У пошуках утраченого часу. Полонянка

Але вернімося до пана де Шарлюса: пані Вердюрен не дуже б побивалася, якби барон завів до «чорного списку» єдино пані Бонтан; ця пані привернула її увагу в Одетти своєю любов’ю до мистецтва, а під час процесу Дрейфуса кілька разів обідала у пані Вердюрен із чоловіком, якого пані Вердюрен називала «ні риба ні м’ясо», бо він не допускав ревізії процесу; як людина дуже розумна й охоча мати однодумців у всіх партіях, він був радий показати свою незалежність на обіді з Лаборі, якого вислуховував, нічим себе не компромітуючи, але розточуючи (дуже до речі) фіміам визнаній усіма таборами Жоресовій лояльності. Але пан де Шарлюс банітував і кількох аристократок, з якими пані Вердюрен недавно зійшлася з оказії музичних фестивалів, збору пожертв, доброчинних базарів і яких — байдуже, що думав би про них пан де Шарлюс — їй було куди важливіше ввести до нового, цим разом аристократичного «осередку», ніж його. Пані Вердюрен дуже розраховувала, властиво, на цей концерт, куди пан де Шарлюс мав привести дам саме з цього світу; вона намірялася прилучити до них нових знайомих і заздалегідь тішилася тим, як вони здивуються, заставши на Набережній Конті своїх приятельок чи родичів, запрошених бароном. Інтердикт пана де Шарлюса розчарував і озлив її. Поставало питання, виграє вона цим вечором чи прогадає. Втрата не була б велика, якби принаймні дами, що запросив барон, прийшли в такому зичливому до пані Вердюрен настрої, що стали б згодом її подругами. Тоді ще було б півбіди; з часом ці розчленовані бароном половинки вищого світу злучилися б, навіть якби довелося на той вечір зректися його самого. Отож, очікуючи баронових гостей, пані Вердюрен ледь хвилювалася. Незабаром вона дізнається, чим вони дихають і чого їй від них сподіватися. Поки їх не було, пані Вердюрен радилася з вірними, але, побачивши пана де Шарлюса, Брішо і мене, урвала нараду. На превеликий наш подив, коли Брішо висловив жаль у зв’язку з вістю про скін її щирої подруги, пані Вердюрен відповіла: «Мушу признатися, сама я в журбі не потопаю. Пощо вдавати те, чого не відчуваєш». Безперечно, вона так говорила з лінощів. Заздалегідь в’янучи від думки, що доведеться носити смутну маску цілий вечір; і заразом із гордині, аби не здавалося, ніби вона шукає вимовок у зв’язку з тим, що прийняття не скасовано; а також із людського лукавства і дипломатії, адже її байдужість була б пристойніша, якби викликалася мимовільним спалахом антипатії до княгині Щербатової, а не бездушністю взагалі; важило тут і те, що щирість, якщо в ній не сумніватися, мимоволі роззброює; якби пані Вердюрен не була справді байдужа до смерти княгині, хіба вона для виправдання свого рауту оскаржувала б себе в куди тяжчій провині? Як наслідок — забувалося, що, засвідчивши свою скорботу, пані Вердюрен тим самим розписалася б у тому, що їй забракло духу зректися втіхи; отож душевна черствість, попри свою кричущу непристойність і неморальність, не така принизлива, а отже, в ній легше признатися, ніж у непогамованій любові до світських розваг. Там, де винному у злочині загрожує небезпека, зізнання диктуються розрахунком; а зізнатися у провині, що не підпадає під статтю карного кодексу, спонукає самолюбство. Пані Вердюрен запевне гадала, що люди вдаються до надто утертих штампів, коли, відмовляючись зректися своїх утіх в ім’я скорботи, дають узнаки, що зайве афішувати жалобу, якщо жалоба «в них у серці». Вона воліла ступити у слід тих розумних провинників, яким набридли кліше запевнень у безневинності і оборона яких — мимовільне напівпризнання — полягає в заявах, що вони не бачать нічого поганого в тім, що їм закидають і чого зробити їм досі просто не випадало. Може, взявши для виправдання своєї позиції тезу про байдужість, вона вважала — уже попавши на похилу стежку, — що в лихих почуттях є щось оригінальне, що тільки дуже прониклива людина здатна розпізнавати їх у собі і що вона йде напролом, висловлюючись так. Отож пані Вердюрен підкреслювала свою безжурність не без утіхи та гордощів, знайомих психологу-парадоксалістові і сміливому драматургові. «Атож, се дуже цікаво, — просторікувала вона. — Мене воно майже не вразило. Леле, я не можу сказати, що воліла б, аби вона не жила на світі, це людина непогана». — «Ще б пак!» — ускочив у слово Вердюрен. «О, муж її не любить, вбив собі в голову, ніби її товариство мені шкодить, але тут він сущий сліпець». — «Ти повинна визнати, — заперечив Вердюрен, — що я завжди був проти вашого знайомства. Я завжди казав — у неї погана слава». — «Уперше чую», — запротестував Саньєт. «Як? — скрикнула пані Вердюрен. — Це всім відомо. Ба не просто погана, а ганебна, срамотня. Але ні, це я не через те. Мені не сила розбіратись у своєму почутті; не те, що я її не зносила, але ставилася до неї так байдуже, що коли ми довідалися, яка вона хвора, навіть муж здивувався і сказав: «Можна подумати, що тебе це зовсім не обходить». Знаєте, він радив мені перенести сьогоднішню репетицію, а я наполягла на тому, щоб не порушувати планів; для мене це кумедія — журитися, коли журби нема і в заводі». Вона так мовила, гадаючи, ніби це в дусі «вільного театру», а також уважаючи, що так зручно; гучне зізнання в нечулості або в аморальності спрощує життя так само, як і полегшена мораль; ницість звільняє від необхідносте виправдовуватися і брехати, бо негідність твого вчинку — самоочевидний факт. І вірні слухали пані Вердюрен зі змішаним почуттям подиву та прикросте, з яким колись дивилися жорстокі натуралістичні п’єси; і, захоплюючись тим, як дорога Принципалка знайшла нову форму для своєї одвертости й незалежносте, не один із них — утішаючи себе, що в цьому разі вже навряд, — мислив про власну смерть і задавав собі питання, чи плакали б у день його скону на Набережній Конті, а чи теж розважалися. «Я дуже радий, що ради моїх гостей вечора не відкладено», — озвався пан де Шарлюс, не здаючи собі справи, що його слова дошкуляють пані Вердюрен.

Натомість мені, як це було з кожним, хто наближався до пані Вердюрен, неприємно шибнув у носа не надто приємний запах ріногоменолу. А походив цей запах ось відкіля. Всі знали, що пані Вердюрен передавала свої мистецькі переживання не душевно, а фізично, — тоді вони здаються непереборнішими і глибшими. Отож коли з нею заводили мову про її улюбленого Вентейля, вона залишалася незворушна, ніби не відчувала ніякого хвилювання. Завмерши на кілька хвилин бовваном з утупленими в простір нерухомими очима, вона, нарешті, відповідала гострим, діловим, майже неґречним тоном, ніби сварилася: «Мені байдуже, що ви курите, але я потерпаю за килим; одне те, що він дуже гарний (а втім, це мені теж байдуже), а друге — легкозаймистий, а я дуже боюся вогню, і мені не хотілося б, щоб ви підсмажили всіх гостей, упустивши додолу недопалок». Коли говорили про Вентейля, вона не тільки не зраджувала бодай найменшого захвату, а й по хвилі мовчанки зі знудженою міною нарікала, що ввечері грали тільки його: «Як на мене, це найбільший музика нашої доби. Але, слухаючи його речі, я не можу не плакати. (У цьому «плакати» не відчувалося жодного патосу; з таким самим успіхом вона могла б сказати «спати»; злі язики навіть правили, що дієслово «спати» тут доречніше, чого, зрештою, ніхто не міг точно з’ясувати, бо пані Вердюрен слухала цю музику, обхопивши голову долонями, і згуки, схожі на хропіння, могли виявитися риданнями.) Самого плачу я, звісно, не боюся, можу виплакати всі очі, але потім наживаю скажену нежить. Слизова оболонка запалюється, за дві доби я виглядаю старою п’янюжкою, і, щоб наладнати мої голосники, треба цілі дні робити інгаляцію. Нарешті Коттарів учень…[68]» — «О, до речі, я не висловив вам співчуття, сердешний професор, як швидко зійшов він зо світу!» — «Авжеж, що ви хочете, він помер, як помирають усі, то сам заганяв на той світ людей, а нині і його до ями загребли. Так ось, я хотіла сказати, що мене лікував один його учень, чарівний метр. Він дотримується досить оригінальної аксіоми: «Краще профілактика, ніж лікування». І ще перед концертом намащує мені носа. Засіб цей радикальний. Я можу плакати, як цілий тузінь матерів, що втратили дітей, і, хоч тобі що — жадної нежиті. Іноді легесенький кон’юнктивіт, та й квит. Діє безвідмовно. Без цього я не могла б слухати Вентейля. Не вилазила б із бронхіту».

Я не міг утриматися, щоб не згадати про мадемуазель Вентейль. «Скажіть, — спитав я в пані Вердюрен, — а композиторська донька, часом, не тут зі своєю приятелькою?» — «Ні, щойно надійшла телеграма, — ухильно відповіла пані Вердюрен. — Вони мусили залишитися в селі». У мене з’явилася надія, що вони й не збиралися приїжджати і що пані Вердюрен заповідала приїзд цих представників автора тільки щоб заінтригувати виконавців і публіку. «Як, і на ранковій репетиції не були?» — з удаваною цікавістю поспитав барон, прикидаючись, ніби не бачив свого Чарлі. Морель підійшов до мене привітатися. Я спитав його пошепки про мадемуазель Вентейль. Він, здалося, був не вельми поінформований. Я штовхнув його, щоб говорив тихіше, і попередив, що ми ще до цього повернемося. Морель уклонився і запевнив, що буде радий мені прислужитися. Я зауважив, що він куди гречніший, куди шанобливіший, ніж раніше: чому б йому не допомогти розвіяти мої сумніви? Я повіншував пана де Шарлюса, відгукнувшись похвально про Чарлі. Він відповів: «Чарлі шанується, та й годі. Який був би йому сенс жити серед вихованих людей, якби він мав погані манери». Під добрими манерами пан де Шарлюс розумів старосвітські французькі манери, без тіні англійської бришкливости. Отож як Чарлі, після турне по провінції чи за кордоном, з’являвся у барона в подорожньому строї, барон, якщо в нього не було людно, цілував тамтого без ніякого в обидві щоки — може, почасти на те, аби такою підкресленою ніжністю показати, що вона безгрішна, а може, аби не позбавляти себе такої втіхи, але, безперечно, він робив це насамперед для «стилю», віддаючи належне старовинним французьким формам і поводячись десь так, немовби протестував проти мюнхенської «пошести» або «модерну», зберігаючи старі фотелі своєї прабабусі й протиставляючи британській флегмі лагідність чулого батька XVIII сторіччя, який не приховує своїх радощів од зустрічі з сином. Чи не було якоїсь тіні інцесту в цій батьківській ніжності? Найвірогідніше було б припущення, що те, як пан де Шарлюс зазвичай грішив, — а про його гріхи ми ще дещо дізнаємося, — не вдовольняло його чуттєвих потреб, осиротілих по смерті його дружини; і якщо раніше він збирався кілька разів одружитися знову, то нині відчував маніакальну хіть стати усиновителем. Дехто з його оточення потерпав, як би він не усиновив Чарлі, що було б цілком для нього природним. Збоченець, угоноблюючи свою жагу лише читанням книг, написаних для жонолюбців, читаючи «Ночі» Мюссе, відчуває ще й потребу виконувати всі соціальні функції нормального чоловіка, потребу утримувати коханця, як старий завсідник Опери утримує танцівницю; потребу дійти до розуму, женитися чи зійтися з кимось надовго, бути за батька.

Пан де Шарлюс відійшов з Морелем під приводом з’ясування програми. Барон черпав особливу втіху в тому, щоб, поки Чарлі показував йому ноти, хизуватися перед людьми їхньою таємною близькістю. А я, полишений на самого себе, був зачарований. Хоча дівчат у кланчику можна було полічити на пальцях, натомість на кликані вечори їх запрошувано цілі гурти. Серед них пишалося кілька вродливиць, із числа моїх знайомих. Вони здалека слали мені приязні усмішки. Зала раз по раз квітла гарним усміхом якоїсь юнки. Таке рясне й мигтюче квітування — щира оздоба вечорів — як і днів. Нам залишається упам’ятку якась особлива атмосфера, скрашена трепетом дівочих усмішок.

Читач дуже здивувався б, якби занотував слова, якими пан де Шарлюс перекинувся крадькома з кількома поважними учасниками зібрання. Йдеться про двох дуків, чільного генерала, відомого письменника, відомого лікаря та відомого адвоката. А розмова між ними точилася ось яка: «До слова, чи ви знаєте, що виїзний лакей… ба ні, я маю на увазі отого молодика, який сидить на передку. А про нашу кузину Ґермант ви не чували?» — «Тим часом — нічого». — «Я ось про кого: біля брами стояв білявий молодик, у плюндрах, мені він здався дуже симпатичний. Чемненько так погукав мій повіз. Мені кортіло до нього озватися». — «Так, але, як на мене, він страшенний злюка, та ще й з ним і панькайся; а ви ж любите, щоб раз-два, і в дамках, це не для вас. Зрештою марна затія, один наш приятель ухопив шилом патоки». — «Шкода, у нього тонкий профіль і гарний чуб». — «Ого! Якби ви придивилися ближче, то розчарувалися б. Ні! А ось при буфеті два місяці тому ви побачили б існе диво: гайдамака два метри зросту, шкіра гладесенька, та ще й любить ці речі. Шкода, виїхав до Польщі». — «Далеченько». — «Хто знає, може, вернеться. У житті як на довгій ниві». Кожне світське зібрання в достатньо глибокому перетині нагадує ті вечори, коли лікарі запрошують пацієнтів; хворі ведуть мудрі речі, шануються і нічим не виказують свого божевілля, поки не шепнуть вам на вухо, киваючи на старшого пана: «Ось іде Жанна д’Арк».

