Українська література 17 століття

Мелетій СМОТРИЦЬКИя

0PHNCE,

ТОБТО ПЛАЧ єдиної СВЯТОЇ ВСЕЛЕНСЬКО! АПОСТОЛЬСЬКОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ, з ПОЯСНЕННЯМ ДОГМАТІВ ВІРИ. ПЕРШЕ З ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ'ЯНСЬКУ. А ТЕПЕР ІЗ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ НА ПОЛЬСЬКУ ПЕРЕКЛАДЕНИЙ ФЕОФІЛОМ ОРТОЛОІ'ОМ, ТІЄЇ Ж СВЯТОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ сином.

Фрагмент,

РОЗДІЛ 1,

в якому міститься плач, або нарікання церкви святої східної на злочинних синів

Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяжс-ній! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами-глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у боліс-тях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і опечалена.

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся.

Посміховищем тепер світові стала, перша оздоба східної _{а колись} була дивом дивним і лю-церкви дям, і ангелам. Оздобленою була

перед усіма, принадною і милою, гарною, як вранішня зоря удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою у матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту

голубицю непорочну, ані жодної близни і зморшки або чогось такого не маючи. Олія розлита — ім’я моє; криниця води живої — назвисько.

Вгледівши мене, дочки сіонські ¹ найблагословеннішою королевою проголосили. Коротше кажучи, тим я була між дочками сіонськими, що Єрусалим між усіма містами жидівськими; що лілія між терням, тим я була між дівицями.

Через ту красу зажадав король, кращий з-поміж синів людських, вроди моєї, а полюбивши мене, вічним шлюбом з собою з’єднав.

Діток народила і зростила, а вони церква східна зреклися мене, стали мені посьмі-

ОД ВЛАСНИХ СИНІВ ^v „

СВОЇХ ТЕРПИТЬ ховиськом і глумом. Ьо роздягли

мене з шат моїх і голою з дому мого вигнали: одняли оздобу тіла мого і голови моєї окрасу забрали. Що більше! Вдень і вночі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять.

0 ви, котрі стоїте передо мною, ви, котрі дивитесь на мене! Послухайте і зважте, де є болість, подібна до болісті моєї? Де є туга і жаль, подібні до гризот моїх? Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися і привели до упадку.

1 тому сиджу зараз, як одна із удів розплаканих ². Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв, удень і вночі плачу. І сльози по щоках моїх, як потоки річкові, течуть: всі мене покинули, всі мною згордували. Рідні мої далеко од мене; приятелі мої неприятелями мені стали; сини мої, ящуриному позаздривши племені, плоть мою отруйними жалами жалять.

Слухайте жалісної моєї повісті всі народи, беріть у вуха всі, що живете в окрузі світу!

Сини і дочки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорідності її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. І всі одним намислом, бога і правду його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми, мовлячи:

— Настав уже день той, на який ми чекали. Ходімо і позбудемось її, і викорчуємо із землі пам’ять про неї!

Що б любити, так паплюжать мене, і добро моє злом мені оддають, і ненавистю за любов мою віддячують. Дали мені замість коштовних шат моїх зітліле лахміття. І стала я їм кісткою поперек горла.

О болісте душі моєї! Ой леле мені, обшарпаній, біда мені, погордженій!

Притупилася від безупинних сліз бистрість очей моїх, розтривожилось усе всередині у мене: завмерло в стражданні життя моє, і літа мої в зітханні застигли, розвіялись, як дим, дні мої, а кості мої, як вижарені, висохли. Посічено мене, як сіно. І зав’яло серце моє од голосного плачу мого. Присохло тіло моє до костей моїх.

Роздерли на мене пащеки свої, як пащеки неприятельські, словами зрадливими і облудними наповнені. Взяли сокири в руки свої і щукають душу мою, аби її погубити.

Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Чи не є се, о небо і земле, нова болість і нечуваний жаль, що синів породила і виходила, а вони мене зреклися?

Одному мужеві панною була пошлюблена, одному в заміжжя була віддана, з одним зачала, в однім лоні носила, одним молоком живила, та різних, однак, звичаїв (ой леле!) синів на сором і болість свої бачу. Немає нікого серед них, хто б вітця наслідував. Немає жодного, котрий би йшов за матір’ю. Що більше! Виродкам і підозрілим позаздривши, язики свої супроти родичів нагострили. Вітця соромлять, матір оббріхують. Вітцівською наукою згордували. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали і непотребними зостали. Немає з-помїж багатьох жодного, котрий чинив би добре.

Біда неплідній, біда безпотомній, як закон мовить: «Про-клят кожний, хто потомства в Ізраїлі не зоставить!» О, наскільки ж більша біда і глибше зло злих звичаїв, з підступністю і сваволею, з непокірністю нащадків зоставити, з яких вітцю сором і матері наруга буває! Тим-бо мовиться: «Жити будете, аби люди, бачачи ваші добрі вчинки, хвалили вітця вашого». Се кажу, бачачи, що мене зганьбили. Родича разом з родичкою. Як сказано: «Син мудрий і слухняний честю є вітцеві, а дурний і непокірний в ганьбу матір свою ввергає».

Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом і в законі терпіти мала, та, однак, теперішніх прикростей і зневаг ні з чим порівняти не можу.

Бо ж під законом гріха живучи, полу-СТАРОЗАКОННОІ серцях своїх носили, а тому

І НОБОЗАКОННОЇ ЦЕРКВИ ^ ^ .. ’ ^J

відмінність ^не могли ані волі божої достатньо

знати, ані її досконало сповняти. А тепер, зазнавши ласки моєї, що їм ту полуду з очей зняла і всі їхні злі вчинки на себе прийняла, сама понесла і богу-вітцю досить за них учинила, вибрала їх, од позову звільнила, виправдала і посвятила, за жодне із тих великих подань добродійці оддачі не оддаються, і жодною подякою не оддячу-ється. А що ж? Замість оддачі і дяки — невдячність і погорда.

Що про се сказати? Що про те мовити маю? Що інше, як не те, що краще мені воістину умерти безпотомною було, аніж дітей в непослусі й безбожності бачити. Вони ж бо що більше дарів набирали, то більше подяк світові виставляли, і що тіснішу спілку із ним укладали, то сталіше у ній тривали.

Що ж із того вийшло? Куди подалися? Яку собі дорогу обрали? Ваалову ³ скорше волю сповняти, аніж божу, зболили. Валаамовою ⁴ дорогою поспішніше, аніж вірного пророка божого, іти зважились. Зняту із сердець полуду знову на себе наклали, неправду полюбили і з часом у ще гіршому злі погрузли. Осторог не слухають, обраністю нехтують, виправдання і посвячення отвергають, а, коротше кажучи, злом за добро оддають.

Такої цноти синів у дому своїм кормила, такої людськості діток на лоні своїм пістувала, що тепер повсякчас утробу мою гризуть і смерть мені завдати силкуються.

Під опікунами і наставниками колись пробуваючи, про повеління їхні не дбали. І не дивно, бо такі серця їхні затверділі були, що бачити не бачили і чути не чули.

Тепер сам опікунів тих надавець стоїть, старання докладає, упоминає, руку помочі простягає, слух до слухання од-творяє і зіниці до бачення розкриває. Та не тільки його не слухають і йому не скоряються, а ще й свавільно очі одвернувши і вуха заткнувши, перед добрістю пана свого хороняться і у безвихідні прірви тікають.

Ох, тяжко мені воістину із тим непокірним потомством, із тим ядовитим ящуриним кодлом, тяжко! І хто ж страждання ті зі мною розділить? Хто мені плакати допоможе? Синів зродила і зростила, а ті зле мене зреклися і ядовитими язиків своїх жалами в мене вп’ялися.

Перше посланців і слуг слухати не хотіли, а тепер сам пан бог прийшов, сам взиває і вчить, аби, вагою гріхів обтяжені, в нім охолод щукали і в нім перепочивали. Тому тим охочіш послух чинений бути мав би, що панський голос від голосу слуг вагоміший. Що ж на те виродки? За єгипетськими казанами і часником ⁵ швидше уганятися воліли, ніж на вишукану вечерю гостинного пана свого поспішати.

Де тепер ті часи, в які мучеників ^ПЕгх^В.пн⁰т^І!!р^Сркии^{ВЕ я} родила? Де ті літа, в які справедливо і побожно я в дому своїм пробувала? Де благословенні ті всього світу докторове, апоето-лове? Де їхні необлудні послідовники — пастирі і вчителі?

Вас тепер потребую, милі і вірні синове мої. Вас виславляю, вами пишаюсь, улюбленцями вітця вашого, вами тішуся, котрі душі свої за мене оддавали. Справедливо ви до вітця приступили і статечно при ньому тривали. Пізнали ви, що парость не може сама із себе овочу давати, якщо не буде у виноградній матиці тривати. Вас ані смерть, ані життя, ані ангели, ані зверхництва, ані потуги, ані меч, ані вогонь, ані теперішні справи, ані майбутні, ані височини, ані глибини, ані інші будь-які напасті од любові до бога одлучити не могли. Ви, сказати б, виявили старанність Ілії супроти Ваало-вих жерців ⁶, котрі служили череву свого бога і Мамоні⁷ і вовками замість пастухів, над вівцями поставлених, показали себе.

Ви б диких овець приборкали, ви б запаршивлених баранів од овець одлучили; ви б зраненим, як самаритянин, олією і вином скропивши, рани перев’язали.

У вас на /стани і зверхності в каранні погляд однаковий. У вас невільник і вільний в Христі-спасителі і щодо науки, щодо направи та поправи, і в справедливості однакову вагу має. За вашого життя церква бога живого, люд вибраний, царське священство непокаляні і непорушні зоставались. Ваші, богом натхненні, писання не зів’януть духовної мудрості лілеєю. І по сьогодні про вас пам’ятають, чим ви були і куди одійшли.

Ви єресіархів з-посеред вірних божих вигнали, ви кукіль блудів з-поміж пшениці випололи. Ви світ сей і все, що на І-ІІМ, звитяжили, ви побожного життя зразкові вчителі, ви безбожного проживання запеклі гонителі, ви словом і ділом пастирі, бо відали, що святі не стільки словами, скільки ділами зверх-ників на добро навертаються.

«Бо почав,— Лука святий мовить,— Христос-бог чинити і вчити». По слідах стіп його йдучи, і ви чинили і вчили. Адже для того до вас Христос прийшов, аби ви ішли вслід за ним.

О гідні похвали за віру вашу, за велемисльні в любові серця!

Де тепер Василій ⁸, котрого за особливу про стадо Христове дбайливість і пильність великим названо? Де Амвросій ⁹, медіоланський єпископ? Де Іоанн святий, що його за злото-плинні струмені небесної його про покуту науки Златоустом найменовано? Де Ієронім ^|0, богом даних письмен тлумач досконалий? Де Кіпріан ", де Августин ¹² — старанні єретичних плевел полільники. Той бо безбожного Ноуата ^|3, а той облудного Пелагія ^и, кривотлумачів Письма Святого, стрілами пронизані, прокляттю піддали. Де Афанасій ¹⁵ і Кирило ¹⁶, александрійські патріархи, і Григорій ¹⁷, назіанський єпископ, мужні вітця свого лицарі і чуйні мої заступники, ' трьох перших святих вселенських соборів ясносвітні лампи, котрі Арія ¹⁸, Македонія ¹⁹ і Несторія , клятих єресіархів, із їхніми сектаторами євангельським мечем посікли [і] за єретичне їхнє блюзнірство проклятих у владу дияволові віддали? Коли б кожний із них, не лякаючись обличчя люд-ськ<зго і не зважаючи на особи і стани, правду свшо сьогоднішнім єретикам, які матір їхню, що за неї вони душі свої мужнє поклали, день і ніч тривожать, сміливо обміркувавши, прорекли:

— Наказує вам дух святий проклясти Арієвих сектярів-новохрещенців, аби ви більше сина божого, котрий сидить праворуч од бога-вітця, предвічної єдиноісності слави не ганьбили, наклепи на нього зводячи, що був час, коли його не було, щоб ви до страшного по заслугам витікання нутрощів з Арієм, патроном вашим, не прийшли і одразу ж у дочасному тіла вашого смороді безбожне душі ваші у вічний сморід не ввергли.

Наказує і вам Христос-бог, Церінтові ²¹ послідовники і Македонієві заступники, що, добровільно і відкрито духові божому противлячись, йому цілком у владі над письмом Святим відмовляєте і, поважність віри підірвавши, до сумнівів і легковаження стало віковічну його науку призводите, називаючи письмо Святе носом восковим, традиції і мандати смертні і церкви вашої голови над ним підносите.

Де ж і те преславне Христове воїнство, яке на всіх вселен-

99 . . 9^

ських і помісних соборах стало за правду святу душі свої покладало, правдиві, мовлю, правдиві Письма Божого тлумачі, аби нинішнім самовпевненим мудрагелям, тобто несторіанської єресі послідовникам, а також стоїкам ²⁴, котрі fatalem euentuum necessitatem ¹⁷ у церкву божу впроваджують і по-блюзнірському твердять, що бог є причиною гріха й погибелі людської, з євангельським мечем дорогу до овець Христових заступило?

