Українська дивізія «Галичина»

Дивізія у Штірії

Після влаштування частин Дивізії на нових квартирах, почалися труднощі з адміністрацією. Цивільні урядовці, з одного боку, жили в тіні свого надто стурбованого ґавляйтера, а з другого, - як переважно колишні урядовці Австрії, - були дуже вразливі. Тому Дивізія наказувала своїм командирам тісно співпрацювати з цивільними установами, а проте, в околиці Дойч-Ляндсберґу виникли такі непорозуміння, що аж сам ґавляйтер втрутився у спір і став по боці Дивізії.

На жаль, деякі сотні самовільно почали реквізувати від цивільного населення харчі для поповнення зменшених порцій, встановлених для війська на території Німеччини. Такі заходи зовсім не були обґрунтовані, бо Дивізія одержувала більший харчовий приділ, ніж цивільне населення чи німецькі військові залоги; вона вивезла з Словаччини деякі запаси і ними доповнювала видавані порції, а крім цього, вона внесла заяву на одержування харчових норм для фронтових частин, і тому, що вона перебувала в боях з партизанами, такий приділ одержала.

Області Штірія (Steiermark) і Карінтія (Kдrnten) були поділені на охоронні зони, й одну таку зону також приділено Дивізії. На півдні Дивізія сусідувала з зоною поліції, під командою одного поліційного полковника, на південному сході - з зоною вермахту, а на півночі і заході не було жадних охоронних відділів.

Як на Словаччині, так і в Штірії ввесь район Дивізії поділено на охоронні ділянки, в яких поодинокі підрозділи відповідали за втримання спокою, охорону важливих об'єктів та поборювання партизанів. Найстарший командир був автоматично місцевим комендантом і йому підлягали всі в його ділянці розміщені дивізійні та чужі відділи.

Відносини між українцями і словенцями були від самого початку добрі. Як на Словаччині, так і тут між ними процвітала торгівля. Майже не існували проступки проти цивільного населення. Якщо якісь були, то під час бойових дій з партизанами, коли часто важко розрізнити винних від невинних з-поміж цивільного населення. Як на Словаччині, так і тут деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки Дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке, з'єднання.

На терені Дивізії діяли два роди партизанів: одні, яких було більше, - це комуністичні партизани з табору маршала Тіто, другі - «четники». Тітовські партизани постійно були в русі. Вони одержували постачання з літаків, і тому збиралися в неприступних горах у силі 20-30 000 чоловік, а часами навіть більше. Не зважаючи на свою численність, вони не мали ані достатньої зброї, ані не виявляли великого бажання вести бої. При своїй силі вони повинні були мати значно кращі успіхи. А проте, з їх силою таки треба було рахуватися.

Зате четники, хоч чисельно менші, були добре організовані. Ці загони діяли в районі на схід від Марібору. Вони добре озброєні, усі обмундировані й дисципліновані. У своєму районі вони не допускали ані тітовців, ані німців. Поза тим вони ставилися до німців льояльно. У їхньому терені панував лад і спокій.

У частині Штірії, на південь від річки Драви, яка перед війною належала до Юґославії, не було організованої Націонал-соціялістичної німецької робітничої партії. Її функції виконувала організація «Гайматсбунд» (Heimatsbund - Вітчизняний союз), побудована на зразок гітлерівської партії. Її очолював д-р Штайндль (Steindl), який підлягав ґавляйтерові Уіберрайтерові в Ґрацу. Розумна людина Штайндль мав деяких добрих окружних фюрерів, серед яких зокрема близько до Дивізії був керівник «Гайматсбунду» з округи Марібор. Як в Націонал-соціялістичній партії, так і в «Гайматсбунді», крім ідеалістично наставлених людей, опинилися також різні поплентачі й поганий елемент.

