Українська література 17 століття

із книжки

ПРЕДМОВА ДО ЧИТЕЛЬНИКА

0 ТОЙ ПРЕЗАЦНОЙ КНИЗІ, КОТОРАЯ ТО КНИГА НАЗВАНАЯ «ПЕРЛО МНОГОЦІННОЄ» ДЛЯ ДВОХ ПОВАЖНИХ ПРИЧИН. ІЇЕРПОЄ, для високого БОГОСЛОВСЬКОГО РАЗУМА. ПОВТОРЕ, ДЛЯ СЛАДКОГЛАГОЛИВОГО РИТОРСЬКОГО ЯЗИКА І ПОЕТИЦЬ-

КОГО ХУДОЖЕСТВА. РАЗУМ В ТОЙ КНИЗЄ ФІЛЮЗ[0ФСЬКИЙ] БОЗСЬКІИЙ]

Ласкавий чительнику! Подобаєт вам напруд то відати, для чого автор важив ся подиймовати так великую і тяжкую працю около тої презацної книги, реченої «Перло много-цінноє». Абовім правдиве годна такового титулу славного, кгди ж перла родяться в глубині морськой од блискавиці

1 з трудностю на світ виносяться. Так і в той книзі слова на честь, і славу, і хвалу імені бозському суть яко перла много-ціннії, рожденнії од молнії небесної, од світлості духа святого, в глубині небесної премудрості, а винесені нині в мир сей дольний видимий високопарним і многозрительним умом моїм, на вічную радость і ненаситимую сладость душам христолюбивим. Христос єст істинноє веселіє любящим його. Прето таковую працю мор трудную з любовію прийми.

Правдиве многими трудами тая книга святая взяла своє совершенство, а звлаща в поетицьком художестві. Богословськая річ і правда латвійша просто писать, але под метрами бозськії речі трудно, і барзо трудно. Тілько той тоє знаєт, кто того ремесла заживаєт. То мя до тої трудної праці побудило в старості літ моїх, аби чловік охотнійший бив до читання речій бозських і таємниць збавенних, которії суть почасті описані сладкою мовою под метри, а звлаща для молодих, жеби ся заправляли гарячою любовію до хвали божої і розрадуваною душею завше хвалили, благословили, благодарили, воспівали, величали бога, творця свойого.

А таковоє набоженство одправуєт христолюбивая душа двіма способами. Первоє, з умиленієм сльоз гарячих, о невин-ной смерті сина божія. Єсли схочеш сльозами твоїми омити пречистії нозі і невиннії рани господа і жениха душі твої, яконачастій розмишляй набожне невинную смерть господа нашого Іїсус Христа, сина божія, і страданія його, рани і болєзні, і пролиттє крові його пресвятої за гріхи твої. Співай же жалосно о смерті сина божія на кождий п’яток. Сльози виводить од закаменілого серця пам’ять смерті Христової, которая описана под метри. Так же співай собі жалосно

0 покаянію грішних, і там істяжеш умиленіє сльоз на омит-тя гріхов твоїх. Повторе, хвали бога твойого розрадованною душею. Розмишляй дари його дивнії і добродійства многії

1 неізреченнії, видимії і невидимії. Прето, єсли схочеш радості бозської доступити і нею наповнити душу свою і серце, співай же собі весело в радості, о трьох персонах бозських,

о персоні отцевськой преславной, і синовськой, і духа святого. Бог бо єст вічная радость душі нашої. І пам’ять його святая славная. Кто її обносить у душі своїй, од такової душі далеко стоїть хитрость діаволя і печаль, тілько радость вічная содер-жить таковую душу. Двоякий то дар божий биваєт при душі справедливой: умиленіє сльоз і радость бозськая, же ся о бозі радовати. Яко пророк рече: «Радуйтеся богу, помощникові нашому. Воскликніте гласом радості, всі язиці, восплещайте руками, радуйтеся, праведнії о господі, і веселітеся» І пречистая матір божія рекла: «Возрадовася дух мой о бозі, спасі моєм» ² Тоє ж і Павел святий апостол глаголет: «Радуйтеся о господі, і паки реку, радуйтеся ³. Радость ваша ісполнена нехай будет. Наповняйтеся духом радості, глаго-лющи во псалмєх і піснєх духовних, воспівающе і поюще во сердцах ваших господеві». Прето ліпше єст співати духовнії пісні, аніж свіцькії сромотнії бісовськії.

А при том і то потрібно відати тобі, ласкавий чительнику, іж тая книга презацная, хотяй ся видить мала в очах людських, але великії содержить в собі тайни, збавенню твоєму служачи. Так суть високого разума богословського, же із єдиного віршика двох або трьох слов може добрий казнодія казання повісти, і кротко зв’язную річ розпространити, і душі людськії утішити словом божим. Так же в школах будучії студенти могуть собі з тої книги святої вибирати вірші на свою потребу і творити з них орації розмаїтії часу потреби свої, хоч і на комедіях духовних. А єсли би теж хто схотів міти собі за патронку матір божію, пречистую діву Марію, нехай же похвалу її читаєт і співаєт на кождую суботу, пруд ко таковий почуєт поправу живота свойого і повстання з гріхов своїх. Так же і до ангелов божіїх святих і добрих, хто обере собі за патрона Михаїла архангела.

Читай ангелом в понеділок, апостолом в четвер [ток], мучеником святим в среду, о страстєх господніх в п’яток, о покаянію [во] второк, а о трьох персонах бозських в неділю. А в том наболі [й] читай, що собі подобаєт і зезволить співати, читати, хвалити бога твойого, і благодари [ти] а святих угодников божіїх. Честь почитай, величай, славу їх пропові-дай, да ж з ними і ти прославитися. А при том читай о премудрості бозськой і людськой, і душу твою утішай, а до неї ся поспішай, хочеш ли і ти бити мудрим. Так же о четирьох пратєх часто розмишляй, перед очі свої став тії врата — визволять тя од гріхов смертельних, од лаком [ства] і не-чист[ості], од гордості і проч [іїх] злос[тей], а в добродійства] заправлять вірного чловіка, і так щасл [иво] дой-де [ш] четвер[тих] врат царства небесного, його ж всіх нас сподоби, Христе, боже наш, получит [и], там тебе хвалит [и], купно отця, і сина, і духа святого, нині і прісно і во вік[и] вік[ов].

Амінь.

ЕПІГРАМА

Єсли ту що нестройного поета мудрий обачить, Проше, нехай мі пребачить.

Гди ж теольогія святая в колі фільозофськом вакує, А поетами і виборними бракує,

Сама живе у славі світородной,

Тілько ся часом показує душі годной З дару бозького знамените,

Мудростю своєю не закрите,

У світлості свої слави,

Без поетицької забави.

А то она у моці маєт,

Же байки поганськії розбиваєт І навіки до них ся не знаєт,

А сама в правді паче сонця сіяєт. Прето поета, би і наймудрійший, і фільозоф, розумом острійший,

Мусить гордої думи роги схилити,

А небесной цариці сам низько ся поклонити.

А що оглядали разумнії очі наші,

Тогда тоє хотіли слуги ваші, Ямбікус, трохеус, спондеус,

провадити межи поганськії боги,

Але прудко поламали свої ноги, Пред світлостю богословії утікаючи І жадного до неї приступу не маючи.

Прето, що ся кому бачить,

Вольно, яко собі рачить.

Убі дівінум іллюмінаціо,

Ібі тацет поетарум шкондаціо ¹

НА СТАРОЖИТНИЙ ГЕРБ ЯСНЕ ОСВЕЦОНИХ І ВЕЛЬМОЖНИХ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ КОРЕЦЬКИХ ¹

В той презацней фамилії княжат Корецьких Таковії суть клейноти

свідком смілості і цноти:

Рицер, смілостю упойоний,

меч в руці його обнажоний, Конь, бистростю розпущоний За неприятельми в широком полю,

Рицера смілого виконива волю.

Неприятелі пірхають розстріляні,

Трупи всюду, поля кровію полляні.

В том звитязтво певноє і знаменитоє,

Всіх цнот і мудрості гніздо увитоє —

Самоель Карульович, княжа Корецькоє ².

* *

*

Прироження грифа хто хоче познати,

Впруд мусить фізельогом ¹ віру дати.

Бовім гриф гор боронить, в которих чує злото,

І кождому смертю платить, кто ся кусить о то. Самоель оному звіру уподобися,

Той великих даров бозьких сподобися,

Бовім той на горах високої мудрості літає,

Гди в Костелі католицьком віру правдивую має,

В котором не злото сказительноє ся найдує,

Тілько сама правда і живот вічний обфітує.

О таковий скарб єсли ся кто з невірних покусить, Од Самоельови мудрості і віри прудко умерти мусить.

ПОХВАЛА О ПРЕМУДРОСТІ ТРОЯКОЙ,

ВО ВІЦІ СЕМ ЯВЛЕННОЙ

[...] Подобаєт же і различіє імен премудрості знати. Що нарицається «мудрость», то прирожоную мудрость значить. А що приложоно «премудрость» — тогда той предлог значить над то зацнійшую премудрость, з дару бозького, даную пророком, і апостолом, і теольогом правовірним. Прето я напрод покладаю похвалу о мудрості прирожоной, то єст о філозофії, которою царії царствують і сильнії правду пишуть і закон політицький полатають, а мучителі землю держать [Книга притч Соломонових, гл. 1, ст. 15—17].

0 мудросте преславная,

Од віков в чоловіцєх давная!

Любителі твої тобою прославленні

1 на високих достоїнствах поставленні.

Тобою царії царствують

І сильнії народами справують,

Землею і странами владіють.

0 мудросте, все то тобою діють!

Любителі твої, о славная мудросте,

Вийшли з безумія темності.

Тії пишуть права статути,

а в них правду сьвершенную,

Всьому світу нині явленную.

Тобою ся вельможі величають

1 пловці морськії душа своя вручають Силі твоїй сміле і невонпливе

І преходять морськую глубину нестрашливе Своїм плаванієм

І мудрості свої упованієм.

0 мудросте преславнійшая,

Над злато і каменіє драгоє чеснійшая!

Тобою мучителі народом розказують

1 немощнії сильних без труда зв’язують.

Ти царей держава

І худородних вічная слава.

У тебе довгота дній і богатество у правиці,

А слава, честь і держава у твоїй лівиці.

Ти заблудшим ісправленіє,

Ти старцем укріпленіє,

Ти бодрость лінивим,

Ти мужество боязливим,

Ти младенцєм возраст і красота,

Ти панієнства сокровище і висота,

Ти нищих сокровище і богатество веліє,

Ти смутних і плачливих вічноє веселіє,

Ти сущим вь тьмі безумія просвіщеніє,

Ти прагнучих слави скороє насищеніє.

Ти хитрії ремесла показуєш світу і по твоєму совіту винайдуєш,

Ти з неподобного подобноє твориш

през альхімістов, новоє діло удивительноє І за чуд світу і чоловіком явительноє А тим многих удивляєш, утішаєш,

Понеже тоє чудотвореніє у своїй моці маєш, Прето ним многих народов удивляєш [...]

...ЛІКАРСТВО...

РОЗКОШНИКОМ ТОГО СВІТА ПРАВДИВОЄ. ПІСНЬ ВДЯЧНАЯ ПРИ БАНЬКЕТАХ ПАНСЬКИХ

0 смерте несподівана,

То-сь мя, багатого пана,

Без одповіді нині застала

1 все красноє і любимоє моє забрала

І навіки од очій моїх вь тьмі сховала.

Где мої нині замки, коштовне мурованії,

І палаци мої, світне і сличне мальованії А шкатули, злотом нафасованії,

Возники, под злотом цугованії?

Где мої пресвітлії златотканії шати,

Рисі, соболлє, етичнії кармазини і дорогії шкарлати?

0 смерте, все твоїм приходом од мене забрано

1 навіки од очій моїх вь тьмі сховано.

Где мої сади і краснії виногради?

І ногами твоїми, о смерте, потоптані І навіки од мене несподіванне забрані Слугами твоїми

А неприятельми моїми.

А скарби мої разхищені і побрані,

Шпалієри коштовнії пошарпані.

0 смерте злосливая і гнівливая,

Тілько-сь на жалость мою сквапливая, Несподіванне зо всего-сь мя обнажила

1 межи смродливії трупи положила.

Приятелі мої далеко од мене стали

І носи свої пред смрадом моїм позатикали. Вчора в дому моєм було гойне веселля,

Музиков іграння

А співаков веселоє співання І на трубах мідяних викрикання,

Скоки, танці, веселоє плясання.

Вина наливай, випивай, проливай!

Столи мої коштовними сладкими покарми покритії, Гості мої і приятелі — персони знаменитії.

А нині мене все доброє і веселоє минуло,

Слава і багатство навіки уплинуло,

Тільки мя нині все злоє до себе пригорнуло. Страх, болезнь, стогнання І плачливоє нарікання.

О смерте гнівливая, злосливая,

Сліпая, глухая і нежалосливая,

Тілько на жалость нашу сквапливая!

Ти мене, молодого, несподіванне уморила І двоякоє дивовисько надо мною сьтворила. Приятелі любимії по мні плачуть,

А вразі мої нині од радості скачуть.

Вчера слуги мої ордами за мною,

А нині ні єдиного зо мною.

Всі стали і носи свої позатикали.

Власнії слуги мої, тії ся нині мною гнушають І за смродливого і згнилого трупа мене мають, Тілько мі в том нині послужили,

Же мя в темний гроб положили І землею тяжкою мене покрили,

Аби мя прудко робаці ядовитії разточили.

0 смерте, коль страшна пам’ять твоя,

Которої трепещет нині і боїться душа моя!

Ти на всіх меч свой срогий обнажила

1 през нього ольбримов сильних положила Под ноги свої, сих потоптала,

А славних віка сього побрала І вь тьмі без пам’яті сховала.

Где нині суть миролюбні І розкошнії сластолюбці

А лакомії златолюбці? Всіх сіть гнівливої смерті помкнула І вь тьмі вічной несподіване замкнула.

Где нині тиранове неужитії І князі, на землі знаменитії,

Іграющії з птицями небесними І зь звірми іногда земними?

Смерть вь гроб послала,

Веселіє і славу їх забрала.

Где нині воїнове горделивії І мучителі невинних злосливії?

Где срогії і страшнії гетьманове?

Несподіванне смертним мечем посічені І без пам’яті вь тьмі нині заключені І знагла ядовитим червієм разточені.

0 смерте гнівливая і страшливая,

ти цесарьом і крулюм коруни здиймуєш А з голими головами їх до гробу вандруєш.

Ти много злого на том світі броїш,

1 з премудрих філозофов сміховиська строїш,

У главі їх, где світлая премудрость

столицю свою мала і в ней почивала,

Там нині тілько смродливая пустка зостала І червей много в себе през тебе набрала.

0 смерте, приходом твоїм страшливим А часом моїм смутним і плачливим

Ти риторський язик сладкоглаголивий безгласієм

зв’язуєш

1 пред многими його показуєш Яко німого боввана, славного пана В мові і премудрого у слові.

Ти многим сміхотворцум огноїла незапертії губи, Тілько ся зостали огнилії при них зуби.

Ти вь тлустом тілі черви ховаєш,

А вьмісто перфом смрад виливаєш.

Ти красних у шпетность претворяєш.

0 смерте, вь моці. то своїй маєш!

Ти багатиров з багатства обідрала

1 всіх славних віка сього до темниці свої загнала, Ти моцаров мира сього под ноги свої положила

І всіх тих червієм ядовитим покрила.

О смерте страшливая і нежалосливая, ти, яко косар нині нерозсудний,

Под ноги свої крадеш цвіт барзо цудний, Молодості і красоти жалувати не знаєш,

Ані на єдином з тих милості не маєш.

О смерте сліпая і глухая,

ти персонами славних бракувати не знаєш, Ти пред жалостю нашою уха свої затикаєш.

0 смерте! Таковую злосливую природу маєш,

Ні на чий плач нині не дбаєш, ані поглядаєш,

Всіх нині заровно береш і до темного гробу ведеш

1 на покарм робацтву кладеш.

О смерте гнівлива,

Сила твоя страшлива.

* *

*

Висипався хміль із міха І наробив ляхам лиха, Показав їм розуму,

Вивернув дідчу думу,

До жовтої водиці Наклав їм дуже хмельниці — Не могли на ногах стояти, Воліли утікати.

— Гетьманчику-небоже,

Не туди на Запорожжє!

Не найдеш гаразд шляху У Сидоровім байраку.

Чи не ти, Степанку-сараче *, Од козаків гарачий*

Не ти сь брав їм хутори?

Єст інші тепер пори!

От же побірки прокляті,

Під Очаковим взяті,

І по пастуші тебунці Приїхали к вам ординці ².

Не утікай же, ляху,

З самого перестраху,

Аж дай юнаков в табори, Готуй деньги за хутори,

Юж не будеш їх хати Поганцям оддавати,

Не будеш през суддів брати Ані їх воювати.

Миліш вам жиди-збойці,

Ніж запорожці-молойці,

От же маєте кримчухи,

Дайте їм тепер кожухи.

От же Хмельницький може — Поможи йому, боже,

Тих куркоїдів бити,

Як жидів неживити!

Юж утікають з валів,

Бояться самопалів,

Волять татарської юки,

Ніж козацької руки.

ПІСНЯ ПРО МИКОЛАЯ потоцького І КОЗАЦЬКІ ПЕРЕМОГИ

1

Глянь,обвернися, стань а задивися, которий маєш много, Же ровний будеш тому, в которого не маєш нічого.

Бо той справуєт, що всім керуєт, сам бог милостиве Всі наші справи на своїй шалі важить справедливе. Глянь, обвернися, стань, задивися, которий високо Умом літаєш, мудрості знаєш широко, глубоко!

Не п [о] псуй мозку, мудруй потрошку, в собі обачайся, І тих рада не лиха, що ходять стиха, і тих пораджайся. Глянь, обвернися, стань, задивися, которий воюєш, Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш.

Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,

Тим воювали, од того ж меча сами поумирали!

Глянь, обвернися, стань, задивися і скинь з серця бути, Наверни ока,, которий з Потока ідеш ку Славуті. Невиннії душі береш за уші, вольность одеймуєш, Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш. Гей, пораджайся, не запаляйся, бо ти рейментарюєш, Сам булавою всім польським краєм, як сам хочеш, керуєш! Мій бога в серцю а не май в легце шляхецькой крові,

Бо світ чорнієт, правда ніщієт, а все ку твоїй волі!

Гей, каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам чола Єще пам’ятати і поглядати на заднії кола!

Жони і діти где ся мають подіти на потом,

Гди нас молодці, тії запорозці, набавять клопотом? Глянь, обвернися, стань, задивися, що ся дієт з нами, Поручниками і ротмістрами, польськими синами.

Глянь, обвернися, стань, задивися. Видиш, людей много? Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш, бо то в руках бога? Чини трактати а кажи брати гроші за заслуги,

Бо то єст здавна заслуга славна запорозського люду.

2

Он глянув, як звір, внет крикнув, як лев, на жовнірськії слова Острая, як міч, а груба, як [піч], била тамтая мова. Зараз синачка, свого єдиначка, шлеть на Жовтую Воду,

Там на большую і на горшую себі і всім шкоду.

Бо скоро ляхи стали подлє Плавлі, зараз поскочили, Хмельниччики, ординчики обоз Оточили.

А скоро привернули, зараз огорнули, розкопали моднії

вали,

Одних постріляли, других порубали, третіх живцем

в Орду пооддавали. На том не досить, миру не просить Потоцький здумалий, На войну встає, штурми готує, бо мів встид немалий, Хочет битися, кривди мститися, под Корсунь вступаєт, А за собою, як за сву волю, запорозцьов потягаєт,

Там же на полю всю свою силу жовнірську утрачає, Стрельбу і штуки і всі ринштуки запорозцьом нажичає, Турецькії коні, дрогії убори оддає поневолі,

А сам іде і іних веде до татарської неволі!

3

Отак пиха наробила лиха коронному ГІотоцькому,

Отак бута і тобі скрута, польному Калиновському. Отак, жовніре, ідіте сміле всі на зимовисько В Білих Городах, у загородах, мійте становисько.

Нехай християни, ваші подоляни, розплоджують кури, Що виловили і виносили ваші джури.

А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте,

Як ми од вас, так ви од нас нужі потерпіте.

4

Честь богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому, Же з божой ласки загнало ляшки ку порту Вісляному, А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна,

А віра святая вцалє зостала — добрая новина!

І ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця, Хмельницького чигиринського давнього запорозця.

Бог його указав і войську подав, аби ім справовав,

А жеби покорних од рук оних гордих моцно обваровав. Учиниж, боже, усім нам гоже, аби булавою Войсько твоє славно всьому світу явно за його головою!

% #

*

Которії прийшли, Хмельницького аби поймали, Самі в неволю у султанську впали —

Поїхали бучно до Криму ридвани

З совітниками обоє польськії гетьмани.

А вози скарбовії козакам зостали,

Аби з їх худобу свою полатали.

Хотіли ляхи з козаків славу мати,

Аже бог дав тому, хто ся рад смиряти.

Той вознес нині смиренних русаков,

Гордих же з престолов низложи поляков, Богатих тщих в рубищі одпустив до Криму, Хотівших руську вольность наклонить до Риму.

[НА БИТВУ ПІД КОРСУНЕМ]

Зри убо, коль єст храбра і непобіжденна Козацька в войні сила, тверда, мужественна,

Яже всю гордость польську до конця смирила І всю їх под ноги смиренно склонила,

Єгда под Корсунем сих смерті предаваху, Гетьманов і войсько храбро прогоняху,

Где воїнство хлопами запомніли звати І принужденні землі во користь оддати.

Помнож, боже, на віки козацькую славу І покори под нозі врагов наших главу!

Да будет всегда плодна козацькая мати І діти її в силі всегда процвітати!

ДУМА КОЗАЦЬКАЯ

О ВОЙНІ З ЛЯХАМИ НАД РІКОЮ СТИРОМ ¹

Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напроти миру², Где в Дніпр впадаєш, оповідаєш радость з войни чи миру? Хан наступаєт, сам помагаєт козаком ляхов бити:

Под Берестечком ³, малим містечком, мів оних кров пролити, На перевозі чи пак в дорозі короля погромити,

Войськом, гетьманом, корольом-паном татаром заплатити. Хан згоду радить, а не порадить: козаки войну любять:

— Ой, Казимиру ⁴, юж тобі миру з козаками не будет. Досюль не знаєш, хоть посилаєш, одкуль хан наступаєт,

З ним згоднюсенько Хміль ранюсенько ік королю зближаєт Била погода. А воєвода руський знать войську даєт,

Тот же о хані і о гетьмані королю ознаймляєт.

Середа прийшла, вся орда вийшла, хан і Хміль з козаками Зрана штурмують і наступують. Тихо межи ляхами.

Аж Конєцпольський, хорунжий польський, найперший

вибігаєт,

З ним Любомирський, знать муж лицерський, межи

войсько впадаєт.

— Ой, Любомире, тобі в примірі перед корольом іти,

Не з козаками і татарами найпершому ся бити!

Ідуть дитини, як муж одиний, брат брату помагаєт,

А Вишневецький, хоч невеличкий, своїх не одступаєт. Скочили хутко, а від них тутки козаки утікають,

За ними ляхи — були ж там страхи! — до табору впадають. Орда не радить, хоть хан провадить, хоть їх напоминаєт, Перед ляхами, ой, юнаками, що живо, утікаєт.

Да то нічого! Пало не много. Бульш войська єст Хмільові: Четверг поправить, як поле ставить хан і Хміль корольові, Четвер надходить, войсько виходить, хан і Хміль з козаками: Ой, не Зборово, война то нова, не як під Пилявцями.

Не утікають, кров проливають і на татар не дбають,

Во крві татарській і бісурманській острий міч свой купають. Тут Казановський, багатир польський, серця усім додаєт, Для оборони польськой корони голову покладаєт.

Б’ється, що живо. Вельке ж мі диво да на Оссолінського, Що нас воюєт, не наслідуєт канцліра, дядька свого.

Тот бив спокойний, не шукав войни, сей на нас натираєт, Яко лях давній і юнак славний для Польськи умираєт.

Бачив рицера хан подканцлєра Сапігу, що сь зближаєт,

А Вишневецький і Любомирський його не видаваєт.

Мовить Хміль:

— Що, небоже хане, як, знаєш, стане? Не як по-пилявецькому? Не утікають, от наступають ік бунчукові ханському!

Мовить хан:

— Ой не глядіте! Треба ся бити!

Хан мурз напоминаєт.

А лях не дбаєт, мурз забиваєт, ве крві міч свой купаєт.

Пав страх на хана, шлеть до гетьмана, яко ноч наступила:

— Щоб твоя рада, істинна здрада, нікому ся не снила!

Я проч одходжу, да пак виходжу, за здраду маю тобі,

Що мі ся стало, колько пропало мурз моїх тераз же собі! — В ноги падаєт, тисячі даєт Хмельницький тут ханові,

Щоб наступити да й ляхов бити завтра велів войськові.

— Я сенатори Польськой Корони і короля дам тобі,

Всі бо нестатки і всі достатки завтра їх озьмеш собі.—

В п’ятницю рано ушикувано войсько до бою било.

Ляхом вигода, а нам негода: небо сонце закрило.

Бо ся прибрали, всі в шику стали, сонце їм засвітило Ляхи; козаком, славним юнаком, і глядіть страшно било. І довго стали, почать бояли, з ляхами ся не били.

Аж бачать ляхи, що на нас страхи, і до нас скочили.

Сталися гуки. Хан всіми духи з Краковським ся стираєт;

А Вишневецький обоз витязький і Хмеля одпираєт.

По десять шика пам’ятний віка сам король наступаєт,.

На крик, на гуки, на з діл на пуки нічогенько не дбаєт. Крик труб повстанет, гук за тим встанет, дими день ясний

тьмили,

Стрільці, янчари, а з діл пожари непрестанно світили.

Тут од гетьмана ляхи з діл хана заразом одлучили,

За тим ся стало, кгди мурз немало і татаров набили.

Хан утікаєт і куш минаєт, наметов одбігаєт;

Ляхи гонили, татаров били, хан ся не оглядаєт.

Тут зась козаки, хотя й юнаки, ой, різко утікали;

Ляхи ганяли і їх стинали, аж табур розорвали.

І кгди би ночі тьма на помочі козакові не била,

Не одна б мати, кгди б кто дав знати, козацькая завила.

І так бог знаєт, що бульш бить маєт. Татари одступили,

За тим бульш ляхов, а у нас страхов, бо нас тут обточили. Трикроть кланялись і упадали, кроля сьмо просили, По-зборовому люб по-старому щоби сьмо іще жили. Мовить не даєт, з очу зганяєт:

— Видайте мі гетьмана! Панов слухайте, старшину знайте, а ідіть бийте хана!

— Панов слухаєм, старшину знаєм, татаров будем бити, Але старшини, нашой дружини, ніт вісті, як одступити.— Голод не тучить, страх з діл нам купить, став треба перебувати, То пак [для] мосту ніт і хворосту, ні з чого збудувати.

В неділю вночі, бог на помочі, будем ся перебувати,

Вози поставим, кожухи стелем, в воді того не знати.

Ляхи познали, всі в шику Стали і на нас пильнували,

Всі в поле вийшли, ми теж не прийшли, аж понеділка, ждали. А в понеділок одбігли ділок і борошна усього,

Перебиваєм да погибаєм — щаслив, що вийшов з того! Тії плавають, до тих стріляють, ставища заливають,

А других в нетрі в лісі, як вепрів диких, забивають...

ПОХВАЛА ВІРШАМИ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ОД НАРОДА МАЛОРОСІЙСЬКОГО

Богдан Хмельницький се ізбранний,

Воїн в Росії славний, непобіжденний.

Чрез його Україна на ноги повстала,

Ібо под ігом лядським мало не скончала. Іскоренив унію, гонив ляхи з жиди І прочії народи под такими види.

О коль велегласнії вісті торжественнії

Славу його понесуть даже по вселенной,

І Трацьку страну смертні нападоша страхи,

Єгда луну їх Марса досязаху прахи.

Сим смертію побіжден смерті не голдуєт,

В синах своїх російських живет і воюєт.

* *

*

Непереможний Богдан, Хмельницький, могутній володар, Винищив лютих панів в межах своєї землі,

Мужній, незламний герой багатостраждальну отчизну Від ворогів захистив — лютих, підступних панів. Щедрий душею Богдан, що Марс його виховав грізний, Волю жадану приніс, шляхту прокляту розбив,

Вождь, ясновидець, герой, отчизні дарований богом,

Панство шляхетне навік вигнав із батьківських меж, Ляхів, захланний народ, загарбників, лютих тиранів,

Він, переможець, розбив і з України прогнав,

Ляхів, що ні перед ким вони голови не схиляли,

Мудрий примусив Богдан волю чужу шанувать. Непереможний Богдан, що Марс його виховав грізний,

Плем’я шляхетське розбив, з батьківських вигнав земель, Вождь над вождями, Богдан, Хмельницький, герой, переможець, Що нечестивих панів вигнав із рідних земель,

Що розгромив їх ущент і гнав, гордовитих, до Вісли,

Світлий наш гетьман Богдан, мудрий, хоробрий козак, Мудрий, хоробрий козак, поміж козаків наймужніший, Що нечестивий народ бога навчив шанувать,

Бога навчив шанувать підступних, проклятих папістів, Простий і дужий козак, благословенний Богдан, Благословенний Богдан, що ляха, мов лютого звіра,

І приручив і провчив, славний герой, наш Ахіл.

ЕПІТАФІЯ БОГДАНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

Диво століття, Богдан Хмельницький, герой із героїв, Божої милості світ, радість сумної землі.

Грізний і мужній, мов Марс, нащадок богині Белони

Фенікс героїв — Богдан — слава, і гордість, і честь. Ляхів загроза та смерть, звитяги улюблений воїн, Велетень, що ворогів з отчої вигнав землі.

Тут, серед лядських могил навіки впокоївсь Хмельницький, Непереможний герой в битві зі смертю поліг.

З мертвих воскресне Богдан до божого суду страшного, Син, що отчизні приніс волю. Читачу, проходь!

ГЛАГОЛЕТ ПОЛЬЩА

О БИВШОЙ ХРАБРОСТІ І ПЛЕНЕНІЇ СВОЄМ І О ПОКОРЕНІЇ KO БЛАГОЧЕСТИВІЙШОМУ

ЦАРЮ І ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСІЮ МИХАЙЛОВИЧУ

В жалості днесь зіло обомираю,

Сльози точащи, чад моїх ридаю.

Аз — мати, люті опечаленная

І всіх радостей ізовлеченная.

Біх бо нікогда тако украшенна,

Яко над страни славно вознесенна;

Копіє моє на вразіх бивало

І серця сильних в браніх ужасало.

Но нині мечі і щити державні

Во мні кріпчайших чад всіх подсміянні.

Вої великі худими бивають,

Од скіфських язик ¹ на землі падають,

Самі бо в собі меч свой угрязиша І мене, матер свою, уязвиша.

Юнош прекрасних і дівиць удобренних Повні всі страни нині суть плененних.

Аз плачу, Польща, плачу неутішно,

Ридаю в сльозах із кровію смісно.

Чада во мні всі вкупі пребивали,

Всюду страх лют, где ся обращали.

Вінець мой златий, в Польщі положенний,

В трієх мі чадіх словно уплітенний:

Ляхи, русь, литва — то суть чада моя;

Два возгордіша, взяша мечі своя,

Юнаго брата ² убить совіщаша,

А мене, матер, зіло обругаша.

Юний язиков собі умоляєт

І гординю їх, низлож, покоряєт.

Аз, мати, молих сим паки згодити,

Но не хотіша с собою смирити.

Смиряти уні'і [оні] не хотяху,

Мя, матер свою, зіло умерщвляху.

Красоту мою люті увядиша

І до срачиці даже обнажиша,

На брата щити с мечі наступають,

Низложить єго вскорі усиляють;

Юний такожде на іх ополчися,

В мужестві своєм в них возвеличися, Положиша трупи, гор превисочає,

І, низложив іх, сам паки смиряє.

Много на нь тия, много наступаху В руці єго всі кріпці падаху Градове, села в конець раскопаша,

Мужіє, жени скіфом всі предаша.

Аз же, мати, зіло возридала,

Златия власи історгала І молих сина моєго малого

Ужалитися отечества свойого.

Послуша мене мой не єдиною,

Показа милость над родителькою.

Но паки тії братія восташа

І мене, матер свою, обругаша.

Аз же повеліх тому уступити,

Благовірному царю покорити,

Но паки сам вскорі сіє сотвори І великому цареві покори.

Сама же єго рада ожидати І власті єго хощу дати.

Гряди, о царю, чад моїх смиряя,

Ни єдиному бо єст мні ся покаряя.

Да паки мою наготу покриєш,

Когда моїх чад ярость всю сокриєш.

О ГОРДИХ І ГНІВЛИВИХ ЛЯХАХ,

КАКО ГОРДОСТІЮ ХОТІША РОСІЄЮ ОБЛАДАТИ І ПРАВОСЛАВІЄ В ЄРЕСЬ НИЗЛОЖИТИ

Кто хощет, прийди і узри,

Очима своїми возри,

Что в мирі ся дієт,

Что в нас самих спієт.

Брані днесь умножишася І мечі ізостришася,

Брат брата убиваєт,

Кров отця проливаєт.

Ненависть междусобная,

Ізрещи неудобная,

Точить крові токи, Падають отроки,

Юноші младі і діви,

Матері бивають вдови.

Ох, ох везді се слишим, Приидіте, сія внушим: Нікогда страна славная І врагом всім ужасиая Паде, паде мечем, Междусобним січем.

Окрест всі вразі ликують, Веселять і торжествують,

Зря сію обнаженну І в конець спустошенну. Сильнії всі і княжата Ведуть, яко отрочата,

По руках зв’язаіших Во скіфськії страни. Подоллє стонет, ридаєт,

Волинь плачет, воздихаєт Чад своїх заколенних І везді ізбієнних.

Тисящі і тьми падоша,

Враги во плін отведоша,

Земля стала пуста,

Пред тим суще густа. Гради бо всі суть сожжені, Живущії внутрь сотрені.

Горе, горе оставшим, Блюдуть іх к бідам вящим

О гордость, то твоє діло,

Іже отечество не діло:

Се тя бог смиряєт,

Гордих низлагаєт. Господством бо’вознесосте,

К смиренним лук напрягосте, Рісте бо: «їх погубим І радосно возтрубим!»

На бога брань поднесосте,

В хулах уста отверзосте,

Єресь умножисте,

Вірних оскорбисте,

На віру ополчистеся,

Клятвами утвердистеся:

«Погубим православних, Всегда нам сопротивних!»

Но бог совіт ваш преврати І гордих нині укроти.

Ров бо іскопасте —

Сами в онь впадосте.

Но вірних бог сохраняєт,

В єдино іх сочетаєт,

Не к тому іх імійте,

Єдині погибайте.

О ляхи горділивия,

Ярия і гнівливия,

Русь вас не боіться —

Вірою щититься.

Єсть бо в них царь православний, Благий, кроткий і смиренний —

Той ваші глави сотрет ї віру вашу потрет.

Помози, господи, царю,

Великому государю Врагов низложити,

Сильних покорити.

Єго же сам ізбрал єси,

Того рог славно вознеси,

Да всі тя восхваляєм І в піснєх величаєм.

0 ВЕЛИЦІЙ РОСІЇ ¹

І О СОПРОТЙВІЇ С ЛЯХИ І О ГРАДІ києві

Слишіте, люди, і внушіте,

Господа-бога благодаріте

1 пойте піснями,

славословяще єго,

Єлико творить чюдес преславних В царствіях, землях многодержавних Силою кріпості

своєю премногоЮ.

Сильнії в мирі всі ім храбрують,

Царіє, князі мирно мирують,

Єго же бо і моря, земля же і небо,

Росія древлє сущія преславна,

В храбрих воініх слинє іздавна Славою многою, тезоіменитою.

От Рюрика, князя великаго, ї Ігоря всенарочитаго

До нині

в Украйні Російськой² непремінне Плод прорастаєт боголюбивий,

Во вірі єго непозиблемий,

ІЗЯЩІШЙ, премощний

і всеблагомощний.

Владимер³ віри єст насадитель,

Врагом окресним преборитель,

Богові угодил,

сугубих враг бобідил.

По нем Ярославль⁴ в Києві-граді По отці своєм на столці сяде,

Софію⁵ сотвори

і во славі розшири.

По сем в Росії гріх умножился,

Гнів от господа на нь ізлився:

От скіфов⁶ плененна

і зіло опустенна.

Оттолі ляхи на ня восташа,

Государство своє распространиша, Києв-град премогли

і над нами возмогли,

І Русь надвоє злі разділиша,

Многоє время в ней воцариша,

І, яко своїми,

овластвовали всіми.

Великая Русь от низу вземше,

Милость господню паки приємше

І кріпко распросре,

даже до моря простре.

Царі вірнії в ней возсіяша,

Ляхом і Литві сопротивляша,

Но мало успіху,

несогласні бо біху.

Но бог гординю мудрі укроти,

Меч междусобний на Литву пусти, Малими смиряєт

і ляхи покоряєт.

Рось бо Малая обижаєма,

От ляха в лютих утісняєма,

Ко богу возопи,

в крові меч свой утопи.

На ляхов гордих іх бог возстави,

В кріпості своєй зіло прослави:

Сильнії і князі

в сіні смертней угрязли.

Росія паки совокупляєт

І всім ужасна врагом бьіваєт:

Царь бо в ней царствует, іже в вірі красуєт.

Но Києв-град многожди плененний, От врагов окресних опустошенний, Радосно ликуєт

и, п<Ь'к, торжествуєт. Помози, боже, нашему царю, Благовірному днесь государю, Противних смирити

і славно воцарити.

[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]

О, боже мой милостивий!

Возри на плач мой ревнивий!

Где бідниця єст такая,

Як я, Росія Малая?

Всі маткою називають,

А не всі за матку мають:

Другий хощет загубити,

В ложці води утопити.

Бо чи треба ж лучшой муки,

Як подати ляхом в руки?

Давно вони гострять зуби,

Давно моєй іщуть згуби.

А ви, діти, як чужії,

Садите їх мні на шиї.

Ох, як скоро все забули,

Що і виділи і чули —

Як под тими ворогами

Стогнала я тяжко з вами,

Стогнала я, ні одради Не міючи, ні поради.

Коли жиди проклятії

Держали церкви святії

І од святой креста бані Витягали у нас дані.

Священиков забивано,

Кров господню проливано.

І то добре частували,

Як і самі описали.

Ні що вольно з нас нікому

Не було, кромь жони в дому.

І тоє би уже стало,

Щоб їм’я наше пропало,

Єсли б Богдан, муж ізбранний,

Не був од бога нам данний. Той стер плем’я проклятоє,

Скинув з мене ярмо злоє

І за мудрим сам совітом

Поставив под кріпким щитом, Под рукою царей славних,

Самодержцов православних.

А ви, дітки,— ох утіха! — Прошлого схотіли лиха.

Єще я крил не простерла,

Єще і сльоз не утерла,

А вам, дітки, жаль то стало,

Що я оддохнула мало.

Ох мні біда! Дітей лаю,

Не знать що з жалю гадаю. Ой, не сини, ой, не діти

Хощуть мене загубити —• Ляхолюбці, лихолюбці Тії мої, тії згубді!

Як саранча, налетіли,

Доми й церкви посквернили. Куда пойдеш, ляхів хвалять,

Вірних тілько що не палять, Простим уші набивають,

Лихим ядом заражають.

Без хвал ляцьких ані слова —• їдять чи п’ють — о них мова. Знайте ж, дітки родимії,

Як ви їм же любимії, їдять і п’ють і голкують,

Єднак ні в чом не смакують. Що ляцькоє, [те] їм вдячно,

Хоч ляда що, то їм смачно. Хочуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

К ляхом весь дух, вся охота.

То і мудрость, то і цнота.

Тії тепер хощуть ціло

Привести замисл свой в діло, Тії мене загубити

Мислять. Не ви мої діти!

Да і на вас нарікаю,

І на самих вас жаль маю,

Що з такими дружба ваша А невдячна любов наша.

Що видите у [їх] мості,

Опріч дурной хвастливості?

Що мні за син, що з врагами Серце його, а не з нами?

Не той то син мні здарився,

Що в моєм дому родився —

Нехай прийдет из-за світа,

Да мні жичить многа літа!

Той мні будет син любимий,

Не іначе, як родимий.

Се ж [бо], діти, ви глядіте,

Ляхолюбців не любіте —

Поти добра нам не буде,

Поки у нас тії люде.

Нехай ідуть на сухий ліс,

Куда гордий зовет їх біс!

Нехай ідуть славить папу,

...* його лизать лапу!

Нехай же їм безголов’є,

А нам [жити] на здоров’є!

ЛЯМЕНТ ЛЮДЕЙ ПОБОЖНИХ,

ЩО СЯ СТАЛО В ЛИТОВСЬКОЙ ЗЕМЛІ, МЕНОВИТЕ, ХТО ХОЩЕШ, ПРИЙДИ І ОЧИМА СВОЇМИ ОБАЧ, ЩО СЯ В МИРІ ДІЄТ, СНАТЬ, 3 ВОЛІ БОЖОЇ, ХТО ХОЧЕТ, ТО СЯ

3 НАС СМІЄТ

Брані бовім днесь умножишася,

І мечі на шиї наші ізостришася,

Брат брата убиваєт

І самого отця кров проливаєт;

Ненависть междособная, їзрещи неудобная;

Точаться кров’ю потоки,

Падають невиннії отроки,

Юноші, младенці, немовятка і діви,

Отцеве і матки зостають удіві;

Єдних в неволю побирають,

Другії од меча і голодною смертю помирають. Нікогда страна била славна

І всім неприятелем ужасна,

А тепер вся паде мечем,

Междусобним січем;

Бо всі окрест вразі ликують,

Веселяться і погибелі нашей тріумфують,— Видячи всю обнаженну

І вконець спустошенну:

Бо всі сильнії і княжата

В руках негіриятельських зостали, яко і отрочата, По руках і по ногах пов’язані,

В скіфськії страни запроважені.

Подоллє плаче, ридая,

Волинь стогне, вздихая,

Чад своїх заколанних

І до вщадку в неволю забранних:

Бо тисяча тисячей і тьми іх падоша Од меча і во плін отидоша,

Же вся земля стала пуста,

Перед тим наддер бувши густа;

Гради бовім всі сожжені,

А живущії в них звнутр сотренні.

О горе, горе оставшим Блудом і бідам вящшим!

О гордосте, твоє то діло,

Іже отчество не ціло.

0 то тя бог смиряєт

1 во гордині низлагаєт.

А вірних бог нехай сохраняєт

І воєдино їх сочетаєт!

Гордих і до конця низложити,

В том, в згоді бувши, християнству

всіх непріятелей под ноги своя положити! їх же, Христе, сам ізбрав єси

І род вірних своїх взнесл єси,

Да всі тя восхваляють

І в піснях святих величають!

А ви, папіжниці горделивії,

Ярі-сте і гнівливії!

Русь вас не боїться,

Токмо вірою щититься.

А ви в гордості ся вознесосте,

На смиренних лук напрягосте,

Горесть умножисте, вірних оскорбисте,

На віру ся їх ополчисте,

З клятвами і присягами ся своїми утвердисте, Мовячи: «Погубим кабуз всегда нам спротивних!» Но бог мисль вашу преврати

І болізнь їх на главу вашу обрати,

Іже ров іскопасте,

Самі в он впадосте.

Бо дарований нам од бога цар пра'вославний,

*

Той вашу гордость сотре

І, єсли ся не обачите,

і до конця глави ваші, яко змієві...*

Которому сам, Спасителю Христе, помози, яко вірному царю —

Нашому благочестивому Алексію, великому государю!

* *

*

Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:

Згинули козаки, добрії юнаки, ах, кров моя.

Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани, Смілії сотники, битні десятники, і ви, гетьмани?

Гдесь в поля дикії, гдесь в нелюдськії смерть загнала,

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

Колись татарському народу дикому страх був козак.

Ах, тепер страх новий нашому людові — кримський сайдак. Так опанували, так нас опасали зо всіх сторон,

Що только нашої крві запорозької сам ждет ворон. Браття хорошії, молойці гожії во крві лежать,

Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять. ' : Кров ллється ріками, заслані трупами побитих поля,

На гетьманов голови вложила окови тяжкая неволя.

За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,

За дяка гласного, за попа власного вовки виють;

Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.

Бідна головейко, кревная долейко, чим ся стаєм?

Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?

З них неприятельов, з них тепер татаров маєм смілих. Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,

Власний брат на брата, батько на дитята меч наострив. Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —

Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать. Нехай хто познає а горко думає, що татар зробив:

В тяжку годиноньку всю Україноньку із людей злупив. Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули козаки, добрії юнаки, ох, кров моя.

ЧИТАЧУ ЛАСКАВИЙ,

ПИЛЬНО ЗВАЖ СІ СПРАВИ

Пробач, що просто я взявся писати,

Перо в звичайне чорнило вмочати; Якби наваживсь у мозок вмочити,

Надлюдські мав би писання створити, А що чорнила перу вистачало,

Писати мозком кебети не стало; Чинив, як люди — всі люди на світі Папір інкавстом навикли чорнити, Перо у мозок не пхав із них жоден —

Із того шляху зійти я не годен.

Читай же, прошу, мою ти роботу,

Хоч і нездала, не зменшуй охоту,

Бо, як на мене, твоє я читав би,

Коли б ти взявся і так написав би. Молись до бога за мене, читачу,

Хай я сі вірші на небі Побачу.

За ту молитву дам добру пораду:

Свій гріб згадав я, і ти свій згадуй.

ПРО ТЕ Ж

Прошу, не майте мого Аполліна Богу поганів за рідного сина.

Небо співаю, a Polo³³ — од Неба

Звано Аполло, читати так треба. Знайте, здорові: Polum Неба мати¹,

Я й мій Аполло вам будем сприяти.

РУСИН ДО ПОЛЯКА ЩОСЬ ПО-ПОЛЬСЬКУ БАЛАКА

Не усякому поляку

Будуть вірші сі до смаку.

О коли б ти, ляше, вірші

В руській мові склав не гірші!

Звір се дикий для русина —

Що польщизна, що латина.

Звір той гострі має роги.

Тож, поляче, не будь строгий, Почитай, як я утямив,

І оддай нам тим же самим.

Як напишеш щось по-руську,

Русин прийме те за гуску:

Вільність мають поетове Щодо вимислів і мови!

Хай я вжив незграбне слово,

Аби суть була здорова.

Собі схильності я зичу,

Бо на мудрість твою лічу.

Тішся, ляше, що русини Твою мову цінять нині.

Я б радів лиш, ляше-брате,

Коли б руську вмів ти знати,

Щоб вернулися часи ті,

Як ходили турка бити, ї святий гнів на турчина Єднав ляха і русина.

Схаменись, вернись до згоди,

Загаси пожар незгоди!

АВТОР ЖАЛКУЄ І АПЕЛЮЄ

Визнати мушу — жаль мене бентежить,

Я складав вірші •— іншим честь належить.

Так ото бджоли — мед самі збирають,

А мед той інші потім споживають.

Так і в овечки вовна є кошлата,

Та з її вовни іншим тепла шата.

Птахи по гніздах пташенят годують —

Яструби хижі їх собі полюють.

Віл працьовитий так у плузі ходить,

А врожай людям, не волові, родить.

Так у садочку ягоди рясніють —

Іншим на користь будуть, як доспіють.

Сажалки, ріки рибку розмножають,

Але ж ту рибку люди поїдають.

За все на світі, боже, тобі шана!

І моя праця цілою зостане —

Не собі слави, тобі прагну, боже,

Хай моя праця у тім допоможе.

ПРОСТАКУ МУДРЕЦЬ НЕ В ЛАД, МУДРЕЦЮ ПРОСТАК НЕ РАД

Мудрого простий звичайно не любить,

Ще й дорікає, за мудрість ту гудить,

Він йому заздрить, перечачи богу —

Мудрий бо в небо зна певну дорогу.

Простий є простим, і бути так має,

Сам що не вчився, то мудрого лає.

Мудрий чи ж винен, що простий науки Взяти не втямив, лінуючись, в руки?

Гідний той шани, хто, праці доклавши,

Мудрість осилив, науки пізнавши.

Шеляга варта простого глупота —

Мудрість осягне лиш вперта робота.

Мудрості ціну завжди мудрі знають,

Прості даремно громи в них вергають.

Тільки ж і простість сіять може злотом,

Мудрість же скніти нікчемним болотом —

Простість та має Христу бути мила,

Мудрості скрита в тій простості сила.

ЛИСОМУ МУДРЕЦЕВІ

Поки на думку мудрий розживеться,

То не один раз в голові шкребеться. »

Лисими мудрих тьми тьмущі ставали —

Чухали тім’я, коли щось писали.

Щоб не було так, ти згадуй про бога,

Мудрість якого лікує й німого.

ВЕСЕЛКА ЯСНІЄ — КОЖЕН РАДІЄ

Веселці небом у красі препишній

Звелів простертись з краю в край всевишній.

Барвисто сонце світлом у ній грає

І дивом дивним понад світом сяє.

Товманта донька¹, захвату ти гідна, Людськії очі полониш побідно!

Хай лиш художник фарбами змалює Взірець, що небо в ній йому дарує.

Той лук стріли і тетиви не знає,

Не війни — спокій людям провіщає.

Веселці в хмарах дороге одіння Гаптує сонця золоте проміння.

На жаль, короткий вік веселка має —

З красою в світі завжди так буває:

Що лиш природа красне намалює,

Якась хвороба те нараз плюндрує.

ОДИН — БАГАТИЙ, НА ІНШОМУ — ЛАТИ

Отой багатий, а отой бідує,

Один позичить — другий заборгує.

Багатий завжди злидню дати може —

Своїм набутком хай йому поможе.

Якби зайвини можні роздавали,

Голоти в світі ми б не зустрічали.

Багатим одіж молі в шафах мітять —

Старці на ринку грішним тілом світять.

Багач напої у льоху ховає—

Жебрак од спраги тяжко знемагає.

Щури багатим зерно поїдають —

Під тином бідні з голоду конають.

Якби надлишки біднякам багаті

Давали, злидні полатали б лати.

Пани ж зогниле викинуть воліють,

Крихот вділити Лазарям ¹ шкодіють.

Нещасних прийме лоно Аврамове²,

Для скнар же пекло певно вже готове.

ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬОГО —

ДОБРОГО, ЗЛОГО

Є час для всього, мудрі так казали,

Котрі на світі добре все пізнали.

Час народитись, смертний час чатує,

Бог забере в нас, бог нас обдарує.

Час плачу, сміху, час будинки ставить,

. Час їх валити, час мовчать, час править,

Постити, їсти, спати час, кохати —

На все у світі треба час свій мати.

Тобі як, боже, час ми повертаєм —

Час не марнуєм, а про себе дбаєм.

Час сей зверни на добру вічність, боже, Поки нам вічність думку не тривожить.

ПРО МІСЯЦЬ І ЗОРІ

Місяць щоночі з-за обрію сходить,

Сила господня над ним верховодить.

Факел то божий немеркнучи сяє,

Нам серед ночі пітьму розганяє.

Зорі свічками поблискують з неба —

Бога хвалити за те людям треба.

В бурю на зорі плавці поглядають,

Шлях через море собі прокладають.

Місяцем, Сонцем творець, як м’ячами, Кида по небу, мов грається з нами.'

Людям до речі та божа забава,

Богу за неї повік буде слава:

Гра та дає нам всі овочі й злаки —

Як же за неї не скласти подяки?

Сонце промінням поля зогріває,

Буйним колоссям людей наділяє.

Місяць остуду в суху ниву ронить,

З того щедріше земля плодородить.

В ПОЛІ РОБОТА, ДО НЕЇ ОХОТА

Начебто списи, колосся по полю,

Люди колосся стинають без болю.

Піт їз них ллється, то рать не кривава, Праця нелегка, жнива — не забава.

Зводяться скирти в полях, мов могили,

Буде чим людям підкріплювать сили.

Далі на гумна пшениця прямує,

Вже там господар усім порядкує:

Збіжжя спочатку велить молотити,

Мельникам зерно під жорна возити.

Борошно біле з млина прибуває,

Пекар із нього в діжі тісто має.

З печі виходять хліби всім на диво —

Труд свій щоденний спожиймо щасливо.

Дбає про хліб той господь наш у небі, Задовольняє всі наші потреби.

Лиш на сьогодні ми хліба благаєм,,

Що буде завтра* про те вже не дбаєм,

Бо після смерті нам хліба не треба,

Хай лиш допустить господь нас до неба.

МЕЧ ЗЕМЛЮ РУБНУВ,

У КРОВІ ПОТОНУВ

Над нами висів меч* нині; спадає,

І крушить він нас — аж лихо волає.

Над Авеля кров’к> земля голосила,

А нині кров більша наш край затопила.

Зумів ти води утримати,, боже! —

Твоя хай воля сю кров переможе.

Потопом землю не дав ти залити —

В поту кривавім не дай нас втопити.

СВІТ ЗБУРИЛИ ГРОЗИ НА ЛЮДСЬКІЇ СЛЬОЗИ

Пожалься, боже, що світ закурився —

Се ти за наші гріхи розгнівився.

Брат брату ворог, до батька синове Не мають віри, бояться обмови..

Своєї тіні жахаються люди —

Гріхи се чинять, пануючи всюди.

Мерщій вдавайтесь усі до покути!

Не бійтесь більше зловісної скрути!

Господь вам спокій, всім милий, поверне, Лице ласкаве од вас не одверне.

Що в морі хвилі, то біди на світі,,

Під ними мало хто може вціліти,

А як вцілієш в навальностях моря;.

Зазнати можеш од ближнього горя.

Дай,, боже, людям святу твою, згоду,

Тривалу зливу зміни на погоду!

На Україні

Весь час хтось гине, Вкраїна морем

Стає червоним.

Хто сам — потоне, в гурті — переборе!

Хай Україна

Стає єдина! Татарин згине!

Нехай на згоду

Склада угоду любить русина.

Дай, боже, згоду святу Вкраїні,

Нехай Вкраїна у січі не гине!

Вже досить крові в краю сім пролито, Невинних в ньому без ліку побито. Нехай медові й молочні потоки

Його простори затоплять широкі! Покруш, наш боже, мечі і гармати,

Дай із них дзвони гучні відливати, Нехай розносять хвалу тобі щиру

За те, що дав ти зазнати нам миру, Що пожаданий нам спокій даруєш,

Бо нашу сталість у вірі цінуєш.

Дай, боже, миру, най рани загою — Всяк миру прагне по довгому бою.

МОНАСТИР НАШ МАРС ДОЙМАЄ, ЛЮТІ БІДИ УЧИНЯЄ НА ОБИТЕЛЬ В НОВОГРАДІ ¹ МАРС СМЕРТЕЛЬНІ СИПЛЕ ГРАДИ

В п’ятницю рано Як нам заграли,

З тої тривоги Хто був живий ще. Й гарбав безбожно, Бувши при зброї, Тих обідрали,

Тих полонили. Хвалимо бога, Тільки злякала, Божої кари Гнів бо господній Задля покути Боже, зі злості Лиш страши: грізні Дай на поправу Дяку чинити,

Гнів як розпустиш, Вбивчії стріли,

Нині єсьмо ще, Зволь нас прощати Ми тебе хвалим,

Думу заграно.

Так ми скакали.

Ледь виніс ноги,

А жовнір нищив Що було можна:

Лихо зле коїв.

Тих повбивали,

Ми ж, що вціліли,

Що смерть нас строга А не спіткала.

Меч нас не вдарив, Втишивсь сьогодні, Гріх наш забутий.

Не дай нам хльости, Леза залізні.

Слать тобі славу, Доки нам жити; Марса напустиш Хто буде цілий?

Славу шлемо ще,

І захищати.

Бо згинуть мали,

З тої припарки Міць твоя, боже, Напасть сю збути, Вовчі хай зуби Ми ж бо при бозі Маєм надію Бог нам заслона

Добре вчиняли, Вовку не гоже Порядкувати,

Пастирю добрий,

Нас не займає, За те до гробу Що стане сили

Стало нам жарко. Хай допоможе Гріб обминути.

Не вчинять згуби, У цій облозі, Вберегти шию.

І оборона.

Як геть тікали.

В череді божій Нас шматувати. Хай звір голодний Зуби зламає.

Божу особу Будем хвалили.

СКРІЗЬ НА УКРАЇНІ ВИДНО ЛИШ РУЇНИ

Як в морі човен хвилі хилитають,

Так Україну війни донимають,

Або і гірше: човен в морі плаиа,

В крові Вкраїна. В чварах гине слава Над морем, боже, пан ти і вітрами —

Дай, щоб затихли бурі поміж нами!

ЯК В КРАЮ НЕ ТИХО, З ВОЄН ЛЮДЯМ ЛИХО

З воєн лиха наплодились,

Ті бодай нам і не снились! Війни сурми зі сну будять,

Ті нінащо людей гублять.

Хто нам інший допоможе?

Лиш ти зглянься на нас, боже, Зволь сю землю втихомирить,

Бо війна їй лихо чинить.

У МИРУ НЕМА МИРУ

Миру без миру не владнати ладу.

Мир прагне миру, проклинає зваду, Бо мор, а не мир на світі панує,

Брат брата в світі без жалю мордує.

Мир — не мир, миру як в собі не маєш,

День в світі ходиш, а вночі вмираєш.

У СВІТІ ТАК ВЕДЕТЬСЯ,

ЩО ЛИХО СМІЄТЬСЯ

Все, що на світі пожадливість хвалить, Кожному очі тілесністю палить,

Пиха сама лиш на світі панує,

Жодному жоден ніщо не дарує.

В світ сей прийшовши, господь сказав вірним: «Вчись кожен серцем, як я, буть покірним!

Мало з людей хто дозрів до покори,

Кожен до пихи із них дуже скорий,

Кожен з пустої причини палає,

Кров бідолашних навкруг розливає.

«В гніві не будьте, як сонце заходить!»² —

Бог казав. Знайте, що гнів дуже шкодить.

Сонце надвечір од віку згасає —

Вічно людина людину доймає.

Годі зрівнятись усім на сім світі —

Слабшого дужчий все буде гнітити.

Жити нас учать апостоли в мирі —

Миру не знають мечі у жовнірів.

Миру на світі од віку немає,

З неба даремно його виглядаєм.

Мир даруй, боже, вражди хай не стане,

Зжалься над нами, дай жити нам, пане!

Як далі блискать між нас шабля буде,

Далі могили ростимуть усюди.

Марс мари робить. Нехай Марс на мари,

Як тать запеклий, сам ляже по карі!

ЯКИМИ БУВАЛИ РУСЬ І ПОЛЯКИ

Коли читалось Письмо' у костьолі,

Здіймались д’горі шаблі польські голі — Давали ляхи зі зброї пізнати:

Життя за віру всі ладні оддати.

Русин од ляха у тім не одстане —

За отчу віру до бою повстане.

За те од бога ви благословіться,

Хай підпира вас його десниця!

ЕПІТАФЮН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ

Немаш в світі статку, Бував-єм гетьманом, Єдина година — Окрутне-м забитий! Ніхто ся з нас смерті Царськая корона Гетьманська булава Хорогви звияєт,

Як шаблі, так мечі Ломяться і луки,

Ніхто не устоїть, Убогий, багатий Я — только убранний — Чи за мої злості За всіх обнаженний Нехай буду в раю Прошу всіх посполу,

Не стався сурово, «Вічна йому буде

Знай з мого припадку. Звано мене паном.

А і в той одміна: Обавляйся і ти.

Не может одперти.

Не єст оборона,

У смерті не слава. Бунчуки складаєт,

Ровно мусять лечи, Опадають руки —

Смерть, що хочет, броїть. Смерті дають шати.

Був смертю скаранний. Обнажені кості?

Христе! Аз, вспомненний, Од земного краю!

В земному лежа долу:

Тоє дай мі слово:

Пам’ять од всіх людей!»

ЕПІТАФЮН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ

Іван в сем зложен Брюховецький гробі, Бував на світі в гетьманськой оздобі.

Вспомни то собі, що мой гроб минаєш:

Я тя зді — не ти мене дочекаєш.

Речеш ли добре що тут надо мною —

Оддасть бог взаєм — рекуть над тобою.

Сорок і п’ять літ віку мого било,

До вічності ся тепер прилучило.

«Вічная пам’ять» — церковную ноту —

Рекни над гробом, бог заплатить цноту

Тисяча шесть сот шестьдесят осьмого, Седьмого іюня зшев зо світа того,

У понеділок, день, ангелом даний, Немилостиве єсмь замордований.

ЧИГИРИН¹

[ВІДПОВІДЬ ГЕДЕОНА ХМЕЛЬНИЧЕНКА² ТУРЕЦЬКОМУ ЦАРЮ]

Цесарю найясніший і неподоланний,

Твій меч є гнів божий на всі християни.

Чи є сила над тебе де-небудь сьогодні?

Ти — найближчий до бога, при гробі господнім Єси сторожем чулим, онук його власний

І син місяця рідний, навіть тінню ужасний. Фаетон³ що на зорі, так хрещеним ти в мислі —

Бич Юпітера⁴ гнівний, над світом навислий.

Хто посміє повстати на тебе, з’ядливий?

Але, може, вгамуєш свій гнів справедливий

І даси нам розважне своє повеління,

А ми приймем твоє над србою правління? Чигирин із козацьким зухвалим гетьманством,

Україну безкраю з усім християнством Покладемо під меч твій, під місяця ноги,

Трупом всіємо землю, лиш дай нам підмоги!

Ледве саян турецький, пилом прибитий,

Опускати почав був щит, золотом ритий,

По Хотині ⁵, настали враз нові невчаси —

Знов турецькі й татарські грають тулумбаси. Брязка й блискає зброя, глушить вуха, рве скроні, Скрізь іржать у тривозі ляком збуджені коні, Витягають з возівень кочі вже і гарби,

На світ божий виносять ще цісарські скарби ⁶, Відмикають шпихліри, де лежать запаси,

Нагромаджені дбало в старожитнім часі У підвалах глибоких, запалом обняті,

Константанів побожних⁷ трусять тайні спряти.

А чи згубі, чи зиску на одну хвилину

Піддадуться, прегорду нахиливши спину?

Суне сила велика в бідну Україну,

Котра тридцять вже років плаче на руїну,

Геть обдерта з багатства ворогами чужими

Та найбільше у чварах між синами своїми, Розшматована тими, що в злій ворожнечі Хату жаром спалили із власної печі!

Боже, боже! В ці літа люто тне щербата —

Батька син убиває, брат іде на брата.

Та нехай вже! Ще гірший гак нас підсікає,

Попередні нещастя він переважає.

Власні уже хвороби забуття ковтає,

Брат братові провини у біді прощає.

Знову дрож усіх трусить — Магомета сили

В храмах наших попрати все святе схотіли,

В чім старання гаряче завжди мали люди.

Та святий дух святого Лазаря вже будить: Баранович, єпископ старший, той, що ревно Віру праву пильнує в Сіверщині, певно,

Як той лікар умілий, вже рецепти пише,

Поки болість погана пошестю скрізь дише.

Він скликає на раду розумом прехитрих.

Трьох осібно згадаю, в рівнозначних митрах: Гізеля, що піднісся, мов Атлет, у вірі,

З Галятовським й Можайським, що так само щирі, У союзі духовнім, всі три — прелатове.

Теж ігумени інші, вірні побратове,

З України всієї, спільне послушенство

Учинивши, відбувши пильно набоженство,

Почали міркувати про війни причини,

За що бог світ приводить до злої руїни.

І нічого не бачать, лиш гріхи затяті

Поміж людом. Тож треба ліки на те дати:

Хай по всій країні молитви пробачні

Возсилають до бога і прості і значні За монарха одного грецького визнання,

Що до нас виявляє щире піклування

І за нашу дідизну, за ясне гетьманство,

За усе пурпурове і вельможне панство.

Всяк слухняно рецепт той виконать готовий.

Аби збувся нещастя і зостав здоровий.

Аж уже притискає хижо Україну

Смок азійський, найперше лихо Чигирину:

Там фортецю преславну обложив, проклятий,

До Дніпра ж іншу силу поспішив послати,

Щоб затримати наших біля переправи,

На Дніпра узбережжі ставить свої лави.

Чигирин без підмоги відчай огортає,

На своїх сподівання вже ніхто не має,

Лиш на бога надія, тож тому молитви

Шле вельможний і простий на порозі битви:

— Гей, терпцю не стає вже, всемогутній боже!

Нашу неміч твоя міць лиш підтримать може.

Ми від рана до рана скніємо в облозі,

Уві сні безпорадні, наяву в знемозі.

Твань всіх смородом душить, жар пече Пітонів.

Звідкіля оця гідра ⁸? Із яких затонів?

Чи із мушлі гнилої ветхого Тритона ⁹?

Чи її породила мстива Тизифона ^|0?

Тисне хмара тяжка нас магометів клятих¹¹.

Вдар по них! Зволь в оброк їх гарпіям¹² віддати!..

Роксоланські дощенту нівечать обози.

Вже татарин тороки ладить й поворози.

Та ще рано збиратись в сонячну дорогу ¹³ —

На Вкраїні ще гетьман не пробив тривогу.

Тільки сталим покликав добровільців словом.

Хижо кілька їх тисяч прослизає ровом,

Йдуть до міста таємно поночі й завидна,

Щоб обложеним людям поміч сталась гідна.

Щоб утримати місто, доки усі сили

Проти вражого війська вийти не поспіли.

Вів тих Яків Корицький — мужність його знана,

А тому за вождя він волею гетьмана.

У легкім обладунку йдуть служиві сміло,

Сам князь Ромодановський їх веде на діло.

Наш Корицький бувалий, не зазнавши шванку,

Ще і з хісном для слави, опинився в замку...

Ці поля чигиринські здавна не орались,

Гострим скопані списом, смертю засівались.

Милі довгі встелялись тілом яничарів,

Скрізь вали насипались з диких тих татарів.

Коні топчуть там трупи, трупом полягають,

На турецьких бахматів руси вже сідають.

Повно мають коштовних в завоях блаватів.

Пішо йшов козак битись — з битви на бахматі. Ошукався наш воїн: взяв без броду качку,

Не ходив до них морем, сухо дав трепачку.

Не шанують тут мертвих, ratum* з Чигирина:

Погреб вовк їм відпіє, із’їсть поганина.

Воювать з козаками — хай знають — не жарти,

Не попустять нікому українські варти!

Пся кров жалю не гідна, бо до християнства Жалю й трохи не мала, чинячи тиранства.

А коли ще по битві голота у злоті,

Більше в неї зі злота на турка охоти,

Крикне: «Виб’ємо турка, поганина скрушим

І його володіння обріжем і здушим!»

Бачте, мовила якось одна пророкиня:

«Рушить турок на край наш, а прийде — загине!» В тайні лицарі раду почали чинити:

Хоче хто непорушно в отчій вірі жити,

Має мужнє той серце в зброю прибирати,

Стане враз поганин, як пір’я, пурхати.

А ті турки, що в коші сховались від бурі,

Чи битими зостали, чи, немов ті кури,

Що їх яструб розполохав, де враз і поділись,

Котра куди утрапить, геть всі розлетілись.

Всюди од орлів царських ¹⁴ загнані у сіті,

Голови свої буйні почали губити,

І про міни забули, що самі заклали

Там, де скелі усе місто пасмом облягали.

Наче лин на безводді, зі спертим вже духом,

Чи немов бик шалений, що перед обухом Крутороге донизу чоло нахиляє,

Топче землю ногами, пісок розриває,

Б’ється лобом і шарпа заюшені скроні,

Перед смертю у злості розлюченій тоне.

Він шукає поради, та хто порятує,

Як чола уже довбня безжальна чатує?

Вже сам хан знемагає з смертельної рани,

Радять раду з башею Браїмом султани,

І дунайський вже берег відкрився їх зору,

Щоб їх хвиля козацька із степу-простору Не змела, позганявши в дубові відроги,

Де б вони понизались на шнур, як міноги.

То ж баша той гукає, розпалений в січі,

На загибель трикратно війська під мур кличе: «Краще нам не уникнуть гяурського гроту,

Ніж ганебно бажати собі повороту.

Хто великі народи позбавив свободи,

Хто клав скелі під ноги й Кандійськії води,

Той чи ж може облишить, не взявши, ці кліті, Грудьми лева не збивши павучої сіті?»

А тим часом дня злото в антисвіт спадає,

В сріблі місяця в табір козак упадає.

Ну ж, дивіться, як красно клейнод їхній має — Турський місяць для турка на пагубу сяє.

Ледь баша у наметі козацький шум чує —

Вже в обозі турецькім козак порядкує.

На коня-бунтифера баша охляп впадає,

В чистім полі притулку для себе шукає,

Доганяє виправу, глядить, де кочують,—

Аж вони вже по битві ніч вічну ночують.

Ой, страхи обіймають його враз гарячі,

Як він ріки криваві в тім полі побачив.

Тут і там — мов одинець хруїцить у ліщині —

Мурзи то із абизом, немов дикі свині.

Але їх запорожець і під листям чує,

Як найліпший мисливець на здобич чатує,

Наче кішку чи лиску в густім кущовинні,

Ниже влучно з гвинтівки, лиш оком накине;

А в степу, на просторі, верхівець їх гонить,

І шаблюка з тріумфом їх звішує з коней.

Стелить милі їх трупом, кладе переправи

З тіл турецьких вкраїнець для вічної слави.

Поки поле сягає, аж ген до границі,

Розлилися турецькі гіркі кривавиці.

Геть роззули турчина з пещот його пишних,

Із солодких подушок в наметах розкішних,

Бо вже трощать по кошах його катаракти,

А самого провадять в незвідані тракти.

