У пошуках утраченого часу. Полонянка

З того, що світ сну не є світом яви, не випливає, що світ яви менш правдивий — навпаки. У світі сну наші перцепції так перевантажені, кожна з них так огрублюється якимсь нашаруванням, двоячись і мимоволі сліпнучи, що нам годі розрізнити те, що діється в сумбурі пробудження: чи то Франсуаза прийшла, чи то я, втомившись чекати, пішов до неї? Мовчанка правила в цю хвилю за єдиний спосіб не проязичитися, як би це було під час нашого арешту за розпорядженням слідчого, обізнаного, на відміну від нас, з обставинами нашої справи. Франсуаза прийшла сама чи я її покликав? Може, Франсуаза собі спала, а я її збудив? Ба більше, може, Франсуаза міститься в мене в грудях, оскільки відрубність людей один від одного та їхні взаємини майже не існують у цій бурій пітьмі, де реальність така сама малопрозора, як у тілі дикобраза, і де сливе нульова перцепція може дати якесь уявлення про перцепцію певних тварин? Зрештою, якщо навіть скалки здорового глузду і проблискують у прозорому шаленстві, яке передує отим переповненим кошмарами снам, якщо там і не забуті імена Тена, Джорджа Еліота, світ яви однаково зберігає ту перевагу, що його можна щоранку снувати далі, чого не можна сказати про кожен вечоровий сон. Але, може, існують інші світи, реальніші за світ яви? Ми ж бо свідки, що навіть цей світ яви змінюється від кожної революції в мистецтві, ба більше: одночасно змінюється рівень хисту й культури, що відрізняє художника від темного дурня.

І часто зайва година сну — це напад паралічу, після якого треба відновлювати владання членами, знову вчитися говорити. Воля тут не зарадить. Ми заспали, нас уже нема. Пробудження відчувається ледь-ледь, механічно, несвідомо, як водогін відчував би перекриття крану. Настає життя млявіше, ніж життя медузи, коли однаково легко можна б повірити, що ми виринули з морської пучини чи вернулися з галер, якби ми взагалі могли про щось думати. Аж це з високості небес нахиляється над нами богиня Мнемотехніка і подає нам у вигляді «звички пити каву з молоком» надію на воскресіння. Та й цей несподіваний дар пам’яти не завжди такий простий. Часто в перші хвилини, коли ми наближаємося до пробудження, нам здається, ніби ми можемо вибирати, наче в колоді карт, навколишні розмаїті, фізично щойно відчуті реальності. Сьогодні п’ятниця, ранок, коли повертаються з прогулянки, або година чаювання на узмор’ї. Думка про сон і що ми оце лежимо в нічній сорочці, часто буває останнім, що нам заблисне. Воскресіння настає не зразу; нам приверзлося, ніби ми подзвонили, але дзвінка не чути, ми мелемо щось таке, що на голову не налазить. Тільки рух прояснює голову, і коли ми справді натискаємо на електричну грушу, можна промовити поволі, але виразно: «Уже десята. Франсуазо, несіть, будь ласка, каву з молоком».

О диво! Франзуаза не здогадувалась, що океан ірреальности ще обполіскує мене всього, хоча мені й стало снаги кинути їй крізь нього цю чудну репліку. Вона відповіла, як і годилося: «Уже десять по десятій». Це доводило мені, що я при своєму розумі, й дозволяло не зраджувати дивацьких розмов, які колисали мене без кінця в ті дні, коли я не був відмежований від життя горою небуття. Зусиллям волі я повертався до реальности. Я ще тішився уламками сну, тобто єдиної справді своєрідної вигадки, єдиної обнови, можливої для мене манери оповіді, оскільки оповіді з царини яви, хоч би й приоздоблені красним письменством, не містять у собі таємничих розбіжностей, які є джерелом краси. Говорити про красу, породжувану опієм, зовсім легко. Але для людини, навиклої спати лише з наркотиками, несподівана година природного сну відслонить ранішній огром як таємничого, так і свіжого краєвиду. Змінюючи годину, місце сну, викликаючи сон штучним робом, або, навпаки, вертаючись на день до сну природного — найдивовижнішого з усіх для того, хто звик до снодійного, — ми нападаємо на різновиди снів у тисячу разів численніші, ніж різновиди гвоздик і троянд, що їх викохує садівник. Садівники плекають квіти, схожі на розкішні марення, інші — на кошмари. Заснувши у певен спосіб, я прокидався від дриґоти, переконаний, що в мене кір, або з іще страшнішою думкою: що бабуся (про яку я більше не думав) гризеться, що я сміявся з неї одного дня в Бальбеку, коли вона в передчутті близької смерти захотіла сфотографуватися на пам’ять. Хоча я вже встигав прочуматися, мені хотілося чимдуж до неї бігти, аби пояснити, що вона не так мене зрозуміла. Але я тим часом зігрівався, підозра на кір відпадала, а бабуся була так далеко, що серце за неї довго не щеміло.

Часом на ці розмаїті сни падала нагла тьма. Я зі страхом простував по чорному бульвару, де чулися лише кроки волоцюг. Аж це до мене долітала суперечка між поліцаєм та одною зі звощиць, яких іздалеку беруть за молодих погоничів. У пітьмі я не бачив її на передку, але чув голос, а вже з голосу вгадував і гоже її личко та молоде тіло. Я чвалав до неї в темряві, щоб сісти до екіпажу, поки той не рушив. Відстань була чимала. На щастя, суперечка з поліцаєм затяглася. Я встиг добігти до карети. Ця частина бульвару освітлювалася ліхтарями. Стало видно візницю. То була справді жінка, але стара, рослява і груба, з-під кашкета в неї вибивалося волосся, на щоці багряніла пляма прокази. Я повернув назад. «То оце така молодість у жінок? Ті, з ким ми колись були зіткнулися, кого нам закортіло побачити знову, вже старі? Можливо, пожадана жінка подібна до постаті нової виконавиці театральної ролі: акторка заслабла, от і довелося шукати заміни. І ми побачимо нового персонажа — але то вже не вона».

Потім мене огортав смуток. У такий спосіб ми бачимо вві сні численні Скорботи, оті ренесансні Пієти, тільки не мармурові, а, навпаки, вельми нетривкі. Та все ж вони мають право на існування, вони нагадують нам про певний бік речей, зворушливіший, людяніший, який нам аж надто спокусливо забути у своїй вірності холодному, іноді ворожому, глуздові яви. Саме так пригадалося мені, як я в Бальбеку дав собі слово завше жаліти Франсуазу. І бодай упродовж того ранку намагатися не встрявати у сварки між Франсуазою та метрдотелем, бути лагідним із Франсуазою, яку життя не гладило по голівці. Хоча б того ранку, а відтак уже впровадити цей звичай до свого життєвого кодексу; бо як цілі народи не потраплять довго керуватися політикою, диктованою щирим чуттям, так і людські істоти нездатні керуватися спогадами про свої сни. Ось цей сон уже й відлітає. Силкуючись його згадати, реставрувати, я тільки полохаю його ще дужче. Повіки вже тільки приплющені. Якщо я спробую реконструювати сновидіння, вони розплющаться цілком. Повсякчас доводиться вибирати між здоров’ям і глуздом та духовними радощами. Я завжди з легкодухости вибирав перше. Зрештою небезпечна влада, якої я зрікався, була ще небезпечніша, ніж гадають. Жалі, марення не відлітають самі. Коли постійно міняти умови, в яких ми засинаємо, пропадають не тільки самі сни, а й гине на довгі дні, іноді на цілі роки, здатність не то снити, а й засинати. Сон божистий, але несталий; його полохає абищо. Його подруги-звички сталіші, як він, утримують його щовечора на освяченому місці, оберігають від усякого струсу; та коли ми перемістимо його, коли він не прив’язаний до одної постелі, він димом здиміє. Він подібний на молодість і на любов — шукай вітру в полі.

У тих розмаїтих снах — так само як і в музиці — краса залежить від збільшення чи зменшення інтервалу. Я тішився нею, натомість порозгублював у тому сні, хай і короткому, чимало покликів, якими озивається до нас мандрівне життя паризьких ремесел та всякої живности. Отож зазвичай (не передбачаючи, на жаль, драми, яку такі пізні прокиди, а також мої перські, цебто драконівські закони, гідні расінівського Агасфера, мали незабаром стягти на мою голову) я намагався прокинутися з курми, аби чути всі ті крики. Радіючи думці, що Альбертина любить ті зазови і що я сам, хай і лишаючись у ліжку, якось причетний до вуличного життя, я ще й сприймав їх як символ його атмосфери; символ небезпечного рухливого життя, в яке я пускав Альбертину лише під своєю опікою, поширюючи зону її неволі, й звідки вихоплював її о будь-якій порі, щоб вернути назад до себе. Ось чому я цілком щиро міг відказати Альбертині: «Навпаки, мені цей галас приємний, бо я знаю, що ви його любите». — «Устриці, просто з моря, устриці!» — «Ох, устриці, мені так їх кортить!» На щастя, Альбертина з вітрогонства чи з неуважносте швидко забувала про свої забаганки; я не встигав сказати їй, що найкращі устриці у Прюньє[28], як їй уже хотілося скуштувати того, що пропонувала горлата рибаска: «Креветки, добрі креветки, живий скат, живий скат!», «Мерлан, мерлан, так і проситься в казан!», «Прибули макрелі, свіжі, веселі! Макрелі для пань, гарні макрелі! А осьде мідії, свіжі, добрі мідії!» Мимоволі вигук: «Прибули макрелі!» викликає в мене дрижаки. Макреля, макро… Але оскільки ця реклама не могла стосуватися нашого веселого шофера, то я думаю тільки про рибу, на яку дивитися не можу, смакує, і досада швидко минає. «Ох, мідії! — вигукує Альбертина. — Мені вони так смакують!» — «Серденько! Це в Бальбеку була розкіш, а тут вони непотріб! Зрештою, згадайте, що казав Коттар про мідії!» Одначе моя заувага виявилася гетьто недоречна, бо наступна перекупка похвалилася чимось таким, що Коттар забороняв іще суворіше:

Та Альбертина ладна була офірувати мені салат-ромен за обіцянку купити за кілька днів те, що рекламувала зеленарка: «Осьде гарна аржантейльська спаржа, осьде гарна аржантейльська спаржа!» Таємничий голос, гідний химерніших пропозицій, вторував: «Проб’ю бочку! Проб’ю бочку!» Доводилося визнати, що йдеться лише про бочку, бо ці слова майже цілком перекривалися криком: «Шибки, шкляр, шибки биті, до шкляра, шкля…я…ра!» — ця григоріянська роззявина все ж менше нагадувала мені літургію, ніж волання ганчірника, який, сам того не знаючи, повторював раптову перерву в мелодії посеред молитви, досить часту в церковному ритуалі: «Praeceptis salutaribus топіti et divina institutioneformati, audemus dicere»[29] — мовить священик, випалюючи «dicere». Без жодного блюзнірства — подібно до того, як у середньовіччя побожний люд просто на церковній паперті розігрував фарси і соті, — ганчірник примушував згадати оте «іdicere», коли, скандуючи слова, раптом виспівував останній склад скоромовкою, гідною акцентуації, освяченої великим папою VII сторіччя: «Ганчірки, залізяччя на продаж (все це вимовляється поволі, як і два наступні склади, зате останній швидше, ніж «іdicere»), кролячі шкур-ки!». «Валенсія, гарна Валенсія, свіжі помаранчі!» Навіть скромний пір: «Осьде чудовий пір!», цибуля: «Вісім су віночок, цибуля, цибуля!» — гупали в мої вуха, наче відлуння прибою, в якому Альбертина, бувши вільна, могла б загубитися, і набирали лагідности якогось Suave mari magno[30].

