У підводних печерах

Ціна золота

Ми навантажили каное камінням, щоб човен осів і менше стирчав над водою, завели у маленьку бухту під кручу і старанно замаскували. Вілен весь час був насторожений, дослухався до плюскоту річки. А втім, небезпека могла прийти зовсім не звідти. І це найпевніше… Вона підстерігала нас буквально на кожному кроці.

Ми вривалися в таємницю Золотих ідолів, у таємницю жерців туа-ні, ми порушували заборону бога Ітамни, а це, за переказом, не могло обійтися безкарно. Уже не раз Вілен запитливо позирав на мене, а я докладав зусиль, щоб видаватися несхибним, певним у своїх намірах.

Хоч би як там було, а я перевірю свою гіпотезу! Звичайно, Вілен не повинен страждати через мене, але ж я не кликав його сюди. Я ладен був іти сам, та він пристав до мене, і довелося просити для нього дозволу в головного лікаря. Іван Олександрович знизав плечима:

— Гаразд. Самого вас я не відпустив би. А коли Вілен — то й Вілен…

Перші три дні мій помічник стійко зносив спеку й укуси москітів, терпляче згрібав із себе легіони кліщів. На четвертий, коли у мене стався приступ лихоманки, почав бурчати:

— Врешті-решт ми знайдемо ще одне плем’я золотопоклонників. Ну й що з того? Мільйони людей поклоняються цьому «всесвітньому еквіваленту»…

— Але форми поклоніння різні, — заперечував я.

— Та суть одна, — стояв на своєму він. — Одні вбачають у ньому символ влади, інші…

Наші суперечки завжди закінчувалися однаково. Я знав, що з Віленом сперечатися — марна річ, і замовкав, роблячи своє діло.

Однак треба віддати належне: товариш він хороший, вірний. Коли мене тіпала лихоманка, він доглядав краще за наисердечнішу медсестру. Та й у джунглі пішов заради мене, щоб я сам не наражався на небезпеку.

Ми уже добре заховали каное, і, щоб можна було потім знайти його, нам довелося зробити на тому місці чимало зарубок та всяких позначок.

Десь надокучливо й пронизливо кричав птах: чи то когось кликав, чи намагався прогнати. Він заважав нам прислухатися до шерехів у джунглях.

Ми рушили в дорогу, супроводжувані криками птахів. Біля річки то були страуси карібу, далі — зелені папужки-інтиси. Туркотіли дикі голуби, сварилися між собою за місце для гнізда аларі.

Хоча першим і йшов Вілен, прокладаючи шлях за допомогою мачете, я все-таки швидко стомився, і, коли той забирав у мене то скриньки з галетами, то рушницю, то запас патронів, я не заперечував.

Через кожні годину-півтори ми зупинялися на короткі привали. Більшого дозволити я не міг, бо ми повинні були ще завидна дістатися Синього озера. На його берегах і жило плем’я туані. Про нього розповідали всяке, але у всіх легендах була одна спільна деталь: кожні десять днів плем’я дарує Синьому озеру Золотих ідолів, озеро ж натомість дарує туані безстрашних воїнів і мудрих жерців, яким не страшні жодні хвороби.

Золоті жертви озеру — не дивина. Подібних випадків історія знає багато. Але де у цих місцях таке багате родовище золота, що його вистачало на виготовлення отієї безлічі ідолів?

І що найдивніше: деякі мисливці клялися, що на власні очі бачили, як після кинутого в озеро золотого ідола з води щоразу випливав воїн. Таким чином плем’я туані могло у хвилини небезпеки викликати з озера стільки воїнів, що проти них не встояла б жодна армія.

Звичайно, мої колеги, та й сам я, не вірили в байки отих численних свідків, які бачили обряд «на власні очі».

Але був один факт, на який доводилося вважити. Тоді, як усі інші племена цього болотистого району вимирали від туберкульозу, прокази та хвороб шкіри, туані майже не знали недуг. Більше того, навіть епідемія холери, боротися з якою на прохання уряду цієї країни і прибув наш госпіталь, зовсім не торкнулася їх. Аніскільки не боячись холери, вони з’являлися на базарах міста — високі і стрункі, дужі, ніби витесані з червоного дерева, і завжди із золотими амулетами на грудях. Туані були привітні, дружелюбні, проте жоден із них ніколи й слова не проронив про таємничий обряд. На розпитування відповідали: «Ми не маємо таємниць. Просто ви по-своєму цінуєте золото, а ми по-своєму».

До речі, саме слово туані означало «відроджені золотом». Жовтий метал, названий за іронією долі «благородним», який убивав і розбещував людей у світі наживи й колоніального рабства, цих чомусь «відроджував»…

Кілька разів ми звірялися за картою й компасом і гадали, що йдемо в потрібному напрямку. Але годинник показував інше. Якщо ми не збилися з дороги, то вже повинне було з’явитися озеро. Але його не було.

Смеркалося дуже швидко. Ми з великими труднощами знайшли галявину й вибрали місце для багаття. Десь поблизу чувся «сміх» гієни. Ми могли покластися тільки на вогонь і зброю. Полум’я вогнища оберігало оберігало наших предків. І коли я дивився на вогонь, мені ввижалися прадавні сутички із печерними левами й ведмедями, мамонтами, бізонами. Вілен назвав би це пустопорожнім маренням.

Я заздрісно подивився на нього. Він, як тільки приліг, так одразу ж і заснув, безтурботно, міцно. А коли закінчиться моя вахта, я так швидко не засну.

І прокинувся він швидко — ледве я торкнувся його плеча. Кілька разів солодко потягнувся, мов дитина, потім сів, узяв рушницю, переломив, переконуючись, що патрони на місці, і я зрозумів, що він готовий прийняти вахту. Заснув я таки не одразу. Мені все вчувалося загрозливе виття хижаків, підозріливий тріск гілок. Я раз по раз поглядав на Вілена, аби переконатися, що він добре справляє обов’язки вартового.

…Розбудив мене Вілен на світанку. Вогнище горіло яскраво й рівно. Я зиркнув на годинник й зрозумів, що ми запізнювалися. Навряд чи вже встигнемо на визначений час.

Нам довелося почекати ще півтори години. Я використав цей час, щоб зорієнтуватися на карті й точніше визначити курс. Наша галявина була на карті, й це полегшувало завдання.

Ми пройшли ще з годину, коли джунглі почали рідшати. Для ока це було непомітно, але ми не так відчували втому та й дихалося легше. Досвідчені мисливці саме за цими прикметами довідуються у задушливих вологих джунглях, коли кінчаються зарості.

Мені вчулося мукання корів. Мабуть, десь недалеко паслася череда. Якщо слух мене не підвів, то Сине озеро близько. Я подав Віленові знак зупинитися і зупинився сам, прислухаючись.

Визначивши, звідки долинає мукання, ми покрадьки подалися туди. Мені кортіло підійти якомога ближче й визначити, хто охороняє череду. Може, нам поталанить, і серед охоронців буде Агіре…

Собак чогось не чути. Це вселяло надію, що до череди можна буде підійти досить близько.

Ми пробиралися обережно, розсовуючи кущі, стежили, щоб ненароком не наступити на суху гілку і та не тріснула.

Але виявилося, що хтось крався ще тихіше. Я навіть не помітив, що зелені папужки, які переслідували нас, несподівано десь зникли. Почувся мелодійний дзвін, легенький шерхіт. На стежку з кущів вистрибнула пума. Вона вляглася майже миролюбно, загородивши нам дорогу. Вілен рвонув рушницю. Пума ледь чутно загарчала й заходилася сердито молотити хвостом по траві.

— Приберіть рушницю, Вілене! Не рухайтесь! — наказав я.

— Звір може кинутися на нас, — спробував він і тут сперечатися, але рушницю все-таки опустив.

Чи то він вчасно згадав, що постріл може привернути увагу туані, чи то його, як і мене, вразила поведінка велетенської кішки. Як тільки Вілен прибрав рушницю, пума заспокоїлася. Вираз на її красивій морді став майже приязним. Здавалося, вона ось-ось замурчить.

— Вілене, гляньте на її шию!

— Бачу… — спантеличено прошепотів він.

На шиї в пуми був золотий ланцюг з блискучими підвісками.

— Невже золото?

«Отже, це ручна пума, й належить вона туані, — подумав я. — Ось чому ми не чули валування собак. Череду, очевидно, замість собак охороняє пума». Колись я читав щось таке в оповіданнях, але вважав те письменницькими вигадками.

І ось — маєш: Але чи справді воно так?

Я ступив крок до звіра. Пума підвела голову й загарчала.

Я відійшов назад. Пума заспокоїлася.

— Вона охороняв череду й не хоче, щоб ми підходили, — сказав я. — Доведеться обійти.

— А коли скрізь такі охоронці?..

— Побачимо. — Я йшов, позираючи на пуму.

Вона лежала і проводжала нас своїми зеленими очима.

— Уявляю, яких капостей можна чекати від цих туані, — сказав Вілен, подаючи мені рушницю. — А ви вважали їх доброзичливцями.

— Вважаю, — підправив я його.

— Доброзичливі багачі, яких замість собак охороняють пуми із золотими ланцюгами. Щось не дуже віриться у їхню доброту…

Я не сперечався з ним.

Ми пройшли зовсім небагато, і попереду крізь рідколісся заблищало озеро. Ховаючись за деревами, ми підійшли до самого берега.

Озеро було підковоподібне й досить велике. У найвужчому місці ширина його сягала не менше півкілометра. В нього впадала річечка. Вода в озері була навдивовижу синя. На протилежному березі ми побачили чепурні будиночки, схожі на котеджі міст-супутників. Тільки викладені вони не з цегли, а з гранітних плит. Будинки вигнулися напівдугою довкола майдану. Неподалік виднілася дерев’яна пристань, біля якої снувало кілька човнів.

Від селища до нас долинали звуки дудок, протяжний спів. Потім з’явилася процесія. На чолі її виступало кілька жерців у яскравому вбранні із пташиного пір’я. За ними йшли воїни з ношами. Що на тих ношах — роздивитися було важко.

— Там золоті ідоли, — висловив я здогад. — Зараз їх кидатимуть у воду…

— А замість них з озера вийдуть воїни, — з неприхованою іронією відгукнувся Вілен.

— Може, й так, — цілком серйозно відповів я.

— Ще б пак! За вашою теорією все можливе.

Ми, певно, ще сперечалися б, та в цей час процесія вийшла до пристані. Тепер уже було добре видно, що на ношах — золоті ідоли. Обережно воїни опустили ноші в човни.

Я налічив вісімнадцять ідолів, по два в кожному човні. Веслярі взялися за весла. Човни попливли до середини озера й тут зупинилися. Припинився й спів. Один із жерців подав знак — і воїни скинули ідолів у воду.

— Дивіться! — вигукнув Вілен.

Над водою з’явилася одна голова, потім друга, третя… Рівно стільки ж, як ідолів, — вісімнадцять юнаків випірнуло з води й попливло до човнів.

Уперше я бачив Вілена таким розгубленим і наляканим. Його погляд бігав, ніби прагнув уникнути видива, що суперечило здоровому глузду.