В районі Дивізії діяли численні Тітовські загони. Головним завданням Дивізії було поборювання партизанів. Бойове навчання мусіло відійти на задній плян, але бойові дії чи це не найкращий досвід для війська? Від першого дня всі частини Дивізії приступили до бойових дій. Спочатку Дивізія взялася до прочищення місцевости поблизу місць розташування її відділів та до відсунення партизанів від потрібних для комунікації шляхів. Досі на головному шляху небезпечно було їхати не тільки вночі, але й вдень, особливо для поодиноких автомобілів. До поборювання партизанів взялися у малих діях, у середніх діях з участю сусідніх частин і врешті у великих, у яких участь брала вся Дивізія, спільно з чужими частинами. Впродовж десятьох днів рішучих дій в районі Дивізії панував спокій. Найважливіше завдання виконано і тепер маґістраля Марібор - Целє була відкрита для сполучення. Були випадки, що вояки Дивізії їхали цією дорогою одинцем навіть уночі і не було зголошено жадного випадку нападу.

Очевидно, партизанів не знищено. Але з досвіду на Словаччині і Штірії виявилося, що в опанованих партизанами місцевостях можна за короткий час навести лад і спокій. В боях з партизанами дуже важливе - не давати партизанам часу на передишку, а постійно наступати їм на п'яти. У такому положенні вони змушені до оборонних дій, почуваються непевно і переходять в інші райони. До труднішого завдання належало - оточення і знищення партизанів. До того потрібно більшої кількости війська, яке швидко пересувалося б, було б досвідчене і мало б дуже досвідчений підстаршинський склад. Також потрібний був добрий радіозв'язок.

З уваги на загальне становище, Дивізія мусіла вести бойові дії, які дивізійне командування не завжди вважало за доцільні. Вищий фюрер поліції в Любляні, оберґруппенфюрер Роснер (Rosner), ставився до Дивізії прихильно, але одночасно вимагав від неї дуже багато. Він дав їй усе потрібне постачання, але рівночасно кидав її без розбору в дії проти партизанів. Проте, командування Дивізії не завжди серйозно брало його розпорядження, бо він не був військовик і не знав бойової тактики. Роснер від Дивізії багато вимагав, але вона справлялася з трудними завданнями у важкопрохідній місцевості. Успіхи Дивізії спричинилися до того, що Роснер почав жадати рішучіших дій від розташованих в його районі поліційних батальйонів, які діяли повільно, без жадної ініціятиви. Прикладом пасивности був комендант поліційного охоронного району, добра й пильна людина, яка не виходила поза рамки бюрократії. Через обережність і нерішучість, його дії кінчалися тим, що партизани знали наперед його пляни та залишали свої постої ще поки поліційні відділи туди доходили.

Роснер ставив великі вимоги до своїх частин і сам провадив численні великі бойові дії проти партизанів. Перша дія, у якій брала участь Дивізія і два німецькі полки, відбулася в районі на північ від міста Любляни, в горах Меніна Планіна. Там опинилися сильні відділи партизанів для відібрання бойових припасів, скинених з літаків. Дивізії припало найважче завдання. Вона мусіла форсованим маршем подолати віддаль близько 100 кілометрів, а відтак, після кількох годин перепочинку, вирушати в гори, що сягали до 2 000 метрів висоти і були вкриті глибокими снігами. В тих горах Дивізія мала витиснути партизанів Тіто на оборонні застави, щоб їх оточити і знищити. Це, мабуть, було найважче завдання Дивізії проти партизанів. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами, у яких не було ні шляхів, ні хат, після безупинного 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи просто неба на морозі, залишаючи на долах усі вози, коні й радіозв'язок, вояки виявили небувалу витривалість. Єдиним зв'язком поміж полками в такій місцевості могли бути радіоапарати, але тому, що їх на плечах годі нести, бо треба було забрати з собою амуніцію та харчі, дальша боротьба мусіла проходити за заздалегідь визначеним пляном. Дивізія наступала у призначеному напрямі на південний захід, але не натрапила на більші загони партизанів, які використали вигідний терен, щоб уникнути бою. Через три дні дія закінчилася без більшого успіху. Щоправда, партизани лишили за собою дещо з боєприпасів. Було кілька вбитих і полонених партизанів. Дивізія понесла незначні втрати: кілька поранених і один убитий вояк. Хоч бойова дія закінчилася без успіху, під час акції виявилося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах. Бо сам форсований марш і бойова дія у високих непрохідних горах були великим досягненням вояків. Після закінчення завдання Дивізія повернулася до своїх квартир охоронних районів і далі вела місцеву боротьбу з партизанами.