Аспри й інші монети сипляться, як пір’я,

Козаки турків нищать — нема тим довір’я,

Більше лупу з їх трупу гадають набрати,

Коли тим кінець прийде, і змовкнуть гармати, Вірять в Того, на Кого турок кривду хилить,

Із хреста той Чийого радо кпини чинить,

Гонять турка потужно поза Чорним лісом,

Замикають в дім темний ¹⁵, щоб мав справу з бісом. Турків вибили й коші позносили з грунту.

Чи й потрафить паша сам дійти Трапезунту ^І6?

Бо хоч темних лісів той проскочив оплоти,

Та на гірші ще спаде в пана свого гроти.

Сам же, parta tueri *, пильнуючи цноту,

Quam quaerere **, спішить в дім козак на роботу.

АФЕКТ ВДЯЧНОСТІ

Не нам, боже, не нам,

А імені твоєму дай славу.

Не собі козак славу приписує, боже,

Хоч і нехтувать скарбом звитяжства не може,

Берегти здобуте (лат.).— Ред. Аніж завойовувати (лат.).— Ред.

Але, першість оддавши твоїй славі, пане,

Крушить міццю твоєю міць турків поганих, їхні топче загони на захист отчизни,

Щоби віра Христова тривала без близни,

Берег рідний боронить, не жде з турком миру,

Бо з ним не мирився з часів Владимира ¹⁷,

Котрий груди російські, в залізо окуті,

Боронив, скло крушивши ісламської бути.

Тим то й зараз простує козак тим же слідом,

Не отих сибаритів смакує обідом,

Що хвалитись лиш звикли взірцем Геркулеса,

А самі не проскачуть зараз і півкреса.

Отож рус за приміром старої відваги

Гонить поскоком бистрим татарські ватаги І, турецькі шоломи зумівши схилити,

Вічну славу козацьку береться значити:

Насипає кургани, ладнає купреси,

А на них пише лемми: «Fugaces opressi» *. Вікопомно читайте, ставши на могили,

Що насипав рус туркам з господньої сили. Вознеси за нас руку, покрий, боже, вірних,

Хай беруть руси гору і громлять невірних,

Хай твій Хрест своїм сяйвом, як віск, їх розтопить, Хай розійдуться з димом, хай туман їх потопить, В Магомета у пеклі питають хай раду —

Морський вітер підняв їх, хай пилом осядуть,

Хай пізнають — богів бог, той, що у Сіоні!

Покажись у всій славі на своєму троні!

Хай мечеть басурманську твоя сила звалить,

Щоб не мовили: «Де ж бог, якого ви звали?»

А ми мовим: «Бог з нами! Хто на нас повстане?

Не зостанеться й сліду по вас, басурмани!»

Богу нашого силу самі ви пізнали,

Чудо боже зі страхом усім розказали:

Якась пані вельможна обходила мури,

В злотоглави убрана і царські пурпури,

Вам фатальним декретом одверто грозила,

А по з’яві страшній тій з очей ся поділа. Християнська покрова та пані поштива,

Пишний гонор вам зіб’є — вона справедлива, Скрушить лук ваш, напнутий на край християнський — Християнин осилить нахід басурманський, Сильних лук переможе і, руки до бога Воздівши, заволаєм з рідного порога:

Тут поховано тих, що тікали (лат.).— Ред.

«Чи бач, як цей незбожник, мов кедр той ліванський, Розпустив попід небо свій гонор шайтанський!

Чого ж нам дивуватись? Ті, що гордували,

В скорім часі без вісті і сліду пропали.

Хай рука твоя, боже, мечем нашим блисне,

Як полізе знов гаддя на нас ненависне,

Як знов підем до бою триглавій Гекаті¹⁸

На кордоні вітчизни смерть певну завдати.

Будь тим в поміч, що хвалять хреста міць святого, Щоб змогли шкуру звіра зідрать навісного,

Як спочатку в тій битві дав нам ти наснагу,

То й надалі порушуй в наш бік рівновагу.

За те вічно, наш боже, тебе будем чтити,

Що в Україні турок так славно побитий.

Добре Альфу читають тобі в Греко-Русі:

Боже! вірить невірних нехай русь примусить!

Хай Омегу в тім стилі також прочитає,

І хай військо турецьке до решти здолає.

Вірю, зробиш так, боже, як літера каже,

Скоро вже та химера під ноги нам ляже.

Тій літері дошкульно тепер саме шкодять —

Геть звичаї турецькі із шкіл рідних гонять.

Ти сам Альфа й Омега, всеможний наш боже,

І тих літер безчестя од тебе знеможе.

Зваж на кривду тих літер і власні обмови,

Зваж і турка віддай нам під шаблі марсові.

Амінь! Дай, боже!

ЗАКЛИК ДО ЛИЦАРЯ

Мало в полі робили, хоч у полі руси

Дорогий час втеряли, зазнавши спокуси.

Дарма, лицарю славний, ти з того фрасуєш,

Жени турка геть з краю, в лісах зазимуєш!

А весною здолаєш несхожені Татри ¹⁹,

В Пропонтиді²⁰, при морі, розкладеш свої ватри.

Підіпри тільки віру, віддай за образу —

Твоє ім’я досягне верхів’їв Кавказу.

Гемус, гострі Родопи, Медіни ²¹ багаті

Магометовий спадок тобі зможуть дати.

Скруши гріб золотавий страшного Дагона²²,

Бо того потребує хреста оборона.

ОХОЧЕКОМОННА СТЕЖКА ЗА ТРУДЯЩИМ ВОЇНОМ В РОЦІ 1678-м

На рік сімдесят восьмий, мій любий вояче,

Де віз му я Пегаса ²³ й перо голуб’яче,

Щоб з тобою степами нам в битвах літати За поганством, а потім десь одпочивати В полі, в золоті квітів, чи на перелозі,

Чи у човнах шугати по морській дорозі,

Чи валами широкі обсипать границі,

Чи розкоші зазнати в цілющій теплиці²⁴,

Чи мости на Дунаї ламати турчинам,

Чи лоби розбивати гидким волошинам,

Чи полями у ротах спішити на раті,

Із неволі в татарів ясир одбивати,

Чи із Кам’янця гнати ворожу ватагу

І тим цісарю скласти чималу повагу ²⁵,

Чи продертись крізь чорних лісів гущавини,

Щоб і рештки татарські прогнать з України, Чи край шляху покластись Моравського ²⁶ спати, На могилах піщаних розставивши чати? Дасть мені те напевно Фавоній ²⁷ ласкавий,

Щоб набув я із вами безсмертної слави. Дніпра кинувши берег в день сьомий іюля, Досягає Інгулу уже ваша куля, '

Де хан кримський розвіяв препишні прапори, Отоманському війську шлях стелячи скорий. Свої груди незломні навстріч наставляйте

І плацдарм чигиринський мерщій розширяйте! Дай же, боже, зламати у місяця роги,

Хай цей вірш тріумфально досягне порогів,

І якщо його стане на війська повагу,

То співатиму знов я про вашу відвагу!

ДО СКЕПТИКА

Не дивуйся, сусіде, що я ті народи

Славлю, котрі із рабства ідуть до свободи, Бо й господь у несилі свої славить сили І живе в простоті, аби ми не слабіли!

Іван

ЕПІГРАМИ

НЕ ЖИТИ, ЄЖЕ ЯСТИ,

НО ЯСТИ, ЄЖЕ ЖИТИ

Не того ради жити, єже пресищати утробу і многії брашна поглощати,

Но толико точію ясти, даби тіло

возмогло житіє си соблюдати ціло.

НЕ ЖИТИ, ЄЖЕ ПИТИ,

НО ПИТИ, ЄЖЕ ЖИТИ

Не того ради жити, єже випивати,

міри повні во чрево, як в дельву, вливати,

Но єдиножди токмо іспий іли дважди,

даби, в тілі живущи, не умер од жажди.

ПИШУЩОМУ СТИХИ

Труда, сущаго в писанії, знати

не может, іже сам не вість писати.

' Мнить: бути легко писанія діло —

три персти пишуть, а все болить тіло.

НА ХМІЛЬ ВЕЛИЧКОВСЬКОГО СТИХИ

Щось бозького до себе пан Хміль закриваєт, бо смиренних возносить, винеслих смиряєт.

Вищії суть голови над всі члонки тіла,

а ноги теж в низькості смиренні до зіла,

Леч пан Хміль, гди до кого в голову вступаєт, голову понижаєт, ноги задираєт.

* *

*

Лятвий, трудний, приємний, острий єст-єсь з себе, з тобою жить не могу, трудно і без тебе.

НА ОБРАЗ ЮНОШІ КРАСЯЩАГОСЯ,

ЄМУ ЖЕ СМЕРТЬ ТАЙНО ВОСЛІДУЄТ

Не зіло, о, юноше красний, веселися,

кто татськи вослід тебе ходить, обозрися.

Се тя смерть прежде часа в гробі хощет міти, вість коса і краснії пожинати цвіти.

НА ОБРАЗ СТАРЦЯ, ДЕРЖАЩЕГО КЛЕПСИДРУ

Всує, старче, клепсидрним піском ізміряєш дні твоя і толико еще жити чаєш —

Не віси, минуту ли проживеши цілу;

много єст піска в гробі, а ність жизні тілу.

* *

*

Тяжкая рана тому єст без міри,

хто правду мовить, а не дають віри.

НЕ КОЖДИЙ СВЯТ І СВЯТОША

Не всі суть святі, не всі в святость многі, що церковнії збит допчуть пороги,

Не всі за святих у бога уходять, хоч которії і до церкви ходять.

ШЕВЦЮ УБОГОМУ СТИХИ

Єдному шевцю, же ся не згодило

шило, для того сам звівся на шило.

О СИВИЗНІ

Зима, наставши, прейдет у дом своїм бігом,

нам же, єгда влас главний покриється снігом,

Уже і весна прейдет, уже і зной літній,

а тот з глави нашея мраз не згинет цвітний.

СОНЦЕ, ВРЕМ’Я

Прудко єст сонце, але прудший час немало, час ніколи, а сонце колись юж стояло.

ТРОХИ, НІЧОГО, НАЗБИТЬ, ДОСИТЬ

Убогий трохи маєт, а жебрак нічого,

багатий назбить, досить не маш ні у кого.

Ф *

*

Земля, аки темниця чоловіку, се бо,

аки каменні стіни, окрест землі небо,

Гріси — стражії кріпці, узи же суть тіло, в нем же місто узника душа страждет зіло.

❖ #

*

Гди пливуть, неровні суть в смаку ріками ріки — за живота так люде, пани і каліки;

Єднакий зась смак стаєт рікам, впадшим в море,

так всіх нас смерть ровняєт, всім од неї горе.

ЛІСТВИЦЯ ІАКОВЛЯ ¹ "

Світ сей сну єст подобен, а щастє драбині: восходять і нисходять по ней мнозі нині.

ПИВОРІЗОВІ²

їм кто барзій з куфля тягнет,

тим тот барзій по тім прагнет.

ЕПІГРАМИ ІЗ ДЖОНА ОВЕНА ³ НА КНИЖКУ, ВІРШАМИ ПИСАННУЮ, ДО ЧИТЕЛЬНИКА

Книжка сія єст то світ, вірші зась в ней — люде, мало тут, чаю, добрих, як на світі, буде.

* *

*

Смерть, яко тать, ба, єще і горшая татя;

в том, яко тать, же нагла, чоловіче, на тя;

Горшая зась, бо злодій крадіж часом вернет, а смерть не ворочаєт, що к собі завернет.

* *

*

Ошукати, плакати, лгати, носить вісті, нічого не мовчати способні невісти.

НА СКУПОГО

Хвальцю тя, а не давцю, хвалю: похваляти

не вмієт больш над тебе ніхто, а мній дати.

НА СЛУГУ, ДВОМ УСЛУГУЮЧОМУ

Нещаслив єстесь, слуго двох панов: тот, много мівши, не даєт, а ов не маєт нічого.

* *

*

Поп за люди молить, Люд за попа мелет.

ДО ДРУГА

Содержить дружбу число найбарзій двойственно,

ледво ся ділить любов в число множественно.

СТАН ЦАРСЬКИЙ

Інший не хочет, інший боїться сказати

правду царєм. О нендзний стан царський! —

з тонд знати.

СМЕРТЬ

Що єст смерть, питаєш мя? Єсли би-м знав, уже був би мертвим. Гди умру, прийди в тот час, друже.

НА ЛИСОГО

Я моїх власов нігди не злічу до кола,

і ти, лисаку, также, бо їх не маш згола.

УЖ, ЄВА

Прельщаючи уж Єву, шептав їй до уха —

аби люб тот був німим, люб та була глуха!

Не бог єст в світі, але світ в нем, як сноп в стозі, ми, як класи, в сем світі, оби-сьми і в бозі.

«МАГНАС» — «ВЕЛИКИЙ ПАН» ПО-ЛАЦИНІ,

«МАГНЕС» — ЖЕЛІЗО ТЯГНУЧИЙ КАМЕНЬ

Магнас, як магнес. Довод такий на то, же тот желізо, а ов тягнет злато.

ДО ЧИТЕЛЬНИКА

Мних ли єси? Чти сія. Мирський ли? Чти ова:

Суть зді і духовнії, і мирськії слова..

НА СКУПОГО ОТЦЯ

їм єси скупшим, тим, скупче, щодрійшим ся ставиш синові, бо по смерті все йому оставиш.

ДО ЖОНАТИХ

Часто прожнюєт нива, і невіст названо

нивами, леч требують, би завше орано.

ДО ДОБРОДІЯ

Би книги мої міли патрона, вручаю

книги читцьом, а себе тобі полецаю.

ДО ЧИТЕЛЬНИКА

Чтивий сія, єсли хвалить все, то-сь глупий; але, єсли нічого згола, то-сь заздрослив цале.

* *

*

Од ко.іь жона іменем тим ся називаєт? —

Од толь, же «на» мужові завше повідаєт.

НЕВІСТА

Чому ся невісток) жона іменуєт?

Бо не вість та, яко ся о всем муж фрасуєт.

Впред бог тіло сотворив, по тім водхнув душу, гди юж цале сформував тілесную тушу.

Чи не од толь ся тоді не хочет корити

плоть духові, же здаєт старшою ся бити?

Чому суть мудрійшїї мужеве, ніж жони?

Бо з ребра безмозкого, не з голови они.

АДАМОВА ВИМОВКА

Чому мя гріха первим мнять бути гдторем?

Не я-м впрод згрішив, Єва; я-м шедл її торем.

СМЕРТЬ. НАТУРА

Не впрод би, смерте, сина, нежли отця, брала, гди би-сь вожа натури в том наслідовала.

За натурою ідім в животі і в смерті, хочет она нас жити, хочет і умерти.

ДО ЧОЛОВІКА, НЕХОТЯЧОГО УМИРАТИ

Плакав-єсь, гди-сь ся родив? Знать, же ся родити не в смак ті було? Чому ж не хочеш умріти?

З чрева матки пришедл-єсь наг на світ, небоже;

з світа в землю одходиш юж не наг, в рогожі.

Больш, ніжели-сь з собою принесл, смієш брати, больш оддаєш матері, ніж она дала ти.

МУДРИЙ, ДОБРИЙ

Муж мудрий над доброго нехай єст мудрійшим, биле би над мудрого був добрий добрійшим.

ДЕНЬ СТРАШНОГО СУДА

На суд оний, на котром на все і всі люде одвіт дадуть, чи досить єдного дня буде?

[ВІРШІ

ДО ІВАНА САМОЙЛОВИЧА]

Змишляють поетове, іж Дедал ‘, одданий, бувши в заточенії, за море засланий,

В лябаринт, з которого вийти було трудно для помішаних дорог, а сидіти нудно,

Учинив собі крила з различних матерій, і так, не шукаючи в лябаринті дверій,

Вилетів з лябаринту і през море снадие

прелетів, приправивши крила собі складне.

Світ сей — то широким морем і пространним, земля — заточенієм всім, з рая вигнанним,

А небо єст отчизна, але ко небесним

двором трудно летіти з тяжарем тілесним.

Од земного вигнання хто хочет до неба

залетіти, первей крил добрих діл йому потреба. Рекл би хтось: «Сама віра до неба досягнет»,— одвіщаю: «І кождий того з віри прагнет»,

Леч питаю: «Мертвий труп літати чи может?

а віра, без діл мертва, як же то возможет?»

Віра єдно єст крило, о єдном несміло

крилі летіти, звлаща морем — страшно діло. Прето добродітелі не едной потреба,

аби-сьмо залетіли безпечно до неба.

З тих мір і преподобний, тут на землі сущи, як в вигнанню, Іоанн, названий од Кущи,

Аби могл великоє світа сього море пребути і попрати світовоє горе,

Для безпечності шесть крил приправив превзятих, би достигл серафимов так шестокрилатих.

Віру, надію, любов взяв на бок єдиний,

чистость, послушаніє, убозство — на іний;

А так окрилатівши, сам — і юж безпечне — долетів неба, живши до конця статечне.

А од небес свойого тезоіменита,

нашого російського вожда знаменита,

Десницею своєю, яко патрон власний,

благословляєт, таков глагол доброгласний Дая: «Іоанне, мні тезоіменитий,

малоросійських воїнств вожду знаменитий,

Буди благословенний на літа премнога,

вшелякую щасливость одбирай од бога!

Трьома сими крилами, даними ті свишше, буди благословенний трикратне і лишше!

Єдиним альбовім крестом значне розширяєш

честь божеськую, а другим — врагов устрашаєш, Третім зась з бозськой тобі 'даной благодати покой в милой отчизні знаєш устрояти.

З християнського нраву апостольським словом над все хвалився єси о кресті Христовом.

А жеби совершенна була пам’ять крестна, дарував бог три знаки тобі креста чесна;

Три тії крести знаки тоє призначали,

іж ся троє начальства во єдно злучали.

Бог во тройці єдиний дав тобі єдину булаву, которая аби трвала вину.

Покорив їй єще дві на большой подпорі, тебе найбарзій в своїм міючи дозорі,

Которому одесную побожность предстоїть а звиклості своєї все доброє строїть,

Бо гди разженоє серце носить,

чого оним у бога тобі не упросить.

Тая серцем керуєт твоїм во все благо, тая тя сохраняєт од всякого злаго,

Тая тя побудила церкви мурувати і чесними ікони благоукрашати.

Тая тя устрояєт учених любити,

а наукам патроном особливим бити,

З которих ростет слава, оздоба, подпора милой отчизні нашой і утіха скора.

Тая доведет тебе і самого неба,

кгди ж з тих всіх учинков неба тобі треба.

Іоанн Кущник неба тобі, Іоанну,

сприяю і до неба і до бога о сем непрестанну Молитву возсилаю, аби-сь був зо мною,

которий трьома крести хвалишся і мною. Пребував на землі барзо в тісной кущі, не требував-єм другов, але нині, сущи На пространню в небі, всіх тут хощу зріти, всіх, сопрославляющих бога, прагну міти,

А особливе тебе, тезоіменита,

пред богом і людьми в ділєх знаменита.

Тілько впред на землі пожий літа многа, а я тобі лацно з’єднаю у бога».

То і тим подобная со небес віщаєт

преподобний Іоанн, кгди благословляєт Тебе, яко патрон твой, вождь, ясновельможний

малоросійський гетьмане, чулий, осторожний.

АВТОР КО ЧИТАТЕЛЮ

І О смерті пАм’ятай, і На суд будь чуткий,

ВЕЛьмИ Час біжить сКоро, В бігу Своєм прудКИЙ.

МИНУТИ

До Зегарка належать єще і минути,

прето подобно і тих не треба минути.

Минути всіх общії

Минет младенчество.

Минет отрочество.

Минет юношество.

Минет мужество.

Минет старчество.

Минет престарілость.

Минет весна.

Минет літо.

Минет осінь.

Минет зима.

Минуть всі літа.

Минуть всі времена.

А над все минет час покаянія.

Минути злих

Минет слава.

Минет багатство.

Минет честь.

Минет п’янство.

Минет помпа.

Минет гордость.

Минет пиха.

Минет тщеславіє.

Минуть високії думи.

Минуть похлібства.

Минуть пещоти.

Минуть банкети, піятики.

Минуть служби.

Минуть дружби.

Минуть жарти.

Минуть сміхи.

Минуть утіхи..

Минуть роскощі.

Минуть скарби.

Минуть ради.

Минуть зради.

Минет хитрость.

Минет ошуканство.

Минет клямство.

Минет зайзрость.

Минет ненависть.

Минет урода.

Минет тілесная красота.

Минет мужность.

Минет сила.

Минет красномовство.

Минет удатность.

Минет справность.

Минуть драпіжства.

Минуть кривоприсяжства.

Минуть і прочая безчисленная суєтная, Альбовім все суєтіє чоловічеськоє, Єлико не будет по смерті,

Не пребудет багатство, не снійдет слава, Нашедши бо смерть, вся сія погубить.

Минутидобрих

Минуть хороби.

Минуть преслідування.

Минуть мученія.

Минуть біди.

Минуть скорбі.

Минуть сльози.

Минуть обиди.

Минуть рани.

Минуть наруганія.

Минет голод.

Минет прагненнє.

Минет нагота.

Минет убозство.

Минет каліцтво.

Минет сліпота.

Минет німота.

Минет хромота.

Минуть -труди, невчаси, невпокої. Минет всякеє злоє.

Дві страшнії минути

Мовить бовім господь: «Небо і земля мимо ідуть».

ІЗ КНИЖЕЧКИ «МЛЕКО, ОД ОВЦІ ПАСТИРУ НАЛЕЖНОЄ,

АБО ТРУДИ ПОЕТИЦЬКН, ВО ЧЕСТЬ ПРЕБЛАГОСЛОВЕННОІ ДІВИ МАРІЇ СОСТАВЛЕННП...»

чз

о

•<

Аз млеком питала Христа в літєх мала,

Чистаго младенця А тварєм первенця³⁴.

ПРЕДМОВА ДО ЧИТЕЛЬНИКА

Уважаючи я, іж многії народове, звлаща в науках обфіту-ючії, много мають не тілько ораторських, але і поетицьких, чудне а містерне, природним їх язиком, од високих разумов составленних трудолюбій, которими і самі ся тішать, і потом-ков.своїх довціпи острять, я, яко істинний син Малоросійської отчизни нашої, боліючи на то серцем, іж в Малой нашой Росії до сих час такових ні од кого типом виданих не оглядаю трудов, з горливості моєї ку милой отчизні, призвавши бога і божію матку і [святих], умислив-єм, іле зможность подлого [довці] пу мойого позволяла, нікоторії значнійшії штуки поетицькії руським язиком виразити, не з якого язика на руський онії переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородних составляючи, а нікоторії і ціле руськії способи винайдуючи, которії і іншим язиком ані ся могуть виразити.

Найдовав-єм теж в штучках іноземних многії оздобнії і містернії штучки, але не на славу божію, тілько на марнії сьогосвітнії жарти виданії, з которих я, тілько способ взявши, ложив-єм труд не ку якому, не дай боже, тщеславію, але щегульне ку славі бога слави і славної владичиці нашої богородиці і прісно діви Марії а на оздобу отчизни нашої і утіху малоросійським сином її, звлаща до читання охочим і любомудрим.

Упевняю теж ласкавого [читат]еля, іж єсли сії вірші мої скоро [про] йдет, не уважаючи, що ся в кождом за штучка замикаєт, мало, або жодного не однесет пожитку. Леч єсли над кождим віршиком так ся много забавить, аж поки зрозумієт, що ся в нім за штучка замикаєт, вельце ся в них закохаєт. Гди ж тут жадних простих (которих і простаки складати могуть) не маш віршов, тілько штучки поетицькії, которії любо суть короткії, маленькії, але великую компонуючим їх задають трудность і довгого, поки ся зложать, потребують часу. Суть з них нікоторії, яко то рак літеральний і вірш чворогранистий, которії і за місяць ледво ся зложать. Хто [спробу]єт, певне мі то признаєт. А прето, ласка[вий ч] ительнику, єсли з них хочеш однести утіху, довго поймуй їх, і єсли би ся которая штучка здала бути до поймовання претрудною, слушная річ, єдного і другого призвавши, споль-не ся домишляти. Гди ж всі все можем, а єдин всього знати не может, кроме всемогущаго бога, которий як дав мні охочо попрацьовати, так і любві твоїй да подасть охочо читати і поймовати. В недостойних молитвах моїх горячо о тоє всемогущую його помощ благаю.

Любві твоїй всіх благ желатель і бого[молець]

Іоанн В[еличков]ський, недостойний з пресвітеров

ЕХО

ест вірш, в котором, якоби ніное ехо, то ест одзов, до кождого стихов конця дві силяби, з конечних же літер уформованії, одзиваються

— Что плачещи, Адаме? Земнаго ли края?

— Рая.

— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?

— Рани.

— Не можеши ли внійти внутр його побідно?

— Бідно.

— їли возбранен тобі вход єст херувими?

— Іми.

<— Одкуду дієт ті ся сицевая досада?

— З сада.

— Кто ті в саді снідь смертну подаде од древа?

— Єва.

Кто же Єву в том прельсти? Змій ли вертоградський?

— Адський.

То сієши сльозами не без вини поле?

— Оле!

Одселі вся будеши со трудом стяжати?

— Жати.

Одселі тебе, чаю, смерть возьмет ко гробу?

— Обу.

То смерті уже єсте во віки предані?

— Ані.

Одкуду же жизнь паки начнете взимати?

— Мати.

Мати, чаю, одродить вас, [чи смерть] Христова?

— [О] ва.

Плодом ли пречистая матері ожисте?

—- їсте.

О би і нас спасл тот плод дівия утроби!

— О би.

РАК ЛІТЕРАЛЬНИЙ

єст вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають

Мене ради на радость богом міру данна Анна во дар бо ім’я мі обрадованна,

Анна дар і мні сін мира даина,

Анна пита мя я мати панна.

Знай всяк, аз в небі єсм чиста нива,

А відай там я мати а діва.

Знай о [нас в] небі, чистая ниво,

[О відай] тамо мати а діво.

Тебі силной все небо отверзеся само,

0 мати великая аки лев і тамо.

Аки лев і тамо о мати велика

Аки Лот о мати і тамо толика Лот — з святьіх чина, ти — з святійших лика. Марія в небі і по смерті жива,

А відай тамо то мати а діва...

Аще би і під морем могл люд пребивати

1 тамо відом Ісус ім, о діво мати.

Од гроба Климентія мощно то познати...

РАК СЛОВИИЙ ест вірш, которого не літери, але слова вспак читаються Вьісоко діва єст вознесенна,

Глубоко яко бяше смиренна.

єст вірш, которого слова, вспак читаючися, противний текст виражають

Бця Со мною жизнь не страх смерті, Єва

Мною жити не умерти.

Авель Богу пожру жертву тучну не худую, Каїн

Многу не малую, благую не злую.

ЧВОРОГРАНИСТИЙ

ЗГОЖАЮЧІЙСЯ

ест вірш, в котором обі строки средніх слов згодне заживають

Марія без та в рай водить

Єст гріха душі

Арія полн той в ад зводить

ПОРЯДНИЙ НЕПОРЯДОК

ест вірш складне потішаного порядку, которий як ся маєт винайдовати, нижей указано ест

Отець, син, утішитель, дщер, матер, невісту,

ізбра, возлюби, сниска, красну, благу, чисту.

Тут такий порядок маєт бути:

Отець дщер ізбра красну,

Сьін матер возлюби благу,

Утішитель невісту сниска чисту.

єст вірш, в котором каждая силяба єдиною гласною літерою замикається, іменно сею: О

СлОвО плОтОнОснО МнОгО плОдОнОснО

Много плода бог слово в рай приносить,

Вся тім биша, вся даєт, чесомо кто просить.

ЄДИНОПАДЕЖНИЙ

єст вірш, на єдину каденцію кончаючийся, в котором всі стишки в єдно сеє ім’я АННА впадають

Роди, ізбранна Пречистую, Анна.

В цнотах пространна,

Порока странна,

Сладкая манна,

Чистая панна,

Яко нам данна,

Богу осанна.

За корень сей купині предложенно Анну,

Яко сія ізрасти пречистую панну.

АЗБУЧНИЙ

єст вірш, которий кождоє слово од азбучних літер порядком азбучним зачинаєт. Не положені теж в нем ■6, ьі, ь, -Ь, бо то літери конечнії, а не початковії. Над то не положені суть і тії:

£, і)), 0, бо то літери грецькії, а не руськії

Тут мова пресвятої богородиці:

Аз Благ Всіх Глубина Дівая Єдина Живот Зачах Званним Ісуса Избранним,

Которий Людей Мною На Обід Покою Райська Собираєт,

Тунє ОУщедряєт.

А тут мова наша ко Христу:

Умне Фенікс Христе, і Отче Царю Чисте,

Шествуй Щедротами,

Матерє Мольбами.

єст вірш, которий краєгранесієм, то єст початковими літерами, ім'я сіє МАРІЯ ізображаєт, а до того і літери, яко то М, А, Р

і пронії, що значать, прозвиськом виражаєт Мисліте, мисль імійте, но не мощно знати,

Аз, діва, како могох господа зачати.

Рци токмо со вірою, всяк христіянине,

Іже вся свідий, боже, ти віси єдине,

Аз, чиста єдина, діва ношу сина.

Таковий вірш не может зложитися римським язиком, бо у них літери не виражають слов.

АКРОСТИХІС ВТОРИЙ,

так же краєгранесієм тоє ж пречесноє ім’я МАРІЯ виражаючий, тілько першії мови в літерах числом замикаючий, яко то: М значить «четиридесять», А —- «єден», Р — «сто», і проч.

М. деньми землю одождивий

А. тойжде, Маріє, бог син твой правдивий.

Р. імат овець, причти к ним і мя, єдину,

І. дів со мудрими представ свому сину.

Я. любо і не в числі, бо без числа грішний, Обаче числа святих да не буду внішний.

АКРОСТИХІС ТРЕТІЙ,

в котором не предніми літерами виражається тоє ім’я МАРІЯ, як у вищих, але встяок в обох строках. Розділяється те ж ім’я на силяби, а по кождой силябі починається мова подобною силябою преиіедшей силябі, якоби кождая силяба, що значить, толкується

МА — мати блага, РІ — риза драга, Я — яже нас криєт, МА — малодушних, РІ — ризонужних, Я — як руно, грієт.

МНОГОПРЕМІНИТЕЛЬНИЙ

єст вірш, которий кілька десять разій перемінятися может, яко нижей обачиш. У римлян називається тот вірш протеус

Яко ниву рясно плоди украшають,

Тако діву красно роди ублажають.

Ниву рясно плоди украшають яко,

Діву красно роди ублажають тако.

Рясно плоди украшають яко ниву,

Красно роди ублажають тако діву.

Плоди украшають яко ниву рясно,

Роди ублажають тако діву красно.

Украшають яко ниву рясно плоди,

Ублажають тако діву красно роди.

Яко плоди рясно ниву украшають,

Тако роди красно діву ублажають.

Ниву украшають рясно плоди яко,

Діву ублажають красно роди тако.

Рясно яко плоди украшають ниву,

Красно тако роди ублажають діву.

Плоди яко ниву украшають рясно,

Роди тако діву ублажають красно.

СТОВП

В сем стовпі виражаються вірші од двох силяб аж до тринадцяти

2. Діво, диво

3. всей землі!

Приємлі

4. сію хвалу, любо малу,

5. праці моєя

во честь твоєя

6. слави составленну, тебі освященну,

7. юже раб твой принесе не од мудра словесе,

8. но од серця чиста, права, занє твоя права слава.

9. Достойно тя ніктоже может восхвалити, всяк не возможет.

10. Твоя бо слава вишше всіх земних і наднебесних благоприємних

11. жителей уми, первая по бозі прісно блажима в роді вірних мнозі.

12. Ти єси стовп слави, пречистая діво, дивнійшеє миру над седьм дивов диво!

13. Седьм дивов погибоша — твоєя, о мати,-стовп кріпості вовіки будет пребувати.

ест вірш, которий, едні імена пресікши,, другії імена посреді їх воміщаєт

МногАя Із не СУщих Созда сеї твоРенІА ДаДІм ХеРувИмСькую ТОму піСнь хВАленія.

МАю Миру дАТИ Радость І соДІлоВАти слАдость.

ОСТАТНЯЯ ШТУЧКА

Ісуса Христа ВЕЛИЧаймО, яКО Ввесь єст СлАд-

КИЙ, зНаймо.

Із несОздАННа отця возсіявий чисте,

ВЕЛИЧаю з матКОю тя, ВсеСладКИЙ Христе.

АВТОР ДО ЧИТЕЛЬНИКА

НАстрОЙ навспак цинобру. Єсли угадаєш, горшИИ Кто з Сих, ВОвК, ЧИ ЛЕВ,

То мене познаєш.

Конець штучкам поетицьким, составленним во честь божія матері без конця.

[ПАСКВІЛЬ НА ГЕТЬМАНА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА]

Ей, Іване, поповичу, гетьмане,

Чому ти так пустив себе в недбанне?

Ой був єси спершу добрим всім паном,

По том єси зостав гордим всім станом,

Принявся єси цілодушне гетьманувати,

Жеби твоїм і потомкам в том стати.

Не уважав давной в войську вольності І всім станом належитой годності.

Себе тілько почитав-єм так бити,

Же твой рожай з давніх давен став жити.

Забув єси, же тя з любві ізбрано І старшим себі паном названо.

Ради тебі однюдь стало не треба,

І мислив-єм, аки би ізшов з неба.

Не любив-єм межи людьми любові,

Бесіди всі прировняв-єм обмові,

Жеби ніхто ні з ким не їв хлєба —

Сварки тебі у всіх було треба.

Ой чому ж так против нашой ріс віри Од твоєй виникане невіри?

Бог сам любить у всіх любов і згоду —

Ти противку показав-єм уряду.

Не хотів-єм того нічого видіти,

Жеби кто з ким дружевно мів жити.

А в войську запорожськом то здавна Рада сильна і всім явна.

А всі в тебе за нізащо почтені

І зостали в подножіє знижені.

Сини твої горделиві збитечне

Укоряли добрих людей безпечне.

А хто тиснет браттю свою і дручить,

Своїх речей недобр конець получить.

Ой, доброго кохають всі сердечне,

І он может вік зжити безпечне

А лихому і тяжкому як жити,

Коли ніхто не рад йому в добрі бити?

І хто зможет против творця і бога

Стати, жеби не торкала його тривога?

Ти, Іване, хотів єси всіх міти ,

В своєм страху і сурово владіти,

Леч на тебе бог попустив потвар недругом

З подначальних, же ти їм був лих кругом.

Збув-єсь прето гетьманськой поваги І дознав-єсь плачевной зневаги.

Не помогла о гетьманство ревнивость,

Же зажив-єсь, тоєй маючи вонтпливость.

Скончив-єсь ся, ах мні тяжко жестоко,

Леч пам’ять мусить бути широко.

Прето всякий не зажирайся много,

Би тя злоє не поткало нічого.

Петро

ВІРШІ НИЩЕНСЬКП, УТІШНІЇ

Завше-м я в школі того по вас потребував, Аби-м вас всіх сполечне у церкві оглядав.

Тепер вас роковоє свято днесь зобрало І мені тут щасливе оглядати дало.

От тепер же із вами буду розмовляти,

Із святом тим хвалебним всіх поздоровляти.

Але вперше школьную скажу вам пригоду.

Волю кому носити хоч решетом воду,

Ніжли в школі клепати таковую біду,

Бо-м і нині слушного не їв-єм обіду.

А также-м ся готував, як іншії люде,

І мовив-єм до себе, гаразд уже буде.

Зготував-єм був собі в юшці по блощиці І поставив-єм страву тую на полиці.

Гдесь ся вош от як курка великая взяла І, лізучи лапами, юшку мні пролляла.

І м’ясо все у смітті барзо поваляла,

А сама от як заяць на двор поскакала.

Я за нею, а она на порозі стала

І на мене зубами, як вовк, заклацала.

Я до кия, она там чудо учинила,

Бо ворону на сміттю зараз ухватила

І почала лабами з пір’я оскубати,

А мене страх великий почав ізнімати.

Витну її киїськом, хтів-єм, щоб застила,

А вош зараз ворону із зубов пустила

А мені так до очей скочила потужне,

Же-м ся мусив против неї поставити мужнє.

Але-м пляцу той воші щире не дотримав,

Бо мене так вдарила, аж-єм із ног упав.

Так я кгвалту закричав, аж нищії наші

Прудко з школи вибігши і горщисько кваші

Винесши, та квашею очі їй залляли,

А другії віжками прудко вош зв’язали

І почали до школи вош тую тягнути.

Шесть нас тягло — не могли воші той двигнути. А наш Самсун-товариш, ухвативши вила,

Притисне вош за шию, як ізмогла сила.

А вош з-под вил так прудко барзо вискочила А Самсона нашого за нос ухватила І так його вкусила своїми зубами,

Же лікарства не знайдем і межи бабами.

Тепер пильно питаєм премудрих докторов І довціпних шукаєм усюди лікаров,

Би наш Самсон-товариш до здоров’я пришов.

Так я йому лікарство здоровоє нашов.

Кажуть люде, якіїсь з маслом палєниці

Гарячії прикладать щодень к потилиці,

І ковбаси до зубов кажуть прикладати,

Солониною радять также нос вкладати.

Єще ж мні єдні кажуть: якоєсь порося

Печеноє к лікарству барзо би здалося,

Коли б тілько а лятво где його достати,

Обачите, як його буду утинати.

Дайте мені, для бога, із шмат солонини,

Бо ми не міли такой у школі звірини.

Ачей би-сьмо Самсона свойого влічили

І здоровим пред вами всіми поставили.

Дайте втож і ковбаси, бо чомусь вмліваєт.

І невесело з огню чомусь все співаєт.

Коли б тоєй ковбаси доволі скоштовав,

То б вам «Христос вродився» весело заспівав.

ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ

А що, панове, либой єсте мя познали, дворака,

Відомий запевне, бо вмію добре стріляти з пузака. Що вдень обачу, то вночі застрілю.

Пошов я на ожину, так мужик кричить:;«Ілю! Імай которого сина,

Бо не удержиться йому на голові •чуприна!»

То ж я, сарака, ногами закидаю А на товариство голосно волаю:

«Втікайте коло Беркової хати,

Бо юж мужик хоче вас забігати,

А я ся му заставлю, як кобилі заяць...»

Тілько-м, панове, вимовив, а он мене кияськом

по, гребту паць,

Взяв мене кия ком окривати, ..... .

Аж-єм мусив кгв.алту волати:

«Кгвалт, панове, рятуйте, хто чує,

Бо юж мі на кгвалт духу не стає!»

Не треба вам, панове, школьної роскоші повідати, Бо могли-єсте коли-кольвек о ній давно чувати. Волимо вас, панове, з святом віншувати,

Бо в сей день предпразденственний люде празнують І всі себе взаємне з святом віншують.

А особливе тії люде — п’яниці роковії — Поглядають на мене, як вовки лісовії.

Погляньте но, панове, каждий п’яницю познає, Бо в п’яниці сукня латами пошита,

Як Мо[й]сева хата, рядном побита,

В п’яниці чоботи із того ременю,

Що в літі деруть по дерев’ю.

ВІРШ ДРУГИЙ НИЩЕНСЬКИЙ

От юж і я з далекой землі привандрував,

Сто миль єсь-ми з чучманс.ьких країв мишурував І видів-єм там барзо великії дива.

Скажу вам всім, єсли хто купить мені пива.

Там гори маслянії, книшами порослі,

Дві стоять високії, докупи ся зрослі.

На тих горах дві бабі, що пироги плещуть,

Два заяці лапами усе у піч мещуть.

Так я пирог одтіль оттакий був-єм там ухватив І вкусив-єм зубами, аж он зараз застив І зуби мні закленув, що-м був онімів І говорити слова єдного-м не умів.

Але тепер господь бог одтворив мні мову.

Повім же вам, панове. Поймав я був сову.

Так тая сова очі мні видрала

І самая з рук моїх фортельне вирвала.

Дайте мені, панове, гарячого книша

А потіште в нещастю бідного голиша.

ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ, ХОРОШИЙ І СМІШНИЙ

А чи чули-сьте, панове, о нашой пригоді?

Ось коли то я повім біду [в моїм] роді!

Що ж, коли ся нещастить, мусимо терпіти А при єдном сухарі в церкві божой піти.

І я-м ся був на тії свята приготував,

Леч хтось із ненависті мене очарував.

Вчинив-єм був в великой і я конві квашу,

На котрую просити мів-єм милость вашу.

Аж якась невіста так мя зчарувала,

Же ввесь пожиток з кваші моєй одобрала.

Коли стала квашище по печі іграти,

Мусили всі нищії з запічка втікати.

А Гапон, наш товариш, ухватив лопату,

Почав квашу тиснути, видячи утрату.

А кваша, як живая, по школі скакала,

Мівши гнів на Гапона, по кутах шукала.

Коли кваша Гапоном о землю вдарила,

Аж головою його двері одтворила.

Здумійтеся, панове, що за моць у кваші,

Не могли єй вгамувати всі нищії наші.

Оден кричить: «Панове, по човен ходімо

А по шию в той кваші уже не бродімо!»

А кваша валом стала през порог ся лляти.

Єдна свиня, прибігши, почала хлептати.

Кваша тая і свиню так прудко промкнула,

Же квікнула, як її о землю кинула.

А сама так почала, як море, шуміти.

Мусили-сьмо ся усі той речі здуміти.

Такой біди квашище нам всім наробила,

Же шипом ся догори, як живая, збила.

А один нам порадив суллю присолити,

Тогди ж уже не могли-сьмо із запічка вийти.

Коли почала нас та й кваша обливати,

Не могли-сьмо юж жаден у запічку спати.

Не познала ж сина там і родная матка,

Бо кождому од кваші присхла і рубатка.

Просимо ж вас, панове, о нас пам’ятайте А до школи нам страви і хліба давайте,

Бо носите калачі од кума до кума,

А до школи принести немаш у вас ума,

Не принесе до школи жаден солонинки

І минет вас, мовите, кучати дур ниньки.

Забули-сьте, панове, о нас і о богу!

Пойдемо ж і ми од вас в іншую дорогу.

А чим церков божая себе украшаєт,

Чим ся, чловєче, твоя душа подношаєт?

Церков божая з гімнов читаних сіяєт

А читання з співанням за клейноти маєт.

А ми то в церкві божой щоденне співаєм А за ваше здоров’я господа благаєм,

Аби вам тут бог дав вік в фортунах проживати,

По том з Христом рожденним в небі царствувати

ВІРШ нищенський

Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа Привандрував-єм до вас зарання на свята.

Осідлав-єм собі кий, кий модний, дубовий,

А прилетів-єм до вас оттут на світ новий.

Взяв-єм собі у торбу кабаки і хлеба,

Бо служалому того завше тілько треба.

Тілько-м бігучи през ліс, за хащ зачапався, Обернувся взад, аж мні бандолет урвався.

їхав-єм через ліси, так теж і болота,

Не бояв-єм ся збойцов, немита голота.

Правда, бив-єм гетьманом, рядив-єм обозом,

Спотикав-єм ся з курьми, лежачи под возом.

А як почала’ мя гусь за ноги кусати,

Мусив-єм із-под воза далей утікати.

Правда, пиятиками не рад ся я бавлю,

Где вижу повен куфель, то там ся я ставлю.

То юж мя там вітають за лоб і чуприну,

Не раз мою отую деруть сукманину,

А все мене волають: «Ти, мосцивий пане,

Не кождому твоєї чуприни нам стане!»

Радьте мене, панове, що маю чинити,

Чи єще ся мні вчити, чи ся оженити.

Пойду собі до когось панни обзирати,

Бо мене там всі хотять войтом обебрати.

І вам всім на мешкання там же іти ражу,

Пошлюблю же, на добрих кгрунтах вас осажу.

Там то, панове, небо низько барзо лежить,

Тілько ся на двох кишках, юж печених, держить.

Там жонки, коли собі в морю хуста перуть.

То на небо пранники, як на камінь, кладуть.

Оттам то у коморі місяць наставаєт,

А в день ясний на печі сонце спочиваєт.

А звізди там, як дині, всюди валяють,

Свині в золотих коритах микгдалі їдають.

Ріка горільчаная через ринок течет —

Пий там кождий, хоч кгар[н] цем, ніхто слова не речет.

А воробці у срібних там панчохах ходять І ковбаси живії по вербах ся родять.

Свині в літі і зимі в дубах ся поросять,

Пчоли меду по чверці в кождий день приносять.

Місто тоє барзо єст обварованноє,

Кропивою, лободою обмурованноє.

Там моя ж отчизна стоїть над водою,

Укритая пранником, пошита бідою.

Ідіть там на мешкання, кгди буду вмирати,

Могу тую отчизну я вам одказати.

Завчасу і дороги мене іспитайте,

А за працу хоч по три гроші мені дайте.

Ідіте ж всі а право з Янова до Крилова,

З Крилова до Зборова, [із] Зборова до Яворова, З Яворова до Бузанова, з Бузанова до Крем’яньця, З Крем’яньця до Кам’янця,

З Кам’янця до Львова, зі Львова до Кракова,

З Кракова до Очакова, з Очакова до Піотркова, З Піотркова до Чигирина,

З Чигирина до Оринина,

З Орина до Карапчійова,

З Карапчійова до Олійова,

З Олійова до Кудринець,

А з Кудринець до Федьковець,

З Федьковець до Ожеговець на ожини,

Бо там чверть за шелюг свіжини.

З Ожеговець до Городка,

Аж там ріпа солодка.

З Городка до Бучача,

Аж там по шелюгу кляча.

З Бучача ідіть просто в землю Чучманськую А будете там міли повагу панськую.

Там ест староста, котрий от як кут морчить,

Мов до нього, що хочеш, а он усе мовчить,

Бо єст барзо багатий, у скарбах обфітий.

Мовлю то вам, панове,— пан там знаменитий. Там вола печеного за грош тілько купиш.

Коли того не будет, змовите мні: «Мутиш!»

А у вола з-под хвоста часник течет з оцтом,

Зеленая салата, коли схочеш з постом.

Там земля багатая, о том усі знайте,

За відомость певную коляду мні дайте.

Я був гетьманом славним, а тепер капланом,

Ліпше мя тоє здобить, ніж що єст-єм паном.

І вам до домов своїх благословлю пойти.

Можете ся з сватами і з кумами зійти.

Ідіте ж а церковних дверей не зопсуйте,

Поєдинцем ідіте, всі ся разом не суньте.

ВІРШІ НИЩЕНСЬКП А СМІШНІЇ

Грицю, брате мой милий, час і нам на влови.

Озьми ж собі із мішок житньої полови.

Видів-єм, же летіло з неба пасок много,

Я тілько не вловив-єм, мізерний, нічого.

Прудко барзо летіли і на цминтар впали.

Люде зараз коло них громадами стали.

Коли ж стали всі разом онії ловити,

Я засупся, бігучи, не могл-єм мовити.

Аж при бігу жадної уже не застав-єм.

Ходячи по цминтару, тілько засвистав-єм.

«Где ся тоє поділо?» — помислив-єм собі

І, зотхнувши, поднесл-єм руки в небо обі:

«О боже, дай же і мні хоч одну поймати Пасху з передпічкою, нехай буду знати,

Що то нині за манна із неба зступила,

Але мене, як бачу, єдного окпила,

Що-м жадної не поймав, як купою впали

І шерекгом в цминтару поважне стояли!»

Аж гляну на улицю до єдної хати,

Пієнкний мя запах зайшов, почав я вонхати. Помишлю, чи не пасху там то тепер їдять?

Прикрадуся, аж усі поза столом сидять.

А єдина дитина на припічку сидить

Та єще нескубену передпічку держить.

Я, тихенько скравшися, мислив-єм, же вхвачу,

А ухвативши, хиже полегеньку втечу...

* *

*

Повім я вам, панове, красную приповість,

Хто собі варив їсти, знаю добре, же той їсть. А я на тоє єдин тілько не зобрався.

Жаль мі того великий, для того-м озвався.

А що ж, хоч би-м і рад був заложити кухню, Мусив би-м заставити остатную сукню.

Бо в котрий кут погляну, не знайду нічого,

А в запічку табором вошей лазить много. Скажіть мені, где воші дорого продають?

Мені за сто шелєга жадного не дають.

А ми то, небожата, много бід зажили,

Нім тих вошей у школі собі намножили.

А єст такії люде, що нізащо мають,

А особливе тії, що біди не знають.

Та ж і вош мізерная тілько где струп чуєт,

Там звикла і мешкати, не тілько ночуєт.

А ми то з давніх часов, учачися в школі,

Нічого не маємо, а нендзи доволі Мусимо заживати для святой науки,

Би-сьмо клейнот дорогий дали церкві в руки.

Нехай ся просвіщаєт з нашого убозтва

І нам теж уділяєт щедрот бозьких мнозтва.

Мусимо і вошами в світі торгувати,

Коли злота не маєм людєм дарувати.

Чей ми що за свой товар в Христа виторгуєм,

А чого нам не станет, ми ся заборгуєм.

Азали Христос-господь і нендзу познаєт,

Котрий і достатки всім вірним в світі даєт,

А нас, нищих, достатком небесним збогатить

І покармом ангельським в вічності наситить.

Бо-сьмо тут багатії в убозтво і скорбі,

Же нам повиростали юж на хребтах горби.

Маєм тварі висхлії каждий із голоду А натерпіли-сьмо ся зимна і холоду,

Кождого дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пошов, то дяк почнет бити.

Іди голий і босий до церкви читати.

Чи маєш ти чоботи, не будуть питати.

Але скоро крикнет дяк: «До церкви вставайте!» Зараз ся, небожата, до дзвона хватайте.

То нищий за повороз скоро тілько порвет,

Юж руки од морозу не прудко одорвет.

Пам’ятаймо ж тут усі на щастя оброти,

Бо єдними входимо на світ тот вороти.

З живота матки нашой єднако ся родим,

Хоч не єднаково з світа того сходим.

Леч чловєка фортуна не єдна пістуєт,

Бо бог і щасливості в нещастя ницуєт.

Сам бувши створителем, у своїй вічності Взяв на себе убозтво нашой мізерності,

Вбогих калік мізерних братією назвав І оним багатий дом у небі зготував.

Сам взиваєт нищетних на банкет до себе,

Сам себе видав на смерть, чловєче, для тебе,

Сам не мів где на світі приклонити глави,

Аби тебе впровадив до вічної слави.

Сам теж до пекельної пущався темності,

Би тебе з нендзи вирвав а ввів до світлості.

Сам нищим і убогим до нас прийти рачив,

Бо наші недостатки із неба обачив.

Тепер нас поратував в остатнії літа

І живот нам дарував творець всього світа.

Юж не будеш, чловєче, навіки вмирати,

Тілько рач побожності і цноти збирати,

Би-сь ся з ними пописав у солнечном небі Пред своїм сотворителем, уваж тоє себі.

ДИСПУТ УБОГОГО З ПАНОМ

Пан з паном здуру вели диспут довгий, Сміливо мудрий втрутився убогий:

«Не теє, пане, у вас сперечання!» —

Пан йому в зуби — задав так питання. Не смів убогий розвивать проблему,

Не зумів з паном вести далі тему.

Тож раджу, цапе, не переч ти вовку,

Бо хвоста вирве — кинешся до сховку.

ПРО ХМІЛЬ

Бува, що сп’яну хтось комусь нашкодить,

На ранок каже: «Хмельницький те робить». Зі сну, тверезі, Хмеля гнівно лаєм,

А п’ючи, бочку наче наливаєм.

Зневажиш брата — «Вибач,— мовиш,— брате, Адже й ти п’яний часто звик бувати.

Тож пиймо знову, а як що учвариш —

Те, що учора,— Хміль тобі товариш». Хитрюгу Хмеля потріпати варто,

Аби із п’яним не заходив в жарти.

Спитай потому: «Як тобі сідати?

Хміль з Хмелем бився, не я бив тя, брате».

З ЧОГО ЗРОБЛЕНО ЖІНКУ

Жінку із кістки сотворив ти, боже. Кісткою в горлі стати вона може.

Мужа лупцює жіночка невинно, її ж не вдариш — бо слабке створіння. Слабше начиння з глини, аніж з кості — Мужеві гірше, аніж її мості.

БЕНКЕТ НА СЕЙМИКУ

Не ті вже пани, що були раніше,

Ті давно лежать десь на кладовищах, На хліб-сіль не звуть шляхтичів убогих,

Не дають винця при своїх порогах.

Під сеймик було кличуть гостювати,

Від тебе не ждуть жодної заплати.

А тепер пішли звичаї незнані:

Коли подадуть фляки у шафрані Чи пляшку вина поставлять для гостя —

За те обирать маєш йогомостя До сейму послом, кудись депутатом.

Як ні, то йому ти стаєш небратом. Сьогодні, як пан тебе почастує,

Питай, чого він собі потребує.

МІНЛИВІСТЬ СВІТУ —НЕ ЗРОЗУМІТИ

Ой, що за диво діється на світі,

Що тому смішки, тому сльози лити, Один здоровий, а інший хорує,

Один щасливий, а інший горює,

Той вола з болю, той радість голосить,

Той їсть паштети, а той хліба просить, Той спить в перинах, той кров розливає,

Той в красних шатах, той в гною конає. Осягнули б світу трагедію люди,

Коли б предивне приключилось чудо: Убрані й голі, здорові і хворі,

П’яні й голодні, веселі і в горі,

Коли б всі разом зійшлись в одній хаті — Що світ предивний, усім стало б знати.

ПОРАДА

Треба за мужа біднішого мати.

Тоді він буде тебе шанувати,

Буде тебе він хвалити усюди,

Ніде й ніколи тебе не забуде.

ПОКІРНА ЖІНКА

Покірна жінка все мужу прощає,

Поки за чуба його не впіймає.

Тоді полічить вона йому зуби —

З любові лупить, бо дуже вже любить.

Хто добрий лицар? — Лицарем мостивий.

Хто пан мостивий? — Комір соболиний.

Хто бив турчина? — Гетьман, прошу пана.

Хто гетьман славний? — Кого на те стане.

Хто тут філософ? — Той, що диспутує.

Хто диспутує? — Хто вино купує.

Хто красномовний? — Той, що гладко править. Хто гладко править? — Хто могорич ставить.

Хто чеснотливий? — Той, що венерує.

Хто брат зичливий? — А той, що дарує.

Хто франт, хто блазень, хто ледар, роззява? — Той, що без грошей.— Така в світі слава.

ДОБРА ЖІНКА

У всьому добру жінку, любий брате,

І поміж тисяч важко відшукати;

Та все ж і добра трапитися може,

Адже знаходять поміж терном рожі.

ПІДСТУПНЕ СВАТАННЯ

О, не одного ж вітця обдурили Ті, що таємно горілку жлуктили.

Хоч молодого хміль завжди дурманить, Проте достаток усякого манить.

Кіт, коли хоче упіймати мишу,

Так причаїться, що геть і не дише.

А вже як зловить, то муркоче любо — Так наречений робить після шлюбу. Тож стережися, необачна панно:

Що було миші, те з тобою стане.

НЕСТАЛІСТЬ СВІТУ

Мав лату на латі,

Тепер в красній шат і.

Із чужої праці став раптом багатий, Жив у халупі, а завів палати, Наповнює скрині кров’ю людською.

Хто це, питаєш? Цить! Ми, із тобою.

УСЬОМУ ПРИХОДИТЬ КІНЕЦЬ

Агей, і мури зазнають руїни,

Потужних замків здобувають стіни,

Не глина — камінь має прахом стати,

А ти, людино, хочеш протривати!?

СМЕРТЬ

Ой, смерте безжальна, тягнеш нас до себе! Хто б не відкупився, коли б міг, од тебе?

Дуки сього світу дали б міліони,

Коли б у підземні їх не гнано гони.

Золото і срібло дав би, оксамити,

Дав би злотоглови й дорогі теліти,

Дав би пан мостивий коней табунами,

Дав би пишний лицар зброю, хоч возами.

Інший дав би радо все, що є в коморі,

Дав би, що надбалось у його оборі.

А убогий дав би й латану свитину,

Коли б мав од тебе хоч одну хвилину.

А коли б ти хвилі продала копами,

Заплатив би кожен усіма снопами.

Ох, коли б ти, смерте, щось потребувала,

Що б не загадала, зразу б те і мала.

Та не відкупитись! Засіяна нива.

Має бути зжата. Не діждати дива.

ЗМОВИНИ СТАРОГО З молодою

Як за старого молоду ладнають,

Свашки гарненько дівчину вмовляють:

«Панно ласкава, прийде чорт по нього,

З грішми ти підеш враз за молодого!»

Дівчина мовить: «Дай смерть йому, Пане, Краще курчатко, ніж півень в шафрані».

Дідові дівка, ніби до кожушка

Прілого — комір з молодого смушка.

ЖИТТЯ У МІСТІ

Той крам вірменський продає на шати,

Той ще дорожчі розгорта блавати,

Той хутра пишні, сукні і спідниці,

Той розсипає перці і кориці,

Той манить п’яниць до свойого шинку,

Той пропонує різну лагоминку,

Той сіно, збіжжя, а той сіль і мило —

Пани ж, нероби, нудяться без діла.

ФОРТЕЛЬ

Фортелем стіни фортець розбивають,

Фортелем села й міста набувають.

Фортелем ласку у пана заслужиш,

При владі старшим з фортелю ти будеш. Фортелем простий князівну засвата,

Фортелем в дурні пошиєш і тата.

В суді фортелем хитрують без свідка.

Фортелем на картах повніша калитка. Фортелем паннам дівоцтво збавляють,

Ближніх фортелем у кут заганяють. Фортелем шафар виходить з фрасунку,

Купець з фортелю не зна прорахунку. Фортель розчинить тюремнії мури,

Фортелем слабший сильнішого дурить. Фортелем брата брат ославляє,

Юрист фортелем закон вивертає.

Фортель за фортель, за мудрі фортелі Спече фортелем нас чорт на вертелі.

Дере лисиця фортелями птицю,

Фортелем кулю вганя хлоп в лисицю.

НОВІ ПАЛАЦИ

З одних палаців вже самі руїни,

А іншим тільки зводять красні стіни,

Хоч і порожні простоять убого.

Не мають люди страху перед богом!

А чи не краще зводити шпиталі,

Щоб нещасливих стіни ті приймали? Шпиталь будуєш — чиниш так, як треба,

Палац будуєш тим собі на небі.

ЛІПШЕ З ЛЕВОМ НА ПУЩІ,

НІЖ ІЗ ЖІНКОЮ ЗЛОЮ

Ох, біль сей серце може розірвати!

Краще жить з левом, ніж злу жінку мати. Борони, боже! От нещасна хвилька:

Спиш в лісі — глянеш: суне звірів кілька...

Спиш, мужу, в пущі і біди не чуєш.

В світі, як в пущі. З жінкою ночуєш. Борони, боже! Світ наш — то звіринець.

Спиш, підхопився — аж кабан-одинець, Спиш, аж одинець поряд вже рохкоче —

Це твоя жінка зубом вже скрегоче.

Борони, боже! Світ — довічна пуща.

Пасічник — сонний, ведмідь — невсипущий. Пасічник сонний, а ведмідь тим часом Воск ярий з медом видирає ласо.

Борони, боже, від такої скрути!

Спиш, мужу, в пущі, аж іде лев лютий...

Лева в сім світі рідко можна стріти —

Жінка скажена є в кожнім повіті,

В кожній окрузі, у кожному місті

Гірших од лева злих жінок зо двісті.

ПРО БАГАТУ ЖІНКУ

Хто собі жінку із грішми бажає,

Чорта з рогами той собі шукає. Робити треба, як серце підкаже.

Хто зле напише — нічим не замаже.

ВАРШАВА — МАТИ

Впевнився сам я — вельможна Варшава Дальним прибульцям є мов мати права. Чи з Литви прийдеш, чи з Києва — прийме, Як маєш в торбі, у свої обійми.

А як без грошей, навіть землякові:

«Тебе не знаю!» — мовить мазуркові.

ЛЮБЛИН — СЕСТРОЮ

Як маєш в калитці — немов сестра, Люблин Вітає щиро: «Мій братику любий!»

Купи чобітки, панчішки, спідничку,

Як з Люблина мати бажаєш сестричку. Сестричка каже: «Задля відпочинку

Приляж но, брате, засни на годинку.

А я тим часом печеню зготую,

Винце корінням до смаку зцукрую. Одержиш, брате, гостинну господу, Кімнату гарну, всіляку вигоду. Юристу певно до справи нараю,

Агента враз я також напитаю.

Пан інстигатор додасть тобі слави — Маршалку слово замовить ласкаве.

ЧИМ Є ЖІНКА

В гарнім сімействі голова — мужчина,

Та не хвіст— жінка, без хвоста ж людина; Під головою — руки, ноги, жили,

Серце і горло, там і шлунок милий.

Жінка — це шлунок. Шлунок всім керує;

Вариться в шлунку — в голові парує. Смачно у шлунку чи у шлунку гидко —

Все на обличчі зразу буде видко.

В гарної жінки ти червонощокий,

Злу жінку маєш — синяки під оком В тебе чи в неї. Правду кажуть люди:

Хто з вас сильніший, того й правда буде.

ПОСПОЛИТЕ РУШЕННЯ

Немає грошей найнять жовніри?

В похід рушаймо, бебряні ковніри! Злота в нас досить, та жаль віддавати, Треба на битву самим вирушати. Тільки ж рушаймо усі до одного!

Ні, знайдем блазня, знайдемо дурного. Один за себе, а другий за брата,

Третій за батька — і війська багато.

А поки мазур візьметься за списа,

Вже у русина макітра вся лиса.

ДО ХУДОЖНИКА

Із тебе художник — ніякий, мій пане,

Оглянеш малюнок — все ясне і знане. Правдива ж бо штука — так намалювати, Щоб глянуть самому й не розібрати.

СУСІДИ

Скаргу подав раз сусід на сусіда.

Скаржаться спільно — взаємна обида. Хто більше винен—• і самі не знають.

Приятель судить — вони не зважають. Рочки і роки — від суду до суду,

До трибуналу ідуть на огуду.

Та й трибуналів сусідам не досить.

Смерть-медіатор обом суд виносить. Лютяться вперто. Аж смерть помирила, Близьких сусідів навік розлучила.

ПІЮТЬ ПІВНІ

В хлопа питає жовнір, чи світало.

«П’ять уже півнів,— вістить,— проспівало». Встали жовніри і снідати просять:

«Трьох засмаж півнів, то буде нам досить». «Де ж їх узяти? Один лиш при хаті».

«Та ж говорив ти: п’ять мало співати. Трьох — на пательню! — слуга порядкує.—

Бо тобі ребра як стій порахуєм!»

Чуха хлоп чуба, спроквола міркує,

Півня одного натроє шматує:

«Нате вам три вже. Як чарка зогріє,

Мабуть, з вас кожен, мов півень, запіє!»

О ЛЮДЄХ ПРАВДИВИХ І ХОТЯЩИХ ПРАВДИ НАУЧИТИСЯ НАУКА

Хоч то мовять: правдою не поживитися,

а ліпшей од неправди завше хранитися,— Кгди ж із дна моря правда святая виймаєт і, хоч не пожитечна, а часом сприяєт.

І паки, правду рекши, тілько бойся бога, а так правая будет до неба дорога.

І єще ж яко же там прежде повишше ріх

такую ж річ, що мовлю — правда то єст не гріх. Зачим нехай всяк зволить в правді ся кохати, котрою лятвій зможет часом оправдати.

А поневаж і сам бог во всем єст правдивий,

пред ним же не оправдить всяк несправедливий. Тім кождому правдивим бити подобаєт,

єсли хто по сем віку в небі жить желаєт.

О СМЕРТІ

0 смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —

не тілько ти, леч твоя і пам’ять ужасна?

Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш, але равно з душами всяких разлучаєш,

Яко то розмаїтих панов благородних,

так славних і преславних і великородних,

На високих гонорах породи шляхетної

і величайших властей фамилії славетної,

А особливе простих і великоможних,

чесних же і пречесних і ясновельможних,

Так зась гетьманов і крольов державних, а посполу і царей великодержавних,

А затим єпископов всяких освященних і всяких архієреїв преосвященних,

1 з убогих духовних особ найподлійших,

а з ними також вп’ять і патріарх святійших. Зачим давай довольно навет кому жити, єсли то не мощно нікому опустити.

О ВОЛОЧАЩИХСЯ ЧЕРНЦЯХ ПО МІСТАХ, ПО ШКОЛАХ І ПО КОРЧЕМНИХ ДВОРАХ

Многії волоцюги з гультяйства бивають, особно і чернці також ся пробігають —

Не хотять в монастирєх послушаннє міти і ведлуг свойого спасення терпіти.

Да повіється іний к бісу по своїй волі, шукаючи на згибель собі свояволі.

А свояволя добра, да не пожитечна,

з которої ся рождаєт згибель доконечна.

Особливе теж чернця она погубляєт

а і світського также, вім, не направляєт.

Прето свято б діло всім єй не заживати,

да статечность і цноту з побожностю ховати.

Аже не тілько свіцький часом ховать не вмієт, да туда ж і чернець іний вандровний шалієт

І людей до згоршення свіцьких привожаєт і погибелі своїй душі примножаєт.

Такому не потреба милостиню давать,

але всюда годно єст киями частувать.

І будет іний чернець през ввесь вік ся волочить, а трафляється тому в школі ся і скончить,

Або где нагле лунет у корчемном дому, то уже і не знати, що чинити тому.

Может неразсудной той шинкарці напити, а що горш, і комедій яких начинити.

І кгди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати, поневаж так важився зле пуступувати

І чесним законникам неславу вношати,

і монастирям безчестность наволокати.

Людям здається, же всяк чернець так злонравний, як он нецнотливий син і преокаянний.

Не хочет в монастирю той жительствовати і старшому і братії ся повинувати.

Да злий раб, яко гультяй, завше волочиться, а в монастирю нігде йому жить не хочеться.

Биле би по городах людям очі поров,

бодай тілько його кат самого іспоров.

І єсли, вп’ять мовлю, где такий в миру згинет, аж неслава закону нашому * прослинет.

Бо напрод згинення он монастирі осуждаєт,

же, мовить, жадний мене ігумен не приймаєт,

На полі рукопису авторське пояснення: «чернецькому»,— Ред.

Мушу ся волочити по тоєй неволі,—

а то лжет, биле б йому нашаліться доволі,

І зась брешет, же, мовить, нігде мя не приймають — биваєт то і правда, же нецноти його знають, Єднак лжет то, яко пес: в монастирях приймують всяких, паче ж, котрії добре поступують,

Бо мовять: вольно псові і на бога брехать, і на кого-кольвек, як псові, также щекать.

Бо що і од шибениць котрії втікають,

і тії в монастирях часом ся освобождають.

А чернець, в монастирю не хотящий жити,

єдно то будет бісу по вандровках служити. Котрий і нагороду од нього восприймет —

пропасть вічну, кгди душу його той собі приймет. І хто ж того в поминник может уписати

і з преставльшимися братіями поминати.

Нехай уже сам себе такий поминаєт і богові за діла злії одвіт даваєт.

А поминанія он отнюд не достоїн,

але осудовиська і по смерті достоїн.

Єсть же то правда, як не єдної матері-діти:

іний, хоч странствуєт *, да статок будет міти,

Не пойдет таковий где в корчму ночувати, але до священика может ся впрохати **,

Або хоч і до простих, так же людей чесних, а не до корчемних котрих домов безчесних,

І подякуваннє людям добрим, вставши, оддати і в путь свой, где надобно, з богом поспішати,

І не будет той в граді і в весі медліти,

тілько паче в монастир вп’ять жити хотіти ***. Тому, кгди попросить, і ялмужну дать годиться — будет бо за дающих той богу молиться.

І як в монастирю начнет знову пробувать,

начнет за благотворців к богу мольби вношать.

І аз, пишущий се, тож некгдись провандровався — люб в далекії краї, да зле не блукався,

І вп’ять беззазорно став в манастир поспішать

і в нім по-давньому, з ласки божої і старших, пребивать. А неуважних плутов тих не похваляю,

єднак не волочитись і тим щиро прияю.

Бо лучшей на єдном єст місцю стокрот жити і в обителі святой безропотно служити.

На полі рукопису авторське уточнення: «ідет».— Ред.

На полі рукопису авторський запис: «Не маш в книзі сій большого над сього вірша —■ 90 строк і чотири».— Ред.

На полі рукопису авторське уточнення: «бавитись».— Ред.

Так мощно і богові, чаєм, угодити

і, през помощ його, всі гріхи оддалити.

Прето і ви, братіє, звольте ся возвращать

к монастирям на житла і до смертей пробувать

Неісходно, бо всяк в монастирю живущий

обрящет блаженство в сей вік і в будущий.

Котрого блаженства вам і мні дай боже заслужити, би-хмо през заслуги могли по смертєх в небі жити.

Чого і вп’ять вам зичу, і дай то боже,

а волочитися безпутне барзо непригоже.

Уже ж і од вас, вандровних, прощенія желаю, а од вандровок вас богу в храненіє вручаю.

О ДРУЗІХ ЗИЧЛИВИХ

З давніх часов приповість тая то пробуваєт: не мій собі сто коп, як сто другов,— повідаєт.

Бо сто коп, як то мовять, гроші — слина, а друзі не забудуть, як якая година,

Ховай, боже, пригоди, аж так тобі помогуть і подадуть рятунку, як котрії ізмогуть.

Прото треба із всіми по-друзькій пробувати і всіми силами їх ласки запобігати.

Бо хто не хочет людям людськості виявляти, того і в пригоді мало будуть рятувати.

Кгди мовять не імай ся хто-кольвек за пригоду, не дай, боже, кождому, аж будет міть свободу.

Зачим, прошу вас, з всіми приязливе живіте і друг за друга єще і богу ся моліте,

А вас бог, яко отець синов, будет любити

і од всяких напастей всегда станет хранити.

