Українська дивізія «Галичина»

Переміщення у Штірію

У половині січня 1945 року Дивізія підготовлювалася до переміщення або до фронтових боїв. Для неї існували тільки ці дві можливості.

21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення: «Українська Дивізія переміщується негайно, у пішому марші, у Штірію. Там вона має за якнайшвидший час закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим фюрером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до поборювання численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничого транспорту для посадки Дивізії в ешельони нема. Дивізія буде аж до часу вступлення її у фронтові бої під місцевою командою тилу». У додатковому наказі німецький командувач Словаччини заборонив Дивізії маршувати по головному битому шляху Братіслава - Жіліна, який призначено виключно для пересування і постачання фронтових військ. До нового місця призначення маршрут Дивізії становив понад 500 кілометрів. Він проходив крізь гірські масиви, засніжені бічні шляхи, подекуди ще навіть непрочищені.

Хоч командування Дивізії було приготоване на переміщення, проте вибраний для неї район дещо його здивував. Дивізія була готова до маршу. Тепер треба було заздалегідь приготований плян провести в життя і маршувати.

Для маршу Дивізія потребувала ще близько 400 коней, бо деякі хворі та непридатні коні треба було залишити в Жіліні. Крім цього, потрібно додаткових коней і возів для перевозу запасів обмундирування, харчів й амуніції, як також урухомлення запасного полку. За обрахунком штабу потрібно яких 800-900 коней і близько 100 возів.

Від німецького командувача Словаччини Дивізія одержала дозвіл на реквізицію потрібних коней і возів. Також до реквізиції штаб Дивізії був приготований, включно з готовими наказами, які треба було тільки розіслати до окремих командирів. Заготівля коней і возів не мусіла відбуватися як конфіскація, а тільки як найом на основі видаваних посвідок з поданням оцінки вартости коня або возу. Таким чином, командувач Словаччини мав підставу, за якою він зможе заплатити за найом коней і возів, або якщо не буде можна їх віддати, тоді він заплатить за них їхню вартість.

До всіх підрозділів було видано накази з докладними вказівками як і скільки треба реквізувати коней і возів. Для проведення реквізиції, підрозділи мали створити спеціяльні комісії у складі одного старшини і рахункового. Додатково Дивізія видала окремі розпорядження, бо з досвіду з німецькими частинами знала, що при проведенні такого роду заходів завжди бувають надуживання. Якщо таке було з німцями, то не можна сподіватися чогось іншого від українців. Але ніхто не сподівався, що майже кожна сотня буде робити свавільні реквізиції. Негайно до штабу Дивізії надійшло багато скарг, головне від частин, зайнятих при будові укріплень в долині ріки Вагу, яким забрано майже всі коні і вози. Дивізія перевірила справу й встановила, що реквізовано близько 1 600 коней і понад 300 возів, отже, близько 800 коней і 150 возів понад встановлену норму. Таке велике число реквізовано не з причини великих потреб, а з перебільшеної запопадливости окремих підрозділів. Деяким виправданням було й те, що дивізійний інтендант видав в той час окремим підрозділам більше харчів, ніж це було передбачено, а запасний полк одержав перед самим вимаршем велику кількість обмундирування.

Проте Дивізія повернула назад близько 200 коней і 100 возів, а командир Дивізії видав гостру догану всім підрозділам за порушення розпоряджень. Командувач у Братіславі взяв до уваги виправдання Дивізії і тільки зажадав, щоб йому якнайшвидше прислали списки реквізованих коней і возів для негайної виплати населенню відшкодування. Начальник відділу IV(с) і дивізійний ветеринар витратили багато часу на складання потрібних списків, бо в багатьох випадках ані німецькі, ані українські старшини не видавали населенню жадних посвідок за забрані коні чи вози.

Для переїзду дивізійної автоколони потрібно було чимало пального, а його ніде не можна було дістати. Тому вирішено перевезти залізницею всі автомашини, за винятком деяких автомобілів призначених для підтримання зв'язку. Залізницею перевезено також устаткування, що не було придатне до кінського запрягу. Проте потрібних вагонів теж не було, і тому дивізійний старшина для доручень мусів залишитися з ліквідаційною командою в Жіліні для відтранспортування автоколони.