«Я вважаю, що наш обов’язок просвітити Мореля, — сказала пані Вердюрен, звертаючись до Брішо. — Я не виступаю проти Шарлюса, навпаки. Він людина дуже мила, а щодо його слави, то, погодьтеся, вона не з тих, що могла б мені зашкодити. Ба я не терплю, коли в нашому кланчику з його застільною бесідою фліртують, коли чоловік десь у куточку править жінці якісь дурниці, ухиляючись від обговорення цікавих тем, але мені нема чого боятися, що з Шарлюсом у мене вийде так само, як зі Сванном, Ельстіром та багатьма іншими. Щодо нього я спокійна, він приходить на мої обіди і, хоч би зустрічався з усіма жінками великого світу, я певна, що загальна розмова не переб’ється фліртом чи шепотінням. Шарлюс це — екстра-клас, я за нього спокійна, він як священик. Аби тільки він не пнувся верховодити над захожими молодиками і баламутити наше ядерце — це ще гірше, ніж коли б він почав мняти ханьки біля жіноти». Пані Вердюрен була щира у своєму поблажливому ставленні до чарлізму. Як і всяка церковна влада, вона лише стереглася, щоб дрібні людські пристрасті не підірвали принципу авторитету, не зашкодили ортодоксії, не спотворили старожитнього кредо, заведеного в її церквиці. «Тоді доводиться показувати зуби, — вела далі вона. — Цей добродій, бачте, не пустив Чарлі грати в якомусь там салоні лише тому, що його самого туди не запрошено. За це він дістане серйозне попередження і, маю надію, — схаменеться, інакше я покажу йому на виступці. Він держить його на налигачі, далебі!» Пані Вердюрен уживала тих самих виразів, яких уживав би майже кожен (бо певні специфічні звороти на специфічну тему при слушній нагоді майже неминуче спадають на пам’ять мовця, переконаного, що він вільно висловлює свою думку, тимчасом як насправді він тільки машинально повторює штамп. «Цей бардадим, цей гренадер від нього ні на крок», — додала вона. Пан Вердюрен підкинув думку, щоб відвести Мореля вбік начебто з метою про щось його запитати. Пані Вердюрен боялася, що той рознервується і почне партолити на концерті. «Краще провести цю екзекуцію потому, як Чарлі виконає свій номер. А то й взагалі відкласти до іншого разу». Звісно, пані Вердюрен розкошувала б, знаючи, що муж відкриває Чарлі очі в суміжному покої, і аж трусилася, так їй цього хотілось, але вона боялася, що в разі провалу спроби замаху Чарлі розгнівається і дасть їй доброго чосу.

Пана де Шарлюса занапастила на цьому вечорі така часта в вищому світі невихованість тих, кого він запросив (а вони вже напливали). Загостили вони сюди з дружніх почуттів до пана де Шарлюса та з цікавосте до цього середовища, тож кожна дукиня йшла просто до барона, ніби господарем був він, і, стоячи за крок від Вердюренів, які все чули, казала: «Покажіть мені матусю Вердюрен. Відрекомендуватися їй, чи обійдеться й так, як, на вашу думку? Маю бодай надію, що вона не вителющить мене в завтрашні газети, а то зі мною розцураються всі близькі. Як? Ота сива жінка? Еге, та вона знає звичай». Почувши розмову про відсутню мадемуазель Вентейль, якась дама вимагала: «А, донька Сонати! Покажіть мені її». Окрім того, здибаючи тут багатьох приятельок, ці пані трималися гуртом, пантрували, світячи іронічними очима, за прибуттям вірних, показували пальцем на химерну фризуру якоїсь особи, фризуру, яка стане модною у світі через кілька років, і бідкалися, що цей салон менше, ніж гадалося, різниться від знайомих їм салонів, зазнаючи розчарування світовців, прибулих до кабаре Брюана в надії, що шансоньє їх закаляє болотом, і зустрінутих ще на вході уклоном замість очікуваного куплету: «Ось пикаті, ось мордаті, ось пискаті, раз, два, три!»

Колись у Бальбеку пан де Шарлюс дотепно брав при мені на жарти маркізу де Воґубер, яка, попри весь свій великий розум, стягла на мужа незарадну лиху напасть потому, як їй спершу неждано пофортунило. Коли цар Теодосій та цариця Євдокія, — маркіз де Воґубер був при них акредитований, — завітали до Парижа, цим разом надовше, і на їхню честь давали щоденні свята, цариця, заприязнена з маркізою де Воґубер, яку вона цілих десять років бачила у своїй столиці, але незнайома ні з дружиною президента Республіки, ні з дружинами міністрів, відвернулася від них, щоб триматися осторонь удвох із послихою. А та, вважаючи своє становище за непохитне (адже маркіз де Вогубер був творцем спілки між царем Теодосієм та Францією), так пишалася прихильністю цариці, що не відчувала, на яку небезпеку себе наражає, і за кілька місяців сталося те, чого не могло довірливому подружжю примаритися і в лихому сні: маркізові де Вогуберові брутально запропоновано піти на заслужений відпочинок. Пан де Шарлюс, коментуючи у приміському потязі неласку друга свого дитинства, дивувався, як така розумна жінка за цих обставин не скористалася зі свого впливу на монаршу пару, щоб та допомогла їй приховати будь-який свій вплив на них і не впрохала їхні величності бути ласкавими з дружиною президента Республіки та з дружинами міністрів, з чого б ті раділи тим дужче, себто тим дужче були б удячні за це Вогуберам, чим більше вони вірили б, що заслужилися на таку ласку стихійно, а не з допомогою Вогуберів. Але хто бачить хиби інших, той, запаморочений успіхами, допускається їх сам. І коли гості пропихалися до барона з віншуваннями та словами подяки, ніби господарем був він, йому не спадало попросити їх озватися добрим словом до пані Вердюрен. І тільки королева Неаполітанська, в чиїх жила текла та сама блакитна кров, що й у жилах її сестер, цісаревої Єлизавети та княгині Алансонської, зайшла в розмову з пані Вердюрен, ніби прибула сюди не так задля музики чи задля пана де Шарлюса, як задля втіхи познайомитися з нею, освідчилася Принципалці в дружніх почуттях, призналася в давньому бажанні зійтися з нею ближче, похвалила опорядження дому, словом, говорила про всяку всячину, ніби завітала до неї з візитою. їй так хотілося, провадила вона, привести свою сестреницю Єлизавету (ту, що збиралася заміж за принца Альберта Бельгійського), шкода, що вона її не взяла! Королева замовкла, лише коли на естраді розташувалися музики і їй показали Мореля. Вона не тішила себе ілюзіями щодо того, чому пан де Шарлюс намагається оточити молодого віртуоза такою хвалою. Але завдяки давезній своїй премудрості, премудрості властительки, чиє коліно було чи не найшляхетніше в усій історії, чи не найдосвідченіше, найскептичніше і найгонористіше, вона вбачала в неминучих вадах людей, надто їй любих, як, скажімо, кузин Шарлюса (він — син дукині Баварської, вона — дочка Баварського дому), їхнє нещастя, і що більше вдячні грішники цінували її моральну підтримку, то приємніше їй було простягати їм руку. Вона знала, як Шарлюс радітиме, що вона відгукнулася на його запрошення. І ось вона, ця геройська жінка, така сама нині добра, як колись одважна, королева-воїтелька, яка вела гарматний вогонь на валах Ґаети, завжди по-лицарському готова брати під свою охорону немічних, побачивши, що пані Вердюрен усі покинули і при ній нікого нема (а що вона сама має бути при королеві, до пані Вердюрен не доходило), намагалася вдавати, ніби для неї, королеви Неаполітанської, центром цього вечора, притягальною силою є пані Вердюрен. Вона все перепрошувала її, що не може залишитися до кінця, бо в неї — хоча вона майже ніде не бувала, — ще один сьогодні вечір, і благала, коли вона почне збиратися, через неї не турбуватися, словом, звільняла пані дому від обов’язків, про які та, зрештою, навіть не здогадувалася.

Треба віддати належне панові де Шарлюсу: хай він геть забув про пані Вердюрен і дозволив запрошеним зі «свого кола», сорому їй наробивши, не бити їй чолом, зате збагнув, що не гоже допускати, щоб вони так само, як Принципалку, зневажали й «музичне частування». Морель уже зійшов на естраду, музики порозсідалися, а розмови, репліки на взір: «Хто не втаємничений, не второпає!» — ще лунали. І тут пан де Шарлюс випростався і, ніби ввійшовши в інше тіло з того, що на моїх очах присурганилося до пані Вердюрен, прибрав грізного виразу пророка і так бликнув із-під брів, що всі відчули, що зараз не до сміху: від цього бликання спахнуло нагло не одне личко запрошеної дами, спійманої на гарячому, ніби учениця в класі. Для мене в цій шляхетній, зрештою, поставі пана де Шарлюса було щось кумедне; спопеляючи гостей вогненним поглядом, наче вказуючи, мов у якомусь vade mecum[69], що треба дотримуватися побожної тиші, що слід відвернутися від усяких марних думок, сам він, піднімаючи до гарного чола руки в білих рукавичках, став прикладом (для наслідування) людини поважної, охопленої майже екстазом. Він більше не відповідав на уклони припізнілих гостей, надто твердошкурих, аби зрозуміти, що зараз тут панує Велике Мистецтво. Всі були загіпнотизовані, ніхто не смів писнути, посунути стільця; завдяки Паламедовому престижу, шана до музики раптово передалася юрмі, кепсько вихованій, хоч і чепурній.

Бачучи, що на естраді отаборилися не лише Морель та піаніст, а й інші музики, я подумав, що почнуть не з Вентейля. Бо в моєму уявленні він зводивсяєдино до сонати для рояля і скрипки.

Пані Вердюрен сиділа осторонь; на прегарних півкулях білого з рожевим відтінком чола розсипалося волосся, засвідчуючи її бажання чи то наслідувати якийсь портрет XVIII сторіччя, чи то остудити свою вічну лихоманку хворої, яка соромилася признатися в нездужанні; вона сиділа самотньо, верховне божество цієї музичної урочистосте, богиня ваґнеризму та мігрені, майже трагічна Норна[70], заманена духом у коло цих зануд і тверда у своєму ще більшому, ніж завжди, небажанні виявляти перед ними власні переживання від музики, ближчої їй, аніж їм. Концерт почався; я не знав, що грається, я опинився в невідомому краю. Чия це музика? У стихії якого автора оце я? Мені страх кортіло це з’ясувати, але спитати не було в кого, і я радий був би перекинутися персонажем «Тисячі і одної ночі», твору, який я невтомно перечитував і в якому, тільки запахне смаленим, нараз з’являється дух або чарівна юнка, незрима для інших, але не для заклопотаного героя, і підказує йому саме те, про що йому хотілося дізнатися. І тут — диво та й годі! — у голові мені мов світ свінув. Як ото в незнайомій на погляд, а насправді просто побаченій з нового боку околиці, ти звертаєш зненацька на іншу дорогу, де кожний закуток добре тобі знайомий (тільки ти заходив сюди не з цього боку), і кажеш собі: «Таж ця стежка веде до хвіртки моїх приятелів***, до них якихось два кроки»; після чого й справді з’являється їхня донька і мимохідь вітається з тобою, — так я нараз іздогадався, що ця стихія нової для мене музики, це стихія Вентейлевої сонати: ще чарівніша, ніж юнка, летюча її фраза, оправна в сріблі, така плинна в своїй блискучій лункості, легкій і м’якій, мов серпанок, прилинула до мене, і я впізнав її, попри нові шати. Радість зустрічі з нею росла в мені завдяки знайомому, дружньому бринінню, якого вона прибрала, озиваючись до мене, такому переконливому, такому простому, хоча воно й іскрилося, хоча й ряхтіло її променистою красою. Цим разом, зрештою, єдиною її метою було показати мені путь, не путь сонати, бо це був неопублікований Вентейлів опус, де він тільки натяком, підкресленим у цьому місці коментарем програмки (її треба було весь час мати перед очима), грайливо, ніби для забави, вкраплював на мить перелітну фразу з сонати. Щойно її отак прикликано, вона зникла, і я знов опинився в незнайомому світі; але тепер я знав, — і все мені вже повсякчас про це нагадувало, — що це один зі світів, про які я й гадки не мав, що їх створив Вентейль, бо коли я, стомлений сонатою — Всесвітом, уже для мене вичерпаним, намагався уявити собі інші, однаково гарні, але інакші твори, я міг тільки, як оті поети, заповнювати мій примрійний Рай луками, квітками, ріками, тобто копіювати поверхню Землі. Те, що я мав перед собою, дарувало мені стільки щастя, скільки дала б мені соната, якби я її не знав; а отже це була якась інша, не менш прекрасна річ. Тимчасом як соната зоріла ліловою, польовою зорею, розщеплюючи свою перелітну чистоту, аби зависнути на легкому, а проте міцному плетиві рустованого склепіння жимолости над білими геранями, нове творіння простиралося на поверхні гладенькій і рівній, як гладінь моря передгрозового ранку, вже зарум’яненого пурпуром, серед дзвінкої тиші, у безкресій пустці, і цей невідомий Усесвіт вилонювався з тиші й темноти у рожевому сяйві аврори, поступово зводячись переді мною. Цей новий пурпур, такий незграйний у ніжній, сільській і чистій сонаті, заливав усе небо — ніби світова зоря — таємничою надією. І вже протинав повітря спів, ціла звукова гама, спів нечуваний, справді неповторний, неуявний, безсловесний і крикливий воднораз, уже не подібний, як у сонаті, до голубиного аврукання, а несамовитий, такий самий гарячий, як шарлат, у якому тонув початок, щось наче містичний спів півня, без’язикий, але пронизливий поклик одвічного ранку. Студена, обмита дощем, електрична атмосфера — зовсім іншого характеру, з іншим атмосферним тиском, у світі, такому далекому від первісного і замаяного рясним зелом світу сонати — змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам’яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.

Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: «Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали». Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, — так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.

Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.