О УБОГИХ ЛЮДЄХ

О горе бідним людєм убогим на світі,

же не могуть скутечної радості іміти.

А багатому аще і скорб часом ткнеться,

то в том же йому часі рихло і минеться.

Бо багач суддям очі мздою забиваєт і тоєю до конця оних осліпляєт.

А убогий неборак, хоч мало споткнеться, певне, побіденному, дармо не минеться.

Або будет в здоров’ю бідний шванкувати іли которим іним лихом торгувати,

І єсли од багатих милості не получить,

то, хоч рад або не рад, з душею розлучить

0 боже, чому ж то ти вбогих опущаєш,

на скорб і на сльози їх оком не смотряєш? Чи тим, же багач царство может купувати, а ти, яко бог, можеш і нендзному дати,

А поневаж судія єст-єсь справедливий,

сотвори ж і на землі в панов суд правдивий, Аби тя, судію, больш юж не оскорбляли

і жеби безвинне душ больш не погубляли. Але даруй властєм мир і любов в їх серця,

молим ті ся, господи наш, од всього серця.

О БАГАТСТВІ І О НИЩЕТІ

Кождий би хотів собі також багатим бить,

але мусить на світі так жить, як набіжить,

1 тим рогом чесатись, которим достанет —

і будет троха іміть, як робити станет.

Бо убогих повсюду больше єст найпаче, і правдивая то річ єст, а не іначе. Багатство кому то бог ісхочет даровать, іний мало на тоє будет і працьовать,

А іний, хоч през ввесь вік труди полагаєт, а єднак, побіденник, мало чого маєт,

І день од дня працюєт і не может міти,

тілько мусить, бідний, хоч і не рад, терпіти І подобно, то так бог восхотів іздавна,

що поставив чловєка чловєку неравна,

Бо єсли б праве могли всі багатими бить, то нікому било би і хліба робить.

Ти же, боже, не забудь убогих до конця — його же милості і ласці немаш конця —•

А багатим повели вбогих вспомагати,

а небесним царством рач їм иагорожати,

І автора вспоможи сього як нищетна — благодать бо і милость твоя неіщетна.

О УБОГИХ І О БАГАТИХ

Що далій на світі горш біда наставаєт, же убогий чоловік во всім погибаєт.

Хоч может бідний в людей що і заробити, то багатий не хочет слушне нагородити.

І що їм за користь, іж мзди удерживають, аз того удержання пожитков не мають,

Бо стокротний їм за то ущербок биваєт, кгди за сльози убогих бог таких караєт Альбо громовим огнем, або теж водою, .

аж виходять їм тії вдержання з бідою?

Зачим работникам, прошу, нагорожайте,

і єдним шелягом, кгди заробять, не вкривжайте, Бр за милостиню і тоє ся вміняєт,

кто трудникам, як слушне годним, заплачаєт.

А написавшаго мя се слово простіте

і здраво і спасенно в довгий вік живіте,

Бо написах укор, іж неба вам гірияю,

і паки милость вашу о ласку впрашаю.

О УРЯДОВИХ ЛЮДЄХ, СЛУХАЮЧИХ ЯБЕДНИКОВ

Що то, панове, у вас єст такії за звичаї,

же то оскорбляєте слуг своїх над звичаї,

А найпаче слуг вірних і юж заслуженних і жадною мірою в чім неподозренних,

Кгди ж мерзським клеветником віру імаєте, аж оні лгуть, яко пси, ви і не знаєте.

На вет кажіть тим лгарям довод доводжати, а собі того часу всяко розсуждати.

А не міли би слушних доводов давати, то зволяйте киями таких частувати,

Іж би не сміли в другий раз того чинити, да жеби і іному могли запрітити.

Прето ж, прошу, тих лгаров нікгди не слушайте да дубовії почестки таким давайте.

О ЖОНАХ СВАРЛИВИХ І ЗЛОЯЗИЧНИХ

Рік Соломон: «Лучш со львом в пустині жити, нежели со жоною злою в дому бити».

Сварлива жона і днесь — згибель чоловіку, яко же некгдись бі-ста в стародавнєм віку. Многії убо тогда през жон погибоша

мужіє, что себе їм в область дадоша.

Щаслив той, хто жоні злой ся не подаваєт і що, як бестії, по ребрах часто даваєт.

Будет таковий только міть верх над жоною, над злою тварію і назбить проклятою.

І певная то річ єст, же такая — проклята, бо од бога і людей ласка той однята,

І благословенія божого не маєт,

бо з дияволом собі товариство маєт.

Зачим, боже, сохраняй сам доброго мужа

од такой злой тварі, жеб не постигла нужа.

Бо ліпш, мовять, желізо у воді варити, неже псюю личину, жону злу, учити.

Уже чоловік бідний такой не научить,

разві сам диявол кгди з душею разлучить.

А тепер, чоловіче, мусиш біду терпіти

і до смерті з такою не будеш добра міти.

І сам тя нехай господь рачить свободити а жону твою злую з світа скоренити.

Ти же возхощи тоє од ней пострадати

за покуту і будеш в небі царствовати.

Єднак жоні своїй злой ні в чом не хилися І на кождий день києм парить не лінися

А так певне од бога приймеш нагороду

і получиш од муки вічной собі свободу.

О НЕ ВМІЮЩИХ І О НЕ ХОТЯЩИХ ДІТЕЙ СВОЇХ УЧИТИ НА ДОБРІЇ ДІЛА

Которії родичі дітей не научають,

тії неприятелі дітєм своїм бивають.

Бо нікгди без цвічення діти добрі не будуть

і, виросши, хоч красти, хоч розбивати будуть,

Аж вас, родичов, скорбей доведуть немалих, поневаж не вміли-сте цвічити їх малих.

І хоч би і хотів уже великого сина вчить,

тілько ж не зможеш тогда, власне дуба, нахилить.

І такий і батька часом за груди хватаєт

або теж пуд час і в шию кулаком даваєт.

І не ложную то я річ о том докладаю,

але по правді святой тоє вам ізвіщаю.

А так малих добре цвіч ведлуг твоєї уваги,

і не будеш терпіть за них од людей зневаги.

Я твоєї милості, як приятель, прияю і повторе учити дітей поражаю.

За що і од людей добрих будеш міти славу, і од господа бога особную похвалу,

О РАТАЯХ,

АБО ТЕЖ О ПАШУЩИХ ХЛІБ ЛЮДЄХ

Над всі ремесла потребнійшоє подобно

пахарство, же тоє всьому світу вигбдно.

Бо хоч би хто срібро і злото могл робити» а, не міючи хліба, злота не вкусити.

Мовленна тая річ, же хліб серце укріпить, . єсли хлібом животи чоловік покріпить.

І без хліба не мощно всяким пробувати, бо без нього з голоду могуть умирати.

І не тілько убогий хліба потребует, але й багатому оний не попсуєт.

Багатий єще большей хочет його міти, жеб по смерті його уживали й діти.

А так хліб святий всюда всім не безпотребен, але й невірним он на світі потребен.

А ти, госшда* безпреч хліба людям умножай і ДйВШШГО на ввесь світ його урожай.

О МУЗИКАХ,

МЕНОВИТЕ О ЦИМБАЛІСТАХ І О СКРИПНИКАХ

Веселоє ремесло музицтво, повідають,

же іграми своїми смутних пудвеселяють,

А веселії паче веселими бивають,

когда музики в скрипку і в цимбали іграють.

І чесно также собі на світі пробувають,

кгди ж і самому богу похвалу оддавають.

Поневаж, як іниї ремісники цех мають,

так і оні, спасет їх бог, в цеху зоставають,

І ведлуг церковного укладу поражають,

і до церквей божіїх свічі часто справляють.

А кгди б хто мовив, же легким хлібом забавляють — такий їм хліб господь дав — нехай не подивляють,

І хліба даремного нігде не уживають,

тільки його всякії през працю заробляють.

І прето, хто ремесла научаєт,

таковий менш простою роботою труждаєт.

Ремесло — свято діло, на світі ся знайдуєт, котрий з пильною його охотою патруєт.

І хто ремесла свойого завше часто пильнуєт, тому до його праці і сам бог пособствуєт.

Нехай же без ліності і музики іграють

і веселості людям молодим додавають,

А, наігравшися, нехай троха і спочивають

да по повной скляниці горілки випивають.

О ДРУКАРЯХ, ЩО КНИГИ ДРУКУЮТЬ

Пишу вірші друкарям, ремісникам славним, которії друкують книги православним

Людєм, бо всім діло їх свято єст і чесно, а барзій тим, котрії жиють благочесно.

Друкують же всякії церковнії обрядки і всі християнськії рознії порядки.

На книгах бо вірнії моляться ко богу і в книгах обрітають до неба дорогу.

Кгди убо правильнії книги хто читаєт,

таков бесіду з самим богом одправляєт.

Чирство же ся знайдуєт оних то ремесло, але ускрутно вельми оно і тяжестно.

А особливе ногам, очам иеспокойно і не обрітається в роботі покойно.

Поневаж бо, як начнуть потягати праси,

аж на главах їх в.скорі мокрі стануть власи,

Зачавши бо, мусять ся до поту труждати, аж разві внощі могуть ізмало поспати,

І в великий роботу празник оставляють,

а тим часом способи вп’ять приготовляють.

І научив так бог їх рихло друкувати,

що за день, то не мощно за рок преписати.

Прето, як годні оні од вірних похвали,

так за труди вдостой їх, боже, вічной слави.

О СНІЦАРЯХ І О СЛЮСАРЯХ

Немаш труднійших в світі ремесл над сніцарства, а другоє вп’ять трудні также і слюсарства.

Сніцарі бо церковний деісус одрізають,

а слюсарі рознії теж штуки работають.

І сніцар в премудрості великий єст хитрець,

і слюсар в ділах своїх не менший тож мудрець.

Рознії бо мудрості слюсар показуєт,

і сніцар без числа штук дивних виставуєт.

Прето слушне б їм двом братами ся називати, же то премудростей навикли заживати.

Іний ремісник єдно діло токмо творить, як сапожник заєдно сапоги готовить,

А в двох сих ремесников розмаїта трудность, может ся почудити всяк, зря оних мудрость.

Прето ж їх в великой повазі треба міти і шанувати особ жони їх і діти.

І дай, боже, на землі їм всякую довольность за показуємую їми чудотворность,

І всяких ремісников нікгди не уменшай,

але для потреб людських повсюду умножай.

О СТРІЛЬНИКАХ,

ЩО СТРІЛИ КОЗАЦЬКІЇ РОБЯТЬ, І О КОЗАКАХ ПОХВАЛЬНОЄ

І стрільники козакам потребні бивають,

поневаж до воєнних справ стріли зробляють.

Бо і стрілою мощно так же поразити і, як огненною стрільбою, умертвити.

І дивная річ стріли, кгди їх витягають

вгору і високо, так нічим не досягають.

Же которий знайдеться козак здорових рук, то такий кріпко, моцно і добре тягнет лук,

Же аж может на версту воздух зачепити і хмури воздушнії стрілою пробити.

І то по правді тому тако бити можно, кгди і било на світі тоє то не ложно,

Іж некгдись стріла вгору козаком пущенна

суха, а з висоти в дол мокра возвращенна — Знать то, же скрозь дождевну хмуру стріла пройшла, тілько що щось облаков небесних не дойшла. Било то на сівері, в писця сього віку,

при людєх многих, а не при єдном чоловіку.

І тогда ж хмури частка на землю ізпала, величеством, яко чловічая глава,

В подобії льода, і там же і ізтаяла і водою світлою на землі зостала.

Прето дивуватися і зась стрілам треба, же мало самого не досягають неба.

А ви, козаки, лук здорові потягайте

і з огненних оружій сміле випаляйте,

Бог вам нехай побіждать врагов помагаєт,

а вас од врагов в войськах і в домах сохраняєт. Я всім малостям вашим сердечно гірияю

а пришедших з войська миле поздоровляю.

0 ВРЕМЕНАХ ЛІТНІХ І О ЗИМНІХ

Бог-господь сотворив нам времена і літа, котрії будуть трвати до кончини світа.

І часи теж всякії од нього створенні, но найпаче літнії, од всіх ухваленні.

Лучшей бо літо, в нем же всяк плод ся раждаєт

1 на зимньоє врем’я пищу умножаєт.

І что вготуєт літо, зима прибираєт,

а растінія плодов взимі не биваєт.

І, як мовять, на зиму літо работаєт, а зима работати на літо не знаєт.

І что одмітаєм в час літній что ногами, тоє з охотою б взяв взимі й руками.

А так пудданство зимі літо одправуєт, кгди всякії запаси їй завше готуєт.

Подобно то ситості зима в собі не маєт, что всякії літнії собрання з’ядаєт.

А і літо такоє жеб нікгди не било,

котроє нам би гріхи многі ізродило.

І не дай юж нам, боже, больш гріхов творити, але рач і за тії ласкаве простити,

І зогрій духом святим в нас хладнії серця, молим тя прісно о то од всього серця.

0 ЧАСАХ ПОГОДНИХ І О НЕПОГОДНИХ

Єжели прилучиться в котрий час погода, тогда людєм биваєт особна вигода,

Бо в погоду і смутний веселим биваєт

і в той час змало скорбі своєй забиваєт;

1 работающим ліпш тогда работати —

чисто за всякую річ руками ся взяти;

Паче ж подорожнім безскорбна дорога, котрії тогда безпреч о то молять бога.

А в безведрноє врем’я вся твар дряхлуєт і не мало, леч кріпко серце болізнуєт,

Бо і статчина оних часов надсаждаєт, которая в поїздах часто работаєт.

І особ чоловіку часові утрата

і на харч грошовая даремно ізтрата.

І непогоду давай, боже, когда треба,

а тогда удержуй, як її нам не треба.

Тілько ж во всяких речах воля твоя, боже, і твоя, владичице і наша госпоже!

Єднак просим, подавай і безведрность мірно, жеби християнський род не тужив безмірно.

О ШКОЛЯРАХ, ДРОВА КРАДУЩИХ,

І О ШКОЛІ

Школа — церковний угол, так ся називаєт,

кгди ж церковних набоженств дітей иаучаєт.

І, що в церкві правять, то в школі знайдуєт,

а безчиній в ній жадний нікгди не знайдуєт,

Бо, мовять, школа всяким странним дом..єст вольний, але, єднак же, праве он не своявольний.

І причетниками теж школярі ся іменують, , поневаж церкві святой щире услугують.'

А що часом вкрадуть дров, же не міть где взять,' міщане і селяне не хотять купувать.

А знаю, же б тим ділом люде не згрішили, іж би когда на який возок ся зложили.

Годило б ся церковним слугам то вчинити або з двора готових їм не зборонити.

Могло б милостинею й тоє ся назвати, а їм би рачив за то бог нагорожати.

Приповість же в школяров: не вкрав, але достав,— а ти, боже, за дрова гріха їм не постав.

А по-козацький, хоч вкрав, то мовять, же добув — кождий, розумію, козак о том слові чув.

А ви, панове, за сей вірш не подивіте і хто його написав, і того простіте.

О СОБОРНОМ ТРУЖДАНІЇ

Не дармо повідають, где, мовять, людей купа, там не буде боліти праве нікгди у пупа.

І у гурту, теж мовять, їсться спорно й каша,— правдивая то з віку реч і приповість наша.

І священик теж мовить: «Миром богу ся молім»,— і ми не надсядемся, єсли тоє сотворим.

Бо тяжкая робота єдного надсаждаєт

і працюючим збитнє здоров’я умаляєт.

І для того треба нам собором працювати і, як могучи, своєй силки остерігати.

О УПАДАЮЧИХ ХРИСТИЯНЄХ В НЕВОЛІ БАСУРМАНСЬКІї

Чтущи мні книги, в єдин час так начитав-єм слово, і, где оно єст, ах, запам’ятав-єм,

Же жиючих в неволях вельми похваляєт і блаженними оних людей називаєт.

Ми ж речем: не дай боже тих блаженств нам міти, але, жеб не дождали їх наші і діти.

Бо в неволях і віру часом повреждають, кгди і басурманами іниї ставають,

А которий не станет, терпить зле неволю,

покуль умрет або бог визволить на волю.

І що там за розкош, і якоє блаженство,

же на всяк день в роботах злоє окрутенство. Разві котрий щасливий, будет жить поволі, і жону поймет вірну, єднак же в неволі. Поневаж в наш край і тих турці не пущають, аж кром фортелями котрими вихожають І, винїедши, тогда ся блаженним назвет,

кгди без скорбі з багатством бог його пронесет. А єднак нечестивих юж нравов набрався,

когда меж невірними людьми розживався — Смісиша-сь бо в язиціх, навикша їх ділом, іж оскверниша-сь мнозі душею і тілом.

Зачим не давай, боже, вірних в ту неволю,

леч храни, да будуть зде творить твою волю.

ВІРШ, ПРОЩЕНІЯ ПРОСЯЩИЙ,

ДО ВСЯКОГО ЧИНА ЛАСКАВИХ ЧИТЕЛЬНИКОВ

Кому вподобаєт та книга, благословіть,

а кому здасться злая, то прошу, не кленіть.

Із меж вас мієт бити, же всі біди знаєт,

прето нехай за сію книжку мя прощаєт.

А хто бід не познав, дай боже й не знати, хранить його божая нехай навік мати.

Кгди ж з віку такої скорбі не познав чоловік, аж по сії времена, по наш послідній вік.

А сам спаситель нехай в серця їх влагаєт, да кождий, сіє чтущий, мя благословляєт.

І благословившого, боже, благослови

і за увагу вічним царством нагороди.

О том зде молю тебе, сп.асителю-боже, і тебе, пречистая діво й госпоже.

СЕ ЖЕ ПАКИ ВІРШ ВМІСТО ПРЕДМОВИ ДО ЛАСКАВИХ І БЛАГОРАЗУМНИХ ЧИТЕЛЬНИКОМ, ОСОБЛИВЕ ДО ВІРШОПИСОВ

До чтущих написав-єм сіє прошеніє, іж би мні дарували прощеніє,

А барзій премудрості всякой навчонії а хочай і в науках простих цвічонії.

Хто віршописець зволить сію книгу читать,

то, где мало омильность взрить, не рач дивувать,

Бо інде і не равно силляв докладав-єм,

єднак їм приличностей большей покладав-єм; Может і сизора где знайти розерванна,

также і катенція где-кольвек неравна —

Кгди ж лятво ся чоловік скорбний помиляєт, хоч знаєт в чом і силу, також похибляєт, Поневаж всякому скорб способ одиймуєт, а благофортунному довціп услугуєт;

І аз, пишущи в розних місцях, омиляв-єм, же спокойного місця на тоє не мав-єм,

І, хоч мала книжка, рок-два компонував-єм,

іж щодень прешкоди в том завше дознавав-ем, Аж покуль оскудівший смисл могл то кончити,

а аще б не так, могло б больш ся розширити. Прето всякого чина до ног ся касаю

а за книгу ту од всіх прощен бить желаю.

* *

*

Грішний автор, або теж викладач віршов сих, будучи в гоненії, писав із скорбі їх.

Єднак охочий нехай хто-кольвек читаєт а трудившагося їми добре вспоминаєт,

Да і його бог также пом’янет самого

і сохранить за любов од всякого злого.

* *

*

Тому же подобноє автор докладаєт, хоч не годен, паки ім’я покладаєт:

ІзложитЕль віРшОв сих МнОгих благ вам желаєт, а НайпАче небесниХ добр щиро прияєт,

То єст всяКому чину бЛагостИ Христової,

Милості бозської всЕгда готової,

ВічНая бо заплаТа созданна впрод віка звлаща христолюбного ради чоловіка,

І милостям вашим зИчить то получити,

по Земном віку радость вічну Наслідити,

А нині чтущії се спасеннО здраВствуйте І весЕло о Христі Всі многолітствуйте,

Сего И паки обще всім желательствуєт і вседневНо Христа-спаса молебствуєт І покорно за сіє просить прощенія, зичачи божіяго благословенія.

* *

*

Сколько змоглем, в сей книзі віршов положив-єм, которими о розних річах доложив-єм.

Ви же, здраві, оную на втіху читайте

а писавшого єя, чтя, благословляйте.

0 том милостям вашим главу преклоняю

і непремінним ласкам назавше вручаю.

* *

. * .

Богу ж даю і о сем благодареніє

а вам низькеє обще всім поклоненіє.

1 за всяку річ навік буди йому хвала

і пречистой матері всегдашняя слава.

Амінь.

* *

*

Тот же, що і в предмові вишшей пудписався а од бога і од вас ласки сподівався.

Котрую і днесь ласку втож мні показуйте і при добром здравії всі многолітствуйте.

* *

❖

Сим концем сія книга уже ся кончаєт, а писавший єя всім поклон оддавает.

ДРАМАТУРГІЯ

СЛОВО О ЗБУРЕНІЇ ПЕКЛА,

ЄГДА ХРИСТОС, ОД МЕРТВИХ ВСТАВШИ, ПЕКЛО ЗБУРИВ

Люципер мовить до Ада:

Знаю я, Аде, о том Христі много причин,

іж он єст од коліна Давидова Маріїн син, Которий сам себе сином божіїм іменуєт і чоловіком також називуєт.

0 том пророці здавна проповідують

і повість тую тілько дармо розмножують;

Од повшости тисящі богом і чоловіком його

визнавають, а наших собі за ні за що мають.

Але юж маю слуги в справах моїх біглих

не тілько на землі, але і на облаках світлих. Знаю я, що ся діє і на краю світа,

коли бог оснував землю і положив на ній

дочаснії літа. Так под небом і в морях і под землею що ся діє, знаю, в єдной годині през слуги свої много новин маю. А о том Христі і раз не знаю, но вісті певної єще ожидаю.

Дивная би то річ була, іж би бив на землі божий син;

Не могу і разумом поняти,

з которих би ся он могл причин взяти.

Знаю я єще і ангели, іж служать в небі богу,

а і о том ніт.............

Єще і на землі од слуг своїх много новин маю, а там єще певної відомості ожидаю.

А я тії справи, що бог сотворив, всі знаю,

а що ся іменуєт сином божіїм, того не разуміваю.

1 я бив-єм ангелом світлим і на облацєх жив

і всього ся там приглядів.

І знаю, що бог Адама создав од землі

і все живое, єже єсть на верх землі,

І в рай на востоці його посадив,

аби на землі бога і творця свойого хвалив. Але я тому барзо позавидів,

Адама і Єву ужем з розуму ізвів,

Іж божію заповідь преступили,— на то-єм привів, що ізгрішили.

А кгди згрішили, познали ся нагими,

Іж бог їм не хотів того гріха терпіти,

Послав ангела свойого і вигнав їх із райської розкоші,

*

Которої розкоші і розумом не поняти,

*

І од того часу ділай землю і в поті лиця твойого хліба

сніси,

а сього учинення свойого не віси.

В той час возрадойав-єм-ся і сміяв-єм з нього, же-м

привів,

що-м тоє одержав, чого-м хотів.

Албовім дев’ять хоров ангелов бог маєт, од которих завше хвалу приймаєт.

А я тілько помислив, зараз і струченний з неба,

і там мя посадив, где було мні треба.

Але то ся все стало з моєї причини,

*

Іж од древа заказаннаго зрадив овоц скоштовати

*

І єще-м ся о том старав,

аби ся мні Адам з потомством записав.

І сини Адамові на тоє подвів,

же Каїн Авеля із світа ізгладив.

0 од того часу зачав пекло будувати

і душі грішнії із сього світа ізбирати Із всім потомством. Ніхто мні не завидів.

Адама перворожденнаго запровадив

1 всіх дванадесять патріярхов

*

І царей незлічоних,

і рицеров барзо моцних,

Самсона барзо сильнаго

і цара Александра, всього світа можнаго,

І Давнда-цара, з которого плем’я Ісуса Христа

повідають

0 нем всі пророці, которії люд научають,

А пана мойого, Ада, і нас всіх в пеклі понижають,

*

Которих во одхланях моїх повно

*

І завше у мене їх єст много,

*

А хто ж у мене єще не будет,

той до скончання світа мене не забудет.

Ад до Люципера мовить:

Пане Люциперу, пане старосто,

хоч у тебе самого слуг тисящ сто,

Чомусь мні гадки великії в голові здоймають

1 фрасунки немалії мене строскають.

Зажиймо ми поради, а Христа того занехаймо,

і слуг своїх к себі заволаймо,

І кажімо ми їм, аби тому Христу дали покой,

жеби його не зачіпали, щоби і нам бив упокой. Мілем Лазара четверодневнаго у себе,

*

А кгди он заволав словом своїм кгвалтовим,

*

І вирвав у мене із зубов острих і притупив, которії собі од віка мів.

І тепер ся того бою,

жеби мні не було клопоту з тобою.

Люципер до Ада мовить:

Не фрасуйся, пане Аде наш!

❖

Хто вже не буде у тебе,

а ти будеш міти Іїсуса у себе.

Єсли ж то так страшен Маріїн син,

ово і я постараюся і буду шукати на нього яких

причин.

Уже напустив на нього жидов, і войшли у раду, аби на нього найшли фальшивую зраду,

І до того за злость його подмовив Іуду, аби видав Іїсуса до фальшивого суду.

Чинить ся богом, а хто ж перед ним стоїть?

Не вижу і я його, бо ся он і мене боїть.

А од тих апостолов дванадцяти

*

*

не будемо боязливими, хоч би било і тисящ

кілька двадцять.

І буду на нього міти сторожу пильную

од слуг своїх, од которих маю приязнь

прихильную.

В каждой годині буду знати,

*

Що той Іїсус будет уміти

і що будет чинити.

Ад до Люципера мовить:

Людиперу-старосто, добрий друже,

прошу тя, коло господарства мойого пильнуй

дуже.

Але рачте Христа не зачіпати,

бо мої усі жили починають дрижати.

Боюся я, аби мні не було яких страхов,

аби-сьмо не утратили пекельних кгмахов.

Люципер до А д а мовить:

Пане Аде мой, чому єси так боязливий?

Не бачиш перед собою войська, а так лякливий. Не тривож мене і моїх слуг вірних, которих маю і у сторонах чужих.

Але, Аде, добрую надію маю, душу Христову собі поймаю.

Зараз пошлю з войськом старшого воєводу Трубая, а другаго Бенеру под Єрусалим до великаго гаю, Аби Христа пильно стерегли,

жеби ангели душі його до неба не взяли.

Люципер до слуг мовить:

Гей, панове воєводи, пане Бенеро і ти, Трубаю, а я вас для того до себе волаю,

Жеби-сьмо поради зажили,

а того Іїсуса душі до неба не пустили,

Бо його жиди конечне разп’ясти мають

і о тоє пильно старають.

І нам ся о тоє пильно треба старати,

аби-сьмо до себе душу його могли поймати.

Тепер би-м бив пан всього світа,

*

Безпечне біжіте,

а душу його пильно стережіте,

Аби-сьте того Іїсуса поймали,

а мні о том рихло знати давали.

Люципер мовить до Ада:

Юж-єм, Аде, послав по Іїсуса слуг своїх вірних, Бенеру і Трубая, воєвод немалих.

А кгди будуть бубнити,

в той час душу його будуть провадити.

А ми сюда ангелов не допускаймо

і віри їм не даймо,

Аби нас не зрадили

і душі його, до неба не запровадили.

Не бойся, Аде, пане мой милий!

Чом єст так барзо унилий?

Єще я в господарстві твоєм не оспалий

і вік пробув немалий.

Не бойся Маріїна сина! Кгди он чоловік, не вчинить нам нічого вовік.

А я завше з тобою

готов хоч і на пляц до бою.

А пекло — то моя столиця,

где рачить його моя правиця.

Кгди он божий син, не терпів би он муки

і не видан би бив жидом на смертельнії руки.

Ад до Люципера мовить:

Юж я плачу і ламентую,

хоч єще жадної навальності не маю.

Живот мой дреніє

і в очах моїх мріє.

Живот чуєт, тілько не скажет:

подобно той Іїсус, пришедши, всіх нас пов’яжет.

Люципер до Ада мовить:

Що, Аде, по том, що так плачеш і прорицаєш,

що єси прожив, то всі дні свої проклинаєш?

Ад до Люципера мовить:

О старосто Люциперу, стражею затвори пекло, жеби жадної душі з нього не втекло.

А там ізо всіх сторон мідянії ворота поставив

*

І затвори желізними ланцухами модними стягнув і твердими колодками барзо замкнув.

І тисящу тисявд маю войська збройного, може, і Христос не ходить так гойно.

Святий Іоанн Креститель мовить до Ада:

Смутися, Аде, плач і ляментуй вовік, кгди ідет до нас бог і чоловік.

Готував єси на нас пекло, в’язення, котороє іж будет во твоє врем’я.

Весполь із слугами твоїми

будете под ногами божими.

Возстани, Давиде, і в струни вдаряй а творця свойого і бога вихваляй!

Ото будет запевне по нас

і не пойдет одсюду без нас.

Люципер мовить до святого Іоанн а Крестителя:

Постой, Іоанне, єще ся не вихваляй і того Іїсуса не прославляй!

І ти тут будеш, і твой Іїсус будет у нас,

а хто дужчий, той ся виграєт змежи нас.-

І ти ся не вификглюєш, хоч би-сь ся як фикгльовав з тим, которому я дорогу готував,

Бо єс Іоанн, зовуть тя покаянію проповідник, але ти власний Іїсусов похлібник.'

Для того ти в’язнєв моїх потривожив,-же їм єси повість розмножив,

Як то тут маєт Іїсус до пекла уступати і всіх моїх в’язнєв од мене взяти.

То і нікгди не дочекаєш,

тілько славу тую дурно розмножаєш.

А довго ще ти тут будеш стояти

а що раз то больш о Христі повідати?

А ходи но ти сюда, больше не повідай,

товариству моєму і мні страху не задавай,

Бо ми ся і знаку його не боїмо

і на божество його не глядимо.

Знаю я, же єст бог в небі,

которому співають ангели: «Слава тебі!»

Але тут бога немаш,

*

А ти пророкуєш і сам його не знаєш, тілько його на помощ призиваєш.

Бо бог в небі со ангели пануєт,

а моя слава по всем світу розкошуєт.

І мене люде всі на язиці носять

і больше, ніжли бога, о що просять.

А я ведлуг просьби їх буду чинити,

а хто мої учинки чинить, буду його любити.

А за тоє їм обфітую ласку покажу,

не єдного в огонь пекельний усажу.

А ти, Іоанне, пойди, больш не повідай, товариству своєму не помагай.

Виджу я, же ти фікглюєш,

і розумію, же ся утекти готуєш.

Ой, не увойдеш од мене, рицеру-пташку, ми того не боїмося, Іванашку.

Подобно той Іїсус буде, то й ти будеш із нами в той такой ямі.

Отож посел пер вий біжить і мовить:

Пане Аде наш,

а кгди ж над тебе большого немаш!

Послали мене воєводи Бенера і Трубай, нічого ся на раз не лякай.

А що єси хотів і просив, то все поорудували і Христа того у ланцухи поубирали.

Водять його жиди од града до града, ніхто йому не дасть і раз правди.

Чулем од жидов, іж веден будет за місто,

і знаю добре, іж готують на нього лобноє місто.

Посел вторий прибігає і мовить:

Ото юж, пане Аде наш, жиди Христа на кресті прибили і желізними гвоздьми руці і нозі прибили.

Ой, уже не буде в жидов така рада конечне, а ми будем з тобою жити навіки безпечне.

Послали мене воєводи повідати і радость тую розмножати.

Посел третій прибігає і мовить:

Отож, пане Аде, Христос умираєт, на кресті главу свою прикланяєт.

Жиди все тіло його ізбили

і копієм бок його пробили.

Осталися там наші воєводи,

аби, душу його взявши, принесли сюда на нашії

угоди.

Лн>ципер до Ада мовить:

Видиш, Аде, такую новину,

що &я стало нр'йЗ' шйе Маріїну сину.

Юж жидйjpa Кресті його прибили і бок ййму копієм пробили

і їернОвий вінець на главу вложили.

А нам потреба о душі його пильноє старання міти, аби душу його поймати во своя сіті.

Ад до Люципера мовить:

Моя то рада такая і голова старая:

Душі Христової не беріте ані її стережіте.

Нехай ідет вона до неба, а нам його тут не треба.

Бо всі пророці поднеслися і радують, приход його духом святим чують.

Мусить то правдивий бог бути,

а для єдної душі всіма треба гигнути.

Бо уже, я бачу, близько конець наш,

і наше старшинство тепер єст, а завтра немаш.

Посел четвертий прибігл і мовить:

Отож Христос юж умер,

але я бачив недавно тепер.

Але кгди душа його вийшла з тіла, тогда не єдина плоть ізімліла.

І ми ся полякали

і далеко од неї повтікали.

Хотіли-сьмо його поймати,

а кгди обачили, страшно було к ней приступати.

Ангельськії войська около оступили а нас до неї не допустили.

Дрижала земля, був страх і доки, же аж ламалися ланцухи.

Сонце і місяць попреміняли,

і много од мертвих повставали.

А тії аж од страху падали

і через три години лежали.

І ми, ся страху уже набравши,

ідемо до пекла, зброю побравши,

І чули-сьмо од ангелов, же во третій день воскреснет—

і прийде до нас і маєт взяти всіх в’язнєв конечне у нас.

Воєводи мовять Бенера і Трубай:

Великий наш пане Аде, і ти, пане Люциперу, старосто, запевне до нас Христос ідет просто.

Ми хотіли душу його собі взяти,

але божії сили не дали к ней приступити.

Виділи-сьмо страх незносний, блискавиці і громи

великії

*

Подобно правдивий і власний бог,

Бо ніхто таких чудес чинити не может, кроме бога.

*

Уступили-сьмо до пекла поради зажити,

що б із тим Христом чинити і як прожити,

Бо будет тут запевне до нас,

а, почавши од Адама, і всіх святих маєт узяти у нас.

Люципер мовить до слуг своїх:

Буду ся боронити, як могучи,

бо не подобаєт мі із свойого панства утечи.

Єсли он божий син, нехай собі в небі пануєт, а з нами і пеклом нехай ся не воюєт.

Бо било би мні за встид, кгди би-м ся йому кланяв і дані давати кгди би-м ся поднімав.

Корольовав-єм п’ять тисящ літ, мало не довіку, а тепер би-м ся в моці дав єдному чоловіку?!

Буду його чекати аж на пляц, Аде, з тобою, а кгди ж он чоловік, то я ся його не бою.

І буду ся з ним мечне войовати, хоч би-м мів і поле програти.

До броні всі ся, мої жовніре, беріться,

а кгди який страх прийшов, то ви ся не смутіться,

Ставте ся противко його мечне,

а я за вами з другим войськом потенжне

[Буду] ставати. А ворота желізнії рихло зачиняйте і, зводи звівши, ланцухами заволікайте.

Бо уже то Христос прийдет,

але, хто дужчий, той внійдет.

А вам нехай серце од страху не умліваєт, іж од Христа того все повтікаєт,

Але берітеся до нього сміле, ставайте з ним ціле.

Але я знаю, же не новина вам войовати

і не таких рицеров в полю і в пляцу імати.

І всі крольове і царі наших рук не втекли, але і самі бачите, же єст оні у пеклі.

През то ви не тривожтеся і Христа того не бойтеся.

Єще ожидаю посла остатного

і на пляц пристя Христового.

Посел остатній прибігає і мовить:

Пане Аде, і ти, пане Люциперу, старосто,

ознаймую вам, іж Христос ідет до нас просто.

Цар Грозний ангелов, множество серафим з ним і його божество.

Нічого ми противо єдного ангела не могли скурати, а самого страшно було і слухати.

Побігли-сьмо до пекла, даючи знати вам, як би нам прожити.

Люципер до слуг мовить і корогов бачить:

Оно ж ідет ко нам! Пильно стережіте і в руках своїх оружіє держіте.

А як до вас прийдуть, грозно одповідайте, а єсли би ся ламав, ангелов забивайте.

Нехай он тут не ідет! Нікому не фолкгуйте,

Бо нічого тут

по ньому не буть.

Нехай в небі сидеть,

а войовати ся з нами і пеклом нехай не ідет, Коли он єст божий син,

а не знаю, для яких ідет сюда причин.

Не маєт он до нас жадної справи,

Не могу юж я розуміти, який то цар слави.

Святий Іоанн Креститель мовить:

Бо-сь ти такого цара слави не чував із уст моїх, о котором я пророкував Не тілько, але і всі пророці, почавши од початку світа, през усі минувші літа.

Люципер мовить до святого Іоанна Крестителя:

Знаю я, Іоанне, добре все то ти справив, але не той то цар слави,

0 котором ти пророкував,

*

Я бога-цара, в небі сидящаго, знаю,

а тут на землі сього цара не разуміваю.

Одколь би ся он могл узяти,

того і разумом не могу поняти.

Люципер до слуг своїх мовить:

Гей, панове молодці, нехай вам серце не умліваєт, іж од духа того всі повтікають,

Менжне ся беріте і за двері ставайте і криком намагайте,

страх їм задавайте.

Бо я розумію, ежели не будуть кгвалту чинити, рад би-м я з ним покою зажити,

А єсли би о колько в’язнєв просив,

певне, же би-м із десяток не хтів би-м зборонив.

Бо я чого іншого не боюся,

*

Ані од письма не слишав,

ані од людей добрих не чував,

Який би то бив цар слави,

же грозно маєт прийти і сокрушити наші глави.

Слуги до Люципера мовять:

Пане Аде наш, що ми по тії часи видали, то, прийшовши, все повідали,

Іж он чинив великії чуда

не тілько во Єрусалимі, але і всюда;

Мертвих словом воскрешав, хорих уздоровляв,

а нас словом своїм далеко проганяв,

1 нічого не скурали-сьмо з ним,

бо ангелов множество при нім.

Христос близько приходить і мовить:

Господь кріпок і силен,

господь силен во брані!

Возьміте врата, князі, ваша і возьміте ся, врата вічная, внідет во вас цар слави!

истос третій раз благословить і мовить...³⁵

[ІНТЕРМЕДІЯ ПРО КЛИМКА І СТЕЦЬКА]

ОСОБИ:

Климко з горшками,

Стецько кота має в мішку на спині

Климко

Що тут ти, побратиме, собі порабляєш?

Кажи мені — як живеш та і як ся маєш?

Стецько

Я тут не роблю нічого.

Ось іду до дому свого,

Та із тоєми горшками,

Як з своїми сусідами.

Климко

Та нащо так много маєш?

Либой, на жонку кидаєш?

Стецько

Нащо? Ци хочеш вірити,

Що люблю хороше жити?

Всього достаток варити,

Кажу, та ся не курчити Так, яко пшиналєжаєт

Сподарові, що все маєт.

Климко

Бохме-сь, чоловік хороший!

Либой, маєш много грошей?

Стецько Та що маю?

Климко Та добиток.

Маю тот на полю вшиток: Суть тамо увці, барани,

Котроми частую пани;

Суть воли та і корови —

Все маю, коли-м здоровий.

Климко Та і много пуля маєш?

Стецько Маю. Та що так питаєш?

К.л и м ко

Бо хочу тобі служити,

З тобою вік провадити.

Стецько

Коли хочеш — гаразд, служи!

Хоть ся і шинкарком длужи: Коли пінізі маємо —

Все ми тоє поплатимо.

Лише хоць вірне служити.

Климко

Кажи ж, що будеш варити Для мене?

Стецько

Хоть видиш много Горшков, що-м до дому свого Тут покупив на ярмарку,

Купив-єм і тую мірку,

Що будем собі з неї пити.

Та питаєш, що варити Буду? Ось в тоїм борщика,

В тоїм яхли до молока;

Коли риби достанемо,

В тоїм горщику зваримо;

А в тоїм ся зварить тісто,

В тоїм коропи розписто,

В тоїм капусту тлустою,

В тоїм розпустимо лою До гороху. От так знаєш.

Та і пирогов ся наїш:

В горшку їх поваримо;

Та у тім шпирок насмажимо. Та що би-сь хотів іншого —

Що маєм, наварим много.

Кл и м ко

Богме, я буду служити,

Коли так схочеш варити.

Та й же ся хороше маєш!

С т е ц ь к о

Та ти що робити знаєш? Кажи, щоби-м слугу свого

Знав та ласкав бив на нього.

К л и м к о

Я чоловік все робити

Знаю та вовки ловити,

Щоби овець не псували

Та бидла не розганяли.

І іншого звіра много

Достану ось з ліса того. Лисицю, що-м імів, несу,

Та за длуги йон понесу.

С т е ц ь к о

Того слуги потребую

Та юж ся тобі радую.

Будеш же гаразд мати

Та борзо хоч прибивати!

К л и м к о

Гаразд! Та ти звірка того Купи, дам його не дрого. Будеш до тей шепки мати.

Стецько ^v

Коли би го оглєдати.

К л и м к о Іще бистрий, тепер з ліса,

Утюкл би мені до біса!

Дома його оглєдаєш,

Гей же хороший — пузнаєш!

Стецько Як його шацуєш собі?

Климко За шість усьмаков дам тобі.

Стецько Вельми зачинив-єсь много!

Климко Кажи, що даш? Дам не дрого.

Стецько Три усьмаки возьми собі.

Климко Дай п’ять!

Стецько Не дам.

Климко

Жичу тобі!

Стецько

Много!

Климко А хочеш купити —

Чотирі. Та будем жити Собі. Лише длуг однесу Та горшки тоті понесу За тобою.

Стецько Іще. много Хочеш.

Климко Та богме не дрого!

Так бо-єм я винен сила,

Коли-сьмо там у корчмі пила!

Стецько Бери ж юж чотирі гроші,

. Та ся верни, як хороший.

Климко Гаразд! Із міхом зоставлю Та не вельми ся забавлю.

Тут одходить Климко, а Стецько оглядає лисицю..

Осмотру тую лисицю,

Чи будет пуд рукавицю Та і пуд шегіку красейко.

Кіт утікає. .

Бідная ж мя головонько!

Ось-ось мені гроші збавив,

Лих чоловік, міх зоставив.

Ось кота в міху купив-єм!

Чом я так немудрий бив-єм,

Іже в тот міх не гледів-ем

Та, що у нім, не осмотрів-єм!?

0 бісу твоїй матері!

Кажуть: не каждему вєри.

(Шукає горшки.)

Та і горшки либой пубрав?

Ось, матунько, що-м я виграв На тоїм лихім ярмарку!

Біс взяв із горшками мірку!

1 сукні либой не маю?

(Шукає одяг, який поклав на горшках.)

Що мам дзеяти — не знаю!

Бідна ж моя головонько!

О нещесная ж матонько,

Що-сь мя на світ народила,

Що-м так ниньки стратив сила!

Климко приходить, перебравшись в інший одяг, а горшки кладе будь-де і прикриває їх одягом та травою притрушує.

• К л и м к о Та що, побратиме, тобі?

Стецько

Чи жартуєш з мене собі? Наробивши, та не знаєш?

Горшки-сь украв та питаєш?

І сукманов! Та-сь і здрадив

Мене в торгу: кота-сь всадив В міх! Та же лисицю маєш,

Казав-єсь, що ю продаєш!

То ю-м я заплатив тобі,

А того-м не з мислив собі,

Що-єм в тот міх не загледів.

А ти-сь прийшов, щоби-сь шидів! Іще, що мі єст, питаєш,

Та ся з мене насміваєш?!

К л и м к о

Та що ти на мене кладеш?

Що-м ся тут натрапив, рад-єсь? Не маю ким осьвядчити,

Що-сь смєв то на мене вложити!

Стецько

Як тебе зовуть? — питаю.

Климко

Климко.

Стецько

О, того не знаю,

Як здрайцю зовуть тамтого!

Та бо сєпка власна його,

Та для того-м гадав собі,

Що он, тамтот, мовив тобі. Прошу ж, пробач вину мою!

Климко

Милий брате, я з тобою.

Та як кажеш? Що тя здрадив?

Кота вперед в тот міх всадив?

Стецько

Ой так!

Климко Та і пубрав гроші?

Стецько

Пубрав.

Климко Чоловік нехороший!

Та імів служити тобі?

Стецько

Мів.

Климко З грошими пойшов собі?

Стецько Так, брате.

Климко

Та і сукману Взяв, біс в його маму,

Як непишному пану!?

Стецько Ой, взяв!

Климко То і горшки вкрав? Стецько

Так.

Климко Та-сь ти його не шукав? Стецько Ніт, бо ся ти натрапив-єсь. Климко Тепер-то?

Стецько

Тепер.

Климко

Зблуди в-єсь!

А хочеш мені вірити?

Здасть мі ся, що-м мів видіти Тепер чоловіка того,

Що мів горшков вельми много. Тот либой?

Стецько Ей, либой.

Климко

Сукману,

Що тобі, благому пану,

Либой взяв, нісл на палиці,

Та собі лігл на травиці.

О бугме тот, бо шарая Сукмана била такая.

С т е цьк о

Такая, такая!

Климко Чи хочеш мі вірити?

Коли-сь його покажу, не хоч го живити?

Ось лежить. А тот?

Стецько

Тот, тот!

Климко Ну ж тую палицю,

Гаразд його по хрепті, же змажет травицю Посокою.

Стецько О, буду ж його смаровати!

Мусить мені і горшки і все поврацяти!

Та як, мудрий, накрив ся, ось видиш, травою,

Щоби го не зглідино!

Климко

Бий кріпко! Та свою

Сукману і все побери,

А його в світі не дери!

Стецько, закасавши собі руки, б’є по горшках, а Климко тікає. Стецько Ой, матьонко, матьонко, тепер же мі лихо!

Чи біс, чи лих чоловік вправив мене тихо В то нестєсте велике, що-м убозтво своє Потовк, в нівеч обратив ті горщочки моє!

Що ся діять? Чи бог то милостив справити Хотів, такої речі на мене пустити,

Чи лихії люде? О боже милостивий!

Коли ж би ся тот трапив чоловік здрадливий, Що мі такої речі, а ось, пане, наброїв,—

Пузнав би, якби-м диви коло нього строїв! Возьму ж претя туй сукману,

Пуйду ся скарити пану.

Одходить Стецько, а Климко приходить, сміючись.

Климко Га-га-га-га-га-га-га! Двакрот одиного

Чоловіка-м ошукав, признамся до того.

Тот пан, що знаєт в світі гаразд махльовати, Пойду іще та знайду, кого ошукати!

[ІНТЕРМЕДІЯ ПРО МАКСИМА, РИЦЬКА І ДЕНИСА]

ОСОБИ:

Максим, Ридько, Денис — лісосплави.

Максим

Ідем же, брате, юж тою,

Що ідемо, дорогою, Коли-сьми юж зторговали Та і вся воли продали На тоїм лихім ярмарку!

Не будем бульше шарварку По тоїх волах робити —

Ліпше на флісі служити.

Рицько Ліпше, брате! Я з тобою Іду, ти іди зе мною.

Денис Ей, побратимове, стуйте,

Та, що говору, почуйте! Далек ідете? Кажіте!

Та з собою ме везьміте! Помагай бог вам!

Рицько

Здоровий Будь та короткими слови Кажи, о що питаємо

Та як те звати маємо?

Денис

Я-м з Камінця Подольськєго, Прийшов до містечка того На ярмарок з воли. Та Денис Істем.

Максим

Та біс тя тут приніс!

А ми вуд Городка. Знаєш?

Денис

Знаю.

Максим

Далек пойти маєш?

Денис

Ось коби ся з ким трапило,

Щоби нас хоть зе три било,

Ішов би-м на фліс.

Р и ц ь к о

Іди ж з нами,

Та ми ідем от двай сами.

Денис

О, слава ж господу богу,

Що-м знайшов в тую дорогу Товариство хорошоє!

Ось нас будет тепер троє.

Простують трохи, а Денис пита їх про хліб.

Ой, братьонкове, слухайте,

Та що мені їсти дайте!

Забив-єм хліба купити,

Без котрого трудно жити.

Максим Ей, брате, і я не маю.

Рицю, ти маєш, я знаю.

Рицько Та ти хліба не купив-єсь?

От так собі наридив-єсь!

Та я-м ся на тебе спустив,

Що-сь ти хліба купити мів..

Максим Та що будемо чинити?

Либой прийдет глод терпіти?

А вельми ся хочет їсти;

Що-сь не купив — то ж єсь чисті.

Простують далі.

Денис нараз чує пироги.

Денис Браття, та любой пироги

Ту пахнуть з тоєї дороги?

Максим

О, пахнуть!

Рицько

Пахнуть!

Денис

Шукаймо Та говорити перестаньмо!

А за дасть бог тут знайдемо,

То ся всі трей поділемо.

Та ось пируг на травиці

Бив! Либой виросл з землиці?

О, слава тобі господи!

Оминуть нас тепер глоди, Коли бульше достанемо.

Максим

Любой юже не знайдемо.

Та що тут єст за травая,

Що родить пироги тая?

Ось іще будуть пироги,

Коли ся вернемо з дороги. Будем тую траву знати Та тут пироги іскати.

Рицько

А з тим що будем чинити?

Любой ся прийдет ділити?

Денис

Хоть ся ділити хочемо,

Претя ся всі не наїмо:

Нас три, а тот пирог малий.

Максим

Та хоть би один з’їв цалий, Кривда би зась іншим била,

Бо-сь ми го всі три зглідила.

Рицько Вят ся ділити будемо.

Денис А коли так учинимо:

Котрому ся що ліпшого

Приспить — будет пирог його?

Максим Гаразд, гаразд!

Рицько

Вят лігайми Та всі три позасипляйми!

Денис

А тот пирог нєх тут буде,

Вшок ту не украдеуть люде.

Укладаються, а Денис, вставши, пиріг з’їдає і знов укладається; по тому

їх будить Максим.

Максим

Гей, Рицю, встань, та Денису!

Чом дувго спиш?

Рицько

Іди к бісу!

Денис Ну, юже тепер мувіте,

Та і сни вперед кажіте.

Максим Гей, браття, я-м в небі бив,

Гей, то-м ся там хороше мів!

Гей-гей, то ж трудно сказати,

Що-м я там могл оглєдати!

Та то ж небо, як золотий Замок, що такой роботи В світі-м не видав красної!

Мури маєт золотої Та каменями сажені

Дорогими: суть зелені,

Суть білії, черленії,

Суть блакитні та світнії.

Та і муст там єст золотий.

Та я собі перед вроти Стою, аж там викрикають Ангели, єй же співають

Хороше! Та святих много

Стоїть вельми. Ось я того В небі ся там насмотрів-єм!

І господа там видів-єм Бога: та сидить за столом,

А всі біють пред ним чолом. Та се і всі так жекгнають,

Як ми в церкві, та співають. Потім бог-господь носити

їсти казав. Там служити,

Що живоє, ся рушило!

От, браття, то ся мі снило.

Денис

Та юж-єсь все виповідив?

Максим

їще бо-м там внеть сглідив, Що потрави принесено

Та і мене за стол всаджено. Гей, било ж, било ж там много_ їсти! Не пребачу того:

Било м’ясо, просята,

Били печоні курчата,

Било там і вароноє.

Та било і смажоноє.

Все хорошо! Із юшкою Білою та і жовтою,

І тісто било варене;

Смажене та і печене;

І пироги тамо били,

Та і борщика зварили;

Та била і капустая,

І горох, .била кашая,

Та била там і ботвина,

І вшелякая звірина.

От так ся я в небі мів-єм

На банкеті, що там бив-єм!

Р и ц ь к о

Та я, братоньки, в пеклі бив.

Ой, то-м же там біду терпів! Чарненьці там по голові Били мя та по хрептові Літунове. Та там всього

Видів-єм поспольства много;

Суть тамо попи, панове Та наші побратимове,

Суть там і лихії жунки,

Суть невеликі дітоньки —

Всі горіють аж по уші.

Біда ж там і моїй душі Била. Та на вічні віки,

Кажуть, будеш терпів муки, То ж ся мені лише снило,

Бодай ся то ж не трапило!

Денис

Та я, браття, собі лежу,

Та ось гангель ідет, вижу,

Та тот, до мене пришодши, Порвав мене за волоси Та мє посадив на небє.

Та я там видів-єм тебе,

Що ти собі уживав-єсь;

Там я просив, щоби дав-єсь Мені що. Куска одного

Не хотів-єсь! Все до того Пирога казав-єсь з неба.

Та гангель: «Юж те не треба Тут,— рекл мені,— товариша, Коли-сь видів. Ось у біса Другий сидить в тоїм пеклі!»

Та мє там ставив при теплі, Аж ти на мене киваєш Та слова такі волаєш:

«Юж мене не глєдаєш!

Возьми пирог, що там маєш, Та з’їж, бо на вічні віки

Тут буду терпіти муки!».

Та зась гангель тут мє ставив,

Та я-м ся пирога наїв.

Максим

Либой?

Денис Ой, так!

Максим

Ей, Денису, їди ж же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеш плакати на бога!

Денис Вшак-ось ся ти наїв в небі?

Рицько

Як я, баламуте, тебе Почну палицев взбирати —

Не будеш ти жартувати!

Денис

Ось біда: з’їсти казали

Пирог, та ся рзгнівали!

Максим

Іди ж, іди ж, скуд-єсь прийшов, Хоть би-сь і до біса пошов!

Денис

Коли-м пирог з’їв — не дбаю,

Та юж ся з вами жекгнаю!

Тікає, а вони за ним.

[ІНТЕРМЕДІЯ НА ДВІ ПЕРСОНИ:

СИН З ТАТОМ]

Тато мовить

Е, ось, панове, єдного сина маю, і то ледащо вдався! Який великий в базнику сховався.

Або би йому не час мормолію трепати,

А ось єще не вміє літеру складати!

Сину, сину, песькая тя мати уховала,

Яко-сь ти тая школа не засмаковала!

А нащо-сь свині пасав, а не смотриш кеблиці,

А зачни но мені хоч якої небилиці.

Син

Бале, тату, не хочу я до школи ходити,

Бо я не злюблю, що там схотять бити;

Бо якось не могу язбуки поняти,

Ану ж коли ся прийдет літеру складати.

Тато

Ба, мовчи но, сину! Добро то буде,

Будуть тобі по том завидувати люде.

От, леда що говориш! Куди ти убрався?

От прочитай язбуку та уже не бався.

Син

Та ж уже добре, тату, буду я читати,

Але хто мені буде поправувати?

Тато

Ну, чого, сину? Тадже знають люде,

Тадже та ктось тебе поправляти буде.

Син

Тату, тату, повідж, бо спершу не знаю,

Та ж я таки всей язбуки не прочитаю.

Тьфу, сину, ци же-сь не чував,

Що мовлять люде — а, б, в, л?

Іой-гой, сину, нічого доброго з тебе не буде!

Син

От ти, тату, не бридь, а ліпше чинити будеш, Коли мене не можеш письма научити,

От ти мене по святах полиш оженити. І

Тато

Ов песький сину, перепеський, поганський сину!

От коли умотаю руку у твою чуприну!

Та мені, сивцеві, казати лгати?

Прийшлося батькові од тебе лиха дождати!

Син

А чом же-сь мя змалу до школи не давав,

Але-сь мі вівці і телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю І тої язбуки прочитати не знаю.

Тато

Отже, панове, чого се я на старость дождав,

Що мені мой син брехати казав?

Син

Тату, тату! Як тя возьму києм обертати,

Не будеш знав, куди утікати!

А чом же-сь мя замалу до науки не давав?

То би-сь був з мене тепер ліпшую потіху мав,

А тепер росту псу трава, бо пам’яті не маю.

Озьми собі і кеблицю, бо нічого на нюй не знаю.

Тут син татові таблицю положить.

Тато

Ав, песький, перепеський, поганський сину!

Бодай-єм тя був не знав, такую дитину!

Так мене, старого сивця, зневажати?!

От тепер же я тебе озьму обертати!

Тут тато костуром на сина махаєт, а син та йому Костуром складаєт; по тім мовить.

Син

Ей.тату, дай покуй! Ей, гвалт! Тату, дай пукуй! Гамуйся!

Тут тато сина бієт, син мовить.

Син

Ей, не буду ті больше тривати,

А юж, боже, помагай, тата обертати!

І будет тата син бити, тато кричить.

Тато

Гвалт! Гвалт! Панове, од сина ратуйте!

Для бога, щоби мя не забив, його гамуйте!

Тут син, отця вибивши, пойдет і мовить.

Син

Нехай же тато знаєт, що мя замалу до школи не давав! То би я його тепер ні в чом не турбував.

Тут встанет отець, як його син виб’єт, мовить.

Тато

Приглядітеся, люде, моїй зніті од сина!

Ах, моя нещасливая нинішняя година!

Волів би-м го бив замалу до науки дати,

А ніжелі од нього тепер ганьбу отримати!

А южей пойду на нього где помсти шукати,

Буду я його добре шпікгувати!

І пойдуть.

Фініс.

белетристика

[ЖИТІЄ КНЯГИНІ ОЛЬГИ]

Прийдіте вшелякого правовірнії возрасту, поклонімся господеві, хвалячи'пресвятоє ім’я його і великую його милость на нас, іже, сліпотою невірія і баввохвальства нас хоруючих, яко отець чадолюбивий, світом ласки своєї просвітив і в ра-зум правдиваго бога, во святой тройці славимаго. Прийдіте, похвалім і святую блаженную великую княгиню Ольгу которую бог, як денницю пред сонцем, послав в нашу Російськую землю. Тая бовім почала в темностІЛлудящих наставляти, баввохвальством зарослія серця ум’ягчати і православную християнськую віру щепити. —•

По многих літах, в которих наш народ руський, непре-станними войнами забавляючися межи собою, жив, жадного порядку і жадного старшого над собою не маючи; тілько, гди на войну виходили, вибирали з-межи себе єдного мужа валечного і мудрого і чинили його старшим собі, поки война тая ся одправила; а по том в [ча] щалися межи ними зайзро-сті, ненависті; і міли з того межи собою великії і непрестан-нії войни, од которих барзо їх много погинуло і уменшалося народу; а до того встав на них народ околичний козари (альбо газари), которії, звитяживши, їх вельми упокорили, гди теж господь бог, схотів ласку свою святую в нашой землі явити, дав покой.

І обрали собі князя, аби їми владнув, судив кривди і од [о] количних неприятелей боронив. І упросили собі-од землі варяжської (которії називалися пруси) великого князя Рю-рика. Которий пришов до них на великоє княженіє, і з ним братов два, [Си] неус і Трувор, ізо всім родом своїм і людом немалим. І од сих варяг, або прусов, по том наш народ прусами, а по том русами, а на остаток русь названо, а перед тим слов’янами називано. А інії повідають, для того, іж той народ бив вельми великий і валечний і по всей землі розсіявся і од розсіянія розський названий. А інії зась — од воло-сов русих. А іншії — од князя Рюрика руссю названо. Од князя теди Рюрика великоє княженіє Руськоє почалося. Той вшелякії порядки пристойнії і обичаї ліпшії установив.

I In иікоторих зась літєх браття його: померли. Незадовго по них і сам князь Рюрик помер, оставивши сина младого єдного, їгора, которого з княженієм руським оддав Ольгу, по-кревному своєму. Сей Ольг, владнучи панством, вельми меликії войни з околичними панстви мів і барзо много под княженіе руськоє подбив, межи которими і Царигород, так іж і греки дань давати мусили.

Од сього корене варяжського, з села Вибут, недалеко великого міста Пскова, святая великая княгиня Ольга родилася, любо не од княжого роду, єднак од зацного, поневаж Трувор брат Рюриков бив. Била теж на тварі слична і мудра над всі панни варязькії і руськії так, іж не било їй ровиої, а до того в чистоті вельми ся кохала, любо і закону не знала.

Гди Ігор, син Рюриков, будучи молодим, в панстві Псков-ськом поліованнєм ся забавляв, трафилося йому за рікою лов бачити, але. не мог ріки перебити. Обачив нікоєго в лодці пливучого, которого.упросив, аби його за ріку перевіз. А она, як князя, услухала. А гди обачив Ігор, іж не млоденець, але панна його перевозником, а до того єще на тварі барзо слич-ная, оная то Ольга, зараз, яко молодий, похотію блудною розпалився од самого только взгляду і почав до неї слова невстидливії мовити. А она, зрозумівши, іж злую похоть мів, о чистості її мислив, як мудрая, мудрою своєю мовою розмову його пересікла, мовячи:

— Чому, княже, трвожишся? Зрозуміла-м бо з слов твоїх, же хочеш з мене ся насміяти, чого уховай боже. Але прошу тебе, послухай мене, одкинь од себе злую похоть, поневаж по том і сам ся того будеш вствдати. Вспомнй, же єст-єсь князь, а князю потреба бити, як світильнику. І яко ж можеш інших право судити, а сам зле чинити? А на остаток і тоє знай, же нас тут тілько двоє, теди не можеш мні сили учинити, а іначей волю чистою утонути, где і ти зо мною- мусиш, аніжли панєнства мойого чистость тратити.

Такії і большей сих слов блаженная Ольга до князя Ігоря мовила.

Князь зась, слишачи так мудрії слова і завстидавшися, мовчком переїхав ріку, а по часі одшов до Києва.

Такий початок добрий блаженної Ольги, єще не знаючої бога,, ані заповідей його слкшачої, бив, такую нашла од бога премудрость на захованіє чистоти.

Дивився князь Ігор так мудрой її мові, для которої і он пришов в розум, і од того часу завше пам’ятав упоминаніє рної мудрої панни а чистос.ть ховав.

А' гди пришов в досконалий возраст сей великий князь Ігор, казав собі шукати панни сличної і мудрої, аби могла бити йому малжоикою. І коли зобрали їх немало, жадної з них не уподобав, але спом’янув собі оную дивную і мудрую панну, которої сличность своїма очима видів і ушима своїма мудрую вимову слишав і незабитно в серці своєм оную носив. А для того, всіх інших опустивши, послав по блаженную Ольгу вишереченнаго князя Ольга, покревного свойого. Которую припроважено йому з належачою честію і ведлуг звичаю посполитого вдано йому за жону. Од которої родився Святослав, отець великого князя Володимира.

По смерті зась Ольговой, великого князя руськаго, сам Ігор єдиновладцем бив во всей Руськой землі; і з околичними народи великії войни точив; ходив теж і на Царигород і многії там сторони околичнії побрав і дані на Греков уставив і вернувся з покоєм; а од того часу мів покой зо всіми аж до смерті.

А смерть йому такая била. Гди проходив єдного часу свою землю і дані брав, трафилося прийти і до Древлянов, що нині називається Поліссє, і там над міру в людей великую дань брав і одсилав до Києва, а сам єще там зостав, мислячи

о большом вирванню. Древляне зась, будучи вельми зодрані од князя, за зле на нього міли, іж над міру надзвичайнії дані в них побрав, зобравшися, убили його под містом Коро-стинєм ², которий недалеко од Овручова ³.

Єще зась умислили взяти і княгиню його, блаженную Ольгу, і своєму князю в жону оддати, а сина її Святослава⁴ зрадою убити.

І послали до Ольги своїх вельмож двадцять. А гди прийшли до неї, рекла їм:

— Добре пришли-сте, вдячнії мої гості?

Оні одповідили:

— Добре. Вся земля Деревлянськая прислала нас до тебе, великая княгине, ознаймити тобі, іж князь твой при-шедшт к нам, як вовк який драпіжний і неситий, над міру дані брав і вельми нас утискував, чого ми не могли стерпіти: убили-сьмо його. Але жеби-сь не била смутна, просим тебе

о вибаченіє. Князь наш єст вельми молод і сличний і во всіх поступках і цнотах барзо розтропний, хочет тебе міти собі за жону, о чом і нас з просьбою до тебе прислав.

Ольга зась блаженная, услишавши о смерті милого мужа свойого, вельми по нем жаловала а послов оних казала живих в ров повкидати і землею присипати.

І не досить било їй на том, але мислила на всіх древ-лянєх мститися. І послала з хитростію до древлян, мовячи:

— Єсли хочете взяти мене князю своєму за жону, нехай прийдуть до мене всі першії вельможі ваші і нехай мене з великою честію провадять.

Оні зась, не відаючи хитрості її, послали всіх вельмож своїх до неї значних п’ятдесят.

Которим Ольга казала в лазні митися, а так лазню з ни-мн спалити.

Але і на том не досить їй било. Єще послала слуг своїх до древлян, мовячи:

— Ото уже іду. Приготуйте меду і інших напитков в місті, где убито мужа мойого, аби-м там йому учинила поминки, псдлуг обичаю нашого. А по том іду до князя вашого.

І ведлуг слова її наготовано так все.

Она зась там учинила плач великий над гробом мужа свойого Ігоря і поминки, ведлуг обичаю свойого. Казала теж над гробом його могилу висипати, а по том деревлян охотне частувати, а своїм слугам служити в трезвості, а не упиватися. Гди зась древлян виділа п’яних Ольга, теди казала слугам своїм побити всіх древлян, мовячи:

— Вигладьте од землі сих всіх бунтовников і убивдов мужа мойого. Нехай не живуть, противлячися своїм паном. Поднесли бо руки на свойого пана. Аби і іншії своєвольники в Русі, учувши погибель їх, боялися і не важилися панов своїх губити, але з страхом служили і повиновалися.

І убито в той день п’ять тисяч древлян.

А то учинивши, Ольга вернулася до Києва і в рихлом часі, зобравши великоє войсько, ішла з Святославом, сином своїм, на древляни єще ся мстити смерті мужа свойого. І в малом часі подбила всю землю їх. Тілько значнійшії вельможі їх, зобравшися в місті Коринстині, моцно ся боронили. Которих і за рок не могли взяти. А по том Ольга змислила хитрость і послала до них, мовячи:

— Чому в місті голодном гинете, не хотячи ся мні покорити? А уже вся ваша земля мні ся поддала, і всі в покою живуть, і ви, єсли мні ся покорите, не великії у вас тепер возьму дані, поневаж зубожали-сьте, а оставлю вас в покою, тілько дайте мі од диму по голубу і по вороб’ю.

Оні зась, розуміючи то бути правду, з радостю п [о] слали їй голуби і вороб’ї.

А Ольга, взявши тую дань, обіцяла їм покой, а вночі казала своїм слугам до кождої пташки сірку з огнем, в плат увивши, прив’язати і [п]устити. Пташки зась летіли в місто, кождая в своє гніздо, і запалили місто. А люде, видівши тоє, бігли з міста. А Ольга казала їх імати, єдних забивати, а других в плін брати. А остаток, зоставивши з душею, дані тяжкії на них вложила і, добре помстившися смерті мужа свойого, вернулася до Києва з сином своїм Святославом.

В рок зась, оставивши сина свойого в Києві, а сама їхала до Новагорода, споражаючи землю і фундуючи міста, села, гостинці і мости, і, побравши дані, знову вернулася до Києва і жила в покою.

Гди зась бог восхотів вибрати собі людей нових і сліпотою невірія осліпленних росов світом благодаті своєя осіяти і в познаваніє себе, істинного бога, привести, і віру православную вщепити, видячи її на тоє способную, всіми бо цно-тами христіанськими себе украсила — милостиню обфітую убогим давала, чистость заховала, мудрость міла, а най-барзій право судила, а прето вселилася в неї ласка святого духа. Умислила, ведлуг спораження божого, до Царигорода їхати. Що і вчинила року 955, в царство Костянтина, сина Леонова⁵, за патріархи Полієкта⁶ (а ведлуг Кромера — Іоанна Цимисха ⁷ а патріархи Феофілакта ⁸, а ведлуг іних — Фотія).

Пришла блаженная Ольга до Царигорода, где з великою честію од царя і патріархи споткана була, і сам цар взяв її до своїх палацов і гойне її учтив.

А гди бачив її цар в мудрості і в сличності над іних жон, уязвився од красоти її і хотів її міти собі за жону, бо був цар молодий і не мів жони. Гди многії речі їй правив, придав і о малженстві. А зрозумівши, як мудрая невіста, одповідила йому:

— Не для того-м тут приїхала, але поневаж поганка єстем і син мой Святослав, которому ви дань даєте. Бога правдивого не знаєм. Слишавши о вашой православной вірі і правдивом богу, которого ви чтете, і о службі чистой вашого закона, прагнула-м і я тої святої віри, і тому ж правдивому богу кланятися. А о том, що-сь мовив, по том будем мовити. А тепер постарайся, аби-м була охрещена од святійшого патріархи. А ти буди мні приємником. А єсли того не учиниш, то я одійду некрещена.

Цар зась просив святого патріархи, аби її окрестив. А он, научивши її православної віри, окрестив її во ім’я отця і сина і святого духа, і нарекл їй ім’я во святом крещенії Єлена, і благословив її, мовячи:

— Благословенна ти межи руськими, поневаж оставила єси темность і возлюбила єси світ.

І прорек о ней, іж:

— Ублагословяться синове русьтії в поелідній род внук твоїх!

ї научив її віри святої добре, і як богу молитися, милостиню убогим гойную давати, пост заховати, чистоти духовної і тєлесної стеречи • і інії вшелякії цноти христіанськії повнити. А она, яко земля плодная альбо губа, приймала в себе. По том дала святійшому патріарсі много золота і ка-меней дорогоцінних на потребу церковную.

По крещенії взяв її цар з святійшим патріархою до па лат своїх і там гойне учтив і упоминався обітниці своєї, мовячи:

— Се ласкою божою зосталася христіанка. А що-сь мне пошлюбила, жеби і тоє ся скончало?

Одповідила йому, як мудрая, мовячи:

— Як мя хочеш собі міти, царю, за жону, а сам єси мене крестив і назвав єси мене цорку собі? А в христіанєх, як і сам добре знаєш, того обичая немаш, аби ся того споминати годить. Не для того бо-м (яко і первій повідала) тут приїхала, аби-м з тобою царствувала. Не хочу бовім тобі царицею бути, царю смертельному, поневаж уже пошлюбила-м жениху Христу, небесному царю, аби-м з ним навіки царствувала. Яко і ви самі повідаєте, же єст інший вік, где которії бога любять, без конца живуть і вічноє веселлє в царствії небес-ном мають. Которого і я доступити зо всей душі прагну, для чого-м ся і крестила. Земноє зась царство досить мні і Руської великої землі, где самодержець єст син мой Святослав.