Де ж і ті яскраві західної церкви лампи — Гелазій²⁵ і Лев ²⁶, превелебні римські єпископи, аби, з висоти маєстату свого у справи церковні втрутившись, нинішніх єпископів, котрі, престоли їхні посівши, Христові закони і повеління в пінявій писі ламають, карати наказали?

Хай вам уста замкне Ісус-бог, о люди гріха, сини погибелі, ви, котрі противитесь богові і виноситесь над усім, що зовуть богом або що за бога хвалять, котрі, засівши в Церкві божій, як боги, на святість тайної вечері божої безбожно посягаючи, келих найдорожчої крові його, а отже, вічного життя спадок у невинних душ людських одіймаєте і Арістотелевого вашого крутійського розуму ²⁷ духом Христові-богу противитесь, який, подаючи хліб, мовив:

— Се тіло моє!

А подаючи келих:

— Се кров моя!

Ви ж, самі дурними будучи, самий тільки хліб у руки взявши, супротивним способом навчаєте, начебто не мудро той учинив, [бо мав би мовити]:

— Се і тіло і кров мої!

Невже не знаєте, що в тій справі не ваше плохе розуміння, а неухильне Христове веління дотримане бути має, і що однієї і тієї ж святості порушення, нічим, окрім великого і значного святотатства бути не може, і що за цією ознакою єретиків та облудників вірні божі розпізнають, і що коли в тому не опам’ятаєтесь, то вічного вогню кара до тями вас приведе.

Де нарешті і останнього віку мого сини, котрі нарівні з іншими душі свої за мене на смерть давали,— Максим преподобний , Іоанн із Дамаска ²⁹ і Феофілакт ³⁰, єпископ болгарський, Марко Ефеський і Ніл Фессалонікійський ³¹ — аби зо всім поважним зацних тих старовинних теологів хором ставши, нинішнім матеологам ³² роззявлені на правду пащеки заткнули, мовлячи:

— Хай вам повелить бог-отець через єдинородного сина свого, Савелієвого³³ проклятого блюзнірства розсіювачі і маніхейської незбожності ³⁴ проповідники, котрі всупереч науці Письма Божого навчаєте, що дух святий і од вітебської і од синівської персони як від однієї особи походить, і з того одну каузу £атіх®а вітця і сина духові святому інтро-дукуючи, двох осіб, у суті самій роздільних, гвалтом в одну персону зливаєте, хоч і зберігаючи загалом персональне осіб розділення (одну каузу божества вітця самого знаючи, котрий sine communicatione ¹⁸ іншим персонам властивості свої в собі має), дві в божество каузи вносите? За те блюзнірство, якщо його надалі з пригани моєї, матері вашої, східної церкви, не облишите, у вогонь Чистця ³⁵, дияволу і ангелам його наготований, у майбутньому віці для очищення на муки видані будете.

Таких у нинішні часи потребую

таких синів _{я СИН}[_{В як}і б незважаючи на особи,

церква східна ’ ’ ’

нині потребує ^тих> Щ° безбожне на бога блюзнять,

карали, які б, до рідних братів суворе лице своє обернувши, непорядне поводження їхнє сміливо карали. До тих, хто не прислухається, вам мовлю, о розумного стада Христового пастирі і вчителі, чиїй пильності й вірності улюбленицю сина божого доручено, котрі по імені пасти рями бути маєте, а насправді драпіжниками єсте, котрі і самі зле живете, і довіреним вам непорядно жити дозволяєте На спадщині розп’ятого розжирівши і розтовстівши, не болі єте нещасним по всіх сектах розпорошенням синів божих а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титулуєтесь а насправді антихристів на землі уряд виконуєте. Дай же боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете крові Таких, кажу, потребую тепер синів, на таких під сей страждання мого час діток важусь, котрі б не тільки блюзнір-цям розпусні уста замкнули, але й своїх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під владою їхньою перебувають, разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо і відповідно до гідності заслуг їхніх, картали, карали і направляли.

Та де ж таких знайду? Чи з неба, тріумфуючих вже, покличу? Се неможливо. Чи у рідних сторонах пошукаю?

Немає жодного. Усі проти мене, як проти тої, котра б ними ніколи не боліла, повстали. Усі озброєні, наче на головного неприятеля збунтувалися, і шукають душі моєї, аби вигнати.

Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незносні переслідування од власних своїх синів терплю? Що я смерті гідного скоїла? За що в здоров’ї своїм не чуюсь безпечна?

Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті переслідують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його природі скорившись, мене занедбали.

А що всілякій справі початком є сло-^Цвк«л\.и^Хх^Дз"очишв^{Є во} і ^ВСЬ0МУ- починається, рада

синів своїх передує, то слушно мені подбати,

аби обачно я в початій скарзі повелася, аби, викладаючи справу, гідно із синами своїми обійшлася. Справедливість вимагає і сам мій того од мене жаль потребує, аби з пильністю до справи придивилась і розсудливо зважила, звідки такі великі злих звичаїв пересади в синах моїх взялися, з якої причини така безмірна до родительки ненависть дітей опанувала? Про це воістинну годиться мені помислити перше, аніж, чи, всіх разом зрікшись, материнським болем, сердечним жалем обнята, їх у гіркоті серця мого прокляну і на вітцівське покарання видам, а чи ще раз до декого з-поміж кращих, на котрих молодші брати оглядаються, приступлю і про поправу з ними порозмовляю: невже ж перед лицем матері своєї не засоромляться і не проймуі-ься болем тієї, котра ними боліла, і, сльозами її свої серця зм’яг-чивши, в покорі до ніг її припадуть, відаючи, що ліпше було б їм на світ не родитись, аніж під потужну вічної кари руку всемогутнього вітця дістатись, котрии, хоч і знає долегливості мої, однак, з милосердя досі утримуючись, чекає, чи не отямляться і не почнуть гріхи свої спокутувати. Та хай но тільки найменше слівце з уст випущу або жаль на них виявити помислю, в ту ж мить він злих зле затратить і пам’ять про них вихором у повітрі розвіє, так що й місця, на якому вони жили, знати не буде. Жахлива бо річ,— мовить апостол святий,— впасти в руки бога живого.

Нехай же непоконаних злочинів своїх

РОДИЧІ СИНІВ ЦЕРКОВНИХ

НЕ є причиною їхніх причину побачать: чи од вітця, по

злочинів правом природі, а чи з матері виховання

природним вони походять? Бо як овоч гарний

^АТішч° нням^{М П}Р° ^гаР^не дерево свідчить, так і гарні

діток звичаї про гарне родичів життя повідають. І навпаки, вадам родичів деколи те приписують, що в нащадках ганене буває.

Але аж ніяк не знайдеться того у родичах, бо отець — добрий, тихий, скромний, лагідний, ласкавий, покірний і аж до смерті послушний. А мати — чиста, свята, непорочна, добро- ■ чинна і порядна. Отець — мудрий, справедливий, щедрий, милосердний, на гнів не скорий, а до ласки охочий, помірно строгий і не навіки гнівливий. Мати діток милує, виховує, про них дбає, годить їм аж до крові: всіма цнотами той, котрий її собі пошлюбив, приоздобив і збагатив.

Отож ані вітцівського природження право, ані материнське молоко такої великої злочинності діток наших причиною не були.

Та якщо ми, родичі, природою своєю їхньої злочинності не спричинили, то чи доброго виховання їхнього не занедбали?

Аж ніяк.

Отець бо, безперестанку волаючи, взиває:

— Ходіть до мене, наслідуйте мене, чиніть волю мою,

омийтеся й очистіться, одійміть зло од душ ваших і будьте

святі, як я святий єсмь, то знайдете спокій, доступите бла

женства, здобудете вінець життя.

А мати що?

— Слухайте, дітки, голосу вітців-

^НАдо\ах^РТАгллХ^{101 ського!} Допускайте до ву* слова

родительки вашої! Тривайте з нами, то всілякого добра гойностями багаті будете!

— То ж ви, котрі, вже гріхом зранені будучи, од нас одпа-ли, поверніться до вітця, і той вас прийме! Чиніть овочі, гідні покути, бо вже сокиру над коренем дерева занесено, аби. всяке дерево, що овочу доброго не родить, стяте було і в огонь увергнуте.

— Вже ж бо гряде отець з лопатою в руках і вичищає бойовисько своє, і громадить пшеницю до шпіхлера свого, а плевели вогнем невгасимим спалить.

Такими неустанних настанов словами всіх звичайно діток наших навчаємо, таке буйній їхній молодості виховання даємо. Та підступне їхнє серце і трохи тим зворушитись не хоче.

Така є звичайна до всіх загалом наука. Окремо ж до кожного стану день і ніч напоминання чинимо.

— Ви, княжата і вельможі, божим

иаука^до зверхішків _Су_Д0М повірених нам підданих судіте,

остерігаючись того, аби тим же судом самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, відаючи, що і вам пан ваш увесь борг одпустив і чинш за вас заплатив. А коли що-небудь у скритості чините, то не мовте: «Хто ж нас бачить?»,— бо отець ваш на небі, той усе бачить і все, що хоче, чинить.

— Ви, архієреї й ієреї, пастирі

звЕгани^мїдутовниі ® У^{чителі 0В}Д^ЦЬ розумного стада

Христового! Стійте, не хитаючись в дарованій вам од бога вірі, дбайте з пильністю про довірених вам овечок. Мужньо опирайтеся тим, котрі правду бурити силкуються. Неспокійних карайте, потішайте лякливих, неуків навчайте, свавільних і непокірних стримуйте і гамуйте, немічних оздоровляйте, супротивних картайте.

— Будьте прикладом вірним у мові, у спілкуванні, у любові, у вірі, у чистоті. Пильнуйте читання, напучування, науки. Проповідуйте слово, наполягайте в час і без часу, карайте, лайте, просіть з усією терпеливістю і наукою, бороніть безсилих, а непорядних виправляйте. Ви ж бо єсте сіллю землі і світлістю світу.

— Вас настановив дух святий, аби ви пасли стадо Христове, котре той набув кров’ю своєю. Будьте ж, отож, без вади, тверезими, розумними, поштивими, чистими, гостинними, до навчання здібними, не пропойцями, не забіяками, а скромними, не сварливими, не хтивими, в домі своєму порядними.

— Ви ж бо єсте сліпим око, кульгавим нога, рука поводиря тим, що потребують.

— Ви ж бо єсте сторожі при дверях і ключники царства небесного.

— Вашим рукам зв’язувати і розв’язувати силу довірено. Ви ж бо єсте ієреї бога найвищого, себе і інших посвячувати дар маючи.

— Отож з пильністю чуйтесь, аби, недбальства сліпотою і сном ледарства опановані, і самих себе, і довірених вам.

у бездонну прірву ввергнувши, вічним пекельного болота смородом не опоганили, бо всіх їх невинна кров із рук ваших буде ридати [звучати реквіємом].

А до посполитого люду тими словами

НАУКА ЦЕРКВИ СХІДНО! _нят,ЧЄННЯ І HflVKV ЧИНІМП'

до посполитого ЛЮДУ ^напУ^чення і науку чинімо.

— Всяку душу вищим силам нехай буде піддано. Бо зверхники не суть пострахом доброму вчинкові, а тільки злому. Як хочеш не боятися зверхництва, чини добре і будеш мати честь од нього, бо ж той є служебником божим на твоє добро. А будеш зле чинити — бійся, бо не дарма меч носить.

— Оддавайте, отож, усім те, що повинні, що боже — богу, а що цесареве — цесарю. Кому дань — тому дань, кому мито — тому мито, кому страх — тому страх, кому честь — тому честь. Нічого нікому не будете винні, тільки аби-сьте обопільно шанувались. У всьому зверхникам своїм подобайтесь, не обмовляйте, не ошукуйте, а в усіх справах добру вірність виявляйте.

— Зверхникам вашим духовним, котрі, на Христовім престолі сівши, тому ж вас, що й Христос, учать, будьте по-слушні, бо вони дбають, звіт про вас дати маючи, аби ви те чинили з радістю, а не зітхали. Знайте і шануйте їх якнайбільше, люблячи за їхню роботу. Бо ж то є воля божа, аби-сьте, добре чинячи, заткнули губу невігластву людей немудрих. Як вільні, але маючи волю заслоною злу, і, як слуги божі, усіх шануйте. Братство любіть, бога бійтесь, королеві честь віддавайте. Слуги, будьте піддані панам у всілякій боязні, не тільки добрим і скромним, але і прикрим. Бо й то є милість божа, якщо хто задля сумління божого зазнає жалю, терплячи безвинно. Бо ж що за хвала, якщо, согрішаючи і винними будучи, терпите? А от якщо, добре чинячи, переслідування терпеливо зносите, ото є заслуга у бога. Адже ж на те і покликані єсте. Бо ж і Христос терпів для нас, даючи вам приклад, аби-сьте ішли по слідах його. Той гріха не вчинив, ані знайдено помилки в устах його.

