Українська література 17 століття

ПОЕЗІЯ

Мелетій

і

ЕПІГРАМА НА ГЕРБ [ДОМУ КНЯЗІВ ОГИНСЬКИХ ‘]

Крест ся Христов славою вірних іменуєт, їм ся самим апостол хвалить розказуєт.

Тим ся знаком божія церков украшаєт

І старожитних домов зацность вивишаєт.

Тим ся лукавих духов гуфи проганяють

І варварських народов полки побіждають. Щасливий дом Огинських, которий тот маєт

Клейнот, з продков поданий, і в нім ся кохаєт, Гди ж то знак набоженства і сталої вєри,

Тим ся здавна їх здобять синове і дщери,

А на том фундаменте всі цноти будують,

Отчизнє милой дєльним мужством услугують, Що звикло безсмертную славу із’єднати,

Которая на світе поти будет трвати,

Поки місяць і звізди свой біг справувати І ночнії темності будуть просвєщати.

НА СТАРОЖИТНІЇ КЛЕЙНОТИ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ ОГИНСЬКИХ ¹ І ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ВОЛОВИЧОВ ²

Двоякії, под гельмом єднаким, клейноти Знаменитії ясне виражають цноти Двох презацних фамилій, в один дом злучоних, В славі аж под самоє небо вивишоних.

Тут крест старожитного набоженства знаком І статечної віри в трафунку вшеляком. Тут рада, тут розтропность місце своє маєт І, як на небі місяць з звіздами, сіяєт,

Так ся тих преславнії домов блищать справи І високим їх станом годнії забави.

Тут стріли переважную дільность висвідчають,

Тут сличний цнот огород ріки поливають,

Которії вод живих здроєм обфітують

І пам’ять з заплатою вічною готують.

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ СОЛОМИРИЦЬКИХ ¹

Славу, в том старожитном і презацном дому Квітнучую і давніх од віков нікому Не тайную, клейноти в гербах виражають,

А цноту, дільность, віру спольне висвідчають. Тим ся бовім зацнії доми прославляють І праве под самоє небо вивишають.

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ХОДКЕВИЧОВ ¹

Зацний дом Ходкевичов, значнії клейноти За високії здавна одідичив цноти,

Которії тот славний славне дом подносять І, праве, аж под небо самоє виносять І в вивишанню його нікгди не устануть,

Поки місяць і звізди світити не престануть.

ЛЯМЕНТ

У СВІТА УБОГИХ НА ЖАЛОСНОЄ ПРЕСТАВЛЕНІЄ СВЯТОБЛИВОГО А В ОБОІ ДОБРО-ДІТЕЛІ БАГАТОГО МУЖА В БОЗІ ВЕЛЕБНОГО ГОСПОДИНА ОТЦЯ ЛЕОНТІЯ КАРПО-ВИЧА АРХІМАНДРИТА ОБЩІА ОБИТЕЛІ ПРИ ЦЕРКВІ СОШЕСТВІЯ СВЯТОГО ДУХА БРАТСТВА ЦЕРКОВНОГО ВІДЕНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ГРЕЧЕСЬКОГО ^г

Святий Єронім ³ на Екклезіаста ⁴: «Приятелем живота н-Ьт прим-Ьря».

Жалосний трен, смутний ритм, нагробок плачливий В тяжкий свой день, в день жалю, в день свой

фрасовливий Собор церкві послушних, кгмін світа убогий Пишет, кладет то, себе, змерлого [...] ²⁷

З которого поводу по бозі живеннє

Вчасноє мів по тілі, на душі збавеннє Подиктуєт і просить на пам’яті міти

Церков, стадо, братію, духовнії діти.

Msvbv6qo() Sropaxos: «Ои ot вбоі (piAotfcriv, ano'ftvriaxei veoj ²⁸.

Plautus: «Quern DU diligunt, adolescens moritur, dum valet, sentit, sapit»²⁹.

ЛЯМЕНТ

Повідають, же радость вслід за смутком ходить,

А з утіхи, з веселля фрасуиок ся родить.

Ведлуг слова псалмисти: «З вечора плач будет,

Рано радость настанет, світ смутку забудет»⁸. На том умисл, мисль моя з довціпом устаєт,

Згола ли то всім, во всіх і завжди биваєт.

Таковії абовім подчас на чловіка

Жалі, смутки бивають, же їх.і довіка Ледве может забити альбо і ніколи,

Кгди му щодня новії в серцю родять болі.

Речій альбо персони, в которих коханнє Своє мівав по бозі, любоє уфаннє,

Кгвалтовная, наглая, по мусу утрата,

Отця, матки, синачка єдиного, брата.

Там, где мило, всіх очі, где болячо, руки,

Хто вимовить, якії терпять матки муки,

Кгди ся з плодом в утробах недозрілим коять,

Хотячи їх вивести в живот, живот ронять. Больший нам жаль, строжший боль, тяжейшая мука, В одной отця особі зо всіми розлука.

З отцем стада, з маткою сирот, вдов упалих,

З сином церкви, з сповбратом великих і малих. Оби нам бог дав очі, где отець наш, міти,

Били би-хмо з щасливих щасливії діти. Невимовний фрасунок в душі, в серцю маєм,

Много мислій, як почать плакати, не знаєм.

Чи ли як би перестать, бо вже плачем много,

І над міру, не в міру, а єднак нічого Плач наш, плач всіх, плач церкви, плач сирот, вдов болю Не уймують, і овшем зо всіх речей молю До внутрності, до душі громадами сиплет,

Ах, стогнаннє тяжкоє аж за серце щиплет. Первей води сльозами тварі умиваєм,

Первей хліба вздиханнєм душу посиляєм.

— По молитві «Отче наш» ⁹ отця, діти, плачте, Учителя учневе сльозами урачте,

Сповідника — грішнії, побожнії — раду,

Ялмужника — нищії, ах, пастиря стаду Мнишеського з прикладу побожності, цноти,

З праці, чуття, молитви, день і ноч роботи.

— Але, ох нам, що живо і хто одно богу

Вірить, вийми, просим всі, з душі, з серця трвогу Для початку ляменту, принамній для трену

Мужа святобливого.— Світ ли взяв одмену,

Же ся з блуду помислов, як з пущі густої,

Виблукати не можем, чи ль жаль броїть тоє?

— Що в том же в нас і неба, елемента, тварі,

Без літості (боль мовить) зготували мари Так зацному, чудному, святому чловіку,

Утявши му пред часом без часу нить віку.

— Повіжте нам, небеса, чи он вас злим словом,

Помишленнєм образив в розмислі здоровом?

Чи не так вам звикл мовить: «Неба небес пана

Пойте в хвалі, вам сличность од нього єст дана»?

— Чи на тебе не годне, сонце, глядів, справу

Дай нам: умів он богу з тебе міти славу?

— Повітрея, чи вас зле уживав, скажіте!

— Елемента, справтеся, мовте, не мовчіте!

— Земле, повіж, чи тебе он доптав негодне

З молодих літ доселє, скажи нам сьогоднє!

— Хто ж, хто знает до нього? Жаден з вас не скажет.

А чому ж так од всіх вас опущеннє стражет?

Так ли йому всі вдячность за його послуги Оддаєте, будучи повинні, як други,

Задержати силами своїми здоров’є:

З друга ворог, з брата вовк,— староє послов’є.

— Чи вас, парки ¹⁰ (єсли-сте у бога такими,

В живот і смерть можними з силами своїми), Образив чим? Над міру пиття і їдення?

Торував он зі всіх вас дорогу збавення.

— Клото, в перших ерокгая, чому ж ся схилила,

Двигаючи дух його, чому-сь упустила?

— Безбожная Лахеси, а ти-сь його ниті

Не хотіла до конця статечне довити?

— Тиранськая Атропо, чому-сь перервала

Клубок віку живота, якоби-сь не знала,

Же нам много на його житлі залежало?

— Що вам його до смерті боронить пристало, То-сте його видали, одвеюль опустили

І нам єсте, сестрички, в том не подружили.

— Чи що годного тебе, о сліпая смерте,

Рек, учинив? Могла би-сь вжди очі продерти.

Іж тот тебе ніколи не боявся, бачив,

Правда. Але так сам бог зезволити рачив, Прейзрівши то од віку, нім ся в світ облуди Дочасної, марної достав на всі труди:

«Кресу назначеного, терміну, години

АЇинуть трудно. Престаньте лямент той дитинний!» •— Не престанем і еще з жалем речем, Пане!

(Дуфаєм, же з того гріха не достанем).

Ж^родло, ріко доброти, недошлая бездно,

Доброє-сь все, як добрий, створив неізслєдно, Напочатку нічого не дав-єсь нам злого,

Добрим зразу невинним чловіка самого Учинив-єсь„ хотів.-єсь, же бить в добром добрий

Раю, світі жив, в доброть завжди бив-єсь щодрий. В злості скупим, нищачи злії речі злого Чоловіка, доброго для себе самого Ховаючи, для добрих, як за віков старих,

Злії прудко гинули, добрії літ трвалих Дознавали тисячами, міли за караннє

В поввіку смерть, з душею, з сим світом розстаннє.

О що тя твой коханий пророк і кроль, боже,

Просив колись, сльозами покропивши ложе: «Хотяй біди (мовячи) щоденнії муки

Терплю, предся в поввіку боюся розлуки,

Не бери мя пред часом. Тот без часу сходить,

Которий, сам сходячи, другого не родить».

В раннєм віку заправди і наш отець милий Зшов, хотячи видати з душевної сили Церкві божой потомство духовноє, з роду Умер, недозрілого, недошлого плоду.

Добрим нам бил. Доброго чому, добрий боже,

Взяв-єсь од нас без часу? Хто оплакать може? Потребним бив. Чому ж в той нас, бідних, потребі Не погадаєш, знаючи, же о земном хлебі Живі бити не можем, присмаков потреба,

Наук твоїх духовних, небесного хлєба.

На пожиток світа світ, все а все створеннє Дав-єсь, пожиточного на наше збавеннє.

Чому-сь одняв? А звлаща, іж таких о мале,

Которії б так чесно, так побожне, стале Жили, люд твой учили. О всесильний боже,

Судьби твоїх таємниць хто поняти може?

Отца, матку наболєй розказав-єсь чтити Хотячому на землі довголітнє жити.

Чи наш отець родичов обоїх, по тілє І по духу, не умів шанувати? Сміле

Мовим, же бив послушним, як Ісак Авраму, Уставичне готов бив би в огонь і яму На киненнє родичов, которих учтиве

Сам погребши, жив по них чисто, святобливе. То тілесних. Духовних як даловав сліди,

Неситим бив їх наук, їх цнот, їх бесіди,

Слова, шкрипта, образи, живот їх пред очі,

В мислі, в душу і в серце клав во дні і в ночі.

Ова згола зовсім бив добрим нам всім, світу,

А то ли юж доброго межи нами ніту.

Снать для злостій, для гріхов, за негодность нашу Тот церковний учитель перед часом чашу Смертную п’єт, без часу і в силах устаєт,

Домових всіх, подручних і нас напаваєт Горкопам’ятливого пелинного плачу,

Оле плачу, ми плачем, а в плачу не бачу, Доступим ли утіхи. Хто подставить міхи Под зрениці крвавії? Не маш нам утіхи!

Повні доми, улиці болю, ох, стогнання,

Повні кути жалості, повні нарікання.

«Ах! Ах!» всюди по стежках. Церковнії стіни,

Би мовити уміли, плакали б одміни Вдячно милих голосов, труби золотої,

Побожного прикладу з науки святої.

Чого учив, заїсте сам чинив пред всіми,

Без зависті, без гніву з обчими, з своїми Жив на світі за світом, научив постити,

Дні святії, празники, чесно обходити,

На всеночних молитвах трвати нетескливе,

Хутне ходить до церкви, жити святобливе,

Гріхов сповідатися, таємниць Христових

Заживати ¹¹ начастєй справив бив готових,

Що у наших пред літи било неподобно,

На то душу і серце оддав всіх способно,

До того нас, як добрий, добре бив заправив.

Добрий боже, все сь то сам в нім, през нього, справив. А того ж, так доброго, од нас одиймуєш,

Добрий боже, чому нас над міру фрасуєш?

«Для трьох причин пред часом добрий з світа сходить,— Мовить мудрець,— зостальцєм горкій смуток родить: През негодность невдячних». І ми признаваем, Же-сьмо його не били годними. Питаєм:

А могла ж бить одміна в нім? Тому не віру.

Гоненіє ль тяжкоє на правдивих віру Повстать міло, а йому сь того оглядати Не хотів дать? Умів он при вірі стояти,

Других утверждаючи, готов бив на рани,

Будучи раз о неї в’язеннєм скараний.

Єму-сь, боже предобрий, по його желанню

Дати рачив, нас єси зоставив в вздиханню, Його-сь душу од смерті вічної ізбавив,

Нас-єсь повседневної всіх смерті набавив!

Очі його з сльоз плачу визволив-єсь, кролю,

Нам початок до плачу, початок до болю Учинив-єсь. А ноги його з послизнення

Увольнив-єсь. Певен єст свойого збавення Пред тобою, пред твоїм маєстатом в небі.

Будь милостив, боже наш, і нашой потребі З його молитв. Леч, боже, хто может поняти

Судьби твої? Мисль наша мусить в них устати. Його душа, як пташок, од тенет таємних Ловцов ушла, порвала сіті засад земних,

Нашла собі мешканнє, голубиця тиха,

Гніздо в небі. Леч паша, ах, терпіла лиха,

Од дня, часу розстання душі його з тіла,

Так єст смутна, жеби з ним умереть воліла,

По утраті вдячного його сполковання

Не устаєт в жалоснім ляменті гукання На дереві зелених утіх не сядаєт,

Водою ся мутною жалю напаваєт,

На остаток іщучи конець плачу дати,

Прагнет вічне при тобі в опоці зостати.

Леч, о боже милості, боже злітовання,

З жалосного не рач ся ображать стогнання.

Не можем ся утулить, не можем забити

Його, тебе зо всіх справ годні похвалити. Тяжкий в том боль, трудная до згоєння рана, Таємниця розумом людським не подана,

Що-сь то у нас под сесь час на вічний жаль справив, Же-сь нас, сирот убогих, в хліб слова зоставив? Як їх много на світі, що смерті жадають,

А вжди її в старості згрибілой пе мають,

Не суть тобі, ні собі, ні людєм, ні світу

Потребними, згожими, єднак смерті ніту,

Сто літ і больш в сліпоті, в глухоті другії,

В ослабенню сил члонков тягнуть літа злії.

— Се-сь чтирдєсту од роду не дошов зуповна.

Оле, смерте срокгая, то же-сь неумовна, Неумовпа і сліпа. Чому-сь иа нас радній,

Люб одного, люб кольку, не зострила спадній Коси- свої, з’ядлая, на жони, на діти,

Которим с,мерть за живот, некгде ся подіти,

Тяжар землі незгожий, хліби дармо псуєм,

О жалості, о болю, тепер тебе чуєм.

— Тепер знаєм, як била солодка і смачна

Манна його науки, ах, душе невдячна,

По утраті доброго доброть познаваєш,

Рада би-сь му тепере, прожно ся змагаєш.

— По забиттю баранка вонтроби ядали,

Живого ся жидове пальцем дотикали.

Так по смерті пророков їх письма науки

Вспоминати почали, читать брати в руки! Вспомнім і ми, леч не в час, його напомнення, Поднебенню нашому горкії збридзення,

Апетиту клямного, з сумніння зарази,

Іж нас громив, одтинав душевнії скази: Намєтності, налоги, духовнії трвоги,

Тлумив, губив прилоги, просто до дороги Збавенної провадив.— Боже, що-сь ударив,

Же-сь нас з мисльми нашими так сродзе повадив, Же ся згола одняти їм ні утулити

В жалю своїм не можем? Що ж далей чинити? Плакать смутне, а в плачу знову к тобі слово?

Рекл-єсь бовім просити з вірою: «Готово Все у мене найдете».— Біда ж нам! Чи мало

Плачу, прозьби, сльоз, лкання од церкви бивало За живота хорого по Давидську праві?

