У пошуках утраченого часу. Полонянка

Уранці, лежачи лицем до стіни і ще не бачучи, якого там відтінку над портьєрами світляна смужка, я вже знав, що воно сьогодні за погода. Її заповідали перші вуличні відголоси, доходячи до мене чи то притлумлені й спотворені вогкістю, чи то ляскучі, мов стріли, у дзвінких і порожніх розлогах морозяного й чистого ранку; з гуркоту перших трамваїв я вже здогадувався, хлискають вагони дощівкою чи летять у блакить. А може, навіть тим відголосам передувала їхня швидша й проникливіша еманація; влазячи в мій сон, вона сумно оповіщала про снігопад або змушувала якусь крихітну істоту виспівувати в мені канти на честь сонця, аж поки я прокидався від оглушливої музики. Ще напівсонний, я починав усміхатися, склеплені мої повіки вже тремтіли від передчуття світляної повени. У цей період навколишнє життя я сприймав здебільшого через опочивальню. Блок, оскільки мені було відомо, розповідав, що коли він приходив до мене ввечорі, йому вчувався нібито якийсь гомін; а що моя мати жила тоді в Комбре і в моїх покоях не було нікого, окрім мене, то він гадав, ніби я балакаю сам із собою. Згодом, довідавшись, що в мене жила тоді Альбертина, і зрозумівши, що я ховаю її від усіх, він саме цим і пояснив, чому я вперто сиджу вдома. Він помилявся. Річ, зрештою, цілком прощенна, оскільки, хай навіть факти неспростовні, всього не передбачиш. Вихоплюючи якусь подробицю з чужого життя, люди поспішають зробити хибні висновки і тлумачити цю новину, все перекручуючи.

Коли я думаю нині, що після повернення з Бальбека Альбертина оселилася зі мною в Парижі під одним дахом, що вона зреклася думки про морський круїз, що вона ночувала за двадцять ступнів від мене, кінець коридору, в кабінеті мого батька, обвішаному гобеленами, і що ввечері, пізньою добою, вона на прощання всувала мені в рота свій язичок — наче щоденний хліб, наче поживну харч, наділену святою силою для плоті, завдяки якій мука, витерплювана через Альбертину, змінювалася якимсь душевним утихомиренням, — мені одразу пригадується не та ніч, коли капітан Бородинський дозволив мені переночувати в казармі (його потурання зцілило єдино мій хвилевий щем), а ту ніч, коли батько дозволив мамі спати біля мого ліжка. Бо життя, рятуючи нас укотре від нібито неминучого болю, робить це в зовсім відмінних обставинах, іноді таких супротивних, що порівняння здобутих нами ласк здається майже завжди блюзнірством!

Коли Альбертина почула від Франсуази, що я не сплю вдосвіта, з іще запнутими фіранками, вона вже не боялася хлюпатися, купаючись у ванній. Часто я тоді ж таки приходив до моєї, сусідньої, досить приємної, ванної кімнати. Колись директор театру витратив кілька сот тисяч франків, аби розцяцькувати щирими смарагдами трон, на якому засідала діва, граючи ролю цісаревої. Російський балет переконав нас, що звичайна гра світла створює враження яскравого й чарівного ряхтіння клейнодів. Але й ця декорація, хоча матеріяльніша, не така гожа, як та, якою о восьмій сонце заступає іншу, яку ми звикли оглядати, встаючи опівдні. Ховаючи нас від нескромних очей, шибки вікон наших двох ванних кімнат були не гладенькі, а запушені штучним і вже немодним інеєм. І нагло сонце фарбувало нажовто той скляний муслін, золотило його і, помалу відслонюючи в мені молодика, якого довго ув’язнювала звичка, п’янило мене спогадами про те, яким я був колись на природі, в листопад; на дереві сиділа тоді навіть якась пташка. Бо я чув безугавний Альбертинин щебет:

З кохання до Альбертини я не висміював її музичного несмаку. Зрештою ця пісенька минулого літа захоплювала пані Бонтан; дізнавшись опісля, що це нісенітниця, вона при гостях просила Альбертину співати вже не цю, а іншу пісеньку:

але й ця мелодія стала «заїждженим мотивчиком Массне, яким ця шмаркачка протуркала нам вуха».

На сонце насувала хмара, сором’язливий скляний ряснолист гас і вже тільки сірів. Шибки, що ділили наші дві купелі (теперішньою Альбертининою мама ніколи нею не послуговувалась, аби не хлюпатися в мене над вухом, вона мала ще одну — в іншому куточку помешкання), були такі тонесенькі, що ми могли, миючись, розмовляти; розмову уривав лише плюскіт води. Таку затишну атмосферу часто породжує в готелі тіснота і близькість номерів, зате в Парижі це явище вкрай рідкісне.

Часом я довго вилежувався, химерячи про щось, бо челяді було заборонено вступати до моїх покоїв, аж поки задзвоню, проте електрична груша висіла дуже незручно, і я нерідко, після марних спроб зловити її, радий, що мене ніхто не турбує, знову куняв. Але це не означало, що мені байдужісінько до того, живе тут Альбертина чи ні. Її розлука з приятельками оберігала мене від нових душевних гризот. Мені тепер було легко на серці, здавалося, спокій допоможе уздоровити мене. Але цей супокій, навіюваний подругою, не так справляв утіху, як гамував мій біль. Звісно, він дав зажити багато радощів, яких позбавляв мене раніше надто гострий щем, але ці радощі я не завдячував Альбертині. Її врода для мене, здавалось, уже зблякла, я нудився з нею, мені уявлялося, ніби я розлюбив її, тепер мені відлягало від серця, коли Альбертини зі мною не було. Тим-то вранці я гукав її не зразу, надто як стояло на годині. Кілька хвилин я залишався віч-на-віч із тим чоловічком, що жив у мені, вже згаданим сонячним псальмістом, із ним я чув себе веселіше, як із Альбертиною. З образів, що складають нашу особистість, найголовніші видно не зразу. І коли хвороба один по одному відкидатиме ті образискладники, зостанеться ще два-три, наділені більшим гартом; і насамперед — філософ, щасливий тільки тоді, як зуміє відшукати подібність між двома витворами або двома здобутими від них враженнями. Та іноді я загадувався: чи не буде найостаннішим з усіх чоловічок, схожий на виставленого у вітрині комбрейського оптика. Чоловічок показував погоду, скидаючи відлогу, коли світило сонце, і, надіваючи, коли йшов дощ. Я знав, який із цього чоловічка егоїст; я мучився від ядухи, яку міг полегшити тільки дощ, а його це не обходило; з першими, нетерпляче мною очікуваними бризками він хмурився і сердито надівав відлогу. Ладен присягтися: коли я конатиму, коли відімруть усі інші «я», то як, бува, при моєму останньому дихові сяйне сонячний промінь, цього буде досить, аби згаданий барометричний чоловічок зрадів великою радістю, скинув каптур і заспівав: «Ге-ге, от і розгодинилося!»

Я дзвонив Франсуазі. Розгортав «Фігаро». Шукав даремно дописа (якщо ту штуку можна так назвати), що я послав до цієї газети; то була недавно знайдена і трохи перероблена сторінка, написана колись у повозі доктора Переп’є під враженням видовища мартенвільських дзвіниць. Потім читав маминого листа. Щоб це молода дівчина жила разом зі мною, мамі здавалося дикістю, непристойністю. Першого дня, від’їжджаючи з Бальбека, вона бачила, як я побиваюся, їй не хотілося покидати мене напризволяще, і вона, мабуть, раділа, що Альбертина їде з нами, раділа, що з нашими валізами (над речами я проплакав цілу ніч у бальбецькому готелі) у приміському потязі стоять вузькі й чорні Альбертинині валізи. Вони здавалися мені схожими на труни і я не знав, що вони принесуть до мого дому: життя чи смерть. Та я навіть не поставив собі цього запитання того ясного ранку, коли минув жах залишитися в Бальбеку, щасливий тим, що забираю Альбертину. Спершу мама поставилася до мого наміру прихильно (вона говорила з моєю приятелькою лагідно, адже ненька бачила свого сина важко зраненим і була вдячна його юній коханці за те, що та самовіддано доглядає його). Але мама пройнялася ворожнечею, коли я домігся всього, чого бажав, і коли дівчина зажилася в нашому домі, та ще й у пору, коли були відсутні батьки. Не можна сказати, щоб мати була мені в цьому завжди ворогом. Як давніше, коли не сміла більше витикати мені нервозности, лінощів, так і тепер, вона переборювала себе — чого я, мабуть, у цю мить не розумів, а чи не хотів розуміти — і втримувалася ганити дівчину, яку я називав моєю нареченою, — навіщо їй псувати мені життя, під’юджувати мене проти майбутньої дружини, а що як це вилізе мені боком, коли по її, материній, смерті я гризтиму себе за те, що засмутив її одруженням із Альбертиною. Не мавши надії відвернути мене від цього вибору, мама воліла вдавати, ніби його схвалює. Але всі, хто бачив її в ту добу, запевняли, що до її скорботи від утрати матері домішувалася вічна заклопотаність. Від цього рою клятих думок, від душевної гризоти голова в мами пашіла, і, шукаючи прохолоди, вона раз у раз відчиняла вікна. На якийсь рішучий крок вона не зважувалася з остраху «чинити на мене тиск» і занапастити те, що вважала за моє щастя. Вона не могла навіть виступити проти Альбертининого перебування в нашім домі. їй не хотілося бути суворішою за пані Бонтан; хоча ця справа передусім стосувалась цієї останньої, та, на превеликий материн подив, не бачила тут якоїсь непристойности. У кожному разі неня шкодувала, що мусить покинути нас удвох, вирушаючи зараз же до Комбре, де вона могла затриматися (і справді затрималася) на кілька місяців, поки моя бабуся в перших потребувала її опіки і вдень і вночі. У Комбре мамі підсобляв добрий і самовідданий Лагранден; він пнувся зі шкури, відкладав із тижня на тиждень повернення до Парижа — не те що близько знав мою бабусю, просто недужа була материна подруга, та й годі, до того ж, як він відчував, хвора — вже не житець на цьому світі, — дорожила його увагою і не могла обійтися без нього. Снобізм — важка душевна хвороба, тільки що їй, на щастя, підлягає не вся душа. Сам я, навпаки, був дуже радий маминому від’їздові до Комбре; інакше я боявся б, як би мама не виявила Альбертининої дружби з мадемуазель Вентейль, а сказати Альбертині, щоб вона з цим крилася, я не міг. У материних очах то була б нездоланна перепона не лише для мого одруження (про шлюб вона просила мене ще не говорити з моєю подругою, та й сам я все частіше гнав від себе думку про нього), а й для того, щоб Альбертина пожила ще трохи в нас. Якщо не зважати на цю таку важливу для мами й незнану їй причину, мама, з одного боку, вдаючи вільнодумку бабусю, шанувальницю Жорж Санд і сповідницю того, що кожна шляхетна душа неодмінно доброчесна, а з другого — збита з пуття моїм згубним упливом, ставилася вже поблажливо до жінок, чиє поводження суворо засуджувала колись (ба навіть і тепер, якщо ті належали до її паризьких або комбрейських знайомих та приятельок), але я хвалив перед мамою їхні високі прикмети, і вона багато чого їм вибачала, бо вони кохали мене. А проте навіть без огляду на обговорення, що гоже, а що негоже, Альбертина, я певен, була б нестерпна для мами лиш через те, що мамі впам’ятку Комбре, тітка Леонія, вся її рідня, весь лад їхнього життя, про який моя подруга не мала ані найменшого уявлення. Альбертина не прибивала б за собою дверей і не вагалася б зайти, шаснувши по-собачому чи по-котячому, якби двері стояли отвором. Зваби їй, зваби трохи гнітючої, надавало те, що вона відігравала в нас удома ролю не так молодої дівчини, як хатньої тваринки, тваринка та входить до покоїв і виходить, хиляється по всіх кутках, стрибає до мене в ліжко — який це для мене відгал! — влаштовує собі там кубельце, залягає і звідти вже ані руш, даючи мені цілковитий спокій, якого б не дала людина. А все ж, зрештою, вона пристосувалася до часу мого сну і не лише не пробувала забратися до моїх покоїв, а й не ворушилася, поки я не дзвонив. Такий розпорядок накинула їй Франсуаза. Франсуаза була з тих комбрейських послугачок, які знали, хто такий їхній пан, і вважали, що найменше, чого від них вимагається, це робити ті послуги, на які він заслуговує. Коли гість давав Франсуазі чайові, одні на двох, на неї та на кухарчину доньку, то не встигав він утелющити Франсуазі грошину, як Франсуаза швидко, непомітно і спритно кидалася повчати кухту, і та приходила дякувати не про людське око, а щиро, врочисто, як її напучувала Франсуаза. Комбрейський кюре зірок із неба не хапав, але що треба знати, знав. З його благословенства донька кузенів пані Сазра, протестантів, скатоличилась, і її родина була йому дуже вдячна: йшлося про одруження з молодим дідичем мезеґлізцем. Збираючи інформацію, батьки молодика послали панотчикові досить непоштивого листа, де зневажливо трактовано протестантство. Священик відповів так, що мезеґлізький шляхтич написав йому другого листа, уже в іншому тоні, — про вінчання він просив тепер сам — принижено й уклінно, просив як про найбільшу ласку.