«О! — вигукнула Альбертина. — Капуста, морква, помаранчі! Забаглося городини, як перед смертю! Попросіть Франсуазу, хай купить. Вона приготує моркву в сметані. Ото буде потіха — їсти все це разом! Втілити усі ці заклики в добре сніданнячко! Ох, попросіть краще Франсуазу підрум’янити ската на маслі. Ох, і смакота!» — «Гаразд, кохана, але відійдіть уже від вікна, а то потрощите все, що обносять перекупки». — «Уже, уже, йду, але відтепер я хотітиму на обід лише те, що чутимусь наші вуха». Як се цікаво! Подумати лишень: треба чекати ще два місяця, щоб зачути: «Зелена квасоля, ніжнесенька зелена квасоля, беріть зелену квасолю!». Як це добре сказано: «Ніжнесенька квасоля!» Я люблю її тоненьку-тоненьку, скупану в соусі; вона просто тане в роті, свіжа як роса. Овва! Або оці сметанні сердечка, до них іще ген далеко: «Добрий сир зі сметаною, добрий сир!» А шасла з Фонтенбло: «У мене найкращий шасла!» А я з жахом думав про те, скільки мені ще доведеться з нею прожити до пори шасла[31]! «Тільки не подумайте, ніби я хочу вже їсти лише те, що ми почуємо; звичайно, я роблю винятки. От чом би мені, приміром, не замовити в Ребате морозива на нас обох? Скажете, ще не пора, а мені так кортить!» Я так і здригнувся при імені Ребате, воно викликало підозру, а слова: «От чом би мені» ще більше в ній упевнювали. То був день прийняття у Вердюренів — відтоді ж як Сванн переконав їх, що Ребате найкраща цукерня, вони замовляли там льоди і птифури. «Я нічого не маю проти льодів, люба Альбертино, але дозвольте мені замовити самому, ще не знаю, чи це буде Пуаре-Блянш, Ребате чи Рітц, словом, побачу». — «То ви хочете вийти?» — спитала вона недовірливо. Вона завжди твердила, що була б рада-радісінька, якби я частіше виходив, але коли якісь мої слова могли вістити, що я не залишусь удома, її стурбована міна наводила на думку, що радість, яку я справляв би їй частими виходами, була б не цілком щира. «Може, вийду, а може, й ні, ви знаєте, я ніколи наперед не планую. У кожному разі, морозиво не оповіщають, його не обносять по вулиці, чого це вам раптом забаглося?» І тут Альбертина своєю відповіддю показала, скільки дотепносте й прихованого смаку розвинулося в ній зненацька від бальбецьких часів. Вона твердила, що завдячує цю манеру висловлюватися єдино моєму впливові, життю зі мною, хоча я так ніколи не говорив, ніби якась вища сила заборонила мені вживати будь-коли в розмові літературних зворотів. Напевне, майбуття моє і майбуття Альбертинине мали скластися неоднаково. Мені закрадалися щодо цього якісь передчуття, коли я бачив, як вона силкується говорити з-письменська, мислити образами, призначеними, як я відчував, для вищої і ще незнаної мені мети. Попри все це, я був зворушений, бо подумав: «Звичайно, я б так не висловився, як вона, а проте без мене вона б не опанувала такого стилю, вона відбула мою школу, а отже, не може мене не кохати, вона моє творіння». Вона сказала так: «У всьому оповіщуваному на вулиці їстівному я люблю те, що, почуте мною як рапсодія, змінює свою природу за столом і апелює до мого піднебіння. Щодо морозива, то маю надію, ви замовите його в тих нині немодних формах, у яких угадуються всі можливі архітектурні кшталти: коли я їм ці святині, церкви, обеліски, скелі, то завжди спершу розглядаю їх ніби яку мальовничу географію, а вже потім обертаю малинові чи ванілеві монументи на холодок у моїй горлянці. (Я вважав, що це аж надто добре сказано, але Альбертина відчула, що моя думка прихильна, і вела далі, спиняючись на хвильку, щоб посміятися з приводу вдалого порівняння своїм гарним сміхом, який краяв мені душу, бо то був ярливий сміх.) Ой лишечко! Боюся, що в Рітці ви знайдете Вандомські колони з шоколадних чи малинових льодів; тоді доведеться їх купити більше, аби домогтися схожости на вотивні колони або на пілони, зведені в алеї на честь Прохолоди. А ще вони роблять малинові обеліски, які стирчатимуть у палючій пустелі моєї спраги; і я розтоплю їхній рожевий граніт у своїй пащеці, гасячи жагу краще, ніж оаза (і тут бухнув знов горловий сміх, чи то з удоволення своїм красномовством, чи то задля висміювання самої себе за те, що така велемовна, чи то, гайгай! — з фізичної насолоди, викликаної смакуванням чогось навдивовижу гарного, свіжого, рівноцінного цим розкошам). Ці крижані піки у Рітца скидаються іноді на гору Розу, і навіть із цитриновими льодами я волію, щоб вони були не монументальні, а ліпше хаотичні, урвисті, як гора в Ельстіра. Хай вони будуть не сніжисті, а трохи жовтаві, з ельстірівським відтінком брудного і тьмавого снігу. Хоч би льодів було не бозна-скільки, півпорції, коли хочете, все одно оті цитринові дибляться міні-горами — карлуватими японськими деревами, у яких і так угадуються кедри, дуби й манценілла[32]; тож-бо, посадивши їх уздовж жолобка у вашій кімнаті, я мала б величезний ліс, що сходить до річки, такий ліс, де діти могли б заблукати. А ще біля стіп своєї порції жовтавих цитринових льодів я добре бачу поштарів, мандрівців, поштові карети, на які мій язик звалює крижані лавини, і лавини їх поглинають (зловтіха, з якою вона це сказала, розпалювала мої ревнощі); а ще, — додала вона, — мої губи зруйнують, опору по опорі, венецьку церкву з малинового порфиру і скинуть на вірних те, що заціліє. Атож, усі ці будови перейдуть зі свого кам’яного підмурку до моїх нутрощів, жадібних чути, як тане їхня свіжість. Але знаєте, навіть без морозива, ніщо так не хвилює і не будить жаги, як оголошення про якісь термальні джерела. У Монжувені, в мадемуазель Вентейль, не було путніх льодів, але ми відбували в саду подорож довкола Франції, п’ючи щодня якусь газовану воду, приміром, як віші, — коли її наливаєш, із дна шклянки здіймається біла хмарка, і хмарка та никне й розпливається, якщо її не вихилити душком». Але чути з уст Альбертини про Монжувен було мені надто важко, і я урвав її. «Я нуджу вас, коханий мій, ну бувайте здоровий!» Як вона змінилася з бальбецьких часів, коли навіть Ельстір навряд чи вгадав би в Альбертині скарби поезії, хай і не такої примхливої, не такої своєрідної, як, скажімо, поезія Селести Альбаре! Ще тільки вчора вона приходила до мене і, заставши мене в ліжку, висловилася так: «Ваша небесна величносте, покладена на ложе!» — «Чому — небесна, Селесто?» — «О! Бо ви ні на кого не схожі. Якщо ви думаєте, що ви з тих, хто мандрує по нашій грішній землі, то дуже помиляєтесь». — «Нехай і так, але чому — покладена?» — «Бо ви ж не лежите, як людина, ви не в постелі, а на ложі, так ніби самі янголи спустилися з небес і поклали вас тутечки». Альбертина ніколи не здобулася б на Селестин стиль, але кохання, навіть коли воно нібито вигасає, сторонниче. Я волів мальовничу географію фруктово-ягідних льодів, загальноприступний чар яких здавався мені виправданням мого кохання до Альбертини і доказом, що я маю над нею владу, що вона мене кохає.

Тільки-но Альбертина виходила, я відчував, яка утяжлива для мене постійна її присутність, невситима до руху й життя. Своєю метушнею вона баламутила мій сон, повсякчас наражала мене на простуду від протягів, змушувала шукати приводів супроводжувати її, поминаючи симуляцію загострення хвороби, а з другого боку, приводів накинути їй якогось супутника, — цебто щодня виявляти винахідливість ще більшу, ніж Шехерезада. На жаль, своєю винахідливістю перська казкарка відсувала свою смерть, а я свою лише приспішував. Є в житті такі ситуації, які не завше, як моя, витворені любовними ревнощами чи тим, що кволе здоров’я не дає змоги ділити життя з активною і молодою істотою, але й, попри це, ставлять проблему подальшого спільного життя чи повернення до давнішого окрімного, майже по-медичному: яким відпочинком пожертвувати (чи то перепадаючись щодня й далі, чи то вертаючись до мук розлуки) — відпочинком мозку чи відпочинком серця?

У кожному разі я був дуже радий, що Андре товаришить Альбертині до Трокадеро, бо недавні й, зрештою, дуже дрібні непорозуміння спричинилися до того, що моя колишня віра в шоферові чесність, обачність і проникливість дещо захиталася. Недавно я послав з ним Альбертину саму до Версалю; і вона мені сказала, що снідала в Резервуарі, тимчасом як шофер згадав про Вателя. Того дня, коли я помітив цю суперечність, я знайшов привід, поки Альбертина вбиралася, перемовитися з шофером (незмінно тим самим, знаним нам із Бальбека). «Ви похвалилися, що снідали у Вателя, а панна Альбертина запевняє, ніби в Резервуарі. Як це розуміти?» Шофер на те відповів мені: «Авжеж, я сказав, що снідав у Вателя, а де снідала панянка, не знаю. Коли ми прибули до Версалю, вона пересіла у фіакр; за її словами, вона завжди так робить, як їй не треба поспішати». На думку, що Альбертина залишилася сама, я розлютився; але, зрештою, вона залишалася рівно стільки, скільки треба було, щоб поснідати. «Але ж ви могли б, — сказав я примирливо (бо не хотів зізнатися, що пильную за Альбертиною: це було б для мене принизливо, і то подвійно, бо означало б, що вона криється переді мною), — ви могли б поснідати, я не кажу з панянкою, але в тому самому ресторані». — «Коли ж панянка звеліла мені бути на Плац-парадному майдані аж о шостій. Вона не просила заїхати по неї, піднявся до себе після сніданку». — «Ага!» — промовив я, намагаючись приховати розчарування. Та й вернувся знов на гору. Отож понад сім годин Альбертина пробула одна, полишена сама на себе. Щоправда, я знав, що фіакр — не тільки спосіб спекатися шоферського нагляду. По місту Альбертина воліла їздити в екіпажі, запевняючи, що звідти їй усе видно та й не так там парко. А проте вона провела сама сім годин, і про цей час я так нічого й не дізнаюся. І мені навіть подумати страшно, як вона розпорядилася цими сімома годинами. Механік сплохував, але відтепер я покладався на нього цілком. Бо якби він був бодай у якійсь змові з Альбертиною, то зроду не признався б, що дав їй волю від одинадцятої ранку до шостої вечора. Можна було й по-іншому витлумачити шоферові звіряння, але таке тлумачення було б безглузде. А саме: він посварився з Альбертиною і захотів їй показати — такою-от дрібною доказкою, — що він доводець і що як після цієї першої лагідної остороги вона не танцюватиме під його дудку, він її неодмінно запродасть. Але таке пояснення було нісенітне; насамперед треба було гадати, ніби між ним і Альбертиною сталась якась-то звада, а потім уявити, що цей славний, завжди такий ввічливий і послужливий механік — дерій. Через два дні я, зрештою, переконався, що він уміє стежити за Альбертиною коректно й пильно, куди надійніше, ніж я на хвильку припустив у шалі підозри. Відтягнувши його набік і згадавши про поїздку до Версалю, я завів щиру розмову: «Ваше поводження у Версалі, як це випливає з позавчорашньої вашої розповіді, було бездоганне. Чиста робота, як завше. Але я хочу, щоб ви врахували один нюанс. Відтоді як пані Бонтан довірила мені сестреницю, я відчуваю таку відповідальність, так боюся нещасливих випадків, так дорікаю собі, що не їжджу з нею, що волів би, щоб ви скрізь самі возили панну Альбертину, ви людина певна, стріляний, як кажуть, горобець, із вами в халепу не вскочиш. Тому я ні за що не боюся». Чарівливий механік-апостол, лукаво усміхнувшись, поклав руку на кермо у формі хреста. Відтак (виганяючи з мого серця неспокій, місце якого одразу заступила радість) сказав те, за що я мало не кинувся йому на шию. «Не гризіться. З панянкою нічого страшного скоїтися не може; коли я не везу її в авті, то не спускаю з ока. У Версалі, нічим себе не виказуючи, я ознайомився з містом, сказати б, разом із панянкою. З Резервуару вона подалася до Палацу, з Палацу до Тріанона, а я все їхав назирці за нею, ніби того не бачучи, чи, краще сказати, так, щоб вона мене не бачила. А втім, хоч би й побачила, світ не завалився б. Адже це так природно, коли в тебе цілий день вільний і ніякої роботи, оглянути й собі Палац. Тим паче що панянка не могла не помітити, що в мене з собою книжка і що я цікавлюся старожитностями. (Так воно й було, видавалося б просто разючим, навіть знавши про його дружбу з Морелем, настільки він перевищував скрипаля дотепністю і смаком.) Але, кінець кінцем, я лишився непоміченим». — «Вона не могла не спіткати якоїсь приятельки, — у Версалі їх у неї чимало». — «Ні, весь час була сама». — «Але на неї не могли не задивлятися, така кравля, і сама!» — «Авжеж, пасли за нею очима, а вона хоч би що, знай дивиться в путівник чи на картини». Шоферова розповідь здалася мені тим вірогіднішою, що надіслані мені того дня з Версалю Альбертинині поштівки зображували одна Палац, а друга Тріанон. Невсипущість, із якою бравкий шофер сочив за кожним її кроком, дуже зворушила мене. Як міг я тоді гадати, що це спростування — у вигляді обсяжного додатку до позавчорашніх звірянь — випливало з того, що протягом цих двох днів Альбертина, налякана шоферовим ляпанням язиком, капітулювала й домовилася з ним? Аби ж то знаття!

Певне одне: розповідь механіка, розвіявши всякий страх, що Альбертина мене зраджує, викликала в мене збайдужіння до неї і втрату цікавости до того, як вона збавила версальський день. А все ж навряд щоб шоферових пояснень на виправдання Альбертини, тепер мені не надто цікавої, виявилося досить, аби мене так швидко заспокоїти. Вже кілька днів на лобі моєї красували два прищики і, мабуть, ще більше вплинули на моє любовне почуття. Нарешті ще дужче відвернуло мене від неї (аж так, що я згадував про її існування лише при зустрічі) незвичайне зізнання Жільбертиної покоївки, здибаної випадково. А довідався я ось про що: за щоденних моїх гостин у Жільберти, моя амантка була закохана в одного молодика і сходилася з ним куди частіше, ніж зі мною. Якийсь час я тоді її підозрював і брав на спитки цю покоївку. Але, знаючи, що я гину за Жільбертою, вона під той час усе заперечувала і присягла, що панна Сванн ніколи не бачиться з цим молодиком. Нині ж, обізнана з тим, що моє кохання давно згасло, що я вже кілька років залишаю всі Жільбертині листи без відповіді, — а може, ще й тому, що покоївка більше в неї не служила, — вона сама ні з того ні з сього розповіла про Жіпьбертине захоплення, досі мені геть незнане. їй це видавалося цілком природним. Раніше, згадуючи її тодішні присягання, я думав, що вона лишилася ні в що не втаємничена. Де там! Вона ще й бігала на загад пані Сванн попередити молодика, що та, кого я кохав, зараз сама! Кого я кохав тоді… І тут я загадався: чи ж давнє моє кохання і справді минуло, якщо покоївчина розповідь так мене прибила? Я не вірив, щоб ревнощі могли пробудити згасле кохання, і припускав, що мою гризоту навіяло — принаймні частково, — вражене самолюбство, адже багато дівчат, яких я не любив і які в тамту пору, ба навіть трохи пізніше — відтоді все дуже змінилося — мене цуралися, добре знали, що Жільберта мене оступачувала. І ще я намагався зрозуміти минулою датою, чи в моєму романі з Жільбертою не відігравало звичайне самолюбство, якщо нині так болить думка, що всі такі щасливі для мене хвилини милощів видавалися в очах усіх несимпатичних мені людей лише комедією з боку Жільберти. В кожному разі, хоч би що то було, любов чи самолюбство, Жільберта майже вмерла у моїй душі, але не цілком, і ця прикра обставина ще більше перешкоджала мені панькатися з Альбертиною, яка посідала так мало місця в моєму серці.

А проте (повертаючись після такого довгого відбігу до неї та до її підозрілої версальської поїздки), я відчував щоразу певні прикрощі, коли при розборі паперів мій погляд падав на версальські поштівки. Виходить, серце можуть краяти, перетинаючись одне з одним, двоє ревнивих почуттів, кожне щодо іншої особи? І мені подумалось: якщо механік не така вже порядна людина, то узгодженість його другої версії з Альбертининими поштівками не варта дірки з бублика, бо що ж іще посилати з Версалю, як не Палац чи Тріанон, якщо поштівки вибирав не естет, закоханий у якусь статую, або дурень, який віддає перевагу «видові» на станцію конки або на Шантьєрський двірець. І то ще й даремно я взиваю його «дурнем», бо такі поштівки не завше купляє якийсь турок, просто так, навмання, як документ своїх відвідин Версалю. Людям інтелігентним, митцям по дворічному проживанні у Сієні, Венеції, Ґренаді, все там увірювалось, і вони казали про найзадрипаніший омнібус, про перший-ліпший вагон: «Що за краса!» Потім ця пошесть минула, як минає багато інших. Я не певен, чи не відбувається поворот до трактування «руйнації шляхетних забутків старовини як блюзнірства». У кожному разі вагон першого класу вже не вважається апріорі за щось досконаліше, як венеційський Святий Марко. І хоч можна почути: «У цьому й полягає життя, озиратися назад неприродно», але віз і нині там. Про всяк випадок, цілком покладаючись на шофера і воліючи, щоб Альбертина не могла посіяти його в дорозі (причому він не посмів би їй відмовити з остраху видатися шпигуном), я відпускав її на прогулянку лише під наглядом Андре, хоча донедавна мені вистачало самого шофера. Я навіть дозволив їй під той час (на що не здобувся б згодом) вибратися на три дні лише вдвох із шофером до Бальбека, — так їй кортіло промчати всю дорогу на самому автомобільному шасі та ще й на повному газі. Три дні я був зовсім спокійний, хоча ціла злива листівок, які вона посилала, дійшла до мене, через погану роботу бретонської пошти (доброї влітку, а взимку вкрай розладнаної), аж за тиждень після повернення Альбертини та шофера (вони виявилися такими невтомними, що того ж таки ранку, ніби нікуди й не їздили, відбули звичайну прогулянку). Я був радісінький, що Альбертина їде сьогодні до Трокадеро на той «галаранок», а надто заспокоєний тим, що її супроводжує Андре.