Та невдовзі, коли врочисте дзвоніння відгриміло, вигнане й розпорошене іншими мотивами, мене затопила знову ця музика; я збагнув, що коли в цьому септеті різні елементи зринають почережно, то лише з тим, аби злитися насамкінець водно. І соната Вентейля, і — як довідався я згодом, — решта його творів були проти цього септету, проти пишного й повнокровного шедевру, що розкрився мені оце зараз, тільки несміливими, чарівними, але кволенькими етюдами. Мимоволі, завдяки цьому порівнянню, я згадав також, що колись уявляв собі інші світи, які міг створити Вентейль, схожими на ті відрубні, якими були всі мої любовні захоплення; але тепер я мусив визнати, що на тлі мого останнього кохання — кохання до Альбертини — мої перші замахування на любов (спершу в Бальбеку, потім після гри у тхора, потім тієї ночі, яку ми зночували в готелі, потім туманної неділі у Парижі, потім на рауті в Ґермантів, потім знову в Бальбеку і, врешті, у Парижі, де моє життя переплелося з її життям) були не більше, як спраглим гуканням; так само, якщо озирнути не лише моє кохання до Альбертини, а все моє життя, то й мої інші любовні захоплення були в ньому лише кволими і несміливими спробами, спраглими гуканнями, що виплекали в душі значно глибше почуття — любов до Альбертини. І я перестав стежити за музикою, аби знов і знов запитувати себе, чи ж бачилася Альбертина в ці дні з мадемуазель Вентейль — так ми знову досліджуємо симптоми своєї хвороби, про яку розвага дозволила нам на час забути. Бо саме в мені вершилися можливі Альбертинині вчинки. Ми тримаємо в собі двійника кожного з наших знайомих. Але зазвичай загніджений на обрії нашої уяви, нашої пам’яти, він фактично лишається поза нами, і те, що він зробив чи міг зробити, не може бути для нас чимось боліснішим, аніж предмет досить від нас віддалений і зовсім безболісний з погляду зорових вражень. Усе дотичне до цих істот ми сприймаємо споглядально; ми можемо повболівати над ним, удаючись до відповідних загальників, які свідчать про наше добре серце, але болю ми не відчуваємо. Одначе відтоді, як моє серце зранено у Бальбеку, Альбертинин двійник засів у ньому на самісінькому споді, звідки було годі його вирвати. Те з неї, що було для мене видиме, щеміло мені, ніби хворому з такою враженою психікою, що сам колір уже ятрить йому нутро, мов поріз на тілі. На щастя, я не дався ще на спокусу порвати з Альбертиною; нуда, яка в’ялила мене після кожного повернення до неї, була дрібницею проти туги, якої б я спізнав, якби розлучення припало на той момент, коли підозри опанували мене раніше, ніж я до неї збайдужів. Ту мить, коли я уявляв собі, як вона, моє кохання, жде мене вдома, трохи навіть мліє в нічев’ї, може, як то кажуть, із дрімаком ся вітає у себе в кімнаті, до мого слуху долинула, голублячи його, якась ніби по-хатньому затишна музична фраза септету. Все так перехрещується і так накладається у нашому внутрішньому житті, що цю фразу Вентейлеві міг навіяти сон його дочки (дочки — сьогоднішньої причини всіх моїх гризот), коли в тихі вечори він огортав своєю солодкістю працю компоністи, цю фразу, таку заспокійливу для мене завдяки такому лагідному тлу мовчанки, яке насичує декотрі фантазії Шумана: слухаючи їх, ми навіть тоді, коли «говорить поет», здогадуємося, що «дитятко спить». Заснулу чи пробуджену, я неодмінно побачу ввечері, повернувшись додому, Альбертину, моє дитятко. А проте — сказав я собі — народини цього твору серед перших криків світової зорі обіцяли щось таємничіше, ніж Альбертинине кохання. Я намагався прогнати думку про мою подругу, аби думати лише про музиканта. Бо враження було таке, ніби він тут. Завдяки диву перевтілення автор, можна сказати, завше живе у своїй музиці; мені передавалася та радість, з якою він добирав барву якогось звука, щоб той гармоніював з іншими. Бо з найщасливішими дарами Вентейль поєднував ще один дар, притаманний небагатьом композиторам, ба навіть небагатьом малярам: він умів користуватися барвами не тільки стійкими, а й напрочуд індивідуальними, і як час не владен над їхньою свіжістю, так і учні, наслідуючи їхнього винахідника, ба навіть метри, які його перевершили, не годні затьмарити їхньої оригінальности. Здобутки революції, яку викликала їхня поява, не зливаються безіменно з наступними епохами; революція шаленіє і вибухає знову, щоразу як грають твори довічного новатора. Кожен звук підкреслюється барвою, якої найученіші музики, опанувавши всі закони, які тільки є на світі, не здолають перейняти; отож Вентейль, хоча він і пов’язаний зі своєю добою і посідає певне місце в еволюції музики, може будь-якої миті покинути його і висунутися на чільне місце, тільки-но заграють якийсь його твір, що ніби знов розквітне по стількох нових композиторах, розквітне завдяки парадоксальному і, зрештою, оманливому враженню тривалої новинечі. Симфонічна музика Вентейлева, уже знайома з гри на фортепіано і зіграна оце оркестром, подібно до променя літнього дня, який призма вікна розкладає, перш ніж упустити його до темної їдальні, відкривала, наче несподіваний і барвистий скарб, усі клейноди «Тисячі і одної ночі». Але хіба ж можна порівняти з цим нерухомим сліпучим світлом те, що є життям, вічним і блаженним рухом? Досі Вентейль здавався мені сором’язливим і смутним, але, коли треба було знайти звук, поєднати його з іншим, він нараз ставав зухвалим і в повному значенні слова щасливим, що добре відчувалося під час прослуховування його твору. Радість, яку йому справляли певні акорди, приплив сил, який давала йому ця радість для відкриття нових акордів, вела слухача від знахідки до знахідки, чи, радше, вів його сам творець, черпаючи у свіжознайдених барвах шалену втіху, яка дає йому силу відкривати, кидатися на ті кольори, що ніби кликали його до себе; творець, захоплений, тремтячий, наче від спалаху іскри, коли божественне народжувалося саме від ударів тарілок, засапаний, сп’янілий, ошалілий, заморочений до млости шліфуванням своєї великої музичної фрески, наче Мікеланджело, прив’язаний до драбини так, щоб зручно було, відкидаючи назад голову, мазюкати з усього розгону пензлем по плафону Сикстинської каплиці. Вентейль помер кілька років тому, але йому дано було жити й далі повік — принаймні частиною свого життя — серед улюблених інструментів. Чи ж тільки свого людського життя? Якби мистецтво було справді лише продовженням життя, чи варто було б йому щось жертвувати? Чи не було б воно чимось нереальним, як саме життя? Вслухаючись у септет, я не міг у це повірити. Звичайно, пурпуровий септет надто різнився від білої сонати; несміливе запитання, на яке відповідала летюча фраза, відрізнялося від засапаного благання виконати дивну обітницю, яке розляглося так гостро, так неприродно, так коротко, стрясаючи ще ледачий багрець вранішнього неба над морем. А проте ці такі відмінні між собою фрази мали ті самі складники; подібно до того як існував певний світ, живий для нас в окремих часточках, розпорошених по всіляких оселях, по музеях, тобто Ельстірів світ, той, який Ельстір бачив, у якому жив, так і Вентейлева музика простирала, ноту по ноті, звук по звуку, досі незнані барви безцінного, непідозрюваного Всесвіту, розбитого часовими проміжками між прослуховуванням його творів. Ці два такі несхожі запитання, що керують такими різними темпами сонати і септету (одне, шаткуючи на короткі поклики довгу і чисту лінію, друге, стоплюючи в суцільний моноліт розпорошені фрагменти; одне спокійне й несміливе, майже бездушне і ніби філософське, друге — наполегливе, тривожне, благальне), були, проте, однією і тією самою молитвою, що виливалася лише за різних сходів душевного сонця, заломлювалася у відмінному середовищі інших думок, багаторічних мистецьких пошуків, коли артист хотів створити щось нове. Молитву, надію — власне, все ту саму, — яку можна було впізнати у Вентейля під будь-якими шатами і яку можна було знайти лише в його опусах. Музикологи завиграшки виявили б спорідненість музичних фраз, спільність їхньої генеалогії і в творах інших великих композиторів, але тільки за другорядними ознаками, за зовнішньою подібністю, за аналогіями, радше дотепно відкритими розумуванням, аніж відчутими безпосередньо. У Вентейля характерна відмінність між фразами немовби передбачала, всупереч суто науковим висновкам, існування «індивідуальної» єдности. Зате тоді, коли він щомога силкувався бути новим, тоді під позірними відмінностями відчувалася глибока спорідненість і навмисна подібність, що виступали в лоні самого твору. Коли Вентейль підхоплював кількома наворотами одну й ту саму фразу, варіював її, змінюючи ніби для забавки ритм, і знову заганяв у первісну форму, то ця зумисна подібність — поверховий плід розуму — ніколи так не вражала, як подібність прихована, мимовільна, що пишає різними барвами, між двома різними шедеврами, бо тут Вентейль, намагаючись бути новим, вникав сам у себе всією потугою творчого пориву і досягав своєї істинної сутности на таких глибинах, де, хоч би яке їй ставилося запитання, вона відповідала одним і тим самим акцентом — своїм власним. Такий акцент, Вентейлів акцент, відмежовує від акценту інших компоністів ріжниця куди більша, ніж та, яка нам чується між голосами двох осіб, навіть між риком чи криком двох тварин різної породи; глибока ріжниця, що заходить між думкою інших композиторів і вічними Вентейлевими пошуками, питання, яке він ставить у безлічі форм, його своєрідна філософія, але так само вільна від схоластичних мудрувань, як музика у світі янголів, тож ми потрапимо виміряти її глибину, але не можемо перекласти її людською мовою, як не можуть озватися по-людському викликані безтілесні духи на запитання медіума про таємницю смерти. І навіть беручи в рахубу оту набуту оригінальність, яка вразила мене сьогодні по обіді, й оте покревенство, яке музикологи знайшли б між ними, — згаданий акцент є тим єдиним акцентом, до якого підносишся, до якого несамохіть повертаються великі піснетворці, тобто оригінальні композитори, акцентом, що неспростовно засвідчує індивідуальне існування душ. Усе, що Вентейль намагався чи то піднести й возвеличити, чи то зробити живішим і веселішим, прикрасити (те, що знаходило відгук у людських душах), він ненароком обполіскував крутою хвилею, роблячи свій спів безсмертним і легким до розпізнання. Де ж він почув, де опанував цю пісню, таку несхожу на інші і таку близьку з усіма його піснями? Кожний мистець — підданець невідомого краю, забутого ним самим, і несхожого на той, звідки припливе й висяде на суходіл інший великий мистець. Принаймні в останніх своїх творах Вентейль, бачиться, наближається до цього краю. Атмосфера тут уже не та, що в сонаті, питальники-фрази стають наполегливіші, бентежніші, відповіді — загадковіші, чисте вранішнє й вечорове повітря впливає навіть на струни інструментів. Морель грав чудово, спів його скрипки здавався мені якимось надто гострим, вона майже лементувала. Така гострота мала свій чар, у ній вчувалося, мов у декотрих голосах, якась висока мораль і розумова перевага. Але вона могла й разити. Коли візія Всесвіту міняється, очищається, коли вона стає суголосніша спогадові про духовну вітчизну, то в музики це, природно, знаходить свій вираз у підвищенні температури співзвуччя, як у маляра — колориту. Зрештою, тонка публіка тут не помиляється — згодом останні Вентейлеві твори визнано за найглибші, хоча жодній програмі, жодній темі не притаманний інтелектуальний первень, конечний для такого судження. Можна було тільки здогадуватися, що йдеться про транспозицію глибини в царину звуків.

Композитори не згадують про цю втрачену вітчизну, але кожен із них завжди несвідомо «бринить» із нею в унісон; він не тямиться з радощів, коли його спів суголосний вітчизні, хоча іноді зраджує її задля слави. Але, ганяючись за славою, він, власне, від неї тікає, і, навпаки, ловить її, коли нею гордує, коли — без огляду на обрану тему — заводить ту незвичайну пісню, монотонність якої доводить, що склад душі художника, її цеглинки не змінюються, бо, незалежно від предмета, він залишається вірний самому собі. Але чи тоді весь викристалізований осад душевних реактивів, який ми мусимо зберігати для себе і якого не передасть у розмові навіть приятель приятелеві, метр учневі або коханець коханці, оте «невисловлене», що вносить якісну різницю в те, що кожен відчув особисто і що мусить покинути на порозі фраз, якими він спілкується з іншими, обмежуючись чисто зовнішніми і нецікавими точками дотику, спільними для всіх, — чи не виявляється воно в мистецтві, у мистецтві якогось Вентейля, Ельстіра, у веселкових барвах виражаючи таємницю тих світів, які ми звемо індивідуумами і яких без мистецтва нам зроду не пізнати? Крила, інша дихальна система, які дозволили б нам перескочити безміри, нам би не придалися, бо коли б ми полетіли на Марс чи Венеру, маючи ті самі органи чуття, то всьому, що ми могли б там побачити, вони надали б вигляду речей, бачених на Землі. Відбути справжню мандрівку, омитися в купелі Молодости — це не означає перелетіти до невідомого царства природи, це означає розжитися на інші очі, бачити Всесвіт очима якоїсь іншої людини, очима сотні інших людей, побачити сто світів, які вони бачать і одним з яких кожен із них є; і все це нам приступне завдяки Ельстірові, завдяки Вентейлеві; з такими, як вони, ми справді летимо від зірки до зірки.

Анданте завершувалося фразою, ніжною й ревною, аж краялося серце. Перед подальшою частиною настала перерва; виконавці повідкладали інструменти, а слухачі ділилися враженнями. Якийсь дук, показуючи, який великий він знавець, заявив: «Добре зіграти цей твір зчорта важко». Особи ласкавіші хвилину балакали зі мною. Але що означали для мене їхні слова, котрі, як усяке випадкове людське слово, залишали мене байдужісіньким, проти небесної музичної фрази, з якою я оце щойно гомонів? Я скидався на грішного янгола, який спускається з блаженного Раю на нечестиву Землю. І, подібно до певних створінь, останніх свідків якихось віджилих форм природи, я думав: чи не була б музика єдиним засобом порозуміння душ, якби не винайшли мови, словотворення, мислення? Музика — це ніби якась нереалізована можливість; людськість пішла іншим шляхом — шляхом писемної та усної мови. Але це повернення до чогось непідвладного аналізові було таке заласне, що після виходу з недавнього раю контакт із людьми більш-менш інтелігентними здавався мені кричущим убозтвом. Коли лунала музика, я міг згадувати людей, поєднувати їх із нею чи, радше, я поєднував із музикою образ лише однієї людини — Альбертини. І фраза, якою закінчувалося анданте, здавалася мені такою божественною, що я сказав собі: як це прикро, що Альбергина її не знає, а якби й знала, то не зрозуміла б, і яка це честь для неї — бути злитою з чимось великим, що нас об’єднує, і від чого їй передається якийсь ніби патетичний тон. Але як тільки музика замовкла, присутні в салоні виглядали зовсім ніякими. Подано холодощі. Пан де Шарлюс час від часу зачіпав якогось лакея: «Як ся маєте? Мого листа одержали? Прийдете?» У цих запитаннях угадувалася невимушеність великого пана, певного, що лестками він підходить під того чи під того, що він стоїть ближче до люду за буржуа, але воднораз угадувалися й хитрощі злочинця, який вірить, що те, з чим він на людях не криється, стає в їхніх очах невинним. І він додавав на мотив Ґермантів у виконанні пані де Вільпарізіс: «Це славний хлопчина, в нього добрий характер, він часто мені прислуговує». Але ці фінти оберталися проти барона, бо його церемонії й антимонії з виїзними лакеями, листи до них дивом дивували всіх. Та й самі лакеї виглядали більше заклопотаними, ніж гордими, з огляду на своїх товаришів.