Много теж і інших премудрих слов мовила.

А цар, то слишачи, дав їй в том покуй і, дари великими ударувавши, одпустив її з покоєм.

Блаженная прето Ольга ішла з святійшим патріархом і просила його о благословеніє і молитву святую в дорогу і, аби їй дав священика, мовячи:

— Нехай при мні завше ведлуг обичаю христіанського служба божая одправується. Той мні нехай будет отець і учитель вмісто тебе.

А святійший патріарха благословив її і молився за неї і дав їй чесний крест (сей святий крест, которого блаженная Ольга взяла од святійшаго патріархи, мів напис такий: «Обновися Руськая земля ко богу святим крещенієм»; сей святий крест великий князь Ярослав Володимирович ⁹, правнук її, фундувавши оздобную церков в Києві святої Софії ^І0, поставив його в олтарі на правой стороні) і святії образи, книги і іншії всі належачії потреби, і священика, і благословеніє святительськоє, і одпустив їх з покоєм.

Блаженная Єлена радовалася душею і тілом, взявши святость і благословеніє од святійшаго патріархи, і йшла з покоєм в землю свою, славячи во тройці єдинаго бога.

І пришедши до Києва, жила ведлуг подання і науки святійшаго патріархи: в пості, в молитвах день і ноч, милостиню гойную убогим даючи, чистоту душевную і тєлесную, которую, єще, будучи неокрещениою, міла, заховуючи і вше-лякого ся гріха вистерігаючи, жила посродку великого мноз-етва поган, баввохвальством і темносгію осліплених, нічого не боячися. Которії були, як дикії звірі, а она, яко світлая звєзда, пред сонцем ідучая і світлий день правосла-вія руським людям пред’являючая. Вся пильность її була

0 том, аби все поганство її вірою Христовою було просвіщен-но. І сина свойого, великого князя Святослава, непрестанно учила, аби познав Христа і крестився, также бояр і всіх людей, до которих мовила:

— О синове руськії, послухайте мене і познайте бога правдивого, во тройці єдинаго, творця небу і землі і всіх речей, видних і невидимих, а оставте мерзькії боввани, которії в такоє вас шаленство привели, іж бездушним, глухим

1 німим вірите. А оні вам жадної помочі нігди дати не могуть, тілько згубу вічную душ ваших. І їх за боги собі маєте і всю надію свою на них покладаєте. Которії не єст боги, але ошука-ніє бісовськоє. Ви добре знаєте, же і я в том же невірствії сліпотою була огорнена, поневаж не знала-м дороги живота вічного. Гди зась од правдиве знаючих познала, іж немаш под сонцем іншого бога, окром сього, в которого христіане вірують, в которого і я увірила і крестилася во ім’я отця і сина і святого духа.

Много їх учила о вірі, і нікоторії з них, увіривши їй, кре-стилися.

Син зась її, великий князь Святослав, которий обичаєм був, як звір, і вельможі його также о тоє мало дбали і її в том не слухали, тілько ж креститися нікому не забороняли, по том ся з них насмівали.

А святая завше за сина свойого молилася господу богу і його часто упоминала і учила. Але нічого у непокорного не справила сина свойого.

Также і о наверненню всіх людей Руської землі, як оная другая цариця Єлена ^и, которая з сином своїм увесь світ святим крещенієм просвітила, так і сія наша блаженная Єлена, як правдивая учениця Христова і єдиноревнительни-ця святим апостолом, обходячи міста і села в своїй землі, всім людєм проповідуючи, учила їх віри Христові. А віруючим дані уменшала, а і [н] шим і всю опускала, боввани крушила, а на їх місцях церкви і крести ставляла, од которих на потом много чуд було, і пророкувала, іж:

— Господь бог роду російського не опустить в невірствії гинути, але обратить серця їх ко разуму православія, як і мене.

Єднаго часу проходила землю свою. Трафилося їй бути в ніяком великом лісі над рікою великою іменем Плигова. -І виділа там божественноє виденіє. То єст місце оноє трисвіт-лими сонечнаго божества сіяло лучами, так, іж не можно було на оноє і глядіти. І, урадовавшися з оного видєнія, дякувала господу богу. І, до своїх обернутися, пророкувала, мовячи:

•— 3 волі божої на сім місці маєт бути церков во ім’я сиятия живоначальния тройці, а до того монастир і місто великоє.

А помолившися на оном місцю довго, крест там поставила.

А одтоль знову блаженная Ольга прийшла до Києва. А там живучи, много добро чинила: убогим гойную милостиню давала, гостей і перехожих всім достатком опатрува-ла, любо кто із поган був, ровняючися своєму владиці, господу Ісус Христу, которий сонце возсіаваєт на злия і добрія і дожд даєт на праведния і грішния.

По нікотором зась часі вспом’янула блаженная о оном видєнії, котороє на ріці виділа Плоскові, і послала там много золота на фундуваннє церкви святої живоначальної тройці. По том і місто великоє Псков фундовано ведлуг про-рочества.

Працьовала в розсіванню віри святої аж до чесних сідин своїх, о землі Руськой чинячи великоє стараніє.

В той час син її Святослав, оставивши її з дітьми своїми, Ярополком, Ольгом ¹² і равноапостольним Володимиром, ішов воєвати Болгарськую землю, где взяв міст 80 і столеч-ноє їх місто Переяславці ¹³, в котором і жив (сеє місто Переяславець Кромер Дерестець називаєт).

В той час, довідавшися печеніги, іж Святослав пошов на болгари з войськом, зобравшися, напали на Київ, але молит^ вами святої Ольги не взяли самого міста, поневаж Претич, воєвода Святославов, припав на них зненацька ноччю і од-гнав їх од Києва. А по том сам Святослав, пришедши з великою потугою войська, до конця їх поразив і прогнав. Блаженная зась Ольга великоє подякуваннє чинила господу богу, іж її вибавив з облеження.

Унуков своїх віри святої учила, єднак крестити їх не сміла для упорного сина свойого Святослава.

Он зась, прогнавши печенігов, прийшов до Києва і хотів знову з Києва іти до Болгар, там жити, повідаючи, іж:

— То єст середина панства мойого, і там мні добре ся поводить: од Греков золота много, блаватов, вина, овоцов і коріння розного, од Чехов теж і Угров срібра, вина і коней, а з Русі футра, меду, воску і людей.

А блаженная Ольга просила його, аби не одходив, ознай-муючи йому о смерті своїй і мовячи до нього так:

— Сину мой милий, где ідеш, чужих шукаючи, а своє кому полецаєш? Діти єще малі, а я, як видиш, стара, а до того і вельми хора, конець живота мойого приходить мні.

Тепер прето ні о чом так, не фрасуюся, як о тобі, іж многр-м тіебе вчила і просила і упоминала, аби-сь оставив темность баввохвальськую і прелесть бісовськую а познав світлость віри святої православної і правдивого бога, во тройці єдина-го, которого-м і я познала. Ти зась о том не дбаєш. Відаю добре, іж для упору і непослушенства твойого которії просьбу і упоминаніє родительки твоєї легцеважиш. Очекиваєт тебе тут, на землі, біда великая, а по смерті вічная мука. Сього зась часу прошу тебе, не од’їдий нігде, аж скончаюся і оддаси тіло моє грішноє землі. І на той час од’їдеш собі, где хочеш. По смерті моїй аби-сь не чинив надо мною ведлуг обичаїв і забобонов поганських нічого, але священик мой нехай поховаєт тіло моє грішноє ведлуг обичаю христіан-ського. І могили надо мною аби ніхто не важився сипати, ні тризни чинити. Але пошли золота много до Царигорода, до святійшого патріархи, і той о душі моїй грішной помолиться господу богу і служби божії [одправить] і другим священиком кажет за мене служити і іншим милостиню дасть. Іначей же би-сь не чинив. Уже бо час і конець живота мойого дочасного (яко-м рекла) пришов, аби-м до любимаго мні Христа ішла, в которого вірую.

Тоє слишачи, Святослав вельми плакав і все розказанное обіцявся учинити, тілько вірити в Христа не хотів. І по трьох днях, уже барзо хорая будучи, дякувала господу богу і пресвятій богородиці, которую во всем помощницю міла, также і всіх святих в молитві призивала. І гди прийшов час розлучення од тіла її, призвавши священика, сповідь святую учинила, маслосвятіє і божественних і животворящих таїн господа бога і спаса нашого Icyda Христа приняла, радуючися прєдала святую свою душу в руці господу богу, которому вірне служила, і одійшла до вічного мешкання і чертога не-беснаго. Гіреставилася в року 6477-му, а од рождества Христова 969-му, місяця іюля 11 дня, жила всіх літ своїх 80. І поховано її з великим плачем од всіх людій на оном місцю, где сама святая казала.

В літо зась 6497-є, а од рождества Христова 989-е, по пророчеству блаженної, коли господь бог просвітив святим крещенієм всю землю Руськую'през внука її, великого князя Володимира, на котором пало блаженної доброє насіння святої науки і етокротвий колос видало, за преосвященнаго митрополита Леонтія ¹⁴ (которий первий був по Мйхаїлі, крестившем Руськую землю), святий теди великий князь Володимир в літо 20 по преставленії святої, уфундувавши церков в ім’я пресвятої богородиці в Києві соборную, на которую і десятину казав давати, для чого Десятинною ¹⁵ і до сього часу зовуть, мощі її святії до оної за належачою честію перенесл, од которих чуд і улічення було много з вірою при-ходячим, во славу пресвятої тройці.

Которой належить од нас вшелякая слава, честь і поклоне-піє нинє і прісно і во віки віком.

Амінь.

[ЖИТІЄ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА]

Благословен бог і отець господа нашого Ісуса Христа, отець щедротам, которий всім чоловіком хочет спастися і в ра-зум істинний прийти, іж не допустив до конця Руськой нашей землі в темності невірія і баввохвальства бити, але, яко отець чадолюбивий, благоізволи [в] світом ласки крещенія святого її просвітити і в -разум істинний до познання тебе, правди-ваго во святой тройці славимаго бога, през благовірнаго і равноапостольнаго великаго князя Владимира привести.

Претож прийдіте, руськаго народу і вшелякого возрасту і стану православнії, поклонімся богу в святой тройці єдиному, хвалячи його пресвятоє ім’я і великую його на нас милость. Прийдіте, похвалім і святого равноапостольнаго великаго князя Владимира, отця, наставника і ходотая спасенія нашого, которий, яко вторий і чудний святий апостол Павел і великий Константан, не од чоловік званіє приняв, але з небесє і во святой купелі душевной посполу і тілесної позбивши сліпоти і благодаті духа святого наповнившися, до конця болвани покрушив і викоренив і всю землю Руськую святим кре-щенієм просвітив, вірувати і кланятися в святій тройці єдиному богу, отцю і сину і святому духу, всіх людій російських научив.

Сей святий і равноапостольний великий князь Владимир, син бив Святославов, также князя києвського, роду варяж-ського, первій балваном кланявся і великоє старанне ведлуг преданія отець своїх около них чинив.

Отець його Святослав мів трьох синов: Ольга, Ярополка ї його. Ярополк по смерті отця свойого княжив в Києві. Ольг — в Овручеві і во всем Поліссю, а Владимир — в Ве-ликом Новгороді.

Ярополк убив брата свойого Ольга. Послишавши Владимир, іж Ярополк брата свойого Ольга убив, обавляючися, аби і йому также того (през зраду) не учинив, ішов за море до варяг. А Ярополк, розуміючи, аби Владимир утекл, взяв Великий Новгород.

Владимир, зобравши за морем войсько великоє розних на-родов: варяг, слав’ян, чудов і кривичов ', пришов знову до Новгорода, которий взявши, послав до брата свойого Ярополка, ознаймуючи йому, іж ідет на нього, мстячи смерті братньої.

Послав теж Владимир і до князя полоцького Рогволода, аби йому дочку свою Розгнідь ² за жону оддав. Але князь полоцький не хотів. Владимир, маючи великоє войсько го-товоє розмаїтого люду, ішов на князя полоцького, убив його і двох синов його, а дочку його взяв собі за жону.

Притягнув по том Владимир з оним всім войськом до Києва на брата свойого Ярополка. Он, не маючи противко Владимира так много войська, заперся з людом своїм в Києві.

Ставши Владимир под Києвом, окопався і послав до воєводи києвського Б луда, намовляючи його, аби йому сприяв забити Ярополка, обіцяючи йому великую нагороду і честь. Воєвода Блуд тоє йому справити обіцяв, бо по імені своєму такії і діла показував, облудне з паном своїм поступуючи.

Од того часу часто Влуд посилав до Владимира, указуючи йому час приступ чинити до Києва. А сам мислив убити пана свойого, радив Ярополку утікати з Києва.

Ярополк, не відаючи зради його, послухав, утекл і заперся в місті Родні на Острі.

Владимир, взявши Київ, послав войсько своє до Родня і облегл Ярополка.

Зноу Блуд радйв облудне Ярополку, аби ся поклониз Владимиру. Он, не знаючи о зраді, його услухавши, їхав до Владимира, а Блуд потай ознаймував о всем Владимиру. Ожидав Владимир Ярополка в теремні фольварку отцевськом.

Кди приїхав Ярополк, хотячи ся поклонити Владимиру, зненацька два варяги мечами на дверях взяли под пазуху Ярополка і на том місцю убили йою.

Так Владимир сів на великом княженії києвськом і бив самодержець всеї Русії. Взяв теж і жону за себе брата свойого Ярополка, грекиню.

Зоставши Владимир самодержцем всього княженія києвського, ставив по всем панстві своєм болвани. Найпервій поставив болвана Перуна, найстаршого в Києві на горі, на том місцю, где тепер церков святого Василія³. І по іних місцях — других болванов, которим імена нижей суть описані, чинячи їм офіри, честь і поклон бозський. Также і людям всім приказував под строгим караннєм офіри їм чинити і за боги їх чтй-ти. А єсли би хто не хотів, таким маєтності і достоїнства одби-рано і смертію карано. Що всі люде во всім панстві його за розказанням його, називаючи їх богами, офіри їм чинили.

До Великого зась Новгорода Добриню, кревного свойого, Владимир на своє місце послав. Котрий, приїхавши до Великого Новгорода, также, як видів, що Владимир в Києві, так і он там чинив: ставив болвани, богами їх і іменами такими ж називаючи, кланятися їм і офіри чинити людей приму-шав.

Маючи теди Владимир покой од всіх сторон, неповстяг-ливостю невіст бив вельми опанований. Мів шесть жон. Пер-иая — Розгнідь, з которою синов чтири — Ізяслава⁴, Мстислава, Ярослава, Всеволода⁵ — і дві дочки мів. Вторая — грекиня, жона брата Ярополка, з которою мів Святополка ⁶; которий по том братов своїх Гліба і Бориса ⁷ позабивав. Третяя — чехиня, з которою мів Вишеслава. Четвертая — чехиня также, з которою мів Святослава і Мстислава⁸. П’ятая — болга-риня, з которою мів Бориса і Гліба. Шостая по том била грекиня, для которої крестився; з которою мів дочку Марію ⁹, тая оддана била за первого Казиміра , короля польського; тая родила Болеслава Смілого ^п, которий убив Станіслава ¹², біскупа краковського. Мів теж і подложниць п’ятсот, 300 — у Вишгороді, а 200 — в сельці на Берестовом ¹³. Єднак же не досить йому тих било, але єще і панни, которії ся йому подо-бали, і од мужов жони брав. Альбовім бив вельми несит блудом, як і Соломон. А тоє чинив Владимир, гди єще в темності болвохвальства зоставав. А по том, гди бив небесним світом просвіщен і познав правду а христіанином зостав, од того часу уже таких спросностей і сам не чинив і другим того заказував і боронив.

Ішов Владимир з войськом до Ляхов і місто їх Премишль, Червено ¹⁴ і іних много побрав. Того ж року і Вятичі звоєвав і вложив на них дань од плуга по шелягу. Року зась 984 ішов Владимир на Ятвяги ¹⁵ і звоєвав всю землю їх і, пришедши до Києва, чинив офіри болванам. В той час христіанина-варяга з сином ¹⁶ його Іоанном убив, як о том в житії їх обширній. По том ішов Владимир на Болгари ¹⁷, і там, їх звитяживши, покой з ними вічний учинив.

Гди зась господь бог восхотів вибрати собі людей нових, послав ласку святого духа на Владимира, которий, як од сна, темності болвохвальства очкнувшися, до познання правдивого бога пришов, світом правди просвіщен святим креще-нієм, в синовленіє богу сам себе привів і всю Руськую землю нашу просвітив.

Тут вкоротці о крещеніях нашої Руської землі, як много раз, за чийого пановання і коли крестилася.

Ведлуг літописцев многих, а особливе преподобного Нес-тора Печерського, первоє крестилася Русь і народ словенський єще од святого славнаго первозваннаго апостола Андрія. Бо святий апостол, будучи в Херсоні, пустився вгору Дніпром аж до Великого Новгорода. А прийшедши на гори києвськії, благословив їх і крест святий на них, где тепер церков святого

Семион.а стоїть, поставив, пророкуючи, іжна той горі, а при ней і іних, міло'знаменитоє і хвалою божею наповненноє місто христіанськоє бити і віра святая возсіяти. Много людей, которії там жили, віри Христової на той час святий апостол научивши, окрестив. А сам по том ішов Дніпром аж до Великого Новгорода і там многих научив віри Христової і окрестив. Нридаєт літописця преподобний Нестор, же і святий апостол Павел бив, учачи і проповідуючи євангеліє Христово, в Мисії і Іллірику, яко в «Діяніях» пишет. Мисія зась і Іллі-рика словенськая єст земля. Но том святий апостол Павел послав слов’яном ученика свойого Андроніка, єдиного з сєми-десяти апостол. Которий учив і крестив в Іллірику і Мисії, то єст в Болгарєх, в Босні ¹⁸, і в Мораві ¹³, где по том в Пан-[но] нії²⁰ єпископом бив,

По-вторе крестилася Русь року од рождества Христова 863, за Михаїла, царя грецького а за патріархи константинопольського Фотія. Од которих теж, на просьбу князей словенських Святополка²¹, Ростислава і Коцела, прислані били слов’янам і Русі учителі віри Христови Мефодій і. Кирил, синове чоловіка зацного Льва з Сол'уня. Тії духом святим зложили словенськії літери і преложили на язик словенський грецькії книги, святоє Євангеліє, Апостол і інннї.

По-третє крестилася Русь року од рождества Христова 886, за Василія Македона, царя грецького, за того ж патріархи Фотія. Од которих прислан бив на крещеніє Русі при князю Ольгу митрополит Михаїл.

Которий, гди до них приїхав, витягали по нем, аби первій чудо якоє значноє учинив. А он пита їх:

— Якого би чуда потребовали?

Они рекли:

— Книга Євангеліє, которая учить віри Христової, нехай будет вкинена в огонь і, єсли не згорить, по том познаєм, іж велик єст бог, которого ти проповідуєш.

Митрополит казав великий огонь посередині міста накласти і вложив святоє Євангеліє, а сам, поднявши руки в небо, молився господу богу.

А гди дрова всі погоріли і огонь потасл, найшли святоє Євангеліє все ціло, і намней огнем не било нарушоно.

Тоє чудо видячи, много увірили в Христа і крестилися.

По-четверте крестилася Русь року од рождества Христова 985, за святої Ольги, княгині руської, жони Ігорови, баби зась святого Владимира. Которая їздила до Константинополя для віри і крещенія святого, где крестив її святий патріарх Полієкт, а сам цар грецький Константан Осьмий при-ємником її в святом крещенії бив. Которая, вернувшися, многих в Русі крестила.

Але всі тії крещенія чтири, в Русі бившії, не укоренилися, для частих войн і княжат поганських, поневаж і Ольга сина свойого Святослава навернути до віри Христови не могла.

П’ятий раз досконале крестилася Русь также од Константинополя за святого равноапостольнаго великого князя Владимира, всеї Росії самодержця, а за царей грецьких Василія і Константа на ²² а патріархи константинопольського Ніколи Хрисоверха ²³ року од рождества Христова 988, яко наш російський кройникар святий Нестор свідчить. Котороє так ся стало.

Почали приходити до Владимира з розних панств і народів, хвалячи йому свою віру кождий з них.

Найпервій пришли віри Махометови. Владимир спитав їх, якая їх віра єст. Оні одповідили:

— Віруєм богу, а Махомет нам позволяєт жон міти, колько хто хочет, і розкошей вшеляких заживати, только обрі-зоватися, свиного м’яса не їсти і вина не пити.

І інії неслушнії речі повідали, которих не пристоїть і писати.

Владимир охотно слухав о жонах, бо бив женолюбець великий, але обрізаніє і непитіє вина йому ся не подобало. І мовив до них:

— Ми не можем без винного питія бити, поневаж в Русі все веселлє і приязнь в подпиттю єст.

По том пришли німці, римляне і жиди, заліцаючи кождий з них свою віру.

А он жодної з них не уподобав.

Того ж часу і грецькії цареве Василій і Константан прислали Кирила Філософа до Владимира з великими подарка-ми, межи которими [била] і запона гафовання барзо коштов-наго, на которой било второє пришествіє Христово, страшний суд.

Святий Кирил обширне научав Владимира з Письма Святого о вірі христіанськой, показуючи йому пророчества

0 Христі од початку світа, при концу зась о втором пришествії Христовом і страшном суді, Скончивши мову, оддав йому запону.

Которую обачивши, Владимир спитав Філософа:

— Що то єст?

Святий Кирил одповідив йому:

— Прийдет господь бог, праведний судія, судити всіх праведних і грішних. Єдних теж поставить по правиці, а других по лівиці. Которіє будуть по лівиці, то всі некреще-нії і грішнії, тих всіх пошлет до пекла во огнь неугасимий

1 муки вічнії. Которії зась будуть по правиці, тих приймет до царства небеснаго на вічноє веселіє і невимовнії а розумом людським не понятії розкоші і утіхи, которих вічно будуть заживати.

Владимир, воздхнувши, рекл:

— Щасливії тії, которії на правиці стануть, але біда тим, которії по лівиці.

Святий Кирил зась рекл:

•— І ти по правиці будеш, єсли ся окрестиш і злих учинков престанеш.

Владимир взяв собі на розмисл і рекл до Філософа:

— Розмишлюся і добре ся вивідаю о всіх вірах.

Обдаривши Філософа, одпустив його з честію.

По од’їзді святого Кирила, зозвав Владимир всіх бояр своїх, людій мудрих і старих, і рекл їм:

— Ото приходили до мене з розних панств і розних вір люде — віри Махометової, німці, жиди і римляне, хвалячи кождий з них свою віру. На опослі теж всіх пришли і греки, которії вельми дивнії речі повідали, почавши од початку світа аж до сього часу. А над все повідають, іж по смерті кождий чоловік воскреснет. І єсли, хто будет добре тут на сім світі чинити, той в небі навіки утіхи невимовної заживати будет і радоватися. А хто зась тут на сем світі зле чинить, а любо би і добре чинив, а не будет христіанином, той там в пеклі навіки в огні наугасимом мучитися будет.

Рекл до нього сенат і всі мудрії його:

— Ніколи ніхто свойого не ганить, але завжди каждий своє хвалить. Єднак ти, великий княже, єсли хочеш правду познати, то маєш много мудрих людей, пошли їх по всіх землях, нехай обачать кождую віру і як хто служить богу, а по том, пришедши, дадуть тобі і нам справу о том доводне.

Которої ради услухавши, Владимир послав десять мудрих мужей по всіх землях на вивідованнє вір і як хто служить богу.

Посланнії од нього в розних сторонах били, приглядаючи-ся і вибадуючися о вірах і як хто служить богу.

На остаток приїхали і до Константинополя, до цесарей Василія і Костянтина, повідаючи їм причину приїзду свойого. Цесарі зась раді їм били і ознаймили святійшому патріарсі Сергію ²⁴ о них і причину приїзду їх йому повідали. Святійший патріарх казав украсити церков і празник учинив і сам у коштовних апаратах з многими єпископи службу божую одправу-вав. Цесарі под час служби божої впровадили послов до церкви. Оні, обачивши оздобу хвали божія і [почувши] пісні вдячнії, вельми ся удивили а розуміли, іж на небі, а не на землі, стояли, альбовім освітив їх на той час світ небесний і били в видінії. Скончивши набоженство, взяли їх цесарі

і, гойне учтивши і ударивши, одпустили.

А гди посланнії од Владимира вернулися, он знову, всіх (юяр і людей своїх мудрих зозвавши, казав послам пред псіми, где що виділи і слишали, о всіх вірах і о службах богов, повідати.

Посланці повідали, мовячи, іж:

— Ся нам жадноє набоженство і віра так не подобала, як грецькая. Бо гди нас впроважоно в церков, где ся оні богу своєму молять і набоженство своє одправують, виділи-сьмо там невиповідимую оздобу в їх церкві і [чули-сьмо] співання до слухання барзо вдячнії, где нас всіх облак світлий осінив і били-сьмо в видінії. Здалося нам, же-сьмо не на землі, але на небі на той час стояли. І немаш нігде такого во всіх народах в церквах набоЯсенства і одправи, як у них. А прето віруєм, іж правдивая їх єст віра, і правдивий бог з тими только людьми живет.

Рекли бояре до Владимира:

— Єсли би віра грецькая не била правдивая, то би баба твоя Ольга не увірила, бо невіста била вельми мудрая.

І так Владимир віру святую грецькую, як свічу на світильнику, обачивши і познавши, іж она єст найправдившая, рекл:

— Що учиню? Пойду в землю їх і озьму міста їх і найду там учителей.

А як умислив, так і учинив. Зобравши войсько великоє, ішов до Таврикії, що тепер Перекопом зовуть тоє місто і, Херсон взявши, послав до цесарей, зичачи собі сестри їх Анни за малжонку ²⁶.

Оні одповідили:

— Немаш у христіан такого звичаю, аби за некрещених оддавали. Єсли ся окрестиш, то не только тоє, але і большо-го, то єст царство небесноє, одержиш.

Владимир одповідив:

— Уже-м я давно уподобав віру вашу, гди-м єще послов моїх посилав. Пришліте теди єпископа, а я окрещуся.

Вдячную новину услишавши, цареве намовляли сестру свою, аби йшла за Владимира. Которая любо і не хотіла, єднак уважаючи спасеніє так великого народу і покой отчизни своєї, призволила.

Прето ж їхала царевна з великим мнозством княжат грецьких і єпископом до Херсона. Где приїхавши, гди била про-важона на палац замку херсонського, на той час знагла Владимир осліп. І почав бив уже вонтпити о вірі святой, розуміючи, іж то його богове поганскії скарали. Але царевна дослала до нього мовячи:

— Єсли хочеш видіти, крестися, іначей не будеш. Єсли ся окрестиш, то не только тілесної, але і душевної сліпоти позбу-деш, а ще большого царства небеснаго дідичем зостанеш.

А он рекл:

— Єсли то правда будет, по том познаю, же віра хрис-тіанськая єст правдивая і бог їх над всі боги.

І казав ся крестити.

А гди єпископ його почав крестити, сталося знаменитеє чудо. Альбовім скоро, только вступив Владимир в святую купель, зараз, як луска з очей його спала, і видів ясно, як і первей, і жадного болю не мів, якоби иігди на очі не хорів. За що славив бога, в святой тройці єдинаго, мовячи:

— Тепер позналем правдивого бога.

На святом крещенії дано йому ім’я Василій.

Просвіщен будучи, Владимир душею і тілом радовався.

Що видячи бояре його, многії з них крестилися.

Учинивши Владимир весіллє ведлуг звичаю і взявши бла-гословеніє і митрополита Михаїла од святійшаго патріархи Сергія Царигородського, їхав до Києва.

Гди приїхав, люд посполитий з великою радостю його вітав.

Привіз теж на той час з собою і мощі святого священно-мученика Климента і ученика його Агафангела і іних немало, образи, книги, апарати і іния начиння церковния, священ-ников, діаконов, іноков, дяков і розмаїтих ремесников з Греції до Києва.

По том назначив день всьому поспольству до крещенія святого і казав по всем місті в Києві кликати, мовячи:

— Єсли хто не будет того і того часу на ріці Почайной, так багатий, як і убогий, старий і молодий, невольний і вольний, той будет господу Ісусу Христу, богу правдивому, і мні противний.

Тоє люде слишачи, ішли всі часу назначоного на ріку Почайную.

Где ся, коли уже било вельми много обойого полу вшеля-кого возрасту людей зобрало, і сам Владимир зо всім грецьким духовенством там прибув. І казав увойти большим у воду глубшей, малим зась мільшей, а священиком, при берегу стоячи, їх крестити.

Священиці, кождому з них даючи з особна імена і молитви над ними, до крещенія святого належачії, читаючи, крестили всіх во ім’я отця і сина і святого духа.

Того ж дня сам митрополит Михаїл всіх дванадцяти синов Владимерових, которих з розних жон мів, особно в криниці окрестив. І од того часу тую криницю над Дніпром, где ся оні крестили, і по сей день Хрещатиком кияне зовуть.

По святом крещенії молився господу богу святий Владимир так:

— Боже, сотворивий небо і землю, призри на новокре-щенних людій твоїх сих, дай їм, господи, істинно познати тебе, бога правдивого, утверди їх в православной вірі. І мні поможи, абим звитяжив так видимих, як і невидимих всіх неприятелей. Амінь.

По том зараз Владимир послав по всіх містах і селах крестити всіх, которії-кольвек били в його панстві. А єсли би ся хто крестити не хотів, на таких караннє яко на непослуш-пих постановив.

Приказав теж болванов палити, крушити і божниці до грунту вивертати, а на тих місцях церкви святії ставити.

А найпервій сам поставив церков в Києві во ім’я пресвятая богородиця праве царським коштом, на которую і десятини

зо всього панства свойого казав давати. Которую і тепер зовуть Десятинною.

Тут спомнім о болванах, которих оні міли за боги, не іж би годні били і споминання, але аби-сьмо познали, якою сліпотою болвохвальства на той час диявол посліпив бив людей і до якого шаленства приводив і ошукання же не тільки не знали правдивого бога, але єще і бездушним німим речам, од людей учиненим, належачую честь бозькую оддавали.

Первий теди в них бог бив Перун, з дерева учинений на образ чоловічий. Голова йому била срібраная, а уси золотії. В которого камінь бив в руках вельми ясний. Пред которим огнь завше горів. А єсли би ся трафило за недозорством попа їх служачого огню згаснути, такого без вшелякої вимовки, як непріятеля бога свойого, убивали.

Вторій бог — Волос ²⁶ — бидлячий.

Третій — Позвізд. Інії його звали Похвіст, а нікоторії і Вихром його називали. Того визнавали бити бога воздуха, погоди і непогоди.

Четвертий бог — Ладо ²⁷. Того вірили бити богом весєлля, утіхи і вшелякого доброго повоження. Тому офіри приносили» которії женитися міли, аби за його помоччю веселлє доброє і житіє любовноє міли. Того Лада по нікоторих сторонах і до сього часу на вєеєллях, руками плещучи, або о стол б’ючи, «Ладо, Ладо» співаючи, в піснях своїх часто його споминають.

П’ятий — Купало ²⁸. Которого урожаю бити бога розуміли. Тому теж, шаленії і зведенії, подяковання і офіри приносили на початку жнив. Которому то Купалі, богу, або рачей бісу, по нікоторих сторонах і тепер пам’ятку одправують, а особливе в навечеріє рождества святого Іоанна Предтечі, таким способом. В вечір зобравшися, млоденці і панни плетуть собі вінки із зілля розного, которії кладуть на голову і опоясуються їми. Кладуть зась огонь і беруться за руки і около огня оного скачуть, співаючи пісні, в которих часто споминають

Купала. А по том през огонь оний перескакують, бісу оному Купалі [в] офіру себе самих приносять. Много і іних вимис-лов бісовських бридких на той час на оних схадзках чинять, що неслушная і письмом подати.

Нікоторії з них криницям, озерам за обфіток урожаю [офіри] приносили. А часом на офіру і людей топили, що й тепер безрозумнії по нікоторих сторонах чинять. Под час знаменитого празника воскресенія Христова, зобравшися молодії обоєго полу і взявши чоловіка, вкидають в воду. І трафляється за спораженням тих богов, то єст бісов, іж вкинений в воду альбо о дерево, альбо о камінь розбивається і умираєт, альбо утопаєт. А в інших зась сторонах не вкидають в воду, але только поливають водою, що єднак тому ж бісу офіру чинять.

Шостий — Коляда ²⁹. Которому празник великий чиніо-вали декаврія 24 дня. А любо-сьмо рождеством Христовим і святим крещенієм просвіїценні, і болвани погинули, єднак же нікоторії шаленії пам’ятку бісу Коляді і тепер чинять. Почавши од самого рождества Христова, през всі свята, сходячися, пісні співають, в которих і о рождестві Христовом споминають, але большей Коляду-біса вихваляють. Там теж, на схадзсках своїх. Тура ³⁰ і інії бридкії речі вимишяють, чого ся не годить і письмом виразити.

Не досить теж било шаленим людєм тих богов, але єще їх міли много, которим імена суть тії: Хоре, Дажб, Мокша, Стрибог, Семаргл .

А окрестивши святий Владимир землю Руськую, всі болвани з великим безчестієм крушив, палив, в воду вкидав. Найпервій Перуна, як старшого, казав, ув’язавши до хвоста конського, волочи с гори до Дніпра а приставив мужей дванадцять, аби його волокучого били киями. То чинив, не іж би дерево тоє чути міло, але, аби большоє безчестіє бісу учинив і з нього ся насміяв, которий людій ошукував і зводив. А приволокши до берега, розказав вкинути його в Дніпр, приказав зась, аби много нігде до берега не припускано, аж минет пороги. А там, нижей порогов, приплинув до єдної гори високої, которую Перуном і тепер зовуть ³². А на том місцю, где бив болван Перун, казав Владимир поставити церков на ім’я святого Василія Великаго.

І іних всіх болванов казав кидати, єдних в огонь, а других в воду, і божниці до грунту розкидати. І не перестав, аж всіх болванов викоренив.

Викоренивши святий Владимир болвохвальство, віру святую розширяючи, на тих місцях церкви святії будувати, где божниці били, казав, благочестіє умножаючи. Міста около Києва над ріками Десною, Острем, Трубежем, Сулою фун-дував. На той час місто над рікою Стугною осадив і назвав ііого своїм іменем крещенним Василев, котороє тепер Василь-ковом зовуть.

Знову вислав святий Владимир до Царигорода, до святійшого патріархи Сергія, просячи аби йому прислав єще большей єпископов. І прислав йому святійший патріарх єпископов три: Іоакима, Фєодора, Фому. З которими ішов Владимир в повіт Суждальський і Ростовський і заложив там місто над рікою Клязьмою і назвав його першим своїм іменем Владимир. Поставив там церков в ім’я пресвятої богородиці і дав їм єпископа Фєодора. А одтоль ішов в Ростов і там, покрутивши болвани і на тих місцях поставивши церкви, дав їм єпископа фому.

А по том пришов до Великого Новгорода і там, болвана Перуна ув’язавши, казав волочи до ріки і волокучого бити киями. Біс, которий в оном балвані мешкав, не могл терпіти оного насмівиська, почав жалосно великим голосом кричати:

— Біда, біда мні, же-м впав в руки немилостивих людей, которії недавно мене як бога чтили, а тепер такую мні зелжи-вость незносную чинять. Що би-м далей чинити мів, не знаю.

Приволокши його до мост, вкинули в ріку.

Вернувшися до Києва, святий Владимир розділив панство своє, Руськую землю, на дванадцять княженій і посадив на них дванадцять синов своїх, которих мів з розних жон. Най-первій старшого сина свойого Вишеслава посадив в Великом Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку, Святополка — в Турові, Ярослава, по смерті Вишеслава — в Новгороді, Бориса— в Ростові, Гліба — в Муромі, С[вя]тослава — в Деревах, Всеволода — в Володимиру, Мстислава — в Тмуторокані³³, Станіслава — в Смоленську, Брячислава — в Луцьку, Су-дислава³⁴ — в Пскові. З которими послав і священиков, при-казучи сином своїм, аби кождий з них по своїх паиствах казав віри христіанської учити і крестити людей во ім’я отця і сина і святого духа, а болвани і божниці крушити і з грунту' виворочати, а на тих місцях церкви святії ставити. Котороє приказаннє його з пильностію всі сини його заховали.

Гди уже святий Владимир помоччю всемогучого бога болвани і божниці во всій Росії викоренив, а церквей святих много набудував і віру святую добре ушепив, так теж і шпи-талей немало для убозства і уломних нафундував і гойними датками і фундаціями їх ударував, по великих цнотах своїх в покою господу богу духа свойого около року 1016 оддав ³⁵, мовячи з псалмистою:

— В руці твої, боже-мой, предаю дух мой.

І так по земном царствії на небесноє одішов царст-вовати.

Много би всіх літ од рожденія свойого святий Владимир жив, літописець не змінкуєт, тилько од княженія літ тридцять п’ять, в болвохвалстві княжив осьм, а окрестившися — двадцять сім.

Тіло його святоє положено в Києві в церкві Пресвятої Богородиці Десятинної, в гробі мармуровім, з великою честію і жалем всіх, яко отця і ходотая спасєнія, на честь в святой тройці єдиному богу, отцю і сину і святому духу, которому належить вшелякая слава і поклон нині і завжди і на віки віком. Амінь.

[ЖИТІЄ КНЯЗІВ БОРИСА І ГЛІБА]

Володимир був син Святославов, внук Ігоря, княжати руського, і Ольги-княжни, правнук Рюриков; зостав паном всеї Русі по смерті братії своєї, которим ім’я було Олег і Ярополк; мів столицю свою перве в Новігороді, по том в Києві, на остаток її перенесл до Володимира-міста, котороє на ім’я своє в тридцяти і шести милях за Москвою, межи Волгою і Окою, над Клязьмою-рікою побудував; так великую широ-кость мів свойого панства, же не только всею Руссю, всход-кьою, полудневою і повночною, владнув, але землею Болгарською, Сербською Карвацькою ², Семикградською³, В’я-тицькою, Ятв’язькою, Дулібською⁴; і тії країни, де тепер волохи, мултяни і татарове бобруйськії, одною виправою до послушенства свойого принудив і дані на них взложив.

А єще будучи в поганстві, Володимир мів жон колько, з которих сплодив синіз дванадцять: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, Святополка, Вишеслава, Святослава, Станіслава, Бориса, Гліба, Судислава і Позвізда. А постері-гаючи Володимир, аби ся по смерті його синове не вадили

о панства і землі руськії, также межи них монархію руськую розділив: Вишеславові, старшому, дав Новгород Великий, перший уділ свой; Ізяславові — Полоцько, Святополкові — Туров, Ярославові — Ростов; а коли Вишеслав умерл, дав тому ж Ярославові Новгород Великий, Борисові — Ростов, Глібові — Муром, ^ Святославові — Деревляни, Всеволодові — Володимир, Мстиславові — Тмутаракань, Станіславові — Смоленсько, Судиславові — Плесков, або Псков, Позвіздові— Волинь; тим же [Борису і Глібу], яко молодшим, по смерті своїй Київ і Берестов [за] князства назначив.

Князь Ярослав, Великого Новагорода не перестаючи на уділі своєму, іншії країни отця свойого Володимира і братов своїх наїжджав. За що Володимир, розгнівавшися вельми, зібрав проти йому войсько зо всіх князств синовських і з держав своїх.

В том дано знати Володимирові, іж печенігове ⁵ до' Русі нторгнули, а не могучи сам против їм тягнути (бо в той час праве вельми хорав), виправив на них Бориса-сина, княжа ростовськеє, которий при ньому мешкав, а сам умерл по том в кольку днів в Берестові.

В том тоді Святополк, княжа туровськоє, Довідавшися

0 смерті отцовськой, скорій, ніж Борис, Київ убіжав і опанував а, взявши Володимира в Києві * потаємне, щонайскорій кваплячися на київське панство, до Києва привізши, поховав його в мармуровом гробі, з великим жалем посполитого люду

1 бояр, в церкв? Пресвятої Богородиці Десятинній, которую був сам Володимир збудував.

А Борис, наречений на святом крещенії Роман, син Воло-димиров, которий ходив напротивко печенігов і, не нашедши їх (бо були йому уступили), до Києва, до отця свойого, вернувся. Але зараз дошло йому відомо, же отець його Володимир умер, і з жалостю великою поспішався щонайскорій.

Святополк тоді, опанувавши столицю київську, змовившися з вишегорожани на Бориса-брата, аби, як його могли зрадою забити, в чом йому ся обіцяли вишегорожани послужити. А Борис святий, Святополка, яко старшого брата, за отця праве маючи і в великой учтивості, хоч йому бояре його радили, аби доходив київської столиці, не хотів жодним способом противко братові старшому нічого злого мислить. Але злость Святополка звитяжила, которий умислив святого Бориса забити. Послав на нього вишегорожан, дворян своїх, лотрів, іменем Путшу, Тальця, Єловича і Ляшка.

А Борис, святий млоденець, в той час стояв на Альті ⁶, праве в день суботній ку вечору; казав в шатрі вечершо співати, бо шатрами і обозом стояв, з войни ідучи; і сам теж співав з плачем, а по том спати пошов; а вставши рано в неділю, казав священику заутреню служити, а сам ся з набо-женством великим господу богу, перед образом збавятелевим павши на обличчя, молив. А в том йому дано знати, іж се жовніри Святополкові приближають, хотячи його забити. Що услишавши, почав співати той псалом: «Господи, чому ся Намножило неприятелей моїх і много повстають їх на мя?» А до-кончивши заутреню, почав ся з плачем молити, очі на небо піднісши а гледячи на образ Христа-ізбавителя. А скоро услишав наїзд збройних забойцов своїх, до намету великим пудом натираючих, уляклся і почав сльози пущати, яко ріку. То теж священик і слуги його чинили стривоженії, видячи такую пригоду на пана.

А в том оний Путша з товариством своїм, старшії жовніри Святополка злосливого, з добитими мечами і з копіями ускочивши святого Бориса, стоячого на молитві, почали його січи і колоти. Слуга його, або коморник, Георгій Угрин пав над ним, і того проколото. Всяко ж вискочили з намету, бо не були єще до конця смертельне зранені.

Почали забойці мовити:

— Чом стоїмо, гледячи, а не кончимо діла, що нам розказано?

В том святий Борис почав ся оних просити, з покорою мовячи:

— Братія моя милая, дайте мні час маленький, аби-х ся єще богові помолив.

І за тим, піднесши очі на небо, з плачем вздохнувши гірко, почав ся молити. А піднісши теж на забойці покорне очі і павши на обличчя, з плачем рече їм:

— Братія моя милая, кончіте діло ваше а нехай будет покой пану, брату моєму, і вам.

Гди услишавши забойці оні слова його, плакали.

А по молитві уснув Борис і дав душу в руці господу богу іюля 24-го дня.

А слуга його вірний Георгій Угрин був забитий.

Святого Бориса тіло, обвинувши, на воз вложили і везли до Вишегорода. А коли були в одном бору, почав єще святий голову подносити. Що побачивши, слуги Святополкові казали двом варягам серце його мечами пробити і голову проч одтяти.

І так приняв [Борис] од Христа през меч мученичеськ'ую корону. І поховали тіло його в Вишгороді в церкві святого Василія.

А мало і на том маючи, незбожний Святополк послав на Муром до другого брата Гліба, мовячи:

— Приїдь скоро, казав ті отець, бо єст вельми хорий.

А он пак хитре таїв смерті отцевської, хотячи [задля]

ненасичоного большого панування братов всіх половити і вигладити.

Тоді Гліб, княжа муромськоє, увіривши словам зрадливим Святополковим, зараз з Мурома в малом почті на конєх до Києва се спєшив.

А Святополк, маючи над ним шпєкги, послав забойцов, дворянов своїх, которим также казав Гліба, брата свойого, забити, яко і Бориса святого.

А так, коли опочивав Гліб оний святий, а на хрещенню Давид, на Смединю, урочищі в милі од Смоленська, бо був в дорозі, з коня [впавши] мало що перед тим ногу зламав над Волгою, пришли без вісті жовніри Святополкові і забили його.

также на молитві будучого, і заховали тіло його в місці гіус* том межи двома колодами.

Але господь бог не опущаєт вірних і справедливих своїх. Бо коли тоє тіло покинено лежало в оном несподіваном місці, теди тії, которії так туди часто мимо ходили, видали на оном місці свічі горячії і голоси ангельськії співаючії слишали.

Того ж року пришла новина з Києва до Ярослава од сестри Предслави о смерті отця Володимира а о забиттю Бориса і Гліба од Святополка; также, аби ся і он стерегл, поневаж теж уже і на нього Святополк также направив забойцов хитрої засади. Услишавши то, Ярослав зафрасувався і собрав новгородцев 30-ть тисяч люду, также і іншого обчого народу, нанявши рицерства колько тисячей, тягнув до Києва.

Теди Святополк безбожний, призвавши печенігов, з кияни і волинцями ⁷ виправився противко ньому.

А коли ся обої войська станули противко собі под Любе-чем-замком, зараз гетьман Святополков, Вовчий Хвост названий, почав на герць визивати, і ганьблячи і соромлячи Ярослава і рицарство його. Блуд зась, Ярославов справця, прудко сє през ріку Дніпр препровадив з войськом своїм. А Святополк з своїми цілу ноч пив, легце собі важачи Ярослава. Але, коли битву звели в Любеча, притерл його Ярослав на одно озеро, сміло на його полки натираючи. Що обачивши, Святополк зараз з войська свойого утекл. За чим кияне і пе-ченігове, будучи од Святополка, вождя свойого, видані, почали-утікати на озера і ріки, тонким льодом змерзлії, где їх вельми много потонуло, але большей на пляцу побито. А Ярослав, одержавши славноє звитязство, тягнув до Києва і опанував його зо всіма пригородками, которому сє добро-вольно поддавали.

Тоді Святополк, утікши до Польщі, просив о помочі Бо-леслава⁸. Що.Болеслав на просьбу його учинив охотне, частю для того, аби Святополка вигнаного на Київ впровадивши, собі голдовним напотом учинив, частю теж, аби Премишля і Червен і іншії країни, през Володимира, отця Святопол-кового, од Польщі одорванії, привернути под моць свою. Так теди Болеслав, король польський, з великим войськом поля-■ков, з которим ся був свіжо вернув з войни чеської щасливе, тягнув до Києва, провадячи Святополка на столицю Києва. А вшедши до руських земель, усі країни, села, містечка, двори і палаци палили і плюндрували і бурили.

Але їм без вісті над Бугом-рікою заступив Ярослав ⁹ з великим готовим войськом. Где зараз Болеслав войсько своє польськоє през косу переправив над надію Ярославову і, ударивши огромним пудом на полки руськії і печенізькії, а кольвек ся теж мужнє опирали і заставляли, поразив їх на голову, так іж Ярослав в малой дружині утєкл аж до Новгорода Великого.

Був Київ на он час місто славно і богато будовно, велико і широко, голова всеї Росії, що єще і тепер кожний явне оба-чити может, приглядаючись великим, остаткаім вулиць, ринков, монастиров і церквей, кото'рих самих било 300 мурованих і которії только самі суть свідками оної колись давності, славної вельможності київської. В котором ся било вельми [вели-коє] множество людей і рицарства Ярославового затворило.

Болеслав-король з Святополком облегл Київ, а през добровольноє поддання, для голоду, в місті пануючого, місто і замок Київ взяв і подав на луп жовнірству. Которії теди так доми посполитії, яко і церкви і всі скарби: і золото, срібло, перли і іншії клейноти, побрали. Панов і бояр руських пере-днійших так Ярославових, як і Святополкових, із двома княжнами, дочками Володимировими, і інший люд посполитий, в неволю до Польщі запровадивши, з великими лупи вернувся [Болеслав] до Польщі.

0 всем том вивідавшись, Ярослав ісобравщись з войськом великим русі і варягов, тягнув до Києва. А Святополк,. теж зобравши силу і войсько великеє печенігов, тягнув противко Ярослава. З которим поткались далеко, аж на Альті-урочищі, на котором Ярослав стояв обозом. Праве на місці он.ом, где святого Бориса, брата його, безбожний Святополк замордував.

1 поднесл Ярослав руки до неба, з плачем мовячи:

— Ото кров брата мойого взиваєт до тебе, господи боже мой, яко Авеля невинного. Которому ти сам помсти, господи!

І тоді, рекши, ударив на войсько Святополково з великою арматою в п’ятковий день, праве коли сонце всходило. А святих Бориса і Гліба, братов побитих, аби ся за ним господа бога молили, взивав. Там же ерогая і кривавая була битва і поразка великая, іж ся з собою зступували по трикрат войська і, беручись за руки, мечами сікли.

Всяко ж господь бог помогл Ярославу, которий кгрунтовне всю силу Святополкову і печенігов поразив і погромив.

А Святополк, будучи од Ярослава поражоний, утікл з побоїща. А з волі божої осів його біс і розслабив так, іж не могл і на коні їздити.. А перебігши Литовськую ¹⁰ і Польськую ¹¹ землю, прибігл на пущу межи Чехи ¹² і Ляхи і там свойого нецнотливого живота докончив. І єст там пропасть аж і до сього дня теперешнього, где ся Святополк запав, з которої виходить смород ядовитий на обавленіє людєм.

Так по смерті Святополковой перестали розтирки в Росії. Тоді князь великий Ярослав почав безпечне панувати на всій землі Руськой. А жалуючи невинної смерті брата Гліба, которого злостивий Святополк забив, послав дворян з свяще-ііики шукати тіла його в пущі 'Смоленськой.' Котороє по том (яко сам господь рекл: «Не може град укритися, верху гори стоячий»), іж там, где було тіло святого, світлость великую многії видали і невиповіданнії голоси ангельського співання слишали, знайшли.

І казав є Ярослав почесне в гробі вложити; і провадив до Вишегорода; там же його положив подлє святого Бориса, другого брата. Од которих великії чуда і ісцеленія з вірою до них приходячим діяли.

А так, кождий благочестивий християнине, о том відай, іж церков святая, матка наша, тих святих млоденцов до обходу рокового а святих Христових мучеников почту, то ест Бориса і Гліба, нареченних на святом хрещенію Романа і Давида, подала не надаремне, а то власне для святого і побожного їх житія і для всякого святобливого їх поступку. Кгди ж, абовім, хотяй молодшими були межи своєю братією, але старії і досталії показували в собі обичаї: боязнь божую, повольноє ку старшим послушенство, покору, тихость. І роз-тропность в літєх оних в них квітнула, і довтіп до науки.великий, а звлаща до Письма Святого. А поступуючи в набо-женстві і в пильних к господу богу молитвах, часто се сповіддю і уживанням пречистих і животворящих таїн на вищії цноти що день і горячую охоту ку господу богу здобували. Ач в кождом стані зацний христіанський і досконалий живот, яко маєт много поту і праці, так маєт слушную славу од бога і од людей, всяко ж на великих панських і князьких станах особливоє маєт подивення і большоє люду божого будування, бо труднійшая їм дорога, коли достаток, розкоші пінязів і іншії ліпи до злого і сіті до гріха в руках мають і ужити їх, скоро схочуть, можуть. Прето, яко речі рідкої і великої, Письмо сє Святоє дивуєт: «Благословенний,— повіда,— богатий, не леда-которий, але той, которий ся без змази нашов, а за золотом ся не пустив а надії в пінязях і кохання свойого в скарбах не положив». А которий ся таким найдет, хвалить його будем. Бо тії святії млоденці чинили диви в животі своєму: могли преступити, а не преступили, могзло чинити, а не чинили. І для того умоцнено єст добрость [їх] в господі. А милостиню їх славить вся церков святая. Славить вся церков і будується большей з великих станов, яко то в витоком маєстаті позверхнє панувати, а низькую покору на серці заховати, багатества міти, а ними гордіти, в розкошах опливати, а ними ся не мазати, молодими бути, а старих умерт-вення на тілі носити.

Тоді для того і так великого тих святих, мовлю Бориса і Гліба, поступку господь бог короною, не світовою, але муче-ничеською, также і чуди дивні і ясні значними їх приоздобив.

Року 1629, місяця січня, 14 [дня], коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілоччє, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.

Довго вивідували мужики села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.

Аж якось зібралися усі мужики гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.

А один із них, чоловік добрий і богобійний, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:

— Мужики, браття, послухайте мене, чоловіка грішного!

(Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати).

— Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині богові всевіду-щому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.

Коли ж усі згодились, Федько воздів руки до неба і зі сльозами вигукнув:

— Боже, боже наш! Почуй молитву нашу і викрий злочинця нашого.

І почав проказувати молитву господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, воздівши руки, проказали молитву до кінця.

Коли ж скінчили,—о чудо! — аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:

— Ох мені! Біль плечі мої обдирає!

І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та вже мужики, взявши його, донесли до двору.

Отак стало явним злодійство його.

У болісті ж сій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.

Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

[ПРО РОЗДАВАННЯ МИЛОСТИНІ]

Розповідала нам братія святої лаври Печерської, як за архімандрита Єлисея Плетенецького одного разу прийшов келар до нього і повідав йому, що многе множество хлібів з’їдається щодня.

Той же, здивувавшись таким витратам, розсердився і пішов у келарню подивитися, хто так багато хлібів з’їдає.

І, побачивши безліч жебраків, там зібраних, ще більше розсердився. (Не тому, що багато їх було, а що і здорові, і сильні разом із недужими приймали хліби). І заповзявся сам здорових проганяти (повеліваючи їм не дармо хліб їсти, а діло робити), недужим же повелів тільки давати, тобто сліпим, кривим і до тих подібним.

Коли ж бо він повернувся у келію свою, аж враз — о чудо! град такий великий випав, що всі жита монастирські навколо монастиря побив, потовк і з землею змісив. Нікому ж іншому жита град той не потовк, тільки монастирське.

Побачивши се, старець архімандрит повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, давати хліби. А коли хто із келарів казав:

— Немає того чи того в келарні, не маю звідки дати! — казав йому старець:

— Дай, злий рабе, тим, що потребують, тобі не убуде, обитель же свята ніколи не оскудіє.

[ПРО ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА]

Розповідав нам отець Ісайя Трофиміус ’, ієромонах віденського братства, про одного старця, свого віденського архімандрита Леонтія Карповича, що якось, коли общинний скарб таке зубожіння спіткало (сей-бо у Вільні перший очолював життя чернечої общини), що і єдиної монети не зосталось, скликав той братію всю і повідав їм про се зубожіння, мовлячи:

— Гадаю, братіє, що не від чого іншого се могло статися, як тільки з двох причин. Або хтось із вас приховав від громади якесь добро своє власне (і бог се сотворив, аби такого порушника і мерзенного святотатця спільною карою викрити і виправити), або щоб крайнім (хоч і тимчасовим) зубожінням випробувати нас, чи воістину злиденності Христової ревнителями бути хочемо.

Розповідав нам той же брат про того ж авву, як [...] * добре коли замишляв творити, а всі противилися тому, то казав:

— Не од бога ви се мовите! — і творив те добре, що намислив.

Про того ж авву розповідав він нам ще таке. Якось, коли молився той, прийшли браття і, постукавши у двері (звичай-бо мав зачиняти келію, коли молитву творив), повідали йому, що князь Богдан Огинський прибув і побачитись із ним хоче. Той же мусив вийти (бо був сей князь ктитором і великим благодійником їхньої обителі), але при сьому гірко журився, що до скінчення молитви чоловіку годити мусив.

Про того ж авву розповідали нам, що ніколи із келії (хіба що до церкви) без клепсидри в руці не виходив. А се робив, аби в пам’яті завжди мати, що жодна година марно і без-дільно пройти не має.

Той же авва якось, коли приключилося йому вибиратися в дорогу (мав собі за товариша мирянина Максима Смотрицького), як звичайно, зачинивши [...] * двері своєї, келії, творив ранкову молитву.

А товариш, знудившись довгим його триванням на молитві, раз у раз підходив до вікна і гукав:

— Отче, час уже рушати!

Та старець мовчав.

Той же, ще більше знудившись, намовив учня старцевого Йосифа повеліти візникові запрягати коней у колісницю, а сам, не діждавшись старця з молитви, без благословення, пустився в дорогу.

Авва ж, звершивши молитву, вийшов із келії і, побачивши запряжених коней, спитав, за чиїм повелінням се вчинено.

Візник відповів:

— Йосиф мені наказав.

Старець же зразу повелів розпрягти коней і дати їм їсти. А па Йосифа., що без благословення се вчинив, наклав поку-ту — усі колоди, з яких стіни келії було складено, цілувати, і підніжжя трапезне, і піч [...] *

[...] * сокрушись. Побачивши ж авву, котрий ішов здалеку, впавши, молив і мовляв:

— Прости, отче, согрішив, що без благословення в дорогу зібрався. Се ж бо і наслідок маю свого вчинку.

А старець сказав:

— Хай бог простить, сину! От бачиш, що непослух завжди такий наслідок має, а молитва ніколи ні в якому ділі забари не творить, а навпаки, у всьому сприяє.

Мав сей авва на кожний день божу правити службу. Коли ж казали йому деякі, що недобре так часто до божественних приступати таїнств, щоб із-за частого їх звершення недбальства до них не виникло, то він відмовив:

— Як ті, що найближче підступають до сонячного світла, на собі і найменше скверни очорніння зрять, так і ті, що божественних таїнств якнайчастіше причащаються, свої гріхи осягають.

Той же авва мовляв:

— На білій хустці одразу видно і найменшу краплю чорнила. Так і людина з чистою совістю, впавши у найменший гріх, одразу до тями приходить і кається. А хто нечисту совість має, той не легко пізнає своє падіння, отож і До напра-ви не легко приходить.

[ПРО РОБІТНИКА, ЗАСИПАНОГО ЗЕМЛЕЮ]

Року 1628-го, місяця травня, дня 1-го, будучи в монастирі Печерському київському, ляцький єпископ київський Богу-сдав Бокша-Радошевський ¹ сам розповідав мені, кажучи:

«Року 1626-го, за архімандрита печерського київського Захарії Копистенського, коли був я у місті моєму Чорного-родці ², пішов подивитись, як робітники роблять земляну огорожу, тобто вал, навколо міста (почав той руйнуватися, бо давно вже зроблений був).

Стояв я на верху огорожі тієї і дивився на робітників. Аж зненацька велика глиба землі згори зірвалась і посипалась у яму, де робітники працювали. Усі відбігли без шкоди (а багато було їх), одного ж уся земля та накрила аж ліктів на п’ять.

Побачивши се, став я горювати, що на моїх очах смерть того чоловіка спіткала, і почав плакати та, винуватячи себе, нарікати, що через гріхи мої се сталося. І пішов я у дім, де тоді жив, звелівши робітникам відкопувати того, землею придушеного, як уже померлого.

Коли йшов я, плачучи, спала мені на думку чудотворна лавра Печерська. І враз припав я лицем до землі і почав

зі сльозами до пресвятої богородиці Печерської молитись, кажучи:

— О найсвятіша діво! Обрала ти в сих краях за оселю собі Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого імені свого! Вияв же і нині благість і милість свою, як завжди виявляєш багатьом із тих, що з вірою приходять до церкви твоєї Печорської і од щирого серця вдаються до тебе. Вияв, молю тебе! Сохрани без шкоди живим чоловіка того, що його земля накрила. То і я піду й уклонюся тобі в церкві Печерській і подякую тобі за благодіяння се. Бо немає вже ні на що надії, крім як на благість твою, о царице небесна!

Отак молився, і ще більше, і обіцяв сам піти в Печерський монастир і подяку в церкві перед усіма сотворити пресвятій діві, і милостиню дати. А ще обіцяв і чоловіка того на поклоніння і дяку послати.

Отак молився я і журився. Аж приходить хлопець (минуло уже зо дві години оролойних, тобто зегарних) і каже мені:

— Пане, вже до голови чоловіка того прокопали і, здається, живий він.

Я ж, се почувши, ще палкіше став молитися пресвятій діві і обіцяти їй, що відвідаю Печерську церкву. І коли я се чинив, приходить другий, кажучи:

— Не журись, пане! Надію маємо, що живий буде. До голови вже його докопались — очима блимає і дивиться.

Я ж, се почувши, зрадів і поспішив туди. І побачив, що він головою похитує (не був бо ще весь одкопаний), подякував богові.

Отак помалу відкопали його живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом охопленого і переляканого. І одразу, як витягли його, почав говорити і попросив пити. Я ж звелів йому склянку вина дати. І випив її.

Отак благодаттю божою і молитвами пречистої діви Печерської здоровий був, знову з іншими клевретами своїми почав працювати.

Я ж прийшов, як і обіцяв, і подяку сотворив, приклонивши коліна посеред церкви тутешньої Печерської перед усіма господу богу і пресвятій діві Марії, котра чуда діє преславно і) своїй сій святій церкві, що од гіркої смерті чоловіка преславно збавила, і вже (як бо я розумію, і всі, хто там був) жодної надії на життя позбавленого і вмерлого воскресила силою сина і бога свого, господа нашого Ісуса Христа, котрому і належить всіляка слава, честь і уклінність із безначальним його вітцем і пресвятим благим і животворящим святим духом во віки. Амінь».

[УТАЄНІ ГРОШІ]

За архімандрита печерського Єлисея Плетенецького... був один старець... в Печерському монастирі, в Троїцькій лікарні, який мав трохи грошей своїх.

Кой той умирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідавши його, запитав у нього, чи не забув або посоромився він висповідатись у чомусь перед вітцем своїм духовним, а чи, може, є у нього власні речі якісь. І якщо так, то хай висповідається перед ним.

Той же мовив:

— Про все, що тільки згадати міг, я висповідався, і речі, які мав, оддав духовному вітцю своєму.

І це мовивши, помер.

За звичаєм, обгорнувши, несли тіло його до могили.

Коли ж уже відспівували, і архімандрит там був, прийшов лікар до архімандрита, несучи тобол грошей у руках, і мовив:

— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, прибираючи, знайшов я се і приніс до тебе. Куди бо звелиш віддати?

Той, побачивши, зразу здивувався, а потім, дуже засмутившись, мовить:

— Горе тобі, окаянна душе, що не висповідалась єси про се, бо у святотатстві одійшла єси на осуд.

І запитав його духівника, чи не сповідався чернець йому про сі гроші (там бо і духівник на погребі був). Дізнавшись же од нього, що не сповідався, вигукнув:

— Загинув уже єси, о горе мені, горе, братіє, і сьому окаянному, бо із Ананією і Сапфірою ‘, утаївши срібняки, осуджений буде!

І повелів їм припинити спів, кажучи:

— Візьміть окаянне сеє тіло і ввергніть його в могилу — негідне бо воно християнського поховання.

І ввергли його в могилу.

Тоді архімандрит, узявши гроші, з плачем кинув їх на тіло

в могилу і мовив:

— Як Ананія і Сапфіра перед апостолами, укрив єси їх, не висповідавшись духовним вітцям. То ж нехай срібло твоє буде з тобою в погибель!

І зразу напав страх на всіх, і швиденько розійшлися, нарікаючи і ллючи сльози, кожен у свою келію, не звершивши погребового співу...

Року 1629, місяця жовтня, 12-го дня. ;

[ПРО ПУСТЕЛЬНИКА]

Року 1620 [...] * четверо мисливців-севруків вийшли з міста [...] * ловити звірів і рибу в Орельській пущі куди севруки звичайно ходять на полювання, і там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з божої волі, заблудилися і, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, і вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.

Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку новопротоптану і, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом побачили хатинку, з димаря якої куріло. І, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапе^ зи, а на ньому груші розкішні, в меду і варені, і піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені,

і горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши -се, злякалися і, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.

Двоє із них одійшли по один бік хати, а двоє — по другий,

і, сховавшись, дожидали із самопалами приходу розбійників.

Коли бачать, виходить із пущі чоловік святоліпний, бородатий, з довгим волоссям, в одежі, з лика сплетеній, довгій, за коліна, з рукавами по лікті, у високих, до половини гомілок, плетених личаках, із чернечим, теж сплетеним із лика, підкапком на голові і з сокирою’ в руці- Наблизившись до хатки, він одразу духом відчув присутність людей і метнувся назад у пущу. Ті ж, побачивши його і зрозумівши, що се пустельник, кинулись за ним навздогін, гукаючи:

— Не тікай од нас, чоловіче божий, підожди, змилуйся над нами, християни єсьмо, з дороги збилися.

І сказали, з якого міста вони.

Той же, почувши, що християнами суть, зупинився.

Вони ж наблизились і поклонилися йому до землі

А він, привітавши їх Христовим іменем, сказав-:

— Господь і бог наш Ісус Христос, благословенний вовіки, хай благословить і помилує вас, дітоньки!

Вони ж відповіли:

— Амінь!

Пустельник увів їх у хатку і, молитву сотворивши, дав їм тих груш попоїсти, що в хатці були.

Як повечоріло (пізно-бо вже було, коли пустельник прийняв їх у хату свою), став старець на молитву. І вони з його повеління стали. Казав їм стояти, не озираючись ні туди, ні сюди, ні на нього, тільки з благоговінням, додолу очі опустивши, на землю дивитись і слухати молитву.

Коли ж молились, один із них, не втерпівши, глянув на старця і побачив, що той не на землі стоїть, а на повітрі, руки простягає до неба, а ноги його, вище колін, на повітрі стоять.

Невдовзі, скінчивши молитву, повелів пустельник їм спати. А сам, трохи посидівши, вийшов із хати і цілу ніч, стоячи на повітрі, слізно молився.

Один же із них, той, що стеріг своїх товаришів, які спали (такий-бо звичай севруки мають), те бачив.

Як почало світати, ввійшов до них пустельник і, розбудивши, сказав:

— Вставайте, час уже богу молитись і виводити вас із пущі.

І знову, молячись, бачили, як він на повітрі стояв.

По молитві рушили — повів той їх із пущі.

Ішли вони попереду. А старець розпитував про церкви православні і ... * нині стоїть і повчав їх, щоб завжди молились, доброчинно жили, нікого ні в чому не зобиджали, а в правовір’ї щоб були тверді й непохитні. Розпитав і про Печерський та Межигірський монастирі², як вони утримуються, і про архімандрита печерського Єлесея ³, чи живий ще (тоді-бо ще живий був).

Один же із тих козаків, котрий позаду йшов, позначки робив на деревах, куди вони йшли, щоб по тому можна було розпізнати дорогу до старця.

І за два дні вивів той їх із пущі, показав пряму дорогу до їхнього міста і, благословивши їх іменем господнім, знову хотів заглибитись у пущу.

Ті ж, поклонившись йому, богом наставлені, аби такий дорогоцінний скарб, у пущі знайдений, безпам’ятно знову в пущі невідомістю покритий не зостався, зі сльозами почали умовляти старця, іменем господнім заклинаючи, аби сказав їм, хто він такий, звідки і як прийшов у пущу сю, і чи багато часу минуло, відколи він у ній живе.

Той же, заохочений ними, помалу почав казати їм таке:

— Я,— мовив,:— дітки, чернець із Межигірського монастиря. І там живучи, зваблений дияволом, у гріх упав. Та бог благодаттю своєю, не бажаючи смерті грішникові, привів мене до тями. І я, побачивши своє падіння, почав каятися

і молити бога, аби наставив мене на покуту. І коли я молився, спала мені на серце думка: «Піди з монастиря і йди в пущу, там і знайдеш покуту». Прийнявши сю думку за боже оповіщення, я мовив: «Ти, господи, котрий хочеш спасення усім людям, наставив мене волею Своєю, аби пішов я вказаною тобою дорогою». Отож, молячись, пішов я, і за божим промислом і наставленням прийшов у пущу сю, і вже тринадцять літ, не спіткавши жодної людини, сам-самісінький, як мене бачите, благодаттю його пробуваю в хаті тій, що в ній ви побували, плодами лісовими живлячись.

Запитали вони, яке ім’я йому.

Той же сказав:

— Грішний і непотребний раб божий Григорій я.

Вони, поклонившись, благословення у нього попросили.

І сказав він:

—Хай благословить і помилує вас бог, котрий живе на Сіоні в Єрусалимі!

І се сказавши, повернувся у пущу.

А вони пішли своєю дорогою, славлячи бога, котрий сподобив їх угодника свого бачити, подібного до Павла Фівейського ⁴.

Прийшовши в місто, вони нікому не розповіли про бачене і довго мовчали про се. Та з часом, волею божою згадавши свою пригоду, почали розповідати її ієреям та городянам.

Деякі з-поміж ієреїв та благочестивих мужів, почувши се, захотіли і собі піти туди одвідати божого чоловіка. Отож, взявши чернечий одяг, хліба та риби і ще дечого з чернечих харчів, пішли вони з тим мисливцем, котрий дорогою помітки на деревах робив. І, знайшовши помітки, прийшли аж до хатки тієї. А, ввійшовши, знайшли в ній усе: і Залишки тих груш, і горнець, як і раніше, тільки все вже зітліле і птицями подзьобане. І зрозуміли, що, розставшись із мисливцями, чоловік божий не повернувся до своєї хатки, а пішов глибше у пущу, спонуканий духом святим, подалі од людської марної хвали, у безмовність. (Бо ті, котрі бога щиро возлюбили, як серна от тенет, тікають од людської суєтної слави і марної людської розмови, аби дочасною славою не погубити того, що богом провіщено їм на небесах, і суєтною людською розмовою не позбутися пресолодкого постійного споглядання бога і безперестанної з ним розмови.) Та й повернулись у місто своє, журячись, що не. здобули божої благодаті, не сподобились божого побачити чоловіка.

А ті четверо самовидців жили на оброці при монастирі Печерському в літо ... * розповідали братії, братове ж, котрі од них' те чули, розповіли нам, а ми записали се во славу бога, котрий і сьогодні, як і колись, по-різному проставляє угодників своїх і на користь цашу блаженне їхнє являє житіє на утвердження православної нашої східної віри. За що йому належить всіляка слава, честь і всіляке поклоніння во віки. Амінь.

