— Не знаєш, що таке море? Та я ж тобі уже пояснював. Море — це те, що за цими стінами, що оточує нас. Вода, риба, краби… Розумієш? Любиш?..

— Краби…

Щупальці інстинктивно витяглися, ніби поривалися схопити здобич, присоски на них випнулися. По тілу восьминога пробігла темна хвиля.

— Краби… Люблю… Вода… Люблю…

— Отже, любиш море?

— Не знаю, — повторив восьминіг і втягнув голову в тіло.

Людмила Миколаївна сплеснула руками, дивуючись із впертості Валерія, і сказала:

— Мудрець, якщо ти будеш виконувати те, що ми тобі скажемо, одержиш багато крабів. Згоден?

— Так.

І знову той самий химерний вираз спалахнув у його очах.

— Ми випустимо тебе в море. Ти пропливеш тричі навколо будинку і повернешся.

— Так.

Валерій подумав: «Вона розумниця. Якщо він справді повернеться, можна буде зробити все, чого не змогли зробити дельфіни. І навіть більше. Але шанси на успіх мізерні. Їх майже немає».

Він почав готувати «вікно» для виходу восьминога. Мудрець пірнув у люк, крізь прозору пластмасу було видно, як він змінював забарвлення, реагуючи на зміну тиску. Як тільки відчинилася остання заслінка, склав щупальці виступами-стабілізаторами назовні і шугнув уперед, одразу розтанувши в пітьмі.

Вони увімкнули прожектори. Промені освітили табунець строкатих рибок, схожих на метеликів. Подібно до казкового однорога пропливла зовсім близько кузовок-риба, було добре видно, як вона по черзі гребла плавцями, ледь ворушила хвостом. Але далі п’яти-семи метрів промені не сягали.

— Чи повернеться він? — вихопилося у Людмили Миколаївни.

Валерій поглянув на її змарніле обличчя й подумав: «Скільки сили їй треба, щоб тримати себе в руках і не думати про трупи дельфінів отут, поряд». Раптом він одсахнувся від стіни. В коло світла, налякавши риб, влетіла темна торпеда, розвернулася й помчала просто на нього. Перед самісіньким ілюмінатором вона загальмувала, і Валерій побачив величезне восьминогове око, що підморгувало йому. Почулося: «Раз!»

«Ось тобі й причина слухової галюцинації. Адже це я подумки відзначив, що Мудрець зробив перше коло, а здалося, ніби він вимовив це слово. Галюцинація була така яскрава, що я міг би легко помилитися, якби мікрофони не були вимкнуті, якби нас не відділяли від моря звуконепроникні стіни…»

Він подався до пульта й увімкнув систему мікрофонів, у якій були й ультразвукові перетворювачі. Ззовні долинуло риб’яче базікання: хрюкання, свистіння, мукання, схоже на коров’яче, цмокання креветок. А ось і самі креветки випливли з темноти, ворушачи вусами-шаблями, з осторогою дивлячись на стіну «дзвона». Слабке освітлення привабило підводних жителів, і сюди зібралися риби з яскравими плавцями, риби голубі, сліпучо-сині, сріблясто-червоні. Справжнісінький парад жінок, які вийшли похизуватися вбранням на проспект. Та Валерій знав, що серед цих чепурух є досить отруйні створіння. Одна риба мала привабливу зовнішність, а була запеклим хижаком, іншу природа наділила страхітливою головою і величезною пащею, а насправді вона смирна істота. Кожне створіння маскувалося як могло, аби тільки вижити.

Та ось риби кинулися врозтіч. В освітлену зону знову влетіла жива торпеда і почулося: «Два!»

«Я чи він?» — питав себе Валерій, намагаючись зрозуміти, хто ж лічив цього разу.

Щось заважало йому докопатися до істини, щось гнітило його мозок. Він був знайомий з таким відчуттям і боявся його…

Сяйнула нова думка, ніби рибка в промені. Валерій спробував утримати її і швидко запитав:

— Ви нічого не чули?

— Чому ні, він лічить кола.

«А першого разу? Теж він? Але як же я міг його тоді чути, коли мікрофони були вимкнені? Хіба може звук пробитися звідти крізь оці стіни? Нісенітниця! Треба промовити „нісенітниця“ сто або тисячу разів і таким чином позбутися цієї мани. Якщо я втрачу здатність розрізняти можливе від неможливого — мені кінець».

Людмила Миколаївна стискала голову руками.

— Ой, не можу більше, не витримаю, — застогнала вона.

«А чим я можу зарадити? їх не воскресиш», — подумав він і сказав:

— Мудрець повертається.