У тім, що Альбертина навчилася шанувати мій сон, заслуги Франсуазиної не було. Тут далася взнаки глибока традиція. З мовчанки, яку зберігала служниця, або з рішучої відмови, яку Альбертина чула у відповідь на невинне прохання увійти до мене чи спитати мене про щось, Альбертина, на свій подив, збагнула, що потрапила в якийсь чудний світ із невідомими їй звичаями, і його закони годі порушити. Вона передчувала це ще в Бальбеку, а тут, у Парижі, не пробувала й опиратися: вранці вона терпляче очікувала дзвінка, щоб підхопитися.

Виховання, яке дала їй Франсуаза, було, зрештою, спасенне і для самої Франсуази: наша стара служниця потроху облишила свої ухи та охи, безугавні з часу повороту з Бальбека. Річ у тім, що коли ми сідали на потяг, вона згадала, що забула попрощатися з готельною «шафаркою»; ця вусата начальниця над поверхами Франсуази майже не знала, а проте була з нею більш-менш ґречна. І от що прибандюрилось Франсуазі: нам треба негайно повертати голоблі назад, висісти з вагона, їхати знов до готелю і там вона попрощається з шафаркою, а виїдемо ми аж назавтра. Здоровий глузд, а ще більше раптове почуття відрази — пропади він пропадом, цей Бальбек, змусили мене відмовити Франсуазі в такій ласці, і на її хворобливу дратливість по тому не вплинула навіть зміна повітря, не вляглась вона в неї і в Парижі. Бо за Франсуазиним кодексом, вибитим на горорізьбі Андрія Первозваного-в-полях, не гріх прагнути смерти ворога, навіть його смертовбивства, але страшно не зробити того, «що належить», не виявити шани, не попрощатися перед від’їздом — хамка, та й годі! — з черговою поверху. Цілу дорогу невідступний спомин про допущену нетактовність укривав Франсуазині щоки тривожним багрецем. І якщо вона не пила, не їла аж до Парижа, то, може, не так тому, що хотіла нас покарати, як, мабуть, тому, що на саму згадку про це «їй ставало в горлі руба» (кожен клас має свою патологію).

Серед причин, чому ненька писала мені щодня (не забуваючи пересипати листи цитатами з пані де Севіньє), був спогад про бабусю. Мама писала: «Пані Сазра влаштувала для нас затишне сніданнячко, таке, на яке здатна лише вона: подібні трапези, як сказала б твоя сердешна бабуся, позичивши вислів у пані де Севіньє, вражають не так велелюддям, як самотністю». Десь у перших своїх листах я з дурного розуму взяв та й написав нені: «Твоя мама зараз же розпізнала б, від кого лист, із наведених цитат». Через три дні мені віддано віть за віть: «Любий мій синашу! Якщо ти хотів, згадуючи про мою маму, шпигнути мене посиланням на пані де Севіньє, вона відповіла б тобі, як пані де Ґріньян: «То вона ніким тобі не доводиться? А я гадала, це твоя кревна».

Я чув ходу моєї приятельки, як та покидала свій покій чи вертала назад. Я дзвонив, бо то була пора, коли Андре мала заїхати по Альбертину з шофером, Морелевим другом, посланим від Вердюренів. Я робив Альбертині туманні натяки, що колись ми поберемося, але формально руки не просив; сама вона, зі скромности, у відповідь на мої слова: «Не знаю, але це цілком можлива, як на мене, річ», із сумним усміхом похитуючи головою, кидала: «Ні, не бути цьому», що означало: «Я безпосажна». І, не перестаючи правити про майбутнє, що «все це ще вилами по воді писано», я тим часом усіляко намагався розважити її, скрасити її життя, силкуючись — може, несвідомо — збудити в ній охоту вийти за мене. Вона сміялася, споглядаючи навколишню пишноту. «Уявляю, як казилася б мати Андре, якби я пошилася в даму, таку саму багату, як вона, даму, яка має, як вона висловлюється, «коні, виїзд і картини». Що? Невже я про неї вам не розповідала? О, то цяця! Найкумедніше, що вона пхає до одної купи картини, коні й повози — для неї все це однакова красна ціна!»

Пізніше ми побачимо: хоча Альбертина й досі не позбулася дурнячого лексикону, а все ж могла подивувати своєю тямовитістю. Але мені до цього було байдуже. Жіноча дотепність ніколи мене не цікавила. Єдино доморослий Селестин розум мене підкупав. Я мимоволі всміхався, коли, наприклад, користаючи з Альбертининої відсутносте, вона озивалася до мене: «Захмарне божество засідає на ліжку!» Я заперечував: «Але дозвольте, Селесто, чому саме захмарне божество?» — «О, якщо ви гадаєте, що бодай тріньки схожі на тих, хто ходить по нашій грішній землі, то геть помиляєтеся!» — «Але чому «засідає на ліжку»? Ви ж бачите, я лежу». — «Та де ж ви лежите? Хіба так лежать? Ви сюди злетіли! Ви в білій піжамі ще й крутите шийкою, чисто тобі голубок».

Альбертина, навіть верзякаючи казна-що, висловлювалася зовсім не так, як заледве кілька років тому в Бальбеку, ще піддівком. Тепер вона збивалась і на політику й, обурюючись якоюсь прикрою для неї подією, заявляла: «Далебі, це якесь людоїдство!» І, мабуть, чи не в цю добу навчилася громити погано написані, на її думку, книжки: «Вони-то, може, й цікаві, але автори награмузляли, як курка лапою».

Заборона входити до мене, поки я не подзвоню, дуже її розважала. Перебравши нашу родинну любов до цитат, вона читала напам’ять репліки з п’єс, які грала колись у кляшторі і які, як я сказав їй, мені сподобалися, і завжди порівнювала мене з Агасфером[3]:

Фізично Альбертина теж змінилася. Її довгасті сині очі стали не ті: видовжилися ще більше; колір очей зберігся той самий, але вони ніби зволожилися. Отож коли вона заплющувалася, здавалося, наче дві фіранки застували вигляд на море. І головно ця деталь, гада, стояла в мене перед очима, коли я розлучався з нею на ніч. А вранці я довго з подивом розглядав хвилясте її волосся, наче бачив його вперше. Бо що може бути чудовішого за вінець перевитих чорних фіялок над усміхненим дівочим поглядом? Усміх обіцяє більше дружбу, а блискучі завої гривок-квіток дихають чуттєвістю, вони здаються текучою плоттю і розпалюють гострішу жагу.

Вступивши до моїх покоїв, Альбертина стрибала на ліжко; часом угадуючи мій настрій, вона присягалася в щирому запалі, що радше помре, аніж покине мене: це було в ті дні, коли я встигав поголитися перед її приходом. Вона належала до тих жінок, які не вміють відрізняти розум від чуття. Втіху, яку справляє їм гладесенька шкіра, вони пояснюють душевними прикметами того, хто їм заповідає щасливу прийдешність, прийдешність уже не таку щасливу і не таку потрібну, якщо запустити бороду.

Я питав, куди вона вибирається. «Здається, Андре хоче мене повезти до Бют-Шомона, я там зроду не була». Звісно, здогадатися, коли Альбертина бреше, а коли каже правду, я не міг. Зрештою я вірив, що Андре розповість мені докладно, які місця вони оглянули з Альбертиною. В Бальбеку, доведений Альбертиною до змори, я марив, що колись скажу Андре брехливо: «Андре, золотко! Ну чом ми не зустрілися раніше? Я покохав би вас! А тепер моє серце належить іншій. Але й так ми можемо часто бачитися, бо моє кохання завдає мені багато жалю, а ви моя втішальниця». І ось ця брехня, не збігло й трьох тижнів, як стала правдою. Можливо, Андре увірувала в Парижі, що я, по суті, лукавлю і що я її кохаю, так само як запевне повірила б мені в Бальбеку. Бо правда так змінюється для нас, що не те що інші — сам чорт тут ногу вломить. Знаючи, що Андре розповість про все, що вони з Альбертиною робили, я просив її (і вона згодилася) заїжджати по Альбертину щодня. Тож я міг любісінько сидіти собі вдома. Те, що Андре — одна із «трона» бальбецьких дівчат, додавало мені віри, що я дістану потрібні мені відомості про Альбертину. Тепер з усією щирістю я міг би сказати їй, що мій спокій у її руках.

З другого боку, я зупинив свій вибір на Андре (вона була нині в Парижі, відмовившись від свого наміру вернутися до Бальбека) як на проводирці моєї приятельки, почувши від Альбертини, що в Бальбеку Андре була до мене небайдужа, і саме тоді, коли я боявся, чи не увірився я їй: якщо в мене виникало таке побоювання, то, може, я щиро кохав Андре. «Як же ви не здогадалися? — дивувалась Альбертина. — Адже ми жартували з вас обох. Зрештою, хіба ви не зауважили, що вона перейняла від вас манеру говорити, міркувати? Надто це вражало зараз потому, як вона з вами розлучалася. їй зайве було казати, що вона бачилася з вами. Це відразу впадало в вічі, як тільки вона являлася. Ми перезиралися й пирхали. Вона скидалася на вугляра, ладного поклястися, що він ніякий не вугляр, хоч сам чорний як мара. Мірошник не доводить, що він мірошник, він весь уборошнився, навіть плечі в нього уроблені в борошно од мішків. З Андре було те саме, брови в неї лізли на лоба, як у вас, та ще й ота її довга шия, — словом, цього не передати. Коли я читаю надворі книжку з вашої кімнати, ясно, чия ця книжка, бо від неї тхне після ваших паскудних обкурювань[4]. Це нібито й абищиця, але абищиця, як на як, мила. Щоразу, як хтось відгукувався про вас тепло, хвалив вас, Андре аж цвіла».

А проте про всяк випадок, щоб запобігти будь-яким каверзам, я порадив Альбертині відкласти поїздку до Бют-Шомона і поїхати до Сен-Клу чи деінде.

Це не означало, я знав, ніби я бодай трохи кохав Альбертину. Може, кохання — це всього-на-всього щось на кшталт брижів, що під впливом якогось хвилювання збурюють душу. Схожі кола перевернули мене всього, коли Альбертина сказала мені у Бальбеку про мадемуазель Вентейль, але нині вони розгладилися. Я розлюбив Альбертину, душевний щем затих, мені вже не боліло, як у бальбецькому потязі, коли я дізнався, яка була юність ув Альбертини, може, не без візит до Монжувена. Про все це я довго міркував, я зцілився. Але іноді Альбертинин жаргон насував мені думку — не знаю чому, — що на своєму короткому віку вона, мабуть, наслухалася компліментів, освідчень, і вислуховувала їх принаймні з утіхою, як не з насолодою. Так, скажімо, вона допитувалася з будь-якого приводу: «Це правда? Щира правда?» Звісно, якби вона сказала, як-от Одетта: «Ви щирі у своїй страхітливій брехні?» — мене це, певна річ, не збентежило б: безглуздя цього вислову ставилося б на карб жіночому курячому мозкові; та коли Альбертина допитувалася: «Це правда?» — вона справляла чудне враження, ніби сама не могла здати собі в чомусь справи, ніби брала вас у свідки, ніби поступалася розумом перед вами (їй казали: «Ми вже годину в дорозі» — або: «Дощ припустив» — а вона відгукувалася: «Правда?»). На жаль, запитання: «Правда? Це щира правда?» — диктувалися не її невмінням розібратися в подіях. Радше навпаки: ці слова випливали з її ранньої дійшлости й були відповіддю на висловлене: «Ви ж бо знаєте, що гарнішої за вас я ще не стрічав», «Ви ж бо знаєте, що я кохаю вас безтямно, що я гину». Саме на таке освідчення відповідалося з кокетно-скромною згідливістю отими: «Правда? Щирісінька правда?» — які зі мною вже служили Альбертині тільки для відповіді запитанням на такі слова як: «Ви дрімали понад годину».

