Українська дивізія «Галичина»

[1] Вехтер Отто (1901-1949), німецький націонал-соціялістичний діяч з Відня; брав участь у приєднанні Австрії до Німеччини ("Аншлюс") 1938; губернатор дистрикту Галичина 1942-44; військовий адміністратор в Італії, згодом у головному управлінні СС в Берліні. Переховувався після війни в манастирі Maria dell' Anima в Римі; помер в Італії 1949.

[2] Кох Еріх (народжений 1896), націонал-соціялістичний політик; ґавляйтер Східньої Пруссії з 1928; райхскомісар України 1941-44; уславився брутальним режимом над українським населенням; заарештований у Західній Німеччині 1949; засуджений судом Польщі на кару смерти 1959; перебуває в тюрмі в Польщі.

[3] Гіммлер Гайнріх (1900-1945), райхсфюрер СС і шеф німецької поліції; президент поліції в Баварії 1933; шеф політичної поліції райху 1935; шеф німецької поліції 1936; міністер внутрішніх справ 1943; головнокомандувач армії резерви 1944; головнокомандувач армій "Райн" і "Висла" грудень 1944 - березень 1945; поповнив самогубство в англійському таборі допитів 23 травня 1945.

[4] Офіційна назва Дивізії від 30 липня 1943 року була: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (СС-добровольча дивізія "Галичина"); 27 червня 1944 року: 14. Freiwilligen-Grenadier-Division (galizische Nr.1) (14 СС-добровольча ґренадирська дивізія (галицька ч. 1); від 27 червня 1944 року: 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr.1) - (auch 1. Division der Ukrainischen National-Armee) (14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька ч. 1), а також 1-ша Дивізія Української Національної Армії). K.G. Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation. Osnabrьck, Der Freiwillige, 1965 (ст. 183). Після битви під Бродами додаток в дужках змінено на (українська ч. 1). У своїй праці автор вживає назву 1-ша Українська Дивізія - (1. Ukrainische Division).

[5] Бізанц Альфред (* 1890), німець родом з Львівщини, активний старшина австро-угорської армії; і 1918-20 роках підполковник УГА і Армії УНР. Комендант Львівської бриґади УГА, один з ініціяторів і головних реалізаторів Чортківської офензиви. Після визвольних змагань займався господарством у своєму невеликому маєтку на Львівщині. 1940-41 рр. був референтом українських справ у підвідділі населення і суспільної опіки в управлінні Генеральної Губернії у Кракові, з осени 1941 року - головою такого ж підвідділу в управлінні галицького губернатора у Львові. На цих постах багато допомагав українцям і був дорадником німецьких чинників, зокрема губернатора Вехтера в українських справах. 1945 року заарештований большевиками у Відні і засланий; останні відомості про нього з початку 1950-их років.

[6] Згідно з наказом про творення Дивізії від 20 липня 1943 року, "Aufstellung der SS-Freiw. Division 'Galizien', Juli 30, 1943, Geheime Kommandosache", Records of the Reich Leader of the SS and Chief of the German Police (Reichsfьhrer SS und Chef der Deutschen Polizei), National Archives, Washington, D. C., T-175-108-2631292-3, підписаним начальником головного управління СС Гансом Юттнером (SS-Obergruppenfьhrer und General der Waffen SS Hans Jьttner), відповідальність за формування Дивізії мав генерал-майор зброї СС Шімана (SS-Brigadenfьhrer und Generalmajor der Waffen SS Schimana).

Шімана був на цьому посту до 19 листопада 1943 року. Від 20 жовтня 1943 року до кінця існування Дивізії її командиром був СС-оберфюрер Фріц Фрайтаґ (SS-Oberfьhrer Fritz Freitag), якого 20 квітня 1944 року підвищено до ранґи СС-бриґаденфюрера і генерал-майора зброї СС (SS-Brigadenfьhrer und Generalmajor der Waffen SS). K. G. Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation (ст. 193).

[7] Інспекція - спеціяльний орган у німецьких збройних силах, створений для нагляду і контролю над кадрами поодиноких родів зброї.

[8] 3 червня 1943 р. начальник головного управління СС (SS-Hauptamt) повідомив, що до леґіону "Галичина" зголосилося приблизно 80 000, з того близько 50 000 прийнято, а близько 13 тисяч пройшло бранку. Згідно з наказом райхсфюрера СС від 5 липня 1943 р., до 15 липня мали бути призвані до військової служби: 300 старшин і 48 лікарів на курси до райху, 1 300 підстаршин 1 800 абітурієнтів на підстаршинське навчання, 2 000 стрільців до охоронного батальйону в "Гайделяґері", який згодом мав бути поширений в 1-ий галицький СС-добровольчий ґренадирський полк (1. Galizischen SS-Freiwilligen-Grenadier-Regiment). Крім цього, в липні мали бути призвані ще 12 000, з яких будуть зформовані галицькі добровольчі полки чч. 4-8. Проте справа виглядала на практиці інакше. Згідно із звітами, на 31 грудня 1943 р. в Дивізії було: старшин - 256, підстаршин - 449, стрільців - 11 929, разом 12 634; на 30 червня 1944 р.: старшин - 346, підстаршин - 1131, стрільців - 13 822, разом 15 299; а на 20 вересня 1944 р.: старшин - 261, підстаршин - 673, стрільців - 11 967, разом 12 901. Згідно з уставом, склад Дивізії мав бути: старшин - 480, підстаршин - 2 587, стрільців - 11 682 (з того допоміжних (Hilfswillige) - 1 854); разом 14 689. З вищенаведених даних бачимо, що Дивізія завжди мала забагато стрільців, зате старшин, та, головне, підстаршин було дуже мало. K. G. Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation (ст. 194, 519).