Найбільшою трудністю у боях з партизанами був зв'язок. Для нього потрібно було відповідних радіоапаратів, яких Дивізія не мала. Тому кожна дія мусіла проходити за заздалегідь устійненим пляном, а після вирушення в похід, вже не було можливости змінити пляну. В більшості випадків також і дивізійний літак не був придатний для зв'язку.

У той час Дивізія мала також ланку собак, які були дуже корисними, головне на окремих вартових постах. Але собаки потребували доброго догляду, а після кількагодинного маршу бодай одну-дві години відпочинку. Пізніше зроблено відповідний віз, яким перевозили собак на місце призначення.

За 10 днів вся Дивізія знову вирушила в більшу дію, щоб оточити й знищити партизанів Тіто, скупчених для повітряного постачання на південно-західній межі дивізійного району охорони. Дивізія мала оточити й прочистити район Мозіря (Mozirje, нім. Prassberg) - Любна (Ljubno, нім. Laufen) - Сольчави (Solava, нім. Sultzbach) і гірський масив Босковець (Boskovec), висотою на 1500 метрів. Деякі частини йшли довгим маршем на вихідні позиції, а найдалі віддалені їхали потягами. Потяги йшли удень і попадали під обстріл ворожих літаків, що знищили два паротяги та завдали частинам втрат вбитими й пораненими. Ця дія проходила подібно, як попередня в районі Меніна Планіна. Гірська місцевість, покрита глибокими снігами, вимагала від вояків великих зусиль. Проте головного завдання - знищення партизанів не вдалося досягти (дивись схему ч. 13).

Під час таких великих дій виявилося, що поборювання партизанів великими військовими з'єднаннями не може мати успіху, бо концентрація сил та зайняття вихідних позицій завжди буде відоме партизанам. У критичний момент партизанські загони розбивалися на малі групки та ховалися в кущах і нетрях, або вночі прокрадалися крізь застави. Щоправда, вони не мали обозів, ні важкого лаштунку, але їхній маршовій спроможності, що досягала до 75 кілометрів впродовж однієї ночі, треба було дивуватися. З досвіду Дивізії виявилося, що найуспішніші в боротьбі з партизанами були малі відділи та штурмові групи, які мали значно кращі досягнення, ніж ризиковані великі дії.

Дивізія не могла довести до кінця жадних більших дій, бо під час боїв партизани нападали на оголений від війська терен, палили села, забирали худобу, висаджували в повітря мости, будували по шляхах застави та атакували слабкі залоги Дивізії. Ще добре дія не розвинулася, а Дивізія мусіла поспішати назад, щоб знову завести у своєму районі порядок і спокій. Тільки гарматний полк і курінь фюзилерів залишився на півдні для продовжування боротьби з партизанами. Вони вели успішні бої в районі річки Сави.

На південь від річки Драви Дивізія вела бої з партизанською бриґадою «Бахерн» (німецька назва гірської височини Погорє) і навела там порядок. Але до найбільшої дії, яку плянував Роснер, не дійшло через зміну становища на Східньому фронті. Роснер плянував повести наступ на центр Тітовського партизанського руху. Дивізія мала бути хребтом того наступу, керованого з району обабіч Любляни в південно-західньому напрямі аж до Трієсту. Це була би цікава, але ризикована дія.

