У пошуках утраченого часу. Полонянка

Принагідні факти підперли мій домисел. Так одного разу, коли я був сам, я спіткав недалеко від Пассі Жізель; ми заговорили про всяку-всячину. У розмові, радий, що можу про це ознаймити, я сказав, що часто бачуся з Альбертиною. Жізель спитала, де б її можна знайти, бо вона, Жізель, якраз має щось їй сказати. «А що саме?» — «Ет, це пов’язане з її колежанками». — «Якими колежанками? Певно, я міг би дати вам адресу — з умовою, що ви не вбачатимете в цьому перешкоди для зустрічі». — «Ох, це все давні колежанки, не здумаю, як їх і звати», — відповіла Жізель туманно, ухиляючись від подальшої балачки. Вона попрощалася, думаючи, що малася на осторозі й не викликала жодних підозр. Але брехня така невибаглива, так мало їй треба, щоб вийти наяв! Якщо йшлося про таких давніх колежанок, що вона забула, як їх звати, то чому Жізель якраз намірялася побалакати про них із Альбертиною? Цей прислівник, зрідні улюбленому слівцеві пані Коттар «всамчас», можна віднести до чогось особливого, актуального, а то й пильного, дотичного до певних осіб. Зрештою вже сам її спосіб роззявляти рота, ніби позіхи напали, з неуважним виглядом, коли вона проказувала (ледь поткнувшись назад, буцімто з цими словами давала задній хід): «Ох, я їх не знаю, не здумаю навіть, як їх звати!» — все це не меншою мірою надавало обличчю Жізелі, у поєднанні з її голосом, виразу лукавства, ніж оте «якраз», супроводжуване прямо протилежним виразом, жвавим і дуже промовистим — щирости. Я не допитувався в Жізелі. Навіщо? Звісно, вона брехала в іншому дусі, ніж Альбертина. І, звісно, Альбертинина брехня боліла мені дужче. Але щось їх і ріднило: сам факт неправди, яка одразу аж очі коле. Брехнею не відбрешешся. Відомо, що вбивця уявляє собі, ніби все так передбачив, що його не злапають; а проте майже всі душогуби опиняються за ґратами. Брехуни ж, навпаки, уміють брехеньку скласти, і найбільше брешуть кохані жінки. Де вона ходила, що робила — не вгадаєш, усе шито-крито. Але скоро вона озветься, мовлячи про щось інше, пов’язане з тим, із чим брехуха криється, брехня миттю випливає на поверхню, і ревнощі наші посилюються, бо хоч пальці, як мовиться, знати, а до правди не докопатися. В Альбертини брехня вилазила, як читач уже встиг переконатися, у всіляких дрібницях, а надто в тому, що, коли вона вдавалася до словоблудства, розповідь її хибувала або на загальники, прогалини, неправдоподібність, або, навпаки, на надмір дрібних фактів, що мали її управдоподібнити. Правдоподібність, хоч як би пнувся брехун, не зовсім таки правда. Тільки-но, слухаючи якусь правдиву оповіданку, ми уловимо натомість лишень правдоподібне — може, правдоподібніше за саму правду, аж надто правдоподібне, — бодай трохи музичне вухо чує, що це щось не те, щось наче кульгавий вірш чи якесь слово, прочитане вголос замість іншого. Вухо це чує, а серце, якщо воно кохає, відчуває. То чому б тоді, коли міняється все наше життя, бо ми не знаємо напевне, чи жінка проходила вулицею де Беррі чи вулицею Вашингтона, чому б нам не подумати, що тих кілька метрів різниці й сама жінка зійдуть до одної стомільйонної (тобто до нуля), якщо тільки нам не вистачить олії в голові, хоч би як це було важко, кілька років не бачитися з цією жінкою, і що те, що уявлялося велетнем Ґуллівером, зробиться ліліпуткою, якої не розгледіти в жоден мікроскоп — принаймні, в мікроскоп серця, бо мікроскоп байдужої пам’яти потужніший і надійніший.

Хоч би що там було, якщо існувала точка дотику (сам факт брехні) між брехнею Альбертини і брехнею Жізелі, то Жізель усе-таки брехала не таким самим робом, як Альбертина чи там Андре, але їхні можливі брехні (засвідчуючи водночас неабияке розмаїття) передбачали ідеальне зчеплення; відзначалися непробивною солідарністю певних торгових домів — наприклад, книгарень чи видавництв, — де бідолашному авторові, попри строкатість їхнього штату, зроду не довідатися, обмахорюють його чи ні. Редактор денника чи тижневика бреше з найщирішим виглядом, тим урочистішим, що йому доводиться не раз приховувати, що у своїй гендлярській практиці він робить точнісінько те саме, що таврував ув інших редакторів газет чи директорів театрів, ув інших видавців, підносячи проти них штандар Щирости. Якщо він заявить (подібно до лідера політичної партії чи кого завгодно), що брехати — підлота, то його зазвичай тягне брехати ще більше за інших, брехати, не зрікаючись урочистої маски, не скидаючи авґустійшої тіари щирости. Спільник цього поборника «голоправди» бреше інакше, наївніше. Він ошукує автора, як ошукує дружину, з водевільними жартами. Секретар редакції, муж ґречний і свійський, бреше безбожно, як будівничий, який обіцяє, що ваш дім буде готовий у термін; а коли термін уже позаду, з’ясовується, що не закладено ще й підмурків. Головний редактор, янгольська душа, лавірує між цими трьома, і, сліпма, спонукуваний братерським сумлінням і чуйною солідарністю, подає їм цінну допомогу нелукавим словом. Між цими чотирма особами точиться вічна гризня, і тільки поява автора кладе їй край. Попри особисті чвари, кожен із них пам’ятає про святий жовнірський обов’язок — виручати від лихої напасти загрожений «підрозділ». Сам цього не усвідомлюючи, я довго виступав у ролі автора в цій «маленькій дівчачій банді». Якщо Жізель, мовлячи своє «якраз», думала про якусь Альбертинину колежанку, готову їхати з нею в подорож, тоді як Альбертина під тим чи тим приводом мене покине, і якщо вона хотіла попередити Альбертину, що вже пора чи така пора близько, то ця ж таки Жізель дала б себе пошаткувати на капусту, а таємниці мені не виказала б; отже, розпитувати її була б марна річ.

Не тільки такі зустрічі, як зустріч із Жізеллю, посилювали мої сумніви. Наприклад, мені подобалося Альбертинине малярство. Ця зворушлива розвага полонянки так мене розчулила, що я її віншував. «Ні, все це мазанина, адже я не брала жодного уроку малювання». — «Хіба одного вечора, у Бальбеку, ви мені не казали, що лишились на урок малювання». Я нагадав їй той день і додав, що одразу збагнув: о такій порі уроків малювання не беруть. Альбертина спаленіла. «Ваша правда, — сказала вона, — я не брала уроків малювання, і взагалі спершу багато вам брехала, визнаю. Але тепер уже не брешу». Мені страх кортіло довідатися, про що це вона так часто брехала мені попервах. Але я знав наперед, що Альбертинині признання були б новою брехнею. Тож я просто поцілував її. Я тільки попрохав її признатися в якійсь одній брехні. Вона відповіла: «О, наприклад, що морське повітря мені шкодить». Я перестав наполягати: головою муру не проб’єш.

Усяка кохана істота, а іноді й усяка істота, для нас ніби Янус, який повертається до нас привабливим ликом, коли ця істота нас покидає, або прикрим, коли вона повсякчас до наших послуг. Щодо Альбертини, то довге спілкування з нею чимось гнітило, але в інакший спосіб, ніж я можу тут висловити. Жахливо, коли життя іншої людини прив’язане до твого, наче бомба, якої не спекатися, не вчинивши водночас злочину. Та принаймні як порівняння я міг би навести пори припливів та відпливів, почуття небезпеки, тривоги, побоювання, що хтось перегодом повірить у речі фальшиві й заразом правдоподібні, а отже, незбагненні, почуття, яких спізнаєш, живучи біля шаленця. Приміром, мені було шкода пана де Шарлюса, що він живе з Морелем (на згадку про полуденну сцену на лівий бік моїх грудей налягав камінь); було щось між ними чи не було, одне певне: пан де Шарлюс напочатку не знав, що Морель шаленець. Врода Морелева, його нікчемність, його пиха мали б увіритися баронові; воскресивши в його уяві ще ті журні дні, коли Морель, не наводячи доказів, винуватив пана де Шарлюса в тому, що йому сумно, ганив за його недовіру, вдаючись до фальшивих, але надзвичайно тонких виправдань, погрожував наважитися на розпачливі кроки, насправді продиктовані рідкісною рахубністю і щонайкорисливішими міркуваннями. Все це тільки порівняння. Альбертина навісноголовою не була.

Щоб кайдани видалися Альбертині легшими, найліпше було б переконати її, що я розірву їх сам. А все ж я не міг оголосити їй про свій лукавий замір нині — після повернення із Трокадеро вона була як шовкова; єдине, на що я міг здобутися, замість засмучувати погрозою розриву, це не прохопитися їй про мрії мого вдячного серця про довічне спільне життя. Дивлячись на неї, я ледве стримувався, щоб не вилити їй душу, і, мабуть, вона це помітила. На жаль, жадоба такої сповіди не заразлива. Випадок зі старою манірною дамою, бароном де Шарлюсом, який, бачучи так довго в своїй уяві, гарного молодика, вірить, що й сам став гарним молодиком, вірить тим палкіше, чим очевидніша й смішніша його стареча дамська манірність, — випадок досить частий. Закоханий, на свою голову, не усвідомлює, що поки він бачить перед собою гарне обличчя, його власна твар постає перед зором коханки не тільки не вродливішою, а ще й, навпаки, спотвореною насолодою від споглядання вроди. Любов’ю, зрештою, не вичерпуються всі грані цього випадку; ми не бачимо свого тіла, яке бачать інші, і воднораз «ловимо жар-птицю» своєї ідеї, щось таке, що невидиме для інших, але очевидне для нас. Художник іноді висвітлює її, ту ідею, у своєму творі. Ось чому шанувальники твору розчаровуються за ближчого знайомства з автором, чиє обличчя не променіє відповідною внутрішньою красою.

Оскільки від моєї мрії про Венецію зосталося лиш те, що якось пов’язувалося з Альбертиною і тепер могло чимось скрасити її перебування в моєму домі, я заговорив із нею про сукню від Фортюні, мовляв, цими днями треба буде піти її замовити. Воднораз я думав над тим, чим би ще її врадувати і розважити. Мені хотілося б зробити їй сюрприз і подарувати, якби пощастило розшукати, старовинні французькі вироби зі срібла. Кажу, «якби пощастило», бо коли в нас з’явився намір завести яхту, намір нереальний, на думку Альбертини, — та й мені так здавалося щоразу, як Альбертина уявлялася доброчесною, а життя з нею геть руїнницьким, що унеможливлювало шлюб, — ми вже зверталися в цій справі, хоча моїй пасії не вірилося, що я куплю щось зі срібла, за порадою до Ельстіра…

Цього ж таки дня я дізнався про смерть, яка завдала мені великого жалю, смерть Берґотга. Читач знає, що хворів він довго. Звичайно, не тією хворобою, яку він мав спочатку і яка була натуральна. Природа, здається, насилає на людей досить короткі хвороби. Проте медицина опанувала мистецтво їх продовжувати. Ліки, ремісія, яку вони приносять, погане самопочуття, викликане перервою в їхньому заживанні, створюють фальшиву хворобу, яку звичка пацієнта, зрештою, утверджує, стилізує: так діти, вилікувані від коклюшу, довго ще бухикають. Потім ліки діють щораз менше, їхні дози збільшують, і вони зовсім перестають допомагати, а через довге нездужання навіть шкодять. Природа не передбачає їхньої тривалої дії. Це велике диво, що медицина, майже нарівні з природою, може змусити хворого лежати в постелі й під загрозою смерти заживати ліків. Штучно прищеплена, хвороба пускає коріння, стає хворобою вторинною, але справжньою, з тією єдиною ріжницею, що натуральні недуги минають, а хвороби, створені медициною, ніколи, бо вона не знає секрету зцілення.

Уже кілька років Берґотт не виходив із дому. Зрештою він ніколи не любив світу, точніше, любив його лишень якусь часину, аби виказати до нього, як і до всього іншого, погорду; а гордувати він звик по-своєму — не тому що світ йому неприступний, а тому що світ уже здобутий. Жив він так скромно, що ніхто не здогадувався, який він тяжко багатий; і якби це випливло наяв, його помилково обізвали б скнарою, хоч насправді не було щедрішої за нього людини. Особливо він був щедрий із жінками, точніше сказати — з дівчатками, які соромилися стільки діставати за такі дрібниці. Він виправдувався перед собою тим, що йому найкраще пишеться в атмосфері закоханосте. Закоханість — це надто сильно сказано; насолода, ледь поколюючи тіло, допомагає письменникові творити, бо перекреслює інші втіхи, наприклад світські, приємні для всіх. І навіть якщо закоханість приносить розчарування, вона бодай розворушує — уже самими своїми наслідками — поверхню душі, без якої душі загрожує застій. Бажання для письменника корисне; по-перше, воно віддаляє його від інших людей і від пристосування до них, а по-друге — повертає трохи справносте інтелектуальній машині, яка з літами починає ржавіти. Людина не стає щасливою, але вона аналізує причини, які перешкоджають її щастю і які залишилися б для неї невидимі без цих різких проривів, які вона завдячує розчаруванню. Марення нездійсненні, ми це знаємо; якби не бажання, ми їх, мабуть, не снували б, а снувати їх треба хоча б на те, аби бачити їхню руїну й аби ця руїна була нам за науку. Тож Берґотт сказав собі так: «Я витрачаюся на дівчаток більше, ніж багатирі-мультимільйонери, але взяті від них утіхи чи розчарування дають мені змогу написати книжку, за яку я дістаю гроші». З економічного погляду це міркування безглузде, але Берґоттові, звісно, подобалося обертати золото в пестощі, а пестощі в золото. Ми бачили в момент смерти моєї бабусі, що втомлена старість любить спочив. Тим часом товариство живе тільки розмовою. Вона ідіотична, але має владу «нейтралізувати» жінок, які стають лише питанням і відповіддю. Поза «світом» жінки знову робляться тим, що діє так заспокійливо на змученого старця: предметом споглядання.

