У пошуках утраченого часу. Полонянка

Вам хвалять лагоду, чистоту якоїсь дівиці. Та потім ви відчуваєте, що рам кортить чогось пікантнішого, і заохочуєте її бути сміливішою. Душею яка вона — перша чи друга? Може, й перша, але здатна пристосуватися до стількох розмаїтих можливостей у буйному потоці життя. Весь поваб іншої дівчини в безмилосерді, як, скажімо, в отої грізної бальбецької скакухи, що мало не топталася під час стрибків по головах переляканих стариганів; ми сподівалися розтопити його, та ба, яке розчарування! Коли ми говоримо їй ніжні слова, підсичувані спогадом про її брутальність щодо інших, то бачимо раптом новий її лик і чуємо від неї, — і це лише увертюра! — що вона сором’язлива, що за знайомства з кимось німіє зо страху і що тільки через два тижні могла б із ним побалакати спокійно! Криця перевелася на бавовну, нам уже не треба чогось розбивати у цій дівчині, бо вона сама собою втратила свою стійкість. Сама собою, але, мабуть, і з нашої вини, бо наші ніжні слова, спрямовані до живого образу Брутальности, спонукали її — може, без усяких розрахунків з її боку — бути м’якшою. (Що нас спіткало розчарування лихо, зрештою, невелике, бо вдячність за таку сумирність, певно, вимагала від нас більшого, ніж утіха від приборкання зухвальства.)

Звичайно, може настати такий день, коли навіть наших сонцесяйних дівчат ми наділимо виразнішим характером, але наділимо тільки через те, що вони перестануть цікавити нас, що їхня поява вже не буде для нас видивом чогось незвичайного і перед цими новими втіленнями нам не тьохкатиме в серці. їхня незмінність буде вислідом нашої байдужости, яка віддасть їх на суд розуму. Розум, зрештою, не ухвалить надто категоричного вироку: визнавши, що якась вада, дуже помітна в однієї юнки, в іншої, на щастя, відсутня, ми зауважимо, що цій ваді протиставлена якась висока прикмета. Отак із фальшивого розумового суду (правочинного щойно тоді, коли ми перестаємо кимось цікавитися) випливають окреслені, постійні характери дівчат, промовляючи нам не більше, ніж дивовижні, бачені щоденно личка, коли в запаморочливій швидкості нашого очікування вони показувалися щодня, щотижня, надто несхожі між собою, аби ми могли — в цьому нестримному гоні — класифікувати і визначати ранги. Про наші почуття точилося розмов чимало, не хочеться тут повторюватися. Часто кохання — це лише пов’язання дівчини (інакше вона знемиліла б нам) із биттям нашого серця, невідлучним від нескінченного безплідного очікування, коли панянка нас одного разу «підманула, підвела». Все це слушно тільки щодо молодиків з їхньою буйною уявою, розпалюваною вічно мінливими дівчатами.

На час, до якого наближається наша розповідь (я довідався про це вже згодом), Жюп’єнова сестрениця нібито змінила думку про Мореля та про пана де Шарлюса. Мій водій, підбиваючи її на любов до Мореля, вихваляв його безмірну ніжність до неї, в яку вона була схильна сліпо вірити 3 другого боку, Морель усе доводив їй, ніби пан де Шарлюс відіграє щодо нього ролю ката, а вона, не здогадуючись про баронову любов, звертала все на вади його характеру. Зрештою їй довелося відчути тиранічну присутність пана де Шарлюса на всіх їхніх зустрічах. Усе це підтверджувалося ще й тим, що вона чула, як світські дами говорили про дику баронову зледушність. Так от, віднедавна її судження геть-то змінилося. Вона відкрила в Морелеві (хоча й не перестала його кохати) безодню злоби й облуди, спокутувану, щоправда, частими виявами ніжности й щирої чулости, а в пана де Шарлюса — безперечну й велику, змішану з брутальністю доброту, якої досі не помічала. Отож її судження про щире нутро скрипаля та його ласкавця було не ясніше, ніж у мене — про Андре, яку я, проте, бачив щодня, та про Альбертину, яка жила зі мною.

Увечері, коли Альбертина не читала мені вголос, вона музикувала чи грала зі мною в дамки або вела розмову. Я уривав звичайно і гру в дамки, і розмову поцілунками. Простота наших взаємин приносила спокій. Сама пустка Альбертининого життя розвинула в неї запобігливість і прагнення в усьому мені догоджати. За цією дівчиною, ніби за пурпуровим світлом, постеленим під моїми фіранками в Бальбеку, коли надворі гриміла оркестрова музика, перламутрилися синясті хвилі моря. Невже се була та дівчина, в яку так уросло поняття мого «я», що, окрім її тітки, я був, либонь, тим, кого вона найменше відрізняла від себе самої, дівчина, вперше побачена мною в Бальбеку, у плескатому поло, з пильним поглядом сміхотливих очей, ще незнайома, тоненька, як силует, накреслений на хвилі? Коли ми віднаходимо збережені в пам’яті такі образи, то дивуємося їхній відмінності від теперішніх, уже знайомих, і розуміємо, яку працю над їхнім різьбленням виконує щодня звичка. У тих чарах, які Альбертина зберігала в Парижі, при моїм коминкові, жило ще жадання, яке збудив у мені зухвалий і квітучий похід по пляжу. Як Рахиль заховала для Робера, навіть коли той звелів їй покинути сцену, чар театру, так і в Апьбертині, замкнутій черницею в моєму домі, далеко від Бальбека, звідки я її так швидко відвіз, залишилося хвилювання, соціально-становий розгардіяш, бентежна марнота, минущі захоплення — все як на морському курорті. Вона так звикла до своєї клітки, звідки я іноді навіть увечері не кликав до своїх покоїв, — це її, за якою колись усі вганяли, її, яку було так важко впіймати, зсадивши зі швидкого велосипеда, яку навіть ліфтер не міг до мене привезти та ще й не давав мені тіні надії, що вона прийде, і на яку я, однак, чигав до ранку! Хіба не була вона там, у Бальбеку, великою акторкою з пломінкого пляжу, гідною заздрости, коли виступала по цій природній сцені, не озиваючись ні до кого, штурляючи тамтешніх завсідників, пануючи над подругами? І ось омріяна акторка, хіба це не вона, вихоплена мною з театру, замкнена в мене, схована від хоті всіх, хто її даремно домагався, перебувала то в моїй, то в її кімнаті, де вона поралася то над малюнком, то над гравюрою?

Звісно, в перші дні мого бальбецького життя Альбертина нібито існувала в площині паралельній тій, де жив я, але потім ми почали зближуватися (від пам’ятного дня в Ельстіра), аж поки площини злилися під час наших зустрічей у Бальбеку, в Парижі і знову в Бальбеку. До речі, які далекі між собою оті два образи Бальбека, залишені першими і другими відвідинами, — образи, витворені тими самими віллами, звідки виходять ті самі дівчата і рушають до того самого моря! Серед Альбертининих приятельок часів других відвідин, приятельок добре мені знайомих, із достойностями і вадами так чітко викарбуваними на їхніх личках, чи міг я відшукати свіжих і таємничих незнайомок, кому раніше досить було шурхнути по піску садовою хвірткою і черкнути нею тріпотливі тамариски, щоб у мене почалося серцебиття? Великі їхні очі відтоді позападали, — одне те, що вони вже виросли з дитячого віку, а друге — чарівливі незнайомки, акторки романтичного першого сезону, про яких я не переставав збирати відомості, стратили для мене свою таємничість. Слухняно вволяючи мої примхи, вони стали для мене звичайними дівчатами-квітками, серед яких я, неабияк цим пишаючись, зірвав і забрав собі найпишнішу рожу.

Між двома бальбецькими декораціями, такими неподібними одна до одної, лягло кілька паризьких років, і на цьому довгому відтинку вмістилося стільки Альбертининих приходів! Я бачив її в різні роки свого життя і в різних її відмінах, що давало мені відчути красу залеглих між ними розлогів: у світлі цих довгих періодів, коли я її не бачив, сподибувана знову рожева істота різьбилася у прозорій далечині з такими таємничими тінями і так пластично! Зрештою, поставала вона зі зведення докупи не тільки чергових образів, що малювали для мене Альбертину, а й несподіваних для мене прикмет як великого її розуму та небуденної душі, так і вад її вдачі, прикмет, що ними Альбертина в цьому квітуванні, множенні самої себе в плотському буянні темних барв збагатила свою натуру, колись майже ніяку, а тепер незглибиму для вивчення. Бо істоти навіть омріяні, що здаються нам лише образом, якоюсь постаттю Беноццо Ґоццолі на зеленкавому тлі, яка спонукала нас вірити, ніби всі зміни, помітні при їхньому розгляді, залежать від того, звідки на них дивитися, залежать од відстані між картиною та нами, від освітлення — ці істоти, міняючись для нас, міняються й самі по собі. Постать, ледве колись означена на тлі моря, забуяла, стужавіла, зросла в обсязі.

Зрештою не тільки надвечірнє море жило для мене в Альбертині, але іноді й дрімота хвильок при березі місячної ночі. Бо часом, коли я вставав, щоб узяти книжку з батькового кабінету, моя приятелька просила дозволу прилягти. Її так зморювали вранішня й пообідня прогулянки на свіжому повітрі, що досить мені було відгодитися з кімнати бодай на хвильку, як я заставав її вже сонну. Простягнена як довга на ліжку, в позі такій природній, якої й зумисне не вигадаєш, вона здавалася гінкою квітучою стеблиною. І так воно було насправді, бо якби, заснувши, вона з людини не ставала рослиною, то чи поверталася б до мене знову, як у ці хвилини, здатність мріяти, притаманна мені без неї. Ось чому Альбертинин сон уможливлював подеколи кохання. На самоті я міг думати про неї, але мені бракувало її, я не володів нею. В її присутності я озивався до неї, але був надто відірваний від самого себе, щоб думати. Коли вона спала, потреба говорити відпадала, я знав, що вона не дивиться на мене, я міг усунутися від усього поверхового.

Склепивши очі, поринувши в забуття, Альбертина скидала з себе одну по одній усі ціхи своєї людськосте, що завдали мені стільки розчарувань від першого дня нашого знайомства. Нині вона жила несвідомим життям рослин, дерев, і хоч те життя здавалося відміннішим, дивнішим від мого, я був більшим його паном. Її я не тікало щохвилини, як під час розмови між нами, чорними ходами затаєної думки та погляду. Вона вбирала у себе все, що оточувало її зокола; вона хоронилася, замикалася, стискалась у своєму тілі. Тримаючи її в руках, з утопленим у неї поглядом, я мав таке враження, мовби володію нею до останку; з її пробудженням таке враження пропадало. Її життя було підлегле мені, овіювало мене своїм легким віддихом.

Я вслухався в цю таємничу, шелестку еманацію, тиху, наче морський легіт, чарівну, наче місячне сяйво, в те, що було її сном. Поки він тривав, я міг мріяти про неї, дивитися на неї, а як сон поглиблювався, міг торкатисяЛЇ, цілувати. В ці хвилини я любив її такою самою чистою, такою самою ідеальною, такою самою таємничою любов’ю, якою любив неживі творіння, ці красоти природи. І справді, коли вона засинала міцніше, то переставала бути лише рослиною; сон її, над берегом якого я мріяв, зі свіжою, невразливою для нуди, насолодою, — відкривав переді мною цілий краєвид. Сон її дихав на мене чимось не згірш заспокійливим, не згірш любашним, ніж тиха, мов озеро, бальбецька затока уповні місяця, тиха, як озеро, коли дерева ледь колишуться, коли, лежачи на піску, слухав би й слухав гомону кожної набіглої хвильки.

Входячи до покоїв, я приставав на порозі, не сміючи полохати тиші й не чуючи іншого шереху, окрім віддиху, що гас на її устах через рівні проміжки, ніби відплив, але дрімотніший і лагідніший. І в ту хвилю, коли моє вухо ловило цей божистий шерех, мені здавалося, ніби в ньому вміщалася вся особа, все життя чарівної полонянки, що спочивала оце переді мною. Вулицею без угаву торохкотіли карети, а її чоло залишалося однаково гладеньким і чистим, віддих однаково легким, задовольняючи елементарну потребу в кисні. Зрештою, бачучи, що сон її не порушено, я обережненько підходив ближче й сідав на стільця поруч із ліжком, а відтак і на ліжко.

Я бавив чудові вечори за розмовою та грою з Альбертиною, але найсолодші були ті з них, коли я оберігав її сон. Цокочучи, граючи в карти, вона була така природна, що жодна лицедійка не зголосилася б її наслідувати; її сон був для мене чимось суперорганічним. Її волосся, опадаючи вздовж рожевого личка, розсипалося по всій подушці, і часом якесь окремішнє рівне пасемце створювало такий самий малярський ефект, як гінкі і бліді місячні дерева, вишикувані у глибині рафаелівських картин Ельстірових. Коли Альбертинині уста були міцно зціплені, то її повіки під кутом мого зору видавалися тільки приплющені, аж виникав сумнів, чи й справді вона спить. Але й так ці склеплені повіки надавали її личку бездоганної цілости, не порушуваної очима. Є істоти, чиї обличчя стають напрочуд гарні й величні, коли вони позбавлені погляду.

Я обводив очима простерту переді мною Альбертину. Іноді по ній перебігала легка й незбагненна дрож — так листя кипить під несподіваним борвієм. Вона торкалася свого волосся, після чого, видимо, не втрапивши, куди їй кортіло, посилала до нього руку такими цілеспрямованими і свідомими рухами, аж мені здавалося, ніби вона от-от прокинеться. Овва! Вона спала далі — знову спокійним сном. І відтоді вже лишалася нерухома з руками, згорнутими на грудях, — згорнутими так наївно-дитинно, що, дивлячись на неї, я ледве стримував усміх, який своєю повагою, невинністю й чаром викликають у нас малі діти.

Я знав кілька Альбертин у ній одній, і тепер мені здавалося, ніби коло мене лежить іще чимало інших Альбертин. Я наче вперше побачив дуги її бровенят: вони оторочували галки повік, ніби затишні кубельця синьовода. Сліди раси, атавізму, нецноти дрімали на її личку. Щоразу, повертаючи голову, вона ліпила нову жінку, незнайому мені. Здавалося, ніби я посідаю не одну, а безліч дівчат. Чимраз глибший подих підносив рівно її груди, а, на грудях, скрижовані руки, бісерини, переміщувані і так і сяк одним і тим самим рухом, — так хвиля гойдає човни або причальні ланцюги. Тоді, відчуваючи, що вона вже спить твердим сном, що я не наражуся на рифи свідомости, покриті нині повним морем глибокого сну, я сміливо й нечутно кидався в ліжко, лягав коло неї, обіймав її раменом, тулився губами до її обличчя і до її серця, торкався її тіла вільною рукою, і її теж укупі з перлинами гойдав віддих заснулої; я сам злегка переміщався від її рівномірного руху: я плив ув Альбертининому сні.