Судьби твої, боже наш, дивні і в той справі. Аврааму для п’яти перед літи, пане,

Хотів-єсь дать в Содомі ¹² своє змилуваннє.

Чи не било при нашой церкві п’яти, боже, Справедливих, з которих одні своє ложе Струменем сльоз гарячих вночі омивали,

Другії сна в тескниці очом не давали,

А вжди-сь то все як творець предивний пребачив, В прозьбах наших подобно-сь зесволить не рачив. Ісусові Навіну, на битві з чужими

Будучому, под вечор з променьми своїми Сонцю над біг врожоний розказав-єсь стати ¹³, П’ятнадцять літ кролеві рачив-єсь придати До живота, для панства і для поліпшення.

Промисльнику добр наших, людського збавення, Владцьб смерті, живота! Слушне б і Леону

Под час войни противних схизми Гедеону ¹⁴ На схилку літ і світа єще посвітити

Должей троха, поки би мог викоренити Злості з серця озяблих, поки би направив

Житло наше, до віри кгрунтовне заправив,

Ови єще хоть п’ять літ досить би-хмо міли,

Далей би-хмо о твою ласку просить сміли.

Не постав нам, боже наш, за гріх нарікання

(Жаль наш мовить), не кар нас з такого бадання: Боячимся синовсько тебе, творця-бога,

В довгий живот певная бивала дорога.

Хто над нього пристойній, приліжній і милій Тебе любив, Д.ИВИВСЯ твоїй чудной силі?

Ти сам серця скритості чловічії знаєш,

Члени, мозкги, внутрності, кості проникаєш! Відать рачиш о його подвигах, о потах

В ночнодневном стоянню, о працях, роботах, Як в винниці церковной, з пастви повірення,

Всіх нас, своїх, свойого впрод шукав збавення. Якоє он о нищих, убогих старанне

Мів, о вдовах, маючи і сам вихованнє З жебранини нендзної. Гроша не брав в руки,

О ялмужну при дверєх не терпів докуки,

Хто попросив, казав дать остатнюю шату,

Копу разом і що мів упалому брату,

Мів в реєстрі в пам’яті всіх бідних, зболілих,

Слав, навіжав щотидень вдов, осиротілих,

Кгди рек шафар: «Не маш що!» — дивився невірі, Ялмужнику подобне Іоанну ¹⁵ в той мірі Так бив щодрим. А вед же голоду ніколи Не узнали, братія, з так доброї волі!

А того так доброго, боже вічний, хвальцю,

Огороду свойого і добр твоїх справцю,

Взяв-єсь од нас. Єсли же для лічби чинення?

Вилічався он щодня з свойого сумнення.

І нас к тому провадив, аби-хмо впрод спання

З помислов, з слов, з учинков чинили бадання. Єсли будеш рахунок з нього за нас брати,

Для його цнот, молимся, не рач нас карати,

Бо бив добрим шафаром, урядником вірним,

В дарах твоїх бив гойним, в строфованню мірним, Знав час, міру, особу, кому коли хлєба,

Кому м’яких потравок легких било треба.

А тому так мудрому строїтелю, боже,

Пред часом смертельное дав-єсь услать ложе Елементом, живелом, попрядухом ниток

Сил душевних, тілесних. А що ж* за пожиток З умерлого, боже наш? Зали может хвалу

Давать тобі? •— Живим єст, видить мою славу І молиться за вами. Бо пред ним, уснулим,

Святим моїм за родом, о собі нечулим,

Сприкрилося просити. Нового причинці Потребують давнії до мене безчинці.

Не тискуйте, абовім он ваші потреби

Одправуєт, готуєт на ваш голод хлєбьі В землі живьіх обфітой, а для наповнення

Лічби з віков презраних подняв смерть уснення.

— О єсли так, боже наш, мній плакати будем,

Його, себе в молитвах нікгди не забудем.

— Отче, отче, потщися (поневаж єсь в славі

Святих божих) міть печу о нас. О забаві Сьогосвітній відаєш клопоти, фрасунки,

Знаєш біди, утиски, припадки, трефунки,

Бив-єсь з нами, над нами старейшинство в духу Духовних справ маючи. Добрую отуху При надії маємо, же нам больш поможеш

Молитвами своїми, в бідах нас вспоможеш. Причиняйся, молися, молімся о стаді

Своїм, чині церковном, о домовом раді І о нашом пристрастном дочасном мешканню,

О збавенні, аби-хмо по рихлом везванню Били годні містечка, хотяй под стопою Ноги твоєї, в небі бить навік з тобою.

— Амінь, амінь! Рач то дать, боже милосердний,

Просить тебе кгмін нищий, люд у світа бєдний, Тот нагробок кладучи пастиреві стада.

— Умер отець, опекун, убогих одрада,

Живет з богом, живет бог, вишній оборонця,

Тот нам не дасть в том жалю гинути до конця, Дасть і слову інструмент, оному подобний,

Міймо віру божую, пан на все способний,

Не дасть вірним над силу покуси терпіти,

Не дасть, вірте, духовним голодом нам тліти, Видасть з скрині небесних таємниць, з спіжарні Духовної, пастиря стаду до овчарні,

Випустить нам фенікса ¹⁶ з арки свої певне,

Дасть лебедя. Час престать нарікати ревне,

Час заволать: «З вечора напав на нас смуток,

З рана радость настанет». Тот одміни скуток Будет з бога, в правиці найвищої сили.

— Яко-сь хотів, так стало, о пане наш милий, Ім’я твоє святоє нехай ся в нас славить,

А що тобі — нам любо, за дній наших справить.

— Що то за плач, братія, наймильшая в бозі?

Що за лямент? Що за гук? Дивно мі той трвозі «Уви, уви!» По ком то? По ком тоє горе?

З уст жалосних? По ком сльоз обфітоє море? Зали по мні? Не слушне, російський народе ¹⁷, Нарікаєш, стискуєш о моїм одході!

Я-м ся смертю на живот не ровно дорожчий Над світ хутнє одмінив, хотяй не дошовши Літ зуповних. Добре так. Смерть тая пожрала Живот марний, мні вічний путь уторувала Конець сього бідного, утішного вступом,

Що світ маєт, міть может, єсть робацтву лупом. Щасливий, хто пред смертю смерті дознаваєт,

Бовім смерті для смерті в смерті не міваєт.

Не довго-м жив, мовите? Пробог, досить много На сесь побит дочасний і того лихого.

Аби теж хто жив сто літ, один день жив певне,

Не тот живет, хто живет на світі мізерне,

Леч хто свято, побожне живот свой провадить,

Тому нікгди смерть, як сон помірний, не вадить. Житло наше на землі ровно комедії,

Альбо рачей жалосной світа тракгедії.

За одняттєм личини, що бив крольом, паном, По-старому ковалем, шевцем, цімерманом. Вийдет дух наш, али ж ти — труп земний, труп гнойний, Гнюсу, робацтва, мерзячки і бридкості повний. Мало вчасне погодне на морю пливаєт

Которого штурм носить, фаля заливаєт,

Кресу заміроного порту не доходить,

Часом, одколь одступив, в том же місцю бродить. Хто довго жив, а зле жив, доброго нічого

Не учинив — мало жив, а бив барзо много. Перестаньте тих плачов, туги занехайте,

Душі моїй для своєї любий покой дайте.

Довго жити за муку справедливий маєт.

Хто ж з розумних, побожних смерті не жадаєт? Хто в огнилом похилом дому жить зезволить?

Хто ся сміле до нього на мешканнє склонить? Кгди обачить, а оно стіни уступують,

Дах сиплеться, фундамент, філяри фалюють, Балки трещать, а весь дом зовсім упадаєт —

Хто з розумних в такових руїнах зостаєт,

А не рачей біжить вон, забивши і хлєба?

Весь світ, земля хвіється, вонтпить непотреба,

Же упадет невдовзі, а його руїни

Конець віку єст знаком, не волос сідини.

Знаком валки внутрнії, постронних погрозки,

Знаком полон, в’язення, кайдани, поврозки, Которими не только християн погане,

Леч, що тяжче, свої своїх, християн христяне В’яжуть, в’язять, кров точать. Пойзри на сусіди,

Що ся дієт, якії зо всіх сторон біди.

Пдачет наша братія, доставшися в руки

Врага креста Христова ¹⁸, і то не без муки. Домовії неснаски, ненависть терпіти

Од свойого своєму — близький конець, діти! Розкош, збитки, лакомство, сваволя, неміра —

Всіми тими остриться смертная секира.

Ти сам, боже всесильний, рач забічи злому,

Не дай дознать напасті з християн нікому, Розкажи пса дикого ув’язать при гробі

Своїм ¹⁹, врага кождого, в мамлюцькой особі²⁰. Яко би все християнство, яким-кольвек складом

Порознення в визнанню, ставши твоїм стадом, Било вольно' од страху, од слуху, од трвоги,

Огня, меча, нещастя, поламали злих роги.

Уйми гнів свой правдивий, гнів срокгий, гнів панський, Рач вивищить в том панстві народ християнський. Єсли хто з них, як чловік, заслужив на рани,

Руки твої розчкою нєх будет скараний, По-отцовську, в милості, а не в розгніванню,

Под час світа руїни і вже при сконанню.

Але мі час до дітей, до братії знову

З напомненнєм, з прозьбою обернути мову,

Жеби старость, сивизну облудного мира Вислідивши, дознали, же вже і секира З давніх часов остриться, єст в корень утята (Неплодному дереву в огні мук заплата),

І жеби в нім юж далій жити не хотіли,

До отчизни з вигнання охотнє ся міли.

До отчизни, дітоньки, квапиться потреба.

Не хочете ль для землі утратити неба?

Я-м рад, же-м ся повторе вирвав з біди, мовлю,

З нендзи світа, в которой повно страха, молю, Повно біди, которим на том стопню стану,

За всіх винен будучи лічбу здавать пану.

По ввесь тот час на столку ног подпилованих Сидів-єм, ах, на дощках помосту зламаних:

Подо мною дол, в нім стос дров смоложаристий,

Над шиєю на ниті меч висів сталистий,

З обу боков з страшними влочнями рицері,—

Хто ж би мене щасливим намінив в той мері, Би і їсть, пить, розкоші заживать казано,

Музикою труб, бубнов хуті додавано,

А на том би сходило, же ся рушить згола

Страшно било, достаться на смертнії кола? Стольком живот кождого, в елементах рабих,

Слизький біг, ход, поступок, в павимептах слабих Скоро кого опустять — страх ями, страх муки Огня, з боку рицеров, в тиранськії руки Тіла, світа, дьявола, а меч божий з неба.

0 злий живот на ниті! Помислить би треба,

Хто ся з живих на землі фундувати смієт,

Розкошувать, подносить брви, що світ умієт.

Би набарзій утіхи світнії на сміхи

Подбияли бубенка, ніт на нім утіхи,

Ніт одради, боязні повно, бід, стогнання,

На кождоденний потоп, на смерть ожидання, Як в окруті, срокгими валами розбитом,

Од шифара без стиру, без жакглю забитом.

А хто ж, пробог, зволить в том кораблю плити?

Хіба однюдь которий не захочет жити,

Сидіть в небі, на стольці кролевськом, безпечне,

Без боязні одміни, на вік віком вєчне.

Дайте ж покой, прошу вас, больш мя не турбуйте, Собі очю, голови, умислу не псуйте.

О умерлих не тужить письмо научило,

Азажте мя згубили, же вам плакать мило Без престанку? Прошу вас, браття, перестаньте Мене плакать, рачей ся до бога удайте На молитви о собі, бисьте біг короткий

Тут пелькгримства свойого збавенними сродки, Як до селе і чулій, при обоєй славі,

1 небесной і земной, могли кончить, в справі Житла святобливого, жеби вам сам з неба

Дав такого пастиря, якого потреба Церкві його, през його зобраному стаду (До чого теж і я вам даю тую раду,

Жеби-сьте ся на його презреннє спустили,

А кого он укажет, щире улюбили,

Опустивши старії звичаї, налоги,

Которії зстручають з збавення дороги).

А на жниво зо всіх мір, зо всіх сторон стале Дозрілої пшениці для зебрання в цале Роботника чулого зеслать рачив скоро,

При котором би всім вам во всім пошло споро

З серпом иаук правдивих, не з везглов’єм слова

Под локті душ ²¹. Ку тому (з ирозьбою к вам мова) Пам’ятайте мой побит, мой одход за вдячне Приймовати од бога, самі жити бачне.

Над все теди впрод очом, фортці злих згинення,

Волі, устом, язику смілого мовення Не давайте, а уші тернем од слов прожних

Затамуйте, всі смисли Страхом казній грозних, Узбройтеся вірою, данною од віка

Вам од бога, од церкви, а всього чловіка Внутрнього і зверхнього духом одновляйте,

Цілком себе на службу богу оддавайте,

Руки в діла добрії уготовте, ноги

На проповідь до віри, на довгость дороги По одейстю на он світ, на терпливость злого В гоненії для церкви, для Христа самого,

Будьте духом, умислом і тілом здорові,

Зовсім на смерть по нендзі дочасной готові. Багатії, багатством купуйте збавеннє.

Убогії, з убозєтва мійте поліпшеннє.

Ов шафаром од бога, сесь тому дорога

През опатрность до неба, а обої з бога. Недостатній, так мнимай, же тя тим скарано За негодность, на пробу, багатства не дано, Видячи злость, неправду в серці твоїм тайне,

Що би-сь певне в могустві мог виповнить явне. Душі твоїй Христос-бог в том забічи рачив,

Жеби-сь його для земних богатств не пребачив. Не стискуй же, не тужи, зноси крест свой скромне, Пошемреш: ли на бога, на іцасте упорне,

І тут в нендзі зостанеш, і там небо стратиш,

Знесши скромне, убозством пришлий світ заплатиш. Можний, в копу так держи, же ть бог дав убогих На поправу, на окуп злостій твоїх многих,

Не ти для убогого, для тебе убогий

Посажон ест од бога пред дом твой, пред ноги, Жеби-сь свої виступки щодробливим датком Змазав, гріхи окупив ялмужни достатком.

Всім то мовлю, заровно слузі, як і пану,

Обоєй плті кондицій вшелякого стану,

Аби-сьте ся зо всіх сил о чистость еумнення,

Душі, тіла етарали, зичачи збавення Своїм обчим, щасливих радою вспирали,

Жеби з гори багатства тяжко не упали, Вспомагали убогих помоччю рятунку,

Жеби в розпач не впали з нендзи од фрасунку.

А найпервій, млоденці, до вас моя мова,

Пам’ятайте на мої зичливії слова,

Яко-м ся я в вас кохав, яко-м вас до цноти Заправовав, додавав в побожность охоти,

Яко-м громив розпусность, п’янство, злость, сваволю, Би-сьте тому дикому коникові в полю Широко престронного омильного світа Не давали вергати, а на свої літа Молодії, на силу, на розум, здоров’є Не уфали, помнєчи на оно послов’є:

«Смерть у зуби не глєдить». Больш скурок телячих Переробять кгарбарі, ніж волобидлячих.

За сонцем тінь, за кождим смерть дибком чугаєт,

А з нас на нас оселки до коси шукаєт.

Непевний день, певна смерть, а іж о годині Не відаєм, так живіть, як умереть нині.

Готовості молитва в трезвості а в вірі

Кождого з вас научить, кгди ся в слушной мірі П’яддю стану свойого мірячи побожне

В поволанню жить, служить будете острожне, Давши богу божоє, зверхності повольность,

Родичом честь, зичливость пану, правду, скромность В шатах, в питтю, в їденню, боячисє бога

І тих дверей, где низько през порог дорога. Больш для слави доброї, ніж з мусу, з боязні,

Добрий з цноти не грішить, злий з постраху казні. Того всього аби вас Христос-бог ізбавив,

В душах ваших побожность, святобливость справив, Жеби-сьте ся, яком рек, на світ не садили,

Собі, пану, богу впрод в простоті служили,

Од голуба щирості, од овці покори

Позичали, мудрості од ужа, не скори.