Викинувши після відходу Альбертини все це з голови, я пристав біля вікна. Спершу панувала тиша, тільки свищик перекупника хляків і трамвайні дзвінки розтинали повітря в різних октавах, ніби бренькіт клавішів фортепіано у сліпого ладнача. Помалу-мало можна було розрізнити ще й інші мотиви, до них долучалися нові. Засюрчав новий свищик, сигнал якогось перекупника (я так і не вгадав, чим він торгував), цей звук дуже скидався на трамвайний дзвінок, а що він не даленів, то здавалося, ніби то озивається якийсь трамвай, позбавлений руху або вибитий із колії, покинутий здихати, як поранене зойкотливе звірятко.

І тут у мене виникло враження, що якби я мав колись покинути цю аристократичну дільницю — не помінявши її на зовсім простонародну, — вулиці й бульвари середмістя, де великі фруктові, рибні та інші крамниці споживчих товарів робили б непотрібними зазови перекупників, та й не чутно їх було б, здавалися б мені мертвими, незаселеними без усіх цих літаній дрібних ремесел та мандрівних трактирів, позбавленими оркестри, яка так голубить мені слух уранці. Тротуаром пройшла не дуже елегантна (або споганена модою) жінка в занадто ясному сакпальті з козиного хутра; ба ні, то не жінка, то шофер, запакований у козячий кожух, добирався на батьківських до свого гаража. Випущені зі своїх готелів, крилаті посланці, у веселкових барвах, щосили гнали на роверах до вокзалів, щоб перейняти пасажирів, прибулих ранковими потягами. Часом хлипала якась скрипка — то проїздило авто або википала вода в моєму електрочайнику. Серед цієї симфонії дисонансом бриніла якась старомодна «арія»: заступаючи цукерницю, яка зазвичай пригравала собі на торохкавці, цяцькар, до очеретяної сопілочки якого був примоцьований паяц, непосидючий брикун, обносив інших паяців і, не звертаючи уваги на ритуальну декламацію Григорія Великого, на реформовану Палестринину[33] каденцію та ліричний речитатив модерністів, виспівував на все горло, ніби відсталий шанувальник чистої мелодії:

Маленькі італійченята в беретах не пробували змагатися з цією aria vivace[34] і лише мовчки тицяли свої статуетки. Аж це військова флейта змушувала цяцькара відступити, цяцькар співав уже невиразніше, хоча й досі presto[35]: «Спішіте, татусі, не гайтеся, неньки!» Чи не була ця флейта одним із драгунів, яких я чув уранці у Донсьєрі? Та ні, бо музику супроводжували слова: «Реставратор фаянсу і порцеляни! Реставрую шкло, мармур, кришталь, кість, слонівку та старожитності! Кому потрібен реставратор?» У різника, де ліворуч яснів ореол сонця, а праворуч висів цілий віл, різницький челядник, дуже височенний і хортуватий білявець, чия шия стирчала з блакитного коміру, запаморочливо швидко й побожно розкладав по один бік чудові волові філе, а по другий — озаддя найнижчого ґатунку, а також важив їх на лискучих терезах, увінчаних хрестом, з якого спливали зграбні ланцюжки. І хоча потім він уже тільки виставляв на вітрину нирки, полядвицю, битеники, він більше скидався на прекрасного янгола, який у день Страшного Суду провадитиме на послугах у Бога поділ на добрих і злих за їхніми якостями і важитиме душі. І знов заячала ледь чутна і тонесенька флейта, вістуючи вже не погибель, що її так лякалася Франсуаза за кожним разом, коли перед очима в неї парадувала кавалерія, а «реставрації», обіцяні простакуватим або хвацьким «антикваром», ніяким не реставратором, а просто майстром на всячину. Пекарки притьмом накладали батони і розносили їх у кошиках на «підобіди», а молочарки моторно вішали на свої гачки начиння з молоком. Чи не давала мені про цих дівчаток найдостотніше уявлення журна їхня міна? Чи не здалася б мені зовсім іншою абияка з них, коли б я міг утримати нерухомо кілька хвилин при собі одну з цих істот, яких я бачив лише в крамниці з вікна або мигцем на вулиці? Аби оцінити втрату, завдану мені відлюддям, тобто багатство, заповідане днем, мені треба було б схопити на розлеглому і живому фризі якесь дівча з білизною чи молоком, перенести його, ніби силует із рухомої декорації, в раму моїх дверей і довго його розглядати, не забувши дещо в нього вивідати, щоб мати змогу потім відшукати юнку; так орнітолог чи іхтіолог карбує птахів чи риб, чіпляючи їм під черевцем карб, аби стежити за їхніми мандрами на волі.

Тож я попросив Франсуазу прислати мені для доручення одну з дівчат, які щохвилини заскакували до нас із хустям, хлібом чи молоком і яким Франсуаза часто щось загадувала. Я ступив Ельстірові в слід: ув’язнений у робітні весняного дня, коли на думку про те, що ліси повні фіялок, його розпирала хіть помилуватися цими квітками, він посилав швейцарку купити йому букетик. Тоді у розчуленні, в маренні він бачив не стіл, на якому поставив маленьку рослинну модель, а цілу хащу підліску, де завважував колись силу-силенну пругких стебел, зігнутих під тягарем своїх лілових дзьобиків; і йому здавалося, ніби перед його очима якась примрійна сфера, окреслена в його ательє прозорим пахом чародійної квітки.

Щодо праль, то про їхній прихід у неділю годі було й мріяти! Дівчина з пекарні подзвонила, на жаль, о тій порі, коли Франсуази не було, поставила кошик із батонами у сінях та й пішла собі. Фруктівниця мала зазирнути куди пізніше. Я вийшов якось до молочарні по сир і серед молодих розносниць зауважив істне біляве диво, зовсім ще юнку, але високу на зріст, мрійливу й гоноровиту. Я бачив її лише здалеку, та ще й мимохідь, і не міг би сказати, яка вона з себе, хіба те, що це акселератка і що голову їй прикрашало руно, схоже не так на живий волос, як на стилізовані в різьбі снігові намети. Оце все, що я розгледів, поминаючи напрочуд виразистий ніс (велика рідкість у дітей) на щуплявому личку, подібний на дзьоб у грипенят. Зрештою не тільки колежанки, з’юрмлені круг неї, заважали мені добре до неї приглянутися, а й непевність того, які почуття (з першого погляду і згодом) я міг у неї викликати: крижане гордування, іронію чи зневагу, з якими вона згодом звіриться приятелькам. Гадки такого розбору, за якусь мить промайнувши одна за одною у мене в голові, згустили довкола молодої дівчини млу, де вона ховалася, наче богиня у громовій хмарі. Бо душевна непевність перешкоджає нам скласти точне зорове уявлення про щось не менше, ніж фізичний ґандж ока. У цій страшенно щуплій молодій особі (занадто, може, примітній) мене відштовхував надмір того, що хтось інший назвав би «чарами»; але, зрештою, це не завадило мені не помітити, а не запам’ятати й поготів, інших молочарок, оскільки її орлій ніс, її погляд — не вельми привітний, замислений, замкнутий і нібито осудливий, занурили усе в морок, як спалах блискавки затоплює в пітьму довколишній крайобраз. Отож із мого походу по сир запам’яталося (якщо можна сказати «запам’яталося» про обличчя так мало вивчене, що потім по десять разів починаєш примірювати до його розпливчастої плями щораз іншого носа) дівча, яке мені не сподобалася. Але цього було достатньо, щоб я в неї закохався. А все ж я забув би про біляве диво і більш ніколи не прагнув би її побачити, якби Франсуаза не сказала, що дівчина, хоч і шмарката, вже шурубурить і має розійтися з працедавцею, бо любить чепуритися і напозичалася в усій дільниці. Кажуть, краса — запорука щастя. А чому б не сказати навпаки: можливість насолоди — колиска краси.

Я взявся читати маминого листа. Від цитат із пані де Севіньє («Мої комбрейські думи як і не зовсім чорні, то бодай сіро-бурі; думаю про тебе повсякчас, мені тебе не вистачає; твоє здоров’я, твої справи, далека відстань між нами обома — чим, по-твоєму, може бути все це для мене у світі сіряви?») віяло материним невдоволенням, що Альбертина досі живе в мене і гадки не має вибиратися, хоча я ще не просив її руки. Мати не писала про це в лоба, боячись, що лист валятиметься десь у мене на столі. Одначе, хай навіть і туманно, вона дорікала мені, що я не відгукуюся на кожний її лист: «Ти знаєш, що казала пані де Севіньє: «Коли між людьми далека відстань, не треба жартувати з того, що лист починається словами: «Я отримав твого листа». Не згадуючи про найбільшу свою гризоту, мама сердилася на мене за марнотратство: «Куди в тебе переводиться стільки грошви? Мене дуже бентежить, що ти — як Шарль де Севіньє, — сам не знаєш, чого хочеш, що в тебе сім п’ятниць на тиждень; постарайся бодай не наслідувати його у видатках, щоб мені не довелося говорити про тебе: «Він навчився пускати гроші за вітром, програвати, не граючи, і платити, не вилазячи з боргів». Я дочитував листа, коли прийшла Франсуаза з новиною, що оце в нас у хаті ота бідова молошниця, про яку вона мені казала: «Ця завиграшки віднесе паничевого листа і буде на побігеньках, якщо це недалеко. Ось панич побачить — вона виглядає як Червона Шапочка». Франсуаза пішла по неї, і я чув, як вона гримала дорогою: «Ти що, боїшся, що тут коридор, трясця твоїй матері; не думала, що ти така темнота. За руку треба вести абощо?» І тут Франсуаза, добра і тямуща служниця, прагнуща, аби інші шанували її пана, як шанує вона сама, сповилася в ту велич, яка на картинах старих майстрів ушляхетнює звідницю, супроти чиєї постаті маліє сама закохана пара. Проте Ельстір, коли дивився на фіялки, не журився їхньою функцією.

Прихід молодої молошниці враз позбавив мене спокою обсерватора; я думав лише про те, щоб вигадати якусь правдоподібну баєчку про послання, і почав мережити листа, ледве сміючи на неї позирнути, щоб не здавалося, ніби я тільки для цього її закликав. Вона була сповнена таємничого чару, якого я не знайшов би в жодній гарній дівчині в тому веселому домі, де на нас чекають. Вона була ані гола, ані вбрана, правдива молошниця, та й годі, з тих, що здаються такими гожими, коли нам ніколи до них підійти; у ній було те, що творить вічне прагнення і вічний жаль життя, подвійний плин якого, нарешті, й наблизився до нас. Подвійний, бо йдеться, власне, про Незнане, про істоту, чию боговитість ми вгадуємо з її постави, пропорцій, із байдужого погляду, величного спокою; а що це так, то нам, з другого боку, прагнеться, щоб ця жінка несла на собі знак цього ремесла, щоб ми могли втекти в той світ, у небуденність якого особливий її стрій дозволяє нам романтично вірити. Зрештою, якщо ми хочемо убгати в одну формулу закон наших любовних захоплень, треба шукати цієї формули в максимальній розбіжності між жінкою побаченою мигцем і жінкою спізнаною, голубленою. Якщо насельниці так званого колись бурдею, якщо кокотки (якщо ми знаємо, що вони кокотки) не ваблять нас, то не тому що вони поганші за інших, а тому що будь-якої миті ладні віддатися; тому, що те, чого ми домагаємося, вони вже пропонують; тому що вони не здобич. Розбіжність зводиться до мінімуму. Шльондра всміхається нам уже на вулиці, як усміхатиметься в наших обіймах. Ми різьбарі. Ми прагнемо різьбити з жінки статую цілковито відмінну від тої подоби, в якій вона перед нами постала. Ми бачили на березі моря дівчину, байдужу і зухвалу; бачили за прилавком поважну і старанну продавницю, яка відповідає нам сухо, аби не наразитися потім на кпини товаришок, фруктівницю, яка цідить слова крізь зуби. І що ж? Ми не вгамуємося, поки не довідаємося, чи ця горда дівчина з морського пляжу, чи ця крамарка, скута страхом перед «язиками», чи ця неуважна фруктівниця не зволяться після наших спритних улещань пом’якшити свою штивність, обвити нам шию руками, які перебирали фрукти, з лагідним усміхом нахилити до наших уст свої очі, — ох, ці чари суворих очей! — досі зимні чи байдужні в робочі години, коли працівниця так страшиться обмови товаришок, очі, що уникали наших упертих поглядів, а нині, коли ми зосталися наодинці, вигинають свої зіниці під сонячною ваготою сміху в хвилини нашого любовного щебетання. Між продавницею, пралею, заклопотаною прасуванням, фруктівницею, молошницею і все тією самою дівчиною, схильною стати нашою любаскою, досягнуто максимуму розбіжносте, доведеного до останніх меж і варійованого лише професійними рухами її рук за працею, чимось украй відмінним, — не згірше, ніж була б відмінна пряма лінія, — від тих гнучких пут, які щовечора оповивають нашу шию, перед тим як губи от-от зіллються в поцілунку. Так ми й проводимо своє життя — у неспокійних, щоразу поновлюваних зальотах до цнотливих дівчат, чиє ремесло має віддаляти їх від нас. Раз опинившись у наших обіймах, вони вже зостаються тільки тим, чим були; відстань, яку ми мріяли подолати, зникла. Але ми починаємо знов те саме з іншими, витрачаючи на свої вибрики весь свій час, усі свої гроші, всю свою снагу, ми скаженіємо, ми клянемо забарного візника, який нам може провалити перше побачення, нас опановує гарячка. А ми ж бо знаємо, що це перше побачення розіб’є всього лише оману! Та поки омана триває, нас це не обходить; нам хочеться справдити, чи можна обернути її в дійсність, і ми думаємо про пралю, від якої війнуло холодом. Любовна цікавість зрідні тій, яку в нас викликають імена країв: зазнаючи розчарування, вона незмінно відроджується і вічно залишається непогамованою.