— Заспокойтеся, — сказав я. — Ми спробуємо знайти всьому цьому пояснення…

Але стан мого помічника погіршувався. Він приставив рушницю до дерева, руки його тремтіли.

— Вони вийшли з озера… Статуї перетворилися на людей… — бубонів Вілен.

Його чоло вкрилося краплями поту.

— Ну що ви, статуї не перетворюються на людей. Не поспішайте, ми ще дізнаємося про справжню суть цього дива…

Але він не слухав мене. Джунглі з душними випарами, пума з золотим ланцюгом, напружена нічна вахта, очікування небезпеки і — найголовніше — видовище вкрай збудили його уяву. Це було схоже, ніби земля розверзлася під ним, а схопитися не було за що. Я ж не міг йому допомогти, бо поки що не знав, як пояснити побачене.

Напружено дивився на озеро і намагався бодай за щось зачепитися, знайти логічну ланку, яка допомогла б розкрити істину.

— Дивіться, Вілене! — майже закричав я. — Он в отого «новонародженого» у волоссі блищить золото! Дивіться ж!

Він глянув широко розплющеними очима, але вони не ставали осмисленішими. Вілен мимрив:

— Статуї перетворилися на людей…

— Так, перетворилися, але як? Хіба ви не бачите, що в їхньому волоссі золото? Не розумієте, що це означає?

Вілен не розумів. Заперечливо крутив головою й дивився удалину невидючими очима. Раптом схопив рушницю й вискочив з-за кущів. Я кинувся за ним, схопив за плечі, потяг назад. Він не чинив опору, але нас, очевидно, запримітили. Один із човнів повернув у наш бік. Вілен злякано дивився на нього.

У човні було двоє. Один сидів на веслах, другий стояв і вдивлявся з-під долоні вперед. Він був високий, стрункий, а його голову вінчав гребінь з пір’я фламінго. Сумніву не було — це Агіре!

Я покликав його, і він одразу ж помахав рукою у відповідь. Човен причалив до берега.

— Агіре радий бачити свого друга й друга свого друга, — з гідністю промовив туані, торкаючись грудей рукою. — Я чекав на вас учора й уже подумав, що ви не прийдете. Як ваше здоров’я?

Агіре вдавав, що не помічав стану мого супутника. Ми обмінялися вітаннями згідно з етикетом.

— Як поживає доктор Іван Олександрович?

Агіре добре знав, що Іван Олександрович не просто «доктор», а «головний доктор», проте ніколи не називав його так при інших лікарях, щоб не принизити їх.

— Іван Олександрович почуває себе добре. А твої рубці не болять?

Агіре замість відповіді розстебнув плаща. Тільки добре придивившись, я побачив бліді, майже невидимі рубці. Ця велична струнка людина анітрохи не схожа на того бідолаху, якого ми підібрали в джунглях, — понівеченого в сутичці з тигром-людоїдом. У нього тоді були потрощені ребра, ключиця. Його вилікували в нашому госпіталі, але на тілі лишилися великі рубці. Та зараз їх не було…

— Тебе після госпіталю лікували жерці? — спитав я.

Агіре зам’явся. Він побоювався, що ствердну відповідь я можу сприйняти як образу, але брехати не міг.

— Жерці завершили те, що почав ти. Агіре пам’ятає, хто його врятував.

Я змушений був визнати, що він уміє бути чемним.

Дружелюбна поведінка й слова туані подіяли на Вілена цілюще. Він потроху приходив до тямку: м’язи його розслабилися, обличчя набувало спокійного виразу.

Агіре величним жестом запросив нас до човна. Я не без остраху ступив у вутле суденце, але воно виявилося досить стійким.

— Ми прибудемо на закінчення свята? — спитав я.

Агіре одразу ж зрозумів прихований зміст запитання.

— Не турбуйся. Зараз інші жерці готують нових золотих людей. Ти все побачиш, друже.

Я дуже зрадів і за себе, і за Вілена. Отже, в мене буде змога спостерігати, як «виготовляють» золотих ідолів, перевірити свій здогад, а Вілен… Мабуть, те що ми побачимо, для нього буде ще кориснішим, ніж для мене.

Ледве наш човен причалив до пристані, як до нього підбігло кілька підлітків. Вони допомогли нам вийти. Наша поява ні в кого не викликала особливої цікавості, очевидно, Агіре попередив своїх про гостей, на яких він чекав.

Агіре щось спитав у літнього жерця, який був тут, на пристані, й звернувся до нас.

— Ходімо скоріше, поки приготування не закінчено.

Ми підійшли до будинку, складеного з гранітних плит. З вікон долинав розмірений шум, ніби там, за стінами, крутилися жорна. Виявилося, що це справді було так. Жорна перемелювали золото — розтирали золотий пісок і невеличкі самородки на порошок.

Варто мені було побачити це, і я переконався в правильності своїх здогадів.

На відполірованій кам’яній плиті лежав молодий воїн, а біля нього клопоталися четверо жерців. Один натирав його тіло мастилом, а троє інших з тростин обдували воїна золотим пилом. Юнак поступово перетворювався на «золотого ідола».

Я зиркнув на Вілена. Його лице пашіло багряним рум’янцем.

Особливо ретельно жерці змащували і наносили шар золотого пилу на ті місця, де у юнака траплявся рубець.

— Так вони виводили і твої шрами? — тихо спитав я Агіре.

Він кивнув у відповідь.

Я подумав, що треба буде взнати склад мастила, яким натирали тіло воїна. Очевидно, воно в суміші з золотим пилом виявляє сильнішу дію, ніж сполуки золота, які застосовуються у сучасній медицині.

Тим часом жерці подали воїнові у великій чаші напій золотистого кольору. Я майже не сумнівався, який там домішок.

— В озері він залишить свою золоту шкіру й народиться заново — здоровий, як немовля. Він почне жити вдруге, потім — утретє, вчетверте, — Агіре, рахуючи, загинав пальці. — Золото рятує нас від хвороб, як рятувало наших предків.

Воїн звівся зі свого ложа, спираючись на лікті. Обличчя його жовтаво заблищало, і я мимохіть подумав про «благородний» і «проклятий», «рятівний» і «згубний» метал, про «всесвітній еквівалент», який має тисячі різновидів і тисячі цін. Ціна зростала, коли золоту монету брав до рук раб — останню монету для викупу. Ціна падала, коли монету недбало кидав на зелений столик картяр. Золото бідняків і золото багатіїв, золото для свободи, і золото для розбою, золото для того, щоб нагодувати голодних дітей, і золото для закріпачення тих, хто його не мав…

Проте у золота залишилася ще одна ціна, про яку забували тирани, багатії, загарбники, але пам’ятали лікарі й мудреці. Одні купували за золото дорогі ліки, виписували з далеких країн тямущих лікарів, інші вживали саме золото як ліки. В цій парадоксальності розкривалася різниця між людьми — тими, хто прагнув до влади й могутності, й «диваками», які вперто збирали крупинки знань.

Почувся дріб барабанів. Жерці допомогли «золотому ідолові» всістися на ноші.

Агіре подав мені чашу із залишками напою. Напій був гіркуватий, нагадував смаком препарати з кризолганом, які ми іноді використовували для лікування туберкульозу. Я попросив дозволу відлити трохи напою у флягу.

— Можна дізнатися, як його готують?

Один із жерців, який, певно, почув моє запитання, різко обернувся. Я подумав, що він розсердився, але жрець тільки усміхнувся:

— Білій людині золото потрібне зовсім на інше…

Це він нагадував мені, що кожна річ, крім звичайної ціни, яку ми даємо їй, має ще одну, приховану, і, може, найголовнішу ціну…

Таємниця професора Кондайга

Тонкий, як голка, фіолетовий промінчик шастав по шкалі. То виписував складні закрути, то перескакував через поділки, наче закреслював їх.

Х’юллет Кондайг знеможено опустився в крісло. Йому було несила збагнути своє творіння. Він прибрав з кабінету, ба навіть з лабораторії все, що могло давати нейтринне випромінювання, а реєстратор все-таки не вгамувався.

Це було незбагненно. Усе, що знав Кондайг, не давало ключа до розгадки. Хоч куди ставили приймач, — до екранованого кабінету, в підземелля, під воду, — промінь робив карколомні стрибки.

Після досліду, номер якого позначався чотиризначним числом, Х’юллет вкрай знесилів. Звичайно, можна було б висунути заманливу й сміливу гіпотезу, заспокоїтися на тому й працювати далі з менш чутливими приймачами. Проте Х’юллет Кондайг не любив фантазувати й висувати хисткі гіпотези. Для нього прилад, сконструйований в лабораторії, був важливіший за будь-яку теорію. А ще Х’юллет мав особливість порівнювати речі не за їхньою схожістю, а за відмінністю. Через те й зайшов у безвихідь, неспроможний ні обрати якусь гіпотезу, ні погодити незвичайне явище із звичайним.

Х’юллет сидів у кріслі й байдуже дивився кудись у куток. Там миготіли фіолетові зайчики, переламуючись на екранах приладів. Ні про що не хотілося думати. Він ніби дрімав.

Та ось він ненароком знову глянув на шкалу. І враз подався всім тілом вперед, до приладу. Те, що він побачив, було досить дивним. Невгамовний промінець реєстратора немовби теж лагодився дрімати. Він, як маятник годинника, що ось-ось має зупинитись, мляво, одноманітно розгойдувався у згасаючому ритмі.

«Що сталося за ці хвилини? — подумав Х’юллет. — Тепер, коли я смертельно стомився, коли в мене немає сил навіть на те, щоб подумати, промінь уперше за останній час так уповільнив рух. Він поводиться, як… відбиток моєї думки!»

Від хвилювання Х’юллет мерзлякувато зіщулився. Думки, мов змилені коні, яких раптом підстьобнули, нестримно рвонули. І водночас затанцював промінь на шкалі, не затримуючись на поділках.

«Що це?.. Невже хід моїх думок впливає на прилад? Стривай! — наказав собі Х’юллет. — Спершу перестань хвилюватися».

Він мовби напнув віжки своїх думок, і ті стали дибки, протестуючи проти наказу. І знову промінь затанцював, але вже не по всій шкалі, а тільки в її центрі.

Цей приймач значився під номером 18. Кондайг працював над удосконаленням апаратів для реєстрації нейтринного випромінювання. У спеціальних камерах газ опромінювали потоками нейтрино. Електрично нейтральні елементарні частинки завдяки своїй нейтральності легко проходили в ядра і змінювали внутрішньоатомні сили. Утворювалися ізотопи, і промінь реєстрував їх народження на шкалі.

Х’юллет будував дедалі чутливіші приймачі, поки створив оцей — № 18 — з одним лише входом для променів.

І тепер він дивився на нього так, начебто бачив уперше. Він міркував: «Скрізь — у підземеллі, в батисфері, в лабораторії — я був поряд з апаратом. Хвилювався, мучився, шаленів, неспроможний відшукати джерело випромінювання. Шукав його всюди — в космічному промінні, в рухові хвиль та їхній взаємодії з обшивкою батисфери, в самій обшивці, — де завгодно, тільки не в собі самому».