[ПРО ОРАЧА І ЙОГО ГОСПОДАРЯ]

Року 1630-го, березня 25-го, в день Благовіщення пресвятої богородиці, в селі пана Замойського, що зветься Піску-ровиця і лежить в Белзькому повіті, один землероб-лях наймитові своєму, котрий був православної віри, ниву, на якій той жито на зиму сіяв (що ніяких не було видно сходів на ній і нічого вже було і сподіватись на них), орати велів.

А наймит мовив:

— Пане мій, сьогодні у нас, у русі, празник великий господній святий, в який не слід працювати. А тому і я орати не можу. До того ж, як посіяв єси жито, маючи надію на бога, то не добре зневірятись у божій благодаті, поки не мине час проростання, і сим бога гнівити.

Та змусив його господар впрягти воли і вийти у поле.

І вийшов із сином пана свого. Та ніяк не зважувавсь орати у празник господній.

Господар вийшов подивитись, чи оре, і, побачивши, що той без діла стоїть, почав словами лихими лаяти наймита, кажучи:

— Не святий се день! Минув уже день Благовіщення. Бридня той твій руський празник! Іди ори і не вигадуй!

Проте слухняний син церкви знову волів наказу дочасного пана не послухати, аніж божий закон переступити (бо кожний раб, поки накази його пана не суперечать божій волі, повинен усе, що той велить, по силі своїй творити; коли ж що незгідне з божим і церковним повелінням зважиться пан наказати, не повинен його слухати ні в чому) і каже господарю своєму:

- Хоч і вбити мене зволь, а робити нічого в такий святий день я не буду.

Тоді господар, лихословлячи дуже, почав із сином своїм орати.

■А наймит рушив у село.

Іде, аж бачить: із поля вихор темний, наче морок, летить до господаря, а налетівши, покрутився над ним трохи і невидимим став. Глянув наймит—ані господаря, ані сина його, ані волів, ані рала не видно. І, злякавшись, побіг він у село і повідав усім, що сталось.

Люди ж, вийшовши у поле, нічого там не знайшли. Так і по сей день ті не знайшлися. Бо погубив бог господаря того за хулу і зневагу благочестя і за порушення своєї волі.

ЖИТІЄ АНТОНІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО Фрагмент

Благословен бог, вся премудростію сьтворивьій, иже всім человіком хощет спастися и в разум истинньїй прійти, яко не остави до конца россійскія нашея земли, ниже попусти помрачитися ей тмою невідінія, да не видит спасенньїя стезі, но якоже из начала міра, егда вся земля тмою верху бездньї сущею покровенна бі, тогда носящуся духу святому над водами світ земли новозданной первіе сьтвори, помалі же и солнцу воссіяти над нею повелі, егоже положи в область дни и в просвіщеніе луньї и звізд, обладающих в нощи; сице и егда прійде кончина літом, земля же наша россійская тмою близ ада сущею, невидініем, глаголю, спасенія, помраченна бі, тогда носящуся духу томужде над крещеніем преданньїм нам от благовірнаго в князех Владимира світом вірьі первіе нас просвіти. Помалі же и солнца мьісленнаго, світящаго добрими дільї, не возбрани [бог], да воссіяет нам в область дни спасенія и в просвіщеніе луньї и звізд мьісленньїх, обладающих помощію в нощи нераденія нашего

о спасеній, но избра на се преподобнаго и богоноснаго отца нашего Антонія, иже воскорі по крещеніи россов, аки вторий Моисей по прошествіи ізраиля чрез море, взьійде, повинуяся званію божію, на гору святую, на Сінайскую, от огня ярости божія дьімящуюся, но Афонскую, благодатію богородицьі сіяющую, идеже пріят благодатний закон, устроеніем ангель-ским преданньш святому иноческому чину.

Отсюдуже егда в Россію прійде, богом послан сьій, да ту закон его сьвершенно устроенньїй предаст, показася всяко подражатель бьіти ізраилского законодавда. Ибо якоже той, с законом к ізраилю пришед, солнечньїя на себі показа луча и того ради возложи на лице своє покров, сице и сей преподобний, россійскій наш законодавец, поистинні просвітися добрими дільї, яко світозарное солнце, якоже и нарицает его церков, тімже и вселися ту в пещеру, аки такожде возла-гая на лице своє покров. Обаче якоже облак, покрьівающ солнечное лице, не может утаити его луч, да не творит дне, сице ниже пещера утаи принесеннаго преподобним отцем нашим Антоніем закона, о нем же той, аки о лучі своей, с пророком к господу глагола:

— Світилиик ногама моима закон твой, и світ стезям моим

Просвіти бо, яко солнце, преподобний сей законодавец россійскую нашу землю законом иноческйм совершенньїм, сіяющим добрьімн діли в пещері, аки світом, н в тмі світя-щим, и сьтвори ей благопріятньїй спасенія день, в нем же благообразно начаша ходити россійстіи сьінове, пріемлющіи благочинний нноческій образ, апостолски вопіюще:

— Се ньіні время благопріятно, се ньіні день спасенія!

К сим же, якоже весь круг земньїй, покрьівающ тожде солнечное лице, не может возбранити ему просвіщати обла-дающих в нощи естественньїх СВІТИЛ луньї и звізд, сице и пещерною землею покровен 'tblir -преподобний отец наш Антоній, аки мьісленное солнце, невозбранно просвіти в Рос-сіи мьісленная світила, обладающая нощію, в нощи нераде-нія нашего о спасеній. От них же сіяющій найпаче преподобний Феодосій. Печерскій нарицается от церкви звіздою росскою, не просто, но сицевою, яже вождь прочіим звіздам является, сі єсть Луною. (Якоже и вся, она первійшія седмь світила небесньїя о себі движимая, яже глаголются планети, от них же не токмо Луна єсть, но и Солнце, нарицаются от учителей седмь звіздами, держимьіми в десници господней.) Обаче прочіи безчисленньш печерскій святьш, иже в законі, принесеннім от преподобнаго Антонія, послідоваша строе-нію преподобнаго Феодосія богоугодні, просіяша свой-ственніа, яко зв-Ьздьі непрелестньїя, на тверді небесной умно-женньїя. И того ради неложно небеси подобною святая чудотворная лавра Печерская показася.

ІЗ «ПОХВАЛИ АНТОНІЮ ПЕЧЕРСЬКОМУ»

Повіствуют исторіи, яко в едном кораблі бяху убрусьі, имущія на себі различная подобія и браней изображенія. Пришед же тамо нікій афіней и смотряше приліжно на изоб-раженную брань, бьівшую нікогда лакедемонам ¹ с афіней ². И се обращся узре лакедем-она на горниці ходяща, ему же перстом показа ону брань и глагола:

— Виждь,— рече,— како сильни суть афіней!

Лакедемон же вькратці отвіща:

— Сильни суть, но на убрусі.

Мало же ли, братіє, имать мір украшающих домьі своя различньїми подобіи и знаки прадідов, дідов и родителеи своих? И, в"ьзирающе на них, сицевьіми словесьі похваляют.я:

— Свят б% челов'Ьк той!

Но отв^щает им ніікто:

— Свят, но на икон-Ь.

Сір'Ьч в словесах, а не в самой вещи, якоже и афінейская кр-Ьпость и мужество, на убрусЬ изображенная.

Взьійдем убо и мьі к преподобному отцу нашему Антонію Печерскому и пріймем в ум богоугодное его житіє, воспоми-нающе, како брася с міром, гЬлом и діаволом. С міром — чрез отверженіе, с гЬлом — чрез умерщвленіе, с діаволом же —• чрез пощеніе и молитвьі. И узр-Ьвше над Т'ІЇМИ ОДОЛ'Ьніе его, испов’Ьмьі, яко кр-Ьпок и силен не на икоі-rb, но самою вещію.

Но о преподобне отче Антоніе! Что тя к сицевьім привлече подвигам?

— Слава вічная Христос: «Да богови жив буду, Хрис-тови сграсляхся» ³,— глаголет с божественньїм апостолом.

Пов-Ьствуется в исторіях о Кир-Ь, цар-fe перском, яко сицевьім ухищреніем граждан своих к подвигом ратньїм поош,ряше. Повела т’Ьм ити в л"Ьс и тамо с многим трудом с'Ьщи дрова, в утр'Ье же вс'Ьх доволн-b (якоже л'Ьпо єсть царем) почте учрежденіем. Таже, собрав вс'Ьх, в'ьпрашаше я, кій день мнится им бьіти лучшій — вчерашній ли, или нинішній, и коего бьі восхогЬли. Ов'Ьщаша вси, глаголюще:

— Ньін'Ьшняго, аки радости и наслажденія дне, понеже вчерашній труда и озлобленія б'Ь.

Кир же:

— Аще таковаго дне в в^ки хощете им"Ьти, подобает вам в-ьмал-Ь потрудитися и братися с враги, им же одол'Ьвше, в eoraTCTBt их и наслажденіи почіете.

Мудро вт>истину Кирово изобр^Ьтеніе се и в Л-Ьпоту к вос-пріятію радости и наслажденія труд, понеже и сам Христос, хотя нас на небеси учредити с собою и от обилія дому своего упоити, не ино изобр'Ьтеніе, токмо труд нам предлагает, глаголя:

— Куплю д'Ьйте, дондеже. прійду!

ЖИТІЕ ПРЕПОДОБНАГО ОТЦА НАШЕГО СТЕФАНА, ИГУМЕНА БЬІВШАГО ПЕЧЕРСКАГО ПО Г1РЕПОДОБНОМ ФЕОДОСІИ

«Терп-Ьніе стяжавьій, всякія доброд'Ьтели касается, раду-ется в скорбех, в б'Ьдах благоискусен, в напасти веселится» — богодухновенньїй Ефрем Сирин ¹ рече.

Тако обр'Ьтеся сей преподобний отец наш Стефан, иже от братіи своея пострадав, аще и по скорб'Ь, но бог его з'Ьло возвесели. Воспоминаше бо преподобньїй слово пророка и царя Давида, глаголя:

— По множеству болізней моих в сердци моєм утішеній твоя возвеселиша душу мою ².

Сего ради вся скорбная, аки от бога посьілаемая, со радостію пріимаше.

Добрі извьіче всякоя добродітели искус. От дітства бо своего под рукою достохвальнаго в игуменіх преподобнаго отца нашего Феодосія Печерскаго возрасте и его присньїй уче-ник бьість,- наслаждаяся всегда и питаяся богодухновенньїх словес от медоточивих того уст, аки младенец от сосца, ему же и аки отцу чад всяцім подобіем добродітели соединися.

И сего ради любовію вперися в сердца всім братіям, от них же первіе избран бьість доместик или строитель церков-наго устава. И тогда учащу самому игумену преподобному Феодосію братію в церкви духовними словеси, достойні и сей тіх же учаше.

По том же, егда преподобний Феодосій конец житію сему временному имяше пріяти, моляху его вси единогласно, глаголюще:

— Стефан достоин єсть по тебі игуменство пріяти, Стефан да будет нам игумен.

Преподобний же Феодосій преклонися к моленію братіи и, призвав любимаго си ученика, блаженнаго Стефана, вручи ему пред всіми ограду, полну богодухновенньїх словесних овец, и церков, на основаній сущу чудеснім, моляше, да совершит. Таже, много поучив его хранити монастьірскій устав, братію от чиста сердца любити, неусипно иміти око сердечное к богу, страннолюбія не забивати, и тако преста-вися к вічним обителем, обіщаяся единаче и в обители своей Печерской, врученной блаженному сему Стефану, помощію всегда бити.

Преставльшу же ся преподобному Феодосію, блаженний Стефан игуменство святия чудотворния лаври Печерскія пріим, подвизашеся зіло, прилежа зданію святия богомзна-менанньїя церкви, юже преподобний Феодосій начат здати, якоже и всему строенію монастнрскому. И благодатію божіею, молитвами же преподобних отец наших Антонія и Феодосія в мало літ и церков соверши, и монастир нов согради, и ту от ветхаго монастира братію пресади. В ветсім же монастьіри мало их остави, имже обичай бі усипающую братію погрібати тамо. Се же устави преподобний отец наш Стефан, да в монастирі его всегда божественная литургія совершается за умершую братію и блаженних ктиторов. Бог же вся на потребу его неоскудно подаваше, и тако умножа-шеся місто то благодатіею божіею.

Ненавидяй же добра враг, иже присно борется с раби божій ми, завиді блаженному толикаго попеченія его обители снятой и, зльїми своими козньми сопротив вьстав,' таково смятеніе в нікіих от братіи сотвори, яко не токмо от игумен-ства того низложиша, егоже прежде сами единогласні из-браша, но и от монастьіра неповинні отлучиша.

Сія бо вся доблественні незлобія сьін преподобний Стефан о братіи своея претерпі и любовію никакоже удаля-шеся от тіх, от них же плотію удален бьість. Но богу при-ліжно моляшеся о них, подражая о сем. тезоименитаго своего первомученика Стефана и глаголя:

— Господи, не постави им гріха сего!

Влачаше бо ся святьій любовію преподобнаго Феодосія, аки желізо каменем магнитом.

Егда же увідаша такову скорбь преподобнаго Стефана мнози от боляр и вельмож, сьпюве того суще духовній, вру-ченньїи ему преподобним Феодосіем, сожалища си зіло, яко тако отец их духовний пострада, и, милостію подвигшеся, от иміній своих довольно еже на потребу подаваху ему.

И в то время преподобний Стефан, воспоминая преславная она чудеса, имже самовидец бьість — како майстери из Константинаграда к преподобним отцем нашим Антонію и Феодосію Печерским прійдоша, принесше икону пресвятьія богородицн й видініе царицьі, еже в Влахерні повідаша,— богу, ему поспішествующу, молитвами преподобних отец Антонія и Феодосія состави себі монастир недалече Печер-ского, на Клові, и церков в нем каменну сооружи в имя пресвятая богородицьі, в память положенія честньїя ризи ея, по образу, сущаго в Константиніграді, еже вь Влахерн'Ь, и по вся літа праздник творяше святитель місяца іюля в вторьій день. Тамо же и братію многу собрав, живяше богоугодні. Устав же церковний и чин весь строенія монастьір-скаго, якоже от преподобнаго Феодосія в монастьіри Печер-ском пріят, тако и в своєм хранити повел'Ь. И многа на пользу правовірним исправленія показав, идяше от сильї в силу, яко и в далечайших странах добродітельнаго ради житія сла-виму ему бьіти и знаему многим.

И сего ради, егда преставися єпископ славнаго града Володимера, его же сам великій он самодержец Владимир в имя своє созда, тогда сей преподобний избран бьість на архіерейскій престол града того и хиронисан преосвященним митрополитом кіевским Іоанном. И добрі носяше богом врученная себі овца, образ бьівая стаду словом, житіем, любовію, духом, вірою, чистотою.

Егда же благоволеніем божіим и совітом блаженнаго Іоанна, игумена Печерскаго, и вся братіи, имяху пренесеньї бити честньїя мощи преподобнаго отца нашего Феодосія от пещерьі в богом зданную церков, в то время досточудньїй сей єпископ Стефан, пришед от Володимира, обрітеся на Клові в своем монастьіри. И виді в нощи чрез поле зару велику, сіяющу над пещерою. Мнів же, яко преносят честньїя мощи преподобнаго Феодосія, відбій о намереніи том, возскорі зіло, яко преносят без него, и абіе всіде на конь и скоро гна к пещері, поим со собою Климента, егоже бі поставил игуменом в себі місто на Клові. Грядьій же, виді издалече явльшуюся ону над пещерою зару, но егда приближися, узрі тамо свіща многи,-пришед же к пещері, ничтоже от сих виді. И разумі, яко поистинні сподобися видіти світ божественньїя славьі от честньїх преподобнаго Феодосія мощей: уже бо біша прокопали над честньїми того мощами и изнесоша их к дверем пещерьі.

В другій же день по видініи сем с прочіими епископьі послужи пренесенію честньїх мощей отца и учителя своего преподобнаго Феодосія и блаженньїй Стефан.

Таже, отшед во свояси, на престол паки Володимерскій, многія добродітели на успіх словесному си стаду сотвори, ихже ради достоин обрітеся неувядаемаго' славьі вінца, егоже от начала літ своих именем своим знаменова, дільї же взьіска. И тако по літах многих на пріятіе вінца того кь Христу, пастьірей начальнику, отиде в літо от созданія міра 6602, от рождества же Христова 1094, місяца апріллія 27 дня.

Молитвами же преподобнаго сего вінценосца Стефана и нас, Христе-боже, сподоби вінца славьі, в славу тебі самому с безначальним ти отцем и єдиносущним духом, НЬІНІ и присно и вь віки віком.

Аминь.

ЖИТІЕ ПРЕПОДОБНАГО ОТЦА НАШЕГО НІКОНА, ИГУМЕНА ПЕЧЕРСКАГО

Егда благоволи господь насажденную в Россіи вітв житія иноческаго многоплодну сотворити, приведе к насади-телю искусну и трудолюбиву, копающу землю, сего добраго содільника прежде иньїх, глаголю же к святому первоначаль-нику Антонію, в пещері подвизатися наченшу, преподобнаго Нікона, иже добрі гіроходя иноческих добродітелей степени, тако подражаше вь всем наставника и учителя своего, яко достоин обрітеся поставлен бьіти от него вождь, вводящій прочіих ділателей вь виноград мьісленньїй постническаго подвизанія.

Елико бо их прихождаше, равноангельному тіх житію хотяще бьіти сообразньї, сам преподобний Антоній поучаше мх в добродітелех, преподобному же Нікону повеліваше іюстрьізати, іерею тому сущу и черноризцу искусну. И б І нидіти тогда Моисея и Аарона в мьісленном винограді, пюрящем плодьі покаянія, достойньї пренесенія от Египта міра сего на обітованную ону небесную землю. Ибо преподобний Антоній от святьія Афонскія горьі, аки от Сінайскія Моисей, закон принесе, преподобньїй же Нікон дійствоваше от него, аки Аарон, саном священства почтен сьій. Дійствоваше же. с великим благопокореніем, пріемля од діла своего не точію радостная, но терпя и скорбная мужественні,

о всем благодаря бога.

Великія сподобися радости духовиьія, .егда пострьіже преподобнаго отца нашего Феодосія, иже воскорі, показася великій наставник иноческаго житія в Россіи. Возрадовася духом и тогда, егда пострьіже великороднаго болярина, блаженнаго Варлаама, такожде и еьдержащаго вся у князя, любимаго тому зіло блаженнаго Ефрема-евнуха. Но за сим претерпі купно и скорб немалу.

Ибо, увідав князь Ізяслав пострьіженіе тіх, разгнівася зіло на преподобньїх и повелі абіе единаго от них, дерзнув-шаго пострьіщи, привести пред себе.

Слуги же, скоро шедше, блаженнаго Нікона приведоша пред него.

Князь же, сь гнівом возрів на святаго, глагола ему:

— Тьі ли єси пострьігл болярина и євнуха без повеленія моего?

Преподобньїй же Нікон мужественні отвіща:

— Благодатію божіею аз пострьігох их, по повеленію небеснаго царя Іисус Христа, призвавшаго их на таковьій подвиг.

Князь же разьярися паче и рече:

— То или увіщай их в дом свой пойти, или на зато-ченіе послю тя и сущих с тобою и пещеру вашу раскопати повелю.

Блаженньїй же Нікон отвіща:

— Все, владьїко, якоже єсть угодно пред очима твоима, тако сотвори, мні же ність ліпо отвратити воинов от небеснаго царя.

Сим бьівшим, Антоній святьій и иже сь’ним ИЗЬІШЛИ біша из пещерьі, хотяще ити в ину область, князю еще гнівающуся и укаряющу блаженнаго Нікона.

И се един от отрок, вшед, повідаше то княгини сльїшащей. Она же воспоминаше князю гнів божій, иже бьість в от-чествіи ея, вь земли Лядской, изгнанньїм бьівшим черно-ризцам от отца ея Болеслава Храбраго за пострьіженіе преподобнаго Моисея Угрина, и глаголаше ему:

— Послушай мене, господи, и не гнівайся, ибо такожде вь етрані нашей отгнани біта таковьш черноризцьі и много зла сотворися за них. Но блюди, господи, да не тако и в облас-ти твоей будет.

То же сльїшав, князь убояся гніва божія и отпусти блаженнаго Нікона, повелів ему в пещеру ити. По отшедших же от пещерьі посла сь мольбою, да возвратятся воспят, иже едва по трех днех умолени бьівше, возвратишася в пещеру свою.

По толицей убо напасти живяше преподобний отец наш Нікон в пещері жестоко и многи побідьі на зльїя духи показа молитвою и постом, единоправні сь преподобньїми отци Антоніем и Феодосіем, яко бьіти им трем тройческим світилом, сіяющим в том темнім місті и тьму бісовскую разго-нящим.

~ Таже множащимся братіям в пещері восхоті блаженньїй Нікон отити на уединеніе и сам о себі безмолствовати. Тім же по совіту преподобнаго Антонія, совіщався с другим черноризцем, иже бьість болгарин от Святьія Гори, зь монас-тьіра святаго Миньї, отиде сь ним, и пришедше над море, ту разлучистася.

Болгарин убо, идьій кь Константи ну граду, обріте остров среди моря и вселися в нем. Поживе же тамо літа многа, терпя зиму и глад, и тако сь миром успе, идіже и до ньіні нарицается остров Болгаров.

Великій же сей Нікон отиде в остров Тмутороканьскій, и, обріт місто чисто близ града, вселися ту, безмолствуя и служа богу неліностні, труди кь трудом прилагая и народи удивляя странним своим житіем, яко славі его обтещи всюду. И прихождаху кь нему граждане и иніи мнози и дивля-хуся. Бяху бо еще не утверждени вь вірі, о мнишеском же житіи ниже сльїшаху. Обаче богом наставляеми, хотяще наслідовати иноческое благонравіе, моляху преподобнаго Нікона, да пострьігает их. Он же поучаше их и постризаше, и церков тамо Пресвятия Богородици сьоружи. И тако благодатно божіею, молитвами же преподобнаго Нікона воз-расте місто то, и бьість монастир славен, все подобіе имьій Печерскаго монастьіра.

Умершу же Ростиславу Владимеричу, князю острова того, умолен бьість преподобний, отец наш Нікон от людей страньї тоя пойти кь Святославу Ярославичу, князю черніговскому, и молити его, да пустит им сина своего Гліба на престол тмутороканскій. И яко дойде града Чернігова и врученное себі діло добрі и благополучні соверши, обратися кь граду Кіеву и прійде вь монастир Печерскій кь блаженному игумену Феодосію. И яко видіста себе, падше оба вкупі поклонистася до землі, таже вставше обьястася и на мнозі іілакаста, яко много время не видіста себе. По сем же моля-іпо преподобньїй Феодосій, да не разлучится блаженньїй ILікон от него, дондеже еста оба в-ь плоти. Сей же обіщася ему, глаголя, яко:

— Точію дошед, монастьір свой управлю, и абіе, богу пзвольшу, возвращуся воспят.

Якоже и сотвори. Дошед бо острова Тмутороканьска сь князем Глібом Святославичем и оному сідшу на престолі, управи, якоже обіщася, монастьір свой, и возвратися воспят. Таже пришед в монастьір Печерскій, всего себе предаде преподобному Феодосію и с всякою радостію покаряшеся ему.

Преподобньїй же Феодосій зіло любяше его и яко отца себі иміяшє. Тім же и егда камо сам преподобньїй Феодосій отхождаше, то блаженному Нікону поручаше братію, еже поучати их и соблюдати, яко старійшу тому сущу от всіх. Паки, якоже сам преподобньїй Феодосій поучаше братію духовньїми словесьі, такожде повеліваше и блаженному Нікону, почитающу книги, поученіе братіи творити. Мно-гаждьі же блаженному Нікону, сошивающу и строящу книги (бі бо искусен вь художестві том), сам преподобньїй Феодосій, воскрай его сідя, вервіе ділаше на потребу таковому ділу. Сицево бі в них смиреніе и любьі между-собна.

По сем видів блаженньїй сей безмолвник смятеніе, сущее в князех россійских, изгнанну бьівшу Ізяславу от Кіева и сіджу ту брату его Святославу, стужи си, не могій терпіти молвьі, да не умное своє храненіе погубит, и вожделі паки отити во прежде реченньїй остров. Преподобньїй же Феодосій много моляше его, якоже и прежде, не разлучитися има, дондеже еста во плоти, но блаженньїй Нікон, испросив прощенія, глаголя не полезну бьгги молву паче всіх уму его, уединенію навьікшу, отиде сь двіма черноризцема, и поживе тамо ніколико літ в обьічном своєм подвизаніи.

По преставленіи же преподобнаго Феодосія и сожалив си, яко не обріте вь плоти любимаго си друга, изволи прочее время жизни своея до смерти в монастьірі его препроводити. И часто кь гробу его приходя, радостотворньїя слезьі испу-щаше, ово болізнуя о разлученіи любимаго си брата, ово благодарствуя богу, яко таков світильник равноангельньїм житіем вь Россіи просія, на него же он рукама своима образ святьій ангельскій иноческій возложи.

Таже по блаженнім игумені Стефані, видяще братія сего преподобнаго старійша бьіти от всіх, яко и преподобньїй Феодосій, от его руку пострьіженіе пріят, изволеніем божіим по совіту всіх, игуменом его себі избраша, яко единонравна бьівша преподобньїм отцем Антонію и Феодосію, их же обою образ в сем едином зряще, любезні покаряхуся ему и вь всем яко отца и наставника послушаху того. Многаж-дьі же окушашеся враг, добра ненавистник, такожде и сему преподобному спону сотворити, якоже и блаженному игумену Стефану в попеченій о душах богом врученнаго стада, хотя сіє возмутити нелюбовію на него, обаче ничтоже успів, посрамлен отбіже. Не одолі тьма его світу діл добрьіх блаженнаго.

Сице же сей блаженньїй игумен богу угоди, образ чудних добродітелей стаду своєму сьій, яко вь время тщанія его чудотворні украсися образами святая богом созданная Печерская церкви. Ибо кь моленію сего блаженнаго строи-теля земному приложишася друзи его преподобній отци Антоній и Феодосій молитвами своими небесними и прислаша кг. нему иконописцев изь Константинаграда, имже и злато вьнаим даша. Блаженний убо сей игумен показа тім иконо-писцем образ любимих си другов преподобних отец Антонія и Феодосія, прежде десяти літ преставльшихся; иконописцьі же абіе познаша, яко тни воистинну явльшася наяста их и посласта кь нему. Кь сим же исповідаху и ина дивная чудеса: како хотящим возвратитися явися им церков святая Печерская и икона пресвятьія богородицн, от нея же прещеніе сльїшаху, да не возвратятся, како же и вниз ріки лодію гребуще, препльїша нуждею горі противу водьі.

Сь толиким чудотвореніем пришедшіи иконописцьі при тщаніи сего блаженнаго игумена устремишася тогда на діло украшенія святьія церкви, не оскудівающим паки чудесам. Ибо сама икона пресвятьія богородицьі вь олтари мусіею изобразися и паче солнца просія, и голуб и з уст ея излеті, якоже пишетея пространніе вь сказаній о церкви Печерской. Сія же вся бьіша молитвами преподобних отец Антонія и Феодосія небесними, блаженнаго же игумена Нікона еще тогда земними.

Таже, егда и сам приснопамятньїй игумен преподобний отец наш Нікон различньїми образьі равноангельнаго своего житія всю святую обитель Печерскую добрі уже украси, по трудіх долговременньїх почи о господі в літо от созданія міра 6596, от рождества же Христова 1088 при великом князі кіевском Всеволоді Ярославичі '. И тако тілом поло-жен вь той же обители своей святой Печерской, вь пещері, идіже чудотворним мощей своих нетлініем блаженство своє свідительствует, имже и по смерти обитель свою святую чудотворні украшает. Духом же преселися к обителем небесним, на зрініе божіє пречудное, не кь тому в образіх, но лицем кь лицу, се же с единонравньїми своими други, преподобними отцьі Антоніем и Феодосіем, идіже аки тріе скітилници предстоят престолу трисіятельнаго божества, просвіщаеми славою вічною, и о нас, чадех своих, аки отцьі, молятся, да сподобимся наслідници бьіти благодати пх и слави, благопріятньї суще господеви, емуже слава, честь и поклоненіе, нині и присно и В-Ь віки віком.

Аминь.

ЖИТІЕ ПРЕПОДОБНАГО ОТЦА НАШЕГО НЕСТОРА ЛІТОПИСЦА РОССІЙСКАГО

Всяка вещ, аще писаніем утвержденна не будет, в забьітіе и невіденіе прійдет. Яко же и о самом началі и первом строєній міра, и о самом родоначальниці нашем Адамі, аще не бьі Мойсей, богом научен, в книгах своих оставил нам, все бьі то долгота времени покрьіла, аки тьма, и в невіденіе привела. Но бог, память творяй чудес своих, вь кое хощет время, списателей подает, яко да тіми начертанная послід-ствующіи роди, прочетше, пользоватися возмогут.

Сообразні тому и вь послідняя сія літа яви господь вь Россійской нашей земли, в-ь Печерском святом монастьірі, приснопамятнаго списателя, преподобнаго отца нашего Нестора, иже просвіти наша очеса, в пользу нас и благодаре-ніе богу приводя, егда написа нам о началі и первом строєній россійскаго нашего міра, не токмо внешняго, но найпаче внутрняго и духовиаго. Глаголю же о основаній и исправленіи житія вь Россіи иноческаго чиннаго, насажденнаго, аки вь рай, вь Печерском святом монастьірі, и о духовном родоначальниці нашем, уже непрельщенном, о преподобном Антоніи и прочіих послідствующих тому и порожденньїх духом от него печерских святьіх, от них же и сам достохваль-ньій сей списатель бьість, иже святоліпная тіх житія не токмо тростію на хартій, но и равноподвижньїми дільї на непороч-ной души своей написа. Тім же и вь книги живота вічнаго самаго сь вписа, яко сльїшати ему: «Радуйтеся, яко имена ваша написана суть на небеси!» ²

Сей бо блаженний отец наш Нестор, безмолствующу преподобному Антонію в пещері, блаженному же Феодосію строящу монастир, прійде кь ним, желая святаго ангельскаго иноческаго образа, имьій точію седмьнадесять літ от рожде-нія своего. И тогда же, у инок сьій, навьіче всякія иноческія добродітели: чистотьі тілесньїя и душевньїя, вольньїя нище-тьі, смиренія глубока* послушанія непрекословна, пощенія кріпка, моленія непрестанна, бдінія неусипна н прочіих равноангєльньїх трудов, им же всяко подражатель бяше житію самих первоначальников святьіх печерских Антонія и Феодосія. И от тоя святьія двоица пріймаше вь благоцві-тущєй юности своей всяку заповідь любезні, аки отроча от сосец млеко и аки елень жаждущій воду от двох источни-ков, текущих посреді гор в пещерах.

Являет бо в писаній своєм, яко велію любов кь тім преподобним основателем нміяше, не СЛОВОМ и ЯЗЬІКОМ, но ділом и истинною, и яко зіло прославляше бога в телеси своєм и в души своей, видя світящеяся добрая діла тіх двох веліих світил россійскаго небеси.

По честной же пред господем смерти преподобних отец тіх сей блаженний отец наш Нестор не токмо дільї мірскими мірови умре, еже и прежде вь искусі сьій сотвори, но уже и мірским образом. И пріят святий ангельскій иноческій образ от преподобнаго Стефана, игумена печерскаго. По том же и на діаконскій степень от тогожде возвєден.

И тогда сугубий зря на себі агнельскій сан, иноческій же и діаконскій, день оть дне добродітели усугубляша, умерщ-вляя вся страсти плотскія и творя всяку истинну, яко да будет никакоже плотен, но всяко духовен и истинньїй раб и поклонник божій, свідьій добрі, еже сам господь рече, яко дух єсть бог и иже кланяются ему, духом и истинною достоит кланятися. Обаче духа непріязнегінй вь нем же истинньї ність, не покланяющагося господеви., како побіждаше, являет вь писаніи своєм извістно, яко найпаче смиреніем неизре-ченньїм. Всюду бо смиряяся нарицает себе недостойна, груба, невіжду и напо.'іпена множеством гріхов.

Егда же богом движимій братія совіт сотвориша ископати честньїя мощи преподобнаго Феодосія и пренести Их от пещерьі-вь святую богом созданную Печерскую церков, тогда на се послушаніе первійшій бьість блаженний сей Нестор. И сь великою вірою и моленіем вь ділі копанія об нощ потруждся, многоцінньїй сей бисер Печерскому святому монастьіру, честньїя, глаголіо, мощи преподобнаго Феодосія ископа и пред пещеру изнесе, веліим же тогда бившим чуде-сем самовидец бьість, якоже сам исповіда.

Поживе же літа довольна, труждаяся вь ділах літопи-санія и літа вічная поминая. И тако добрі угоди творцу літом, кь нему же по літех временньїх довольньїх преста-вися . на вічность. И положен єсть вь пещері, идіже и до нині честное его тіло вь чудотворном нетлініи почивает, свідительствующи, яко преподобний сей списатель житій святьіх и літ нетлінное себі жилище на небеси написа и благословен єсть нетлінним вінцем літа благости божія, літа господня пріятна.

Молитвами же преподобнаго сего списателя буди и нам шіисанньїм бити в книги живота агнца божія, его же літа не оскуДіют. Ему же сь богом отцем и животворящим духом подобает от нас всякая слава, честь и поклоненіе, нині

II присно и вь віки віком.

Аминь.

ЖИТІЕ ПРЕПОДОБНАГО ОТЦА НАШЕГО СІМОНА ЕПИСКОПА ВЛАДЬІМЕРСКАГО И СУЖДАЛЬСКАГО

Еже Іисус Сирахов о Сімоні оніи [словеса] написа, рек: «Сімон син оній іерей великій, иже в животі своєм сострои дом и вь дни своя утверди церков», и паки: «Яко звізда утренняя посреді облак, аки луна полна в-ь дни своя и яко солнце сіяя на церков вншняго», такожде нам о тезоименитом тому преподобном отці нашем Сімоні, єпископі владнмер-ском и суждальском, свідители и списатели житій святих печерских втором по Несторі блаженном, написати должно єсть. Поистинні бо добрі сострои дом божій и утверди церков Христову житіем своим святим и ученіем о житіях святих, аки един от тіх добрих пастирей, их же обіща господь Іереміем пророком, глаголя: «Дам вам пастирей по сердцу моєму, и упасут вас разумом и ученіем» ². И поистинні вся подобія и имінованія Сімона онаго, сина Оніи ³, добраго пастьіра законнаго, и сему нашему преподобному Сімонови, пастиреви владьщерскому и суждальскому, свойственна суть.

Сей бо блаженний Сімон виді, яко пріят святий иноче-скій образ в манастьіри святом Печерском, небеси подобном, украшенном святими отци, аки мнсленньши звіздами, луною и солнцем. И тогда почиташе приліжно житія прежде бивших и богу угодивших печерских святих, умноженньїх, аки. звізд, тім же и сам тіх же добродітели тщашеся всяко исполнити. Воспоминаше любезні дійства перваго строи-теля, преподобнаго Феодосія, аки луни, умножившія таковня звізди, тім же и сам подражаше правом его. Помишляше усердні подвиги святаго первоначальника Антонія, аки сві-тозарнаго солнца, просвітившаго всіх світом добрих своих діл, тім же и на того равноангельное теченіе устремляшеся сам. От преподобних, умноженньїх, аки звізд, служащих луні и солнцу, навиче послушанія смиренна. От блаженнаго Феодосія, аки от луни, світящія сь звіздами, світящія же паче всіх звізд, пріобріте подвизаніе в соборі велико, паче братій всіх. От Антонія святого,- аки от солнца, текущаго на єдині, без иніх світил, насліди равноангельное угожденіе господеви в безмолвіи наедині. И тако, аки истинное зерцало, изображая на себі представленими себі тьія добродітєль-ньія світила, звіздьі, луну и солнце, и сам такожде показа на себі звіздечньїй, лунньїй и солнечньїй світ. Тім же, аки он древній Сімон, іерей великій, и сей бьість яві и, аки звізда утренняя, и, аки луна полна, и, аки солнце, сіяя на церков вьішняго. И достойні работаше в монастьірі святом Печерском, небеси подобном, восходящей, аки звізді утренней, доброй, аки луні, избранной, аки солнцу, пресвятой бого-родици, подражая и той самой елико мощно вь послушаніи смиренном, в-ь усердном моленій соборном и вь безмолвіи на богомишленіе уединенном.

Егда же просія світом діл своих добрих всюду и вь дале-чійшія страньї, обрітеся тогда на имущая архіерейска вінца церков престольная єпархій владьімерскія и суждаль-скія. Церкви же краситися достоит вінцем звіздечним, якоже Іоанн святий в «Откровеніи» написа ⁴. Не бі на том престолі пастьіра, аки пресвітлаго солнца и аки совершен-ния луни, аки не мощи тогда той церкви похвалитися пса-ломски: «Престол его, яко солнце, предо мною и, яко луна совершєнна» ⁵. В то убо время изволеніем пастирей начальника Іисуса, вручившаго иногда паству овец своих любящему его Сімону Петрови ⁶, сей блаженний Сімон, возлюбивий пречистую его богоматер, вознесен бисть на престол пастьір-скій богохранимому граду Владимеру и Суждалю.

И украсися яві вінец тамо сущія церкви світом звіздеч-ньім, престол же ея просвітися, яко солнце и яко луна совер-шенна, егда на високом том степени много паче світліє сей добрий пастир просія добрими діли и, аки звізда утреняя, и, аки луна полна, и, аки солнце. Просія же, ученіем просві-щая, любовію согрівая, благодатію же, от бога умоленною, живот дая. Помишляше той, яко звізда утреняя концем єсть нощи, началом же дне, тім же, изображая ту, храняша овца своя всяко от діл темних, помраченних гріхом, и настав-ляше на діла світла, благодатію просвіщенна. Разсмотряше такожде, яко солнце и луна дві суть неусипная небесная очеса, тім же содержа престол, світящ, аки солнце и аки луну совершенну, и на самом себі изьявляя та неусипная небесная очеса, сь всякою бодростію стадо своє пасяше. И тако сь всяким прилежаніем и опаством подвизашеся

о богом врученній себі пастві, и вь званій, своем благоиску-сен обріташеся.

Обаче и трудов своих иноческих никакоже оставляше, всегда воспоминая и в умі содержа преподобних отец печер-ских трудьі и подвиги, душею же радуяся, яко сподобися там образ святьій ангельскій воспріяти и сожитель их бьіти. Т-Ьм же и в помощ себі молитв их призьіваше и предстательством тіх, благодатію же божіею добрі престол свой строяше.

Яко исполнитися на нем и прочіим подобіям и имінова-піям Сімона, іерея великаго, угодившаго богу в Ветхом Завіті. Пишет бо разві преждереченньїх именованій о своєм Сімоні Сірах, яко бі еще той, аки дуга небесная, аки цвіт шипок, аки крин, аки стебло ліваново, аки огнь и ліван в ка-дильници, аки сосуд злат, аки маслина и аки кипарис. Но вся добродітели пастьірскія, сими таинственними образьі прояв-ленньїя, и сей наш добрий пастир Сімон святий исполни. Печаше бо ся о храненіи во людех своих мира, образованнаго небесною дугою. Учаше ділом терпенія, аки цвіт шипок, растущ в терніи, возжращая в мьісленном вертограді пастви своея; наставляше твореніем и ученіем на непорочную чистоту, аки крін біл насаждая; исправляше в подражаніе всім к богу молитву, аки стебло ліваново или кадильно умножая; благодаряще бога в скорбех, и кь томужде своих си поучаше, аки ліван в огни оборяющ предоставляя; предла-гаше сосуд злат любве и премудрости духовния; вкореняше маслину милосердія ко ближним, такожде и кипарис превьі-сок помьішленія вину о бозі.

И понеже тьія вся добродітели в Печерском святом монастирі на скрижалех сердца своего написа и навиче от житій преподобних отец, велію ревность имі и прочіим правовірним на пользу житія святих отец тіх писаніем преподати. Найпаче же аще би что ненаписано било или сь книгами вь небитіе пришло нестроенія ради и браній, случаю-щихся тогда в Россіи многажди. Тім же и сь великим тщаніем испитоваше, аще кто самовидец бил или слишатель извістен коему печерскому чудеси, и сія вся, аки пчела премудрая, вьедино сьбираше. И тако паки (возвращающеся на преждереченная, возглаголем) просвіти нас світом солнечним, лунним и звіздечним. Ибо написа нам чудеса преподобнаго Антонія, аки світозарнаго солнца, и чудотвор-ное окованіе раки преподобнаго Феодосія, аки луни полньїя, кь сим же сказаніе о святой небеси подобной церкви Печер-ской, ея же поистинні престол, яко солнце и яко луна совер-шенна... Та же многа житія святих черноризцев печерских древнійших, світящихся, аки звізд, блаженному Поликарпу кь написанію извісти... Посліди же сам прочіих преподобних звіздоносния добродітели и чудеса сь богодухновенним наказаніем кь томужде Поликарпу написа.

Извістно же єсть от писанія его, яко презільную любов и віру имі кь пресвятій богородици и кь преподобним отцем

Антонію и Феодосію Печерским, яко мнітися ему неразлучні вь пещері жити: тілом бо точію в єпархій живяше, душею же и умом всегда сь преподобньїми обиташе. И поистинні, яко же Сімон Петр, паче всіх ревнійшій любитель бьість самаго господа, сице и сей, тезоименитьій тому пастьір свя-тьій, кь пречистій богородиці и обители ея Печерской паче всіх ревнійшій любитель показася.

И бі видіти во дни его знаменіе веліе на небеси печер-ском, яко имі жена, невіста неневістная, пресвятая богоро-дица, под ногама своима не точію світ лунньїй, но и звіздеч-ньій, и солнечньїй. Ибо сей добрьій пастьір, світяся добрьгми дільї, яко же ріхом, и, аки звізда, и, аки солнце, не точію, аки луна, таковое смиреніе являше, яко писати ему в посланій своєм, єпископу сущу: «Аще бьі ми,— рече,— мощно смітьем помятену бьіти в Печерском святом монастьірі и попираему ногама»,— яко же посланіе его пространніе свідительствует.

Потрудися убо сей добрьій пастьір много, пасьій овца своя не смертньш коим брашном, но животньїм, ибо предложеніем житій святьіх печерских и вь своєм животі, и вь книгах своих. И пребьів дванадесят літ на пастьірском престолі, отиде кь пастьірем, на дванадесяти престолех сідящим,. и кь самому пастьірей начальнику Іисусу на пріятіе неувядаемаго вінца славьі достойньїя и, аки звізді, и, аки луні, и, аки солнцу. Тіло же его честное, по желанію, извіщенном в посланій кь блаженному Поликарпу и по вірі его и любві кь преподобним, положенно єсть вь пещері, идіже и до ньіні вь неувяда-емом нетлініи пребьівает вь честь, славу и хвалу богу, вь тройци єдиному, отцу и сьіну и святому духу, ньіні и присно и вь віки віком.

Аминь.

повість ПРО ТРОЮ

Бяше в перваа времена цар нікий именем Прийдеш¹. И в нікій день, бьівшу ему на лові в нікоем морском отоці, у него же от единьїа страньї течаше великое море, а от другіа страньї — Скомандра-ріка ², и от третіа страньї — Пелешино море³, а от четвертна страньї стоаше луг Дудома⁴, а от пятіа страньї — юдоль, ндіже растяху древіе и цвіти многораз-личніи, видів же цар доброту міста и начат здати град во имя своє. И послі своего живота повелі сину своєму здати гакожде.

И прочІи заповідаха кождо своєму сьіну. И с прежньїм царем, иже начат здати, всіх шесть до Троила-царя ⁵, иже больши всіх діло сотвори, и нарече во своє имя Троа-град.

Троил-цар роди Пріама-царя , [а у нєго царица] именем Екама ⁷. И в нощи виді сон и сказа мужу своєму Пріаму-царю:

— Родих,— рече,— главню и взьійде на небо и паки возвратися и паде в М"оре. И изьійдоша из моря искрьі, яко пламень, и падоша на Трой, и погори весь град,.

Цар же сказа сіа боляром и волхвом, и мудрецом и всім людєм.

И ріша ему:

— Господи царю, родитея от жени твоея сьін, его же ради изгорит и разоритея* Трой-град. И не останет камень на камени.

Цар же рече жені своей, егда родит сьіна, да повелйт убити его.

Она же рече:

— Зіло рада есмь сие сотворити.

Егда же роди царица Екама сина и виді отроча красно зіло, изжалися, яко мати, и не вьзможе убити его. Но повит его в рнзьі многоціннн и повелі его поврещи далече от града и с ним много злата и еребра.

И обріте его пастир овчій стар, ему же жена роди сьіна. И повелі ей обрітена отрока кормити. И бившу ему седми літ, нарече его Фарьіж⁸ Пастьіревич.

И хождаху со отцем своим оба отрока [на поле] и играху. Фарьіж же связаваше дваи вола и бодяхуся. И кій премо-гаше, тому сплеташе вінець от масличіа, кий же изнемагаше, тому віаше от сламьі и полагаше има'на рогу.

И егда возрасте Фарьіж, хождаше з добрьіми витязи и преодоліваше их в коейждо игрі. И прободе за щитом единаго витязя.

И в то время, брак творяше ⁹, вошел цар и призва боляре и болярини³⁶ и Фарьіжа Пастьіревича.

И приидоша на оно веселя три женьї, их же пророчици нарицаху ¹⁰. И єдину не позваша, яко сварлива бі . Она же за оно незваніе помьішляше, како бьі сваду сотворити. И сотвори яблуко злато и написа на нем:. «Котораа от тіх жен и пророчиц благообразнійши да будет, то [й] сіє златое яблоко». И повелі воврещи яблуко во вертоград.

Его же обрітоша три оньї женьї и прочтеше. Моляху Фарьіжа Пастьіревича кааждо их, да присудит ей яблуко:

— Оповіж мене добрій шу от тіх.

Посліди же третіа рече:

— Присуди мні сие яблуко, да ти дам Елєну ¹², царицу Менелаа, царя греческаго, иже всіх нас и всіх греческьіх жен добрійши. И дам ти имя ново, и будет имя твоє Алек-сандр^ІЗ-Фарьіж. И повім ти отца и матер, ніси бо тьі того старца сьін, но отец ти єсть Пріам³⁷-цар и мати Екама-царица.

И присуди Венуши¹⁴-госпожи яблуко. И сльїшав от неа сіа, возвеселися зіло.

И взят прощеніе у старца, иже отец ему нарицашеся и прийде в Трой. И пріат его Пріам, отец его, и мати его Екама-царица.

И призва Пріам-цар пророки и волхвьі и рече:

— Кто ми поспішит, еже еще наздати Тройскьій град, и аз дам ему три міри злата.

И сльїшаста два діавола земленая, и приіііедше, ріша царю:

— Мьі хочем создати, да нам даси и наю зная.

И начаша здати. И Тебуш³⁸¹⁵ бі гусельник и гудяше в гусли. И зидашеся Трой, где они повеліваху. А Нептена-буш¹⁶ именем хожаше в море и ношаше из моря вар и каменіе и воду.

И звершиша все діло и ріша цареви, и да им даст,. еже обіща.

И разуміша, яко преобиді их.

И разгнівашася и рекоша:

•— Мьі есмо сотворили Трой-град, мьі умислили, како и разорити и во дни Пріамовьі.

Ипитер-волхв ¹⁷, его же и пророком нарицаху, прорече, яко хощет Александр прийти во Греки и царицу Елену взяти, ея же ради Трой разорится.

Такоже и женьї они, иже разгнівашася яблука ради златого, иже пророчица нарицахуся, помьішляху, како бьі Трой разорился.

Испроси же ся Александр-Фарьіж у отца своего Пріама-царя, и прийде к Менелаю, царю греческому, еже єсть еллин-скому, служити со многим богатством и со отроки.

И сльїшав, Менелае-цар изьійде противу ему далече и ці-лова его.

И рече ему Александр:

— Прийдох аз, царю, служити тебЬ не на златі и сребрі, но, да разуміеши, яко будет честь сего ради, на твоем дворі.

Сльїшав же сіа, Менелае-цар возвеселися зіло и введе его ко Елені-царици в полату.

И ядаху и піаху наедині червено вино.

И егда умьіваху руці и обрусом отираху, Александр писаше на обрусе червенньїм вином ко Елені сице:

— Царице Елено, люби мя, яко же и аз тебе.

После же Мене [лає]-цар ко брату своєму Агемену¹⁸-царю, глаголя:

— Буди о сем весел, брате мой, яко хотят мні служити братіа моа цари.

Отписа же ему брат егос

«Аз о обм весел есмь, яко мьі самодержци есмьі. А о сем нісмь весел есмь, яко наша братіа приидоша служити нам, но и зіло озлобихся. Блюдися, да не пришед чужаа доброти и возмет нашу честь, а нам срамоту нанесет велію».

По сем же сльїшав Менелае-цар, яко отвержеся от него русаг Каакинмский ¹⁹ и собрав многу рать, поиде на них. Повелі и Александру.

Он же ся сотворися болен и лежав во царской полаті.

— И егда,— рече,— здрав буду, гряду во слід тебе.

И по отшествіи Менелая-царя изьійде царица Елена из

греческими боляринями и дівицами проходитися по граду. Александр же восхитив Елену-царицу под пазуху и вшед в борзий корабль со отроки своими и приде под Трой-град.

Тройстіи же господіе не хотяху изьійти противу ему, віду-ще, колико хощет проліатися кров за Елену. Изьійде противу его отец его Пріам, пріат за руку его. А мати Александрова, Екама-царица, пріат царицу Елену за руку и введоста их.

Сльїшав же Менелае-цар о Елені, возвратиея скоро от войньї.

Увідів же и брат его Агамен-цар и собрав ся воа и прийде к Менелаю.

И печальна бьіста царя зело, какова срамота учинися над ними.

И собраша сильну войску и прииде к ним на помощ и Якш, Саломоников сьін ²⁰, со 30-ю каторог. И по том прииде Поламид, Придеков сьш ^2|, со 30-ю кораблей.

И по сем нікий человік Урекшиш именем, Лавтешев

по и

сьін , сотвориися бісен, да ся не причастит троиской крови. Начат пісок орати, а соль сіати. Царя же повеліста повре-щи малаго сьіна его пред оралом.

— И аще же будет,— рекоша,— бісен, то преорет его.

И егда повергоша, остави вольї не орати.

И приведоша его ко царем.

И рече Урекшиш:

— Изволив бьіх за три літа тецати з бісньїм псом, нежели причаститися тройской крови, иже хощет бьіти Еленьї ради царици.

Бяху же иніи мнози прийдоша ко царем (ото остров, и от суша, и от воскрай) сущих моря, от Афин и тоземци и от Феталіа, и от Архиа, и от всеа Еллади ²³, и от иньїх мно-гьіх. Бяху же Менесефес от Афин ²⁴, Нестор от Пиладьі ²⁵, от [Ифакї Ди]севес , от Саламина Ея ²⁷, Идоменевес от Крьіта ²⁸, Таипелем от Рода ²⁹. Вси род имуще от благородних и от царских кровей, мужи храбрьі.

Евфианин же Ахиллей ³⁰сіаша паче всіх чловєк. Ратнем побідник, ратник силен и кріпкорук, его же і ироя нарицаху. Сего поставиша царіе рати начальника.

Бі же рать многочисленнаа, и L170 кораблей исходят убо отечества.

Порлан же бьівает Ахиллей и от храбрьіх друзій и на острови нападоша и поплениша сушу. И тщахуся напасти на Трой, яко многим богатством кипящ бяше, и хотяше отмстити обиду, и Еленьї ради.

Видівше же троане толику рать, собравше пособники себі кари и ликаонн, миси и меоньї и фруги ³¹. И придружив-ше весь асийскнй язик и род, противу изведоша множество безчисленное, в Трон же вяще 50 тьісящ мужей. [И] много время проводиша, брань творяще. Исперва добрі ополче-вахуся на брань, да якоже искусища Ахиллеово стремленіе и храбрость, сідяху, при стінах заключившеся.

По том же нікаа жена волхвующи, именем Велеша ³², ея же пророчицу нарицаху, иже обладаше шествіем морски-ми волнами. У нея же убиша кошуту боляре Агамена-царя. И сего ради, разгнівася, волненіе пусти на море, да погубит вся корабля греческьіа.

И озлобистася царя и воспросиша Колкоша-попа ³³.

Он же повіда им, яко кошутьі ради хощет вас потопити пророчица, и глаголет, яко аще не даст Агамен-цар мні діцери своея Цвітани ³⁴, не имам их отпустити.

Цар же Агамен оскорбися зіло и, не хотя, даде дщер свою І Івітану.

И устави бурю.

И прийдоша под Трой.

И изьійде противу им Ектор-цар ³⁵, Пріамов сьін, стріляа [стрілою] со огнем, и єдинім пущеніем погружаше три корабля греческьія.

И Якш Соломоничев защити своим защитом 17 кораблей от живаго огня Екторова ^39зв.

И пойде Менелае-цар на віре, начат Пріаму глаголати, да отдаст царицу Елену.

Александр же не хотяше, но восхоті застрілити Мене-лаа, аще бьі его Пріам-цар не защитил.

И по том Ектор-цар творяше брань и поражаше множество греческьіх вой на всяк день. И боащеся гласа Ахиллеова. И пойде Ахиллей под своим знаменіем противу Ектору-царю и снийдостася и ястася за руку и не восхотістася бьітися в той день.

И бяху поимали гречестіи витязи Рьіжеуша-попа дщер Рижеуду. И виді ю Агамен-цар, брат Менелаев, яко добра зіло, и взят ю себі в жену.

А Рьіжеуш-поп син бі Тебуша ⁴⁰-бога ³⁷. И, увидів, Те-буш ⁴¹ разгнівался зіло и пусти своим волшвеніем велик недуг в греческое войско. И мнози умираху, дондеже обра-тиша дщер Рнжеуша-попа.

По том же троани дерзостнн сотвори Паламидова смерть, притупи Ахиллеово стремленіе, любя бо Ахиллей Паламида зіло. Дисифес Нискотянин ³⁸ храняше [нена] висть на Паламида, и оболга его ко царем, яко трояном хощет добра. И побиша Поламида каменіем.

И, о горе, каковая творити зависти!

Он же ничесоже рекл, точію глагол сей:

— О убогая истинно, по тебе плачу, ти бо первіе мене погибе!

И тако умре.

Ахиллей же, тяжці проплакав о нем и сего ради раз-гнівася, не хотяше изнйти на брань.

И от сего бьість дерзость Ектору и того пособииком. И со-ставляют на еллиньї брань кріпкоратную. И падают, якоже класьі, греческьіа, сьіріч еллинскьіа телеса, и езера кровем пролиашася.

И моляху Ахиллеа пойти на брань. И не преклонися, дондеже убіен бьість Патрикліе ³⁹, его же зіло любяше Ахиллей. Его же уби Ектор. И сіє того понуди потещи на трояньї.

Изьійде бо Ахиллей на брань, огнем дьіхаа, и разбивает полки и побивает первоборца.

И паки призьівает Пріам на помощ амазони ⁴⁰.

И паки брань кріпка и умирают мнози, и от всіх убо пуст бьість Пріам. И умоли тафантіан и индійскаго царя ⁴¹, и по-сьілает множество безчисленное воинства.

Индіане же вси чернообразни. Их же видівше гречестіи еллиньї в странньїх зрацех, и убояшася от зрака сих и оружіа и от звірей устрашишася, их же и[н]діа кормит. Нощію бі-жати помьішляху и оставити Трой, но обаче ополчишася чернообразньїм. И очервишась индійскими кровми нивия и Скомандровьі струа, и обагряхуся кровми.

В сих же наста еллином торжество. Паче же и варваром, и всім покой от ратей и от трудов. И убо еллиньї, иже єсть и греки и тройское множество, смішахуся воєдино, и никому же ничего же никто же сміаше празника ради.

По том же виді сон в нощи царица Европіа ⁴², жена Ектора *-царя, сьша Пріамова. И возбну от сна и прийде в ложницу свекра своего Пріама-царя и нача со слезами глаго-лати ему, да не пущает сьша своего Ектора воутрій на брань ко Ахиллею, яко убиен, рече, будет. И сказа ему сон:

— Видіх, яко изьійде ис Троа мечка, а из греческаго войска вепр и начастась бити. И посіче вепр мечку и вовлече ю во кгреческіа полки, и к тому не видіх его. И аще пустиши Ектора, не чай видіти.

И утішив ю Пріам и проводив ю в ложницу.

И егда бьість заутра, уготовися Ектор-цар на брань ко Ахиллею.

И изьійдоша противу ему тройскьіа госпожа и мати его, Екама-царица, и жена его, и сестри его. И моляху его, да не исходит на брань.

Ектор же не послушаше.

Мати же, плачущи, моляше не изьійти и спастися. И надра отверзающи єдиною рукою, другою же сосца изношаше, глагол ющи:

— О чадо, сих срамися и мене самую помилуй. И аще когда ти сосца сіа предах забьіти, творящи дітскьіх скорбей, помяни убо воспитаніе оно и даруй ми, еже пощадітися самому ^4J.

И жена его, вземши, метну сьіна своего пред ним, и моляше:

— Помилуй мя,— рече,— самую и сего любезнаго!

И не послушаше.

[Она же рече] :

— О Екторе, пожди мене мало.

И шед в ложницу, совлече брачньїя ризьі и облечесь в черніа вдовичньїа и пришед пред него, глагола:

— О Екторе, аще ся не обратиши, аз имам сіа носити по тебі.

И сим не преложи его на жалбу. И не послуша, но пойде против Ахиллею.

И сшедшеся, не бишася'в той день, но завіт полбжиша, еже битися заутра.

И в той день уби Ектор седмь уров греческьіх, иже єсть седмь полк.

И заутра изьійде Ектор-цар и начат битись со Ахиллеом. И Ахиллей Ектора убив, прободе его. И паде мертв. И взем его Ахиллей, понесе его на свой стан. По том [же] разбивает полки и побивает ратоборца.

Убиену же бьівшу Ектору, дерзосердому столпу тройско-му, мужу тяжку и храбру, во оружіах воспитанному, язвьі носящу на персех безчисленньї, прежде даже еллини не пришли и составили брань, сплеташесь со юнцьі дивіими.

Видівше же сие, тройстіи вельможа и господіе жалостно проплакаша.

И взят Пріам-цар на себе нищаа худьіа ризьі и гусли и пойде в греческое войско *, ища Ахиллеова стану, глаголя ему, же днесь бог извістит, да не оставит и мене, страннаго, но да накормит и напоит убогаго. Й дойде на Ахиллеев стан и начат густи в гусли жалостно зіло. И даша ему от вечеря своея ясти и пити.

И по вечери легоша спати, упившеся. Уснуша же [и] стражие.

И Пріам-цар нача искати сьіна своего, Ектора-царя, и обріте его, на постели мертва со Ахиллеом лежаща. И виді его Пріам и вздохнув от сердца зіло.

Ахиллей же возбнув и устрашись и рече:

— Кто єси тьі?

Он же рече:

— Аз есьм Пріам-цар, ищу сьіна своего, Ектора-царя.

И рече Ахиллей:

— Аще тьі єси Пріам-цар, от страха твоего мертв есьм.

И рече Пріам:

— Не бойся, господине, от младенства того не сотворих, да спяща вітязя погублю, и прощу сьіна своего Ектора.

И рече Ахиллей:

— Аще кленеши ми ся, аз понесу Ектора на свою плещу в Трой по вірі и клятві, да здрав внийду и изьійду.

И взем Ахиллей заутра Ектора, и понесе его в Трой, и пре-даст тройским госпожам.

И начата его плакати.

И рече Пріам-цар ко Ахіллею:

— И пойдеві в церков Аполлона ⁴⁴ клятися, еже к тому не воевати ся, дабьі остало сімя Трою. И дам ти свою дщер Поликсену ⁴⁵, иже во всіх госпожах тройскьіх добрійша.

И вь церкви клятся первіе Пріам и отступи, и преклонись Ахиллей клятися.

И ту себе скрьі Александр-Фариж, и Пріамов сьін Ди-фон *. И устріли Ахиллеа ядовитою стрілою вь пяту, занеже бі ввесь вооружен, точію плесні его без желіза ^4б, и избіго-ша вон. Ахиллей же пад на издьіханіи посліднем.

Ощутивше же ся Девес ⁴⁷ и Диоген ⁴⁸ и Ея Теламоняц ⁴⁹, іздяху с ним вкупі, же убо в церков відскочивше и обрітоша кріпкаго іроа, еже єсть Ахиллеа, лежаща и кровми облианна и угасша и едва дьішуща и движуща язьік, и хотящима очима его покритися тмою. Якоже убо видіста се, проплакастася. И напад на перси Ея Великій и с плачем рече:

— О ратем раздрушителю, исполи [не] кріпкорукий! Кто погубити тя возможе, льва яростнаго?

Он же, едва прогласив, рече:

— Убиста мя лестію Фарнж-Александр и Дифон.

И сіа рек, изшед.

Видів же сіа Пріам-цар, озлобися зіло. И совлече со Ахиллея оружіе все и посла его ко обіма царем [а] и сказа им, како віру его со Ахиллеом преступиша:

— И аще велите, тіло его принесу к вам.

И плакашася зіло, видів же оружіе Ахйллеово, и пове-ліста Пріаму-царю сожещи тіло его и всипати в златьій корчаг.

— Да сотворим,— рече,— гроб его на далечной земли.

И сьжже же Пріам тіло его и вснпа в златнй корчаг

[и посла царем].

И видівше царіе и полци гречестіи, дивишася, глаголюще:

— А сило и слава Ахиллеова, како тя не совзимаху вси гради и отоци? И зді єдин корчаг злат .ніст тебе полон.

Видівши же Екама-царица, яко хощет скончатися Трой, посла сина своего меншаго Полидвора ⁵⁰ и с ним злата много к Полинеідеру-цару ⁵¹ на он пол моря, иже царствоваше всей ІІогажи[ей] дабьі остало сімя Трою.

По том же паки бьіша мужев біеніа и закланіа и паки кровми земля облиася Тройская и паки окровавлени бьіша Скомандровьі струя, дондеже [волхвьі им] волшебньїм иророчеством изрекоша, яко ність мощно ратію взяти Троа, но токмо лестію єдиною.

И абіе зділаша коня древяна, велика зіло, и затвориша в нем мужа храбрьі. И сами отити творяхусь ко отечеству своєму. Коня же оставиша у пристанища, и сами скрьшіася вь острові.

Видівіпе же трояне пристанища пуста, коня же єдиного стоаща и, нєдоумівающе, дивляхуся. И сперва убо мняха все прелесть. Коня же погубити мьішляху во огнь или вь море воврещи.

Но зане же прийде время, еже взяту бьіти Трою, во град віщавше внести коня, яко образ и користь от сопротивньїх. И тако внесЬша его во град, и питіем и играм себе вдаша и уснуша глубоким сном.

Мужіе же крьпощеся изшедше молчком и зажгоша храмьі и пламень воздвигоша велик. И сие видівше еллиньї, вьскорі пльївуще, прийдоша к Трою. И вратом отверстом бьівшем от прежде вшедших, яко вода, влиашась множество вой кгреческих. Твердоньїрному же сице пріату бьівшу Трою. И инде же пишет: «Стклом и мідію и воском сотвориша фарижа сіра, тім же образом, яки конь, и в нем затвориша 300 витязь вооруженньїх. И егда привезоша и ко граду и не прошедшу ему во врата в град, разориша врата. Тогда воиньї, разбившьі [мечньїми] главами скло и изскочивше, многи изсікоша. Достиже все множество вой во кораблех и по суху, изсікоша тройскьія велможа, а иніх во море пометаша».

Изведоша же Александра и Елеиу-царицу к Менелаю.

И рече ему Елена:

— О господи царю, тьі бьість велке крив *, что ради остави мя со Александром-Фарьіжем, да мене прелестил своим невірством.

И отвіща цар:

— О госпоже Елеио, аз сотворю, яко отселе ин никто же тебе прелестит.

И повелі ея с Александром усікиути.

И с ними Тиндарію или Поликсену, дщер Пріама-царя, повелі усікнути на гробі Ахиллеові, яко ея ради погибе. И Екаму-царицу, матер ея, даша на поділ, с нею же и прочаа госпожа и болярьі [ни].

И ведоми же плакаху зіло.

Царица же Екама, [у]гЬшаше их, глаголя:

— Аз имам слези ваша утолити.

Бяху же и прочаа женьї восхищаеми от чертог новобрач-ньіх, и младенцьі удараеми бьіху о стіну. И земля наводняема кровми падающих. И просто рещи: плач вся содрожаше, и все люто [е] и горькое обдержаше град. И огневи предают и попа-ляют от основаніа, еже во граді прекрасного и преизряднаго Троа.

И увідав же сіє цар Полинещер, повелі заклати Поли-двора-царя, Пріамова сина, и воврещи в море.

И ту присташа корабля гречестіи.

И взят Екама-царица древо, еже почерпсти воду, и обріте сьіна своего мертва и возопи гласом великим, плачащися.

Тогда сльїшав Полинещер-цар, изьійде на утішеніе Екамі-царици. И всташа с нею тройскаа госпожа и збодоша царя Полинещера можи. И сіа увідіша гражане, побьіша их каменіем.

Возврати же ся [Менелае] -цар со всіми греки с побідою и с великою честію, стоя пред Троем 10 літ и еедм місяць.

И тако скончася Тройское царство.

Написа же повість о тройском пленении * творець Имир ⁵³.

Ахиллей же бі сьін царя Екатьі, [а] инде же пишет Филераша ⁵⁴.

ГІСТОРІЯ

О ЦЕСАРУ РИМСЬКОМ ОТОНІ

Под час корольовання Дагоберда французького панував в Римі можний а пезвитяжонний цесар Отон Перший.

Той мів жону Алюнду, котрая була безплодна; по том з волі божої породила близнята — два сини.

За що важила її з дітками матка цесарська загубити, потворяючи чужоложством, і умишляла розмаїто о затрачен-ню. По том хитре слугу намовила і принайняла, би до цесаро-вої наго ліг, кгди би уснула.

І учинив так.

За чим она свекруха бігла до цесаря, ознаймуючи, же жона його чужоложство поповняє, яко в том і діти бенкарти сплодила.

Цесар Отон, прибігши, так застав і зараз оному слузі шию утяв, а паню до в’язення дав і суд засадив.

Хотіли її з дітками невинне през бабу погубити. По том, жалуючи, осудили, би цесарова з тоєї землі єгипетської була вигнанна.

І провадили її п’ять рицеров з границь до пущі великої і там її з конем і двома синками пустили, давши їй сто фунтов и злоті на страву.

Она ся з ними жалосне пожегнала, тяжко плачучи нещастя і невинності своєї. Богу ся полецивши, пойшла в пущу з боязню великою і приблудилася до єдної скали, под котрою було жродло пієнкне і вода. Там з радостю припавши, одпочивала.

А кгди з дітками ся на ноч уклала, пришедши звір-малпа укра сина єдного і занесла на сторону в пелюшках, іграючися з ним. Котрую найшов конем єдин рицер, і з великою турба-цією одняв тоє дитя, і їхав.

В той час поткавшися збойці одбили [теє дитя] і принесли до порту морського продавать.

Трафився там межи купцями в окренті Климунт, чловєк єден можний з міста Париза, урожоний француз. Той, улюбивши дитя, люб дома і свойого сина мів, купив за тридесять фунтов злота, і мамку найняв. А привіз його до Париза, міста французького, до дому свойого. Взяли його в великую опіку з жоною своєю, іменуючи його сином своїм і, окрестив-ши його, назвали Фліоренцем. ,

Там же знову другоє дитя на пущі, котроє спало при матці, пришедши львиця порвала в пеленах і скочила.

Матка нещасная, учувши, скочила за нею, по том, впадши на коня, бігла втропу за нею, леч в густинах лісних мусила її з очей згубити.

В той час сродзе билася, плачучи тяжко, діток своїх ляментувала, і сама, їздячи на коню, по лісу смутная блудила.

По том услишала голос людський, на котрий радосна ішла, і прийшла ку брегу морському, обачила окрент з людьми, розмовляла з ними і ознаймила свою пригоду. Аж їхали до Єрусалиму. Упросила їх і їхала морем з ними.

Оная львиця, котрая з дитям, бігла до яскині своєї, би покарм щенятам своїм оддала.

Обачив її гриф, през луку з дитям бігучую, пустився до неї, прикро хотячи одняти собі покарм, і ухвитив її за верх, подняв догори, хотів, би дитя впустила. Она ся не пускала, зачим, з нею літаючи, на море затягнув. Ізпрацьовавшися, заледво виспи долетів і там упав з нею.

Львиця, неспрацьованна, там дитя покинувши, порвала його за ногу і, кусаючи його, сродзе замордувала. А видячи ся юж бути львят своїх осиротіла, зостаючи посеред моря, взялася смутити, взираючи жалобне на оно дитятко плачу-щеєся, і розмилувалася над ним, і, припадши, тулила його к собі, би покарм прийняло і їй полегкость вчинило, гди ж юй млеко притискало. Дитя зась, яко голодноє, внет цицю взяло і з великою охотою ссало, і заснуло. Що львиця видячи, іж їй місто львят було, барзо його улюбила і, вигромадивши в піску сухом долинку, гніздо му учинила, і там з ним ся вкладала, яко карм собі з трупу грифа оного забитого міла.

І кгди ся трафило в кілька дній оним людєм в окренті з цесаревою на морю к туй виспі зближитися, привернули там собі одпочити.