31 січня 1945 року Дивізія виступила в марш двома маршрутами. Марш заборонявся по маґістралі Жіліна - Братіслава - Відень. Після кількаразових змін призначено перехід через Дунай мостами біля Братіслави і Клостер Нойбурґ. Все інше було передано для вирішення командуванню Дивізії. На Словаччині залишилися командир винищувально-протитанкового дивізіону як керівник усіх залишених для транспорту залізницею автомашин та 1-ий старшина для доручень як керівник ліквідаційної команди.

Для маршу Дивізію розподілено в наступному порядку (Дивись схему ч. 11).:

Маршова група «А»

Керівник: командир Дивізії.

Частини: 29-ий піхотний полк, 30-ий піхотний полк, вишкільно-запасний полк, дивізіон зв'язку, частина винищувально-протитанкового дивізіону, гарматний полк, постачання, дивізійний штаб.

Маршрут: Чадца - Жіліна - Поважська Бистриця - Тренчін - Нове Місто над Вагом (Nove Mesto n. V.) - Нойштадт (Neustadt) - Малі Карпати - Маляцки - Клостер Нойбурґ (Kloster Neuburg) - Віденський Ліс (Wiener Wald) - Земмерінґ (Semmering) - Ґрац - Марібор (Maribor, нім. Marburg/Drau).

Маршова група «B»

Керівник: командир 31-го піхотного полку.

Частини: 31-ий піхотний полк, фюзилерський курінь, саперний курінь, польово-запасний курінь.

Маршрут: Врутки - Св. Мартін - Піщани (Piany) - Малі Карпати - Братіслава - Вінер Нойштадт (Wiener Neustadt) - Гартберґ - Ґляйсдорф (Gleisdorf) - Ґрац - Марібор.

Маршова група «C»

Керівник: командир винищувально-протитанкового дивізіону.

Частини: автоколона.

Маршрут: переїзд залізницею.

Цей маршрут був остаточний. Одначе, через великі сніги та поганий стан шляхів, командувач Словаччини все ж таки дозволив важкому дивізіонові гарматного полку й деяким відділам саперів переїхати Малі Карпати головним шляхом від Піщан до Братіслави.

Усі частини Дивізії одержували кожного дня у пляншетах денний маршрут з докладною дорогою та місцем постою. Такий марш вимагав великої фізичної витривалости. Він був розподілений так, що марш відбувався 3-4 дні підряд, по 30-40 кілометрів денно, а потім давався один день на відпочинок. Сніги та непрочищені шляхи важко було перемагати воякам. Це може лише той зрозуміти, хто такий марш сам переніс. Найважчий шлях мала група «Б» від Св. Мартіна до Піщан, далі через Малі Карпати і вкінці від Вінер Нойштадт через Гартберґ до Ґляйсдорфу. Група «А» мусіла подолати найбільші труднощі в Малих Карпатах і Віденському Лісі. В районі Ґрац (Graz) - Брук (Bruck) Дивізія зупинилися на 8-денний відпочинок, щоб набратися сил для пройдення без зупинки останнього етапу маршу та негайного зайняття своїх квартир у районі призначення. Не зважаючи на різні перешкоди, Дивізія виконувала свою денну маршову норму. Перед кожною частиною, напередодні маршувала команда квартир'єрів з завданням підшукати відповідні приміщення на нічліг.

По дорозі начальник штабу і командир Дивізії зголосилися до німецького командувача в Братіславі. Його не застали, але начальник штабу від імени командувача висловив визнання Дивізії за виконання усіх на неї покладених завдань на Словаччині.

Постій на Словаччині виявився для Дивізії корисним з кожного погляду. Там вона озброїлася, в першу чергу здобуваючи собі зброю в партизанів; також вона підтримувала спокій і порядок у своєму районі охорони; вона набралася досвіду у протипартизанських діях і осягнула високу фізичну вправність завдяки маршеві і діям у гористій місцевості; там вона набула досвіду у фронтових боях з Червоною Армією; коротко кажучи - вона не могла мати кращого бойового навчання. З наслідків на Словаччині Дивізія могла бути зовсім задоволена. Із Словаччини вона вийшла як боєздатна й оперативна одиниця.

Перемарш Дивізії через Братіславу відбувся за пляном й залишив по собі добре враження.

При відмарші знову близько 100 вояків залишило Дивізію і змішалося з населенням Словаччини. Деякі з них не бачили жадної перспективи у продовжуванні боротьби по німецькому боці і залишилися на Словаччині, щоб після переходу фронту повернутися додому. Деякі воліли продовжувати боротьбу проти большевизму в лавах Української Повстанської Армії. Але і ці вояки - на 20 000 чоловік Дивізії - це незначне число.