Він уявив, як мчать через Всесвіт, вільно пронизуючи зірки, нейтринні потоки — загадкові «хвилі думки». Їх можуть приймати мислячі істоти в різних світах.

Х’юллет скривився. Він не любив таких високих розмірковувань. Подумав: «Ядро атома не залишається байдужим до змін електронних орбіт і внутрішньоатомних сил. У відповідь на будь-яку подію воно випускає різночастотні потоки нейтрино. Ці потоки, вільно проходячи крізь землю й скелі, море й дерева, інколи потрапляють у мозок людини, „настроєний“ на частоту такого потоку. Проходячи у ядра атомів, нейтрино викликають зміни внутрішньоатомних сил і електронних орбіт. Це вже викликає електричні явища у мозку. А втім, — одразу ж заперечив він собі, — це тільки мої припущення. Цьому явищу, як і багатьом іншим, можна дати десятки різних тлумачень. Усі вони здаватимуться правильними, і в той же час…»

Х’юллетові туманилося в голові. Він одкинувся на спинку крісла. Кабінет набув червоних тонів. Кондайг бачив кров і вогонь на стінах, на підлозі. Виблискувала зброя. Когось вбивали, когось кликали на поміч. З туману виринули дві маленькі людські постаті. Х’юллет бачив їхні красиві обличчя. З гори, зарослої рудим чагарником, скотилося якесь металеве чудовисько, а люди чомусь заклякли на місці й не могли тікати від нього. «Що з ними буде?» — схвильовано подумав Х’юллет.

Чудовисько блимнуло очима — це були розлючені людські очі — і вергонуло блискавку…

Потім видиво розвіялося, щезло, як марево. Збуджено дихаючи, Х’юллет рукавом змахнув з чола піт. Погляд його впав на віконце реєстратора. Фіолетовий промінь уповільнив свій танок.

«Що це означає?» — міркував Х’юллет. Йому стало чомусь страшно.

— До вечора, Х’ю!

— До вечора, Еммі! Поцілуй за мене малюка!

Він повільно опустив телефонну трубку на важіль, квапливо зачинився у своєму кабінеті і засміявся на повну силу. Тут не було непроханих свідків, хіба що реєстратор запише на стрічці його думки та настрої.

Х’юллєт згадав свого маленького Кена, рожевого здоров’ячка з ямочками на щічках. «Викапаний батько», — казали сусіди. «Навіть ніс трішки набік, як у тебе», — жартувала Еммі. Батько радів і з того, що малий стільки важить, і що в нього чудовий апетит, і навіть, що ніс трішки набік.

Поправляючи перед люстром зачіску, Х’юллєт пригадав свого діда, на якого був схожий. Цим еін гордився з дитинства, бо мав від того багато переваг. Йому одному серед усіх онуків дозволялося бавитись прокуреними дідовими люльками, пробувати пальцем лезо його кортика. Та й узагалі хіба це не чудово бути схожим на діда — велетня з тростинкою, із скісними трохи кучерявими бачками на смаглявому усміхненому обличчі. Шкода лишень, що обличчя у Х’юллета дещо спотворене — права половина була помітно більша за ліву…

«Коли людина починає порівнювати себе з старшими або з дітьми — це може означати лише одне: вона старіє. Хоча мені вже за сорок», — сказав про себе Х’юллєт, але й це не могло затьмарити його радості. Зовсім не хотілося братися за діло, а до кінця роботи ще лишалося години зо дві, не рахуючи п’ятнадцятихвилинної перерви на чай, під час якої обговорюються всі новини.

Х’юллєт, не кваплячись, дістав із шафи щоденник, прочитав останню сторінку й пішов до нового приймача № 43, вдесятеро чутливішого од № 18, який нездатний був реєструвати випромінювання, слабкіші од випромінювань мозку.

Чорна безперервна стрічка виповзала з реєстратора, звивалася, витягувалась, входячи в приймальне віконце аналізатора, як нитка у вушко голки. За півтори години роботи з цим надчутливим приймачем Х’юллет Кондайг устиг про дещо довідатися і відповідно до цього дав йому назву РІ — реєстратор інформації. Тепер можна було вважати встановленим, що не тільки людський мозок, а й усі організми, дерева, метали, морські хвилі випромінюють нейтринні потоки певної потужності й частоти. Будь-який рух, що виникає в них, розгойдує фіолетовий промінь реєстратора і залишає на стрічці свій «автограф».

Отже, реєстратор, наскільки дозволяла його чутливість, записував усе, що відбувається у Всесвіті.

Х’юллета почало лихоманити. Кабінет швидко забарвлювався з червоне. Х’юллет знав: зараз виникне жахливе марево. Після того першого разу видива повторювалися — і завжди він бачив вогонь і кров.

За вікнами кабінету спалахнула зірниця, спливаючи багряними патьоками на шибках. Хтось дико закричав. З гори котилося те саме чудовисько, люди стріляли в нього. Втрачаючи свідомість, Х’юллет упав навзнак. Тіло його корчилося, голова билася об пластмасову підлогу…

Осінь нечутно входила до київських парків. Позолотила листя на деревах, трохи затуманила високе небо, ніби вкрила легким серпанком синю емаль. І на цьому бляклому тлі птахи викреслювали свої хитромудрі фігури.

Чоловік років двадцяти п’яти, заглиблений у свої думки, зупинився на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, глянув угору, побачив птахів і раптом, неначе на нього щось найшло, як хлопчак-бешкетник, пронизливо свиснув, проганяючи птахів геть, щоб летіли ще вище.

І пішов далі, розв’язно вихляючись, неначе хотів привернути увагу перехожих.

Ось він побіг широкими сірими сходами й піднявся на третій поверх. Назустріч йому спішив другий молодик у білому халаті.

— Привіт, Євгене! Знову проспав?

— Дарма, старий, не бурчи хоч сьогодні, в день Великого досліду! Ти у віварій, Борисе?

Борис кивнув і пішов довгим білим коридором. Відчинив двері з літерою V.

То було відділення віварію. Тут у клітках жили всякі потвори: кішки без вух, пацюки з двома хвостами, собаки на тремтячих лапах, лисі кролики…

Борис сумно дивився на них. Поки що «колекція» потворних створінь усе ще поповнювалася. Цей віварій ніби ілюстрував помилки вчених, безглузді випадковості, які все ще не можна було передбачити. Правда, відтоді, як в лабораторії з’явився РІК — реєстратор інформації системи Кондайга, — потвор набагато зменшилося. Однак дослідів на людях, навіть безнадійно хворих, не можна було починати. А втім, сьогоднішній Великий дослід може багато що змінити…

Борис намітив кілька кроликів і чотирьох собак. Якщо вони перетворяться на нормальних тварин, тоді…

Він подумав: «Ось ми готуємо зброю проти хвороб, можливо, наймогутнішу, що досі знало людство. За її допомогою ми зможемо в разі потреби змінювати спадковість, відновлювати норму, створювати нові види тварин і рослин. Але ми чомусь рідко думаємо про те велике, що стоїть за нашою буденною роботою. А якби думали частіше? Допомогло б це нам чи завадило?»

Він уявив собі виснажених хворобою людей, калік, що сподіваються зцілитися, або таких, що вже втратили надію на це, горе матері, у якої дитя-каліка; відчай людини, що захворіла з вини свого предка…

Позаду почулися важкі кроки препаратора.

— Приготуйте для досліду оцих, — сказав Борис, вказуючи на тварин.

Він знову повернувся в лабораторію. Євген, весело жартуючи з лаборантками, видзвонював пробірками. Сьогодні його важка артилерія — ультразвукові апарати, колонки для електрофореза, суперцентрифуги — була «безробітна».

Борис присунув до себе одну колбу й помішав у ній скляною паличкою, намотуючи на неї білі липучі нитки. Потім треба було зняти їх і далі вивчати. Це була його буденна робота. Та іноді Борис давав волю своїй уяві.

«Як тісно пов’язана фантазія з реальністю! — думав він. — Варто правильно збагнути фантастичне, і ти вже уявляєш його здійсненним. І з другого боку, глянеш пильніше на реальність — і вражаєшся з її фантастичності».

Борис дивився на білі нитки, що намотувалися на паличку. Це була дезоксирибонуклеїнова кислота ДНК. Три літери, якими рябіли підручники з генетики, означали сум або надію, страждання або радість, бо в ДНК, в побудові її молекул, закладено початок і програму тих дивних перетворень, що призводять до утворення індивідуальних рис, особливостей живого організму. З ДНК пов’язані колір очей, профіль, форма ноги і те, що називають схильністю до тієї чи іншої хвороби, а інколи й сама хвороба — потворність, розм’якшення кісток, глухота, сліпота, безумство.

Тож хіба не фантастично те, що цю могутню й грізну речовину він, Борис, та його товариші штучно добувають у колбах, намотують на скляні палички, змінюють відповідно до своїх задумів?

Ось і ДНК, яку він зараз намотує на паличку, штучно змінена. Вона повинна стимулювати в лисих кроликів ріст шерсті й припинити тремтіння ніг у собаки-потвори. Вона повинна привести в норму ДНК, що є в клітинах цих тварин. Якщо дослід вдасться, можна буде перейти до лікування людей.

Борис зняв ДНК із скляної полички й поніс до РІКа. Увімкнув аналізатор. У віконці спалахнула зубчаста червона лінія, задана програмою. За нею проходила стрічка реєстратора. Здавалося, ніби зубці збігаються. Та Борис знав, що, коли він подивиться фотознімки, на них буде видно невеликі відхилення.

Він важко зітхнув: «Без неточностей не обійтися. Ми завжди наближаємося до ідеалу і ніколи не досягаємо його. Треба вдовольнятися „можливим“».

До лабораторії зайшов професор Ростислав Ілліч, — високий, сивий, по-юнацькому гнучкий. Він підійшов до Бориса і сказав, звертаючись до всіх:

— Будемо вводити тваринам основну порцію. А Борис Євгенович тим часом перевірить і підготує додаткову дозу.

…Минуло кілька тижнів. До першого відділення віварію всі лаборанти ходили по кілька разів на день. Дехто вже помічав у піддослідних тварин зміни, і саме ті, яких прагнули. В лабораторії запанував особливий настрій, мішанина урочистості й нетерпіння.

І раптом загинули два кролики. Чому? З’ясувати причину не щастило. У ті дні Ростислав Ілліч та Борис ходили з червоними від безсоння очима. Часто бився лабораторний посуд, але не «на щастя».

Біля самого входу до віварію Борис зустрів Євгена.

— Слухай, Бориско, — по-змовницькому зашепотів той. — Давай сьогодні ушиємося трохи раніше. У «Комсомольці» йде нова комедія.

Борис не відповів нічого. Та од Євгена не відчепишся.

— Кажуть, така смішна…

Борис скипів:

— Як ти можеш… зараз?..

Він зайшов до віварію. Ще два кролі мали поганий вигляд. Зате на решті помітно відростала шерсть.

Він дивився на них і вкотре бачив перед собою змучених безнадією людей, що вже не вірили ні в яке зцілення… Його роздуми урвав Євгенів голос:

— Дозвольте поцікавитися, які геніальні думки збирається вихлюпнути ваш мозок?