В протоколі Військової Управи, том II, ст. 6-7, гавптштурмфюрер Шульце, німецький шеф уряду поповнень у Львові, подав наступні дані: "На зазив до Дивізії зголосилося 80 000, до асентерунку було признаних 53 000, до асентерунку стануло 42 000, асентеровано 27 000, реклямованих 1400, дістали покликання 25 600, покликано - 19 047, дійсно явилося 13 245, з вишкільних таборів, як хворих, звільнено 1 487, на вишколі знаходиться 11 578, між 1 і 13. XI. ц. р. покликується 6 150".

"Під сучасну пору в "Гайделяґері" є 3 208, з них 1 139 абітурієнтів. Стан галицького СС-добровольчого полку 4 є 1 264, 5-го полку - 1 372, 6-го полку - 1 293, 7-го полку - 1 671, 8-го полку - 1 573. Стан галицького запасного батальйону є 425".

[9] В червні 1943 р. райхсфюрер СС (Гіммлер) заборонив вживати в Дивізії назву "українська" та зарядив називати її "галицькою" ("Galizisch"), а добровольців - "галичанами" ("Galizianer"). Проти того запротестував губернатор дистрикту Галичина в Генеральній Губернії (Вехтер), вказуючи передусім на факт, що Галичина - це державно-територіяльне й провінціяльне поняття, а не національне. Гіммлер відкинув той та всі інші протести, мотивуючи своє рішення ставленням України до Німеччини у 1918-19 рр. K. G. Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation (ст. 194).

У наказі Гіммлера від 14 липня 1943 р. до всіх начальників штабів писалося: "При згадці про галицьку дивізію я забороняю коли-будь говорити про українську дивізію чи українську національність". Heinz Hцhne. Der Orden unter dem Totenkopf. "Der Spiegel", Hamburg, 1967, No. 7 (ст. 64).

[10] Штаб Української Дивізії складався з наступних відділів:

Відділ I(а) - тактичні завдання, воєнні дії, персональні справи старшин; I(b) - постачання амуніції, зброї, спорудження, транспорту; I(c) - контррозвідка, переслухування полонених, політичний контроль, цензура листів; II(a) і II(b) - картотека старшин, підстаршин і стрільців; III - польовий суд для політичних і кримінальних справ вояків; IV(a) - обмундирування, харчі; IV(b) - санітарний; IV(c) - ветеринарний; IV(z) - зуболікувальний; V - автомашини і механічні сотні; VI - духовна опіка: релігійні справи, преса, театр, радіо тощо.

Командирові Дивізії були ще безпосередньо підпорядковані дивізійна штабова квартира, польова жандармерія і польовий шпиталь. Е. С. Штаб 1-ої Української Дивізії. "Вісті" Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, ч. 1-2 (39-40), січень-лютий 1954, Мюнхен (ст. 22). Ю. Тис-Крохмалюк. Організація 1 УД УНА. "Вісті Комбатанта", ч. 3(11), Нью-Йорк, 1963 (ст. 15-19).

[11] Під час боїв під Бродами в Дивізії було тільки два вищі бойові командири-українці: майор Микола Палієнко - командир дивізіону важкої артилерії та сотник Михайло Бриґідер - командир 1-го куреня 29-го полку. Палієнко згинув під Бродами, а Бриґідер був згодом відряджений з Дивізії.

[12] В наказі про творення Дивізії писалося: "командна мова - галицька (galizisch), наказова мова - німецька (deutsch)". Проте навіть цього розпорядження командир Дивізії не дотримався. - Aufstellung der SS-Freiw. Division "Galizien", Geheime Kommandosache, 30. Juli 1943.

[13] Для ведення різних справ Дивізії на підставі договору між проф. Кубійовичем і губернатором Вехтером була створена Військова Управа. 15 квітня 1943 року у Львові відбулося перше її засідання. Зборами керував проф. Кубійович. Тоді було схвалено проєкт правильника інж. Юрія Тиса-Крохмалюка і на цій підставі розподілено функції членів: проф. д-р Володимир Кубійович - голова, сотник Осип Навроцький - начальник канцелярії, інж. Євген Пиндус - заступник, інж. Михайло Хронов'ят - призовний відділ, д-р Любомир Макарушка - відділ старшин, інж. Андрій Палій - відділ опіки над родинами, мґр. Михайло Кушнір - відділ пропаґанди, ред. Степан Волинець - освітний відділ, д-р Іван Рудницький - правний відділ, д-р Володимир Білозор - відділ здоров'я, митрат о. проф. д-р Василь Лаба - відділ душпастирства, інж. Юрій Крохмалюк - історично-військовий відділ, проф. Зенон Зелений - відділ молоді.

Ці пропозиції прийняв без застережень губернатор Вехтер, але незабаром, без ніякого порозуміння з проф. Кубійовичем, проголосив Військову Управу установою, йому підлеглою та призначив її головою полк. Бізанца, а почесним головою генерала Віктора Курмановича (інші члени залишилися без змін). 28 квітня 1943 року членам Військової Управи було вручено номінаційні грамоти. Зміна ролі й структури Військової Управи була актом нельояльности губернатора Вехтера. Її завдання не були докладно оформлені, зокрема коли незабаром створено при німецькій владі уряд поповнень (СС-Веґерцунґсамт) під керівництвом д-ра Шульца. Ця німецька установа була паралельною організацією щодо української Військової Управи і невдовзі вона почала перебирати щораз більше функцій, які повинні були належати до Військової Управи.