Іноді я зазнавав не такої чистої насолоди. Для цього я не потребував жодного руху, я тільки простягав ногу вздовж її ноги — так пускають за водою весло, і воно вряди-годи похитується від легеньких брижів, подібно до того, як уривано стріпують крильми птахи, що сплять у повітрі. Я дивився на її личко в такому ракурсі, в якому ніколи його не бачив і в якому воно було напрочуд гарне. Зрештою можна доглупатися, що листи, які хтось нам пише, більш-менш подібні між собою і малюють нам образ такий відмінний від знайомої нам особи, що становлять уже другу особистість. Але куди дивніше, коли одна жінка зрощена, мов Росіта й Доодіка[17], з другою жінкою, чия зовсім інакша врода підказує інакший характер, і, щоб побачити одну, треба дивитися на неї у профіль, а другу — анфас! Її подих, стаючи шумливішим, створював враження, ніби вона задихається від розкошів, аж ось мої розкоші добігали кресу і я міг поцілувати Альбертину, не порушуючи її сну. В ці хвилини мені здавалося, ніби я володію нею цілком, як несвідомою і позбавленою опору часткою німої природи. Я не зважав на слова, які злітали часом з її сонних уст, їхній зміст лишався для мене темний; хоч би яку вони, зрештою, засвідчували незнайомку, саме на моїй руці, на моєму обличчі рука її, іноді оживлена легким дрожем, стискалася на мить. Я всолоджувався її сном з безкорисливою і миродайною любов’ю подібно до того, як цілими годинами слухав прибій.

Мабуть, треба, щоб ми добряче намучились через якусь істоту, аби в години перепочинку вона могла нам віддячитись тим самим миродайним спокоєм, який дарує природа. Мені не доводилося їй відповідати, як під час нашої розмови; щоправда, часом я мовчав і тоді, як вона говорила, але тепер, слухаючи її, я не засягав у її душу так само глибоко. Усе ще наслухаючи, ловлячи хвиля по хвилі, ніби невидимий бриз, заспокійливий шерех її чистого віддиху, я відчував перед собою чисту фізіологію існування; і ладен був зоставатися, зоріючи на неї, слухаючи її, так само довго, як колись лежав під місяцем простягнений на пляжі. Іноді можна було сказати, що море зачинає грати, що шторм відчувається аж у бухті, і я заходжувався, як її плесо, наслухати його хриплявого дихання.

Часом, задушливого дня, вона скидала, напівсонна, кімоно й кидала на фотель. Поки вона спала, я казав собі, що всі її листи — в кишеньці кімоно, куди вона їх завше клала. Підпису, сліду призначеного побачення було б мені досить, аби впевнитись у брехні чи розвіяти підозру. Коли я чув, що Альбертина спить міцним сном, я покидав ліжко, де вже віддавна дивився на неї без руху, і наважувався ступити один крок, підбурюваний жадібною цікавістю; я відчував, що секрет її життя, зім’ятий і безборонний, лежить тут, на цьому фотелі. Можливо, я робив цей крок ще й тому, що дивитися довго й нерухомо на того, хто спить, морочливо. І так, раз у раз озираючись, аби справдити, чи ж спить Альбертина, я добирався до фотеля. Приставав, довго дивився на кімоно — як раніше на Альбертину. Але (може, в цьому була моя помилка) я ні разу не діткнувся кімоно, не сягнув до кишені, не глянув на листи. Кінець кінцем, переконавшись, що мені не стане духу, я навшпиньки скрадався назад до ліжка і знову прикипав очима до заснулої, до тої, що мені не сказала б нічого, тоді як кімоно, повішене на бильці крісла, сказало б мені, певно, багато чого. І так само, як інші люди винаймають за сто франків номер у бальбецькому готелі, щоб дихати морським повітрям, я вважав за цілком природне витрачати ще більше на Альбертину, бо відчував її подих на своїй щоці, на її вустах, які я розхиляв своїми, куди через мій язик уходило її життя.

Але втісі спостерігати, як вона спить, не менш солодкій, ніж відчувати, як вона живе, клала край інша розкіш: дивитись, як вона прокидається. Та розкіш була ще глибшим і таємничішим виразом утіхи, що Альбертина живе в мене. Не раз пополудні, коли вона висідала з повозу, мені було приємно, що вона вертає до моєї оселі. Коли ж із глибини сну вона долала останні східці сонних марень, мені було ще любіше, що саме в моїй кімнаті вона повертається до свідомости й життя, аби за хвилину запитати в самої себе: «Де я?», і що, побачивши навколишні предмети, закліпавши очима від світла знайомої лампи, переконана, що прокинулась у мене в покоях, вона може собі відповісти: «Я в себе». У цю першу розкішну хвилину непевности мені було так, ніби я брав її у ще повнішу обладу, щойно тільки (замість можливих її повернень до своєї кімнати після виходів у місто) моя кімната — в ту мить як Альбертина її впізнавала — брала її у свої обійми, замикала в собі, і при цьому її очі залишалися незворушні, спокійні, ніби вона зовсім не спала. Розгубленість у першу мить пробудження виявлялася в її мовчанні, але не в погляді.

До неї повертався дар мови, вона казала: «Мій» або «Мій любий», відтак вимовляла те чи інше моє хрещене ім’я, а що в Оповідача те саме ім’я, що й у автора цієї книжки, то виходило: «Мій Марселю!» або «Мій любий Марселю!» Відтоді я не дозволяв нікому з моїх родичів називати мене «любий»: чудові слова, які мені мовила Альбертина, втрачали від цього свою неповторність. Мовлячи так, вона корчила гримаску, гримаска змінювалася невимушеним поцілунком. Прокидалася вона швидко, як і засинала.

Так само, як моє переміщення в часі, як можливість дивитися на дівчину, що сиділа коло мене обіч лампи, освітлена її сяйвом інакше, ніж сонцем, коли простувала вранці над морем, це реальне зростання Альбертининої вартости, самостійний дівчинин розвій не відігравали вирішальної ролі в тому, що тепер я дивився на неї інакше, ніж колись у Бальбеку. Багато років могло б пролягти між двома її образами і не викликати такої цілковитої зміни; зміна — засаднича й нагла — сталася тоді, коли я довідався, що мою приятельку трохи чи не виховала подруга мадемуазель Вентейль. Якщо колись я запалювався, коли в Альбертининих очах мені вбачалася таємниця, то нині я був щасливий лише тоді, коли з її очей, навіть з її щічок, не згірш виразистих, як її очі, щічок ніжних, а за хвилю вже раптом похмурих, як ніч, мені щастило вигнати всяку таємницю. Образ, якого я шукав, який приносив мені спокій, з яким я ладен був померти, була вже не Альбертина, наділена незнаним життям, а Альбертина, якомога прозоріша для мене (ось чому моя любов не могла бути тривалою, а якби й збереглася, то була б нещаслива, бо жодною мірою не задовольняла потреби таємниці); Альбертина, за якою не мрів далекий світ, Альбертина, яка не прагнула нічого іншого, — хвилинами мені здавалося, ніби це саме так, — ніж бути зі мною, бути в усьому подібною до мене, бути Альбертиною, чий образ означав тільки те, що було моє, а не морок невідомости. Якщо отак, із тривоги за когось, із непевности, чи зумієш ти його втримати, а чи він утече, постало кохання, тоді це кохання позначене відбитком струсу, що його породив, і мало нагадує те, що ми бачили досі в коханій істоті. І тільки дещиця моїх перших вражень від Альбертини, Альбертини пляжниці, жила й далі в моєму почутті до неї; нічого не вдієш — давні враження займають лише невеличке місце в такому коханні з його несамовитістю, його муками, потребою пестощів і втечею до спокійного й тихого спогаду, з прагненням сховатися в ньому і більше нічого не знати про кохану, навіть якби можна було докопатися до чогось огидного, — ба навіть із прагненням вірити тільки цим давнішим спогадам, — таке кохання зіткане з чогось зовсім іншого!

Часом я гасив світло перед її приходом. Тоді, в пітьмі, пробравшись при кволому світлі головешки, вона лягала біля мене. Розпізнавали її лише мої руки, мої щоки; на щастя, мої очі її не бачили: вони так часто боялися підгледіти в ній зміну! Тож завдяки такій «сліпій» любові вона мала відчувати, що її оточено більшою ніжністю, ніж зазвичай.

Я роздягався, лягав, Альбертина сідала на ліжку, і ми розігрували нашу партію або заводили розмову, уривану поцілунками. Тільки жага спонукає нас цікавитися життям та характером якоїсь особи, жага, в якій ми залишаємося вірними власній натурі, дарма що одну по одній забуваємо тих, кого кохали раніше. Отож коли якось, цілуючи Альбертину й називаючи її своїм дівчам, я вгледів у дзеркалі сумний і жагучий вираз власного обличчя, подібного до того, яке, либонь, було в мене дуже забутою нині Жільбертою, подібного до обличчя, яке, може, в мене буде з іншою жінкою, якщо доведеться забути Альбертину, я мимоволі відчув, що безвідносно до особи (інстинкт вимагає, щоб ми вважали «останню» з них за суджену), я виконую в цю мить ритуал полум’яного й болісного поклоніння культу жіночої молодости і краси. А проте до мого бажання скласти своє «ex-voto»[18] молодості, а також до бальбецьких спогадів долучилося в отій моїй потребі не відпускати всі вечори від себе Альбертини щось коли й не цілком нове в моєму житті, то принаймні досі чуже моїм сердечним справам. То було втихомирення, якого я не дознавав з часу далеких комбрейських вечорів, коли мати, похилившись над моїм узголів’ям, заспокоювала мене поцілунком. Звісно, під ту пору я неабияк здивувався б, якби мені сказали, що я людина не зовсім добра, а надто, що колись намагатимусь позбавити когось утіхи. Очевидно, я погано знав тоді самого себе, бо втіха з того, що я тримаю Альбертину в себе вдома, була для мене чимось куди непевнішим, ніж утіха з того, що я відірвав її від світу, де кожний міг би захопитися дівчиною-квіткою: не годна надто ощасливити мене, вона принаймні позбавляла щастя інших. Шанолюбство, слава мене не обходили. Ще менше я був здатний когось ненавидіти. Зате бажання тіла, намагання перелюбити в когось дівчину — оце було для мене. Я повсякчас мушу це підкреслювати: то було для мене передусім утихомирення.

Дарма що до Альбертининого повернення я сумнівався в ній, уявляв її в монжувенській кімнаті; коли вона в пеньюарі сиділа напроти мого фотеля або коли, найчастіше, я лежав у ліжку, я перекладав тягар своїх підозр на неї, віддавав їх їй, щоб вона від них мене звільнила, з самозреченням вірного, що творить молитву. Цілий вечір вона могла, пустотливо згорнувшись у клубок на моїй постелі, гратися зі мною, наче велика кицька; у її рожевому носику, ще кирпатішому від грайливого погляду, який буває в деяких заголублених товстуль, було щось капризне, задерикувате; аж ось вона, струснувши жмут чорного волосся на щічку, ніби з рожевого воску, приплющувала очі, впускала руки і буцімто промовляла усім своїм виглядом: «Роби зі мною що хочеш». Коли, прощаючись, вона підступала до мене, я знов цілував її щічки обабіч міцної шиї, п’ючи їхні майже родинні солодощі, і тоді ця шия не здавалася мені ні надто смаглою, ані надто гладенькою, ніби такі прозаїчні її прикмети були причетні до Альбертининої лояльності й доброти.

«Чи завтра, такий-сякий з’їдителю, ви поїдете з нами?» — питала вона на прощання. «А куди саме?» — «Залежатиме від погоди й вас. Чи ви бодай щось нині написали, котусю? Ні? Е, тоді чи варто було зрікатися прогулянки? До речі, скажігь-но, коли я вернулася, чи впізнали ви мою ходу, здогадалися, що це я?» — «Авжеж. Хіба тут можна помилитися? Хіба серед тисячі кроків не розрізнити кроків моєї куріпочки? Хай тільки вона дозволить себе роззути, перш ніж ляже, мені це справить таку приємність. Ви така милуся і така рожевенька в цій мереживній білині».

Отак я їй відповідав; у моїй мові серед любовних зворотів легко впізнавалися материні й бабусині слова. З часом я жажелі дужче скидався на всіх моїх родичів: на батька, який — правда, на інший лад, бо як що й повторюється, то з великими відмінностями, — дуже цікавився, яка сьогодні погода, і не тільки на батька, а й чимраз більше на тітку Леонію. Інакше Альбертина була б для мене лише приводом для прогулянок: чи ж міг я пускати її саму, без мого ока? З зашкарублою у святенництві тіткою Леонією я не мав, як мені здавалося, нічого спільного, я, такий спраглий утіх, цілковитий, на погляд, антипод цій маніячці, такій пісній людині, вічній молільниці, я, хто гризся тим, що не подужаю вибитися в літератори, тоді як вона була єдиною душею в родині, до якої ніяк не доходило, що читати, це зовсім не тс, що «розважатися»; завдяки чому читати дозволялося навіть у Великодню неділю, коли всяке поважне заняття було заборонене, аби цей день освячувала тільки молитва. І що ж? Хоча я повсякдень кивав на особливе нездужання, що мене так часто приковувало до ліжка, якась істота, не Альбертина, не моя кохана, а якась істота, що мала наді мною владу більшу, ніж кохана, оселилася в мені, така деспотична, що притлумлювала мої ревниві підозри чи бодай утримувала мене від спроби справдити, слушні вони чи не дуже, й істота ця була тітка Леонія. Лялечки! Я так разюче нагадував батька, що навіть його повершив: не вдовольнявся вже тим, що дивився, як він, на барометр, а сам перекинувся живим барометром! Я чув, мов наяву, повеління тітки Леонії спостерігати за погодою хіба зі свого покою, а то й з ліжка. Ба навіть з Альбертиною я говорив тепер чи то як дитятко, що в Комбре балакало з матір’ю, чи то так, як балакала зі мною бабуся! Коли нам вийдуть уже роки, душа дитятка, яким ми були колись, і душа померлих, від яких ми пішли, кидають нам пригорщами свої багатства і лихі свої уроки, вимагаючи прилучити їх до нових наших почуттів, і, стираючи їхній, тих почуттів, давній образ, ми перетоплюємо все те в якесь своєрідне творіння. І так уся моя минувшина від найдавніших літ, а крізь ті літа й минувшина моїх батьків вливали в мою нечисту любов до Альбертини лагідну ніжність, синівську й воднораз материнську. Ми повинні бути готові до того, що певного часу до нас прийдуть здалеку наші предки і зберуться круг нас.

Перш ніж Альбертина мене послухала і дала мені роззути черевички, я розхилив її сорочку. Її високі груденята так круглилися, що здавалися не так природною частиною її тіла, як достиглими на ньому плодами; а її живіт (криючи місце, що поганить вухналь, який ще стримить із розпакованої статуї) замикався, де сходилися стегна, двома борозенками, не згірш м’якої, такої приємної для ока, затишної кривизни, ніж лінія обрію по заході сонця. Вона скидала черевички й лягала коло мене.