Крім боротьби з партизанами та з нею пов'язаним бойовим гартуванням, інші роди навчання тривали далі за пляном. Найбільше уваги приділялося гострому стрілянню і вправам із зброєю. Для зміцнення дисципліни раз на тиждень відбувалася муштра, бо самозрозуміле, що старшини не могли мати великого дисциплінарного впливу на своїх підлеглих у бойових обставинах. Пляново відбувалися курси для підстаршин. Тільки тактичного навчання старшин не можна було продовжувати через велику розпорошеність підрозділів Дивізії та постійну боротьбу з партизанами.

У всій області Штірія-Карінтія помітна була велика активність альянтського літунства. Як винищувачі, так і бойові літаки, що вилітали з аеродромів в Італії, постійно перебували в повітрі. У погідні дні видно було, як важкі бомбовози летіли бомбардувати промислові центри в районі Відня. В районі Дивізії під час дня всі рухомі об'єкти на шляхах були під постійним обстрілом бриючих літаків, які спричиняли досить великі втрати в людях, конях і матеріялі. У всьому районі на південь від Ґрацу будь-який залізничий рух був неможливий у погідні дні, бо літаки негайно атакували та ушкоджували паротяги. Головні залізничі центри, як Ґрац і Марібор, були постійними пунктами дуже сильних повітряних нападів, які на декий час зупиняли рух. Простір залізничої станції у Марібору був цілком знищений. Для Дивізії призначено як накладну станцію, на південь від Марібору положену станцію, Праґерско (Pragersko, нім. Prager Hof), яка також була під постійним сильним ворожим бомбардуванням. В ясні ночі альянтські літаки скидали бойові припаси для партизанів Тіто.

В лютому 1945 року, згідно з пляном з'єднання всіх дрібних українських військових частин в Українську Національну Армію, до Дивізії прибув один охоронний курінь, зформований з українців з Волині, який раніше діяв на Волині й Холмщині. Його дотеперішній командир, штурмбанфюрер зброї СС, виявляв ознаки психічної хороби, був фантаст, і на командира військової частини не підходив. Покищо цей курінь не включено до Дивізії, а лиш затримано його як окрему одиницю. У той час сотник Макарушка мав докладно з'ясувати воякам характер Української Дивізії та пояснити їм, що вони включаються до української формації, щоб разом далі провадити боротьбу. Але командир куреня прохав, щоб він сам провів таку підготову, на що командування Дивізії погодилося. На жаль, сталося інакше, як було пляновано. В день, коли було запляноване парадне перебрання куреня Дивізією у супроводі оркестри та з національним українським прапором, до куреня поїхали найстаріший командир полку і начальник штабу. Але на квартирах куреня волиняків не застали. Дві третини куреня, разом з усією зброєю, вирядом, кіньми і возами, дезертирували. Виявилося, що командир куреня зовсім не поінформував своїх вояків про характер Дивізії та майбутні пляни щодо куреня. Між вояками ширилися різні чутки та у них створилося зовсім неправильне уявлення про Дивізію. До ширення неприхильних Дивізії настроїв, мабуть, спричинилися також деякі українські старшини, що були звільнені з Дивізії через брак відповідної кваліфікації, які згодом опинилися у курені. Але, з другого боку, зневажливе ставлення німців до українських старшин чимало зміцнило недовір'я вояків куреня до Дивізії. Проте їхній командир нічого не зробив, щоб виявити характер і завдання Дивізії, чим викликав таку ситуацію. Ще один яскравий приклад, якими невідповідними людьми німці заміщали керівні пости у чужинецьких частинах.