Тим часом септет, що встиг заграти знову, добігав кінця. Кількома наворотами лунала якась фраза з сонати, але за кожним разом змінена, в іншому ритмі, з іншим супроводом, і та і воднораз не та, як щоразу, коли щось відроджується у житті, — одна з тих фраз, які, хоча нам годі зрозуміти, що їх ріднить із минувшиною якогось компоністи, прописуючи їх у ній, як у єдиній і неминучій оселі, живуть лише в його творчості і постійно в ній зринають, бо вони його феї, дріади, хатні божества. Зразу я вирізнив у септеті дві чи три такі, що нагадували мені сонату. Та незабаром я помітив ще одну фразу з сонати, таку далеку, що ледве її розпізнав, скупану в фіялковому тумані, який у Вентейля здіймався надто часто на спаді творчости і навіть коли він упроваджував якийсь танок, — той немовби груз у фіолеті; вагаючись, вона наближалася, потім тікала ніби з переполоху, верталася, спліталася з іншими, приблудними — як дізнався я згодом — з інших творів і прикликала ще й інші; а ті й собі бралися спокушати й манити, і собі починали водити божественне коло, щоправда, невидиме для більшості, слухачів які, вдивляючись у туманну заслону і, нічого крізь неї не бачучи, знічев’я уривали захопленими вигуками безмежну нудьгу, від якої вони вже помирали. Потім ці фрази подаленіли, окрім однієї, вона верталася ще кілька разів, хоча її лику вгледіти я не встиг; але була вона така пестлива, така несхожа — як колись для Сванна перелітна фраза з сонати — на те, жадобу чого будила в мені будь-яка жінка, і таким солодким голосом обіцяла мені щастя, справді гідне того, щоб за нього боротися, що, може, власне, вона — невидима істота, мови якої я не знав, але яку так добре розумів, і була тієї єдиною Незнайомкою, яку мені судилося спіткати. Потім ця фраза розпалася, одмінилася, як ота «сваннівська» фраза в сонаті, і знову стала таємничим початковим воланням. Цілковитою її протилежністю була нова фраза, болісна, але така глибока, така неспійманна, така нутряна, органічна і вісцеральна, що за кожного її навороту мені було невтямки, чи то новий спалах наскрізної теми, чи то рецидив моєї невралгії. Та ось два мотиви зійшлися в боротьбі; то один із них пропадав, то знов маяв лише якийсь обривок другого. Борюкання, сказати по щирості, суто енергетичне; зчепившись, ці одноборці позбувалися свого фізичного тіла, своєї постаті, імени і знаходили в мені глядача духовного, байдужого, як і вони, до назв і до своєрідносте, поглинутого лише їхньою нематеріяльною і динамічною потичкою, зачарованого перебігом її звукових перипетій. Нарешті радісний мотив узяв гору; то не був уже майже тривожний поклик, кинутий до порожніх небес; то була невимовна радість, що ніби пливла з Раю; радість, так само відмінна від радосте сонати, як лагідний і статечний янгол Белліні, що грає на теорбані, від убраного в шарлат архангела Мантеньї, що дме у ріг. Я знав, що цього нового відтінку радосте, цього волання до неземної радосте мені вже не забути. Але чи може навідати вона колись і мене? Це питання здавалося мені дуже важливим, бо ця фраза могла найкраще характеризувати і ніби суперечні решті моїх днів та видимому світу враження, які вряди-годи правили мені за орієнтири, за маняки для побудови справжнього життя: враження від мартенвільських дзвіниць, від лави дерев поблизу Бальбека. У кожному разі — як вернутися до особливого звучання цієї фрази, — чи ж не дивно, що передчуття, прямо протилежне тому, що призначає нам земне життя, що найсміливіше, яке тільки може бути наближення до неземної радости, матеріялізувалося саме в сумному й добромисному міщухові, якого ми зустрічали на травневих відправах у Комбре. Ні, справді, як так могло скластися, що найдивовижнішс відкриття, яке випало мені зробити, відкриття особливої радости, я завдячував йому, якщо, за чутками, помираючи, він залишив по собі лише сонату, а все інше, позаписуване на шпаргаллі, годі було розшифрувати? А проте це чудо сталося завдяки терпцю, тямущості і схилянню перед генієм єдиної особи, яка довгенько сусідувала з Вентейлем, знала його манеру працювати й зуміла відгадати знаки його інструментування, — я маю на увазі приятельку мадемуазель Вентейль. Ще за життя великого музики вона перейняла від Вентейлевої доньки його культ. Так от, щодо цього культу: в ті хвилини, коли хочеться йти наперекір своїм справжнім нахилам, обоє дівчат шукали безумної втіхи в тім, щоб блюзнити, як я вже оповідав. (Без культу батька не було б і доччиного кощунства.

Безперечно, вони мали б зректися цього заласного блюзнірства, але воно не виражало їхньої суті.) Зрештою, в міру того як їхні хворобливі тілесні стосунки, мов той каламутний і чадний жар, змінювалися полум’ям високої й чистої приязні, вони почали вдаватися до такого блюзнірства дедалі рідше, аж поки відмовилися від нього зовсім. Приятельці мадемуазель Вентейль часом шастала по душі прикра думка, що, може, вона прискорила смерть старого. Тратячи цілі роки на розбирання Вентейлевих карлючок, з’ясовуючи непомильне прочитання цих таємничих ієрогліфів, вона мала ту втіху, що композитор, чиї останні роки життя вона труїла, тепер здобуває завдяки їй безсмертну славу. Взаємини, не освячені законом, виникають із побічних споріднених уз, не менш розмаїтих, не менш складних, ба навіть міцніших, ніж узи, породжені шлюбом. Навіть не зупиняючись на специфічних стосунках, спитаймо себе: хіба ми не бачимо щодня, що перелюб, підпертий щирим коханням, не розбиває родини, не підважує сімейних обов’язків, а, навпаки, зміцнює їх. Мужолозтво вдмухує живого духа в букву, яка дуже часто у шлюбі залишилася б мертвою. Добра донька, яка лише про людське око носитиме жалобу по другому материному мужеві, проллє ціле море сліз, оплакуючи того, кого її мати обрала серед усіх за полюбовника. Зрештою, мадемуазель Вентейль керувалася виключно садизмом, і хоч це її не виправдувало, я знаходив у цій думці певну втіху. Коли вона з подругою брала на глум батьків портрет, то мусила (так я собі думав) здавати собі справу, що все це лише хвороба, потьмарення розуму, а не справжня і радісна жорстокість, якої вона домагалася. Думка, що це тільки парадія на жорстокість, отруювала її насолоду. Але якби ця думка могла повернутися до неї пізніше, то з не меншим успіхом, ніж колись отруювала насолоду, вона тепер полегшила б їй муку. «То була не я, — сказала б вона собі, — просто мене тоді лихий попутав. Ще не пізно помолитися за батька, покладаючись на його милосердя». Та, мабуть, ця думка, навідуючи її в хвилину насолоди, не навідувала її у хвилину муки. Добре було б закинути цю думку їй у голову. Я певен, що вчинив би їй добро і здолав би зробити для неї любим кожен спогад про батька.

Ніби в нечитабельних зшитках, де геніальний хемік, не відаючи про близьку свою смерть, нотує відкриття, які можуть канути в невідомість, приятелька мадемуазель Вентейль зі шпаргалля ще нечитабельнішого, ніж папіруси, змережані клинописом, добула формулу, вічно живу, невичерпно плідну формулу невідомої радости, містичну надію пурпурового Янгола Ранку. І мені, кому вона, хоча, може, й менше, ніж Вентейлеві, завдавала такої лютої муки, як от і сьогодні (особливо ж настраждався я через неї потім, коли вона будила в мені нові спалахи ревнощів до Альбертини), випало щастя почути в нагороду чудородне волання, яке вічно лунатиме в моїй душі, як обіцянка і доказ, що існує щось інше, ніж небуття, яке я знайшов у всіх розкошах і в самому коханні; щось таке, чого запевне можна досягнути засобами мистецтва; і що коли моє життя видавалося мені пустопорожнє, то принаймні воно ще не вичерпало себе до кінця.

Те, що молода жінка геройським своїм зусиллям явила світові з Вентейля, було, власне, всією його творчістю. Проти цієї п’єси для семи інструментів деякі фрази з сонати, лише які й знала публіка, здавалися такими банальними, що було невтямки, як вони могли колись викликати стільки захвату. Так само ми дивом дивуємося, що впродовж кількох років такі кволенькі речі, як «Романс зірці», «Молитва Єлизавети», доводили на концертах до нестями фанатиків, і вони бурхливо плескали й кричали «біс», тоді як для нас, обізнаних із «Трістаном», «Золотом Райну», «Майстерзінгерами», предмети їхнього захвату були нужденною каліччю. Можливо, ті безбарвні мелодії вже містили, хоча й у мінімальних (і завдяки цьому, може, легше засвоюваних) дозах щось із оригінальносте шедеврів, єдиних, які тепер цінуються, але розуміння яких, можливо, ускладнювалося самою їхньою досконалістю; либонь, тамті мелодії торували їм дорогу в серцях. Так само і з Вентейлем; якби, вмираючи, він залишив — поза певними партіями сонати — лише те, що подужав під той час закінчити, тоді те, що стало вже відомим, проти правдивої його величі було б чимось таким самим благеньким, як, скажімо, Віктор Гюґо, якби він помер, залишивши по собі «Перехід війська короля Йоанна», «Наречену тулумбасника» та «Сару-купальницю» і не написавши «Легенди віків» та «Споглядань»; те, що ми вважаємо за його справжню творчість, залишилося б чисто віртуальним, таким самим невідомим, як світи, неприступні для нашого пізнання, про які ми ніколи не матимемо уявлення.

Зрештою, разючий контраст — отой глибокий зв’язок між генієм (а також талантом, ба навіть цнотою) і бочкою гріхів, у якій — подібно до того, як це було з Вентейлем — він так часто сидить, схований від нескромних очей, — прочитувався, ніби в прозорій алегорії, на самому зібранні гостей, серед яких я опинився по закінченні концерту. Це зібрання, хоча цим разом обмежене салоном пані Вердюрен, скидалося на багатьох інших, чиїх членів не знає широка публіка, а журналісти-філософи, бодай трохи поінформовані, узивають парижанками, панамістками, дрейфусарками, не підозрюючи, що вони так само трапляються і в Петербурзі, Берліні чи Мадриді, ба більше — у кожну добу; справді-бо, якщо товариш міністра красних мистецтв, правдивий шанувальник мистецтва, людина вихована і сноб, кілька дукинь і троє послів із дружинами опинилися цього вечора в пані Вердюрен, то безпосереднім приводом для їхньої присутносте були взаємини пана де Шарлюса і Мореля, взаємини, які збудили в барона бажання, щоб успіхи молодого ідола здобули найширший розголос і він заслужив хрест Легіону; ще одна причина цього зібрання полягала в тім, що дівчина, яка підтримувала з мадемуазель Вентейль не менш підозрілі стосунки, видобула на світло цілу йизку геніальних творів і зчинила такий фурор, що одразу під патронатом міністра освіти оголошено про збір коштів на спорудження пам’ятника Вентейлеві. Зрештою цим творам стали в пригоді як взаємини мадемуазель Вентейль із приятелькою, так і взаємини барона з Чарлі; вони, ті взаємини, правили за позавгородній, найкоротший шлях, завдяки якому світ мав доступитися до цих опусів, не блукаючи манівцями довгого, впертого нерозуміння, а то й цілковитого багаторічного незнання. Щоразу, коли заходить подія, приступна для нікчемного розуму фейлетонного філософа, себто переважно подія політична, фейлетонний філософ переконаний, що у Франції щось перевернулося, що таких вечорів нам не бачати, що ми більше не будемо захоплюватися Ібсеном, Ренаном, Достоєвським, д’Аннунціо, Толстим, Вагнером, Штраусом. Бо газетярі-філософи з двозначних підтекстів офіційних заяв такого штибу черпають аргументи на те, щоб знайти щось «декадентське» у мистецтві, сприйнятому з палким захватом і позначеному крайнім аскетизмом. Але серед найшанованіших у цих фейлетоністів імен не знайдеться імени, яке б у щонайприродніший спосіб не давало б приводу для таких химерних урочистостей, хай навіть їхня химерність не так упадала у вічі й ліпше приховувалася. А на сьогоднішній урочистості брудні елементи, які там швидко знюхалися, вразили мене з іншого погляду; безперечно, я міг легко розкусити їх, мавши змогу завести особисте знайомство з кожним із них; але деякі з них, пов’язані з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, нагадуючи мені про Комбре, водночас нагадували й про Альбертину, тобто про Бальбек: власне, через те, що я бачив колись мадемуазель Вентейль у Монжувені й дізнався про інтимні стосунки її приятельки з Альбертиною, я й мав за хвилю, повернувшись додому, й застати там — замість самотности — Альбертину, що чекала на мене. А ті, що трималися Мореля і пана де Шарлюса, нагадуючи мені про Бальбек (де на донсьєрському пероні я був свідком знайомства цих останніх), про Комбре та про дві його сторони, бо пан де Шарлюс був одним із Ґермантів, графів Комбрейських, які мешкали у Комбре, не маючи там притулку, між небом і землею, як Жільберт Лихий на своєму вітражі, а Морель був, зрештою, син старого камердинера, який познайомив мене з дамою в рожевому і дав мені змогу через кілька років упізнати в ній пані Сванн!

«Хвацько утнули, га?» — спитав пан Вердюрсн у Саньєта. «Мені здається лише, — відповів той, затинаючись, — що Морелева віртуозність трохи знижує почуття, яким пройнятий твір». — «Знижує? Що ви хочете цим сказати?» — як не крикнув Вердюрен, тоді як гості юрмилися кругом, ладні, мов ті леви, розшарпати поваленого супротивника. «Та ні, я не тільки про нього…» — «Нічогісінько не доберу! Що не тільки про нього?» — «Мені… треба… послухати… ще раз, щоб судити доскіпливо». — «Доскіпливо! Та він із глузду зсунувся! — зарепетував пан Вердюрен, схопившись за голову. — Його треба вивести!» — «Я хочу сказати, скласти точний суд… п-певніше сказати… неупереджений… Я хотів сказати, що не можу судити неупереджено». — «А я хочу вам сказати: «Геть!» — нетямлячися з гніва, з вогненними очима, показуючи пальцем на двері, гукнув пан Вердюрен. Саньєт рушив, пишучи ногами мисліте, як сп’яну. Дехто гадав, що його не було запрошено, тому й нагнали. А одна досі з ним приязна дама, якій він ще вчора дав почитати цінну книжку, на завтра, без усякої записки, відіслала її назад, недбало загорнувши в папір, і навіть адресу звеліла написати своєму камердинерові, не бажаючи «завдячувати бодай щось» тому, хто попався уже в неласку ядерця. Та Саньєта, зрештою, вже не обходило це хамство. Не минулого й п’яти хвилин після Вердюренового вибрику, як виїзний лакей прибіг сказати, що Саньєтові стало погано і він упав серед подвір’я. А вечір ще не закінчився. «Дарма, відвезіть його додому», — звелів Принципал, чий «приватний готель», як висловлювався директор бальбецького готелю, перейняв звичай великих готелів, де поспішають сховати померлих наглою смертю, щоб не злякати постояльців, і де тимчасово замикають небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.

Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як вони оце дякували йому. Вишикувалася довга вервечка, але вервечка ця сунула тільки до барона, і він це зауважив, бо похвалився мені трохи згодом: «Після такої артистичної врочистости людей тягне до попа на сповідь, кумедія, та й годі!» Дяка виливалася в широку промову, що дозволяла віншувальникам зоставатися довше з бароном, а ті, хто його ще не повіншував з успіхом його свята, дожидали своєї черги, тупцяючи на місці. Не один муж мав охоту поїхати, але жона, сама снобка, хоч і дукиня, ремствувала: «Ні, ні, хоч би довелося ждати цілу годину, не гоже йти, не подякувавши Паламедові за його клопоти. Тільки він єдиний здатний сьогодні влаштовувати такі свята». Ніхто й гадки не мав підходити до пані Вердюрен, як нікому не спало б відрекомендуватися білетерці в театрі, до якого вельможна дама зібрала б на один вечір усю аристократію. «Кузене, чи були ви вчора в Еліани де Монморенсі?» — поцікавилася пані де Мортемар, охоча продовжити розмову. «О Господи, ні! Я дуже люблю Еліану, але мені невтямки, в чому сенс її запрошень. А втім, я людина обмежена», — додав барон із широким білозубим усміхом, і пані де Мортемар відчула, що вона перша скористується однією з «Паламед», як вона часто користувалася якоюсь із «Оріан». «Два тижні тому я дістав карточку від доброї Еліани. Над небезперечним іменем Монморенсі було ввічливе запрошення: «Кузене, будь так ласкав подумати про мене наступної п’ятниці о пів на десяту». Нижче виднілося двоє не таких чарівних слів: «Чеський квартет». Слова сії здалися мені незрозумілі, у кожному разі, вони не мали ніякого зв’язку з попередньою фразою, як оті листи, де на звороті видно початкові слова іншого листа: «Любий друже!», а далі порожньо: очевидно, відправник чи то з неуважносте, чи то з ощадливосте не взяв нової чвертки. Я дуже люблю Еліану, і я на неї не гніваюся, я просто не звернув уваги на химерні й недоречні слова «чеський квартет», а що в кімнаті у мене панує

лад, то я прохання подумати про пані де Монморенсі в п’ятницю о пів на десяту поклав на коминок. Хоча в мене слава натури слухняної, справної й лагідної, як характеризує Буффон верблюда, — тут обличчя пана де Шарлюса засяяло ще ширшою усмішкою: баронові було відомо, що його вважають за людину сварливу, — я спізнився на кілька хвилин (стільки часу потрібно для того, щоб переодягтися в шлафрок) і без зайвої гризоти, гадаючи, що половина десятої насправді означає десяту, рівно о десятій, у зручному шлафроку, в теплих пантофлях, сів біля вогню та й давай думати про Еліану, як мене прохано, з ревністю, яка почала спадати на силі о пів на одинадцяту. Зробіть мені ласку, кузино, перекажіть їй, що я точно вволив її сміливе бажання. Думаю, що вона буде щаслива».

Пані де Монтемар зайшлася реготом, а пан де Шарлюс вторував їй. «Ну, а завтра, — спитала вона, забувши про те, що вже набагато перевищила відпущений їй час, — ви будете у ваших кузенів Ларошфуко?» — «Чорта з два! Вони запрошують мене, як і вас, оскільки я розумію, на щось несусвітне і нездійсненне під назвою, як вірити запрошенню: «Танц-чай». Замолоду мене вважали за великого спритника, та все ж навряд щоб я міг, не зневаживши звичаю, пити чай, танцюючи джигу. Я зроду не любив їсти й пити нехлюйно. Скажете, мені вже вільно не танцювати. Та навіть п’ючи чай на м’якій канапі — про якість його шкода й мови, раз він зветься «танц-чай» — я боявся б, що інші гості, молодші за мене і, мабуть, не такі спритні, як був я в їхніх літах, повивертають свої філіжанки на мій фрак і це зіпсує мені втіху випити власну філіжанку». Але пан де Шарлюс не вдовольнився навіть тим, що я зовсім не згадував у розмові про пані Вердюрен, натомість розводячись про всяку всячину (а йому завжди подобалося широкомовно роздебендювати, дознаючи садистичної радости від того, що він змушує безконечно довго вистоювати на ногах та «в хвості» друзів, які покірно чекали на свою чергу). Барон ще й критикував ту частину вечора, за яку відповідала пані Вердюрен: «Ага, до речі, про філіжанки: що то були за чудернацькі кубки, в яких мені замолоду подавали шербет у ПуареБлянш? Хтось мені сказав, що вони для «кафе-ґлясе». Але я не бачив ні кави, ані льодів. Дивоглядне начиннячко, що й казати, треба тільки ще подумати про його призначення!» З цим словом пан де Шарлюс прикрив собі рота руками в білих рукавичках і роззирнувся нишком, ніби боявся, що його побачать чи почують господарі дому. Але це була тільки гра, бо за хвилю він повторив те саме Принципалці, а трохи згодом випалив їй хамовито: «А головне — жодних філіжанок із кафе-ґлясе! Подаруйте їх своїй приятельці, якій хочете споганити дім. Але подавати їх у вітальні, боронь Боже, ще хто подумає, ніби зосліпу вскочив до клозету, — це ж бо справжнісінькі пісуари!»

«Але ж, кузене, — озвалася дама, теж притишуючи голос і запитливо позираючи на пана де Шарлюса, але не з огляду на пані Вердюрен, а з обави розсердити барона, — може, це тим, що вона ще не все опанувала…» — «Навчимо!» — «Ох! — сміялася дама. — Кращого навчителя їй не знайти! їй щастить! Ручаюся, в дуеті з вами півня вона не пустить!» — «У музиці фальшивих нот я принаймні не зауважив». — «Ох! Це було божественно! У житті є радощі, які не забуваються. До речі, про цього геніального скрипаля, — тягнула вона, наївно гадаючи, ніби пан де Шарлюс цікавиться грою на скрипку «як такою», — чи знаєте ви скрипаля на ім’я Франк — колись він так чудово виконував сонату Форе…» — «Так, це було жахіття, — відповів пан де Шарлюс, зовсім не журячись тим, як брутально він дав знати кузині, що в тої нема ні на гріш смаку. — Раджу вам не зраджувати мого скрипаля».

Тут знову схрестилися погляди пана де Шарлюса та його кузини, похнюплені й воднораз пильні; напікши раків і силкуючись запопадливістю залагодити свою нетактовність, пані де Монтемар запропонувала панові де Шарлюсу влаштувати в неї вечір для Мореля. Вона не ставила собі за мету, — хоча твердила протилежне, — пропагувати його талант, тимчасом як пан де Шарлюс домагався, власне, цього. Просто для неї випадала нагода влаштувати елегантний раут, і вона вже обмислювала, кого запросить, а кого помине. Це просіювання крізь сито, головний клопіт осіб, що справляють у себе свята (власне тих, кого світські газети мають нахабство чи дурість величати «елітою»), як стій спричиняє таку глибоку зміну виразу очей — та письма, — якої не спричинить і навіювання гіпнотизера. Що саме гратиме Морель особливо її не хвилювало, і слушно, бо якби, навіть з огляду на пана де Шарлюса, всі сиділи б на концерті тихо як миші, нікому б натомість не спало на думку слухати; не задумуючись, як мовиться, з ходу, пані де Мортемар також постановила, що пані де Валькур не попаде до числа обранців, саме цим і пояснювалася її міна змовниці. До таких змов опускаються навіть дами, ладні збиткуватися з людських пересудів. «Чи не можна мені буде справити раут, щоб послухати вашого приятеля?» — шепнула пані де Мортемар; вона зверталася лише до пана де Шарлюса, але ненароком, мов зачарована, поглянула на пані де Валькур (незапрошену), аби впевнитися, що ця дама не чує. «Ні, їй невтямки», — виснувала вона про себе, заспокоєна власним позирком, який, навпаки, не залишив жодних сумнівів щодо свого призначення у пані де Валькур. «Ого! — сказала собі пані де Валькур, перехопивши цей погляд. — Марія-Тереза замислює з Паламедом щось таке, на чому я не повинна бути». «Ви хочете сказати: мого протеже», — поправив пан де Шарлюс, безжальний до мовного чуття кузини не менше, ніж до її музичного хисту. І, незважаючи на її німе благання та вибачливий усміх, закричав мало не на весь салон: «А чом би й ні? Будь ласка! Хоча мушу вам сказати: для чарівника нове оточення завжди трохи небезпечне — він може втратити свою трансцендентальну владу, якщо те оточення не буде до нього пристосоване». Пані де Монтемар подумала, що мецо-воче[71] ба навіть піанісимо[72] її запитання звів нанівець оглушливий рик баронової відповіді. Вона помилилася. Пані де Валькур нічого не почула з тієї простої причини, що не зрозуміла жодного слова. Її неспокій зменшився і швидко був би згаснув, якби пані де Мортемар, потерпаючи, що зрадила себе і тепер доведеться запрошувати пані де Валькур, з якою вона була надто близька, щоб її поминути, якщо та вже встигла щось «пронюхати», — не бликнула знову в бік Едіт, ніби на те, щоб не проочити небезпеки, і не відвела б одразу ж очі зі страху закусити вудила. Вона намірялася назавтра після концерту написати їй листа, на додаток до нескромного погляду, один із тих листів, де відвертість рядиться у хитромудре плетиво слів. На кшталт, скажімо, такого: «Серденько Едіт, я тужу за Вами, не дуже я сподівалася побачити Вас учора ввечері («З якого б то дива їй мене сподіватися, — подумає Едіт, — якщо вона мене не кликала?»), бо знаю, що Вам не до вподоби такі розваги, Вам на них нудно. А проте Ви дали б нам неабияку честь своєю присутністю (зроду пані де Мортемар не вживала звороту «дати честь», хіба що в листах, де намагалася надати брехні подоби правди). Ви знаєте, що Ви у нас завше як удома. Зрештою, Ви добре зробили, бо вечір провалився, як усе, до чого готуються якихось дві години» тощо. Але другий позирк пані де Мортемар зрадив Едіт усе, що приховувала кучерява мова пана де Шарлюса. Цей погляд був такої моці, що потому, як він стрельнув у пані де Валькур, прихований у ньому секрет і спроба затаїти його зрикошетили по молодому перуанцеві, якого пані де Валькур, навпаки, збиралася запросити. Людина підозрілива, укмітивши, що тут кругом таємниці, але не розуміючи, що таяться не від нього, він раптом запалав до пані де Мортемар дикою ненавистю і заприсягся зробити їй тисячу каверз, наприклад, послати їй півсотні кафе-глясе того дня, коли вона нікого не приймає, дати в день її прийняття дописа в газети[73], що урочистість скасовано, і надрукувати брехливі справоздання про інші її раути, наводячи список саме тих осіб, яких із різних причин пані дому не хоче приймати, ні навіть знати.

Пані де Мортемар даремно так панькалася з пані де Валькур. Пан де Шарлюс примудрився зіпсувати концерт куди більшою мірою, ніж це могла б зробити присутність цієї дами. «Але ж, кузене, — у відповідь на баронові слова про «пристосоване оточення» сказала пані де Мортемар, — спалах нервового збудження допоміг їй схопити їхній сенс, — ми позбавимо вас будь-якого клопоту. Мені нічого не варто попросити Жільбера, він візьме все на себе». — «У жодному разі, тим паче що його не буде запрошено. Я все залагоджу сам. Передусім треба виключити людей, які мають вуха не для того, щоб чути». Кузина пана де Шарлюса розраховувала на Морелеву привабливість, аби влаштувати вечір, де, на відміну від стількох родичів, могла б заявити, що «мала Паламеда», аж це раптом усвідомила собі, з якою силою знайомих пан де Шарлюс її порізнить, якщо дати йому право не допускати й запрошувати. Думка, що принц Ґермантський (через якого почасти вона хотіла виключити пані де Валькур, якої принц не пускав до себе на поріг) міг бути не запрошений, лякала її. В очах її з’явилася тривога. «Вас дратує яскраве світло?» — спитав пан де Шарлюс цілком поважним тоном, прихованої іронії якого співрозмовниця не вловила. «Ні, анітрохи; Я подумала, як би не вийшло халепи — не щодо мене, звісно, а щодо моїх родичів, — якщо Жільбер довідається, що в мене був вечір, а я його не покликала — це його, без якого вода не освятиться». — «Дарма, освятиться. Тут такий галас, що ви, мабуть, мене не зрозуміли: влаштування вечора — не просто світська ґречність, це дотримання обряду, властивого правдивій релігійній відправі». Потім, з огляду не на те, що наступна особа зачекалася, а на те, що не гоже надто церемонитися з тією, яка дбала не так про Морелеву славу, як про свої «запрошення», пан де Шарлюс, ніби лікар, що уриває консультацію, тільки-но переконується, що засидівся у пацієнта, дав зрозуміти кузині, що аудієнція закінчена, але не попрощався, а просто обернувся до дами, першої за нею з ряду: «Добрий вечір, пані де Монтеск’ю! Правда, було чудово? Я не бачив серед слухащих пані Елен; передайте їй, що всяке цурання світу, навіть, як-от її, викликане шляхетною причиною, допускає винятки, коли йдеться про події незвичайні, — на зразок сьогоднішнього вечора. Показуватися на люди зрідка — штука непогана, але це риса чисто негативна; куди ліпше ставити на те, що буває рідко, те, що має цінність. Щодо вашої сестри, то я більше, ніж хто, ціную її систематичну відсутність там, де на неї чекає щось не варте її уваги, але, навпаки, на такому пам’ятному концерті, як сьогоднішній, її участь була б свідоцтвом вищости і надала б такій чарівливій особі ще більшого чару». Відтак він перейшов до третьої особи.

Мене дуже здивували ввічливість і підсипання під пана де Шарлюса, який був з ним раніше сухий, графа д’Аржанкура, постраху для тієї породи людей, до якої належав пан де Шарлюс. Граф д’Аржанкур просив відрекомендувати йому Мореля і висловив надію, що скрипаль його відвідає. Річ у тім, що тепер граф д’Аржанкур жив ув оточенні таких жуків. Це не означає, що він уподібнився до них. Але від якогось часу він майже покинув жінку задля молодої світської дами, пропадаючи за нею. Ця особа, дуже розумна, зуміла навернути його до розумних людей і дуже прагнула залучити до себе барона де Шарлюса. Але граф д’Аржанкур — ревнивець і трішки імпотент — відчуваючи, як мало вдовольняє свою коханку, бажаючи ввести її у світ, але без будь-якого ризику для себе, озирався на задні колеса, оточуючи її плохенькими мужчинами, яким відводив ролю стражників сералю. Натомість ці панове вважали, що граф д’Аржанкур став дуже ґречний, і казали, що він куди розумніший, ніж вони гадали, з чого і його коханка, і він сам дуже раділи.