Борис навіть сполотнів од люті. Та обернувся до Євгена і, стримуючись, спокійно мовив:

— Розумієш, я думав про те, що ми вже на підступах до істини, а тим часом до неї далеко й усе ще гинуть люди. І в яких муках! Ти уявляєш, що таке розм’якшення кісток або природжений ідіотизм?..

Євген ворухнув бровами, очевидно, хотів і на цей раз одбутися жартом, та раптом спохмурнів:

— У сусідки — дівчинка. Вісім років, а не говорить ні слова. Очі розумні, і часто — біль у них… — І далі, немов докоряючи, додав: — Могли б ми залишатися години на дві після роботи… Щоб роботу підігнати…

Тут мимохіть посміхнувся Борис: інші з часом змінюються, робляться стриманіші, а цей такий, яким був у інституті. Завжди у полоні настроїв, хапається то за одне, то за друге.

Він пішов до лабораторії і поринув у роботу. Через кілька хвилин над самим вухом пролунав змовницький шепіт:

— Ну то що, старий, гайнемо в кіно?

Хелло, Х’ю!

Х’юллет оглянувся. Він так і знав: там, позаду, крізь прочинені двері протиснувся сухий, як тараня, у потертому піджачку сер Рональд Тайн — один з найвпливовіших учених, який успішно поєднував і хитрість маклера, і точний розрахунок математика, і фантазію поета.

Тайн обійшов довкола аналізатора і зазирнув Х’юллетові в очі.

— Ми з вами давно знаємо один одного, Х’ю, і можемо говорити відверто, — мовив він.

Кондайг розумів, чого прийшов Рональд. Він міг би переказати все, що збирається сказати професор, з усіма «гм-м», «так би мовити», «нічого не вдієш». Відчував, що Тайну важко сказати про мету свого приходу, і допоміг йому:

— На час моєї відсутності роботу можна передати Хакслі. Він тямущий хлопець, упорається.

— Упорається. А ви підлікуйтеся, відпочиньте…

Останні слова Тайна Х’юллет пропустив повз вуха. На його місці він казав би те саме. Замість того, щоб заперечувати, діловито перелічив:

— Записи й схеми для Хакслі в ящиках номер один і номер два. У ящику номер три — матеріали для вас.

Він важко підвівся з крісла, подав руку. Його тінь із втягнутою в плечі головою здавалася горбатою.

— Ото й усе. Прощавайте, Рон…

Тайн краєчком ока бачив збайдужіле обличчя Кондайга. Рот його скривився ще більше, куточки губ стомлено опустились.

— Одужуйте, Х’ю, ми вас провідуватимемо, — поспіхом сказав професор і вийшов з кабінету.

«Може, він хоче попрощатися з своїми реєстраторами? — подумав Тайн. — З речами часом ми розлучаємося важче, ніж з людьми…»

Х’юллет постояв якусь мить, втупившись у реєстратор. Може, хвороба дрімала в ньому, а виснажлива робота, напружені дні і ночі, перевтома були поштовхом до її пробудження. А втім, яка різниця?..

Тупий біль у потилиці посилився і розплився до скронь, охоплюючи голову обручем.

Лікар сказав тоді: «Видива не мають стосунку до роботи». Згодом, коли почалися приступи, він виніс вирок: «У вас феноменальне, надзвичайно рідкісне захворювання, схоже на епілепсію й на деякі інші циклічні психози». І, мабуть, для певності, запитав: «У вашій родині не було алкоголіків?»

— А наркомани не підходять? — понуро пожартував Х’юллет.

Перед ним одразу ж постало обличчя витонченого велета, людини, на яку він був схожий і цим дуже пишався. Тоді він ще не знав усього. А коли припадки почастішали, прочитав кілька книг з психіатрії і довідався, що на нього чекає. Виявляється, і кошмарні видіння мали наукову назву…

Х’юллет висунув шухлядку, розгорнув пакетик з препаратом, куди входив люмінал. Відчув гіркоту на язиці, проковтнув таблетку не запиваючи.

Через кілька хвилин можна буде йти додому, не боячись, що припадок трапиться десь по дорозі. Він оглянув лабораторію, затримав погляд на реєстраторі — до кінця з’ясувати природу хвилі вже не пощастить. Лишалося надто мало часу — куций відрізок, поділений кількома припадками, за якими стояли смерть або безумство.

Х’юллету хотілося вхопити щось важке й розбити цей проклятий приймач, через який він виснажив свій мозок. Скільки дорогих хвилин і годин віддав йому!.. Він боляче прикусив губу. Він боявся вгадати личко свого сина, таке схоже на його лице. Інші передають своїм дітям гарну пам’ять, залізне здоров’я, волю, так необхідну, щоб вижити в жорстокому, безпощадному суспільстві. «А я передав Кенові своє прокляття, що зробить його безпорадним. Але ж я не знав… — намагався виправдатися сам перед собою. — Я й не міг знати… Крім того, зовсім не обов’язково, щоб у мого сина проявилося все це… Він може не успадкувати хвороби. І навіть успадкувавши схильність, може не захворіти. Якщо ростиме й житиме спокійно, без психічних травм… А хто з нас живе спокійно, без травм у цьому світі?..» — обірвав він себе, і ясно-ясно перед ним постало обличчя сина з ямочками на щічках. Права половина личка була помітно більша за ліву. «Асиметричне, диспластичне», — пригадалися слова з підручника психіатрії. Він завмер від жаху.

Що робити? Як урятувати сина? Позбавити його життя, поки він ще крихітка. Здається, це єдиний вихід. Так робили у Спарті з хворобливими дітьми, з каліками.

Він одганяв від себе страшну думку, але вона не відступала. Він боявся дивитись на реєстратор, боявся, що зараз кинеться на нього, розіб’є вдрузки клятий апарат, що записує інформацію з Всесвіту. Якби знаття, над чим треба працювати, як жити! Якби знаття…

Х’юллет Кондайг повільно вийшов із свого кабінету, сухо попрощався з лаборантами, зачинив за собою двері.

Він зайшов до автобуса, купив квитка у хлопчика-кондуктора й піднявся на другий поверх — там дозволялося курити. Попихкуючи люлькою, Х’юллет роздивлявся подорожніх. Майже всі вони уткнулися в газети. Х’юллет також зазирнув у газету, яку тримав сусіда. Кинулися у вічі великі заголовки: «Нова загроза на Близькому Сході», «Нові атомні бомбосховища фірми Уоррен».

«Ось маєш і це на додачу!.. — невесело подумав він. — Та хіба на цій божевільній планеті можна бути нормальним?»

Ще здалеку, за два квартали, він побачив над Пікаділлі величезну світлову рекламу — голову малюка, що блимав очима. Він ніби розглядав натовп, оцінював — чого можна сподіватися від цих людей.

Х’юллет вийшов з автобуса на майдані, перейшов площу й повернув на довгу звивисту вулицю. Реклам і вітрин поступово меншало. Починався район Сохо — притулок художників, поетів, квартали мебльованих квартир. Тут у сквериках прогулювалися бабусі й матері, тримаючи на шлейках малюків. У басейні фонтана мила свої коси плакуча верба. На яскраво-зелених газонах повсідалися юнаки й дівчата.

Х’юллет всіляко зволікав повернення додому. Він боявся нав’язливого рішення, що зріло в ньому як єдиний порятунок для сина. Треба було загасити іскру цієї божевільної думки, поки вона не спалахнула полум’ям і не спалила його волі. Виграти час!

Навпроти побачив добре знайому вивіску кав’ярні — кухоль з чорним пивом-гінес і грубо намальована назва: «Залізний кінь». Х’юллет увійшов, замовив собі пиво й біфштекс. Поряд, за сусіднім столиком, сиділо двоє моряків, уже напідпитку. На товстих коричневих шиях виднілися білі смуги.

Ця кав’ярня стоїть тут сто п’ятдесят років. Сюди заходив його дід…

І несподівано, хоч як Х’юллет кріпився, небезпечні думки прорвали загату й затопили його мозок. Він побачив те, чого боявся, — свого діда, таким, яким бачив його востаннє — з розкуйовдженою сивою чуприною, брудного, з піною на губах. Він виривався з рук дебелих санітарів… І ця доля за сліпими, жорстокими законами природи чекає на Х’юллета і, можливо, на його сина.

Кондайг захлинувся від зненависті. Перед його очима пропливало, як дід бавиться з ним, гойдає на колінах, підкидає високо вгору… А ось дід у китайській курильні опію… Він напівлежить на циновці, райські видіння пропливать у його затуманеній голові. А потім повертається до рідної Англії, до нареченої. У валізі, поряд з награбованим золотом, лежать кульки з дурманною отрутою і дві трубки. Звичайно, йому й на думку не спадає, що він передасть свою отруєну опієм кров та порушену структуру нервових клітин синові, онукові. І ось народжується в цього онука дитя — з батьковим носом, з ласкавими материними очима, з прадідовим підборіддям і…

А якщо це дитя потрапить у ті самі умови, у хворий, божевільний світ? «Залізний кінь» повезе його тією самою дорогою…

Х’юллет відсунув їжу, кинув на стіл монету й квапливо вийшов на вулицю. У голові наче жорна оберталися.

Ми залишаємо нащадкам отруєні наркотиками та алкоголем клітини; отруєні забобонами закони; свої незакінчені справи, у яких більше помилок, аніж істини; свої нездійсненні надії, які можуть мати згубний кінець.

Похитуючись, Х’юллет піднявся дерев’яними сходами. Зупинився перед дверима. Йому лячно було заходити, боявся, що як тільки побачить малюка, то знову з туману, який оповив його мозок, спливе той фатальний намір…

Х’юллет проковтнув одразу дві таблетки. Подзвонив. Двері відчинила Еммі — тоненька, свіжа, як вечірня квітка. Над маленьким смаглявим чолом — хвиля білого фарбованого волосся.

— Ти затримався, Х’ю. Що сталося?

— У чоловіків не питають про це, щоб не примушувати їх брехати, — спробував пожартувати він, пройшов у кімнату й сів біля каміна.

Еммі щипчиками взяла кілька шматочків хліба й заходилася готувати грінки до вечірньої кави.

— Чому ти не йдеш глянути до Кена? — спитала вона.

— Через кілька днів я лягаю в психіатричну лікарню, адже ти знаєш, — спохмурнівши, відповів він.

Кондайг відчув, як почастішало її дихання. Потім вона на мить затамувала подих і мовила спокійно, впевнено:

— Тебе вилікують. Ти сам про це знаєш.

Він мовчав. Еммі вміла не вірити в те, у що їй не хотілося вірити, і зберігати надію. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним усе кінчено… Він чекав, щоб вона пішла. Тиша робилася крихкою, сипучою, як просохлий порох…

Мабуть, Еммі відчула його бажання. Вона жалібно попросила:

— Глянь на мене, Х’ю. Ти тільки глянь…

Він через силу повернув до неї обличчя з нерухомими зміщеними зіницями неправильної форми, схожими на два вузлики. Але й тепер у глибині його очей жевріла невситима цікавість, ніби він спостерігав себе збоку й очікував, що з цим, тепер стороннім для нього чоловіком далі коїтиметься.

