Таємниця професора Кондайга

І

Тонкий, як голка, фіолетовий промінчик шастав по шкалі. То виписував складні закрути, то перескакував через поділки, наче закреслював їх.

Х’юллет Кондайг знеможено опустився в крісло. Йому було несила збагнути своє творіння. Він прибрав з кабінету, ба навіть з лабораторії все, що могло давати нейтринне випромінювання, а реєстратор все-таки не вгамувався.

Це було незбагненно. Усе, що знав Кондайг, не давало ключа до розгадки. Хоч куди ставили приймач, — до екранованого кабінету, в підземелля, під воду, — промінь робив карколомні стрибки.

Після досліду, номер якого позначався чотиризначним числом, Х’юллет вкрай знесилів. Звичайно, можна було б висунути заманливу й сміливу гіпотезу, заспокоїтися на тому й працювати далі з менш чутливими приймачами. Проте Х’юллет Кондайг не любив фантазувати й висувати хисткі гіпотези. Для нього прилад, сконструйований в лабораторії, був важливіший за будь-яку теорію. А ще Х’юллет мав особливість порівнювати речі не за їхньою схожістю, а за відмінністю. Через те й зайшов у безвихідь, неспроможний ні обрати якусь гіпотезу, ні погодити незвичайне явище із звичайним.

Х’юллет сидів у кріслі й байдуже дивився кудись у куток. Там миготіли фіолетові зайчики, переламуючись на екранах приладів. Ні про що не хотілося думати. Він ніби дрімав.

Та ось він ненароком знову глянув на шкалу. І враз подався всім тілом вперед, до приладу. Те, що він побачив, було досить дивним. Невгамовний промінець реєстратора немовби теж лагодився дрімати. Він, як маятник годинника, що ось-ось має зупинитись, мляво, одноманітно розгойдувався у згасаючому ритмі.

«Що сталося за ці хвилини? — подумав Х’юллет. — Тепер, коли я смертельно стомився, коли в мене немає сил навіть на те, щоб подумати, промінь уперше за останній час так уповільнив рух. Він поводиться, як… відбиток моєї думки!»

Від хвилювання Х’юллет мерзлякувато зіщулився. Думки, мов змилені коні, яких раптом підстьобнули, нестримно рвонули. І водночас затанцював промінь на шкалі, не затримуючись на поділках.

«Що це?.. Невже хід моїх думок впливає на прилад? Стривай! — наказав собі Х’юллет. — Спершу перестань хвилюватися».

Він мовби напнув віжки своїх думок, і ті стали дибки, протестуючи проти наказу. І знову промінь затанцював, але вже не по всій шкалі, а тільки в її центрі.

Цей приймач значився під номером 18. Кондайг працював над удосконаленням апаратів для реєстрації нейтринного випромінювання. У спеціальних камерах газ опромінювали потоками нейтрино. Електрично нейтральні елементарні частинки завдяки своїй нейтральності легко проходили в ядра і змінювали внутрішньоатомні сили. Утворювалися ізотопи, і промінь реєстрував їх народження на шкалі.

Х’юллет будував дедалі чутливіші приймачі, поки створив оцей — № 18 — з одним лише входом для променів.

І тепер він дивився на нього так, начебто бачив уперше. Він міркував: «Скрізь — у підземеллі, в батисфері, в лабораторії — я був поряд з апаратом. Хвилювався, мучився, шаленів, неспроможний відшукати джерело випромінювання. Шукав його всюди — в космічному промінні, в рухові хвиль та їхній взаємодії з обшивкою батисфери, в самій обшивці, — де завгодно, тільки не в собі самому».

Він уявив, як мчать через Всесвіт, вільно пронизуючи зірки, нейтринні потоки — загадкові «хвилі думки». Їх можуть приймати мислячі істоти в різних світах.