У кожному разі, тепер усе це вже не мало значення. Я згадав, що Берґотт не виходив більше з дому, а коли вставав на годину з ліжка, то був затушкований шалями, пледами, всім тим, чим окриваються, виходячи на мороз чи сідаючи до вагона. Він виправдувався перед нечисленними друзями, яких пускав до себе, і, показуючи шотландки й накидки, казав весело: «Що ви хочете, мій голубе, Анаксаґор[42] мовив: «Життя — це подорож». Отак він помалу й холонув, ніби мала планета, провісницький образ останніх днів великої — Землі, коли з неї поступово зникне тепло, а з ним і життя. Тоді закінчиться змертвихвстання, бо хоч як би далеко сягало сяйво людських діянь у прийдешніх поколіннях, усе-таки треба, аби були люди! Якщо деякі породи тварин ще опиратимуться лютому холодові, коли людей уже не буде, то Берґоттова слава (припустимо, вона доживе до тої пори) нараз ізгасне навік. Останні звірята його не читатимуть, бо навряд щоб, на взір апостолів, на Зелені Свята, вони зуміли зрозуміти язики різних народів, не опанувавши їх.

За кілька місяців перед смертю на Берґотта нападали нічниці, найгірше ж було те, що вві сні його мучили кошмари, одбиваючи охоту по пробудженні намагатися заснути знов. Довгий час він любив сни, навіть снища, бо завдяки їм, завдяки їхьому контрастові з реальністю яви, у нас виникає, після пробудження, виразне відчуття, що ми спали. Але нічні Берготтові змори були інші. Раніше, говорячи про змори, він розумів під цим щось прикре, що діялося в його мозку. Тепер воно приходило до нього ніби зовні; він чув чиюсь руку, озброєну мокрою ганчіркою; з допомогою тієї ганчірки, проводячи нею по його обличчю, зла жінка силкувалася його збудити; а ще він чув нестерпний свербіж у паху і лють оскаженілого візника (Берґотт, бач, шепнув уві сні, що його погано везуть), який кидався на нього, гризучи йому пальці, пиляючи їх зубами. Нарешті, щойно морок його сну достатньо згусне, природа влаштовувала йому щось подібне до «репетиції без костюмів», репетиції апоплексичного удару, який мав його повалити. Берґотт у’їжджав повозом у браму нового Сваннового дому і збирався висісти. Страшенна запаморока приковувала його до сидіння, воротар намагався йому підсобити, але він сидів, неспроможен ані звестися, ані випростати ноги. Він пробував учепитися в кам’яний стовп перед собою, але не знаходив у ньому достатнього опертя, аби встати.

Він надумав порадитися з лікарями; пишаючись тим, що їх викликав Берґотт, вони знайшли причину нездужання в його працьовитості (вже двадцять років він не брався за холодну воду), у перевтомі. Вони порадили йому не читати макабричних романів (він не читав нічогісінько), більше бути на сонці, «необхідному для здоров’я» (останні кілька років, завдяки сидінню вдома, він почував себе краще), більше їсти (від чого сам він худнув, зате вигодовував свої сонні кошмари). Коли один лікар, великий охотник робити все навсупір і дражній, лишався із Берґоттом віч-на-віч, Берготг, щоб його не образити, видавав за власні погляди поради інших лікарів; лікар-суперека, думаючи, ніби Берготт хоче, щоб він прописав щось на його смак, зараз же забороняв йому ці ліки, а що іноді обґрунтовував свій рішенець на ходу, то посутні Берґоттові заперечення змушували його в одній і тій самій фразі суперечити самому собі; але на підставі нових доказів лікар підтверджував свою заборону. Тоді Берґотт повертався до одного з попередніх лікарів, людини з потугами на дотепність, надто у присутності майстра пера. Якщо Берґотт обачно ввертав: «Але ж, коли не помиляюсь, пан доктор казав — звісно, ще раніше, — що це може викликати запалення нирок і мозку…» — лікар хитро посміхався, підносив палець догори й виголошував: «Я не казав: ні, а казав не надуживати. Зрозуміло, всякі ліки, якщо їх передозувати, стають обосічним мечем». У нашому організмі є спасенний інстинкт, він те саме, що для серця моральний обов’язок, і жадній санкції доктора медицини чи богословства його не скасувати. Ми знаємо, що холодні купелі нам шкодять, а ми їх любимо; і ми завжди знайдемо лікаря, який їх припише, хоч кориснішими від цього вони не стануть. Від кожного лікаря Берґотт узяв те, що з обачности забороняв собі багато років. Через кілька тижнів давні напади повернулися, нові загострилися. Змордований невпинними муками, які подвоїло безсоння, уриване короткими кошмарами, Берґотт відмовився від лікарів і надміру захопився всілякими наркотиками, довірливо читаючи прикладені до них інструкції. У тих інструкціях говорилося про потребу сну, але й застерігалося, що всяке снодійне (окрім препарату в слоїку, загорнутому в ту інструкцію, який у жодному разі не загрожує отруєнням) токсичне і не лікує, а вбиває. Берґотт випробував усі ці засоби. Деякі з них не з тої групи, яка нам звична, наприклад, похідні амілу й етилу. Новий препарат, геть відмінного складу, ми поглинаємо в солодкому сподіванні чогось незнаного. Серце калатає, як перед першим побаченням. До якого незвіданого світу снів і марень запровадить нас новий поводир? Зараз він у нас, він скеровує нашу думку. Як, яким робом ми заснемо? А вже як заснемо, то якими чудернацькими стежками, на які недосліджені верхи, в які провалля поведе нас усесилий владар? Яку нову комбінацію вражень пізнаємо ми в цій подорожі? І куди вона приведе? До нуди? До раювання? Чи до смерти?

Смерть Берґоттова сталася другого дня потому, як він довірився одному з таких усемогущих друзів (друзів? недругів?). А вмер він ось як. Досить легкий напад уремії спричинився до того, що йому приписано спочин. Та оскільки якийсь там критик написав, що в Вермееровій «Видові Дельфта» (позиченому гаазьким музеєм на голландську виставку), в картині, яку Берґотт божествив і, як йому здавалося, добре знав, кавалок жовтої стіни (Берґотт її не пам’ятав) вималюваний так гарно, що навіть у цьому окремо взятому фрагменті можна вбачати шедевр хінської штуки, самодостатній у своїй красі, то Берґотт, під’ївши картоплі, вийшов із дому й рушив на виставку. Уже на перших приступках сходів відчув, як голова пішла йому обертом. Минаючи кілька полотен, він спізнав враження черствости й безплідности такого вимізкуваного мистецтва, не вартого найелементарнішого протягу чи там сонця в якомусь венеційському палаці чи в скромненькій літнівці на морському березі. Нарешті він опинився перед Вермеером; він пам’ятав його яскравішим, оригінальнішим від усього того, що знав, але нині, завдяки критичній статті, вперше зауважив дрібні людські постаті, витримані у блакитних тонах, рожевий пісок і, нарешті, чудову фактуру кавалка жовтої стіни. Запаморока посилилась; Берґотт уп’явся очима в урочу стіну, як дитина в жовтого метелика, якого збирається накрити долонею. «Ось як треба мені писати, — сказав він сам собі. — Мої останні книжки засухі, на них треба накласти кілька шарів фарби й домогтися самоцінности кожного речення на кшталт жовтої стіни». Одначе він усвідомлював, що ця запаморока не жарт. На одній шальці небесних терезів йому уявилося власне життя, а на другій — стіна, прегарно мальована нажовто. Берґотт відчував, що необачно віддав перше за друге. «Мені зовсім неохота, — сказав він собі, — фігурувати у зв’язку з цією виставкою в вечірній рубриці випадків». Він повторював подумки: «Кавалок жовтої стіни з дашком, кавалок жовтої стіни». Аж це звалився на округлу канапу; впав і враз перестав думати про те, що його життя загрожене, і, відзискуючи оптимізм, сказав собі: «Це просто нестравність, недоварена картопля, та й годі». Тут стався новий удар: Берґотт скотився на землю, збіглися відвідувачі, а з ними й хранителі. Він був мертвий. Мертвий увесь? Хто може це сказати? Спіритичні досліди, як і догмати релігійні, не можуть довести, що душа не вмирає. Можна сказати одне: усе в нашому житті діється так, ніби ми вступали в нього з тягарем зобов’язань, узятих нами на себе в попередньому житті; в умовах нашого буття на цьому світі немає ніякого глузду вважати себе зобов’язаним робити добро, бути делікатним, навіть ґречним, нема ніякого глузду митцеві-безвірникові вважати себе зобов’язаним переробляти двадцять разів один твір, успіх якого мало обходитиме його тіло, точене червою, — як отой фрагмент жовтої стіни, який намалював із таким кунштом і рафінованістю невідомий маляр, досить приблизно охрещений іменем Вермеер. Усі ці зобов’язання, не санкціоновані в нинішньому житті, немовби належать до іншого світу, спертого на доброту, на сумління, на жертовність, до світу, зовсім не схожого на цей, до світу, який ми покидаємо, аби спершу народитися на цій землі, а вже потім, може, повернутися туди, і знову жити за незнаними законами, яким ми підкорялися, бо носили їх у собі, не відаючи, хто в нас накреслив ці закони, до яких нас наближає всяка глибока духовна праця і які невидимі лише — та й то питання! — дурням. Отож, думка, що Берґотт помер не ввесь, не побавлена вірогідности.

Його поховано, але цілу скорботну ніч ув осяяних вітринах книжки його, розкладені по три вряд, чували, як янголи з розгорнутими крилами, і здавалися символом воскресіння того, кого вже не було.

Я вже казав, що дізнався цього дня про Берґоттів скін. І був здивований неточністю газет, які подавали одну й ту саму нотатку, де значилося, що помер він учора. А тим часом учора Альбертина зустрічала Берґотта (вона розповіла мені про це того самого вечора), через що навіть трохи припізнилася, бо він з нею забалакався. Безперечно, то була остання його розмова. Альбертина чула про Берґотта від мене. Я не бачився з Берґоттом уже давно, а їй хотілося з ним познайомитися, і через рік я написав до старого метра листа, прохаючи дозволу привести її до нього. Він дав згоду, хоча, гадаю, йому було досадно, що я вирішив до нього навідатися лише, аби зробити приємність комусь іншому, засвідчуючи тим самим власну свою байдужість. Такі випадки часті; іноді той, у кого ми просимо аудієнції не задля втіхи зайвий раз побалакати з ним, а задля третьої особи, відмовляє так уперто, що наша протеже починає думати: чи не хвалимося ми зв’язками, яких немає? Найчастіше геній або славна краля мальована милостиво дають дозвіл, але, принижені у своїх гордощах, уражені у своїй приязні, до нас уже не примиляються, дмуться на нас, мало нами не гордують. Чимало води збігло, перш ніж до мене дійшло, що я даремно закидав газетам неточність, бо того дня Альбертина у вічі не бачила Берґотга; але я ні на хвильку нічого не запідозрив — так натурально вона мені про все оповідала. Уже геть-то пізніше я відкрив для себе її блискуче мистецтво брехати в живі очі. Те, про що вона розповідала, те, в чому признавалася, виглядало святою правдою, як те, що ми бачимо на власні очі, про що дізнаємося з перших рук. Білі плями свого життя вона з найщирішою міною замальовувала підставними життєвими випадками, і я навіть не здогадувався, що вони вигадані, — усвідомлення цього з’явилося набагато пізніше. Усі ми знаємо про існування єдиного Всесвіту, але в кожного з нас ще й свій особливий Усесвіт. Мої органи чуття, якби я в потрібний момент був поза домом, можливо, засвідчили б, що ніяка дама з Альбертиною не прогулювалася. Тим часом я довідався про це не на підставі свідчень органів чуття, а з допомогою одного з логічних ланцюгів, де слова тих, кому ми довіряємо, є надійними ланками. Для здобуття свідчень органів чуття я мусив би бути на вулиці, а я сидів удома. Але можна собі уявити, що мої припущення щодо Альбертини сумнівні. Тоді виходило б, що Альбертина збрехала. Але чи було б це таке вже певне? Свідчення чуття — це теж розумова робота, коли очевидність виростає з переконання. Ми не раз помічали, як Франсуазі вчувається не те слово, яке хтось вимовив, а те, яке вона вважала за правдиве, чого було досить, аби вона пропускала повз вуха поправки, що їх пропонувала правильніша вимова. Наш метрдотель був улаштований так само. Пан де Шарлюс носив у цю добу — він часто міняв моду — дуже ясні панталони, легковпізнавані серед тисячі інших. Отож наш метрдотель, думаючи, що «пісуар» (слово на означення того, що дук Ґермантський, на превелику досаду пана де Рамбюто[43], узивав «павільйон Рамбюто») вимовляється «пісар», ні разу на своїм віку не чув ні від кого слова «пісуар», хоча його частенько при ньому вживали. Але помилка ще впергіша за віру і не перевіряє того, в чому переконана. Метрдотель знай товк: «Мабуть, барон де Шарлюс прихворів — стільки пропадати в «пісарі». Сказано, старий дівчур! Недарма він ходить у таких панталонах! Уранці наша пані послала мене до Нейї. Минаю я пісар, ото що на Бургундській, — глядь! аж туди заходить барон де Шарлюс. Повертаюся з Нейї, а минула вже добра година врем’я, і що ж? уп’ять бачу його жовті панталони, в тому самому пісарі, на тому самому місці, посередині, там, де він стає завжди, щоб не впадати в око». Для мене одна з сестрениць дукині Ґермантської — символ вроди, шляхетности, юности. Аж це чую, швейцар у ресторані, куди я іноді заглядаю, мовить при її появі: «Подивись-но на цю стару каргу, що за мармиза! їй, щонайменше, вісімдесят». Щодо віку, то навряд щоб він сам у це вірив. Але посильні, які стояли біля нього і скалили зуби щоразу, як вона проходила повз готель, аби навідати недалеко звідси двох чарівних бабусь, паній де Фезенсак і де Бальруа, бачили на обличчі цієї юної кралі вісімдесят років, якими — чи то жартома, чи то наповажне — ущедрив швейцар «стару каргу». Вони кувікали б зо сміху, якби хтось їм сказав, що вона куди вродливіша за одну з готельних касирок, зжерту екземою, кумедно тлусту, а проте, в їхніх очах, рідкісну гарнулю. Може, тільки любовне яріння могло б переконати їх, що вони помиляються, якби під час проходу цієї старої карги в них заграла жага і якби посильним закортіло в обійми до юної богині. Але з невідомих причин, очевидно, соціального змісту, їхні органи чуття дрімали.

