Українські казки

Козак Мамарига

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу куди очі світять. Іде він дорогою, іде і зустрічає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— Добрий день і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та йду, куди очі світять. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку і наказав мене побити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав і утік.

— І де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— То ходімо разом, будеш мені за брата.

Пішли вони удвох. Ідуть собі, ідуть, зустрічають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?

— Я козак Мамарига, це мій побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку й наказав мене побити, а торбинку відібрати. Я не став чекати та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть, ідуть, та й зустрічають третього парубка.

— Добридень, парубче!

— Добридень і вам! Хто ви такі?

— Я козак Мамарига, це мої побратими. А ти хто?

— А я, — каже третій парубок, — наймитував у одного пана, та як пас коней, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався і хотів мене побити, а чоботи відняти, то я й утік.

— І де ж ті чоботи?

— Розбійники в лісі напали і відняли.

— Ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли до якогось роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам розійтися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав він їм кожному по мідному грошу попрощалися вони й розійшлися — той на ту дорогу а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам-один. І ходив по світу довго — аж три роки. Ішов він якось великим лісом, та й вийшов на широку галявину.

Коли дивиться — чотири чоловіки один із одним б'ються.

— Добридень, — каже, — люди добрі, а за що це ви б'єтесь?

А вони відповідають:

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що по воді ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму оте, а отой каже, що і я візьму те — ніяк не поділимось, того й б'ємося.

«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не розсудить вас, як я.

— Згодні, — кажуть розбійники, — помири нас, козаче Мамариго!

— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку, чоботи, і коня Гивера біля мене поставте, а самі йдіть на кінець галявини. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий собі візьме, далі й третій, а вже четвертому — те, що зостанеться.

Побігли вони на той кінець галявини, а козак Мамарига не став часу гаяти — вмить торбинки на плечі закинув, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

— Гей, козаче, — питає кінь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх очерету?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як піднявся кінь понад деревами — розбійники це побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера наздогнати!

А козак Мамарига від'їхав далеченько тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну й дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить із хати господар і питає:

— А хто ти є і куди їдеш?

— Я, — каже, — козак Мамарига. Їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!

— Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки. Веде до хати. Садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Ні, — каже побратим, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига у свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — ще двох побратимів шукати.

Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:

— Я, — каже, — із твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював козак Мамарига і в цього, та й поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу і ось приїхав до багатого двору, ще багатшого за перші двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

— У мене, — каже, — від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі й торбинку-дротянку дістає:

— Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!

Виходять тут із торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує:

— Торбиночко-волосяночко, дай мені їсти й пити!

Ураз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні — їж, пий донесхочу. Ось коли козак Мамалига вже ситий, тоді тільки скаже:

— Торбочко, уберись!

Усе й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є на цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства подарує і дочку свою заміж віддасть. Та тільки хто не брався, нікому не під силу того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига і вирішив:

— Що ж, спробуємо зрубати!

Подався він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.

— Ну, — каже король, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства подарую і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш те за ніч — твоя голова з пліч!

От настала ніч. Козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба. Коріння викорчуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб на землі лежить. А слуги знов у торбинці поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав він удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема у дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено, — радіє король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.

Узялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то воля твоя, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, то я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає він на коня і жінку саджає.

— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.

— Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гивер, тільки курява знялася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — уже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига знімає з плеча торбу-волосянку.

— Торбиночко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут враз де не взявся стіл: наїдки, напитки на столі — та такі пишні, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбиночко-волосяночко, уберись!

Усе прибралося вмить, наче й не було. Полягали вони тоді на камені спати. Заснув козак Мамарига міцно, а його жінка тишком-нишком встала, обидві торбинки заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

І поніс її кінь — тільки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!

Узув він чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби мандрував. Перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига вирвав ягідку, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.

— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже собі, — може, й цих ягід покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав із того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — другий ріг спав. Нарвав він ягід із одного й із іншого куща, та й пішов у те королівство, де була його жінка.

Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й подався до королівського ґанку Став, та й гукає:

— Ягоди! Ягоди!

Королівна почула та й посилає служницю:

— Піди, подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла і питає:

— Чи добрі ягоди і чи дорогі?

— Добрі та дорогі, — каже козак Мамарига.

— По чому?

— По срібному карбованцю ягідка!

Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй півсотні карбованців.

— На, — каже, — купи мені тих ягід.

Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж у рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить із переляку! Збіглися слуги, прибіг король, вжахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Узяв та й кинув і собі в рот ягоди. Тут зразу і в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати шукати, та нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поприїздили лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не вдіють: не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі й із чужих земель, та як не мудрували, чим не мазали — нічого не вдіють…

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та сердиться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!».

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні, — каже козак Мамарига, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цілі твої торбинки, у спальні на цвяшку висять. Порятуй мене!

— А не будеш мене більше кидати?

— Не буду до віка вічного!

Тут бере козак Мамарига ягідку і кидає королівні в рот — миттю один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як була.

— Ну дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть вони в тому королівстві багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.