Такі загальні і постійні наші до синів науки і напоминання, із яких ясно кожний побачити може, що ми, родичі, як при-родження правом до злого потомству нашому причиною не були, так і навчання та доброго виховання не занедбуючи, до того приводу не давали. Бо ж ми і всіх загалом, не зважаючи на особи, і кожного зокрема, без жодного підхлібства, картаємо, напоминаємо і навчаємо.

Але, як бачимо, вони позатикали вуха свої, аби не чути голосу нашого.

Кого ж те більше доймає? Кому те більшого болю додає? Кого дошкульніше мучить? І кому небезпечніше життя готує?

Я змучена, я мізерна і од усіх матерів нещасливіша. Бо куди не обернуся, всюди синів моїх на зради собі знаходжу. Тут бездонні ями копають, там дротяні сіті закидають. Звідти ядовиті жала випускають, а звідси смертельні отрути виливають. Одні явні, інші таємні, декотрі підхлібством, а декотрі погрозою, усі, однак, одностайно на життя моє важать, усім одна мати в ненависті.

Чи ж маю боятися? Чи ж маю лякатися? Аж ніяк! Ось стою! Хай прийде хто і нагостреним залізом зомліле серце моє вразить! Хай приступить і зболіле лоно матері своєї розітне! Нехай терзає тіло згорьованої неньки. Ліпша-бо смерть над життя мізерне, і миліше мені раз нагло вмерти, аніж з нечестивості синів своїх щодня скорботно вмирати.

Ой, леле, оплаканому моєму життю! Біда незносним тіла мого болістям! Та щоб плюгаву студню, з котрої заразна та синів моїх зловмисність виплинула, знайти, горе на хвилю погамувати мені годиться, аби перед часом у запалі гніву, поки повної певності не набуду, прокляття на них не вирекла.

А в тому, що ані природження, ані виховання родичів не є того причиною, то в цьому вже переконалася.

Мушу ствердити, що їх самих у дот-

є причиноюзла риманні вказаної вітцем дороги нікчемне недбальство і розпуснии непослух подаваному в материнській науці повелінню, а не що інше, спричинили душевну разом з тілесною згни-лість, із-за якої ані душа до послуху не здатна, ані тіло до виконання обов’язків не вільне. Бо, чуючи, не чути — є згниття душевне, а чуючи, не сповняти ■— тілесне. Із-за недбальства в послусі виникла апатія в навчанні, з того розбухла непокора, а з неї розлилося ледарство. Те причиною стало мерзенного недбальства. З того коріння виросла неприязнь. Вона ж стала джерелом переслідування, що його я тепер постійно вдень і вночі терплю.

А що переслідування од тієї великої їхньої злості приводом було, котра то більшу гору брала, що глибше впасти мала, то іншої воістину над ту причини шукати не треба, бо недбальство і непокора є матір’ю непослуху, ледарства, байдужості і всілякого грубого невігластва, а з того, як із студні, всіляке зло випливає.

Саме загниле стоячої води джерело! Саме ядовитою трутизною наповнені води студні! Це осягнувши, слушно мені воістину одразу пізнати, до котрого найперше із синів моїх неминучий той гість завітав, котрого до послуху собі найперше притягнув, у котрому собі житло заснував і дім духа божого в дім духа світу сього перетворив, чи всіх разом він опанував, а чи поодинці їх під свою владу підбивав.

1 чи найперше, ярмо своє на карки княжат і зверхників вло-жив, а чи з їхніх підданих почав.

Тільки ж хіба всякому зверхництву не пристало тієї ж простоти триматися, в якій підданих своїх бачать? Бо ж всяку необачність і походження їхнє і виховання обминає, аби ті, котрі відчувають себе вождями, заступниками і оборонцями посполитого і котрі до охайності, чулості та великодушності з дитячих літ призвичаєні, життя і звичаї підданих своїх мали. Проте не підданих, а якраз самих зверхників найперше ота облудна відьма опанувала. А з ними і тих, котрих владою їхньою прикрито, так би мовити, загребла.

Та бачу ще одну перепону і то не меншу. Бо ж княжата і зверхники не мають такої влади, аби і зовні і внутрішньо, тобто і світськими і духовними справами по своїй волі керувати могли.

Щодо світської влади, то панами вони є і повелівають. А от щодо духовної — то синами суть і слухатись повинні. А той ураз недбальства, як бачу, не тілесний, а духовний, отож, його не в них, а деінде слід шукати.

То хто ж мені підкаже, на кого те накоєне зло найперше обперлось? Кого я ще прогавила? Кажуть, хто на полі бою,— той і ворог. На кого найменше думаєш, саме той злочинців переховує. Де найменше сподіваєшся, там у траві на гадюку наткнешся.

Ті, схоже, найперше пекельним тим причиноюз-ла Сідлом дали себе, осідлати, котрі всього поспільства вождями бути нахваляються. У тих хвороба ця, як рак, по всьому тілу поширилась, котрим над душами людськими владу надано, котрим слуга і пан, вільний і невільник послух оддавати повинен, бо їм ключі царства небесного довірено. З них одні є ієреями, інші архієреями, всі разом розумних вітця свого овець пастирями і вчителями молодшої братії своєї, синів моїх проводирями й опікунами.

Адже тим князі і зверхники, багаті й убогі, молоді і старі в речах духовних найперше після пана бога послух оддавати повинні.

Ті суть, котрим сказано: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі».

Ті, котрі, як явно видно, недбалим при владі ключів вживанням не тільки інших, але спершу і самих себе пов’язали і, перед молодшою братією небо замкнувши, самі на подвір’ї зостались, а, пов’язавши, тягарі ваговиті й трудні для ношення на рамена людські вложили, самі ж їх не хочуть і пальцем рухнути. Побачивши це, довірені їм овечатка, нарівні з ними І у] недбальство вдалися і, вкладені тягарі з рамен своїх скинувши, лінощі возлюбили, що в них і нині з пастирями своїми ганебно гниють, ім’я матері своєї, котра їх до першої дбайливості й пильності веде, переслідуючи і впливу її позбутися силкуючись. Із того й біда їм, що замкнули царство небесне перед людьми, в яке і самі не входять, і іншим у нього ввійти не дають.

Біда їм, тим, що пожирають душі овець вітця свого і розпускають шати свої, розпинають краї плащів своїх, а процідивши комори, верблюдів глитають! І тим вождям сліпим, котрі, на престолі Мойсеевім всівшись, зле учать і зле чинять, а щоб їх рабинами звано, прагнуть! Чи не є то, пробі, річ дивна і жалосна, що ті, котрим ліки до рук подано, самі разом з повіреними їм вівцями попаршивіли, а тих, котрим про інших дбати і пильнувати доручено, самих недбальство найперше опанувало?

О церковні світочі! О філяри дому

^НЛР1Г™егГ^Е,В божого! О пастирі овець Христових!

О вчителі і майстри молодшої вашої братії! Як же ви отиліли й розтовстіли, і забули бога, спаси-теля вашого?!

Біда вам, пастирі, котрі розполошили і розігнали стадо овець моїх і недбальства хворобою їх заразили! Бо суворішого суду і більшої кари зазнаєте. Бо як сіль вивітриться, то нічим солити — нінащо вже не годиться, хіба що на те, аби її геть викинути на потоптання людям.

Вивітрилась сіль, потемніла світлість, згасли світочі, здичавіли магістри, осліпли проводирі і в діл недбальства впали, куди і довірених вам овечаток тягнете.

Що одповісте у той час, коли прийде отець ваш і пан, аби вислухати звіт ваш, синів і слуг своїх? Коли запита про довірені вам таланти?

О тяжко мені, матері, буде в день той, на загибель синів моїх дивлячись! Біда мені в ту годину буде, коли сини мої і сини божі, котрі євангельської світлості ясність добровільно згасили, в пекельний огонь відсилатися будуть. Хто мене у той час потішить? Хто потоки сліз моїх погамує? Біда мені, нещасній, що синів породила на болі свої і дочок на рани собі! Ліпше мені воістину безпотомній було б жити, аніж на такі густі безбожних синів юрби дивитись. Ліпше воістину і тим було б не родитись, як, народившись, вічну погибель успадкувати, в котрій легше буде Содомі і Гоморрі, аніж їм. Бо ж слуга, котрий знає волю пана свого, а не чинить згідно з нею, немалої кари зазнає.

О архієреї й ієреї, вчителі й пастирі овець вітця вашого! Доки німими бути хочете, доки неощадно овець глитати будете? Не досить вам молока і вовни — шкури лупите, кров п’єте, а м’ясо на з’їжу крукам і вовкам викидаєте.

Самі поніміли єсте, а іншим мовити забороняєте. А чи ж стільки отар овечих у церковній вівчарні недавно ще було? Чи ж стільки божого роду в уряд і під звіт було вам надано?

Спите, пастирі, а ворог не спить. Хропите, сторожі, а шайтан, наче лев, овець божих хапає, тих на вічну пагубу одво-дить, а тих у ганебні пристрасті ввергає, аби чинили таке, що чинити непристойно. Ваші вівчарні знищіли, а вівчарні ворогів божих і ваших ширяться. Затикаєте вуха, не хочете чути вітцівської мови:

— Сину людський, поставив я тебе сторожем дому ізраїльського. І ти, чуючи з уст моїх, що кажу, мав би звістувати їм од мене. Коли я буду промовляти до непобожного: «Непо-божний, ти смертю умреш!»,— а ти б йому не переказав, аби непобожний покинув дороги свої, то той непобожний у неправості своїй умре, але крові його з руки твоєї я буду жадати.

Суворе, справді, слово і жахливий вирок!

Чи не боїтесь і не лякаєтесь страшного дня того, в який про довірені вам отари маєте звіт дати? Не страшить вас та справедливого пана мова: «Поганий і ледачий слуго! Мав би гроші мої довірити тим, що грішми гендлюють, а я, прийшовши, взяв би був те, що моє, та ще і з прибутком. Візьміть же од нього той талант, а невдячного слугу ввергніть у пітьму кромішню — там буде плач і скрегіт зубів»

Де зараз ієреї без нагани, котрі б не собі догоджали, а про довірену отару, таку, як найвищий той архієрей од них потребує і як вище я в науці до них згадувала, опіку і дбалість мали? Ті суть зараз учителі, котрих, до пожадливостей своїх пристосували собі сини мої, бо вуха їхні сверблять і вони од правди слух одвернули, до брехень схилились, самих себе, світ, славу, багатства і розкоші більше, аніж бога і спасіння людське, люблячи, маючи подекуди за взірець побожності тільки людей звихнутого розуму і підозрілої віри, які силі її опираються і правді противляться. Бо ж шаленство їхнє явне буде усім [і всі побачать], що вони не в небесних, а в земних мислях погризли.

Із-за них спіткав мене не голод на хліб, а голод на слово боже, не спрага на воду, а спрага на євангельську проповідь.

Однято у мене пророка і вчителя, проводиря і пастиря! Багато тепер пастирями прозваних, але мало справжніх.

Бо ж деякі із нинішніх розумної ота-'“Г“^Х Р^и Христової пастирів ледве чи над нерозумним ослів стадом пастирями бути за гідних виявились.

Більше того! Не пастирями суть, а вовками драпіжними; не проводирями, а левами зголоднілими, котрі одних овечок самі нещадно пожирають, а другими драконові пащеки без жалю затикають.

О нещасна чередо! Хіба ж той пастирем і вчителем бути може, котрий сам ніколи не вчився? Котрий не знає, що богові винен, а що ближньому своєму? А що вже казати про довірених йому овечок? Котрий з дитячих літ своїх не навчанням у науці письма Святого, а іншою, станові духовному неналежною забавою бавився або в марнуванні свій недостиглий час збавляв? А коли харчу і одягу недостатком стиснений був і коли йому нужда шию корчити почала, взявся благовістити, ані, чим благовіщений є, не відаючи, ані, як його сповняти належить, не розуміючи.

То ж одні із корчм, інші з двору, ті з війська, а дехто з поборів, без жодного обрання і без жодного доброго свідчення, за поміччю золота і срібла, до храму божого вдерлися.

Отож бо й не дивно, що ганебно з нього (як негідні) повипадали і апостатами правди божої і погубителями отари, їм повіреної, стали.

Біда ж убогим овечкам, що таких пастирів мають! Біда тим, хто йде вслід за такими поводирями, котрі, самі сліпими будучи, їх в ту ж юдоль прірви зіпхнути силкуються! Біда і вам, з чийого недбальства вони в храм божий увійшли! Біда і вам, котрі пустошите храми божі, бо й самі тим погублені будете! Біда вам, вітці, котрі, синами бути ненавчившись, вітцівським титулом діток моїх зводите! Біда вам, вітці, котрі, домашнього свого потомства не виховавши добре, божим синам злого свого життя приклади із себе подаєте! Біда і проклятим вашим симонам³⁶, од котрих ви на ті уряди духовні посвячення взяли, котрі,— знаю,— не задля гідно-стості вашої ані задля силування просьбами братії, а задля лакомства нещасного руки на вас возложили, задля хтивої любові до грошей, прагнучи яких, одбилися од правдивої віри і наразили себе на великі скорботи!

