У підводних печерах

20

Валерій плив, тримаючись за поштову «торпеду», бо його «коня» взяв Євг. Працював і двигун скафандра. Журналіст погано пам’ятав, де знаходяться печери, більше покладався на інтуїцію. Коли побачив знайомий виступ скелі, пам’ять підказала, що треба повернути ліворуч.

З’явилися коралові скелі та гроти. Їх створили з ідеальною точністю за єдиною програмою мільйони крихітних істот. Їм не потрібні були креслення, кожен творив самостійно. Вони не мали ліній зв’язку, як люди, і все ж таки являли єдиний колектив з єдиним господарством.

«Ми називаємо це інстинктом, а не колективним розумом, — подумав Валерій. — Але річ не в назвах. У природі інстинкт цінується вище за розум. Саме він закріплюється у вигляді програм із покоління в покоління, а розум умирає разом із тілом, і природа нічого не робить, щоб продовжити його життя…»

Він кинув погляд на циферблат годинника і вжахнувся: від того часу, коли він залишив «дзвін», минуло двадцять хвилин. Якщо Євг ще живий, то через вісім хвилин він задихнеться.

Пливти швидше Валерій не міг. Вирішив більше не стежити за годинником, а покластися на випадок.

Побачивши невдовзі темний вхід у печеру і почувши скрекотіння лічильника Гейгера, він мало не закричав з радості. Отже, це ті печери, до яких поплив Євг. Зараз Валерій не думав про небезпеку.

Він пірнув у непроглядну пітьму, почув писк умонтованого в скафандр локатора — якась перепона. Увімкнув прожектор. Стіна з наваленого каміння. Вгорі виднівся отвір, в який могла протиснутися людина.

«Торпеду» Валерій залишив на якорі, увімкнувши ультразвуковий маяк. Тільки-но поминув кам’яний завал, отвір поширшав, став схожий на коридор. Стіни майже не мали виступів, здавалося, вони грубо обтесані якимось інструментом.

Валерій наготував патрубок від кисневого апарата, щоб відразу підключити його до косинчукового скафандра. Не втримався, знову глянув на годинник. Залишалось чотири хвилини і… крихітна надія на те, що він помилився і в запасі є ще кілька хвилин. Потому ще підсилив яскравість прожектора. Коридор довгий, схожий на горлянку якогось довгошийого археоптерикса. Тільки тепер Валерій зрозумів, як мало в нього шансів врятувати Євга. Де він застряв? У печерах? Чи по дорозі до підводного будинку? А може, його тримають у полоні восьминоги? Згадалося застереження Мудреця. Певно, треба було його взяти з собою. Але ж вірити йому не можна…

Раптом відчув чиюсь чужу печаль, ніби хтось побивався від того, що скоїлось. Вона звучала, немов музика, в ній злилося багато відтінків: ніжність, сум, біль… Дзвонили дзвони — сотні великих і малих дзвонів і дзвіночків, мідних, срібних, скляних, підспівували, співали: врятувати не можна, нічого не вдієш, це замкнуте коло, не шукай даремно виходу — його немає. Поверни назад, ти нікого не знайдеш і нікому не допоможеш. Нічого вдіяти не можна… Якщо з другим трапилося нещастя, втішся тим, що рано чи пізно воно трапиться і з тобою. Якщо тебе спіткало горе, знай, що воно спіткає і всіх інших. Ми зв’язані одним ланцюгом — ми всі: люди і восьминоги, скелі і водорості, живі й мертві. Прийми цю істину і заспокойся…

Ніби зачарований цими чужими думками, гудінням дзвонів, печальною мелодією, яка звучала в його голові, Валерій зупинився. Права рука безсило натиснула на ручку гальма, і водометний двигун скафандра зупинився. Почала розпливатися в тумані мета, заради якої він поспішав, повільно гасли спогади.

Але світлий, непідвладний настрою циферблат його годинника нагадав про себе. Перед очима майнули гнучкі щупальці, усміхнена голова дельфіна Пілота, обличчя Людмили Миколаївни і Євга. Валерій миттю увімкнув двигун і знову рвонувся вперед. Почував, як по ногах б’ють струмені води, що вихоплювалися із сопла двигуна.

Коридор почав розширюватись. Валерій побачив, що назустріч йому щось пливе. Зупинився, приготував пістолет-лазер, повів прожектором. Промінь освітив скафандр…

Ще не вірячи в таке щастя, Валерій кинувся до Косинчука. Схопив його за плечі, повернув обличчям до себе. Губи Євга вигнулися в усмішці. Але руки висіли, ніби мотузки… Валерій боявся подивитися в його очі. Ще до того, як побачив їх — нерухомі, осклянілі, — зрозумів, що Євг мертвий…

Двигун скафандра повільно тягнув обох далі. Вони опинилися перед поворотом. Різко посилилось скрекотання лічильника Гейгера, заглушило писк локатора. Валерій повернув за ріг і зупинився. Вимкнув прожектор. Скрекотіння наростало. З’явилися обриси вогненних павуків, вони тягнули ящики, що випромінювали фосфоричне світло. Павуки швидко зникли в боковому коридорі, і шум лічильника почав стихати.