Жінка затулила очі руками і думала: «Що зі мною діється? Краще повернулася б туга. А зараз нічого немає, порожньо на душі. Ні смутку, ні горя. Лише оцей тупий безжальний тиск на мозок. Чи хочеться мені помститися за них? Але кому? Вороги, негідники, підлота… Стій! Про що ж я думала? Чому так важко зв’язати слова докупи?.. Я думала про ворогів, про вбивць. Вони хочуть знищити нас, спочатку наш мозок. Ось звідки цей непереборний тиск. Тварини тут не винні… Ворогів знищують. Але щоб знищити, їх треба знайти. І в цьому нам допомагає восьминіг. Знову тварина. Ми, люди, завжди втягуємо їх у свою орбіту, в свою боротьбу… Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшла… А ось і Мудрець повертається…»

Темне ядро в колі світла рвучко загальмувало.

«Зараз усе вирішиться, — думав Валерій. — Він іще може попливти в море. Навіщо йому ми? Як би я вчинив на його місці?.. Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшов…»

Він був би дуже здивований, коли б йому сказали, що точнісінько так, навіть тими самими словами, тієї ж самої миті думає і Людмила Миколаївна.

Мудрець підплив до зовнішньої заслінки, простяг щупальце, спробував її відчинити. Валерій увімкнув механізми, відсік з шумом став наповнюватися стисненим повітрям, видно було, як вібрує і вигинається лист пластмаси. Почав дужчати пронизливий свист. Потім автомат опустив заслінку на одну мить — поки фотоелементи «помітили» сплющену масу, що промайнула повз них. Білого, наче посипаного борошном, восьминога подано в камеру, а за кілька секунд — червоний, напівживий — він опинився у «дзвоні». Валерій і Людмила Миколаївна відчули полегшення, голови їх проясніли. Та всього на кілька хвилин.

Тим часом восьминіг отямився. Валерій запитав у нього:

— Ти нічого не помітив, коли кружляв навколо будинку?

— Риби. Різні… — відповів Мудрець. Валерій здивувався: «Адже він знає, що його питають не про це».

— Мене цікавлять не риби. А люди?

— Далеко, — промовив спрут.

— А ти їх бачив?

— Ні. Не знаю.

— Послухайте, — сказала Людмила Миколаївна. — А якщо вони випустять на нас торпеду або який-небудь снаряд…

І вона, і Валерій, не підозрюючи того, одночасно уявили, як під страшенним тиском крізь пробоїну б’є струмінь води — твердий і гострий, мов спис. Він пробиває наскрізь метал… У жінки з грудей вихопився хрипкий зойк, а Валерій притисся до стіни і застиглими очима стежив, як уявна вода підіймається дедалі вище й вище…

Він, нарешті, отямився, відігнав жахливе видиво, але страх не минав, зростав.

«Ми втрачаємо розум, — думав Валерій. — Причина, мабуть, у тому, що припинився зв’язок з поверхнею, з людьми, і ми відчули себе самотніми і безпорадними. Ми не можемо не думати про тонни води, які тиснуть на „дзвін“. Це вони давлять на мозок, і нам ввижається хтозна-що… Може, і смерть дельфінів ми придумали. А вони там, у басейні, — живі, здорові й голодні? Ну, звичайно! Так воно й мусить бути!»

Йому вчувся закличний свист Пілота. Валерій рвучко розчинив двері й побіг у дельфінарій. Відчинив другі, треті — в ніс ударив густий сморід.

На кілька хвилин повернулася певність. Валерій запустив механізми зливу, і вода винесла трупи дельфінів у море.

«Можна буде поселити в басейні Мудреця, а з часом — і кількох його родичів. Але насамперед треба спробувати з його допомогою налагодити зв’язок. Чому з його допомогою? Хіба я боюся вийти з „дзвона“ і подивитися, де обірвалася лінія?..»

Він згадав про Людмилу Миколаївну і поспішив до неї.

Жінка не дивилася на нього, вона, як і раніше, закривала обличчя долонями, стояла нерухомо, прихилившись до стіни. Здалося, не дихає.

«Мертва?»

Підбіг, схопив її за плечі.

Людмила Миколаївна злякано скрикнула, і він полегшено подумав:

«Мені примарилося. Мені весь час щось мариться. Чому? Ага, я зовсім забув про тиск…»

Валерій перебігав очима з одного апарата на інший, на столик, крісла. Їх створювали дбайливі люди — конструктори, інженери, біологи. Тут застосована багатошарова обшивка з прокладками.

«Вона досить надійна, захищає від неймовірного тиску моє тіло, мої плечі, ноги, череп. Але ці тонни тиснуть на мозок, і тут обшивка не зарадить».

Він знав, що тиск води на п’єзокристали весь час заряджає акумулятори, прилади, які очищають морську воду і перетворюють її на питну. А інші добувають з морської води кисень, необхідний для дихання. Працює автономна життєзахисна система, тож хай би навіть скінчилися запаси харчів на складі, люди могли б споживати водорості з харчових акваріумів і чекати на допомогу. Він та Людмила Миколаївна не помруть ні від задухи, ні від голоду, ні від спраги. Все передбачено.