Начальником канцелярії Військової Управи і фактичним заступником полковника Бізанца був увесь час сотник Навроцький і насамперед завдяки йому існувала гармонійна співпраця між Військовою Управою і Українським Центральним Комітетом.

[14] "Партизанами Ковпака" німці називали всі совєтські партизанські загони, які діяли в північно-західніх районах України, хоч сам Сидір Ковпак, один з найвизначніших організаторів і керівників комуністичного партизанського руху в Україні діяв в цій частині України та в Галичині лише влітку і восени 1943 року.

[15] Дивись додаток ч. 3.

[16] Так звані "поліційні полки" були зформовані з добровольців, призваних до Дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання в районі колишнього польсько-прусського пограниччя, біля Глині, Білостоку та в східній - Мецу (Metz) і південній - По (Pau) - Тарб (Tarbes) - Сальє-де-Борн (Salies-de-Bearn) Франції. Згідно з протоколом Військової Управи від 1943 року (том ІІ, ст. 6-7), полки мали такий склад: 4-ий полк (Gal. SS-Freiw.-Regiment 4, мабуть, це була офіційна назва полків) - 1 264, 5-ий - 1 372, 6-ий - 1 293, 7-ий - 1 671, 8-ий - 1 573. Курені в цих полках складалися з 4 сотень (приблизно 160 стрільців), а сотні - з трьох піхотних чот і однієї чоти зв'язку. Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці.

На початку лютого 1944 року 4-ий полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і на весні 1944 року їх у більшості відіслано до Дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьких партизанів, наприклад, група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда.

Проти невключення поліційних полків до Дивізії протестували губернатор Вехтер, командування Дивізії, Український Центральний Комітет та Військова Управа; їхні протести, як знаємо, досягли мети. Військова Управа вислала деяких своїх членів відвідати ці полки, наприклад, Юрій Крохмалюк відбув поїздку до Франції та до 4-го полку в районі Збаражу.

Джерела й література: Крохмалюк Ю. У Збаражі. "Вісті", чч. 4-5 (18-19), червень-липень 1992, Мюнхен. Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж 1951. Процакевич Є. Поліційні полки. "Вісті Комбатанта", ч. 3-4, Торонто - Нью-Йорк 1970.

[17] Промову Гіммлера добре характеризує професор Колюмбійського університету Джордж Г. Стейн у книжці п. н. "Елітарна ґвардія Гітлера". "У промові до старшинського складу, який складався переважно з німців, Гіммлер таки признав, що галичани - це дійсно українці, - пише він, - а при цьому закликав до "братерства" між німцями і українцями. На закид тих, які вважали, що СС-и зацікавлені тільки у "гарматному м'ясі" для німецької воєнної машини, Гіммлер з сумнівною логікою завважив, що, якщо це була б правда, тоді Дивізія не вишколювалася б цілий рік. Він ще підкреслив, що приблизно 250 галичан вислано на старшинські курси й вони тепер в Дивізії старшинами. А тому що при цій нагоді Гіммлер не міг користуватися своїм звичайним матеріялом, його промова звучала мляво й стримано. Він вжив кілька принагідних висловів про "жидівсько-большевицького ворога", але не згадав ні словом про "азіятські орди" та "слов'янських унтерменшів". George H. Stein. Hitler's Elite Guard at War 1939-45 - The Waffen SS. Cornell University Press - Ithaca, N. Y. (ст. 185-7).

У тій промові Гіммлер підкреслив, що губернатор Вехтер запропонував йому створення дивізії з "українських синів Галичини", згадав, що українці очікували від німців більшої свободи, але Гітлер "у своїй мудрості вирішив інакше", виступив проти "політикування в дивізії" та тих, "які стріляють з-за куща", бо їх не можна вважати "патріотами". Він ще намагався виправдати генерала Фрайтаґа, що він не протеґує німців, а добирає на керівні пости старшин тільки за їхніми здібностями. Врешті Гіммлер заявив, що він не обіцяє, так як англійці це практикують, "прав і свободи" для українців, бо тільки "поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Европі через зусилля кожного народу у цій війні вирішать їхню долю". "Rede des Reichsfьhrers - SS auf dem Appell des Fьhrerkorps der Galizischen SS-Freiw. Infanterie-Division in Neuhammer auf 16. Mai 1944". Records of the Reich Leader of the SS and Chief of the German Police (Reichsfьhrer-SS und Chef der Deutschen Polizei). National Archives, Washington, D. C., T-175-94-2614657-67.

[18] Для доповнення картини співвідношення сил і боїв, подаємо дані з російських і німецьких джерел. У праці полковника М. А. Полушкина "На сандомирском направлении", Львовско-Сандомирская операция (июль-август 1944 г.), Ордена Трудового Красного Знамени Военное издательство Министерства Обороны СССР, Москва 1969, говориться, що 1-ий Український фронт "на початку операції мав у своєму складі 7 загальновійськових (1, 3 і 5-ту ґвардійські, 13, 18, 38 і 60-ту), 3 танкові (1, 3-тю ґвардійські і 4-ту) армії, повітряну (2-гу) армію (від 16 липня і 8-му повітряну армію), 3 самостійних танкових (4-ий ґвардійський, 25 і 31-ий), 2 кавалерійських (1 і 6-ий ґвардійські) корпуси. Всього у сухопутних військах фронту було 10 танкових і механізованих корпусів, 6 кавалерійських, 74 стрілецьких дивізій, 4 артилерійські дивізії прориву, 9 зенітно-артилерійських дивізій, 7 гарматних, 7 винищувально-протитанкових, 3 мінометні і гавбична, 3 самостійні танкові і моторизовані бриґади і понад 100 частин різного призначення". Щодо числа вояків, озброєння і бойової техніки 1-ий Український фронт нараховував 843 772 вояків, 16 257 гармат і мінометів (в тому числі 13 825 калібру 76-мм 1 вище), 1 222 зенітних гармат (37 і 85-мм), 2 206 танків і самохідних гармат та понад 3 000 бойових літаків". (ст. 12-13).