А тепер припустімо інше: Альбертина, викручуючись, назвала мені як час прогулянки з дамою якраз ту годину, коли я вийшов із дому і проходив, непомічений нею, вулицею їхньої «зустрічі». Святий морок огорнув би тоді мою свідомість — я почав би сумніватися, чи й справді бачив її саму, навіть особливо не замислюючись, силою якої мани для ока я міг не помітити тієї дами; і, зрештою, мене б не дуже здивувало, що я помилився, бо хід небесних світил пізнати легше, ніж реальні людські вчинки, надто вчинки тих, кого ми кохаємо, бо вони захищені від наших підозр байками, призначеними правити їм за щит. Скільки років вони можуть тримати нашу апатичну любов у переконанні, що кохана жінка має за кордоном сестру, брата, братову, тимчасом як їх і на світі ніколи не було! Якби не потреба задля стрункости викладу обмежуватися дріб’язковою мотивацією, скільки можна було б навести поважніших мотивів, спроможних розвінчати облудну хисткість початкових сторінок цього тому, де я з ліжка наслухаю пробудження світу в ту чи іншу погоду! Атож, я мусив себе обмежувати й брехати — насправді щоранку пробуджується не один Усесвіт, а мільйони Всесвітів, майже стільки, скільки є людських зіниць та умів.

Та вернімося до Альбертини: я не знав жінки, обдарованішої щедріше за неї щасливим таланом до натхненної, пишної, як живе життя, брехні; поминаючи її приятельку, теж одну з моїх «дівчат-квіток», рожеву, як Альбертина, але з правильним западистим профілем, спроможним навіяти яскраве видиво кетягів рожевих квітів, їхньої назви я не пригадую, але в них такі самі довгасті і кручені заріжки. Як вигадниця ся дівчина заломлювала Альбертину, бо не вплітала до своїх казочок зубовного скреготу і гризьких натяків, таких частих у моєї подружки. Я вже казав не раз, що Альбертина була чарівлива, коли вигадувала якусь історію, де, як той казав, голки не підсунеш, бо тоді ти бачив перед собою, хай вигадану, але напрочуд живу картину, намальовану єдино словами. Саме так я сприймав її казочки.

Говорячи трохи вище про ілюзію святої правди, породжувану тим, що вона розповідала, я додав: «і тим, у чому зізнавалася». І ось що мене до цього спонукало. Часом дивний збіг обставин будив у мене ревниві підозри: у минулому і, на жаль, у майбутньому я виявляв біля неї іншу особу. Аби показати свою обізнаність, я називав ім’я, і Альбертина відгукувалася: «Так, я її спіткала, десь тиждень тому, за кілька кроків від дому. З гречносте привіталася і трохи з нею пройшлась. Але між нами ніколи нічого не було. І не може бути». Тим часом Альбертина не здибала тієї особи з тієї простої причини, що тієї особи вже десять місяців не було в Парижі. Але моя приятелька вважала, що як заперечувати геть усе, то вийде не так правдоподібно. Звідси ця коротка міфічна зустріч, про яку розповідалося так безхитро, що я бачив, як дама зупиняється, здоровкається з Альбертиною і супроводжує її кілька кроків. Альбертину надихав єдино ефект правдоподібносте, про бажання збудити в мені ревнощі не могло бути й мови. Бо Альбертина, можливо, без жодних корисливих цілей, любила спонукати до галантности. Та що на сторінках цієї книги було (і ще буде) багато нагод показати, як ревнощі подвоюють силу кохання, то я розглядав ці речі з погляду коханця. Але якщо цей коханець має бодай трохи самолюбства, то він, хоч би йому довелося умерти з горя після розлуки, не відповість галантністю на підозрювану зраду; він піде на розрив або, не пориваючи з аманткою, напустить на себе холоду. Викликавши підозру, коханка завдавала йому пекучої гризоти собі на чистий збиток. Навпаки, якби доречним слівцем, ніжним милуванням вона розвіяла болісні підозри, тоді коханець, звичайно, не зазнав би такого розпачливого припливу кохання, спричиненого ревнощами, — переставши раптом страждати, щасливий, розчулений, відпружений, як після бурі, коли дощ відшумів і твоє вухо хіба чує, як під великими каштанами зрідка зриваються з листя краплі, вже блискучі на сонці, він тепер не знатиме, як і дякувати тій, що його зцілила. Альбертина відала, що я люблю віддячуватися їй за добре ставлення, тимто, мабуть, і вигадувала на своє виправдання дуже природні зізнання — не менш природні, як її розповіді, яким я вірив. Однією з них була розповідь про зустріч із Берготтом уже тоді, як він не жив. Досі я тільки знав (бо Франсуаза негайно мені про все доповіла), як Альбертина плела мені сухого дуба в Бальбеку (тут я намагався про це не думати, хоч як мені боліло): «Еге ж їй не хотілося приходити, і вона попросила: «Чи не могли б ви сказати паничеві, що не застали мене, що я кудись пішла?» Можна було б і не вносити це в вуха, але віддані нам слуги, такі як Франсуаза, знаходять утіху в тім, щоб ранити наше самолюбство.

По обіді я сказав Альбертині, що хочу скористатися з того, що я вже на ногах, і одвідати приятелів: маркізу де Вільпарізіс, дукиню Ґермантську, Камбремерів, не знаю кого ще, — тих, кого застану вдома. Я замовчав єдино імена тих, до кого збирався піти насправді: панства Вердюренів. Я спитав, чи не піде вона зі мною. Вона відповіла, що в неї немає сукні. «Та й зачіска в мене нікудишня! Гадаєте, я можу й далі так зачісуватися?» І, прощаючись, вона рвучким рухом, відстовбурчуючи лопатки, подала мені руку, як подавала колись тільки на бальбецькому пляжі й ніде інде. Цей забутий рух, струснувши Альбертиною, обернув її тіло на тіло давньої Альбертини, яка мене заледве знала. Він повернув Альбертині, церемонній під личиною розкутости, її первісну новинечу, загадковість, ба навіть її колишнє обрамлення. Я побачив море позаду цієї дівчини, яка ніколи так не віталася зі мною і не прощалася, відколи ми востаннє були на морі. «Тітка вважає, що ця зачіска мене старить», — додала вона з похмурою міною. «Аби ж то тітка мала рацію! — подумав я. — Єдиний клопіт пані Бонтан — щоб Альбертина виглядала дитиною і тим самим молодила її саму; а також — щоб вона їй нічого не коштувала аж до того дня, коли, вийшовши за мене, вона почне приносити їй доходи». А мені, навпаки, хотілося, щоб Альбертина виглядала не так молодо, не так ловко, щоб менше голів оберталося за нею на вулиці. Бо старість дуеньї менше заспокоює ревнивого коханця, ніж постаріле личко коханої. Я лише потерпав, щоб зачіска, яку я просив її носити, не здалася Альбертині ще одною принукою. І це нове відчуття родинного життя, навіть здаля від Альбертини, ще й досі вузлом в’язало мене до неї.

Я ознаймив Альбертині (не вельми охочій, як вона сама сказала, їхати зі мною до Ґермантів чи до Камбремерів), що ще вагаюся, куди їхати; після чого подався до Вердюренів. Думка про концерт у них нагадала мені пообідню сцену («затягана роструха, роструха») — сцену розчарованої, а чи ревнивої любови, але незгірш скотитячої — слово чести! — ніж та, яку може влаштувати закоханий, якщо можна так сказати, в самицю орангутанг. Нараз у ту мить, коли я збирався погукати фіакр, я почув схлипування, які намагався притлумити якийсь чоловік, сидячи на кам’яній тумбі. Я наблизився; чоловік, який схопив голову в руки, виглядав молодиком; з-під плаща щось біліло, і я з подивом переконався, що він у білому фраку і при білій краватці. Почувши мою ходу, він відкрив своє заплакане обличчя, але, впізнавши мене, одразу відвернувся. То був Морель. Він зрозумів, що я його впізнав, і, ковтаючи сльози, сказав, що пристав на хвилинку, бо йому зле. «Я сьогодні брутально зневажив ту, кого щиро кохав, — сказав він. — Це підло, бо вона мене обожнює». — «Може, з часом вона забуде», — відповів я, несамохіть зраджуючи, що був свідком пообідньої сцени. Але Морелеві, ошалілому від горя, таке не спало навіть на думку. «Вона, може, й забуде. Але я — ніколи! Мені соромно, я сам собі огидний. Але слово не горобець, вилетить — не піймаєш. Коли мене хто розгнівить, я сам себе не тямлю. А мені це страх як вадить, я тоді суцільний клубок нервів». Бо Морель, як усі неврастеніки, тремтів за своє здоров’я. Якщо вдень я бачив любовне осатаніння роз’юшеного звіра, то до вечора за кілька годин збігли віки, і нове почуття, почуття сорому, жалю, гризоти свідчило, що пройдено великий етап в еволюції тварини, покликаної перетворитися колись на людську істоту. Та, не зважаючи ні на що, мені все чулося: «затягана роструха, роструха», і я побоювався, як би він знову не впав у стан дикости. Зрештою, мені було зовсім неясно, що між ними зайшло — річ тим природніша, що сам пан де Шарлюс ні сном ні духом не знав, що кілька днів тому, а надто того дня, ще перед ганебним епізодом, не пов’язаним безпосередньо зі станом скрипаля, у Мореля розгулялася неврастенія. Справді, за попередній місяць він домігся певного поступу, а все ж набагато меншого, ніж йому хотілось, у зведенні Жюп’єнової сестрениці, з якою на правах нареченого міг ходити де завгодно. Та коли він зайшов трохи задалеко у спробах ґвалту, а надто коли почав схиляти наречену подружитися з іншими дівчатами й постачати його ними, то наразився на опір, і це його розлютило. Чи то була вона така вже незайманиця, чи то, навпаки, віддалася йому, його пал умить прохолов. Він постановив собі порвати з нею; але, знаючи, що барон, хай і збоченець, але моральніший від нього, він боявся, як би той після розриву не викинув його за двері. Отож уже два тижні він обминав дівчину десятою вулицею, поклавши дати панові де Шарлюсу і Жюп’єнові удвох їсти кашу, якщо вони її заварили (він ужив сильнішого дієслова), а самому, не заявляючи про розрив, «герсонути» в невідомому напрямку. Любов привела його до вельми сумного кінця, хоча Морелеве ставлення до Жюп’єнової сестрениці нібито відповідало до найдрібніших цят його теорії, викладеної баронові за обідом у Сен-Марі-Вбраному, тож виходило, що практика і теорія вельми різнилися між собою і що почуття менш ниці, ніж передбачені ним у його теоретичних накресленнях, ушляхетнили, пом’якшили його поведінку. Єдине, в чому дійсність, навпаки, програвала задумові, то це в тім, що за планом після такої зради йому вже годі було залишатися в Парижі. Натомість тепер «герсонути» через таку дрібницю здавалося йому безглуздям. Це означало б покинути барона, який казитиметься, занапастити свою кар’єру. Морель утратить усі гроші, які він діставав від барона. Думка про те, що цього не уникнути, шарпала йому нерви, він цілі години пхинькав і, щоб забутися, заживав (з великою осторогою!) морфію. Потім раптом заронилася в його душі думка, яка, звичайно, визріла й оформилася не зразу; а саме, що ця альтернатива, вибір між розцуранням із панночкою і цілковитим розривом із паном де Шарлюсом, може, не обов’язкові. Позбутися всіх баронових грошиків — то було б надто жорстоко! Кілька день Мореля облягали чорні думки, подібні до тих, які будила в ньому Блокова поява. Потім він надумав, що Жюп’єн і його сестрениця наставили на нього пастку і повинні радіти, що так дешево відбулися. Зокрема він вважав, що панна завинила тим, що діяла незграбно, що не зуміла втримати його силою жаги. Не тільки втрата свого становища при панові де Шарлюсу видавалася Морелеві безглуздою, тепер йому було шкода й багатих обідів, якими він пригощав дівчину, відколи вони заручилися, і вартість яких міг би назвати як син льокая, що занотовує в «книзі» видатки мого вуйка. Бо «книга» в однині, для більшості смертних означаючи друкований твір, втрачає це значення для світлостів та льокаїв. Для цих останніх вона означає прибутково-видаткову книгу, а для перших — реєстр, куди вони вписують своє прізвище. (У Бальбеку, одного дня, коли принцеса Люксембурзька сказала, що не взяла з собою книги, я трохи був не запропонував їй прочитати «Ісландського рибалку» або «Тартарена з Тараскона», але потім зметикував, що вона мала на увазі не те, що їй буде нудно без книг, а те, що мені не буде на чому в неї розписатися.)