Що все снадне, з помощю всесильного, справить,

Хто в сей марной облуді не будет ся бавить,

А тим світом, як конем, на день узичоним,

Робить будет, як Нілом, гадом загущоним, Омерзиться, утечет, ледве концем пальця І язика ткнувшися, потопчет зухвальця,

Як лихваря спросного, которий звик брати Одним око, слух, руку, ногу усушати,

Другим цілком забирать живот і здоров’є.

О, бідажку, так нам з ним товари шство злоє! Головним єст, окрутник, противником нашим, Товаришом невірним, хотячи бить старшим Над душею нашою, трапить нас уставне Роботою, покою противиться явне,

З добр, з добитков, з праць наших кгвалтом обираєт,

А сам нікгди нічого доброго не маєт,

Добрим страшон, злосливим ласкаве ся ставить,

Назбить щодрим в чужих, сам ляда чим ся давить, Автор злості, сваволі, тираном на цноти,

Своїм в клямстві похлібством додаєт охоти, Обчих к собі чачкою штучне завабяєт,

Всіх вшеляко зводити не переставаєт,

Славу змерлих скрадаєт, живих з неї лупить,

Дармо берет, ціною нічого не купить,

Зо всіх лічбу збираєт, а сам ся нікому

Не справуєт, як Баро. Біда тому дому,

Той господі в проїзді, где господар клямця,

Злодій, збойця, вшетечник і явний потварця,

Біда і тим, хто би з ним хотів накладати,

Відаючи то о нем, на ночлєг в’їзджати.

А хто ж, прошу, з вас того до світа не знаєт,

Іж он завжди весь, зовсім марностю воняєт, «Марность, прожность под небом все, що око видить»,— Мудрець мовить. Хто ж ся ним з християн не збридить Зезволеннєм, умислом з нього уступуєт,

Хто в нім живет по тілі, духом не сполькуєт, .Компанії з ним складу не міваєт справи,

Такий в небі вічної доступуєт слави.

Которая аби вас, російський народе,

Всіх поткала, бог дай так по моїм одходє.

Віра, правда, побожность, святобливость [...]

Як од віков, за мене, межи вас [...]³⁰

Жеби з душі вашої озяблость, недбальство

Од тіла гріх, хороба, од бруха обж [ирство] Уступило, од домов вашого мешкання

Незгода, свар, немилость, з границь панування Кроля-пана наїзди неприятель, здрада,

З міста фальш, неправда, вшелякая вада,

Во всіх справах немірность, непостереженнє Побожності, пожитку, честі зневаженнє.

Все то згола огулом нехай проч уступить

З душі, з тіла, з сел, з домов, нехай вас заступить Ангел, певний проводник, чулий сторож в богу, Укажет вам простую до неба дорогу,

Зратуєт вас од риби, з пащек біса-світа ²,

Уяснить вам взрок внутрній, а пан в ваші літа Дасть свой покой, дасть згоду, преложоним в раде Чулость, печу пастиром о розумном стадє.

В послушенстві зе всходу, где початок вєрі В Христа-бога, збавенню одтвороно двері, Одкуль звізда трьом віщком Христа означаєт ²³, Одкуль сонце біг звиклий зрана зачинаєт, Одкуль Христа повторе прийти ожидаєм,

Хвалить бога, же одтуль духовенство маєм.

Того ся всі держіте, не вступуйте кроку

До остатнього тху духа, очей ваших змроку;

При том стале стоячи, до згоди з другими Так ся мійте, як усти апостол своїми [І Христос-бог на] учив, шукайте покою,

[...] ³¹ можна зо всіми, больш єднак з собою. [...] * і вірноє подданство чиніте,

Преложоних прикладов добрих ся учіте,

Самі себе во всім всі зо всім в дозор богу Оддавайте, шествуйте тісную дорогу,

Ведучую до царства небесного миле,

Где самого всіх творця і ангелов в силє Обачите. Тому вас і я полецаю,

А тим мой день остатній, мову замикаю.

ЕПІТАФІСЖ

Тута зложив кость в тілє

Муж праведний, ач сміле,

Смерте, береш, що ть дано,

Не озьмеш больш, заслано Пред тобою до неба,

Где жив, там бив, так треба.

З землі мертвих, з вигнання,

По пелкгримстві, з мешкання Мізерного, в палаци Небеснії, по праці,

На розкоші одходить,

В землю живих заводить

Мислі наші. Рукою

Держить квіток, другою Книгу, там же кадило.

«Так умереть мні мило»,—

Мовить до нас. Як к богу Жертва святих дорогу

Берет. Живот нетрвалий

Значить тот квіт опалий, Книга чистость сумнення Кажет міти, збавення В добрих ділєх чекати,

За ним в небо ступати.

Тіло його дол земний

Покриваєт, незмєнний Квіток душі у бога.

І нам там же дорога З його молитв готова Єст запевне, дость слова.

ВІРШІ

НА ЖАЛОСНИЙ ПОГРЕБ ЗАЦНОГО РИЦЕРА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО ГЕТЬМАНА ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО, ЗЛОЖОНІІ ПРЕЗ IHOKA KACIAHA САКОВИЧА, РЕКТОРА ШКОЛ КИЇВСЬКИХ², В БРАТСТВІ, МОВЛЕНІЇ ОД ЙОГО СПУДЕЙОВ НА ПОГРЕБІ ТОГО ЦНОГО РИЦЕРА В КИЄВІ, В НЕДІЛЮ ПРОВОДНУЮ, РОКУ БОЖОГО ТИСЯЧА ШЕСТЬСОТ ДВАДЦЯТЬ ВТОРОГО

НА ГЕРБ СИЛЬНОГО ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО

Кгди меизства запорозцов кролеве дознали, Теди за герб такого їм рицера дали. Которий ото готов ойчизні служити,

За вольность її і свой живот положити.

І, як треба, землею альбо тиж водою —

Вшеляко он способний і прудкий до бою.

«Не вісте ли, яко властелин велик паде в сій день в-ь Ізраили».

І Друга Книга Царств, гл. З, ст. 38[: ПРЕДМОВА

Зацне сильному войську його королевської милості Запорозькому ласки божої, доброго здоров’я і щасливого над неприя-тельми отчизни звитязтва з несмертельної слави набиваннем автор, од в тройці єдиного бога, зичить.

Вірность подданих против пану то справуєт,

Же їм, що найбольшого єст в людєх, даруєт.

Найбольшую реч межи всіми сужу вольность, Которой в стосуванню уступуєт годность.

Того мі посвідчити могуть всі створення,

Которії з натури прагнуть свобоження.

Золотая вольность — так її називають.

Доступити її всі пильне ся старають.

Леч она не кождому может бити дана,

Только тим, що боронять ойчизни і пана.

Мензством її рицері в войнах доступують,

Не грошми, але крв’ю ся її докупують.

Войсько Запорозькоє вольності набило

Тим, же вірне ойчизні і кролюм служило.

Кройники о їх мензстві старії писали,

Як оні неприятелей ойчистих бивали,

Морем, сухом, частокроть пішо, і тиж конно,

Хотяй ся неприятель їх убирав збройно.

Плем’я то єст з насіння оного Яфета,

Которий з Сімом ³ покрив отчії секрета ⁴.

За Олега ⁵, росського монархи, пливали

В човнах по морю і на Царград штурмували.

їх то продки з росським ся монархою крестили Владимером ⁶, і в вірі той статечне жили.

При которой і оні так стоять статечне,

Же за ню умирати готові конечне.

Бивали межи войськом тим князі і пани,

З которих виходили добрії гетьмани.

Яким і тот їх гетьман, Петр Конашевич, бив,

Которий справ рицерських дільностю всюди слив.

О Войську Запорозьком кождий может знати,

Як оно ойчизні єст потребно, уважати.

Україна тим войськом вдале зоставаєт.

А где запорозцов ніт, татарин впадаєт.

Сідками того суть — ох — міста подольськії І краї подгорськії, аж тиж і белзськії,

Где много паганин крве християнськой розляв,

А живо позосталих тих в неволю забрав.

Козак, не маючи ні зброї, ні шишака,

Стигаєт татар, би могл допасти лошака.

Чинить здров’ю своєму часто одваження,

Би только невольник могл міть висвобоження. Прото, которії би хотіли вотовати,

Жеби їх знести альбо туркові видати,

Теди певне в тую ж би, як овці, сіть впали,

Кгди би своїх сторожов-псов вовком видали. Оні ойчизні нашой суть обороною,

Од татар поганих і турков заслоною.

Але юж до вас мову мою обертаю,

Зацноє рицерство, всіх вас напоминаю,

Абисте в вірі своїй святой моцно трвали

І вірность кролю-пану во всем заховали,

За которую вольность вам єст дарована,

Же, проч самого кроля, не маєте пана.

Од вшеляких податков і судов вольними Єстесьте заслугами своїми годними.

Тую вольность за клейнот дорогий ховайте, Заслугами своїми єще причиняйте.

І ти, днешній гетьмане, зацний Олефіру ⁷,

Щасливе справуй войськом тим а ховай віру Богу і народові тиж християнському,

Чим будеш завше страшний шіеменю поганському. І з тим рицерством слави доброї набивай,

А мене в ласці своїй зо всім войськом ховай. Которому книжечку тую офірую

І под іменем всього войська в друк дарую.

І що ся тут на славу гетьмана писало

Петра Конашевича, на вас ся стягало.

Кгди ж гетьман не сам през ся, леч войськом єст славний, А войсько тиж гетьманом, довод то єст явний, Гетьман без войська що ж єст, войсько тиж без нього?

Згола нічого не єст єдин без другого.

Реч кончачи, творцю вас, богу, полецаю.

Щасливого звитязства завше вам жадаю.

Вашим милостям, моїм вельце ласкавим паном і добродійом, всьому рицерству його королевсько'і милості Запорозькому унижоний і зичливий слуга і молитвенник, многогрішний інок Касіян Сакович, ректор школ Кийовських, проповідник слова божія

Єст для чого гойнії сльози виливати,

Серци, усти і шатми жаль свой освідчати,

Бо ото смерть горкая невчесне порвала Славного рицера, з котрого похвала

Кролю-пану і речі посполитой била,

Бо його слава в многих краях земних слила.

Славноє войсько годно такого гетьмана,

Которий пильне стерег Честі свойого пана,

Умів мудре тим сильним войськом керувати,

Доброго любив, злого зась звикл бив карати,

Для того ж і звитязства часто доказовав,

Же карность з послушенством в своєм войську мівав.

Пильне он того стерег, би война з християни Християном не била, леч только з погани.

Которих он водою і сухом воєвав,

І плінних християн з моці їх видирав.

Слушно о том гетьмані каждий держать може,

Же бив правий гетьман, дай му вічний покой, боже.

За великую собі мів то нагороду,

Кгди з неволі визволив кого на свободу.

Кгди ж война для тих только причин маєт бити,

Себе од кривд і іних так же боронити.

О цний гетьмане, славний в людєх по всі віки,

Нехай тя приймет Христос в небеснії лики.

Стефан Почаський ⁸ ВТОРИЙ

Милость в серцю палаєт, як мовить Сенека ⁹,

Ведлуг времені праве каждого чловєка.

В потіхах з приятелем спольне ся радуєт,

А в противних зась речах споль з ним ляментуєт.

Тая по своїх милих тескнить, хоть не рада, Утративши милого друга альбо брата.

Тая великого нас жалю наповнила,

Кгди през смерть того мужа од нас оддалила.

Которий своїм мензством слинув во всіх краях,

В татарських, турських, наветь і в повночних странах.

Не раз он громив орди татаров на шляхах І загони їх разив в великих оршаках.

Дознав моці рицера того турчин сильний,

В том тогорочном бою , як то бив муж дільний.

Же в малом почті своїх турським многим полком Менжне спирав, поганським роз’їдлим вовком,

За ойчизну менжне ся їм заставляючи,

Здоров’я свойого намній не охороняючи.

Волів сам, як Кодрус “-кроль в Атенах в Греції,

Смерть поднять, би ойчизна только била вцілі.

Кгди ж лепій єст стратити живот за ойчиз-ну,

Ніжли неприятелю достать ся в коризну.

Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,

Тот по том з ойчизною мусить погибати.

Цний Сагайдачний волів сам рану подняти,

Ніжли би поганину християн видати.

Од которої рани ото умираєт,

Але слава і мензство його зоставаєт.

Так, як спартанського кроля Леонідеса ¹²,

Которий менжне кроля войовав Ксерксеса.

Шестьсот только з собою рицеров маючи,

Впав з ними, Ксерксово войсько рубаючи,

Которого по п’ять кроть сто тисячей било,

Леч од шестьох сот двадцять тисяч го убило.

Там же і тії шестьсот на пляцу зостали,

Але ся живо поймать нікому не дали.

Которих мензство будет так довго слинути,

Поки в своїх берегах Ніл будет плинути.

Таким способом рицер слави набиваєт,

Кгди ся з неприятелем менжне потикаєт.

Петро Созонович Балика ¹³

ТРЕТІЙ

По прожну фрасуєт ся всяк живий чоловік,

Поневаж короткий єст його на світі вік.

Багатство, мудрость, слава, сила'— все проходить, Нічого ся трвалого в мирі не находить.

Що можем в том рицеру нашом оглядати,

Же так, не іцачей, єст, лятво узнавати.

Цили он не мів сили, здоров’я і грошей?

Не бив ли славний, менжний, на тілі хороший?

Цили не мів докторов на свою хоробу?

Леч на смерть ніт лікарства, оддається гробу.

Чловєк, як тінь, сон, трава, як цвіт ув’ядаєт,

Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт.

Видиш, як мир і похоть з світом преминаєт,

А творяй волю божію вічне пребиваєт.

Учімо ж ся чужими приклади карати,

Лакомства і злих діл пильне ся варувати.

Кгди ж нічого спросного не внійдет до неба,

Поки ся не очистить душа, як потреба.

Іоанн Сакович

Ідеш од нас, гетьмане милий,

Короні той вельце зичливий.

Крв’ю обляний, пострілом турським,

Кончиш живот, вироком бозським.

Сміле ойчизни боронячи,

Здров’я за ню покладаючи.

Єднак потомним віком слава Вічная по тобі зостава,

Котрої-сь набив своїм мензствоМ,

З славним запорозьким рицерством, Котрого-сь вожем бив славним,

Неприятелюм ойчизни страшним. Докончив-єсь на землі бою,

Одпочинь же в вічном покою.

По тих земних трудах і працях Відхни собі в горніх палацах,

Которих-єсь собі пожадав,

Добрими діли їх набивав.

Фтеофілакт Іоаннович, бурмистрович київський

П’ЯТИЙ

Я тиж вам хочу кілька прикладов вказати,

Яко ся звикли люде на смерть готувати, Розмаїтії собі побудки чинячи,

Гроби, труни, надгробки пред смертю рядячи. Що не только чинили самі християне,

Але тиж із невірних многії погане,

Аби таким способом на смерть пам’ятали,

До неї ся добрими діли готували.

Філядельф ¹⁴, кроль египський, би на смерть пам’ятав, Образ її при своем столі завше мівав,

При котором голову якого мертвого Кладено і волано на кроля живого:

«Познавай,— мовляв,— кролю, чия то голова?

Прийдет тот час, кгди будет такая ж і твоя, Которую, снать, так же будуть вказувати,

Єсли кролевськая ест, будуть узнавати».

То чинив Філядельф-кроль і його дворяне.

Що ж на то рекуть нинішнії християне,

Которії в розкошах вік свой проважають,

На смерть, суд, пекло, царство мало пам’ятають?

Іоанн Тарнавський, протопопович київський

Кгди кгрецькії цесарі на панства в’їжджали,

Теди їх всі з тріумфом в місто впроважали, Довгощасливого їм царства віншуючи,

Розмаїтії дари їм офіруючи.

Тим тиж часом мулярі до них приходили,

Розних мармуров штуки пред них приносили, Питаючи: «З якого би-сь собі мармуру

Казав уробити гроб, вельможний наш цару?» То чиняно цесаром в Константинополю,

Аби завше в пам’яті міли божу волю І щастю toro світа жеби не уфали,

Але на смерть каждого часу пам’ятали, Відаючи, же того світа честь, і слава,

І багатство проходить, як тінь, сон і пара.