Збайдужівши до Альбертини, женучи всяку згадку про те, які з нас коханці-жируни, я, одначе, й досі турбувався, як вона проводить час; це ж бо факт, що я втік із Бальбека, аби бути певним, що вона вже не зустріне якоїсь особи, з якою могла б, хихочучи, учинити щось негоже, ба хихочучи, може, з мене. Я так цього боявся, що вирішив від’їхати й одним махом порвати всі її підозрілі знайомства. Альбертина була така безвільна, куди хили, туди й гнеться, вміла так усе забувати й коритися, що ці взаємини справді припинилися, і всі мої страхи як рукою зняло. Проте ця фобія могла знов напасти мене в якійсь несподіваній подобі. Доки мої ревнощі не перенеслися на іншу особу, я, поскреготівши зубами, відзискував на час спокій. Але хронічна хвороба жде для свого загострення найменшої нагоди; так само й поганій звичці того, хто викликає ті ревнощі, досить будь-якого випадку, щоб він знов повернувся до неї (після періоду повздержливости), накладаючи з іншими людьми. Я міг відірвати Альбертину від її спільниць і, таким чином, вигнати з неї бісів; можна було вибити з її голови тих чи інших людей, обрубати кінці, але її нахили теж були хронічні й чекали, може, тільки оказії, щоб вихопитися на волю. Париж давав таких оказій не менше, ніж Бальбек. Хоч би куди вона потрапила, Альбертині не конче було їх шукати, бо зло жило не тільки в ній, айв інших, для кого всякий привід для насолоди добрий. Погляд однієї зрозумілий іншій і вмент зближує двох зголоділих. Жінка спритна вдає, буцім нічого не бачить, а за п’ять хвилин підступає до тої, що змикитила, що до чого, і виглядає її на перехресті та й домовляється у двох словах про побачення. Хто тут докопається до правди? І щоб так могло тривати далі, Альбертині треба було просто сказати мені, що їй хочеться проїхатися по якійсь мальовничій паризькій околиці. Тож досить було, щоб вона повернулася пізно і щоб її затримка виявилася незрозумілою для мене (хоч, може, її нічого не варто було пояснити без жодної еротичної гіпотези), аби мені знову заболіло. Цей біль сполучався з образами, не пов’язаними вже з бальбецькими пригодами: я їх намагався, як і попередні, відмести, ніби усунення минущої причини могло зцілити від природженої хвороби! Я не здавав собі справи, що такими замахами, яким сприяла Альбертинина непостійність, здатність забувати недавню свою пасію, майже перейматися до неї зненавистю, я міг завдати глибокого болю якійсь незнаній особі, партнерці її розкошів; і я задавав того болю всує, бо замість отих покинутих осіб не могли знайтися інші й рівнобіжно зі шляхом, значеним кількома такими перелітними Альбертининими примхами, слався для мене ще й інший невблаганний шлях, заледве уриваний легкими перепочинками; тож-бо, як подумати, мука моя могла б скінчитися лише разом із Альбертининим або моїм життям. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера про Альбертинині спацери не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Враховував, що Альбертина, спільниця всіх цих руйнацій, здатна мінятися, здатна забувати, майже зненавидіти свою недавню пасію; я не здогадувався, що я можу завдати болю якійсь незнаній особі, з якою їй ще недавно було приємно проводити час, і що цей біль я іноді завдавав даремно, бо на місці отих покинутих опинялися інші; і водночас по рівнобіжній дорозі, усіяній юрмами згордованих нею, гнався за мною без перепочинку ще один упертюх; отож-бо, як подумати, мука моя могла скінчитися лише разом із життя Альбертини або разом зі мною. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера щодо прогулянок Альбертини не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Покидаючи Бальбек, я уявляв, що покидаю Ґоморру, вириваючи звідти Альбертину; овва! Ґоморра розкидана по всіх куточках світу, і чи то з ревнощів, чи то з невідання про такі втіхи (випадок же геть-то рідкісний) я мимовільно налагодив таку гру в хованки, в якій Альбертина могла від мене завше тікати.

Я питав її зненацька: «О! Слухайте-но, Альбертино, може, це мені мариться; чи не казали ви мені, що знайомі з Жільбертою Сванн?» — «Так, тобто якось ми розмовляли з нею на курсах: вона мала конспекти з історії Франції і була така ласкава, що позичила мені те шпаргалля; я їх трохи потримала, відтак повернула, і ми вже більше з нею не бачилися». — «Чи вона не з тих жінок, які мені не до вподоби?» — «Де там, зовсім навпаки!»

Але найчастіше, замість цього слідства, я з небувалою досі енергією, якої не вживав на те, щоб її супроводжувати, починав планувати Альбертинині прогулянки і говорив про них так захоплено, як говорять лише про нездійсненні прожекти. Я висловлював таке палке бажання оглянути вітражі Сент-Шапелі, такий глибокий жаль через незмогу зробити це лише з нею вдвох, що вона відповідала лагідно: «От що, котику, як вам так притьмом охота, переламайте себе, їдьмо з нами. Ми на вас почекаємо. А втім, якщо ви волієте побути лише зі мною, я спроваджу Андре додому, вона поїде іншим разом». Але саме ці її вмовляння і зміцнювали мій спокій, і я домагався того, чого хотів, — сидіти вдома.

Я не задумувався, що апатія, з якою я припоручав Альбертину Андре чи шоферові, покладаючи на них утишення мого хвилювання, обезвладнювала мене, сковувала здатність розуму користатися з уяви, паралізувала завзяття, здатне щось підказати, спонукати до протидії. Тим паче що такі нахили були в мене вроджені: світ можливостей завжди був для мене відкритіший, ніж світ реальних здійснень. Ця особливість корисна для душознавства, але не рятує в конкретному випадку. Мої ревнощі та її муки народжувалися з образів, а не з припущень. Отож-бо в житті людей та в житті народів (і в моєму житті теж це мало статися) випадає день, коли треба, щоб у тобі сидів префект поліції, передбачливий дипломат, таємний агент, який, замість марити про безмежні можливості, бере вола за роги й каже собі: «Якщо німці заявляють те-то й те-то, виходить, вони хочуть зробити зовсім інше; і не абстрактне зовсім інше, а конкретно те чи те, а то вже и проводять його в життя», «Якщо такий-то втік, то втік не в а, не в б, а у в, і шукати його слід у в». На жаль, такий хист і так був не надто в мене розвинений, а я ще й притуплював його, марнував свою силу, розпускав себе, умивав руки, поки інші пильнували замість мене. Щодо причини мого впертого сидіння вдома, то мені було б неприємно визнати її Альбертині. Я казав їй, що лікар приписав мені постільний режим. То це була неправда. А коли б це й відповідало дійсності, ніякі лікарські приписи не перешкодили мені супроводжувати Альбертину. То була вимовка, щоб не їхати з нею та Андре. Наведу тільки один резон, підпертий розумом. Коли я виїздив з Альбертиною, то починав нервуватись, ледве вона на хвилю покидала мене; я уявляв, що вона змовляється з ким-небудь чи бодай пускає комусь бісики. Якщо вона була у злому гуморі, я боявся, що ненароком розладнав чи змусив відкласти якийсь її задум. Реальність завше тільки принада для Незнаного, слідами якого далеко не зайдеш. Краще дивитися крізь пальці, щоб не було в нас думу, як того шуму, краще не підкидати ревнощам жодної конкретної подробиці. На лихо, коли ти відрізаний від довкілля, світ внутрішній також щедрий оказії; навіть без прогулянок з Альбертиною, сподибувані за самотніх роздумів випадки підсовували мені уламки реальности, а ці уламки знов притягували, наче магніт, щось із отого Незнаного, від тої хвилі для мене вже нестерпного. Хоч би ми жили під повітряним дзвоном, все одно б там діяли асоціації та спогади.

Проте душевні урази і в цьому дзвоні не відбувалися як стій; тільки-но Альбертина вирушала на прогулянку, я відчував, бодай на кілька хвилин, бадьорість — мене покріплювала животворна сила самоти. Я брав участь у втіхах дня, коли той тільки народжувався; пробудженої жадоби — примхливої і суто особистої моєї забаганки — заживати їх було б не досить, щоб наблизити їх до мене, якби особлива погода кожного дня не викликала в мені минулих образів; ба більше, вона підтверджувала сьогоднішню реальність, безпосередньо приступну всім, кого випадкові, а отже, й дріб’язкові обставини не силували сидіти вдома. У певні погідні дні було так зимно, у кімнаті все так дихало вулицею, немовби стіни будинку розступилися, і щоразу, як пробігав трамвай, дзвінок його лунав так, наче хто срібним ножем бив по шкляному домі. Але з особливим захватом я дослухався до нового звуку в собі, звуку душевної скрипки. Її струни напиналися чи відходили залежно від температури, надворішнього освітлення. В нашій істоті, інструменті онімілому від одноманітности звички, спів народжується з таких відступів, таких коливань — джерела всякої музики: аура певних днів одразу перекидає нас на іншу тональність. Ми віднаходимо забуту мелодію, чию математичну невідворотність могли б відгадати, хоча попервах її співаємо, не знаючи, що воно таке. Тільки ці внутрішні зміни, дарма що їхнє джерело було поза мною, оновлювали для мене зовнішній світ. Якісь давно вже замуровані двері отверзалися в моєму мозкові. Життя якихось міст, веселощі якихось прогулянок визискували в мені своє місце. Тремтячи всім тілом довкола бреньливої струни, я ладен був віддати за цей такий незвичайний стан і моє сіре минуле, і моє майбутнє, стерте гумкою звички.

Коли я не вибирався з Альбертиною на довгу прогулянку, дух мій витав тим більше. Зрікшися смакувати той ранок органами чуття, я тішився подумки всіма подібними до нього — минулими чи можливими, — точніше, певним типом поранків, усі ранки-близнюки якого були тільки випадковим і швидко мною ототожненим віддзеркаленням; свіже повітря гортало сторінки собі до вподоби: я бачив перед собою євангелію дня і міг відчитати її з ліжка. Той ідеальний поранок насичував мою свідомість тривкою дійсністю, тою самою, що й інші подібні ранки, і звеселяв мене, і тої веселосте не пригашувала моя неміч. Добре самопочуття залежить не так від нашого здоров’я, як від незужитого запасу сил: ми можемо досягти його як через нарощування сили, так і через обмеження нашої праці. Снагу, яка кипіла в мені, я утримував, лежачи в постелі, я здригався й підскакував сам у собі — так машині, бува, не дають рушити, і вона крутиться довкола себе.

Приходила Франсуаза підтопити й кидала кілька галузок, чий дух, забутий за літо, описував круг коминка магічне коло; в тім колі я бачив самого себе, як я читаю чи то в Комбре, чи то в Донсьєрі, і радів, що я у своїй паризькій оселі, радів так, як коли б вийшов на мезеґлізьку прогулянку чи спіткав Сен-Лу та його приятелів на польових навчаннях. Притаманна всім людям радість знов поринути у спогади, збережені пам’яттю, найдужча буває в тих, кому лютість фізичних страждань і щоденна надія на одужання не дають шукати в житті образів, споріднених із тими спогадами, й заразом лишають дещицю віри, що вони подужають невзабарі це зробити. Завдяки такій вірі вони зберігають щодо тих образів почуття жадоби, апетиту і сприймають їх не лише як спомини, не лише як образи. Та хай би навіть ці образи мали зоставатися для мене завжди тільки образами, і я, згадуючи їх, міг би їх тільки бачити, вони все одно воскрешали в мені, в усій моїй істоті силою ідентичного враження, дитину, молодика, їхнього глядача. За цей час не тільки заходила зміна погоди надворі або запаху в кімнаті, а й у мені самому відбувалося вікове зміщення, підміна одної особи іншою. Запах гілляк у студеному повітрі був ніби кавалок минувшини, ніби невидима крига, скресла бознаколишньої зими й занесена до моєї кімнати, зчаста насичена якимось запахом, світлом, наче інакшими роками, куди я знов поринав, ще й не усвідомивши їх, охоплений радощами давно полишених надій. Сонце добиралося до ліжка, пробивало прозорі ребра мого вихудлого тіла, гріло мене, розпалювало своїм теплом, як кришталь. Тоді немовби зголоднілий виздоровник, який в уяві вже наминає всі заборонені досі страви, я запитував себе: одружуватися мені з Альбертиною чи ні, чи не скалічу я собі життя, чи не заважкий беру на себе тягар, присвячуючи життя іншій істоті, приневолюючи себе жити без самого себе, — бо над душею вічно стоятиме Альбертина, — і позбавляючи себе назавше радощів самоти. І радощів не тільки тих. Навіть коли ми вимагаємо від дня єдино прагнень, є певні прагнення, — породжувані вже не речами, а живими людьми, — прикметні тим, що вони суто особисті. Якщо, встаючи з ліжка, я на хвильку розсував фіранки, то робив це не лише — подібно до того, як піаніст відкриває на хвильку віко фортепіано, — щоб перевірити, чи на балконі та на вулиці тональність сонячного світла така сама, як у моїй пам’яті; я робив це також для того, щоб побачити пралю, що несе в коші білизну, пекарку в блакитнім хвартусі, молочарку в нагруднику, з білими плетеними рукавами, що несе гак із почепленими на ньому бідонами молока, якусь гордовиту білявку в супроводі гувернантки, — словом, угледіти картину, розбіжність у лініях якої, — може, кількісно незначна, — робить її геть несхожою на всі інші, подібно до того, як відмінність двох нот змінює музичну фразу; брак такої картини збіднив би мій день, позбавивши його мети, здатної втамувати мою спрагу щастя. Надмір радощів, породжених спогляданням усіх цих завше таких незвичайних жінок, робив для мене вулицю, місто, світ принаднішими, манливішими і заразом будив у мені прагнення одужати, вийти за поріг і бути вільним — але без Альбертини. Скільки разів, коли омріяна незнайомка проходила повз мій дім чи проїздила, женучи, мов навіжена, на авті, я шкодував, що моє тіло не може слідом за поглядом її наздогнати, не може досягнути її робом аркебузної кулі, пущеної з бійниці мого вікна, перепинити гін її личка — ось воно, сподіване щастя! — гай-гай, ув’язненому, як оце тепер, мені звідати його було зась.

Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.

Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в очах кожного, хто б її не знав. Зрештою заздрощі — хвороба переміжна, причина її примхлива, свавільна, завжди та сама в того самого хворого, іноді геть-то одмінна в іншого. Одні астматики перемагають напад, відчиняючи вікно, дихаючи сильним вітром чи гірським чистим повітрям, інші — сховавшись у середмісті, в прокуреній кімнаті. Нема ревнивців без відхилень. Один примиряється зі зрадою, аби лише жінка в ній зізналася; інший — аби лише її від нього приховали; зрештою вони обоє рябоє, бо якщо один ревнивець ще більше ошуканий через те, що правду від нього криють, то інший шукає в тій істині поживи для розростання, відновлення своїх страждань.