О, величні пози Чоловіка та Жінки, в яких те, що Творець розділив, силкується з’єднатися з усією невинністю перших днів і з податливістю ґлею; Єва, здивована й покірна перед Чоловіком, обіч кого вона пробудилася, як пробудився він, ще самотній, перед Богом, який його зліпив. Альбертина сплітала свої руки позаду чорного волосся, напружувала стегно, опускаючи ногу вигином, схожим на лебедину шию, коли лебідь її випростує і знову карлючить. Ось тільки, коли вона лежала цілком бока, її личко (таке добре й лагідне анфас) неприємно загострювалося: ніс кандзюбився, як на деяких карикатурах Леонардо, і в очі впадало щось наче злість, хтивість і хитрість шпигуна, присутність якого в домі вжахнула б мене і якого немовби викривав отакий-от профіль. Я зараз же брав Альбертинине обличчя в руки і повертав його фас.

«Будь ласка, обіцяйте мені: як не поїдете взавтра, то працюватимете», — просила моя приятелька, надіваючи сорочку. «Гаразд, але пождіть, не одягайте ще пеньюару». Іноді я засинав, лежачи коло неї. Кімната вихолоджувалася, треба було підкинути дров. Я пробував знайти в себе за плечима дзвінок — марна річ, тоді я обмацував всі мідні прути, де дзвінка не було, і казав Альбертині, яка підхоплювалася, боячись, щоб Франсуаза не застукала нас у ліжку: «Ні, ні, верніться ще, так-то його, цей дзвінок, і знайдеш!»

Солодкі, веселі, на позір невинні хвилини, а проте в їхньому затишку може визрівати несподіване для нас нещастя; ось чому любовне життя сповнене найбільших контрастів; раптовий сірчаний і смоляний дощ спадає в цьому житті слідом за найпогіднішими моментами, а ми, так і не навчені цією бідою, одразу оселяємося знову на узбіччях кратера, звідки може вивергнутися лише катастрофа. Я жив безтурботно, як усі ті, хто вірить у тривалість свого щастя. Таке блаженство потрібне, аби спородити муку — і блаженний стан, зрештою, повертається, аби час від часу гамувати біль, — ось чому людина може бути щирою з іншими і навіть сама з собою, коли хвалиться любов’ю жінки, хоча, нічого гріха таїти, їхні взаємини підточує болісний неспокій — підточує нишком, нікому не сповірений, зраджений мимоволі запитаннями, слідством. Та що неспокій не міг би виникнути без попереднього блаженства і навіть потім спорадичне блаженство залишається потрібним, аби допомагати зносити муку й запобігати розриву, то приховування таємного пекла, яким стає співжиття з цією жінкою, ба більше, комедія, коли ми хизуємося нібито щасливим романом, містять якесь зерно істини, безпосередній зв’язок між причиною і наслідком, одну з умов, що уможливлює страждання.

Я вже не дивувався, що Альбертина завжди в мене під рукою і що завтра вона поїде лише зі мною чи під опікою Андре. Ці навички спільного життя, ці чіткі межі мого існування, відкритого тільки для Альбертини, а також (у майбутньому, ще невідомому мені плані мого подальшого життя, ніби накреслений архітектором план будівель, які постане геть-то пізніше) далекі, рівнобіжні цим, але ширші межі, які назначують у мені мовби самотній скит, штивну і трохи монотонну формулу моїх прийдешніх походеньок, — усе те насправді визначила наперед та бальбецька ніч, коли Альбертина в потязі призналася мені, хто її виховав, і я запраг будь-що вберегти її від певних упливів і кілька днів не відпускати від себе ні на крок. Ішов день за днем, звички стали механічними; але, — як так сенс певних обрядів пробує з’ясувати історія, — комусь, хто мене запитав би, чого я цураюся людей, чого уникаю ходити навіть до театру, я міг би (а не хотів би!) відповісти, що спричинилася до цього вечірня туга і потреба довести самому собі (в наступні після того вечора дні), що та, про чиє грішне дитинство я дізнався, не матиме тепер змоги наражатися на давні спокуси — якщо її до того потягне. Про такі можливості я вже не так-то й часто думав, проте щось ще невиразно жевріло в моїй свідомості. Нищення цих можливостей чи принаймні спроби їх нищити день при дні запевне стали причиною, чому мені так подобалося цілувати ці щічки, не гарніші від багатьох інших; під кожною, бодай трохи глибокою тілесною насолодою чаїться постійна загроза.

* * *

Я присягався Альбертині: якщо я з нею кудись не рушатиму, то братимуся до роботи. Але назавтра, немов користаючи з нашого сну, дім якимсь дивом переїжджав деінде, і я прокидався за іншої погоди, в іншому підсонні. Коли ж ви сходите на берег у новому краю, вам не до праці — треба ще тут оббутися. А іншим краєм був для мене кожен день. Чи ж міг я розпізнати бодай свої лінощі, якщо вони виявлялися у щораз нових формах? Іноді в безнадійно дощові, якщо вірити прогнозам, дні, саме сидіння в домі, оточеному рівною й одноманітною пеленою води, крило в собі якісь плинні солодощі, миротворну тишу, чари морської подорожі; іншим разом, погідного дня, лежачи нерухомо в ліжку, я дозволяв тіням кружляти довкола себе, як довкола стовбура дерева. А ще іноді, при перших дзвонах поблизького кляштору, рідких, як уранішні молільниці, під знаком темного неба, ледь вибіленого крупою, розтопленою й розпорошеною теплим вітром, я вже розпізнавав один із тих бурхливих, безладних і любих днів, коли дахи, змочені короткими шквалами й сушені вітром або сонячним промінням, зливають, вуркочучи, з себе струмки і в очікуванні, поки борвій схопиться знову, пригладжують свої дахівки, такі мінливі у блиску непевного сонця, наче голубине горлечко; один із днів, сповнених погодних перепадів, вихорів, бур, днів для ледаря не втрачених, бо його захоплює діяльність, яку за нього, виступаючи нібито від його імени, розвинула атмосфера; дні схожі на дні заколоту чи війни, які не здаються марними учневі-прогульникові, бо, никаючи побіля Палацу Справедливости або читаючи газети, лобуряка має ілюзію, що, хоча він і не виконав завдань, зате в сьогоднішніх подіях знайшов поживу для розуму і виправдання своєму прогулові; дні, зрештою, подібні до тих, коли в нашому житті відбувається якийсь винятковий злам, і той, хто й за холодну воду не брався, вірить, що ці дні, як усе пережениться, прищеплять йому звичку до праці. Як-от, наприклад, ранок, коли хтось іде на поєдинок, на якому доведеться битися до крови, і тут зненацька йому виразно відкривається, в момент, коли він, може, накладе головою, ціна життя: він міг би з нього скористатися, аби написати якийсь твір чи бодай набутися на цьому світі, а тим часом звів його на пшик. «Якщо мене не вб’ють, — мовить він сам собі, — зараз же візьмуся до праці! І гулятиму тепер на всю губу!» Життя набрало враз у його очах величезної вартости, бо він уявив собі, що воно може дати багато чого, а не ту крихту, яку од нього брав зазвичай. Тепер він його бачить крізь призму своїх мрій, а не таким, яким — кому це краще знати, як не йому! — він зумів його зробити, себто геть жалюгідним. Життя одразу сповнилося працею, подорожами, виправами в гори, всіма гарними речами, які (каже він собі) фатальний кінець герцю може знищити; а сам при цьому забуває, що як ще не йшлося про герць, усе знищували його лихі звички, і вони й далі робили б своє діло — не треба було б і дуелі. Він вертається додому без жодної подряпини. І напорюється на ті самі бар’єри для розваг, виправ, подорожей, усього, чого щойно загрожувала навік позбавити його смерть; перешкод вистачає на все життя. Що ж до праці, то він умиває руки: виняткові обставини підсичують у людині те, що в ній уже закладено: у працьовитому — охоту до праці, а в неробі — ліньки.

Я чинив так, як цей чоловік, і як чинив завжди, від тих давніх часів, коли постановив узятися за перо. Таку постанову я ухвалив бозна-коли, а мені все здавалося, ніби тільки вчора, бо кожен новий день уявлявся мені таким, що не збувся. Так само я проводив і той день, день злив та просвітків, — згорнувши руки, давши собі слово працювати завтра. Зате під ясним небом я ставав невпізнанний; золотий звук дзвону крив у собі не тільки — подібно до меду — світло, а й враження світла (а також млосний смак варення, бо в Комбре він довгенько бринів, як оса, над нашим уже прибраним столом). Такого пишного сонячного дня бити байдики з приплющеними очима — річ дозволена, звичайна, спасенна, приємна, сезонна, це все одно, що опустити в спеку жалюзі. Саме о такій порі на початку мого другого бальбецького приїзду я почув смички оркестри поміж синястих бурунів припливу. Наскільки ближча була мені сьогоднішня Альбертина! Були дні, коли дзвін, вибиваючи години, ширив своє лунке звукове коло у вигляді такого новенького, так гарно вишаруваного вогкістю чи світлом циферблату, що той обертався немовби транспозицією для незрячих або, якщо хочете, нотною партитурою чарів дощу або чарів сонця. У таку хвилину, лежачи з заплющеними очима в ліжку, я думав, що транспонуванню підвладне все і що Всесвіт, сприйнятний тільки для вуха, міг би відзначатися не меншим розмаїттям, ніж усякий інший. Ліниво перепливаючи від дня до дня назад, мов у човні, і бачучи ожилі переді мною нові й нові чарівні спогади, не вибрані мною, невидимі ще мить тому і відтворювані для мене один по одному пам’яттю, відтворювані без права вибору, я знічев’я снував по цих рівних просторах свою прогулянку під сонцем.

Уранішні бальбецькі концерти не були далекою минувшиною. А проте о тій порівняно недавній порі я не надто клопотався Альбертиною. У перші дні по приїзді навіть не знав, що вона в Бальбеку. Хто ж мені про це сказав? Ага, Еме. Сонце яскріло золотом, як сьогодні. Славний Еме! Він був радий мене бачити. Але Альбертини він не любив. Не можуть же любити її всі. Авжеж, то він ознаймив мені, що вона в Бальбеку. Звідки йому стало відомо? А, він її перестрів і поводилась вона задерикувато. Ту ж мить, витлумачивши розповідь Еме в іншому сенсі, ніж той укладав у свої слова, моя думка, яка досі усміхнено линула по отих благословенних водах, нагло вибухла, ніби напоровшись на невидиму й небезпечну міну, підступно закладену в цьому місці моєї пам’яти. Еме похвалився, що перестрів її, що вона поводилася задерикувато. Що він мав на увазі? Я зрозумів — вульгарно і тут-таки, заперечуючи, заявив, що Альбертина — душа витончена. Ануж він хотів сказати, що вона — гоморрейка? Вона була з приятелькою; може, вони обіймалися, розглядали інших жінок; може, справді поводилися так, як Альбертина ніколи не дозволяла собі при мені. Хто її приятелька? Де перестрів Еме цю одіозну Альбертину? Я силкувався достоту пригадати те, що казав мені Еме, справдити, чи його слова стосуються того, що я собі уявляв, а чи він мав на думці лише манери. Але даремно я морочив собі голову: той, хто про це себе запитував, і той, хто міг щось пригадати, на жаль, були одною і тою самою особою, мною; я раз у раз роздвоювався, але нічим себе не збагачував. Я запитував, але сам і відповідав — про що ж я міг дізнатися ще? Я вже не думав про мадемуазель Вентейль. Викликаний новою підозрою, мій напад ревнощів був теж новий чи, радше, був продовженням, розвитком підозри; сценою для неї був уже не Монжувен, а дорога, де Еме перестрів Альбертину, а її предметом — приятельки, одна з яких могла супроводжувати того дня Альбертину. Може, якась Елізабет, а може, отих двійко дівчат, яких Альбертина розглядала у дзеркалі в казино, нічим не показуючи, що їх бачить. Безперечно, вона підтримувала з ними стосунки, як і з Естер, Блоковою кузиною. Коли б мені про такі стосунки розповів хтось третій, цього, мабуть, вистачило б, аби я був знищений; та що я уявляв їх собі сам, то мимоволі домішав до своїх підозр стільки непевности, скільки треба було для злагодження болю. Буває, що з пакета підозр людина щодня поглинає у величезних дозах думку про зраду, маленька дещиця якої могла б стати смертельною, якби її в нас упорснуло одне вбивче слово. А ось уже об’яв інстинкту самозбереження: ревнивець без вагань висуває страхітливі підозри з приводу невинних фактів, та добудь йому перший доказ — і він заплющить очі на очевидну істину! Зрештою кохання — хвороба невиліковна, як оті конституціональні аномалії, коли ревматизм попускає лише з тим, щоб його змінили епілептоїдні мігрені. Потому як ревниві мої підозри вщухали, я мав жаль до Альбертини, що вона не досить зі мною ніжна, що, може, й на глум бере мене з Андре. Я з жахом уявляв, що вона про мене подумає, якщо Андре переповість їй усі наші розмови; прийдешність малювалася мені в чорних барвах. Журба розвіювалась тільки тоді, коли нові підозри наштовхували мене на інші домисли або, навпаки, Альбертинина ніжність надщерблювала моє щастя. Хто ж ця дівчина? Треба написати до Еме, спробувати з ним побачитись, а тоді я перевірю його зізнання в розмові з Альбертиною, витягуючи з неї слово по слову. Наразі ж, переконаний, що це Блокова кузина, я попросив Блока (йому було невтямки, з якою метою) показати бодай її фото або, ще краще, познайомити з нею.

Скільки ми отак, через ревнощі, пориваємося пізнати людей, міст, доріг! Ревнощі — це жадоба знань, завдяки якій ми по зернятку визбируємо на той чи той предмет всі можливі відомості, опріч тих, які нам хотілося б мати. Підозра виникає несподівано: нараз пригадається якась плутана фраза, алібі, створене, може, не без наміру. Правда, відтоді ця особа вам на очі не наверталася, проте є ревнощі «у свинячий голос», пробуджувані лише після розлучення, запізнілі ревнощі. Можливо, звичка затаювати в собі деякі пасії: бажання покохати світську дівчину (на зразок тих, яких у супроводі гувернанток я бачив із вікна), а надто ту, про яку мені нагадував Сен-Лу в домі розпусти, бажання пестити гарних покоївок, зокрема — покоївку баронеси Пютбюс, бажання напровесні поїхати на село помилуватися на глід, на квітучі яблуні, на грози, бажання поїхати до Венеції, бажання взятися за перо, бажання жити, як усі, — так от, може, ця звичка затаювати в собі невгамованими всі ці бажання, обмежуючись лише обіцянкою самому собі не забути колись їх виконати, — може, ця багаторічна звичка все відкладати, звичка до того, що барон де Шарлюс знущально охрестив «тягнирезинізмом», зробилася для мене такою універсальною, що поширилася і на мої заздрощі? Намотавши на вуса, що неодмінно колись розпитаю Альбертину про дівчину (а може, дівчат: ця частина розповіді залишалася в моїй пам’яті плутаною, стертою, сказати б, нечитабельною), з якою (або якими) Еме перестрів її, я все зволікав із цим з’ясуванням. У кожному разі не заговорив про це з моєю приятелькою того вечора, щоб не здаватися їй надто ревнивим і не прогнівити її.