Овва! Поставши переді мною, молошниця з шурею-бурею білявого волосся на голові, чий образ уже не відтворювала гра моєї фантазії та прагнень, знову стала сама собою. Колихка хмара моїх домислів уже не клубочилася круг неї. У неї була розгублена міна, немовби через те, що замість десяти, двадцяти носів, які я даремно згадував по черзі, неспроможен зупинити свій вибір, вона мала тільки один, бульбатіший, ніж мені здавалося (від чого виглядала пришелепкуватою), і в кожному разі позбавлений хисту множитися. Така очевидна приземленість, рабська, безвладна, безсила якось скрасити вбогу зовнішність, не давала поживи моїй уяві. Упавши з хмар на землю, я силкувався звестися на ноги; її личко, не добачене мною у склепі, здалося мені таким гарним, що я збентежився і, щоб оговтатися, сказав молошниці: «Онде лежить «Фіґаро», подайте мені, будь ласка, треба уточнити адресу». Беручи газету, вона заголила до ліктя червоний рукав жакетки і подала мені консервативний листок зграбно й невимушено, і цей рух уразив мене природним своїм розгоном, вкрадливістю і жаром шарлату. Розгортаючи газету, я, щоб не мовчати, спитав, не підводячи очей: «Як називається ота ваша вдягачка? Оте червоне трико, воно на вас аж горить?» — «Ґольф», — відповіла вона. Бо в процесі занепаду, конечного для всякої моди, одяг і лексикон, які ще кілька років тому становили привілей більш-менш елегантного світу Альбертининих приятельок, нині стали надбанням робітниць. «Чи не надто вас обтяжить, — спитав я, вдаючи, ніби перегортаю «Фіґаро», — коли я пошлю вас далеченько?» Щойно я пустив їй в очі пил, ніби вважаю це доручення нелегким, як вона й собі забалакала про якісь перепони. «Бачте, я збиралася покататися на ровері. До того ж нам відпущено тільки неділю». — «А вам не холодно отак, простоволосій?» — «О, я не буду голомоза, я запаслася поло, та ще й ця грива на голові, з такою не пропадеш». Я перебіг очима по буйних золотавих кучерях і відчув, як їхній вир пориває моє розтривожене серце до світла та борвіїв урагану краси. Я перестав вивчати газету, і хоча оглядав її єдино задля більшої невимушеносте і щоб вигадати час, лише вдаючи, ніби читаю, до мене таки доходив сенс слів, які були перед моїми очима. І ось що мене вразило: «Знайомлячися з програмою, що має відбутися сьогодні по обіді у великій залі Трокадеро, треба додати, що в «Витівках Неріни»[36] виступить мадемуазель Лея. І звісно ж — у ролі Неріни, в якій вона така дотепна й темпераментна». Я відчув себе так, ніби з мого серця здерто завої, під якими воно почало гоїтися після повернення з Бальбека. Хвиля моїх острахів ринула бурчаком. Лея була акторка, подруга отих двох дівчат, яких Альбертина розглядала в дзеркалі, вдаючи, ніби не помічає їх. Правда, в Бапьбеку, чуючи ім’я Леї, Альбертина заявляла мені врочисто, обурюючись тим, що хтось може сумніватися в її цноті: «Ба ні, вона зовсім не така, це дуже пристойна жінка». На превеликий мій жаль, коли Альбертина висловлювала такі судження, то був тільки перший тур суперечливих зізнань. Скоро перший змінювала другий: «Я її не знаю». У третьому турі, після Альбертининої заяви, що ця особа «поза всякими підозрами», і (другої), що «вона її не знає», вона помалу забувала про свої слова давніші, ніби її не знає, і «забріхувалася»: у розмові, непомітно для самої себе, прохоплювалася, що та їй по знаку. Перший провал пам’яти й нова теза поганяли другий провал, і вона вже не пам’ятала, що ця особа «не підозренна». «Тож вона, — допитувався я, — не має таких нахилів?» — «Ба ні, має, це відомо всім». І одразу переходила на врочистий тон, щоб виголосити нову тезу — кволе і туманне відлуння першої: «Мушу сказати, що зі мною вона завжди шанувалася. Очевидно, тямила, що я поставила б її на місце! Але, зрештою, це байдуже. Я маю бути їй удячна за ту щиру пошану, яку вона повсякчас мені засвідчувала. Зразу видно, що знає, з ким має до діла». Правда запам’ятовується, бо вона свою має назву і давнє коріння, зате імпровізована брехня зразу забувається. Альбертина забула останню брехню — четверту, і одного дня, коли їй захотілося здобути відвертими звіряннями мою довіру, спромоглася на щиріші слова мені про ту особу, спершу таку пристойну і нібито їй незнайому: «Вона втелепалася в мене. Кілька разів просила провести її і зайти до неї. Ну, щоб провести, я не бачу тут нічого лихого, коли це прилюдно, посеред білого дня, на вулиці. Але в під’їзді дому я завше знаходжу привід і ніколи не піднімаюся до неї». Трохи згодом Альбертина натякнула, що в цієї дамулі прегарні меблі. Зіставляючи слово зі словом, можна було, звичайно, докопатися до правди, може, не такої уже й страшної, як я був схильний припускати, бо, попри свою цікавість до жінок, Альбертина, мабуть, воліла мати коханця і тепер, запопавши мене, либонь, не думала про Лею. Мені досить було поставити Альбертину перед зібраними водно її суперечливими зізнаннями, — принаймні щодо багатьох жінок, — щоб довести її гріхи (гріхи, які, подібно до астрономічних законів, куди легше виснувати, ніж помітити і зафіксувати в реальній дійсності). Але вона воліла б радше признатися, що збрехала в якомусь своєму твердженні (руйнуючи таким відступом цілу мою систему), ніж визнати, що всі її розповіді від самого початку — лише павутиння, виснуване з брехні. Такі казки в «Тисячі і одній ночі» зачаровують нас; натомість завдають нам болю в устах коханої жінки, завдяки чому ми трохи глибше вникаємо в таємниці людської вдачі, замість удовольнятися її поверхнею. Нас проймає гіркота і, збуджуючи болісну цікавість, змушує їх пізнавати. З деякими істинами, чує наша душа, ми не маємо права таїтися; ось чому мрущий безбожник, переконаний у тлінності всього сущого, байдужий до слави, усе ж, відкривши їх для себе, витрачає останні години на те, щоб цими істинами поділитися.

Щодо Леї, то я, зрозуміло, був схильний пристати хіба що на перше з цих тверджень. Я навіть не знав, знайома чи незнайома з нею Альбертина. Та хоч там як, усе виходило на одне. Треба було будь-що перешкодити Альбертині зустрітися з цією знайомкою чи запізнатися з цією незнайомкою. Я повторюю, що не знав, знайома вона з Леєю чи ні, хоча й мав би про це почути ще в Бальбеку від самої Альбертини. Бо забудькуватість знищувала і в мені, і в Альбертині багато чого з того, що вона мені казала. Замість бути за наочний дублікат подій нашого життя, пам’ять є радше небуттям, звідки іноді якась аналогія дозволяє нам видобувати воскреслі з мертвих спогади; але є сила-силенна дрібних фактів, які не попадають на орбіту пам’яти і назавше виходять ізпід нашого контролю. Ми нехтуємо все те, про чий зв’язок із реальним життям коханої істоти не здогадуємося, миттю забуваємо, що вона казала нам про якісь байдужі для нас події, про чужих для нас людей і про те, яку мала при цьому міну. І коли згодом ці самі люди пробуджують у нас ревнощі, то, щоб переконатися, чи ми не помиляємося, чи й справді треба пов’язувати з ними нетерплячку, з якою наша коханка поривається вийти з дому, або її невдоволення, що ми їй у цьому перешкодили нашим раннім поверненням, наша заздрість, порпаючись у минулому і пошуках якихось указівок, не знаходить нічогісінько; завжди обернена назад, вона перебуває у становищі історика, який збирається писати історію, не маючи напохваті жадного документа; вічно припізнена, вона кидається, як розлючений бугай, властиво, не туди, де стоїть горда й блискуча істота, яка дражнить його своїми уколами, викликаючи пишною і доладною статурою подив жорстокої юрби. Заздрість метається в порожнечі, розгублена, як розгублені ми вві сні, коли побиваємося, не знаходячи в порожньому домі тієї, яку знали добре в житті і яка, може, є тут кимось іншим, хоча й зберегла риси свого обличчя, ще розгубленіша, ніж ми після сну, коли силкуємося з’ясувати якусь подробицю сонного марення. З якою міною вона нам казала те-то й те-то? Може, раділа, ба навіть посвистувала, як щоразу, коли в її голові грають любовні думки, а наша присутність лише її сковує і дратує? Чи не бовкнула вона чогось такого, що суперечить теперішнім її твердженням про знайомство? Знайома вона чи незнайома з такою-то? Ми цього не знаємо, ми цього ніколи не знатимемо, ми люто длубаємося в ефемерних уламках сну, і наше життя з коханкою триває, наше життя, байдуже до того, що виявилося б важливим для нас, уважне до того, що, може, для нас неважливе, отруєне тими, хто не пов’язаний з нами жодними реальними узами, життя, сповнене провалів пам’яти, прогалин, марних клопотів, наше життя подібне до сну.

Юна молошниця ще була в кімнаті. Я сказав, що це, виявиляється, неблизький світ і що я не потребую її послуг. Вона й собі визнала, що це їй не з руки: «Сьогодні такий цікавий матч — гріх на нього не піти». Мабуть, нині вона казала: треба любити спорт, а через кілька років скаже: треба жити повнокровним життям. Я заявив, що вирішив обійтися без її послуг і дав їй п’ять франків. Приємно вражена, вона, певно, миттю зміркувала: як їй перепало п’ять франків ні за що, то це ж дуже вигідно бути в мене на побігеньках, і вирішила, що переб’ється і без цього матчу. «Я могла б залюбки виконати ваше доручення. Завжди можна спобігти слушну годину». Але я легенько попхнув її до дверей; мені треба було зостатися самому; в жодному разі не можна було допустити, щоб Альбертина зустрілась у Трокадеро з Леїними приятельками. Так, цьому конче треба запобігти; щоправда, я ще не знав як: поки що я розчепірював свої руки, оглядав їх, виламував пальці, наче мій розум, знічев’я, не знаходячи того, чого шукав, згодився зробити хвилинну зупинку, інколи найбайдужіші для нас речі бачаться йому кожне зосібна, мов із вагонного вікна трепетні під вітром билинки вздовж насипу, як потяг стане в чистому полі. (Зрештою ця недвижність часом не плідніша за безвладність упійманого звірятка, спаралізованого страхом чи зачарованого, коли воно тільки очима світить без руху.) А може, все моє тіло, а в ньому — ум, з його хистом у той чи інший спосіб упливати на обрану особу, були напружені до краю, обертаючись у подобу зброї, постріл з якої був би спроможний розлучити Альбертину з Леєю та її двома приятельками? Звичайно, вранці, коли Франсуаза ознаймила, що Альбертина вибирається до Трокадеро, я подумав: «Хай що хоче, те й робить», і вірив, що такої погідної днини можна до самого вечора не хвилюватися за її вчинки. Але мою безтурботність викликало не лише вранішнє сонце, як я гадав, схиливши Альбертину відмовитися від планів, які вона могла б задумати чи навіть здійснити у Вердюренів, і вмовивши її піти на виставу, мною самим для неї обрану, аби не дати їй щось замислити, я знав, що ця розвага, хоч-не-хоч, буде невинна. Так само, коли через хвилинку Альбертина сказала: «Я можу навіть заподіяти собі смерть, мені байдуже», то тільки бувши переконана, що не заподіє собі смерти. Того ранку (куди радніше, ніж у його сонячність) і мій, і Альбертинин зір поринав у сферу чогось для нас невидимого, хоча крізь його прозору і мінливу призму ми виразно бачили — я її вчинки, а вона ціну власного життя, себто, ті вірування, яких ми несвідомі, але які так само не можна прирівняти до чистої порожнечі, як навколишнє повітря; творячи довкола нас мінливу атмосферу, іноді чудову, іноді задушливу, вони варті того, щоб їх збирати й нотувати не менш старанно, ніж температуру, ніж барометричний тиск, ніж пори року, бо нашим дням притаманна своя фізична і моральна відрубність. Не помічена мною того ранку віра, яка, проте, повнила мене радістю аж до хвилини, коли я розгорнув «Фігаро», віра, що Альбертина нічого негожого не зробить, ця віра зникла. Мені світив уже не погідний день, а день, спороджений у лоні того дня тривогою, острахом, як би Альбертина не злигалася з Леєю, або, що було б найлегше, з двома підозрілими паннами, адже ті десь-найпевніш підуть плескати актрисі до Трокадеро, де їм неважко буде зустрітися в антракті з Альбертиною. Про мадемуазель Вентайль я вже не думав; ім’я Леї воскресило в мені пекельний образ Альбертини в казино поблизу двох дівчат. Бо пам’ять моя зберігала лише «серійні» знімки Альбертини, окремі, незавершені, у профіль, моментальні; отож ревність моя вихоплювала лише миготливий її вираз, летючий і водночас стійкий, а також істоти, які викликали його на Альбертининому обличчі. Я згадав, який вираз вона мала, коли в Бальбеку в неї укняпилися чи то дві дівчини, чи то дві жінки цього кодла; я згадав, як мені боліло, коли вони шастали по ній гострим поглядом маляра, який накреслює шкіц, як вони вбирали в себе все її лице і як вона — з огляду на мене, звісно, — прикидалася, ніби нічого не помічає, з пасивністю, не позбавленою потаємного заласся. І перш ніж Альбертина опам’яталася й озвалася до мене, була така мить, коли вона не ворушилась, усміхалася в порожнечу все з тим самим удавано-природним і затамовано-щасливим виразом, ніби її фотографували; можливо, навіть їй хотілося прибрати перед об’єктивом зальотнішої пози, як ото в Донсьєрі під час прогулянки з Сен-Лу, коли вона, сміючись і облизуючи губи, вдавала, ніби дражнить пса. Звичайно, в ці хвилини вона була не зовсім та, якою була, коли нею цікавилися якісь дівчата. Тоді, навпаки, погляд її примружених оксамитових очей упинався в перехожу так чіпко, так зажерливо, ніби відірватися міг лише з клаптем шкіри. Але чіпкий той погляд, який принаймні надавав Альбертині виразу якоїсь задуми, майже страждання, здавався мені янгольським супроти мертвого виразу щастя, навіяного близькістю отих двох дівчат; я волів би вже похмурі здриги жаги, яка її, мабуть, іноді палила, ніж веселу міну від видовища роз’ятреної нею хтивости. Марно вона силкувалася вдати, ніби нічого не бачить, свідомість своєї спокусливосте, п’янка та солодка, повивала її, омивала, трояндово червонила її личко. Але все те, що Альбертина в ті хвилини тлумила в собі, що променіло з неї і завдавало мені стільки болю, хто знає, чи німувало б отак і без мене і чи тепер, коли мене з нею немає, не відповість вона сміливіше на зальоти ласої парочки? Певна річ, ці спогади завдавали мені великої гризоти, вони були ніби остаточним потвердженням Альбертининого збоченства, генеральною сповіддю її зрад. Тут не могли зарадити принагідні її присяги, в які я відмовлявся вірити, сумнівні висліди моїх уривкових розслідувань, запевнення Андре, якій нічого не варто було змовитися з Альбертиною. Альбертина могла відхрещуватися від своїх зрад, але слова, які зривалися з її уст і побивали всі її відхрещування, самі її погляди були куди промовистіші, ніж поодинокі свідчення того, що вона воліла приховати, того, в чому не зізналася б під дулом пістолета: її збоченства. Бо ніхто не любить, щоб йому залазили в душу.