Фтеодор Скаревський

СЕ ДМИ Й

Северус ¹⁵-імператор за живота казав

Собі труну зробити і в нюй ся укладав, Оную цалуючи і облапляючи,

Так до оної труни своєї мовячи:

— О труно, як же мушу в тобі ся змістити, Що ся не могу всього світа наситити?

Ти мя замкнеш своїми чотирма дошками; Которий тепер владну многими краями.

ЛеонтіД Балика, бурмистрович київський

ОСЬМИЙ

Салатин-кроль, много панств на собі маючи,

Тот, хоробою зложон смертною будучи, Казав свою кошулю возному носити

По місту Алькаїру ¹⁶ і так голосити:

— Ото кроль так великий, много панств маючи, Тую только кошулю возьмет, вмираючи. Годний то приклад, би-сьми нань всі пам’ятали, Же тиж з собою только возьмем, уважали.

Іеремія Ставровецький

Філип, кроль македонський, отець Александров,

Тот, подбивши под свою моць многих моиархов, Жеби ся щастям тогосвітнім не вивишав І за несмертельного царя не почитав,

Казав єдному з своїх пахолят входити

Щодень к собі на впокой і тоє мовити:

— Пам’ятай, кролю, же-сь єст чоловік смертельний,

Прийдет тот час, же будеш в землю погребенний, Будуть ся кості твої по землі валяти,

Єсли суть царськії, ніхт їх не будет знати.

Що по тім Діокгенес ¹⁷ на око указав,

Кгди го Александер-кроль ¹ межи костьми застав, А он кості умерлих людей прекидаєт.

— Що то,— мовить,— чиниш? — кроль його

запитаєт.—

— Шукаю,— мовить,— отця твойого голови,

Леч не могу познати ні руки, ні ноги,

Все ся всполь помішало, не ізнать убогого,

Ані тиж багатого, ані учоного.

То чинили многії сього світа пани,

Хоть не вірили вскресенію, як погани.

А ми, хоть вскресенію із мертвих віримо,

А предся, віруючи добре, зле чинимо.

Іоанн Стецький

ДЕСЯТИЙ

Двох архієпископов єще вам приточим,

Яко ся готовили на смерть, і реч скончим. Василії, которого зовем Великий,

Тот, кгди одправляв служби в зацнії празники, В світлих ризах і в барзо коштовной короні,

При великом духовних і світських соборі,

І кгди му з уважностю всі услугували,

Як архієрейові, честь му виряжали,

На що смотрячи, Валене праве ся здумівав,

Кгди Василій в крещення празник літуркгісав, Видячи, же овечки пастиря чтили,

При нем душі би свої били положили.

Тому теди святому отцю єдин мовляв

З духовних, жеби в такой честі смерть пам’ятав І жеби казав собі гробу докончити,

В котором би по смерті своїй могл почити.

Смотри, як то муж святий сам собі не уфав,

Боячи ся і в церкві, аби в пиху не впав,

На которую собі лікарство давати

Казав, сконченнє гробу і смерть вспоминати.

Николай Отрешкевич

ПЕРВИЙНАДЦЯТЬ Іоанн тьіж Ялмужник пред смертю зачав Гроб собі готувати, але не кончав.

А то, жеби му часто смерть припоминано,

Кгди би о доконченню гробу його питано.

То архієпископи святії чинили,

Которії так, як ми, нікгди не грішили,

А предся, аби пильне на смерть пам’ятали Такії побудки к ней собі чиневали.

Били тиж і в єгипських скитах, що живали В печерах і з них на світ мало вихожали,

Гріхи свої в тих гробах оплакиваючи,

Смерті своєї в них щодень ожидаючи.

Маєш тут приклади, чоловіче, миогії,

Вибирай, которії тобі суть згожії.

Іоанн Козарин

ВТОРИЙНАДЦЯТЬ Александер Великий обіцяв дарувати

Єдного філософа, о що би хтів жадати.

Філософ о кглейт просив, которим би од смерті

Боронився, кгди, мовить, схочет на мя натерти. Рекл му Александер, же собі би-м то рачей

Зичив, би-м не вмирав, леч не може бить іначей.

— Кождий, хто ся уродив, мусить і умерти,

Жаден ся чоловік смерті не может оперти,

Не маш на ню лікарства, не маш і оборони,

З самих царей здираєт світнії їх корони,

Не боїться жовнірства, вкруг царя стоячого З оружієм і стрільбою, його вартуючого,

Але берет зпосродку їх його спячого.

О смерті своїй барзо мало мислячого.

Не могу теди тобі такого кглейту дати,

За которим би-сь ся могл смерті уваровати, Поневаж і сам той же смерті подлєгать мушу,

Хоть є-м кроль так великий, предся виймет з мя душу. Рекл му філософ: — Прото і ти єст смертельний!

Чому ж ті панування умисл насичений?

Усилуєш подбити под моць свою всі панства,

Жебить ся жаден чловік не видирав з подданства.

Жиєш так, яко би-сь нікгди не мів умерети, Хочеш всі богаства на землі пожерети.

В чом слави порожньої на том світі шукаєш,

А, же маєш вмерети, на то не пам’ятаєш.

0 пієнкная одповідь, хоть мудрця поганського,

Могла би преразити чловіка християнського, Аби на короткий біг життя свого пам’ятав, Збирання лакомого на світі ся варував.

Іоанн Пельчицький

ТРЕТІЙНАДЦЯТЬ

Кто би хтів достатечне справи описати Петра Конашевича і на світ подати,

Мусив би у кгрецького поети Гомера

Зичить розуму, альбо тиж у Димостена,

Которії валечних своїх кгреков дії Виписали достатнє, яко по лінії.

Леч нам трудно з оними в розумі зровняти,

Кгди-сьми таких в науках праць не хтіли мати. Єднак, хоть простії ритмом, предся не замовчим, Дільності того мужа вкротцє вам приточим.

А первей о його вам скажем уроженню,

По том в літєх молодих о його цвіченню. Уродився он в краях подгорських премиських.

Вихован в вірі церкви всходней з літ дитинських. Шов по том до Острога, для наук уцтивих,

Которії там квітли за благочестивих Княжат, которії ся в науках кохали,

На школи маєтностей много фундували ¹⁹,

Аби ся млодь в науках уцтивих цвічила,

Церкві і тиж ойчизні пожитечна била.

Дай, боже, би тая там фундація трвала,

Жеби одтоль хвала божія помножала.

Там теди Конашевич час немалий живши

1 наук в письмі нашом словенськом навикши,

По том, видячи ся бить способним до мензства,

Шол до запорозького славного рицерства,

Межи которим през час немалий жиючи

І рицерських дільностей там доказуючи. Гетьманом по том собі войсько го обрало,

Із ним менжне татаров і турков бивало.

За свойого гетьманства взяв в Турцєх місто Кафу ²⁰, Аж і сам цесар турський бив в великом страху, Бо му чотирнадцять тисяч там люду збив,

Катарги єдині палив, другії потопив,

Много тогди з неволі християн свободив,

За що го бог з воїнством його благословив,

Бо за найбольшую нех собі нагороду

Почитаєт рицер, кгди кого на свободу Визволить, за що гріхов собі одпущеннє

Одержить, а по смерті в небі вміщеннє. Дознавал не поєднокроть турчин-поганин Його мензства і прудковоєнний татарин.

Повість і Мультянськая земля ^2|, і волошин,

Як їх тот гетьман з своїм рицерством полошив. Досвідчив і інфлянтчик ²² того войська сили,

Кгди їх тії рицері, як траву, косили.

Пувночнії тиж краї будуть пам’ятати

Довго його мужество, бо ся їм дав знати, Великого звитязства там доказуючи,

Міста і городи їх моднії псуючи.

І завше он дільностю своєю в то трафляв,

Як би без шкоди своїх неприятелюв достав.

А кгди якого міста в християнстві достав,

Теди церкви в покою оставляти казав.

Смотріте, як. то гетьман бив благочестивий:

По звитязстві пам’ятав на стан свой уцтивий,

Що му не належало, того ся не тикав,

Замойського, гетьмана, то он наслідував, Которий теж рицерству в Мултяніх заказав,

Жеби жаден з них церквам кривди не виряжав. Не рихло другий такий повстанет Замойський,

Щоби умів рядити так пюром і войськи. Дознали-сьми по смерті його дость одміни,

Воєн домових і тиж постронних без міри.

Од толь уважайми, як много на гетьманах

Добрих належить панству і на мудрих панах. Леч я до свойого ся гетьмана вертаю,

Петра Конашевича, і в нем залецаю При мензстві віру його, в которой статечне

Трвав, заставляючи ся за ню досить сердечне,

І завше з своїм войськом кроля-пана просив,

Аби віру нашу святую успокоїв,

Офіруючи ся му тим хентній служити,

Кгди би рачив релію нашу успокоїти,

Для которої междуособная война

Діється межи людьми в панстві кроля-пана ²³, Кгди ж за віру готов єст правий християнин Умирати, а не дасть ся привести до новин.

Євтихій Самуйлович

ЧЕТВЕРТИЙНАДЦЯТЬ

А кгди тую прозьбу кроль з сенатом одкладав,

Тим часом патріарха вчасне к нам завітав,

З землі святої, міста Ієрусалима,

Одколь вишла на ввесь світ правдивая віра Которого тот гетьман з войськом наведивши В Києві і поклон му достойний оддавши З православними, почав раду в том чинити,

Жеби могли пастирей православних міти В церкві своїй, на місцях владиков-унітов,

Которих маєт народ наш за єзуїтов,

Кгди ж уніяти з ними єдиномудрствують,

Всіх подбити под владзу папі усилують. Обравши теди згодне всі з людей духовних

Чесних мужей і в письмі біглих, особ годних, Патріарсі святому їх презентували,

0 посвячення їх на владицтва жадали.

А кгди святійший отець з екзархом обачив

Слушность в жаданню, особ тих посвятити рачив: Іова Борецького ²⁴ — на митрополію,

1 владик — на каждого їх єпископію. Зоставивши теди нам святиню в Росії,

Святійший патріарх сам їхав до Кгреції. Которого тот рицер, з войськом запорозьким, Одпровадив в покою к границьом волоським, Чинячи то за його королевської милості позволеннєм І тиж Войська Запорозького повеленнєм.

О, який там плач бив, кгди ся войсько вертало Назад, із святійшим ся отцем юж жегнало! Серце їх праві мдліло з набожного жалю

В оном їх з собою ся в дорозі розстанню.

Тую теди послугу годне одправивши

І благословеніє войську одержавши,

Вернули ся в покою до своїх салашов,

І ледво троха відхли, али турчин нашов З многолічбним поганством на отчизну нашу,

Юж назначивши свого до міст наших башу. Которий в запорозьком войську хтів снідати,

А в польськом зась обозі мислив обідати.

Але бог, в которого моці єст звитязство,

Додав моці нашому войську на поганство,

Же, хоть шестькрот не ровно, предся утікали Турці пред нашими, кгди на них натирали, Снідання їм посполу з обідом даючи,

А на вечерю на честь до Плютона шлючи.

Которої не хтячи другії чекати,

Раді — не раді, назад мусили вступати.

Дознав теди поганин моці Ісус Христа,

Которого блюзнили злії його уста,

Же наших священиков хтів в плуг запрягати І в домах божих коні обіцяв ставляти.

Але, гордому, все ся то вспак обернуло,

Же мало що войська з ним назад ся вернуло.

Так то бог гордим завше звикл ся спротивляти, Покорним зась і тихим благодать давати.

Із наших хоть много там побитих і ранних Зостало оружієм турчинов поганих,

Єднак, єсли з сповіддю шли на тую войну,

Возьмуть заплату в небі за мужество гойну,

Же за християнськую кров ся заставляли,

Ойчизни боронячи, кров свою вилляли.

На том же пляцу тот наш гетьман пострілений Приїхав до Києва наполи умерлий,

Где розмаїтих лікарств довгий час заживав,

На доктори од кроля самого кошт мівав,

Бо кто ж би не зичив бив такому гетьману Здоров’я, що вірне служив ойчизні і пану.

А кгди тілу лікарство намній помагало

І овшем в большую го хоробу затягало,

Почав далей о душном лікарстві мислити,

Як би од змаз гріховних могл її очистити.

На которую плястри такії прикладав:

Жаль і сльози гойнії за гріхи виливав,

Ку смерті ся од кільку неділь готуючи,

Сповіддю і жалостю гріхи ветуючи,

Тайну седмкрот приняв маслосвященія ²⁵,

Так теж тайни святого з ним причащенія ²⁶, Маєтность свою роздав — єдну на шпиталі,

Другую зась на церкви, школи, монастирі.

І так все спорядивши, живота доконав,

При церкві Братськой ²⁷ чесно в Києві похован, В котроє ся братство зо всім Войськом вписав ²⁸ І на нього ялмужну значную одказав.

З того гетьмана кождий рицер нєх ся учить,

Як би тиж мів на світі тот живот свой кончить.

Ото он в вірі своїй святой трвал статечне І ойчизни своєї боронив тиж менжне,

І маєтностю добре своєю шафував,

Не на костки і карти і збитки обертав,

Але, яко єсь слишав, на речі добрії,

Душі його по смерті барзо потребнії.

Видів он і Львовськоє братство, хоть далеко Церков їх в місті наділив не ледаяко,

Суму значную грошей до братства лекговав ²⁹,

А жеби науки там били, пильне жадав.

І так од всіх повсюду богомоллє маєт,

Затим нєх душа його в небі почиваєт.

Матфей Кхзимович П’ЯТИЙНАДЦЯТЬ

Не див, цная малжонко ³⁰, же ся обливаєш Сльозами і од жалю праве омдліваєш,

Бо-сь утратила свого малжонка милого,

Кролю і Посполитой Речі зичливого.

Которого мужества турчин і татарин

Боявся, досвідчивши, же бив добрий воїн.

Для нього сь і ти у всіх людей била славна,

А тепер твоя свіча ясная юж згасла.

Юж ся з тобою вічне друг твой розлучаєт,

Богу тя впрод в опеку і войську вручаєт.

Жий побожне, як вдова, в своїй уцтивості,

За що в бога і в людей набудеш милості.

Бог єст сиротам отець а судія вдовам,

Караєт, кто би хотів чинити кривду вам.

Григорій Кондратович

ПОЖЕГНАННЄ МАЛЖОНКИ І ВОЙСЬКА ШОСТИЙНАДЦЯТЬ

Престань юж, малжонко моя, ляментувати І сльоз тих больше надо мною виливати,

Допусти тіло моє юж землі оддати,

В которой буду суда божого чекати.

Вшак відаєш, же кождий, хто ся на світ родить, Мусить тиж умерети — прожно ся тут гордить.

Я-м тиж бив колись людєм на світі знаємий,

А тераз од всіх праве єст-єм опущоний,

З самими только діли к судії одхожу,

, Тебе о молитви за душу мою прошу.

Мене вспоминаючи, на себе пам’ятай,

Же тиж мусиш вмерети, пильне то уважай.

Юж ся з тобою нині вічне розлучаю,

Дорогая малжонко, з жалем тя жекгнаю,

В подземний одхожу край тілом почивати,

Хіба ся аж на суді будем оглядати,

Где каждий з нас, що сіяв тут, там будет жати,

Небом і пеклом будуть там нагорожати.

Дай нам, боже, з собою там ся оглядати І Христа-бога в небі вічне вихваляти.

Жекгнаю ся і з .вами, славноє рицерство,

Над которим мілем тоє преложенство.

Єсли-м кого образив, молю вас, простіте,

Всіх моїх вин і образ, прошу, запомніте І просіте за мене всі господа бога,

Би мі вольная била до неба дорога.

Димитрь Кривкович

СЬОМИЙНАДЦЯТ-Ь Несмертельної слави достойний гетьмане,

Твоя слава в мовчанню нікгди не зостане;

Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути Будуть, поти дільності теж твої слинути.