Вона помітила те й тихо, заспокійливо мовила:

— Ти справжній учений, Х’ю…

Він усміхнувся на одну тільки мить, і Еммі підійшла до нього ближче. Хтозна-чому він раптом заспівав дитячу пісеньку «Ти будеш ученим, Джонні». Еммі усміхнулась.

— Я співала подумки, а ти підхопив.

Він подумав про нейтринне випромінювання, яке принесло її пісеньку, і чомусь захотілося, щоб ці невидимі промені можна було помацати і щоб вони були такі ж м’які й шовковисті, як волосся Еммі чи шкіра Кена.

Цей стан тривав якусь мить, але він одразу ж узяв себе в руки, опанував. «Не розкисай! — сказав він собі. — Бо тебе обплутає оманлива надія, і ти наробиш дурниць, на які не маєш права».

Та тримався недовго. У його хворому мозку замиготіли фантастичні видіння: через прірви й безодні невидимими нитками потяглися нейтринні потоки, з’єднуючи людей, каміння, левів, риб, океан, зірки, зоряні системи…

Він подумав: «Я зв’язаний з людьми лише цими потоками та клятою хворобою, приступами безумства…»

Раптом йому уявився гинучий світ — вирують води, падають багряні хмари, злітають дерева й уламки будинків. Кінець усьому живому на планеті. Залишаться тільки реєстратор, захований у глибокому підземеллі, фіолетовий промінь, що виламується на мерехтливому екрані, та безконечна стрічка із записом варіантів усього, що існувало.

Голова Х’юллетові розламувалась. Він збагнув, що на нього насувається неминуче, що припадка не відвернути. Нестримна лють охопила його. Що робить тут ця жінка? Чому кричить дитина, яка не повинна була народитися?!

Еммі помітила його судорожно стиснуті кулаки… Їй зробилося моторошно…

Борис повернув регулятор, і центрифуга заспівала. У віконці він побачив криву осідання молекул.

Мимохідь глянув на Євгена. Останні кілька днів той був незвичайно серйозний. Часом його губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою.

Борисів погляд зустрівся з Євгеновим.

— Мені треба поговорити з тобою і з професором, — несподівано мовив Євген. — Ходімо до нього негайно…

Борис знизав плечима, але пішов за товаришем.

«Цікаво, — міркував він, — що скаже цей навіжений».

Коли професор бачив Євгена, то ставав підкреслено офіційним і прибирав вигляду вкрай зайнятої людини. Між ними останнім часом зіпсувалися стосунки. Річ у тім, що Євгена нещодавно хотіли забрати до іншої лабораторії, але той відмовився переходити, і професор лишився незадоволений з Євгенової впертості. І на цей раз він прибрав начальницького вигляду, офіційно сказав:

— Викладайте, що там у вас, тільки швидше й точніше.

Але тон Ростислава Ілліча та вираз його обличчя не подіяли на Євгена. Він сів ближче до професора й почав:

— Оце я останніми днями думаю, що ми робимо в лабораторії? Ми беремо інформацію, закладену в ДНК, і відтворюємо її в матеріалі. Але як це робимо? Ми ніби накладаємо на папір картонні фігурки й намагаємося вирізати копії. І гадаємо, що не відхиляємось від зразка?.. Отож бо й ні! Тремтіння руки, товщина ножиць, нерівність картону призведуть до того, що ми не лише не зможемо зробити точні копії, а й зіпсуємо самий зразок. Навіть наше втручання в інформацію, наше користування нею не обходиться без наслідків. Беручи в руки картон, ми вже стискаємо його і мнемо пальцями…

Ростислав Ілліч узяв ручку, маючи намір продовжувати свою роботу. Це був єдиний спосіб примусити Євгена перейти до суті.

— Треба зробити так, щоб якомога менше втручатися в цей процес, — нарешті схаменувся Євген. — І в нас є вихід.

Він глянув у байдуже професорове лице і випалив:

— РІК! Ми підберемо зразки ДНК й запишемо інформацію на стрічку за допомогою нейтринного випромінювання. Потім через підсилювач передамо його на розчин. Я певен (він завжди казав «певен» там, де другий сказав би «можливо»), що нейтринні потоки самі перебудують розчин у відповідності до закладеної в них інформації! Інформація відтворить себе в матеріалі подібно до того, як на магнітофоні відтворюється звукозапис. І дуже швидко!

— Але… — почав Борис.

— Звичайно, це вимагає перевірки й додаткової роботи, — перебив Євген. — Але ж принцип нейтринного підсилювача вже розроблений. Є в нас і відповідні лабораторії. Я берусь про все домовитись.

Ростислав Ілліч дивився на Бориса, і той розумів, що це означає.

— Гаразд, Євгене Григоровичу, — мовив нарешті професор, — ви спробуєте, а Борис Євгенович вам допоможе. Якщо доб’єтеся успіху, переключимо на цю справу всю лабораторію.

Борис не висловив ні свого захоплення, ні осуду, бо знав наперед, що буде. Євген видаватиме ідеї, а він — працюватиме. Після кількох невдач Євген переключиться на інше. Роботу ж доведеться продовжувати йому. А коли прохлюпнуться перші успіхи, якщо такі будуть, Євген повернеться й знову жонглюватиме ідеями, як блискавками. А він, Борис, подумки захоплюватиметься ним і дивуватиметься, як цьому шибеникові приходять в голову чудові ідеї.

…Х’юллет кусав губи, намагаючись вгамувати лють.

Раптом хтось його покликав:

— Х’юллет Кондайг…

Він дико озирнувся по кімнаті.

— …Система Кондайга, — знову почув він і тут збагнув, — голос линув з радіоприймача.

…Отже, дванадцять років тому в Парижі фізик Мішель Фансон сконструював апарат для приймання та реєстрації потоків нейтрино. Його вдосконалив англійський фізик Х’юллет Кондайг. Кондайгові пощастило встановити, що нейтринні потоки несуть інформацію про все, що відбувається у Всесвіті. А спадковість — це також інформація, яка передається від предків нащадкам. І ось тепер за допомогою реєстратора системи Кондайга в лабораторії радянського професора Ростислава Ілліча Альдіна під керівництвом молодих науковців Євгена Ірміна та Бориса Костовського група генетиків розробила ефективний метод лікування спадкових захворювань.

Х’юллет слухав, не сміючи перевести подих. Якийсь м’який вогник розгорявся в його мозку і розсіював морок. Тягар спадав по тому, як він усвідомлював слова диктора.

Біля нього була його Еммі. Груди Х’юллета розпирала радість. Хотілося бігти, куди очі бачать, кричати: «Ось що я зробив!» Він ніколи не був такий щасливий і розгублений, як зараз. Дивувався: «Невже це я? Я, Мішель і вони, ці молоді? Невже ми створили чудо?»

РІК! Його РІК! Він уявляв його місточком — од Мішеля до нього, а від нього — до тих, хто зумів використати апарат для боротьби за життя.

— Х’ю! Х’ю!.. — радісно шепотіла Еммі.

Він пригорнув її, мовив:

— Я зараз прийду. Це треба відсвяткувати.

Йому хотілося побути на самоті, прийти до тямку.

Х’юллет вийшов у бузковий вечірній туман. Вдалині, над дахами будівель, палала зірниця реклам. Там розважалася Пікаділлі.

Він пішов у бік зірниці. Якийсь старий трапився назустріч. Х’юллет спитав його:

— Ви чули радіо?

Старий налякано закліпав:

— Війна?

Х’юллеї нетерпляче насупився:

— Лікування спадкових хвороб…

— А-а, — полегшено зітхнув старий. — Дякувати богу, що не війна…

І щез у тумані…

Ця зустріч трохи охолодила Х’юллета. Він повернув до лавки, але вона була зачинена. До «Залізного коня» заходити не хотілося, і він рушив далі, до ресторану, що був неподалік од Пікаділлі.

Звідкілясь випірнув гурт молодих людей — кілька юнаків і дівчат. Вони співали й цілувалися.

Х’юллет дивився на них і усміхався. Він думав про тих, у Росії…

Море вирує в нас

Біля гранітної пристані пришвартувалося судно Академії наук «Пошук». Команда драїла палуби, начищала до сліпучого блиску мідь, мила ілюмінатори. Чекали нового капітана, Михайла Чумака, онука легендарного морехода Василя Чумака.

Найбільше хвилювався помічник капітана Вадим Торканюк. Він кінчав з Михайлом училище, відтоді минуло шість років, і за цей час вони ні разу не бачились. Ще в училищі старі мореходи покладали на Михайла великі надії. А після випуску хлопець не забарився показати себе: через рік уже був помічником капітана на досить чималому судні, а через два чи три роки вже ходив на ньому капітаном. Надзвичайний злет! Казали, у свого діда і пішов! Потім Михайло тяжко захворів. Коли ж видужав, то працював в управлінні Північного морського шляху. І тепер Вадим радів, що Чумак повертається на море і вони плаватимуть разом.

Вадим перший помітив на причалі високого худорлявого чоловіка в капітанському кітелі, угадав його широку ходу і подав команду. Моряки вишикувалися на палубі. Чоловік у кітелі легко вибіг по трапу. Вадим впізнавав і не впізнавав свого товариша. Це було обличчя Михайла Чумака, але якесь коричневе, жорстке, майже безброве, з безбарвними губами. Чумак виглядав набагато старішим, як на свої роки.

Капітан привітався з командою і пройшов у супроводі Вадима до капітанської каюти. Скинув кашкета. Сивина білою пеленою вкрила його чуба. «Так, посріблила тебе хвороба», — подумав Вадим.

— З вас і розпочнемо знайомство з командою «Пошуку». Розповідайте про себе, — запропонував Михайло Чумак.

Вадим розгубився. Давній приятель не впізнав його. Невже хвороба відібрала в Чумака пам’ять?

Помічник капітана опустив очі, побоюючись виказати свої почуття. Він вирішив обережно нагадати капітанові про минуле. Може, все-таки згадає? Запитав:

— Ви закінчили Одеське училище?

— Так, — байдуже відповів капітан, не дивлячись на Вадима.

І той зрозумів, що Михайло забув його. Третину життя хвороба викреслила з свідомості. Але тоді вона перекреслила й досвід? Як же поведе Михайло судно в такий небезпечний рейс? Як могли призначити його в такому стані на «Пошук»?

Помічник звів на свого начальника погляд і, зрозумівши, що той чекає розповіді, почав:

— Народився я тисяча дев’ятсот тридцятого року поблизу Вінниці, в селі. Батько — колгоспник. У дитинстві мріяв про море. Мріяв гаряче, будував плоти, не раз топився на озері. Після середньої школи поїхав до дядька в Крим. Там працював на риболовецькій флотилії. Потім учився в морехідному…

— Яке закінчили?

— Одеське…

Капітанове обличчя напружилося.

— У якому році?

— У тому, що й ви…

Чумак пильно подивився на Вадима.

— Ви мене знали?

