Українська дивізія «Галичина»

На Словаччині

На початку жовтня 1944 року Дивізія одержала наказ негайно переміститися на Словаччину, де саме вибухло повстання проти німецької адміністрації. Розташований на Словаччині вермахт притягнено до поборювання цього повстання і тому Українській Дивізії наказано переміститися на Словаччину, щоб не оголювати великі частини території від німецьких військових частин. Під час свого перебування на Словаччині Дивізія мала далі продовжувати бойове навчання. Вона підпорядковуватиметься командувачеві німецьких збройних сил на Словаччині генерал-хорунжому Г. Гефле (Hermann Hцfle) в Братіславі (Bratislava, нім. Pressburg). Командир і начальник штабу Дивізії мали негайно зв'язатися з генералом Гефле, від якого одержать усі потрібні інформації. Вишкільно-запасний полк має бути підпорядкований Дивізії та разом з нею буде переміщений на Словаччину. Крім того, Дивізія має утворити одну бойову групу, силою одного піхотного куреня, підсиленого відділами артилерії, протитанкової оборони та саперів. Ця бойова група буде покищо виділена з Дивізії і післана на поборювання повстання. Вона також підпорядковуватиметься командувачеві на Словаччині.

Штаб Дивізії негайно видав потрібні накази й розпорядження. У бойову групу входить один піхотний курінь 29-го полку, підсилений однією батерією легкої артилерії, двома винищувально-протитанковими чотами, двома чотами саперів, відділами зв'язку і бойового постачання. На командира бойової групи призначено підполковника Вільднера (Wildner), фольксдойчера з Словаччини, колишнього офіцера словацької армії. Бойова група впродовж 24 годин їде трьома ешельонами на Словаччину, а для решти Дивізії було замовлено транспорти у Братіславі. Тим часом уся Дивізія приготовляється до переміщення.

Наступного дня командир з своїм начальником штабу поїхав потягом через Відень до Братіслави, щоб обговорити з штабом німецького командування на Словаччині усі подробиці, зв'язані з переміщенням і завданнями Дивізії на Словаччині. [28] Командувач був задоволений з підкріплення своїх сил Дивізією. Фрайтаґ відразу підкреслив, що Дивізія перебуває в стадії формування, яке ще далеко не закінчено, і мусить продовжувати бойове навчання. Далі він вияснив, що Дивізії бракує зброї і бойового спорядження, що майже всю зброю віддано бойовій групі, що вона через брак засобів транспорту неоперативна, а через брак зброї небоєздатна. Генерал Гефле прийняв завваги Фрайтаґа до відома. Він уважав, що присутність великої військової одиниці, навіть у стані неповної боєздатности, спричиниться до заспокоєння терену. Він обіцяв докласти всіх зусиль, щоб озброїти і якнайшвидше довершити формування Дивізії. Нічого дивного - його власний інтерес вимагав утворення боєздатної дивізії якнайскоріше.

Далі генерал Гефле інформував нас про становище на Словаччині. На Словаччині вибухло повстання, правдоподібно інспіроване большевиками, до якого приєдналася майже вся словацька армія разом з міністром оборони генерал-полковником Ф. Чатлошом (Ferdinand atlo). Це повстання підтримали також національно свідомі словацькі кола, як вияв опору на німецьку окупаційну політику їх батьківщини. Повстання вибухло в танковому ґарнізоні у Св. Мартіні. Там в районі Ружомберка (Ruomberok) багато німців уже впали жертвами повстання. За останній час помічено явища, що вказували на можливість повстання, але вищі власті не звертали уваги на перестороги генерала Гефле. У цьому найбільше завинив німецький посол у Братіславі Г. Людін (Hans Elard Ludin). Тепер центр повстання скупчений у районі міст Банська Бистриця (Banska Bystrica; нім. Neusohl) - Зволень (Zvolen; нім. Altsohl). Армія словацьких повстанців не виявляє багато охоти до серйозної боротьби, одначе вона забрала з собою добре озброєння та устаткування. По всій імовірності, хребет повстанських військ творять совєтські старшини й комісари. У зв'язку з вибухом повстання, на території майже всієї Словаччини сильно поширилися партизанські дії. У такій ситуації важко утримувати головні шляхи відкритими для комунікації. Генерал плянує повести наступ на центр повстання, як тільки отримає потрібні сили. У поборюванні повстання візьме участь також бойова група Дивізії. У його дальших плянах - ліквідація партизанських дій, якими керують комуністичні елементи з-посеред словаків, а в деяких випадках також поодинокі бійці Червоної Армії. Тому, що гориста місцевість сприяє партизанським діям, генералові Гефле невідкладно потрібні сили для боротьби з партизанами й для охорони важливих комунікаційних ліній та центрів воєнної промисловости.

Завданням Дивізії буде охорона району навколо міста Жіліни, включно з самим містом. Дивізія мусить негайно приступити до активного поборювання партизанів, їхня бойова вартість не надто велика і тому Дивізія може приступити до виконання свого завдання навіть у теперішній стадії свого переформування й навчання. Тепер у районі Жіліни перебуває танкова дивізія «Татра» (запасна танкова дивізія з Ліґніц), яка прочистила вже цей район. Одначе вона потрібна до наступу на центр повстанців і тому Українська Дивізія мусить її негайно заступити. Генерал Гефле просить Фрайтаґа відразу поїхати до Жіліни і там обговорити з командиром Дивізії «Татра» усі справи, пов’язані із зміною. Для забезпечення Дивізії зброєю, а головне тягловою силою, начальник відділу І(b) Дивізії має негайно порозумітися з квартирмайстром штабу генерала Гефле, від якого одержить потрібну допомогу. Цікаво при цьому відзначити, що на домагання для Дивізії зброї у зв'язку з її переміщенням на Словаччину, вищі німецькі управління лаконічно заявляли: «Ми зброї не маємо. Здобудьте її у партизанів».