І кгди пришов єден, проходячися по виспі, знайшов львицю, лежачую з дитям. Острашився і одбіг, повідаючи товариству, яко видів.

Що слишачи, бідная мати умишляла о своїм дитятку, просячи їх, би з нею пришли обачити. Чого ся бояли. Зачим она, одважившися, пошла сама і, познавши дитя, порвала його к собі і бігла до окренту, а львиця так же, втропи за нею-

Тії ся пострашили і яконайпрудше -на море ся пущали.

Она львиця вхвитилася окренту, по том к ним ускочила, барзо ся корячи кождому, і пристала до матки дитяти оного.

А кгди в той дорозі хотячи єдин цесаровей кгвалт вчинити, она львиця, порвавши його, розедрала.

І кгди приїхали-' до Іопи-міста, там вшедши, цесарова одпочила, і, всівши з дитям на конь, їхала до Єрусалима, а львиця за нею, дитяти ся не пускаючи.

І там приїхавши, прийняв її єдин землянин в дом свой, злітовавшися над нею, позволив юй мешкання в себе, поки би хотіла.

А Фліоренц, будучи дитям у Паризі, в Климунта-францу-за, в отця свойого, котрий його, купивши, виховав, яко і другого мів сина, Клавдіуша, свойого власного, обох єднаково любив і умишляв їм хліб оказати, нарадившися з жоною. Клавдіуша до купецтва назначили, а Фліоренца до різництва. І давши йому на початок два воли, [послали], би йшов до різника учитися і приробляти суми.

Он, поткавши служалого з грогульцем, учинив торг, сфримарчив два воли на єдного грогульця і рад до отця прийшов.

Кгде його Климунт, ганячи, сродзе побив і приставив юж до купецтва.

А кгди му данно гроші, он, обачивши коня в купця єдного, ганебне уподобав і, намугшися, дав за нього, не торгуючися, тридесят фу в монети. Що узнавши отець його ганив його і бив сродзе, і фрасувався вельце, іж його не муг по мислі своєй навернути, бо мів природу рицерську.

І кгди ся война взщала на кроля французького Дагобер-да, котрий жив в місті Паризі, на котрого повстав був Жол-дан, кроль єгипетський, з іншими кролями й помощниками. Яко то в тамтом віку великії валки християнськії панове против поганов чинили о землю святую жидовськую для гробу божого. І кгди ся троха по войні вспокоїли, насмілився Жолдан, кроль єгипетський, того помстити над крольми християнськими. І розеслав всюда до корольов і княжат поганських, би всі к ньому тягнули пойти на землю християнськую. І прийшли на розказання його кроль арабський і кроль перський, і кролі ольбримський, отиліський і ассірійський, і іних сила крольов і княжат. З великими потугами ішли' з Жолданом, кролем єгипетським, в землю християнськую, наперед до Франції под місто Париз, кгде жив кроль Дагоберд, при котром юж був і уславився менжний рицер оний Фльоренц. Що Дагоберд учувши также розеслав до цесаров християнських і княжат, просячи к собі на помоч, кгде притягли з великою потугою; наперед Отон, цесар римський, отець тих дітей; также кроль німецький, і кроль ормянський, і англійський, і скотський; обступили місто Париз, варуючи от неприятелей. Кгди була битва великая і пролитіє крові.

На которой то войні не був жаден такий рицер славний і менжий, яко Фльоренц при цесару Дагоберді. Той був над див, бо му ровні не було. І напруд забив на герцю пишного ольбримського кроля і звітязство отримав, за що великую славу і ласку од іних цесаров мів. І напотом, кгде був на битві, звітязство показував. До котрого і цесар Отон був прилучився, отець його. Але о собі бути в родзаю не відали.

На котрой войні битва була страшна, леч неприятелі, яко погане, не втішилися і зе встидом одходили.

Цесарова же жона, зостаючи в Єрусалимі із сином своїм, котрого найшла з львицею, виховала його пієнкне, іж также вдався рицер менжний. А львиця при нем завше му служила. І його названо Леоном.

А кгди война взчалася в землі Сірійськой, на котрую повстав турок, гніваючися на Жолдана, кроля єгипетського, чому наперед боронитися мусив кроль арабський, котрий на той час од Жолдана Єрусалим і всю околичность в порученню мів. Той мусив ся против турком з войськом ставити.

Кгде і Леон за виправою господара свойого з Єрусалиму і од матки тягнув крольові агеронському на помоч, і львиця з ним. І кгди ся потикав з неприятелем, там йому больше львиця допомогала, і звитязство отримали.

За що кроль агаронський барзо улюбив Леона, менжного рицеря, і питав рожаю його; що му ознаймив все ведлуг повісті матки своєї. Кроль, услишавши од нього, же був син цесаря Отона, котрого знав добре, теди дав му войська свойого дві тисячі і послав його і матку його до Франції, кгде був Отон на войні, при котром був і Фльоренц.

Там ішов острожне Леон з полком своїм, а, пришедши до землі Французької, поткався з войськом Жолдановим, котроє тягнуло юж по битві до Єгипту, і провадили в’язнєв з собою немало, под Паризом вхвитивши, кгде був в неволі і Отон-цесар і Фльоренц. З тим теди войськом зтерлся Леон, видячи неприятелей, і зненацька крикнув на них. [Тим] страх учинив, же ся розно розбігли і гинули. А Жолдана поймав Леон і тих невольников розв’язав, Отона і Фльоренця.

Розпитав їх і познав, же був Отон отець його, кгди повів слова матчині, яко жону невинну обвинив і одогнав з двома дітками, і не знав кгде.

То вислухавши, Леон показав в полку Отонові і матку свою.

Там ся обачивши, внет познали єдно другого з плачем великим і радостю.

Там же питали і Фльоренця, же був вихованець Климун-тов, чий би син. І мусил [и] слати яконайпрудше до Паризі, даючи знати Дагоберду-кролю о вибавленню з неволі Отона-цесаря і Фльоренца, іж би їм зеслав Климунта-француза для опиту вихованця його.

Котрий кгди приїхав до Леона, о всем доводне повів, яко його спочатку купив у збойцов, а тії, мовить, одбили [його] в єдного рицара, котрий у малпи був дитя тоє одняв.

Матка, то слишачи, познала його бути сином своїм.

І так ся знашедши, хвалили пана бога. І притягли всі до кроля Дагоберда до Париза. Тріумф був великий і радость.

Там зараз до віри християнської прийшов Жолдан, кроль єгипетський і цорка його Марцебілля.

Котрую пойняв собі за жону Фльоренц, і кролем зостав в Анкглії, за промоцією Дагоберда, кгде Климунтові, отцю свойому, за виховання великую нагороду і домові його учинив.

А Леон, брат його, пойняв собі за жону цорку кроля гішпанського.

І по том крольовали всі.

ГІСТОРІЯ

ПРАВДИВАЯ О ГРАБИНЕЙ АЛЬТДОРСЬКОЙ,

КОТРАЯ ОДНИМ ПОРОЖЕИНЯМ ДВАНАДЦЯТЬ СИНОВ ПОРОДИЛА

В Німцєх, в землі Альгарськой, полмилі од Равеншпоргу ку Денному єзьору, лежить охендожний замок іменем Альт-дорфем. Єст то дом зацних графов в Решєх, которії там гвель-фами зовуть, що ся по-польську іменує вижелки, і вижлюю голову в гербі ведуть, котрую на їх талярах видаємо.

Одкуль їм тоє прозвисько прийшло, нікоторії, хотячи окрасити, так в кройніках описали.

Іж було року по рож[дестві] Христовом 780

Того дому пан [був] граф, Ізенбарт іменем, за панування короля великого, найпершого цесаря німецького. Той мів жону з Риму Катиліну.

А кгди жив з нею, трафилося, же подданого їх убогая невіста породила заразом троє дітей. Що кгди ся пані графо-вій донесло, не вірила тому, аж очима оглядала. І так з великим гнівом її злословила і нецнотливим чужоложством потва-ряла, і так її трафунок по годиості бути повідала, і за тоє карати її судила. Чого ся і іншії зжалували і богом її всемо-гущим напоминали. Тая невинна убогая невіста з плачем в болесті до бога вздиха[ла].

А кгди по тім господь бог иавідив Катиліну, же, зачавши, дванадцять синов за єдним разом породила, в той час гріх свой познала і невинность оної невісти признала. А кгди, породивши, боялася пана, би і її чужоложством не почитали, а под час небитності панської, яко був на польованшо, радилася, баб з плачем і встидом собі чинила, хотячи пред паном потаїти. І так, намовивши бабу, казала однонадця-теро діток взяти і в воду потопити, тілько єдного пану указати.

Оная баба, забравши діти в мідницю, ішла до води, кгде її поткав пан, ідучи з польовання а запитав баби, що би несла.

Рекла:

— Вижлята вилєгли в панеї в покою і, не хотячи терпіти їх скомлення, казала потопити.

Що мисливець при пану зачувши рекл:

— Погоди, бабо, оберу собі вижелка якого.

Она, ся боронячи, мовила:

— Пане, все сучки.

Пан рік:

— Дай мі щокращоє обрати на бидло.

Она зась рекла:

— І що ж би ся ваша милость поганити мів ними, кгди ж єще єст мокрії.

Втом взяли дітки плакати. Що пан, учувши голос, одміп-ний од собачого, казав з фуком одкрити. А кгди обачпв, здумів.ся і питав.

Баба му всю пригоду повідала.

-• 3 чого ся пан здумів барзо. По тім рекл бабі:

— Под горлом тобі заказую, аби-сь то панеї не казала. А іди за мною до млинарки, котрая, слишу, также нині породила, і оддай моїх там.

А пришедши, закликали млинара.

І мовив пан:

— Мельнику, ово ж прошу тя і розказую, аби-сь то для мене учинив і тії діти одинадцятеро візьми к собі на виховання, а дам ті достаток великий і вольним тя [в] панстві моєм чиню, дам корови і поплачу мамкам великою на [го] родою, тілько би того нікто не знав, але за свої власнії іменуй сини, якоби жона твоя нині породила.

І учинив так мельник.

А пані його жадною мірою не знала, єдним ся сином пред паном хвалила.

А кгди було тому сім літ, діти виховані [були], умислив пан дивнії справи божзськії а вину своєї жони об’явити. Послав всюда до приятелей своїх, просячи на банкет. Котрії ся з’їхали і були в пошануванню. В той час, вчинивши подя-кування, просив о ласку, би ся пригляділи дивним справам і на пам’яті міли.

І рік слузі:

— Іди ж приведи онії вижлята.

Син же його коханий при матці побіг з слугою, пригля-даючися.

І пошли до мельника, кгде повбирав всі хлоп’ята в суконки барв’яні і, припровадивши шесть пар діток єдного возрасту, поставив рядом пред панським столом.

Що пан уйзрівши і встав пред всіми і мовив:

— Мої вдячнії гості, проше, якої би тая матка смерті годна, котрая, такових синов дванадцять заразом породивши, казала з них одинадцять утопити?

Що пані його видячи і чуючи внет омдліла і по тім, падши до ног пану, о милосердіє просила і проступок свой противко богу і оної невісти всім визнала.

За котрую там і всі пана просили а ліпшим бути приятелем діток своїх матку напомипали.

І од тих час потомки їх вижелками ся зовуть.

СЛОВО

К ПРАВОВІРНИМ ХРИСТІАНОМ [ПРО ЦАРЯ COHXOCA],

ЄЖП НЕ ВАЖИТИСЯ ВСЯКОМУ ПРАВОВІРНОМУ ХРИСТІАНИНУ ПРИСЯГАТИ НІ НАПРАВО, НІ НАЛІВО

Був нікоторий цар Сонхос. Імів в себе слуг много. Теди єднрго часу хотіли слуги забити цара Сонхоса. І були в єдном дому, і так собі радили о том, яким би способом могли забити пана свойого.

Теди єден хлопець слухав о той раді, як онії радили в тому дому. І онії слуги не відали о том хлоп’яті. А он од них ховався.

І кгди юж радили о том забиттю пана свойого і хотіли :і дому того вийти, і обачили тоє хлоп’я, і порвали його, і почали його бити, рекучи йому:

— Слухав єси тоєї нашої ради?

І хлоп’я так повідало:

— Не слухав і не чув о вашой раді.

А тот хлопець не повідав їм для т.ого, що он слухав, бо хотів пану свойому сказати.

І єдин нікоторий слуга Санхосов так повідав на хлоп’я:

— Будемо його добре бити, і он нам о том сповість, слухав ли іли не слухав.

В тот час били його нещадно і задали йому сто ран.

І оний хлопець нічого їм не повідав, хотячи пану свому сказати.

І хотіли тоє хлоп’я стратить, голову йому одсіщи.

Теди тоє хлоп’я, боячись наглої смерті, і повідало о том.

Теди тія слуги, боячися пана свойого, і не стинали його, рекучи єдин з другим:

— Нехай он нам присягнет, жеби пану свойому і царю нашому Сонхосу не сказав, а ми пустимо його живого.

А оний хлопець тилько хотів уже пану свойому повідать

о той мові, яко слуги Сонхосові змовлялися забити пана свойого, царя Сонхоса, для того, іж би он їх постинав. І тії слуги так рекли на оной своїй раді: «Кгди цар наш Сонхос поїде на поле, і ми його в тот час заб’ємо».

І тоє хлоп’я онії слуги [з] тої присяги пустили його, що он їм присяг.

А коли ж було тому кілька неділь, хотів цар Санхос їхать на поле.

І тоє хлоп’я, боячися присяги божої, не повідав пану свойому, царю Сонхосу тоєї ради, і [ж] мовили слуги [об] царю Санхосу, не хотів душі своєї уломити і престолом божіїм подвигнути, що був присягнув і не смів повідати, але почав у коней попруги різати і сідла ламати.

І почали конюшії царю мовити:

— Царю, нікоторія тут у нас попруги ріжуть у сідел і за плот кидають. Що єст тому за причина?

Цар же Санхос зараз казав другії сідла побрати і коні посідлати. І казав стерегти, хто так недобре чинить.

І єдного часу постерегли, аж оноє хлоп’я попруги ріжет у сідел, і порвали його, і привели до царя.

Рек цар до хлоп’яти:

— Що тому за причина, же ти так броїш?

Хлоп’я оноє так повідало:

— Царю, присягу єсь-ми учинив, не могу тобі причину тую повідать.

Рекл цар Санхос:

— Не бойся, сповіж мі.

Хлоп’я тоє і повторило царю:

— Не могу тобі повідати, бо єсь-ми присягнув живому богу. Бо єсли би мів єсь-ми тобі тую причину сповідать, тогда престолом божіїм подвигнув єсь-ми і сили би небеснія возтрепеталися. Теди я того ся бою і не повідаю тобі.

Рек цар до хлоп’яти:

— Сповіжд мі, бо юж буду вельми о тоє старатися, жеби тобі тую присягу розрішити а бога-створителя мів упросити. Пошлю до митрополитов, і до єпископов, і до патріярхов, і до владик, і до ігуменов, і до всякого єрея, хто би мів тобі тую присягу розрішити.

Хлоп’я тоє так повідало:

— Єсли би то, царю, могло бути, то би могл би тобі сповідать тую причину.

Цар тому хлоп’яті присягнув, же буду ся вельми о тоє старати.

Хлоп’я тоє так рекло:

— Єсли так, царю, отож тобі начну повідати. Царю Сан-хосе, слуги твої на тебе зло мислили, хотячи тебе забити, як поїдеш на поле. Теди я при том був змовленню їх і слухав їх ради, і хотів-єм тобі тую раду повідать. Тогди, скоро слуги твої зрадилися, в которий час міли тебе забити, і хотіли ж з дому вже поіти, теди побачили мене і порвали і почали питати: «Слишав ли ти тую раду нашу?» І я їм так повідав: «Не слишав». Хотів-єм тобі, царю, сповідити о том. А онії мене почали бити. І задали мні сто ран. А таки їм не сповідав. А оні рекли: «Чув он, але не хощет нам повідать. Зотнім йому главу». І я, царю, боячися наглої смерті, ісповідав їм, що-м слухав. Теди оні, боячися тебе, істяти не хотіли мя, мов’ячи: «Бо гор-шей нам будет, коли ми його загубимо. Нехай он нам присягу учинить і престолом божіїм подвигнет, щоб на нас нікгди не важився повідати». Теди я, царю, для того не хотів єсь-ми повідати тобі, що-м був присягу учинив, престолом божіїм подвигнув.

Тоє цар Санхос услишавши, зараз казав всіх [тих] слуг своїх поймати і казав їх стинати а іншими розмаїтими смерть-ми їх карати.

І знову хлоп’я оноє почало повідати:

— Царю, для того я у сідел попруги різав, жеби-сь на поле не їхав, забавляючи і ізбавляючи од наглої смерті.

Цар тому мовенню рад був і барзо увеселився о том, що оноє хлоп’я ізбавило його од наглої смерті. І зараз послав до патріярхов, до митрополитов, до ігуменов, до владик і до попов по всьому світу, шукаючи такого чоловіка, жеб тую присягу оному хлоп’яті роздрішив і бога умолив о подви-жснню пре'стола божія.

Тогди єдного часу знайшли нікоторого ігумена у єдном монастирі, же он тую присягу розрішити маєт і бога умолити за тоє хлоп’я, що он був присягнув і престолом божіїм под-вигнув. Тогди цар Санхос вельми був рад.

В тот час ігумен почав богу молитися, іж би йому явив

о том роздрішенії і [з] присяги того хлоп’яти. І кгди молився богу оний ігумен три дні і три нощі, тогда явився йому господь бог през ангела свойого, рекучи так:

— Отче ігумене, которії речі інявся єси виповнити, отож так учини. Прикажи царю Санхосу, жеби тому хлоп’яті труну нарядили, і розкажи змити тоє хлоп’я і в одіннє білоє кажи оболочи, і во гробі кажи положити, і провод кажи над ним по обичаю піти. А кгди вже будуть піти стихару «Прийдіте посліднеє цілованіє» і будуть люде мовити до нього: «Прости, брате», і тоє хлоп’я нехай так мовить до кожного: «Бог простить вас і помилуєт». Кгди уже провод по обичаю одійдет, нехай же у яму пускають і, постановивши у ямі, такожде, ієрей нехай крест учинить, і, скоро перекрестить, нехай в тот же час з ями хватають. Тут же будет видинноє і роздрішеніє причини оної присяги.

І то рекши, і ангел одійде од ігумена в тот час.

Зараз цар Санхос послав до ігумена, жеб тую присягу роздрішив.

Ігумен той зараз казав тоє хлоп’я до себе привести і розказав, по приказу ангельському, оному хлоп’яті труну уробити, і обмити казав, і в гробі положити, і яму казав викопати, і казав оноє хлоп’я в труні положити і до церкви нести.

І начали провод піти по обичаю, як по умершому. І кгди начали піти стихару «Прийдіте посліднеє цілованіє», тогди люде, цілуючи образ на гробі, і говорили так:

— Прощай, брате!

А оноє хлоп’я говорило до кождого:

— Бог вас простить і помилуєт.

І кгди юж провод по обичаю одпіли, ігумен казав у яму впустити. Ієрей нача піти «Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас». А скоро впустили в яму, ігумен лопатою перекрестив яму і казав кон хватати.

А кгди вже вихватили із ями і одкрили труну, і глянули — аж все черв неусипаємий, і тіла того нічого немаш, ані душі.

Тогди ігумен рек:

— Цару Санхосе, не может кождий чловік того гріха скупитися, іж би хто могл присягнути, не может же і чловік такий на світі бути, жеб мів бога умолити или оную присягу роздрішити. І святії учителії Христові того не могуть роз-дрішити. Сам свою душу осудить. І кгди би чловік який злий мів присягнути направо люб накриво, то вже тот чловік вічне душу свою потлумить в преізподняю. І вже не может того чловіка душа на страшном суді бути, бо то страшний і неіз-купний суд, [той] гріх — душі пагубство і потоп, [за той гріх душа] в ад вічний прийде, в преісподнюю страну, в тьму кромішнюю, в огонь неугасимий.

— Прето, братіє христоіменитая, христіане, не присягайте ні направо, ні накриво, бо о том відайте притчу сію, як то було над тим хлоп’ятем, же присягнув, не жалував душі своєї, але пана свойого, царя Санхоса, пожалував, що його слуги забити хотіли. Бо вже того хлоп’яти душі немаш у бога, але скоро впустили в яму, тогди за одним разом скрозь землю в преісподнюю страну, в тьму кромішнюю пошов. Такожде і кождий християнин, кгди присягнет люб накриво, люб направо, то в том чловіцє душі больше ніт уже, душу в преісподнюю страну дияволи погнали, а в тіло влізет діавол, і кгди тіло умрет, то вже пойдет в огонь вічний. Претож, наймильшая братія, православнії християне, убоймося оної грози страшної, которая указалася над оним младенцем, котрую-сте слишали в сей приповісті, іж не за великий час, поки дено в дол вставили і поки крестом гроб назнамену-вали, за такий час не стало ні одежди, ні тіла, тілько єдні черви:

І єще глаголет.:

— Іж скоро,— мовить,— присягнет хотя б і в правду, то зараз в том чловіку душі ніт, але діавол пориваєт душу оную і в огнь пекельний вкидаєт, і в тіло оноє входить, і в нем мешкаєт вмісте оної проклятої душі. О колико ужасноє чюдо престолом божиїм подвигнути а, подвигнувши, на суд го-споднь не воскреснути! Прето прошу вас, моя милая братія, присягати жаден з нас не важмося, жеби-сьмо не стратили душі і тіла, як оний младенець, але жеби-сьмо тут так пожили, виповняючи заповіді Христа, бога нашого, которий нас наві-щаєт, през євангелисту мовячи: «Не кленітеся ні небом, яко престол божій єст, ні землею, яко подножіє ногу єго єст, ні Ієрусалимом, яко град єст великого царя, і ні главою своєю». Покленешися — буди же слово ваше, єже єй, єй і єже ні, ні. І то творяше, получим царство небесноє, єго же сподоби нас Христосе, істинний боже наш. І ми тобі славу возсилаєм з отцом і сином і святим духом, і нині і прісно і во віки віком. І амінь.

ПРИПОВІСТЬ

О ТРЬОХ МЛОДЕНЦЯХ, КАКО ОШУКАЛА ЇХ ОДНА ВДОВА СВОЇМИ ФОРТЕЛЯМИ БАРЗО ШТУЧНЕ

В едном місті славном бив міщанин, можний купець. Той міл трьох дівок. Двох же оддав скоро замуж, а третяя чцвго рутку сіяла, бо груба била на тварі.

В том же місті бив купець барзо можний. Котрий, завдо-иівши, мислив собі, мовячи:

— Єсли озьму вдову, буде мені во всем спречная, а прето озьму тую дівку, а она будет в послушаніє мні.

І так поняв собі тую шпетную дівку за жону.

Втом, поживши кілько літ в покою, видячи себе бити хорим, за живота все, що мів, леговав жоні своїй в тестаменту при людєх. Сам скоро помер.

Тоді, по смерті мужа своего, тая вдова жила статечне, всіми добрами обладаючи.

А втом почали ся на тую вдову залицати три младенці: еден — студент, другий — служалець, третій — мещанський син. А так собі чергою до неї хожовали з музиками і напит-ками а всі три намовляли її, іж би замуж пошла била. Вшак же один о другом не знали.

Сусіди зась, жиючії поблизу тої вдови, почали нарекать на вдову, мовячи, же:

— За твоїми зальотниками спать не можемо. Певне альбо замуж іди, альбо їм одкажи, іж бисьмо больше того гомону не слухали.

Тогди тая вдова пошла радитися у людей, що би міла з fим почати.

Тогді єдна заЦная жона мовила їй:

— Відай, добрая пані, що! Що чинить, помни. Кгди била дівкою убогою, нікто ся о тебе не старав. Тепер зась не о тебе їм іде, але о маєтность твою. Прето раджу тобі, абись ні одного з тих трьох не брала собі за мужа. Але розправ їх таким способом. Кажи прийти першому в ноч першої години. А гди будеш міть з ним розмову сторони женитьби, одкажи йому такими словами: «Відай, милий пане, іж єстем вдова а [маю] по ласці [божей] досить всього добра, позосталого мні по мужу моїм, [то] зась відаю, же не о мене тобі ідет, але о мої маєтності, а прето ж, єсли хочеш мене собі міти за жону, прошу тя, ночі сеї вчини волю мою такую: ото той сусід сьогодня помер а стоїть на марах нехований; а ти пойди і, винявши того мертвого із домовини, однеси, положи попу под двері, а сам положи ся в домовині той, і лежи, поки оддзвонять на утреню; того часу я к тобі прийду а озьму тя собі за мужа». Тогди тим способом досвідчиш його приязнь. Потом другому кажи прийти о четвертей годині. Также, яко і первому, же не о мене, мов, тобі іде, леч о маєн-ток мой; предся ж прошу тя: хочеш ли мні бить мужем вірним — учини ночі сеї волю мою: озьми сеє білоє платтє і свічу а пойди до церкви; там стоїть на марах умерший мой приятель; а ти, пришовши, стань в него в головах а стой з тою свічою, поки подзвонять до утрені; тогді я приду до тебе, за мужа собі озьму». А потом з третім умовся, аби о дев’ятой годині пришов до тебе. І так же будеш з ним розмовляти

0 злученню малженства. Але і тому тим же способом одкажи, іж: «Тобі не ідет о мене, як о маєтность мою. А прето ж покажи свою вірность против мене. Ночі сеї озьми сеє чорноє плаття на себе і сей желізний крук а пойди до церкви. Там стоїть на марах мертвий мой приятель. Ти зась, пришовши, стань у головах його а стой, поки подзвонять на утреню. Тоді прийду к тобі і озьму тя собі за мужа, і будеш мні паном моїм».

Та пані барзо рада била той пораді. І та все справовала так.

Тії пахолки біднії, не знаючи зради, і їден по другім ... *

Перший, гди пришов до'тої панеї з музиками, втом не много по розмовах став ся пан молодий доправляти собі.

1 предложила йому все. Он вірний товариш поднявся тоє учинити. І так, пришовши, з великою працею мертвого виняв з домовини і, на плечах принести, попу под двері положив, і сам лігши, зверха дошкою прикрився.

Она зась барзо глупству його дивовалася.

Гди зась другий прийшов о умовной годині к той пані, она і тому, ведлуг поради, также, що хотіла, мовила. Поднявся і той также таковую реч ісповнити.

Але, гди близько приходив з походною свічою, той перший у щілину обачив свічу ... * барзо ся злякав; предся так разу-мів, же ангел стеречи ідет того чоловіка мертвого а зла не учинить йому, дрижачи, лежав.

Потом третій прийшов ведлуг. умовной години, і так, по розних мовах і жартах, став ся пані доправлять свого доходу. Тогді пані мовила то ж, що й першим. По том мовила:

— Пане милий! Єсли мя хочеш міти за жону, послухай же мя сеї ночі, а я, твою вірность познавши, полюблю тобі бить жоною. Возьми на себе сеє чорноє плаття і крук'желізний а іди до церкви. Єсть там на марах мертвий мой приятель. Ти зась там у головах стань а стой, поки подзвонять на утреню.

Тогди і той поднявся на тоє.

Але кгди обачив той, то стояв із свічою, барзо ся стривожив. Той зась, міючи добрий крук желізний, ішов безпечне,

погрожуючися. Кгди ся зближив, обачив той, з домовини, діркою, сродзі зляклся, бо домнімав, же то діавол ідет по того мертвого, одревнів, лежачи. Але той еще горше злякся, і:і свічою,— кинув чорту свічу у очі, скочив втеки ... * Тогди той, що у домовині був, вдарив ногами і руками дошку і сам, вирвавшися, біг, сам не знаючи куди. А так всі розбіглися, бо не знав один другого.

Поп зась, почувши туртус, хотів вийти на двор, але кгди мертвого чоловіка обачив, барзо перестрашон, феброю заражон.

Тогди тая вість по всьому світу трухнула, а младенці зе встиду преч роз’їздилися.

Так ся жоноцькая хитрость уписана єсть.

ПОВІСТЬ

о єдином КОРОЛІ, КОТОРИИ ходив со злодієм вночі красти. єсли би бив красти не пошов, то би бив ізгинув

ЗЛОЮ СМЕРТНО

Бив нікоторий кроль. Барзо добрий бив до людей.

Тому королеві повів єден мудрець:

— Кролю найяснійший! Сеї ночі єсли ти не пойдеш красти, то назарань злою смертію погинеш.

Слишавши то, кроль почудовав ся тому, а по том уснув по обіді. І приснився йому сон:

— Кролю найясніший! Єсли ти хочеш своє здоров’я заховати, іди ж ти сеї ночі красти. А єсли не пойдеш, то злою смертію погинеш.

Кроль, пробудившися, здумівся вельми. І мислить сам собі:

—• Боже милий! Що би то мало бити? Єсли то так, волю я пойти красти, ніжли злою смертію погинути.

І не повідав то нікому. А коли било у твердії первосни, зняли кроля гадки — не может спати. По том, коли піснули ушиткі, уставши, кроль, убравшися по-хлопській, тілько кролевськую дорогую шапку узяв на себе, і вийшов із города потаємним виходом, і пошов на місто, і став ходити помежи крамниці, где би мав що украсти.

І ту знайшов чоловіка. Чоловік, так же увідивши чоловіка, збоявся. А то бив также злодій.

По том кроль потиху рек:

—• Хто ти єст? І що за чловєк?

А злодій рек:

— А ти хто єст?

Кроль рек:

— Я злодій.

Почувши то, злодій рад бив вельми, і пришов близ, і рече:

— І я єстем злодій. Прошу тя, брате, будьме собі товариші.

А кроль рек:

— Добре, брате, я товаришеві барзо рад.

І дали собі руки, і присягли єден другого не зрадити, але вірне жити. І ходили оба помежи крамниці, хотячи якую вибрати. Але били твердо позамикані, не могли нічого достати.

Рек злодій:

— Що маєме чинити, товаришу? Не здобудеме ся ту нічого. Где ся повернеме?

А кроль рек:

— Не знаєш ти що? Ходіме ми до кролевського замку. Я знаю, куда увойти у замок. І знаю єден склеп кролевський. І ми там ся здобудеме добре.

Слишавши то, злодій випалить кроля по челюсті моцно і рече:

— О злий чловєче! Що се ти говориш? Аби ти не дочекав живим світа! То я його милості королеві, панові своєму, ворогом мав бити, а он єст нам добрий, яко отець?! Не дай мі то, боже!

А кроль мовчить.

По том злодій рече:

— Слухай ти мене, товаришу милий! Я тебе поведу, єсли ти хочеш. Ходіме ми до дому кролевського маршалка, того пана. Злий, людей дрет і кроля не боїть. Там я знаю скарб, і там ся здобудеме.

І там пойшли до дому маршалка. І увиділи, ано ся світить у покої його. Они пришли тихо. А било вікно високо.

Рек йому злодій:

— Милий товаришу! Стань под стіну, нехай я стану на твої плечі і .вислухаю, що ту за бесіда.

І так став злодій на плечі кролеві і станет слухати.

Ано маршалок [станет] говорити жоні своїй тії слова:

— [Треба] зготовати лютую отрову кролеві со змієвим ядом. І запрошу кроля зарань до себе на гостину. І насипаю йому у погар тоту трутизну. Он, випивши, умрет. А ми будеме над його скарбом паном і [будеме] його добро поживати.

Вислухавши то, злодій ізліз із плечі кролевих. Станет його кроль питати:

— Що єси, милий товаришу, вислуха,в?

А он рек:

— Злая новина, товаришу! А то зарань маршалок хоче кроля запросити на гостину і отроїти його. Так ся намовили із жоною своєю. А я не знаю, як би то кролеві сприяти, аби ся стеріг.

Слишавши то, кроль одхнув тяжко і рече:

— Злая вість, товаришу, на кроля нашого. Треба би то йому сприяти. Знаю, що мав би од нього великую ласку гой чловєк.

Рече злодій:

— Даймо покій, брате, тепер і розстайме ся.

Рек злоді:

— Як же ся маєме назарань спознати? Дайме собі знак.

А кроль рек йому:

— Прийди ти, брате, до костела. Хіба ся там спознаєме.

Рече злодій:

— Єсли то так, товаришу милий, дайме собі знак. Возьми ти на себе мою шапку, а ти мені дай свою. Й коли будеме завтра у костелі, не знімайме собі із голови шапки. То, єсли так, ся спознаєме.

А в том ся розійшли. Злодій пошов додому, а кроль собі пошов на полату, і ліг спати, і мислив собі:

— Милий боже, що то ся хоче надо мною стати од моєго слуги? Подобно мі бог того злодія нагодив, хоч мя і по челюсті випалив. Ліпше мі то приятель, ніжли мой слуга. Коли би мі його заутра познати, нагородив бих йому добре за його приязнь.

А коли зазоряло, задзвонено до костела. Стали ся люде і панство збирати, бо била неделя. По том кроль, убравши ся, пошов із панством до костела. Шати на нем кролевськії, дорогії, а шапка цундрава, барзо старая. І чудовало ся вельми все панство тому, що то ся чинить. І сам маршалок дивуєть ся, которий то хоще кроля отроїти.

Прийшовши кроль до костела, сів у кріслі високо і смот-рить по всіх людей товариша своєго.

По том якогось часу, не борзо, увойшов і злодій до костела. Станет пильно смотріти, на ким би могл свою шапку познати. По том посмотрить на маїстат кролевський, ано увидів шапку свою на королі. І убоявся, і мислив собі:

— То конечне хтось то подслухав нас уночі із товаришом моїм, що єсьме бесідовали, і удав то королеві. Або мой товариш сам мене удав.

По том кроль, увидівши товариша свойого, познав його по своїй шапці і рад бив вельми товаришеві. І послав слуг своїх, аби його вартовали пильно.

А коли било по службі, казав кроль просити того чловєка за собою до полати своєї на обід.

Хлоп ся збояв і мислив собі:

— Тепер мі горкий обід.

А коли кроль войшов у полату, казав увести до себе і злодія. І били там самі двоє.

Рекл йому кроль:,

— Не бойся, товаришу милий! Я днесь кролем, а вночі бив-єм злодій. Я єст твой товариш, которого ти по лиці ударив. Але я ті того прощаю. Не бойся, не гадай нічого злого. Ти єст мой вірний приятіль. Єдно тя прошу: єсли то єст правда, що мя мой маршалок хоче днесь отровити, будеш од мене великую ласку мати.

Тут ся йому злодій у ноги поклонив і рек:

— О найясніший кролю, пане мой! Одпущай, твоя милость, мою злость, бо я розумів, же тото простий хлоп зо мнов ходить. А то, пане мой, єст то правда, іж то твоїй милості зготовлено отрову. Але ся не бой, я тебе пораджу, як маєш із тим чинити.

По том кроль казав йому дати шати дорогії, і посадив його попри себе вмісто гостя, і казав йому дати пити.

Тут йому рече товариш:

— Кролю милий! Такова єст на тя порада маршалкова із жоною його, іж то коли тя зазовет до себе на гостину, дасть тобі чашу золотую першую. А буде пильно тя просити із своєю панею, аби-сь ти за їх здоров’я тую чашу ізповнив. Але ти, кролю милий, не слухай їх лукавствія, хоч би тебе як лестили. Але ти його самаго пригрози, свойого злого ворога, що тобі ізготовав, нехай то поживе.

А коли кроль сидів у столу, прийшов маршалок, станет кроля просити до свойого дому на гостину. Уставши, кроль пошов і узяв товариша свойого вмісто гостя. І коли там сів кроль, станет теди перед кролем маршалок со женою своєю, почнуть його віщовати розмаїтими слови лесними, яко вороги лукавії.

А товариш йому рек потиху:

— Кролю милий! Єсли хоч здоров’я своє заховати, не слухай їх лукавствія.

По том маршалок, узявши злотий погар у руки, поставив перед кролем, з лютою трутизною, смертельним ядом змієвим. І, поклонившися, станет його барзо умильно а розмаїто просити, аби то за їх здоров’я і за їх любов тую чаш> ізповнив.

А кроль, узявши тоту чашу, поставив її пред маршалка, станет говорити, рекучи:

— Мой наймильший слуго! Дякую ті за такую вашу любов і приязнь противко мні. Але то іначе й не может бити, єдно ти мусиш до мене, пана свойого, перше поклонити за доброє здоров’я, а я по том поклоню до твоєї панії.

Рек маршалок:

— Кролю милий, не приналежно мні перше од кроля з королевського погара пити, бо то вашей милості насипано во ім’я кролевськоє.

А кроль йому рек:

— Юж ти на тоє нич не гадай. Коли я тобі позваляю, мусиш то учинити. А єсли бе-сь не хотів, то мой міч, а твоя шия.

Тут ся кроль на нього опалив і розказав слугам своїм :ілстати його од двері, аби не утік. А сам рече:

— Юж ти мусиш пити, єсли ти мі вірний слуга, або горло своє утратиш.

Тут ся маршалок убояв і мислив сам собі:

— Єднако юж мні живому не бити, хоч пити, хоч не пити.

Узявши погар у руки з трутизною, став пити не по волі,

і рече:

— Уживай то сама, душе, що єси била пану зготовила.

То рекши, випив тоту злую, лютую трутизну. А скоро

випив, зараз упав і здох, і став ся пукати люто.

Видівши то, кроль похвалив небесного бога. А жону його казав розволочити коньми по полю. І побив ворогов своїх. А товариша свойого учинив маршалком. Посадив його на вшитком том панстві, учинив його першим по собі і шановав його барзо пристойне, як своє здоров’я.

І жив кроль в радості великой, у годності, у щастю, в мирі, в добром покою. Доконав живота свойого, умер смертію великою, славною, яко кроль і монарха великий, і погребен з честію великою.

Богу же нашому слава всегда, і нині, і прісно, і во віки віком. Амінь.

СЛОВО

ОД ПАТЕРИКА О ПОКУТІ, ЯК ОНА ЧОЛОВІКОВІ ГРІШНОМУ ЄСТ ПОЖИТЕЧНА, ХТО ЄЯ ПО ПРАВДІ ВИДЕРЖИТЬ,

ХОЧ 1 НЕ НАВІКИ ЧАС, АБИ ПО ПРАВДІ

Часу єдиного ішли люде християнськії у пост великий до святого Антонія сповідатися. Ішло їх много мужей і жен. Ішли попри єдин замок, у котором то замку мешкав єдин пан злий а не милостивий, жовнір, лях, которий завше хулив нашу віру християнськую і насмівався з християн православних.

І призвав до себе, станет їх питати, рекучи:

— Що єсте за люде? Где ідете? Чого і по цо?

А оні рекли йому:

—• Ідеме, пане, до святого Антонія сповідатися.

А он ся почав сміяти з них і поругався їм і святому Ан-тонію.

А коли прийшла нощ, видів во сні пекельнії муки, до которих то мук чорнії муринове волокли його і хотіли його там уверечи.

Тут прийшов святий Антоній і рек йому:

— Єсли бе-сь ся сповідав і християнської віри не хулив, я би тебе оборонив од тих муринов.

А он ся появ тото чинити.

А святий Антоній пережегнав муринов крестом святим, а они щезли, яко дим.

А жовнір ся пробудив од сна і у страху бив; а, дождавши світа, осідлавши коня, не повідаючи нікому ніч, поїхав до святого Антонія. А так пошов, же не знали ані пані його, ані жадний челядник його. І прийшовши до святого Антонія, почав ся сповідати по правді ушитких гріхов своїх. І тото повів, як видів муки пекельнії, і як його муринове волокли там, і як його святий Антоній виратовав од тих муринов страшних.

Слишавши то, святий Антоній почудувався і прославив господа бога, ведущого грішних на покаяніє і поучив жовніра страху божого.

Станет його жовнір молити, аби йому дав покуту якую.

А святий Антоній рече йому:

— Єст, пане, у твоїм місті єдина церков залишена, которая стоїть у ворот перед містом. А ти переночуй в ній сію ноч. І тото ті даю покуту за вшитко.

А оний пан обіцяв то так учинити: переночувати у той пустой церкві. І, поклонившися святому Антонію, узявши благословеніє, поїхав додому.

А вже ся било примеркло. І приїхав до тоєї церкви пустої. Ніхто його не видів. Прив'язав коня у двері. А сам, уйшовши во церков, затворившися, прикляк на коліна і против царських дверій став ся богу молити со слізьми за гріхи своя.

А коли било опівночі, позавидів диявол, іж то його чоловік удався на покуту. Хотячи його одтоль вигнати і з дороги доброї [збити], учинився хлопцем панським і, прийшовши к ньому, станет говорити, рекучи:

— О пане, добродію мой! Що ту чиниш? А то ми і пані твоя через день тебе іскали і не могли-сьме тя знайти. Устань, твоя милость, іди до замку. А коня твойого вовці із’їли.

Рек йому жовнір:

— Скурвий сине! Хлопче, не волай, би тя забито. Нехай конь гине, а в мене єще суть коні. А ти собі іди там преч од мене до дябла. А- я одтоль не пойду, бо мі то дано за покуту.

І перекрестився крестом. А диявол пропав од нього. А жовнір молився богу прилежво.

Мислив диявол, що би чинити? Прийшов со іншими дияволами во місто кметі[в]. Прийшовши к ньому, стали говорити:

О пане наш, що тут чиниш? А то ся місто імило і горить моцно, і близько замку юж, і на замок огень мече. Может і церков тота ся імити.

А он їм рек:

— Ідіте, хлопи, гоніте людей і гасіте місто і замку стере-Іі го, як вам голови милі. А я одтоль тепер не пойду, бо то мі дано за покуту.

І пережегнався крестом. А біси пропали.

Став диявол мислити, що би з ним чинити. І, учинившися і діїим полозом великим, виліз з єдного кута церковного і пустив зо рта свойого огень. І прийшовши близь против нього, іючнет на нього огнем сапати, страшно сичати, свистати, хотячи його вигнати вон з церкви.

А жовнір і на того ніч не гадав. І станет говорити:

— Вижу я, дябле, же ти дябол. А і ти одтоль не вистра-іпиш мя, бо то мі дано за покуту.

І верг на нього крест, а диявол пропав од нього. А он ся моцно молить богу.

По том дияволи учинили огень около церкви, чисто запалили церков, а самі почали кричати, рекучи:

— Пане, пане! Що ти ся стало? Ото юж церков горить! Утікай борзо, бо згориш, бо сам себе погубиш.

А он одповідав:

— Дайте мі покуй, хлопи, би вас забито. Я одтоль не пойду, хочай і згорю на божій дорозі, бо то мі дано за покуту. А ви чим борше гасіте!

І пережегнався крестом. А дябли пропали і умовкли. І стало тихо.

Мислив диявол, що би єще учинити. Учинившися попом, почав звонити, а по том увойшов у церков, запалив свічі, став співати, читати; а по том, приступивши до жовніра, рече:

— А ти, ляше, чого ти ту стоїш? Бо ти ся із віри нашої християнської наругаєш! Іди собі преч з церкви до свойого костьола!

А жовнір рече:

— Єсли би ти бив non правдивий, а ти би мя не проганяв з церкви од молитов, але єще би мя благословив і покріпив. А то вім, іж ти єст чорт, не non. А я одтоль до самого світа не пойду, бо то мі дано за покуту.

І пережегнався крестом сам, а по том верг крест на того попа і рек:

— Во ім’я отця і сина і святаго духа! А ти, попе, ірци: «Амінь, а дяблові нехай буде у зуби гарячий камінь».

Скоро то рек, а диявол пропав, і свічі загасли. А жовнір похвалив бога і познав, іж то все диявольськоє прохирство. Укріпився богом святим моцно.

Єще ся диявол учинив єдним гайдуком і, прийшовши, свічею станет перед ним і почнет йому говорити:

— О пане наш! Що ті ся стало, що ту чиниш у той пустой церкві? А тото не знаєш, іж то твоя пані сестра умерла? Іди ти борзо до дому!

А он його пофукав і залаяв, рекучи:

— Злий чоловіче! Іди собі до дябла! Єсли моя пані сестра умерла, вольно то пану богу. Я її не оживлю. Я одтоль до світа не пойду, бо мі то дано за покуту.

І пережегнав його крестом. А диявол щез.

Бив теж диявол у великом клопоті по нім і не промислив, що єще на нього за покуси вистроїти мав. Учинився панею його і узяв на руки цеглу вмісто дитяти і, прийшовши, свічею став перед нього. Почнет з плачем говорити, рекучи:

— Боже тя побий, злий чоловіче! Що ті ся стало? Подобно ти ошалів. Чого ту ночуєш і що ту робиш у той пустой церкві руськой? Ліпше ті тота пуста церков, аніжли місто і замок? Я сама і тота дитина, син твой. А того, необачний чоловіче, не знаєш, іж то повміста згоріло? І ти би у той церкві згорів, кгди би не люде єя угасили. А тепер на остаток і замок наш ізгорів і вшитка наша худоба. Що било, то все погоріло, тілько я сама з дитиною утекла з огня. А сестра твоя умерлая.ізгоріла. Що ж тепер будеме чинити? Устань а іди одтоль!

Ту його мало диявол не пере [ль] стив. А по том ся закріпив моцно богом святим і рек до неї:

— Цить ти, мавпо, не плач! Єсли будемо годні, дасть нам бог опять маєток. їдь собі преч од мене, бо ті дам у кгембе. А я одтоль до світа, яко живо, не пойду, бо мі то дано за покуту.

І ту стоячи, диявол рек з плачем:

— О злий а небачний чоловіче! Юж я з тобов больше жити не хочу, а йду преч од тебе. А дитину перед тобою мечу на твою душу.

То рекши, ударить дитиною моцно о землю.

А в том часі когути заспівали а дияволи пропали. А жовнір юж бив вольний од покус диявольських. А одержав од бога сім корун єдної нощі, то єст сім звитязтв над диявол. І видержав правдиве покуту. А коли став світ, уставши, станет смот-ріти дитини, а но цегла лежить на землі. А коли одтворив двері, ано і конь його стоїть, як бив поставив звечора, і церков не горіла. І, сівши на конь, видів місто все ціло і замок. І, приїхавши на замок, ано все добре знайшов: а сестру живую, і жону, і дитину.

І прославив господа бога, і повідав то все, кде ночував і що ся над ним тоєї ночі чинило. І став в руськую віру. І тоту церков окрасив розмаїто.

Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

СКАЗАНІ Є

О ЄДНОМ РИЦЕРІ СЛАВНОМ, КОТОРИЙ НАДІЯВСЯ НА СИЛУ СВОЮ

І ПРОБАЛОВАВ ЩАСТЯ СВОЙОГО ВОЄВАТИ ІЗ КАЖДОМ,

А НА OCTATOK ІЗ СМЕРТНО

В землі грецькой бив єдин славний рицер, на ім’я Севіян, которий бив барзо модний і препишний а в рицерстві потужний.

І єдиного часу, справивши банкет барзо пристойний і гойний, з розкошами барзо великими, і запросивши приятелей, сенаторов і панян вельможних, сидівши при обіді, мовить тії слова:

— Мої милії приятелі і сенатори! Ци єст моцний хто і сильний і рицерний на сем світі, як я?

Мовят овії молодії сенатори:

— Не єст, вельможний пане, такого на сем світі потужного, модного і рицерного, як ваша вельможность.

А єден старець мовить:

— Вельможний, милостивий пане і рицерю славний! Єст смерть моцніша і славніша од всього світа, бо она поби-раєт королей, царей, рицеров славних і воїнов потужних.

Он зараз того пофукав і сказав собі коня сідлати. І, узявши із собою єдного хлопця і всю рицерськую зброю, поїхав у поле. ⁴

І мовить тії слова:

— Пойду я шукати тоєї смерті, ачей би она і зо мною ся побила!

І ту, божіїм повеленієм, явилася йому смерть видимо на полі, страшна, яко ніхто: сама з костей, голіната, сакгата, головата, кострубата, витрісковатая, зубатая; а носить із собою все своє оруддя — кривую косу острую, довгий міч, пилу, серп, рискаль, мітлу.

Видівши то, рицер скочив ко неї конем. А конь ізбоявся, ізфукав і не смів ко неї пойти.

Видівши то, рицер рече ко неї:

— Хто ти єст, і що такоє за чудо мні ся показало на том диком полю пустом?

Смерть йому рече:

— Я єстем смерть, которої ти кличеш і шукаєш. Єсли ті мене потреба, я прийшла к тебі і хочу тя узяти, пишного пана.

Рек їй рицер:

— Та ци то ти красная, смерте? То сьми краса того світа!

Рече йому смерть:

— Як ти мене видиш некрасную, але я красних із того світа побираю: святителей, королей, царей, княжат, гетьма-нов, рицеров, потужних воїнов, витязей сильних, патріархов, митрополитов, владик, архімандритов, ігуменов, черцов, пустинников, попов, казнодієв, філозофов, красномовцов, риторей; сильних, модних, багатих, убогих; сироти і удовиці; сліпих, хромих, старих, молодих і малих дітей. Всіх я тих заровно беру.

Слишавши то, рицер рек до неї сердито:

— Слухай ти, смерте нехоснавая! Єсли ти тих побираєш, і тебе ся боять, а мене ти не возьмеш, і тебе ся не бою, такої поганої, плюгавої і шпетної. Єст у мене на тебе булатний міч, огнистая стріла і стрельба, дробнії стріли, остроє копіє.

Смерть йому рече:

— Слухай ти, чоловіче! Ти ся хвалиш своєю зброєю. А в мене єст на тебе моя зброя: кривая коса, острий міч, пила зубатая, кривий серп, рискаль, мотика, мітла. Косою ті подот-ну ноги, пилою ті перетру кості, серпом переріжу ті горло, мечем ті одсіку руки, рискалем ті відотну голову, мітлою ті замету кров.

Рече їй рицер:

— О смерте нехоснавая,головатая, кострубатая, зубатая, витрісковатая, сухая, блідая, сагатая, голінатая, страшноє чудо! Та ци годна ти зо мною битися своїм непристойним орудійом? Коси ти своєю косою по пустом полю траву, три ТИ СВОЄЮ пилою гнилоє колоддя, жни ти своїм серпом жаливу, січи ти своїм мечом хащу, копай ти своїм рискалем глину, замітай ти своєю мітлою на дорозі порохи. У мене єст на тебе міч мой острий, огнистая стрільба, сагайдак. Не таких я сильних і храбрих рицеров і сильних витязей на войні звитяжав-єм і витязей воєнних і герцовников своєю зброєю, копієм і силою побивав. Та бих тепер тебе, чуда, не могл побити? Уже ти больше не будеш людей побивати і побирати. Юж тут твої тоті сакгатії голені по том полю будуть ся валяти і той твой костяний тулуб будет пожар палити.

Рече йому смерть:

— Небоже рицеру! Що-сь ти хвалиш, іж ти на войні много побивав? І сколько у войні голов гине, то без мене і там не єст.

Слишавши то, рицер рек:

— О смерте злая! То знати, що лжеш і неправду мовиш. Я многих побивав, а тебе там, такого чуда, нікгди не видав, і ніхто мі не повідав нічого і не помагав мі. Став [ай] ти тепер поля зо мною, а я готов.

Рече йому смерть:

— О чоловіче глупий! Не поможет ті рицерськая зброя і копія довгая. Не таких я у свої руки побрала, гей ти тепер. Послухай, чоловіче, що ті буду повідати, почавши од Адама...

Рече їй пан:

— Повідай,, що маєш повідати.

Тут йому смерть рече:

— Слухай, пане! Адама і Єву, праотець наших до потопа, людей перших, я узяла. По потопі знову Ноя славного і синов ііого я узяла. Авраама, Ісаака, Іякова я прбрала. Бив єдин < '.амсон сильний, на всем том світі под тим. сонцем сильнішого не било, бо он сам так повідав: «Коби мі,— мовить,— такий мяйштер, аби мі кольце у землю управив, аби ся не вирвало, то би-м ушитким світом так повернув, як жорнами»,— я і того узяла. Цар Давид Псалтир виложив через.^духа святого — я і того узяла. Цар Соломон бив премудрий, которий сорок літ і шість святая святих церков будував і три роки дявола-ми робив — я і того узяла. Навходоносор, цар вавілонський, Грозний бив на увесь світ — то я і того узяла. Троян-цар, Юліан-цар, Максиміян-кроль, Дафтіян-кроль славнії били — я і тих узяла з того світа. Ну ж який бив цар Дарій перський, цар Пор інідійський, которії ся богами земними писали,— то я і тих побрала. Ну ж єще який бив цар Александер Македонський, цар над царі і всьому світу господар бив,— я і того узяла. Єще, чоловіче, бив ачей такий витязь храбрий Бова-кроль — я і того узяла. Єще теж ачей бив такий витязь, як ти, Бронствік-кроль, которий бив со львом зайшов под зеленую сторону,— я і того узяла. І многих королей, царей, гетьманов потужних [і] іних людей, розних вір і язиков — і геретиков, поганих мучителей, гонителей срокгих! А що тепер гадаш із своїм немоцним рицерством! Юж є сонце над запад, день ся юж твой коротаєт; юже тобі дома не бити, але ту, на тім полі зостати. Тіло твоє і кров твою будуть потята і звірята їсти і кров пити; тілько твої кості додому принесуть. А ти, хлоп’я, не бойся, бог з тобою!

Слишавши то, чоловік злякся. Одревніли [йому] руки і ноги. Його ушиткі состави розслабли.

Станет тихим а покорним словом говорити, рекучи:

— О смерте славная і сильная! Ти силу великую маєш. Твоя бесіда всю силу мою загубила. Але прошу тя покорне: попусти мі мало, нехай на том пустом полю не погину без покаянія і нехай дойду додому і покаюся гріхов моїх, і роз-цоряджу двор свой і челядь, бо єм не справив богу нічого рядного, на сем світі живучи, і покаюся.

Рече йому смерть:

— О злий чоловіче! Ци не било ті літ, місяцей, дній, годин і часов, коли ти розкошував в гордості своїй і в бучності пивав, їдав, гайнував, а на бога небесного і на смерть єси не пам’ятав і з свойого скарбу господу богу нічого не справив. Бив тобі час на покаяніє. Але ви єсте чоловіці лукавії, хитва-вії, несправедливії. Коли вам якая біда ся станет, або хороба, альбо який припадок, то ви бога святого просите, аби вам погодив і полівив, а по том бога забудете і на смерть не пам’ятаєте і лжете з богом.

Рече рицер:

— О смерте, госпоже, пані моя! Маю скарбу досить, злата і сребра, каменія дорогоцінного, перла криштальовії, женчу-гу і інших достатков много. Прошу тя, пані моя, ходи зо мною до мойого дому і набери собі скарбу досить, колько хочеш. А мні єще потерпи, за чим ся покаю гріхов своїх.

Рече йому смерть:

— Глупий чоловіче! Коби я скарби брала, то би і земля не могла їх вимістити. Порожняя твоя бесіда.

Рече пан смерті:

— Пані моя, єще ті повім слово. Прошу тя до свойого дому на гостину любую і утішную. Нехай ся з тобою навеселю. І нехай дома умру, аби мя присмотріли мої любії приятелі і слуги, аби мя ту звірове і потята не з’їли.

Рече йому смерть:

— Все то твоя порожняя бесіда. Не потребую я нікогда жадної гостини і бенкетов. Там мні гостина, где єст плач, сльози і крик по мертвом. То моя робота і потіха.

Рек рицер:

— О смерте, пані моя! Єще ті повім єдну річ. У тебе ніст мужа, а у мене ніст жони. Поберімося. Ти єстесь сильная, а я также рицер моцний, і будеме панувати на сем світі без клопоту.

Тут ся смерть розсміяла і рече:

— Дурний і безумний чоловіче! Що се ти говориш? Коби я потребовала собі мужа, то би-м я не такого смердуха при-яла — альбо цесаря, альбо кроля, або царя. Але нікгди не потребую собі мужей навіки. Уже ся, чоловіче, не виман-тиш у мене. Сонце юж тобі потемніло, день твой кончиться.

Тут рицер, зомлівши, упав із коня на землю.

Станет із плачем говорити:

— О смерте злая! О смерте глухая! О смерте сліпая!

О смерте немилостивая! О смерте нежалосливая! О смерте, жовніру неупрошений! То ся не могу у тебе упросити і умолити, але виджу, іж ту ся мушу под твою острую косу нахилити. О смерте, смерте, то-сь мя, такого славного, без вісті несподіване застала і зо всього мя обідрала.

А по том уста ся йому замкли, і больше юж ніч не говорив. І жили його подревніли. А смерть, приступивши, утяла йому голову косою [і] невидимо [ю] стала.

Видівши то, хлопець побігл до полати його і повідив поги-біль пана свойого злую. Плакав і повідав вшитко по ряду, що ся стало над паном.

Спитавши то, слуги і приятелі його здумілися і скочили по тіло його. А коли там прийшли, ано тілько хробори його лежать, а тіло його звірі обнесли і потята. І принесши хробори рицерові, погребли без тіла.

І бив там страх на вшитких.

А хлопець то вшитко розповідав по доводу, що ся стало і що ся чинило.

І так ся скончав оний пишний рицір і злий. Пан злий зле погинув, і слава його со шумом погибла.

О братіє! Коль страшная і лютая смерть грішним, а праведним сладка і легка! Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

СКАЗАНІЄ

о ЄДНОМ ЦЕСАРІ IOBIAHI,

КОТРИЙ БИВ ПОДНІС ПИХУ ПРОТИВКО БОГУ, КОТОРОГО БОГ КАРАВ,

Бив єдин цесар кгрецькой, на ім’я Іовіян. Барзо бив пре-можний, і потужний, і'грозний, і в достатку гойний і в багатстві. Слуги мав барзо препишні і гойні, препоясані пояси золотими, пишно, гойно, збройно і в усім барзо пристойно.

І єдиного [разу], лежачи на ложку своєм, оний пишний

і преможний цесар мислить сам собі, рекучи:

— Хто ж мі може противним бити? Маю досить всякого

статку, можності, скарбов, панства, достатков, багатства,¹ слуг препишних. Не єст мні ровнішого на землі, крем бога.

І поднеслося серце його у пиху великую і гордость.

А по том казав слугам і панству свойому коні сідлати.

І поїхав у поле на вадацтво.

А коли били у полі, повелів бог моцно слонцю печи горя-честію своєю. І стало моцно слонце гріти і палити цесаря. Іншим слугам не било ніч, которії при нім били, але цесареві зле било, зле ся діяло, і з великої горячесті до смерті йому приходило.

І видів кроль у полі воду, і рек до слуг своїх:

— Станьте ви ту, а я пойду купатися, бо мі єст зле; а скупавшися, приїду к вам, бо як ся не скупаю, то умру.

І поїхав сам єдин. І приїхав до води, ізсів із коня і прив’язав його до копія, а сам, розебравшися, ускочив у воду, став ся купати довольно.

Слухай же ти, що ся стало над цесарем пишним.

Прийшов так ангел його хранитель, во вшиткім йому по-добний, як зростом, так позором, лицем, бесідою, а узяв на себе одіння царськоє і, всівши на коня його, приїхав до слуг. А слуги і панство поклонилися йому як цесареві і не познали його, хто єст.

І рек ангел до панов:

— Не час маємо до вадацтва, ідіме додому.

І поїхали додому з поля.

Прийшовши ангел на палац, сів яко цесар із цесаревою, із панами.

А цесаря зоставили на полі голбго.

У якийсь час, накупавшися, цесар Іовіян вийшов із води, ано не знайшов ні шат, ні коня: зостав чудом голим на полі. І злякся бідний — не знає, що чинити. Став ся сердити вельми на слуг, що його лишили, і мислить імстити велико на них і много. Мислить много, где би ся діти і где пойти, бо встид єст великий. Мусив ночі ждати. А коли било позно, став мислити, єда пойти.

І рек сам собі:

—- Не учиню іначей, єдно пойду до свойого старого судді. Той мі дасть шати і коня, і я, прийшовши, буду слуги карати горлом.

А, вставши, пойшов.

І, прийшовши до міста, почав торкати у ворота, аби йому одтворено.

Увидівши, варта станет його питати:

— Хто єст?

А он їм рек:

— Я єстем цесар Іовіян. Повіжте панові своєму, нехай мі дасть сукні і коня пойти на палац, а то ємь стратив з пригоди.

Прийшовши, слуги повіли то пану, рекучи:

— Пане наш, то якийсь хлоп шалений голий стоїть у воротах і просить твоєї милості за сукні і за коня, а пові-даєт ся бити цесарем.

Слишавши то, пан зачудувався, що ся дієт:

— Цесар наш на столиці, а я тепер недавно од цесаря.

І повелів його пустити перед себе.

А коли його приведено пред пана, увидів його судія, не познав. Станет на нього пльовати, рекучи:

— Ізгинь од нас, дябле проклятий, душе нечистий. Явно ся єси показав, хто ти єст.

А он йому рек:

— Що ті ся стало? Аза-сь ти не знаєш мене, іж то я єстем, цесар Іовіян? Дай мі коня і шати, бо єм стратив з пригоди.

Рече судія:

— Слиши ти, хлопе шалений! Як ти ся смієш звати кролем нашим, а наш кроль на столиці сидить, і я тепер од нього? Слухай, ти, хлопе, як вижу, не зайдеш ти ся аби-сь не бит. Не зови ти ся кролем!

І розказав його слугам моцно бити карбачами.

Л слуги, яко то дворяне, раді тому били — били його як сами хотіли. Аж до крве бивши його, витрутили за ворота

Там пишний цесар, лежачи, плаче таковой ганьби своєї. І мислить собі, що маєт чинити и где ся маєт діти. А по том умислив собі:

— Єст єще у мене єдино княжа, которого є-м я учинив княжатем, у котором я ся кохаю. Єжели мя тот познаєт, і дасть мі сукні і коня дойти на столицю. Але тут слугам моїм, скоро прийшовши, кажу їх постинати, що мя лишили у полі на біду. І судію того із панства ізвергу, і слуги його, которії мя били, кажу їх четвертувати.

А так, уставши, пойшов до другого міста, до свойого коханого княжати. А сам весь крві ізплив.

Прийшовши до брійни, почав товкати, аби одтворено йому било.

Слишавши то, страж питав його:

— Хто ти єст? І чого вночі ходиш?

Іовіян рек:

— Пустіть мя, я єстем Іовіян, цесар. Іду до княжати свойого коханого.

Страж, видівши його всього кирвавого, рекли:

— Не єст ти чоловік, але ти є-сь шатан.

Побігши, повіли то княжаті, "рекучи:

— Пане вельможний, щось за чоловік стоїть у ворот, проситься, аби-сьмо пустили його до тебе. І повідається бити цесарем, але єст голий і весь у крві.

Слишавши то, княжа і почудувався. Казав його пустити і дознати, що то єст такого.

А коли його пущено, скоро його увели у світлицю, видівши княжа його, злякся; став на нього пльовати і заклинати, пекати, рекучи:

— Ізгинь, шатане, душе нечистий!

А цесар рек:

— Не єст я дух нечистий. Я єсмь цесар ваш Іовіян, которий єм тя учинив княжатем і в тобі ся кохаю. Що ті ся стало? Пам’ятайся! Дай мі коня і сукні дойти до дому полати моєя, а то ємь стратив все із пригоди.

Слишавши то, княжа рече:

— Вижу я, іж ти єст хлоп шалений. Не дармо, як вижу, тебе бито, хлопе шалений. Бо ти якийсь п’яниця — одежду єсь із себе пропив, а другоє в карти проіграв. А до мене єси прийшов одежди справувати і коня? А не відаєш, ци підеш одтоль і піший у здоровлю, без коня! Що кажеш, іж єсь мя учинив княжатем? І сам єси голий як бубен. А я тепер повгодини од цесаря, а цесар, його милость, із цесаревою, сидить на столиці. Не з горазду тебе бито, що єсь ледве із душев утік

Та й ту не буде без того, аби-сь не бив бит. Як ти ся смієш звати цесарем, бо то горлом важиш?

І розказав слугам бити його моцно а, бивши, казав його в темницю всадити і казав йому дати хліба і води.

І ту єдин слуга змилувався над ним, дав йому плахту прикрити наготу його.

А по, том стало мислити княжа:

— А то ємь шаленого хлопа всадив у темницю. Йому ся там стане [щось злого] і умре, то мой гріх буде.

І казав випустити і вигнати [його] із замку.

І рад бив Іовіян, бідний цесар, оной плахті, сівши, ледво що жив. То його сродзе збито. І плакав такого нещастя свого.

Будучи такий, монарха мислить собі, що маєт далей чинити. А по том рек:

— Пойду просто до свойого города, до своєї королевої, чей мя познаєт, і діточки мої.

І, вставши, пойшов.

І, прийшовши до ворот городових, станет торкати, аби йому одтворено било.

Слишавши то, страж рекли:

— Хто єст? І чого вночі ходиш?

А он їм рек:

— Я єстем цесар ваш Іовіян. Ідіте рихло до кролевої а повіжте їй, нехай мі вишлет сукні, бо ємь стратив із пригоди.

Страж, видівши чоловіка у плахті, збитого, кирвавого, пойшли у полату до кроля і стануть говорити, рекучи:

— Найясніший цесарю, пане наш! Щось за хлоп у плахті, збитий, кирвавий, стоїть у брамі і послав нас до цесаревої, аби йому вислали сукні. Повідаєт ся бити цесарем.

Слишавши, ангел казав його привести пред себе.

А коли Іовіян бив на своєм замку, тут ся пустив на нього його пес коханий — зскочив на нього, коли били не слуги оборонили, то би його бив із’їв, бо його не познав.

А коли войшов до сіней, тут соків його, котрого сам на своїй руці ношивав, тот ся його напудив і, урвавшися, став його крилома і нігтьома драти і бити в лице його.

Увойшов он і сів на паланок.

А коли Іовіян бив увойшов у полату, ано увидів, ангел сидить, барзо препишно убраний, ано при нем сидить цесарева, жона його власна.

Видівши то, Іовіян здумівся і мислить собі:

— Що то ся стало?

Рек до нього ангел:

— Хто ти єст? І чого ту ходиш ізвлаще уночі?

Іовіян рек:

— Я єстем Іовіян, цесар. І моя то єст столиця і пані.

Рек ангел до цесарової:

— Повіж, моя наймильшая, которий би з межи нас двох най єст?

А она со гнівом рекла:

— Що-сь ти мене, як дурня, звідаєш? Чому з мя сміх чиниш перед панством? Уже то з тобою живу літ 18, і синов маємо, а ти мя ід кому ровняєш? Не чини із мене сміх! Бог тя скаре!

І, поплакавши, рече:

— Яко живо, не знаю того шаленика. Не знаю, чи чоловік то, чи мара якая увойшла у полату нашу і хочет нас із’ю-дити.

По том ангел рек до маршалка і до всіх панов, котрії там при нім били, і до слуг:

— Повіжте мі правду! Кому-сьте присігали? Ци мні, ци тому дурному і шаленому хлопу?

А пани і слуги рекли:

— О найясніший цесарю вельможний, пане наш милостивий! Ми твоїй милості божили тебе по бозі до смерті за цесаря мати і наше здоров’я за тебе покладати і при тобі стояти. А того ми шаленика, яко живі, не знаєм, ци чоловік то єст, ци мара.

За тим рече ангел до Іовіяна:

— Що ж ти тепер гадаш, шалений хлопе?

І казав його покоєвим бити, нещасного, і його конем, которим завше їжджовав, на котором в той час бив, коли шати ізгубив — і казав його до коня за ноги ув’язати і по всьому місту волочити.

І сродзе його конь ізбив і плахту на нім подрав, волочивши його по всьому місту.

І стануть покоєвії єдин ко другому говорити, рекучи:

— Не лишайме ми шаленого хлопа на дорозі под ногами, але верзім його у гной, нехай там з лихом лежить.

І так, покинувши його, лишили у гної.

І ту бідний Іовіян лежачи, мислив собі, із плачом рекучи:

— Що маю тепер чинити і до кого ся удати?

Намислив собі пойти до пустельника, у которого ся завше

сповідав. І, вставши, пойшов у тоту пущу, где той пустельник мешкав.

Прийшовши под келію, ано єще той пустельник не спить, богу ся молить.

Іовіян став торкати у вокенце.

Калугор, то почувши, здумівся, що би [то] мало бити, і хто ту вночі ходить, і ніколи того не бивало.

По том і другий раз поторкало і станет говорити:

: —'Отче СВЯТИЙ, ОДТВОрИ МІ. •

А калугор рек:

— Хто ти єси,— рече,— і чого ту вночі ходиш?

А цесар бідний рек:

— Я єстем Іовіян-цесар, син твой духовний. Маю до тебе пильну потребу.

: Сповідник, слишавши [то], біг борзо до окенця, а коли окенце одтворив, увидів чоловіка страшного, у плахті, крвавого, збитого і, не познавши його, борзо окенце за-творив.

І станет його проклинати:

— Во ім’я отця і сина і святого духа, амінь! Ізгинь од мене, злий, нечистий душе проклятий! Одкуду прийшов єси іскушати мя тут?

Бідний Іовіян єще ся горше зафрасував, що маєт чинити. По том станет із плачом говорити, рекучи:

— Отче святий! Змилуйся надо мною! Не єстем дух нечистий, але єстем цесар, син твой духовний. Одрікаюся со-тоні і молюся отцю і сину і святому духу. Прошу тя, отче, єсли мі не ймеш віри, а ти вислухай скрузь стіну сповіді моєї, єще перших моїх гріхов, котрих ємь ті ся сповідав пред тим і тепер мі ся погріша стало. І вислухай, що то ся надо мною стало, як бог святий скарав [мя] за мою пиху і гор-дость. Зле мі ся, отче святий, стало. Змилуйся, для Христа небесного!

Слишавши то, пустельник казав йому сповідатися, а сам почав пильно слухати скрозь стіну.

Іовіян почав ся сповідати од початку всіх гріхов своїх. І прийшло до того юж, як ся подніс во пиху великую против небесного бога і як ся, купаючи в полі, стратив одіння своє і коня і зостав голим, і, где прийшов, то його били; як і пані його не познала, і панство все не познало, і пес і сокіл не познав.