Хоч би як мені боліли ці спогади, чи ж міг я заперечити, що саме вранішня вистава у Трокадеро збудила в мені наново потребу в Альбертині? Вона була з тих жінок, яким гріхи можуть правити за чари, адже доброта, що вихлюпується після провини, дарує нам ті солодощі, яких ми, ніби хворий, що ніколи не почуває себе добре два дні поспіль, щораз мусимо від них домагатися заново. Зрештою, поза гріхами, вчиненими тоді, коли ми їх кохали, є гріхи, вчинені ще до нашого знайомства, і перший з них — їхня натура. Муку такого кохання становить ще давніший за нього, передсущий, мовби перворідний гріх жінки, гріх, який змушує нас її кохати; і коли ми про нього забуваємо, ми потребуємо жінки менше і, щоб знов її покохати, нам треба заново почати катуватися. Наразі мене найбільше обходило, чи спіткає Альбертина тамтих дівчат і чи знає вона Лею, попри те що факти повинні нас цікавити єдино в загальному сенсі і що така сама дитинність, як дитинність охоти подорожувати або охоти пізнати жінок, є розпорошувати цікавість на те, що випадково викристалізувалося в нашому мозку з невидимого потоку жорстокої реальности, яка так і залишиться для нас незнаною. Зрештою, якби ми навіть здолали зруйнувати цю кристалізацію, її зараз же заступила б інша. Вчора я боявся, що Альбертина поїде до пані Вердюрен. Тепер мені завдавала клопоту тільки Лея. Ревнощі з незмінною пов’язкою на очах не лише нездатні щось розгледіти в навколишній темноті, вони належать до тих кар, коли праця ніколи не уривається, як у Данаїд[37], як у Іксіона[38]. Навіть якщо там не буде Леїних колежанок, яке враження справить на неї сама Лея в нарядному строї, у громі овацій, які марення посіє в Альбертині, які викличе жадання, і чи ті жадання, навіть бувши поскромлені, не будитимуть у неї огиди до життя зі мною, життя неспроможного їх заспокоїти?

Кому, зрештою, відомо, чи знає Альбертина Лею і чи не піде вона до неї у вбиральню? А як вони й незнайомі, то хто мене впевнить, що, бачивши Альбертину принаймні у Бальбеку, Лея не впізнає її і не подасть зі сцени знаку, запрошуючи Альбертину за лаштунки? Небезпека здається не страшною, коли її відведено. Цієї небезпеки ще не відведено, я боявся, що її взагалі годі відвести, і через це вона здавалася ще грізнішою. Коли я аналізував свої почуття, мені здавалося, ніби моя любов до Апьбертини вже погасла, але нинішня гострота мого болю доводила протилежне. Я вже не журився нічим іншим, сидів і гадав, як її вирвати із Трокадеро; я ладен був запропонувати Леї будь-яку суму, аби вона тільки туди не йшла. Якщо вчинки свідчать про наші почуття більше, ніж думки, виходить, я кохаю Альбертину. Але цей рецидив мого болю не загострював фізичної відчутности Апьбертини. Вона завдавала мені муки, мов невидима богиня. Снуючи тисячі гадок, я намагався притупити своє страждання, аби пересвідчитися у примарності свого кохання.

Спершу треба було впевнитися, що Лея справді вирушила до Трокадеро. Випровадивши молошницю з двома франками, я зателефонував Блокові. Він нічого не знав про Лею і здивувався, що це може мене цікавити. Я подумав, що треба поквапитися: Франсуаза вже одягнена, а я ні; я почав збиратися, а їй звелів узяти авто; вона мала поїхати до Трокадеро, купити квиток, відшукати Альбертину в залі для глядачів і передати їй від мене цидулку. Я писав Альбертині, що мене збурив лист, отриманий від особи, через яку, як вона знає, я не спав ніч у Бальбеку. Нагадав їй, як вона вранці докоряла мені, що я її не покликав. Тож я хочу — писав я — просити її пожертвувати задля мене концертом і повернутися додому, щоб поїхати зі мною на прогулянку і допомогти мені охолонути. А що мені потрібен час, поки я одягнуся й приготуюся, то хай вона скористається з присутносте Франсуази і купить собі в «Труа-Картьє» (цієї крамниці, скромнішої, я остерігався менше, ніж «Бон-Марше») білу тюлеву шемізетку, про яку вона давно мріє.

Цидулка моя, мабуть, була не зайва. Сказати по щирості, я тями не мав, що робить Альбертина, відколи я її знаю, ані що вона робила перед тим. Але в її висловлюваннях (якби я їй на це вказав, вона могла б вимовитися, що я недочув) були певні суперечності, ретуші, не менш красномовні, ніж «гарячі вчинки», але менш придатні для розвінчання Апьбертини, бо вона, піймана, як дитина на брехні, щоразу якимсь стратегічним маневром зводила нанівець мої нищівні атаки і зміцнювала свої позиції. Нищівні ці атаки були для мене. Альбертина вдавалася, не ради красного слова, а щоб поправити свої «забріхування», до карколомних синтаксичних «спотикань», схожих на ті, які граматики називають анаколуфами, абощо. У розмовах про жінок вона починала так: «Пригадую, недавно я…», аж це, по короткій паузі, з «я» вилуплювалося «вона»: йшлося про щось таке, що впало їй у вічі як невинній спостережниці, без її участи. Ні, дійовцем була не вона. Я намагався згадати достеменно початок фрази, аби самому, оскільки вона сама прикусила язика, відтворити її кінець. Та встигнувши уже почути кінець, я забував початок, з якого, мабуть, вираз зацікавлення на моєму обличчі змушував її збочити, і я міг тільки гадати, яка ж її правдива думка, який же існий її спогад. На жаль, із зародами брехні нашої коханки справа стоїть так само, як із зародами нашої любови чи покликання. Вони законюються, нагромаджуються, тануть непомітно для нас самих. Коли ми хочемо пригадати, як же починалося наше кохання до жінки, ми її вже кохаємо; снуючи найперші свої мрії, ми не казали собі: це прелюдія до кохання, стережися; і самі незчулися, як вимріяли, власне, кохання. Так само, хіба за рідкими винятками, я ради більшої простоти часто зіставляв якісь брехливі Альбертинині слова з її первісним твердженням з того самого приводу. Нерідко це первісне твердження (оскільки я не був ясновида і не міг передбачити суперечної тези) прослизало непоміченим; я уловлював його слухом, але не вирізняв із плину Альбертининої мови. Згодом, діткнутий очевидною брехнею або змучений гризькими підозрами, я силкувався його пригадати; даремно; завчасу попереджена, моя пам’ять не подбала про збереження копій.

Я просив Франсуазу, коли вона виведе Альбертину з зали для глядачів, попередити мене телефоном і приставити її сюди, раду з цього чи нераду. «Щоб вона була церада, що побачиться з паничем, цього ще тільки бракувало!» — відповіла Франсуаза. «А от я не можу ручитися, чи їй так приємно бачитися зі мною!» — «Треба ж бути такою невдячницею!» — сказала Франсуаза, якій Альбертина, по стількох літах, воскресила ту саму муку заздрощів, яку в ній будила колись Евлалія до тітки Леонії. Не відаючи, що Альбертининим становищем у мене дорожить не Альбертина, а я сам (що з самолюбства і щоб позлити Франсуазу я волів приховувати), Франсуаза дивувалася її пронозуватості й нахабству, обзивала її в розмові з іншими служницями «комедіянткою», «баламуткою», яка верховодить мною як хоче. Вона ще не сміла оголосити їй відкриту війну, була з нею чемна і хвалилася переді мною послугами, які вона їй робить, вважаючи, що марно казати мені щось і що це ні до чого не приведе; але вона чигала на щасливу нагоду; якби вона коли відкрила в Альбертининій ситуації якусь щілину, то кинулася б її розколупувати й намагалася б розлучити нас навік. «Невдячниця? Ба ні, Франсуазо, це я невдячник. Ви не уявляєте, як добре вона до мене ставиться. (Адже так солодко видавати себе за людину кохану.) Мерщій!» — «Я вже рву з копита, у тримига!»

Доччин уплив починав потроху псувати Франсуазину мову. Таким робом від допливу нових висловів утрачають чистоту всі мови. І за цей підупад Франсуазиної мови, такої колись гарної, був, хай не прямо, відповідальний і я сам. Донька Франсуази не звела б класичної мови своєї матері до найнижчого жаргону, якби обмежувалася розмовою з нею на патуа. Вони ніколи не відмовляли собі цієї втіхи: при мені, якщо їм хотілося пошептатися, вони, замість замикатися в кухні, ставили в моїй власній кімнаті мур глухіший, ніж щільно замкнені двері, а саме, спілкувалися своєю людовою говіркою. Ось тільки мені здавалося, ніби мати з донькою не завше між собою мирили, судячи з частого вживання єдиного зрозумілого мені виразу: «А най би тебе!» (А може, це «най би тебе» стосувалося мене.) На щастя, наймаловідоміша мова стає, зрештою, зрозумілою, якщо її чуєш повсякчас. Я шкодував, що це було патуа, бо здолав-таки його вивчити; і так само добре був би засвоїв, якби Франсуаза мала звичку нею говорити, скажімо, перську мову.

Зауваживши мій поступ, Франсуаза перейшла на скоромовку, її дочка теж — даремна праця. Франсуаза була люта, що я розумію патуа, а потім раділа, що я ним говорю. Сказати по щирості, її вдоволення нагадувало швидше кпини, бо хоч я, зрештою, навчився вимовляти майже так само, як вона, вона бачила між нашими вимовами ціле провалля, і це провалля її захоплювало; вона шкодувала, що не бачить більше своїх краян, про яких і думати забула, адже ті б кишки порвали б із реготу, почувши, як я перекалічую їхнє патуа. Сама ця думка сповнювало її веселощами і жалем; вона називала то того, то того селянина, який сміявся б до сліз. У кожному разі жодна радість не проганяла її смутку, ще б пак: хоч я усе й перековерзував, а розуміти розумів чудово. Ключі стають непотрібні, коли той, кого не пускають, може скористатися відмикачкою чи ломом. Коли патуа перестало бути оборонним валом, Франсуаза забалакала з донькою тією францужчиною, яка була найгіршим суржиком.

Я був готовий; Франсуаза ще не телефонувала; може, вийти, не чекаючи? Але хто знає, чи знайшла вона Альбертину? Може, Альбертина за лаштунками? Ба якщо навіть Франсуаза її знайде, чи зуміє вона привести її додому? За півгодини вдарив телефон: у моєму серці товклися надія і страх. То дзвонив, за наказом якогось телефонного службовця, летючий ескадрон звуків, який з блискавичною швидкістю доніс до мене слова телефоніста, але не Франсуази, якій прадідівська затурканість і розгубленість перед знаряддям, незнаним її предкам, не дозволяли наблизитися до слухавки; вона швидше згодилася б відвідати прокажених. Франсуаза спіткала Альбертину на місці в проході саму; Альбертина пішла тільки попередити Андре, що не залишиться на виставу, і зараз же повернулася до Франсуази. «Вона не розгнівалася? О, перепрошую! Спитайте у пані, чи панянка не розгнівалася?» — «Ця пані просить вам переказати, що аж ніяк, зовсім навпаки; у кожному разі, якщо вона й нерада, то по ній не було видно. Зараз вони їдуть до «Труа-Картьє» і повернуться о другій». Я зрозумів, що друга означає третю, бо було вже по другій. Але то була у Франсуази одна з притаманних їй, хронічних, невиліковних вад — вад, званих у нас хворобами, — вона ніколи не могла ні перевірити, ні назвати точно, котра година. Коли Франсуаза дивилася на годинник, а стрілки показували другу, вона казала: «Перша» або: «Третя»; причому мені було невтямки, що підводило в цей час Франсуазу: зір, думка чи язик; одне було певне, що це явище повторювалося постійно. Людськість дуже стара. Спадковість, схрещування надали непереборної сили поганим звичкам, зіпсутим рефлексам. Хтось чхає і кахикає, проходячи повз трояндовий кущ; ув іншого на шкірі виступає висипка від запаху свіжої фарби; на декого нападає бігунка, коли треба кудись їхати; а онуки злодіїв, мільйонери, люди щедрі, не можуть утриматися, щоб не вкрасти у нас п’ятдесят франків. Що ж до причини, чому Франсуаза не вдатна відповісти, котра година, то вона сама ніколи не вміла пояснити, від чого це залежить. Бо попри те що її неточні відповіді сердили мене, Франсуаза ніколи не пробувала ні перепросити, ні щось розтлумачити. Вона не пускала пари з уст, ніби їй позакладало, і цим доводила мене до шалу. Мені хотілося почути від неї бодай словечко виправдання, хоча б на те щоб її знітити, але вона анічичирк, мовчок, та й годі. Принаймні сьогодні не залишалося сумніву, що Альбертина повернеться із Франсуазою о третій і що Альбертина не побачить ні Леї, ані її приятельок. А вже як загрозу, що вона поновить із ними стосунки, було відвернено, то вона, ця загроза, втратила в моїх очах усяку вагу. Бачучи, з якою легкістю я її відвернув, я здивувався, як я взагалі міг мати якість підозри. Я пройнявся глибокою вдячністю до Альбертини за те, що вона, як я в цьому переконався, не зосталася у Трокадеро з Леїними подружками, і за те, що, покидаючи концерт і вертаючись до мене на перший мій знак, показала, що належить мені більше, ніж я собі уявляв. Вдячність моя зросла ще дужче, коли велосипедист привіз мені від неї цидулку із проханням запастися терпінням та з цими характерними для неї щирими словами: «Любий мій, найдорожчий Марселю! Я прибуду не так хутко, як цей велосипедист, у якого мені хотілося б забрати самокатку, щоб швидше бути біля вас. Як ви могли подумати, що я серджусь і що на світі може бути щось утішніше за ваше товариство? Так любо виходити з дому вдвох, а ще любіше було б не розлучатися ніколи! Звідки у вас такі гадки? Ох же і капосний цей Марсель! Ох і капосний! Вся до останку ваша — твоя Альбертина».