Наступного дня командир і начальник штабу поїхали автомобілем до Жіліни, де обговорили з командиром Дивізії «Татра», генералом Фрідріхом-Вільгельмом фон Лоепером (Friedrich-Wilhelm von Loeper), технічні подробиці зміни. Устійнено, що Українська Дивізія перебере забезпечення таких районів: Чадця, Ружомберок, Св. Мартін, Поважська Бистриця, Жіліна, Турзовка. Через цей район проходять найважливіші залізничі шляхи з Горішньої Сілезії до Братіслави та з Жіліни до Ружомберка. Для охорони численних технічних споруд перед партизанами, діючими в непроглядних і важкодоступних місцевостях, потрібно досить великої сили війська. Після обговорення усіх подробиць, командир і начальник штабу Дивізії повернулися до Нойгаммеру.

15 жовтня 1944 року від'їхали перші ешельони на Словаччину. За кілька днів перед тим відкомандировано залізницею на Словаччину команду квартир'єрів з завданням ужити потрібних заходів для приміщення Дивізії, а саме: приділити квартири, приготовити охорону, наладнати постачання тощо.

Українська Дивізія замінила Дивізію «Татра» і розташувалася у таких районах:

Штаб Дивізії в Жіліні (ilina, нім. Sillein), 29-ий полк у районі на північ від Жіліни, командний пункт у Кисуцькому Новому Місті (Kysucke Nove Mesto).

30-ий полк у районі на захід від Жіліни, комадний пункт у Великій Битчі (Velka Byta).

31-ий полк у районі на схід від Жіліни, командний пункт у Св. Мартіні (Turansky Martin).

Фюзилерський курінь у районі на південний захід від Жіліни, командний пункт у Райцу (Rajec).

Гарматний полк у районі навколо Жіліни, командний пункт у Битчіці (Bytica),

Винищувально-протитанковий дивізіон у Св. Мартіні.

Саперний курінь у Врутках (Vrutky).

Дивізіон зв'язку в Жіліні.

Відділи постачання у районі на півдні, що тісно примикав до Жіліни.

Відділи адміністрації в Жіліні.

Польово-запасний курінь у районі на схід від Жіліни, командний пункт у Белій (Bela),

Вишкільно-запасний полк у районі Чадці (adca), кокомандний пункт у Чадці; командні пункти куренів: I-го у Чієрній (ierna), ІІ-го у Турзовці (Turzovka), ІII-го в Ощадніці (Oadnica), запасного у Чадці.

Це розташування, яке треба вважати за основне, устійнено після багатократних змін, але й далі воно не було завжди постійним (дивись схему ч. 9).

Розташовані в районі Дивізії інші частини, які брали участь у поборюванні партизанів і забезпеченні місцевости, також були підпорядковані Дивізії. Часом Дивізія мала в своєму розпорядженні аж 11 додаткових чужих куренів, якими вона мусіла не тільки керувати, але також їх постачати. Коли взяти до уваги, що Дивізія разом з запасним полком налічувала близько 22 000, то, очевидно, постачання додаткових чужих частин було для неї великим тягарем. Дуже добре виконували своє завдання пекарська і різницька сотні, які часом мусіли постачати хліб і м'ясо на 45 000 війська. А коли взяти до уваги, що ці сотні перебували в стадії навчання і не мали всього потрібного устаткування, тоді ще яскравіше виявляться їхні труднощі. Проте, з визнанням треба ствердити, що постачання Дивізії завжди добре справлялося з своїми завданнями.

Район охорони Дивізії поділено на зони забезпечення. Підрозділи розташовані в цих зонах відповідали за охорону, утримання порядку і спокою та поборювання партизанів. Найстаршому командирові були підпорядковані всі чужі відділи, що стояли в його зоні і мали подібні до Дивізії завданьння. Уже від першого дня прибуття підрозділи Дивізії перебрали охорону своїх зон і вели розвідувально-штурмові дії проти партизанів. Основним завданням Дивізії було забезпечення вільної комунікації на залізничій колії Ружомберок - Жіліна, яка проходила через непроглядний терен і низку гірських річок та тунелів. Вона мала не тільки велике стратегічне значення, але нею перевозився цінний воєнний матеріял з гарматних заводів у Ружомберку. Охорона цієї залізниці була доручена Дивізії так званим «наказом фюрера» - наказом великої важливости. Охорона населення, що працювало на заводах зброї, було другим завданням. Дивізії. Партизани часто, затримували робітників по дорозі на роботу, забирали декого з собою, щоб саботувати продукцію воєнної промисловости. Зокрема важливою була охорона робітників заводів зброї у Поважській Бистриці.

Не зважаючи на сильну постійну охоронну службу, спочатку тут і там траплялося висадження рейок у повітря. Та це не завдавало великої шкоди, бо їх можна було швидко направити. Важливішим було те, що в районі Дивізії не допущено до висадження ані однієї технічної споруди, як мосту чи тунелю, що могло було б на довший час зупинити транспорти. Також і транспортування зброї з Ружомберку проходило без перебоїв. Очевидно, деяким актам саботажу, що їх робили головно словацькі залізничники, годі було перешкодити. Безперервні активні дії всіх частин Дивізії при очищуванні терену дали незабаром добрі наслідки. Не минуло й десятьох днів від перебрання охорони району, як Дивізії вдалося витиснути партизанів у глибину гір, далеко від головних шляхів. Коли ще недавно було небезпечно їхати автомобілем одинцем удень, то тепер такий переїзд був зовсім безпечний навіть уночі.