Власна поведінка здалася б Морелеві огидною ще два місяці тому, коли він палко кохав Жюп’єнову сестреницю, але ось уже два тижні він твердив собі, що саме таке поводження природне й гідне похвали. Але попри те, що в Мореля змінився погляд на наслідки свого кроку, все це невпинно посилювало в ньому стан нервозности, в якому він оце щойно пішов на розрив. І він був ладен зігнати злість, якщо не на молодій дівчині, якої, попри свій хвилинний спалах, усе-таки побоювався — останній прослідок кохання, — то бодай на бароні. Але він не хотів нічого йому казати перед обідом, бо над усе ставив свою майстерність, і того дня, коли мав грати щось важке, як сьогодні у Вердюренів, уникав (наскільки міг, а пообідня сцена й так уже вилізла йому боком) усього, що могло надавати його рухам бодай найменшої рвучкосте. Так хірург, завзятий автомобіліст, не сідає за кермо в операційний день. Ось чому, балакаючи зі мною, Морель злегка ворушив пальцями, аби впевнитися, що вони гнучкі, як завжди. Зсунуті брови свідчили, що його нервова скутість ще не минула. Щоб не посилювати її, Морель намагався розпустити на своєму обличчі зморшки — так людина не дає собі нервуватися, що не засне або що в неї вийде осічка з жінкою, зі страху, що фобія задляє час сну або час розкошів. Отож, намагаючись заспокоїтися, щоб, як завжди, цілком віддатися тому, що він мав грати у Вердюренів, а також бажаючи — поки я його ще бачитиму, — дати мені надивитися на його страждання, він визнав за найкраще благати мене, щоб я пішов. Він міг би цього й не робити, — відхід був для мене полегкістю. Я потерпав, як би Морель, збираючись за кілька хвилин піти туди, куди і я, не запропонував мені йти разом; надто виразно стояла мені упам’ятку пообідня сцена, аби не відчувати нехоти до його товариства. Цілком можливо, що Морелеві любов, потім байдужість чи навіть ненависть до Жюп’єнової сестрениці були щирі. На жаль, уже не вперше (і не востаннє) він діяв таким робом: «відкидався» від дівчини, якій присягав у вічному коханні й показував набитий револьвер, кажучи, що скорше пустить кулю в голову, ніж буде таким падлюкою, що покине її. А потім він її кидав і відчував не жаль, а якусь злість. Не вперше і, мабуть, не востаннє він так робив, не одна дівчина сохла по ньому дужче, ніж він по ній, — сохла, як Жюп’єнова сестрениця, ще й досі закохана в нього, хоч і гордувала ним, — сохла, ладна щохвилини заридати з душевної муки, бо в мозку кожної з них, мов якийсь фрагмент грецької скульптури, закарбувалося Морелеве обличчя, тверде, як мармур, і гарне пречудовою античною вродою, з його квітучим волоссям, вираз ними очима й рівним носом, посадженим незрівнянним виступом не на свою голову. Але з плином часу ці такі тверді фрагменти осувалися, зрештою, в закуток, де вони не завдають надмірного болю і звідки вже не зринають; їхня присутність перестає відчуватися; це забуття чи байдужий спогад.

Цей день подарував мені два гостинці. З одного боку, завдяки спокою, викликаному покірністю Альбертини, — нагоду, а заодно й постанову порвати з нею. А з другого — плід моїх власних роздумів, коли я ждав її за роялем, — думку, що штука, якій я прагнув би присвятити свою відвойовану вольницю, не варта особливої жертви, не є чимось поза життям, чимось чужим його марноті й порожнечі, якщо те, в чому ми вбачаємо оригінальність твору, є тільки «тромплей» і справа техніки. Либонь, це пообіддя залишило в мені ще й інші осади, може, ще глибші, але до моєї тями вони дійшли куди пізніше. Щодо перших двох викликів, які я міг зважити на долоні, то вони були нетривалі, бо того є таки вечора штука відзискала для мене вищий сенс, тимчасом як спокій, а отже й вольниця, яка давала мені змогу присвяти себе мистецтву, навпаки, покинули мене знов.

Коли моє авто, проїхавши набережжям, підкотило до Вердюренів, я звелів зупинитися. Я побачив, як на розі вулиці Бонапарта вийшов із трамвая Брішо, як він протер старою газетою черевики і нап’яв перлово-сірі рукавички. Я підійшов до нього. Його зір дедалі погіршувався, і він запасся новими окулярами — розкіш, гідна якоїсь обсерваторії, — сильними і мудрованими, на кшталт астрономічних приладів, нібито пришрубованими до його очей; він націлив на мене їхні потужні вогні і впізнав мене. Шкельця були в чудовому стані. Але за ними я побачив мізерний, блідий, конвульсійний, пригаслий, далекий погляд, вміщений під цим потужним апаратом, як у лабораторіях, надто щедро фінансованих з огляду на виконувані в них роботи, кладуть під світло найдосконалішого обладнання жалюгідну замордовану кузьку. Я подав напівсліпцеві руку, аби професор ступав твердіше. «Цього разу ми з вами здибаємося не коло великого Шербура, а коло маленького Дюнкерка». Ця його репліка здавалася мені вкрай недотепною, бо я не знав, як її розуміти; але я не посмів з’ясувати це у Брішо, не так з остраху перед його погордою, як з остраху перед його поясненнями. Я відповів, що мені цікаво було б побачити салон, де Сванн колись щовечора зустрічався з Одеттою. «Як, вам відомі всі ці давні історії?» — спитав він.

Сваннова смерть свого часу вразила мене. Сваннова смерть! У цій фразі Сванн не виступав у ролі простого генітиву. Я чую в ній відлуння смерти особливої, смерти посланої долею на службу Сваннові. Бо ми кажемо «смерть» задля простоти, але смертей майже стільки само, скільки душ. Ми не посідаємо такого органу чуття, який дозволив би нам бачити, як женуть на різних швидкостях у всіх напрямках смерті, смерті діяльні, скеровані долею до того-то й того-то. Часто це смерті, які цілковито впораються зі своїм завданням аж за два чи за три роки. Вони швидко біжать, щоб заронити в нутро Сваннові рак, потім поспішають до іншої роботи і вертають аж тоді, коли після хірургічного втручання треба заронити рак ізнов. Потім настає час, коли ми читаємо в «Ґолуа», що Сваннове здоров’я викликало побоювання, але нині стан хворого з кожним днем поліпшується. Нарешті, за кілька хвилин перед останнім зітханням, смерть, ніби та чернушечка, покликана не губити, а доглядати, замість його знищити, приходить чувати в послідню його годину і смертельним ореолом увінчує навік захололе тіло, чиє серце перестало битися. І все це розмаїття смертей, таємниця їхнього кругообігу і барва їхньої зловорожої бинди разять нас наповал, коли ми читаємо газетні рядки: «Зі щирим жалем повідомляємо, що вчора після тривалої і тяжкої хвороби пан Шарль Сванн згас у своїм паризькім домі. Цього парижанина всі цінували за розум і відданість хай нечисленним, але вірним друзям; за ним шкодуватимуть як у колах митців і письменників, де його знання і витончений смак робили його милим і бажаним гостем, так і в Жокей-клубі, чи не найдавнішим і найавторитетнішим членом якого він був. Він належав ще й до Товариства юніоністів та до Товариства аграріїв. Недавно він покинув лави Товариства на Королівській вулиці. Його духовний образ, як і його надійна репутація, не могли не будити цікавости публіки в усьому great event[44] музики й малярства, а надто на вернісажах, яких пан Сванн був постійним учасником аж до останніх літ, коли він рідко виходив із дому. Винесення тіла відбудеться там-то» — і так далі.

Якщо йдеться про когось, хто не є «чимось», брак почесного титулу ще прискорює згубну роботу смерти. Певна річ, вельможний небіжчик залишається, наприклад, дуком д’Юзесом анонімно, без ознак індивідуальности. Проте герцогська корона утримує якийсь час укупі всі складники, як в отому старанно сформованому морозиві, що так смакувало Альбертині, тоді як імення ультрасвітовців із «нових людей», як тільки вони вмирають, розкладаються і розпливаються безформною масою. Ми пам’ятаємо, що дукиня Ґермантська говорила про Картьє як про найкращого приятеля дука де ла Тремуя, як про людину вельми шановану в аристократичних колах. Для наступного покоління Картьє став чимось таким безформним, що його майже возвеличили б, сплутавши з ювеліром Картьє, з яким він сам посміявся б колись із такої помилки невігласів! Навпаки, Сванн був видатною особою, наділеною великим розумом і розумінням краси й досконалосте форм, і, хоча нічого не «створив», мав багато шансів протривати трохи більше. А проте, любий Шарлю Сванне, якого я знав, коли ще був молодесенький, а ви стояли вже одною ногою в могилі, якщо про вас знову починають говорити і якщо ви ще житимете, як на те скидається, то це тому, що той, кого ви мабуть, вважали за дурника, зробив вас героєм свого роману. Якщо, милуючись картиною Тіссо, що зображує балкон Товариства на Королівській вулиці, де ви стоїте між Ґаліфе, Едмоном де Поліньяком і Сен-Морісом, про вас так багато балакають, то це тому, що в постаті Сванна бачать якісь ваші риси.

А тепер спустімося на землю. Про свою завбачену, а проте наглу смерть сам Сванн говорив при мені у дукині Ґермантської того дня, коли вона збиралася на раут до кузини. Це була та сама смерть, яка вразила мене якоюсь особливою і карколомною химерністю того вечора, коли я проглядав газету і нараз остовпів, наткнувшись на таємничі і якісь ніби приблудні рядки повідомлення, здатні перетворити живу людину на когось, хто вже не озветься, як до нього звернутися, на ім’я, саме ім’я, нараз перенесене з реального світу в царство тиші. То вони ще й досі будили в мене бажання краще пізнати оселю, де колись мешкали Вердюрени і де Сванн, який ще тоді не був лише кількома газетними літерами, так часто обідав з Одеттою. Треба ще додати (від цього Сваннова смерть ще довго боліла мені дужче, ніж будь-яка інша, хоча ці обставини не були пов’язані з екстраординарністю його смерти), що я не зайшов до Жільберти, як обіцяв Сваннові у дукині Ґермантської; що він сам так і не відкрив мені «іншої причини», на яку натякав того вечора і ради якої зробив мене повірником у перемовах із принцом; що в мене з’явилися тисячі питань (так бульбашки дмуться на воді), які я хотів би поставити йому про всяку всячину: про Вермеера, про пана де Муші, про нього самого, про гобелен Буше, про Комбре… Питання ці були, мабуть, не дуже нагальні, якщо я відкладав їх із дня на день, але вони здавалися мені дуже важливі відтоді, як його вуста заціпила печать, унеможлививши відповідь. Про смерть інших може дати уявлення приклад нашої власної подорожі, коли, вже відмахавши сто кілометрів від Парижа, раптом згадуємо, що забули прихопити з собою дві тузіні носовичків, не віддали ключа куховарці, не попрощалися з вуйком, так і не спитали назви міста, де зберігся старовинний водограй, який треба оглянути. Всі ці недогляди облягають нас звідусіль, а коли ми, для годиться, говоримо про це своєму другові-подорожанину, то чуємо замість відповіді, що в купе вільних місць нема, або назву станції, вигукнуту провідником, і тоді ми махаємо на все рукою, мовляв, що впало з воза, те пропало, вив’язуємо свій сидір і пускаємо по руках газети й журнали.

«Ба ні, — відповів Брішо, — Сванн не тут зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, а як і тут, то хіба останнім часом, коли катастрофа частково знищила перше помешкання пані Вердюрен».