Одначе, коли назавтра Блок прислав мені світлину своєї кузинки Естер, я мерщій переслав її Еме. Аж це мені пригадалося, що Альбертина відмовила мені вранці в утісі, яка могла її справді зморити. Може, з тим, щоб приберегти цю втіху для когось іншого? Може, по обіді? Для кого? Заздрощам нема кінцякраю. Навіть якщо кохана істота (наприклад, по своєму сконові) вже не годна будити їх своїми вибриками, спогади про будь-які події можуть і самі стати в нашій пам’яті подіями (спогади, досі нами не висвітлені, зовсім, як нам здавалося, незначні), тобто досить нам загадатися над ними, без жодного поштовху ззовні, як випливе нам на очі їхній новий, зловорожий сенс. Бути вдвох не обов’язково, досить сидіти в кімнаті одному й думати, і нові факти зради коханої з’являться, хоча б вона вже й померла. Тож у коханні, не так як у буденному житті, треба боятися не лише будучности, а й минувшини, яка часто звершується для нас уже після будучности; і ми тут говоримо не так про минувшину, що про неї дізнаємося згодом, як про минувшину, що її зберігаємо в собі віддавна, а цс раптом навчилися читати.

Хай би там що, а надвечір я відчував себе щасливим: адже наближалася пора, коли я міг від присутносте Альбертини зажадати потрібного мені заспокоєння. На лихо, той вечір був одним із тих, коли заспокоєння я не діждався: Альбертинин поцілунок на прощання був дуже відмінний від звичного її поцілунку, і не заспокоїв мене, як раніше поцілунок матері у дні, коли та на мене гнівалася і я не смів її гукнути, хоча почував, що не засну. Той вечір був один із тих, коли Альбертина снувала нишком від мене якийсь план на завтра. Якби вона його мені звіряла, я вкладав би в його здійснення такий запал, на який ніхто, поза Альбертиною, не зміг би мене надихнути. Але вона не заїкалася про свій задум ні словом, та їй і зайве було щось казати; коли вона, вернувшись, переступала поріг моєї кімнати, ще в капелюшку або в точку, я вже бачив невідоме мені, уперте, затяте, нездоланне прагнення. Часто це було в ті вечори, коли я чекав на її повернення, думаючи про неї особливо ніжно, коли мені хотілося кинутися їй на шию з радощів. Овва! Чого варті проти цих непорозумінь ті, що заходили у мене з батьками, які виказували холодність або гнів, саме тоді, як я летів до них, сповнений ніжних почуттів! Любовні муки далеко не такі поверхові, вони куди болючіші, вони залягають на самім споді серця.

Аж ось настав вечір, коли Альбертина таки мусила згадати про свій задум. Я одразу доміркував, що завтра вона вибирається до пані Вердюрен. Власне, я нічого б не мав проти такої візити, але, звичайно, там було призначено зустріч, там чекала на неї якась утіха. Інакше їй би так не залежало на цьому вечорі. Інакше вона б не правила, що їй на цьому не залежить. Я простував у своєму житті стежкою, протилежною тій, якою посуваються народи, переходячи на фонетичне письмо потому, як уживали замість літер символи; і це я, хто стільки літ шукав правдешнього життя і думок людей лише в тім, що вони казали мені без ніякого й самохіть, і з їхньої вини дійшов до того, що надавав ваги єдино свідченням, які не були раціональним чи аналітичним виразом правди; слова щось означали для мене лише тоді, коли могли бути витлумачені на кшталт рум’янця на лиці збентеженої особи або раптової паузи. Якесь слівце (в устах, наприклад, маркіза де Камбремера, коли він гадав, ніби я «письменник», і коли, — доти він ще не озвався до мене, — розповідаючи про свою візиту до Вердюренів, повернувся до мене і сказав: «Був там якраз віконт де Бореллі», слівце викресане мимовільним і часом небезпечним зіткненням двох думок, яких мовець не висловив, але які я завдяки якомусь методові аналізу чи електролізу міг видобути, — таке слівце промовляло мені більше, ніж ціла розправа. Альбертина іноді своїми речами білила ті чи інші коштовні амальгами, які я хапався «обробляти», аби перетворити їх на ясні думки.

Зрештою найстрашніше для закоханого ось що: коли розрізнені факти з’ясувати важко (з усіх можливих засобів їх могли б розкрити лише досвід і шпигунство), то натомість правду дуже легко зглибити чи бодай відгадати. У Бальбеку я часто був свідком того, як Альбертина раптом упиналася довгим, схожим на дотик, поглядом у зустрічних дівчат, а потім, якщо я їх знав, казала: «Може, покликати? Я б їх так збештала, що не знаю як!» А з якогось часу (чи не відтоді, як розкусила мене) — нічичирк; жодної пропозиції запросити когось, жодного слова, навіть кинутого крадькома погляду, очі — невидющі й німі, пусті й байдужі, але не менш викривальні, як раніше — їхня намагніченість. Отож не випадало дорікати їй чи розпитувати про подробиці, з якими вона сама звірялася, про подробиці такі благенькі, такі малезні, що я відзначав хіба задля втіхи «доглядатися до макового зерняти». Язик не повертається питати: «Чому ви поглянули на цю жінку?», а «Чому ви не поглянули на неї?» — й поготів. А проте я добре знав (чи бодай знав би, коли б не вірив Альбертининим запевненням), що означають, що засвідчують ці погляди, а також суперечності в її словах (частенько вони до мене доходили лише з великим запізненням, по її відході), суперечності, якими я потім катувався цілу ніч, про які не смів більше з нею говорити, але які сподобляли мою пам’ять періодичними візитами. Навіть як вона бликала чи озиралася на бальбецькому пляжі або на паризькій вулиці, я вже метикував, хто ця особа: лише об’єкт пожадання в ту мить, як вона проходила, чи давня знайома або хтось, кого Альбертина знає лише з чуток. І коли я впевнювався в цьому останньому здогаді, то дивувався, що вона чула про неї, — так далеко ця особа перебувала поза колом «можливих» Альбертининих знайомих. Проте новочасна Гоморра — це крутиголовка, складена з часточок бозна-яких. Так, раз у Рівбелі, на великому обіді десятеро його учасниць випадково виявилися моїми знайомими — принаймні я знав їх з імен; публіка була вкрай різношерста, а проте чудово порозумілася між собою; такого одностайного, хоч і геть-то мішаного обіду я ще зроду не бачив.

Але вернімося до зустрінутих дівчат; на літню даму чи на старигана Альбертина ніколи не дивилася так безживно, так стримано, як на цей молодняк; вона ніби його не бачила. Ошуканим чоловікам не треба нічого знати — вони й так усе знають. Але для сцени ревнощів треба мати на руках досьє, та ще й досьє задокументоване. Зрештою, якщо, з одного боку, заздрощі допомагають нам відкрити в коханки нахил до брехні, то, з другого, — стокрот посилюють цей нахил, якщо жінка відкриє, що ми ревниві. Тепер вона не просто собі бреше, а бреше як шовком шиє — чи то з жалю до нас, чи то зі страху, чи то через те, що інстинктивно ховається тим глибше, чим завзятіше ми допитуємося. Звісно, бувають зв’язки, коли попервах легковажна жінка постає в очах закоханого чоловіка цнотливою. Але найчастіше любовний зв’язок поділяється на два діаметрально протилежні періоди. У перший жінка майже вільно, хіба лиш дещо злагоджуючи, говорить про те, яка вона гульлива, яке веселе веде життя, про все те, що згодом, запінившись, відкидатиме в розмові з тим самим чоловіком, як тільки відчує в ньому ревнивця і допитувача. Чоловік побивається за тим колишнім часом перших звірянь, хоча спогади йому допікають. Якби жінка звірялася так і досі, вона сама відкрила б йому таємницю всіх своїх гріхів, за якою він щодня вганяє дурно. А яким би це було доказом щирости, довіри, приязни! Якщо вона не годна жити, не зраджуючи його, то хай уже зраджує бодай по-приятельському, розповідаючи йому про свої втіхи, ділячися ними. І чоловік шкодує за тим життям, яке, здавалося, обіцяв початок їхнього кохання, а наступні події унеможливили, обертаючи їхній роман у щось нестерпно тяжке, здатне поставити їх на межу розриву, здатне зробити його або неминучим, або неможливим.

Іноді письмо, де я розшифровував Альбертинину брехню, письмо аж ніяк не ідеографічне, треба було просто читати навспак. Скажімо, того вечора вона недбало підкинула мені повідомлення — тим, щоб воно лишалося непоміченим: «Може, завтра я зайду до Вердюренів, але це ще вилами по воді писано: щоб мала велику охоту до того, то ні». Дитяча анаграма визнання: «Завтра я піду до Вердюренів, піду неодмінно, бо мені на цьому дуже залежить». Це позірне вагання означало тверду волю й мало на меті, даючи мені знати про візиту, зменшити її вагу. В Альбертининому тоні завше бринів сумнів, коли йшлося про невідкличні постанови. Мій рішенець був не менш твердий: зробити все, щоб візита до Вердюренів не відбулася. Заздрощі зчаста не що інше, як потреба вдаватися до тиранії у справах кохання. Мені дісталося, мабуть, від батька це нагле деспотичне бажання погрожувати найдорожчим мені істотам з наміром показати оманливість їхніх рожевих надій; дізнавшись, що Альбертина без мого відома, нишком придумала розвагу, яку б я з дорогою душею для неї полегшив і зробив приємнішою, якби вона мені з усім звірилася, я заявив недбалим тоном, умисне, аби пригнітити її, про свою постанову завтра вирядитися кудись із нею.

Я заходився пропонувати Альбертині інші цілі для прогулянки, які унеможливлювали візиту до Вердюренів; я робив це вдавано байдуже, аби приховати свою знервованість. Але вона відчула її нюхом. Ця знервованість наражалася в Альбертині на електричну силу супротивної волі, яка різко її відкидала; я бачив, як з очей її прискають іскри. Зрештою, чи треба було відгадувати те, що в цю мить виражали її зіниці? Як я міг так довго не помічати, що Альбертинині очі належать до тих, які (навіть у пересічної істоти) немовби стулені з багатьох кавалків, бо цим жінкам так хочеться, — приховуючи заразом своє хотіння, — побувати скрізь. Очі, завжди облудно нерухомі й байдужі, але динамічні, обладнані лічильником, аби знати скільки ще метрів чи кілометрів до місця таких пожаданих сходин; очі не стільки усміхнені на думку про звабні милощі, скільки притьмарені смутком і нехіттю від побоювання, як би щось не перешкодило цій зустрічі. Не встигнеш такі істоти пригорнути, як вони вже тікають. Щоб збагнути, які почуття вони будять у нас і яких не будять інші, навіть найгарніші, треба брати в рахубу, що вони не якісь там недвижні, а повсякчас у русі, тож слід ще додати до їхньої особи знак, що передає у фізиці швидкість.

Якщо ви розладнаєте їхній денний розклад, вони вам відкриють розвагу, з якою досі перед вами крилися. «Мені так хотілося бути на підвечірку в когось, кого я дуже люблю!» Отож, якщо через півроку ви, нарешті, познайомитеся з названою особою, то дізнаєтеся, що ваша приятелька, якій ви спаскудили всю обідню і яка вскочила в лабети, наплела вам, бажаючи вас іспекатися, про підвечірок, який нібито проводила з цією своєю улюбленицею удвох щодня о тій порі, коли ви її не бачили, — дізнаєтесь, що названа особа ніколи не вітала її в себе, що вони ніколи разом не чаювали і що дівчина хвалилась їй, ніби її держать на припоні, і держить її не хто, як ви. Тож-бо особа, в якої вона нібито, як призналася сама, бувала на підвечірку, до якої благала вас відпустити на чаювання, та особа мусила правити їй за ширму, насправді то була не вона, то була якась інша особа, насправді тут крилося щось іще! Щось іще, але що? Інша особа, але хто?

Овва! Ці мозаїчні очі, сумні й винозорі, задивлені в далечінь, може, допомогли б виміряти відстань, але показати напрямок не покажуть. Тут поле можливостей безкрає, і якщо випадково постане перед нами гола реальність, то настільки переходитиме всі можливості, що ми, приголомшені, впадемо навзнаки, гримнувшись головою об раптово вирослий мур. Констатація руху та втечі навіть не обов’язкова, досить, що ми дійшли висновку про них. Вона обіцяла написати нам листа, ми спокійні, ми вже розлюбили. Лист не надійшов, скринька порожня, «що ж діється?» — знову відроджуються неспокій та кохання. Отакі-то істоти переважно й прикохують нас, нам на горе. Бо кожна нова тривога, яку ми через них відчуваємо, уймає в наших очах щось від їхньої особистости. Ми згодні були покірно страждати, гадаючи, що кохаємо когось поза нами; аж це помічаємо, що наше кохання — це функція нашого смутку, що наше кохання, може, і є наш смуток і що його предмет лише малою мірою чорноволоса дівчина. Та, зрештою, саме такі істоти й кохані.

Найчастіше предмет кохання не тіло, хіба що на ньому зосереджується хвилювання, страх утратити його, непевність, чи дасться знову здобути його. Такого роду тривога зрощена з тілом. Вона надає йому чогось, що вище за красу; і це одна з причин, чому чоловіки, байдужі до красунь, можуть гинути за тими, що здаються нам бридулями. Саме цим істотам, цим утікачкам їхня вдача і наша тривога дають крила. І навіть коли вони з нами, їхній погляд немовби промовляє, що вони зараз знімуться й полетять. Доказом надкраси, якої позичають їм крила, є те, що часто одна й та сама істота для нас то безкрила, то криласта. Боючись її втратити, ми забуваємо про інших. Певні, що вона наша, ми зіставляємо її з іншими і пальму першости віддаємо їм. А що хвилювання та почуття певности можуть змінюватися щотижня, то ми можемо для цієї істоти на одному тижні жертвувати всім, що чарувало нас раніше, а на другому — нею самою, і так може тривати довго. Було б дивним, коли б ми не знали з досвіду (знайомого кожному чоловікові, який бодай раз на віку переставав кохати, забував про жінку), як мало важить така істота сама собою, коли вона більше неприступна або ще неприступна нашим почуттям. І, певна річ, коли ми кажемо: утікачки, це так само стосується ув’язнених, полонянок, навряд чи нам приступних. Отож чоловіки ненавидять звідниць, бо вони допомагають утечі, заманюють спокусою; натомість, кохаючи відлюдницю, залюбки звертаються до звідниць, щоб ті вирвали цю жінку з-під запорів і привели до нас. І якщо зв’язки з викраденими жінками не такі тривалі, як інші, то через те, що страх, що ми їх не здобудемо, чи обава, як би вони не втекли, і становить усю нашу любов, а тільки-но ми їх заберемо в мужа, вирвемо з їхнього театру, тільки-но вилікуємо від спокуси покинути нас, словом, тільки-но відгородимо від будь-якого нашого почуття, вони стають тільки такими, як є, тобто, майже нічим. І їх, таких пожаданих, живо кидає той, хто боявся, що покинуть його самого.