Начальники окремих відділів дивізійного штабу часто перебували на обговоренні в штабі командувача в Братіславі. Він і його начальник штабу, офіцер вермахту, прихильно ставилися до потреб Дивізії. Дивізія одержала озброєння та устаткування різного роду, а головне вози, переважно чеського виробу. Чималу частину устаткування і озброєння приділено Дивізії з великої здобичі, захопленої у боях з повстанцями. Також бойові групи Дивізії здобули багато зброї, коней, амуніції і приладдя. Наприклад, 90% німецьких польових гавбиць для гарматного полку здобула Дивізія сама. Також начальник штабу Дивізії часто бував на тактичних обговореннях у командувача в Братіславі. Він теж завжди знаходив підтримку, зокрема багато зрозуміння щодо потреб українців. Але, мабуть, найчастішим гостем у Братіславі був начальник відділу І(b). Йому треба завдячувати, що Дивізія так швидко одержала добру зброю і спорядження.

З переміщенням на Словаччину бойове навчання продовжувалося у всіх частинах, зокрема багато уваги приділялося бойовим вправам з гострим стрілянням, тісно пов'язаним з поборюванням партизанів. На розвідках, нічних чи штурмових вправах завжди вибиралося за ціль таку місцевість, в якій або перебували або могли перебувати ворожі загони партизанів. Такі вправи приносили подвійну користь - по-перше, ворог постійно був переслідуваний, і по-друге, вправи створювали дійсні бойові умови, бо завжди існувала можливість сутички з ворогом. У таких умовах бойове навчання дуже зближене до фронтових боїв. Дивізія не несла майже ніяких втрат, зате постійні пересування і зміни позицій приносили певний успіх. Натомість район розташування Дивізії не був придатний на вправи в силі куреня чи полку, бо глибоко врізані, вузькі долини не дозволяли на розгортання таких частин у бойовий порядок в ширину. Разом з бойовим навчанням проводилася ціла низка різних спеціяльних курсів. Муштрою займалися лише настільки, наскільки це було потрібне для утримання дисципліни серед вояцтва.

Гориста місцевість давала добру нагоду для фізичної підготови. Практично застосовувалася вартова й охоронна служба, бо поодиноко розташовані сотні, а навіть чоти, мусіли забезпечуватися перед несподіваними наскоками партизанів. Щоб приспішити бойове навчання, Дивізія намагалася оминати охоронну службу важливих об'єктів. Де тільки можливо, таку службу передавано німецьким частинам, що складалися переважно з вояків старшого віку та воєнних інвалідів. Вони воліли йти на сторожу, ніж брати активну участь у поборюванні партизанів. Зате Дивізія перебирала на себе завдання поборювання партизанів, а українське вояцтво, змалку зжите з природою, дуже швидко звикло до служби в полі й у частих діях набувало бойового досвіду.

В кінці жовтня 1944 року німецькі сили повели наступ на центр повстання у Банській Бистриці. Повстанці в силі 60-80 000 чоловік чекали наступу в сильно укріплених позиціях. Вони були добре озброєні. У своєму розпорядженні вони мали важку зброю, включно з артилерією, танками і навіть літаками. За браком матеріялів годі тут подати докладний перебіг операції, якою керував німецький командувач Словаччини. Він мав невеликі сили, приблизно три дивізії, проте йому вдалося розгромити повстанців з дуже малими власними втратами. [29] З Дивізії участь у цьому наступі брала лише одна бойова група Вільднера, яка наступала на повстанський центр з південного заходу (дивись схему ч. 10). Вона відзначилася як у наступальних, так і оборонних боях і за це численні вояки цієї групи були нагороджені орденами. (Вояків Дивізії нагороджувано звичайними німецькими медалями, а не спеціяльно виданими медалями для народів Сходу Европи, як це практикувалося у східньо-европейських військових частинах, підпорядкованих вермахтові).

У той самий час друга бойова група Дивізії - ІІІ-ій курінь 30-го полку, командир - сотник Віттенмаєр (Wittenmeyer) - відкрила залізничий шлях і шосе з Ружомберку на схід. Ця друга група в силі одного піхотного куреня, підсиленого відділами артилерії, саперів, протитанкової оборони, зв'язку і постачання, вступила у 4-тижневі бої з партизанами, відкрила для комунікації обидва шляхи, відтиснула партизанські загони у неприступні гори (Високі й Низькі Татри) і продовжувала їх переслідування. У глибоких снігах і важкопрохідних горах ця група виявила високу боєздатність. Вона також знайшла великі криївки партизанської зброї, з яких походили майже всі польові гавбиці гарматного полку. На цьому місці треба відзначити, що командирами обох бойових груп були здібні і відповідальні старшини, які знали українців і вміли знайти «ключ» до їхньої душі. Обидва вони користалися пошаною і довір'ям серед українців і з ними домоглися добрих успіхів.

У Дивізії була зформована ще третя бойова група, яка повела акцію на південь від Ружомберку, але вона не зустріла жадного опору, бо повстанські загони почали розбігатися.