Інші гості пана де Шарлюса розійшлися доволі швидко. Дами казали: «Мені неохота йти до «ризниці» (віталеньки, де барон, стоячи обік Чарлі, приймав віншування), хіба що покажуся Паламедові, хай переконається, що я досиділа до кінця». Жодна з дам не зважала на пані Вердюрен. Деякі вдали, ніби не впізнають її, і прощалися з пані Коттар, а потім питали мене: «Це ж пані Вердюрен, правда?» Віконтеса д’Арпажон поставила мені питання досить гучно, щоб її не могла не почути пані дому: «А хіба не годилося б тут бути і якомусь панові Вердюрену?» Дукині, не знайшовши нічого цікавого в домі, який вони уявляли зовсім не таким, розважалися тим, що пирхали зо сміху перед Ельстіровими полотнами; за решту, яка загалом не розчарувала їхніх сподівань, вони хвалили пана де Шарлюса; «Як наш Паламед уміє все обставити, — казали вони. — Він міг би влаштувати феєрію у стайні або в убиральні, і від цього вона не стала б менш чарівна». Найзначніші дами палко віншували пана де Шарлюса з успішним вечором, причому для багатьох не була секретом його, того вечора, таємна спружина, але це їх, зрештою, не бентежило, бо ці люди, — може, за традицією, закоріненою в тій добі, коли їхня родина дійшла до такого самого ступеня цілком свідомої безсоромносте, — зважали тепер на сумління не більше, ніж на етикет. Чимало дам, не гаючи часу, запрошували Чарлі на вечори зіграти Вентейлів септет, але жодній не спало на думку покликати і пані Вердюрен. Очі пані Вердюрен сипали іскрами, але пан де Шарлюс, буяючи у хмарах, цього не помічав; задля годиться він хотів поділитися з Принципалкою своєю радістю. І, може, спонукуваний більше своїми художніми замилуваннями, ніж спалахом пихи, цей режисер музичних вечорів озвався до неї такими словами: «Ну як, ви задоволені? Гадаю, є з чого. Бачте, коли я вже взявся, аби щось улаштувати, успіх гарантований. Не знаю, чи ваші геральдичні знання дозволяють вам точно виміряти вагу сьогоднішньої урочистости, тягар, який я взяв на плечі, обсяг повітря, що його я нагнав для вас. Ви мали королеву Неаполітанську, брата короля Баварського, трьох найдавніших перів. Якщо Вентейль — Магомет, то можна сказати, що для нього ми зрушили найнерухоміші гори. Подумайте лишень: щоб узяти участь у вашому вечорі, королева Неаполітанська прибула з Нейї, а для неї такий виїзд куди важчий, ніж покинути Обидві Сицилії, — підкинув, не втримавшись, барон гадючку, хоча кохав ревне королеву. — Ця подія історична. Зважте: після здобуття Ґаети вона, може, ні разу не виїжджала. Цілком імовірно, що в енциклопедіях подадуть як дві найбільші події в її житті здобуття Ґаети і вечір у Вердюренів. Віяло, яке вона відклала, щоб їй зручніше було плескати Вентейлю, гідний більшої слави, ніж вахляр, який пані Меттерніх зламала, коли обсвистували Вагнера». — «Королева навіть забула свій вахляр», — сказала пані Вердюрен, умить розтанувши від спогаду про те, яку ласку виявила їй королева, і показала баронові на віяло, покладене на фотель. «О! Яке зворушливе видовисько! — гукнув пан де Шарлюс, побожно підступаючи до реліквії. — Зворушливе і водночас шкарадне! Від цієї фіялочки аж верне! — Його обличчя кривили воднораз гримаси зворушення й іронії. — Не знаю, яке враження справляє воно на вас. Якби його побачив Сванн, він сконав би в конвульсіях. Не знаю, яку ціну призначать за цей вахляр, але я його куплю. Бо він піде з молотка, адже в королеви безгрішшя», — додав барон — він якось умів і лютим духом сопти на когось, і щиро мліти перед ним; а все тому, бо в ньому химерно уживалися дві різні натури.

Їх міг навіть засвідчити один і той самий факт. Скажімо, пан де Шарлюс, живучи в гаразді, як усякий багатій, робив собі сміх з убогости королеви, але водночас ця убогість його й уласкавлювала, і, коли хтось згадував принцесу Мюрат, королеву Обох Сицилій, він перебивав: «Не розумію, про кого це ви. Є тільки одна королева Неаполітанська, дивовижна жінка, хоч і не має свого виїзду. Проте й сидячи в омнібусі, вона затьмарює всі екіпажі, і я так би і впав на коліна в поросі, бачучи, як вона проїздить».

«Я відпишу це віяло якомусь музею. Наразі треба буде відвезти його їй, щоб вона не тратилася на фіакр, посилаючи по нього. Найрозумніше було б, зважаючи на історичну вартість речі, викрасти цей вахляр. Але для неї це була б утрата, бо, десь-найпевніш, іншого вона не має! — додав він, пирскаючи сміхом. — Коротше, вам ясно, що прийшла вона задля мене. І це не єдине доконане мною диво. Не думаю, щоб іще хтось сьогодні мав силу зрушити з місця людей, який я зібрав. Зрештою треба віддати належне кожному: Чарлі й інші музики грали як боги. І ви, дорога госпосю, — поблажливо додав він, — мали свою ролю на цьому святі. Ваше ім’я не загубиться. Зберегла ж історія ім’я пажа, який озброїв перед походом Жанну д’Арк; словом, ви були за сполучну ланку, ви сприяли злиттю Вентейлевої музики з її геніальним виконавцем, ви з вашою кмітливістю зрозуміли неоціненну вагу збігу обставин, який дозволив виконавцеві скористатися з авторитету людини впливової (якби не йшлося про мене, я б сказав: посланої самим Провидінням), і так мудро звернулися до неї з проханням піднести престиж зібрання і наставчити для Морелевої скрипки вух тих, хто має ще й гострий язик. Ні, ні, це не дрібниця! За такої досконалої реалізації замислу дрібниць не буває. Все тут злютоване водно. Стара Ла Дюрас була чаровлива. Словом, повний фурор. Ось чому, — закінчив барон, бо любив картати, — я був проти того, щоб кликати добродіїв, які вносили б дисонанс; ці добродії у присутності високих осіб, яких я сюди залучив, відігравали б ролю коми в цифрах, а інші зводилися б до ролі простих десятих. У мене на такі речі непомильне чуття. Бачте, коли ми даємо концерт, який має бути гідний Вентейля і його геніального інтерпретатора, гідний вас і — смію сказати — мене, то треба уникати недбальства. Якби ви запросили Ла Моле, все було б зіпсоване. То була б крапелька чогось стороннього, вона нейтралізувала б мікстуру, позбавила її цілющих властивостей. Згасла б електрика, птифури прибули б невчасно, оранжада викликала б у всіх бігунку. Така особа була б протипоказана. На саме її ім’я, як у феєрії, мідь би не дзенькнула, флейта і гобой ураз похрипли б. Сам Морель, якби навіть здолав видобути кілька звуків, збився б із такту і замість Вентейлевого септета вийшла б пародія а-ля Бекмессер, обшикана слухачами. Я вірю в силу впливу людей, і я відчув у ларґо[74], що розпускається, мов квітка, в гучній всерадості щасливого фіналу відсутність ла Моле, яка надихала музик і сповнювала веселощами навіть інструменти. Зрештою того дня, коли приймають монархів, придверниць не запрошують». Взиваючи графиню Моле — наче акторку — Ла Моле Дюрас), пан де Шарлюс віддавав цій дамі належне. Бо всі ці жінки були світськими акторками. Водночас факт лишається фактом: навіть під цим оглядом, графиня Моле не виправдувала слави тієї розумниці, яку їй приписували, слави, що змушувала згадувати отих пересічних акторів чи белетристів, які в певну добу відіграють ролю геніїв — чи то завдяки пересічності своїх колег, нездольних показати на своєму прикладі, що таке щирий талант, чи то завдяки несмакові публіки, яка, хоч би навіть знайшлася справді видатна особистість, не зуміла б її зрозуміти й поцінувати. Що ж до графині Моле, то тут краще підходить, хай і не зовсім точно, перше пояснення. Вищий світ це царство нікчемносте, і світські дами, власне кажучи, одним миром мазані, а ціну їм наганяють або урази, або фантазії пана де Шарлюса. І звичайно, якщо барон отак висловлювався, — мовою, що була претензійною мішанкою мистецьких і світських інтересів, — то саме через те, що його бабська злість і культура світовця постачали для його справжнього красномовства лише благенькі теми. Царства розмаїття годі шукати на земній поверхні в тих краях, які уніформувало наше пізнання, — тим паче нема його у «світі». Та чи й є воно бодай де-небудь? Вентейлів септет ніби нашіптував мені, що є. Але де саме?

Оскільки пан де Шарлюс любив також обмовляти людей одного перед одним, сварити їх і розводити, щоб панувати, то він не міг не додати: «Не покликавши їмость пані Моле, ви позбавили її нагоди сказати: «Не знаю, чому цій Вердюренчисі стукнуло в голову запросити мене. Мені з цими людцями не по дорозі, я їх не знаю». Вона ще торік казала, що ваше сватання їм набридло. Це дуринда, не запрошуйте її. Як той казав, нуль без палички! Вона не псувала вам тут крови лише тому, що тут буваю я. Загалом, — закінчив барон, — вам є за що бути мені вдячним: все вийшло на славу. Не завітала дукиня Ґермантська, та це, може, й на краще. Не тримаймо каменя за пазухою, і наступного разу всетаки про неї не забуваймо; а втім, спробуй про неї не згадати, коли її очі мовби кажуть: «Не забудьте про мене», адже в неї не очі, а дві незабудки. (А я мимоволі подумав: який же міцний мав бути дух Ґермантів, — хоча б з огляду на оці їхні витребеньки — піти чи не піти до когось, — якщо він переважив у дукині навіть страх перед Паламедом.) Після такого фурору, — не вгавав барон, — почнеш, як Бернарден де Сен-П’єр, всюди бачити руку Провидіння. Дукиня де Дюрас була зачарована. Вона просила мене навіть переказати це вам, — додав пан де Шарлюс із притиском, так наче для пані Вердюрен то була найвища честь. Найвища і в її очах малоймовірна, бо барон уважав за потрібне додати: «Ось вам хрест!», підхоплений як на крилах шалом тих людей, яких Юпітер вирішив згубити. — Вона запросила Мореля до себе виступити з тією самою концертною програмою; я хочу навіть поклопотатися, щоб вона закликала пана Вердюрена». Ця ґречність лише щодо мужа була для дружини — чого пан де Шарлюс зовсім не відчував — смертенною образою; відчуваючи за собою право (на підставі чогось на кшталт московського указу, чинного в її кланчику) заборонити виконавцеві без її дозволу грати десь-інде, вона твердо поклала заказати Морелеві брати участь у вечорі дукині де Дюрас.

Баронове безпардонне словоговоріння вже й так дратувало пані Вердюрен, тим паче що вона не любила жодного розвалу в своєму кланчикові. Скільки разів, ще в Ла-Распельєр, слухаючи, як барон, замість підспівувати в дружному клановому хорі, безперестань баляндрасив із Чарлі, вона гукала, показуючи на барона: «Ну й патякало! Ну й патякало! Не рот, а халява!» Але цим разом усе складалося куди гірше. Захоплений своїм балаклійством, пан де Шарлюс не розумів, що, применшуючи ролю пані Вердюрен і заганяючи її в суточки, він роздмухував у ній почуття ненависти, яке було не чим іншим, як своєрідною формою соціальних заздрощів. Пані Вердюрен направду любила своїх завсідників, своїх вірних, вона хотіла, щоб вони були тілом і душею віддані своїй Принципалці. Йдучи на певні поступки, як оті ревнивці, що дають себе ошукувати, але під своїм дахом, ба навіть у себе на очах (тобто, не хочуть, щоб їх ошукували), вона дозволяла чоловікам заводити коханку, навіть коханця, під умовою, що сміття не виноситиметься з її хати, що все зав’язуватиметься й триватиме в затінку серед. Колись її серце кололи пересміювання Одетти зі Сванном, а нині шушукання барона з Морелем; єдине, чим вона могла розважити троюджену душу, було нівечити щастя інших. Баронове щастя давно вже муляло їй очі.

І ось маєш: цей необачний пришвидшував катастрофу, завзявшись урізати владу Принципалки в її власному клані! Вона вже бачила Мореля у світі без себе, під бароновим крилом. Рада була одна: звеліти скрипалеві вибирати між бароном і нею і, користаючи зі свого впливу на Мореля, довести йому свою надзвичайну проникливість з допомогою заздалегідь підлаштованих доносів і власних наклепницьких вигадок. І перше, і друге мало підживляти те, у що схильний був вірити сам Морель і в чому мав твердо переконатися завдяки тенетам, які пані Вердюрен уміла розставляти і в які попадали простаки: таким робом вона намірялася змусити Мореля віддати перевагу їй, а не баронові. Що ж до світських дам, які були в її домі і навіть не рачили до неї підійти, то пані Вердюрен, зауваживши їхні вагання або їхню безцеремонність, сказала собі: «Ага, все зрозуміло! Це старі шмонді, з ними нам не по дорозі, вони бачать наш салон востаннє». Бо вона радше померла б, ніж визнала, що хтось був із нею не досить ввічливий.

«О, мій любий генерале! — гукнув нагло пан де Шарлюс, покидаючи пані Вердюрен: він угледів генерала Дельтура, секретаря при президентові Республіки, який міг би поклопотатися про нагородження Чарлі хрестом, але генерал, діставши консультацію у Коттара, уже швидкував до виходу. — Добривечір, мій любий, мій коханий приятелю! Чого ж це ви тікаєте, не попрощавшися зі мною?» — спитав барон із добродушним і самовдоволеним усміхом, бо знав, що кожному приємно перекинутися з ним слівцем. А що барон під веселу руч мав звичай, перейшовши на дискант, самому ставити запитання і самому відповідати, то він далі повів мову так: «Ну і як, ви задоволені? Хіба ж це не справжнє диво? Анданте, га? Ніхто ще не скомпонував зворушливішої музики. Не знаю, як хто, а я не можу слухати її без сліз. Як добре, що ви приїхали! Як ви поясните мені таке: уранці я дістав пречудову телеграму від Фробервіля з повідомленням, що в головній канцелярії перепони, як-то кажуть, усунені». Пан де Шарлюс брав усе вище й вище, голос уже лунав йому проразливо, інакше, як звичний голос (так палкий голос адвоката під час виголошення ним промови різниться від його щоденної дикції); схожий вокальний об’яв нервової ейфорії спостерігався і в дукині Ґермантської, в якої на її проханих обідах голос сягав найвищих регістрів, а погляд — найвищої вимовности.

«Я хотів передати вам завтра слівце черговим і висловити своє захоплення, перш ніж матиму нагоду зробити це особисто, нагоду, втрачену сьогодні, бо до вас годі було доступитися! Фробервілевою підтримкою нехтувати не слід, але я, зі свого боку, заручився словом міністра», — сказав генерал. «От і чудово! Тепер ви самі переконалися, що такий талант на це заслуговує. Ойос у захваті; я не бачив послихи. їй сподобалося? А втім, навряд щоб комусь могло не сподобатися, хіба тим, у кого вуха на те, щоб не слухати, що, зрештою, втрачає будь-яке значення з моменту, коли можна дати волю язикам».