Я сказав: «Як же я не здогадався?» Та хіба я не здогадувався з першого бальбецького дня? Хіба не вгадав я в Альбертині одну з дівчат, під тілесною оболонкою якої ховається, може, не більше істот, ніж у нерозпечатаній колоді карт, ніж у якомусь соборі чи в театрі, куди ще не пускають, але більше, ніж у величезній і далі поповнюваній юрмі. І не тільки численних істот, а й бажань, солодких спогадів, неспокійних пошуків численних істот. У Бальбеку я не дуже хвилювався, тоді я ще не знав, що піду не тим слідом. А проте я відчував повняву Альбертининої істоти, запорожненої до щирця нашаруваннями сили-силенної істот, прагнень, спогадів про втіхи. І тепер, коли вона мені сказала: «Мадемуазель Вентейль», мене поривало здерти з неї сукню, не з тим, щоб поглянути на її тіло, а з тим, щоб крізь тілесну оболонку побачити весь реєстр її спогадів та близьких і палких побачень.

Якої надзвичайної ваги зненацька набувають начебто зовсім благенькі речі, коли кохана істота (або ще не кохана тільки за браком облудности), приховує їх від нас! Само собою страждання не завше викликає у нас почуття любови або ненависті до того, хто його спричиняє; до хірурга, який завдає нам болю, нам байдуже. Але нас дивує, коли жінка ще недавно запевняла, ніби ми для неї все, не бувши всім для нас (жінка, яку нам приємно бачити, цілувати, тримати на колінах), а сьогодні з її раптового пручання ми відчули, що вона не наша. Тоді розчарування будить у нас іноді забуте почуття давньої туги, про яку, одначе, ми знаємо, що викликала її не ця жінка, а ціла хура інших зрад, нагромаджених у нашій минувшині; справді-бо, де взяти одваги, щоб жити, як не зробити необачного руху, щоб уберегтися від смерти, у світі, де любов народжується тільки з брехні і зводиться лише до потреби заспокоєння нашої муки тією істотою, що її завдала? Аби вийти із пригніченого стану, спричиненого відкриттям цієї брехні та цього опору, ми можемо вдатися до гірких ліків — почати впливати на ту, що нам опирається і бреше; впливати наперекір її волі, за допомогою істот, які займають у її житті, як ми відчуваємо, більше місця, ніж ми самі; почати брехати, викручуватися, стаючи дедалі огиднішими в її очах. Але нестерпна мука від такого кохання змушує хворого у зміні пози шукати оманливого зцілення. Овва! На подібних способах упливу нам не збуває! І жахітність такої любови, народженої лише з неспокою, у тім, що ми без упину пережовуємо в нашій клітці порожні слова; ба більше, істоти, яких ми кохаємо, рідко подобаються нам завдяки фізичній бездоганності: вибір робить не наш свідомий смак, а випадкова хвилина туги, хвилина, розтягнена без кінця-краю хибкістю нашого характеру, яка повторює щовечора наші спроби і докочується до вжитку заспокійливих засобів.

Певна річ, моє кохання до Альбертини не було найубогішим коханням, до якого можна опуститися через слабку волю, бо воно було не зовсім платонічне. Альбертина задовольняла бажання мого тіла і при цьому виявляла інтелігентність. Але тут я передаю куті меду. Мене вражала не її інтелігентність, а якесь двозначне слівце, що кидало тінь на її вчинки; я силкувався згадати, що саме вона сказала, яким тоном, якої миті, у відповідь на які слова; відтворити подумки весь діалог, коли саме їй захотілося візитувати Вердюренів, і яке з моїх слів змусило її спохмурніти. Коли б ішлося про найважливіший для мене факт, то й тоді я не завдавав би собі стільки мороки, аби з’ясувати його автентичність, воскресити його атмосферу та колорит. Зрозуміло, тривога, сягнувши того щабля, коли вона робиться нестерпною, іноді вщухає на один вечір. Нас теж запрошено на свято, на яке збирається наша кохана і над справжнім сенсом якого ми сушимо голову вже кілька днів; коханка усміхається тільки до нас, розмовляє тільки з нами; ми відпроваджуємо її додому, а тоді, позбувшись страху, можемо, нарешті, втішатися цілковитим спокоєм, здатним покріпити нас, як покріплює міцний сон після довгої прогулянки. Але найчастіше все зводиться до того, що ми починаємо тривожитися вже на інший лад. Якісь слова, сказані ради нашого святого спокою, спрямовують наші підозри на новий слід. Безперечно, такий спокій вартий того, щоб за нього платити дорого. Та чи не простіше було б не купувати собі доброхітно, та ще й дорожчим коштом, самої тривоги? Зрештою ми знаємо, що хоч би який глибокий був перепочинок, неспокій і так візьме гору. Часами його навіть розбуркує якась заспокійлива фраза. Вимоги наших ревнощів та сліпота нашої довірливости куди більші, ніж може собі уявити кохана жінка. Якщо вона щиро присягається, що якийсь чоловік для неї тільки приятель, вона тяжко вражає нас, визнаючи те, чого ми не підозрювали, — що він її приятель. Коли вона, доводячи свою щирість, розповідає, як вони разом чаювали ще сьогодні по обіді, то за кожним її словом те, що досі лише витало і мріло, вбивається для нас у плоть. Вона признається, що він схиляв її до любощів із ним, і ми катуємося, уявляючи, як вона вислуховувала його улещання. Вона відкинула їх, — хвалиться вона. А ми зараз же на саму згадку про її розповідь застановляємося: чи вона справді дала одкоша? Вона стільки нам наторохтіла, але в її словах бракувало логічного зв’язку, а саме логіка більше за факти є показником істини. І при цьому вона так згорда кинула цю фразу: «Я йому сказала — ні, категорично!», — таке гордування з’являється в жінок усіх верств, коли ті брешуть. І треба їй ще й дякувати за те, що дала відкоша, своєю лагідністю заохотити її і надалі до таких жорстоких звірянь. Хіба що ми здобудемося на зауваження: «А якщо він уже заводив із вами такі речі, то чому ж ви згодилися з ним чаювати?» — «А щоб він не мав до мене пересердя і не казав, що я з ним не ласкава». І ми навіть не сміємо відповісти, що після одкоша, може, їй би ліпше бути ласкавішою з нами…

Альбертина лякала мене, схвалюючи мої запевнення (аби не нашкодити їй), що я їй не коханець. «Зрештою, — додавала вона, — ви й справді не коханець». Так-то воно так, може, я не в повному розумінні коханець, але в такому разі все, що ми робили між собою, вона робить із кожним, хоча присягається, що він їй не коханець. Вивідати за всяку ціну, що Альбертина думає, кого бачить, кого кохає, — як дивно, що я жертвував усім ради цієї потреби! Адже цю саму потребу знати імена, факти я відчував і щодо Жільберти, а тепер мені до них байдуже. Я здавав собі справу, що самі собою Альбертинині вчинки важать не більше. Цікаво, що перше почуття, розпушуючи дещо наше серце, торує шлях до інших захоплень, але не дає нам — попри ті самі об’яви і страждання — способу зцілитися від них. Зрештою, чи треба знати якийсь конкретний факт? Хіба не зразу дізнаються якимсь дивом про брехливість та про потаємну вдачу жінок, які щось приховують? Чи можливі тут помилки? Жінки уперто відмовчуються, тоді як нам так хочеться потягти їх за язика. І ми відчуваємо, що свого спільника вони запевнили: «Я німа як могила. Від мене ніхто ні про що не дізнається. Мовчок».

Ми офіруємо свій маєток, своє життя ради якоїсь істоти, а проте знаємо, що за десять років, рано чи пізно, відмовимо їй у багатстві і волітимемо довголіття. Бо тоді та істота буде вже відчахнута від нас гілка, вона сама вона — ніщо. З коханою нас пов’язує незліченне коріння, тисячі ниток, зітканих зі спогадів про вчорашній вечір, з надій на завтрашній ранок, всі ці безперервні тенета навичок, з яких нам годі виборсатися. Робом скнар, які громадять із гойности, ми марнотратники, які циндрять зі скнарости, ми офіруємо своє життя не так коханій, як усьому тому, що вона зуміла виснувати круг себе з наших годин, з наших днів, усьому тому, поруч із чим життя ще не прожите, життя, наскільки це можливо, прийдешнє, здається нам чимось примарнішим, відрубнішим, не таким інтимним, не таким нашим. Нам треба б порвати ці пута, куди важливіші, ніж вона сама, бо вони породжують у нас хвилеві обов’язки щодо неї: скажімо, обов’язок не сміти покинути її з остраху принизити себе в її очах, тоді як згодом ми зробимо це без вагань, позаяк, розлучена з нами, ця особа перестане бути нами, а насправді ж ми беремо на себе обов’язки єдино щодо самих себе, хай би навіть вони через очевидну суперечливість мали довести нас до самогубства.

Якщо я не кохав Апьбертини (чого не був певен), то її місце в моєму житті не можна було назвати якимось надзвичайним: ми живемо лише з тими, кого не кохаємо, з ким спряглися, аби лиш убити незносну любов, байдуже, про кого йдеться — про жінку, про країну чи про жінку, яка містить у собі країну. Ми навіть боїмося, що покохаємо її знов у разі нової розлуки. З Альбертиною я ще до цього не дійшов. Її брехня, її зізнання змушували мене дедалі дошукуватися істини. З брехнею вона не розминалася, ба більше, їй мало було брехати як усякій істоті, яка відчуває себе коханою, вона була просто стобрехою: навіть висловлюючи про когось нібито правду, щоразу казала щось інше; між її зізнаннями, рідкими, уривчастими, залишалися — в тому, що пов’язувалося з минувшиною, — великі білі прогалини, де я мусив накреслити, а для цього спершу вивчити, її життя.

Що ж до теперішности (наскільки я міг тлумачити пророчі Франсуазині слова), то тут Альбертина вже навіть не побріхувала, а просто в брехунівку заїздила, тож «одного чудового дня» мені таки мало б відкритися те, що буцімто знала Франсуаза (вона давала, ніби їй відомо все, тільки вона не хоче мені сказати) і про що я не смів її питати. Зрештою у Франсуазі жевріли, звичайно, ті самі заздрощі, які штовхали її колись переслідувати Евлалію, от вона верзякала всіляку бредню і напускала такого туману, що зразу пахло інсинуацією, скажімо, запевняла, що сірома бранка (аматорка жінок) збиралася пошлюбити будь-кого, тільки не мене. Якби це було так, то звідки Франсуаза, попри свою радіотелепатію, прознала б про це? Звісно, Альбертинині розповіді не можуть розв’язати цієї загадки, бо щодня були такі строкаті, як кольори дзиґи, коли та перестає крутитися. Зрештою було видно, що Франсуазиними устами промовляє зненависть. Не минало й дня, щоб я, коли вдома не було матері, не вислуховував, набравшись терпіння, таких-от натяків: «Звісно, панич людина добра, і я завжди буду паничеві вдячна (напевно, Франсуаза мовила так, щоб спонукати мене купити собі права на її вдячність), але дім наш заповітрений, відтоді як паничева доброта впустила сюди лайдацтво, відтоді як сам розум потурає дурепі, якої світ не бачив, відтоді як ум, манери, дотеп, гідність справжнього княжати дають собою поневіряти найплюгавішій і найвульґарнішій ледащиці, дозволяють тесати собі кілки на голові й принижувати мене, а я ж бо вже сорок років, як у вашій родині».

Франсуаза дихала лихим духом на Альбертину надто за те, що нею, Франсуазою, має командувати ще хтось, окрім нас; а також за те, що їй додавалося хатньої роботи, що наша стара служниця надсаджує своє здоров’я (а проте сама вона відмовлялася від сторонньої допомоги: «Так, ніби я ні на що не придатна!»). Оце й була справжня причина її дратівливости, вибуху її злости. Звичайно, вона прагнула вигнання Альбертини-Естер. То було заповітне Франсуазине бажання. Якби це відбулося, стара служниця втішилася б. Але, на мою думку, грало тут ролю не лише це. Така зненавида могла виникнути лише в розбитому тілі. І ще більше, ніж шани, Франсуаза потребувала сну.

Поки Альбертина переодягалася, я, налаштований діяти, схопив слухавку і викликав невблаганні Божества, але тільки нарвався на їхню лють, яка знайшла свій вираз у слові: «Зайнято». Справді, Андре з кимось розмовляла. Чекаючи, поки вона закінчить, я міркував, чому (коли стільки малярів намагаються воскресити жіночі портрети XVIII сторіччя, де вигадлива мізансцена є приводом до гримасок очікування, невдоволення, цікавосте, мрійливосте) жадний із наших сучасних Буше[19] чи Фрагонарів не намалював замість «Листа» «Клавесину» тощо сцени, яку можна б назвати «Біля телефону»: на устах у слухачки грає мимовільний усміх, тим щиріший, що слухачка певна, що ніхто її не бачить.

Нарешті Андре почула мене: «Ви завтра прихопите з собою Альбертину?» — спитав я; вимовляючи Альбертинине ім’я, я згадав про ревнощі, які збудив у мені Сванн, говорячи свого часу на рауті у принцеси Ґермантської: «Зайдіть по Одетту». Я подумав тоді, яка сила таїться все-таки в імені, що, на слух усіх і на слух самої Одетти, лише у Сваннових устах лунало по-власницькому. Узяти зажма і звести до одного слова ціле життя — яким же це солодким видавалося мені щоразу, коли я був закоханий! Але по-справжньому ти можеш це слово вимовити, коли воно вже тобі збайдужіло, або коли звичка, не пригашуючи свіжосте почуття, обертає відраду в муку. Лжа — це абищиця, як мовиться, що вибрешемо, те й наше, та й підноситься все з усмішечкою, без усякої думки про шкоду ближньому, а все ж лжа — це лжа. Одначе ревнощі терплять лжу, бачучи більше, ніж вона виставляє для ослони (нерідко наша подружка відмовляється провести з нами вечір і йде натомість до театру, аби тільки ми не бачили, як зле вона виглядає), й заразом лишаються сліпі до того, що криє в собі правду. Але вирвати затаєне вони не годні, бо ті, хто клянеться не брехати, навіть із ножем при горлі ні за що не зрадять самих себе. Я знав, що тільки я в розмові з Андре можу вимовити в такий спосіб: «Альбертина». А проте я відчував, що я ніщо для Альбертини, для Андре, для себе самого. А ще я розумів, об який мур б’ється любов. Ми собі уявляємо, що її об’єкт — це істота, яка може лежати біля нас, замкнена в тілесній оболонці. Гай-гай! Любов — це розпростертість цієї істоти на всі пункти простору й часу, які ця істота займала і буде займати. Якщо ми не маємо, як вона, контакту з конкретною місцевістю, з конкретною годиною, то ми не володіємо й нею самою. Ми не можемо сягнути всіх цих пунктів. Якби хтось нам їх указав, ми ще, може, здолали б дотягнутися до них. Але ми шукаємо помацки, не знаходячи їх. Звідси недовіра, заздрість, переслідування. Ми марнуємо дорогий час на манівцях і проходимо повз правду, так і не вхопивши тропи.