Х’юллет скривився. Він не любив таких високих розмірковувань. Подумав: «Ядро атома не залишається байдужим до змін електронних орбіт і внутрішньоатомних сил. У відповідь на будь-яку подію воно випускає різночастотні потоки нейтрино. Ці потоки, вільно проходячи крізь землю й скелі, море й дерева, інколи потрапляють у мозок людини, „настроєний“ на частоту такого потоку. Проходячи у ядра атомів, нейтрино викликають зміни внутрішньоатомних сил і електронних орбіт. Це вже викликає електричні явища у мозку. А втім, — одразу ж заперечив він собі, — це тільки мої припущення. Цьому явищу, як і багатьом іншим, можна дати десятки різних тлумачень. Усі вони здаватимуться правильними, і в той же час…»

Х’юллетові туманилося в голові. Він одкинувся на спинку крісла. Кабінет набув червоних тонів. Кондайг бачив кров і вогонь на стінах, на підлозі. Виблискувала зброя. Когось вбивали, когось кликали на поміч. З туману виринули дві маленькі людські постаті. Х’юллет бачив їхні красиві обличчя. З гори, зарослої рудим чагарником, скотилося якесь металеве чудовисько, а люди чомусь заклякли на місці й не могли тікати від нього. «Що з ними буде?» — схвильовано подумав Х’юллет.

Чудовисько блимнуло очима — це були розлючені людські очі — і вергонуло блискавку…

Потім видиво розвіялося, щезло, як марево. Збуджено дихаючи, Х’юллет рукавом змахнув з чола піт. Погляд його впав на віконце реєстратора. Фіолетовий промінь уповільнив свій танок.

«Що це означає?» — міркував Х’юллет. Йому стало чомусь страшно.

II

— До вечора, Х’ю!

— До вечора, Еммі! Поцілуй за мене малюка!

Він повільно опустив телефонну трубку на важіль, квапливо зачинився у своєму кабінеті і засміявся на повну силу. Тут не було непроханих свідків, хіба що реєстратор запише на стрічці його думки та настрої.

Х’юллєт згадав свого маленького Кена, рожевого здоров’ячка з ямочками на щічках. «Викапаний батько», — казали сусіди. «Навіть ніс трішки набік, як у тебе», — жартувала Еммі. Батько радів і з того, що малий стільки важить, і що в нього чудовий апетит, і навіть, що ніс трішки набік.

Поправляючи перед люстром зачіску, Х’юллєт пригадав свого діда, на якого був схожий. Цим еін гордився з дитинства, бо мав від того багато переваг. Йому одному серед усіх онуків дозволялося бавитись прокуреними дідовими люльками, пробувати пальцем лезо його кортика. Та й узагалі хіба це не чудово бути схожим на діда — велетня з тростинкою, із скісними трохи кучерявими бачками на смаглявому усміхненому обличчі. Шкода лишень, що обличчя у Х’юллета дещо спотворене — права половина була помітно більша за ліву…

«Коли людина починає порівнювати себе з старшими або з дітьми — це може означати лише одне: вона старіє. Хоча мені вже за сорок», — сказав про себе Х’юллєт, але й це не могло затьмарити його радості. Зовсім не хотілося братися за діло, а до кінця роботи ще лишалося години зо дві, не рахуючи п’ятнадцятихвилинної перерви на чай, під час якої обговорюються всі новини.

Х’юллєт, не кваплячись, дістав із шафи щоденник, прочитав останню сторінку й пішов до нового приймача № 43, вдесятеро чутливішого од № 18, який нездатний був реєструвати випромінювання, слабкіші од випромінювань мозку.

Чорна безперервна стрічка виповзала з реєстратора, звивалася, витягувалась, входячи в приймальне віконце аналізатора, як нитка у вушко голки. За півтори години роботи з цим надчутливим приймачем Х’юллет Кондайг устиг про дещо довідатися і відповідно до цього дав йому назву РІ — реєстратор інформації. Тепер можна було вважати встановленим, що не тільки людський мозок, а й усі організми, дерева, метали, морські хвилі випромінюють нейтринні потоки певної потужності й частоти. Будь-який рух, що виникає в них, розгойдує фіолетовий промінь реєстратора і залишає на стрічці свій «автограф».

Отже, реєстратор, наскільки дозволяла його чутливість, записував усе, що відбувається у Всесвіті.

Х’юллета почало лихоманити. Кабінет швидко забарвлювався з червоне. Х’юллет знав: зараз виникне жахливе марево. Після того першого разу видива повторювалися — і завжди він бачив вогонь і кров.

За вікнами кабінету спалахнула зірниця, спливаючи багряними патьоками на шибках. Хтось дико закричав. З гори котилося те саме чудовисько, люди стріляли в нього. Втрачаючи свідомість, Х’юллет упав навзнак. Тіло його корчилося, голова билася об пластмасову підлогу…

ІІІ

Осінь нечутно входила до київських парків. Позолотила листя на деревах, трохи затуманила високе небо, ніби вкрила легким серпанком синю емаль. І на цьому бляклому тлі птахи викреслювали свої хитромудрі фігури.