"Перед 1-им Українським фронтом оборонялися (німецькі) війська групи армій "Північна Україна" в складі 1-ої танкової армії і головних сил 4-ої танкової і 1-ої (угорської) армій. Противник мав 41 дивізію (дві піхотні бриґади прийнято за одну дивізію), в тому числі: піхотних, легкопіхотних і охоронних - 34, танкових і моторизованих - 6, піхотних бриґад - 2. Всього в групі армій було: людей (без тилів) понад 600 000, гармат і мінометів (75-мм і вище) приблизно 6 300, танків і штурмових гармат понад 900, бойових літаків 700".

"4-та танкова армія мала в першому розташуванні 11 дивізій, які обороняли фронт на 160 кілометрів. У другому розміщенні були: 17-та танкова дивізія в районі Перечихвостів, 14-та піхотна дивізія СС "Галичина" на захід від Бродів. На північний схід від Милятина розташовувалася 16 танкова дивізія - резерва групи армій".

"1-ша танкова армія, яка оборонялася на фронті 180 кілометрів, мала в першому розташуванні 13 дивізій. Резерви армії були розміщені: 8-ма танкова дивізія в районі Сасова, 1-ша танкова дивізія - Зборова і 20-та моторизована дивізія - Підгаєць".

"1-ша угорська армія мала в першому розташуванні на фронті 120 кілометрів 6 піхотних дивізій і 2 піхотні бриґади" (ст. 14-15). Таким чином "загальне відношення сил характеризувалося перевагою наших сил в піхоті на 1.4, в артилерії на 2.2, в танках 2.4 і в літаках на 4.3 раза". (ст. 16).

(Середня сила стрілецької дивізії Червоної Армії мала 6 700 вояків, а середня сила піхотної німецької дивізії мала приблизно 8000 вояків - ст. 12).

[19]Про концентрацію Червоної Армії свідчить те, що на "місцях прориву (загальна ширина їх 26 кілометрів, або 6% всієї лінії фронту) виділялося з армій першого розташування 35 дивізій. З врахуванням з'єднань армій другого розташування у напрямі головних ударів діяло 44 стрілецьких дивізій". У тих пунктах було введено в дію понад 90% всіх танків і самохідних гармат (2 206), понад 90% гармат та всю авіяцію з заплянованими 30 960 польотами впродовж 5 днів. - М. А. Полушкин. На сандомирском направлении (ст. 25).

У "История Великой Отечественной войны СССР", том 4, Военное Издательство министерства обороны Союза ССР, Москва - 1952, подається, що Червона Армія в місцях проривів мала перевагу над противником в людях у 5 разів, гарматах і мінометах 6-7 разів, а в танках і самохідних гарматах у 3-4 рази.

[20] У директиві від 24 червня 1944 року Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ командуванню фронтом: "Підготувати і провести операцію для розгрому угрупувань противника на львівському і рава-руському напрямах. Фронт повинен прорвати оборону противника двома ударами: одним - силами двох загальновійськових, танкової армій і кінномеханізованої групи з району на південний захід від Луцького в загальному напрямі Сокаль, Рава-Руська з завданням розбити рава-руське угрупування противника та осягнути лінію Томашів, Рава-Руська; другим - силами трьох загальновійськових (в тому числі 5-ої ґвардійської), двох танкових армій і кінномеханізованої групи - з району Тернополя в загальному напрямі Золочева, Львова з завданням розгромити львівське угруповання і заволодіти Львовом".

"На п'ятий день операції, війська фронту мали осягнути лінію Грубешів, Яворів, Галич".

В дійсності, "на першому етапі (13-27 липня) війська 1-го Українського фронту прорвали тактичну й оперативну зони оборони противника, оточили й знищили брідське, розгромили львівське і рава-руське угрупування ворога, звільнили важливий промисловий і адміністративний центр України - Львів, а також Раву-Руську, Перемишль, Станиславів і інші населені пункти. В той час наші війська пішли вперед на 260 кілометрів".

"На другому етапі (28 липня - 29 серпня) з'єднання фронту форсували ріку Вислу, захопили й поширили мостовий причілок в районі Сандомира. Глибина наступу досягла 110 кілометрів". - М. А. Полушкин. На сандомирском направлении (ст. 17, 56).