В районі Відня була ще одна добра нагода покинути Дивізію, бо там існувало багато переходових таборів для українських втікачів. Тому командування Дивізії зв'язалося з командою ХVІІ-ої військової округи у Відні й заборонило вступ воякам Дивізії до Відня. У марші Дивізія обійшла місто на схід і захід. Військова жандармерія і військові власті Відня подбали, щоб вояків Дивізії не впустити до нього.

За допомогою команд військових округ у Відні (XVII) і Зальцбурґу (XVIII) вздовж маршрутів обох груп Дивізії організовано пункти харчового постачання. Деякі труднощі постали в районі міста Брук, який сам не мав досить харчів через прогули у транспорті і брак харчів у тому районі.

Для приготування квартир у новому районі призначення Дивізії виїхав з командою квартир'єрів начальник відділу І(b). В дійсності цю команду мав очолити начальник штабу, але він мусів керувати початковим етапом маршу, бо командир Дивізії захворів і повернувся до служби щойно через 10 днів. Під час відпочинку Дивізії у Бруку начальник штабу поїхав наперед, щоб приготувати остаточне розташування частин у новому районі.

Через сильну дію ворожих літаків, від Ґрацу - Бруку Дивізія мусіла маршувати тільки вночі. Шлях від Ґрацу - Бруку аж до Марібору, а далі до Целє (Celje, нім. Cilly) та Любляни (Ljubljana, нім. Leibach) був під контролем англійських літаків, які оперували з аеродромів в Італії. До ранку всі частини мусіли зайняти свої квартири. Не зважаючи на всю обережність, Дивізія понесла деякі втрати в людях, конях і матеріялі, не так від бомб, як від бортового обстрілу з літаків.

Перед прибуттям начальника штабу до нового району, начальник відділу І(c) зробив усі потрібні заходи для приміщення частин Дивізії. Деякі труднощі постали через те, що новий район Дивізії був досить малий. Також постачання ще не було наладнане як слід тому, що цей район потребував постійного довозу сільсько-господарських продуктів для цивільного населення і бомбардування завдавало великої шкоди комунікаційним засобам. Лише деякі транспорти доходили до цього терену і вони, самозрозуміле, мусіли йти далі на фронт.

Начальник штабу негайно поїхав до ґавляйтера З. Уіберрайтера (Gauleiter Dr. Siegfried Uiberreither) до Ґрацу, щоб добитися в нього поширення району для розташування Дивізії. На нещастя, він прибув до Ґрацу під час повітряної тривоги і ґавляйтер прийняв його у своєму бункері. Замість почати ділове обговорення, ґавляйтер напав на начальника штабу з лайкою, мовляв, пощо він привіз Дивізію у його область. Він для Дивізії не мав жадних харчових запасів, дотепер тільки в його області панував лад і спокій, а прибуття Дивізії спричинить голод цивільного населення. Начальник штабу відповів ґавляйтерові, що Дивізія не прибула в його район самочинно, а на наказ вищого командування. А щодо безпеки в його районі, то можна сказати таке: дорогою від Марібору до Целє вдень не можна безпечно їхати автомобілем. Дивізія - це бойове військове з'єднання, яке підлягає своєму вищому командуванню і від ґавляйтера незалежне. У цій розмові ґавляйтер не забув ще додати, що він особистий приятель Гітлера. Але його лють мала іншу причину. Дивізія прибула в його область без його відома, на вимогу вищого фюрера поліції в Любляні, який був відповідальний за поборювання партизанів. А проте, начальник штабу таки домігся затвердження збільшення району для розташування Дивізії. У дальшому ході подій, ґавляйтер змінив свою думку щодо Дивізії та прихильно ставився до неї. Пізніше, в одній суперечці поміж Дивізією та підпорядкованим йому начальником округи (Landersrat), він став по боці Дивізії.

Розташування Дивізії було залежне від плянів вищого поліційного командування у Любляні і кілька разів змінювалося. Також праця команди квартир'єрів була утруднена через велику кількість партизанів. Хоч команди були чисельно досить великі, проте, в сутичках з більшими загонами партизанів, вони часто змушені були відступати, і тому в деяких місцевостях зовсім не вдалося приготувати квартир для війська. Часто частини входили до місця призначення у бойовій гвтовості. Також на головному шляху Марібор - Целє, в районі Словенске Коніце, Дивізія маршувала у бойовому порядку з охороною боків маршової колони. Взагалі, дії партизанів були набагато сильніші в Юґославії, ніж на Словаччині. Ввесь терен був досі недостатньо зайнятий поліційними відділами, розміщеними в сильно укріплених пунктах, і їм доводилося вести важкі оборонні бої з сильними партизанськими групами. Партизанські загони, озброєні і забезпечувані постачанням, скиданим з англійських або Тітовських літаків, мали добрий командний склад і могли легко й швидко пересуватися з місця на місце. Про встановлення якоїсь належної адміністрації не було мови.

