Українські казки

Вовчок-товчок

Жив собі вовчок, що звався товчок. І був він чемним та слухняним, доки не побачив навколишнього світу. Ось як це було.

Одного разу стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи добре ростуть зайчики. А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі.

Вовчок-товчок залишився вдома з маленькими сестричками. Полежав на постелі, погрався із сестричками, а потім йому стало нудно і він вирішив вилізти з нори. Перед ним відкрився світ, якого він ніколи не бачив, — величезні ліси, високі гори, небо та сонце. Здивувався вовчок: таке чудо навкруги, така краса!

Не послухав вовчок наказу своєї матері й вирішив вийти роздивитися світ. Та й не міг він бути чемним і слухняним, бо народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички — виповз із нори. Але недалеко він устиг зайти — у густому лісі серед кущів ліщини хтось ухопив його за шию. І переляканий вовчок знов опинився в темній норі. Це стара вовчиця, що поверталася з лісу, понесла розбишаку додому.

Відтоді мати дуже пильно дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на галявині й аби їхні очі помалу звикали до сонячного світла, навіть тоді одним оком вона дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п'ятеро інших вовченят. Розбишаці не сиділося на місці — він лише й чекав нагоди втекти від матері-вовчиці. А мати боялася випустити малого у світ, доки він не знатиме всі світські науки.

І почала вовчиця вчити своїх дітей.

Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м'ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м'яса — вже й самі просили в матері такої їжі.

Принесла вовчиця зайчика. Як зраділи вовченята! Вони клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він найперший від усіх упивався зубами в найкращий шматок. А невдовзі так оволодів тим ремеслом, що мати-вовчиця могла його вводити в інші науки. І одного разу повела вовчка-товчка на перше полювання.

Неподалік за хащею було широке поле, а там пас отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до овець: іти проти вітру, аби собаки не почули, від кущика до кущика, аби ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай заплющить очі. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і чимдуж тікати.

Вовчок-товчок зробив усе, як вона навчила. Він крутився біля отари, аж доки не вхопив ягнятко. А коли загавкали пси, вовчок-товчок був уже далеко.

Молодий вівчарик після того почав краще доглядати овець. Тепер він чекав на вовка. Але надумав для забави підманути село. І почав кричати з усієї сили:

— Вовк! Вовк! Допоможіть!

Збіглися люди. Хто з вилами, хто з граблями — а вовка нема. А хлопчинка радіє, що йому вдалося обдурити все село.

А вовчок-товчок це все бачив, бо сидів неподалік у кущах. І коли селяни сердиті пішли геть, вибіг із кущів і вхопив ягня.

Дарма тепер вівчарик звав на допомогу — ніхто йому не вірив і не озирався.

А вовчок сміявся:

— Походив малий брехач!

Він уже знав усі світські науки, і мати-вовчиця сказала:

— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.

Іде вовчок у світ через гори, ліси. І дуже він зголоднів. Зустрічає лисицю-сестрицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Подивився вовчок на корову — і аж слинки йому потекли. І каже він лисиці:

— Ану, сестричко, повези й мене.

— Не можу, сани поламаються, — відказує лисиця.

— То я покладу хоч одну ногу.

І лисиця дозволила йому покласти одну ногу. Але сани відразу затріщали.

— Ой, чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.

— Та то мої кості тріщать — такий я голодний, — відповів вовчок-товчок.

— Добре, сідай на сани.

Та щойно він сів — сани затріщали й поламалися.

Лисиця репетує:

— Що я тобі казала? Тепер мені полагодь сани!

Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав лисиці сани.

— Що ти робиш, дурню? — розсердилася лисиця. — Давай сюди сокиру, я піду зрубаю якесь дерево: тут треба заново майструвати. А ти хоч корівку мені постережи.

— Добре, добре! — зрадів вовчок, а в самого аж слинки течуть. — Я її постережу!

Тільки-но лисиця відійшла, як він роздер корову. Добряче наївся і втік. Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:

— Стережеш корову?

Та ніхто не відзивається. А коли вона підійшла й побачила, що зробив розбишака, то тільки вхопилася за голову.

А вовчок-товчок уже собі й думає: «Раз я саму лисицю зумів перехитрити, то вже можу сміливо рушати у світ!»