— І конем мя моїм волочили по всьому місту. І ледво живого мя з душею лишили у гної. Теди юж больше не мав ємь, що чинити, до кого ся удати, крем тебе, отче мой святий, до свойого сповідника. Сп [ог] адай на милостивого, небесного, всемогущого бога, которий грішних каре, а кающихся знову приймає. Прето ж і я каюся того злого діла, пихи диявольської і гордості проклятої і плюю на диявола і на всі злії діла його. Вірую господу богу і поклоняюся отцю і сину і святому духу, амінь.

Тогда чернець одтворив окенце і внет його позназ, іж то власний цесар, син його духовний. Возставши скоро, одтворив келію свою і увів його.

А он увесь ізбитий і провію сплинув.

Видівши то, калугер сплакав і налляв окроп і, нагрівши, умив його і оливою намастив тіло його, і дав на нього сорочку і шату свою і шапку.

І рече:

— Молися, пане мой, богу.

І рек до нього цесар:

— Прошу тя, отче святий, ти ся моли господу богу і пре-святой богородиці.

Тогда калугер узяв Псалтир, начав читати із поклонами, із молитвами. По том, скончавши Псалтир, начав читати акафіст пресвятої богородиці.

А цесар стоїть.

І коли скоичав акафіст, то єст похвалу, богу, ано почало світати.

І ту лєгли припочити. Бо і кроль труден бив барзо.

І ту пустельник мало ся придрімав. І видів во сні. Прийшла пресвятая богородиця із Михаїлом, і кладуть на голову цесареві коруну царськую, і пояс царський, і шати, і ланцюг золотий, і вінець, і скиптро царськоє [дають йому].

І, прочутившися, пустельник прославив господа бога і пресвятую богородицю. І збудив цесаря, і став його питати, і тішити, і поздоровляти:

— Іди тепер, пане, просто до своєї столиці. Вірую богу і пресвятой богородиці, же тя познають. Не бойся, іди за божим благословенієм!

І, благословивши його, пустив.

Прийшовши Іовіян до брами города свойого, став торкати, аби йому одтворено било. А ту ся і боїть, аби його єще не били. Му ся дало добре в пам’ятку. Але ся кріпляєт молитвами сповідника свойого. І укріпився богом і пресвятою бого-родицею.

Видівши його страж, внет одтворено і познано, іж то єст пан їх.

І убоялися, і мислили собі:

— А то пан наш ходив до свойого сповідника, а ми не знаєм, коли он пойшов.

Внет йому одтворили, і поклонилися йому, і рекли:

— О пане наш, одпусти нам, бо сьмо не знали і не знаєм, коли твоя милость вийшов.

А он на них махнув рукою, аби мовчали, і весело на них і ласкаво посмотрів, і пойшов од них на двор.

І там стояло много челяді і панства і, видівши, позна-ли його внет і поклонилися йому внет вшиткі і тут мислили:

— Що то ся чинить тут? На дворі цесар, і в полаті цесар.

Тут і пес його коханий познав і став ся йому радувати

і лащити, токмо не промовить. Також і сокол, познавши його, став весело квилити.

Видівши то, маршалок здумівся велико; станет говорити паном:

— Що ся чинить? У полаті цесар, І на дворі цесар у калу-герових шатах.

По том панство войшли у полату і поклонилися ангелові. Стануть говорити, рекучи:

— Найясніший наш цесарю, пане милий! Що то ся чинить з нами? Твоя милость тут сидить на столиці із цесаревою, а на дворі стоїть другий цесар, которому ся всі поклоняють.

Рек ангел до цариці:

— Устаньме а вийдім на двор, увидім, що то ся чинить.

А коли вийшли на двор, і, увидівши, цесарева внет позна-

ла пана свойого і здумілася ■— не знаєт і сама, которий то єст праве муж єя з межи них двох.

Рек ангел до панов і до челяді:

— Повіжте мі правду, которий- з межи нас двох пан ваш?

А пани і челядь рекли:

— Оба єсте єднакі. Але нам ся здає, же тот пан наш, которий тепер прийшов од свойого сповідника. І то єст нам дивно, іж то єсте оба єднакі.

По том ангел рек до цесаревої:

— Пані, повіж ти правду, которий тобі єст пан і муж із межи нас двох і которому ти шлюбила?

А она посмотрить і на того, [і на того], а по том рекла:

— Все мі здаєт, же тот мой пан єст. Але то мі дивно, іж то єсте оба єднакі. Бог знає, що то ся чинить.

А по том хлоп’ята, вийшовши, познали і, увидівши Іовіяна, отця свойого, прибігли радосно- і познали його.

Теді ангел рек:

— Отож пан твой, которий тепер прийшов од свойого сповідника.

Узявши теди ангел цесаревую за руку і цесаря Іовіяна за другу руку, дав йому жону у руку і станет говорити:

— ^Прийми свою жону, і діти, і столицю цесарськую а не подносяйся од того часу у пиху і не ровнайся ко богу небесному. А то єси добре учинив, іж то єси покаявся і сам себе осудив. А до того єще єси до сповіді удав і тот гріх одпоку-тав єси сеї ночі. І єще ті много помогла молитва того духовного, которий ся молив до господа бога і пресвятої богородиці. А я стеріг столиці твоєї, і панії твоєї, і діток твоїх. А тебе то бог видав бив на покаяніє. Прето ж поліпшайся... Я бо єст ангел божий, хранитель твой і сторож душі твоєя.

По том до панов:

— Ото єст пан ваш, которому єсте присігали. Того слухайте і вірне йому служіте. Я бо єстем ангел божий.

А по том рек:

— Майте ся горазд, бог з вами.

І то рекши, блиснув, яко блискавиця, і невидимо бисть — иойшов в небо. А одіння царськоє зоставив посреді панства перед Іовіяном.

І дався чути голос з високості, глаголюще:

— Возьми, сине, одіння, котороє ємь ті у полі бив узяр у тебе.

І ту Іовіян прославив небесного бога і пресвятую бого-родицю, матер божію. І став по том побожний і смирен і доконав в добром покою живота свойого у добрих учинках

і справах.

Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

ГІСТОРП,

СПИСАНІЇ ВКРОТЦЕ ДЛЯ ЛІПШОЇ ПАМ’ЯТІ, О П0НЦІАН1, ЦЕСАРУ РИМСЬКОМ, ЯКО СИНА СВОЙОГО ДІОКЛЕЦІАНА ДАВ БИВ В НАУКУ СЕДЬМОМ МУДРЦЄМ, І ЯКО СИН СМЕРТІ МАЛО НЕ ЗАЖИВ ОД ОТЦЯ ПРЕЗ МАЧОХУ, А ВИБАВЛЕН БИВ ПРЕЗ УЧНЕВ СВОЇХ ОД ТОГО ЧУДНИМИ ПРИПОВІСТЯМИ ТАКИМ СПОСОБОМ

Понціан, кроль римський, мів сина єдного Діоклеціяна і...* єй дав його до науки седьмом мудрц[єм].

[Ті вчили] його през сім літ.

А кгди поняв Понціан-цесар жону собі другую, которая почала мислити, як би сина його, що в науках, обачивши, уморити, аби потомок з неї дідицтво отримав по отці.

І упросила штучне, аби цесар сина свойого казав припровадити к собі.

" І послав.

Мудрці, услишавши, гляділи на звізди, єжели би щасливий приїзд бив їх із учнем до цесара, і постерегли смерть сину цесарському.

Чого ся Діоклетіян доглядів.

Але, кгди ся там приїхавши, през сім дній здержить, би жадного слова не мовив, тогді може бити здоров, що тиж і виконав.

Видячи теди цесар гості здалека, потикав їх з великим тріумфом.

А учневе, обачивши, зрадилися, би ся кгде зостати і радити, як би то вибавити од смерті Діоклеціяна, бо юж то мусі-ле бути, і на седм дній затрималися особне, і оному мову заповіли.

А кгди приїхав, отець його вітав.

А он ся тілько кланяв, а не мовив [...]*

Мачоха, взявши його на [...] * випитуючися розуму, для чого би мовчав; і так заведши, милуючи його барзо, взяла ца-ловатп і намавяти, аби з нею гріх створив.

Он, збороняючися, бинамні на то не позволив.

Она, видячи то, взяла на собі кошулю драти, волаючи і шарпаючи обличчя своє.

А кгди цесар услишав, вшедши, питав, що би ся діяло, она фальшива невіста а цесарова, розплакавшися, мовила, якоби її син цесарський хотів згвалтити і одіння подрав, силуючи, для чого ся боронила.

Що видячи, цесар гнівом запалився і казав його обвісити.

Але, то слишачи, римляне жаловали і цесаря розмовили, би не зараз так ганебною смертю син його гинув, але аж би правом осужон.

І так до другого дня казав його до темниці всадити.

Цесарова, то услишавши, взяла плакати, ускаржаючися на пана, іж злочинці о неї на одволоку пустив, і не хотіла ся втішити.

Для чого сам цесар її розмавяв.

Она му там приточила первшую приповість, мовячи:

— Будет вам, пане, конечне так, яко ся нікгдись придало древу старому доброму з древом молодим, котороє чоловік мів в огороді барзо доброє, і красноє, і дивноє, іж од його овоцу немощнії, їдячи, уздоровялися, і як по тім под ним обачивши малоє древо, казав і тоє кохати і остерігати. Іж не могло рости за великим, хотіли поправити і, зрадившися, обрубали розки старого древа, би сонце доходило і малого. По тім до того пришло, же і все стяли. По тім і малоє усхло. За що всі проклинали оного чловєка. Так і ви, пане, єстесте, яко древо, од которого убогії ратунок мають, і син ваш, яко малоє древо, аби през нього не однята била моць ваша, яко розги, по тім і персона ваша би не зепсованна била, яко оне древо, би сам на столиці вашей кроліовав. Теди пораду даю, абись його казав, яко неприятеля, згубити.

Що слишачи, цесар увірив і казав його провадити завісити.

І кгди проважоно, з великим собором люду, пильновали мудрці.

І, видячи, забіг тому первший учитель Банциллюс і заволав:

— Проше вас, не кваптеся, бо мію надежду, іж його, з ласки божей, визволю од смерті.

І затрималися.

А он ішов до цесаря і привітав його.

Але цесар гнівався за таковую науку на нього.

Он, одводячи цесаря од такого запалення і гніву на сина, іж не єст винен, а такою приповістю напоминав його:

— Бив,— мовить,— єдин рицер славний і мів также єдного сина, єще малого, і дав його ховати трьом мамкам. А мів хорта, барзе коханого собі і вдатного, также і сокола другого. А кгди єдного часу мамки оставили спячую дитину в колисці в дому, одійшли, тилько оний пес зостав в дому і со-кул, уж, з муру вилізши, видячи самоє дитя, хотів заїсти і ліз до колиски, а пес спав. Сокул, видячи, іж смерть має бити паняті, почав вищати і скридлами трепетати, би пес, вчувши, ратовав. Котрий, обачивши, порвався до ужа. І великий час торгалися — уж до дитяти, а пес до ужа — іж всюда собою покривавили, і колиску з дитям обернули, але не забили. По тім пес поконав неприятеля панського і почав, вкладшися, рани свої лизати. Зачим онії мамки прийшли і, обачивши колиску обернену і кров около неї, а пес лежав, витратившися, і почали кричати і битися з жалю, же самі псом дитя стровили, і почали втікати преч. Пані їх поткала, мовячи: «Кгде бігаєте?» — Рекли, іж «сина твойого пес заїв і, боячиея пана, втікаємо». Она, услишавши, омдліла і почала з плачем волати, біючися, і повіла мужу своєму, іж пес його коханий дитя заїв. Оний рицер, 'увіривши юй, біг до хати і обачив розеляніє криві, і зараз хорта ласкаюіцогося розтяв; по тім ся кинув до сина, подняв колиску і найшов дитя спячоє, а ужа обачив под стіною замордованого; і зрозумів справу; взяв кричати з плачем: «О біда ж мі, іж невинне так розкошного пса забив, которий сина мойого од смерті вибавив, а я його през л<ону свою згубив, біда ж мні!» Ово ж і вам, цесару, би ся так не придало, абись през жону не забив невинне сина свойого, але уваж собі.

І казав його завернути а до темниці оддати.

Цесарова, услишавши, взяла плакати знову соромоти своєї і почала цесарові приповідати:

— Аби ся і тобі, пане, не придало, як оному кролеві, которий, вепря дикого імаючи в лісі, казав забити, бо силу людей забивав, за що обецав дочку свою дати. І обрався хлоп єдин, забив його штучне і одержав кролевство. Так і вас би не уловив син ваш штучне, яко той хлоп вепра, аби кролевство [не] одержав з позволення своїх учителей. Того ся стережи.

І знову на другий день казав його вести на загибель.

То видячи, другий учитель, Лентулюс, также забіг людей а просив, би ся здержали троха, аж ся вдасть до цесаря, также розмовляючи, яко і перший, і з такою приповістю, іж:

— Нікгди в нікотром місті бив рицер старий, і поняв молодую жону, а не бив їй завше вигодний. Теди взяла ся єдного милосника і хожовала потай од мужа вночі. Трафилося, іж ся муж очхнув вночі, не найшов жони: вкрала ключі з-под нього, одомкнувши комору, пойшла, яко завше замикав. Он, порвавшися, побіг і засів на ню, одкуль буде іти. А обачивши, замкнувся в дому, не пускав її, аж би страж міськая на улиці поймали і карності оддали, яко звичай бив. Она, пришедши вночі, встрашилася і просила його вельце, би пустив, вимовляючися, іж до матки своєї ходила, же юж умирає. Оний рицер, ганячи її сродзе за чужоложство, не пущав, би її міським правом сромотне скарано. Теди она з плачем, пожегнавшкся з ним і богу поручившися, йшла до студні там близько втопитися і, взявши камінь великий, пустила в нюю. І стався Шум великий вночі. Он, услишавши, остра-шився, почав ся бити, нарікаючи на себе з плачем, і побіг до студні. А она ся скрила за двері, куди он вийшов. Она там вхвативши, замкнула. Он ся біє над студнею, ляментує за нею, а она ся, юж з окна глядячи, розсміяла. Що он услишавши, зрадовався, хвалячи бога, і, пришед до дверей, почав просити,. би його пустила. Она рекла: «О злий мужу! Тепер ся я досвідчила, же ходиш поночі до курев. А не годилося би тобі, старому. Ово ж тя там нехай страж найде, абись бив каран». Он, видячи, же зле, боявся встиду, для бога живого просив її вельце. І не пустила. Аж його на світанню страж поймала і сромотне карали през жону його. Теди фальшивії суть невісти, не треба їм вірити. Так і ту сина вашого невинне удано, що первій зрозуміти треба.

І так єще од смерті одволано Діоклеціана.

Цесарова по тім знову нарікала і намовила пана при-повістю своєю, котрую правила так:

— Рицер єдин з сином ходили до цесаря єдного злота красти в недостатку своєм. І пав там в яму отець, одкуль син його не могл виратовати, і втяв йому главу, би не познали, нашедши, його і неслава би [не] била синові. Так і тобі, пане, би син не справив, за котрим ся убиваєш а вік му одкла-даєш.

І казав його з темниці знову взяти, би завісили.

Слишачи то, учитель третій, Катон, біжав, застоновивши, до цесаря, розмавяючи также приповістю, же:

— Міщанин єден мів сороку коханую, которую і мовити научив, а жону мів молодую, котрая завше без мужа до себе пущала милосника. І сорока, то видячи, оскаржила мужові. За що пані, гнів взявши, важила сороку забити, кидаючи на ню вночі камінням і водою нагорі. Що розуміючи, сорока мовила, же дощ і град біє. По тім, кгди приїхав пан з дороги, розповіла йому сорока, як приходив знову милосник і як її бив град і дощ вночі, же мало не вмерла. То слишачи, пан побив жону. Она, плачучи, мовила: «Так то правда, як повідає, же град бил і дощ тої ночі. А нехай признають сусіде, же не бив». Он ся, випитавши, забив сороку заразом, би больше не лгала на жону його. По тім, розбачивши, по-знав, же то жона його штучний град і дощ сороці для забиття вирядила, і плакався того вельце.

Цесар, то слишачи, боявся, би также през жону оскаржо-нога сина невинне не згубив, казав його затримати.

Она, слишачи, знову напоминала приповістю о седьми мудрцах также, котрії пана до сліпоти били привели чарами своїми, аж їх постинано:

— Так і ове учні сина твойого, аби тя не звели, стережися!

І казав знову сина обвісити і його учнів.

То видячи, чвартий мудрець біг до цесара, розмавяючи

0 єдной панії, котрая ся з попом єдним хотіла миловати,

1 матка її од того одводила, і била од блуда збавлена. І такою повістю учитель вибавив і сина цесарського од смерті.

Але пані знову свою приповість о цесару єднім, яко його згублено през фальшивих рицеров, злота йому в горло набивши міщане і живо погребли, привела знову сина отцю на гнів.

І казав його згубити.

Але п’ятий учитель, Іосиф, приповістю своєю вибавив.

По тім знову цесарова намовила пана.

Аж шестий учитель вибавив, приповідаючи о єдной не-вісті, котрая сама себе біє, а мужа і чтирьох рицеров привела своїма слови до смерті.

Для чого цесар єще сина затримав.

Але пані почала му знову правити повість о иікотром цесару, котрий мів рицера барзо вірного, і той му жону штучне собі привів і взяв за жону:

— Так і твої мудрці, котрим віриш, би тя зо мною не розвели. Кажи їх з сином своїм зрадливим потратити.

І казав Діоклеціана знову видати на смерть.

Але тому позабіжав юж седьмий мудрець, обецуючи цесару, іж син назаутр промовить, яко през такії часи не мовив, і дасть справу на все сам.

— Але кгди його для слов жони своєї на смерть даєш, теди ся тобі, цесару, придасть, яко оному рицерові. Котрий рицер мів также хорошую жону і барзо любив. І гди ся трафило іграти з собою, образив її нехотячи ножем, же пошла крев з пальця. Он, обачивши, омдлів і упав, болячи серцем за малопролитіє криві своєї жони, і так зараз умер. За чим погребенно його з великою почестю. Она ж жона, так ся презентуючи пред людьми, не хотіла од гробу одійти, аж там умре для милості также мужа свойого. Одводили її приятелі од того і не могли, аж мусіли юй домок на гробі збудувати, би там плакала мужа свойого до смерті своєї. Трафило ж ся там міщанину єдному, котрому казано стеречи злодія, повішеного на шибениці, би його не одтято. І оний страж, зимі змерзши, не могл витривати, їхав до міста, і обачив огонь в том домку вночі, і приїхав, колотаючи, просився трохи зогріти. Она невіста, чуючи, не хотіла пустити, але далій, на просьбу його, розпитавшися, пустила. Он, розмовивши троха з нею, побіг і не застав злодія: одтято.било. Почав ся сродзе фрасовати, іж все за то утратить. І шов знову до теї набожної невісти, ускаржався в таком утрапленню і що би мів чинити. Она, видячи його пієнкного на всем, задрижала серцем а, запомнівши і мужа свойого смерті, взяла його радити, мовячи: «Учини ж так на раду мою а не стратиш добра твойого і сам од панов не згинеш, бо жаль мі тебе. Тілько повіж первій, ци схочеш ти мене взяти собі за Ліону?» Он рек: «О наймильша! З охотою рад тому буду.» І дали собі руки. По тім рекла: «Ово ж тобіпозвалям. Одтвор той гроб мужа мойого і, витягши його, обвісь місто злодія на шибениці, і не, будеш ся бояти». Он рек: «Добре». І витягши вмерлого. А по тім рече оний страж: «Барзо ся бою, же злодій, которий висів, двох зубов верхніх не мів. І так познавши, встид мі буде». Она рекла: «То лацва. Возьми камень, вибий му зуби». А одповів страж: «О наймильша, пребач: приятелем і товаришом великим твой муж, кгди жив бив, зоставав, і встид рицерові живому, би умерлому зуби вибивав». Она-рекла: «Ож для любви твоєї сама то учиню». І, взявши камінь, вибила зуби, і мовить: «Озьми юж, обвісь на шибеницю». Он знову мовить: «Также боюся, бо в того єще рана била в голові, і ух обох не мів, для того познають». Она призволила, жеби обтяв уха. Що ся і з того так вимавяв, она сама, взявши, одтяла уха і рану в голові вчинила. Зачім мовить єще той чловєк: «Злодій не мів срамного уда». Она, взявши, одрізала псу на снідь. І так обвісили його. По тім же рицер той рекл: «О, проклятая невісто! Хто ж тя має за жону взяти, же муж твой, для любви твоєї, узрівши трохи крві, з тебе текучой, умер з жалості, а ти його так ошпетила: зуби вибила, на всем ошпетила і завісити дала. Так і другому би-сь схотіла. Але юж больше не будеш чинити!» І, взявши меч, утяв юй голову. Прето, цесару, не треба певістам вірити.

По тім цесар казав сина свойого провадити до себе.

А кгди проважоно з великим тріумфом і весіллям сина цесарського до палацу отцовського, токгді перше слово рекл:

— Будь поздоровіон, отче а пане найласкавший!

Отець, то слишачи, упав на землю з великого веселля.

Л кгди встав, не могл слухати мови його за великим криком людей. За чим казав метати злото і сребро, би ся над тим люди бавили, але і тим не могл одогнати, аж заказано под горлом мовчати, би Діоклеціян мову предложив.

І почав мовити:

— Отче і пане мой, проше, іж би ту цесарова била зо всім францимиром своїм — нехай її усправедлю.

І зараз на розказ цесарова з жаллю і болістю вийшла з паннами.

По тім Діоклеціян, продовживши мову, казав єдну панну найкращу розволочи з хуст пред всіми.

І розобрано, аж бив хлоп, а не панна.

І завстидів цесарову, іж з ним завше чужоложство повнила.

З чого ся і цесар дивував і завстидав, і всі з ним:

По тім єще почав правити, як його цесарова, первій силуючи на гріх сама, і не хотів, за то обвинила; і для чого през тії дні не мовив, бо мів бити забит за первшим словом од цесаровей.

То вислухавши, цесар казав паню куньми розторгати, а милосника її спалити.

А що она цесарова приповістями приводила, би сина забив, жеби по тім кролевства його не отримав а [її] в нівець не обернув, теди на то повість свою Діоклеціан пред всіми обширне правив:

— Бив єден рицер і мів также єдного сина, і дав йогО бив до науки на седьм літ. По тім казав його до себе взяти, аби його видів в науці. І кгди ся йому трафило служити пред отцем і маткою, прилетівши соловей до окна, почав співати. Оний рицер, слишачи, рік, же «Не слихалем так вдячного співання. А що то он мовить, тілько ми не знаєм?» Одповідів син його: «Отче, я розумію, що той пташок співає, і повів би-м вам, кгди би-сте ся не розгнівали». І почав правити так: «Соловей мовить, же буду так багатий, іж мене всі будуть чтити, а звлаща отець мой будет мі воду тримати ко умиванню, а матка ручник». Що слишачи, отець розгнівався і рек: «Не дочекаєш ти того нікгди». І порвавши свойого сина, і вкинув в море, би утонув. Але юж дитя уміло плисти, добралося до єдного берега і, влізши, там тривало без покарму през десять день. По тім обачив окрент, мимо ідучий, заволав на жекгляре, би його для милості божої взяли. Оні так учинили. Приїхавши до своєї землі, продали його єдному князю. Той князь кохався в нюм. За котрим єдного часу круки літали, волаючи. І не могли їх одогнати. А му той хлопець мову їх тлумачив, яко і соловея, іж три круці просили права собі: самиця хотіла з сином ся веселити, а самець не допускав, кгди його змалу била покинула, і крук сам викармив. Прето князь, слишачи, приказав, би круча при отці мешкало. І так одлетіли. Що видячи, князь іменував хлопця собі сином і дочку свою обіцяв за нього дати і по смерті кролевство його в Єгипті. А хлопець той звався Александром. І, жиючи при пану, вчинився великим і славним рицером і одержував звитязтва. По тім, услишавши о іном кролю Тирусі, которий над всі славнійший і багатший, до того ся просив у отця на службу. І пустив його, напоминаючи, іж би ся навернув а дівку його за жону собі взяв. А кгди приїхав Александер до кроля Тируса, вклонився, вітаючи, залецав службу свою оному, і повідаючи, же єст син кролевський з Єгипту. Уподобав його Тирус, приняв його за слугу, би завше обід готував. Затим зараз прийшов і другий млодзієн на службу, син кроля ізраїльського Ліодвік. Котрий барзо бив подобний Александру, іж не мог нікто познати, котрий з них Ліодвік альбо Александер. І дано їм господу едну. Котрії ся барзо з собою кохали, яко браття. А кгди по часі розмилувався Ліодвік над царевною, хотячи її дойти, і розболівся на смерть, Александер, зрозумівши, купив подарки дорогії і носив панні од Ліодвіка. Она, ліпше любячи Александра, не хотіла при-няти од Ліодвіка. А за третім разом позволила му прийти к собі. І били в любві з собою през довгий час. Аж ся по тім іншії довідавши і хотіли його забити, але Александер того забіжав. По тім прислано з Єгипту по смерті того кроля, жеби Александер ішов на кролевство. І просився у Тируса, чого му не могл боронити. А од’їздячи, вітався жалосне з Ліодвіком і з панною і, взявши перстень в Ліодвіка на знак милості, од’-їхав. На котрого мійсце пришед Сід од кроля гішпанського і занедовго оскаржив пред кролем Ліодвіка, іж цорку його продівчив. І задали собі битву о том, кто би кого поконав. Ліодвік, видячи, же не зможе, фрасувався. І радила панна Фліорентіна, би просився в кроля їхати также до отця свойого, же умирає, би ся то одложило. «І їдь,— мовить,— до Александра, просячи ратунку, би сам ту бил». І так справили штучне. Александра намовив, а сам на той час, яко ся трафило, на його мійсці веселля одправував, бо ніхто їх не познав, і із панною лежав, але меч межи себе кладав. А Александер там Сіда на герцю забив і вернувся до Єгипту і одправив Ліодвіка. Котрий не за довгий час отримав і кро-левства обі, по смерті отця свойого і отця Фліорентіни, жони своєї. А Александра пані отруїла і хорого вигнала з панства. Он, видячи утраплення, брався до Ліодвіка, котрий його межи убогими не познав, аж в дому своєм през перстень свой злотий. І так його жалуючи, злічив кровію своїх дітей, котрих бив потратив для нього, але по тім :иіайшли їх живих. Веселилися з того, довго хвалячи бога. По тім Ліодвік-цесар провадив Александра на кролевство до Єгипту, і там, поймавши тую кролеву з чужоложником, дали на страчення. І сам осів на панстві. І по тім їхав наві-дити отця свойого рожоного, котрий його бив в море вкинув і запомнів бив юж о нем. До того наперед послав, а он, услишавши, здумівся і урадував, же такий пан хоче стати в нього, а не відав, іж бив син його. І кгди приїхав, в той час, служив му отець власний: тримав воду сам, а жона його ручник пану. По тім ся Александер признав і ознаймив

о всем. І познали його з радостю. І так юж жили при нем до смерті щасливе.

— Так і ти, отче,— мовить Діоклеціян,— любо бись при старості і при мні жив, але би ти для того чти не унято і овшем вельце би-сь шанован бив од мене, яко отець мой коханий.

ІСТОРИЧНІЇ ВІРШІ

[ПРО ЗІГІЗМУНДУ І ЗВІЗДАРДА]

Князь Танкред, по імені Салернітанськ бивий,

Довгії пожив літа в той власті щасливий,

Умре без наслідія, только дщер єдину Імів он Зігізмунду, і ту любя вину,

Любя серцем безмірно, як зеницю ока,

Хранив, хотя оную видіти без порока.

Гтак тим любленієм привів к тому тую,

Что аж безвременную смерть принесл оной злую. Когда-бо пришла в возраст Зігізмунда-діва, Добронравна над звичай і красна до дива Видінна била, коєй задивяся мнозі,

Не бить-бо ся краснійшу судили і бозі;

Многії ж од вельможних господ ю хотіли Поять собі за жону і отця нудили,

Но отець, любовію бив к ней обдержимий,

Одказав акт весельний діві той любимой,

Не хотя лишиться радості всецілой

І оддалить од себя Зігізмунди милой.

По том і не з волею принужден оддати За княжича єдина в світлії палати.

Которому не довго бог дав з нею жити,

Благословив жизнь його смертію скратити. Завдовівши ж, прекрасна Зігізмунда млада Узнала, что за прелесть в світі і ізрада;

Кривавії од очей своїх лила слєзи,

Как росою, кропила свої, ходя, стези;

Не виділ а і світа за слєзами тими,

Лице зараз змінила печальми такими.

А била красотою і умо.м так славна,

Что во області не бі їй ні єдина равна.

Нельзя било не думать і не удивляться,

Смотря только на нея і не услаждаться;

Насквозь та проникала серця зраком вдатним І к себі привлєкала словом всеприятним.

Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,

В дому славном, розкошном, в великом покою.

Но понеже всякому довго скорб прискучить,

Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,

Стала о том забивать, розкошми нудима,

Спом’янула жизнь брачну, как она любима;

Кров млада дівственная в тілі їй заграла,

І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.

Только о том і думаєт, кто імієт тіло,

Чтоб в світі ангельськоє било його діло;

Разві бив би адамант тот непобідимий,

Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.

Но кров сія козлія і камень тот крушить,

А одрада і розкош єя не утушить;

Для чого горкой скорбі по мужу забила І гарячку сильную в тілі ощутила.

Іскала ж средств удобних і лікарства певна,

Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.

А о то стидно било у отця прохати,

Не пригожо бо дамі жениха іскати.

Что ж чинить Зігізмунда, іскрей потаєнних Не могучи угасить, внутр єя разженних?

Починаєт умишлять, каким би то видом

Снестися могла в любов з ізрядним купідом,

Кой би желаніям єя бив догожий

І в той єя секретно сокривать могл дрожі.

Сискала способ латвий в отчеському дому,

Врачбу так на боль певну, к здравію свідому.

Так между протчіїми лучша всіх слугами,

Так красна, как і умна і кріпка силами,

По імені ізбравши Звіздарда єдина

І із тим скохалась (о любве кручина!).

Красоту, і приятство, і умнії справи,

Паче за куріозность стався бить друг правий;

А вродою хотяй же он і бив сравненний,

Со другими ж честію не бив соєдиненний,

Кого Зігізмунда так уже сподобала,

Что з очей серця і мислі всегда не спускала. Молодець же разумен, Звіздард, узнав, тоє,

Что серце Зігізмунди єст к нему прямоє,

Стал ходить вслід єя мисльми і очима

І так тую уловив в любов между сіма.

Как же б далі поступить, мислить о том стала,

І чтоб ділом іскусить, кого закохала.

Се ж уже когда любов в них жить стала равна,

Тогда расти вещ к ділу стала в них ісгіравна; Однак она, не хотя звіритись нікому,

Опасаяся ізрадн од слуг своїх в дому,

Сискала таков способ: картку написала,

В трость тайно вложивши, к нему одіслала; Молодець же разумеи тотчас догадався,

Что недармо дар к ньому од нея прислався,

Так хитро умисленний, да єще чрез діву,

На мног час чудяся тому єя ділу,

Взяв тую, розпечатав і прочитав скрито,

І став любить чрез тоє єя иенасито;

Разтопився од сладості і развеселився,

Что о часі і місті, где бить, ізвістився.

І так зішлися в єдино, волю учинили,

І конець желанія любвє улучили;

Покой бо бил далече Зігізмунді в боку,

Для утіхи єй самой діланний з нароку,

При котором і ліох бив уже запалий

І сміттєм нанесенний, только поостали Ніякіїсь там міста секретнії к входу,

Правящії в покою сіньми охолоду,

Кгде і намет Зігізмунді над вся бив любимий І нарочно для потіх собственних держимий.

В том наметі при ліоху желізнії двері

І стальна била засов з желізними пері.

Той ліох з давніх времен бив вже запустілий,

І домашнії о нем весьма позабили;

Но любов бисть раззорна, проходя сквозь всюди, Усмотріла місто то угодно, кгде труди Облегченні бивають, і соєдинила

І тугу сердечную оним там разбила.

Зігізмунда бо, в помощ не прося нікого,

Сама двері одверзла, трудяся в том много, Упустила Звіздарда к своєму покою,

І там утішилися обої меж собою.

Сіє ж часто бивало, а єдиної ночі,

Желанію своєму не імія мочі,

За препятствієм слуг своїх, оних разослала, Умисливши сказать то, что єще не спала.

І пошедши к покою, там сладко уснула

З Звіздардом в прохладі. А як ноч минула, Обоїми об’явши своїма руками,

Звіздарда цілувала всі уди устнами;

І довго побавились єще в той утісі,

Як пташечки іграя в красном яком лісі.

По ігрі же той Звіздард у дом возвратився

І, пришедши, кгде медлів, в дому не звинився. Зігізмунда, замкнувши двері, тож вступила,

Как би од сна себе только обудила;

Взявши шубку на себе, пришла между слуги

І, з ними в річ вдавшися, била, как лук тугий, Не дала ні мала по собі в том знаку,

Сахарним розговором прикрила желч смаку,

І, сміяся з паннами, шутливо сказала:

«Як я довгоє время в покою том спала!»

Оні ж в отвіт єй сказали: «Довольно і много Ізволили спать, госпоже». Она ж їм до того Сказала, что приягним сном бі отягощенна І сладким од чувствія вельми вспокоєнна.

По том єдині в шати драгії вбирали,

Другії же вечеру вкусну готували.

А Звіздард всегда певен било посіщаєт І печально єя серце в тузі утішаєт.

Но противна фортуна щирості той вірной Не могла укротити зависті безмірной,

Кая всім тим потіхам конець дарувала Печальний і обоїх смертію карала.

Обикл-бо Танкред оний, князь Салернітанський,

Часто ходить к покою, в немет тот панянський, Хотя часом утішить дщер, вдову печальну,

І єй одогнать тугу од серця нахальну.

А временем обикл бив ходить до покою,

І там било розговор іміють з собою.

І так часу єдного, в полудній годині,

Ходя он по покою сам только єдиний,

Когда дщер Зігізмунда з паннами іграла В городку і цвітками себе забавляла Майовими, як звичай,— тогда он в покою По многой уснув утісі, утружден собою;

Уснув он у тихості вкупі наєдині,

І окна бо заперті били у той сіні.

Зігізмунда ж, не зная, что ділалось тамо,

Пожелавши Звіздарда, ідет в покой прямо,

Кгде і Звіздард надойшов — тішились вспаняло

По желанію сердець; когда ж познійш стало, Обудився з сна, Танкред видить, что дщер дієт, Нічого не говорить, од жалю ввесь млієт;

Хтів к ним обозватись, а по том роздумав Не обличать дочері, только тайно румав,

Румав горко і ревно, уста притиская

К подушці, на кой лежав, глас утаєвая;

Не двинувся, аж поколь розстались обоє,

Окончивши забаву, не мисля на тоє,

Что вже зрада з ними єсть. Ах ізрада скрита,

Кую любов дієт сліпа і несита!

Та бо їх розтопила так, як воск і масло,

І в той оні цілуясь, паки дали гасло.

Звіздард обикновенно одойшов з покою;

Зігізмунда ж, в надежном бивши слова строю, Пойшла в дом между панни і там жартувала, Посреді їх, іграя з ними, розмовляла.

А Танкред, нечаянним видом пораненний,

Вишов тайно з покою, серцем боЛізненний,

І утвердив над льохом тим стражі опасні,

Кгде в третій день пойман став Звіздард той

нещасний.

Между тим, зв’язав його, дали князю знати

Скрито о нем, что уже дав їм бог поймати. Князь же, не хотя того і видіть очима,

Приказав вложить в тюрму, как вора злозрима. І то все тайно ділав; казав, чтоб не знала Зігізмунда о тому і тужить не стала,

Что свого рачителя уже упустила

І своїм сношенієм його погубила;

Приказав говорити — з письмом одпущенна І надежно з одвітом скоро возвращенна.

По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю І гнівную на його обратив зеницю,

Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий

По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:

— О злодій безсовісний! Самі ті доброти Мої тебе одвесть могли б од срамоти,

Даби дому моєму і слави такої

Не ділав і серцю болізні тяжкої,

Коє діло сам видів очима моїма

І покрив то горкими слєзами моїма.—

На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:

— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду

Но, что буде — то буде! Правду сказать, знаю,

Что любов большу силу, ніж ти і я маю.

Оной я слушать мусив, тебе позабивши І волі тоя себе всього поручивши.

Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,

Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний. Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,

На всяк час і минуту Звіздарда чекала І, мисля, что з письмами тими забарився,

Вздихала горко, что не знаєт, где подівся. Отець, час усмотрівши, пойде до покою,

Як обикл бив. Аж дочер сама там собою Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,

Ставши пред.ним, как должно, отця сість просила. Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,

Что до смерті за жону, как она лукавить, Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,

Здравіє бо і славу та од часу теряєт.

— О дщи моя єдина! Скорбен я до зіла,

Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,

Чого когда б очима своїми не видів,

Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,

А то видів і плакав, в слєзах утопая,—

Говорить аж он не могл, з жалю умирая.—

— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу

І так в горкой печалі злій зверну душу.

Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,

Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.

О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?

Кості моя і мене жива в гроб вложила, Змішеваєш з землею, жалем покриваєш

І так серце бідноє насквозь пробиваєш.

О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,

На что далась бездільнику звести ся лукава? Для той своєй свободи могла б ізобрати З нобілетов ізрядна, нежли так каляти Славу свою, і себе худу учинила.

Когда вже желанія в том не преломила,

Много дворян у мене лучших ізбрать можно,

Єсли вже захотіла так жити безбожно.

Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,

На кого і смотріть другим єсть не мило.

Сього бо млада єще взявши я нагаго

Од отця, вмісто сина зділав таковаго,

Приодінув нагаго і зділав, як сина,

Хотя його за вірна слугу міть єдина;

Се же он мні наградив за тія доброти,

Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.

0 серце старості! Что ти так нещасно,

Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно. Однак уже, как ні єст і как тоє стало,

0 нещастіє велико так мене попало,

Что сам я не знаю, что чинити з собою;

Прийдеться в горесті умріть в неспокою. Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,

Убію безсовісна во Бремені скором;

А з тобою не знаю, что ділать імію,

Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію, Любов бо природная ділать возп’ящаєт,

Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,

Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії Помстять тя самі нехай діла твої тії.

А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,

Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути Могла єси казні злой і прощенна бити;

Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти.— Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,

Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,

Не так себе жалія, як друга свойого,

Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого! Что се нам случилося?» — тяжко воздихала

1 скорбноє сльозами лице обливала.

Видя тоє, что уже тайни їх одкриті

Стали і всі любві той знаки явні биті,

Од жалості незносной ні єдина слова

Не могла проговорить до отця сурова;

Однак пред ним мужесько серцем поступала, Прибирая разума, что би одказала;

А в мислі своїй твердо тоє закрепила,

Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,

1 бить би вже готовой, єсли би згубити

Звіздарда отець імів, там же положити І свой живот з ним купно; і так учинила,

Что по смерті вже своїй його в гроб вложила; Мужественно стояла до смерті і вірно

Не просила ні о чом отця, только мирно,

Без гніва, со сльозами тоє говорила:

Что ти де, отче, винен, не я учинила,

Отець мой, государ! Ти сам в том причина,

Что я так согрішила, тобі дщер єдина.

Гріх мой ізповідую і вини не крию І о милості просити тебе не імію;

Готова все терпіти, что б іміло бити,

З Звіздардом совокупно хощу і умріти.

Не тая же і сього, что його любила

І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла І поколь жива буду, хоч то і не много,

Не престану любити од серця прямого;

І по смерті, когда би власть кості іміли,

Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили. Не так моя хоть к тому і любов його же,

Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:

Могл би єси в младості моїй то вчинити,

Даби мене другому мужу обручити,

То б я сієї свеволі так худой не знала

І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.

Не помислив ти на то, что і сам тілесний,

В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,

І мене не каменну родив ти ж такову,

І для того і нравом знай бить єднакову.

Могл би єси і тоє єще разсуждати,

Как в младих літах наших кров звикла іграти, А і сама младость єст ко гріху всесклонна,

Найпаче ж празна; а любов законна

Всього сього не знаєт, но живет нелесно.

Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:

Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,

Младой, к тому і празной, не бить своєвольной? Сії твої і к сьому мене понудили,

Что всі уди Звіздарда мої так любили;

Бивши бо я за первим супругом законним,

Хоч не довго з ним жила, однак браком повним, Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,

Всяких тайн сердечних сладості вкусила;

Когда в той горячесті самой завдовіла,

Над міру в младой крові огнем розгоріла,

Каким во дні і в нощі палая сердечно,

Принужденна промишлять о то всеконечно,

Як би пламень природний могла утолити

І кров, во мні горящу, хоть мало залити.

Однак з приліжанієм і о то старалась,

Как би найсекретніє в той вещі справлялась, І іскала способов таємних до того,

Чтоби подозрінія ізбігнути злого.

Тебе ради, не себе, тайно так чинила,

Даби когда подзором не обезславила.

І до тих пор щасливо текло тоє діло,

Покамість твоє око, отче, не узріло.

Когда ж тобі досадно паче всього тоє,

Что не з равним любилась, се резон на тоє:

Той бо мні полюбився і я йому равно,

Любов не перебираєт, все ділаєт травно.

Но что очесам людським кажется в придачу,

Любві приятно, то нам єст в удачу.

Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами, Которий би іміла ділать з шляхтичами?

Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу, Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.

За щастієм все течет: то славить безславних,

То убогих, багатих, то і князей славних Возносить і смиряєт,— то ділаєт само.

Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;

Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,

Всі од нея созданні, од нея зачаті,

І достоїнство наше од землі же взято.

Всі земля, прах і пепел, только єдно свято Плем’я і род, коєго добродітель славить:

Та сама славу родить, та багатих ставить,

Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,

Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати. Присмотрись только, отче, своєй шляхти нравам І всім їх ділам добрим і ділам ісправним; Положи на мірилі Звіздардові справи,

Добрий нрав і красоту — как большой суть слави. Так увидиш всю правду, чого он достойний,

Как тих стома крати лучший єст і стройний, Зачим я ізвірилась, як вірному другу,

І хотіла би йому бити за супругу.

Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,

Что он гаряч любитись,— за то я влюбила,

І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,

Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави. Обманувся ти, отче, что так мужа умна

Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,

І за служби вірнії по сей час заплати

Не наградив достойной з своєй благодати.

Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт

Господин убогим, убогий же його превишаєт; Много тих, что у себе нічого не мали,

Щастіє же їм дало, господами стали.

Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,

Много мавши, посліжди нічого не стало.

В заключенії же річі сіє утверждаю:

Что хочеш, дій зо мною,— умріть з ним желаю;

Єсли згубиш Звіздарда,— чого не дай боже,— Узриш мертву і мене, что будет негоже.

Мене карай, мене муч,— я то во всем винна:-Сама його ізвела, сама в том безчинна;

Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,

Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.

Да дасть господь бог йому, йому літа многі І вся свишше благая без всякой тривоги.

Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш, Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;

Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,

Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити. Положи нас в єдиной труні нерозлучно,

Пусть єдину не будет жити в світі скучно; Погреби кості наша в єдиной яскині,

Пусть лежать в пам’ятку любве вірной нині,— Смотря ж Танкред на єя так річ ту' статечну,

Не знав, чим би устрашить оную безпечно; Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,

Кров’ю залить, Звіздарда живот од’яв милий. Хотя все тайно зділать для своей неслави,

Казав в ноч глубокую лишить його глави І серце його к собі принести неживо,

І, положив на златом блюді то на диво,

Послав к дщері на покой з таковими слови:

«Отець ті про пам’ять прислав се суровий,

Даби тім і по смерті себе потішала,

Которому за жизні любов дарувала.

Се імаш серце його; кой од’яв добро ти,

Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти; Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,

І ізпросися, любить ли, как прежде любило.» Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,

Не говорить в одвіт ні єдина слова;

Держа в руці напиток із ядом змішенний,

Сильною отравою бивий разтворенний,

Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,

Аж видить, что їх секрет явно всім вже зриться. Взявши серце оноє од златого блюда,

Воздохнула, плачевна, о причині студа,

І очі в небо поднесла і благодарила

Отцю за тот дар драгий, которий узріла.

І зараз узнала, что то Звіздардово

Серце било, котороє отець дав сурово,

І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.

По том к послу сказала ті слова плачливо:

— Достойно і по істинні золотого блюда Серце сіє і його любовна утроба.

Как йому труна і бить надлежала,

В чом я тепер отчеську милость вже узнала. Достойно Звіздард лежить по смерті на златі, Положив бо любві моєй то в заплаті,

Серце же його, коє в руках пістувала І своїми сердечно усти цілувала.—

Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!

Ти тепер в небі єси радосно і тихо.—

По том, обратившись к панянтам, сказала:

— Всегда я отчеськую милость узнавала,

Но тепера найпаче тую узнаваю

І за такий дар йому воздать чим не маю:

Вмісто всього самую пусть он будет знати,

Дая йому жизнь мою і покой мой златий.—

І к серцю обратившись, так горко сльозила,

Что од жалю і плача зільно обомліла,

Сказуя так до серця: — О сладкий покою

Всіх моїх гїотіх тайно, добро мні з тобою!

0 радосний доме мой любвє пребезмірпий,

Постоянний і вірний і нелицемірний!

Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?

В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили? Богдай же тот не дождав віка вже свойого,

Кто живота не щадить приказав твойого! Довольно в тобі, серце, било мні спокою,

Коли ж умріть наперед ти зволив собою,

Бить тому так. Для мене ти князя лишився,

Од його же і на тот світ ітить поспішився.

Когда ж єще до міста не дойшов свойого,

Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.

0 серце любимоє! Твой сход мні удобний.

Больш ті слави і погребу вже не доставало,

Только б єси в сльозах моїх омокало,

Каких я не жалію. І ти бо однако

Не жалів своєй крові і живота тако.

1 кого ж би серце то днесь не засмутило

1 вздохнуть од серця внутр не понудило?

Мні било єднаково в землю пойти прямо

І з сухими очима і без сліз бить тамо.

Но фортуно ізмінна! Од тебе се цвіти

Понужденні вв’язнути у смертнії сіти;

Душі ж наші, мню, будуть совокупно обі,

Когда купно положать тілеса во гробі.

Єще бо, надіюся, дух твой во покою Моєм здесь пребиват, літая собою,

Смотря на плач і жаль, так тяжко ревнивий,

Ожидаєт, поколь дух мой вийдет з мя плачливий, Не желаєт дружества остатися вірна,

І нині любя його, как нелицемірна.

Но уже душа моя мене оставляєт

І тіло од немощі тяжкой умираєт.

Сказуя, глас в себі таїла плачевний,

А в серці диханіє і жаль вельми ревний;

Сльози ж лія на серце тоє без престани,

На мертвость смотря його і смертнії рани.— Жени тамо і панни, то ж видя, сльозили

І на сльозний тот позор всі тамо смотріли.

А она, плакавшись, очі утирала,

На серце Звіздардово смутно поглядала.

По том всім вслух сказала: — Плакать уже годі,

Но не годі з Звіздардом бить мні при одході.— То говоря, взєм чашу, смертна яда повну,

Ізпила і упала, жизнь оставя дольну;

Там на ложі, як труп, тотчас поблідніла,

Серце же Звіздардово к себі прихилила, Цілувала і скорой смерті ожидала.

Тим бо своїм случаєм всіх жон попужала:

Что бо она ізпила, того не узріли,

Только, знать, что яд смертний, мисльми доходили. Тотчас, только пала, лице ізмінила,

Вся стала нечувственна і вся омертвіла.

Дали о том отцю знать, что дочер болієт.

Услишавши ж то, отець тотчас к ней приспієт, Спрашиваєт, что се єст. Она ж вже канаєт.

Крикнет отець: — Ах, біда! Дочер умираєт! — Пособити не знав, пройшло бо тоє врем’я,

А яд лют непослабно налагав вже брем’я.

Видя ж отець смерть явну дщері своєй милой,

Не плакав, но ридав по той втісі милой,

На себе і на дочер свою на^ікая

І день тот свой нещасний горко проклиная.

Аки при Меандрових¹ брегах лебедь білий,

Тако жалосно над дщер’ю плакав отець милий; Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая

І крилами бистрії води розбивая,

Поєт піснь печальну гласом умиленним,—

Равно пів і старушек серцем сокрушенним; Жалія по дочері, румав неутішно

І собі умріть желав за тоєю спішно.

Дочер отцю сльозну, коная, говорить:

— Мні вже тих сльоз не треба, і Звіздард не спорить. Сокрий тія на славу нас, умерших нині;

Ідем з світа через тебе в сей горкой кручині. Напрасно ти жалієш, сього ті хотілось,

Тішся з того, о чім вже тобі і ходилось;

Ти сього рачительно желав,— бог з тобою!

Бог судія ті буди, что нам жить з собою Не допустив ти в любві; дай же хоч по смерти Кості наші ямі єдной вже пожерти;

Даруй сію благодать дочері єдиной,

Буди в тобі любов єст ко мні, отче, безвинной. Яви отчу милость к нам, зділай вконець тоє,

Даби в гробі єдином положились двоє,

Тіло моє з Звіздардом пусть вже почиваєт,

І по смерті бо своїй бить з ним желаєт. Надіюся, отче мой, что мні подаруєіїі,

В єдном гробі наші кості замуруєш.—

Тогда Танкред, будучи жалем ураненний,

Не могл слова одказать, крича, ізумленний.

А Зігізмунда, видя смерть уже пред очима,

З отцем попрощалась і з всіми своїми,

Серце же, пістуючи, усти цілувала

І, тяжко вздохнувши, в том і жизнь скончала. По том всім князь печальний став осиротілий,

Зділав погреб обоїм І гроб єдин цілий,

Схоронив їх преславно. Пусть же почивають

І так в вічной любві купно пребивають!

Танкред пожив в печалі, скоро преселився,

І так живот Танкредов і тих окончився.

Лямент Зігізмунди

Нещасливі годи і літа нещасливі,

І потіхи зрадливі світа всі плачливі!

На что мене, нещасну, так довго держали,

Когда мене так тяжким смутком карать мали? Чому мене первіє черв не стлила в гробі їли мать не разтлила во своїй утробі!

ПРИМІТКИ

До книги увійшли твори української літератури XVII ст., дібрані із стародавніх рукописів та друків і з видань XIX—XX ст. Деякі з них могли бути написані наприкінці XVI чи на початку XVIII ст.

При доборі текстів враховувалися археографічні та бібліографічні описи, публікації і дослідження В. Адріанової-Перетц, М. Возняка, В. Гнаткжа, С. Голубева, М. Гудзія, М. Драгоманова, Н. Дробленкової, П. Житецького, Я. Ісаєвича, В. Колосової, О. Левицького, М. Максимовича, М. Марковсько-го, С. Маслова, Л. Махновця, Ю. Мицика, О. Назаревського, В. Нічик, Г. Нудьги, В. Отроковського, В. Перетца, М. Петрова, В. Покровської, В. Рєзанова, А. Титова, Ф. Титова, М. Тихонравова, І. Франка, С. ІЦеглової, ІО. Яворського та інших дожовтневих і радянських учених.

Українська література XVII ст.— різномовна. Вона творилася церковнослов’янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Твори, писані церковнослов’янською мовою, здебільшого подаються в оригіналі, але транслітеруються засобами новітньої східнослов’янської графіки. Твори, писані староукраїнською мовою, транскрибуються за сучасним українським правописом з урахуванням орфоепічних, морфологічних та лексичних особливостеіі мови XVII ст.: «Ь» передається через «і», «ї», «и»; «ьі» — через «и»; упорядковується написання «и», «і», та «ї», «е» та «є», «ь» й апострофа, подвоєних приголосних; «ь» в кінці слів знімається. Літера «ьі» в дієслові «бити» у більшості випадків замінюється на «у» («бути»). Деякі церковнослов’янські та староукраїнські тексти, особливо складні для вільного сприйняття читачем, подаються у перекладі ново-часною літературною мовою. Твори, писані російською чи наближеною до російської слов’яноруською мовою, подаються за нормами сучасного російського правопису із збереженням лексичних та морфоепічних особливостей. Титли розкриваються. Вживання великих літер і розділових знаків узгоджується з нормами сучасного українського правопису. Слов’янські літери на означення чисел замінюються арабськими цифрами. Авторські скорочення при посиланнях на джерела розкриваються у квадратових дужках. Твори, писані польською та латинською мовами, подаються в українському перекладі.

Тексти укладено за жанрами, а в межах жанру в хронологічній послідовності. Спершу йдуть твори синкретичного характеру, в яких художня функція не є визначальною, а підпорядковується функціям учительній, полемічнді, пізнавальній тощо. Ці твори продовжують традицію середньовічного літературної синкретизму, в надрах якого визрівають нові, ренесансні та бароккопі літературні форми, що знаменують собою вироблення жанрово-стильової системи європейських літератур Нового часу,— поетичні, драматичні та белетристичні. Далі подаються зразки власне художніх літературних жанрів: поезії, драматургії, белетристики.

У примітках наводяться основні відомості про той чи інший твір; про джерело тексту, про авторів, подається необхідний реальний коментар

У кінці книги вміщено словничок церковнослов’янізмів, старорусизмів та ггароукраїнізмів, полонізмів, лаТинізмів, спеціальних термінів тощо.

У підготовці текстів і приміток до «Перестороги» і «Палінодії» брав участь В. С. Харитонов; вибір, підготовку текстів і приміток до «Княжих житій», «Легенд у записах Петра Могили» і «Повісті про Трою» здійснила Г. І. Павленко; вибір, підготовку текстів і приміток до «Патерика, або Отеч-пика Печерського» здійснив ІО. А. Ісіченко.

Пересторога — твір зберігся в єдиному повному списку, знайденому в архівних матеріалах львівського братства. Вперше опублікував його Денис Зубрицький у вид.: Актьі, относящиеся к истории Западной России. Спб., 1851, т. 4, № 406, с. 203—236; вдруге — М. С. Возняк у кн.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954, с. 25—63.

Подається за рукописом, який зберігається у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (далі ЦНБ), ф. 206 М/27, с. 99—130.

¹ Пересторога — православний антиуніатський публіцистичний трактат, написаний невідомим автором бл. 1605 p., в якому викладається історія боротьби православних проти католицизму та унії і викривається гнобительська політика шляхетської Польщі на східнослов’янських землях.

² Петро — апостол, єпископ римський; за євангельською легендою, один із найближчих учнів і послідовників Ісуса Христа, який проповідував його вчення від Вавілона до Рима, де бл. 68 p., за імператора Нерона, його спіткала мученицька смерть. Діяльність Петра в Римі висувається як аргумент ідеї папства: за уявленнями католицьких богословів, Петро впродовж 25-ти років був першим римським єпископом і передав главенство над церквою римським папам.

■Флоренський (Флорентійський) собор — церковний собор 1439—1442 pp., на якому було зроблено спробу об’єднати католицьку і православну церкви під зверхністю римського папи; угоду підписав київський митрополит Ісидор; розірвано її православною церквою 1472 р.

⁴ Ісидор (? —1462) —київський митрополит, за походженням грек.

1438 р. він підписав Флорентійську унію — угоду про об’єднання східної і західної християнських церков під зверхністю папи римського, за що був позбавлений сану московським князем Василієм Темним; утік до Рима, де дістав титул константинопольського патріарха.

⁵ ... прийняли віру христіанськую уперед, ніжлиляхо-в е ... — Християнізація польських земель почалася в 966 р. особистим схрещенням князя Мєшка І (бл. 922—992); церковна організація формувалася протягом 968—1000 pp., зокрема за панування Болеслава І Хороброго (966—1025).

⁶ Домінікани — католицький чернечий орден, сформований у XIII ст. святим Домініком; завдяки суворому статуту і чіткій організації став потужним знаряддям папства, зокрема в місіонерській та інквізиційній діяльності; активно поширював католицизм на східнослов’янських землях, куди проник уже близько 1222 р.

⁷ Константин Константинович — Острозький . Костянтин (Василь) Костянтинович (1526—1608), волинський князь, київський воєвода, багатий і впливовий магнат, один з провідних діячів православного табору у боротьбі проти католицької агресії та унії. За його підтримкою в

Острозі сформувався гурток православних книжників, були засновані ціШші в Турові (1572), Володнмирі-Волинському (1577), школа (1576) і друкарня (1578) в Острозі. Острозький гурток — один із перших на Україні ренесансно-гуманістичних осередків.

⁸ ... великий король польський... — Стефан Баторій (1533-1586), польський король з 1576 p., який щодо православної церкви провадим відносно толерантну політику.

“...патріарх Іоаким антіохійський первий, а по том константинопольський в землю руськую приїхали і час немалий каждий з них приїздом своїм перємешкува-л и...— Антіохійський патріарх Іоаким приїхав на Русь 1586 p.; перебуваючи у Львові, підтвердив новий статут львівського братства та ідею заснування при братстві школи середнього типу, а також спорудження будинків для шпиталю, друкарні та кам’яної церкви; константинопольський патріарх Ієре-мія Транос (?—1595) приїхав на Русь 1588 p.; вів переговори у справі заснування московського патріархату; підтримав львівських братчиків у їхньому суперництві з православним єпископом Гедеоном Балабаном, а згодом (1593) надав братству право ставропігії; змістив «неправедного» київського митрополита Онисифора та поставив на митрополичу кафедру Михаїла Рогозу.

¹⁰ Братства — громадські організації православних міщан у XVI і XVII ст., які боролися проти національно-релігійного і соціального гноблення та експансії католицизму; утримували школи, друкарні, шпиталі, стимулювали розвиток літератури, музики, образотворчого мистецтва, будівництва та архітектури.

¹ Ставропігія — привілей не залежати від місцевої церковної влади, зокрема від влади місцевого єпископа, а підпорядковуватися безпосередньо владі вищій — митрополиту, патріарху, синоду. Це право константинопольський патріарх Ієремія 1593 р. надав львівському Успенському братству — національно-релігійному об’єднанню українських православних міщан, заснованому в XV ст.; розквіт діяльності цього братства припадає на кінець XVI — початок XVII ст., коли воно стало осередком культурно-національного руху на західноукраїнських землях; його називали Ставро-пігіальним або просто Ставропігією.

¹² Ск у м и н-Ти ш ке в и ч Федір (?—1618) — білоруський магнат, державний діяч Великого князівства Литовського, меценат.

¹³ Онисифор двоженець—київський митрополит (1578—1589), який був прозваний Дівочкою за те, що до посвячення мав двох жінок і продовжував з ними жити, прийнявши духовний сан; позбавлений митрополичої кафедри патріархом Ієремією.

^иМихаїл Рагоза (Рогоза; ? — 1599) — київський митрополит з 1589 p., один з ініціаторів й організаторів Брестської церковної унії 1596 р.

¹⁵ Тимофей Злоба — супрасльський архімандрит; патріарх Ієремія змістив його як звинуваченого у «мужебойстві».

¹⁶ ... ве Львові науки визволенії [заклав], язика сло-венськаго і грецькаго граматику видрукувати подав і через митрополита елассонського й димониського Арсенія през дві літі учи в...— Йдеться про львівську братську школу, в якій навчалися діти різних станів; навчання велося тодішньою українською мовою, вивчалися церковнослов’янська, грецька, латинська і польська мови, а також «вільні» («визволені») науки: граматика, математика, астрономія, поетика, риторика, філософія, теологія. У 1586—1588 pp. ректором і викладачем грецької мови у цій школі був грек Арсеній (1549— 1626), колишній єпископ у Елассоні і Димоні. За його участю львівські вчені уклали підручник граматики під назвою «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго єллинослованскаго язьїка. Совершеннаго искусства осми часгей слова. Ко наказанію многоименитому російскому роду» (Львів, 1691). В укладанні і виданні книги могли брати участь тодішні вчителі львівської школи Стефан і Лаврентій Зизанії та Кирило Транквіліон-Ставро-вецький. Арсеній написав' також грецькими віршами «Опис подорожі до Московії», виданий у Парижі 1749 р.

¹⁷ Кирил луцький — тобто Кирило Терлецький (? —1607), українсько-білоруський церковний діяч, єпископ пінський і турівський, луцький і острозький, один з ініціаторів і організаторів Брестської церковної унії 1596 р.

Замойський Ян (1542—1605) —польський політичний, військовий і культурний діяч, меценат, ідеолог середньої шляхти; був підканцлером коронним (з 1576 р.) і канцлером великим коронним (з 1578 p.), гетьманом великим коронним (з 1581 p.); ректором університету в Падуї; секретарем короля; головним порадником Стефана Баторія. Протектор гуманізму, опікун письменників; заклав Замости, де 1595 р. заснував Замойську академію — школу, яка відзначалася високим рівнем навчання і антиєзуїтським спрямуванням (занепала у другій половині XVII ст., а в 1784 р. її перетворено на ліцей); при академії діяли друкарня та бібліотека; в школі здобуло освіту чимало українців.

Гедеон Балабан (бл. 1530—1607) —львівський православний єпископ з 1565 p., один з ініціаторів унії, згодом став її противником, намагався підпорядкувати братства єпископській владі, меценат.

“Мелетій X р е п т о в и ч-Б о г у р и н с ь к и й (? —1593) —український церковний діяч, з 1576 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря, з 1579 р. управитель Володимирського єпископства, з 1588 р. володимирський єпископ.

²¹ ...архімандриту Печерського монастиря...— Архімандритом Києво-Печерського монастиря у 1593—1599 pp. був Никифор Тур, активний противник унії, учасник Брестського православного собору 1596 р.

²² Хвалимини — мабуть, Фалимичі (Фалемичі, або Хвалимичі), маєток луцького єпископства при р. Лузі, на південний схід від Луцька.

²³ Іпатій Потій (1541 —1613) —українсько-білоруський церковно-політичний діяч, письменник, проповідник, з 1593 р. володимирський православний єпископ; один з ініціаторів і організаторів Брестської церковної унії 1596 p.; з 1600 р. уніатський митрополит; автор полемічних творів, спрямованих проти православних і протестантів.

²⁴ Константи н Копронім (Коваллін, Константин V; 719— 775) — візантійський імператор (з 741 p.); будучи провідником іконоборства, жорстоко переслідував шанувальників ікон, домігся засудження церковним собором 754 р. іконошанування, конфіскував багатства монастирів; безперервно й успішно воював з арабами та болгарами.

²⁵ Перемиський Михаїл —Михаїл Копистенський (? —1610), перемишльський Цсамбірський православний єпископ, активний противник унії.

²⁰ Іуда Іскаріотський (родом з Іскаріота, чи Каріота) — біблійний новозавітний персонаж; один з дванадцяти апостолів — учнів Ісуса Христа; зрадив свого вчителя за тридцять срібняків.

²⁷ ...перший камень кинути по-єваигельському...— Йдеться про євангельський епізод: книжники і фарисеї привели до Ісуса Христа жінку, викриту в перелюбстві, за що її згідно Мойсеевого закону належало побити камінням. Ісус сказав їм: «Хто з вас без гріха,— нехай перший на неї той каменем кине!» І книжники та ферисеї стали один по одному виходити, аж доки не повиходили всі (Євангеліє від Іоанна, гл. 8, ст. З—11).

²⁸ ...луцький почав намовляти...— Йдеться про Кирила Тер-лецького.

^{2 ...н а м о в л я т и... володимирськог о...— Іпатія Потія.}

³⁰ ...з е л ь в о в с ь к и м...— з Гедеоном Балабаном.

³¹ ...і холмським — з Діонісієм Збирозьким, чи Збируйським

³² ...п ре м и с ь ко г о...— Михаїла Копистенського.

³³ ...кроль був пан валечний, о войні больш мисли в...—Йдеться про Казимира Ягедончика (1427—1492), великого князя литовського з 1440 і короля польського з 1447 p.; приєднав до Польщі Пруссію, у зв’язку з чим вибухнула тринадцятилітня (1454—1466) війна між Польщею і хрестоносцями за Східне Помор’я; обмежував владу католицької церкви, сприяв економічному, політичному і культурному розвитку своєї держави.

³⁴Бериат Маційовський (Бернард Мацієвський; 1548— 1605) — луцький католицький єпископ, згодом краківський кардинал і при-мас, один з організаторів Брестської унії 1596 р.

³⁵ ...к гди корол ь... у Люблині з ними ся з’їха в...— Королем з 1587 по 1632 р. був Зигмунд III Ваза (1566—1632); за його панування і з його підтримкою розвинулася в Речі Посполитій контрреформація, набули ваги єзуїти, активізувалася католицька експансія на східнослов’янських землях, що й призвело до проголошення Брестської церковної унії 1596 р.

³⁶ ...до отця п а пе ж а...-—На той час (1592—1605) папою був Кли-мент VIII (1536—1605).

³⁷ ...к алендар новий приняти мусил и.— Йдеться про реформований, так званий григоріанський календар, запроваджений папою Григорієм XIII за проектом італійського вченого Ліліо 1582 р. на зміну давнішого, юліанського календаря, введеного Юлієм Цезарем на пропозицію александрійського астронома Созігена 46 р. до н. е. і прийнятого християнською церквою у 325 р. н. е. на Нікейському соборі. Православні Речі Посполитої чинили опір григоріанській календарній реформі, розцінюючи її впровадження як один із проявів католицької експансії.

³⁸ ...все христіанство подвигнулося до святійшого патріарх и... просячи о ратуно к.— Йдеться про Ієремію II Траноса, константинопольського патріарха, активного борця за православ’я проти католицизму і протестантизму, письменника-полеміста.

³⁹ Никифор (? —після 1596) —великий протосингел і екзарх константинопольського патріарха в православній церкві Речі Посполитої; брав участь у Брестському православному соборі 1596 p., на якому проголосив анафему уніатам; польські власті звинуватили його в шпигунстві на користь Туреччини і ув’язнили в Марієнбурзькому замку (у Мальброку), де він незабаром помер.

⁴⁰ ...кгди нікоторий господар волоський наступувати мів... на господарство волоськоє...— Йдеться, мабуть, про Михайла Хороброго (1558—1601), господаря Волощини з 1593 p., який прагнув створити централізовану державу; боровся проти турецького панування, за об’єднання Волощини, Молдавії і Трансільванії, спираючись, зокрема, і на українське козацтво.

...гетьман коронний Ян Замойський з войски коронними упровадив іншого господаря на господарство волосько є...— У 1600 р. Ян Замойський встановив зверхництво Речі Посполитої над Молдавією і Волощиною; 1601 р. Михайла Хороброго_іГГ господаря Волощини — було вбито, а на господарстві утвердився ІєремІй Могила (до 1606 p.), брат батька Петра Могили Симеона.

⁴² ...слова Спасителеві, кгди оной жені хананейськой рек: «Неслушная єст реч одняти хліб дітєм і поверечи п со м...» — Євангеліє від Матфея, гл. 15, ст. 26.

⁴³ ...з сином своїм, воєводою во л и н с ьк и м...—Йдеться про Януша Костянтиновича Острозького (1554—1620).

⁴^Скарга Петро (Петро Повенський; 1536—1612) — польський церковно-політичний діяч, єзуїт, теолог, письмеваик-полеміст, проповідник, автор житій святих; ідеолог польської контрреформації, провідник ідеї унії православної церкви з католицькою в Речі Посполитій; засновник єзуїтських колегій, ректор єзуїтської школи у Вільні; один з ініціаторів і пропагандистів Брестської унії 1596 р.

⁴⁵ ...в і л е н с ь к о є [братство] вкупі зостало, маючи при собі геретиков, которих їм господь бог заступцями д а в.— Йдеться, мабуть, про спілкування віденських православних братчиків з протестантами.

⁴⁰ «Не бойся, малоє моє стадо, яко благоволив отець ваш небесний дати вам царство небесно є» — Див. Євангеліє від Луки, гл. 12, ст. 32.

⁴⁷ «...брами пекельнії не могли перемочи».— Див. Євангеліє від Матфея, гл. 16, ст. 18.

⁴⁸ ...почавши од Жикгмонта, кроля старого, діда кроля його милості...— Йдеться про Зигмунда І Старого (1467—1548), короля польського і великого князя литовського з 1506 p., сина Казимира Ягелончика; разом із своєю жінкою Боною він змагався за зміцнення королівської влади, спираючись па магнатів; за його панування точилася боротьба між різними магнатськими партіями, а шляхта виступала проти магнатської олігархії. Водночас це була доба розквіту культури, науки і мистецтва польського Ренесансу.

⁴⁹ ...Августа, вуя [його]...— Тобто Зигмунта II Августа (1520— 1572), польського короля формально з 1529, а фактично з 1548 p., великого князя литовського з 1529 p., сина Зигмунта Старого і Бони; намагався дотримуватися віросповідної толеранції й уникати релігійних зіткнень; протегував мистецтву і науці, продовжуючи культурну політику своїх батьків.

⁶⁰ ...Г е н р і к а...— Йдеться про Генріха Валуа (1551 —1589), сина французького короля Генріха II; був обраний польським королем у 1573 p., але, прибувши до Польщі 1574 p., через кілька місяців утік до Франції, де успадкував трон по смерті свого брата Карла IX.

⁵¹ ...Стефана...— польського короля Стефана Баторія.

⁵² Мальборк—місто поблизу Гданська; виросло навколо замку Марієнбург, побудованого хрестоносцями; у 1309—1457 pp. було резиденцією великого магістра ордену хрестоносців; потужна фортеця; з 1460 р. належало Польщі.

⁶³ ...по реченому П а в л о м-а п о ст о л о м: «Нев-Ьжду страхом спасати».— Див.: Послання апостола Павла до филип’ян, гл. 2, ст. 12.

⁵⁴ ...і найвищому пастиру...— папі римському.

⁵⁵ ...єще, коли поганин не держав і самого патріархи і панства в руках своїх не ма в.— Йдеться про час, коли турки ще не підкорили Візантію і Константинополь.