Чоловік років двадцяти п’яти, заглиблений у свої думки, зупинився на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, глянув угору, побачив птахів і раптом, неначе на нього щось найшло, як хлопчак-бешкетник, пронизливо свиснув, проганяючи птахів геть, щоб летіли ще вище.

І пішов далі, розв’язно вихляючись, неначе хотів привернути увагу перехожих.

Ось він побіг широкими сірими сходами й піднявся на третій поверх. Назустріч йому спішив другий молодик у білому халаті.

— Привіт, Євгене! Знову проспав?

— Дарма, старий, не бурчи хоч сьогодні, в день Великого досліду! Ти у віварій, Борисе?

Борис кивнув і пішов довгим білим коридором. Відчинив двері з літерою V.

То було відділення віварію. Тут у клітках жили всякі потвори: кішки без вух, пацюки з двома хвостами, собаки на тремтячих лапах, лисі кролики…

Борис сумно дивився на них. Поки що «колекція» потворних створінь усе ще поповнювалася. Цей віварій ніби ілюстрував помилки вчених, безглузді випадковості, які все ще не можна було передбачити. Правда, відтоді, як в лабораторії з’явився РІК — реєстратор інформації системи Кондайга, — потвор набагато зменшилося. Однак дослідів на людях, навіть безнадійно хворих, не можна було починати. А втім, сьогоднішній Великий дослід може багато що змінити…

Борис намітив кілька кроликів і чотирьох собак. Якщо вони перетворяться на нормальних тварин, тоді…

Він подумав: «Ось ми готуємо зброю проти хвороб, можливо, наймогутнішу, що досі знало людство. За її допомогою ми зможемо в разі потреби змінювати спадковість, відновлювати норму, створювати нові види тварин і рослин. Але ми чомусь рідко думаємо про те велике, що стоїть за нашою буденною роботою. А якби думали частіше? Допомогло б це нам чи завадило?»

Він уявив собі виснажених хворобою людей, калік, що сподіваються зцілитися, або таких, що вже втратили надію на це, горе матері, у якої дитя-каліка; відчай людини, що захворіла з вини свого предка…

Позаду почулися важкі кроки препаратора.

— Приготуйте для досліду оцих, — сказав Борис, вказуючи на тварин.

Він знову повернувся в лабораторію. Євген, весело жартуючи з лаборантками, видзвонював пробірками. Сьогодні його важка артилерія — ультразвукові апарати, колонки для електрофореза, суперцентрифуги — була «безробітна».

Борис присунув до себе одну колбу й помішав у ній скляною паличкою, намотуючи на неї білі липучі нитки. Потім треба було зняти їх і далі вивчати. Це була його буденна робота. Та іноді Борис давав волю своїй уяві.

«Як тісно пов’язана фантазія з реальністю! — думав він. — Варто правильно збагнути фантастичне, і ти вже уявляєш його здійсненним. І з другого боку, глянеш пильніше на реальність — і вражаєшся з її фантастичності».

Борис дивився на білі нитки, що намотувалися на паличку. Це була дезоксирибонуклеїнова кислота ДНК. Три літери, якими рябіли підручники з генетики, означали сум або надію, страждання або радість, бо в ДНК, в побудові її молекул, закладено початок і програму тих дивних перетворень, що призводять до утворення індивідуальних рис, особливостей живого організму. З ДНК пов’язані колір очей, профіль, форма ноги і те, що називають схильністю до тієї чи іншої хвороби, а інколи й сама хвороба — потворність, розм’якшення кісток, глухота, сліпота, безумство.

Тож хіба не фантастично те, що цю могутню й грізну речовину він, Борис, та його товариші штучно добувають у колбах, намотують на скляні палички, змінюють відповідно до своїх задумів?

Ось і ДНК, яку він зараз намотує на паличку, штучно змінена. Вона повинна стимулювати в лисих кроликів ріст шерсті й припинити тремтіння ніг у собаки-потвори. Вона повинна привести в норму ДНК, що є в клітинах цих тварин. Якщо дослід вдасться, можна буде перейти до лікування людей.