Не зайдеш в глубокоє нікгди запомніння,

Ані тя літа пустять в довгоє мовчіння.

Бо єсли вихваляєт Кгреція Нестора ³¹,

Ахіллеса ³², Аякса ³³, а Троя Гектора ³⁴, Атенчикове славять кроля Періклеса ³⁵ І славного оного з ним Темістоклеса,

Рим зась з смілості свого хвалить Курціуша ³⁶ І з щасливих потичок славить Помпеюша,

Теди теж і Росія Петра Сайдачного

Подасть людєм, в пам’ятку віку потомного,

Аби його послуги крвавії всі знали

І пред народи годне його вспоминали,

Же то його в том долі тіло єст покрито І на нагробку слова такії вирито:

«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,

Петр Конашевич, ранний в войні, для вольності Отчизни. Кгди на нь турці моцно натирали І пострілов смертельних кілька му задали, Которими зранений, живота доконав,

Віри богу, і кролю, і войську доховав,

І умер, боронячи мира ойчистого,

За що узич му, творче, неба вічистого,

Як ревнителю віри благочестивої,

В которой бил вихован з молодості своєї.

Року тисєча шесть сот двадесят второго,

Погребен в монастирі братства київського,

На которий тисячій кілька офірував

А жеби там науки фундовано жадав».

Лукаш Беринда

В ГЕТЬМ АНІЯКІЇ ЦНОТИ МАЮТЬ БИТИ ОСЬМИЙНАДЦЯТЬ

При том жалосном акті хочу указати,

Якії цноти гетьман повинен мівати.

Боязнь божую первей всього нєх міваєт,

А при ней трезвость, чуйность, статечность ховаєт, Над то чистость, ох, чистость повинен ховати,

А кгвалтовников її збить сродзє карати.

В науці тиж воєнной нєх будет цвічений,

Голодом і холодом тиж призвичаєний.

Бо не завше в обозі свіжая волина,

Добра з саламахою подчас кабанина.

Не маш там каплунов, ані тлустих кокошій,

Не маш ложок складаних, ні домов хороших.

0 напоях коштовних там не помишляй,

Але на воді, єсли рачиш, переставай.

Таким невчасом гетьман мусить навикати,

Которий з похвалою хочет воєвати.

1 не трудно такому войську о звитязство,

Що навикло терпіти такоє убозство.

Зась що хліба білого з маслом заживаєт,

Як німці, такоє внет з голоду вмираєт.

Що ся явно в той ,рочной войні показало,

Же їх по. всіх гостинцях много поздихало.

Бо і конь барзо тлустий прудко уста в а єт,

Кгди му жовнір оброку завше не додаєт.

Маєт тиж гетьман в войську міти справедливость, Добрих милувати, злих зась карать за їх злость. Філософ єдин грецький зданнє своє повів,

Що би о менжном. гетьмані розумів:

Рекл, .же ліпше єст міти льва над єленями Гетьманом, а ніжели єленя над львами.

Гетьман глупий сам згинет і войсько погубить,

Каждий то з вас признаєт, же автор не мутить. Гетьманства уряд так рок чомусь-те зложили З єдного, а другому його полецили?

Самі причину ліпше умієте дати,

Бо о вас шло, я на- тот час волю мовчати.

Тії цноти кгди кождий гетьман будет міти,

Может найбольшим войськом щасливе рядити.

Георгій Воронич

ДЕВ’ЯТИЙНАДЦЯТЬ

0 Запорозьком Войську хто письма читаєт,

Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признаєт, Бо завше в нем такії рицері бивали,

Що менжне неприятелей ойчистих бивали,

1 жадноє рицерство в нас не єст так славно,

Як запорозькоє, і неприятелюм страшно.

Скутком самим, ах боже, не дай дознавати,

Без них, як многа войська лєгло, досить знати, В Волошєх, тими часи, за княжат і панов,

І аа самих вельможних коронних гетьманов. Многії там рицері на пляцу зостали,

Серця поганом против християн додали.

Бо і в так рочной войні бог вість, як би било,

Кгди би запорозькоє войсько не прибило, Котороє, з коронним войськом обок ставши,

Менжне поган разило, в помоч бога взявши. Одтоль відаймо, чого згода доказуєт,

Доми, панства і царства вцалє заховуєт.

Дай, боже, згоду межи всіми християни

І звитязство християнським царом над погани.

Карпо Михайлович

ЕПІЛОКГ

СМЕРТЮ ПОРАЖЕНОГО ДО ЖИВИХ

Ох, мні, нендзному, як то обжалувать маю,

Же в так великом добрі шкоду подиймаю:

Не хотів-єм помніти по всі мої часи На тії остатнії кола і невчаси,

Видав-єм часто інших, кгди їх погребано,

Землею і каміннєм в гробєх прикладано,

Але-м ся чужою не карав пригодою,

Тепер би то не било з моєю шкодою,

Слухав-єм злої ради моїх товаришов,

Для которої-м на гак барзо страшний пришов, Уфав-єм молодості, которая милить,

Ровно з старим под косу смерті ся хилить, Ледво оком мгнеш, алить внет голова спадет,

Кгди з своєю косою смерть на тя нападет.

Не боїть ся практика і Юстиніана

Самого посікла, хоть умів добре права,

Не дбаєт на бурмистри і на їх лавники,

Писаром і подписком поламуєт шики,

Не оглядаєт ся на сейм і трибунали,

Ані на їх декрета, ані кримінали,

Не даєт промайори і на мунімента,

Несподіване она шлет до Ахеронта ³⁷,

Посікла премудрого она Соломона,

І оного сильного рицера Сампсона,

Не викупився Крезус од неї багатством,

І не оборонився їй Ксерксес воїнством,

Бо їй сам праводавця-бог тоє право дав,

Аби под її владзу каждий чловєк подлегав. Єноху з Ілією троха зфольгувала,

Єднак острую косу на них зготувала,

Бо їх помордуєт чловєк затрачення,

Взявши од бога з неба на то поручення. Косить она і княжат, споль з їх княгинями ³⁹, Громадить каштелянов із воєводами, Подтинаєт твердії дуби васанськії,

І високії древа, кедри ліванськії.

В гуті Вулкановой ⁴⁰ їй роблено сокири,

І стріли гартовано острії без міри.

Тими она трафляєт до свойого целю,

В серце чловєку, що венц биваєт в веселлю. Юж му в тот час не радить Кгален ⁴¹ з пікулками, Ані поможет мудрий доктор з сировками,

Юж прожноє лікаров всіх будет старанне,

Кгди смерть учинить межи гумори мішаннє. Юж в тот час скрині з талярами,

Ні шкатули важкії з портукгалами Нічого не помогуть чловєку смертному,

Єсли не били в добром шафунку живому.

Все згола чловєка при смерті опущаєт,

На що-кольвек ся он на том світі спущаєт, Только ідет житіє з ним богобойноє,

Котороє му чинить сумніннє вольноє.

Того ж всього на собі дознав (ох), мой пане,

Же вітром било моє на світі мешканнє. Тепер-єм познав, як на світі треба жити,

Хто по одестю з світа не хочет тужити,

Ледво мя по смерті і приятель мой милий Может стерпіти в дому до малої филі.

А єсли ся мя доткнет своєю рукою,

Внет її миєт, як од смердячого гною, Бридкость внет чуєт і хуть тратить до їдення,

Для самого по смерті трупього видення, Окропний лежить, сон му згола не смакуєт

І яко би одміну на здоров’ю чуєт.

І так не может бити, бідний, вспокоєний,

Аж кгди обачить мя, же-м юж в землю погрсбею Где надо мною вірний приятель заплачет,

А другий од радості по мні і поскачет.

І ледво мя по смерті до гробу, впровадять,

Алить ся виет о мою маєтность вадять.

Тіло зась в землі будет од червій точено,

Котороє розкошне тут било тучено.

Душа теж певне мусить міти нагороду,

Люб то в пеклі неволю, люб в небі свободу.;^: Слухайте ж, ви, живії, умерлого мови,

А умирати в кождий час будьте готові.

Бо то розум, то мудрость — побожне тут жити, Хто ся хочет вічного царства дослужити,

До которого рач нас, Христе, домістити,

Би-сьми ся з тобою в нем могли веселити.

Симеон Шульга

EYXAPI2THPI0N,

АЛЬБО ВДЯЧНОСТЬ. ЯСНЕ ПРЕВЕЛЕБНІЯШОМУ ВО ХРИСТІ ЙОГО милості госпо-ДИНУ ОТЦЮ КИР ПЕТРУ МОГИЛІ ВОЄВОДИЧУ ЗЕМЛІ) МОЛДАВСЬКИХ, ВЕЛИКОМУ АРХІМАНДРИТОВІ СВЯТОЇ ВЕЛИКОЇ ЛАВРИ ЧУДОТВОРНОЇ ПЕЧЕРСЬКОЇ київської, ВІРИ ПРАВОСЛАВНОЇ в ЦЕРКВІ СВЯТОЙ ВОСТОЧНОЙ ПРОМОТОРОВІ ПОБОЖНОМУ 1 НЕСМЕРТЕЛЬНОЇ СЛАВИ ГОДНОМУ ОБОРОНЦІ. ОД СПУДЕЙОВ ГІМНАЗІУМ ² ЙОГО МИЛОСТІ З ШКОЛИ РИТОРИКИ ³, ЗА ГОЙНІЇ ДОБРОДІЙСТВА, СОБІ І ЦЕРКВІ ПРАВО-СЛАВНОЙ, В ФУНДОВАННЮ ШКОЛ ПОКАЗАНІЇ. ПРИ ВІНШОВАННЮ СВЯТ ХВАЛЕБНИХ ВОСКРЕСЕНІЯ ХРИСТОВА* СПАСИТЕЛЯ МИР.У, ПОВИННЕ А УПРЕЙМЕ ОДДАНАЯ.

СТЕММА ЯСНЕВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛОВ ⁵

О орле, то ж високо наддер вилітаєш,

Гди на герб цних Могилов корони вкладаєш,

Не только того світа знак владзи монархов,

Але теж і духовних оздобу екзархов.

Позволяю (бо сь годен), продкуй в том клейноті,

Пристоїть, аби сь служив їх так світлой цноті. Вім, же сь нікгди_:сь срокгії звикл громи носити,

Тепер срокгость в ласкавость час юж одмінити. Орле, пильнуй презацних Могилов корони,

Бо тот знак всей церкві єст знаком оборони.

Превелебнійший милостивий господине отче, пастирю, патроне і фундаторе наш!

Кроль вафаленський, ясне вельможний милостивий отче, в звичаю бив положив часов певних свічу запаленую подда-ним своїм висилати на знак того, аби горячность милості своєї ку оним виконтерфетувати могл. Кролевая наук Мінер-ва православно-кафоличеськая, превелебний патроне, до того часу барзо неплодная (для великих навальностей і штурмов од виродков соборної церкви, матки нашої), уродивши за ласкою і промислом божіїм немалоє гроно в православной науці православних синов, которії под намет твоєї щодробли-вості, под плащ твойого старання, под упреймость твоєї ку науком зичливості зобравшися, що би за символи своєї ку тобі прихильності виставить міли, не відають. Зішло би ся вправді, яко пану, злото, але сь ти з злотом посполу себе оной оддав. О неслиханої в Росії щодробливості! Зішло би ся, яко од кролевої, дорогоє камінне, але сь ти, каменем неошацованим в цнотах і побожності будучи, за камінне дорогоє синов оної собі розумієш, твердиш І голосиш. А сац (усти всіх людей в баченнє і розум не убогих) тим будучи, чим єст золото межи крушцами, чим діамент межи каміннєм коханков наук з милості ку церкві, матцє своєї, за таких же дрожиш бити. Которую то церков православную, земноє небо, як ніколись ”АтАа£ той ouqosvov ияобє^ато ³², двигати і посилкувати рачиш. О заїсте золотом ест-єсь, гди золотом погор-жаєш, а православно-кафоличеськую науку любиш. Єст-єсь

і діаментом, кгди перешкоди і клопоти за школи терпливе зносиш. Єст-єсь і сил Атлянтових, кгди в так тяжких трудах

і працях уставати не хочеш. А поневаж станула оної перед очі слава презацної фамилії ясневельможних Могилов, которая з дідичних двох столиць, молдавської і волоської, лінію свою ведет, і марсових твоїх праць, которих-єсь напро-тив оттоманським цербером подиймовав і добровольноє згорженнє світа которого под ноги подославши, за богом єсь ся Христом удав, а при той зась славі обок станув гуфець ушикований, оная людськость, побожность, онії твої цноти, оная до намнійшого склонность, згола на здуміваннє Мінерві. Умислила прето, вельможний наш добродію, гору тобі виставити. Гору, мовлю, Парнасу ⁶ і Гелікону⁷, на которих аби ся весь світ малий могл твоєї слави і тєлесним і душевним оком дочитати. Не дивуйся! Пристоїть так зацной славі на горі вдячності од нас поставленой бити. Бо слава, високо літаючи, високо сідаєт. Пристоїть так зацной славі на горі. Бо маєт гуфці, которії для показання гойних церкві божой добродійств добивають. Пристоїть так зацной славі на горі, абовім так знаменитії і немаль врожонії тобі поступки на гору небесную впроважати побожних людій звикл. Пристоїть заїсте, кгди за вступеннєм сонця в знаки пувночнії світ зем-

ний з зими ся смієт, гари квітками одівает і, взрок утішаючи, фарбует, а звлаща, кгди сонце предвічноє з-под земних країв виникнувши, душу знову на гору спасенія подносить. Одтвори ж, вельможний патроне, ворота зичливості твоєї той горі, которії ся кождому одтвором ставили. Одтвори, ач подлой

і невисменитой, єднак же правдивой і не облудной, поневаж правда і щирость хоч в наубожших великої завше у тебе поваги єст.

Найменший з братії общежительної монастиря Печерського, превелебності твоєї в духу син і послушник Софроній Почаський, гимнастес кіновита монах печерський, реторики професор

Сцептра тот зоставуєт шарлат і корони,

Кого бог взиваєт до свої оборони.

Щасливим сь, пречеснійший о архімандрите,

Которому познаннє бога єст одкрито.

Зверхность, слава, оздоба — то все под ногою,

Віра, милость до бога — то над головою.

ГЕЛІКОН,

То ест Сад уміетності пероий, осьм кореній визволених наук ⁸

в собі маючий, през пречеснійшого його милості господина отця кир Петра Могилу в Росії ново фундований

Вдячность

Гелікон, жродло наук, вдячность посилаєт твоїй, отче, святині, бо в ней місце маєт

Гелікон

Старих гордость поганов весь світ наповнила

Скоро только їх глупство мудрость заслонила,

Бо гди наук початок з Гіппокріну маєт,

Юж Пегаса ⁹ аж назбить з Кадмом ¹⁰ виславляєт.

Чому ж барзій не нам честь тая тепер служить,

Котрим власность правдивих наук первій плужить?

Кто не свідом, іж мудрость з Едема ¹¹ Сіону Подана єст, а то фальш, же би з Гелікону?

А нам зась од Сіона закон, мудрость, віру Даровано, за тим теж і слави над міру.

Приступи, Геліконе, дай честь, познай пана, ' Опустивши жовнірство, привітай гетьмана,

Наклони верх з-под неба до земного долу,

Звитяжцю нам поткаєш з в’язнями посполу.

В особі твоїй світлой, отче велебнійший,

Вітаю кроля, вижу тріумф- презацнійший.

Юж Геліконід ¹² з Фебом ^1ь розкошним ховати Не позволю і пісней вдячних їм співати.

То твоїй превелебной все служить особі,

Високоє в високой ім’я єст оздобі.

Стефан Стрибиль

Корснь умієтності перший ГРАМАТИКА, УЧИТЬ СЛОВ І МОВИ

Розумному под небом где місце звіряти

_г Позволено, там можеш то лятво познати,

Якого би пожитку била і похвали

Слов складання наука, през час так немалий.

Хто би відав, як звано кити вод глубоких,

На повітру і землі мешканцьов широких?