Апостоли святі, [займаючись] постій-

іє₀^Сеш^РобирГния ^но обслуговуванням столу, а не проповідуванням слова божого, задля ремствування греків на жидів, і захотівши діаконів³⁷ настановити, мовили:

— Мужі і браття! Виберіть з-поміж себе мужів доброї слави, сповнених духа святого та мудрості, котрих би ми до того діла поставили.

А тепер [охочі] до молитви, до служби божої, до роздачі життєдайних святощів, без обрання і будь-якого випробовування і без будь-якого певного посвідчення (про сповненість духом святим і мудрістю вже й не згадую) приймані і на слова божого проповідь посилані бувають.

Отож і маю пастирів та вчителів! Отож і маю проводирів і майстрів! Самі од голоду здихають, а інших годувати беруться. Самі посліпли, а інших поводирями бути зважуються. Самі на обидві ноги кульгають, а іншим на підпори підставляються. Самі будучи неуками, інших навчати важаться.

О непорядний, о підступний, о безбожний рук покладання звичаю! «Руки ні на кого не вкладай поспішно,— апостол мовить,— щоб не стати учасником гріхів чужих». І в іншому місці: «При тому тебе, Тите, зоставив я на Кріті-острові, аби, чого ще неставало, ти поправив і настановив ієреями по містах, як я тобі повелів, таких, що є безнагінні, мають по одній жоні і синів вірних, не обплутані і не опановані розкішшю. Бо єпископ має бути без пригани, як шафар божий, не пишним, не гнівливим, не п’яницею, не забіякою, не хтивим до зиску бридкого, а гостинним, доброчинним, тверезим, справедливим, святим, стриманим, вірним своєму слову, згідному з наукою, щоб міг напоминати здоровим повчанням і переконувати противників.

Нинішні ж мої єпископи і архієпископи, всю ту апостольську науку за себе закинувши, її ногами безладдя, хтивістю срібла засліплені, потоптали.

Той за сих часів мудрий ієрей і дотеп-

'нГн^нТхшГкотГ ^ний> ^К0ТР^{ИЙ те} з чого міг би

відступників ¹ єпископові своєму, од справ церков

них оддалений будучи, уділити, аби той повернув його знову.

Ой леле ж мені, недбалим робітникам довіреній! Ох мені, ненаситним лакомцям в опіку наданій!

Біда і вам, котрі продаєте, і вам, котрі купуєте дар духа святого! Срібло ваше буде вам у пагубу!

Не хочете знати правди, не хочете бачити й неправди! Не хочете розуміти, звідки ті, котрі її вам дають, набувають, яким промислом багатіють.

Молоко доять з овець, вовну стрижуть, шкури луплять і лродають, самі м’ясом їхнім живляться і кров’ю напиваються.

А вам із достатку .м’ясив тих і надлишку невинної крові вділяють.

О злочинителі, а не учителі! О темнильники, а не світильники! Impostores¹⁹, а не Pastores ²⁰’! Episcoti ²¹, а не Episco-рі ²²! Порушили ви закон волі божої, ввели в оману душі свої проклятою сьогосвітньою Мамоною. Облазнили ви приправ-ною машкарою невинних Христових овечок, затьмили заразливим своїм недбальством євангельської світлості ясність.

Що вчините в той час, коли однято буде у вас виноградник й іншим робітникам оддано, а ви, злі, зле погублені будете?

Що скажете, коли одповіджено вам буде:

— Ви вітця вашого, Диявола, синами єсте! Ідіть, прокляті, од мене! Не знаю вас!?

Що одповісте, коли сказано буде:

— Зв’язавши їм руки і ноги, ввергніть їх у пітьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів!?

Біда вам під той час буде, сини мої! Біда і мені! Вам незносні муки терпіти, а мені на вічну вашу пагубу дивитись!

О єпископи, єпископи! О сини, котрі вітдем і матір’ю згордували! Дітки, в палацах королівських породжені і виховані, а тепер в корчми і курені своєю волею зваблені! Доки сном ледарства спати будете? Доки гнусу недбальства з очей сердець ваших не зітрете? Прийдіть до вод чотириструмних євангельських потоків і обмийте болото простоти розуму вашого.

Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її із-за недбальства вашого я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім КНЯЗІВ Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, За-славські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошин-ські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою?

Де при тих і інші неоціненні мої клейноти?

Родовиті, — мовлю,— славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолин-ські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?

Не згадую тут широкої в границ-ях Російської землі, князівств і повітів коштовної тієї шати моєї, незліченними перлами і різних барв камінцями рясно усипаної, котрою я постійно прикрашалась.

Чи ж не ви, злочинці, з мене сю оздобну шату злупили і над бідним тілом моїм, з котрого всі ви вийшли, з насміхом і глумом знущаєтесь? Але ж проклятий всяк, хто на наругу голизну матері своєї одкриває. Прокляті і ви, котрі з голизни моєї насміхаєтесь і тішитесь.

Прийде той час, коли ви усього того соромитись будете.

Ліпше було б вам воістину не пізнавати світлості правди, аніж, пізнану, одкинути, згасити і заглушити. Бо ж хіба ти пастир, якщо пастирством хизуєшся, а згубою овечаток ганьбиш бога? Хіба ж ти ієрей, якщо висвяченням величаєшся, а заплямування світлості бога зрікаєшся?

Ані життя, ані звичаї, ані ходіння,

па“дстТпники ані одіння вас учителями не роблять. мають Ні мудрість, ні освіта, ані здатність

красномовства про посвячення і пастирство ваше не свідчать. Усі ви єсте корчмарі й купці, в звичаях — домосиди, в розмовах — неуки, в ходінні диси облудні, а в одінні — вовки драпіжні.

А що ж сказати про розуму вашого прикмети?

Мудрість ваша, майстерність, розмова — безглузді, даремні і розпусні, забави — непристойні, в них самі ви разом з тими, котрі вам наслідують, гините.

То чому ж, пробі, ти ієреєм? Чому ж пастирем? Інших посвячувати посланий, а сам з ніг до голови опоганений лежиш! Пильність пастирства тобі довірено, а ти сам з голоду зімлілий, здихаєш!

О святителю, наскрізь осквернений!

О пастирю, з голоду струхлявілий!

Чи ти ж бо свічником для тих єси, що в темряві простоти пробувають?

Чи ти ж бо оком для тих єси, що в непізнанні євангельської світлості сліпнуть?

Чи ти ж бо рукою на підтримання тим єси, що в прірву шайтанської влади падають?

Якщо бога, необачні сини, не боїтесь, то хоч людей посоромтесь.

Пройміть серце і виточіть сумління, і отямтеся, і, усвідомивши гріхи свої, вдайтеся до покути.

Хоча б об одинадцятій годині гідно у винограднику пана свого послужіть, аби-сьте з тими, котрі од першої години працювати почали і цілий день спеку сонячну зносили, взяли заплату.

Вгамуйте сердечні зітхання конаючої матері вашої, утріть заплакані очі родительки своєї, аби ненароком криваві її сльози на вас не впали. Глядіть, щоб плач матері вашої не погубив вас.

Не титулом, а насправді станьте ієреями; не словом, а вчинком учителями бути старайтесь.

Та кому я се повідаю? До кого сі слова мої промовляю? Чи не об залізну стіну їх розбиваю а чи, швидше, не на вітер їх пускаю? Бо ж коли я їм теє повідаю, неначе із сонними розмовляю, котрі під кінець мови моєї питають: «Про що се вона?»

Легше було б мені воістину сіль і руду залізну в пазусі носити, аніж із безсоромними, злостивими і непокірними синами розмовляти!

Кому ж з того біда? Мені. Кому горе? Мені. Кому тяжко? Мені. Кому нужда? Мені. Я погорджена, я зневажена, я вигнана, я оббріхана.

Біда і вам, котрі мною згордували. Горе і вам, котрі мене зневажили. Тяжко і вам, котрі мене вигнали. Нужда і вам, котрі мене оббрехали.

Бо ж синівською безбожністю є до родичів непоштивість. А материнське прокляття синам є погибеллю.

Розсудливий син враз, мудре слово почувши, похваляє його і сприймає. А ви, нерозумні, повсякчас моїх слів слухаєте, та, що вам не до вподоби, тим нехтуєте.

Повідаю вам мудре слово щодня із пророків. Повідаю вам із апостолів. Наостаток і спасенну пана нашого і бога євангельську науку завжди перед вами викладаю. Та се мудрість, котра світу того розуми в глупство обернула і без котрої ніхто мудрим ані був, ані назватись ніколи не міг, котру ліпше набувати, аніж золото і срібло збирати. Бо ж дорожча вона над перла, каміння дорогоцінне і усі маєтності сього світу. Тривалість днів — у правиці її, а в лівиці — багатство і слава. Дороги її — дороги гарні, і всі стежки її спокійні. Для тих, котрі її прагнуть, деревом життя вона є, а ті, котрі нею оволоділи, благословенними будуть.

Сьому я щодня вас повчаю. День і ніч про се до вас волаю.

Хто є між вами найменший, хай до мене прийде, а котрі хочете розуму, теж приходьте, їжте мій хліб і пийте вико, що його я для вас приготувала. Облиште дитинитись і живими будьте. Ходіть дорогами спасіння і вічно будете царювати.

Чи не скаже котрийсь із синів моїх:

— Чому се суворим гнівом запалилось матері нашої серце? Чому так гнівно дітям своїм дорікає? Нащо таким тяжким прокляттям себе і нас, синів своїх, обтяжує? Не достойно се материнської любові, бо добре ж вона знає, що не можна, як кажуть, між людьми безгрішного пізнати — кожний якусь ваду має, усі носимо ярмо тієї неволі. Бо нема такого, аби без гріха був, окрім самого бога. Легше б із дітками своїми поводитись мала, лагідніше синів би своїх картала. Бо ж не мачуха, а мати, і ми — не пасинки, а сини її. Прута вжити треба було на покарання, а не залізної палиці, домашнього картання, а не на весь світ розголошеного прокляття. Яка ж мати t коли про поштивість од дітей до суду волала? Яка родителька шайтанові на поталу прокляттям синів своїх душі і тіла оддавала? Се не те що для матері, а й для мачухи не слушно.

Що ж одповім я на те? Звідки на слова здобудусь?

— Дав би те бог, аби не мала чого одповідати. Воліла б воістинно, щоб те, що тут вирекла, було не правдою, а брехнею. Але хоч і тяжко мені, а все те правда, що мовлю, не омильна та повість, котру тут голосила. Про що б змовчала радо, саме їхнє сумління, правдою подолане, свідчити мусить. А що сам тільки бог безгрішний, а люди всі гріху підлеглі, хто ж того не знає? Бо ж створені-єсьмо за образом і подобою того, котрий посковзнувся, тобто Адама³⁸; у гріху зачаті і в гріхах народились.

Однак же вас, умерлих у вадах і гріхах своїх, що в них єсте колись ходили за„ віку сьогосвітнього і під владою князя повітря сього, духа, котрий тепер міць проявляє в синах недовірства, між котрими і ви всі обирались колись у пожадли-востях тіла вашого, чинячи волю тіла і мислі ваших, і були з природи синами гніву, як і інші. Але бог (щедрий на милосердя) з великої любові своєї, що нею вас возлюбив, коли ви були вмерли в гріхах, оживив вас усіх разом у Христі (котрого любов’ю ви спасенні єсте) і разом з ним воскресив, і всіх разом посадив на небесах у Христі Ісусі.

А отож не годилося б вам більше так ходити, як ходять в марності почуттів своїх погани, маючи потьмарений сутінками розум, оддалені од життя божого властивим їм невіглаством і засліпленням сердець, котрі, впадаючи у розпач, далі самі до безсоромності, на розпусти і лакомства вдалися.

Та ж ви не такого од Христа навчилися, якщо його слухали, якщо ним були навчені, аби-сте-із себе скинули першим учинком ветхого чоловіка, котрий псується од безумної пожадливості, і аби-сте одновилися духом розуму вашого і втілилися в нового чоловіка, богом створеного в справедливості і святості правди.

Бо ж як із-за злочину одного чоловіка, Адама, на всіх людей упав- вирок смерті, так і справедливість одного чоловіка, Ісуса, виправдала життя всім людям.

Отож я вас народила за образом і подобою другого Адама, Ісуса, котрий мене обрав собі за наречену і віддав себе за мене, аби мене освятить, очистивши водяною купіллю у слові життя.

А що я, будучи чистою і святою, вас, нечистих і клятих, породила, то тим же вас очищаючи і освячуючи, чим і сама була очищена і освячена, водою тобто і духом. І хто із вас ними одроджений не буде, той не є моїм сином і до царства бога-вітця не ввійде, а перейде од смерті першої до смерті другої, гіршої за першу.