Борис зняв ДНК із скляної полички й поніс до РІКа. Увімкнув аналізатор. У віконці спалахнула зубчаста червона лінія, задана програмою. За нею проходила стрічка реєстратора. Здавалося, ніби зубці збігаються. Та Борис знав, що, коли він подивиться фотознімки, на них буде видно невеликі відхилення.

Він важко зітхнув: «Без неточностей не обійтися. Ми завжди наближаємося до ідеалу і ніколи не досягаємо його. Треба вдовольнятися „можливим“».

До лабораторії зайшов професор Ростислав Ілліч, — високий, сивий, по-юнацькому гнучкий. Він підійшов до Бориса і сказав, звертаючись до всіх:

— Будемо вводити тваринам основну порцію. А Борис Євгенович тим часом перевірить і підготує додаткову дозу.


…Минуло кілька тижнів. До першого відділення віварію всі лаборанти ходили по кілька разів на день. Дехто вже помічав у піддослідних тварин зміни, і саме ті, яких прагнули. В лабораторії запанував особливий настрій, мішанина урочистості й нетерпіння.

І раптом загинули два кролики. Чому? З’ясувати причину не щастило. У ті дні Ростислав Ілліч та Борис ходили з червоними від безсоння очима. Часто бився лабораторний посуд, але не «на щастя».

Біля самого входу до віварію Борис зустрів Євгена.

— Слухай, Бориско, — по-змовницькому зашепотів той. — Давай сьогодні ушиємося трохи раніше. У «Комсомольці» йде нова комедія.

Борис не відповів нічого. Та од Євгена не відчепишся.

— Кажуть, така смішна…

Борис скипів:

— Як ти можеш… зараз?..

Він зайшов до віварію. Ще два кролі мали поганий вигляд. Зате на решті помітно відростала шерсть.

Він дивився на них і вкотре бачив перед собою змучених безнадією людей, що вже не вірили ні в яке зцілення… Його роздуми урвав Євгенів голос:

— Дозвольте поцікавитися, які геніальні думки збирається вихлюпнути ваш мозок?

Борис навіть сполотнів од люті. Та обернувся до Євгена і, стримуючись, спокійно мовив:

— Розумієш, я думав про те, що ми вже на підступах до істини, а тим часом до неї далеко й усе ще гинуть люди. І в яких муках! Ти уявляєш, що таке розм’якшення кісток або природжений ідіотизм?..

Євген ворухнув бровами, очевидно, хотів і на цей раз одбутися жартом, та раптом спохмурнів:

— У сусідки — дівчинка. Вісім років, а не говорить ні слова. Очі розумні, і часто — біль у них… — І далі, немов докоряючи, додав: — Могли б ми залишатися години на дві після роботи… Щоб роботу підігнати…

Тут мимохіть посміхнувся Борис: інші з часом змінюються, робляться стриманіші, а цей такий, яким був у інституті. Завжди у полоні настроїв, хапається то за одне, то за друге.

Він пішов до лабораторії і поринув у роботу. Через кілька хвилин над самим вухом пролунав змовницький шепіт:

— Ну то що, старий, гайнемо в кіно?

IV

Хелло, Х’ю!

Х’юллет оглянувся. Він так і знав: там, позаду, крізь прочинені двері протиснувся сухий, як тараня, у потертому піджачку сер Рональд Тайн — один з найвпливовіших учених, який успішно поєднував і хитрість маклера, і точний розрахунок математика, і фантазію поета.

Тайн обійшов довкола аналізатора і зазирнув Х’юллетові в очі.

— Ми з вами давно знаємо один одного, Х’ю, і можемо говорити відверто, — мовив він.

Кондайг розумів, чого прийшов Рональд. Він міг би переказати все, що збирається сказати професор, з усіма «гм-м», «так би мовити», «нічого не вдієш». Відчував, що Тайну важко сказати про мету свого приходу, і допоміг йому:

— На час моєї відсутності роботу можна передати Хакслі. Він тямущий хлопець, упорається.

— Упорається. А ви підлікуйтеся, відпочиньте…

Останні слова Тайна Х’юллет пропустив повз вуха. На його місці він казав би те саме. Замість того, щоб заперечувати, діловито перелічив:

— Записи й схеми для Хакслі в ящиках номер один і номер два. У ящику номер три — матеріали для вас.