[21] "Одночасно з розгорненням внутрішнього фронту створювався і зовнішній фронт оточення. Це осягалося рухом 1-ої ґвардійської танкової і 13-ої армій у напрямі Західнього Бугу, та 3-ої ґвардійської і 4-ої танкових армій на границі на захід від Бузька і в районі Ольшаниць". Кільце навколо брідського угрупування з амкнуто 18 липня 1944 року. "Німецько-фашистське командування вперто намагалося ударами з районів Сасова і Плугова прорвати кільце оточення і вивести свої війська на захід і південний захід. Проте кільце навколо ворожих дивізій щораз більше міцнішало. Сюди, крім з'єднань 13-ої і 60-ої армій, були введені 4-ий ґвардійський і 31-ий танкові корпуси. На шляхах відступу противника за короткий час були споруджені різні застави. Переправи через Західній Буг на північний захід від Деревлян зайняли частини 2-ої ґвардійської кавалерійської дивізії, а на південний захід - 71-ої механізованої бриґади і 50-ий самостійний мотоциклетний полк. Вихід ворога на південь загороджували частини 23-го і 15-го стрілецьких корпусів 60-ої армії, 91-ша самостійна танкова бриґада, підсилена дивізіоном 16-ої самохідно-артилерійської бриґади і полком 10-ої артилерійської винищувально-протитанкової бриґади 3-ої ґвардійської танкової армії. Відтинок фронту між Сасовом і Колтовом прикривав 6-ий ґвардійський танковий корпус".

"Під сильним ударом авіяції й артилерії, як також піхоти й танків противник був розчленований і поніс великі втрати. Район дій оточеного угрупування катастрофічно зменшувався: в кінці 21 липня середній радіюс його не перевищав 4 кілометри. Вся місцевість була під вогнем артилерії, мінометів, і навіть кулеметів".

"На наступний день була призначена вирішальна атака з завданням остаточного знищення ворога. Але він випередив наші війська, рішився на одчайдушну спробу вийти з оточення. Ранком противник силами до двох полків піхоти з танками, з підтримкою сильного вогню артилерії, зведеної в одну загальну групу, наніс удар в напрямі Княжого, вдаривши по частинам 4-го ґвардійського танкового корпусу. Не звертаючи уваги на великі втрати, гітлерівці йшли на пролом. Але танкісти стримали тиск ворога. В тому бою противник втратив останні 30 самохідних гармат і 4 танки.

"Перейшовши в наступ, наші війська закінчили розгром оточеного угрупування противника, а його рештки взяли в полон".

"Таким чином, 22 липня, через чотири дні після довершення оточення, брідське угрупування німецько-фашистських військ було цілком знищене. 340, 361, 349-та піхотні, 454-та охоронна, 14-та піхотна дивізія СС "Галичина", а також корпусна група "Ц" (три дивізійні групи) перестали існувати. У ході жорстоких боїв було знищено понад 30 000 вояків і офіцерів, 17 000 взято в полон. Наші війська захопили великі трофеї: понад 1 100 гармат і мінометів, 1 500 автомашин та іншої воєнної техніки".

"Велику ролю в тому відограла артилерія. Вистачить сказати, що для знищення оточеного угрупування тільки із складу 13-ої і 60-ої армій, було відряджено 11 полків дивізійної артилерії, 12 винищувально-протитанкових полків, 3 легких, 3 гавбичних, 2 гарматних і 4 мінометних полків, 2 гарматно-артилерійські бриґади з загальним числом понад 1 000 гармат і мінометів".

"Немале значення для знищення оточеного противника мала авіяція, яка під час 19-22 липня зробила 2 340 літако-вильотів, з них понад 1 200 - бомбардувальними і штурмовими літаками". - М. А. Полушкин. На сандомирском направлении (ст. 73-74, 79-80).

[22] Що відбувалося в той час на відтинку правого сусіда 13-го корпусу, 48-го танкового корпусу, пише генерал Ф. В. фон Меллентгін у своїй книжці "Танкові битви" в розділі "Оборона Польщі":

"О 8.20 годині 14 липня почався великий наступ. Червона Армія кинула в бій великі, як ніколи доти, маси людей і воєнної техніки, особливо тисячі літаків, які здобули цілковиту перевагу в повітрі. Початковий вогонь тривав одну годину, але був дуже сильний. Після нього слідували концентровані атаки в двох пунктах. О 9.30 годині стало ясним, що наші дві піхотні дивізії понесли великі втрати й не зупинять противника власними силами. Тому ми вирішили, щоб 1-ша і 8-ма танкові дивізії пішли у протинаступ".

"Генерал Бальк (командир 48-го танкового корпусу) зустрів нову кризу зовсім спокійно. Обидві танкові дивізії були передані під наше командування і ми були певні, що вони устабілізують прорваний фронт. Дія 1-ої танкової дивізії була виконана дуже докладно й вправно. Вона 15 липня вдарила на Оліїв і після важких боїв стримала росіян. Прорив було доконано на передбаченому пункті й тому також 8-ма танкова дивізія мала тільки дотримати наказу й піти раніше визначеним маршрутом через ліси. На жаль, її командир не виконав розпорядження і, щоб трохи виграти час, він вирушив битим шляхом Золочів - Озірна. Генерал Бальк спеціяльно заборонив користуватися цим шляхом, і його побоювання були цілком слушні. Росіяни заатакували 8-му танкову дивізію літаками на відкритому шляху й вона понесла дошкульні втрати. Довгі колони танків і машин загорілися й уся надія на протинаступ розвіялася. Галицька СС дивізія утримала резервові позиції в лісі, але її опір був незначний. Росіяни пройшли глибоко в тил на лівому крилі 48-го танкового корпусу".

"Тим часом 13-ий корпус на нашому лівому крилі опинився у важкій ситуації; росіянам вдалося його цілком оточити. На щастя, 15 1 16 липня 48-му танковому корпусові вдалося устабілізувати оборонний фронт і ми тоді могли дещо зробити, щоб допомогти нашим товаришам. 17 липня 13-ий корпус намагався пробитися з оточення на відтинку на північний схід від Львова й ми рішили зформувати ударну групу, щоб з ним з'єднатися. Генерал Бальк передав мені командування 8-ою танковою дивізією".