Туалети, які я їй купував, яхта, яку обіцяв, пеньюари від Фортюні, все знаходило в Альбертининому слухнянстві не своє відшкодування, а своє доповнення і здавалося мені немовби сукупністю моїх привілеїв; адже обов’язки й повинності пана становлять частину його панування і визначають його, вони таке саме знаряддя влади, як і його права. І ці права, які Альбертина за мною визнавала, саме й надавали моїм обов’язкам їхнього справжнього характеру: мені належить жінка, яка на перше переказане їй від мене слово слухняно телефонує, що скоро буде вдома. Виходить, я більший пан, ніж гадав. А хто більший пан, той і більший раб. Бачити Альбертину мені раптом перехотілося. Певність, що вона робить справунки із Франсуазою і повернеться з нею найближчої хвилини (ту хвилину б я залюбки відсунув), осявала, ніби променисте й тихе світило час, який я тепер куди приємніше провів би сам. Любов до Альбертини веліла мені встати й готуватися до виходу, але позбавляла мене втіх такого виходу. Я згадав, що сьогодні, в неділю, Булонський Ліс аж роїться від молодих робітниць, мідінеток, кокоток. І з тих слів: мідінетки, робітниці (як це часто мені траплялося з іменем і прізвищем молодої панни, вичитаним у звіті про бал), з образу білого корсажу й короткої спіднички, — бо для мене за цим усім стояла незнайомка, здатна покохати мене, — я творив сам собі бажаних жінок і приказував: «Які ж вони мають бути гарні!» Але нащо мені їхня краса, як я буду не сам?

Користаючи з того, що я поки що один, запнувши наполовину портьєри, аби сонце не заважало мені читати ноти, я сів за рояль, розгорнув навмання сонату Вентейля і заграв; Альбертина хай і не надто скоро, але повернеться, отже, я мав і час, і душевний спокій. Купаючись у безпечному чеканні на її повернення із Франсуазою, а також у певності її послуху, ніби у блаженному внутрішньому світлі, такому ж теплому, як надвірне, я міг вільно порядкувати своєю думкою, відірвати її на хвильку від Альбертини і скупчити на сонаті. Навіть у цій сонаті я намагався не помічати, наскільки поєднання любострасних і тужливих мотивів відповідніше тепер моїй любові до Альбертини, любові, яку так довго не каламутили ревнощі, аж я міг признатися Сваннові, що мені це почуття незнайоме. Ні, розглядаючи сонату з іншого погляду, оцінюючи її як твір великого майстра, я відчував, як звукова хвиля несе мене до днів у Комбре, але не до Монжувена і Мезеґлізької сторони, а до прогулянок на Ґермантську сторону, коли я мріяв стати артистом сам. Занедбавши ці свої амбіції, чи ж зрікся я чогось реального? Чи могло життя потішити мене поза мистецтвом, чи не було в мистецтві глибшої реальности, де наша правдива особистість шукає виразу, якого не дає їй живе життя? Прецінь кожний великий мистець так істотно різниться від інших і так вражає нас своєю індивідуальністю, якої годі знайти в щоденному існуванні! На цій думці мене вразив один такт сонати, цей такт я добре знав, але часом наша увага освітлює інакше давно відомі речі, відкриваючи нам щось таке, чого ми раніше не примічали.

Програючи цей такт, хоча Вентейль намагався в ньому відтворити образ, геть-то чужий Ватерові, я мимоволі шепнув: «Трістан!» — з усміхом приятеля родини, який схоплює щось від предка в інтонації та жесті онука, що тамтого свого предка не знав. І подібно до того як при такій нагоді розглядають світлину, з’ясовуючи схожість, так само я на сонаті Вентейля примістив на пюпітрі партитуру «Трістана», якого фрагменти мали виконувати саме цього пообіддя на концерті Лемуре. Захоплений байрейтським генієм, я зовсім не гризся тим, чим гризуться люди, що їм, наче Ніцше, обов’язок велить тікати — як у мистецтві, так і в житті — від спокусниці-краси. Такі люди, виламуючися з-під влади «Трістана» так само завзято, як вони відхрещуються від «Ларсифаля», завдяки своїй духовній аскезі, постійному умертвінню плоті доходять, простуючи найкривавішою стражденною путею, до того, що підносяться до бездоганного розуміння й убожування «Поштаря з Лонжюмо»[39]. Я здавав собі справу з усього, що є реального у творчості Вагнера, зоставляючи позад себе ті вперті й перебіжні теми, які загощують у той чи інший акт, віддаляючись лише на те, щоб повернутися; іноді відлеглі, приспані, майже геть відчахнуті, вони робляться в інших місцях, не втрачаючи своєї непевности, такими напосідливими й близькими, такими щирими й органічними, такими пронизливими, що реприза видається вже не мотивом, а якимсь невралгічним болем.

Дуже відрізняючись усім тим від Альбертининого товариства, музика допомагала мені заглибитися в самого себе, відкрити в собі щось нове — те розмаїття, якого я даремно шукав у житті та мандрах і ностальгію по якій будив у мені цей звуковий нурт, гаснучи круг мене сонячними хвилями. Розмаїття подвійне. Як спектр виявляє для нас склад світла, так ваґнерівська гармонія, Ельстірів колір дають нам змогу пізнати суть вражень іншої людини, куди любов до іншої істоти не дозволяє нам засягнути. А з другого боку — розмаїття в лоні самого твору, в єдино можливий для щирокого розмаїття спосіб: об’єднати різні індивідуальності. Де дрібний музичук вважав би, що живописує джуру і лицаря, а співали б вони на один лад, там, навпаки, під кожне ім’я Ваґнер підкладає іншу реальність; щоразу, як з’являється зброєноша, це завжди відрубна фігура, водночас складна і проста, яка з радісним і суто феодальним зіткненням ліній уписується в безмір звуків. Звідси повнозвуччя музики, насиченої численними своїми видами, з яких кожна — відрубна істота. Істота або враження, яке дає нам моментальний аспект натури. Навіть те, що найменше залежить від почуття, яке вона в нас породжує, зберігає свою зовнішню і чітко окреслену реальність; пташиний щебет, рев мисливського рогу, ячання пастушої сопілки викреслюють на крайнебі свій лункий силует. Певна річ, Ваґнер намагався наблизити до нас натуру, піймати її, уплести в оркестру, підпорядкувати найвищим своїм музичним ідеям, але шануючи воднораз її засадничу оригінальність, — так різьбар шанує волокна, особливу породу дерева, по якому ходить його різець.

Та хоч яка багата ваґнерівська творчість, де споглядання натури уживається з розвоєм дії та характерів, а не самих лише носіїв імен, я задумувався, скільки все-таки в його творчості — хай і чудовій — незавершеного. Це риса всіх великих творів XIX сторіччя, сторіччя, вкарбованого у книги найбільших письменників; але) дивлячись на свою працю очима робітника й заразом судді, вони добували з цього самоспоглядання нову красу, не пов’язану з твором і вищу за нього, накидаючи йому, немовби заднім числом, єдність і велич, яких воно не має. Не згадуючи вже тих, хто, кинувши погляд назад, узрів у своїх романах «Людську комедію», або тих, хто назвав свої строкаті поеми чи есеї «Легендою віків» або «Біблією людськости»[40], чи не слушно було б сказати про Мішле, цього чудового історіографа XIX сторіччя, що його сила не в самих його творах, а в його ставленні до своєї творчости? Не в «Історії Франції» і не в «Історії Революції», а в передмовах до власних книжок? Передмовах, тобто, на сторінках написаних постфактум, де він розбирає ці книжки (сюди можна долучити й принагідні речення, які зазвичай починаються словами: «З дозволу вашого скажу» і є не застереженням ученого, а каденцією музики-виконавця). Інший музика, Ваґнер, власне, який мене оце захопив, у хвилю, коли діставав із шухляди розкішний фрагмент, уже в розпалі роботи відчувши його потребність для твору, про який він ще не думав, компонуючи цей фрагмент, або коли по створенні першої мітологічної опери, а за нею другої і всієї решти, нараз побачив, що зладив цілу тетралогію, мабуть, чи не відчув той самий захват, що й Бальзак, коли цей славнозвісний романіст, обвівши свої книжки чужим і водночас батьківським поглядом і виявивши в одній рафаелівську чистоту, а в другій євангельську простоту, нараз постеріг, у ретроспективному світлі, що його книги стануть ще прекрасніші, якщо їх звести до одного циклу, де ті самі герої з’являтимуться знов і знов, і коли він, зцементовуючи їх докупи, поклав останні й найрозкішніші мазки. То була вторинна єдність але не штучна, бо інакше все б розсипалося порохом, як це було зі стількома циклами пересічних письменників, які, з допомогою сили-силенної заголовків і підзаголовків, удають, ніби мають єдину і трансцендентальну мету. Єдність не примарна і, може, навіть реальніша через свою вторинність, через те, що була породжена в хвилини ентузіазму, коли в ім’я неї залишалося тільки стопити водно шматки. Єдність, несвідома самої себе, а отже, вітальна й алогічна, яка не виключає розмаїття, не заморожує виконання. Вона виринає (цим разом уже злита з цілістю) немов якийсь фрагмент, скомпонований окремо, породжений натхненням, не вимучений штучним розвитком якоїсь тези, зрощений з усією рештою. Перед бурею в оркестрі, що передує поверненню Ізольди, твір сам притягнув до себе напівзабуту мелодію пастушої сопілки. І, безперечно, як могутнє наростання оркестрової партії при наближенні корабля вбирає в себе переливи сопілки, перетворює їх, підхоплює своїм поривом, ламає їхній ритм, випрозорює тональність, прискорює ритм, збагачує інструментування, так, безперечно, і сам Ваґнер відчув радість, віднаходячи в пам’яті пастушу пісеньку, втілюючи її у твір, даючи їй звучати на повен голос. Ця радість не покидає його, зрештою, ніколи. Хоч би як у ньому журився поет, цю журбу завжди розпалює, перевищує — а отже, на жаль, швидко нівечить — радість компоністи. Але тут, так само як помічене оце мною споріднення фрази Вентейля з фразою Ватера, вразила мене якась вулканна віртуозність. Чи не ця віртуозність породжує у великих мистців оману цілковитої, стихійної оригінальносте, на позір — відсвіт позасвіття, а насправді — продукт вигостреної майстерносте? Якщо мистецтво тільки в цьому, воно не реальніше, ніж життя, і мені нема чого за ним шкодувати. Я грав і далі «Трістана». Відокремлений дзвінкою перебіркою від Вагнера, я чув, як він радіє, як запрошує мене поділити з ним його радість, я чув, як гримить вічно юний сміх і як гупає молотом Зіґфрід; фрази кувалися від цього ще чудовніше, а майстерна техніка служила вже тільки на те, щоб вони могли вільніше опустити землю, полинути птахом, подібним не до Лоенґрінового лебедя, а до аероплана, який на моїх очах у Бальбеку змінював свою енергію у злет, імкнув над хвилями і губився в небі. Птахи найвищого і найпрудкішого лету мають міцніші крила — так, либонь, і нам потрібні ці справді матеріяльні апарати, аби зглибити безмежжя: оті машини марки «Таємниця» у сто двадцять кінських сил, хай навіть, хоч би як високо нам літалося, насолоджуватися тишею безкресих просторів нам заважатиме потужний рев мотору!

Не знаю чому плин моїх марень, викликаний спогадами про музику, перекинувся на її найкращих сучасних виконавців, зокрема на Мореля — свідчення певної моєї переоцінки скрипаля. Думка моя зробила наглий фінт; я почав думати про Морелів характер, про певні його нахили. Зрештою — це могло пов’язуватися (але не ототожнювалося з неврастенією, що точила його), — Морель любив роздебендювати про своє життя, але так туманно, що важко було щось розпізнати. Він віддав себе, приміром, у цілковите розпорядження пана де Шарлюса, залишаючи за собою вільні вечори, бо по обіді вчащав на курси алгебри. Пан де Шарлюс згоджувався, але вимагав після уроків побачення. «Неможливо, це стара італійська картина» (вирваний із контексту, цей жарт був безглуздий, та що пан де Шарлюс звелів Морелеві прочитати «Виховання почуттів», де в передостанньому розділі цю репліку кидає Фредерік Моро, то Морель задля жарту ніколи не казав: «неможливо», щоб не додати: «Це стара італійська картина»), лекції на курсах часто затягуються і професорові нелегко, тож він був би, звичайно, вельми уражений…» — «Навіщо взагалі ці курси; алгебра — це тобі не плавання, ба навіть не англійщина, її легко засвоюють і з підручника», — ось як міг би заперечити пан де Шарлюс, але утримувався, осяяний здогадом, що курси алгебри це щось таке темне, де сам чорт ногу зламає. Може, він підночовує з молодицею, а може, спокусившись на брудні гроші, пристав до таємної поліції, влаштовує з тайняками облави, або, хто його знає? або злигався, що ще гірше, з жиґоло, чия підмога може бути потрібна в домі розпусти? «З підручника ще навіть легше, куди легше, — притакнув би своїм звичаєм Морелк — На слух алгебру не вгризеш». — «То чому б тобі не студіювати в мене, де було б куди зручніше?» — міг би спитати барон, але прикушував язика, знаючи, що вечірні години деспотично затятий Морель усе одно залишить для себе вільними, хіба уявні курси алгебри витіснить обов’язковий урок танців чи малювання. А проте пан де Шарлюс міг переконатися, що помиляється, принаймні почасти. Морель не раз розважався у барона розв’язуванням рівнянь. Пан де Шарлюс, щоправда, бовкнув, що алгебра скрипалеві ні до чого. Морель відповів, що це добра розвага і ліки від неврастенії. Певна річ, пан де Шарлюс міг би постаратися щось розвідати, з’ясувати, чим же мали бути насправді ті таємничі й невблаганні курси алгебри, щоб їх провадити отак ночами. Але пан де Шарлюс був людина світська і не мав часу розбиратися з Морелевими студіями. Візитування і приймання візит, клуб, обіди в місті, вечори в театрі відвертали його від думок про це, а зарівно і від неситої й підступної Морелевої злоби, яку він (так подейкували) вихлюпував тишком-нишком у різних середовищах і містах, де по черзі гостював і де про нього відгукувалися, здригаючись, пошепки, не сміючи дати волю язикові.