Він важко підвівся з крісла, подав руку. Його тінь із втягнутою в плечі головою здавалася горбатою.

— Ото й усе. Прощавайте, Рон…

Тайн краєчком ока бачив збайдужіле обличчя Кондайга. Рот його скривився ще більше, куточки губ стомлено опустились.

— Одужуйте, Х’ю, ми вас провідуватимемо, — поспіхом сказав професор і вийшов з кабінету.

«Може, він хоче попрощатися з своїми реєстраторами? — подумав Тайн. — З речами часом ми розлучаємося важче, ніж з людьми…»

Х’юллет постояв якусь мить, втупившись у реєстратор. Може, хвороба дрімала в ньому, а виснажлива робота, напружені дні і ночі, перевтома були поштовхом до її пробудження. А втім, яка різниця?..

Тупий біль у потилиці посилився і розплився до скронь, охоплюючи голову обручем.

Лікар сказав тоді: «Видива не мають стосунку до роботи». Згодом, коли почалися приступи, він виніс вирок: «У вас феноменальне, надзвичайно рідкісне захворювання, схоже на епілепсію й на деякі інші циклічні психози». І, мабуть, для певності, запитав: «У вашій родині не було алкоголіків?»

— А наркомани не підходять? — понуро пожартував Х’юллет.

Перед ним одразу ж постало обличчя витонченого велета, людини, на яку він був схожий і цим дуже пишався. Тоді він ще не знав усього. А коли припадки почастішали, прочитав кілька книг з психіатрії і довідався, що на нього чекає. Виявляється, і кошмарні видіння мали наукову назву…

Х’юллет висунув шухлядку, розгорнув пакетик з препаратом, куди входив люмінал. Відчув гіркоту на язиці, проковтнув таблетку не запиваючи.

Через кілька хвилин можна буде йти додому, не боячись, що припадок трапиться десь по дорозі. Він оглянув лабораторію, затримав погляд на реєстраторі — до кінця з’ясувати природу хвилі вже не пощастить. Лишалося надто мало часу — куций відрізок, поділений кількома припадками, за якими стояли смерть або безумство.

Х’юллету хотілося вхопити щось важке й розбити цей проклятий приймач, через який він виснажив свій мозок. Скільки дорогих хвилин і годин віддав йому!.. Він боляче прикусив губу. Він боявся вгадати личко свого сина, таке схоже на його лице. Інші передають своїм дітям гарну пам’ять, залізне здоров’я, волю, так необхідну, щоб вижити в жорстокому, безпощадному суспільстві. «А я передав Кенові своє прокляття, що зробить його безпорадним. Але ж я не знав… — намагався виправдатися сам перед собою. — Я й не міг знати… Крім того, зовсім не обов’язково, щоб у мого сина проявилося все це… Він може не успадкувати хвороби. І навіть успадкувавши схильність, може не захворіти. Якщо ростиме й житиме спокійно, без психічних травм… А хто з нас живе спокійно, без травм у цьому світі?..» — обірвав він себе, і ясно-ясно перед ним постало обличчя сина з ямочками на щічках. Права половина личка була помітно більша за ліву. «Асиметричне, диспластичне», — пригадалися слова з підручника психіатрії. Він завмер від жаху.

Що робити? Як урятувати сина? Позбавити його життя, поки він ще крихітка. Здається, це єдиний вихід. Так робили у Спарті з хворобливими дітьми, з каліками.

Він одганяв від себе страшну думку, але вона не відступала. Він боявся дивитись на реєстратор, боявся, що зараз кинеться на нього, розіб’є вдрузки клятий апарат, що записує інформацію з Всесвіту. Якби знаття, над чим треба працювати, як жити! Якби знаття…

Х’юллет Кондайг повільно вийшов із свого кабінету, сухо попрощався з лаборантами, зачинив за собою двері.

Він зайшов до автобуса, купив квитка у хлопчика-кондуктора й піднявся на другий поверх — там дозволялося курити. Попихкуючи люлькою, Х’юллет роздивлявся подорожніх. Майже всі вони уткнулися в газети. Х’юллет також зазирнув у газету, яку тримав сусіда. Кинулися у вічі великі заголовки: «Нова загроза на Близькому Сході», «Нові атомні бомбосховища фірми Уоррен».

«Ось маєш і це на додачу!.. — невесело подумав він. — Та хіба на цій божевільній планеті можна бути нормальним?»