Словацьке повстання, правдоподібно інспіроване комуністичними елементами і підтримане лише нечисленними словацькими націоналістами, було з самого початку приречене на невдачу. Його придушено впродовж короткого часу при дуже малих власних втратах. Повстанці здавалися в полон цілими формаціями. Тільки деякі малі групи пробилися крізь німецьке кільце оточення і продовжували боротьбу на власну руку. Але й ці групи за короткий час вдалося розбити, розпорошити або взяти в полон.

Під час тих боїв у районі міст Зволеня і Банської Бистриці частини Дивізії перебували у постійній акції проти тих партизанських загонів, які вирвалися з оточення, з завданням вступати з ними в бої і не дати їм можливости для передишки. Переслідування тих загонів вело аж в райони гір Низьких Татр і Фатра, де багато партизанських загонів, опинившися без жадних засобів прожитку, здавалися добровільно в полон.

Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування Дивізії ввесь час звертало увагу на коректне ведення боїв. Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях, коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів. За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких Дивізія ніколи не робила. Командування Дивізії дуже рішуче виступало проти таких неправдивих обвинувачень.

Після придушення повстання Дивізія або сама здобула або одержала від німецького командувача стільки зброї, коней, возів, автомашин та іншого устаткування, що вона стала повністю озброєною і боєздатною. Її устаткування було майже на 100 відсотків чеське, а добрі чеські легкі автомобілі виявилися дуже практичними.

При придушуванні повстання брала участь також так звана «Бриґада Дірлеванґер» (SS-Dirlewanger Brigade), спеціяльна карна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бриґаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеґрадовані до найнижчого ранґу ґренадира. На жаль, так як у німецьких концентраційних таборах, а спочатку і в таборах інтернованих альянтів у Німеччині, у бриґаді не відокремлювано звичайного кримінального елементу від людей, які з моральними злочинами не мали нічого спільного. Наприклад, у бриґаді було багато старшин, яких здеґрадовано і покарано за «невиконання наказу», якого в певних обставинах постійного змінного становища на фронтах не можливо було виконати. Командиром цієї бриґади був бриґаденфюрер зброї СС О. Дірлеванґер (Dr. Otto Dirlewanger), протеже начальника головного управління СС оберґруппенфюрера Ґ. Берґера (Gottlob Berger). [30] Дірлеванґер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бриґади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень. В наслідок його безглуздих тактичних помилок, бриґада мала великі втрати. У цій бриґаді ледве чи існувала можливість реабілітації її вояків, наприклад, двох здеґрадованих старшин вермахту, які виявили велику хоробрість у боях з ворогом, німецький командувач Словаччини порекомендував до підвищення, але у відповідь на це з головного управління СС чи також головної канцелярії Гіммлера дістав відмову з доганою за те, що ніби він протеґує членів вермахту. Обидва ті старшини не одержали ніякого визнання за свої заслуги.

Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жадних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав в ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії, мовляв, чужинцям можна все приписувати. На жаль, на наказ Гіммлера і головного управління СС, бриґаду постійно переміщувано так, що вона залишила по собі цілі сплюндровані околиці. Дірлеванґер також не дотримувався ніяких приписів щодо зберігання військових таємниць. Наприклад, він видрукував у цивільній словацькій друкарні ввесь склад, силу та озброєння своєї частини. Цей важкий промах командування Дивізії негайно зголосило до вищого командування, уважаючи, що таке порушення приписів врешті приведе до усунення Дірлеванґера з його становища. Але сподівання були надаремні - Дірлеванґера ніхто не притягнув до відповідальности і він залишився на своєму посту.

У той самий час на західній Словаччині в так званій «охоронній області» перебувала теж так звана «східньо-турецька» військова частина (Osttьrkischer Waffenverband), яка воювала по німецькому боці. Своєрідною персоною цієї частини був її командир, який з гордістю називав себе принцом Гарум аль Рашід чи щось подібне. Насправді це був, мабуть, німець, що добре говорив по-німецькому і раніше носив звичайне німецьке прізвище. Він мав прийняти іслям і за великі пожертви для своєї нової віри був нагороджений титулом «принца» і численними медалями, які завжди прикрашали його елеґантно зшиту уніформу. Його поява завжди справляла дивовижне враження. Та чим би він не був, проте, на командира бойової частини він зовсім не підходив.

Відділ цього «принца» також допустився багатьох проступків супроти цивільного населення (хоч не в такій великій мірі, як бриґада Дірлеванґера) і також намагався складати вину за це на Дивізію. Треба відзначити, що німецький командувач на Словаччині добре знав, що командування Української Дивізії робило все можливе для чесного ведення боротьби, і саме тому треба особливо підкреслити поведінку вищезгаданих частин, особливо бриґади Дірлеванґера, бо вони завжди приписували власні проступки українцям.

Усі підрозділи Дивізії часто брали участь у діях проти партизанів та у їх переслідуванні. Частково в цьому брали участь більші суцільні з'єднання, частково малі ударні групи. Несподівані наскоки на партизанські загони у перемарші давали добрі успіхи. За недовгий час Дивізія осягнула намічену мету - очищення і забезпечення від партизанів визначеного району. Партизани або залишили район Дивізії або відступили у важкопрохідні терени, віддалені від шляхів комунікації.

Для успішного забезпечення свого району Дивізія розташувалася по окремих, навіть найдалі положених, місцевостях поодинокими сотнями, а нерідко чотами, які деколи одні від одних були досить далеко віддалені. Таке розташування покрило район Дивізії густою мережею пунктів постою, що в свою чергу сприяло охороні працюючого по фабриках населення, улегшувало поборювання партизанів та дозволяло постійно прочищувати терен. Розвідка, викривання, зайняття партизанських маршрутів та переслідування партизанських загонів були прийнятою тактикою боротьби.