Ба більше, ці дві супротивні манії ревнощів часто розходяться з тим, у чому ревнивці благають зізнатися чи чого не хочуть чути. Трапляються чоловіки, ревниві лише до чоловіків, з якими їхня коханка має зв’язок віддалік від них, але згодні на те, щоб вона віддавалася іншому, аби тільки це було з їхнього благословення, поблизу від них, якщо не в них перед очима, то бодай під одним дахом. Цей випадок частенький у людей літніх, закоханих у молоду жінку. Вони відчувають, як їм важко сподобатись їй і вряди-годи — незмогу вдовольнити її; побоюючись зради, вони воліють дозволити відвідувати її у себе вдома комусь, хто — як гадають — нездатний давати їй поганої поради, зате здатний її потішити. В інших усе навпаки: не відпускаючи коханки ні на хвилинку саму в добре відоме їм місто, тримаючи її в неволі, вони дозволяють їй поїхати на місяць до країни, їм незнаної, де їм годі собі уявити, які коники вона там виливатиме. Щодо Альбертини я улягав обом тим протиболющим маніям. Я не ревнував би, якби вона розважалася біля мене, якби я потурав тим розкошам, якби вона їх заживала цілковито під моїм наглядом, — не треба було б боятися брехні; і я, мабуть, менше ревнував би, коли б Альбертина поїхала до країни такої мені невідомої й далекої, що я не міг би уявити її способу життя, не мав змоги й спокуси пізнати його. В обох випадках сумніви могли відпасти чи то через цілковиту обізнаність, чи то через цілковите невідання.

Надвечір’я занурювало мене, завдяки пам’яті, в давнє й живлюще повітря, і я вдихав його з таким самим залассям, з яким Орфей вдихає легесенький, незнаний легіт Єлисейських Полів. Але день добігав кінця, і мене огортала вечірня журба. Машинально позираючи на дзиґарі, аби знати, чи скоро вернеться Альбертина, я переконувався, що встигну ще одягтися й спуститися до власниці будинку, дукині Ґермантської, — порадитися з нею, які гарні речі подарувати моїй приятельці. Іноді я здибав дукиню на подвір’ї, вона проходжувалася, навіть у негоду, в маленькому капелюшку та хутрі. Я добре знав, що для багатьох інтелігентних людей вона просто якась пані, та й годі, титул дукині Ґермантської не означає тепер нічого, коли вивелися герцогства і князівства, але я засвоїв собі інший підхід у ставленні до людей та країв. Мені ввижалося, ніби ця дама в хутрі, кидаючи виклик негоді, ця дукиня, княгиня, віконтеса, носить усі свої замки з собою, як-от постаті, вирізьблені на портальній арці, тримають у руках збудовані ними собори чи відборонені ними міста. Але тільки мислені мої очі могли бачити ці замки, ці ліси у лівій, обтягненій рукавичкою, руці дами в хутрі, кузини короля. У дні дощові тілесні мої очі розрізняли тільки парасоля, яким дукиня не забувала запастися. «Ніколи не знаєш, де спіткнешся, так безпечніше: бува, зайду далеченько, а візничий заправить як за рідного батька». Слова «заправить як за рідного батька», «не по наших грошах» не сходили в дукині з язика, так

само як «доводиться бідувати», і було невгадно, казала вона так тому, що вважала забавним сказати, що от вона, багачка, бідує, чи тому, що паношилася тим, що от вона, аристократка, може вдавати з себе селючку, не хвалитися багатством, як хваляться тільки багатії, що гордують убогими. Може, ця звичка завелася в неї тоді, як вона, вже забагатіла, але ще не досить, з уваги на кошти, потрібні для утримання стількох маєтків, і, зазнаючи певної грошової скрути, не хотіла справляти враження, ніби криється з цим. Те, з чого найчастіше жартують, переважно пов’язане з найбільшими клопотами; а не признаємося ми в тих клопотах, може, з таємною надією, що співрозмовник візьме наші слова за чисту монету: слухаючи, як ми жартуємо, він подумає, що все це сказано тільки для дотепу.

Я знав, що в цю пору найпевніше застану дукиню вдома, і це мене підохочувало, — так мені було легше попросити в неї докладних указівок щодо Альбертини. Я йшов туди, майже не думаючи, яка це дивина: я йду до таємничої дукині Ґермантської мого дитинства, і то лише з тим, щоб нею скористатися, мов яким телефоном, надприродним інструментом, на диво якого ми колись так чудувалися і яким тепер послуговуємося автоматично, щоб викликати кравця чи замовити морозиво.

Предмети туалету справляли Альбертині велику приємність. Я не міг утриматись, аби щодня їй чогось не дарувати. Вона захоплено правила мені про шарф, накидку, парасольку після того, як зіркі її очі з вікна або на подвір’ї миттю укмічували те, що було гоже на шиї, на плечах, на руці дукині Ґермантської; знаючи, що губа в Альбертини не з лопуцька (до того ж смак її розвинувся в розмовах із Ельстіром), що вона не поласилася б на будьякий виріб, хай навіть і гарний, спокусливий для очей якоїсь простушки, а для неї нікудишній, я нишком навідував дукиню, аби розпитати її, де, як, із якої моделі було виготовлене те, що подобалося Альбертині, куди треба звернутися, аби дістати таке саме; в чому полягає секрет кравця, елегантність (Альбертина називала це «шиком», «стилем») пошиву, як точно називається крам, — краса матеріялу мала тут своє значення, — що його належало справляти.

Коли по приїзді з Бальбека я сказав Альбертині, що дукиня Ґермантська мешкає напроти нас, у тім самім палаці, вона, зачувши почесний титул і гучне ім’я, прибрала більш ніж байдужої, ворожої, погордливої міни — у натур гордих і палких ознака безсилої жадоби. Правду кажучи, Альбертина була прекрасна душа, але її приховані прикмети могли розвиватися єдино серед перешкод, якими є наші уподобання або жалоба по наших уподобаннях, що їх нам довелося зректися, — в Альбертини то був снобізм. Жалоба ця називається ненавистю. Ненависть Альбертини до «світу», зрештою, посідала в ній надто мало місця й подобалася мені своїм революційним духом — я маю на увазі нещасливу любов до шляхти, — закарбованим у французькому характері на зворотному боці медалі, чий другий бік віддзеркалює великопанство дукині Ґермантської. Про це великопанство, раз туди не потрапити, Альбертині було б, може, й байдуже; а проте їй згадалися Ельстірові слова, що дукиня серед парижанок одягається найкраще, і республіканська зневага до дукині поступилася місцем у моєї приятельки жвавою цікавістю до чепурухи. Вона часто розпитувала мене про дукиню Ґермантську і любила, коли я ходив до дукині радитися щодо її туалетів. Певна річ, я міг би просити поради в пані Сванн, я навіть написав їй якось про це. Але дукиня Ґермантська (таке в мене склалося враження) спромоглася на більше у штуці вдягатися. Якщо, зайшовши до неї на хвильку (впевнившись, що вона вдома, і звелівши попередити мене, коли Альбертина вернеться), я заставав дукиню, оповиту туманом сірого крепдешину, я розумів, що цей стрій — рівнодійна складних причин і в ньому все обдумано до цяти; я поринав у крепдешинову атмосферу, як поринають ув атмосферу вечорів, перлисто-сріблястих від мли; якщо ж, навпаки, я бачив її в полум’ї китайського жовто-червоного шлафроку, я дивився на неї, як на розжеврілу сонячну заграву; ці туалети були не випадковою, мінливою за нашим бажанням декорацією, а конкретною і поетичною реальністю — як реальність погоди в даний день чи освітлення певної години.

З усіх суконь та шлафроків дукині Ґермантської найбільше відповідали певному задумові, мали в собі особливий сенс сукні, пошиті Фортюні[5] за давніми венецькими взірцями. Чи то їхній зв’язок з історією, а чи їхня неповторність, їхня єдиність надають позі жінки, яка наділа її для вас, розмовляє з вами, незвичайної ваги; можна б сказати, що цей костюм є плід довгого намислу і що ця розмова вирізняється з поточного життя, як сцена роману. В повістях Бальзакових героїні, вітаючи гостя, надівають туалети з певним розрахунком. Нинішні туалети не відзначаються такою характерністю, поминаючи сукні Фортюні. Нічого розпливчастого не може залишитися в описі романіста, бо це сукні живих людей з плоті й крови, бо найдрібніші їхні деталі зафіксовані так природно, як лінії твору мистецтва. Перш ніж вирядитися, жінка вибирає одну з двох, і то не схожих між собою, суконь, суконь таких глибоко індивідуальних, хоч давай їм імена.

Але сукня не перешкоджала мені думати про саму жінку. Дукиня Ґермантська здавалася мені навіть милішою, ніж тоді, як я її ще кохав. Менше від неї очікуючи (я не ходив більше туди задля неї самої), я слухав її майже зі спокійною безцеремонністю, як би сидів у себе вдома, гріючись при коминку; слухав так, ніби читав книжку, написану старовинною мовою. Я почував достатню духовну розкутість, аби в тім, що вона казала, смакувати французькою вишуканістю — вишуканістю в такому щирому вигляді, в якому вона вже не трапляється ні в мовленні, ні в книжках. Я слухав її мову, як слухають людову пісню, сповнену щиро французького чару; я так само розумів, чому вона жартувала з Меттерлінка (а нині ним захоплювалася — з хибкости жіночого розуму, вражливого до припізнілого проміння літературної моди), як розумів, чому Меріме кепкував із Бодлера, Стендаль із Бальзака, Поль-Луї Кур’є[6] з Віктора Гюґо, Мейлак[7] із Малларме. Я розумів, що жартівник мав проти того, з кого жартував, інтелект дуже обмежений, натомість мову — чистішу. Дукиня Ґермантська говорила майже такою чарівливою мовою, як Роберова матір. Не в теперішніх нудних епігонів, що кажуть «фактично» (тобто «справді»), «у принципі» (тобто «власне»), «потрясний» (тобто «дивовижний») і так далі, і таке інше, можна віднайти старовинну мову й бездоганну вимову, а розмовляючи з дукинею Ґермантською чи з Франсуазою; Франсуаза навчила мене, п’ятилітка, казати не Тарн, а Тар, не Беарн, а Беар. Ось чому у двадцять п’ять років я знав, що не треба вимовляти н, як вимовляла пані Бонтан: «Пані де Беарн».

Я злукавив би, доводячи, що дукиня не усвідомлювала, що в ній сидить хлібороб, трохи не гречкосій, і що вона цього не випинає з певним кокетуванням. Але в цьому не відчувалося фальшивої простоти вельможної дами, що корчить із себе селючку, ані гонору дукині, що присаджує багачок-парвеню, таких пихатих із селянами, про яких вони уявлення не мають; їй був радше притаманний майже художній смак жінки, свідомої того, яким чаром вона наділена, і не охочої псувати його новочасними рум’янами. Таке ще водилося в Діві за нормандським ресторатором, господарем «Вільгельма Завойовника»: той волів — випадок просто нечуваний! — не обставляти свого заїзду з такою модною нині розкішшю; бувши мільйонером, він зберіг мову й носив блузу мужика нормандця, а також водив гостей у кухню, щоб показати, за сільським звичаєм, як сам господар куховарить, і його обід від цього виходив куди кращий і ще дорожчий, ніж у найшиковніших готелях.

Усіх родимих соків, що нуртують у старезних великопанських родах, не вистачить, мабуть, щоб заявився той, у кого стало б розуму не гордувати своїми соками, не втрачати її під світським лиском. Дукиня Ґермантська, як на гріх, дотепна парижанка, зберегла, коли ми з нею познайомилися, від своєї землі лише вимову. Але принаймні, згадуючи підліткування, вона поєднувала у своїй мові щось простацьке, хуторянське з кучеряво-письменським; чи ж не таким суржиком чарує нас «Маленька Фадетта» Жорж Санд або легенди, що вплів Шатобріан у «Посмертні записки»[8]. Надто втішно було мені мені слухати з її уст оповіданки про селян. Давезні імена, старосвітські звичаї надавали тому симбіозові замку з селом якогось своєрідного аромату. Не втрачаючи зв’язку з землею, де вона й досі суверен, певна аристократія так і зостається загумінковою, отож-бо, слухаєш її балачку про всяку-всячину, а перед очима постає вся історикогеографічна мапа Франції.

Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова «Мій дід у перших «Фітт-Жам» зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: «Ми старі Фрошдорфи». Гість, досі певний, що вимовляти правильно: «Фродорф», раптом робив перестриб і вже інакше, як «Фрошдорф», не казав.

Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: «Се… мл… Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів». Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: «Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу». «Не знаю, який там у нього череп, — додала вона, — але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. «Чого ти на мене в’ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий», — сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. «Так ось, я твій князь». — «О! — гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, — а я вас узяв за англійця». Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила «гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку».

Оповідаючи також про маркіза дю Ло (чий сумний кінець відомий: його, глухого, перенесли до сліпої пані А***), дукиня згадувала і не такі трагічні його роки: після ловів у Ґерманті він чаював у капцях із англійським королем, не вважаючи себе за нижчого від нього і не надто, як ми бачимо, церемонячися з ним. Дукиня розповідала це вельми мальовничо, ніби увінчуючи графа мушкетерським плюмажем гордих периґорських шляхтичів.