На жаль, того дня я став свідком одного з таких спалахів нервозного сказу, коли, відірвавшись від клавішів, я зійшов на подвір’я, аби піти назустріч Альбертині, якої заждався. Минаючи Жюп’єнів склепик, де Морель і та, котра (як я гадав) мала невдовзі стати з ним під вінець, були самі, я почув, як Морель репетував мов на пуп, — із тим більшим подивом, що в репеті його прохоплювалися зовсім незнайомі мені нотки. Ці нотки лунали уже не стримано, як завжди в нього, не по-панському, а по-мужичому. Слова вихоплювалися якісь босяцькі, якісь покручі з погляду щирої францужчини, хоча, зрештою, Морель нічого не знав до пуття. «Ану чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, рострухо!» — батожив він бідолашну дівчину; та спершу, ясно, не могла добрати глузду в його мові, але потім, хоча її всю тіпало, гордовито випросталася. «Кажу тобі, чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, та приведи свого вуйка, ось я йому розтовкмачу, яка з тебе курва!» Аж це на подвір’ї розлігся голос Жюп’єна, який повертався і гомонів із одним зі своїх приятелів; знаючи, який з Мореля страшенний боягуз, я вважав за зайве об’єднувати свої сили з Жюп’єном та його дружком, які саме надходили, і вернувся до себе, щоб уникнути зустрічі з Морелем, який (мабуть, воліючи залякати й узяти малу з допомогою дурнячого голослівного шантажу), попри своє немовби таке палке бажання побачитися з Жюп’єном, накивав п’ятами, тільки-но почувши його голос на подвір’ї. Підслухані оце щойно слова, хоч скільки їх товчи, — пустопорожні, і ними не пояснити серцебиття, з яким я брався нагору. Такі сцени, свідками яких ми стаємо в життті, сильні елементом несподіванки, званим у військовиків, — мається на увазі теорія наступу, — «перевагою раптовосте». Хоч як я заспокоював себе думкою, що Альбертина замість залишитись у Трокадеро, за хвилю буде коло мене, у вухах мені гримів грім десятикрот повтореного слова «роструха, роструха», і це слово перевертало мені душу.

Поступово збурення моє вляглося. Альбертина має повернутися. Зараз я почую дзвінок. Я усвідомлював, що моє життя не таке, яким би могло бути, що я маю жінку, і коли та повернеться, цілком природно, вийду з нею на прогулянку, що вся моя снага, вся моя енергія відтепер ітиме на її розцяцьковування, уподібнюючи мене щось до гінкої стеблини, обтяженої надто буйним плодом, що висмоктує всі її соки. Все це контрастувало з тугою, що в’ялила мене ще перед годиною: спокій, принесений Альбертининим поворотом, облягав мене щиріше за той, що я відчував уранці перед її виходом. Наділений хистом випереджати прийдешність, майже цілковитим паном якої робило мене слухнянство моєї подружки, відпорніший, як перше, сповнений по вінця й усталений близькою, припізнілою, неуникненною і любою присутністю, цей спокій (звільняючи нас від пошуків щастя в собі самому) був спокоєм, навіяним відчуттям родинного затишку та щастям домашнього вогнища. Родинне і домашнє — ось відчуття, яке давало мені стільки спокою, поки я виглядав Альбертину; і такого самого відчуття дознавав я згодом, ідучи з нею на прогулянку. Вона скинула на хвильку рукавичку, чи то щоб торкнутися моєї руки, чи то щоб мене засліпити, показуючи на мізинці, обік перстеника, подарованого їй пані Бонтан, ще один перстеник, де розпливався широкою і прозорою поверхнею ясний листочок рубіну. «Знов новий перстень, Альбертино! Далебі, нема меж щедросте вашої тітки!» — «Ні, це не від тітки, — одказала вона, сміючись. — Я сама собі купила, завдяки вам я можу робитя солідні заощадження. Навіть не знаю, кому він належав перше. Мандрівник, витратившися з грошей, залишив його власникові готелю, де я зупинилася в Мансі. Той не знав, що з ним робити, і був би відпродав мені за безцінь. Та все одно для мене це було занадто дорого. Але тепер, завдяки вам, я стала великою панією, от я й спитала готеляра, чи перстеник ще в нього. І ось він мій!» — «У вас і так чимало каблучок, Альбертино. А на якого пальця ви надінете ту, яку дістанете від мене? У кожному разі, це диво-перстень; шкода тільки, до пуття я не розгледжу карбу довкола рубіна; схоже на викривлене людське обличчя. Ба не ті в мене очі». — «Тут не зарадить і орлиний зір. Я теж погано розрізняю».

У мемуарах та романах я вичитав, що чоловік скрізь тінню супроводить жінку, ходить із нею на підвечірки, і колись частенько мріяв про те саме. Інколи мені здавалося, ніби я свого доскочив; наприклад, коли товаришив коханці Сен-Лу, обідав разом з нею. Але дурно я кликав на допомогу гадку, ніби я граю оце ролю романного героя, якому допіру заздрив; ця гадка доводила, як мені має бути приємно в товаристві Рахилі, а тим часом я цього не відчував. Бо щоразу, коли ми хочемо наслідувати щось посправжньому реальне, ми забуваємо, що це «щось» породжене зовсім не бажанням наслідувати, а несвідомою і теж реальною силою. Так ось, цього особливого настрою, якого не могло навіяти мені палке прагнення відчути витончену втіху від прогулянки з Рахиллю, я дізнавав тепер, не тому що його домагався, цього не було, а з цілком відмінних причин, причин щирих і глибоких; скажімо, завдяки тому, що ревнощі не дозволяли мені бути далеко від Альбертини, а в ті дні, коли я міг виходити, відпускати її гуляти без мене. Я переживав його тільки тепер, бо наша свідомість твориться не з обсервованих нами зовнішніх явищ, а з несвідомих вражень; ось чому колись, навіть якщо біля мене в кареті сиділа жінка, насправді біля мене її не було, оскільки потреба в ній не воскресала щохвилі, як оце потреба в Альбертині, оскільки мій пестливий упертий погляд не викликав безперестань на її личку рум’янцю, що вимагав постійної обнови, оскільки органи чуття, навіть утишені, але пам’яткі, не надавали тим барвам соковитости й тривкости, оскільки ревнощі — у супрязі з органами чуття та уявою, що їх загострює, — не утримували цієї жінки коло мене в рівновазі силою гравітації, такою ж потужною, як закон усесвітнього тяжіння.

Наше авто стреміло бульварами, вулицями, і шереги будинків укупі з рожевим згустком світла й холоду нагадували мені візити до пані Сванн, блідо осяяні хризантемами ще перед тим, як запалювали лампи. Я ледве встигав помітити — відгороджений від них шибкою машини, наче вікном у моїй кімнаті — молоду фруюгівницю, молошницю, що стояла під дверима, освітлена погідним ранком, наче героїня, яку мені хотілося спонадити в розкішні перипетії, аж поки ми стали б на порозі роману. Той роман зоставався для мене недосяжним. Не міг же я попросити Альбертину зупинитися, та й молодички вже позникали. Очі мої ледве розрізняли їхні риси і ледве встигали обмилувати їхню свіжість у золотавому серпанку, де вони купалися. Хвилювання, яке охоплювало мене, коли я бачив винареву дочку за касою чи молоду пралю за балачкою з кимось на вулиці, відчуває той, хто пізнає Богинь. Відтоді як Олімп упав, небожителі мешкають на землі. Створюючи мітологічні картини, малярі брали за моделі для Венери чи Церери дівчат із низів, які виконували найчорнішу роботу; а тоді (тільки не називайте їх дурноверхими блюзнірами, кощунниками!), єдино наділяли їх — їхніми ж прикметами, атрибутами боговитости, з яких їх було визуто і які тепер повертали їм назад. «Як вам сподобалося Трокадеро, юна своєумко?» — «Сказитися можна з радости, що я махнула на нього рукою і поїхала з вами. Здається, це Давіу?» — «Ого! Моя Альбертина вже обтесалася! Авжеж, Давіу, а я й забув». — «Поки ви спите, лежню, я читаю ваші книги. Монумент, що й казати, нікудишній!» — «Слухайте, мала, ви ростете так швидко і стаєте такою інтелігентною (я не лукавив, але був би ще й не від того, аби — за браком інших утіх — Альбертина все ж могла собі сказати, що час, проведений у мене, не зовсім для неї пропащий), що при нагоді я звірився б вам із речами, які всі визнають за фальш, хоч вони відповідають істині, що я шукаю. Чи знаєте ви, що таке імпресіонізм?» — «Ще б пак не знала». — «Ну то я ось що хочу сказати. Пригадуєте церкву Марковіля Пишного, ото що не любив Ельстір, бо вона нова? Хіба Ельстір не зраджує власний імпресіонізм, вириваючи ці будівлі з контексту загального враження, щоб видобути їх із лона світла, в якому вони розчинені, і досліджувати на кшталт археолога їхню власну вартість? Коли він малює, хіба шпиталь, школа, афіша на мурі не мають у загальному плані картини тієї самої стійности, що й зведений поблизу безцінний собор? Пригадуєте його фасад, вицвілий на сонці, та скупаний у світлі барельєф із марковільськими святими? Хіба шкодить, що будівля нова, якщо вона видається старою або навіть і не видається? Поезію, яку криють у собі старі дільниці, вичавлено з них до останньої краплі, але певні будинки, зведені для багатих міщухів, у нових дільницях, з білого-білісінького, свіжотесаного каменю, хіба не розтинають спечного повітря липневого полудня, о тій порі, коли комерсанти вертаються снідати до передмістя, криком таким же гострим, як запах вишні, перш ніж подадуть снідання в якійсь похмурій їдальні, де шкляні пркзми-підставки для ножів виграють різноколірними вогнями, такими ж урочими, як шартрські вітражі?» — «Який ви чарівник! Якщо я зроблюся колись інтелігентною, то лише завдяки вам». — «Пощо погідного дня відвертати очі від Трокадеро, чиї вежі видовжені, як шия жирафи, викликають на думку пустиньку в Павії?» — «Це Трокадеро, а воно стирчить на пагорбі, нагадує мені ще й репродукцію Монтеньї з вашого альбома; здається, це Сан-Себастян, де в глибині розкинулося амфітеатром місто і де, присягаюся, височіє і Трокадеро». — «У вас бистре око. І як це ви добачили репродукцію Монтеньї? Диво, та й годі!»

Ми в’їхали в дільниці простолюдніші; застигла в поставі Венери, за кожною лядою служниця робила з ляди ніби підміський вівтар, і я радий був би звікувати свій вік біля його підніжжя.

Як це роблять ті, хто відчуває передчасну смерть, я складав реєстр утіх, яких мене позбавляла Альбертина, остаточно поклавши край моїй вольниці. У Пассі на шосе, де було завізно, юнки, напівобнявшись, зачарували мене своїми усмішками. Я не встиг добре розглянути дівчаток, але навряд щоб я прибільшив їхній поваб; у кожній юрбі, в юрбі молоді, карбований шляхетний профіль не рідкість. Святкова вулична метушня для шанувальника жіночої краси така сама знахідка, як для археолога розкопана земля, звідки мотика добуває старожитні медалі. Ми прибули до Ліска. Я подумав: якби Альбертина не вибралася зі мною, я міг би оце в Цирку на Єлисейських Полях почути вагнерівську бурю, що ячить усіма оркестровими снастями, підхоплюючи, наче легке шумовиння, пастушу пісеньку, яку я недавно награвав, здіймаючи її в повітря, чавлячи, бгаючи, розсипаючи, крутячи в дедалі шаленішому вихорі. Словом, я прагнув скоротити нашу прогулянку і вернутися чимраніш, бо, не попереджуючи про це Альбертину, поклав собі піти ввечері до Вердюренів. Надіслане мені запрошення я викинув укупі з іншими до кошика. Але я змінив свій намір щодо цього вечора, бо хотів з’ясувати, кого Альбертина сподівалася спіткати в них пополудні. Сказати по щирості, ми з Альбертиною дійшли тієї межі, коли (якщо все йде правильно, нормальним трибом) жінка править для нас лише за кладку, перекинуту до іншої жінки. Вона затримає нас за душу, але вже мало; ми щовечора квапимося до незнайомок, а надто незнайомок, знайомих із нею, які можуть нам про неї розповісти. Щодо неї самої, то ми вже її посіли, вичерпали все, що вона згодилася віддати нам свого. Її життя — то ще вона сама, але, власне, незнана для нас її частина, все те, про що ми даремно її розпитували, перш ніж заходитися збирати потрібні відомості з уст інших.

Якщо вже моє життя з Альбертиною загрожувало позбавити мене Венеції, позбавити мене мандрівок, я міг би хоч зараз, якби був сам один, познайомитися з юними мідінетками, розпорошеними в сонячності цієї погідної неділі — для мене чимала частина їхньої краси крилася в загадковості, що вдихала в них життя. Хіба з очей, у які ми дивимося, не проростає погляд, що містить у собі невідомі образи, спомини, надії, відрухи, погорди, нерозлучні з ним? Чи не змушує нас така, власне, наповненість життя перехожих істот по-різному реагувати на чиїсь зсунуті брови чи там роздуті ніздрі? Присутність Альбертини не давала мені підійти до них і, може, таким чином звільнитися від спокуси. Той, хто хоче зберегти в собі смак до життя і віру в щось прекрасніше, ніж повсякденність, повинен гуляти, бо вулиці, бульвари повні Богинь. Але Богині не підпускають до себе. То тут, то там, серед дерев, при вході до кав’ярні пильнує служниця, як німфа на узліссі святого гаю, а в глибу троє дівчат сидять біля роверів, поставлених на взір великої арки, ніби трос Безсмертних, спертих ліктями на хмару або на казкового бігуна, на яких вони вершать свої мітологічні подорожі. Я зауважив, що за кожним разом, як Альбертина прикипала очима до цих дівчат, вона потім одразу оберталася до мене. Та мене не дратували ані пильність, ані швидкість її погляду; часто траплялося, що Альбертина, чи то під впливом утоми, чи то тим, що така манера дивитися властива спостережливій людині, приглядалася немовби в задумі і до мого батька, і до Франсуази; а що вона мерщій оберталася до мене, то це, мабуть, пояснювалося тим, що Альбертина, знаючи мою підозріливість, воліла (навіть якби мої підозри були безпідставні) не давати для них приводу. Зрештою, подібно до Альбертини, чия зіркість видавалася мені негожою (як і тоді, коли йшлося про молодиків), я сам задивлявся на всіх мідінеток, а проте не відчував себе бодай трохи винним, ба більше: мало не ремствував на Альбертину за те, що її присутність заважає мені зупинитись і підійти до них. Власне жадання уявляється нам чимось невинним, а чуже — сущим страхіттям. І такі різні підходи до нас самих і до коханої істоти можливі не лише, коли йдеться про жадання, а й у випадках брехні. Справді-бо, чи ж є щось звичніше, ніж приховувати щоденне своє нездужання, аби здаватися здоровим, ніж критися з якоюсь нецнотою чи потурати нишком своїм схотінкам, не кривдячи при цьому іншого? Брехня — найпотрібніше і найпоширеніше знаряддя інстинкту самозбереження. Та саме брехню нам хочеться вимести з життя нашої коханої, саме брехню ми вистежуємо, винюхуємо, тавруємо всюди! Нас вона обурює, її стане, аби спричинити розрив, за нею нам ввижаються найтяжчі провини, якщо тільки з ними не криються так ревно, що ми нічого не підозрюємо. Що й казати, дивовижний стан — ота наша загострена чутливість до хвороботворного чинника, нешкідливого завдяки своїй усюдисущості для інших, але такого небезпечного для бідолахи, позбавленого імунітету проти нього!