На жаль, щоб не колоти очей Брішо своїми панськими звичками, у цю мить недоречними, оскільки професор університету не поділяв їх зі мною, я надто прудко вискочив з авта, і водій не зрозумів моїх слів, кинутих скоромовкою, а отже, й не устиг від’їхати, перш ніж Брішо мене помітить. Тому шофер під’їхав до нас і поцікавився, чи заїжджати йому по мене. Я хапливо кивнув головою, подвоюючи знаки уваги до вченого, прибулого омнібусом. «А, то ви приїхали автом!» — заявив із суворою міною Брішо. — «Господи Боже, чисто випадково! Я ніколи його не беру. Завжди їжджу омнібусом або ходжу пішки. Але є тут і свій плюс: мені випадає велика честь відвезти вас увечері додому, якщо ви згодитеся сісти до цієї тачанки. Буде трохи тіснувато, але ви такі ласкаві зі мною!» Овва, роблячи професорові цю пропозицію, я нічого не втрачав, подумав я, так чи так доведеться вертатися додому через Альбертину. Її перебування в мене о цій порі, коли ніхто не міг її відвідати, дозволяло мені порядкувати своїм часом так само вільно, як і вдень, коли, сидячи за роялем, я знав, що Альбертина повернеться з Трокадеро, і коли я не нудився чеканням. Але, кінець кінцем, так само, як удень, я відчував, що маю жінку і що, повернувшись додому, не зачерпну живлющої наснаги самоти. «Охоче приймаю ваше запрошення, — відповів Брішо. — У ту добу, що ви згадуєте, наші приятелі мешкали на вулиці Монталіве, в чудовому одноповерховому палацику, з антресолями з боку саду, скромнішому, звичайно, але, як на мене, гарнішому від осторонця на Венецьких Послах». Брішо сказав мені, що сьогодні ввечері на Набережжі Конті (так вірні охрестили салон Вердюренів відтоді, як його перенесено туди) велике музичне «тра-ля-ля», організоване бароном де Шарлюсом. Він додав, що за давніх часів, про які я згадував, ядерце було інше і стиль сповідувало інший, і не лише тому що вірні були тоді молодші. Він розповів мені про Ельстірові вибрики (які він узивав «чистою кумедіянтщиною»). Одного дня, наприклад, маляр, ніби пилип із конопель, явився в останню мить, перебраний за метрдотеля з шиковного ресторану і, обносячи гостей стравами, шепнув на вухо якісь фривольності бришкливій баронесі Пютбюс, аж та спаленіла з жаху і гніву; потім, пропавши наприкінці обіду, він звелів унести до салону ванну, по вінця повну води, звідки, коли гості повставали з-за столу, він виліз голяка, лаючись найпослідущими словами. А ще професор згадав про вечері, на які всі приходили, прибрані в паперові костюми, змодельовані, повитинані й розфарбовані Ельстіром — справжні шедеври мистецтва. Брішо якось був у костюмі магната доби Карла VII, у черевиках із загнутими носаками, а іншим разом у костюмі Наполеона І, на який Ельстір начепив велику стьожку Почесного легіону з сургучевою печаткою. Коротше, Брішо, оглядаючи подумки той давній салон із великими вікнами й низькими канапами, які треба було перебивати, так їх спалювало полудневе сонце, заявив, що він йому любіший за теперішній. Звичайно, я усвідомлював, що — подібно до того, як під «церквою» кожен мислить не лише будівлю, призначену для служби Божої, а й громаду вірних, — під «салоном» Брішо розумів не лише антресолі, а й захожих туди людей, особливі втіхи, яких там шукають і образ яких був невід’ємний у його пам’яті від отих канап, де прибульці до пані Вердюрен удень чекали, поки вона закінчить свій туалет, тим часом за вікнами у білих свічках каштани, а на коминку вазони гвоздик, немовби сповнені симпатії до гостя, вираженої зичливим усміхом рожевого квітування, і собі нетерпеливо очікували появи запізнілої пані дому. Але якщо тамтой салон здавався йому кращим за нинішній, то це, може, тому, що наш розум, цей старий Протей, не годин залишатися невільником жодної форми: навіть у вищому світі він раптом виривається з-під ярма салону, поволі й на превелику силу доведеного до досконалосте, аби віддати перевагу салонові не такому блискучому — так «ретушовані» світлини Одетти (знімав Отто[45]), на яких ця чепуруха пишається у бальовій сукні принцеси, зачісана у Лантерика[46], подобалися Сваннові менше, ніж зроблена у Ніцці маленька «альбомна карточка», де в сукняній пелеринці, з розкудовченим волоссям, вилізлим з-під солом’яного брилика, прибраного братками, з чорним оксамитовим бантом, на двадцять років молодша (жінки зазвичай виглядають тим старшими, чим давніша їхня фотографія), вона справляла враження покоївки, народженої на двадцять років раніше. Можливо, професорові подобалося вихваляти переді мною те, чого я не знав, показувати, що він колись заживав неприступних для мене втіх? Зрештою, він діяв успішно — досить йому було назвати імена кількох уже померлих осіб і оточити кожне з них таємничим ореолом завдяки манері, з якою він говорив про них і про чар їхньої приязні, і я вже починав вірити, що таке могло бути; я відчував, що його розповіді про Вердюренів дуже приблизні; я дорікав собі за те, що навіть на того Сванна, якого знав, не звертав достатньої уваги, уваги некорисливої, за те, що слухав його через верх, коли він мене розважав перед появою дружини на снідання і показував гарні речі; адже тепер я знав, що Сванн належав до числа найблискучіших старосвітських співрозмовників.

Входячи до пані Вердюрен, я вгледів, як на нас пре всім своїм здоровенним тілиськом пан де Шарлюс, тягнучи несамохіть за собою чи то апаша, чи то якогось голодранця, — тепер при бароновій появі вони з невблаганністю смерти вилазили з найбезлюдніших на око закутків, і цей страшелезний товстюк ходив рад-не-рад завжди під ескортом, щоправда, ескортом на шанобливій відстані, ніби акула зі своїм невідчепним лоцманом, — такий несхожий на прибулого в перший рік до Бальбека пишного чужинця з суворою, бравурно-мужньою подобою, аж зараз, у супроводі сателіта, здався мені якимось світилом на зовсім іншій ділянці своєї орбіти і вперше побаченим уповні, або ж недужим, якого хвороба поглинула дощенту, тоді як кілька років тому вона зводилася лише до маленького і майже непомітного прищика, зовсім нібито безневинного. Хоча проведена операція повернула Брішо дещицю зору, здавалось, уже геть утраченого, я не можу ручитися, чи він угледів драбугу, прилиплого до барона. Але це не грало великої ролі, бо від часу Ла-Распельєр, попри те що барон був йому симпатичний, у присутності пана де Шарлюса вчений завше відчував якусь скутість. Безперечно, для кожного з нас життя ближнього губиться в темряві манівців, про які ми не здогадуємося. Лжа, часто шита білими нитками, незмінний елемент кожної розмови, куди гірше приховує вороже почуття, зацікавленість, відвідини, які намагаються потаїти, або інтрижку з випадковою коханкою, яку хочуть приховати від дружини, ніж добра слава, — її димова завіса така непроглядна, що про безпутність не здогадатися. Манівці можуть так і лишитися недовідомими; випадкова вечірня зустріч на молу в гавані відкриває їх, але остаточно мороку не розвіює, і треба ще, аби хтось утаємничений, якась третя особа, підказав нам святотаємне слово. Але тільки-но ми пронюхаємо про негожі новорови, то жахаємося, бо чуємо в них більше шаленства, ніж розпусти. Маркіза де Сюржі-ле-Дюк не відзначалася високою моральністю і могла дозволити своїм синам усе, що виправдувалося хоч би навіть і плюгавою корисливістю, зрозумілою всім. Але вона заборонила їм водитися з паном де Шарлюсом, коли дізналася, що за кожною візитою до нього барон, мов той годинник із репетиром, регулярно щипає їх за щоки й заохочує їх самих щипати одне одного. Вона зазнала того неспокійного відчуття фізичної таємниці, яке заронює підозру: чи сусіда, з яким вони в таких добрих стосунках, не схильний до людожерства? — і на часті баронові запитання: «Коли ж я знову побачу славних хлопців?» — відповідала (хоч і знаючи, які громи й блискавиці накликає на свою голову), що їм ніколи вгору глянути, що в них лекції, що вони лаштуються до подорожі тощо. Неосудність побільшує тягар помилок і навіть злочинів, що б там не казали. Якщо Ландрю[47] (даймо, що він справді убивав своїх жінок) чинив так із хтивости, — а вона не безоглядна, — то його ще можна б уласкавити; якщо ж у ньому промовляв нездоланний садизм, то власкавити його було б годі. Грубі жарти Брішо на початку його приязні з бароном, тепер, коли професорові важливо було не сипати банальностями, а щось зрозуміти, заступило прикре почуття, що гасило веселощі. Він заспокоював себе, наводячи Платона й Вергілія, оскільки через свою ще й духовну сліпоту не міг збагнути, що тоді кохати молодика було все одно, що нині утримувати танцівницю, а потім заручитися. Жарти Сократові свідчать про це ліпше, ніж Платонові теорії. Та й сам де Шарлюс цього не розумів, він, хто плутав свою манію з приязню (нічим на неї несхожою), а Праксителевих атлетів із послужливими боксерами. Барон не хотів бачити, що за тисячу дев’ятсот років («Побожний дворак при побожному владареві був би безвірником під монархом-безвірником», — сказав Лабрюйєр) звичаєвий гомосексуалізм Платонових молодиків, зарівно як і Вергілієвих пастухів, — зник, зате вижив і множиться єдино гомосексуалізм природжений, органічний, той, що криється перед іншими і маскується перед самим собою. І панові де Шарлюсові не годилося б допускатися помилки, відмовившись щиро зректися поганської генеалогії. Навзамін за дещицю пластичної краси стільки духовної вищости! Теокрітів пастух[48], який зітхає за молодиком, стане згодом такий самий брутальний і тупий, як інший пастух, чия флейта виграє для Амариліс. Бо перший із них не хворий, він тільки дитя свого часу. Лише гомосексуалізм, що вперто стоїть на своєму попри перепони, гомосексуалізм сором’язливий, шельмований — єдино правдивий, і тільки йому може бути зрідні у цієї особистості тонка душевна організація. Ми тремтимо, виявляючи взаємозв’язок фізичного й духовного, думаючи, що невелике зміщення чисто фізичного уподобання, легенька сказа певного чуття призводить до того, що Всесвіт поетів і музик, замкнений для дука Ґермантського, відкривається для пана де Шарлюса. Нас не дивує смак пана де Шарлюса в опорядженні квартири, те, що він, мов жінка, любується в цяцьках, але ця його окрема, хай і вузька, щілина для Бетховена і для Веронезе! Здорова людина звичайно лякається, коли божевілець, автор чудової поеми, присягається їй, що його посадили в жовтий дім помилково, внаслідок нашепту злої жони, і благає поклопотатися за нього перед директором закладу, а потім, побідкавшись із приводу тісноти, завершує так: «Уявіть собі, той, хто балакав оце зі мною на подвір’ї і кого мені доводиться терпіти, думає, що він Ісус Христос. Саме вже це показує, з якими шаленцями мене тут замкнули; який з нього в біса Ісус Христос, коли Ісус Христос — це я!» Ще хвилину тому ми були вже готові звернути увагу психіатра на помилку. Після цих останніх слів, навіть пам’ятаючи про чудову поему, над якою працює цей самий чоловік, ми даємо задки, як дали задки від пана де Шарлюса сини маркіза де Сюржі, — не тому що той якось їх кривдив, а тому що надто часто їх запрошував, аби щипати за щоки. Треба поспівчувати поетові без жадного провідника на кшталт Верґілія, що йому доводиться самотужки перти колами Пекла, крізь смолу й сірку, кидатись у зливу небесного вогню, аби виловити з нього кількох содомлян. Перо його не ощасливлює; в житті він майже постує, як збіглий розстрига, готовий щонайретельніше пильнувати целібату, щоб зняття сутани не можна було приписати чомусь іншому, ніж утраті віри. Але в цих письменників не завжди так виходить. Який лікар-психіатр не мав, унаслідок спілкування із шаленцями, нападу божевілля? І він просто щасливий, коли може довести, що то не якась давня чи прихована психічна хвороба стала вирішальною в нього при виборі фаху. Предмет психіатричних студій часто впливає на самого студента. Але ще раніше, до вибору цього предмета, який таємничий нахил, який чарівний жах спрямовував його, власне, до нього?

Пан де Шарлюс удавав, ніби не бачить плюгавого типа, який наступав йому на п’яти. (Коли барон пускався по бульварах або входив до почекальні вокзалу Сен-Лазар, ці причепи налічувалися десятками і в надії виканючити п’ятифранковик не відступали від нього ні на крок.) Боячись, як би лобуряка не одважився до нього озватися, барон побожно опускав почорнені вії, які через контраст із напудрованими щоками уподібнювали його до ельгреківського великого інквізитора. Але цей «панотець» наганяв страху і скидався на відлученого від церкви; компроміси, до яких він удавався, необхідність потурати своїм уподобанням і тримати їх у таємниці — все це позначилося на його обличчі тим, що йому хотілося приховати; плюгаве життя як наслідок морального зледащіння. Без огляду на причину такого зледащіння воно легко вгадується, бо швидко матеріялізується і розливається по виду, надто по щоках і під очима, так само наочно, як хвора печінка жовтить їх кольором вохри або хвороба шкіри багрить ці місця огидними червоними плямами. Нині воно розлазилося не лише по щоках чи радше згортках підмальованого обличчя, а й по цицькастих грудях, по округлих клубах цього підтоптаного і залитого салом тіла, виставляючи напоказ ту розлиту, як олію, нецноту, яку барон де Шарлюс колись так старанно заганяв у найпотаємніший внутрішній схрон. Зараз вона переливалася в його сокорінні.

«А, Брішо, як вам гуляється вночі з гарним молодиком? — з цими словами барон підійшов до нас, тоді як розчарований пройдисвіт дав драла. — Певне, чудово? Ось я скажу вашим учням у Сорбонні, який ви хитродум. Зрештою товариство молоді вам на користь, пане професоре, ви свіжий, мов ружа. А ви, мій соколику, як вам ведеться? — звернувся він до мене, перестаючи жартувати. — Ви не частий гість «Набережжі Конті», красо моя. А ми побачимо сьогодні вашу кузину? О, вона така файна! І була б іще файніша, якби старанніше плекала в собі рідкісний та ще й природжений хист, — добре вдягатися». Мушу сказати, що пан де Шарлюс «посідав» якраз те, що робило його цілковитою протилежністю мені, моїм антиподом: хистом примічати й розрізняти деталі не лише туалету, а й «тла». Щодо суконь і капелюшків, то злі язики та куці філософи скажуть, що в чоловіка, чутливого до чоловічих принад, цей нахил урівноважується природженим смаком до жіночого одягу, вивченням і знанням жіночої моди. І справді, так буває: якщо мужва поглинає всю фізичну жагу, всі глибокі почуття отакого де Шарлюса, то друга стать винагороджується зацікавленнями, що належать до сфери «платонічного» смаку (визначення дуже невдале) або просто до смаку та його найвибагливіших і найрафінованіших тонкощів. Під цим оглядом пан де Шарлюс заслужив на прізвисько «Кравчиня», прикладене до нього пізніше. Але його смак, його спостережливість поширювалися на багато речей. Я вже був описував, як я заїхав до нього після вечері в дукині Ґермантської і як зауважив шедеври в його оселі лише коли він почав мені їх показувати. Він бачив одразу те, на що ніхто не звертав уваги, — як у творах мистецтва, так і в стравах (схоплюючи також усі проміжні терени між малярством і гастрономією). Я завжди шкодував, що пан де Шарлюс волів обмежувати свої художні здібності розмальовуванням віяла, подарованого швагерці (ми бачили, як дукиня Ґермантська тримала в руці й розгорнула не так на те, щоб обмахуватися, як на те, щоб похвалитися дружбою з Паламедом), та удосконаленням своєї гри на фортепіано, аби несхибно пригравати скрипковому концертові Мореля, — замість узятися за перо; цього він не робив ніколи, і я, кажу ж, завжди про це шкодував і зараз шкодую. Звичайно, жвавість його усної мови і стиль його листів ще не дають мені права твердити, що з нього вийшов би талановитий письменник. Це вартості зовсім іншого плану. Ми не раз спостерігали, як той, хто написав шедеври, під час виступу жує, як то кажуть, жуйку, а блискучий оратор шкрябає пером, як курка лапою. Хай би там як, а по-моєму, якби пан де Шарлюс випробував свої сили у прозі й черкнув щось про мистецтво, добре йому знане, з іскри розгорілося б полум’я, і світовець став би славним белетристом. Я часто умовляв його, але він так і не зробив жодної спроби, — чи то з простого лінивства, чи то тим, що весь час у нього забирали блискучі раути та плюгаві розривки, а чи то тим, що він, як усі Ґерманти, мав натомість надто довгого, язика. Я тим більше про це шкодую, що під час його найзапальніших промов за його розумом завжди відчувався характер, а влучні вислови були підшиті зухвальством. Якби він писав, то замість будити змішане почуття зненависти й зачудування, як у салоні, де часто-густо постаючи у всьому блискові своєї дотепности, він воднораз топтав безборонних, мстився тим, хто його зневажив, шукав негідних способів, щоб сіяти незгоду між приятелями, — якби він писав, його духовність визрівала б у самоті, далеко від зла, ніщо не заважало б йому захоплюватися, і багато рис його характеру привабило б людей.