Ви вже не під законом, а під благодаттю. Ті, що під законом родяться, вітцівський гріх за собою тягнуть, а ті, що під благодаттю родяться, більше вже ярмом гріха обтяжені не бувають.

Я вас під благодаттю породила, а не під законом. На свободі вас виховала, а не в неволі. Світлом вас освітила, а не в темряві полишила.

А тому годилося б вам, як синам світла, справувати, у всіляких доброчинствах, у справедливості і в правді постачати, що є миле богові, і негідними вчинками себе з пітьмою не єднати, а їх швидше карати.

І мовите: «Ніхто без гріха, окрім самого того, котрий світу гріхи стер, бути не може, бо і справедливий, живучи, у гріх сім разів на день впадає». Добре, признаю те і я. Але й те скажу, що справедливий швидко, посковзнувшись, підхоплюється, не так, як ви, котрі навіть тепер про те, щоб підняти голову і встати, щонайменше помишляєте.

Запанував гріх у вашому смертному тілі, аби ви покірними похотям його стали і зробили члени свої знаряддям його неправди, хоч повинні були б жити згідно з духом, а не згідно з тілом, бо, живучи згідно з тілом, помрете. А котрі Христові суть і котрі тіло своє розп’яли з пристрастями і похотями, духом живучи, згідно з духом і чинити повинні.

Чи ж не знаєте, що всі ви, охрестившись у Христі Ісусі, охрестились і в його смерті? Бо ж єсте із ним разом поховані хрещенням на смерть, аби, як Христос воскресне з мертвих славою вітцівською, то щоб і ви у відновленому житті ходили, те відаючи, що вітхого чоловіка нашого разом із ним розп’ято, аби було знищене тіло гріховне, аби ми більше вже гріху не служили. А якби кому-небудь в гріх упасти припало, то сповідайтеся в гріхах своїх; вірний і справедливий бог наш, так що одпустить гріхи ваші і очистить вас од всілякої неправди.

З того видно, що не гріх, а постійне в ньому тривання, є причиною другої смерті. Тож тих, які грішать свідомо, по встановленні правди, вже не відкупить од гріхів жертва, а випаде їм повне страху чекання суду і прикрість вогню, який має поглинути супротивних

Отож і мене, бідну, не гріхи ваші так вам дорікати змусили, а постійне в гріхах тривання ваше, і не так навіть в гріхах тривання, як з дня на день у все більше зло впадання, за що не залізного задля кари прута, а палиці відречення і прокляття на погибель душі і тіла ви гідні. Знаю, що я є матір’ю вашою і що ви дітками моїми були.

Та коли, знехтувана, й покинута, і одкинена вами в гіркоті серця, зневажу вас, одречусь од вас, прокляну вас і всім народам оддам вас у наругу, на той час я вже матір’ю вашою ані зватися, ані бути не схочу.

І більше того! Коли заволаю до нареченого свого, а до вітця вашого, той одкине вас, одречеться од вас і на вічну в кромішній пітьмі оддасть вас погибель, де муки вічні і скрегіт зубовний триватимуть безкінечно.

Тоді скажете: «Біда тій, котра нас ісплодила! Біда тій, котра нас годувала! Ліпше нам було б не родитись, аніж у сьому місці вічної муки опинитись! Нехай йому, дню тому, в який ми народились! Горе землі, по якій ми ходили, небу, яке нас осявало! Біда і нам, що ми покинули матір нашу. Тяжко і нам, що ми волю вітця нашого занедбали і в неситій сваволі блудили!»

Будете волати, та ніхто вас слухати не стане. Будете взивати, та ніхто до вас не одізветься. Будете кричати, та ніхто до вас не приступить. Бо якщо ви од вітця вашого і од матері вашої одступили, то й од вас усі одступлять, і на вічне забуття у непам’ять вас увергнуть.

Чи ж раз дома, приватно, я вас картала, а не publice* на ринку? Чи ж раз сама вас благала, аби ви до мене повернулись? Чи ж перед кількома літами я братів ваших до вас не посилала, аби ви мене перепросили і, пильністю вашою шкоди мої нагородивши, при мені зостались і зла мені чинити більше не мислили? Чи не вимовляла я вам злочинів ваших, що нині ви і мене, і самих себе споганили? Чи не казала я вам, що ви марно із загостреними язиками, відаючи про непереможність мою, на мене кидаєтесь?

Що ж од вас за те постійне моє про вас старання мені дісталось? Що? Те воістину, що десь мудрець вирік: «Сам собі кривду чинить, хто насмішника учить».

А хто громить словами непобожного, сам собі шкоди завдає. Бо мовлено вами:

— Согрішили ми, і що ж нам злого за те сталось? Бо ж пан бог терпеливий.

А я рекла:

Публічно (лат.).— Ред.

— Не кажіть того. Велике є милосердя боже. Змилується бог над безміром гріхів наших. Любов бо є у нього. Але і гнів із запальчивістю на грішних. І якщо зненацька нагряне, то розмете вас часу помсти запевне. А тому не прикладайте гріх до гріха, але добро добром спомагайте.

Чого ж докорами моїми домоглася? Бачу, що не тільки про поліпшення мислі не маєте, але щоразу в гірше зло впадаєте. Куди стіни душ ваших будете нахиляти? І після того нещасного падіння сподіваєтесь ще їх підняти? Тільки ж пуста ваша думка, марні ваші розмисли, бо одразу ж між вами, тими, котрі маєте впасти, і тими, що встоять, велику відстань утверджено буде, що ані їм до вас, ані вам до них переходу певного не стане. ї на тому скінчиться діло ваше розплатою.

Я ж вірю, що той, котрий мене полюбив і себе за мене віддав, мене сам підійме можною правицею своєю і пильні-шим робітникам виноградник свій доручить. Дай же те, всемогутній боже! Перед твоїм найсвятішим маєстатом я зі страхом упадаю і розкаяним серцем та плачливим голосом до невимовної доброти твоєї взиваю:

МОЛИТВА до БОГА - ^Ти сам, царю вічної слави, неба і землі владико, котрого престол умом неоціненний і слава непостижима! Перед котрим стоять зі страхом і трепетом вої ангельські і всіх сил горніх! Котрого слово істинне і глаголи вічні! Котрого повеління кріп-ке, а розправи страшні! Котрого погляд висушує безодні, а гнів розтоплює гори, істина ж свідчить несхибно.

— Ти,— кажу,— котрий зі всіх лісів землі і з усіх дерев її обрав єси собі виноградник єдиний, і з усіх квітів світу обрав єси собі лілію єдину, а з усіх безодень морських наповнив єси собі поток єдиний, і з усіх збудованих міст освятив єси собі тільки Сіон, а з усіх повітряних птахів найменував єси собі голубицю єдину, і з усієї створеної худоби обрав єси собі вівцю єдину, а з усіх розмножених людей здобув єси собі народ єдиний Ізраїля нового, тобто мене, церкву свою, котру ти з первовіку і донині дивним прозрінням і недосяжною глибиною судів твоїх звик сохраняти посеред явних і тайних, внутрішніх і зовнішніх ворогів непорушною і цілою, і тим єси мене здавна і довічно привілеєм обдарувати зболив, аби я корінилася в переслідуванні, помножалася в утисках, вивищувалася в убозтві й зневазі світа сього, перемагала, терплячи, тріумфувала, кривди і наруги зносячи, росла і буйно квітнула, скроплена кров’ю мучеників, і на той час найбільше твоєю поміччю міцніла, коли найпевніші сини світу сього за поверховими знаменнями упадком мені грозити звикли.

—' Ти сам і тепер поглянь милосердним оком на невимовні жалі, утиски та муки мої і зволь зробити легшим, якщо буде на те твоя воля, хрест, покладений на мене, вгамуй плач, утиш мої сердечні болі, спричинені синами моїми власними. Прийди з Лівану ³⁹, прийди мені на поміч, хай засоромляться і хай повернуться ті, котрі шукають душі моєї і гострять безсоромно язики свої на мене, бо ж я на тебе самого довіру й надію покладаю, до тебе самого вдаюся з усіма турботами і недугами моїми.

— І хоч багато досі утисків і переслідувань не тільки од чужих, але й од тих, котрі вийшли з лона мого власного, я витерпіла і понині терплю, все ж од тебе не одступилась ані піднесла руки мої до бога чужого, непорушною з поміччю твоєю стала і стою на тій твердій скелі, на якій ти мене угрунтувати зволив. Не позбулась я і жодного блуду чи єресі плямою не забруднила шати тої, котру мені ти сам подарувати зволив, найвищою теологією витканою з віри в тебе непорушної, неопоганила її строкатостями людських вимислів і нових та щоразу одмінних законів і традицій.

— А хоч і багато хто наслідує дітей моїх незбожних і злочинних, та не я тому причиною, а їхній підступний умисл, їхнє недовірство, їхня пиха, їхня амбіція, їхнє схильне до багатств і розкошів сьогосвітніх серце. Ті вузькою і гострим терном порослою дорогою до життя вічного іти не полюбивши, на широку і простору (якою багато хто йде) дорогу вдалися, а вдавшись, раді були б усіх за собою потягти і мене, матір свою, соромом, ганьбою і пагубою вічною наділити.

— Не допускай же незбожним синам, аби з упадку мого, матері своєї, звеселилися. Однак, всемогутній боже, не зразу навідай палицею пагуби беззаконня їхні, а утримай на деякий час заради мене простягнуту для помсти твою правицю, бо я ще раз піду до них і спробую напутити їх — може, хоч під кінець життя свого отямляться і прийдуть та поклои, мені належний, оддадуть; і будучи з ними в згоді та обопільній любові, я перед лицем твоїм стану і знову радісно і весело ім’я твоє святе славити і звеличувати разом із ними буду. Отож, вже йду і твоєї невимовної доброти прошу, зошли їм дар ласки і милосердності своєї і серця їхні правдивим розумом наповни. Розпали в них огонь любові твоєї, аби, чуючи, зрозуміли, і, зрозумівши, прийняли, і, прийнявши, спокутували, а покутою аби небожителям твоїм радість і веселощі справили.

— А що йти до них надумала, то треба обдумати, до кого спершу піду, аби не трудитись даремно.

— Бо якщо до посполитого піду люду, то боюся, аби, мене узрівши, з простоти і слабкого розуму свойого, не наскочили на мене і рук своїх в крові материнській не омочили.

— Серце бо слуги стверділе і словами навчене бути не може, а хоч би що й зрозуміло, то аж ніяк не сприйме.

— Чи піду до князів, зверхників і панів? На тих, хоч би мене послухати і за мене обстати були й раді, не до кінця [покладатися] належить, бо ж піддані не в справах духовних їх слухати повинні, а тільки в справах світських.

— До тих, як бачу, іти мені слушно, котрі душею порядкують, оскільки і річ та, що про неї мені йдеться, духовною є: отож, слушно, мабуть, учиню, якщо в тих, од кого зіпсуття пішло, і направи шукатиму, щоб ті, котрі початком і причиною до злого другим були, і до доброго навернуті бути могли. Бо тими вони суть, котрих старанню душі всіх повірено, тими вони суть, котрі дорогу правди на язику носити взялися і котрих очі овечок стерегти обіцяли. До тих мені йти годиться, з тими мені розмовляти слушно.

— Зволь же отож, потішителю, душе святий, спершу до них завітати і їхнє затверділе серце зм’ягшити, аби мене прийняли вдячно і вислухали пильно.

— А я стану перед тими, котрі себе отчого мого спадку, російської землі, єпископами іменують, і до старшого з-поміж них промовлю.

ПАЛІ НО ДІЯ,

ІЛИ «КНИГА ОБОРОНИ» КАФОЛИЧЕСЬКОІ СВЯТОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ВСХОДНЬОІ ЦЕРКВИ і СВЯТИХ ПАТРІАРХОВ, І о ГРЕКАХ, І О POCCOX ХРИСТ1АНЄХ, В ЛАСЦІ БОЖОЙ, ЗА БЛАГОСЛОВЕНІЄМ СТАРШИХ, ПРЕЗ АРХІМАНДРИТА ЗАХАРІЮ КОПИС-ТЕНСЬКОГО НАПИСАНА І З РЕВІЗІЄЮ УЧИТЕЛЕЙ ВИДАНА А ГІОД РОЗСУДОК ПОДДАНА СВЯТИХ ВСХОДНІХ ПАТРІАРХОВ РОКУ РОЖДЕСТВА БОГА СЛОВА ПСУСА ХРИСТА 1621-ГО, МІСЯЦЯ НОЕМВРІЯ 26.

Фрагменти

ПРЕДМОВА

НА «КНИГУ ОБОРОНИ» ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОІ І ПАТРІАРХОВ

Нехай вас нікто не зводить жадним способом.

Друге послання апостола Павла до фессалонікійців (солунян), гл. 2., ст. 3.

Пришли, приходять і виповняються, любомудрий читель-нику, онії дні і літа, о которих господь бог наш Іїсус Христос оповидів, мовячи: «Повстануть лжехристи і лжепророці, не вірте їм, о то впрод рекл-єм вам».