Аж це одне з гнівливих божеств, поставлених над меткими як дзиґа, служницями, обурилося, що я взяв слухавку і мовчок. «Прошу пана, номер вільний, я давно вже з’єднала вас, глядіть — роз’єднаю». Але далі нагінки воно не пішло і, викликаючи Андре, сповило її — подібно на великого поета, яким є завше телефоністка, — особливою атмосферою оселі, дільниці, самого життя Альбертининої приятельки. «Се ви?» — спитала Андре, чий голос долетів до мене як стій завдяки Богині, наділеній владою надавати звукам блискавичної швидкосте. «Послухайте, — відповів я, — їдьте куди хочете, хоч на край світу, тільки не до пані Вердюрен. Треба будь-що віднадити від неї Альбертину». — «Але ж… бачте, вона якраз туди завтра й вибирається». — «А!»

Тут мені довелося на хвилю урвати й насваритися, бо Франсуаза — ніби то було щось прикре, як щеплення віспи, і таке саме небезпечне, як літак, — відмовлялася навчитися телефонувати, що звільнило б нас від мороки брати рурку (вона могла б це легко освоїти), зате одразу впихалася до моєї кімнати, щойно тільки я заводив довірчу розмову, не призначену для її вух. Нарешті вона вийшла, пововтузившись коло розкиданих речей, які лежали від учора і могли любісінько залишатися на своєму місці ще годину, та підкинувши у вогонь поліно, хоча мені й так гаряче було від того, що в мене стоять над душею, а також зі страху, що мене роз’єднає телефоністка. «Даруйте, — сказав я Андре, — мені тут заважали. Чи певна то річ, що завтра вона збирається до Вердюренів?» — «Цілком певна, але я можу сказати, що вам це не до душі». — «Ні, навпаки, можливо, я виберуся з вами». — «Ах!» — вигукнула Андре голосом уявки невдоволеним і нібито зляканим моєю одвагою, у якій, зрештою, мене тільки утвердила. «Що ж, до побачення, перепрошую за зовсім даремний дзвінок». — «Що ви! — заперечила Андре і додала (в міру того як телефон увіходив у вжиток, телефонні розмови почали розцяцьковувати орнаментом особливих фраз, достоту як колись «чаювання»): — Дуже була рада почути ваш голос».

Я міг би сказати те саме, і то щиріше, ніж Андре, бо від якогось часу був дуже чутливий до її голосу, хоча спершу не помічав, що він так різниться від інших. Пригадалися мені ще й інші голоси, голоси переважно жіночі, одні вповільнені точністю питання і напругою уваги, інші задихані, навіть уривані, на хвилі ліричної оповіді; пригадалися по черзі голоси кожної знайомої дівчини в Бальбеку; потім голос Жільберти, потім — бабусі, потім — дукині Ґермантської; всі вони були відмінні, сказати б, скуті ковалем на мову кожної, зугарні грати кожен на своєму інструменті, і я подумав, яким благеньким повинен видаватися концертик у Раю трьох-чотирьох янголів-музик із образів давніх майстрів, коли злинає до Бога десятками, сотками, тисячами голосів зграйна, гримка, хорова Алілуя. Перш ніж покласти слухавку, я подякував кількома покутними словами Тій, що верховодить над швидкістю звуків, за її ласкаву згоду вжити своєї влади, аби з льоту доправити на місце мої смиренні слова, зробивши їх швидшими за громову гуркотняву. Але моя подяка зависла в повітрі — сполучення урвано.

Альбертина вступила до мене в чорній атласній сукні, яка ще підкреслювала її блідість, роблячи з неї анемічну і холеричну парижанку, хирну від браку повітря, міської тісноти і, може, від нахилу до гріха. Очі її здавалися тривожно-верткими, бо їх не веселила рожевість щічок. «Вгадайте, — сказав я, — кому я оце телефонував? Андре». — «Андре? — скрикнула Альбертина з надмірними, як на таку просту новину, подивом і хвилюванням. — Маю надію, що вона не забула вам сказати, що ми спіткали недавно пані Вердюрен?» — «Пані Вердюрен? Не пригадую», — відповів я з такою міною, ніби думав про щось інше: не хотілося показувати, що мене обходить ця зустріч, і зраджувати Андре, яка сказала мені, куди Альбертина вибирається взавтра. Та хто знає, чи Андре не зраджує мене? Може, завтра вона доповість Альбертині про моє прохання ні за що не пускати її до Вердюренів? Хто знає, може, вона вже призналася, що це не перше таке доручення з мого боку? Вона хрестилася, що держка на язик, але її присяганням перечило те, що від якогось часу з личка Альбертининого зникла довіра, якою вона обдаровувала мене так довго.

Любовні досади іноді прищухають, але тільки з тим, щоб відродитися в іншій відміні. Ми бідкаємось, бачучи, що кохана вже не кидається нам на шию, не жартує з нами, як попервах, надто ж болить нам те, що, втративши жагу до нас, вона знов запалюється нею до інших; потім від цього страждання відриває нас нова, ще лютіша мука: підозра, що вона нас одурила стосовно вчорашнього вечора, що вона, звісно, зрадила; ця підозра теж розвіюється, ніжність коханки нас заспокоює; аж це в умі спливає якесь забуте слівце; нам хтось сказав, що вона «вулкан», а з нами вона завше стримана; ми пробуємо уявити, як вона яріє з іншими, ми відчуваємо, як мало ми важимо для неї, ми бачимо вираз нудьги, туги, смутку, який з’являється на її обличчі в нашім товаристві; ми помічаємо (що те похмуре небо) буденні сукні, які вона вдягає для нас, приберігаючи для інших туалети з тих ранніх часів, коли вони так і брали на себе наші очі. Натомість, якщо вона з нами лагідна, яке це блаженство! Та за мить, побачивши її заклично висунутий язичок, ми думаємо про те, як часто в такий самий спосіб надила вона дівчат. Може, навіть, як вона зі мною і не думає про них, цей знак — що то звичка! — став уже машинальним? І відчуття, що з нами їй нудно, повертається. Аж це страждання враз мізерніє на думку про паскудну таємницю її життя, про невідомі зелені затишки, де вона побувала і де може бувати й нині о тій порі, коли вона не з нами, якщо тільки не збирається втекти туди назавше; про місця, далекі від нас, місця не наші, де вона щасливіша, як із нами. На такому повільному вогні й обертається рожно наших ревнощів.

Ревнощі це ще й демон, якого нам годі заклясти; він усе вборсується, все вилазить назад, під новою машкарою. Хіба ми здолаємо вигнати їх усіх, утримати при собі кохану, якщо Нечиста Сила завжди прибере нової, ще несамовитішої подоби: розпачу, що ми здобули її вірність лише силою, розпачу від браку взаємности?

Попри всі примиляння до мене в певні вечори, Альбертина вже не виказувала, як у Бальбеку, тих стихійних відрухів, коли вона мовила: «Який ви милусь!» і коли її душа, здавалося, горнулася до мене без усяких застережень та перешкод. Перешкоди виникли тепер, і вона з ними крилася, певно, маючи їх за невикорінні, непозбутні. Нез’ясовані, вони розмежовували нас парапетом обережности її слів або обширом невблаганної мовчанки.

«Можна знати, чому ви телефонували Андре?» — «Я спитав її, чи вона не проти, щоб завтра я вибрався з вами до Вердюренів, яких я обіцяв одвідати ще в Ла-Распельєр». — «Як хочете. Але вважайте: сьогодні страшенний туман, і завтра напевне буде теж. Боюсь, як би ви не змерзли. Я, звичайно, воліла б, аби ви поїхали з нами. Зрештою, — додала вона стурбовано, — я ще не знаю, чи поїду до Вердюренів. Вони були зі мною такі ґречні, що мені треба б там бути… Після вас це найближчі мені люди, хоча не все в них мені до вподоби. Я мушу неодмінно вибратися до «Бон-Марше» або до «Труа-Картьє» — купити біле нагруддя, а то ця сукня надто вже темна».

Пустити Альбертину саму до великої крамниці, де штовханина, де стільки виходів, що можна потім вимовитись, що не знайшла своєї карети, бо та чекала десь оподаль, — ні! Я твердо поклав собі не згоджуватися, але чув себе таким неприкаяним! А проте до мене ще не доходило, що вже давно я мав би перестати бачитися з Альбертиною, бо вона вступила для мене в той сумний період, коли істота, розпорошена в часі та в просторі, для нас уже не жінка, а шерег нез’ясованих подій, шерег нерозв’язних проблем, море, якому ми, собі на сміх, наче Ксеркс, пробуємо дати лозини на покару за те, що воно поглинуло. Початок цього періоду рокує нас на неминучу поразку. Щасливі ті, хто зрозуміє це вчасно, і затягує марного, виснажливого, замкненого в межах уяви змагання, коли ревнощі шамочуться так ганебно: досить тій, що завжди при них, бликнути на іншого, як вони вже підозрюють інтрижку, терплять істну муку, але потім примирюються з тим, що вона ходить сама, хай навіть, оскільки йому відомо, з коханцем, воліючи терпіти ці тортури, принаймні знані, ніж каратись невідомістю! Головне — увійти в якийсь ритм, а решта справа звички. Нервові люди, не годні пропустити жодного обіду, лікуються потім без кінця по санаторіях; жінки, недавно ще такі легковажні, живуть покутою. Ревнивці, які — шпигуючи за коханою, — позбавляють себе сну, спочинку, переконавшись, що її прагнення невтоленні, що світ широкий і таємничий, що час сильніший за них, дозволяють жінці ходити самій, потім подорожувати — відтак вони розлучаються. Ревнощів без поживи нема, вони тривають, поки жадають цієї поживи. Мені ще було далеко до такого стану.

Звичайно, Альбертинин час належав мені не в такій обмеженій кількості, як у Бальбеку. Тепер я міг вільно, досхочу прогулюватися з нею. Довкола Парижа повиростали за короткий час ангари, які для літаків є тим, чим порти для кораблів. Відтоді, як майже мітологічна зустріч під Ла-Распельєр із авіатором, чий політ схарапудив мого коня, стала для мене ніби образом вольниці, я любив часто, на схилку дня, обирати летовище за мету наших прогулянок. Альбертина, шанувальниця всіх видів спорту, палко підтримувала мене. Нас вабило це невгамовне життя відльотів і прильотів, що надавало стільки чару як прогулянкам на мол чи бодай на пляж залюблеників у море, так і вештанню по летовищу залюблеників у небо. Щохвилини серед сонного царства безвладних і ніби об’якорених апаратів починав сунутися котрийсь із них, було видно, як його на превелику силу тягнуть кілька механіків, — так цуплять по піску човна для аматора морських виправ. Потім запускали двигун, аероплан біг, набирав розгін і, нарешті, під прямим кутом, повільно відривався від землі, в напруженій, наче застиглій у нерухомості екстазі, і ось його поземна швидкість уже обернулася в величний простовисний злет. Альбертина не могла стримати своєї радости і все розпитувала механіків, які, випровадивши апарат, поверталися назад. Тим часом пасажир долав кілометр за кілометром; величенький човен, за яким ми пильнували, вже мрів у блакиті ледве помітною цяточкою, але потім, коли з кінцем виправи надходив час повороту, потроху відзискував свою матеріяльність, величину, обсяг. І ту мить, коли турист вискакував на землю, Альбертина і я, обоє заздро видивлялися на того, хто в тамтих пустельних обріях зажив вечірнього спокою та чистоти. Відтак чи то з летовища, чи то з мандрівки до якогось музею або церкви ми разом поверталися на обід. А проте я повертався не таким утихомиреним, як це бувало в Бальбеку після поодиноких прогулянок, розтягнених — чим я пишався, — на ціле пообіддя; прогулянок, які потім квітниками яскріли для мене в Альбертининому житті, ніби в порожньому небі, на яке так любо дивитись і мріяти без усяких думок. Альбертинин час не належав мені тоді в такій кількості, як тепер. А проте мені тоді здавалось, ніби я більший пан її часу, бо лічив єдино години її життя зі мною, моє кохання сприймало їх як особливу ласку; а тепер я лічив тільки години, перебуті без мене, причому ревнощі мої гарячково шукали, чи не криється де зрада.

Отож — можливо, завтра, — Альбертині схочеться зажити таких годин! Переді мною був вибір: перестати страждати або перестати кохати. Бо кохання спершу народжується з жаги, а згодом живе лише болісним неспокоєм. Я відчував, що частина Альбертининого життя вислизає мені з рук. Кохання у своїй болісній тривозі, як і в щасті жадання, домагається всевладдя. Воно виникає, існує лише остільки, оскільки залишається щось завойовувати. Ми кохаємо лише те, чого не посідаємо цілковито. Альбертина брехала, кажучи, що, мабуть, не поїде до Вердюренів, а я брехав, кажучи, що мені хочеться вибратися до них. Вона домагалася одного: щоб я її завтра не супроводжував, а я, вразивши її проектом, якого аж ніяк не збирався виконувати, пробував намацати в ній найболючішу точку, відчути її приховане бажання і змусити її визнати, що моя завтрашня присутність перешкодила б їй вдовольнити його. Зрештою так і сталося, бо вона раптом передумала їхати до Вердюренів. «Якщо ви не хочете візитувати Вердюренів, — сказав я, — можна поїхати до Трокадеро на чудову бенефісну виставу». Вона вислухала мою раду з болісною міною. Гай-гай, я знову був із нею грубий, як у Бальбеку, під час моїх перших нападів ревнощів. Вона зажурилася, а я заходився сварити свою приятельку, наводячи аргументи, які мені, бувало, ще маленькому, так часто наводили батько-матір і які видавалися моєму не тямкому дитинству тупими й жорстокими. «Е, ні, попри вашу смутну міну, — сказав я Альбертині, — я не можу вас жаліти; я жалів би вас, якби ви були хворі, якби з вами сталося нещастя, якби помер якийсь ваш родич; хоч ні, це вас не засмутило б: надто вже фальшива ваша вражливість, судячи з того, що ви розтрачуєте її на бозна-що. Зрештою я невисокої думки про добросердя людей, які придурюються, ніби люблять нас, а самі нездатні зробити для нас простенької послуги і які, хоч і думають буцімто лише про нас, такі неуважні, що забувають кинути нашого листа, від якого залежить наше майбутнє».