Зрештою навіть коли людину просто згадувано, виразне підкреслювання, з якого краю хто походить, додавало дукині Ґермантській неповторного чару, недоступного вродженій парижанці, а прості назви: Анжу, Пуату, Периґор перетворювалися в її устах на краєвиди.

Повертаючись до вимови й словника дукині Ґермантської, треба сказати, що саме ця риса віддзеркалювала консерватизм великого панства зі всім, що є в цьому слові дитинного, трохи небезпечного, відпорного еволюції, але й забавного для митця. Мені хотілося довідатись, як колись писалося ймення Жан. Я про це дізнався з листа від сестринця маркізи де Вільпарізіс, де той підписався так, як його охрещено і як його наведено у готському альманасі, — Жеан де Вільпарізіс, із тим самим гарним h, марним, геральдичним, дивовижним, як у своєму цинобровому чи ультрамариновому сяйві в часослові або на вітражі.

На жаль, я не міг сидіти без кінця-краю в дукині Ґермантської, оскільки прагнув вернутися додому по змозі раніше за Альбертину. Отож-бо, я тільки уривками добував у дукині відомості про туалети, потрібні мені, щоб замовити їх для Альбертини, з поправками на її юність.

«От, скажімо, пані, того дня, коли ви мали обідати в маркізи де Сент-Еверт перед раутом у дукині Ґермантської, на вас були червона сукня, червоні черевички, ви були казкові, схожі на велику криваву квітку, на полум’янистий рубін, чи як там воно називалося? Чи молода панна може так убиратися?»

Повертаючи своєму стомленому обличчю той самий осяйний вираз, який бувало мала принцеса де Лом, коли Сванн правив їй компліменти, дукиня Ґермантська, сміючись до сліз, подивилася ущипливим, запитальним і захопленим поглядом на графа де Бреоте — той завжди був о цій порі в неї і цідив із-за монокля усміх, поблажливий до галіматьї інтелектуала, викликаної, на його думку, молодечим еротичним екстазом. Дукиня мала таку міну, ніби хотіла сказати: «Що ж це таке? Та він із глузду скрутився!» Потім вона з лукавим усміхом звернулася до мене: «Я не знала, що я скидалася на полум’янистий рубін чи на криваву квітку, пригадую, я справді мала червону сукню; тоді носилося такий червоний атлас. Авжеж, зрештою, молода дівчина може в такому ходити, але ж ви мені казали, що ваша приятелька на балах не буває. Ця сукня для кликаних вечорів, візитувати в ній негоже».

Дивовижно, що дукиня Ґермантська пригадала з того вечора (зрештою не такого вже й далекого) тільки свій туалет і забула те, що, як виявиться, їй треба було б зберігати в пам’яті. В людей чину (у світовців чин малесенький, на ніготь, але це люди чину) думка, заклопотана тим, що станеться за годину, здається, звіряє пам’яті лише небагато чого. Часто, наприклад, маркіз де Норпуа (не для того, аби напустити туману в очі чи довести свою непомильність), коли хтось нагадував йому, що він прогнозував успіх переговорів про союз із німцями, а союзу не вийшло, заперечував: «Ви помиляєтесь, я не пригадую, це на мене несхоже, у розмовах на такі теми я завжди дуже лаконічний і ніколи не заповідаю успіху поворотам, бо поворот закінчується переворотом або простою перепалкою. Певна річ, десь у далекому майбутньому франко-німецьке зближення може відбутися, на превелику користь для обох сторін, причому Франція, на мою думку, не прогадає, але я про це не казав, бо груша ще не дозріла. Якщо вам цікаво знати, то ось моя думка: якби ми почали женихатися до наших давніх ворогів, то наразилися б на шах і мат і нас відчухрали б на всі боки». Кажучи ці слова, маркіз де Норпуа не брехав, просто він усе забув. Швидко забувається те, що глибоко не передумується, те, що ми наслідуємо, атмосфера довколишніх пасій. Пасії міняються, а з ними переіначується наш спогад. Та що там дипломати, державні мужі не пам’ятають, чого їм триматися оце зараз; деякі їхні палінодії диктуються не так кар’єрними розрахунками, як елементарною забудькуватістю. Щодо самих світовців, то в тих узагалі голова як решето.

Дукиня Ґермантська запевняла мене, що не пригадує, аби на тому вечорі, коли вона надівала червону сукню, була присутня пані де Шосп’єр, що я, звичайно, помиляюся. А проте відтоді Шосп’ери міцно засіли в голові дуцтва. І ось чому. Коли вмер президент Жокей-клубу, дук Ґермантський був найстарішим віце-президентом. Декотрі члени клубу, які ні з ким не спілкувалися й розважалися лише тим, що підкладали чорні кулі кожному, хто їх до себе не кликав, повели кампанію проти дука Ґермантського, а той, певний і так, що його оберуть, і легковажачи президенством — сущою дрібничкою проти його становища в вищому світі, — й пучкою не кивнув. Використано те, що дукиня-дрейфусарка (Дрейфусова справа скінчилася давно, але й через двадцять років її ще обговорювано, а тут збігло лише два роки) приймає в себе Ротшильдів; заразом шепотілися, що в неї у великому фаворі потужники різних національностей, як-от, скажімо, напівнімець дук Ґермантський. Кампанія знайшла сприятливий ґрунт, клуби завжди заздрять тим, хто у всіх на видноті, і ненавидять людей заможних. Шосп’єр мав грошви не впрогорт, але його багатство не кололо очей, сам він зайвих витрат не робив, подружжя жило в скромному помешканні, дружина ходила в чорній вовняній сукні. Кохаючись у музиці, вона влаштовувала ранки, запрошуючи на них співачок куди більше, ніж Ґерманти. Але ніхто про ці ранки не гомонів, усе відбувалося без помпи, часто як не було вдома чоловіка, на темній вулиці Лашез. В Опері пані де Шосп’єр непомітно проходила на своє місце, завжди з людьми, чиї імена нагадували імена найбільших «ультра» з близького оточення Карла X, але людьми незначними, не світськими. У день виборів, на превеликий подив, морок узяв гору над світлом: Шосп’єр, другий віце-президент, став президентом Жокей-клубу, а дук Ґермантський зостався при своїх, тобто першим віце-президентом. Звичайно, бути президентом Жокей-клубу не велико стоїть для таких можних світу цього, як Ґерманти. Проте не зробитися ним, коли настала твоя черга, побачити, що віддано перевагу якомусь Шосп’єрові, чиїй дружині Оріана два роки тому не лише не відклонилася, а й вважала за образливе для себе уклін цього невідомого лилика, це було нищівним ударом для дука. Він удавав, ніби стоїть над своєю поразкою, доводив, що пішов на вибори лише з давньої приязні до Сванна. Насправді ж він лютував. Дивна річ: ніхто ніколи не чув, щоб дук Ґермантський послуговувався досить банальним виразом «хай би там що», але після виборів у Жокей-клуб, тільки-но хто згадував про Дрейфусову справу, як він заводив: «Дрейфусова справа, Дрейфусова справа, пустили гуляти назву, а вона не тулиться; це, хай би там що, не релігійна справа, а справа політична». Протягом п’яти років не чути було «хай би там що», якщо в цей час не говорили про Дрейфусову справу, та якщо через п’ять років знов випливало Дрейфусове ім’я, зараз же автоматично вискакувало «хай би там що». Зрештою дук не зносив, коли при ньому згадували про цю справу, яка, за його словами, «наброїла біди», хоча, сказати по щирості, переймався лише одним — своїм програним президентством Жокей-клубу.

Отож тієї пообідньої години, коли я нагадав дукині Ґермантській, що на вечорі в кузини вона була в червоній сукні, графові де Бреоте прийшлося непереливки, коли, бажаючи щось сказати, за якоюсь не витлумаченою і не поясненою ним асоціацією, він почав водити язиком у своєму роті, схожому на курячий куприк: «Щодо Дрейфусової справи… (До чого тут Дрейфусова справа? Йшлося тільки про червону сукню і, звісно, бідолаха Бреоте, люблячи до всіх примилятися, не мав тут ніякої задньої думки.) Проте-на згадку імени Дрейфуса дук Германський зсунув свої юпітерські брови. «Мені переказували, — сказав Бреоте, — досить влучне, еге ж, Їй-Богу, не брешу, влучне й дотепне, слівце нашого друга Картьє (попереджуємо читача, що той Картьє, брат пані де Вільфранш, не мав жодної дотичности до ювеліра-однофамільця), що мене, зрештою, не дивує, бо це дотепник просто-таки ярмарковий». — «Е ні, — урвала Оріана,

–

я на його ярмарок не поїду. Годі вам передати, як ваш Картьє завше мені нудив. Не розумію, що за незвичайні чари бачать Шарль де Ла Тремуй та його дружина в цьому голяреві, на якого я що до них прийду, то й натикаюся». — «Прекрашна дукине, — заперечив Бреоте; він був шамша, — ви надто шуворі до Картьє. Правда, він занадто ошивається в Ла Тремуй, але для Шарля він, сказати б, вірний Ахат[9], білий крук у наш час. Ну то ось що мені переказано. Картьє нібито освідчив, що пан Золя домагався процесу й вироку, аби влізти в шкуру в’язня». — «І тому втік від арешту, — урвала Оріана. — Це не тримається купи. Та хай би це була й правда, така ідея, як на мене, ідіотична. Що ж тут дотепного?» — «Леле, прекрашна Оріано! — знов озвався Бреоте; діставши відсіч, він дав задки. — Дотеп не мій, я просто його повторив, продаю за що купив. Річ у тім, що Картьє вскочив у халепу, бо чарівливий Ла Тремуй вимагає (і слушно), щоб у його салоні не говорили, так би мовити, про «поточні справи», халепу то більшу, що того вечора там була пані Альфонс Ротшильд: Тремуй перегнав Картьє на росу». — «Авжеж, — буркнув сердито дук, — Ротшильдам вистачає тактовности не згадувати про цю огидну справу, але в душі вони дрейфусари, як і всі жиди. Ось вам аргумент ad hominem[10] (дук тулив цей вираз у кожен слід), як переконливе свідчення жидівської зловорожости. Якщо француз краде, вбиває, я не зобов’язаний вважати його за невинного через те, що він, як і я, француз, але жиди ніколи не визнають, що хтось із їхнього кагалу запроданець, хоча й добре це знають, і забувають про можливі страшенні наслідки (дук, звичайно, мав на увазі трикляті вибори Шосп’єра) злочину одного з них… Слухайте, Оріано, ви ж не станете мене переконувати, що для репутації жидів не нищівне те, що вони всі як один підтримують запроданця. Не скажете мені, що вони так чинять не в силу свого жидівства». — «Леле, звісно, в силу, — знизала плечима Оріана (вона відчувала роздратування, її так і надило зчепитися з Юпітером-Гримієм, а також закликати думати у Дрейфусовій справі «головою»). — Та, може, вони так чинять саме тому, що як жиди добре знають самих себе, знають, що можна бути жидом і не конче ходити у зрадниках та галлофобах, як це твердить, якщо не помиляюся, пан Дрюмон[11]. Звісно, якби Дрейфус був християнин, жиди ним не цікавилися б, але вони знають на своїй шкурі, що як він не жид, то йому не пришиєш так легко зради апріорі, як сказавши мій сестринець Робер». — «Жінки нічого не петрають у політиці! — гукнув дук, уп’явшись очима у дружину. — Цей страхітливий злочин — не просто жидівське питання, це, хай би там що, державна справа, здатна накликати грізні напасті на Францію; всіх жидів треба нагнати з Франції, бо слід визнати, що дотеперішні санкції були спрямовані (у найганебніший спосіб, який вимагає перегляду) не проти них, а проти їхніх найчільніших супротивників, проти великих мужів, на лихо для нашої бідолашної країни посаджених на ослячу лаву.

Я відчував, що заходить на бурю, і заговорив притьмом про сукні.

«Чи пам’ятаєте ви, пані, — спитав я, — коли ви вперше були зі мною ласкаві?» — «Вперше ласкава з ним!» — повторила дукиня, позираючи зі сміхом на графа де Бреоте; кінчик носа в того загострився, усміх розлізся від вуха до вуха з пошани до дукині, а голос видав якийсь нерозбірний, заіржавілий звук, ніби гострили ножа. «Ви мали на собі жовту сукню у великі чорні квіти». — «Е, хлопче, чи не все одно — це вечірня сукня». — «А ваш капелюшок із блаватками, — як я його любив! Та все це далеке минуле. Я хочу замовити для панночки, ми про неї вже говорили, хутряне пальто, як оте, що було на вас учора вранці. Чи не можна кинути на нього оком?» — «Ні, Аннібал має за хвилю їхати. Прийдете до мене, і покоївка вам усе покаже. Тільки, хлопче, я, звісно, радо вам позичу все, що вам заманеться, але як ви замовите речі Кало, Дусе, Пакена[12] дешевим швачкам, то у вас буде зовсім не те». — «Ба ні, я не збираюсь іти до дешевої кравчихи, знаю, це буде небо і земля, та все ж мені цікаво збагнути, чому в них вийде не те». — «Ви ж добре знаєте, що пояснювати я невгарна, я дуринда, балакаю як мугирка. Вся сіль у фасоні, крою, що ж до хутра, я можу озватися за вас до мого кушніра; принаймні, хоч не злупить із вас. Так все ж у вісім-дев’ять тисяч франків вам це влетить, однак». — «А шлафрок, від якого так погано пахне? Він був на вас колись увечері. Такий похмурий, пухнастий, цятатий, гаптований золотом, наче крило мотиля?» — «А, то сукня Фортюні. Ваша знайома може цілком ходити в нім удома. У мене такого добра чимало, я вам покажу, можу навіть подарувати котрусь, як це справить вам утіху. Але мені більше хочеться, щоб ви побачили сукню моєї кузини Таллейран. Я напишу їй, хай пришле на якийсь час». — «А ще у вас такі прегарні черевички, це теж Фортюні?» — «Ні, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі, це золочене шевро ми знайшли в Лондоні, роблячи справунки з Консуелою Манчестерською. Це щось незвичайне. Позолота там якась загадкова, золота шкіра, та й годі, а посередині діамантик. Сердешна дукиня Манчестерська померла, та коли вам так цікаво, я напишу місіс Варвік чи місіс Мальборо, хай підшукає щось подібне. А чи не маю я такої шкіри ще? А що як це можна зробити тут? Подивлюся ввечері й дам вам знати».