Ще здалеку, за два квартали, він побачив над Пікаділлі величезну світлову рекламу — голову малюка, що блимав очима. Він ніби розглядав натовп, оцінював — чого можна сподіватися від цих людей.

Х’юллет вийшов з автобуса на майдані, перейшов площу й повернув на довгу звивисту вулицю. Реклам і вітрин поступово меншало. Починався район Сохо — притулок художників, поетів, квартали мебльованих квартир. Тут у сквериках прогулювалися бабусі й матері, тримаючи на шлейках малюків. У басейні фонтана мила свої коси плакуча верба. На яскраво-зелених газонах повсідалися юнаки й дівчата.

Х’юллет всіляко зволікав повернення додому. Він боявся нав’язливого рішення, що зріло в ньому як єдиний порятунок для сина. Треба було загасити іскру цієї божевільної думки, поки вона не спалахнула полум’ям і не спалила його волі. Виграти час!

Навпроти побачив добре знайому вивіску кав’ярні — кухоль з чорним пивом-гінес і грубо намальована назва: «Залізний кінь». Х’юллет увійшов, замовив собі пиво й біфштекс. Поряд, за сусіднім столиком, сиділо двоє моряків, уже напідпитку. На товстих коричневих шиях виднілися білі смуги.

Ця кав’ярня стоїть тут сто п’ятдесят років. Сюди заходив його дід…

І несподівано, хоч як Х’юллет кріпився, небезпечні думки прорвали загату й затопили його мозок. Він побачив те, чого боявся, — свого діда, таким, яким бачив його востаннє — з розкуйовдженою сивою чуприною, брудного, з піною на губах. Він виривався з рук дебелих санітарів… І ця доля за сліпими, жорстокими законами природи чекає на Х’юллета і, можливо, на його сина.

Кондайг захлинувся від зненависті. Перед його очима пропливало, як дід бавиться з ним, гойдає на колінах, підкидає високо вгору… А ось дід у китайській курильні опію… Він напівлежить на циновці, райські видіння пропливать у його затуманеній голові. А потім повертається до рідної Англії, до нареченої. У валізі, поряд з награбованим золотом, лежать кульки з дурманною отрутою і дві трубки. Звичайно, йому й на думку не спадає, що він передасть свою отруєну опієм кров та порушену структуру нервових клітин синові, онукові. І ось народжується в цього онука дитя — з батьковим носом, з ласкавими материними очима, з прадідовим підборіддям і…

А якщо це дитя потрапить у ті самі умови, у хворий, божевільний світ? «Залізний кінь» повезе його тією самою дорогою…

Х’юллет відсунув їжу, кинув на стіл монету й квапливо вийшов на вулицю. У голові наче жорна оберталися.

Ми залишаємо нащадкам отруєні наркотиками та алкоголем клітини; отруєні забобонами закони; свої незакінчені справи, у яких більше помилок, аніж істини; свої нездійсненні надії, які можуть мати згубний кінець.

Похитуючись, Х’юллет піднявся дерев’яними сходами. Зупинився перед дверима. Йому лячно було заходити, боявся, що як тільки побачить малюка, то знову з туману, який оповив його мозок, спливе той фатальний намір…

Х’юллет проковтнув одразу дві таблетки. Подзвонив. Двері відчинила Еммі — тоненька, свіжа, як вечірня квітка. Над маленьким смаглявим чолом — хвиля білого фарбованого волосся.

— Ти затримався, Х’ю. Що сталося?

— У чоловіків не питають про це, щоб не примушувати їх брехати, — спробував пожартувати він, пройшов у кімнату й сів біля каміна.

Еммі щипчиками взяла кілька шматочків хліба й заходилася готувати грінки до вечірньої кави.

— Чому ти не йдеш глянути до Кена? — спитала вона.

— Через кілька днів я лягаю в психіатричну лікарню, адже ти знаєш, — спохмурнівши, відповів він.

Кондайг відчув, як почастішало її дихання. Потім вона на мить затамувала подих і мовила спокійно, впевнено:

— Тебе вилікують. Ти сам про це знаєш.