Вийшов він на дорогу, яка вела в село. Бачить, їде господар малим возиком. А возик на кам'яній дорозі так підкидає, що з нього щось упало. Вовчок придивився — а то солонина.

— Оце щастя: поласує моє черево ще й солониною! — думає вовчок. А далі міркує: — Тільки солонина, видно, солона. І мені захочеться пити. Побіжу я зараз до потічка і добре нап'юся!

Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і забрав той шматок. Вовчок-товчок повернувся — а солонини вже нема. Він заревів:

— Оце я дурень! Хто ж наперед п'є воду а потім їсть?!

Іде він далі — аж бачить: край дороги вгодований вепр.

«Ой, у цього добра солонина! Лише як її дістати?» — думає вовчок.

— Доброго дня, веприку!

— І тобі, псу, доброго! — відповідає вепр.

Вовчок-товчок розсердився:

— Як ти смієш звати мене псом, коли я справжнісінький вовк?

— Ой, та ти не сердься. Я тебе не впізнав.

— Добре, — був готовий помиритися вовчок. — Але ти дай шматок солонини — щоб черево поласувало.

А вепр відказує:

— Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Краще сідай мені на спину, і я понесу тебе до стада, де пасуться молоденькі свині. Там тобі буде з чого вибрати.

Вовчок зрадів і сів на спину вепра. А той приніс його в село і почав кувікати.

— Чого чи кувікаєш, веприку? — питає вовчок.

— Аби збіглися всі свині з малими поросятами! — хитрує старий вепр.

Аж тут збіглися — тільки не свині з поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вони вовчика товкти — хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став він вовчком-товчком навіки.

Ледве добіг до лісу. Ліг він там перепочити і думає:

«Ой, ще я не дуже розумний. От і старий дурний вепр мене перехитрив!».

Блукає вовчок лісом, а черево від голоду аж до попереку прилипло.

Раз іде йому назустріч чоловік. Вовчок-товчок перегородив йому дорогу та й каже:

— А я тебе з'їм!

— Добре, добре, — каже чоловік. — Дай лише кину палицю, аби не була тобі на заваді.

Вовчок-товчок спинився і чекає, доки той викине свою палицю. А чоловік задув у палицю і плюнув вогнем — вовчок, на щастя, устиг прихилитися, тільки шерсть йому на хребті обпалило. А тоді так чкурнув, що тільки листя за ним здійнялося. А чоловік — слідом.

Край лісу орав оранку бідний селянин. Вовчок — просто до нього:

— Чоловіче добрий, сховай мене десь. Я тобі віддячу.

У борозні лежав порожній міх, і селянин заховав вовка туди.

Ловець вискочив на поле — а вовчка нема. І повернувся в ліс.

Селянин випустив розбишаку, а той накинувся на нього:

— Тепер я тебе з'їм!

— Отака твоя дяка за те, що я врятував тебе від ловця? — питає вовка орач.

— Заховав не заховав, а я тебе з'їм! — гарчить вовчок-товчок. — Бо ти мене у селі побив.

— Я тебе ніколи ще не бачив! — дивується бідний селянин.

— Бачив не бачив — мушу тебе з'їсти, бо я зголоднів!

Тут із лісу вибігла лисиця:

— Що у вас за сварка?

— Де це таке видано? — каже чоловік. — Я його сховав від ловця, а він грозиться мене з'їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.

А лисиця каже біднякові:

— Я не можу вас чесно розсудити, поки не побачу, як ти ховав братика-вовчика.

— Покажи їй, — мовив розбишака і заліз у мішок.

А чоловік мішок зав'язав і почав товкти дурного вовчика! Лисиця сміється, а вовчок благає:

— Пусти мене, добрий чоловіче! Ой, пусти!

— Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з'їсти? — каже бідний селянин.

— Ніколи вже не буду гострити зуби на м'ясо, лише пусти!

І чоловік випустив вовчка. Побіг він по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуть у село. Прийшов до крайньої хати, а на дворі господиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на поросятко, аж слина тече. Але на двір іти боїться.

Думає собі: «Коли ще раз люди позбігаються з ціпами та вилами, то ноги мене не винесуть».

Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито та й ну хлебтати помиї. Тобі вовчок швидко змудрував:

— Помиї — то вода, а у воді — риба. Я не давав обіцянки, що не їстиму риби.

Скочив він у двір, вхопив із корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:

— Біда навчить розуму!

Та й казці кінець.