Всі ці слова (більшість того, що ми говоримо, це тільки повторення!) я чув з уст матері; вона любила тлумачити мені, що не треба змішувати справжню вражливість із сентиментальністю, з тим, що німці (чиєю мовою вона захоплювалася, попри дідову нехіть до цього народу) називають Empfindung[20] та Empfindelei[21], а одного разу, коли я плакав, мати добалакалась до того, що Нерон, може, був людиною нервовою, але від цього не був кращий. Власне, я нагадував рослину, яка роздвоюється, йдучи в ріст: з-поза плаксія, яким я був у дитинстві, виглядав тепер зовсім інший чоловік, розсудливий, суворий суддя хворобливої вражливости інших, якась подоба того, чим були для мене мої батьки. Кожен із нас неминуче продовжує в собі життя своїх предків, тож-бо врівноважений і ущипливий йогомость, якого не було в мені спершу, потім долучився до вражливого і злився з ним, і це цілком натурально, бо такі були мої батьки. Ба більше, коли витворилося це нове я, воно знайшло свою вже готову мову в спогаді про іронічну і докірливу мову, якою говорили зі мною, якою я мав говорити з іншими нині. Лунала вона цілком природно у моїх вустах, чи то завдяки міметизму і асоціятивному зв’язку зі спогадами, чи то завдяки тому, що життєва сила, без мого відома, наче на листку рослини, карбувала в мені таємничі й тонкі інкрустації тих самих інтонацій, жестів, поз, які мали мої родичі. Зрештою моїй матері іноді здавалося, ніби прийшов батько, коли я стукав у двері схожим на його стуком; а все тому, що в мені плинули таємні підсвідомі струми, під впливом яких навіть пальці моїх рук — і ті діяли, як у моїх батьків.

З другого боку, зчеплення суперечливих чинників — це закон життя, засада запліднення і — як виявиться далі — причина багатьох нещасть. Зазвичай ми ненавидимо того, хто до нас подібний; наші власні вади, побачені збоку, дратують нас. Та стократ лютіше той, хто вже вийшов з віку, коли з вадами не криються, і хто, скажімо, у хвилі найпалкішої пристрасти робить крижане обличчя, ненавидить ті самі вади, якщо їх виявляє хтось інший, молодший, наївніший чи дурніший! Деякі вражливі люди не зносять сліз інших, хоча самим їм збирається на плач. Надто велика схожість породжує чвари в родинах — попри взаємне прив’язання, — і часто чвари тим дужчі, чим прив’язання глибше. Може, в мені, та й у багатьох інших, друга людина, якою я став, це всього лишень іпостась першої — екзальтованої і вражливої, коли йдеться про себе, і мудрого ментора для інших. Може, так само було і з моїми батьками: до себе одне ставлення, до мене — інше. Що ж до бабусі та матері, то було цілком ясно, що їхня суворість стосовно мене була навмисна і навіть дорого їм коштувала. А втім, може, і в батька холодність була тільки зовнішньою оболонкою його чулости? Може, людина взагалі дволика; один лик — її внутрішнє життя, другий — суспільні стосунки, суть яких передавав відгук про мого батька, як здавалося мені колись, і фальшивий, і банальний: «Під крижаним холодом він приховує незвичайну чулість; головна його риса — острах виглядати сентиментальною квашею». Чи не крив, власне, його спокій безнастанних і таємних бур? Спокій, готовий вибухнути в разі потреби сентенціями та рефлексіями, а також іронією щодо хворобливих виявів чулости? І хіба цим батьковим спокоєм не озброювався тепер і я щодо всіх, а надто, за певних обставин, стосовно Альбертини?

Гадаю, того я справді мав зважитися на розлуку з нею і податися до Венеції. Те, що втримало мене знову, пов’язувалося з Нормандією; не тому, що Альбертина виявила охоту вирушити до цього краю, овіяного моєми ревнощами (на щастя, її плани ніколи не зачіпали найболючіших моїх спогадів), а тому, що коли я відгукувався про нього: «Він навіває мені спомин про оту приятельку вашої тітки, яка мешкала в Інфревілі», — Альбертина гнівно відповіла, щаслива, — як кожний, хто свариться і хто намагається знайти якнайбільше аргументів, — що може довести мою помилку та свою правду: «Але ж моя тітка не мала в Інфревілі знайомих, і я ніколи туди не їздила». Вона вже забула про спечену одного вечора баєчку про дратівливу даму, до якої вона конечне мусить їхати на чаювання, хоча б довелося роздружитися зі мною або померти. Я не завдавав їй цієї брехні. Але вона прикро мене вразила. І я знову відклав розрив. Аби бути коханою, не треба бути щирою чи навіть спритно вибріхуватися. Я називаю таку любов обопільним мордуванням. Того вечора я не вважав за негоже розмовляти з Альбертиною так, як моя бабуся, істота вельми досконала, розмовляла колись зі мною; ані збирався заявляти Альбертині, що поїду з нею до Вердюренів, гострим тоном батька, який оголошував про свої постанови так, що це викликало у нас хвилювання, непропорційне самій постанові. У такий спосіб батько легко міг указувати нам на безглуздя побиватися через таку, моляв, дрібницю, хоча засмутив нас усе-таки він. Як непохитна бабусина мудрість, так і свавільні батькові норови виявилися в мене на додачу до моєї вражливої натури, якій вони так довго були чужі і яку в дитинстві так намучили, що я навчився дуже точно визначати больові точки, щоб дошкульніше бити: нема ліпшого навідника, ніж колишній злодій або перекинчик із супротивного табору. В родині брехунів брат, який ніби ненароком прийшов відвідати брата і, прощаючись на порозі, недбало про щось запитує, а відповіді не дуже й слухає, зраджує тим самим, що це й було метою його приходу; братові добре знайома ця неуважна міна, ці слова, кинуті ніби між іншим ув останню секунду, бо він і сам не раз до них удавався. Атож, це не вигадка: є особливі патологічні родини, споріднені психіки, братерські стосунки, сперті на цю мовчазну мову, завдяки якій родичі розуміють одне одного без слів. Хто може нас більше нервувати, ніж нервова людина? Та зрештою причина мого поводження в таких випадках була чи загальніша й глибша. Бо в ті короткі, але неминучі хвилини, коли ми ненавидимо кохану істоту, — а як не кохану, то ці хвилини іноді розтягуються на все життя, — людина не хоче здаватися доброю, аби не будити співчуття; навпаки, їй хочеться здаватися геть-то лихою і заразом щасливцем над щасливцями, щоб її щастя було по-справжньому завидне і ранило душу принагідного чи постійного ворога. Перед скількома людьми я спотворював свій образ лише для того, аби їм мої «успіхи» видавалися неморальними і ще дужче їх лютили! А годилося б обрати чи не противну путь; засвідчувати без усякого гонору свої добрі почуття, а не ховати їх якнайглибше. І це було б дуже легко, якби ми мали хист нікого не ненавидіти, а тільки любити. Адже це так гарно: говорити лише те, що може ощасливити, розчулити інших, здобути їхню любов!

Певна річ, я шкодував, що так грубіяню Альбертині. Я сказав собі: «Якби я не кохав її, вона була б мені вдячніша, бо я б на неї не злував; хоча ні, вийшло б одне на одне: я не був для неї такий щедрий». Тож на своє виправдання можна б сказати їй, що я кохаю її. Але освідчення в цьому коханні, мало того, що не було б для Альбертини якоюсь новиною, — воно, певне, розвело б нас іще більше, ніж мої брутальність і крутня, адже вони, власне, правили за єдиний доказ кохання. Бути брутальним і підступним із тією, кого кохаєш, це ж так натурально! Якщо наша зичливість до інших не заважає нам бути з ними лагідними і поступливими, то це пояснюється тим, що наша зичливість удавана. До інших нам байдуже, а байдужість не «будить у нас звіра».

Насувалася ніч. Скоро Альбертина піде спати, і в нас лишалося небагато часу, щоб помиритися й перейти до поцілунків. Але ніхто з нас двох не брав на себе ініціативи.

Відчуваючи, що вона дихає лихим духом, я скористався з цього і згадав про Естер Леві. «Блок сказав мені (безсоромна брехня!), що ви добре знайомі з його кузиною Естер». — «Я б її навіть не впізнала», — неуважно зронила Альбертина. «Я бачив її фото», — сердито додав я. Мовлячи ці слова, я не дивився на Альбертину і не бачив її виразу, який був би єдиною відповіддю, бо вона промовчала.

Те, чого я почував коло Альбертини в такі хвилі, вже нічим не нагадувало миродайного материного поцілунку в Комбре, навпаки, то була туга тих вечорів, коли мати ледве буркала мені «добраніч» або навіть не заходила до мого покою, чи гніваючись на мене, чи то затримана гістьми. Ця туга — ні, не транспозиція її в любов, а сама ця туга, яка періодично знаходила притулок у коханні і яка входила в гру сама, потому як настав поділ, розщеплення почуттів, тепер поширювалася на них усіх, знов неподільна, як у дитинстві. Ніби всі мої почуття — потерпаючи, що не здужають утримати Альбертину при моєму ліжку рівночасно як коханку, як сестру, як дочку, а також як матір із її щоденним «добраніч», що в ньому я знов відчував дитинну потребу, — почали гуртуватися, зливатися у передчасний вечір мого життя; воно заповідалося бути коротким, як зимовий день! Але з поверненням туги дитинства, зважаючи на зміну особи, її призвідниці, відмінність почуттів, урешті перетворення мого характеру, було б уже неподобством вимагати втихомирення від Альбертини, як колись від матері. Я розучився казати: «Мені сумно». З розпукою в душі я вдовольнявся тим, що правив про байдужі речі, які аж ніяк не наближали мене до щасливої розв’язки. Я тупцював на місці, вичавлюючи якісь банальності. І в своєму себелюбстві інтелектуала, — ладного величати того, хто нам відкрив якусь дрібну правду про наше кохання, відкрив, може, так само випадково, як, бува, ворожка на картах Таро вгадає якийсь банальний факт із нашого життя, я був схильний поставити Франсуазу над Бергсоном та Ельстіром, бо вона застерегла мене в Бальбеку: «Ви ще наплачетесь від цієї дівчини».

Кожна хвилина наближала відхід, і нарешті вона давала добраніч. Але того вечора її поцілунок, у якому її не було і який до мене не дійшов, так мене розтривожив, що я — тим часом серце мені так і тьохкало — проводжав її поглядом до дверей і думав: «Якщо я хочу знайти привід, щоб гукнути її, затримати, помиритися з нею, то треба поквапитись, вона вже за кілька кроків від дверей, за два кроки, за крок, натискає клямку; відчиняє, запізно, двері зачинилися!» А може, все-таки ще не запізно. Як колись у Комбре, коли мати вийшла, не розраявши мене поцілунком, мені хотілося бігти Альбертині навперейми, я відчував, що не зазнаю спокою, поки не побачу її знов, що це нове побачення стане чимось величезним, чого досі не було, і що як я не здолаю сам позбутися цієї туги, то в мене, либонь, заведеться ганебна звичка жебрати про це в Альбертини. І не раз іще після того я зіскакував з ліжка, коли вона була вже в себе, блукав по коридору у сподіванні, що вона вийде й покличе мене, я завмирав під дверима, побоюючись, що не почую її тоненького погуку, я повертався до свого покою перевірити, чи не забула Альбертина, на моє щастя, якоїсь хустки, торбинки, чого-небудь: я міг би тоді, начебто боючись, що їй воно буде потрібне, мати привід піти до неї. Нічого, нічогісінько. Я вертався чатувати під дверми, але крізь щілину не соталося світло. Альбертина гасила лампу, лягала, а я стояв стовпом, сподіваючись не знати чого, що так і не приходило; відтак, постоявши, замерзлий, чалапав назад, щоб залізти під ковдру і потім плакати цілу ніч.

Іноді, в такі вечори, щоб зірвати в Альбертини поцілунок, я хитрував. Знаючи, як швидко вона засинає, тільки-но приляже (вона теж це знала, бо інстинктивно, перш ніж простягтися, скидала черевички — мій презент, — і перстеник, який клала біля себе, як робила це в своїй кімнаті перед сном), знаючи, який глибокий її сон і яке ліниве пробудження, я ніби йшов по щось і вкладав її на моїй постелі. Коли я повертався, вона вже спала; я мав перед собою іншу жінку, якою ставала Альбертина, лежачи лицем до мене. Проте вона швидко мінялася, щойно тільки я лягав біля неї і бачив її в профіль. Я міг покласти свою руку на її руку, на плече, на щоку, Альбертина спала. Міг узяти її за голову, перехилити її, пригорнути до своїх губів, обвити її руками мою шию; вона все спала, як іде й далі годинник, як живе в будьякій позі звірятко, як рухається стелюх, як випускає вусики повій, чіпляючись за що-небудь. Від кожного дотику змінювався лише її віддих, ніби вона була інструмент, на якому я граю, перебираючи струни. Ревнощі мої вщухали: я відчував, що Альбертина стала істотою, яка дихає, і нічим іншим. Про це свідчив її рівний віддих, становлячи собою чисто фізіологічну функцію, зовсім легкий, не наділений густиною ані слова, ані мовчанки; цей подих, далекий від усього злого, вириваючись радше з порожньої тростини, ніж із людської істоти, був справді райський, був для мене ніби чистий спів янголів. У такі хвилини я відчував Альбертину як істоту визволену від усього, не тільки матеріяльно, а й морально. А проте, — казав я собі нараз, — у цьому подиху мусить буяти багато імен, нашептаних її пам’яттю.