Оскільки я будь-що намагався відійти ще до повернення Альбертини, часто, полишаючи дукиню, я здибав на подвір’ї барона де Шарлюса з Морелем. Вони йшли до Жюп’єна пити чай — верх блаженства для барона. Наші стежки не завше перехрещувались, але чапала ця парочка подвір’ям щодня. Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, — таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п’є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. їхні вади — це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла б скрасити тільки воля. Ці дві іпостасі можна б ураховувати однаковою мірою, говорячи про щоденні візити де Шарлюса й Мореля до Жюп’єна. Тільки раз цією щоденною звичкою струснула буря. Сестрйниця жилетника якось запропонувала Морелеві: «От що, приходьте завтра, я спарю вам чайку». Барон цілком слушно визнав цей вираз за надто вульгарний в устах тієї, кого він збирався зробити майже своєю синовою, а що любив напинати мокрим рядном і кипіти гнівом, то замість попросити Мореля прочитати дівчині добру молитву, дорогою назад тільки те й робив, що лютував. «Бачу, ці «туше» та «октави» не вельми попали вам у «такт» і відбили нормальний нюх, якщо ви дали, щоб цей смердючий вислів «спарю чайку» — за п’ятнадцять, як я гадаю, сантимів — посмів образити своїм клоачним духом мої королівські ніздрі? Коли ви завершуєте соло на скрипці, чи було таке, щоб замість бурхливих оплесків чи ще вимовнішого мовчання, бо мовчання передає незмогу утримати не те, на що така щедра ваша наречена, а схлипи в перехопленому горлі, я віддячився б тим, що взяв та й пукнув?»

Коли підлеглого так переганяє на гречку шеф, його неодмінно виживають. Але скараскатися Мореля було б для пана де Шарлюса катастрофою; побоюючись, що зарвався, він почав докладно, зі смаком розбирати дівочу вроду, вихваляти її, ненароком докидаючи в бочку меду ложку дьогтю. «Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов’язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует».

Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: «Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже». Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса «малим», він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп’єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших — симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: «Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку — П’ЄР». Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з’ясувала; автор листа був «стрілець» із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той «стрілець» не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не «тикати» тому, хто не раз його цілував і тим самим — уявляв він у своїй наївності — засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. «Диви, яка ловкенька телеграфісточка, — кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, — я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із «Ґалереї Лафаста», чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене — в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати». Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. «Головне, — додав він тоном невиправного добряги, — не нашкодити».

Перш ніж вернутися до Жюп’єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді — характерні ознаки дивної для всіх «раси». Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.

Серйознішим тут підходом — аби лише його довести — було б сказати, що все це нам чуже і що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звичайно, мистецтво, добуте з простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками і формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс[13], Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?

Одне напевне: Морель, користаючися з влади, яку врода давала йому над дівчиною, переказав їй — нібито від себе — баронове зауваження, бо вираз «спарю чайку» геть-то зник із жилетної, як назавше зникає з салону найближча подружка, яку хтось приймав щодня і з якою з тієї чи іншої причини порізнився або яку прагне сховати і зустрічатися таємно. Пан де Шарлюс був задоволений зникненням «спарю чайку», він побачив у цьому доказ свого впливу на Мореля і вибавлення одної-однісінької плями на досконалостях молодої дівчини. Врешті, як усі люди його десятка, бувши щирим другом Мореля та його майже нареченої, їхнім палким сватальником, він був не від того, щоб роздмухувати між ними більш чи менш безневинні звади, а сам, стоявши поза — і понад — цими звадами, доставався олімпійцем, достоту, як його брат Базен. Морель заявив панові де Шарлюсу, що кохає Жюп’єнову сестреницю і хоче з нею женитися; барона ж тішило те, що він супроводжує в цих візитах свого юного приятеля, граючи ролю майбутнього весільного батька, поблажливого й скромного. Він розкошував душею.

Сам я переконаний, що «спарю чайку» походило від самого Мореля і що в любовному засліпленні молода кравчиха перейняла його від коханого, хоча цей вислів і різав вухо, коли лився потік її гарної мови. Її меткий язик у парі з добрими манерами, протекція пана де Шарлюса — все це привело до того, що багато її клієнток ставилися до неї як до приятельки; запрошували на обід, уводили до свого кола, а дівчина на все питалася дозволу в барона, та ще й у такі дні, які його влаштовували. «Молода швачка у світі? — вигукне хтось. — Годі в таке повірити!» За подібного підходу, так само малоймовірне те, що Альбертина одвідувала мене колись опівночі, а нині живе зі мною. І, може, таке було б неймовірне з іншою, але не з Альбертиною, кругом сиротою, яка жила так вільно, що спершу я взяв її в Бальбеку за коханку посильного, дівчину, чиєю найближчою родичкою була пані Бонтан, яка ще в пані Сванн дивувалася єдино поганим манерам сестрениці, а тепер заплющувала очі, надто якщо це могло звільнити її від Альбертини, запевняючи їй багатий шлюб, з якого б і тітка підлаталася. (У найвищому світі вельможні й зубожілі матері, підшукавши синові багату наречену, живуть коштом молодят, дістають у подарунок хутро, авто, гроші синової, але саму її не люблять, хоча й уводять у світ.)

Можливо, настане день, коли швалі (особисто мене це не шокує) вийдуть у світ. Жюп’єнова сестриниця, бувши винятком, не могла ще виступати очевидною провісницею, одна ластівка не робить весни. Хоч би там що, а колись навіть скромне становище Жюп’єнової сестриниці в товаристві когось зачіпало, то тільки не Мореля, бо він у дечому виявляв таку несосвітенну глупоту, що не лише вважав дівчину, в тисячу разів розумнішу від нього, за «дурненьку» (може, тільки тому, що та кохала його), а й мав за шукачок пригод, перебраних швачок у ролі дам вельми високопоставлених осіб, які її гостили і запрошення яких вона приймала з усією скромністю. Природно, то були не Ґерманти, навіть не їхні знайомі, а багаті, елегантні буржуазки, такі вільнодуми, що не вважають за ганьбу приймати в себе кравчиню, й заразом досить сервілістичні, аби знаходити втіху в тім, щоб протеґувати дівчині, яку його високість барон де Шарлюс одвідує (з найкращими намірами) кожен Божий день.

Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп’єнова сестриниця, трохи не дитиною, «вкусила гріха». І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоча й страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. «Якщо я відкрию Морелеві, — казав він собі, — що його наречена не безгрішна, його самолюбство буде вражене, він матиме на мене серце. А потім, хто його знає, чи не закоханий він у неї? Якщо я промовчу, той солом’яний вогонь швидко погасне, я керуватиму їхніми взаєминами по своїй уподобі, він кохатиме її не більше, ніж я цього захочу. Якщо ж я розповім про колишній гріх його судженої, хто мені ручиться, що мій Чарлі не такий закоханий, щоб стати ревнивцем? Тоді, з моєї власної вини, легенький флірт, — чом би й не фліртувати собі любесенько, без поважних наслідків! — переросте в велике кохання, а великим коханням не покеруєш». З цих двох причин пан де Шарлюс зберігав мовчанку, скромну тільки про людське око, хоча, з другого боку, й заслуга його була немала, бо мовчати таким людям, як він, майже надсильна мука.

Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) признатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю й далі вірив, що поза його «класом скрипки» та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме «шумовиння» і «послід людський». Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.

Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дукині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім’я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а з сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель. Та хоч би його й не було, я не бачу в бароновім поводженні нічого незвичайного, а хто судить інакше, той дивиться на світ очима посланця Еме. Тільки ресторанні гарсони гадають собі, що багатирі завжди виряджені як на весілля, що шиковні чепуруни дають обід на шістдесят осіб і роз’їжджають лише в авті. Де пак! Часто-густо великий грошовик носить одну й ту саму приношену пару; шиковний чепурун підтримує в ресторані дружні стосунки лише з обслугою, а вдома ріжеться в карти зі своїми лакейчуками. Це не перешкоджає йому відмовитися пройти після принца Мюрата.

Одруження молодят радувало пана де Шарлюса ще й ось із якої причини. Жюп’єнова сестрениця почасти доповнила б особистість Мореля, а отже, розширила й баронову владу над скрипалем за зв’язок із ним. «Одурити» в подружньому сенсі майбутню скрипалеву дружину — тут пан де Шарлюс не виявляв ані найменших докорів сумління. Але бути напутником «молодого подружжя», чути себе грізним і всесилим заступником Морелевої дружини, яка, вбачаючи в баронові бога, доводила б тим самим, що укоханий Морель прищепив їй такий погляд, а отже, крила б у собі щось від Мореля, — все те врізноманітнювало де Шарлюсові спосіб його панування. Його «річ», Морель, ставав ще одною істотою, малжонком, себто, предмет баронового кохання набував чогось інакшого, цікавого. Може, навіть його панування тепер зросло б, як ніколи. Бо раніше Морель сам-один, сказати б, «голий», часто опирався баронові, певний, що легко його собі поверне, а тепер, по вінчанні, більше потерпав би за свою родину, за свій дім, за свою прийдешність і дав би панові де Шарлюсу більше простору й більше розгону. Знічев’я, в нудні дні пан де Шарлюс розважався б тим, що підцьковував би навзаєм молодят: барон завше кохався в батальному малярстві… Ще дужче гріла його думка про залежність від нього молодого посімейства. Любов пана де Шарлюса до Мореля набувала розкішної свіжости, коли він казав собі: «Жінка його теж буде моєю, як і він, вони в усьому стануть моїми догідниками, вволятимуть усі мої примхи, тож-бо вона стане для мене досі незнаною мені запорукою того, про що я майже забув, але що таке любе моєму серцю: всі люди, свідки того, як я опікуюся молодятами, як даю їм притулок, та й не тільки вони, зрештою, і я сам, повірять, що Морель — мій». Ця очевидність в очах людей і в його власних очах поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.

Читач, може, пам’ятає, що Морель нахвалявся колись баронові звести молоду дівчину, власне, — цю Жюп’єнову сестреницю; щоб доп’ястися свого, він дасть слово женитися, а потім, зґвалтувавши її, «візьме ноги на плечі». Та по Морелевім освідченні про кохання до цієї дівчини пан де Шарлюс про все забув. А може, забув і сам Морель. Може, навіть між натурою Мореля, до якої він цинічно признавався, а то й спритно її випинав, та моментом тріумфу її на ділі, лежала ціла прірва. Сходячися з дівчиною, він прихилявся до неї, починав її кохати. Він мало знав самого себе і гадав, ніби покохав, може, навіть до смерти віку! Певна річ, його первісна хіть, його злочинний замір ще жевріли, але жевріли під такою корою інших почуттів, що ніхто не посмів би засумніватися, що скрипаль був нещирий, коли запевняв у серйозності свого колишнього грішного бажання. Зрештою якийсь короткий час — хоча він собі в цьому не признавався — шлюб малювався йому доконечною потребою. Морель терпів тоді на досить сильні корчі в руці й допускав, що може полишити скрипку. Але він забував справляти ліньки, лише коли музикував, отож мусив іти до когось на утримання, і він волів, щоб його утримувала Жюп’єнова сестрениця, ніж пан де Шарлюс; така комбінація давала йому більше волі, а також більший вибір жінок, — як серед нових швачок, яких би Жюп’єнова сестрениця схиляла бахурувати з ним, так і серед багатих дам, яким би він підсовував її саму. Те, що його майбутня дружина могла бути такою облудницею, що відмовилася б робити такі послуги, ні разу не спало Морелеві в голову. Зрештою, відколи корчі в руці минули, всі ці розрахунки відійшли на задній план, поступаючись місцем чистому коханню. Разом із грошовою підмогою від пана де Шарлюса їх було б цілком досить для скрипаля; тільки-но Морель оженився б, барон запевне перестав би бути такий вимогливий. Шлюб став невідкладною справою з огляду на Морелеве кохання, так і в інтересах його волі. Морель попросив руки Жюгі’єнової сестрениці, і дядько з нею перебалакав. Зрештою перемовини були зайві. Любов дівчини до скрипаля буяла круг неї, як її коси, коли вона їх розплітала, як радість у її млосних очах. У Мореля майже все приємне для нього чи вигідне породжувало однакові емоції й однакові слова, а часом навіть сльози. Він щирував — коли щодо нього можна вжити цього слова — з сестреницею Жюп’єна, і його речі були такі самі сентиментальні (сентиментальною квашею виставляють себе й молоді аристократи-легкобити перед чарівливими доньками казково забагатілих нуворишів), як колись геть плюгаві були його речі, виголошувані перед бароном, про її зведення та ґвалт. Хіба що тільки цнотливий ентузіазм щодо пожаданої особи, а також урочисті обіцянки змінювались у Мореля в супротивні почуття. Щойно дівчина переставала йому подобатися або щойно обіцянки робилися для нього утяжливими, та сама особа ставала йому неприємною. Така антипатія, яку він умів виправдувати у власних очах, дозволяла йому після кількох нервових нападів і повернення до рівноваги довести самому собі, що навіть із погляду високої моральности він вільний від усяких зобов’язань.