Не орієнтуючися у ситуації, курінь волиняків [32] пішов у ліси на схід від Марібору, в район Лєнарт (Lenart, нім. St. Leonard) - Вітомарці (Vitomarci, нім. St. Andrд), який був опанований четниками. Четники хотіли позбутися з своєї місцевости непрошеного гостя, в якому вони не мали жадного зацікавлення і від якого не сподівалися великої користи. Через адьютанта крайсфюрера штірського «Гайматсбунду» в Марібору Дивізія встановила зв'язок з четниками, які постійно інформували її про рух волинського куреня.

Наступного дня Дивізія вислала навздогін за волинським куренем свій курінь під командою начальника штабу. Незабаром догнали волиняків. Зупинили їх без жадного пострілу. Від волинського куреня вимагалося зібратися на означеному місці і в означений час. Зброю дозволялося йому залишити. Це розпорядження пояснював начальник штабу тим, що насправді курінь не винен за втечу в ліси, а найбільше винний німецький командир куреня. Курінь виконав наказ. До зібраних вояків сказав коротку промову начальник штабу. Його промову перекладав сотник Макарушка. Начальник штабу вказав на характер Дивізії та на те, що її німці офіційно визнали як єдину військову одиницю, до якої запляновано влити всі існуючі українські відділи; він також указав на дозвіл користупатися в Дивізії національними відзнаками. Про це ніхто з волинського куреня нічого не знав. Після цього курінь під проводом сотника Макарушки повернувся до Дивізії, де його розподілено по різних частинах. Вояки куреня воювали в лавах Дивізії і багато з них були нагороджені медалями. Волиняки, високої стрункої будови, у вояцькому хисті перевищували своїх земляків-галичан. На жаль, українського командира куреня Ворона (Романа Кивелюка) за деякий час розстріляно на наказ Фрайтаґа за грабунок. Начальник штабу довідався про це пізно, коли сотник Макарушка з великим схвилюванням подав йому рапорт. Начальник штабу цінив Ворона за його військову поведінку і повністю за нього заступався. За Ворона можна було - при правильному ставленні - ручатися. А ця подія була ще тим трагічніша, бо всі волиняки були переконані, що розстріл Ворона був пов'язаний з утечею куреня. А їм адже було обіцяно, що за це нікого не каратимуть.

Під час перебування Дивізії в Штірії знову близько 150 вояків Дивізії дезертирувало. Одні попали під вплив Тітовської пропаґанди, інші змішалися з населенням, а ще інші попали у полон під час бойових дій. Від початку утворення Дивізії в 1943 році доти близько 600 вояків дезертирувало, що було незначним числом, якщо взяти до уваги обставини та велику кількість вояків у Дивізії і в запасному полку.

Як на Словаччині, так і Штірії Дивізія була розташована у прекрасній гірській околиці. Північну частину району Дивізії перетинала річка Драва з своїм казковим замком Фала. На півдні маєстатично височів гірський масив Меніна Планіна. Положений на південь від долини Драви масив Погорє вкритий смерековими лісами і розчленований глибоко врізаними долинами. Тут і там лежали поодинокі господарства. На соняшних узбіччях Драви росли виноградники.

Тим часом становище на Східньому фронті - на Угорщині - погіршилося. Червона Армія прорвалася по обох боках озера Балатон і перейшла в районі Фельдбаху (на схід від Ґрацу) австрійський кордон. Безглуздий протинаступ на особистий наказ Гітлера, попри відраджувань генерального штабу, для здобуття Будапешту та утримання фронту над Дунаєм в гирлі Драви, закінчився поразкою.

Близькість фронту означала для Дивізії постійну бойову готовість. Від початку березня усі пляни введення Дивізії у фронтові бої були докладно розроблені. Голова штірійського «Гайматсбунду» Штайндль був дуже добре ознайомлений з становищем на фронтах і всі відомості передавав Дивізії. Фронтова армія також інформувала Дивізію про становище. У березні Штайндль загинув під час перебування в районі Фельдбаху. Відтоді командування Дивізії тримало тісний зв'язок з фюрером «Гайматсбунду» округи Марібору.