У таких діях українські вояки виявляли витривалість, вміння використовувати терен і спритність при маскуванні. Але здані самі на себе в непроглядній місцевості, вони часом не виконували своїх завдань, занедбуючи звичайні військові обов'язки і недопильновуючи дрібні деталі. При обшуках терену їм бракувало доброго зв'язку між собою. Тому деякі дії не можна було успішно закінчити.

Наприклад, в акції на північний схід від Жіліни було оточено близько 200 партизанів, які намагалися пробитися з кільця ворожих військ у східньому напрямі. Але кільце було досить міцно заміщене так, що всі їхні спроби прориву відбито. Крім цього, на випадок потреби, на поготівлі стояла резерва. Партизани були в русі з півдня на північ і шукали за наймеш відпорним місцем в позиціях Дивізії. Наступного ранку частини вирушили на плянове прочищення місцевости, але, на диво, партизани зникли. Що скоїлося? Адже ж вся акція проходила згідно з пляном. Ще того самого передполудня загадку розв'язано. Не зважаючи на рішучий наказ, щоб усі старшини постійно контролювали свої відтинки застави й були в полі, один сотенний-українець, який був високо оцінюваний, примістився на ніч на квартирі в домі одного господарства. Услід за ним, його підстаршини також зійшли з позицій і влаштувалися на сусідньому господарстві. Партизани, завдяки добрій розвідці, негайно відкрили цю прогалину і форсованим маршем висмикнулися з оточення. Командир Дивізії відразу усунув сотенного з його посту і зажадав, щоб його поставили під суд.

Командування Дивізії завжди брало до уваги ці слабкості українців і при всіх діях уживало більшої кількости війська, ніж на це було потрібно. З тієї причини втрачався важливий момент у поборюванні партизанів - несподіваність дії. Щоб цього уникнути, треба було в даний центр дії якнайшвидше перекидати частини. Із тією метою в Дивізії стояла на поготівлі одна автоколона, за допомогою якої дуже швидко перекидалося потрібні сили в район дії. У крайніх випадках, з конечности, Дивізія брала для своїх потреб цивільні автомобілі.

Дивізія встановила також співпрацю з організованими з німецького боку протипартизанськими загонами. Ці своєрідні партизанські загони часто натрапляли на слід переслідуваних партизанів. Вони мали за завдання не так втручатися в сутички з ворожими партизанами, як збирати про них інформації. Ці партизани мали наказ за всяку ціну уникати збройних сутичок і входили в бої з ворожими загонами тільки у крайніх випадках для своєї оборони. Їхні розвідувальні дії завжди були успішні, а співпраця з Дивізією добра. Щоб мати повну картину партизанського руху, Дивізія підтримувала зв'язок з допомогою сильних розвідувальних патрулів з сусідніми німецькими пунктами постою за кордонами Словаччини. Та через важкопрохідні околиці, особливо на словацько-чеському кордоні, такі зв'язки були радше спорадичним явищем і довели до спільних протипартизанських дій лише в кількох випадках.

У поборюванні партизанів участь брали не тільки бойові частини Дивізії, але також її відділи постачання. Вигідним виявився також літак «Фізелер-Шторх». Його використовувано на розвідувальні польоти. Крім цього, він був не раз найкращим засобом передавання наказів, бо під час дій в горах часто звичайний зв'язок був неможливий, а радіоапаратів або не можна було з собою взяти, або через велику різницю висот в районі дії не можна було між ними встановити контакту.

Ставлення вояків до цивільного населення було добре. У цьому майже не було труднощів. Як пізніше в Юґославії, так на Словаччині українці швидко встановили добрі відносини з населенням, мабуть, завдяки спільному слов'янському походженню та зближенню мов. Та це легке порозуміння мало свої небажані наслідки, бо незабаром між вояками Дивізії і цивільним населенням розвинулася жвава торгівля. Ця прикмета, мабуть, притаманна всім слов'янським народам. Цей факт може служити ще одним доказом, що українці не робили кривди супроти словацького населення.

Вміла пропаґанда спритних большевицьких пропаґандистів з партизанських загонів мала деякі наслідки серед вояків Дивізії. Зокрема під її вплив попадали малі, далеко від центрів розташовані, відділи. Як не диво, але ворожа пропаґанда мала перші успіхи в санітарній сотні, розташованій в районі Раєцьких Тепліц. Дивно тому, що командиром цієї сотні був німець, який ставився з великим довір'ям до українців і всіляко ішов їм назустріч. Одного ранку близько 20 чоловік з його сотні зникли і, як вказували сліди на снігу, перейшли до партизанів. На ворожий бік переходили вояки Дивізії також в інших частинах. Зокрема успішним виявився один партизанський загін під командою совєтського старшини, який діяв у районі на схід від Жіліни.

Щоб не допустити до тісніших зв'язків поміж вояками Дивізії та цивільним населенням і щоб не давати їм можливостей докладно ознайомитися з тереном, підрозділи Дивізії були часто перекидувані з однієї місцевости до іншої. Такі переміщення були пов'язані з великим фізичним напруженням, що в свою чергу зменшувало можливий вплив ворожої пропаґанди. Бували випадки, що під час бойових дій пропадали поодинокі вояки. У таких обставинах важко було встановити, чи вони переходили до партизанів з власної волі, чи їх партизани захоплювали й забирали з собою силою. На останнє припущення вказував ще й той факт, що через певний час деякі зниклі вояки знову появлялися в Дивізії. Проте остаточна мета майже всіх перебіжчиків була УПА в Галичині. За ввесь час перебування Дивізії на Словаччині з неї дезертирувало близько 200 вояків - дуже незначне число у відношенні до великої кількости вояків у Дивізії (разом з запасним полком).