"Щоб не було непорозуміння щодо командування, я підпорядкував командирові нашого полку всі піхотні частини на цьому відтинку фронту впродовж ночі. Вдосвіта 18 липня я пішов на командний пункт цього полку разом з моїм командиром гарматного полку. По дорозі, на моє здивування, я зустрів нашу відступаючу піхоту, яка за півгодини мала йти в наступ. Я попрохав пояснення від командира нашого танкового полку й він признався, що дав наказ до відступу, щоб перед наступом перегрупувати свої сили. Я його негайно звільнив з командного посту, але шкоди, завданої невиконанням наказу, вже не можна було направити. Ми втратили цінний час, і, що більше, росіяни помітили наш відступ та негайно замінували нові поля і сконцентрували на цьому відтинку свої танки й артилерію. У таких обставинах я не мав вибору й мусів дати наказ припинити наступ…" - F. W. von Mellenthin, Major General. Panzer Battles. A Study of the Employment of Armor in the Second World War. Translated by H. Betrier, Edited by L. C. F. Turner, University of Oklahoma Press: Norman, Third Edition 1958.

[23] В Українській Дивізії, яка була складовою частиною зброї СС, вживалися військові ступені зброї СС. У своїй праці автор вживає ступені німецьких сухопутних військ (вермахту). У перекладі вживаються українські ступені, які були прийняті українцями в Дивізії, (дивись додаток ч. 6).

[24] Братство кол. вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії видало книжку Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". Торонто - 1965.

[25] Дивись додаток ч. 4.

[26] Два гімни це: німецький національний гімн "Німеччина, Німеччина понад усе" ("Deutschland, Deutschland ьber alles") та гітлерівський гімн, так звана пісня Горст Весселя - "Високо прапор" - (Horst Wessel Lied "Die Fahne hoch").

[27] Честолюбство Фрайтаґа може характеризувати наступний факт: Коли поручник Богдан Підгайний повернувся із однієї службової поїздки і зголосився до штабу Дивізії, його прийняв Фрайтаґ і, погладивши лицарський хрест на своїй шиї, сказав: "Я на чолі 3 000 українських героїв врятував від заглади цілий 13-ий корпус під Бродами". (Подав Б. Підгайний).

[28] Після окупації Чехії Німеччиною, Словаччина проголосила 14 березня 1939 року свою самостійність, але насправді була залежна від гітлерівської Німеччини. Президентом Словаччини став політичний діяч священик Йосип Тісо, який очолював Глінківську Народню партію після смерти її засновника Андрія Глінки в 1938 році, а з жовтня 1938 року став прем'єром автономної Словаччини. Паралельно до партії і до армії на Словаччині існувала також так звана Глінківська ґвардія, парамілітарна організація, завданням якої було утримування ладу і спокою на Словаччині.

У міру послаблення Словаччини словацькі політичні, а особливо військові провідні кола почали щораз більше орієнтуватися на чехо-словацький екзильний уряд у Лондоні, а коли влітку 1944 року до кордонів Словаччини почав наближатися німецько-совєтський фронт, вони плянували в останній момент зробити переворот і перейти на бік альянтів.

Проте така політика не була на руку Совєтському Союзові, який намагався мати свої впливи й викликати загальне протинімецьке повстання. Після заключення пакту дружби й взаємної допомоги між Бенешом і Сталіном 12 грудня 1943 року большевики почали перекидати на Словаччину вишколених у Совєтському Союзі партизанів. У червні 1944 року Український штаб партизанського руху, який в той час вишколював цих партизанів, вислав на Словаччину мішані загони, зформовані з 220 чехів і словаків та 450 совєтських партизанів. В кінці серпня партизанський рух на Словаччині нараховував 8 000 партизанів, в тому числі 3 000 були совєтські. Між ними було багато українців, які у 1940 році тисячами перейшли з окупованої угорцями Карпатської України до УРСР.

Тоді 30 серпня 1944 р. проголошено загальне повстання, яке охопило середню Словаччину з осередком у Банській Бистриці. На бік партизанів перейшли деякі частини словацького війська, включно з міністром оборони генерал-полковником Фердінандом Чатлошом. Щоб уникнути німецьких репресій, Тісо закликав німців на допомогу. Вже 31 серпня Гіммлер вислав на Словаччину свого начальника головного управління СС, СС-оберґруппенфюрера Ґоттлоба Берґера, який в 1939 році відограв важливу ролю в проголошенні незалежности Словаччини президентом Тісо. Після трьох тижнів його заступив вищий фюрер СС і поліції Германн Гефле.

Не одержавши значнішої допомоги з Совєтського Союзу, словацькі партизани й армія опинилися в скрутному становищі. Німці повели проти них дії і 28 жовтня захопили партизанський центр у Банській Бистриці. Після цього партизани далі вели боротьбу в горах проти німців, яка проте не мала вже великого значення.

На території Словаччини, що була під контролем німецької армії, існувало дві, а навіть три влади: німецька (зокрема військових чинників), цивільного словацького уряду на чолі з президентом Тісо та Глінківської словацької народньої партії і Глінківської ґвардії (словацька армія вже не існувала); врешті далеко від шляхів - у горах панували словацько-совєтські партизани.

Після закінчення війни чехо-словацький уряд засудив на кару смерти і стратив ген. Гефле, Людіна та през. Тісо.