Він мовчав. Еммі вміла не вірити в те, у що їй не хотілося вірити, і зберігати надію. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним усе кінчено… Він чекав, щоб вона пішла. Тиша робилася крихкою, сипучою, як просохлий порох…

Мабуть, Еммі відчула його бажання. Вона жалібно попросила:

— Глянь на мене, Х’ю. Ти тільки глянь…

Він через силу повернув до неї обличчя з нерухомими зміщеними зіницями неправильної форми, схожими на два вузлики. Але й тепер у глибині його очей жевріла невситима цікавість, ніби він спостерігав себе збоку й очікував, що з цим, тепер стороннім для нього чоловіком далі коїтиметься.

Вона помітила те й тихо, заспокійливо мовила:

— Ти справжній учений, Х’ю…

Він усміхнувся на одну тільки мить, і Еммі підійшла до нього ближче. Хтозна-чому він раптом заспівав дитячу пісеньку «Ти будеш ученим, Джонні». Еммі усміхнулась.

— Я співала подумки, а ти підхопив.

Він подумав про нейтринне випромінювання, яке принесло її пісеньку, і чомусь захотілося, щоб ці невидимі промені можна було помацати і щоб вони були такі ж м’які й шовковисті, як волосся Еммі чи шкіра Кена.

Цей стан тривав якусь мить, але він одразу ж узяв себе в руки, опанував. «Не розкисай! — сказав він собі. — Бо тебе обплутає оманлива надія, і ти наробиш дурниць, на які не маєш права».

Та тримався недовго. У його хворому мозку замиготіли фантастичні видіння: через прірви й безодні невидимими нитками потяглися нейтринні потоки, з’єднуючи людей, каміння, левів, риб, океан, зірки, зоряні системи…

Він подумав: «Я зв’язаний з людьми лише цими потоками та клятою хворобою, приступами безумства…»

Раптом йому уявився гинучий світ — вирують води, падають багряні хмари, злітають дерева й уламки будинків. Кінець усьому живому на планеті. Залишаться тільки реєстратор, захований у глибокому підземеллі, фіолетовий промінь, що виламується на мерехтливому екрані, та безконечна стрічка із записом варіантів усього, що існувало.

Голова Х’юллетові розламувалась. Він збагнув, що на нього насувається неминуче, що припадка не відвернути. Нестримна лють охопила його. Що робить тут ця жінка? Чому кричить дитина, яка не повинна була народитися?!

Еммі помітила його судорожно стиснуті кулаки… Їй зробилося моторошно…

V

Борис повернув регулятор, і центрифуга заспівала. У віконці він побачив криву осідання молекул.

Мимохідь глянув на Євгена. Останні кілька днів той був незвичайно серйозний. Часом його губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою.

Борисів погляд зустрівся з Євгеновим.

— Мені треба поговорити з тобою і з професором, — несподівано мовив Євген. — Ходімо до нього негайно…

Борис знизав плечима, але пішов за товаришем.

«Цікаво, — міркував він, — що скаже цей навіжений».

Коли професор бачив Євгена, то ставав підкреслено офіційним і прибирав вигляду вкрай зайнятої людини. Між ними останнім часом зіпсувалися стосунки. Річ у тім, що Євгена нещодавно хотіли забрати до іншої лабораторії, але той відмовився переходити, і професор лишився незадоволений з Євгенової впертості. І на цей раз він прибрав начальницького вигляду, офіційно сказав:

— Викладайте, що там у вас, тільки швидше й точніше.

Але тон Ростислава Ілліча та вираз його обличчя не подіяли на Євгена. Він сів ближче до професора й почав:

— Оце я останніми днями думаю, що ми робимо в лабораторії? Ми беремо інформацію, закладену в ДНК, і відтворюємо її в матеріалі. Але як це робимо? Ми ніби накладаємо на папір картонні фігурки й намагаємося вирізати копії. І гадаємо, що не відхиляємось від зразка?.. Отож бо й ні! Тремтіння руки, товщина ножиць, нерівність картону призведуть до того, що ми не лише не зможемо зробити точні копії, а й зіпсуємо самий зразок. Навіть наше втручання в інформацію, наше користування нею не обходиться без наслідків. Беручи в руки картон, ми вже стискаємо його і мнемо пальцями…

Ростислав Ілліч узяв ручку, маючи намір продовжувати свою роботу. Це був єдиний спосіб примусити Євгена перейти до суті.

— Треба зробити так, щоб якомога менше втручатися в цей процес, — нарешті схаменувся Євген. — І в нас є вихід.