Під час перебування Дивізії на Словаччині надійшли Різдвяні Свята 1945 року. Його відсвяткували всі частини Дивізії за традиційним українським звичаєм. Професор о. Лаба поділився проскурою з українським вояцтвом і командиром Дивізії. Усі частини Дивізії дістали також кутю і рибу. У всіх підрозділах святковано Різдво спільно і врочисто. На Різдво до Дивізії прибули делеґації Українського Центрального Комітету з професором В. Кубійовичем і Військової Управи з полковником Бізанцем. Гості малими групами відвідали окремі частини Дивізії і передавали в своїх промовах привіти з Батьківщини. Полковник Бізанц, користаючи з нагоди перебування в Дивізії, разом з комендантом призовного пункту у Львові, сотником Шульцем, відбув довшу розмову з начальником штабу Дивізії в Раєцьких Тепліцах. Крім звичайних організаційних справ, питання дальшої долі Дивізії і трактування українців, обговорено ще політику Фрайтаґа щодо особового складу Дивізії. При цьому він повідомив, що губернатор Вехтер і він роблять усі можливі заходи, щоб усунути Фрайтаґа з командного посту і замінити його більш відповідною людиною. Бізанц радився з начальником штабу, кого він рекомендував би на пост командира, або чи він сам не погодився б зайняти цей пост. Очевидно, що на ці обидва запитання начальник штабу мусів дати неґативну відповідь.

Під час пізнішої розмови з Фрайтаґом Бізанц нічого не домігся. Фрайтаґ зміняв тему розмови, коли Бізанц починав говорити про те, що йому лежало на серці. Ця зустріч закінчилася явним розходженням між Фрайтаґом і Бізанцем. Начальник штабу Дивізії був докладно ознайомлений з плянами й побажаннями Бізанца та з свого боку міг йому багато допомогти. Бізанц спонукував начальника штабу встановити якнайтісніші зв'язки з українцями і в штабі Дивізії рекомендував сотника Макарушку як довірену особу. Макарушка часто користувався цим довір'ям, але він міг ще більше робити з нього вжиток. При поміченні розбіжностей начальник штабу часто просив його про інформації та не раз міг би прийти з допомогою. Щоправда, Макарушка спочатку відстоював погляд, що начальника штабу, надмірно зайнятого організаційною і тактичною роботою, не треба непокоїти маловажливими, дрібними справами. Це - зрозуміло, але воно не стосувалося до інтересу загальної справи. До того, на самому початку Фрайтаґ дав Макарушці ясні інструкції, щоб начальника штабу, як його тактичного співробітика, не обтяжувати іншими справами. Справи, які належали до компетенцій Макарушки, мали бути обговорювані тільки з командиром Дивізії. Подібне розпорядження дав Макарушці також начальник відділу VI, Цоґляуер. У тій ситуації, при надто великому зайнятті у своїй праці, начальник штабу міг розуміти такі розпорядження як намагання полегшити йому роботу. Але при докладнішому розгляді справи можна було запримітити, що тут радше йшлося про добре обдумані наміри обмежити вже не так маловпливового генерального штабу 1-го старшину, який до того був старшиною вермахту, до чисто тактичних справ, і не допустити його до жадних питань в справах української політики. Тому не диво, що Фрайтаґ найменше говорив начальникові штабу про справи, про які звітував Макарушка.

Полковник Бізанц передусім просив, щоб більш українців взяти на відповідальніші пости в Дивізії на навчання. Його підтримували начальник штабу, Макарушка та адьютант Дивізії. При цьому вони вважали, що такі заходи необхідні, коли брати до уваги дальшу майбутність українців. Було навіть помітне деяке поліпшення в заміщенні становищ в користь українців. Але в основному, при тупоумстві командира Дивізії, нічого не змінилося. В першу чергу він відмовився брати українців на більш впливові пости в штабі Дивізії. При цьому він посилався на колишнє розпорядження, що штаб Дивізії має бути заміщений тільки німцями. До штабу не прийнято навіть майора Побігущого.

Тим часом полковник Бізанц приніс вістку, що незабаром буде проголошений, визнаний німецьким урядом, Український Національний Комітет - українська установа, подібна до «Власовського руху». Його має очолити український генерал Павло Шандрук, який рівночасно стане командувачем усіх українських військових частин. Полковник Бізанц далі заявив, що українські політичні кола ніколи не погодяться на те, щоб Фрайтаґ став на чолі української армії.

В районі Української Дивізії всі частини Дивізії коректно ставилися до словацької Глінківської партії та Глінківської ґвардії. В Жіліні командир Дивізії ставився до цих організацій з застереженням. Він обмежувався тільки до ділових справ, які стосувалися до чисто адміністративного порядку. Глінківська партія сама простягала руку до приязні, яку однак Фрайтаґ у цій формі не прийняв. В глінківських організаціях, крім ідеалістичного членства і чесних провідників, були також різні поплентачі, які походили з поганого елементу. Своєю поведінкою вони завдавали багато шкоди цим організаціям, подібно як це було в Націонал-соціялістичній німецькій партії (Nationalsocialistische Deutsche Arbeiter Partei). Такий різношерстий склад проводу глінківських організацій був причиною холодного ставлення до них Фрайтаґа. Не відбувалися спільні імпрези, ані взаємні візити. Такі відносини існували тільки в Жіліні, бо командири по інших місцевостях утримували добрі стосунки з Глінківською партією і її клітинами.