Іноді до цієї музики навіть людський голос долучався. Альбертина вимовляла якісь слова. Як мені хотілося схопити їхній сенс! Траплялося, з її губів зривалось ім’я особи, про яку ми говорили і до якої я ревнував, але воно не завдавало мені болю, бо спогад, викликаний цим ім’ям, здавався лише відлунням нашої розмови. Аж це одного вечора, ще напівсонна, з приплющеними очима, Альбертина лагідно сказала, звертаючись до мене: «Андре!» Я не зрадив свого хвилювання. «Ти мариш, я не Андре», — озвавсь я зі сміхом. Вона усміхнулась і собі: «Та ні, я хотіла тебе спитати, що тобі казала Андре». — «А я трохи не подумав, що ти часом отак лежала біля неї». — «Де там, зроду-віку», — відповіла вона. Але перш ніж це сказати, на мить затулила обличчя долонями. Отже, її мовчанка була тільки заслоною: її позірна ніжність крила в собі тисячі спогадів, які б розшарпали мене на клапті; життя її було повне фактів, жартівливий виклад яких присмачує веселими плітками щоденні наші розмови про інших осіб, байдужих нам. Але допоки якась істота сидить цвяшком у нашому серці, все це видається нам таким цінним висвітленням її життя, що за пізнання цього попідземного світу ми б радо віддали своє. Тоді Альбертинин сон здавався мені чудовним і магічним світом, звідки іноді з глибин напівпрозорої стихії зринає відгадка незбагненної таємниці. Проте зазвичай, коли Альбертина спала, до неї ніби поверталася невинність. Поза, якої я їй надавав, але яку її сон живо привласнював, звична, дихала довірою до мене. Личко її втрачало всяку хитрість і вульгарність; вона простягала до мене руку, спиралася на мою, було таке враження, ніби між нами панує цілковита гармонія, непорушне прихилля. Сон, зрештою, не відлучав її від мене, а залишав у ній почуття нашої обопільної ніжности; радше він знищував усе інше; я цілував її, казав, що піду трошки пройдуся; вона розхиляла очі, мовила здивовано — і справді, була вже ніч: «Куди ж ти так пізно, коханий?» — називала мене на ім’я й одразу засинала знов. Її сон був лише мовби затиранням усієї решти її життя, глухою мовчанкою, звідки від часу до часу вихоплювалися щирі й ніжні слова. Зібрані докупи, ці слова витворили б уже цільну розмову, потаємну щирість чистого кохання. Цей тихомирний сон радував мене, як радує матір солодкий сон дитини. І Альбертина, власне, спала як дитятко. Пробудження її теж видавалося таким природним і дихало такою ніжністю — ще перше, ніж Альбертина встигала помітити, де вона, — що я іноді запитував себе з ляком, чи спала вона коли-небудь до мене сама і, розплющуючись, не шукала очима когось під боком. Але її дитинні чари переважали. І знов-таки, мов та матір, я радів, що вона прокидається завше така веселенька. По хвилі вона опритомнювала, здобувалася на якісь чарівні й безладні слова, існий щебет. Ніби в порядку відшкодування, її шия, звичайно малопомітна, а тепер майже прекрасна, виступала на перший план, з якого були зійшли склеплені сном очі: оті її очі, мої постійні співрозмовники, до яких я не міг більше звертатися потому як змикалися повіки. Як заплющені очі надають обличчю невинної й поважної вроди, усуваючи все те, що передають красномовні погляди, так само у словах — значних, але уриваних мовчанкою, — якими Альбертина озивалася під час прокиду, жила чиста краса, не скаламучувана, як у розмові, заяложеними зворотами, загальниками, словами-паразитами. Коли я важився будити Альбертину, я міг це робити безбоязко, я знав, що її пробудження не пов’язувалося б із свіжопроведеним нами вечором, що воно встало б зі сну, як із ночі встає ранок. Розплющуючи очі й усміхаючись, вона підставляла мені губи, і ще перше, ніж моя любка озивалася словом, я встигав скуштувати їхню заспокійливу свіжість, зрідні свіжості, якою дихає удосвіта ще тихий сад.

Назавтра по тому вечорі, коли Альбертина сказала, що, може, поїде, а потім, що не поїде до Вердюренів, я прокинувся раненько; ще в напівсні радісне почуття підказало мені, що випав — у розповні зими — весняний день. Надворі популярні мелодії майстерно виписані для розмаїтих інструментів, від ріжка склеювача порцеляни та дудки перебивника стільців аж до сопілки козяра, який цього погідного дня скидався на якогось сицилійського пастиря, — легко інструментували ранок в «увертюру на святковий день». Слух, цей розкішний орган чуття, дарує нам товариство вулиці, викреслюючи в уяві всі її лінії, вимальовуючи всі її рухливі форми, показуючи нам їхній колір. Залізні штори пекаря, молочаря, які ще вчора опускалися над усіма видами жіноцького щастя, підносилися тепер, наче легкі блоки корабля, який оце зараз відпливе і, краючи прозоре море, полине по мріях молодих працівниць. Цей грюкіт піднятих жалюзі, може, був би в іншій дільниці єдиною моєю розвагою. Але в цій мене тішило сто інших відлясків, і мені шкода було заспати і бодай один проґавити. Ось він, чар старих аристократичних кварталів — вони ще й народні! Як давніше всілякі ремесла кублилися біля соборів неподалік їхніх порталів (деякі з чих останніх зберегли навіть їхні назви, наприклад портал Руанського собору зветься «Книгарським», бо книгарі виставляють коло нього, під голим небом, свій крам), так і тут усі ремесла — але ремесла мандровані, — тяглися перед шляхетним палацом Ґермантів, іноді наводячи на думку про старосвітську церковну Францію. Бо їхній поклик, звернений до сусідніх домочків, не мав у собі, за рідкими винятками, нічого від співанки. Він різнився від неї так, як різняться між собою ледве забарвлені модуляціями речитативи «Бориса Годунова» чи «Пелеаса»[22]; але, з другого боку, нагадував псальмування священика під час відправи, псальмування, якого ці вуличні сцени є тільки простацьким, ятковим, а все ж напівлітурґійним відповідником. Такої гострої втіхи від них до переїзду до мене Альбертини я ще ніколи не зазнавав; тепер вони здавалися мені радісним гаслом її пробудження; втягуючи мене в вуличне життя, вони краще давали мені відчути заспокійливу присутність дорогої істоти, яку я завжди мав до своїх послуг. Деякі вигукувані присмаки, осоружні мені, любила Альбертина; ось чому Франсуаза посилала по них лакейчука, мабуть, трохи невдоволеного тим, що йому доводиться товктися серед плебсу. Ті крики, дуже виразні в тихій дільниці (де вони вже не лунали Франсуазі сумним мотивом, а мені були відрадні), доходили до моїх вух кожен зі своєю особливою модуляцією; речитативи, скандовані простолюддям так, як вони вимовлялися б у дуже популярній музиці «Бориса», де початкова інтонація ледь порушується тим, що нота наповзає на ноту, — музика юрми чи радше мова, ніж музика. Вигуки: «Беріть літорини, два су літорина!» — змушували людей кидатися до фунтиків, у яких продавалися ці огидні маленькі молюски, якими я, коли б не Альбертина, бридився б не менше, зрештою, ніж слимаками, виставленими теж на продаж. Перекупник викликав на думку ліричну декламацію Мусоргського, але не тільки це. Бо, оголосивши майже речитативом: «Слимаки, свіжі, липкі!» — перекупник поринав у тихий смуток Метерлінка, покладений на музику Дебюссі в одному з тих патетичних своїх фіналів, де автор «Пелеаса» наближається до Рамо: «Якщо я упаду, невже це ти стаєш моїм звитяжцем![23]» — і додавав зі співливою журою: «Шість су тузінь!»

Мені завше було невтямки, чому такі конкретні слова «шепчуться» таким невідповідним тоном, загадковим, мов таємниця, гнітюча для всіх у стародавньому палаці, куди Мелісанда не змогла внести радощів, і глибоким, як думка старого Аркеля, який намагається убгати в найпростіші слова всю мудрість і всю долю. Ті самі ноти, на яких підноситься з дедалі більшою лагідністю голос старого короля Алемонда або Ґоло: «Не знати, що тут діється. Це якась чудасія. Мабуть, тут не буває випадкових подій» — або: «Не треба боятися, це таке саме таємниче створіннячко, як і всі» — давали змогу торгівцеві слимаками повторювати в нескінченній кантилені: «Шість су тузінь!» Але цей метафізичний лемент не встигав завмерти на межі безкоиеччя: його уривала весела дудка. Цим разом не йшлося про їстівне, лібрето звучало так: «Стрижу пси, валашу коти, обтинаю вуха-хвости!»

Зрозуміло, фантазія, дотепність кожного перекупника чи перекупки часто варіювали тексти усіх тих мелодій, які я слухав у ліжку. Одначе ритуальний обрив на півслові, та ще як слово повторювалося двічі, будив незмінно спогад про старі церкви. Поганяючи ослицю, запряжену у візок, тандитник зупинявся біля кожного дому і, тримаючи в руці батіг, псальмував: «Вбрання, купую вбрання, вбра..а..ння…я!» — з паузою між двома останніми голосівками слова «вбрання»; наче тягнув: «Per omnia saecula saeculo…rum»[24] або: «Requiescat in pa…се»[25], хоча у вічність своїх убрань він не вірив запевне, як не пропонував їх замість савану на останній спочинок. І так само, оскільки від цієї ранньої години мотиви починали перехрещуватися, зеленярка, штовхаючи візочок, заводила свою літанію на григоріянське поспів’я:

хоча напевне зеленого поняття не мала про антифонарій та про сім тонів, з яких чотири символізують науку квадривіум[26], а три — тривіум.

Добуваючи з фуярки чи з козиці мелодії Півдня, світло якого перегукувалося з ясною сьогоднішньою годиною, чолов’яга у блузі та баскійському береті, тримаючи в руці биковця, приставав під будинком. То був козяр із двома псами і гнав він стадо кіз. Прибувши здалеку, він з’являвся у нашій дільниці пізненько; і жінки тислися з гладишками по молоко, від якого здоровшали їхні малята. А з піренейськими мелодіями доброчинного козопаса вже перегукувався дзвіночок гостривника, який кричав: «Ножі, ножиці, бричі!» З ним не міг конкурувати гостривник пилок; позбавлений інструменту, він удовольнявся тим, що заводив: «Пилки! Пилки! Кому погострити пилку?!» — тоді як біляр, куди веселіший на вдачу, перераховуючи казани, горнці, все, що він білив, наспівував:

А малі італійченята, обносячи мальовані начервоно бляшані пудла, де були позначені виграшні й програшні номери, крутячи торохтьолом, пропонували: «Панії, панусі, забава — забава для пань!»

Франсуаза принесла «Фіґаро». Досить було побіжного погляду, щоб переконатися: мій матеріял ще й досі не пішов. Франсуаза сказала, що Альбертина цікавилася, чи можна їй зайти; вона просила на всяк випадок переказати, що не поїде до Вердюренів, а натомість збирається за моєю порадою майнути на ранок у Трокадеро (тепер це назвали б гучніше «гала-полудником»). Перед тим їй хотілося б проїхатися на конях із Андре. Коли я дізнався, що Альбертина зреклася свого — мабуть, таки грішного — наміру відвідати пані Вердюрен, я заявив зі сміхом: «Може приходити!» — і подумав: хай їде хоч куди — про мене. Я знав, що надвечір, коли посутеніє, я стану, безперечно, іншою людиною: журитимусь, підозріло стежитиму за найдрібнішим Альбертининим кроком — не те що о цій ранній порі, коли надворі так гарно і всі кози, як мовиться, в золоті. Ба, мою безжурність супроводжувало ясне усвідомлення її причини: супроводжувало, але розвіювало. «Франсуаза запевнила мене, що ви не спите, і я вам не заважатиму», — сказала Альбертина, входячи. Найбільше вона боялася, невчасно відчинивши вікно, напустити мені в хату холоду, а ще — увійти, коли я дрімаю. «Маю надію, що я не прийшла не в пору, — додала вона. — Я боялася, щоб ви мені не сказали:

І розсміялася отим своїм особливим сміхом, що так мене хвилював. Я відповів, підхопивши жарт:

Але з обави, як би вона його коли не порушила, поквапився додати: «Хоча я був би лихий, якби ви мене розбудили». — «Знаю, знаю, не бійтеся», — сказала Альбертина. Щоб пом’якшити свої слова, я додав, не перестаючи розігрувати сцену з «Естер» (тимчасом як невгавучі вуличні крики пробивалися крізь нашу балачку):

(а про себе подумав: «Авжеж, при ній я часто нудьгую».) І згадавши, що відповіла мені Альбертина напередодні, з яким перебільшеним запалом дякувала вона за те, що я відмовив її від візити до Вердюренів, я сказав (аби вона і далі слухалась мене в усьому): «Альбертино! Ви звіряєтесь не на мене, хто вас кохає, а на тих, хто вас не кохає». (Ніби не цілком природна річ — стерегтися тих, хто нас кохає, єдиних, хто зацікавлений у тім, щоб нас ошукати з метою щось вивідати, чомусь запобігти!) І на додачу ще й збрехав: «Власне, ви не вірите, що я вас кохаю; ось що кумедно! І так воно і є, я вас не божествлю». Тепер дійшов ряд брехати вже їй: вона зауважила, що діймає віри лише мені, а потім щиро запевнила, що знає про моє кохання до неї. Але ці слова не виключали переконання, що вона не вважає мене за брехунця та шпигуна. Здавалося, вона прощає мені, немовби вбачала в цьому прикрий наслідок великого кохання або ніби й сама почувалася тут не безгрішною».

«Благаю вас, ясочко, жадних вибриків, як минулого разу! Подумайте, Альбертино: лихо приключки шукає!» Звичайно, я не зичив їй зла. Але яке б це було щастя, якби їй прибандюрилося з усіма кіньми заїхати куди їй заманеться, хоч до дідька в зуби, і ніколи більше не вертатися додому! Як би це все спростило: хай вона живе собі десь щасливо, не хочу знати й де! «О, я знаю: ви б не пережили мене й два дні, ви б укоротили собі віку».

Отак-то ми перекидалися брехливими словами. Та коли ми хочемо сказати правду глибшу, ніж тоді, коли ми щирі, то іноді обираємо інший шлях.

«Вам не докучає весь цей вуличний гармидер? — спитала вона. — Я його обожнюю. Але у вас такий чуйний сон!» Навпаки, часами я спав дуже твердим сном (я вже відзначав це, але випадок, який скоро станеться, спонукає мене нагадати про цю обставину), а надто як засинав уже над ранок. Оскільки такий сон, пересічно, покріплює десь учетверо дужче, він здається заснулому десь учетверо довшим, тоді як насправді він учетверо коротший. Ця чудова помилка (множення на шістнадцять) прикрашає пробудження і вносить у життя справжнє оновлення, подібне до тих великих змін ритму, завдяки яким у музиці вісімка в анданте триває так само довго, як половинка у prestissimo[27] — змін незнаних у стані, коли людина чуває. Життя наяву майже завжди те саме — звідси розчарування, знайоме мандрівцеві. Щоправда, здається, ніби сонні привиддя зіткані з найгрубшого життєвого матеріялу, але ця матерія у них перероблена, подрібнена, розтягнута так, що жодна чинна в яві часова межа не заважає їй сягнути запаморочливих високостей, де її вже не впізнати. У такі щасливі для мене поранки, коли губка сну стирала з мого мозку знаки щоденного порання, накреслені в ньому, як на чорній дошці, мені треба було пробудити до життя мою пам’ять; зусиллям волі можна заново навчитися того, що амнезія сну чи якогось пароксизму занурила в забуття і що відроджується поступово, в міру того як очі розплющуються чи попускає параліч. За кілька хвилин я проживав стільки годин, що, погукавши Франсуазу і бажаючи говорити з нею мовою, відповідною до дійсносте й пори дня, я мусив увімкнути всі внутрішні гальма, щоб не сказати: «То що, Франсуазо, вже п’ята, а я вас не бачив від пообіддя вчорашнього дня». Відтак, приборкуючи свої сонні марення, наперекір їм і самому собі, я бовкнув безсоромно, хоча щосили намагався заціпити собі рота, щось зовсім протилежне: «Франсуазо! Уже десята!» Я говорив не десята ранку, а просто десята, щоб ця невірогідна десята була вимовлена щонайприроднішим тоном. Одначе вимовити ці слова замість тих, що на умі мотаються у пробудженого зі сну, вимагало від мене такої надсади, з якою хтось, скочивши на ходу з потяга і біжучи кілька хвилин уздовж колії, силкується не впасти. Він жене якийсь час, бо середовище, що він покинув, було середовищем, розігнаним великою швидкістю на відміну від нерухомого ґрунту, з яким його стопи насилу освоюються.