Життя цих молодих дівчат (унаслідок мого тривалого ув’язнення бачених лише вряди-годи) здавалося мені, як і всім тим, у кого легкість справджень своїх намірів не притупила уяви, чимось так само відмінним від того, що я знав, так само бажаним, як найчудовніші міста на шляхах омріяної подорожі.

Розчарування жінками, яких я спізнав у відвіданих містах, не перешкоджало мені попадати у прикови до нових і вірити в їхню реальність; тож так само, як утіха побачити Венецію, куди мене так надило навесні й куди відтяло б шлях одруження з Альбертиною, Венецію в панорамі, яку Скі визнав би, може, за красивішу з погляду колориту, ніж правдиве місто, це аж ніяк не заступила б мені самої подорожі, час якої, визначений без моєї участи, здавалося, перенести годі було; так само мідінетка, бодай найгарніша, але штучно втелющена мені звідницею, не могла б зрівнятися в моїх очах із тією, яка недбалою хисткою ходою саме проходила під деревами, пересміюючись із приятелькою. Навіть якби інша, зустрінута в домі розпусти, була гожіша, однак це було б не те, бо в очі незнайомки ми зазираємо не так, як дивимося на опаловий чи агатовий кришталик. Ми знаємо, що промінець, який виграє веселкою, чи блискучі зеренця, які в них міняться, це все, що ми можемо добачити з думок, із волі, з пам’яти, що зберігає отчий дім, якого ми не знаємо, друзів, яким ми заздримо. Чудесна здатність будити в нас жадобу опанувати все це — а заволодіти ним так важко, так непросто, — ось що надає очам куди більшої вартосте, ніж їхня тілесна краса (цим, мабуть, пояснюється те, що жінка, чию уяву розпалив молодик, потому як вона почула, що він принц Валлійський, переконавшись у хибності чутки, зараз же перестає ним цікавитися). Спіткати мідінетку в домі розпусти означає знайти її позбавленою того загадкового життя, яке її сповнює і яке ми прагнемо в її особі опанувати; означає наблизити до себе її очі, вже не очі, а звичайнісінькі самоцвіти, і її насуплений носик, до якого мені байдуже, як до зів’ялої квітки. Ні, якщо я хочу й далі вірити в реальність незнайомої мідінетки, що проходить ондечки вдалині, мені конче треба буде випробувати її опір, узгоджуючи з нею свої наміри, наражаючись на образи, поновлюючи атаки, домагаючись побачення, вистоюючи під її майстернею довгі години, пізнаючи подробиця за подробицею те, чим живе ця дівчина, з’ясовуючи, в якій загортці можлива для неї втіха, якої я шукав, і дистанцію, яку всілякі її звички і своєрідний побут ставили між мною і тією ласкою, якої мені хотілося запобігти і дізнати; це було так само конечне, як відбути довгу подорож залізницею, якщо я хотів вірити в реальність Пізи, яку я побачу живцем, а не у вигляді панорами на Всесвітній виставці.

Але ця, власне, подібність між жаданням і мандрівкою і привела до того, що я прирік собі зглибити колись природу цієї сили, невидимої, але не менш потужної, ніж віра чи — у світі фізичному — атмосферний тиск; сили, яка так високо підносила міста й жінок, допоки я їх не знав, але випаровувалася, щойно я наближався до них, спускаючи їх одразу на ницу і грішну землю.

Трохи далі ще одна дівчина, вклякнувши, поралася коло свого велосипеда. Зробивши ремонт, молода велосипедистка скочила в сідло, але не сіла на нього окаряч, по-чоловіцькому. Якусь хвилю ровер гойдався, а молоде тіло нібито запарусилося, окрилилося; і ось ген-ген перед нашими очима уже гнала гоном, даленіючи, юна напівлюдська, напівкрилата істота, янгол чи пері, верстаючи свою путь.

Ось чого позбавляли мене присутність Альбертини, моє співжиття з нею. Та чи справді позбавляли? А може, краще було б думати: чим усе це, власне, окупалося? Якби Альбертина не жила зі мною, якби була вільна, я міг би вбачати, і цілком слушно, у всіх цих жінках можливі, ймовірні предмети її жадань, її розкошів. Вони явилися б мені танцюристками, які, вдаючи на балі в сатани Спокусу для одної істоти, прошивають стрілами серце іншої. Мідінетки, юнки, акторки — як би я їх ненавидів! Споганівши в моїх очах, вони були б вигнані для мене зі світу краси. Неволя Альбертинина, дозволяючи мені не страждати через них, повертала їх до лона світової краси. Нешкідливі, втративши жало, що отруювало серце заздрощами, ці істоти давали мені право захоплюватися ними, пестити їх поглядом — при нагоді, може, і з ближчої відстані. Замкнувши Альбертину, я повернув Усесвіту всі оті барвисті крила, що шелестять на прогулянках, на балах, на виставах; вони знову ставали для мене спокусливими, бо не могли піддатися власній спокусі. Вони творили світову красу. А ще раніше створили Альбертинину. Вона здавалася мені пречудовою, бо я бачив у ній таємничу птаху, відтак велику пляжну знаменитість, жадану, може, для когось приступну. Ув’язнена в мене, ця птаха, — я відкрив її для себе одного вечора, коли вона повагом прогулювалася по молу з цілою зграйкою дівчат, подібних до чайок, залетілих невідь-звідки, і ця Альбертина злиняла й воднораз не залишила іншим жодних шансів заволодіти нею. Вона поступово втратила свою красу. Треба було прогулянок на зразок тої, коли я уявляв її без мене, коли її перестрівала якась жінка чи молодик, щоб я знов її побачив у блиску узмор’я, дяка Богові, мої ревнощі не конче віщували кінець радощам моєї уяви. Але, поминаючи ті раптові зриви, коли, збуджуючи жагу в інших, вона знову ставала для мене гарна, я міг точно поділити час її перебування в мене на два періоди: перший, коли вона ще була (щоправда, з кожним днем дедалі менше) сліпучою акторкою пляжу, і другий, коли вона, вже зблякла полонянка, зведена до безбарвности власної особи, потребувала, аби відзискати свою веселковість блискавиць, при спалаху яких я згадував минуле.

Часами, коли я зовсім байдужів до неї, мене навідував далекий спогад про один момент на пляжі — тоді я ще її не знав, — коли вона, стоячи біля дами, з якою я не вітався, але з якою вона (нині я цього майже певен) підтримувала стосунки. Альбертина реготала, виклично стріляючи на мене очима. Довкола грало блакитне морське роздолля. На сонячному березі Альбертина була найвродливіша у гроні приятельок. І ця уроча дівчина у щоденній рамі водяного огрому вразила моє самолюбство, на превелику втіху дамі, захопленій нею. Повторитися цій ураза не судилося. Після свого повороту до Бальбека дамуля, мабуть, помітила відсутність на осяйному і галасливому пляжі Альбертини. Але вона й не здогадувалася, що Альбертина мешкає в мене, що вона моя. Неокраї сині розлоги хвиль, уже забуте її захоплення цією дівчиною, перенесене тепер на інших, поховали зневагу, заподіяну мені Альбертиною, замкнувши її в розцяцькованій і міцнокованій шабатурці. А раніше ненависть до цієї жінки ятрила моє серце; і до Альбертини теж, але ненависть змішана з подивом перед цією захваленою, з шапкою чудового волосся, вродливицею, чий сміх на пляжі здавався мені глумом. Сором, заздрість, спогад про перші жадання і блискуче обрамлення, оживши в моїй душі, повернули Альбертині її давню красу, давню вартість. Ось так і чергувалися в мені тягуча нуда з трепетною жагою, повною пишних образів і жалів; і залежно від того, як Альбертина була коло мене, в моєму покої, чи випущена моєю уявою на волю, у веселенькому пляжному ансамблі гуляла під звуки музики моря на молу, вона являлася мені то вирвана з свого первісного середовища, уярмлена і вже не цікава, то знову занурена в нього, наділена хистом тікати у загадку свого минулого і в присутності товаришки бризкати мені в живі очі на кшталт морських бризок чи сліпучих сонячних скалок — химерна, дволика Альбертина, сьогодні перенесена на пляж, завтра замкнена в моїй кімнаті, предмет якоїсь земноводної любови…

Деінде численний гурт гуляв у м’яча. Всім цим дівчатам хотілося ловити сонце, бо лютневі дні, навіть ясні, короткі, як нині, і, попри всю цю ясоту, незчуєшся, як повечоріє. Ще не смеркло, а вже було присмерком, як ми доїхали до Сени, і Альбертина замилувалася (заважаючи своїм милуванням милуватися мені) відблисками багряних вітрилець на зимовій синій воді, домом, критим дахівкою, притуленим у далечині як мак-самосій на ясному крайнебі, чиєю частковою, розкришеною і ребристою скам’янілістю здавалося ген-ген Сен-Клу; тут ми вийшли з авта і рушили спроквола пішки; я навіть вів її недовго, попід руку; мені здавалося, ніби каблучка, якою її рука обіймала мою, злучає нас обох у єдину істоту і в’яже наші долі.

Під нашими ногами наші перед хвилиною рівнобіжні, а зараз ізближені, злучені тіні плели якийсь урочий малюнок. Звичайно, уже вдома мені здавалося дивом, що Альбертина мешкає в мене, що це вона простяглася на моєму ліжкові. Але те, що над цим здавна мені любим озером у Ліску, біля самих стіп дерев, сонце малювало розмивкою на піску біля моєї тіні її власну тінь, чисту й спрощену тінь її ноги, її бюсту, це було ніби перенесення на лоно природи факту її належносте мені. І в цьому злитті наших тіней я знаходив чар, менш матеріяльний, певна річ, але не менш інтимний, ніж у зближенні, у злитті наших тіл.

Потім ми знову сіли в авто. Поверталися вузькими, крученими алейками, де зимові дерева, прибрані, ніби руїни, у плющ і терня, здавалося, вели до оселі чорнокнижника. Вибравшися з їхніх похмурих шпалер, на виїзді з Ліска ми застали білий день, такий ще ясний, аж я був уже зрадів, що встигну зробити все, що хотів, перед обідом, аж це, лише за кілька хвиль, коли наше авто під’їжджало до Тріумфальної Арки, я так і скинувся вражено, уздрівши над Парижем повний і неприродно ранній місяць, ніби циферблат дзиґаря, що відстає, дзиґаря, покликаного нагадати про наше спізнення.

Ми звеліли водієві везти нас назад. Для Альбертини це означало повернення до мене. Присутність жінок, хоч би й найкоханіших, змушених розлучатися з нами, щоб вернутися додому, не дає нам того спокою, яким я тішився, коли Альбертина сиділа обіч мене в машині, коли присутність жінки веде нас не до пустки розлуки, а до ще тривалішого й тіснішого спілкування у моєму, а тепер і її домі, — матеріяльному символові моєї облади. Звичайно, щоб володіти, треба попереду запалитися жагою. Всі оті вигини, рельєфи, випуклості наші лише настільки, наскільки їх обіймає наше кохання. Але Альбертина не була для мене під час нашої прогулянки, як колись Рахиль, нікчемним порохом із тіла й матерії. Уява моїх очей, губів, рук так міцно збудувала, так ніжно відполірувала в Бальбеку її тіло, що тепер у цьому авті, щоб торкнутися того тіла, щоб вмістити його в собі, мені не треба було тулити Альбертину до себе, ані навіть бачити її; досить було її чути, а як вона мовчала, знати, що вона при мені; мої чуття, сплетені водно, оповивали її всю; а коли біля дому вона щонайприродніше, ніби все життя тільки це й робила, висіла, а я затримався на хвильку, аби загадати шоферові вернутися по мене, мій погляд і досі оповивав її, поки вона входила переді мною в браму. І я й досі відчував той самий лінивий і домашній спокій, бачучи, як вона, повновида, густо-червона, пухкенька і похила, повертається зі мною, як жінка, належна мені, і зникає у фортеці нашого дому.

На жаль, я не міг позбутися враження, ніби Альбертина почувається в ньому, як у в’язниці, вочевидь поділяючи думку пані де Ларошфуко, яка на запитання, чи добре їй у такому гарному домі, як Ліанкур, відповідала, що «гарних в’язниць не буває». Так можна було принаймні судити з журної і втомленої міни, яку Альбертина мала того вечора у своєму покої, де ми обідали удвох. Я помітив це не зразу; навпаки, я гризся тоді думкою, що якби не Альбертина (бо з нею я натерпівся б по зав’язку від ревнощів у готелі, де вона б цілі дні спілкувалася з силечою людей), я міг би оце обідати у Венеції в якійсь їдаленьці з низькою, як у трюмі, стелею, звідки видно з дужних віконець, заґратованих мавританським литвом, Канале Ґранде.

Мушу додати, що Альбертина кохалася в масивній барбадьєнській[41] бронзі, яку Блок цілком слушно вважав за відворотну. Та даремно він дивувався, що я тримаю її в себе. Я ніколи не упадав, як він, за художніми меблями, за опорядженням кімнат, я був надто ледачий, надто байдужий до того, що в мене щодня перед очима. Оскільки це мені не смакувало, я мав право не дбати про деталі інтер’єру. Я міг би, напевне, викинути цю бронзу. Але негарні й дорогі речі вельми корисні, бо в очах жінок, які не розуміють нас і мають інші смаки, але в яких ми закохані, можуть бути престижні, на відміну від речі путньої, але непоказної. Отож тільки для тих, хто нас не розуміє, нам вигідно підтримувати престиж, який наша інтелігентність запевнила б нам ув очах істот розвиненіших. Хоча в Альбертини вже почав вироблятися смак, вона ще й досі шанувала бронзу, і ця шана була для мене (бо ж я кохав Альбертину) куди важливіша, ніж зберігання у себе вдома компромітовної бронзи.

Та думка про свою неволю перестала мене раптом гнітити, і я навіть почав мріяти про її продовження, бо помітив, як нудить Альбертина власною неволею. Звичайно, на мої запитання, чи не зле їй у мене, вона відповідала, що ніде у світі не чула б себе щасливішою. Але часто цим її словам суперечив тужливий, неспокійний погляд.

Зрозуміло, якщо вона, як я гадав, мала певні нахили, то неспромога їх задовольнити, либонь, дратувала її не менше, як мене заспокоювала. Я легше повірив би у безпідставність своїх підозр, якби мене повсякчас не насторожувала її невсипуща пильність: чому Альбертина так намагається ніколи не зоставатися сама, ніколи не бути вільною, ні на мить не затримуватися в під’їзді, коли верталася, щоразу підходити до телефону в супроводі ще когось — Франзуази, Андре, — хто міг би повторити її слова? Після прогулянки удвох із Андре, вона завжди залишала мене з нею наодинці, ніби випадково, щоб я міг докладно розпитати її, як вони бавили час. Такій дивовижній запобігливості суперечили перелітні відрухи нетерплячки, аж закрадалася думка, чи не збирається Альбертина скинути свої кайдани?