Joseph A. Mikus, J. D. Slovakia. A Political History 1918-50. The Marquette University Press, Milwaukee, 1963, Wiscounsin. John Armsrong. (Edited by.) Soviet Partisans in World War II. Madison, 1964. The University of Wisconsin Press. Людвік Свобода, генерал армії. Від Бузулуку до Праги. Переклад з чеської - Олега Микитенка. "Радянський Письменник", Київ - 1964.

[29] У поборюванні повстання з німецького боку брали участь такі частини: поліційні відділи - 5 команд по одній сотні, в складі кожної по 24 патрулів; зброя СС - 14-та СС-дивізія з Галичини, 18-та СС-дивізія "Горст Вессель", бриґада Дірлеванґер, бойова група "Шіль" (бриґада), Мусулманський полк (Армія Власова); вермахт - 178-ма дивізія "Татра", 208 і 209-та дивізія "Фольксґренадирів". Joseph A. Mikus, J. D. Slovakia. A political history 1918-1950 (ст. 147).

[30] Берґер Ґ., оберґруппенфюрер, начальник головного управління СС, був кілька місяців адміністратором міністерства для окупованих східних земель, в 1945 засуджений в Західній Німеччині на 25 років тюрми, звільнений в кінці 1951.

Дірлеванґер О., бриґаден-фюрер, нагороджений лицарським залізним хрестом - (Ritterkreuz), командир карної бриґади, згодом 26. Waffen-Grenadier-Division der SS; помер у 1945 р. в будинку для старших у Німеччині.

[31] Словенія, що до неї було переміщено Українську Дивізію, населена південно-слов'янським народом - словенцями, входила до 1918 р. до складу Австро-Угорської монархії (вона охоплювала коронні краї - всю Істрію й частини Карінтії та Штірії). Після розпаду Австро-Угорщини Словенія входила до складу Юґославії. У квітні 1941 року, після капітуляції Юґославії, більшу частину Словенії окупували італійці, меншу - німці; 1943 року всю Словенію зайняли німці й включили її безпосередньо до райху. Ця частина Словенії, до якої була переміщена Українська Дивізія, входила до складу "ґав" Штірія.

Під час німецької та італійської окупацій юґославський полковник Дража Міхайлович, прихильник монархії, організував з групою офіцерів партизанський рух, так званий четників. Юґославський еміґраційний уряд короля Петра в Лондоні підвищив Міхайловича до ранґи генерала та призначив його міністром оборони. З вибухом німецько-совєтськоі війни на території Юґославії почали зростати партизани-комуністи під проводом Тіто (Йосип Броз), пізніше маршал. Спочатку вони мали тимчасову домовленість з четниками, але згодом між цими двома групами виникли явні розходження і збройні сутички. Врешті англійці, які допомагали цим рухам, визнали тільки партизанів Тіто, а четники пішли на співпрацю з німцями й у деяких діях брали участь по німецькому боці у боротьбі проти партизанів Тіто.

[32] На підставі статті Ореста Городиського "Два дні в партизанці". "Самостійна Україна" ч. 7 (161), липень 1962. Чікаґо - Нью-Йорк, та його неопублікованих матеріялів, Волинський леґіон постав як партизанський загін в березні 1943 року на Крем'янеччині на Волині під командою хорунжого Миколи Медвецького "Хріна". Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полковника А. Мельника і мав завдання охороняти українське населення перед німцями та польськими й совєтськими партизанами. Коли в червні 1943 року прийшло до сутичок між партизанами ОУН під проводом С. Бандери та Леґіоном, "Хрін" прийняв пропозицію німців припинити з ними боротьбу. Тоді Леґіон дістав назву Український Леґіон Самооборони; його німецьким командиром став штурмбаннфюрер Луцького СД - Асмус.

На початку 1944 р. командування Леґіоном перебрав полковник Армії УНР Квітка й незабаром зробив з нього добру бойову частину, однак він у червні відійшов. На його місце ОУН прислала полковника Армії УНР Володимира Герасименка, але німці в бойових діях співпрацювали з полковником Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців і контрактовим старшиною польської армії. З наступом Червоної Армії в липні 1944 р. Леґіон перейшов на польську територію, де в засідці згинув Асмус. На його місце прийшов штурмбаннфюрер Люблінського СД Біґельмаєр. Тоді німці почали посилати Леґіон в дії проти польських партизанів, чому противився провід Леґіону. Тому німці арештували політичного провідника Леґіону "Солтиса". Під час дальшого відступу на захід до Леґіону приєдналися деякі частини різних українських відділів, серед інших деякі старшини з дивізії "Галичина".

В лютому 1945 р. Леґіон перевезено потягом на станцію Праґерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц. Там на початку березня було запляновано включити його до Української Дивізії. Однак для вояків Леґіону першим бажанням була боротьба на рідних землях і напередодні урочистого включення близько 250 вояків під проводом хорунжого Романа Кивелюка - "Ворона" та хорунжого "Коваля" подалися в ліси, щоб за допомогою юґославських партизанів-четників повернутися в Україну. Але четники співпрацювали з німцями й донесли їм про наміри Леґіону. Врешті після переговорів і вияснень вони погодилися на включення їх до Дивізії. Хоч німці пообіцяли нікого не карати, проте хорунжого Кивелюка, який їхав до штабу Дивізії, вбили, мовляв, він утікав.

Леґіон нараховував близько 600 чоловік і складався з чотирьох сотень. Його озброєння становили переважно совєтські рушниці, кільканадцять легких та два важких кулеметів. Він мав також одну протитанкову гарматку й підводи з кіньми.