У кожному разі, навіть якби я помилявся в оцінці того, що могла б дати бодай одна сторінка з-під його пера, користь від його письменництва була б неабияка, бо він помічав усе і чітко й непохибно все помічене окреслював. Якщо в розмовах із ним я не навчився бачити всього (мій розум і мої почуття витали десь-інде), то принаймні я побачив речі, які без нього так би й не помітив, хоч їхні назви, які допомогли б мені віднаходити їхню форму і барву, я доволі швидко забував. Якби він видавав книги, хай навіть кепські, хоча я в це не вірю, якою гарною мовою вони були б написані, яким тематичним розмаїттям відзначалися! А втім, хто знає? Може, замість утверджувати в книжках свою ерудицію і свій добрий смак, він би мережив, з наусту диявола, який часто заступає нам шлях, низькопробні романи, друковані з продовженням, або нікому не потрібні нариси про мандри та пригоди.

«Авжеж, вона вміє вбиратися, точніше, знає, що саме треба носити, — вів далі пан де Шарлюс. — Маю тільки сумнів, чи вдягається вона у згоді зі своєю незвичайною вродою, і, може, трохи я сам тут винен, бо не завжди давав їй продумані поради. Те, що я часто їй казав дорогою до Ла-Распельєр, було, мабуть, радше навіяне — каюся, грішний, — характером пейзажу, близькістю пляжів, аніж індивідуальністю вашої кузини. Звідки в неї нахил до того, може, аж надто легкого жанру. Щоправда, Альбертина, треба це визнати, носила дуже гарні тарлатани[49], чудові газові шарфи, а якось рожевий точок, до якого незле пасувала рожева пір’їнка. Але, на мою думку, її врода, замашна і масивна, вимагає чогось більшого, ніж легеньких тканин. Чи ж личить точок до величезної шапки волосся, яку гідно увінчав би лише кораблик? Лише небагатьом жінкам підійдуть старосвітські сукні, подібні до театральних костюмів. Але врода цієї молодої дівчини, уже жінки, становить виняток і заслуговує на якусь старомодну сукню з генуезького оксамиту (я одразу подумав про Ельстіра і про сукні Фортюні). Я б не побоявся обтяжити її і додав би ще інкрустовані брошки, а також дармовисики з самоцвітів, яких сьогодні вже не носять (як на мене, це свідчить на їхню користь), таких, наприклад, як оливин[50], марказит[51] або незрівнянний лабрадор[52]. Зрештою в ній самій нібито закладений інстинкт відшуку противаги для своєї трохи важкуватої вроди. Ідучи на вечерю до Ла-Распельєр, вам, пане, годилося б пам’ятати про цілий арсенал гарних пуздерок, важких торбинок, куди вона по одруженні зможе класти не тільки сніжисту пудру і кармінову губну помаду, а ще й — у лазуритовій шкатулі, тільки не дуже яскравій, — перли і рубіни, маю надію, не фальшиві, бо вона може вискочити за багатія».

«Ге-ге, бароне, — урвав Брішо, побоюючись, що останні слова можуть мене зачепити: він сумнівався в чистоті моїх стосунків з Альбертиною, як і в моєму кузинстві з нею, — я й не знав, що вас так цікавлять молоді панянки!»

«Знай дери мовчака, язичку, при цій дитині!» — насмішкувато відповів пан де Шарлюс, просячи про мовчанку рухом долоні, яку одразу поклав мені на плече.

«Я вам перебив, ви розважалися, як дві маленькі жирухи, що вам до такої, як я, бабусі-дринди? Але я не повинен собі дорікати, адже ви вже прибули майже на місці». Барон був у доброму гуморі: ні сном ні духом не відав про пообідню сцену, бо Жюп’єн вважав за краще вберегти сестреницю від нової напасти й ні про що не повідомляти пана де Шарлюса. Отож барон досі вірив у Морелеве женіння і сяяв. Схоже на те, що для великих самітників просто втіха лити на своє трагічне безшлюб’я бальзам фіктивного батьківства. — «Але слово чести, Брішо, — додав він з усмішкою, звертаючись до нас, — я ніяковію, бачучи вас у такому милому товаристві. Ви нагадували пару голубків. Ходять собі попід ручки! Бачу, пане професоре, вас потягло на скоромне!» Чи не тим пояснювалися ці слова, що розум на старощах його вже підводив, менше стримував інстинкти, і знічев’я він міг розляпати язиком секрет, ревно приховуваний цілих сорок років? А може, він, як у глибині душі всі Ґерманти, просто зневажав думку плебсу, та й годі. (Іншу форму зневаги демонстрував брат пана де Шарлюса, дук, коли, не бентежачись тим, що моя мати може його побачити, голився у розхристаній нічній сорочці біля вікна.) Може, пан де Шарлюс під час своїх гарячих поїздок із Донсьєра в Довіль підхопив небезпечну звичку почуватись як удома і подібно до того, як зсував на потилицю солом’яного брилика, аби остудити величезне чоло, розсупонювати, спочатку лише на хвильку, маску, так давно й так щільно примоцьовувану до його справжнього обличчя? Шлюбні стосунки між паном де Шарлюсом і Морелем цілком слушно здивували б когось, хто знав би, що де Шарлюс устиг Мореля розлюбити. А сталося це тому, що одноманітність утіх, пропонованих нецнотою тамтого, знудила пана де Шарлюса. Він інстинктивно шукав нових подвигів і, втомившись від випадкових незнайомців, перекинувся на протилежний полюс, захопившись тим, що, як він гадав, завжди викликатиме в нього відразу, грою в «родинне вогнище» та «батьківство». Часом, не здобрівши навіть цим, він прагнув чогось нового; тоді він волів піти переночувати ніч із жінкою, так само як нормальний чоловік може раз у житті захотіти переспати з хлопцем, із такої самої цікавости, в обох випадках однаково облудної і нездорової. Становище «вірного», яке барон посідав лише заради Мореля у кланчику, звела нанівець його довгорічні зусилля, скеровані на позірне додержання звичаю; точнісінько так само наукова експедиція або життя в колоніях упливали на багатьох європейців, змушуючи їх зраджувати засади, якими вони керувалися у Франції. А проте переворот у душі барона, спершу несвідомого своєї аномалії, потім враженого її відкриттям і, врешті, освоєного з нею аж до втрати чуття, що не можна безкарно признаватися перед іншими в тому, в чому насамкінець він признався без сорому самому собі, ще більше, ніж перебування у Вердюренів, призвів пана де Шарлюса до втрати всіх соціальних гальм. Справді, жодне вигнання на Південний бігун чи на вершину Монблана не віддаляє так людину від людської громади, як довге перебування в лоні збочення, себто в лоні думки, чужої іншим. Нині барон бачив у збоченні (так він колись його називав) добродушний лик звичайнісінької вади, дуже поширеної, радше симпатичної і майже кумедної, як от лінивство, неуважність чи лакомство. Відчуваючи, що створений ним герой викликає до себе цікавість, пан де Шарлюс знаходив утіху в тім, щоб заспокоювати сю цікавість, підсичувати її, розпалювати. Подібно до того, як публіцист-жид удає з себе поборника католицтва, мабуть, не на те, щоб його брали наповажне, а щоб не розчаровувати сподівань приязних скалозубів, пан де Шарлюс у кланчику кумедно таврував розпусту, достоту так само, як перековерзував би англійщину чи імітував Муне-Сюллі, не чекаючи, щоб його про це прохали, а докинути свою пайку до спільного казана прилюдним показом власних талантів.

Саме в такому дусі пан де Шарлюс погрожував Брішо донести в Сорбонну, що професор «розважається з молодиками», нагадуючи обрізанця-хроніста, ладного при кожній нагоді згадувати «старшу доньку Церкви» і «Пресвяте Серце Ісусове» — без тіні святенництва, але з якимсь вивертом. І ось що цікаво було б пояснити: змінилися не тільки його лексика, а й самі інтонації, жести. Нині вони надто скидалися на ті, з яких пан Шарлюс так люто шкилював колись; тепер у нього ненароком вихоплювалися майже такі самі писки і скрики (у нього наглі, а тому якісь нутряні), які видають навмисне збоченці, перегукуючись між собою, взиваючи одне одного «любця»; здавалося, свідоме блазнювання, якому пан де Шарлюс так довго опирався, було, власне, геніальним і премудрим імітуванням манер, яких кінець кінцем прибирають усі де Шарлюси, вступаючи в певну фазу своєї хвороби подібно до того, як паралітик чи табетик зраджує, зрештою, фатальні симптоми. Фактично це чисто внутрішнє юродство доводило, що між суворим, одягнутим у чорне Шарлюсом, стриженим під їжака, якого я знав колись, і нашмарованими молодиками, обвішаними клейнодами, була тільки та позірна різниця, яку можна бачити між якимсь торохтієм і непосидою та невропатом, похнюпою і флегмою, але таким самим неврастеніком ув очах психіатра, свідомого, що і той, і той мучаться тим самим переляком і вражені тими самими ґанджами. Те, що пан де Шарлюс постарів, видно було, зрештою, з найрізноманітніших ознак, таких, скажімо, як надмірне вживання в розмові виразів, які не сходили в нього з язика (наприклад, «збіг обставин») і на які барон спирався в кожній фразі, як на ковіньку. «Чарлі вже тут?» — спитав Брішо пана де Шарлюса, коли ми подзвонили. «Або я знаю? — відповів барон, здіймаючи руки і приплющуючи очі з міною людини, яка не хоче, щоб її винуватили в нескромності, тим паче що він, мабуть, завжди терпів від Мореля докори за якісь про нього відгуки, яким скрипаль надавав ваги, хоча вони були пусті. Бо Морель був боягузливий не менш, ніж марнославний, і відхрещувався від пана де Шарлюса так само охоче, як хвалився приязню з ним. — Уявіть собі, я не знаю, що він робить, не маю зеленого поняття!» Якщо розмова двох людей, які живуть одне з одним, сповнена брехні, не менш природно виникає брехня і в розмові когось третього з коханцем про особу, в яку той закоханий, байдуже якої вона статі.

«Чи давно ви його бачили?» — спитав я пана де Шарлюса, щоб показати, що я не боюся говорити з ним про Мореля, оскільки не допускаю близькости між ними. «Вранці він завітав на п’ять хвилин, коли я очей ще не продер, і присів на моєму ліжку, ніби хотів мене зґвалтувати». Мені зринула в голові думка, що пан де Шарлюс бачив Чарлі годину тому: бо коли питають жінку, коли вона бачила чоловіка, про якого ми знаємо, що він її коханець, — і, може, їй самій відомо, що всі цьому вірять, — то як вони щойно разом чаювали, ця жінка відповідає: «Ми з ним бачилися хіба мигцем, перед сніданням». Між цими двома фактами лише та ріжниця, що один вигаданий, а другий правдивий, але обидва вони однаково невинні, або — якщо хочете, — однаково злочинні. Тож ми так і не збагнули б, чому коханка (в цьому разі — пан де Шарлюс) обирає завжди брехливий факт, якби не знали, що ці відповіді визначає, без відома даної особи, сума чинників, на погляд, така неспівмірна з мізерністю факту, аж авторові доведеться перепросити, що він бере їх у рахубу. Але для фізика місце, яке займає найменша ягідка бузини, зумовлюється зіткненням чи рівновагою законів притягання або відштовхування — законів, що керують далеко більшими світами. У зв’язку з цим варто взяти до уваги бажання здаватися природним і сміливим, інстинктивний відрух, покликаний приховати таємне побачення, поєднання сором’язливосте і гонору, потребу признатися в тім, що вам таке любе, відгадування того, що співрозмовник знає і припускає, а чого не каже, проникливість, яка, перевищуючи кмітливість партнера чи не дорівнюючись їй, змушує то переоцінювати її, то недооцінювати і, нарешті, мимовільне прагнення гратися з вогнем і готовність піти на неминучі при цьому втрати. Не менше розмаїтих законів діє у протилежному напрямку і диктує загальніші відповіді: стосовно невинности, «платонізму» або, навпаки, чиєїсь суто фізичної близькосте з особою, яку той хтось бачив нібито вранці, тимчасом як насправді він бачив її ввечері. Хай би там що, кажучи загалом, пан де Шарлюс, попри загострення його хвороби, яке його все штовхало на викриття, інсинуації, а то й просто на вигадування компромітовних подробиць, намагався в цей період свого життя твердити, що Чарлі не того десятка, як він сам, і що їх єднає тільки дружба. Хто зна, може, так воно й було, але це не заважало баронові іноді самому собі суперечити (скажімо, називаючи годину, коли він бачив Мореля), або, забувшися, казати правду, або (спонукуваному хвалькуватістю чи сентименталізмом, чи веселим бажанням підманути співрозмовника), навпаки, брехати. «Знаєте, він для мене, — провадив барон, — славний молодий камрат, привернувся я до нього серцем, і певний (чи не через сумнів він так любив наполягати на своїй певності?), що й він щиро привернувся до мене; але нічого більшого між нами немає, розумієте, ані на стілечки, — тягнув барон таким природним тоном, ніби йшлося про жінку. — Так, він прийшов сьогодні вранці і став цупити мене за ноги. Тим часом він знає, що я терпіти не можу, щоб мене заставали в ліжку. А ви — ні? Ох, це так неприємно, так некомфортно, коли ти страшний як смерть… Знаю, мені не двадцять п’ять і я не позую для дівочого портрету, а все ж кожен по-своєму кокетує.