Так, під кінець перебування у Бальбеку Морель розтринькав невідомо на що всі гроші; не сміючи признатися в цьому панові де Шарлюсу, він почав міркувати, в кого б підлататися. Його навчив батько (який заборонив йому ходити в вічних «таперах»), що в такому разі треба написати до підходящої особи, що він хоче «перебалакати в особистій справі», що він просить «призначити йому ділове побачення». Ця магічна формула так зачарувала Мореля, що він, як я гадаю, волів би втратити гроші, ніж змарнувати для себе втіху попросити «ділового» побачення. З часом він переконався, що ця формула не має такої всесили, як він собі уявляв. Люди, до яких він зроду не звернувся б, аби не сутужні обставини, не квапилися відповідати йому через п’ять хвилин на листа про «ділове побачення». Якщо протягом дня Морель не діставав відповіді, йому не спадало на думку, що навіть за сприятливого розташування зірок адресата може не бути вдома, що йому саме надійшли інші пильні листи, що він подорожує або захворів тощо. Якщо з ласки долі Морелеві призначалося побачення на другий день, він озивався до жертви з такими словами: «Я, власне, здивувався, не діставши відповіді, я вже думав, чи не скоїлося чогось, але ви здорові нівроку» — тощо. Отож-бо, в Бальбеку, він попросив мене відрекомендувати його Блокові, з яким негречно повівся на тому тижні в потязі; але й словом не прохопився, що хоче побалакати про «справу». Блок, не вагаючись, позичив йому — або, точніше, схилив до позички Ниссіма Бернара — п’ять тисяч франків. Відтоді Морель обожнював Блока. Зі слізьми на очах він запитував себе, як би його віддячитися тому, хто врятував йому життя. Зрештою я зголосився упрохати пана де Шарлюса видавати Морелеві по тисячі франків місячних; ці гроші Морель мав переказувати Блокові негайно, щоб розплатитися таким чином дуже швидко. Першого місяця, ще під враженням Блокової доброти, Морель переслав йому без затримки тисячу франків; але потім знайшов, мабуть, інший, приємніший для себе вжиток для чотирьох тисяч, бо почав обкидати Блока болотом. Сама поява Блока псувала йому настрій, а Блок, забувши, скільки саме він позичив Морелеві, зажадав у нього три тисячі п’ятсот франків замість чотирьох тисяч (отож п’ятсот франків скрипаль уже заощадив!), на що Морель хотів відписати, що після такого шахрайства не заплатить більше жодного сантима, — хай його віритель ще перехреститься, що скрипаль узагалі не притягає його до суду. При цих словах очі йому палали. Він не посоромився заявити, що Блок і пан Ниссім Бернар не лише не мають права ремствувати на нього, а й повинні ще радіти, що він сам не ремствує на них. А ще Ниссім Бернар нібито сказав колись, що Тібо[14] грає не гірше за Мореля, отож скрипаль надумав був його запізвати, бо така заява могла зашкодити його кар’єрі, — але потім, оскільки французьке правосуддя, на його думку, зійшло на пси й особливо попускає жидам (Морелів антисемітизм щонайприродніше випливав із позички в ізраїльтянина п’яти тисяч франків), Морель уже не рипався виходити з дому без револьвера.

Такий Морелів стан дратливосте після періоду душевного розчулення мав незабаром окошитися на сестрениці жилетника. До такої одміни прислужився, не здогадуючись сам, пан де Шарлюс; адже він часто заявляв, анітрохи в це не вірячи, а щоб тільки подрочитися, що ледве вони поберуться, він перестане дбати про них і дасть їм буяти «на своїх крильцях». Цієї думки самої з себе було аж ніяк не досить, аби відірвати Мореля від нареченої; але, запавши йому в голову, вона могла колись хемічно сполучитися з іншими подібними до неї і стати гримучою сумішшю, націленою на розрив.

Стикався я, зрештою, з паном де Шарлюсом та Морелем не так-то вже й часто. Здебільшого вони встигали вже зайти до жилетникової майстерні, перш ніж я покидав дукиню; адже втіха, якої я зазнавав у її товаристві, була така сильна, що я забував не лише про своє хвилювання, пов’язане з очікуванням Альбертини, а й про годину її повернення.

Серед днів, коли я засиджувався у дукині Ґермантської, варто згадати один, ознаменований дрібною пригодою, жорстокий сенс якої дійшов до мене аж геть-то згодом. Того пообіддя дукиня Ґермантська подарувала мені — знаючи, як я люблю ці квіти — садовий ясмин, привезений з півдня. Розлучившися з дукинею, я пішов до себе, Альбертина вже вернулася; я зіткнувся на сходах з Андре, і та скривилася, почувши дурманний запах квітів.

«Як, ви вже вернулися?» — спитав я. «Оце тільки щойно; але Альбертина засіла за листа і сїіровадила мене». — «Вам не здалося, що вона замислила щось лихе?» — «Де там, вона, видко, пише до тітки. Але майте на увазі, Альбертина не любить надто міцних пахощів і буде не в захваті від вашого ясмину». — «Отже, я обмахнувся! Скажу Франсуазі, хай виставить букет на чорні сходи». — «Гадаєте, Альбертина не почує запаху від вас? Ясмин і тубероза мають найстійкіший аромат. Зрештою, мені здається, що Франсуаза пішла по якісь справунки». — «Як же тоді я втраплю, сьогодні я не прихопив із собою ключа». — «Ой, подзвоніть, та й годі, Альбертина відчинить. Тим часом, може, вернеться й Франсуаза».

Я попрощався з Андре. За першим дзвінком Альбертина прийшла відчинити, що було не просто, бо Франсуаза пішла, а Альбертина не знала, де запалюється світло. Зрештою вона зуміла мене впустити, але втекла від запаху ясмину. Я переніс ясмин у кухню; не дописавши листа (я так і не зрозумів чому) моя приятелька встигла податися до моєї кімнати й погукала мене. Я застав її розпростерту в моїй постелі. Наразі все це видавалося мені цілком природним, може, трохи дивним, але все-таки не вартим уваги. Альбертина, мало не впіймана з Андре, вигадала трохи часу, гасячи по дорозі до мене скрізь світло, щоб я не побачив її ліжка в неладі, і вдаючи, ніби саме писала. Але все це випливе згодом, хоча, зрештою, так і залишиться для мене таємницею.

Загалом, за винятком цього єдиного випадку, коли я вертався від дукині, все відбувалося нормально. Оскільки Альбертина не знала, чи не захочеться мені вийти з нею перед обідом, я зазвичай знаходив у передпокої її капелюшок, плащ, парасольку; вона залишала їх там про всяк випадок. Якщо, вступивши, я помічав її речі, в домі ставало легко дихати. Я відчував, що замість розрідженого повітря його виповнює щастя. Смуток де й дівався, ці дрібниці заповідали мені посідання Альбертини, я біг до неї.

Тими днями, коли я не заходив до дукині Ґермантської, я, щоб убити час до повернення приятельки, проглядав якийсь Ельстірів альбом, Берґоттову книжку, Вентейлеву сонату.

Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, проте вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала з цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною. Я кидав їх у фразу музиканта чи в образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; таким чином вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.

Незабаром мене попереджувано, що Альбертина саме вернулася; при чому було заборонено називати її ім’я, коли в мене хтось сидів, скажімо, Блок; тоді я затримував його ще на хвилю, щоб він не міг спіткатися з моєю подругою. Адже я приховував від усіх, що вона мешкає в мене, ба навіть що я приймаю її в себе, — так я боявся, щоб котрийсь із моїх приятелів не став коло неї смалити халявки, не став чигати на неї на вулиці або щоб, зіткнувшися з ним у коридорі чи в передпокої, Альбертина не могла подати якогось знаку чи домовитися про зустріч. Потім я чув шелест сукні: то Альбертина йшла до моєї кімнати; з делікатности (і, звичайно, з намагання, як колись під час наших обідів у Ла-Распельєр, уникати всього, що підсичувало б у мені ревнощі) вона не входила до мене, знаючи, що я не один. Але не тільки через це — дійшло до мене зненацька. Пригадалося: я знав першу Альбертину, потім нараз вона змінилася в іншу, сьогоднішню. І цю метаморфозу я міг приписати єдино собі. Все те, в чому вона легко, навіть охоче мені признавалася, як ми були добрими приятелями, завмерло на її устах, відколи вона побачила, що я її кохаю, або відколи, не називаючи цього прямо любов’ю, здогадалася про моє інквізиторське почуття, яке прагне допитуватися, страждає, коли допитається, і прагне ще більше. Від того дня вона від мене крилася. Вона обминала мою кімнату, коли гадала, що я там із кимось (часто навіть не з приятелем, а з якоюсь приятелькою); і це вона, чиї очі перше так спалахували, коли я казав про якусь дівчину: «Треба її запросити, тобі було б так цікаво з нею познайомитися». — «Але ж вона, як ви називаєте, «підозрілого штибу». — «Що ж, тим потішніше для нас». На той час я, певне, міг би докопатися до всього. Мені навіть видається, що там, у казино, вона відліпилася грудьми від грудей Андре не через мене, а через Коттара, щоб той чого доброго (так, мабуть, думала вона) її не обмовив. А проте вже тоді вона починала замикатися в собі, перестала щирувати зі мною, стала огляднішою в жестах. Потім зачала уникати всього, що могло мене занепокоїти. Вона звірялася мені, наївнякові, про ті шматки свого життя, яких я не знав, щбб виставити їх як цілком невинні. Тепер дівчина стала невпізнанна; якщо я був не сам, Альбертина йшла прямо до себе, йшла не лише з бажання мені не заважати, а щоб показати, що ніхто інший її не цікавить. Одного вона вже не зробила б для мене зроду, того, що робила, коли мені було до цього байдуже — і робила залюбки саме з цієї причини, — а саме: зізнання. Я був рокований назавше, як слідчий суддя, робити непевні висновки з необачно кинутих слів, сподіваючися витлумачити їх без дошукування провини. І тепер я назавше залишався для неї ревнивцем і суддею.

Наші заручини насувалися з невідворотністю процесуальної дії, і наречена при цьому бентежилась, як злочинниця. Тепер вона міняла розмову, як ішлося про чоловіків та жінок ще нестарого віку. Коли ще не підозрювала мене в ревнощах, я міг розпитувати її про все, що мене цікавило. Таку пору не слід просипати. Саме тоді наша приятелька розповідає нам про свої втіхи і навіть про те, до якого лукавства вдається, аби приховати їх від інших. Нині вона зі мною не «щирувала», як колись у Бальбеку, чи то не хотіла виставляти себе в невигідному світлі, чи намагалася приховати причину своєї видимої холодности до мене, те, що я їй набридав, до того ж моє добре ставлення до неї підказувало їй, що зовсім зайве примилятися до мене так, як примиляються інші, щоб узяти від мене більше за них. Тепер вона вже не сказала б мені, як тоді: «Я не така дурна, щоб відкривати свої почуття, навпаки: як мені хто до мислі, я вдаю, ніби не звертаю на нього уваги. Так нікому нічого не вгадно». Гай-гай! Он якої заспівала мені колишня Альбертина з її вдаваним щируванням та байдужістю до всіх! Тепер вона вже не обстоювала свого давнього правила! Нині вона зводила це правило до того, що в розмові зі мною так висловлювалася про кожного, хто чимось мене дійняв: «Ет, або я знаю! Та я її й не розгледіла, — так собі, якась нікчема!» І лише вряди-годи, випереджаючи чутки, які могли дійти до моїх вух, вона зізнавалася мені в чомусь, але ці зізнання, подані так, щоб спотворити й перекрутити всю правду, самі зраджували свою брехливість.

Наслухаючи кроків Альбертини з утішною думкою, що цього вечора вона вже не піде, я розкошував свідомістю того, що для цієї молддої дівчини, з якою я колись і мріяти не смів запізнатися, вертати щодня додому означає вертати до мене. Блаженство таємничости й чуттєвости, минуще й уриване, якого я зазнав у Бальбеку того вечора, коли Альбертина ночувала в готелі, зросло, устаткувалось, виповнило мою колись порожню оселю тривалим запасом хатнього затишку, затишку майже родинного, роз’яснючи навіть коридори; той солодкий затишок щедро напоював усі мої почуття в достотному розумінні, то, коли я був сам, — в уяві, в очікуванні на її повернення. Коли я чув, як зачиняються двері до її покоїв, а в мене тоді сидів приятель, я намагався чимшвидше позбутися його, випроваджуючи його аж на сходи, часом навіть спускався з ним на кілька приступок. Альбертина виходила мені назустріч у коридор. «Стривайте, я піду роздягнутися, а вам пришлю Андре; вона заскочила на хвилинку, сказати вам «добраніч». І, не скинувши ще великого сірого шарфа, накинутого на шиншиловий точок (мій ще бальбецький подарунок), вона зникала у своїй кімнаті, буцімто здогадуючись, що Андре, уповноважена мною стежити за нею, мала, подаючи мені подробиці, згадуючи про зустріч із одним знайомим, унести щось конкретне в ті незнані обшири, куди вони вдвох ходили на цілоденну й неуявленну прогулянку.