— Так. Багато чув про вас. Я в паралельній групі вчився. Але тільки на останньому курсі, — збрехав Вадим. — Я до Одеси з Ленінграда перевівся. А останній рік — більше на практиці. Отож ви й не пам’ятаєте мене…

Вадимові здалося, що Чумак полегшено зітхнув.

«Пошук» вирушив у небезпечний рейс до бухти «Мовчання». На ньому була наукова експедиція гідробіологів та біохіміків. У підводних печерах бухти Мовчання ростуть цікаві види синіх водоростей, яких немає більше ніде. Шлях до бухти пролягав через вузькі проходи поміж скель та гострих рифів. Тільки досвідчений капітан міг провести судно таким шляхом.

Перед відплиттям начальник пароплавства викликав Вадима Торканюка. Вадим пов’язував цей виклик з призначенням на їхній корабель Чумака і не помилився.

— Ви знаєте, що товариш Чумак переніс тяжку хворобу? — спитав начальник, пароплавства і, діставши ствердну відповідь, вів далі: — Ви повинні бути завжди поруч з ним. Якщо його вказівки викличуть у вас сумнів, перевірте їх. Але капітан не повинен нічого помічати. Зрозуміло? Ми не могли відмовити товаришеві Чумаку в його проханні повернутися на море. Але обережність тут не зашкодить…

— Я не розумію, як можна було призначати капітаном на «Пошук» хвору людину, — висловив своє зауваження і водночас невдоволення Вадим.

Начальник пароплавства нічого не відповів. Зате в свою чергу запитав:

— Здається, ви знали товариша Чумака?

— Ми разом кінчали морехідне училище.

— І як він тепер вам здався?

— Він втратив пам’ять і дуже постарів.

— Он як? Постарів, кажете? — якось непевно, навіть загадково мовив начальник…

Незабаром помічник капітана переконався, що хоча Чумак і забув своїх давніх товаришів, та все, що стосувалося морського фаху, знав чудово. Особливо Вадима дивували Чумакові знання морської історії. А про 1905 рік, про панцерник «Потёмкин» Михайло розповідав так жваво, що здавалося, ніби сам був очевидцем тих подій.

«Дід йому розповідав», — здогадався Вадим. Пригадалися перекази про Василя Чумака, в яких правда переплелася з легендою. Михайлів дід, Василь Чумак, пішов у море тринадцятилітнім юнгою, плавав на героїчному «Потёмкине», сидів у в’язниці. У громадянську воював з біляками. Якось його, пораненого, схопили вороги й повели розстрілювати на берег моря. Набігали хвилі, злизували з каміння кров, і Василь Чумак із зв’язаними руками, не чекаючи пострілу, стрибнув у море. Як не зачепили кулі, важко навіть повірити. Хвилі винесли й поклали його на пісок кілометрів за два від місця страти. А незабаром Василь з’явився під Миколаєвом на чолі партизанського загону. Через півроку його схопили в Одесі французькі окупанти. І знову розстріл, і знову ласкаві хвилі винесли на круги життя.

Після громадянської закінчив морську школу і став командиром міноносця «Стрімкий»…

Перед Великою Вітчизняною війною йому виповнилося шістдесят один. Та не залишив свого міноносця. Так і провоював на ньому до дня Перемоги. Вже по війні, десь через два роки, хвороба старості прикувала Василя до ліжка. Кілька років пролежав він, а коли одужав, лікарі заборонили йому працювати. Одесити часто бачили на Приморському бульварі сивоголового моряка. Він ледве ступав. Іноді поруч із старим ішов юнак у морській формі. То був Михайло Чумак, курсант морехідного училища…

Дідова слава нелегко обходилася Михайлові. Успіхів не помічали — онук потьомкінця бути іншим не може! — а за кожну похибку стягували вдвічі. І Михайло завжди був першим. Таким він лишався і коли закінчив училище. Та враз навалилась хвороба…

…«Пошук» уже давно йшов у відкрите море, маючи на борту, крім команди, двох докторів та трьох кандидатів наук, водолазів і лаборантів з невеликою похідною лабораторією. До капітанського містка часто долинала палка суперечка науковців. Іноді така мудра, що матроси тільки переморгувалися.

— Часом нам здається, що тверда земля — це щось реальніше, ніж море, яке вічно рухається і вічно змінюється, — говорив один учений. — А насправді море, а не земля, — сутність світу. Та й земля тільки здається нам застиглою, але ж і вона схожа на море, тільки її хвилі стійкіші у часі…

Капітан слухав ученого й дивився на море. Воно зітхало, повільно напружуючи м’язи-хвилі. І від того голосу моря капітан випрямлявся, начебто аж зморшки сходили з його лиця, в очах спалахували іскорки, на щоках займався рум’янець. Він знову відчував свіжий вітер, гострі крила чайок і п’янкий запах морської води. На думку приходили читані колись у книжках слова, які тепер чомусь здавалися своїми, власними, вихлюпнуті самим серцем:

На третю добу плавання стався дивний випадок. О першій годині ночі вахтовому треба було розбудити капітана. Він постукав у двері каюти, і тієї ж миті з-за дверей чужий, старечий голос прошамкотів:

— Хто там?

Вахтовий вирішив, що до Чумака завітав на гостину старий професор, начальник експедиції. Він відповів:

— Мені треба капітана.

За дверима почувся шерех, брязнуло розбите скло. Вахтовий чекав. Шерех повторився, і все затихло. Минуло хвилин сім. Вахтовий знову постукав у двері. На цей раз ніхто не відповів. Наляканий матрос розбудив Вадима. Удвох вони підійшли до капітанської каюти. Двері відчинилися. Чумак стояв на порозі. Позад нього на підлозі блищали скалки розбитої склянки. Капітан у каюті був сам.

— Що сталося? — різко запитав він.

— Справа по борту вогні міста. Ви просили розбудити вас.

— А чому розбудили помічника?

— Мені здалося, що у вас хтось чужий, — розгубився матрос. — І ви довго не відчиняли…

— Ви помилилися, — сказав капітан. — Можете йти.

Уранці капітан вийшов на палубу з перев’язаною щокою. Він перехопив пильний погляд свого помічника і пробурчав ніби сам до себе:

— Зуби болять…

Його коричневе від смаги обличчя пересмикувалося від нестерпного болю.

Спускаючись у машинне відділення, Вадим ненароком зустрів там корабельного лікаря і сказав, що в капітана розболілися зуби. Лікар пішов по інструменти та ліки, а Вадим повернувся до Чумака. Невдовзі прийшов лікар з металевою коробочкою в руці.

— Михайле Никодимовичу, — звернувся лікар, підходячи до капітана. — Я чув, що у вас болять зуби. Ходімо в каюту, я огляну вас.

Щось схоже на острах промайнуло на обличчі капітана. Він навіть відступив од лікаря. Та одразу ж опанував себе і посміхнувся:

— Біль відступає…

— Але оглянути зуби не завадить, — наполягав лікар.

Капітан відійшов убік, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Лікар здивовано стенув плечима, глянув на капітана, на Вадима — і пішов геть, ображений.

Суворе Чумакове обличчя повернулося до Вадима:

— Не варто турбувати лікаря через такі дрібниці.

Він не вважав за потрібне щось пояснювати. Стояв на містку — зосереджений, заглиблений у себе — і думав про дику невідповідність у житті: у грудях клекоче молодечий дух, а кволе тіло ні на що не здатне…

Це були сумні думки, але голова капітанова чомусь підводилася гордо і обличчя світлішало…

Що ближче підходив «Пошук» до бухти Мовчання, то більше непокоївся Вадим. Дивні речі, які він помітив у поведінці капітана, дуже насторожували. Може, це наслідок хвороби. Якщо пам’ять не повернулася до Чумака, то чи зможе він провести судно крізь вузький стрімчастий прохід?

Море ставало дедалі бурхливішим. Воно з розгону важко вдаряло хвилями в борти, наче мішками з піском.

Почалися рифи. У білій піні вони зводилися з морських глибин, як зуби. «Пошук» весь час вибирав собі шлях.

Капітан час від часу підносив до очей морський бінокль і помолоділим дзвінким голосом подавав команди. Вадим дивувався з точності і чіткості його команд.

«Пошук» зайшов у вузький прохід між стрімчаками. Варто було відхилитися від заданого в лоції курсу на десяту частку градуса, щоб наткнутися на підводний виступ. Вадим сподівався, що капітан проситиме, щоб подали йому карту. Але Чумак вів судно по пам’яті, впевнено. Іноді бігцем позирав на прилади, перевіряючи себе, і усмішка розтуляла його обвітрені губи. Ось просто перед носом виросла сіра стіна, насунулася майже впритул, нависла над палубою. Було ясно видно дрібні тріщинки, жмутки моху.

Чумак був спокійний. Він подав команду, і ніс судна пройшов упритул виступу скелі. Вадим прислухався до чіткого голосу капітана і думав, що так командують військові моряки, а Михайло Чумак ніколи не служив у військовому флоті.

Минуло ще кілька крутих заворотів, і несподівано перед моряками відкрилася дзеркальна бухта, сповнена синьої тиші. Легкі хмарини нерухомо зависли над зеленими крутолобими горами. Прозорий туман огортав воду, рівну й тиху, як скло.

Прибувши до бухти Мовчання, експедиція розгорнула роботу. Водолази дісталися до підводних печер. Повз них пропливали ілюміновані риби. Деякі мали на голові «прожектори». У них стріляли з підводних рушниць. Вражена стрілою, риба гасила свої «ліхтарі», ставала невидимою, та пізно. Разом з іншими глибоководними вона потрапляла на палубу. Тут, при денному світлі, вигляд в неї був зовсім не святковий. Ілюміноване диво перетворювалося на звичайну сіру рибинку. Учені часто сперечалися.

— Скільки років цій рибі? — питав професор свого колегу. — Двісті? П’ятсот? Гляньте, яка сила, як вона рветься із сітки! А ось я, людина, цар природи, розпоряджаюся її життям, а сам живу вдесятеро менше. Хіба не парадокс?

— Що ж, нічого дивного, — спокійно зауважив другий науковець, — особливості будови риб, винятково сприятливе середовище…

Він обплутав рибу проводами, що тяглися від приладу, і, дивлячись на шкалу, промовив:

— А втім, і ваша «могутня» риба старіє. Зовні цього не скажеш, але її електричний заряд уже вчетверо менший, ніж у молодої. Електрична ж нейтральність живого організму — це, вважай, його смерть. Отже, в основі обміну речовин — обмін енергії. Тільки оволодівши цими процесами, людина стане по-справжньому могутньою і зможе подовжувати своє життя безконечно.

Через півтора тижні, закінчивши роботу, експедиція залишила бухту Мовчання. «Пошук» вирушив до рідного порту.

Вадим дивився на високу постать капітана і не витримав, у розмові спитав:

— А ви мене так і не впізнали?

Чумак похитав головою. І якусь мить подумавши, додав:

— Облишмо цю розмову до Одеси.

У порту експедицію зустрів сам начальник управління пароплавства. Поряд з ним стояло кілька чоловік у цивільному. Тільки-но спустили трап і капітан зійшов на берег, вони оточили його, про щось жваво розпитуючи, потім кудись повели. Чумак повернувся через кілька годин. Вадим терпляче ждав. Він не нагадував капітанові про його обіцянку. Чумак сам згадав про неї.