Користаючися з того, що барон відвів генерала набік, пані Вердюрен поманила рукою Брішо. Не знаючи, про що пані Вердюрен збирається з ним балакати, професор вирішив її розвеселити і, не здогадуючись, якої завдає мені муки, сказав Принципалці: «Барон щасливий, що мадемуазель та її приятелька не прийшли. Вони його обурюють. Він заявив, що їхні манери просто скандальні. Ви не уявляєте, який барон сором’язливий і який він мораліст». Усупереч сподіванням Брішо, пані Вердюрен навіть не усміхнулася. «Це бочка нечистот, — відтяла вона. — Почастуйте його цигаркою, поки мій муж непомітно для Шарлюса виведе його Дульсінею і пояснить хлопцеві, в яку безодню той котиться». Брішо завагався. «Признаюсь вам як на духу, — тягла пані Вердюрен, щоб розбити останні професорові сумніви, — коли вони тут удвох, я не можу почуватися спокійно. Я чула, що за ним тягнеться брудний слід і що він під наглядом поліції». А що пані Вердюрен мала певний дар імпровізації, коли її надихала злість, то вона цим не обмежилася. «Здається, він уже сидів. Авжеж, я чула про це від людей добре поінформованих. До того ж один його вуличний сусіда просвітив мене, що ніхто навіть не уявляє, що за розбишак водить до себе цей барон». Брішо, частий баронів гість, намагався сперечатися, але пані Вердюрен запально гукнула: «Даю вам голову на відруб! Це вам не хтось там каже, а я! — цим виразом вона зазвичай підпирала кинуте наосліп твердження. — Рано чи пізно його замордують, це доля всіх таких, як він. Але він, мабуть, і цього не дочекається, бо попав до лабет якогось Жюп’єна; у барона вистачило безчільности прислати його до мене, він, колишній галерник, я це знаю, так, знаю, і — уявіть собі — цілком точно. Пан де Шарлюс у нього у жмені, бо Жюп’єн зберігає якісь листи і в них, либонь, криється щось страшне. Я це знаю від того, хто їх читав; він сказав мені: «Якби ви їх проглянули, вам би зробилося зле». Не дивно, що Жюп’єн змушує його танцювати під свою дудку й вибиває з нього всі гроші. Я воліла б тисячу разів померти, аніж жити в такому страхові, під яким живе де Шарлюс. У кожному разі, якщо Морелева родина наважиться подати проти нього скаргу, я не маю охоти фігурувати як співучасниця. Якщо Морель хоче жити так і далі, то хай живе на свій страх і ризик, а я спевню свій обов’язок. Без жартів, кажу се, як воно єсть!» Відтак, уже приємно схвильована очікуванням розмови свого мужа зі скрипалем, пані Вердюрен звернулася до мене: «Спитайте Брішо, чи не дорожусь я дружбою і чи не здатна накласти головою, рятуючи друзів». (Вона натякала на обставини, коли вона дуже вчасно порізнила професора спершу з його пралею, а далі з графинею де Камбремер, хоча внаслідок цих сварок Брішо майже геть осліп і, за чутками, став морфіністом.) — «Ви незрівнянний, мудрий і мужній друг», — відповів учений з наївним запалом. — «Пані Вердюрен утримала мене від великої дурниці, — похвалився він мені, коли Принципалка відійшла. — Вона ріже по живому тілу. Вона радикалка, як сказав би наш друг Коттар. Але я оце думаю: бідолашний, бідолашний барон, він же не знає, який на нього чекає удар! Він усією душею впадає коло цього хлопця. Якщо нашій пані Вердюрен поведеться, він буде страх нещасливий. Боюся, вона зуміє лише посіяти між ними непорозуміння, і, зрештою, самі вони не розійдуться, а з нею розцураються». У пані Вердюрен так із вірними траплялося частенько. Зрештою над потребою не втратити дружби вірних у ній брало гору намагання усунути загрозу для цієї дружби від їхньої дружби між собою. Гомосексуалізм не разив пані Вердюрен, поки він не замахувався на правовірність; але, як і Церква, пані Вердюрен воліла йти на всі жертви, але не поступатися цією правовірністю. У мене заронилася підозра, що її неприязнь до мене пояснюється тим, що я не пустив сьогодні до неї Альбертини і що вона, може, замислила (якщо вже не почала) проти мене з нею таку саму операцію, яку мав почати її муж, завівши розмову зі скрипалем про де Шарлюса. «Ну ж бо, витягніть Шарлюса, знайдіть привід, пора, — сказала пані Вердюрен, — головне, не відпускайте його, поки я вас не погукаю. Хух, оце-то вечір! — додала пані Вердюрен, зраджуючи цим правдиву причину свого роздратування. — Грати шедеври таким блазням! Я не кажу про королеву Неаполітанську, вона така розумниця, така мила жінка (читай: вона була привітна зі мною). Але решта! З ними можна сказитися. Даруйте, мені вже не двадцять років. Замолоду мені казали, що треба вміти нудитися, і я себе силувала, але тепер — овва, це понад мою спромогу; в мої роки я можу дозволити собі робити те, що мені заманеться, життя коротке; нудитися, водитися з дурнями, робити міну, що ти маєш їх за розумак, ні, ні, годі! Ну, боржій, Брішо, ми гаємо час!» — «Іду, іду, пані», — сказав, нарешті, Брішо, уже по відході генерала Дальтура. Але спершу університетник відвів мене набік. «Моральний обов’язок, — сказав він, — не такий імперативний, як нас навчають наші моралісти. Хай би що там казали каволюби-теософи і пиворізи-кантіанці, ми зовсім, хоч сядь та й плач, не знаємо істоти Добра. Скажу вам без похвальби, що я, у святій своїй наївності, прокоментував для студентів філософію згаданого Іммануїла Канта, але не бачу точної вказівки щодо світської казуїстики, з якою я мушу мати справу, в отій його «Критиці чистого розуму», де великий розстрига протестантизму платонізував германську моду на доісторично сентиментальну і двірську Німеччину аd usum[75] померанського містицизму. Це все той же «Бенкет», тільки уряджений у Кенігсберзі з тамтешньою нестравною кухнею, з квашеною капустою і без жиголо. З одного боку, ясно, що я не можу відмовити нашій славній господині цієї дрібної послуги; послуги у цілковитій згоді з традиційною моральністю. Передусім не треба розпускати язика, бо мало знайдеться на світі речей, які плодили б стільки глупоти. Але, зрештою, скажемо щиро: якби право голосу в виборі наставника чесноти мали матері родин, барон би з тріском провалився. На жаль, своє покликання педагога він виконує з темпераментом розпусника; зважте, що я про барона не кажу нічого поганого; ця мила людина, яка вміє хапати з вогню жарини, ховає в собі не лише нечистий дух, а й скарби доброти. Він може бути втішний, як жартун і кумедник високого класу, тоді як не один мій колега-академік, перепрошую, уб’є мене нудьгою, беручи, як сказав би Ксенофонт, по сто драхм за годину. Але я боюся, що він витрачає на Мореля тих драхм трохи більше, ніж цього вимагає здорова мораль. Навіть точно не знаючи, наскільки молодий спокутник виявляє слухнянство чи бришкання під час тієї особливої муштри, якою хоче умертвити йому плоть його катехет, не треба бути мудрим, як Соломон, аби відати, що ми грішили б, як кажуть, надмірною поблажливістю до цього розенкрейцера (який походить, либонь, від Петронія за посередництвом Сен-Сімона), якби, заплющивши очі, дали йому формальний дозвіл на сатанинство. Пані Вердюрен для добра грішника, запалившись місією його порятунку, наміряється, просвітивши навпростець молодого зайдиголову, відняти в барона все, що йому дороге, і завдати йому, може, останнього удару. Отож, утягуючи в розмову цю людину, я маю таке враження, ніби заманюю його, сказати б, у пастку, і сам, не знаю чому, мимоволі жахаюся, як перед підлотою. — Сказавши це, професор не завагався вчинити цю підлоту і, підхопивши мене під руку, сказав: — Бароне, ходімо покуримо, га? Наш юнак ще не знає всіх чудес цього дому». Я перепросив і сказав, що мені пора. «Стривайте хвилинку, — сказав Брішо. — Ви ж повинні мене одвезти, я не забув вашої обіцянки». — «Хіба ви не хочете, аби я показав вам срібло? Нема нічого простішого, — звернувся до мене пан де Шарлюс. — Тільки цур, ні слова Морелеві про хрестик. Я хочу піднести йому сюрприз, повідомити йому, коли гості трохи роз’їдуться. Хоча він і каже, що для артиста це не важливо, що цього, мовляв, хоче його вуйко. (Я шарію, бо від мого діда Вердюрени вже знають, хто такий Морелів вуйко.) То ви не хочете оглянути найкращі речі? — спитав мене барон. — Зрештою, ви їх знаєте, не раз бачили у Ла-Распельєр!» Я не зважився сказати, що мене могли б зацікавити не пересічні куверти з буржуазного срібла, хай і найдорожчого, а якийсь зразок, хай і на гарному штиху, срібла пані дю Баррі. Я був занадто збурений (і не лише відкриттям, що сюди навідується мадемуазель Вентейль, ба ні, у світі я завжди дуже неуважний і схвильований), аби милуватися на ті чи інші гарні речі. Мою увагу міг би прикувати лише поклик якоїсь реальности, звернений до моєї уяви, скажімо, її міг би прикувати сьогодні ввечері вигляд Венери, про яку я стільки думав по обіді, або якийсь загальний співчинник, спільний для багатьох явищ і правдивіший від них, який сам собою завше будив у мені щось глибоке й зазвичай приспане в душі, але, підняте на поверхню моєї свідомости, навдивовижу для мене радісне. Отож, я вийшов з вітальні, званої театральною, і, минаючи з Брішо та паном де Шарлюсом інші зали, впізнаючи серед меблів деякі речі, привезені з Ла-Распельєр і зовсім мені нецікаві, уловив між опорядженням цього дому та опорядженням замку якусь близьку спорідненість, спільну сімейну атмосферу, і тут я зрозумів Брішо, який сказав мені з усміхом: «Гляньте у глиб зали, принаймні це може дати вам уявлення про залу з вулиці Монталіве, якою вона була двадцять п’ять років тому, grande mortalis aevi spatium[76]». Його усміх на згадку про небіжку-залу пояснив мені, що те, що Брішо, може, не здаючи собі справи, цінував у давній залі — більше, ніж великі вікна, ніж веселу юність Принципалів та їхніх вірних, — була її ірреальна частина (яку я сам виводив із певної подібности між Ла-Распельєр і Набережною Конті), чий фасад, сьогоднішній, приступний для огляду всіх і кожного, становить у залі, як і в усьому іншому, тільки її продовження; саме ця частина стала чисто духовною, наділеною колоритом, який існує лише для мого старого співрозмовника, нездатного вже змусити мене її побачити, частина, яка відірвалася від зовнішнього світу, аби сховатися в нашій душі, надаючи їй якоїсь надвартосте; злита з її буденною субстанцією, обертаючись у ній, — йдеться про зруйновані будинки, старосвітських людей, компотниці з овочами за вечерями, про все, що нам згадується, — на прозорий алебастр наших споминів, чийого кольору вже годі нам відтворити, хоча ми, і тільки ми, його бачимо, що дозволяє нам, розповідаючи про минувшину, сказати комусь щиро, що він не може мати про неї жодного уявлення, що вона зовсім не схожа на ту, яку він бачив. Ось чому ми не можемо споглядати в самих собі без легкого хвилювання відблиску згаслих ламп і запаху алей підстрижених дерев, яким уже не заквітнути. Нас хвилює думка, що подальше життя цих реалій залежить єдино від їхнього існування в нашій пам’яті. І саме через це зала з вулиці Монталіве псувала в очах Брішо теперішнє житло Вердюренів. Але, з другого боку, вона надавала йому в професорових очах краси, яку не міг бачити новий прибулець. Деякі старі меблі, які я сам пам’ятав ще з Ла-Распельєр, порозставлювані тут, як і там, утілювали в нинішній залі окрушини давньої, відтворюючи її часами з виразністю галюцинації, а потім видавалися майже примарними — так чітко в реальному оточенні оживали уламки зруйнованого світу, нібито баченого вже деінде. Виловлена з марення канапа серед нових і цілком реальних фотелів, кріселки, оббиті рожевим єдвабом, вишите сукно на ломберному столику, не менш одуховлене, як людина, бо й воно має своє минуле, свою пам’ять, зберігаючи в холодному затінку Набережної Конті сліди жагучих поцілунків сонця, що заглядало в хатище на вулиці Монталіве (сонце, чиї години ломберний столик знав не гірше, ніж пані Вердюрен) і крізь зашклені двері у Довілі, куди завозили столика і звідки він дивився цілий день поверх квітучого саду на глибоку долину, очікуючи годину, коли Коттар і скрипаль зіграють на ньому партію; букетик фіялок і братків, намальованих пастеллю, подарунок нині покійного великого художника і друга господарів, єдиний фрагмент безслідно зниклого життя, фрагмент, до якого звівся великий талант і довга приязнь і який нагадував його пильний і лагідний погляд, його гарну, пухку й сумовиту руку, коли він малював; хаотичний і милий безлад подарунків «вірних», подарунків, які, супроводжуючи скрізь пані дому, зрештою набули трохи чи не рис її характеру, ліній її долі; ряснота букетів і коробок шоколаду, розквіт якої і тут і там мав свою систему, відбуваючись в одній і тій самій ботанічній черговості; цікавий хаос рідкісних марничок, що й досі справляли таке враження, ніби вони щойно полишили пуделка, в яких їх піднесено, і що ціле життя зоставалися тим, чим були зразу: новорічними подарунками; словом, усі ті предмети, які годі відрізнити від інших, але які для Брішо, давнього учасника свят у Вердюренів, були позначені отою патиною, отим пушком, з яким сполучається в уяві їхній духовний дублікат, надаючи їм своєрідної глибини; все те роїлося круг нього і співало йому, ніби дзвінкі клавіші інструменту, будячи в серці асоціації з чимось дорогим, якісь невиразні спогади, які в жированій ними теперішній залі вирізняли, окреслювали меблі та килими, — як погідного дня сонячна рама панахає на світляні пасмуги та квадрати, — і на своєму шляху від подушки до вазону з квітами, від табуретки до сліду якогось запаху, від якогось незвично м’якого освітлення до надто примітного яріння кольорів, не забувало різьбити, витворювати, одуховлювати, покликати до життя форму, яка немовби визначала ідеальну фізіономію салону Вердюренів, врощену в кожну з їхніх чергових садиб.