Вади Андре викристалізувалися, вона була вже не така мила, як до першого знайомства. Тепер у ній чаїлася якась тривожна їдь, ладна зірватися морським вихором на першу-ліпшу мою згадку про щось приємне для Альбертини та для мене. А проте Андре могла ставитися до мене краще, ніжніше, ніж люди миліші за неї. Доказів для цього я мав чимало. Але найменший об’яв чужого щастя, якщо це щастя не йшло від неї, дошкуляв їй, виводив із себе, як грюкіт надто сильно прибитих дверей. Вона визнавала страждання, до яких була непричетна, але не визнавала таких самих утіх; коли бачила, що я хворий, побивалася, співчувала, гляділа б мене при потребі, та якщо я чимось тішився, якщо радів, згортаючи книжку й кажучи: «О, я провів дві розкішні години, читаючи цікавого автора», мої слова, які справили б приємність моїй матері, Альбертині, Роберові, викликали в Андре ніби якесь обурення, може, якусь чисто нервову нехіть. Мої радощі завжди дратували її, їй несила було з цим критися. Ці вади були обтяжені іншими, серйознішими; одного разу, коли я згадав про молодика, чудового гравця у спортивні ігри, в гольф, але невігласа в усьому іншому, сподибаного мною тоді, як він гуляв з їхньою «ватагою» в Бальбеку, Андре ядуче захихотіла: «А чи знаєте ви, що батько його злодій, ледве не попав за грати. Хай вони собі костричаться, а я роздзвоню все це на цілий світ. Хай позивають мене за наклеп. Я наведу такі докази, що ну!» Очі в неї блищали. Потім я довідався, що батько не допустився жодного порушення і Андре знала про це краще за інших. Але їй примарилося, що син гордує нею, от вона давай шукати, чим би йому дошкулити, як би його зганьбити, — вигадала цілу історію, подумки складаючи проти нього свідчення, і доти гаптувала її канву всілякими подробицями, аж поки, мабуть, і сама в це повірила. Отож-бо на теперішньому щаблі (поминаючи навіть її короткі й злісні випади) я волів би її не бачити, бодай через її недоброзичливу підозріливість, яка оперізувала крижаним і кусливим пасом її справжню натуру, — натуру теплішу й ліпшу. Але відомості, які вона єдина могла мені постачити про мою подружку, були для мене занадто цінні, щоб я наважився знехтувати таку рідкісну нагоду їх здобути. Андре переступала поріг, зачиняла двері і складала свої реляції; вони здибали одну приятельку, — між іншим, Альбертина ніколи мені про неї не згадувала. «Про що вони розмовляли?» — «Не знаю, я скористалася з того, що Альбертина не сама, і пішла по вовну». — «По вовну?» — «Авжеж, Альбертина просила мене». — «Не треба було йти, вона зумисне хотіла позбутися свідків». — «Але вона просила мене про це ще до зустрічі з приятелькою». — «А!» — зітхав я з полегкістю. За хвилю в мені знов оживала підозра; хто знає, може, Альбертина домовилася з приятелькою про побачення й вигадала привід, щоб зостатися з нею сама? Зрештою, чому я певний, що Андре говорить усю правду? Може, вона у змові з Альбертиною?

Наше кохання тим палкіше, — казав я собі в Бальбеку, — чим несамовитіші наші ревнощі до вчинків коханої; ми відчуваємо, що, якби вона розповіла нам усе, нам, певне, легко було б зцілитися від любови. Даремно ми криємося з ревнощами; той, хто їх будить, швидко їх відкриває і пускається на хитрощі. Він намагається ошукати нас, приховуючи те, що може завдати нам болю, і таки нас ошукує, оскільки нас не попереджено, чому якась незначна репліка мала б зрадити приховану в ній брехню; для нас це репліка як репліка; її сказано обережно, а ми слухаємо її через верх. Потім на самоті нам знову спадає ця фраза, і ми відчуваємо, що вона якось розминається з дійсністю. Та чи добре ми її собі пригадуємо? У нас народжується «самосійний» сумнів щодо надійности нашої пам’яти; цей сумнів із тих, коли в певному нервовому стані ми ніяк не можемо згадати, чи засунуто на дверях засовець, і б’ємося над цим за п’ятдесятим разом достоту, як і за першим; певно, можна без кінця повторювати одну й ту саму чинність, але вона так і не залишить по собі точного й спасенного спогаду. Але тут принаймні можемо зачинити двері п’ятдесят перший раз, тимчасом як ота тривожна фраза живе у минулому в непевному звучанні, якого нам не відтворити. Тоді ми починаємо перебирати інші репліки, за якими не стоїть нічого; а єдині ліки нехтуємо: невідомість, небажання щось знати. Тільки-но вихлюпнуться назовні наші ревнощі, та, що є їхнім предметом, бачить у них недовіру — виправдання ошуканства. Зрештою в намаганні щось з’ясувати ми перші починаємо ошукувати, брехати. Андре, Еме присягаються нам тримати язик за зубами, та чи додержать своєї присяги? Блок не міг обіцяти нічого, бо нічого не знав. Досить Альбертині побалакати з ними, і вона швидко з допомогою того, що Сен-Лу називав «перехресним вогнем», вивідає, що я їй брешу, прикидаючись байдужим до її вчинків і морально нездатним за нею шпигувати. Ось чому дрібний фрагмент відповіді, що принесла мені Андре, через свою появу після моєї безконечної і постійної непевности (непевносте того, що робить Альбертина), був надто туманний, щоб завдати болю; для ревнощів він був тим, чим для гризоти є початок забуття та його заспокійлива мла. Але цей фрагмент породив зараз же нові запитання. Досліджуючи частку великого обширу, простертого довкола мене, я здолав лише відсунути те невідоме, яким є для нас реальне життя іншої людини, коли ми хочемо справді його собі уявити. Я розпитував Андре далі, тоді як Альбертина з сором’язливосте і з бажання дати мені більше часу на розпити (чи вона здогадувалася про щось?) навмисно довго переодягалася у своїй кімнаті.

«Мені здається, що Альбертинині дядько й тітка мене люблять», — кинув я неуважно, забувши про вдачу Андре. Аж це побачив, як розпашіле її личко псується на очах; мов скислий сироп, воно нібито помутніло. В кутиках рота залягла гіркота. Нині в Андре не зосталося вже нічого з тих дівочих веселощів, які вона, як і все її гроно, навіть попри свою хоровитість, розточувала першого року мого перебування в Бальбеку і які зараз оце гасли в неї так швидко. Правда, відтоді Андре взяла кілька років на плечі. Проте я, наперекір Андре, перш ніж вона йшла додому обідати, пробував її розворушити. «Одна душа шаленіє за вами», — хвалився я. Одразу промінь радощів осявав її погляд; вона мала такий вираз, ніби й направду мене кохала. Уникаючи дивитись на мене, вона ставала нараз круглоока-круглоока, з зіньок бризкав сміх. «А хто це такий?» — питала вона з наївним і лакомим зацікавленням. Я називав його: байдуже, хто то був — Андре світилася щастям.

Наставала година розлуки, і вона прощалася. З’являлася Альбертина в негліже, вона вдягала якийсь гарний крепдешиновий пеньюар або кімоно — про деталі їхнього крою я дізнався в дукині Ґермантської, а пані Сванн доповнила їхній опис у листі, почавши його так: «Після Вашого тривалого зникнення я вже була подумала, читаючи Вашого листа з приводу моїх tea gown[15], що я спілкуюся з духом». Взута Альбертина була в чорні черевички, розшиті діямантами (Франсуаза в’їдливо охрестили їх «капцями»), достоту такі, як носила ввечері у себе вдома дукиня Ґермантська: Альбертина побачила їх у вікно. От і завелися в Альбертини трохи згодом пантофельки: одна пара золочена шевро, друга шиншилова, ці черевички тішили мене, бо ті й ті були ніби знаком (інші ні про що не свідчили), що вона мешкає у мене. Мала вона ще й інші речі, одержані не від мене, приміром, гарний золотий перстеник. Я милувався на орлі крила. «Це від тітки, — сказала вона. — Все-таки тітка часом до мене добра. Він мене старить, бо подарований на моє двадцятиріччя».

Альбертина кохалася в цих гарних речах куди більше, ніж дукиня. Подібно до всякої перешкоди, що ускладнює посідання (як для мене хвороба: вона робила мені подорожі такими важкими й бажаними), убозтво, щедріше тут за багатство, дає жінкам щось більше за туалет, якого вони не можуть справити: бажання мати цей туалет, а вкупі з бажанням і справжню, докладну й глибоку обізнаність із ним. Обоє — Альбертина, бо не могла купити ці речі, я, бо, замовляючи їх, намагався зробити їй приємність — скидалися на двох студентів, заздалегідь обізнаних із картинами, обраними для огляду в Дрездені чи там у Відні. Натомість багаті жінки серед тьми-тьменної своїх капелюшків та суконь нагадують відвідувачок, у кого прихід до музею — якому не передує жодне прагнення — породжує лише запамороку, змору та нудьгу. Якийсь точок, соболине манто, пеньюар від Дусе з рукавами на рожевій підшивці набували величезної ваги для Апьбертини, яка їх помітила, вподобала і, завдяки винятковості й конкретності свого бажання, виокремила з усіма деталями у порожнечі, де чудово вирізнялися підбій чи стьожка. Те саме, тільки на інший лад, осягав я, ходячи до дукині Ґермантської, аби з’ясувати, в чому полягає унікальність, досконалість, шик даної речі, а також неповторність фасону кутюр’є. Такої вагу ані чару вони, звичайно, не мали для дукині, ситої, ще без усякого апетиту, і мали б їх для мене, якби я їх бачив кілька років тому, супроводжуючи якусь чепуруху в нуднім її поході до кравчині.

Поступово Альбертина сама робилася елегантною дамою. Я замовляв для неї тільки речі у своєму роді найкращі, з усіма тонкощами, гідними дукині Ґермантської чи пані Сванн, і таких речей у неї дедалі більшало. Але це мало її обходило, відколи вона полюбила їх заздалегоди і кожну окремо. Якщо хтось захоплюється спершу одним, а потім іншим маляром, то, зрештою, спалахне любов’ю до цілого музею, і любов’ю далеко не холодною, бо складається вона з шерегу захоплень, захоплень у кожний період часу виняткових, але кінець кінцем зведених докупи й помирених між собою.

Альбертина, зрештою, не була пустою лялькою; вона багато читала, коли зоставалася сама, і читала мені, коли ми бували разом. Її кмітливість вражала. Вона зізнавалася, не маючи, зрештою, рації: «Я жахаюся на думку, що без вас так би й лишилася дурепою. Не сперечайтеся. Ви відкрили мені світ думок, про які я й гадки не мала; і те невеличке, чим я стала, я завдячую лише вам».

Те саме казала вона колись і про мій уплив на Андре. Чи котрась із них відчувала щось до мене? І що становили Альбертина та Андре самі собою? Аби про це довідатися, вас треба б стриножити, перестати жити в ненастанному очікуванні вас, очікуванні, коли ви стаєте щораз іншими; щоб упіймати ваш образ, треба вас розлюбити, не бути вже свідком ваших нескінченних і завжди разючих з’яв, о дівчата, о тремкий променю, в якому ми тріпочемо, бачучи, як ви з’являєтесь раз у раз, і ледве годні впізнати вас у запаморочливій швидкості світла! Може, ми нічого б не знали про цю швидкість і все видавалося б нам нерухомим, якби голос плоті не казав нам бігти до вас, до вас, о золоті блискітки, завжди такі одмінні й завжди не такі, як ми сподівалися! За кожним разом дівчина так різниться від тієї, якою була доти (бо з появою її перед нашими очима летить шкереберть наша пам’ять про неї і наше жадання), що сталість удачі, якою ми її наділили, виявляється звичайнісінькою фікцією, таким собі загальником. Нам кажуть, що оця гожа дівчина ніжна, любляча, сповнена найтонших почуттів. Наша уява вірить цьому на слово: коли перед нами вперше під пухнастим кружком білявого волосся постає диск її рожевого личка, ми майже лякаємося, що ця надто доброчесна сестра остудить нас самою своєю цнотою, що вона ніколи не стане для нас омріяною коханкою. Скільки освідчень, повіривши в шляхетність її серця, робимо ми їй із першої нашої зустрічі, скільки планів снуємо разом! Але за кілька днів ми вже шкодуємо, що виказали таку довірливість, бо рожеве дівча за другим разом поводиться з нами, наче хтива фурія. Не ручуся, що після кількаденної вібрації, коли рожеве світло показувало нам миготливі чергові подоби, зовнішній movimentum[16] не змінив самого вигляду тих дівчат; те саме могло спіткати моїх бальбецьких приятельок.