Цілком можливо, що барон був щирий, називаючи Мореля славним молодшим камратом, і що був близький до правди більше, ніж сам гадав, кажучи: «Я не знаю, що він робить, я в його життя не лізу».

Урвімо на хвильку розповідь (випереджаючи на два тижні її події), аби повернутися до неї відразу після тих дужок, які ми відкриваємо в момент, коли пан де Шарлюс, Брішо і я почали наближатися до оселі пані Вердюрен, і зазначмо, що невдовзі після цього вечора барон був здивований і вражений: він зненарошне прочитав листа, надісланого Морелеві. Цього листа, який поковзом мав дошкульно окошитися на мені, написала акторка Лея, славна своєю цікавістю лише до жінок. Про те, що вона знайома з Морелем, пан де Шарлюс навіть не підозрював. Лист був написаний у найпалкіших виразах. Плюгавство цього листа не дозволяє мені його наводити, зазначмо лише, що Лея зверталася до Мореля, як до жінки: «Ох ти свинючко, ох ти кнурище, моя солоденька!», «Між нами, дівчатами», «Ти принаймні наша, ти з тих» — тощо. Йшлося у тому листі про багатьох інших жінок, очевидно, добре знайомих як і з Леєю, так і з Морелем. А з другого боку, кпини Мореля з пана де Шарлюса, а Леї з офіцера, який її утримував і про якого вона писала: «Благає мене в листах, щоб я шанувалася! Уявляєш, моя кіточко-муркіточко?» — стали для пана де Шарлюса таким самим сюрпризом, як незвичайні взаємини між Морелем і Леєю. Надто барона приголомшили слова «ти з тих». Довго не здаючи собі з цього справи, він, зрештою (уже давно), здогадався, що й сам він «із тих». Тепер же те, що він з’ясував, опинялося під знаком запитання. Відкриття, що він «із тих», первісно означало, що його смаки, мовляв, за СенСімоном, були звернені не в бік жінок. А Леїн вираз «іх тих» набирав такої масштабности, якої пан де Шарлюс не уявляв. У Мореля належність до «тих» засвідчував факт, що він любить жінок, як жінка. Віднині ревнощі пана де Шарлюса не могли обмежуватися лише знайомими з Морелем чоловіками, а поширилися й на жінок. Виходить, «із тих» були не тільки особи, яких він такими вважав, а й добряча частина землян, складена з жінок нарівні з чоловіками, які кохали не лише чоловіків, а й жінок. Обнявши головою це нове значення такого знайомого слова, барон відчув гнітючу тривогу розуму та серця перед подвійною таємницею, яка помножувала його ревнощі й наїло засвідчила неповноту словесної дефініції.

У житті пан де Шарлюс завше був тільки дилетант. Це означало, що такі інциденти не могли стати йому в пригоді. Прикре враження від них зазвичай виливалося в бурхливі сцени, де його не зраджувало красномовство або інтриги. Але для особи з талантом на зразок Берготтового такі переживання могли стати безцінні. В житті ми діємо помацки, але, подібно до тварин, знаходимо помічне для нас зілля; ось чому такі люди, як Берготт, проводять здебільшого час у товаристві пересічних, фальшивих і лихих жінок. їхня врода запалює уяву письменника, пробуджує його доброту, але нічим не впливає на вдачу його супутниці: її життя, на нижчому на тисячу метрів рівні, химерні взаємини, брехня, що переходить усі межі й веде в болото, іноді постають, як у спалахові блискавки. Лжа, доведена до віртуозносте, лжа про наших знайомих, про наші з ними стосунки, про ймовірні наші спонуки, тлумачені нами зовсім не так, лжа про те, хто ми, що кохаємо, що відчуваємо до закоханої в нас істоти, переконаної, що виліпила нас на свою подобу, бо цілується з нами цілий день, — ця лжа майже єдина річ, здатна відкрити перед нами перспективи чогось нового, незнаного, збудити в нас приспані почуття і явити Всесвіт, якого ми так би й не пізнали. Щодо пана де Шарлюса, то треба зазначити, що барон, глибоко вражений відкриттям у Морелеві того, з чим тамтой так старанно від нього крився, зробив звідси хибний висновок, що знатися з простацтвом гріх, бо, мовляв, такі відкриття надто боляче ранять душу (річ у тім, що до першого відкриття додалося ще й друге — про спільну з Леєю подорож Мореля тоді, коли він запевняв пана де Шарлюса, що вивчає музику в Німеччині. Для підкріплення своєї брехні він скористався з послуг доброхотів, посилаючи їм листи до Німеччини, звідки ті пересилали їх панові де Шарлюсу, а барон так вірив у тамтешню Морелеву науку, що навіть не звертав уваги на поштові марки). Гай-гай, в останньому томі цього твору ми побачимо, як уже не Морель, а, власне, пан де Шарлюс викидатиме колінця, спроможні здивувати його родичів і знайомих куди більше, ніж його самого, — життя, відкрите йому Леєю.

Але вже час наздогнати барона, який простує з Брішо і зі мною до Вердюренів. «А як ся має, — додав він, звертаючись до мене, — ваш друг, молодий гебрейчик, ото що ми спіткали були в Довілі? Мені спала ось яка думка: якщо це вам справить приємність, можна б запросити його колись увечері». Бачте, пан де Шарлюс, дарма що запровадив безсоромне шпигування за Морелем через детективне бюро (достоту, як ревнивий муж чи коханець), сам залюбки поглядав у бік інших молодиків. Нагляд за Морелем, доручений старому служникові, вели приділені йому агенти так брутально, що виїзні лакеї думали, ніби то вони опинилися під ковпаком, а одна покоївка як не помирала зі страху й не сміла поткнутися на вулицю, їй усе ввижалося, що агент наступає їй на п’яти. А старий служник іронічно переконував барона: «Та хай вона собі робить, що їй любе! З якої речі витрачати на неї час і гроші? Чи ж її поводження так уже нас обходить?» Він був тілом і душею відданий своєму панові і, ніяким світом не поділяючи баронових уподобань, прислужувався їм так запопадливо, що, зрештою, говорив про них так, як про свої власні. «Рідкісної душі людина!» — казав про свого старого слугу де Шарлюс, бо нікого ми не цінуємо так, як тих, хто зі своїми великими цнотами поєднує ще одну цноту, — готовність самовіддано стояти на службі нашої нецноти. Зрештою, щодо Мореля, то пан де Шарлюс ревнував його тільки до чоловіків. Жінками він зовсім не журився. А втім, це спільне правило майже всіх Шарлюсів. Любов чоловіка, якого вони кохають, до жінки — це вже щось інше, щось таке, що відбувається серед іншої породи тварин (лев не зачіпає тигра), щось таке, що їм не шкодить, а радше заспокоює. Іноді, щоправда, тих, для кого збочення — священнодійство, від такої любови верне. Вони мають жаль до приятеля за те, що віддався їй; жаль не за зраду, а за деградацію. Якийсь інший Шарлюс, несхожий на барона, був би обурений, заскочивши Мореля з жінкою, десь так само, як був би обурений, побачивши на афіші, що той, виконавець Баха і Генделя, збирається грати Пуччіні! Ось чому молодики, які з розрахунку сходяться з Шарлюсами, запевняють їх, що в них до баботи огида, як сказали б лікареві, що не беруть у рота оковитої і люблять лише джерельну воду. Але в цьому пункті пан де Шарлюс дещо відбігав від загального правила. Він захоплювався в Морелеві геть чисто всім, і його успіхи в жінок не гнівили його; вони радували його так само, як фурор скрипаля на концерті чи вдала гра тамтого в екарте. «Знаєте, голубе мій, йому від жінок просвітку нема!» — казав він тоном сенсації, обурення чи, може, заздрощів, а над усе — подиву. «Це щось несосвітенне! — додавав. — Всюди найвідоміші курви пускають йому бісики. Луплять на нього баньки скрізь, у метро і в театрі. Вони вже в мене в печінках! Досить нам із ним переступити поріг до ресторану, як кельнер уже тарганить йому цидулки принаймні від трьох жінок. І завжди від краль! Та це й не дивина. Я придивився до нього вчора, і я їх розумію: він так став такий хорошунь, ніби зійшов із картини Брондзіно[53]. Справді красій». Пан де Шарлюс любив доводити, як він кохає Мореля, але й любив правити іншим (може, переконуючи й самого себе!), як Морель відповідає йому взаємністю. Він тішив своє самолюбство, все тримаючи цього худопахолка при собі, хоча це могло звести на пси баронове становище у вищому світі. Бо (і таке не рідкість серед високих достойників і снобів: з марнославства вони рвуть усякі стосунки, аби лиш волочитися скрізь із коханкою напівсвіту або якоюсь зацураною всіма ледащицею, фаворами яких вони, мабуть, пишаються) барон сягнув той межі, коли самолюбство завзято нищить усе, чого ти допевнився; чи то тим, що під впливом любови нам убачається в постійній близькості з коханою якийсь особливий чар, а чи то тим, що реалізоване світське шанолюбство в’яне, зате зростає цікавість до любовних інтрижок зі служницями, тим захопливіших у своїй платонічності. І з часом у барона ці нові вподобання не тільки вийшли на рівень, на якому ледве утримувалися давні, а й перейшли його.

Щодо інших любих його серцю молодиків, то існування Мореля, як на його думку, не перепинало шлях до них, ба слава Мореля-скрипаля чи його перші успіхи як композитора і журналіста могли б принагідно стати баронові за принаду. Якщо барона знайомили з молодим композитором приємної вроди, він шукав у Морелевих талантах нагоди для пошанування нового знайомого. «Принесіть мені свої композиції, — пропонував він, — а Морель зіграє їх на концерті чи під час турне. Путящої скрипкової музики пишеться мало. І знайти щось нове — це велике щастя. Не дивниця, що в чужоземців се дуже цінується. Навіть у провінції завелися музичні гуртки, і там вкладають у любов до музики чимало запалу й уміння». Все це правило лише за приману, бо Морель рідко виконував ці обіцянки. А коли Блок признався, що він трохи поет, «на дозвіллі», — додав він із саркастичним сміхом, яким підкреслював свою банальність щоразу, коли не знаходив дотепної думки, пан де Шарлюс сказав мені так само нещиро: «Передайте цьому юному ізраїльтянинові, хай принесе вірші, раз він уже римує, для Мореля. Знайти і покласти на музику щось гарне завжди нелегко для компоністи. Можна б навіть подумати про якесь лібрето. Се було б цікаво і прислужилось би поетові завдяки моїй протекції та збігові обставин, серед яких перше місце, звичайно, належить Морелевому талантові. Бо зараз він багато компонує та й пише теж, і то дуже гарно, скажу я вам. Що ж до виконавського його хисту (а тут він, самі здорові знаєте, віртуоз), то ви побачите увечері, як капітально цей шмаркач грає Вентейля; просто тобі серце з грудей виймає; у його літа — і мати отаке глибоке розуміння музики, залишаючись при цьому дітваком, мальцем! Вечір — це тільки маленька репетиція. Гала-концерт відбудеться за кілька днів. Але сьогодні все буде куди елегантніше. Тож ми дуже раді, що ви прийшли, — сказав барон, уживаючи «ми», мабуть, так само, як король мовить: «Ми бажаємо». — 3 огляду на чудову програму я порадив пані Вердюрен улаштувати дві урочистості. Одну, на якій будуть усі її знайомі, за кілька день, а другу, на якій Принципалка, висловлюючись юридичною мовою, передасть права представництва, — сьогодні. Запрошував я і зібрав трошки представників іншого світу, гості можуть бути корисні для Чарлі, тож Вердюрени зрадіють знайомству з ним. Звичайно, зіграти найкращі речі з участю найбільших музик — гарне діло, але з усього цього діла вийде пшик, якщо публіка складається з галантерейниці зі склепу напроти та бакалійника з бакалії на розі. Мою думку про інтелектуальний рівень світовців ви знаєте; але вони можуть зіграти досить важливу ролю, подібну, скажімо, до ролі преси як знаряддя реклами. Ви розумієте, що я маю на увазі; я запросив, приміром, мою братову Оріану; я не певен, що вона прийде, зате певен, що як прийде, то не зрозуміє нічогісінько. Але від неї ніхто й не вимагає, щоб розуміла, це їй не до снаги; від неї вимагається говорити, а тут її медом не годуй, а дай розпустити язика. І ось вислід: назавтра замість мовчанки галантерейниці та бакалійника — жваво розмова у Мортемарів, де Оріана розповість, що чула чудородні речі, що якийсь Морель, мовляв… ну, і таке інше; скажена лють незапрошених; вони скажуть: «Паламед запевне має нас за ніщо; куди ми, зрештою, попали!» — такі супротивні відгуки теж корисні, як і пеани Оріани; ім’я Мореля в усіх на устах і відтискується в мозку, як довбаний десять разів поспіль урок. Усе це створює збіг обставин, який може прислужитися і віртуозові, і пані дому, і може правити за мегафон для широкої публіки. Далебі, шкура вичинки варта; ви побачите, який Чарлі зробив поступ. До того ж, у нього прорізався ще один талант, любий пане: він пише як бог. Як бог, повірте мені.