Він запросив Вадима прогулятися по набережній. Біля триповерхового будинку вони зупинилися, сіли на лаву.

— Уважно придивіться до людей, що заходять до цього будинку, — сказав Чумак.

Вадим придивлявся до кожного. Переважно то були зовсім літні люди, декого з них вели діти.

Особливо запам’ятався один старий — згорблений, але з гарним мужнім, густо по-мереженим зморшками обличчям. Видно, він прожив бурхливе життя. Обличчя те промовляло, що не вгамувалися бурі в душі цієї літньої людини, що вони могли б війнути з новою силою, якби сміливий мудрець зумів повернути молодість тілу…

— А тепер прощавайте, — сказав Чумак. — І зустрінемося отут через вісім днів о дев’ятій ранку. Не забудете?

Останніх слів можна було б і не говорити.

Вадим спізнювався на дві хвилини. Це небагато, але для людини, яка звикла до точності, неприємно. Таксі застряло в «пробці» біля площі, потім довелося плестись у хвості молоковоза.

Під’їжджаючи до місця зустрічі, Вадим уже крізь віконце машини побачив капітана. Поруч з ним сидів другий моряк. Вони про щось жваво розмовляли. Вадим вискочив з машини і поспішив до них.

Той, що розмовляв з Чумаком, на цей час повернувся у Вадимів бік. Вадим зупинився. Серце калатало. Перед ним був двійник капітана, тільки на вигляд молодший. Двійник підвівся, простяг руку:

— Здоров Вадиме. Здрастуй, друже! Впізнаєш?

Так, то був справжній Михайло Чумак, він анітрохи не змінився з того часу, коли вони розлучилися. А позад нього стояв той, хто був капітаном на «Пошуку». Тепер він сміявся, дивлячись на розгубленого помічника.

Вадим нічого не тямив. «Хто ж це? Що сталося?»

Тим часом з будинку вийшов молодий чоловік.

— Професор Семенов, — сказав капітан.

Професор побачив моряків і швидко пішов до них. Він міцно потис капітанові руку:

— Завжди радий вас бачити, Василю Трохимовичу. То як, молодієте?

— Точно так, товаришу професор! — жартома відповів Василь Чумак. — Під час плавання у мене навіть нові зуби почали прорізуватися. То мій помічник лікаря покликав. Уявляєте, як здивувався б лікар, якби побачив, що в зрілого чоловіка прорізуються зуби! А то якось уночі постукав до мене вахтовий — тоді я ще користувався вставною щелепою. Вона в склянці була. Я спросонку спитав: «Хто там?» А без щелепи вимова, самі знаєте, не та і голос старечий…

Вадим був такий вражений, що не міг сміятися. Он хто він такий, їхній капітан! Старий потьомкінець, дев’яносторічний легендарний моряк, дід Михайла Чумака. Он звідки він так добре знає морську історію. Ось чому подавав команди по-військовому чітко! Адже тривалий час був командиром міноносця «Стрімкий»! Та як же він знову став молодим? Отже, в цьому домі…

— У цьому домі повертають молодість, — сказав своєму помічникові капітан Василь Чумак. — Я поясню вам, як це робиться, і коли в чомусь припущуся помилки, професор мене підправить…

— Цікаво, цікаво, як ви засвоїли нашу науку, — мовив професор Семенов.

— Повернення молодості з давніх-давен було найсвітлішою мрією людства. Ще алхіміки пробували приготувати «еліксир життя», «еліксир молодості». Тоді хірурги в різних країнах, і в нас, у Росії, робили спроби омолоджувати людину, пересаджуючи їй залози від мавпи. Але всі ці спроби були приречені, — розповідав Василь Чумак. — Перші по-справжньому успішні спроби лікування старості розчинами новокаїну велися в румунському інституті під керівництвом академіка Пархона. А молодий радянський вчений Іван Криволап створив препарати, які допомагають регулювати діяльність нервової системи. Професор Семенов працював над створенням полігормона, яким би можна було впливати на центральну нервову систему і водночас в такий спосіб давати організмові гормональне підживлення, підсилюючи діяльність усіх органів. Тоді до людини повертатиметься молодість. Молодість — ось природний стан людини! Так я кажу, професоре?

— Так! — підтвердив учений.

— А чи не можна бодай оком глянути на ваші лабораторії? — несміливо попросив Вадим і, боячись, щоб професор не відмовив, додав: — Я ще в школі захоплювався біологією…

Професор Семенов на якусь мить спохмурнів, але, мабуть, щасливе повернення Чумака вплинуло на його настрій.

— Одним оком можна, — мовив він.

Василь Трохимович здивувався:

— Що з вами, професоре? А я сподівався, що ви відповісте, як звичайно: «У нас не музей».

Вони пройшли услід за Семеновим у скляні двері-вертілки, пішли довгим широким коридором повз численні двері з табличками: «Лабораторія 3»… «Лабораторія 27»…

— Я покажу вам одну з наших головних лабораторій — тридцяту, — сказав учений.

Вадим опинився у величезному залі. Біля стін стояли зручні крісла, а в них сиділи хворі на старість. На їхніх руках, шиї, животі були різні накладки. Дроти від них тяглися до приладів. На екранах телевізорів спалахували й розбігалися зелені стрічки.

Професор підвів Вадима до одного хворого.

— Це колишній комбайнер, Ященко. Йому сімдесят п’ять, і він уже давно на пенсії. А тепер товариш Ященко наш пацієнт — видужує, і через три-чотири місяці зможе вернутися до улюбленої справи.

Вадим подумки відзначив, що ні професор, ні численні лікарі та сестри, що працюють в Інституті молодості, не вимовляють слова «хворий». Тут пацієнти просто одужують.

Професор Семенов показав на прилади:

— Це різні лічильники та осцилографи. За їх допомогою методом мічених атомів ми стежимо, як всмоктуються та проходять наші ліки в організмі. Ось зараз товаришеві Ященку ми ввели гормон інсулін, що входить до складу Препарату Молодості. Він поліпшує роботу печінки. Проходження цього гормону реєструє лічильник, а нервові збудження, що виникають, показує екран телевізора. Погляньте на колишнього та майбутнього комбайнера. У нього зараз нормальний колір обличчя, під очима немає набряків. А прийшов він до нас інвалідом.

— Старість треба і можна лікувати, — втрутився у розмову Василь Чумак, — хитрувато позираючи на професора. — Академік Пархон лікував її розчинами новокаїну, які підвищують діяльність нервової та кровоносної систем. Але повного вилікування старості добилися тільки тоді, коли були вивчені та створені синтетичним шляхом усі гормони й стимулятори нервової системи, які увійшли до складу Препарату Молодості. Чи так, професоре?

— Атож, — кивнув учений. — Ви так розповідаєте про нашу роботу, начебто вона має от-от завершитися. Тим часом ми робимо тільки досліди. — Він повернувся до Вадима. — Василь Трохимович — один з наших перших, зовсім вилікуваних пацієнтів. Після ретельних перевірок ми, як бачите, навіть дозволили йому повернутися до попередньої роботи. На жаль, ми не могли сказати про це ні вам, ні команді. Так просив Василь Трохимович. Він побоювався, що коли команда дізнається, хто стоїть на капітанському містку, ставитиметься до нього як до якогось дива, а це заважало б працювати і йому, і людям. Це був найважливіший іспит і для нього, і для нас.

— Я таки справді почувався, як школяр перед іспитом, — пожартував старий потьомкінець, — однак варто мені було повернутися на море, будь-яка непевність геть зникла.

— Так… море… — сказав професор і замислився.

Він думав про вічний рух життя, про людей. Одні в тридцять років безнадійно старі душею, іншим і в дев’яносто для молодості бракує тільки молодого тіла.

— Давайте погуляємо по бульвару, — запропонував Василь Чумак.

Вони вийшли на набережну. Поруч з Вадимом ішов Михайло.

— Кінчилася й моя служба в управлінні, — сказав він другові. — Уже рапорт подав. На море хочу. От тільки, на якому судні випаде служити?

Перед ними хвилювалося море, а білі яхти відпливали вдалину, танули в безмежній синяві.

Пірат

Пірат довго сидів біля магазину і чекав. Люди входили і виходили, двері раз у раз скрипіли, а Маленького Господаря все не було. У Пірата мерзли лапи, і він по черзі піднімав їх, щоб зігріти. Чим довше він сидів, тим частіше йому доводилося перебирати лапами. Його охоплював відчай, і він скімлив тихо й жалібно.

Аж ось у дверях з’явилося знайоме обличчя. Пес радісно підхопився. Проте це був інший хлопчик, дуже схожий на Маленького Господаря. Від нього пахло м’ятним льодяником і чужою оселею.

Час від часу біля Пірата зупинялися люди:

— Бідолашний собака!

— Як він змерз!

Ніхто не називав його по імені, але Пірат знав: говорять саме про нього. Він відчув, що його жаліють, і від цього ставало ще сумніше. Щось ніби підказувало йому: не побачить він більше ні Господарки, ні Маленького Господаря. Вони зникли, не залишивши жодного сліду. Недарма останнім часом він передчував недобре. Надто вже смачно годували ііого, лащили більше ніж звичайно. Це не могло бути просто так.

Потім Пірата привели до Чужого, який інколи приходив до Господарів і на якого не дозволялося гавкати. Маленький Господар демонстрував, як він навчив пса рахувати.

— Скільки буде два плюс три?

Пірат знав: якщо до нього звертаються зі словами «два» і «три», потрібно у відповідь гавкнути певну кількість разів, — тоді одержиш подарунок. А якщо кажуть «один» і «два», гавкати треба іншу кількість разів. Усіх цих правил гри його навчив Маленький Господар, якого Пірат дуже любив. Він запам’ятовував його слова не заради подарунка — грудочки цукру чи шматочка ковбаси, — в ім’я любові.

Чужий мав пса Рудика — маленького, вертлявого, схожого на лиса, з ним Пірат був знайомий. Вони стали гратися і так захопилися, що Пірат навіть не помітив, як зникли його Господарі. Але гра тривала недовго, поки Чужий не дав собакам по шматочку ковбаси. Пірат одержав більше, а Рудик образився. Спересердя пробував навіть вкусити свого хазяїна за палець, злостиво дивився на Пірата й погрозливо гарчав. Напасти він не наважувався, хоч і був на своїй території. Але не тому, що Пірат був гостем, просто він був сильніший від Рудика, про що той знав.

Пірат вирішив негайно піти звідси, але як? Він дивився на двері і гавкав — кликав Господарів. Однак вони не з’являлися, а Чужий тільки перевірив, чи добре зачинені двері.

Тоді Пірат вирішив схитрувати: він удав, ніби заспокоївся. Слушний момент таки настав, коли Чужий зібрався кудись іти. Пірат шмигонув у відчинені двері — тільки його й бачили.

Довго бігав він вулицями міста, але ніяк не міг найти знайомий запах. Тільки от сьогодні здалося йому, що він бачить Маленького Господаря. З усіх ніг, радісно гавкаючи, кинувся він за ним через вулицю, ризикуючи потрапити під машину, однак наздогнати не встиг — Маленький Господар зайшов до магазину. І ось Пірат сидить, чекаючи на нього.