У зв'язку з повстанням, до якого приєдналася майже вся словацька армія, і для заохоти пожвавлення загального життя в тилах, головне по містах, та врешті на основі численних наказів райхсфюрера СС, введено суворе відмежування стосунків війська з цивільним населенням поза службовими справами. Тому також німецький командувач у Братіславі видав низку різких наказів. Накази подекуди надто суворі, правдоподібно з доручення Гіммлера, який прибув на неочікувану інспекцію до Братіслави. Фрайтаґ видав низку наказів і розпоряджень у такому самому різкому тоні, з яких більшість треба було впродовж 24 годин скасувати прямо тому, що їх було неможливо виконати. Начальник штабу мав застереження майже до кожного Фрайтаґового наказу, що нерідко призводило до бурхливих сцен. Але Фрайтаґ настоював на своєму і пробував розбивати мур своєю головою. Для прикладу можна взяти один з його наказів, який дуже скоро довів би усі готелі й ресторани в районі Дивізії до банкрутства, якщо його вчасно було б не скасовано. Його методи пахли поліційним духом, не мали практичного застосування і не виявляли ніякої елястичности, ні зрозуміння, ні великодушности.

Велике незадоволення серед вояцтва Дивізії викликав наказ, згідно з яким військова платня була виплачувана на половину у словацьких коронах і німецьких марках. За корони можна було без карток купити багато товарів, наприклад, шкіряних, туалетних, люксусових речей і багато дечого іншого. Саме тепер українці, які втратили батьківщину, і німці, батьківщина яких перебувала під важким бомбардуванням, мали добру нагоду зробити потрібні закупи. Та на це було надто мало корон. Прохання на продовження виплати тільки в коронах було відкинено, як треба було сподіватися, бо йшлося при тому про загальні заходи, спричинені тогочасною господарською політикою щодо девіз, і нікому не робилося винятків. Українці зате радили собі інакше: вони продавали цивільному населенню за корони неймовірну кількість військових уніформ та устаткування.

Бойове навчання і нове формування Дивізії добігало до кінця. Командування знову виготовило докладний меморандум, у якому обговорювало можливості введення Дивізії в бої. Його відписи Дивізія вислала до різних німецьких політичних і військових установ та до відповідної групи армій. Після розгляду можливостей, Дивізію пропонувалося післати в західні частини Галичини, ще не зайняті большевиками, де вона могла б бути використана для поборювання партизанів в тилах німецького фронту. Зверталося особливу увагу на політичне значення Дивізії і ще раз підкреслювалося, що після стількох промахів у загальній німецькій політиці на Україні, використання Дивізії мусить бути докладно обмірковане, щоб принести якнайбільше користи.

Група армій у Кракові виявила зацікавлення Дивізією і туди поїхав Фрайтаґ для ділового обговорення справ. При цій нагоді він старався покращити службу опіки над родинами членів Дивізії, яка ще до того часу не працювала задовільно. З Кракова Фрайтаґ поїхав до будинку відпочинку в Закопаному. Про погане у ньому ставлення до українців було багато скарг, і Фрайтаґ на місці перевірив їхню правдивість. Він виявив великі надуживання в адмініструванні будинком і домігся негайного усунення його німецького завідувача.

В Дивізії Фрайтаґ намагався різними методами підтримувати дисципліну і порядок. Він суворо карав за найменший проступок проти населення, а винних ставив під польовий суд. Така доля зустріла також молодого, ледве 20-річного українського хорунжого, який служив у Фрайтаґовому почті. Фрайтаґ хотів його покарати найвищою карою і тільки під тиском усіх найближчих співробітників він поступився. Через відділ VI Фрайтаґ часто звертався до українців, не забуваючи пригадати їм їхні провини і подати для прикладу найгірші випадки, щоправда, він також згадував і їхні заслуги.

Попри все, життя на Словаччині мало свої милі та приємні переживання. Природа обдарувала Словаччину чудовою красою. Район розташування Дивізії охоплював долину річок Вагу, Кісуци, Турчі, з чепурними селами, гарними містами, курортами, руїнами старовинних замків; поміж долинами простягаються високі й мальовничі масиви гір Татра, Фатра та інші. Тут природа однаково чарівна в кожній порі року. До того приязне і завжди готове допомогти словацьке населення прихильно ставилося до вояків Дивізії. У поодиноких господарствах вояки Дивізії провели не одну приємну хвилину за келихом доброго угорського чи словацького вина й при звуках жвавої музики.

До кінця 1944 року майже не було видно слідів війни. В крамницях можна було все купити; в готелях і ресторанах - дістати все з'їсти і випити. Звичайно, нічне затемнення, часті протиповітряні тривоги і гук ворожих бомбовозів, що летіли бомбардувати важку промисловість на Сілезії, нагадували про воєнні часи. Тут і там падала бомба, не спричиняючи великої шкоди.

В наслідок зимового наступу 1944-45 років Червона Армія підсунулася під словацькі кордони як із сходу, так і з півдня - з Угорщини. На сході її стримувала німецька 1-ша танкова армія, а на півдні 6-та армія. З 1-ою танковою армією Дивізія підтримувала безпосередній зв'язок через зв'язкового старшину. Звідти командування Дивізії одержувало інформації про фронтове положення, яке передавало далі до німецького командувача у Братіславі, який зі свого боку підтримував зв'язок із 6-ою армією й інформував Дивізію про становище на півдні.