Ви знаєте Берґотта. Я подумав, що, звернувши його увагу на прозу цього юнака, ви могли б якось співпрацювати зі мною, допомогти мені створити збіг обставин, сприятливий для розвою подвійного таланту, музики і письменника, таланту, здатного колись дорости до рівня майстрів рівня типу Берґотта. Ви розумієте, що треба сказати Берґоттові. У великих людей часто щось зовсім інше в голові, їм кадять, вони мало чим цікавляться поза собою. Але Берґотт людина проста, послужлива, йому нічого не варто вмістити в «Ґолуа» чи деінде маленькі фейлетончики, написані наполовину гумористом, наполовину музикою; вони й справді гарні, і я справді буду дуже радий, якщо Чарлі додасть до скрипки кілька Енґрових мазків[54]. Знаю, як ідеться про нього, я легко переборщую, як усі старі мами з консерваторії. Як, мій голубе, хіба ви не чули? Виходить, ви не знаєте, який я простачисько. Я цілі години стовбичу під дверима екзаменаційної комісії. Тішуся, мов дитина. Щодо прози Чарлі, то Берґотт мене запевнив, що це справді дуже цікаво».

Пан де Шарлюс, якого давно познайомив з Берґоттом Сванн, і справді завітав був до нього з просьбою, аби той дав Морелеві змогу вести в газеті напівгумористичну рубрику про музику. Ідучи, пан де Шарлюс трохи ніяковів, бо, бувши великим шанувальником Берготта, ніколи не ходив туди заради нього самого, а лише для того, щоб завдяки своїй чи то інтелектуальній, чи то соціальній вазі в очах письменника, зробити якусь ласку Морелеві, графині Моле чи іншому приятелеві. Пана де Шарлюса не бентежило те, як він послугувався світськими зв’язками. З Берготтом йому було трохи ніяково, він відчував, що Берготт не утилітарист, як світовці, і вартий чогось більшого. Але баронове життя було заповнене; якщо знаходився вільний час, то лиш тоді, коли йому чогось дуже кортіло, наприклад — зустрітися з Морелем. Ба більше, сам людина інтелігентна, він був байдужий до спілкування з інтелігентними людьми; надто з Берґоттом, Берґотт був, як на нього, занадто літератором, та ще й з іншого клану, вони на все дивилися по-різному. А Берґотт, хоча й усвідомлював корисливість баронових візит, але не мав йому цього за зле; він не жив тільки добротою, але любив зробити комусь приємність, умів виявляти співчуття і не шукав утіхи в тім, щоб повчати ближніх. Нецноти пана де Шарлюса він ніяким світом не поділяв, але вона становила елемент колориту даної особистосте, fas et nefas[55] для художника, сперте не на живі приклади, а на спогади про Платона або про Содому[56].

Пан де Шарлюс не згадав, що з якогось часу він доручив Морелеві — як ото можновладці XVIII сторіччя, які не рачили навіть підписувати, не те що писати пасквілі, — капарити плюгаві й наклепницькі нотатки, спрямовані проти графині Моле. Якщо вони разили безчільністю тих, хто читав, то як же мали дошкуляти молодій жінці, яка знаходила в них уривки з власних листів, цитовані дослівно, але вивернуті так, що могли довести її до шаленства як найлютіша помста. Зрештою вони були так спритно втулені, що ніхто, окрім неї, не міг про це здогадатися. Молода жінка платила своїм життям. Але в Парижі, — сказав би Бальзак, — виходить щось на взірець усного денника, страшнішого за інші газети. Згодом ми побачимо, як ця сама усна преса знівечила потугу немодного вже Шарлюса і піднесла Мореля, не вартого й нігтя свого колишнього ласкавця. Яка ж наївна ця інтелектуальна мода! Вона щиро вірить у нікчемство якогось геніального Шарлюса і в незаперечний авторитет кепа Мореля. Барон добре розумівся на такій немилосердній помсті. Ось чому біля губів його збиралася гірка отрута і, коли барон кипів з гніву, розливалася по його щоках жовчю.

«Мені так би хотілося, щоб він прийшов сьогодні, він би почув, що Чарлі грає найкраще. Але він, здається, не виходить, він не любить, щоб йому набридали, і мас рацію. Але й вас, гарний молодче, щось не видно на Набережній Конті. Не хочете зловживати гостинністю цього дому». Я відповів, що переважно тримаюся товариства кузини. «Овва! Товариства кузини. Яка невинність! — озвався пан де Шарлюс до Брішо. І, звертаючись до мене знову, додав: — Не подумайте, ніби ми вимагаємо звіту в тім, що ми робите, дитяточко моє. Вам вільно чинити все, що вас веселить. Шкода лише, що ми не беремо в цьому участи. Зрештою, у вас добірний смак, ваша кузина чарівна, от спитайте у Брішо, вона запаморочила йому голову в Довілі. Жаль, не буде її ввечері. Але ви, мабуть, і добре вчинили, що не привели її з собою. Музика Вентейля чудова. Проте вранці я дізнався від Чарлі, що тут буде композиторова донька з приятелькою, а в них же страхітлива слава. Для молодої панянки це завжди клопіт. Я навіть трохи потерпаю за моїх гостей. Але їм навряд чи це зашкодить, майже всі вони в літах. Дівулі будуть тут, хіба що не зможуть приїхати. Вони мали бути уже по обіді на маленькій домашній репетиції, яку проводить пані Вердюрен, запрошуючи на неї самих зануд, рідню або тих, кого не хоче бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані «панни Вентейль», яких чекали неодмінно, не прибули». Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев’я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. «Що з вами? — спитав барон. — Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій». Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, — і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки — смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, — скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: «Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда»; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня — загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, — коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем. Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом — себто, коли наше серце збайдужіє до брехні — потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: «Жільберта не прийде», «Запрошено мадемуазель Вентейль», аби все сподіване щастя, до якого ми п’ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?

Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: «Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали», постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі — явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.

Коли ми впали на подвір’я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. «А я вже довгенько до вас придивлявся, — сказав він, відсапуючись. — І все вагався, чи ж не дивниця, га? — Сказати «дивно», замість «дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. — Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. — Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив’яним блиском близької бурі. Задуха, яка з’являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен «цабанив» його, тепер не давала йому вільно дихнути. — Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто — Морель». — «Чому — «надто»? — спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. «Наш приятель Саньєт, — похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, — незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли «надто» означало «особливо».

У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум’ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.

Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, «румб» і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання — показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: «Ач, який ловкенький хлопчина!», словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не «з тих», а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не «з тих». Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: «Я забороняю вам прясти отак очима. — Потім, звертаючись до Брішо, додав: — У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! — І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: «Піф!», після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. «Ну й дивесник!» — подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон — фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. «То в нього така поведенція, — відповів метрдотель (він мав барона трохи за «причинуватого», «із бзиками»), — але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.

Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг «Чого це ви там тулитесь, як пес?» — спитав його пан Вердюрен. — «Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок». — «Що ви плетете? — визвірився пан Вердюрен. — «Пильнуєте речей»? Ви що, недоумок? Кажуть: «пильнувати за речами». Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!» — «Пильнувати ч-чогось — вельми природна форма, — пробелькотів Саньєт. — Абат Лебатте…[57]» — «Та ви ще зі мною й дражнитеся! — страшним голосом заревів Вердюрен. — Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?» Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: «По черзі, по черзі, пане, не поспішайте». — «Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! — сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. — Ходімо, — сказав він, звертаючись до нас. — Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. «Пильнувати речей!» — гукнув він, коли ми опинилися в салоні. — От дубоголовий». — «Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий», — заперечив Брішо. «А хто каже поганий — дубоголовий!», — гостро відрізав Вердюрен.

«Чи будете ви цього року в Енкарвілі? — спитав мене Брішо. — Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик», — додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: «Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?» Але я пам’ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв’язку з Альбертиною. «Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися», — заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.

Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. «Так, знаю, вона на тонку пряде». — «Та ні, вже померла, о шостій!» — гукнув Саньєт. «Ви завжди прибільшуєте», — брутально урвав Вердюрен, — раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче («Отже, у п’ятницю в таких-то» — або: «Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п’ятої, зробите мені велику приємність»), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп’яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов’язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін’єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: «Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько». (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п’ять хвилин — чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик — чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: «Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти», а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. «Вам це не зашкодить? П’єте, як не в себе». Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.

Пані Вердюрен казилася; вона постановила «просвітити» Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. «Сказати по щирості, — просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов’язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії». Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у’їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: «Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив’язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар’єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа — звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. — Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ — діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. — Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією — я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли — трохи по-циганському — він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик». Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, — часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний «кавалок» той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп’єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск’ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. «Вони навіть не княжата! — вигукував він. — Просто титул абата Монтеск’ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, «князь», третій з черги. Інша річ — такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн — десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат — дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск’ю — давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск’ю — чотирнадцяті знизу». Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. «Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!» Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, — через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об’явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім’я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї — як висловлювалася Принципалка — «Франції і Наварри», одразу запропонувала запросити ще й «графиню де Моле». «Про смаки, звісно, не сперечаються, — зверепенився пан де Шарлюс, — і ви можете гомоніти собі з пані Піпле[58], пані Жібу і з пані Жозеф Прюдом[59] скільки душі заманеться, про мене, Семене, а все ж… хай це ліпше станеться тоді, як мене не буде. Я бачу з перших слів, що ми говоримо різними мовами: я називаю імена аристократів, а ви цитуєте найтемніших суціг, личаків, плутьків і пліткарів, дамунь, що вважають себе за меценаток мистецтва лише тому, що мавпують звичаї моєї братової Ґермант, на кшталт ворони у павиному пір’ї. Додам, що було б украй непристойно на свято, яке мені хочеться врядити в пані Вердюрен, приводити особу, не без підстави виключену з мого товариства, дурепу з претензіями, без роду-племени, без віри, без олії в голові, таку дрімучу, що їй здається, ніби вона може грати дукинь Ґермантських і принцес Ґермантських, — таке поєднання вже саме по собі глупство, бо дукиня Ґермантська і принцеса Ґермантська — два протилежні полюси. Це все одно, що акторка претендувала б на те, щоб бути водночас панною Райхенберґ[60] і Сарою Бернар. У кожному разі, якби це й не було не сумісне, то було б страшенно кумедне. Я можу іноді всміхатися блазенським мігам одної, і досадувати з приводу зумисне суворої пози другої — це моє право. Але коли ця міщанська жаба надимається, щоб дорівнятися двом великим даммам, які, незважаючи ні на що, завжди вражають незрівнянною шляхетністю раси, — це, як-то кажуть, курям на сміх. Моле! Прошу більше не згадувати цього імени, бо, інакше мені залишиться тільки піти», — додав він з усміхом, тоном лікаря, який, бажаючи добра пацієнтові наперекір йому самому, не допускає втручання гомеопата. З другого боку, дехто з тих, кого пан де Шарлюс визнавав за «нікчем», могли бути «нікчемами» для нього, але не для пані Вердюрен. Пан де Шарлюс, людина високого роду, міг обійтися і безтого вельможества, зібрання якого зробило б салон пані Вердюрен одним із перших у Парижі. Тим часом пані Вердюрен починала вважати, що вона вже не раз сплохувала, не кажучи вже про величезне запізнення, якого змусила її допуститися помилка (з погляду вищого світу) у Дрейфусовій справі, щоправда, воднораз і прислужившись їй. «Я не знаю, чи розповідав я вже, як обурювало дукиню Ґермантську те, що особи її кола, залежно від ставлення до Справи, зачиняли двері перед елегантними паніями і відчиняли перед неелегантними, розрізняючи ревізіоністок і антиревізіоністок; після чого ж таки панії критикували вже її саму як «байдужу», «зловорожу» і ладну жертвувати світським етикетом інтересами вітчизни; не знаю, чи міг би я спитати про це подружньому в читача, адже після стількох розмов уже не пригадується, чи був намір і чи була нагода ввести його в курс деяких справ. Та розповідав я чи ні, а поводження дукині Ґермантської в цей момент легко собі уявити; ба навіть, якщо ми перенесемося в пізнішу добу, визнати його зі світського погляду за цілком слушне. Маркіз де Камбремер уважав Дрейфусову справу за чужинецьку інтригу, призначену розладнати Розвідувальну службу, розвалити дисципліну, послабити армію, розколоти французів, підготувати напад. Для маркіза, окрім двох байок Лафонтена, літератури як такої не існувало, зате його дружина з’ясувала, що література, захопившись очорнюванням дійсности, відкидаючи все святе, теж ллє воду на ворожий млин. «Панове Рейнак[61] і Ерв’є[62] знюхалися», — казала вона. Не ставмо Дрейфусовій справі на карб, що вона й собі снувала такі чорні заміри щодо «світу». Але вона довідне поламала його рямця. Світовці, неохочі впускати політику до вищого товариства, такі самі передбачливі, як військовики, неохочі впускати політику до армії. Зі «світом» справа стоїть так само, як зі статевим потягом: хтозна до яких збочень міг би він докотитися, якби бодай раз допустити свободу вподобань. Сен-Жерменське передмістя звикло бачити в себе дам іншого кола, бо ті були націоналістки; привід ізник укупі з націоналізмом, звичка залишилася. Завдяки дрейфусизмові пані Вердюрен перетягла на свій бік чільних письменників, одначе наразі вони нічим не могли прислужитися їй у світі, бо були дрейфусари. Але політичні пристрасті, як і всі інші, нетривалі. Новим поколінням до них байдуже; навіть те покоління, яке їм підлягало, міняється, переймається політичною сторонністю, яка, не бувши точно скопійованою з попередньої, спонукає їх реабілітувати і проскрибованих, оскільки причини проскрипції змінилися. Під час Дрейфусової справи монархістів не обходило, що хтось там республіканець, навіть радикал чи навіть антиклерикал, аби він був антисеміт і націоналіст. Як вибухне війна, патріотизм прибере іншої форми і ніхто не сушитиме голови, був письменник-шовініст раніше дрейфусаром чи ні. Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар — бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з’ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення «Шехерезадою» або танцями у «Князі Ігорі», вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм «смаком» і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі «Сильфід» є щось «тонше», ніж у виставі «Шехерезади» (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.