Єще людєм і над тих погребна єст мова:

Хто не глупий, заж не тот, що не мовить слова?

Не дивуйся, бо негДись до згоди призваний

То ж побідив син з Маї ¹⁴, под Ксанфом спитаний.

І я теди, спитавши, єсли не по мові

Знать ретора, по ту дам глупство ослові.

Тот корень в твоїм саді, отче пречеснійший,

Заквітнет з Геліконом, над сонце яснійший,

Кгди в Росії потомок славних роксолянов

В науках поровняєт премудрих поґанов ¹⁵.

Тілько аби звитязця пекельного смока

Заховав вцале віру правую з востока.

А где сонцю єст місце, того ж дознаваєт Твоє ім’я, кгди місце в грамаітицє маєт.

Григорій Трипольський

Коремь умієтності в торий РЕТОРИКА, УЧИТЬ СЛОВ І ВИМОВИ

Кди би в землі Єгипськой не Нілові води,

Завше би без пожитку били огороди.

Ніл в Єгипті хліб множить, з Нілу весь достаток, Питтє, покарм і пришлих пожитков задаток.

Леч над міру кгди берег вода превищаєт,

Юж в том року жизності земля не пущаєт.

Альбо мній, ніж потреба, кгди води приносить,

Мній теж і того літа .трави косар косить. Красомовство заїсте того ж подобенства

Било некгдись у старих, бо кгди набоженства Учить, там урожай цнот приносить обфітий,

Кгди зась впротив — упадок душі знаменитий. Мірность — реч дорогая, кто ся в ней кохаєт,

Над веселлє больш в життю нічого не знаєт. Пречеснійший наш отче, Прометейом ¹⁶ званий, Одтоль будеш в Росії запоміркований Нурт ріки красомовства, юж початок Нілу Будет знати поета, бо од тебе силу Ніл прийняв седможродлих юж наук високих,

Юж потечет до границь Росії широких. Риторика звитязцю з тріумфом вітаєт,

Але впрод на патрона пильно поглядаєт,

При нем тріумфальний день будет опівати, Фундатора теж в вічной славі фундувати.

Александер Олекшич

Корень умієтпості третій

ДІАЛЕКТИКА ¹⁷,

УЧИТЬ РОЗУМНОГО В РЕЧАХ ПОЗНАВАННЯ

Межи штучним фальшивих розмов ошуканнєм А щирим од неправди правди розезнаннєм Тая даєт наука способ досвідчення,

Ту ж відомость приносить скритого створення. За тим розум субтельний біглость в каждой речі, Як, розтропне мов’ячи, здради ся стеречи.

Так, як би ово сонце, гди мглу розганяєт,

Дощі, громи, темності, а день роз’ясняєт.

Над то вкротцє доводом кого поконати Лятво можеш і мудро філософувати.

Тернем острим тот корень зовет Стагірита ^І8, Кариеадес ім’я му дав морського кита.

Hex же квітнет тот корень в твоїм Геліконі, Пречесний наш отче, ку вірних обороні,

Би сцать в церкві Сіонськой овоц його цвіту

Юж освідчив Христово з мертвих встаннє світу. Hex взрок терне мудрості тепер колет смутних Базилішков унітських ¹⁹, аспідов окрутних. Одтоль слава Могилом вічная повстанет

І лілія високих цнот їх не ув’янет.

Самуель Мужиловський

Корень уміетності четвертий АРИФМЕТИКА, УЧИТЬ ЛІЧБИ

Єст місце на високом землі положенню,

Трудної праці назбить людєм в прохоженню, Оказалоє місце, і верх знаменитий,

Леч гостинець в пребиттю барзо неужитий.

На верху том пресличном пальма вирастает,

А на пальмі зась цнота гніздо своє маєт.

Ім’я місцю Час Довгий і Многії Літа,

До злічення труднії од початку світа,

Але скоро рахунок з науки приступить,

Праця, трудность з стараннєм заразом уступить, Бо унції познаєш, злічиш міріади,

Лятвій, ніжли Геркулес переплов Цикляди ²¹, Пропорції досвідчиш межи поровняннєм

Дня з ноччю а правдивим свят одправуваннєм.

О як дивний тот способ і барзо хвалебний!

Фундаторе цних наук, отче превелебний! Подав-єсь нам в Росії знати в часах міру,

В чом покажем одступним фальш їх і невіру. Твоїй од нас чесності, поки часу станет,

Вдячность з наук подання нікгди не устаєт.

Андрей Чєрхавський

Корень уміетності п’ятий МУЗИКА, УЧИТЬ СПІВАННЯ

Хоч то некгдись строфував філософ убогий Діокгенес музиков, кгди цноти дороги Занедбавши, на лютнях кант модерували

І стройне в обичаях нестройних співали,

Нікгди єднак в том вини наука не маєт,

Кгди учачий науці сам не подлєгагаєт.

Музика — цвіт веселля, корень пісній значних, Музика — сад утіхи, жродло мислій вдячних. Орфейове ²² співання ліси, ріки, скали,

Здумівшися, слухали, і Евріп ²³ несталий,

Ту ж втропи шов звір дикий, птаков і риб много, Вдячностю потягнений голосу такого.

Але слушній заїсте правда потребуєт Співання, кгди науки до себе керуєт.

Показав то церковний філяр барзо ясний,

Всей Сірії оздоба — Дамаскін прекрасний,,

Бо день Пасхи і возстання од мертвих співаєт, Воскресшаго всім Христа ясно освідчаєт.

Христов тріумф весьолий і тот день хвалебний

В гімнах вдячних целебруй, отче превелебний!

Василій Климович

Корень уміетності шостий ГЕОМЕТРІЯ, УЧИТЬ ЗЕМЛІ РОЗМІРЕННЯ

Ксенофанес ²⁴, значнійший з філософов давніх, Обиватель з Греції Кольофонов ²⁵ славних, Архетипом ніякимсь бога називати,

Без початку і конця казав признавати.

Змилив єднак тот мудрець, бо розум в поганськой Єще ховав темності і владзі шатанськой. Геометра, в познаншо правдивом о богу Юж будучи, такую дасть пересторогу:

Бог не єст фікгуральний, але круглость світу Припишет, лічбу дневі а одмінность літу.

Кто хочет землю, небо і всі елемента

Познати, геометрес подасть документа:

На шестьдесят всю землю частій розміряєт,

Архімедес ²⁰ на сфери небо розділяєт.

Леч найвищий вимірник з-под землі виходить

І в’язнєв своїх мнозство з собою приводить.

Тот, котрий п’яддю небо мірить, добротливий,

Hex в науках даруєт початок щасливий.

Твоїй зась, отче, славі конець тот готуєт,

В котором своїх вірних до неба приймуєт.

Василій Каменицький

Корень уміетності седмий АСТРОНОМІЯ, УЧИТЬ БІГОВ НЕБЕСНИХ

Кгде ясний палац Фебов, розний в будуванню,

В положенню високий, сличний в мальованню, Кгде світлий ліхтар в небі²⁷, з седми лямп зложоний ²⁸, Од всіх сторон криштальом моцне обточоний, Кгде єст місце планетом і звіздам грунтовним,

Одколь світлость променем спадаєт кляровним, Там мисль тая наука людськую заносить,

През що скритих познаннє натур до нас вносить. Астролюг ²⁹ біг солнечний в Зодіаці знаєт

І през то в речах пришлих скуток освідчаєт.

Довтіп людський прикрую подиймуєт працу,

Аби могл свідом бити горнєго палацу.

В науцє зась кто добре звіздарськой цвічоний,

Не барзо в том познанню будет утружоний. Щасливший єст над іних, могу речи сміле,

Астроном, бо он перший познав бога в тілє.

Тому ж мірру з кадилом нєх віщкове носять,

Не рождество, леч з мертвих встаннє юж голосять. В якой славі арабов астроном зоставив,

Такую сь, чесний отче, юж Росії справив.

Михаїл Полубенський

Корень і верх всіх наук і умієтностій ТЕОЛОГІЯ, УЧИТЬ БОЗСЬКИХ РЕЧІЙ

Кгде учинив границю Геркулес он сильний

Праць своїх богатирських, там теж гішпан пильний Мармуровий поставив стовп ³¹, кгде з оцеаном Виспа місце подаєт дільним гадитаном ³²,

Тоє місце початком всіх вод єст глубоких,

З нього плинуть всі ріки до країв широких, Одтоль берет отцеан назвиськ своїх розность,

Одтоль вода приймуєт в плиттю своєм можность, Бо кгди море всю землю воколо обходить

А конець до початку незначне приводить, Оцеаном зоветься, кгди зась впосред світа Ідет, розне його теж зовет аравіта.

Тих же праць неужитих стовпом превисоким Любо теж оцеаном іменуй глубоким Небесную науку, мудрості початок,

Всіх наук жродло бозських а світських остаток. Звитяжцею Цекропов ³³ кто хочет зостати

А в цвіченню цних наук сам не уставати,

За бистрим злоторогим кто єленем гонить

І з наук в свой пожиток дорогий час клонить.

Єст границя праць твердих бозськая наука,

Узичаєт учоним, кгди в бігу, мунштука.

Єст колюмна і конець праць Алкменидових,

Бо вім мнозство приносить добр Ляомедонових, Оцеан медоточний мудрость бозських речій,

Слабий розум поняти що может чоловечій.

З того моря виходять сдодких наук ріки,

Ріки а вод обфітость дають во всі віки.

Теолог оцеаном нєх ся називаєт,

Бо тот наук, а ов зась всіх вод жродло маєт.

Але не допустив-єсь, отче велебнійший,

Аби кресом праць довгих бив стовп он давнійший, Укопав-єсь колюмну од земної зони

При берегах, Дніпрових под седмитріони,

Кгде задержиш мешканцьов російських в шуканню Цних наук і в далеком юж пелкгримуванню.

Дав би то бог, кгди би-сьми чужих кривольогов ³⁴ Понехавши, слухали своїх теольогов А впред в церкві славили Христа з Дамаскіном,

Духа з отцем хвалили і з предвічним сином.

Мартин Сурин

Що син матці повинен вельце укоханий,

Що слуга пану, в його ласцє вихований,

Що теж пастир, овчарні чулий, неоспалий,

О повіренном собі стаді завше дбалий,

То сь учинив син церкві, отче пречеснійший,

То сь справив слуга богу, і єстесь вірнійший, То сь теж лаврі виконав пастирства твойого,

В превротності не пасеш кгди стада свойого. Церков — матка синові, іж її прагненнє

През мудрость утулив-єсь, подасть виживеннє, Пан теж слузі, бог-творець, за вірность в подданстві Нагородить по смерті в безконечном панстві.

Ми зась, овці, пастиру духовний добиток Принесемо з овчарні наук на пожиток.

З добрих отцев доброє потомство родить,

За цнотливим цнотливий слуга паном ходить, Пастир теж неоспалий доброть овець знаєт,

Злії зась преч з овчарні завше викидаєт.

Отцем, паном, пастиром завше нашим будеш,

Єсли нас в твоїй ласце нікгди не забудеш.

Філипп Миклаиіевський

В ПРЕСВЯТОЙ ТРОЙЦІ ЄДИНОСИЛЬНОМУ І ЄДИНОЧЕСНОМУ БОГУ ЧЕСТЬ, ПОКЛОН, СЛАВА, ВДЯЧНОСТЬ НА ВІКИ

Поганськоє, о боже, глупство юж устало,

Котороє Йовиша богом називало,

Юж щезло і поетов шаленство учоних,

Бо єст у всіх бог єдин вмісто незлічоних.

Прето з нашим падаєм подлим Геліконом

Перед страшним твоєй вельможності троном

А єдного в трьох лицєх знаєм тебе пана,

Єдна богу єдному честь будет оддана. Только просим, справ серця горячость в патроні, Аби в новом загрівав квітки Геліконі.

Іоанн Заруцький

Єсли члонка свойого не жалував в бою

Тот сильний римський рицер, що, речеш, покою Як боронив отчизни Сцеволя ³⁵ безпечний,

З которого повстав род Могилов сердечний,

Знак заїсте потомка, по том кгди все тіло,

Не только руку, жарить наш Сцевола сміло.

альбо Сад уміетності вторий стараннем і коштом яснепревелеб-нійшого во Христі його милості господина отця кир Петра Могили, архімандрита київського, вовводича земль Молдавських, под час весни особливої ку народові російському ласки божої десять літораслій наук визволених юж з себе випущаєт.

ВДЯЧНОСТЬ

Двоверхий Парнасе, поднеси до неба

Ім’я славних Могилов, вдячності потреба.

ПАРНАС

По смутку завше радость в тропи наступуєт,

По темностях зась світлость ту ж ся показуєт, По сухом літі осінь, за тою теж ходить

Зима і час троскливий з собою приводить,

За фрасунком веселлє завше поступуєт,

По зимі часов прикрих весну бог даруєт.

Юж весна утіх нових, веселля нового

Криниця а пожар зась фрасунку старого. З’явилося Гіблейських юж вод струменистих ³⁶

Жродло пісній, з Парнасу, од каналов чистих, При том теж з поль Актейських ³⁷ Зефіри ³⁸ повстають, Пристє весни весьолим вітром освідчають,

Впрод єднак в твоєм саді спрвять охолоду,

Літорослі поднесуть і дадуть погоду,

Фундаторе побожний, цних наук патроне,

Всіх утіхо учоних, всіх муз Цітероне!

Твой Парнас літораслі вдячнії видаєт

І запахов роскошних вонность випущаєт,

А ім свой верх до неба он вишей подносить,

Тим ясній твой хвалебний стан світу голосить.

Василій Сущанський Проскура

Літоросль наук пер в а я КЛЮ ³⁹, ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В ЧИТАННЮ ГІСТОРІЙ

Давніх віков одмінний час трудне завитий

Будет міти, кто хочет дость лятво одкрити,

Скоро только з гісторій науки набудет,

В тот же час глупства в речах заразом позбудет,

Познаєт дільность славних російських гетьманов,

Відомості доступить в життю можних паноВ, Європу тот, Азію з Африкою змірить,

Котрий розум в широких гісторіях ширить,

Леч кгди з землі обернет свою мисль до бога,

З гісторій єст простая до неба дорога.

Дай покой, Кліо, прошлим в дільності поганом, Христов живот описуй, іди юж за паном.

Філон Ільковський

Ліюросль наук вторая

МЕЛЬПОМЕНЕ ⁴⁰,’

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В ПИСАННЮ ВІРШОВ СМУТНИХ І ЖАЛОБНИХ

Час, Музо, жалость віршов смутних одмінити,

Час з ляменту веселлє юж теж' учинити. Мельпомене, зостав юж срокгії жалоби,

Не псуй плачем дня того світлої оздоби.

Гіпполіта ⁴¹ сталого цекропом оддавши

І його несмертельних похвал занехавши,

Оддавай честь звитязці, славу, годность, віру, Нехай його шириться можность до Епіру ⁴².

При небесном земного не забивай вожа,

В Христовой овчарні дость пильного строжа,

А, хвалячи, дивуйся, як єст опочистий

Петр⁴³ в звитязстві а в життю, як би кришталь, чистий.

Стефан Кольчицький

Літоросль наук третяя

УРАНІЯ ^и,

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В БІГЛОСТІ ЗВІЗДАРСЬКОЙ

Ту юж Атляс ⁴⁵, о Музо, перестань зстарілим

Прешлим байком вірити, внимай серцем смілим, Юж не кроль мавританськії сфери модеруєт,

Леч найвищий монарха сам небом керуєт,

Кгди затьмив в двох планетах ясность всього світа І не дав розезнати од осені літа,

Тот правдивий астроном з-под землі виводить Звізди душ святих отцев, сам до неба входить.

Але наш дужий Атляс тяжар дость немалий,

Небо носить земноє, в працях неусталий.

О як слушне, пречесний отче, в такой силі Небо, церков двигаєш в небезпечной хвилі.