Вздовж долини Кісуца-Ваг, від міста Чадці через Жіліну до Братіслави, німці приступили до розбудови оперативних оборонних позицій. Усіма роботами керували спеціяльні штаби вермахту, які докладно досліджували місцевість і проводили плянування. В розбудові оборонних ліній брали участь фронтові й запасні військові частини, співпрацювали партійні установи і цивільні адміністративні власті. На відтинку Дивізії - сама Дивізія допомагала в розбудові мостового причілка біля Жіліни і давала вози й робочу силу. Крім цього, на наказ німецького командувача в Братіславі, розбудовувалися допоміжні оборонні позиції, на яких 10 кілометрів далі на схід, у північному продовженні «лінії Нітра», в долині річки Турчі. Ці позиції проходили від Св. Мартіна, через Врутки і далі на північ.

Роботи проходили з великим поспіхом, щоб якнайшвидше забльокувати долину річки Вагу із сходу і річки Нітри із півдня і цим усунути будь-яку загрозу флянгового оточення фронту в Польщі. У цих роботах відзначився 31-ий піхотний полк, розташований у Св. Мартіні, і курінь саперів. 31-ий полк дуже швидко укріпив долину річки Турчі фронтом на схід з центром оборонних позицій, звернених на південь. Сапери розбудували у більших і менших долинах різного роду застави, головне протитанкові. Крім цього, вони мінували поля, бльокували річки і переїзди, на комунікаційних шляхах приготовлювали до висадження в повітря мости і тунелі. Саперний курінь також відбудував у Врутках міст, який був висаджений у повітря перед приходом Дивізії на Словаччину. Очевидно, що всі ці роботи виконувано поза нормальною службою охорони та забезпечення.

Тим часом Червона Армія посилила свої атаки проти 1-ої і 6-ої армій із сходу й півдня. 1-ша танкова армія відступала поступово на захід на визначені позиції. На словацько-угорському пограниччі ворогові вдалося прорвати фронт. Ворожі частини з неймовірною швидкістю блискавично підійшли аж під Банську Штявницю. Це був грізний сиґнал для Дивізії і тому вона приготовлялася до боїв як всієї одиниці, так і поодиноких бойових груп.

Кожна бойова група складалася з одного піхотного полку, підсиленого артилерією, саперами, винищувально-протитанковою зброєю та відділами зв'язку й постачання. Опрацьовувався докладний плян для формування та осягнення бойової готовости таких груп. Дивізія передбачала утворення трьох бойових груп, одної з кожного полку. Перша бойова група була готова до вимаршу на протязі 24 годин. Для швидкого перекидання, Дивізія організувала потрібну автоколону. Ці заходи, які Дивізія зробила з власної ініціятиви, без наказу вищого командування, вона зголосила німецькому командувачеві в Братіславі та арміям на фронті.

З відступом фронту, частини постачання 1-ої армії переміщено в район Жіліни. Вся місцевість забита обозами. Єдиний шлях із сходу на захід перетворився у безконечну змію возів, яка повзла без упину вдень і вночі. Очевидно, що при наявності такої кількости війська дії партизанів зовсім притихли. Тому для Дивізії призначено додаткові терени для охорони, що поширилися на південь в долину Нітри і збільшилися майже вдвоє.

В кінці грудня 1944 року Дивізія одержала наказ вислати на фронт до Південної Словаччини одну бойову групу для відбиття пролому Червоної Армії в районі Банської Штявниці. Бойова група в складі 29-го полку і допоміжних частин без жадних труднощів зформувалася і від'їхала на фронт автомашинами. Про всякий випадок друга бойова група (30-ий полк) перебувала у маршовій готовості. Бойова група 29-го полку, під командою підполковника Дерна (Deern), виконала усі на неї покладені завдання. Вона відзначилася в боях з Червоною Армією як в наступі, так і в обороні, і дістала визнання від усіх командирів, які з нею мали діло. Особливо відзначилася її артилерія. Деякі вояки групи - українці і німці - одержали нагороди за хоробрість. У січні бойова група повернулася назад до Дивізії.

Тим часом фронт, як із півдня, так із сходу, посувався щораз більше вглиб Словаччини. Штаб 1-ої танкової армії плянував перенестися до Великої Битчі, що лежала в районі Дивізії. Це спричинило нові труднощі з приміщенням для війська. Завдання, які досі виконувала Дивізія - охорона свого великого району і боротьба з партизанами, стали неактуальними. З ходу подій видно, що перед Дивізією стояли дві можливості: фронт або переміщення. На випадок введення Дивізії у фронтові бої, штаб мав готові пляни, розроблені до найменших деталів. Тепер командування враховувало можливість переміщення Дивізії в новий район пішим маршем і робило усі потрібні приготування. Для транспорту всього запасу зброї, устаткування, обмундирування, амуніції і харчів потрібно ще близько 400 додаткових коней. Цих додаткових коней і возів потрібно не так для самої Дивізії, яка повністю боєздатна і оперативна, як для переміщення запасного полку, який був маломобільний у перемаршах. На випадок перемаршу виготовлено докладний календарний плян. До фронтових боїв Дивізія готова, але при введенні її в бої треба брати до уваги обставини. Тепер треба добре подумати, чи варто таку цінну бойову одиницю як модерну піхотну дивізію кидати без вагань у ризиковану гру.

Наприкінці треба ще згадати, що Дивізія прийшла з допомогою українським втікачам на Словаччині. За допомогою дивізійного транспорту й вояцтва проведено евакуацію українських родин з прифронтової смуги. Таким чином, хоч скромно, українські вояки безпосередньо допомогли своїм земляками у їхньому важкому становищі.