А святий Павел, апостол, тими оповідаєт слови: «Дух теди явне мовить, іж в посліднії часи отступять нікоторії од віри, внемлюще духовом лестним... сожженні своїм сумні-нієм». Єще той же тоє: «Теди відай, іж в посліднія дні настануть часи лютия, будуть бовім чловікове самолюбці, сребролюбці, надуті, горді, блюзнірці». І нижей: «маючі образ благочестія, а сили його одметучіся, і тих отвертайся», і нижей: «завше учачіїся і ніколи в розум правдивий прийти могучії».

Апостол зась Петр оповідаєт тими слови: «Були і лживії иророці в людєх, яко і в вас будуть лживі учителі, которії внесуть єретицтва затрачення». І нижей: «І многії пойдуть вслід їх нечистот, през которих дорога істинная блюзнитися будет, і в преумноженію лестних слов вас уловять, которих суд спочатку не омішкиваєт, і затраченнє їх не дремлет».

А Іоанн Богослов в Апокаліпсисі написав: «А гди скон-читься 1000 літ, розвязаний будет сатана од темниці своєї, і иийдет прельстити народи будучих на чотирьох углах землі».

І так, по тисячном од рождества Іїсуса Христа віку, той непріятель многих прельстив і прельщаєт, і шкодливоє розер-ваннє учинив. І нині од істинної православної віри одводити не устаєт, а ім далій, тим барзій, особливе, коли, по тисячном року, лічба шестсотних літ докончев²³&лася, а шестдесят і шес-тая до виповнення свойого зближається, тогди явно ся стало і помножаєт одступленіє і прельщеніє.

Єсли бовім коли тисяща літ доходило й виповнилося, межи всходньою церквою і заходнім костьолом розервання ся стало: зші Simxfjc; шхкца'ті, ttSQicavw^ov a^QOia^a . од ортодоксії одвернулася. Снат подобно горшей якоєсь злоє покажеться, коли 1660 і 6 будет ся писати. Тая бовім єст оного антихриста чоловіча лічба, которая, хто відаєт, єсли в тих то літіх, 1666, явнійших предитечов його, іли того самого не укажет. А той антихрист чловік будет али беззаконія син, але затрачення, одміняючи чловіки і права.

Леч анім он великий прийдет, інії пред ним оповідені будуть і показані суть, і пришли, і прийдуть. Яко Іоанн Богослов написав: «Синачкове, послідняя година єст, яко-сте слишали, іж антихрист ідет, і тепер антихристове многії настали, од сього зрозуміваєм, іж послідняя година єст».

А тії антихристове не самі істії діаволи суть і будуть, але чловіці. А тії — не ледаякії, але стану не посліднього, за вірнії ся удаючи і благочестія показуючії образ, і о добрих вістях. Яко Іоанн мовить: «Од нас вишли, але не були з нас; єсли би з нас були, пребули з нами, але нас одбігли, аби ся сказали, іж не суть всі з нас».

А таковії виникли і од нас, особливе і гди по тисячном шестсотний рок доходив. Также і нинішніх часов апостольськії онії слова виповняються. Нікоторії бовім од роського роду, себе самих і славу любячи, а зопсованії і попаленії од беззаконій і невірностей, маючи своє сумніннє, од святої апостольської кафоличеської всходньої церкви і од святих чотирьох патріархов од ступили. Где виповняється і то, яко апостол мовить, іж впред одступленіє будет, тож антихрист прийдет.

На чом недосить маючи, през свіцькую зверхность розмаїтих видов утраплеиня і мордування заживають і винайдують. К тому, церков святую всходнюю і святих патріархов, в Константинополю, в Александрії, в Антіохії і в Ієрусалимі живучих і сидячих, также правовірних і сталих христіан, шкалю-ють, і книжки таковії видають, в которих, правди і справедливості не пишучи, єдно вимисли і вивороти і небилиці змиш-ляючи, над то і до урядов потягають невинне і уставичне нещадно на нас волають. Вєнц нам потрясують, задаючи глупства і неумієтность. Ач в церкві нашой любомудрці і бого-словове находяться, в правді-т, не всі видають і книги, зичачи собі в богомислії і в покою жити.

А зась, коли хто з наших, особливе против латинников, видасть книгу, теди такозого преслідувати і през зверхность свіцькую опримувати не встидаються. Нельзі теди, єно за таковими задатками, одступником, називаючимся «унеятом», одповісти і ісправитися правди своєї і вивод о собі дати, чого і право всіх народов допущаєт. Заїсте і нам, словесним і ра-зумним і вольної кондиції будучим, на таковії злії язики не пристоїть бути німими, ані в оном найдоватися прислов’ю: оі’алаїбєитої <»g e^xo}xevoi аішшаї — «нецвічонії, яко

риби влекомі, мовчать».

Яко ж я, найменший од духовних і свіцьких зацних особ,

0 то миогокрот уживаний, а праве як примушений будучи, за помоччю божією, склонив-ємся к написанню тоєї книги. Іначей не пристояло, єно ся покорити волі і жаданню правовірних. Особливе, аби-м у нікоторих не зоставав в ніяком вніманню, але аби-м освідчив ортодоксію свою, а судіям

1 преложоним показав, іж нас — правовірних — од них зле односять. А за тим, аби ласкавими ся і богобоязнійшими к народові роському ставити могли, а гріху того больш не помагали оскаржатєлєм нашим. К тому, аби ся противниці наші обачили, як апостол Петр мовить, аби в том, «в чом вас помовляють, якоби злочинцьов, постидалися злословящії ваше доброє в Христі житіє».

Повторе мовлю, іж тоє немалоє діло, надіючися на благодать духа пресвятаго, пред себе взяв-єм з любве і зичливості збавення так своїм правовірним братіям, яко тиж і к одступником і противником нашим, і всіх бовім збавенню словом і письмом повинні-сьми чинити старанне.

Взяв-єм ся єще з побудки самого сумніння, не менше хотя-чи противних і тих всіх, которії їм потугою і зверхностю свіць-кою помогають, остеречи сумніння, аби не мнимали о собі, же службу приносять богу, росов зводячи і тяжко іних суптель-ностю, а других і явне трапячи. Біда мні, яко апостол мовить, єсли не благовіствую! Біда мні, єсли був мовчав і правду утаївав! Біда і тим, которії, правди не знаючи, мучать і утискують! Не только то єст гріх, відаючи, грішити, але, гди і з невідомості грішимо. І «за гріх, в невідомості поповнений, карання придам»: і то «принос офіри буваєт», яко в книгах 4-х Моісея, главі 15, і Луки, главі 2, читаємо.

Аби нас кто за упорних не внимав, освідчити віру і правду свою повинні-хми. У нас, старої правовірної Росії, німаш упору, єдно статечность діаментовая. Не єст то упор при таковой вірі, которая як трваєт юж тому тисячний шестсотий і двадцятий ся пишет рок стати, але то єст сталость і статеч-ность живая. Живими бовім єсте-хми, гди [в] церкві Христо-вой тіло його святоє поживаємо і кров його правдиве п’ємо.

Задавали оних часов святим мучеником упор і шаленство, а неправо то на них волокли. Яко і на нас нині волокуть і змишляють. Не єсте-хми упорними, кгди так віруєм, яко апостоли учили, яко теологове вірили, а мяновите: Діонісій Ареопагіт ‘, Афанасій, Василій Великий, Григорій Назіан-ській, Іоанн Златоустий, Кириллове ², Іоанн Дамаскін і Фео-філакт; ку тому, яко синоди визнали і ухвалили, і запечатували. Упорними суть жидове, туркове і всі єретикове, гди ся церкві правдивой і догматом святих отцов і каноном синодальним не покаряють.

К тому реку і то, іж не єст то милость, ані єдность — од-ступити віри, оддалитися того, що-хми з початку увірили, що нам подано, що нам приказано. Але то єст істинная милость і єдность — заховати то, що з початку приказано і подано. Яко Іоанн святий Богослов мовить «Тая бовім єст любов божія, аби приказання його захоЬали-сьми». Той же во вто-рой епістолії: «Тая єст любов, аби-хми ходили ведлуг приказання його, то єст приказаннє, яко єсте слишали од початку, аби-сте в нем ходили».

Ви теди що-сьте слишали од початку, нехай в вас пребиваєт, а єсли в вас пребудет, що-сьте слишали од початку, і ви в сині і в отці пребудеге. А ГІавел, святий апостол, упоминаєт, мовячи: «Которих речей научили-сьте ся, і приня-ли-сьте, і слишали-сьте, і виділи-сьте во мні, тії речі творіте, і бог покоя будет з вами». Що і декретом страшним Павел святий запечатував, анафему покладаючи на тих, которії би сміли проповідати і учити іначей і над то, що-хми юж приняли. До чоловіков неповингіі-хми міти люби большей і з ними ся єдночити, але больше правость віри і догмата святих отцов і синодальнії канони любити маєм і в таковой трвати єдності. Анафеми ся теж боїмо за то, гди би-хми над то, [що] юж подано і синодами приказано, міли приймати.

А єсли би ся хто одступником став, теди под декрет страшний анафеми мусить таковий подгіадати. Зачим до тих, которії нас, росов православних, одбігли і святого патріарха вселенського, архієпископа константинопольського, одступили, склонятися не можно, і оних одпаденнєм не погоршатися, ані ослабівати нам пристоїть, хоть би і вибранії були. Оповідив бовім сам Іїсус Христос одпаденнє такових, мовячи: «Абовім повстануть лжехристи і фальшивії пророці і дадуть знаменія великії і чюда, так, іж би звелй, би то могло бути, і вибрани> се предрекох вам».

Або і то малая. Оповідено, іж звізди з неба спадуть; тії разуміються — так світнії, в славі, в могутстві вельможі, яко тиж і знаменитії духовнії в церкві, которая єст небом земним.

0 которих то такових упалих звіздах і о муці їх апостол оповідив тими слови: «Звізди прелестния, которим хмура темності на віки єст захована».

А так теди таковий о написанню тої книги давши рахунок,

1 науку описую вкротці, іж в собі замикаєт: оборону православної віри святої кафоличеської всходньої апостольської церкви; другую оборону достоїнства канонов і привиліїв святих чотирьох всходніх — константинопольського, алек-сандрійського, антіохійського, ієрусалимсько^о — патріархов; при том одповіді одступним, глаголемим «уніатом», і іним противником нашим; і о біскупах старого Риму; ку тому

0 теперешнєм положенню греков і о |у]віренню народу російського, і о митрополитах київських, 1 о іних тому приличних. Над то доводиться і то показуєт, іж побожнійшая і слушній-шая реч костьолові латино-римському до церкви всходньої

1 до святих чотирьох патріархов і до греков склонитись і з оними в вірі і догматєх святих з’єдночитись. І інії при том потребнії положені суть виводи. Наконець, і о ісхожденшо пресвятого духа од самаго бога і отця вкротці предложилося.

То так одправивши о той книзі, відай чительнику, же в благодаті божой з працею великою написана єст, доводячи з письма святого, старого і нового тестаменту, і з поважних теологов, і з певних авторов і істориков речі [й] ісправній виражених.

Которая то книга през мудрих і в письмі святом біглих, которим подавана була, читана, пробувана і поправлена була. А над то под розсудок совершеннійших святой апос-тольськой церкві подається.

А то юж к православним замикаю тую предмову учительними апостольськими слови тими: «ви теди возлюбленнії, святою вашою вірою буду [ю] чи себе, в дусі святом молячися, самі себе в любзі божей заховайте, очекиваючи милосердія господа нашого Іїсуса Христа в живот вічний».