Він глянув у байдуже професорове лице і випалив:

— РІК! Ми підберемо зразки ДНК й запишемо інформацію на стрічку за допомогою нейтринного випромінювання. Потім через підсилювач передамо його на розчин. Я певен (він завжди казав «певен» там, де другий сказав би «можливо»), що нейтринні потоки самі перебудують розчин у відповідності до закладеної в них інформації! Інформація відтворить себе в матеріалі подібно до того, як на магнітофоні відтворюється звукозапис. І дуже швидко!

— Але… — почав Борис.

— Звичайно, це вимагає перевірки й додаткової роботи, — перебив Євген. — Але ж принцип нейтринного підсилювача вже розроблений. Є в нас і відповідні лабораторії. Я берусь про все домовитись.

Ростислав Ілліч дивився на Бориса, і той розумів, що це означає.

— Гаразд, Євгене Григоровичу, — мовив нарешті професор, — ви спробуєте, а Борис Євгенович вам допоможе. Якщо доб’єтеся успіху, переключимо на цю справу всю лабораторію.

Борис не висловив ні свого захоплення, ні осуду, бо знав наперед, що буде. Євген видаватиме ідеї, а він — працюватиме. Після кількох невдач Євген переключиться на інше. Роботу ж доведеться продовжувати йому. А коли прохлюпнуться перші успіхи, якщо такі будуть, Євген повернеться й знову жонглюватиме ідеями, як блискавками. А він, Борис, подумки захоплюватиметься ним і дивуватиметься, як цьому шибеникові приходять в голову чудові ідеї.

VI

…Х’юллет кусав губи, намагаючись вгамувати лють.

Раптом хтось його покликав:

— Х’юллет Кондайг…

Він дико озирнувся по кімнаті.

— …Система Кондайга, — знову почув він і тут збагнув, — голос линув з радіоприймача.

…Отже, дванадцять років тому в Парижі фізик Мішель Фансон сконструював апарат для приймання та реєстрації потоків нейтрино. Його вдосконалив англійський фізик Х’юллет Кондайг. Кондайгові пощастило встановити, що нейтринні потоки несуть інформацію про все, що відбувається у Всесвіті. А спадковість — це також інформація, яка передається від предків нащадкам. І ось тепер за допомогою реєстратора системи Кондайга в лабораторії радянського професора Ростислава Ілліча Альдіна під керівництвом молодих науковців Євгена Ірміна та Бориса Костовського група генетиків розробила ефективний метод лікування спадкових захворювань.

Х’юллет слухав, не сміючи перевести подих. Якийсь м’який вогник розгорявся в його мозку і розсіював морок. Тягар спадав по тому, як він усвідомлював слова диктора.

Біля нього була його Еммі. Груди Х’юллета розпирала радість. Хотілося бігти, куди очі бачать, кричати: «Ось що я зробив!» Він ніколи не був такий щасливий і розгублений, як зараз. Дивувався: «Невже це я? Я, Мішель і вони, ці молоді? Невже ми створили чудо?»

РІК! Його РІК! Він уявляв його місточком — од Мішеля до нього, а від нього — до тих, хто зумів використати апарат для боротьби за життя.

— Х’ю! Х’ю!.. — радісно шепотіла Еммі.

Він пригорнув її, мовив:

— Я зараз прийду. Це треба відсвяткувати.

Йому хотілося побути на самоті, прийти до тямку.

Х’юллет вийшов у бузковий вечірній туман. Вдалині, над дахами будівель, палала зірниця реклам. Там розважалася Пікаділлі.

Він пішов у бік зірниці. Якийсь старий трапився назустріч. Х’юллет спитав його:

— Ви чули радіо?

Старий налякано закліпав:

— Війна?

Х’юллеї нетерпляче насупився:

— Лікування спадкових хвороб…

— А-а, — полегшено зітхнув старий. — Дякувати богу, що не війна…

І щез у тумані…

Ця зустріч трохи охолодила Х’юллета. Він повернув до лавки, але вона була зачинена. До «Залізного коня» заходити не хотілося, і він рушив далі, до ресторану, що був неподалік од Пікаділлі.

Звідкілясь випірнув гурт молодих людей — кілька юнаків і дівчат. Вони співали й цілувалися.

Х’юллет дивився на них і усміхався. Він думав про тих, у Росії…

Загрузка...