І раптом він тихенько засміявся. Намагався задушити цей гидкий нервовий смішок, але не міг. Так, вони не помруть ні від задухи, ні від голоду. Їх не роздушить водяна товща, але вона роздушить мозок. Вбни збожеволіють — ось що з ними станеться. І тут безсилі і завбачливі конструктори, і премудрі біологи.

Якби ж хоч Людмила не мовчала! Якби не ця проклятуща тиша, що обгорнула їх, наче товста ковдра!

Валерій схопив якийсь предмет, що потрапив до рук, і кинув на підлогу, аби почути хоч якийсь звук. Він забув, що можна просто запитати Людмилу Миколаївну про будь-що, і вона відгукнеться. Помацав рукою — що б іще пожбурити? Рука натрапила на маленьку скриньку. Зараз би гірко усміхнутися. Коли б вийшла усмішка… Подарунок Славка, молодого і гонористого керівника, який так довго не йде на допомогу. Він завжди був меломаном. Це він підсунув Валерієві набір плівок з музичними записами. Чи не іронія долі, що скринька потрапила до рук саме тепер?

Валерій беззвучно засміявся. Відчинив скриньку і вставив одну з плівок у магнітофон. Нехай і Людмила усміхнеться! Комічнішу ситуацію, вдається, важко придумати.

Тиха музика заповнила салон. Людмила Миколаївна опустила руки, здивовано повернула голову. Підвівся й Мудрець. Невже й він чує? Але що може зрозуміти головоногий молюск ось у цьому…

Десь дзюрчать і перегукуються струмки. Потім вони зливаються разом і шумлять водоспадом.

Співають птахи… В саду на світанку…

Чути, як прокидається земля, як тягнуться вгору дерева й травинки, як тарабанить по даху благодатний дощ і в хліву мукає корова. Здається навіть, що запахло теплим молоком, свіжим сіном.

І ось уже в мелодії з’являються тріумфальні звуки — це прокинулася людина. Вона бере в руки молот і б’є по ковадлу. Вона виходить в поле, а стигле жито пестливо треться об її коліна і розступається перед нею. Людина сідає в літак і, розсікаючи зі свистом повітря, мчить увись.

Сонце виграє на крилах. Співають дерева й трави, які залишилися на землі. Співає коса в полі і видзвонює молот у кузні. Музика накочується хвилями. Це хвилі моря. Тисячі дзеркальних скалочок сонця переливаються в них, осліплюють, вибухають бризками. Перед носом корабля закипає біла піна. На містку — капітан. Дзвенить ланцюг. У воду опускають батискаф. Розступилося море. Батискаф почав занурюватися. Промені прожектора прорізують морську безодню…

Рука Людмили Миколаївни торкнулася Валерієвої руки. Жінка кивнула головою. Валерій подивився в тому напрямку і побачив Мудреця. Восьминіг дихав частіше, зяброві серця збільшилися і просвічувалися крізь мантію. Здавалося, у нього з’явилася ще одна пара очей. Щупальця були скручені, а їхні кінці ворушилися і розгойдувалися в такт мелодії.

Людмила Миколаївна простягнула до спрута руку, але він того не помітив. Його погляд був спрямований кудись у далечінь. Жінка усміхнулася вперше за кілька годин.

— Що зі мною було? — запитала у Валерія. — Таке враження, ніби я перенесла хворобу.

Валерій усміхнувся їй у відповідь. Голова була ясна, тиск щез. Повернулася здатність аналізувати.

«Тут справа не в музиці, — подумав він. — Точніше, не тільки в музиці і нашому враженні. Мусить бути якийсь іще фактор, об’єктивніший…»

Плівка закінчилася, музика стихла. Мудрець якийсь час ще перебував у стані сп’яніння, а потім поплівся до свого акваріума. У нього був стомлений вигляд.

— Переведемо його до басейну, — запропонував Валерій. — Там просторіше.

— А як же?.. — вона не докінчила фрази.

— Я прибрав трупи, — відповів, дістаючи зі скриньки нову касету з плівкою. Він поспішав, бо відчував, що тиск знову повертається…

Валерій влаштував Мудреця в басейні. Але той не виявляв радості при переселенні, мабуть, це пояснювалося тим, що він стомився.

Коли Валерій повернувся в салон, Людмила Миколаївна вже спала. Він теж почав укладатися. Магнітофон усе ще працював. Але тепер музика погано допомагала, думки ледь ворушилися в голові.

Валерій вимкнув магнітофон, ліг і відразу ж поринув у сон — важкий, неспокійний…

У ту коротку мить, коли Валерій розплющив очі, вловивши скрипіння дверей, він побачив вогненного павука, що неквапно заповзав у салон…