Ієромонах Захарія Копистенський

О НОВИХ ДОКТОРАХ,

ТО ЄСТ УЧИТЕЛЄХ ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОЇ (Із часті II, розділу XII, артикула 4)

Єсли при том хотять одступникове наші відати і о нових учителєх святої церкви всходньої, которії, юж по одорваишо ся заходніх од неї, жили і книги писали, особливе против блудом папеським і одмінам костьола.заходнього, тих по імені їх, значнійших покладаю: Євстафій³; Микола ⁴, єпископ мєфонський; Никита Пектократ ⁵; Никита, філософ константинопольський ⁶; Євстратій ⁷, митрополит нікейський; Іоанн Ксифілін ⁸; Михаїл Кируларій ⁹; Каліст ¹⁰ і Філофей “, патрі-архове константинопольськії; Леон, ахридонський архієпископ; Ніл Кавасіл, которий писав противко Фомі Аквінату ¹² (тая книга висоце єст мудрая, в Путенськом монастиру ¹³, в Волосіх по-словенську находиться); Константнії Армено-пул ¹⁴; Генадій, архієпископ болгарський; Єпіфаній ^ІГ>, патріарха константинопольський; Петр^ІВ і Іоанн¹⁷ і Феодор Бальса-мон¹⁸, патріархове антіохійськії; преподобний Никон в Чор-ной Горі ¹⁹ (в літа Іоанна, патріархи антіохійського, написав книгу); Никита Хоніятес; Євфимій Зигавен ²⁰, монах; Михаїл Сиггел ²¹; Іов, монах ²²; Андронік Севастій; Ніл, архієпископ фессалоницький; Іоанн Кантакузен ²³, цар (которьій, зостав-ши монахом, написав книгу); Никифор ⁴; Каліст; Ксанфо-пул; Максим Плянудес²⁵, монах; Никиформ Грегорас²⁶; Марко, митрополит ефеський (той писав много, а особливе «Вьізнаннє віри до всіх христіан», «Діалог гречииа з латин-ником» о оном придатку до символу «і од сина», і «Главизни силоічеськії против латинником», книга «О посвяченню євхаристії» і прочая); святий Григорій ²⁷, архієпископ фессалоницький; Палямас; Ніл Кавасил, архієпископ фессалоницький; Варлаам Калаврійський ²⁸, Михаїл, патріарха константинопольський («О преждеосвященних»); Герман ²⁹ патріарха константинопольський; Митрофан, архієпископ смирненський, Іоанн, патріарха ієрусалимський; Максим, монах, которий в Москві скончався ; Ієремія, патріарх константинопольський («О ісхожденії св. духа од самого отця до лютеранов»); Іоанн Китріос; Іоанн Зонарас³¹; Максим Маргуній, єпископ кіфірський; Мелетій³², александрійський патріарха; і інії многії, которії всі з грунту аргумента латинськії знесли і поконали їх во всем. Фєодосїй Зігомала, протонотарій церк-ве константинопольської, в листі, до Мартина Крузія ³³ писа-ном, відати даєт, іж дидаскалов мудрих його віку живих больш семдесяти находиться (в князі «Турко-Греція», книга 3, а лист 216, і в книзі 7, лист 506).

Учителєв нових показав би-м єще і в народі російськом, которих благодать божія даровала і житієм і наукою церков Христову прославляючих і книгами наповняючих. За ласкою божою маємо їх з потребу; а єсли не збьітком, не дивуйся; во многом Ізраїлю єдин Мойсей, єден Веселеїл ³⁴, -один Давид ³⁵, один і Соломон ^Зб. Сильних немного, як Сам-сон ³⁷, Давид і Авісай ³⁸. Один межи діакони мудрий і мужній архідіакон Стефан ³⁹. Як камень дорогий рідко находиться,, так і правая мудрость, і правая теологія не лацно ся в мно-гих находити может.

Єднак же і в том большую похвалу всходняя церков односить, ніж заходний костьол, гди ж як за часу семи соборов і нижей по них, так і в літах по тисячном року, аж і до сих наших дній в церкві всходньой патріархов, архієпис-копов і єпископов єст много висоце учоних, мудрих учителей, которії і устне поважне учили, і письм своїх книги зоставили; а латинникове не покажуть нам так много папежов, которії би книги зоставити міли, опроч Леона і Григорія Діалога ⁴⁰, і то в оних первих святих віках, а в тисячі літ папежов учителей і книг писателей не найдуємо.

Било теж і в Росії нашей дидаскалов много, а которії письма зоставили, не вспоминаточи старих, нових мяную пару якую: преподобного Артемія-інока ⁴¹, которий, споспішеству-ющу ему господу, в Литві од єресі аріанської і лютеранської многих одвернув, і през нього бог справив, же ся весь народ руський в Литві в єресі тії не перевернув; монах Стефан Зизаній, в грецьком і словенськом язику муж учоний вельце; блаженний Леонтій Карпович⁴², архімандрит віленський, муж богодухновенний, в язику гречеськом і латинськом знамените біглий, оборонця благочестія; пречестной Віталій ⁴³, архідіакон, учитель і любомудрець. А живих благодатією божією маємо з потребу.

В Москві теж суть люде мудрії і богословове православнії, язик гречеський знаючії, о чом наш святий отець патріарха ієрусалимський кир Феофан повідав, которий в Москві на столиці був, завітавши од Ієрусалима, для навіження духовного і спасенія народов многих.

ПАПЕЖЕВЕ ДАВАЛИ ЦАРЄМ ПОДАЧКИ, І О СИМОНІЇ [Із часті II, розділу XII, артикула 6]

А же патріархове дають упоминки і дарунки вмісто чиншу турчинові, не єст то див. Закон бовім ласки не виймуєт нас од владзи і подачок. Іасон ⁴⁴ і другії учениці за Павла і Силу ⁴⁵ окупувалися од напасті. Відати єднак одступникові належить, іж не за святиню дають, але покой церквє, і безпе-ченство віри собі варуючи, і зверхность, од бога допущеную, чтячи, ведлуг приказанія апостольського, царя чтять і ведлуг самим господем Христом реченого, оддають царськоє цареві, а божеє богові.

Давали такії ж подачки і папежеве царєм поганським* которії, през літ немаль 300, до крещенія Константина Великого панували в Римі; давали і кролем єретицьким, гди готфо-ве ⁴⁶ і лонгобардове ⁴⁷ в Римі і во Влошєх през літ также около трьох сот панували; давали і Царям константинопольським православним, вступуючи на папество.

Що і Бароніуш^кардинал ⁴⁸ в року 590 «Рочних дій» Своїх призначаєт, мовячи: «Папеж, хоть слушне обраний, засісти на папестві не могл, аж би цар призволив, которий од папе-жов пінязі на оном вступі витягав». І нижей: «Був,— мовить,— обичай в костелі римськом, нім вибраний папеж уряд свой одправувати почав, то єст, нім йому подтверженнє од царя пришло, чотири їх всім костьолом рядили: настарший каплан архіпресвітер, і нововибраний папеж, і два другії з духовенства, до них приданії». І єще нижей: «А іж цареві звиклії пінязі слати мусив (Григорій-папеж ⁴⁹), на которії готфове папежев нових зневолили, гріху в том жадного не мів, бо кромі тих пінязей папежем юж власним був, виконаннє только уряду своєго і клопоти а трудності з царем окупував». Поти Бароніуш.

Тим же способом поступують і патріархове з царем турецьким: клопоти і трудності у царей поганських о[д]купують, аби в покою могли пребьівати.

Обернім же ся єще і до царев заходніх і костьолов хри-стіанських, яко много оним самим і секретаром їх дають золота і сребра тії, которії біскупства, опатства і каноництва беруть; вступімо ж єще в самий той Рим, як много до нього посилають тії, которії там по сакру шлють, як много тії, которії за сакрами .приїждають, одбирають. Відомо то, заїсте, кождому, хто ся єно во дворах цесарей, кролей и княжат находить.

Уважай, одступнику, єсли ж то не симонія над симоні-ями — вольним у вольних і ровним у ровних в релії купувати уряди духовнії?! Зачим запевне відати маєш, іж нігди за всі літа патріархове турчинові не дали так много, як за один рок папежеві твоєму і його дворові дають зо всіх кролевств чиншу і дані біскупове, арцібіскупове, примасове і тим подобнії! Ну ж, за юбілеуша, за одпусти, за молоти посвяченії, за мечі такії ж, і за рожі (дальших ташованій не споминаючи), за індульгенції і за диспенсації!

Що ж і о вас, одступниках наших, речемо! Заж апостатове наші, а ваші владикове при посвячанню своїх попов не витягають плати піняжної? Оно той, що в Перемишлю сидить, Шишка Крупецький ⁵⁰, од десяти літ витягав на попах подачки, заживаючи до того помочі урядов свіцьких! О котороє драпество великий плач і нареканнє на уряди і на тих мучи-телєв владиков.

Що ж і о аннатах, которії з Польськи до Риму ідуть, также і о поборах, которії духовенство руськоє, а засобна паном своїм, чинші дають і повози одправують.

Чому всьому присмотрівшися, уважте, же ви, христіане будучи, на христіан духовних накладаєте таковії тяжкості! Укаряєте греков, іж турком дають подачки! Завстиждайте ж ся, а рачей бога убойтеся: ви христіане а од духовних руських поборов, чиншов і повозов не витягайте!

Укаряєт єще нас противник утисненєм турецьким і же в малой церкві патріарха сидить. Уважте ж, єсли і ми того ж не терпимо, маючи права і вольності і уживаннє їх дов-голітноє.

Барзій нас тоє болить, же що грекове од поган, тоє Ми, русь, од вас, христіан костьола римського, терпимо!

Присмотрітеся, яко-сте православних христіан віленських, мінських, перемисльсьцих, могильовських, биховських, пінських, берестійських, полоцьких, вітебських і по іних Містах, з великих церквій вигнаних, в малії церковки втиснули!

Присмотрітеся, як по многих повітах біднії міщане, же їм поодбирано в містіх церкви, в домах, полях і лісах набо-женство своє христіанськоє одправують!

Присмотрітеся єще і в том справедливості і сумнінню людій религії римської, которії, од нас обіма руками гойнії упоминки і дари беручи, обіцують покой і вольності захован-нє, а єднак вмісто уїщення ся в обітниці приреченой, барзій на нас інстигують і декрета суровії, якоби з найму, ферують.

Мають то грекове над нас, ркомо вольних і прави обваро-ваних, же в вірі і в набожестві своєм вольность мають. Хто був в Константинополю і по інших містах в Греції на урочитії свята, обачив би свободу і вольность, і веселлє, і строй, і без-печенство христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царствують, і же в так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара не доставаєт, і которії на то гляділи, мовили в себі, же царство Констан-тиново ⁵¹ і царство Юстиніаново ⁵² нині видимо, в котором пресвітлом видоку і веселлю, єно їм діадиму носячого не достава.ло.

А у нас в свято, як у попа, у міщанина і у хлопка обачено світлоє що на хребті, так довго около того ходити будет пан, пані і урядник, же аж мусить збути убогий худак! Але то меншая!

Гди нам вольность віри захована будет на свободі, як захована єст греком в неволі, которії, ведлуг давніх своїх хрис-тіанських прав, мають єпископов, архієпископов, примасов, патріархов і весь иижший причет церковний,— о подачки і о чинші стояти не будемо. Дав за себе і за Петра, а в особі його за церков свою, чинш Іїсус Христос, будемо давати і ми, только віри свобода нехай нам зоставаєт, якая зоставаєт братії нашей греком.

О ПРЕСВІТЛОМ І ПРЕСЛАВНОМ ВАСИЛІ!,

КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, ВОЄВОДІ київськом

[Часті IV, розділу II, артикул 3]

Тут, гди мі о пресвітлом і православном Василії Костянтиновичу Острозьком, воєводі Київськом приходить писати, з ласки божеї познаваю в собі, же не кроткословним, але з достопохвальним пристоїть мі показати словом.

Солодкая бовім завжди того зацного княжати маєт бути у нас пам’ять! І то, що о Іосії⁵³, царі ізраїльськом, написано, безпечне і ми о том преславутом княжаті мовити можемо: «Пам’ять Василія, православного княжати Острозького, як приправа вонности, сотворенноє миро од аптикаря, в устіх кождого, яко мед, осолодієт пам’ятка його, і як музика при бесіді вина!»

Солодкая, правдива, пам’ять і вдячная вонность зо всіх стороні І вшеляко рожай той виславляти прислушаєт, як Давид мовить: «Род праведних благословиться».

Княжа Острозькоє, Василій Костянтинович, рожай свой з благословенного яфето-роського покоління провадить: пре-словутого Володимира ⁵\ в святом крещенії Василія, монархи великого, і Даніїла ⁵⁵, княжат роських, власний потомок, син пресвітлого Костянтина, княжати Острозького ⁵⁶ а великого гетьмана Великого Княжства Литовського, воєводи Троцького, в обоєм висоце преславний в дільності і право-вірії⁵⁷, первий межи княжати роськими, великий заступ і потіха всього народу роського, мур желізний на украй-нах, страх і трепет татаром, слава і свіча ясносвітлая кролевства Польського, оздоба і окраса сеймовая, всіх публічних з’їздов око і., сила потужная; притомность двору і люду його наповняла дороги і міста: многополчний бовім світлий і стройний поїзд одправувати був звикл; урода Гекто-рова, красота лиця і особи Іосифа Прекрасного, постава вспанялая; муж обичаїв царських, ласкавості і цнот побожних повний.

Двор світлий і дородний: Гетфейом ⁵⁸ і гігантом ⁵⁹ подобнії мужеве, сильнії такії около нього, як нікогда у діда Херева і Фелефофії ⁰⁰, то єст одражаючії і утішаючії; Ав'раамськії і Іаковлі й Ісаакові почестнії особи, пред обличностю його предходячії й послідуючії, як би хто од старих оних віков хотів видіти на востоку пресловутого монарху.

Подобеи в дільності, в мужестві, як Авенір ⁶¹ і Самаія ⁶², Аннибалеві⁰³ і Помпеушом ⁶⁴. Ровен радою і розсудком Іафорові^е5, Фемістоклесові^6G, Артабановї⁶⁷ і Велисарію ⁶⁸ з Нарсесом ⁶⁹, і іним подобним. Згола — муж словом, силою і ділом, цнотами і добродійстви преславний!