Максим Кресловський

Літоросль наук четвертая

КАЛЛІОПЕ ⁴⁶,

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В ПИСАННЮ ВИСОКИХ І ПОВАЖНИХ РЕЧІЙ

Калліопе, звитяжцов преславних похвало,

Умовкни, що ся пред тим за поган ставало,

Не виноси Альциду з Ахіллесом діленим,

Не залецай Гектора з Енеашем ⁴⁷ сильним.

Ото маєш рицера моцій неслиханих,

Звитяжцю над Еребом ⁴⁸ сил непоровнаних,

Єсли для справ високих до пекла дорогу Етейові⁴⁹ змислила, признай то все богу.

По нем теж задивуйся, іж не только старий

Вік множив богатирєв, леч і наш несталий — Поровняєт рицеров наш Могила давніх,

Бо звитяжця таємних єст весполь і явних.

Феодор Сусло

Літоросль наук п’ятая

ПОЛІМНІЯ ⁵°,

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В БИСТРОЙ ПАМ’ЯТІ МНОГИХ РЕЧІЙ

Пам’ять, Музо, приводиш на пляц залецення,

Пам’ять, скарб непребранний сличного мовення, Кгде слава Цінейова ⁵¹, котрий всіх римлянов Імена мів в пам’яті і розность їх станов.

Темістоклес валечний добре пам’ятаєт,

Кгди отчизни здоров’є над все прекладаєт. Гортензія ⁵² і Кіра ⁵³ припомніннєм гойним, Полімнія, виславуй, з уклоном пристойним.

Але, ра[д]жу, мармуром розпам’ятивання

Терпенія Христова будь із мертвих встання. Зостав, Музо, похвалу на місцю високом,

Кгде бог став звитяжцею над пекельним смоком.

Василій Чудновець

Літоросль наук шостая ТАЛІЯ ⁵⁴,

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В ПИСАННЮ ВІРШОВ ВЕСЬОЛИХ

Світлий промень солнечний всіх увеселяєт,

Кгди на землю бляск ясний з Олімпу ⁵⁵ спущаєт, Токгди стада в широких полях дознавають Обфітої радості і утіху мають,

А пастушок убогий, под листєм буковим,

Простих пісній складаєт ритм, в тіню здоровім, Аркадськії ⁵⁶ бидлята надставляють уха,

Кгди співаєт, он зась дмет, поки стаєт духа.

Що ж за радость нам в сей день з сонцем завітала А з сонцем справедливим з неба возсіяла?

О заїсте веселля маєм заживати,

Поки сонце, Христос, світ нам будет спущати.

Василій Устрицький

Літоросль наук седмая ЕВТЕРПЕ ⁵⁷, ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В СПІВАННЮ

Повіж, Музо, для чого Ізмар ⁵⁸ Орфейові Дивувався і Парнас скалистий Фебові?

Чили, же он пекельних свідом бив палацов,

Ов зась з крвавих одродив звитяжцею пляцов?

Не то. Леч іншую снать моць обадва міли,

З которою до значних похвал приходили. Орфейово співаннє ріки, ліси, бори Тішило, Фебово теж роз’ясняло гори.

Тут здумійся, Парнасе з Родопом ⁵⁹ високим,

Бо вездє повно пісній под небом широким.

Єсли ж за кант весьолий гори людей чтили, Слушній би сь ми нам радость даную святили.

Георгій Негребецький

Літоросль наук осьмая ТЕРПСІХОРЕ ⁶⁰,

ТО ЄСТ ЦВІЧЕННЄ В СПІВАННЮ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОМ

Що за скуток співання в тот час показуєт,

Терпсіхоре, кгди лютню для пісній пріймуєт Слодкомисльних, весьолих і наддер утішних,

Юж там забав дознаєш і годин поспішних,

Кгде Музи на цитарах Струни напинають,

Землі, неба і світа початок співають,

Вода, огонь, повітре, одколь вихрі, громи, Сонце, місяць і кгде суть пекельнії доми.

Завітайте юж до нас на тріумф весьоло

Ви, о Музи, з Парнасу пресвітлоє коло!

Тут мелодій, тут канту, пісней тут потреба,

Бо сам пан тріумфуєт, котрий зступив з неба.

' Євтихій Соболь

Літоросль наук дев’ятая

ЕРАТО⁶',

АЛЬБО ЦВІЧЕННЄ В СПІВАННЮ УМИЛЬНОМ

Єсли од злих до добрих речі преносити

Звикли люди, не треба злого коренити.

Теди паф опустивши, Музо, і цитеру,

При пекельном зостав то, Ерато, кацеру.

До небесних, о Музо, прибирайся тронов,

Там скоштуєш, що за смак вишніх Гедіконов, Юж хори виступують з умильним співаннєм, Допоможи ангелом сличним викриканнєм.

Єсли з доброго стався злим чоловік перший ⁶², Вторий все то одмінив ⁶³, діавола стерши, Теди з наук поганських лятво учинити Християном Христову і за свою міти.

Стефаи Трипольський

Літоросль, цвіт і оздоба всіх наук і умієт постій

АПОЛЛО

Справцо планет пресвітлих, кролю звізд вшеляких, Вдячних годин одміно, часов не єднаких, Фебе, давцьо світлості, всього світа око, Котрого взрок всю землю займуєт широко,

Спусти на наш хоризонт скуток твоєї моці,

Би не усхли од зими новії овоці,

Завітай до Печерських садов цнотородних І до країв Російських, в науку голодних,

Там впрод звальчиш Пітона ^б4, Цикльопи зголдуєш А на приїзд Мінерві місце приготуєш,

ЄстГелікон, суть Музи в Парнаськом покою, Зараз зачнуть весьолий кант пісній з тобою,

Только слави в звитяжстві першом уступити І пляцу похвал богу треба допустити.

Цитра єднак з лютнею при тобі зостанет,

І в науках твой гонор нікгди не устанет.

Єще пам’ять вдячності кгди при тобі будет,

Меценас теж атлетов твоїх не забудет.

Що кролевич тебанський ⁶⁵ злотим влосом ⁶⁶ справив, То ж ти, Фебе, патроном, бо сь ся для них вславив.

Артаксерксес ⁶⁷ в Персії кроль некгдись багатий

Обфітої землі в злото, в пурпуру, в шарлати, Кгди звичаєм кролевським замки свого панства

Навіжав, в тот час віри дознав од подданства, Бо єдні перла з коштом неошацованим

Несли пану в подарок, з скарбу дарованим, Хризоліси, смарагди, яспіси, шафіри,

Діаменти, коралі несли там без міри.

Леч єден наубожший з подданих, а сталий

В серцю, принес до кроля подарочок малий — На долонях обудвух води барзо мало,

Бо му злота, сафіров згола не Ставало.

Кроль єднак (дивная реч) приняв барзе вдячне І убогий подарок нагородив значне,

Кгди му конов зе злота внет розказав дати,

Аби води другий раз мів в чом дарувати.

Того ж і ми прикладом, ач в злото убогі,

Повинності єднак же не хибим дороги,

Води мало приносим з жродел Геліконських,

Води он знак давнійший, води з копит конських. Фундаторе і отче, нам превелебнійший,

При той воді зостаєт чоловік світлійший —

Як теди Язон греков богатив през воду ⁶⁸,

Так мудрость дасть Могилом в славі охолоду.

пречистой і пре;>лагословенной діві маріі,

МАТЕРІ ВОСКРЕСШОГО СПАСИТЕЛЯ НАШОГО ІЇСУСА ХРИСТА ХВАЛА, ГОДНОСТЬ І ПОКЛОН ВДЯЧНОСТІ НА ВІКИ

Преславная кролевно, райських садов цвіте,

Виборнійший клейноте з людей на том світе!

Ми з свойого Парнасу гіреч Феба з сестрами ⁶⁹

Вигнавши, а в нем, просим, рач мешкати з нами. За патронку всіх наук тебе признаваєм.

Ми Паллади-богині одтоль юж не знаєм ⁷⁰.

Дле вірим, же сь з бозської мудрості нам дана,

Од пророков пред віки світу обецана.

Прето, наук патронко, в ласці теж ховати Того рач, хто науки будет фундувати.

Трофим Онушкевич

ЗОЇЛЕВІ ⁷¹ НЕВДЯЧНОМУ ВДЯЧНОСТЬ

Не шарпай, злий Зоїле, псім зубом таємне

Ні в чом слави людської, бо на то ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш, іж камень скалистий

Зуби крушить і псуєт гвоздь ногу сталистий.

Кто на місцю високом, пес тому не шкодить,

А кгде острий гостинець, там ніхт не доходить. Опочистий єст Олімп слави цних Мог.илов,

Не боїться шарпання зубатих Зоїлов.

Цвічоних людей гвоздєм острим обточоний

Не шарпай його слави, би сь наддер учоний.

Ієремія Войсяцький

ЛЯМЕНТ

О ПРИГОДІ НЕЩАСНОЙ, О ЗЕЛЖИВОСТІ I МОРДЕРСТВІ МЕЩАН ОСТРОЗЬКИХ, ЩО СЯ ЇМ ВЛАСНЕ ПРИДАЛО НА ДЕНЬ УРОЧИСТАГО СВЯТА З МЕРТВИХ ВОЗСТАННЯ ПАНА СПАСИТЕЛЯ НАШЕГО В ПОНЕДЕЛОК В ПРОЦЕСИ ІДУЧИМ ПОД ПРИЇЗД II МИЛОСТІ ПАНЕ! ВОЄВОДИНОЇ ВІДЕНСЬКОЇКОТОРАЯ ТО З ОБОХ CTOPOH ЖАЛОВА-НАЯ ПРИГОДА В ТИХ РИТМОХ НИЖЕЙ ДОСТАТЕЧНЕ СЯ ОКАЖЕТ ПРЕЗ МЕНЕ,

М. Н., З ПИЛЬНОСТЮ ОПИСАНИХ РОКУ БОЖІЯ 1636 МІСЯЦЯ ІЮНЯ ДНЯ 14

ДО КОЖДОГО ЧИТЕЛЬНИІСА

Ту кождому тую справу подаю пред очі,

Аби кождий, читаючи, знав, що ся в ней точить. Хоть суть речі мній удатнії і здаються прожнії,

Може їх кто собі пр-ьстити, іж суть грунтовнії: Єднак, що ся мещаном острозьким придало,

То ся вшитко в тих ритміх ширій описало.

Єсли би мя в тих речах назвав кто матачем,

Теді му ся хочу справити добрим повідачем.

Хоть єм на тоє не смотрів очима своїма,

Але єднак довожу людьми цнотливими,

От которих тую нещасную новину гдим слишав,

Тен лямент во такий способ жалосне й описав.

Прецайдостойнійшему в Христі отцю і пану єго милості господину Петру Могилі, з ласки божеї митрополиту київському, галицькому і всей Русі, воєводичеві земль Молдавських, пану своєму милостивому, М. Н. здоров’я, щастя і довголітнєго повоження вірно зичу і віншую.

Приналежачая то єст розумові людському до такового кресу справи поважнії уміетності і біглості своєї керовати, одколя би усиловання своєго яко би користь і нагороду якую з славою ї потіхою позискати могл. А ні для чого іного жовнір, в ділах рицерських вицвічоний, працям, невчасом вшеляким і небезпеченством розмаїтим живот свой яко би на шанць виставуєт, только, іж своїм учинком воєнним несмертельную славу, з слави плинучую, оздобу, з оздоби наступуючую, потіху, яко би нагороду якую трудов своїх одержати ся сподіваєт. Як таж і человік посполитий, которий ач в науці і довтіпі не єст над людей вивишоний, але єднак стараюся о тоє, жеби до смаку вдячного припадаючії опера свої розтропне і мудре написані княжатом і монархом офіро-вав, которих слави для їх зацності і достойності часу бинам-ній не уменшив і овшем тим барзій они вивисшаєт і коренить.

Не од речі здалося і мні іти тим же тором, мудрих наслідуючи, абим тиж тую книжечку мою, ведлуг подлої інвенції моєї о нещасном припадку утрапениих мещан острозьких ритмом описавши, под протекцію велєбності вашеї, пана моєго милостивого, офіровав, за чим тая подлая книжечка моя вашу милость моєго милостивого пана протектора собі обираєт, зацностю, годностю і мудростю великого, яко того, которий од молодості літ своїх аж до того часу науку милуєш, кохаючися в читанню книг потребних, одколя ся розум острить а пам’ять їм добитим большая ся помножаєт, од которої предсявзятої науки жаднії рекрації і забавки в моло-дом віку вашу милость оторвати не могли, и овшем трудность, яко би Геркулес який, працею і сталостю звитяжав-єсь. Знак певний єст милості і вдячності противко наукам, которії ваша милость милостивий пан недавно коштом немалим в Києві фундовати рачив, поставивши так много лябінатов, же так реку, отколя вшиткі, которії ся там удають, солодкій овоц наук односять. Которую рач, пане боже, помножать і разши-рять, аби ся тим большая пильность научителей найдовала до насіння дорогого землі а ку оброні вшитких тих, которії суть тому противнії. Не маючи теди над то іншого упоминку, чим би могл вашу милость моєго милостивого пана [обдарувати] , [прошу], абись той малий упоминок, тії віршики, од мене, найнижчого слуги своего, вдячне приняти рачив. Ач відаю певне, же вашей милості моєму милостивому пану не трудно о книжки розних авторов латинських і грецьких, в которих ся ваша милость мой милостивий пан кохати рачиш, єднак же я, хотячи вДячность мою щирую оказати, умислилем той лямент мещан острозьких подати под розсудок вашеї милості моєго милостивого пана, о що прошу, нехай теж і я, за іних найподлійший, з тим подарком не буду взгор-жений, що до уваження остаток мудрим подаю. Бо гди би мі пришло вилічати зацноє уроження, дільнії справи, муже-ство продков вашеї милості моєго милостивого пана, которії як в побожності, так і в статечності завш-есь обирали бити сталими, пришла би вшитка реч ку збитней а просторонней мовІ_Нехай же теди люде, читаючи тую працю мою, под зацним іменем вашеї милості моєго милостивого пана поданую і написаную, цноти великії і достойності вацгй-милості моєго милостивого пана собі смакують, єсли собі чого міти прагнуть. Вашей милості моєму милостивому пану довгого здоров’я і щасливого повоження віншую, з которими ся спольне тож чинячи повольності послуг моїх в ласку вашей милості моєго милостивого пана оддаю.

Дата з Ровного, з найубогшеї школи вашей велебності моєго милостивого пана всего добра зичливий найнижчий служебник з служебников.

Ту ся починаєт лямент о утрапенню мещан острозьких і о зневазі шляхти преднійшеї од люду посполитого.

Во ім’я господнє. Амінь.

Дні веселії, дні заднії, дні великої радості Обернулись в смуток і великії жалості.

День той власне, которий мів бити богу на хвалініє, Обернувся на взгарду през люде зухвальнії.

0 нензная ваша паско, нензний ваш обіде,

Приятельськая утіхо, горкая при бесідє!

Єщо то меншая той обід, которий тілу служить, Мовлю я о пожиток, которий душі плужить.

1 той вас бив оминув. Жаль ся, модний боже!

Чого з вас обжаловати снат жаден не може. ’ Азали то не жалость — на першом потканню,

На першом, мовлю, на пляц люду виїханню На послугу так великую, которая небесного Монархи великої моді округу земного,

Якая великая поражка і жеспект не малий

Поткав оних мещанов, которії панської хвали Стерегли з великою охотою, вслід за нею ідучи, Створителеві своєму звикле ся молячи.

Которий же то та бив гордий, же ся вам спративив?

Не вам то, але богу самому провинив,

Же смів руку подносити на так святії справи,

Чим ся .всі щитимо і достаємо слави.

Розсуди, которий ту виннійший в таковой гордості, Кто бив затвердівший в своєй кр-ьнобр-ьності,

Іж под той час таковая справа ся точила,

А правді ведлуг світа неровна прибила,

Же пані міста того на той час їхала

Із тою ся процесією людей оних поткала.

Що в'правді кром похлібства зступитися годило,

Леч гди би на увагу мудрих приходило,

Єсли [не] людей, принамні бога пошановать,

Постояти било, вшак коні могли би загамовать, Могли ж би на господи зарання ся ставити,

Гди ж там сповна години не могли забавити.