[33] Найправдоподібніше наказ про роззброєння Дивізії був виданий на особисте розпорядження Гітлера після обговорення ситуації на конференції в його квартирі у Берліні 23-24 березня 1945 року. На ній Гїтлер довідався про існування Української Дивізії і сказав:

- Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася українська СС-дивізія. Я абсолютно нічого не знав про цю українську СС-дивізію. Або ця частина є надійна, або ні. Тепер я навіть не можу творити нові формації в Німеччині через брак озброєння. Тому це ідіотизм давати озброєння українській дивізії, яка не є зовсім надійна. Я радше волів би забрати в неї зброю і створити нову німецьку дивізію. Я припускаю, що вона є першорядно озброєна, правдоподібно значно краще, ніж німецькі дивізії, які ми тепер творимо. […]

- Якщо вона складена з австрійських рутенців (Ruthenians), нічого не можна зробити, як тільки забрати у них зброю. Австрійські рутенці були пацифісти. Вони були вівці, не вовки. Вони були нещасливі навіть у австрійській армії. Вся ця справа - це помилка. […]

- Я не хочу твердити, що з цих чужинців нічого не можна зробити. Справді, з них щось можна зробити. Але на це потрібний час. Якщо б мати їх впродовж шістьох чи десятьох років та мати контролю над їхньою батьківщиною, як це мала стара монархія, очевидно, вони стали б добрими вояками. Але якщо їх взяти в час, коли їхня батьківщина є десь там далеко, - за що вони мають воювати? […]

- Завтра вранці я мушу найперше поговорити з райхсфюрером (Гіммлером). Він і так перебуває тепер у Берліні. Треба по-фаховому встановити, що можна докладно очікувати від такої формації. Якщо від неї не можна нічого сподіватися, тоді вона не має сенсу. Такі формації - це люксус, на який ми не можемо собі дозволити. - Hitler's Lagebesprechungen. Abendslage vom 23. Mдrz 1945 in Berlin (Fьhrerwohnung). Подано за George H. Stein. Hitler's Elite Guard at War 1939-1945 the Waffen SS; Cornell University Press - Ithaca, N.Y. (ст. 185-7).

[34] Клітманн також згадує про роззброєння Дивізії: "Коло 30 березня 1945 року Дивізія мусіла віддати велику частину своєї зброї, щоб нею озброїти з Італії відступаючі німецькі парашутні з'єднання. 3/4 квітня 1945 "наказом фюрера" вирішено, що 14. Waffen-Grenadier-Div. der SS має стати основою для 10-ої парашутної дивізії (10. Fallschirmjдger-Div.)" - Kurt Georg Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation (ст. 195).

[35] В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комитета Освобождения Народов России", який очолював російський совєтський генерал Андрій Власов і був командувачем так званої Російської Визвольної Армії, від чого українці катеґорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберґ, райхсміністер східніх земель, потвердив рішення німецького уряду щодо створення Українського Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію". Головою Українського Комітету (УНК), на пропозицію президента УНР А. Лівицького і інших провідних українських діячів, став генерал Павло Шандрук (заступниками - професор В. Кубійович і адвокат Олександер Семененко), якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. Президія УНК видала свою деклярацію до громадянства (дивись додаток ч. 5), а генерал Шандрук видав окрему відозву до українських вояків.

Генерал Шандрук уважав своїм першим обов'язком перевести 14-ту ґренадирську дивізію зброї СС (українську ч. 1) в Українську Національну Армію. Він також робив заходи для створення 2-ої української дивізії, на командира якої призначив полковника Петра Дяченка. Вже 28 березня відбулася присяга близько 1 900 її вояків в Німеку під Берліном.

До Української Дивізії генерал Шандрук прибув разом з д-ром Фріцом Арльтом, референтом східніх справ у головному управлінні СС, 17 квітня до запасного полку у Фелькермаркті, а 19 квітня - до штабу Дивізії на фронті.

Попереджений д-ром Вехтером та д-ром Арльтом, командир Дивізії генерал Фрайтаґ зустрів генерала як свого начальника та прийняв і виконав формально його розпорядження щодо зміни назви Дивізії на "1-шу Українську Дивізію". Під час перебування в Дивізії генерал Шандрук провів вперше присягу вояків Дивізії "на вірність Українському Народові й Українській Державі", яку у його приявності здійснив о. М. Левенець. При настоюванні генерала Шандрука та підтримці Вехтера і Арльта, генерал Фрайтаґ видав 27 квітня розпорядження, в якому говорилося, що "на випадок офіційної капітуляції Німеччини… коли Східній фронт буде передано большевикам, Дивізія негайно пробивається якнайшвидше в тил до англо-американців".

Два дні перед капітуляцією, на доручення генерала Шандрука сотник Макарушка разом з д-ром Арльтом, який добре говорив по-англійському, виїхав назустріч англійцям і передав їм листа від генерала Шандрука у справі переходу Дивізії до західніх альянтів.

Pavlo Shandruk. Arms of Valor. Translated by Roman Olesnicki. Robert Speller & Sons Publisher, New York, 1959. П. Шандрук. Спомини про Дивізію "Галичина". "Вісті", червень 1963, ч. 110, Мюнхен. К. Паньківський. Від Комітету до Державного Центру. "Життя і мислі", Нью-Йорк - Торонто, 1968.

[36] Текст присяги, яку ввів генерал Шандрук для вояків Української Дивізії: "Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, - амінь".