Валерій освітив скафандр Косинчука, зазирнув крізь пластмасу в його шолом за сигнальний щиток, розміщений над очима. Стрілка кисневого приладу не дійшла до червоної риски. Отже, Євг не задихнувся. Він помер з іншої причини. Його вбили. Валерій почув чиєсь пояснення:

«Він бачив те, чого не мусив бачити. Довелося зробити так, щоб він не міг розповісти про це іншим людям. Ми не хочемо, щоб люди стали нашими ворогами. Повертайся! Якщо побачиш те, що бачив він, тебе чекає його доля».

«Ні, я не боюся вас!» — подумки відповів Валерій.

Запам’ятавши місце, де залишив тіло Косинчука, він стиснув лазер у правій руці й поплив услід за вогненними павуками.

«Повертайся!»

«Ні».

Він почув зляканий голос у собі самому, але знав, що цей голос належить не йому.

«Не кажи „ні“! Пам’ятай: „так“ — це життя, „ні“ — це заперечення життя, смерть!»

«Дурниці!» — відповів він собі й тому, кому той голос належав, і пам’ять, в нагороду за сміливість, подарувала йому рятівний вислів поета: «Смерть починається із заперечення життя, та, заперечуючи все, вона й себе заперечує…»

Усе відчутнішим ставав тиск на мозок. Валерія хотіли примусити повернути назад. Та журналіст уже давно зрозумів, що вони можуть командувати його мозком лише тоді, коли він не чинить опору. А варто мобілізувати волю — і той вплив втрачає силу.

«Повертайся!»

«Ні! І ще раз — ні!» — відповів він і пригадав ще два рядки з вірша того самого поета: «Життя починається з заперечення смерті і стверджується, стверджуючи себе…»

Валерій опинився у великій печері. Чорна тінь помчала на нього звідкись згори. Валерій ледве встиг ухилитись зустрічі з нею. Палець сам собою натиснув на кнопку лазера, і тонкий, мов голка, промінь черконув восьминога, розітнув його на дві обвуглені половини.

Неподалік з’явився новий восьминіг. Він випустив фіолетову хмарку, яка відразу перетворилася на восьминога. Тепер октопусів стало ніби двоє. Спрут намагався спантеличити супротивника, але Валерій легко визначив справжнього восьминога, промінь прожектора торкнувся його, освітив. Щось у цьому восьминогові здалося знайомим. А може, знайомі були хвилі, що їх він випромінював:

«Хто ти?» — запитав Валерій і майже не здивувався, почувши:

«Мудрець».

«Отже, той…»

«Так, то інший восьминіг».

«Яким же чином він знає те, що встиг довідатися про нас ти? Ви спілкуєтеся між собою думками?»

«Не зовсім розумію тебе. Але може бути — ти маєш рацію».

«Це ти убив дельфінів?»

«Я тільки досліджував дельфінку. Хотів вибрати з її пам’яті те, що вона знає про вас, про людей. Вона загинула…»

«Ти тримав їх під гіпнозом і гнітив весь час, відтоді як з’явився в нашому будинку? Ти, певно, думав, що й на людей зможеш так впливати?»

Восьминіг промовчав. А Валерій, не чекаючи відповіді, запитав:

«Нащо ви вбили чотирьох людей? Спочатку трьох, потім — мого товариша, Косинчу-ка. Ти ж казав, що любиш людей…»

«Люблю. Це правда. Ми не знали, що люди загинуть».

«Що ви зробили з ними? Чому вони загинули?»

«Ми досліджували тих людей при сильній дії на їхню пам’ять, на центри мозку…»

«Як досягається сильна дія?» — запитав Валерій.

«Дотиком. Коли наші руки стискають руки людини, наша мантія прилягає до її тіла, а дзьоб притискається до її потилиці».

«Це хотів зробити зі мною той восьминіг, якого я щойно убив?»

«Не знаю».

«Він завжди каже „не знаю“, коли не хоче відповідати», — подумав Валерій, зовсім не боячись, що Мудрець прочитає його думки.

Далі мовив твердо:

«А тепер проведи мене. Я мушу побачити те, що бачив мій товариш».

«Але ж я казав: ти загинеш. Ми знищимо тебе».

«Чому?»

«Скільки разів людям треба повторювати одне й те саме?! Коли б люди узнали те, що бачив він, вони б стали нашими ворогами. А це не треба ні нам, ні людям. Ми не хочемо сваритися з вами. Нічого нам сваритися. Поділимо світ. Вам суша й повітря, нам — решта».

«Той восьминіг, який був у нас після тебе, запевняв, що ви згодитесь бути нашими помічниками і в Океані».

«Згодимось», — відповів восьминіг.

«Брешеш!» — подумав Валерій.

«Ми допоможемо вам розводити водорості і пасти риб. Допоможемо боротися з іншими людьми».

«Ще б пак! Це якраз те, що вам потрібно, що було б вам на руку. На всі ваші вісім рук. А тепер геть з дороги, або я знищу тебе!»

«Але ж я застерігав тебе. Люди не повинні знати…»

«Люди повинні знати все. Спочатку знати, а потім уже ставати друзями чи ворогами. Ви самі цей принцип хотіли застосувати до нас. Спочатку знати».

Він запустив двигун, і Мудрець помчав попереду…