Єсли они през упор свой противнії били,

Же ся большой потузі горде поставили,

Яко твердять нікоторії, же би то бити міло,

Яко би послов поспольство панських зневажило. Але зацно потвору людей поклепивать!

Кто ж би ся смів з мотикою на сонце поривать? Яко ся кольвек стало і чий бил початок,

Єсли ж з шляхти альбо ли розних небожаток, Жалься, боже, і їх глупства і мудрих мудрості,

Же не уміли розумом спокрити їх глупості.

Тим ся раз притрафило в урочистії свята,

Же снать тая процасія на жаль звади зачата. Смотри, з якою зневагою мусили шванковать,

Іж ся при том схотіли дужо опоновать,

Що ач з жалю тяжкого мусили учинить,

Гди ж ся такої пригоди знагла не сподівали.

Ах альбо то не жалосная! Кто правду милуєт,

Нехай кождий уважний в тую реч усмотруєт,

Как трудно єст зносити кривди в невинності, їли что ся дотиче бозької учтивості.

Єсли люде поганськії того перестерігали,

Аби учтивость своїм богом виражали,

Як ся о їх славу заставляли менжне,

Боронячи їх учтивості аж до горл потенжне,

О чом єсть в гісторіях прикладов немало,

Которії гди бим вспоминав, місця би не стало. Але хто би хотів читати красомовцю цного Ціцерона, Ясона, Марцера давного,

Тії би му достатечне о том повідили,

Як ся о їх славу заставити уміли.

Юж прикладов поганських больш занехавши,

Але другий над іниї святих придавши,

О муці добровольной Христа Спасителя,

Надії і теж віри нашой скончителя:

Коли бив до Аннаша од жидов веденний,

Аби бив в невинності на смерть осужденний, Смотри ж, як ся найшов єдин з оних смілий,

Любо бив не до конця при своєм пану сталий. Єднак і той до меча порвався з жалості,

Хоч нільга било боронити панської учтивості.

Яко ж ся тиж іначій оним не годило,

Гдись серце напов з жалем заятрило,

Бо гнів єст у чоловіка [на] двоя ділений —

Частю добрий, а частю на злоє запалений.

Тії бовім о потребі духовной ходили,

Аби церков з похвалою панською навідили.;

Тії ся на тоє зо вшиткою щиростю удали,

Аби свої офіри богу залецали,

Там за свої преложонії звикли молили,

Але тоє невдячностю оним заплатили.

Що ж далей било чинити? Хоть би камінноє било Серце в людєх, снать би ся і тоє ужалило, Посмотрівши на такоє срокгоє замішання,

На такий великий утиск і пренагабання,

Которого би не витрвав снать і святий нині,

Хіба би зошов з світа где в глухії пустині.

Ач много причин дають нещасним мещаном,

Славним, мовлю, ніколись, милим острожаном, Звлаща тії, которії звади таємне вщинають,—

Хоч ся людєм на постав святобливії удають,

Яко би сами мещане здавна того хотіли,

Аби деспект таковий їм вирядити міли,—

Єднак латво о ліску, хто хочет пєска карати,

І о леда причину лацно-сь постарати.

Би так міли доброго що-кольвек учинити,

А тії звади не взгніщати, згоршення не чинити, Звірхності не побужать ку таковой срокгості,

Але і овшем научать святої побожності!

Аби ся своїм подданим ласкаве ставили,

Не яко льви, тирансько з ними ся рядили.

І на що ж ся вам зийшло, презацнії отцеве,

Хотя ж будет з вас которий противний моєй мови, Жесьте к тому привели поцтивую матрону,

Же єст тіло порушеноє отця її з гробу!

Снать ся нині молитви даремне мовляють,

Бо тіла людськії покою в гробіх не мають.

Що ж вжди з того за користь, повіжте мі, прошу, Нехай я за тоє неласки од вас не одношу,

Же ся спираю: для чого тоє тіло винятоє?

Бо вшак било не пророцькоє, могу мовити, не святоє. Любо то бив за живота чоловік справедливий,

Хвальця божий, милосник отчизни правдивий, Але що ж, кгди по смерті юж вшистко устало,

Хіба слава і межство трваєт і будет трвало.

Рекл бим, же бисьте жадали зажить єго ради,

Але ж би то розсудок бив барзо шкарадий,

Гди ж і святії на оних сродзє нарікали,

Которії їм одпочинков в гробіх не давали.

Мовив грозне Самуїл-пророк ку кролеві,

Оному взгорженому од бога Саулові,

Которого для поради през чари взбудила

Оная віщая невіста, кгди над ним ворожила,

Мовячи: «Про що ж мі покою не даєш в моєм гробі, Жебим з отці моїми одпочивав собі?

А тож вмісто поради марне згинути мусиш,

Кгди ж тя господь бог одкинув, юж ся прожно кусиш». А тої ради Саул од него потребовав,

Коли го фетлистимський народ преслідовав, Которий дознав, бо внятки на тоє угодило

Пророцтво, котороє в он час виреченоє било,

Же Саул мусив згинути, на меч ся пробивши, Неприятеля своего очі натішивши.

Для того я той приклад даю не од речі,

Абисьмо ся, їм керуючи, умисл свой на печі Завше пильне ховали, би нас тоє не поткало,

Єще горшеє нещастя, ніж ся тому стало.

Кгди ж нам господь бог до часу ласкаве фолькгує, Але сами не взглядаємо, якую кару готує.

Не сподівалися тії нещаснії мещане,

Аби такая пригода міла прийти на всіх єдностайне. А вжди видимо, якую пан казнь на них спустив,

Єсли ся которий гріху якого допустив.

Юж я на обі стороні правду признати мушу,

А похлібовать жадному намній ся не кушу.

Пане боже, пожалься обоїх пригоди,

Межи духовними так великої незгоди!

Не див, єсли зводять битву з посторонніми,

Але то див, же валчать з мещани своїми.

Не дивно, же герезію з світа затлумляють,

Але дивно, же свої ж власнії члонки забивають. А чти господь бог не каже потлумляти жадного,

Гди ж собі к волі хоче міти чоловіка кождого, Аби ся теді всі вобець обачили,

А в 'згоді, в якой нікгди за оних літ били,

Як би то [нас] найвишший пан вельце миловав,

І ще би нам, грішним, ні що пофолговав,

І літа урожайнії, жизностю здобленії,

Привернув би, обфітою ласкою окрашенії, Которих би христіяне снадно певне дознали,

Гди би тілько тих незгод кновати перестали.

Що мі нині за уцтивость, що мі за забава,

Що мі за кротофилі, що за добрая слава!

Тії ся спольне упором шкарадим посплітали,

А правду і покой ні за що почитали. Присмотрися, як зацную шляхту зневажоно

І дворян щозначнійших нікчемне зельжоно, Которії били на той час при боку її милості,

Которая єст накормленая тої зельживості.

През кого ж ся тоє стало, нехай ся сами судять:

Русь то, чи ляхи мої милії блудять?

Гди би они покорою упор премагали,

І тії би ся мещане на ни не торгали.

Чому тиж уступуєм подчас людєм з дороги,

Хотя ж ся тиж притрафить пан не барзо срокгий? Леч там предся не ровне далекая розниця,

Як небо од землі далекая границя,

Же ся подлоє створення богу спротивило І руки свої на святії справи подносило.

О великая неуваго! Хто ж до того радив,

Аби люде з обох сторон так ганебне звадив? Присмотрімося, як свої речі- оздобляємо,

Чему собі теж іниї лехцє поважаємо?

Так святості костельнії вельце шануємо,

Для чого ж і церковним тої честі уймуємо?

Коли свої послуги богу залецаєадо,

А чему ж і на іниї криво поглядаємо?

Кгди ж кождий своїм способом хвалить пана своего,

І всякий потребуєт святої ласки єго.

Далей больше не мовлю, але на остаток Положу а з особна ту єден придаток:

О зневазі, мордирстві мещан нещасливих,

О гордості противной людей нетерпливих,

Як ся там посполитству тому спротивляли,

Яко тиж з обох сторон шкоди начиняли.

Юж там било заровно кождому станові —

Як попові, так хлопові, ба і шляхтичові. Досталося там діткам, млоденцьом учтивим,

Білим головам пребраним, паном і особливим,

Бо там юж сплощ бито, а снать не смотрено — Камнем ли, обухом кого ударено,

Ні за що там бив дар божий і приготованії,

Хоч з вимовкою, як звичай, яйця фарбованії.

Чим так свої одіння сродзе пошпетили,

А в оном замішанню нікого не познали.

Зачим, сами ж задавши до гніву причину,

Єще на них, небожат, свою ж власную вину Вскладають, вензенням їх сродзє обтяживши, Малжонки з дітками оних розлучивши.

Єще другим аж дотоля смерть приражають

На тих, которії стратили, снать не досить мають. Але би на тоє прийшло, же би і тих стратили,

На которії ся з порадою єще забавили,

Якоє би теж з оних прийшло доконання?

Тут потреба міти судіям доброє розезнання.

Кгди ж ту лацно невиннії на суд злий скаровати,

Але кгди перед божий прийдет апелювати,

Так ся оная невинность на той час покажет,

Кгди пан будет, в о [н] час неправих на віки покараєт. Чого їх, невинних, рач заховать, пане,

І тим істикгатором дай упам’ятання,

Аби ся в своїх справах добре огляділи,

А ім’я твоє з оними спольне хвалили;

Боже, которий з оковок в’язнів розказуєш І оних над надію свободою даруєш!

Вибав і той остаток в’язнєв утрапенних,

Рач їх тішити в фрасунках їх неутуленних,

Не дай всім загинути і стережи їх до конця,

Потіхо і надіє, єдиний оборонця!

Придаток Замкнення той же матерії

Срокго, тирансько на світі повстали, Которії нині явне показали Несподіване нещасних острожанов

Трвога по трвозі, трудность по трудності, Жалость припала на них по жалості,

Яко нікгдись на Давида цного,

Мужа побожного.

Которого власний син пренаслідовав,

Пред которим в темних яскинях ся ховав, Світла не видячи очима своїми Пред людьми злими.

Заровно той справі і нині ся стало,

Кгди ж свої ж члонки, як би власноє тіло,

Як ся тоє стало, о боже всемоцний,

В місті Острогу на день великоночннй, Гди в понедєлок всі виступили,

Бога хвалили,

Та ся споткали з панею міста того,

Не маючи на серцю гніву жадного, Але ж найперше їм причину дали, Зступити казали.

Оце нікоторії того докладають І такії слова повідають,

Якоби кульку послов присилано,

Жеби почекано.

Єдин мещанин обкрався зухвалий,

А для єдного вшиткі винні зостали,

Же ся на посла панського замірив,

Снать го ударив.

Такії новини о том повідали Люде, которії на той див смотріли,

Але ся в мові своїй не згажають,

Розно бають.

Єднак, як ся на мості споткали,

З замку вийшовши, внет ся замішали,

Коли возниця почав їх бичовати,

Казав вступовати.

Що видячи, онії люде нещасливії,

Будучи з того барзо жалосливії,

З попудливості всі ся порвали,

Киї побрали.

Слуги тої панеї і всі дворяне,

Видячи, же не жарт, кинулися на них єдностайне Щабель добивши, внет же по собі,

То мні, то тобі.

На той час її милость в кареті сиділа, «Перестаньте!» — з обох сторон вшитких гамовала Аби тої звади больше понехали,

Далі їхали.

Леч трудно било: барзо заюшили,

З обох сторон битих, ранних начинили,

Єдні з перестрахов в вал з мосту падали,

Шиї ламали.

Хто ж що несл в руках, того не жаловали:

Яйця фарбованії тим шати смаровали,

Не смотрено того, вара кого замірив,

Биле би ударив.

Виділа тоє пані, поцтивая матрона,

Же єсть з дворяни своїми зелжона,

Над звичай панський на цвинтар утікаєт, Битва ся розмножаєт.

В том замішанню а знат не без того,

Бо приходило близько коло того,

Же ся в той зваді і самой достало,

Да й ся золгало.

Там на цвинтару плачливе вздихала,

До Христа-пана, где крижем лежала,

Аби тую зваду успокоїти рачив,

Бись обачив.

Наконець там же панянка поцтивая,

Цорка мещанськая, в цноті особливая, Хотячи ся вивиляти з тумулту оного До дому свого ~~

Єден служалець, а що відати який,

Єсли бив зацний альбо лядя-який,

Тяв її в лоб шаблею, аж упала,

Тканка їй спала.

В том її з убьоров слинних обнажили,

А на полиумерлую там же зоставили,

А мати нещасливая, гди до неї гірибіжала, Горко плакала.

А других зася сродзє посічоно,

Кийми побито, нікчемне золжено,

Чого за них, ах не стуйте ж, пане!

Трудноє зезнання.

По том, заледве гди ся укоїли,

Кр^вє людської гди ся спольне наситили, По малу-малу почали одходити,

Додому входити.

В том ксянжа пришли, панюю подвигнули, Вельце смутливую упоминати почали,

Аби фрасунку того понехала,

В замок їхала.

А она в жалю праве омдлівала,

Абовім в тих трг.мінах нікгди не бивала,

Пресвятой богородиці себе полецаючи,

Оной ся оддаючи.

Там же з цвинтару оного повставши,

Всіла в карету, слєзами ся облявши,

Мовлячи: «На якії прихожу зневаження ганебнії През свої подданії!»

На заутріє рано раду учинили,

Вшитких до суду зособно водили,

Питаючи: «Которий бив би причиною того? Ставте винного!»

Они в той способ так одповідали:

«Ми своїх духовних в туй мірі слухали,

Кгди би ся они до церкви вернули,

А ми би були».

А в том і попов призвати розказано,

І в тії теж слова власне запитано:

«Для чого з процесією не уступали,

Гди їм казали?»

Єден пресвітер на то одповідив:

«Мосці панове! би то кождий видів,

Єсли вам ідет о свої зелживості,

Нам теж о святості.

Для того вам з дороги не уступили,

Бо сьмо ся били на тоє спорядили,

Жеби поцтивость впрод богу оддали,

Ви не витрвали».

Внет мещан зацних в колоду посажано,

А найубогших в темницю загнано,

Аби розправи до часу чекали І горло дали.

Хотіли духовнії в тую справу вложити,

А на їх здоров’я горло своє положити,

Але їм слова на то рещи не дано,

Преч їм казано.

Под час юрмарку, нікгдись славного,

А тепер, реку, юж занедбаного,

На самую взгарду звести їх казано,

Жеби стинано.

Там кільку мещан мечем прикро стято, Четвертому уші і носа утято,

А онії трупи ховать заказали,

Псом торгати дали.

А других єще дано на поруку,

Радячи, що їм дадуть за муку;

Только потаємне звади якіїсь кнують,

Що їм готують.

Больше убогий там єст виноватий І предше згинет, ніжли багатий,

Хто зась ліпше пінязьми заложить,

Той ся не трвожить.

Німаш ся як розмовити з сусідами,

Бо потаємної здради повно завсігди,

Там под окіїами і в ночі слухають,

Що розмовляють.

О ти Острогу, місто справедливоє!

В тобі бивали мешканці цнотливії,

Не єден тепер твоєї пригоди плачет,—

Єст кто і скачет.

Ти-сь било хлібом завжди приходневі,

Ти убогому маткою било студентові,

В тобі хто мешкав, нігди не шкодовав,

Хто ся шановав.

Тераз не стуйте ж! на що ж юж приходить! Снат ся юж на тоє, подобно, заводить,

Жеби сь юже било в нівеч обернено,

З грунту знищоно.

О пані зацная! будь же літостивая,

Не будь крт>вє людської так ганебне хтивая, А тот гнів в собі рач умодеровать,

Ласку даровать.

Отпусти ж вини виноватцом своїм,

Би теж пан, єсли-сь пребачив, і твоїм,

В которім ся кохаєш, єго наслідуєш,

Вірне милуєш...

Кирило

ТРАНКВІЛІО Н-С ТАВРОВЕЦЬКИ Й