Найдовалися на дворі його і мовці, оному Демосфене-сові ⁷⁰ |ровнії, і Сафанове ⁷¹ і інії розличнії любомудрці. Найдовалися і докторове славнії, в гречеськом, славенськом і латинськом язиках вицвічонії. Найдовалися і математикове і астрологове превиборнії, межи которими он презацний математик, філософ і астролог, Ян Лятос, которий календар новий славне зганив і пером доводне през друк показав, же єст омильний.

Пойдем же єще і до другої, вишшєї в богодухновенних, похвали — в православной кафоличеськой вірі і набоженстві продкуючий, церков велегласная і розличним сіянієм світлая: церкви і двір того княжати — повнії православних учителей євангельських і апостольських, повнії богословов істинних, од богословов Діонісія ¹², Афанасія, Василія ⁷³, Григорія Назіанського і Ніссенського ⁷ , Іоанна Златоустого, Кирила Адександрійського, Іоанна Дамаскіна і Феофілакта, і іних многих, і од соборов і од патріархов всходніх, знаючих бого-словію і віру правую. Був архієреєв і священиков вельце шануючий, оборонця віри і церквій божиїх; сильний мур мідяний, од бога благочестію нашому поставлений в Росії; в вірі отчистой адамантОва статечность.

І то знаменитоє добродійство церквам показав і учинив, же през магістерство типографії книг богословських видав немало, през що церков Христова будується не только ту, в Росії, але і по іних країнах споввірних нам народов.

Що ж $ще речем?

Речем і оно, що Сірах о Іосії-царі мовить: «Управив пред богом серце своє; в дні беззаконник укріпив благовіріє». Воістину, в день прелесті од єретик обернув серце своє ко богу і за дній беззаконних одступников укріпив правую церквє всходньой віру в Росії! Написано о трьох: «Разві Давида, і Ієзекії, і Іосії, всі прегрішиша прегрішенієм». Речем і ми: «Опроч Костянтина, і Василія, і Александра, княжата в Росії згрішили і віри одступили». Але пресвітлий княжа Василій з сином своїм Александром, которий так му любезний був, як Іаковові он Веніамин ⁷⁵, «во всем дому божом найвірній-ший», як вторий Мойсей, зиа [й] шов ся і світлим і многополч-ним і сильним в Берестю станув, а в раду нечестивих не пошов і на дорозі беззаконников-апостатов не станув і на кафедрі зарази їх не седів, але, в законі божом вдень і вночі розмишляючи, в православном сів соборі⁷⁶ із патріаршими ексархами і з єпископи, архімандрити, ігумени і священики і пресвітери православними [бути] соблаговолив, а на унію з папежом і костьолом датино-римським не зезволив, і апостатов владиков, од віри і од патріархи Константинопольського, пастиря свойого, оступивших і одбігших, проклинав, і до конця живота свойого з ними не сполковав, і до себе не припутав, як зверженних і проклятих.

Подобен [он] в благочестії монарсі роському Василью-Володимиру: той народ роський крестив, а той благочестія і>віри під час апостасії оборонив. Подобен і Василію Македо-іііанину ⁷⁷, цару гречеському, которий посполу з блаженним Фотієм-патріархою ⁷⁸, в Константинополі вселенський собор собрали і віру седми соборов утвердили. На котором тих, которії би до символу віри «і од Сина» прикладали, проклинано. Подобен і оному благочестивому цару Андроніку ⁷⁹, которий, также собравши великий собор, віру тую ж укріпив, а апостатов і папежников з Греції вигнав.

Ну ж, єще, гди пойдем до побожного його живота, до милосердних учинков, до щедробливості надавання на церкви і монастирі — виписати всього нині не єст місце. Кротко рекши: овшеки, на всем цнот всіх повний був і всім любезний, так правовірним, яко і постороннім.

І душа моя блаженную і боголюбезную його душу зіло любить, і в духу богомисльном оной наслаждається. Істаяла душа моя к так цному і побожному княжаті а реку з серця онії у Іова ⁸⁰ слова: «Кто убо видав нам од плоті його насититися?»

О, трещасливії ви, которих очі виділи того пресвітлого деспота, которії слов уст його слухали, которії у столу єдиного з оним сиділи і поживали, і інії всі, которії сте добродійства оного сподобилися!

Ачкольвек і я за велице щасливого почитав би-м себе був, гди би ласка божая притомності моїй дарувала наслади-тися єще в живих так пресвітлого княжати. Але того там віку будучи мал в братії моїй, і на всем недозрілостю об’ят, не удостоїв-єм ся. А вет же і нині не за щасливого ся почитаю, гди мі ласка пресвятого духа дарувала пером такую народу роському описувати славу?

О КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, КАШТЕЛЯНІ КРАІСОВСЬКОМ

І Часті IV, розділу II, артикул 3]

Заїсте, не годить мі ся ту мимо іти і пресвітлого княжати Іоанна Острозького⁸¹, каштеляна краковського, которого нехай будет ім’я па всі сторони світа славно: бовім народ свой роський любив, православную віру отцев своїх величав, і за то на нем отцевськоє одпочило благословеніє.

Тестамент пресвітлого родителя свойого [он] сохранив, віру благочестія нашого побожне поважаючи, во вшеляком покої заховував до смерті, утисков і гвалтов жадних не чинив.; Гроб православного отця свойого, яко Ісаак і Іаков печеру.

Авраамову ⁸², почитав і упоминав, аби пініє і набоженство звиклоє не уставало.

Хоть з Риму і од біскупов многокрот був жаданий, аби княжство своє под унію біскупа римського поддав, леч-он, яко сенатор розтропний і зрительний, маючи розум а шануючи віру отцев своїх а мнОгородний свой народ російський любячи, жадним не дав ся звести покусам.

Сам рачей зезволив що пострадати, нежели отчистому набоженству і духовенству російському насильство і гвалт в вірі і набоженстві чинити: Фемістоклеса в том наслідував, которий отчизні своїй, хотя ж од рода свойого афінейчикой був укорений, од кроля Ксерксеса ⁸ з войськом будучи посланий, згуби оним навести не хотів, рачей своїм обрав запечатати здоров’ям.

Пристоїть ту того пресвітлого княжати а сенатора най-вишшого і премудрого припом’янути слова, памяті годнії, которії частокроть мовляв: «Гди би-м,— мовить,— пред тим в молодих літах о релегії грецькой і о церкві всходньой відав то, що тепер в том моїм віку вижу і знаю, теди нікгди би-м не був сполечником костьола заходнього». Єст много свідков живих, которії частокроть слова тії слихавали.

Міл теж єще тот пан тую цноту побожную, іж монахов-святогорцов релігії гречеської⁸⁴ почесне приймував, і прикладом отця свойого ялмужну [їм] давав.

О, боже, в тройці єдиний! Тих, которії дідицтво княженія Острозького приняли, такоє ж в них ко благочестію всходньо-му і народові російському рач зрядити серце, яковоє предре-ченнії княжата міли! І так в довготу дній щасливе дідичити будуть ⁸⁵.

Що ж ту кто обрати схочет виславуваннє і дяк чиненнє од рода роського, заїсте, повиннійшая єст реч — ласку і добродійство народові роському показувати. І слава од них праведная, і молитва спасенная! А унеятом не повинна ласка, і од. них слава як небивалая, так і неправдивая, і згола прож-ная єст, а над то ненависть, гріх, зло, удаваннє і турбацію родячая.

РОЗМОВА СТЕФАНА-КОРОЛЯ⁸⁰ З КНЯЖАТЕМ ОСТРОЗЬКИМ, ВОЄВОДОЮ КИЇВСЬКИМ [Часті IV, розділу II, артикул 5J

Од зацної а віри годної особи, в розумі і в літіх дозрілої, слншав-єм тую певную повість. А то в той способ:

Трафилося, мовить, княжаті його милості пану воєводі київському святої пам’яті короля Стефана навідити в Городні, где, по третєм на покою буттю, король його милость, гди на пана воєводу пильне поглядав, надіючися, же розмову якуюсь вносити хочет, тогди пан воєвода рекл:

— Найяснійший милостивий королю! Ваша кролевськая милость на мене поглядати рачиш, розуміючи, же потребу і мову якую до вашої кролевської милості маю. Вправді, жадної потреби моєї не маю. Єдно то, же мі тескно було, же-м вашу кролевськую милость, пана мойого милостивого давно видів: умисльне приїхав-єм вашу кролевськую милость пана мойого милостивого навідити і утішитися з притомності вашої королевської милості.

А король його милость, любезним лицем ку паЦу воєводі смотрячи і оного голову руками своїми обнявши, мовив:

— Дякуємо вам вельце за то, і вдячні ест-ехМо таковой ку нам милості вашой.

По том король його милость, взявши лист, почав мовити:

— Папеж пишет до нас, жадаючи нас, аби-сьмо народ роський до нового календаря приводили.

А пан воєвода, як муж благочестивий і розтропний, станув статечне і дільне в своїй розмові і, межи іними важними і пам’яті годними слови повідів, іж о той речі в головах з патріархами всходніми належить трактовати.

На то кроль його милость, як пан мудрий і розсудний і зрительного на пришлиї речі будучи ума, вічне достойної пам’яті вимовив слова тії:

— Пане воєводо! Хвалімо пана бога, же, наїхавши нам на кролевство Польськоє, видімо народ роський, многій і можний, з народом польським і литовським в згоді і в милості живучий і повиновацтво з собою маючий. Спольний межи ними о речі посполитой промисл, на войні згода і ровность і пошанованнє вшелякоє. Розорвання і неприязні межи тими народами не видімо. А над то, яко в костьолах римських, так і в церквах роських набожество спокойне без вшелякої перешкоди і турбації одправується. Досить маємо на той таковой згоді. А до календаря нового і до з’єдночення росов з костьолом і папежем римським приводити — не здається нам. Бовім знаємося ми на тих речах і що за тим урости мо-жет. Уважаємо і упатруємо, іж, вмісто єдності і згоди, незгоду, мерзячку і турбацію і неприязнь учинили би-хмо. Але ми того вщинати не хочемо. Яко-хмо тії народи застали, так з оними жиги хочемо.

То король його милость святої пам’яті Стефан мовив. А увіряють тую короля його милості Стефана мову і волю овії листи, которії писав до урядов міських, розказуючи, аби росове набоженства свойого безпечне ведлуг старожитності заживали, а до календаря нового примушані не були, докладаючи, «іж ся росом од звиклого бігу одміняти без пат-ріархов позволення, бинамній не годиться». І нижей: «аж первій о уживанню календаря і порядку спор межи римським папежем і патріархами гречеського визвання скончен і роз-трихнен будет». Читай тії листи в книжці, «Апокрисис» назва ной, през Христофора Філалета виданой ⁸⁷, в первой часті, а в розділі четвертом...

[ПІСЛЯМОВА]

Правовірний і православний христіанине! На замьоти, вимисли і потвари противников і ненависников церкви святої всходньої і блаженних патріархов, з ласкою і помоччю божією одправилося і одписало, звлаща найбольшії й труд-нійшії артикули. І ту он Самуїлов⁸⁸ віри моєї покладаю камень, ту онії мовлю слова Самуїлеві: яси Xeya>v 62 a[xouf]A,: тоїЗбе epofivflriaev ri[xag 6 KuQiog:«i рече Самуїл: аж до сього місця помагав мі господь».

Зосталися меншії і лацнійшії одробини. Тих, за наступле-нієм многих і розличних трудностей, не скончив-єм. Леч зоставуються останки тії сином правовірним. Єсли старшії і дидаскалове не подвигнуться, ви, малії і од премудрих презиранії, потщітеся докончити і одписати. А о святом духу многії юж давно право одповіділи.

Наконець замикаю і печатаю тую книгу упоминеннєм таковим:

В пильной а уважной ховайся, правовірний, осторожності, аби ся яко не захвіяти в вірі, вєнц і о правді, ту в той книзі описаной, не вонпити. А то, гди противниці свої якії, которії не могуть бути правдивими, только в словіх позорнії ставити будуть виводи, любо єсли би хто по том против моєї книги видав письма якії, не вірити їм і не трвожитися.

Нігди чинили против Мойсея і Аарона чуда і онії фараонові магове. Вергли бовім і оні свої палиці, і сталися змії. Леч Ааронов жезл іли палиця перемогла ⁸⁹ і пожерла онії, яко пишет: «і пюжре жезл Ааронов оних жезли»⁹⁰: хаі Kax&msv г) Qd|36og той ’Aagwv tag exelvcov дсфбоид. Певне і тая в той книзі правда, сильнійшою будучи, звитяжає і пожираєт, як до сього часу, так і по том. Єсли би якії противнії виданії похотілися указати письма, [треба] не дивуватися і не соб-лазнятися, гди нікоторії заблуждають і розумками своїми ся уносять. Рекл о такових апостол: «Але не о всіх єст розум⁹¹». «Буди теди вірен аж до смерті, і дам ті корону живота» ⁹².

Амінь.