Звичайно, Пірат не знав, що Господарі поїхали до іншого міста, а взяти його з собою просто не змогли й віддали своєму знайомому. Але й не знаючи цього, він відчував — трапилось якесь лихо.

Пірат сидів, аж поки не зачинили магазин. Холод притупив його тугу, і він весь тремтів од холоду. Зрештою пішов звідси і довго бігав вулицями та дворами, шукаючи притулку. Теплий куточок знайшовся в одному дворі, біля труби кочегарки. Стомлено ліг, опустив голову на лапи й відразу ж заснув.

З того дня почалося Піратове бездомне життя. Воно було сповнене пошуками їжі і безпечного місця. Пса завжди супроводжував страх. Він лякався інших собак, якщо вони були сильнішими за нього, побоювався людей з незрозумілими намірами. Але найбільше він боявся машин, особливо після того, як одна з них боляче вдарила його. Бідолаха скавчав, аж поки біль не вгамувався.

Для нього стало мукою перебігати вулицю. Як тільки Пірат збирався ступити на територію машин, вони, гуркочучи, мчали просто на нього. Намагався триматися ближче до пішоходів, але жах не давав йому зупинитися разом з людьми, коли вони чекали на зелене світло, і тоді Пірат ледве не потрапляв під машини. Та все ж серед безлічі злих автомобілів він відрізняв і добрі. То були продовольчі фургони. Пірат знав: люди в синіх комбінезонах завжди дадуть чогось попоїсти.

Та одного разу, коли він безпечно підбіг до фургона, щоб на льоту підхопити шматочок ковбаси, людина в синьому комбінезоні взяла його на руки. Але замість того, щоб почастувати Пірата чимось смачним, вона кинула його до фургона. Опинившись серед кількох таких же бездомних собак, Пірат аж тепер згадав, що комбінезон цієї людини пах зовсім не ковбасами, а чужими псами. Були серед його несподіваних сусідів і вороги. Але зараз не до гризні, — охоплені панікою, вони намагалися будь-що вирватися з фургона…

Їх привезли до великого будинку. В ньому відчувався різкий неприємний запах. У коридорах снували люди в білих халатах. Вони не мали своїх запахів, й відрізнити їх було дуже важко.

Собак розсадили по вольєрах. Годували не те, щоб дуже ситно, але й голоду Пірат не відчував тут ніколи.

Настав день, коли Пірата перевели в окрему клітку. Спочатку йому було страшно від спрямованих на нього великих блискучих приладів, на яких спалахували різнобарвні змійки. Але згодом він звик і до приладів, і до ременів, що обперізували його тіло. Тільки одного разу він відчув біль — у той момент, коли йому вживлювали електроди.

Невдовзі Пірат познайомився з людьми, що працювали з ним, навчився відрізняти їхні обличчя й ходу. Він знав, що у маленької жінки, яка часто пахла смаженою рибою, можна випросити щось смачне. Для цього треба лежати нерухомо, поклавши голову на лапи. А прихильність худорлявого жвавого чоловіка в окулярах можна завоювати, якщо будеш демонструвати радість від його появи біля клітки.

Ну а догодити сердитому товстуну, якого звали Євгеном Петровичем, було дуже важко. Піратові він видався всемогутнім і всевидючим. Він знав наперед геть усе і терпіти не міг прикидання. Міг суворо покарати собаку, що насмілився ослухатися.

У присутності Євгена Петровича Пірат починав нервово тремтіти, і від цього змінювалися показання приладів. Він з усіх сил намагався улесливо дивитися на свого господаря, демонструючи згоду виконати найменше його бажання. Євген Петрович з’являвся йому у снах, як щось неприступне, грізне, величне, мов труба кочегарки, біля якої він знаходив притулок.

Євген Петрович не часто був присутній на дослідах. Математик, інженер, біолог — він займався питаннями біоніки. У лабораторію він зазирав тільки для того, щоб перевірити, як виконуються його замовлення. Зрідка він власноручно підключав Пірата до приладів, крутив верньєри, лаючи недбалих наукових співробітників і лаборантів.

Під час одного досліду, сперечаючись з кимось, він тицьнув вилку не в ту розетку. Пірата щось сильно вдарило, перед очима замиготіли вогняні кола, і він поринув у пітьму.

…Отямився Пірат в іншій кімнаті. Він погано пам’ятав, що з ним сталося. Спробував стати на ноги. Лапи тремтіли і роз’їжджалися в різні боки, як у цуценяти, голова була важкою.

Минуло кілька днів. Пірат видужував. І ось одного разу, коли клітку залишили незамкненою, перед Піратом виникло нав’язливе видиво: ніби він вирвався з клітки, його намагаються зловити, але не можуть. Пірат знав, що двері в коридор відчинено — звідти долітав запах землі й трави. Виходить, зовнішні двері теж відчинені.

Пірат покрутив головою, скидаючи широкий ошийник, до якого тяглися дротики. Відчув різкий біль, але це не зупиняло його. Пес пробіг коридором і шмигнув у прочинені двері. За якусь мить Пірат уже був в одному із знайомих дворів й попрямував до смітника. Тут хазяйнував великий сибірський кіт, сердитий і самовпевнений, як Євген Петрович. У минулі часи Пірат не став би сперечатися з таким супротивником, а тепер він не поступиться. Зиркнувши на кота, що вигнув спину і виблискував очима, Пірат уже розрахував результат бійки. Якщо кіт таки наважиться напасти, його можна повалити на землю одним махом. Пірат загарчав і пішов на кота. І тоді трапилося диво: грізний супротивник фиркнув, жалібно нявкнув і втік.

Відвойований смітник Пірат зробив на деякий час своїм домом, а весь навколишній район — своєю територією. І часом він вільно мандрував містом, не лякаючись машин і чужих собак. Тепер Пірат знав: якщо пройшла певна кількість автомобілів, обов’язково виникне інтервал, під час якого можна перебігти вулицю. Він уже не лякався сигналів, навчився розраховувати час, за який машина опиниться на безпечній відстані.

Більше того, Пірат точно визначав, який собака зважиться на нього напасти і в яку мить це станеться. Тому найспритнішого супротивника Пірат обов’язково зустрічав у найкращій позиції, зручній і для нападу, і для захисту. Через деякий час його владу на території у кілька кварталів визнали майже всі бездомні пси, — навіть ті, що були значно сильнішими за нього.

Якось Пірат збирався перебігати вулицю, але в останню мить почув гуркіт автомобіля і зупинився. Гуркіт був не таким, як звичайно, — досвідчений автомобіліст визначив би, що машина їде з шаленою швидкістю.

Поряд почулися чиїсь кроки. Жінка з маленькою дитиною на руках ступила на бруківку. З другого боку вулиці її кликав чоловік.

Зелена сукня майнула перед очима Пірата. Раптом він побачив, що може трапитися, якщо жінка зробить ще хоч крок. Підкоряючись несвідомому пориванню, пес стрибнув, вчепився за сукню зубами і потяг жінку назад, до тротуару.

Жінка закричала, дитина заплакала. Якісь люди кинулися до Пірата. Але тут із-за рогу вилетіла машина швидкої допомоги з ввімкненою сиреною й вихором промчала повз них. Тільки тепер Пірат відпустив сукню. Однак тікати вже було пізно. Пес опинився у колі розгніваних людей. Високий чоловік у військовій формі спитав жінку:

— Це ваш пес?

Вона заперечливо похитала головою, ще не отямившись від переляку.

— Він врятував вам життя… — Військовий перевів погляд на Пірата й додав: — Нізащо не повірив би, якби не побачив на власні очі…

Пірат зацьковано дивився на людей, шукав шпарину для порятунку, але натовп навколо нього був таким щільним, що пробитися крізь нього було неможливо. Пес підібгав хвоста і тихо заскімлив:

— Ну-ну, друже, не бійся, — ласкаво мовив військовий. — Ніхто тебе зараз не образить…

— Та невже це наш пес, інститутський? — пролунав здивований голос.

З натовпу вийшов товстяк і пояснив, що пес утік з лабораторії. Пірат відразу пізнав його, і страх та покірність знову прокинулися в ньому. Він не пручався, коли Євген Петрович одяг на його шию якусь вірьовку і повів за собою.

Так Пірат знову опинився в інституті. Однак його становище різко змінилось. Справа в тому, що Євген Петрович уже кілька років працював над дисертацією. Такого дивовижного факту він не міг пропустити.

Євген Петрович обстежив пса і з’ясував, що його поведінка під час рятування жінки була не випадковою, — у Пірата виявилися дивовижні здібності. Мабуть, удар струму, коли Євген Петрович тицьнув вилку не в ту розетку, спричинився до тих незвичайних змін. Непевні зв’язки, що утворилися в мозкові під час занять з Маленьким Господарем, несподівано посилилися і закріпилися. Пес міг передбачати події, або, як висловлювався Євген Петрович, «розраховувати майбутнє».

«У цьому нема нічого надприродного, — говорив він на симпозіумі. — Загальновідомо, що майбутнє можна розрахувати, ступінь точності розрахунків залежатиме від кількості переробленої інформації та якості самої переробки. Майбутнє можна розрахувати з надзвичайною достовірністю, якщо володіти абсолютною інформацією та вміти ідеально рахувати. А мозок нашого Пірата одержав здатність до розрахунків у досить великих масштабах.»

Після симпозіуму Євген Петрович почав ставитися до Пірата з подвійною увагою. Через вживлені проводи він підключав його мозок до апаратів і машин. Після кількамісячного тренування мозок почав працювати, як справжня обчислювальна машина, і за частки секунди перемножував семизначні числа. Відповіді виводились на екран осциллографа і на друкуючий пристрій. Розшифровував їх та перевіряв сам Євген Петрович. Найразючіші результати було одержано у співробітництві: собачий мозок — обчислювальна машина.

Тепер Пірат дозволяв себе годувати лише одному лаборантові, і то вже не пес повинен був виявляти радість від появи лаборанта, а навпаки, бо інакше вундерпес відвертався від їжі, навіть не понюхавши її.

Євген Петрович особисто перевіряв, як годують та купають Пірата. Щотижня переглядав результати медичних обстежень і дуже хвилювався, коли у пса раптово збільшувалось РОЕ, чи падала кількість гемоглобіну.

А Пірат ніби кепкував з усього. На його морді усе частіше з’являвся дивний вираз: очі мружилися, ніс морщився, нижня щелепа ледь відвисала й з’являвся кінчик гострого рожевого язика. Цей вираз вельми непокоїв Євгена Петровича, котрий хотів знати про свого улюбленця все. Однак ані кращі ветеринари, ані будь-які інші лікарі або вче-ні-собакознавці не могли розшифрувати загадковий вираз собачої морди. Вони припускали, що так Пірат «замислюється». Дехто із занепокоєнням казав про перевантаження, яких зазнає собачий мозок під час складних обчислень.

І, звичайно, ніхто з них не міг припустити, що це був лише вираз зневаги до Євгена Петровича. Ще б пак, адже той рахував значно гірше, ніж він…