«Спробуймо, — шепнув мені на вухо Брішо, — навести барона на його улюблену тему. Тут він король». З одного боку, мзні хотілося дістати від пана де Шарлюса бодай якісь відомості про мадемуазель Вентейль та її подругу, відомості, задля яких я й наважився покинути Альбертину; з другого — я боявся надовго залишати Альбертину саму, не через те що вона могла використати свою волю до чогось лихого (адже вона не знала, коли я повернуся, а чийсь прихід такої пізньої доби або вихід її з дому зразу б упали у вічі), а тому що не хотів, аби моя відсутність здалася їй надто тривалою. Ось чому я заявив Брішо і панові де Шарлюсу, що в мене обмаль часу. «Ну ж бо, ходімо» — сказав мені барон; його світська жвавість уже пригасла, але він і досі відчував потребу продовжувати, якомога затягувати розмову. Таку саму рису я зауважив, опріч барона, і в дукині Ґермантської; ця риса, властива надто цій родині, виявляється загалом у всіх тих, хто, не маючи для своїх розумових здібностей іншого ужитку, ніж розмова, себто ужитку неповноцінного, не відчувають задоволу навіть після кількох годин, проведеним разом, і щоразу хтивіше чіпляються за виснаженого партнера, помилково домагаючись від нього вгамування спраги, якого не можуть дати світські втіхи. «Ходімо, — не вгавав барон. — Цс ж бо найприємніша мить забави, мить, коли гості вже пішли, година доньї Соль. Маймо надію, що ця година закінчиться не так сумно. Шкода, що ви поспішаєте, поспішаєте, мабуть, робити те, чого б ліпше вам не робити. Усі нині поспішають: люди відходять тоді, коли малося б тільки приходити. Ми тут як Кутюрові філософи. Наспів час подумки перебрати весь вечір, час того, що військовики називають розбором операції. Ми попросимо пані Вердюрен, щоб вона звеліла подати нам маленьку вечерю, на яку ми постараємося її не кликати, а Чарлі попросимо — з того ж таки «Ернані»! — заграти для нас самих божественне адажіо. Яке ж воно гарне, це адажіо! А де ж наш молодий скрипаль? Я хотів би його повіншувати — настала мить розчулених обіймів. Визнайте, Брішо, вони грали як боги, особливо Морель. Чи звернули ви увагу, як у нього вибився жмут волосся? О, в такому разі, кохасю, ви нічогісінько не бачили. Там є таке фа-дієз, від якого здохли б від заздрощів Енеско, Капе і Тібо; я людина спокійна, але признаюся: при цих звуках серце в мене стислося так, що я мало не заридав. Зала давилася слізьми. Брішо, голубе мій! — гукнув барон, несамовито трясучи університетника. — Це було божественно! Тільки юний Чарлі каменем скаменів, навіть не видно було, щоб він дихав, він справляв враження однієї з тих неживих речей, про які Теодор Руссо каже, що вони наводять на думку, а самі не думають. Аж це нараз, — нестямно скрикнув пан де Шарлюс, жестикулюючи, як у театрі, — нараз… жмут! І в цю мить маленький грайливий контрданс, алеґро-віваче[77]. Знаєте, той жмут був одкровенням навіть для туподумів. Принцеса де Таорміна, досі глуха як тетеря (бо нема глухіших, ніж ті, хто має вуха, щоб не чути), принцеса Таорміна, угледівши чудовий жмут, збагнула, що це музика, а не гра в покер. О, незабутня мить!» — «Даруйте, пане, що я вас перебиваю, — озвався я, аби навести пана де Шарлюса на цікаву для мене тему, — ви казали, ніби мала прийти авторова донька. Це мені дуже цікаво. Ви певні, що на неї розраховували?» — «Овва! Цього я не знаю». Пан де Шарлюс уліг, може, незнарошне, повсюдному гаслу не сповіщати нічого ревнивцеві, чи то задля дурнячої забаганки зробити «ведмежу послугу» з ґречности до тієї, що викликає ревнощі (хоч би він її й зневажав), чи то зі злости до неї, здогадуючись, що ревнощі лише розпалюють кохання, чи то з потреби завдавати прикрощів іншим, себто всім казати правду, а від ревнивця її замовчувати (бо невідання роз’ятрює його рану — принаймні ми так собі уявляємо, а надто недоброзичливець, який, куючи комусь лихо, керується тим, що сам вважає, може, помилково, за найболючіше). «Бачте, — тягнув барон, — у цьому домі люблять усім величатися; це премилі люди, але їм дуже залежить на тому, щоб залучати всякі світила. Але у вас кепський вигляд, ще застудитесь у цьому вогкому покої, — сказав барон, підсуваючи мені стільця. — Вам нездужається, треба берегтися, я принесу ваше хутро. Ні, самі не йдіть, заблукаєте, а вам недовго застудитися. Що за легковажна людина, ви вже не маленький, а вам досі потрібна стара нянька, як я, аби дбати про вас». — «Не турбуйтеся, бароне, піду я», — промовив Брішо і зараз же подався; може, хибно трактуючи справді щиру дружбу пана де Шарлюса до мене і чарівне добросердя та простоту, якими перебивалися його шалені напади манії величі й переслідування, професор боявся, що пан де Шарлюс, якого пані Вердюрен довірила, мов того полоненика, його опіці, просто захоче, шатт нувшись начебто по моє пальто, відшукати Мореля і зірвати, отже, план Принципалки.

Тим часом Скі сів до роялю, хоча ніхто його про це не просив, і, грайливо-усміхнено зсунувши брови, втупивши очі кудись у простор і ледь скрививши уста (він вірив, що всі маестро такі кривляки), почав в’язнути до Мореля, аби той заграв щось Бізе. «Як, вам не подобається, не подобається хвацька музика Бізе? Але ж, серце моє, — сказав він, розкочуючи, як завжди, свої «ери», — це ж чаррівно!» Морель, ненависник Бізе, заявив про це вкрай гостро, а Скі, мавши у кланчику, хоч як це неймовірно, славу дотепника, зайшовся сміхом, удаючи, наче бере скрипалеву діатрибу за парадокс. Його сміх не скидався, як Вердюренів, на клекіт курія. Скі прибирав спершу хитренької міни, потім, наче ненароком з його грудей вихоплювався смішок, ніби вперше озивався дзвін, западала хвиля тиші, коли його лукавий погляд, здавалося, доскіпливо зважував, настільки кумедне те, що оце допіру сказано, нарешті повітря розтинало друге дзеленькання сміхового дзвону, і ось уже лунав на всю веселенький анґелюс.

Я сказав панові де Шарлюсу, що мені шкода ганяти Брішо. «Ба ні, для нього це втіха, він вас ревне любить, вас усі ревне люблять. Цими днями я чув про вас: «Його ніде не видно, він ховається». Зрештою, Брішо золотий чоловік, — тягнув пан де Шарлюс — звідки баронові було знати, бачучи, який щирий з ним, який привітний професор етики, що поза очі Брішо з нього сміється. — Йому просто ціни нема: він дока над доками, але не сухар, ерудиція його не засушила, не зробила з нього книгогриза, як стількох інших, чорнильних душ. Він зберіг широту погляду, толерантність, а серед науковців таке рідкість. Слухаючи, як він підходить до життя, як чарівно вміє віддати кожному по заслузі, мимоволі міркуєш: де простий, скромний сорбонник, колишній регент колежу міг усього цього навчитися? Я сам дивуюся». Я дивувався ще більше; найчумазішому гостеві дукині Ґермантської він здався б незграбним і дурним, а тим часом зумів утертися в довіру найвередливішому з усіх, панові де Шарлюсу. До цього доклали рук різні люди, зосібна ті, завдяки кому Сванн, з одного боку, так довго почувався як удома в кланчику, коли був закоханий у Одетту, а з другого — по своєму шлюбі вельми вподобав пані Бонтан, яка, вдаючи, ніби обожнює Сваннів, сиділа постійно в господині, залюбки слухала розповіді господаря, а потім їх обмовляла. Як письменник пальму розумового першенства присуджує не найрозумнішій людині, а марнотратцеві життя, який робить сміливі й зверхні зауваги про любощі, зауваги, які спричиняються до того, що коханка письменника, «синя панчоха», згоджується з ним, що з усіх, хто в неї буває, цей старий дженджик, досвідчений у сердечних справах, далеко не останній дурень, — так само пан де Шарлюс за найінтелігентнішого серед приятелів мав Брішо, бо той не лише примилявся до Мореля, а ще й наводив тексти грецьких філософів, латинських поетів, східних казкарів, присмачуючи баронові уподобання екзотичною й чарівною поезією.

Пан де Шарлюс дійшов того віку, коли Віктор Гюго любить оточувати себе всілякими Вакрі та Морісами[78]. Над усіх він ставив тих, хто поділяв його життєві погляди. «Я бачу його часто, — із притиском додав він крикучим голосом, і нічого, опріч губів, не зворухнулося на його поважному, напудрованому обличчі, не обличчі, а личині, з опущеними зумисне, по-попівському, повіками. — Я ходжу на його виклади, атмосфера Латинського кйарталу відмолоджує мене, там працьовита, думна молодь, юні буржуа, головатіші, освіченіші, ніж колись, ув іншому середовищі, мої колеги. Це щось зовсім інше, ви, мабуть, знаєте їх ліпше за мене, це молода буржуазія», — сказав він, карбуючи останнє слово, відкрите кількаразовим б, підкреслюючи гаркавістю своє замилування до відтінків та нюансів, а може, й воліючи виявити до мене бодай невеличке, але хамство. Зрештою воно анітрохи не уйняло щирого співчуття, яке будив у мені пан де Шарлюс (відтоді як пані Вердюрен зрадила при мені свій замір), хіба що розважало мене, і я не був би ним уражений навіть за інших обставин, — не відчуваючи до барона великого жалю. Я успадкував від бабусі цілковитий брак самолюбства, що межував із браком самоповаги. Безперечно, я не дуже здавав собі з того справу; чувши ще школярем від моїх найшанованіших однокласників, що вони не потерплять, аби об них витирали ноги, не попустять негречносте, я, зрештою, виробив у собі другу, досить гордовиту натуру, засвідчуючи її словом і ділом. Мене навіть мали за великого гордія: бувши не з полохливих, я легко кидав будь-кому рукавичку, проте не хвалився дуелями а, навпаки, робив із них сміх, обертав їх у пустощі. Але натура, яку ми пригнічуємо, однаково домує в нас. І то такою мірою, що коли, скажімо, ми читаємо новий шедевр геніального письменника, то з любістю знаходимо в ньому всі власні роздуми, якими гордували, радість і сум, які тлумили, цілий світ почуттів, яким легковажили і чию вартість несподівано повертає нам книжка. Зрештою мене таки навчило життя, що як хто збиткується з тебе, то приязно усміхатися у відповідь і не обурюватися — зле. Проте цей брак самолюбства і злопомности, хоча я й перестав його виказувати, аж до втрати відчуття, що він мені притаманний, був усетаки первісним середовищем, у якому я зріс. Гнів і злість навідували мене інакше — скаженими нападами. Ба більше, чуття справедливосте було мені чуже, аж до цілковитої моральної глухоти. А в глибу душі я завжди тягнув руч за тим, хто був слабший і нещасніший. Я не мав жодного уявлення про те, якою мірою стосунки Мореля і пана де Шарлюса можуть бути чимось добрим чи поганим, але думка, що панові де Шарлюсу завдадуть прикрощів, була мені нестерпна. Мені хотілося остерегти його, але я не вмів цього зробити. «Споглядати життя всього цього невеличкого роботящого світу прецікаво для такого старого дундука, як я. Я з ними не знаюся, — додав барон і підніс руку догори, мов щит, аби не подумали, ніби він хвалиться, аби засвідчити свою чистоту і відвести всяку підозру від. студентів, — але вони дуже ввічливі, уяляєте, навіть займають мені місце, як дуже літньому панові. Атож, мій коханий, не сперечайтеся, мені вже за сорок, — замахав руками барон, хоча насправді йому перескочило за шістдесят. — У тому амфітеатрі, де читає лекції Брішо, гаряченько, але говорить він завжди цікаво». Барон волів би за краще змішатися зі шкільною молоддю, навіть ловити штовхани, але, рятуючи його від довгого чекання, Брішо брав його з собою. Хоча Брішо відчував себе в Сорбонні як удома, а проте, коли увішаний ланцюгом педель ішов перед ним, а він сам, улюблений метр, сунув у юрбі молоді, його мимоволі охоплювала якась несміливість і, попри своє бажання скористатися з усього свого авторитету, щоб зробити баронові послугу, він ганебно ніяковів; щоб педель пропустив барона, він якимсь фальшиво-діловим тоном звертався до пана де Шарлюса: «Ходімо, бароне, вас посадять»; після чого, більше не озираючись на нього, весело чимчикував коридором. Обабіч уклонялася йому подвійна шпалера молодих професорів; не бажаючи справляти враження, ніби позує перед молодятами, в чиїх очах він був великим моголом (і він це відчував), Брішо посилав їм тисячі моргів, тисячі порозумілих кивів, і це намагання виставити себе войовничим і щирим французом скидалося на молодецьку браваду, sursum соrdа[79] старого служаки, який нахваляється: «Ми їм, сто чортів, утремо маку!» Потім вибухали оплески учнів. Іноді Брішо користувався з присутносте пана де Шарлюса на його викладах, аби справити комусь приємність, засвідчити свою шану. Він казав своєму родичеві чи приятелю з буржуазної родини: «Якщо це може зацікавити вашу дружину чи доньку, попереджаю вас: барон де Шарлюс, принц Агріґентський, нащадок Конде буде присутній на моїх курсах. Для дитини це спогад на все життя: побачити одного з останніх паростей нашої аристократії, типового її представника. Якщо вони прийдуть, то зразу його побачать: він сидітиме біля моєї кафедри. Це чолов’яга міцної статури, сивий, чорновусий, з військовою медаллю, його ні з ким не сплутаєш». — «О, дякую вам!» — щасливо усміхався батько сімейства. І, щоб не образити Брішо, хоча жінці було ніколи, гнав її на лекцію, де, на відміну від матері, молода панянка, дарма що мліла зі спеки й тісноти, залюбки пасла очі на потомкові Конде, дивуючись, що той не в плоєному комірці й нічим не різниться від сучасних людей. Та барон хоч би на неї глянув, зате не один студент, не знаючи, хто він такий, здивований його чемністю, поважнів і замикався в собі, а барон виходив з аудиторії сповнений меланхолійної замрії. «Даруйте, що я знов про це нагадую, — захапався я, почувши кроки Брішо, — якби ви дізналися, що мадемуазель Вентейль та її подруга мають прибути до Парижа, то чи не могли б попередити про це мене, точно зазначаючи час їхнього побуту в Парижі, і зберігши в таємниці моє прохання?» Я вже не сподівався, що вона прибуде, але хотів убезпечитися на майбутнє. «Авжеж, я зроблю це для вас. Хоча б тому, що я ваш боржник. Відкинувши колись мою пропозицію, ви, собі на шкоду, дуже мені прислужилися: не зв’язали мені рук. Щоправда, вольности я так чи так позбувся, — додав він меланхолійним тоном, у якому відчувалося бажання звіритися, — я бачу в цьому перст долі, збіг обставин, з якого ви так і не скористалися, може, тому, що льос вам не дав мене знепутити. Бо воно завжди так: крути не крути, а буде так як Бог дасть. Хто знає, того дня, коли ми вийшли від маркізи де Вільпарізіс[80], якби ви прийняли мою пропозицію, може, багато пізніших подій ніколи б і не сталося». Знічений, я поспішив змінити розмову, вхопившись за ім’я маркізи де Вільпарізіс, і висловив свій жаль, що її нема на світі. «Авжеж! — рвучко і з нищівною зневагою кинув барон: було видно, що він ні на мить не повірив у щирість мого жалю. Бачучи, що йому принаймні зовсім не важко говорити про маркізу де Вільпарізіс, я спитав у барона, обізнаного з усім вищим світом, чому велике панство цуралося маркізи де Вільпарізіс. Але барон так і не кинув світла на цю світську таємницю, ба більше, він начебто зовсім нічого про це не знав. Тоді я збагнув, що коли становищу маркізи де Вільпарізіс судилося здаватися блискучим потомству, ба навіть — за її життя — темному міщанству, то не менш блискучим здавалося воно і на другому краю, на тому, що стикався з маркізою де Вільпарізіс, — у світі Ґермантів. То була їхня тітка; для них важили насамперед рід, покревенство, чемне поводження в їхній сім’ї завдяки впливу родички по висхідній лінії тої чи тої невістки. Тут вони дотримувалися не світського, а родинного підходу. Отож із цього погляду маркіза де Вільпарізіс мала ще цінніші якості, ніж я припускав. Я був вражений, довідавшись, що прізвище Вільпарізіс вигадане. Але були й інші вигадки, коли вельможні дами вступали в мезальянс, але свого впливу не втрачали. Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. «Вона звернулася до дука де Дудовіля, — провадив пан де Шарлюс, — із запитанням: «Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?» Дудовіль відповів: «Маркіза де Вільпарізіс», а дукиня йому на те: «Свиня!» Дукиня була гоструха», — зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об’єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.