При плянуванні розташування, командування Дивізії спочатку керувалося чисто тактичними міркуваннями, беручи до уваги близькість Східнього фронту. Два піхотні полки мали стояти поруч в районі на схід від Марібору, розтягнені з півночі на південь. Як підкріплення, з ними мав перебувати дивізіон легкої артилерії. Уся важка зброя, особливо винищувально-протитанкового дивізіону, мала бути скупчена в районі Марібору, щоб її легко було перекидати у всіх напрямах.

Зате вищий фюрер поліції, беручи до уваги поборювання партизанів, наказав Дивізії розташуватися у такому районі: Дойч-Ляндсберґ - Ляйбніц - Марібор - Сл. Бистріця - Сл. Коніце - Словеньґрадец - Дравоґрад. В Марібору заборонено було займати квартири. Центр розташування знаходився в опанованих партизанами лісистих горах Погорє (Pohorje, нім. Bachern), положених на південь від річки Драви. Після кількох змін, Дивізія зайняла такі місцевості (їх треба було ще кілька разів міняти):

Штаб Дивізії: Сельніца (Selnica, нім. Zellnitz/Drau).

29-ий піхотний полк: район на південь і південний захід від Марібору; командний пункт у Сл. Коніце (Sl. Konjice, нім. Gonobitz).

30-ий піхотний полк: район на південний схід від Словеньґрадцу (Slovenjgradec, нім. Windisch-Graz); командний пункт у Веленьє (Velenje, нім. Wцllan).

31-ий піхотний полк: долина Драви, Руше (Rue, нім. Reiffing), Фала (Fala, нім. Fall), Радльє (Radlje, нім. Radl); командний пункт у Св. Ловренц (Lovrenc, нім. St. Lorenzen).

Фюзилерський курінь: район Сл. Бистріці (Sl. Bistria, нім. Windisch Feistritz); командний пункт у Зґ. Польскава (Zg. Polskava, нім Ob. Pulsgau).

Гарматний полк: командні пункти: штаб полку, 1-ий і ІV-ий дивізіони - Сл. Бистріця; ІІ-ий дивізіон при 30-му полку; ІІІ-ій дивізіон при 31-му полку.

Винищувально-протитанковий дивізіон: Сл. Бистріця (Sl. Bistria).

Дивізіон зв'зку: Руше.

Саперний курінь: Радльє, Мута (Muta, нім. Hohenmauthen).

Постачання: район Ляйбніцу (Leibnitz).

Обози: район на південь від Марібору; командний пункт у Слівніци (Slivnica, нім. Schleinitz).

Польово-запасний курінь: район Посруку (Possruck) - Айбісвальд (Eibiswald) - Арнфельс (Arnfels) - Лойчах (Leutschach).

Вишкільно-запасний полк: район Дойч-Ляндсберґу (Deutsch-Landsberg); командний пункт у Дойч-Ляндсберґу.

В кінці лютого Дивізія увійшла у свій район розташування. 28 лютого 1945 року офіційно закінчено марш окремим наказом. Дивізія розташувалася по обох боках колишнього кордону поміж Австрією та Юґославією, переважно по юґославському боці, на території заселеній словенцями (дивись схему ч. 12). [31]

Дивізія пройшла пішим маршем сотні кілометрів. Вона поборола маршові перешкоди й виявила себе як слід. Вояки увійшли в марш добре. Проте, через важкопрохідну місцевість та зимові умови, Дивізія зазнала досить високих втрат у конях. Маршова дисципліна була бездоганна. Також розтягнений марш проходив гаразд. Упродовж маршу частини швидко й вправно займали свої квартири та залишали їх також швидко для дальшого маршу. Відносини з населенням були назагал добрі. До штабу Дивізії прийшла тільки одна скарга, що в одній молочарні вкрадено більшу кількість масла. Проведене слідство не виявило винних у Дивізії. Можливо, що інша сторона вкрала масло або крадіжка просто була вигадана.