⁶⁶ ...л ь в о в с ь к и й і п ре м и с л ь с ь к и й...— Гедеон Балабан і Ми-хаїл Копистенс'ький.

⁵⁷ ...митрополита Михаїла...— Михаїла Рогозу.

⁵⁸ Школу к грець кую...— львівську братську школу.

⁵⁹ Розказаннєм вселенського патріарх а...— константинопольського патріарха Ієремії.

^{: ; 60} Іосиф (Іосиф II) —константинопольський патріарх у 1416 — 1439 pp.

Іоанн Палеолокг — візантійський імператор Іоанн VIII Па-леолог (1425—1448); брав участь у Ферраро-Флорентійському церковному соборі; прихильник унії православної і католицької церков.

Євгеній — тобто Євгеній IV, обраний папою в 1431 p.; за нього з його участю проходив Ферраро-Флорентійський церковний собор і в 1439 р. було укладено Флорентійську унію між католицькою і православною церквами.

⁶³ А турці заразом Константинополь взяли. Юж тому по л тор а ста літ минуло.— Турки взйли Константинополь в 1453 р.

⁶⁴ ...по одпаденню римських заходних народов...-Йдеться про розділення християнської церкви.

⁶⁵ ...митрополит... Михайло...— тобто Михаїл Рогоза.

⁶⁶ ...яко би Вага пініте в о Я з оті з Д а гоном...—.Місце попсоване, треба: «... яко би от Авенезера во Язот з Дагоном...» (див.: Перша Книга Царств, гл. 5, ст. 1). Авенезер (Авап-Езер)—згадувана в Біблії місцевість, де пророк Самуїл поставив камінь на відзнаку перемоги ізраїльтян над філістимлянами (Перша Книга Царств, гл. 4, ст. 1, 12); точне місцезнаходження її невідоме. Язот (Азот) — одне з п’яти головних філістимських, міст, багате й укріплене, з храмом Дагону (Книга Ісуса Навіна, тл. 13, ст. 3). Д а г о н — філістимське божество; уявлялось у вигляді морської риби з людським лицем і руками.

⁶⁷ Ієлій (Ілій, Ілія) —біблійний старозавітний персоналі — ізраїльський первосвященик і суддя; життя його припало на часи релігійно-морального розкладу давніх євреїв і підкорення їх філістимлянам.

⁶ Офній і Фінн (Офні і Фінеєс) — біблійні старозавітні персонажі — сини первосвященика Ілії; уславились негідним поводженням; бог покарав їх на смерть.

⁹ Іоанн Златоуст (бл. 347—407) —візантійський християнський письменник-теолог, архієпископ і патріарх константинопольський у 398—403 та 404 pp., один із отців церкви; блискучий проповідник (звідси прізвисько); гостро критикував тогочасне суспільство. Помер на засланні.

⁷⁰ Стефан Зизаній Тустановський (бл. 1570—після 1.600) — український письменник-полеміст, проповідник і педагог, один із засновників львівської братської школи; автор «Катехізису» (1595), «Ізло-женія о вірі...» (1596), «Казанія святого Кирила...» (1596); викривав зловживання церковної верхівки, закликав протистояти католицькій експансії.

⁷¹ Христофор Філалет (Христосвіт Правдолюбний)—псевдонім автора одного з найвидатніших творів української полемічної літератури кінця XVI ст.: Апокрисис, альбо одповідь на книжки о соборі берестейськом... (1597—1598). Твір написано з антипапських позицій; припускають, що під цим псевдонімом заховався учасник острозького вченого гуртка Мартин Броневський.

⁷² Л я т о с Ян (1539 — початок XVII ст.) — лікар і астроном, професор Краківського університету, католик. Критикував новий календар, введений папою Григорієм XIII в 1582 p.; залишив Краків і оселився при дворі князя Кос тя нти н а - В а си л я О с троз ького.

⁷³ Віссаріон — архієпископ нікейський, вождь латинофільської партії серед візантійського духівництва; на Ферраро-Флорентійському соборі

1439 р. під його впливом греки, погрожувані турками, схилились до унії з латинською церквою; став кардиналом; автор полемічних творів уніатського спрямування; очолював грецьких гуманістів в Італії, перекладав Арістотеля і Феофраста, популяризував Платона, організував «академію» — гурток вчених людей і бібліотеку, яку згодом передав Венеції у громадське користування.

⁷⁴ Марко (? —1450) —ефеський митрополит, захисник православ’я на Ферраро-Флорентійському соборі 1439 р. і після нього. Автор полемічних антикатолицьких творів «Послання про Флорентійський собор», «Окружне послання до всіх, хто живе на землі», «Розмисл про освячення дарів» та ін.

⁷⁵ Клірик Острозький—псевдонім українського православного письменника-полеміста кінця XVI — початку XVII ст.; належав до острозького вченого гуртка; автор послань, спрямованих проти Іпатія Потія та інших прихильників унії, «Історії про лістрікійський, тобто розбійницький, Феррарський, або Флоренський собор» (1598—1599).

⁷⁶ Каяфа — іудейський первосвященик. За євангельською легендою, па його, первосвященство припадає земна діяльність Ісуса Христа, якого :і ініціативи Каяфи було приречено до страти і віддано на суд Пілатові.

⁷⁷ Понтій Пілат—римський намісник Іудеї; за євангельською легендою, віддав, хоч і неохоче («умивши руки»), Ісуса Христа на розп’яття.

⁷⁸ ...ведле порядку А а р о н о в о г о...— Йдеться про здійснення таїнства причастя за православним обрядом. Аарон, за біблійною легендою, перший старозавітний первосвященик, старший брат Мойсея, увесь його рід був вибраний богом для первосвященницького і священницького служіння в старозавітній церкві. Як перший первосвященик Старого завіту Аарон, за апостолом Павлом (див. Послання до євреїв, гл. 5, ст. 4—6), був прообразом Ісуса Христа, первосвященика Нового завіту, і як такий почитається православною церквою.

⁷⁹ ...ведлуг порядку Me л х і се де ко в о г о...— Йдеться про здійснення таїнства причастя за католицьким обрядом, котрий прирівнюється полемістом до обряду, що застосовувався, за біблійними переказами, в часи салимського (ієрусал ямського) царя Мслхіседека, який, не будучи поставлений у священики, приносив в жертву богу хліб і вино.

⁸⁰ Цесар поганський — турецький султан.

⁸¹ С и н ч р л о в і ч е с ь к и й — Ісус Христос.

⁸² Авеля... против Каїна... з ліпшими офірами виставив і на смерть вида в...— Йдеться про біблійних старозавітних персонажів, синів Адама і Єви. Каїн-землероб приніс жертву богові «від плодів земних»; бог відхилив її, а прийняв прихильно жертву Авеля-пастуха ягня-тами-первістками. Каїн позаздрив Авелю і вбив його. Це було перше вбивство між людьми.

⁸³ Є н о х — біблійний старозавітний персонаж, нащадок Сіфа, батько Мафусаїла. Взятий живим на небо за благочестя.

Ной — біблійний персонаж, старозавітний патріарх, син Ламеха. За велінням бога, спорудив ковчег, на якому разом з родиною врятувався від всесвітнього потопу і продовжив рід людський.

⁸⁵ Авраам — біблійний старозавітний персонаж, одинадцятий патріарх після потопу; вірою і праведністю перевищував усіх старозавітних праведників; родоначальник євреїв (через свого сина Ісаака) та ізмаїльтян, тобто арабів (через свого сина Ізмаїла).

⁸⁶ Ісаак — біблійний старозавітний персонаж, іудейський патріарх, син Авраама; батько хотів принести його в жертву богові на знак безумовної покори господній волі, але ангел врятував Ісаака від смерті.

Л от — біблійний старозавітний персонаж, небіж Авраама; жив у місті Содомі, звідки його вивів ангел, після чого Содом було спалено вогняним дощем, а Лот поселився в пустині.

⁸⁸ Со д о м л я н и — жителі Содома. Содом і Гоморра — міста в Палестині, які, за біблійною легендою, були знищені небесним вогнем у часи Авраама; на їхньому місці розлилося Мертве море.

⁸⁹ Іаков (Яков, або Ізраїль)—біблійний старозавітний персонаж, другий син Ісаака; родоначальник ізраїльтян; його вабило мирне пастуше життя, відзначався працьовитістю і праведністю.

⁹⁰ Ісаав— біблійний старозавітний персонаж, старший син Ісаака, котрий продав своє первородство братові за чечевичну юшку.

⁹¹ Іосиф — біблійний старозавітний персонаж, син Іакова; через своїх синів Єфрема і Манасію родоначальник двох «колін ізраїлевих».

⁹² Мойсей — за біблійною традицією, перший пророк Ягве і основоположник його релігії; законодавець, релігійний наставник і політичний вождь єврейських племен в «ісході» з Єгипту в Ханаан (Палестину). Істо- ' ричні події, відбиті в легендах про Мойсея, мали місце в другій половині

II тисячоліття до н. е.; Мойсею приписується авторство П’ятикиижжя, тобто перших п’яти книг старозавітної частини Біблії.

⁹³ І сус На він—біблійний старозавітний персонаж, наступник Мойсея, вождь ізраїльтян, котрий завоював Хананею (Палестину).

⁹⁴ Навходоносор (Навуходоносор) — цар Вавілонії з 605 по 562 р. до н. е.; підкорив Сірію і Палестину, зруйнував Іерусалимський храм; тринадцять років тримав у облозі Tip; прикрасив і укріпив Вавілон.

⁹⁵ ...Даниїла і трьох отроков...— Йдеться про Даниїла — біблійного старозавітного персонажа, іудейського пророка; під час нашестя Навуходоносора на Іерусалим був узятий заложником, потрапив до царського палацу, дістав халдейське ім’я Валтасар, почав витлумачувати сни Навуходоносора. За відмову поклонитися статуї Бел-Меродаха, царевого патрона, його разом із трьома друзями (отроками) було ввергйуто у вогненну піч, та бог чудом урятував їх. Це вразило Навуходоносора, і він призначив усіх чотирьох на високі посади.

⁹⁶ Іоанн Богослов — за християнською традицією, апостол, улюбленець Ісуса Христа, автор «Євангелія від Іоанна», трьох послань і «Апокаліпсису».

⁹⁷ ...яко ізперва діавол межи руссю забігав, аби православіє не коренилося...— Йдеться про боротьбу* між християнством і поганством.

⁹⁸ Фарисеї — послідовники релігійно-політичної течії, що виникла в Іудеї в середині II ст. до н. е.; противники християнських ідей, відзначалися фанатизмом і лицемірним святенництвом.

"Арістотель (384—322 до н. е.)—давньогрецький філософ; вагався між матеріалізмом та ідеалізмом; справив великий, вплив на розвиток європейської філософії в добу середньовіччя, зокрема на погляди отців церкви (патристику) і на схоластику; арістотелізм панував у європейських школах, в тому числі і на Україні, аж до кінця XVIII ст.

¹⁰⁰ Діянія святих [апостолов] — частина Нового завіту Біблії, авторство якої приписується апостолу і євангелісту Луці, супутнику і сподвижнику апостола Павла; викладає історію поширення християнства завдяки діяльності апостолів.

¹⁰¹ ...листов Петра святого і [святого] Павла...— Послання, які входять до книги Послань апостолів, частини Нового завіту Біблії; тут міститься двадцять одне послання різних апостолів, серед яких два послання апостола Петра і чотирнадцять послань апостола Павла. Послання Петра — соборні, тобто адресовані усім християнам; послання Павла адресовані різним християнським общинам — римлянам, корінф’янам, гала-там, ефесянам, филип’янам, колосянам, солунянам, євреям і окремим особам — Тимофію, Титу, Филимону.

¹⁰² ...кгди літа порахую всього теченія святого Петра і Павла, где і коли учив і где був послан которий.— За християнськими переказами, апостол Петро проповідував в іудейському середовищі («від Вавілона до Рима»); апостол Павло проповідував серед поган, об’їздивши всю Азію, Іспанію, Британію, Італію.

¹⁰³ «Апокаліпсис» — одна з книг Нового завіту Біблії,, вважається найдавнішим твором канонічної християнської літератури (68—69 pp.). У ній провіщаються містичні уявлення про майбутнє людства: боротьбу між Хрис: том і Антихристом, «кінець світу», «тисячолітнє царство боже».

¹⁰⁴ ...в Письмі Апостольськом...— тобто в Діяннях і Посланнях апостолів.

¹⁰⁵ ...у II посланії до галатов...— Йдеться про послання апостола Павла, адресоване до галатів, народу кельтського походження, який на початку нової ери жив у Малій Азії.

¹⁰⁶ В а р н а в а — біблійний новозавітний персонаж, іудейський свя-щенослужитель на ім’я Іосія, котрий одним із перших прийняв хрещення. Відзначався вмінням потішати і давати добрі поради, за що християни прозвали його Варнавою — сином пророцтва, або потіхи.

¹⁰⁷ Тит — один із сімдесяти апостолів, учень і супутник апостола ІІавла; висвячений Павлом на єпископа крітського; адресат одного з ГІавло-вих послань.

¹⁰⁸ ...Павел... з Коринфу до римлян писав лист свой...— Йдеться про послання апостола Павла до римлян (див. гл. 15, ст. 20).

¹⁰⁹ Стрітеніє — християнське православне свято в пам’ять описаної в Євангелії від Луки зустрічі старця Симеона з немовлям Ісусом, якого Марія і Йосиф, за звичаєм, принесли в єрусалимський храм. Симеои провістив, що немовля «прислужиться спасінню людей». Відзначається 2(15) лютого. На Русі пов’язувалось з господарчими моментами — знаменувало кінець зими і початок весни (зустріч зими з весною), підготовку до весняних польових робіт.

^1І0Пієве [Аппіеве] торжище (Форум Аппіїв) —місто в районі Помптійських боліт на Аппієвій дорозі з Рима до Капуї.

¹¹¹ Єфеси (ефесяни) —жителі Ефеса, міста на сгсйському березі Малої Азії.

¹¹² Тессалоники (солуняни)—жителі Фессалонік, чи Солуні — міста в Македонії.

¹¹³ Филимон — один із сімдесяти апостолів, учень і сподвижник апостола Павла.

¹¹⁴ Тимофей — один із сімдесяти апостолів, учень і сподвижник апостола Павла.

¹¹⁵ Філіпписи (філіпійці, філіп’яни) — жителі міста Філіппи в Македонії, де, за християнськими переказами, апостол Павло заснував філіп-пійську церкву.

¹ Кал аса ї (колосяни)—жителі міста Колосси у Фрігії; тут виникла і прославилась християнська община, якій апостол Павло адресував одне із своїх послань. У VIII ст. на місці Колосси збудована фортеця Хони.

¹¹⁷ Арістарх — за християнськими переказами, сподвижник апостола Павла, супроводжував його в мандрах; був єпископом; за часів Нерона прийняв мученицьку смерть у Римі.

¹¹⁸ Марк — євангеліст, сподвижник апостолів Павла і Варнави, перший єпископ Александрійської церкви.

¹¹⁹ Іїсус (Юст) — один із сподвижників апостола Павла, якого той згадує у посланні до колосян, гл. 4, ст. 11.

Онисифор — біблійний новозавітний персонаж; у другому посланні до Тимофія (гл. 1, ст. 16) апостол Павло висловлює йому подяку за те, що той підкріпляв його, коли він був ув’язнений (гл. 4, ст. 19).

¹²¹ Є п і ф р а т — мабуть, Спафрас, чи Єпафр, один із сімдесяти апостолів, сподвижник апостола Павла; Павло згадує про нього в посланні до колосян, гл. 1, ст. 7; гл. 4, ст. 12.

¹²² Д і м а с — біблійний новозавітний персонаж, учень апостола Павла, згаданий ним у посланні до колосян, гл. 4, ст. 10, та в другому посланні до Тимофія, гл. 4, ст. 10.

¹ Лука — за бібілійними легендами, один з учнів Ісуса Христа, йослідовник і сподвижник апостола Павла; йому приписується авторство двох книг Нового завіту Біблії — Євангелія від Луки і Діянь апостолів.

¹²⁴ Н и к о л а й Л і р а (бл. 1270—1349) — чернєць-францісканець, богослов і проповідник, професор Паризького університету, автор першого повного коментаря до усіх книг Старого і Нового завітів.

^ш Дімас-папеж — папа римський у 366—384 pp.

¹²⁶ П о н т — країна в північно-східній частині Малої Азії, на узбережжі Чорного моря; у 64 р. стала римською провінцією.

¹²⁷ В і т і н і я (Віфівія) — римська провінція у Малій Азії; за візаитійських імператорів головними містами її були Нікомідія і Нікея.

¹²⁸ Євсевій — тобто Євсевій Памфіл (бл. 270 — бл. 340), один' з найвидатніших істориків раннього середньовіччя, автор «Церковної історії»; вважається основоположником християнської церковної історіографії.

¹²⁹ А х і я (А х а я) — країна на півночі Пелопоннесу; після римського завоювання у 146 р. до н. е. стала римською провінцією, а її назва поширилась на всю Грецію.

¹³⁰ ... Іриней, гісторик костьола, учитель церковки й...— Ідеться, мабуть, про Ірінея (?—202), одного з ідеологів («отців») християнської церкви, єпископа ліонського, знавця грецької поезії й філософії, хрестителя поган у Галлії; головний його твір «Проти ересей» присвячено полеміці з гностиками.

¹³¹ К л и м е н т (?—бл. 103) — учень апостолів Петра і Павла, з 92 р.— римський єпископ. Імператор Траян заслав Климента в Херсонес Таврійський, де його було замучено.

¹³² А н а кл е т.— Йдеться про Анакліта І, афінянина родом, римського напу в 79—91 pp.

¹³³ Лін — один із сімдесяти апостолів, котрий жив у ЗО — 60-х роках; єпископ римський.

^{1 4} ... патріархове всіх чотирьох столиць...— тобто Ієрусалима, Антіохії, Александрії і Константинополя.

¹³⁵ Братство віленськоє — національно-релігійна організація православного населення міста Вільно; з 1584 р. звалося Троїцьким,

з 1605 р.— Святодухівським; проіснувало до кінця XVIII ст. і було осередком білорусько-українського політичного і культурного співробітництва; вело активну боротьбу проти католицької експансії на білоруські й українські землі; відіграло істотну роль у розвитку білоруської й української культури (шкільної освіти, літератури, книгодрукування).

Me леті й СМОТРИЦЬКИЙ

Мелетій Смотрицький (мирське ім’я — Максим; бл. 1577 — 1633) — син Герасима Смотрицького. Учився в Острозькій школі. Належав до діячів Острозького гуртка. Його вчителем був Кирило Лукаріс, вихованець Падунського університету, майбутній константинопольський патріарх. На початку 90-х років — студент Віденської єзуїтської академії, домаш-ций вчитель у родинах білоруських православних магнатів, князів Огин-ських і Соломирецьких. Разом зі своїм вихованцем Богданом Соломи-рецьким він їде за кордон, вчиться в німецьких протестантських університетах Бреслау, Нюрнберга, Лейпціга, Вітенберга.

Близько 1604 р. Мелетій стає членом православного братства у Вільні. З кінця XVI ст. виступає з полемічними антиуніатськими творами. які до пас не дійшли. 1608 р. датовано його полемічний польськомов-ний трактат «Антиграфи», 1610 р. з’являється «Тринос», який ставить його автора у православних читачів майже на рівні з Іоанном Златоустом. Водночас цей твір спричиняє жорстокі репресії з боку властей, зокрема дворічним ув’язненням поплатився видавець «Триноса» Лонгин Карпович, майбутній архімандрит Святодухівського монастиря Леонтій. Протягом наступного десятиліття Максим учителює у віденській братській школі, 1616 р. керує київською братською. школою. 1617 р. він знов у Вільні, де приймає постриг у Святодухівському монастирі під ім’ям Мелетія. Тут він працює над перекладом «Євангелія учительного», приписуваного константинопольському патріарху Каліст> (Єв’є, 1616), і «Граматикою» (Єв’є, 1619). 1620 р. Мелетій виголошує казання «на погреб» свого сподвижника

і духовного наставника, видавця «Триноса» Леонтія Карповича. По смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія своїм архімандритом. Тісні зв’язки між Леонтієм та Мелетієм, високий рівень літературного хисту останнього дозволяють припускати, що Мелетій був автором віршованого «Ляменту» на смерть Леонтія Карповича (Вільно, 1620). В момент.відновлення православної ієрархії {єрусалимським патріархом Феофа-ном .1620, р. Мелетій висвячується на архієпископа пол9цького, єпископа вітебського. і мстйславського; протягом наступних трьох років він пише кілька полемічних і теологічних творів. Звинувачений у підбурюванні православних міщан Вітебська на вбивство уніатського єпископа Йосафата Кунцевича (1623), Мелетій опиняється в стані духовної кризи. Він вирушає в паломницьку і дипломатичну мандрівку по «святих місцях», під час якої веде перетрактації із константинопольським патріархом в українсько-білоруських церковних справах. Повернувшись 1626 р. із свого «хоженія», Мелетій вступає в конфлікт із верхівкою православного духівництва і, перейшовши в унію, пише кілька антиправославних трактатів. ГІомер

27 грудня 1633 р. настоятелем на той час уніатського Дерманського монастиря на Волині.

0 Р Н N OS . Фрагмент.— Подається у перекладі із старопольської мо

ли В. І Крекотня та Р. П. Радишевського, здійсненому за першодруком: 0PHNO52, to iest lament iedyney s. powszechney apostolskiey wschodniey cer-kwie, z obiasnieniem dogmat wiary. Pierwiey z graeckiego na slowienski,

a teraz z stowienskiego na potski przetozony przez Theophila Orthologa,

teyze swigtey wschodniey cerkwie syna. Wilno, 1610.

¹ ...д очки сіонськ і...— Сіон — горб в Ієрусалимі, на якому, за Біблією, була резиденція царя Давида, а також храм іудейського бога Ягве. У Біблії Сіон називається містом Давидовим, святою горою, житлом і домом божим, царственним містом божим; в переносному значенні — царство боже на землі і на небі, місце перебування бога- на небесах.

² ...о дна із удів розпла к а н и х.— Згідно закону Моисея, вдови мають бути під особливим захистом: можуть збирати колоски, що залишилися на полях, їхню худобу чи одяг не молена брати в заставу, їх слід запрошувати на бенкети, супроводжувані жертвами. Християнська церква також декларувала опіку, над вдовами.

³ В а а л (Баал) — давнє семітське божество плодючості, вод, війни.

⁴ Валаам — біблійний старозавітний персонаж; маг і віщун; під

час переходу стародавніх євреїв через пустиню він мав'проклясти їх на вимогу моавитян, але натомість, з волі божої, благословив їх.

⁵ За єгипетськими казанами і час пико м...— Перехо

дячи через пустиню із Єгипту, євреї «возропташа» проти Мойсея і Аарона: «Краще було б нам вимерти, враженими від господа в землі єгипетській, коли сиділи ми над казанами з м’ясом і їли хліба досита, бо вивели ви нас у пустиню цю уморити увесь сонм сей голодом» (Книга друга Мойсеева. Ісход, гл. 16, ст. t—4). І згодом: «Хто нас нагодує м’ясом? Згадаймо

рибу, що її ми даром їли в Єгипті, і огірки, і дині, цибулю, і червону цибулю, і часник! Нині ж душа наша висохла, нічого, крім манни, перед очима нашими немає...» (Книга четверта Мойсеева. Числа, гл. 11, ст. 4^6).

⁶ ... старанність Ілії супроти Ваалових жерці в...— Біблійний пророк Ілія сміливо виступив проти поганства, яке за часів царя Аахава почало поширюватися між євреями. За це зазнав переслідувань.

⁷ Мамона — у давніх семітів бог багатства; переносно — багатство, земні блага.

⁸ Василій Великий (бл. 329—379) — християнський богослов, проповідник, єпископ Кесарії Каппадокійської, один з «отців церкви».

⁹Амвросій М е д і о л а н с ь к и й (Міланський; бл. 340--397) — один з ідеологів («отців») християнської церкви; був намісником північної Італії з резиденцією в Мілані. Прийнявши християнство, став єпископом; дбав про зміцнення церкви, про чистоту догматів, боровся з єресями, зокрема аріанством. Змагався за незалежність церкви від держави; автор богословських трактатів, листів, проповідей, духовних пісень; упорядкував церковний спів.

¹⁰ Ієронім Празький (бл. 1380—1416)—чеський реформатор, учений, сподвижник Яна Гуса; засуджений як єретик у Констанці і спалений

¹¹ К і п р і а н (?—258) — карфагенський єпископ, письменник-бого-слов, проповідник, автор послань і трактатів.

^|! Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський богослов, філософ-містик, один з ідеологів («отців») церкви. Розробив учення про тройцю і про відношення людини до божественної благодаті, справив істотний вплив на розвиток католицизму і на всю середньовічну філософію, а згодом на ідеї протестантизму. Головні його твори — «Про місто боже» і «Сповідь».

¹³ Ноуат (Новат; III ст.) —карфагенський священик; противник Кіпріана, призвідець церковного розколу. На Карфагенському соборі 251 р. Ноуата та його партію було засуджено.

¹¹ Пелагій (бл. 360 — після 418)—християнський чернець; започаткував релігійне вчення, що стверджувало спасенність морально-аске-тичних зусиль людини і заперечувало спадкову силу гріха; було визнане за єресь на третьому вселенському соборі 431 р.

А ф а насій — тобто Афанасій Великий (293—373), александрій-ський патріарх, один з ідеологів («отців») християнської церкви; борець проти аріанства; автор апологетичних, полемічних, догматико-історичних богословських творів, послань і повчань.

¹⁸ Кирил о.— Йдеться про Кирила Александрійського (бл. 376—444) александрійського архієпископа і патріарха, автора трактатів і послань догматичного та полемічного змісту.

¹⁷ Г ригорій Назіанський (Назіанзин, або Григорій Богослов; бл. 330 — бл. 390) — візантійський письменник, один з ідеологів («отців») християнської церкви, константинопольський архієпископ.

¹⁸ А р і й (? — 336) •— александрійський священик; стверджував, що Христос — не істинний бог, а лише «найдосконаліше творіння» бога-отця. На Нікейському соборі його вчення визначено як єресь. У період Реформації ідеї Арія підхопили деякі протестантські секти, зокрема соцініани, очолювані італійцем Фаустом Соціном.

¹⁹ М а к е д о н і й — константинопольський єпископ, напіваріанин; його вчення було засуджене другим вселенським собором.

²⁰ Несторій (? — після 690) •— основоположник несторіанства, течії в християнстві, згідно з ученням якої Ісус Христос народився людиною і лише згодом став сином божим (месією). Несторіанство було засуджено як єресь на ефеському соборі 431 р.

Церінт (Керінф; І ст.) —іудейський філософ з Єгипту; переселившись у Малу Азію, заснував єретичну секту, члени якої стверджували, що старозавітний і новозавітний боги неідентичні, що Ісус Христос — смертна людина, мудрець і правдолюб, що народився він од Йосифа і Марії і лише після хрещення в Іордані, пізнавши бога-отця, набув дар чудо-творіння.

²² Вселенські собори — зібрання ієрархів християнської церкви з усього світу, які обговорюють і ухвалюють догмати віри і правила поведінки віруючих. Православна церква визнає сім вселенських соборів: 1-й 325 р. в Нікеї, 2-й 381 р. в Константинополі, 3-й 431 р. в Ефесі, 4-й 451 р. в Халцедоні, 5-й 553 р. в Константинополі, 6-й 680—691 pp. в Константинополі, 7-й 783—787 pp. в Нікеї.

23 _п

ом існі собори — з’їзди самостійних (автокефальних) християнських церков, на яких обговорювалися проблеми віровчення, обрядності, церковного урядування тощо.

²⁴ Стоїки — прихильники філософського вчення, яке виникло в IV ст. до н. е. в Афінах; за вище благо вважали доброчесність, яка досягається подоланням пристрастей, життям, згідним з природою, з розумом; підносили мужність, здатність протистояти життєвим злигодням.

²⁵Гелазій І римський єпископ в 492—496 pp., змагався за глаг венство римської церкви проти константинопольських патріархів; встановив розрізнення канонічних і апокрифічних, ортодоксальних і гетеродок-сальних книг; богослов-полеміст.

²⁶ Л е в.— Йдеться про Льва І Великого - римського папу (440—461), автора полемічних творів, зокрема послання до константинопольського архієпископа Флавіана проти єресі євтихіаи (монофізитів), які вважали, що Ісус Христос мав лише одну, божественну природу.

²⁷ ... Арістотелевого вашого крутійського розу-м у...— Йдеться про схоластичну діалектичність тогочасного західноєвропейського філософського мислення, яке набувало дедалі більшої популярності на Україні.

²⁸ Максим преподобний (Сповідник; бл. 580—662) — візантійський богослов, головний опонент монофелітів, коментатор «Ареопагітик»; завдання людини вбачав у відновленні цілісності своєї природи і космосу. Справив вплив на середньовічну містику.

²⁹ Іоанн із Дамаска (Дамаскін; бл. 675 — бл. 754) —візантійський письмениик-богослов, філософ і поет; родом із Дамаска; обстоював перевагу церковної влади над світською. Автор тбору «Джерело знання».

³⁰ Феофілакт — візантійський письменник-богослов, коментатор Нового завіту Біблії; в боротьбі між східною і західною християнськими церквами займав примирливу позицію; автор листів і «Царської настанови», адресованої його учневі — візантійському царевичу Константину; у 1094— 1107 pp.— архієпископ в Охріді.

³¹ Ніл Фессалонікійськи й.— Ідеться про Ніл а Кавасіла, який був фессалонікійським (солуиським) архієпископом бл. 1340 p.; противник латинян і поборник православ’я; автор полемічних творів «Про причини розділення церков» .і «Про першість папи». Його вчення ввібрало в себе також сократівську проблему можливості для людини пізнати світ і осягти об’єктивну істину. Це започаткувало візантійський, а відтак і всеєвро-пейський гуманізм.

³² Матеолог и.— Тут гра слів «теологи» і «матеола»: mateola,-ae — різновид молота (лат.)- отже, «матеслоги»— «молотологи».

³³ С а в е л і й (III ст.) — основоположник єретичної течії, прихильники якої переосмислювали догмат трійці. Найактивнішим опонентом цієї єресі був Діонісій Александрійський, з ініціативи якого її було засуджено на александрійському 261 р. і римському 262 р. вселенських соборах.

³⁴ Маніхейська незбожність — релігійна течія, заснована у

III ст. За переказами, її основоположник Мані проповідував у Персії, Середній Азії, Індії дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла, світла і темряви як першопочаткових і рівноправних принципів буття; маніхейство впли нуло на середньовічні дуалістичні єресі.

³⁵ Чистець — за католицьким віровченням, місце, де душі померлих грішників очищаються від неспокутуваних ними за життя гріхів. Догмат про чистець введено в 1439 і підтверджено в 1562 р.

_; ³⁶ С и м о н и (від імені біблійного новозавітного персонажа волхва СКмона, котрий просив апостолів, аби вони продали йому дар творити чудеса) — ті, які практикують симонію: продаж і купівлю духовних посад і станів, що широко застосовувалися в побуті тогочасної католицької церкви; отже — «симоністи», «святокупці», «святопродавці».

³⁷ Д і а к о н и (диякони) — в первісних християнських общинах — служителі церкви, які були «вухами і очима священиків та єпископів, ру-камя єпископів, їхніми ангелами і пророками». Вони мали стежити за поведінкою пастви, бачити і чути все, що відбувається серед віруючих, своєчасно дбати про виправлення порушників, виконувати всі постанови єпископів

і оголошувати їхню волю, займатися господарськими справами єпархії.

іахмідати віруючих перед єпископами. Перший вселенський собор обмежив ї-хні обов’язки і регламентував можливості щодо втручання в дії вищих за саном, визнавши за ними суто виконавчі функції. -.і

³⁸ Адам — біблійний старозавітний персонаж; праотець роду людського, перша людина, створена богом за своєю подобою з праху земного як вінець творення світу. .

³⁹ Ліван — гірський хребет у межах сучасного Лівану; переносно — образ всього величного і славного.

Захарі я КОПИ СТЕНСЬ КИЙ

Захарія Копистенський (? — 1627) — письменник-полеміст, проповідник, культурно-громадський і церковний діяч. Народився у Перемишлі, вчився у львівській братській школі. 1616 р. записується у київське братство і, будучи ченцем Печерського монастиря, бере активну участь у діяльності вченого гуртка тодішнього лаврського архімандрита Єлисея Плетенець-кого. По смерті Єлисея (1624) обраний архімандритом.

Літературний доробок Захарії Копистенського складають полемічні твори «Книга о вірі» (1619—,1621), «Палінодія» (1621 —1622), «Книга

о правдивой єдності» (1623), дві проповіді пам’яті Єлисея Плетенецького (1625), переклади творів грецьких богословів та передмови до них. Імовірно, він є укладачем Густинського літопису.

«Палінодія» — полемічний трактат, що складається з передмови і чотирьох частин. У ньому обгрунтовується безпідставність претензій римських пап на верховну владу у християнській церкві, спростовується теза католицьких і уніатських полемістів про унію київської митрополії з Римом до Флорентійського собору, доводиться незаконність ухвал уніатського Брестського собору 1596 р. Твір оскаржує кривди й утиски, що їх зазнають православні від католицьких світських і духовних можновладців (побо-р,и, відбирання церков, навіти, штрафи, арешти, фізичні розправи), пророкує загибель шляхетській державі, яка пригноблює об’єднані у ній народи. Твердження ці аргументовано численними документами і посиланнями на різних авторів. Спокійний діловий тон трактату поєднується з патетикою восхвалінь (панегірична характеристика князю Костянтину (Василю) Костянтиновичу Острозькому), сатиричними фрагментами, пересипаними народними порівняннями і прислів’ями. Хоча «Палінодія» не видавалася аж до XIX ст., її знали і вона впливала на письменників XVII ст.

Палінодія. Фрагменти.— Подається за вид.: Русская историческая библиотека, т. IV. Памятники полемической литературьі Западной Руси, кн. 1 Спб., 1878.

' Д і о н і с і й А р е о іт а г і т (тобто член афінського ареопагу, І ст.) — згідно з «Діяніями апостолів», (гл. 17, ст. 34) під впливом проповіді апостола Павла прийняв християнство; перший афінський єпископ; був замучений. Протягом тривалого часу Діонісію приписувався богословський твір «Аре-опагітики», який насправді з’явився в другій половині V ст, і справив істотний вплив на європейську середньовічну філософію.

² Кирилов є,— Йдеться, мабуть, про східних патріархів християнської церкви і видатних теологів Кирила Александрійського (бл. 370і-г-після 448) і Кирила Ієрусалимського (315—386).

³Євстафій — константинопольський патріарх (1019-г-1025); відрядив послів до папи Іоанна XIX з пропозицією дати добру плату за те, щоб визнали його вселенським патріархом.

⁴ Никола (Миколай; ?—1156) — візантійський богослов і філософ, автор «Спростування настанов Прокла Платоніка» і «Викриття латинян за пунктами». Був єпископом міста Мефона (Медона) в парнаській митрополії. На соборах 1156 і 1157 рр, відстоював сувору ортодоксію проти неопля тонічних тенденцій західної церкви.

⁵ Никита П е к т о к р а т (Стіфат) — чернець Студійського мо настиря у Константинополі, прихильник константинопольського патріарха Михаїла Керуларія під час розриву його з Римом у 1053 p., автор аптикато-лицького трактату.

⁶ Никита, філософ константинопольський, учитель східної церкви.— Очевидно, це Никита Пафлагон — візантійський філософ кінця IX— початку X ст., що діяв у Константинополі і бл. 880 р. уклав життєпис константинопольського патріарха Ігнатія; йому приписують церковні піснеспіви та вірші; або це Никита Акомінат (Хоніат; ?— 1213) — візантійський хроніст.

⁷ Євстратій (?— після 1117) — візантійський письменник-бого-слов, автор творів, спрямованих проти католиків і вірмен.

⁸ Іоанн К с и ф і л і н.— Йдеться про Іоанна VIII Ксифіліна (1006— 1075), константинопольського патріарха (1064—1075).

⁹ Михаїл І Керуларій (? —1058) — константинопольський патріарх (1043—1058), один з призвідців розділу східної і західної християнських церков.

¹⁰ Калліст — очевидно, Никифор Калліст І, візантійський історик і поет, укладач віршованої бібліографії літургійної поезії; у 1350—1353 і в 1355—1363 pp. константинопольський патріарх.

¹¹ Ф і л о ф е й.— Йдеться про Філофея Коккіна, константинопольського патріарха в 1353—1354 і 1364—1376 pp.

¹² Ф о м а А к в і н а т (Аквінський; бл. 1225—1274) —чернєць-домі-ніканець, філософ-богослов. Систематизував і синтезував середньовічний католицький світогляд, виробивши філософію томізму. З-поміж його творів виділяються два універсальні компенді'і — «Сума теології» і «Сума проти поган», коментарі до текстів Біблії та творів Арістотеля.

¹³ Путенський монастир — монастир у Молдавії, де якийсь час жив Захарія Копистенський.

^нКонстантин Гарменопул (Арменопул; 1320—1382) —візантійський письменник і державний діяч, верховний суддя у Фессало-ніках (Солуні), автор «Підручної книги законів» («Шестикнижжя»)

¹⁵ Єпіфаній — константинопольський патріарх (520—535), проводив політику примирення з римськими папами.

¹⁶ Петро—антіохійський патріарх у XI ст.; автор антикатолицької статті «Одпис венеціанському архієпископу Доменіку», відомої в східнослов’янських списках XVI ст.

¹⁷ Іоанн — антіохійський патріарх (1092— 1103), християнський пись_% менник і оратор. Можливо, Захарія Копистенський мав на увазі Іоанна Малалу (бл. 491—578), візантійського хроніста, очевидно, сірійця за походженням, якого в час написання «Палінодії» нерідко ототожнювали з константинопольським патріархом Іоанном Антіохійцем.

¹⁸ Феодор Вальсам он — християнський письменник, антіохійський патріарх.

¹⁹ ...п реподобний Никон в Чорній Гор і...— Йдеться про Никона Чорногорця, християнського письменника XI ст., ченця Чорної Гори поблизу Антіохії, укладача «Пандектів» і «Тактикону» — збірників правил і пояснень чернечих обов’язків та відомостей з історії християнства. Його твори відомі на Русі з XII ст.

²⁰ Євфимій Зигавен (Зігабен; ? — 1118) — візантійський письмен-ник-богослов, коментатор Біблії, зокрема соборних послань апостолів і послань апостола Павла, автор твору «Догматичне всеозброєння православної віри».

²¹ Михаїл Сиггел (Сингелл, Синкелл; ?—бл. 835) —християнський письменник-богослов, автор полемічного трактату «Виклад про православну віру», перекладеного з грецької на'церковнослов’янську мову і включеного в збірник Святослава 1073 p.; трактат став джерелом для літописної статті, спрямованої проти латинян. Михаїл був священиком, синкеллом і протосинкеллом єрусалимським.

²² І о в, монах — очевидно, Іов (Іоанн, Єзекіїль) Княгиницький (? 1621), український церковний діяч; обновив і пожвавив православне чернецтво в межах Речі Посполитої.

²³ Іоанн К а н т а к у з е н,—Йдеться про Іоанна VI Кантакузена (? — 1383), візантійського імператора (1347—1354). В 1355 р. постригся в ченці під іменем Іоасафа; в монастирі написав «Історію», в якій зробив огляд візантійських та деяких світових подій між 1320—1356 pp.

²⁴ Н и к и ф о р.— Йдеться про Никифора, константинопольського патріарха (792—828), автора памфлетів, гімнів, історичних праць, або про Никифора II, константинопольського патріарха в 1260 р.

^2,1 Максим Плянудес (бл. 1260—бл. 1330) — візантійський письмешшк-богослов, граматик і ритор; знавець античної культури, один із попередників гуманізму доби Відродження; переклав грецькою мовою твори Катона Старшого, Цезаря, Ціцерона, Овідія, Боеція та ін.; коментував твори Арістотеля, Платона; близько 1300 р. уклав збірку байок Езопа та його життєпис.

²⁶ Никифор Грегорас (1295—І360) — візантійський письмен-ник-богослов і вчений-гуманіст, автор проекту реформи календаря; полемізував із філософом-гуманістом Варлаамом Калабрійським, боровся проти містики Григорія Палами. В 1351 р. відлучений від церкви і ув’язнений в монастирі. Його «Римська історія» охоплює період 1204-1359 pp. і висвітлює переважно церковно-богословську боротьбу у Візантії.

²⁷ Святий Григорій (архієпископ фессалоницький (солунський), або Григорій Палямас, чи Палама, XIV ст.) — християнський письменник-богослов, полеміст, автор «Бесідування» з євреями і турками та «Відповідей», що увійшли до «Книги, глаголемої Рушка, сирсчь разрушающая догматьі и богословіе латиньское», списки якої були поширені серед східнослов’янських книжників XV—XVII ст.

^2! Варлаам Калаврійський (XIV ст.) —чернець родом із міста Семінарії в італійській провінції Калабрії, візантійський проповідник і письменник-богослов. Започаткував релігійно-філософський рух, що вилився у тривалу боротьбу між його послідовниками (варламітами) і послідовниками Григорія Палами (паламітами).

²⁹ Герма н Сповідник — очевидно, Герман II, візантійський проповідник і богослов-полеміст, константинопольський патріарх у 1222 — 1240 pp. Вів рішучу боротьбу з папським престолом, зокрема з ідеєю унії між західною і східною християнськими церквами.

"...Максим, монах, которий в Москві скончався...-Йдеться, мабуть, про. Максима Грека. (Михаїла Триволіста; 1475—1556), письмеїшика-богослова, перекладача; вчився в Італії, 1518 р. приїхав з Афону до Москви перекладати церковні книги, 1525 р. був ув’язнений в монастирі, де й помер.

³¹ Іоанн Зонарас (Зонара; ?— після 1159) — візантійський хроніст, автор огляду всесвітньої історії від створення світу до вступу на престол візантійського імператора Іоанна Комніна 1118 р. Його хроніка була популярною в середні віки та в епоху Відродження, зокрема у піве. денних та східних слов’ян. ,

³² Мелетій — Мелетій Пігас (XVI ст.); активно боровся проти католицької агресії на православний Схід та ідеї і здійснення унії; брав участь у релігійному житті на Русі, у церковних справах на Україні.

³³ М а р т и н К р у з і й (XVI ст.) — німецький богослов, учасник Тю-бінгенського гуртка протестантських теологів. Приїхавши в Константинополь за. викликом патріарха Ієремії Траноса, домагався, щоб православна церква або визнала протестантизм, або допустила з’єднання православ’я і протестантизму на певних умовах; автор твору «Вісім книг про Турко-Г'рецію» (Базель, 1584).

³⁴ В е с е л е ї л — біблійний старозавітний персонаж, художник і будівничий.

³⁵ Давид — напівлегендарний іудейський цар і поет, життя якого відносять на 1055—1015 pp. до н. е. Йому приписується авторство псалмів, що складають біблійну книгу Псалтир. Біблійні перекази зображують Давида сміливцем, що переміг гіганта Голіафа, джурою, а згодом зятем царя Саула, батьком царя Соломона. В християнській традиції Давид — благочестивий псалмоспівець.

³⁶ Соломон — напівлегендарний іудейський цар, життя якого відносять на X ст. до н. е., син царя Давида; відзначався мудрістю, йому приписується авторство кількох біблійних книг, зокрема «Пісні пісень», «Книги премудрості», «Книги притч». Герой багатьох апокрифічних легенд.

³⁷ С а м с о и — біблійний старозавітний персонаж, давньоєврейський герой, наділений надзвичайною силою, що таїлася в його довгому волоссі; був зраджений своєю коханкою Далілою, котра, обстригши Самсона уві сні, видала його філістимлянам, з якими він провадив війну. Біблійні перекази про Самсона здавна використовуються у світовому мистецтві, були вони популярні і на Україні.

³⁸ А в і с а й (Авесса) — біблійний старозавітний персонаж, іудейський полководець.

³⁹ С т е ф а н (І ст.) — один із сімдесяти апостолів, християнський пер-вомученик. Історію його життя викладено в Діяніях апостолів (гл. 6 і 16).

⁴⁰ Григорій Діалог (Двоєслов, або Григорій Великий; бл. 540 — 604) — один з ідеологів («отців») християнської церкви; з 590 р. римський папа; ствердив претензії римських пап на верховну владу у християнській церкві; переслідував світську науку, нищив пам’ятки античної культури; автор кількох богословських творів та листів.

⁴¹ Артемій-іно к.— Йдеться про Артемія (?— початок 70-'. років XVI ст.), російського церковного письменника XVI ст.; звинувачений у вільнодумстві, був відлучений від церкви і засланий в Соловецький монастир; близько 1554—1555 pp. втік у Литву (в Білорусію). Живучи при дворі слуць-кого князя, полемізував з католиками і протестантами (аріанами й лютеранами). Залишив 14 послань на захист православ’я, проповідував моральне самовдосконалення, гуманне ставлення до «єресей», осуджував монастирське землеволодіння і багатство церкви.

⁴² Леонтій Карпович (бл. 1580—1620) — білоруський та український православний церковний діяч, письменник, проповідник; боровся проти унії.

⁴³ Віталій (?—бл. 1640) — український письменник, перекладач, богослов і проповідник, був ігуменом Лубенського монастиря на Волині. 1612 р. в Єв’ї, в друкарні віленського братства, вийшла книжка «Діоптра, альбо Зерцало і вираженнє живота людського на том світі...», укладена Віталієм за грецькими джерелами.

і ⁴⁴ І а сон — біблійний новозавітний персонаж. У домі Іасона знайшли притулок апостол Павло та його сподвижники, проповідуючи у Фесса-лоніках (Солуні). Очевидно, йдеться про епізод, коли їх було схоплено, але «міські начальники», «узявши поруку з Іасона та інших», відпустили арештованих.

⁴⁶ С и л а — біблійний новозавітний персонаж, один із сімдесяти апостолів; разом з апостолом Павлом активно поширював християнство.

Г о т ф о в е (готи) — група германських племен; ідеться про західне відгалуження готів, так званих вестготів, які в 70-х роках IV ст. вторглися на Італійський’півострів і заснували в південно-західній Галлії королівство, яке проіснувало до .VI ст.

,⁴⁷, Л онгоб а р дове (лонгобарди; буквально: «довгобороді») — германське плем’я, що жило по річці Ельбі. 568 р. перейшли Альпи і завоювали більшу частину північної і середньої Італії. Королівство лонгобарді» проіснувало до 744 р. Серед лонгобардів прищепилось християнство в аріан-ській версії.

⁴⁸ Б а р о н і у ш-к а р д и н а л.— Йдеться про Цезаря Баронія (1538— .1607), історика католицької церкви, кардинала, директора Ватіканської бібліотеки, автора багатотомних «Церковних анналів» (1588—1593), трактату «Слово про походження русів та їхній чудотворний перехід в іншу віру», в якому тенденційно описуються причини проголошення Брестської унії 1596 р.

Григорій-пагіе ж.— Очевидно, йдеться про Григорія Великого Діалога (Двоєслова).

⁵⁰Афанасій Шишк а-К рупецький — перемишльський уніатський єпископ на початку XVII ст. Насаджував унію за допомогою гайдуків, розбивав церкви, позивав православних до трибуналів.

⁵¹ Царство Константи ново — держава Константина Великого, римського імператора (306—337). Під своєю владою об’єднав усю Римську імперію, переніс столицю у Константинополь (Візантій) і визнав християнство за панівну релігію. Перед смертю сам прийняв християнство.

⁵² Царство ІОстініаноно — тобто держава Юстініана І, візантійського імператора (527—565). Розширивши свої володіння та зруйнувавши держави вандалів й остготів в Італії, уклав кодекс римських законів і упорядкував державне управління.

І о с і я — біблійний старозавітний персонаж; іудейський цар (640— 609 до н. е.), який боровся з ідолопоклонством.

⁵⁴ Володимир (Василій) Святославич (? —1015) — великий князь київський, за якого було завершено об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі і в 988—989 pp. запроваджено християнство; і;^:сля смерті церква оголосила його «святим».

⁶⁵ Даниїл — Данило Галицький (1201 —1264), князь Галицько-Волинської землі.

⁵⁶ Острозький Костянтин Іванович (бл. 1460—1530) —брацлав-ський староста, великий литовський гетьман, троїцький воєвода.

^и...п ресла.вний в діяльності і п р а в о в і р і ї...—Князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький був одним із провідних діячів православного табору, матеріально і політично підтримував православну церкву в її боротьбі проти католицької агресії та унії. Князі Острозькі виводили свій рід від Володимира Святого і Данила Галицького.

⁵⁸ Г е т ф е й т.— Йдеться, мабуть, про Гефеста, в грецькій міфології бога вогню, покровителя ковальства; зображувався потворним і кульгавим, але дужим. Давні римляни називали його Вулканом і вважали за покровителя металоробного виробництва. Захарія Копистенський цим порівнянням підкреслює господарсько-організаційні здібності князя Костянтина Острозького.

⁵⁹ Гіганти — в грецькій міфології велетні, народжені богинею землі Геєю від крапель крові бога неба Урана; повстали проти олімпійських богів, були переможені з допомогою кіклопів і Геракла та ввергнуті в глибину землі. Гігантомахія (битва богів з гігантами) — популярний сюжет європейського мистецтва.

⁶⁰ X е р е в і Фелефофій — іудейські воєначальники, згадувані в Біблії.

⁶¹ А в е н і р — біблійний старозавітний персонаж, іудейський воєначальник..

⁶² С а м а і я — біблійний старозавітний персонаж.

⁶³ А н н и б а л (Ганнібал; 247—183 до н. е.) — карфагенський держав пий діяч і полководець; прославився у війнах з римлянами.

^и П о м п е у ш (Помпей Гней; 106—48 до н. е.) —римський полі •гичний діяч і полководець; придушував повстанця в Іспанії і повстання Спартака, воював із Мітрідатом VI Євпатором; боровся за владу з Юліем Цезарем і Крассом. Втік до Єгипту, де був убитий.

І а ф о р — біблійний старозавітний персонаж, священик, тесть Мойсея.

⁶⁶ Фемістокл (бл. 527—460 до н. е.)— афінський державний діяч і полководець.

⁶⁷ Артабан — ватажок тілохранителгв перського царя Ксєркса; вбив Ксєркса в 485 р. до н. е.

⁶⁸ Велисарій (Велізарій; 505—565) — візантійський полководець за імператора Юстініана, зруйнував державу вандалів, завоював Рим, нижню Італію, Равенну, віднявши їх у остготів, розбив болгар під стінами Константинополя.

⁶⁹ Н а р с е с (Нарзес; бл. 478—568) — візантійський полководець і політичний діяч. У 555 р. підкорив Італіґо. Зрадивши візантійців, сприяв завоюванню Італії лонгобардами.

⁷⁰ Демосфен (384—322 до н. е.) —давньогрецький оратор і політичний діяч; боровся за незалежність Афін і за об’єднання грецьких полісів проти Македонії.

⁷¹ Са фанове — мабуть, від імені Сафо (Сапфо), давньогрецької поетеси VII ст. до н. е., яка за свої вірші була прозвана десятою музою; тут — видатні поети.

⁷² Д і о н і с і й •— Діонісій Ареопагіт.

⁷³ В а с и л і й — Василій Великий.

⁷⁴ Григорій Ніссенський (Нісський; бл. 328—389) — ритор, єпископ каппадокійського міста Нісси (Мала Азія), один з ідеологів («отців») християнської церкви, автор догматичних, екзегетичних, полемічних, моралістичних, філософських творів, проповідей, листів.

⁷⁵ В е н і а м и н — біблійний старозавітний персонаж, молодший син патріарха Іакова від улюбленої його жони Рахілі (померла під час пологів; звідси його ім’я «Веніамин», тобто «Син скорботи»); «Коліно» Веніамино-ве відзначалося войовничістю і хоробрістю, з нього вийшов перший ізраїльський цар Саул, а згодом Савл (апостол Павло).

^7G«b православном сів собор і...» — тобто взяв участь у Брестському православному протиуніатському соборі 1596 р.

⁷⁷ Василій М а к е д о н і а п и н — візантійський імператор (866— 886), засновник македонської династії.

⁷⁸ Ф от і й (бл. 820 — бл. 891) — у 858—867 і в 877—886 pp. константинопольський патріарх. Його церковно-політична програма визначила протиборство східної і західної християнських церков. Фотій залишив кілька видатних творів богословського (догматичного й полемічного) та історико-літературного змісту, зокрема «Амфілохії», «Словник» і «Міріобібліон» («Бібліотеку») — своєрідну бібліографію з елементами літературної критики; про багатьох авторів античного світу відомості збереглися тільки у викладі Фотія.

⁷⁹ А н д р о н і к.— Йдеться про Андроніка II ГІалеолога (1260 -1332), візантійського імператора (1282—1328); відстоював православ’я у його протиборстві з католицизмом.

⁸⁰ І о в— біблійна старозавітна книга Іова, яка одержала свою назву від імені персонажа, що про нього вона розповідає, благочестивого чоловіка, який терпеливо зносить випробування, послані йому богом.

⁸¹ Острозький Іоанн (Януш; 1554—1620) —сип Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького, волинський воєвода, який покато личився; після його смерті рід Острозьких припинився.

⁸² Печера Авраамова — печера, куплена Авраамом для родового склепу. У ній було поховано Авраама і його синів — Ісаака та Іакова.

⁸³ Ксерксес (Ксеркс) —син перського царя Дарія Гіспаста, пермський цар у 485—465 pp. до н. е.; зазнав поразки у битві з греками при Саламіні 480 р.

⁸⁴...м о и а х о в -с в я т ог о р ц о в релігії гречесько ї...— Йдеться про ченців монастирів Афону (Святої Гори), півострова в Греції (східного відгалуження Халцидонського півострова); з ранньохристиянських часів Афон був осідком пустельників; з VII ст. став власністю ченців (дар візантійського імператора Костянтина Погоната); з X ст. тут виникали грецькі і слов’янські православні монастирі, які утворили своєрідну чернечу республіку — визначний релігійний і культурний осередок.

⁸⁵ Тих, которії дідицтво княженія Острозького при-няли, такоє ж в них ко благочестію всходньому і народові російському рач зрядити серце, яковоє предреченнії княжата міли! І так в довготу дній щасливе дідичити будуть.— Побажання Захарії Копистенського не збулося: нащадки і спадкоємці князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького пот католичилися.

⁸⁶ С т е ф а н-к о р о л ь — польський король Стефан Баторій (1533— 1586).

...в книжці, «Апокрисис» назва н ой, през Христо-фора Філалета виданой ...— Йдеться про «Апокрисис», полемічний антикатолицький й антиуніатський трактат, виданий польською мовою у Кракові (1597) і українською мовою в Острозі (1598). Псевдонім його автора Христофор Філалет; припускають, що за ним приховався Мартин Броневський (Бронський), який жив у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

⁸⁸ С а м у ї л — біблійний старозавітний персонаж, останній із ізраїльських суддів; надихнув ізраїльтян на опір філістимлянам, внаслідок чого філістимлян було переможено, а іго їхнє скинуто; як суддя виявляв мудрість і справедливість. Самуїлу приписується авторство Книги Суддів (див. початкові глави Першої книги Царств).

⁸⁹ Леч Ааронов жезл іли палиця перемогла ...— Під

час мандрів через пустиню «коліна» євреїв пересварилися за право служіння богові; було ухвалено звернутися до божого суду; жезли всіх вождів «колін» було покладено на ніч в скинію (похідний храм). На ранок з’ясувалося, що з усіх жезлів жезл Аарона, з коліна Лівіїного, пустив паростки

і розцвів, після чого він став святинею.

⁹⁰ «І пожре жезл Ааронов оних жезли »...— Друга Книга Мойсеева, Ісход, гл. 7, ст. 12.

⁹¹ «Р е к л... апостол: «Але не о всіх єст розу м».—Перше послання апостола Павла до корінф’ян, гл. 8, ст. 7.

02 т- • •

«Ьуди теди віреп аж до смерті, і дам ті корону

ж и в о т а»,—Апокаліпсис, гл. 2, ст. 10.

/ оаникій Г А Л Я Т О В С Ь К И Й

Іоаникій Галятовський (? — 1688) — письменник-полеміст,: агіограф (укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Учився у Києво-Могилянській колегії, став у ній викладачем, а з 1657 р.— ректором. З 1669 р. і до смерті — архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові.. Автор збірки взірцевих проповідей «Ключ разумінія...» (Київ, 1659

і 1660; Львів, 1663 і 1665), кількох циклів легендарних оповідань, зокрема «Неба нового» (Львів, 1665, Могильов, 1699), полемічних трактатів «Месія правдивий» (українською мовою — Київ, 1669; польською мовою—Київ.

1672), «Стара західна церква новій римській церкві...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1678), «Лебідь...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1679), «Фундаменти...» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Алькоран Магометів» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Бесіда білоцерківська...» (польською мовою наведена в літописі Самійла Величка і видана в російському перекладі В. Аскоченського в Києві 1857 p.). Його гомілетичний трактат «Наука, альбо Способ зложення казання», включений до збірки проповідей «Ключ разумінія», відіграв істотну роль у розвитку українського письменства другої половини XVII — початку XVIII ст., регламентувавши бароккові форми його прозових, насамперед ораторських жанрів. Водночас він є зразком тогочасних навчальних посібників.

Наука, альбо Способ зложення казання.— Подається за виданням: Ключ розум^Ьнія, священником, законником и ляиком належачій. З поправою и придатками, от недостойного ієромонаха Іоаникіа Галятов-ского, ректора и ігумена братства кієвского. Львів, друкарня Михайла Сльоз ки, 1665.

¹ Лістра — місто в Малій Азії; тут, за біблійними переказами, апостол Павло зцілив кривого, і погани, сприйнявши апостолів Павла і Вар-наву за богів, хотіли принести їм жертву. Апостоли насилу умовили їх цього не робити, оскільки вони не боги, а люди і благовістують поганам, аби ті увірували в істинного бога. Невірні підбурили юрбу проти апостолів. Павла було побито камінням, після чого апостоли пішли з Лістри.

² Калліст — ідеться про Калліста II Ксанфопула, константинопольського патріарха у 1397 p.; давньоукраїнська книжна традиція приписує йому авторство учительного євангелія — збірника повчальних проповідей, перекладеного церковнослов’янською мовою у XIV або на початку XV ст. і неодноразово друкованого в Білорусії та на Україні.

АНОНІМ

Слово в о время бездождія і глад а...—Вперше опубліковано за рукописом у кн.: Белозерский Н. Южнорусские лето-писи. Чернигов, 1856, т. 1, № 5. Місцезнаходження рукопису невідоме.

Подається за виданням: Сумцов Н. Ф. Слово о бездождии.— Сбор-ник Харьковского историко-филологического общества в честь проф. В. П. Безескула. Харьков, 1914, с. 6—9.

¹ Савл первісне, до хрещення, ім’я апостола Павла.

² Ахавейчики — піддані «нечестивого» ізраїльського царя Ахава (918—897 до н. е.), які поклонялися поганському божеству Ваалу.

А нт о ній РАДИВИЛОВСЬКИЙ

Антоній Радивиловський (? — 1688) — письменник-про-повідник і церковний діяч; у 40-х роках навчався в Києво-Могилянській колегії, після закінчення якої постригся в ченці; деякий час був архідияконом у Чернігові. З половини 50-х років його діяльність проходила у Києві.

З 1671 р. він намісник Києво-Печерської лаври, з 1683 р.— ігумен київського Манільського монастиря. Казання Антонія Радивиловського склали друковані збірники «Огородок Марії богородиці» (К., 1676) та «Вінець Христов» (К-, 1688). Збереглись рукописні варіанти цих збірників 1671 та 1676—1683 pp. Казання Антонія Радивиловського — яскраві зразки учительної ораторської прози стилю барокко. Вони насичені новелістичними прикладами різних жанрів (легендами, апофегмами, фацеціями, міфами, казками, байками, параболами тощо), в яких відлунює тогочасне народне життя.

Слово 1-е часу войни...^ Казання збереглося в рукописному «Вінці» 1676-^1683 pp. (ЦНБ АН УРСР, 1, 5546, с. 1533—1543).

Подається за цим рукописом.

¹ ...ч а су войни...— Йдеться про російсько-турецьку війку 1677-1681 pp. Султанська Туреччина прагнула підкорити Україну. Планувалося спершу здобути; Чигирин — важливий, стратегічний центр Правобережжя V посадивши там гетьманом свого ставленика Юрія Хмельницького, розгорнути наступ на Київ та Лівобережжя. Влітку 1677 р. стодвадцятнтисячне турецько-татарське військо під командуванням Ібрагіма-паші підійшло до Чигирина. Три тижні російсько-українське військо (тридцять дві тисячі російських солдатів і близько двадцяти п’яти тисяч українських козаків) відбивало напад. Перед воїнами, які вирушали під Чигирин, і було виголошене це слово.

² Мадіанітове — тобто медіанітяни, жителі Мидіану (Мадіану), країни, розташованої на північному заході Аравії, обабіч затоки Акаба; кочували здебільшого на схід від євреїв і вважалися за нащадків Мидіама, сина Авраама і Кетури; часто чинили набіги на євреїв, поки не були переможені. Про це йдеться в біблійних книгах Битія, гл. 37,ст. 28; Ісход, гл. 2, ст. 15, Суддів, гл. 6, ст. 1—2, 7; гл. 7, ст. 25.

³ Махомет (Магомет, Мохаммед, Мухаммед; бл. 570 -632) —арабський релігійний і політичний діяч, основоположник ісламської (магометанської) релігії.

⁴ Ф е о д о с і й.— Йдеться про Феодосія 1 Великого Флавія (347—395), римського імператора (379—395). За його правління християнство стало панівною релігією. Переслідував поганство й аріанство. По його смерті Римська імперія остаточно розкололася на Західну й Східну.

⁵ І р а к л і.й (І’ераклій; 574—641) — візантійський імператор з 610 p.; успішно воював з персами й аварами.

⁶ Ці дер он Марк Туллій (106—43 до н. е.) —давньоримський політичний діяч, оратор, філософ, діисьменник. Головні твори — «Про державу», «Про закони», «Оратор».

Ксенофонт (бл. 430 — бл. 354 до н. е.) — давньогрецький історик і політичний діяч. Антоній Радивиловський посилається, мабуть, на його «Грецьку історію», в якій описано події 411—362 pp. до н. е. (Ксенофон.

0 справах гречеських, кн. 2).

"Пишуть... о Помпеюш у Великім — тобто про Помпєн Гнея.

⁹ Поле Марсове —_: поле бою.

¹⁰ Мамертенськи й.— Йдеться, мабуть, про найманців, що входили до складу війська Помпея, можливо, нащадків мамертинів («Синів Марса»), найманого війська сіракузького тирана Агафокла, набраного

з італійської провінції Кампанія. Мамертини.в III ст. до н. е. заснували власну державу на Сіцілії, а згодом спричинились до конфлікту між Римом

1 Карфагеном, що стало, за привід до Пунічних війн.

¹ Мараии — мабуть, іспанські маври; в середні віки маранами називалися іспанські маври та євреї, які, офіційно прийнявши християнство, таємно дотримувались магометанства та іудейства.

¹² Е р а з м у с, книга 4, в Апофтекгмата х.—Йдеться . про збірку античних афоризмів Еразма Роттердамського (1469—1536), одного із найвидатніших гуманістів європейського Ренесансу, яку вперше було видано 1531 р.

¹³ Поліантея — Антоній Радивиловський цитує, мабуть, якусь антологію оповідань про випадки з античної історії.

¹⁴ «Д е с "н и ц а твоя, господи, пр осла ви ся в-ь к р 'lino ст и, десиая ти рука с о к р у ш и в р а г и».— Друга Книга Мойсеева. Ісход, гл. 15, ст. 6.

АНОНІМ

Казаннє руське.— Вперше надруковано у KH.:Daw-па facecja polska (XVI—XVIII). Opracowali Julian Krzyzanowski і Kazimiera Zukowska-Billip. Варшава, I960, c. 371 376; вдруге — із дотриманням пра

вопису оригіналу— в публікації: Struminski Bohdan, Jurkowski Marian. Ukrainskie „Kazania ruskie“ z polnoczno-zachodniego Poiesia, powstate naipozniej w 1697 roku.— „Slavia orientalis", 1961, № 1, c. 57—79. На думку публікаторів, твір було транслітеровано латинкою із кириличного тексту. В зворотній транслітерації «Казання» вміщено у кн.: Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI—XVIII ст. К., 1964, с. 390—392.

Подається за цим виданням.

Твір виявив Ю. Кшижановський на 96—98 с. 27-ої книги 2-го розділу Архівів Радзивіллів, яка містить документи 1682—1718 pp. і зберігається у Головному архіві давніх актів у Варшаві. Виник він, найімовірніше, в католицькому, уніатському чи протестантському середовищі як пародія на проповідницьку практику малоосвічених рядових православних священиків, а може, є виплодом маидрованих дяків.

¹ Люципер (Люцифер) — архангел, інше його ім’я Сатанаїл; загордившись, підбурив частину ангелів проти бога, за що інший архангел, Михаїл, вождь небесного воїнства, скинув його разом з повсталими ангелами в безодню; одне з імен диявола, сатани, головного з-поміж злих духів, провідника нечистої сили, уособлення всього зла на землі, володаря пекла.

² Петровка (Петрівка) — народна назва багатоденного посту перед святом апостолів Петра і Павла, яке припадає на 29 червня за ст. ст.; початок цього посту залежить від дати великодня, а тому триває від шести тижнів до восьми днів.

³ Спасовка (Спасівка) —народна назва багатоденного посту на честь успіння богородиці, яке відзначається 15 серпня за ст. ст.; триває з 1 по 15 серпня; назву зумовлено тим, що на 1, 6 і 16 серпня припадають три свята на честь Ісуса Христа — спасителя, які в народі іменуються Спасами.

⁴ Филиповка (Пилипівка) — народна назва сорокаденного посту перед різдвом, який триває з 15 листопада до 24 грудня за ст. ст.; назву зумовлено тим, що в переддень його початку (14 листопада) відзначається пам’ять апостола Філіппа.

⁵ Великий піст — піст, який триває сім тижнів перед Великоднем.

АНОНІМ

Г у стинський літопис. Фрагменти.— Це хронографічна і літописна компіляція, укладена в 1623—1627 pp. Існує припущення, що її укладачем був Захарія Копистенський. Основний список 1670 р. виготовив ієромонах Гуетинського монастиря Михаїл Лосицький. В хронографічній частині пам’ятки подається стислий огляд всесвітньої історії від «початку світу» до розселення слов’янських народів і виникнення Київської Русі. В літописній частині викладаються відомості про історичні події на українських землях Bljx часу заснування Києва до 1597 р. Тут розповідається про становлення, розквіт і занепад Київської Русі, про становище українських земель після татаро-монгольської навали, про їхні зв’язки з Північною Руссю, про загарбництво литовських князів, шляхетської Польщі та султанської Туреччини, про напади на Україну турків і татар. Закінчується твір нарисами «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії».

Подається у перекладі В. І. Крекотня сучасною українською мовою за списком 1670 р. (Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 205, № 118).

¹ Потоп — у біблійній міфології всесвітня повінь, наслана богом за людські гріхи; у хвилях потопу загинули всі люди і тварини, окрім божогр обранця Ноя, його родини і тих живих створінь, яких він узяв на свій ковчег.

² Стовпотворінн я.— Нащадки Ноя споруджували у Вавілоні вежу, яка мала доояґтй rfe6.a, а:ле бог зруйнував її, визнавши це будівництво за вияв гріховного зуїрайьства.

³ Розділення мов.— Зруйнувавши вавілонську вежу, бог розділив, «змісив» мови її будівничих, щоб вони не могли порозумітися між собою.

⁴ Розсіяння люд у.— Після розділення мов люди, не маючи змоги спілкуватися, розсіялися по світу, започаткувавши різні народи.

⁵ ... у монастир і... гуртожительному Густинськом у...— Йдеться про Густинський чоловічий монастир в селі Густинь на правому березі річки Удаю, біля міста Прилуки на Чернігівщині; заснований 1600 р. Протягом тривалого часу був осередком політичних і культурних зв’язків між Україною, Росією та Молдавією. Ансамбль його споруд — видатна пам’ятка української архітектури стилю барокко.

⁶ Гомер (IX ст. до н. е.) —давньогрецький поет; йому приііисують авторство епічних поем «Іліада» та «Одіссея».

... турок Грецію осі в.— Ідеться про завоювання Візантії турками, яке завершилося взяттям Константинополя у 1453 р.

⁸ «Попроси отця свого, і покличе до тебе учителів, і научить тебе» — «... Вопроси отца твоего, и возвЬстит тебі, старцьі твоя, и рекут теб'Ь...» — П’ята Книга Мойсеева, Второзаконіє, гл. 32, ст. 7.

⁰ Афет (Іафет, Яфет) — за біблійною легендою, один із трьох синів Ноя, родоначальник європейських народів.

¹⁰ Гомер — за біблійною легендою, один із синів Афета; від нього начебто походять кельти (прадавні кіммерійці і кімри римських часів), які колись жили над берегами Чорного й Азовського морів. Згодом під тиском скіфів вони рушили на північний захід і зайняли північні острови і півострови Європи.

¹¹ Р и ф а т — другий син Гомера, онук Ноя.

¹² Пафлагони — населення Пафлагонії, країни на чорноморському узбережжі Малої Азії.

...е нети, генети, а-енеди, венедиц і...— слов’янські племена,- які на-'рубежі і в перших століттях нової ери жили між Ельбою (Лабою) на заході і межиріччям Дніпра та Оки на сході, Балтійським морем на півночі і Дунаєм та Карпатами на півдні.

¹⁴ Анти — південно-східна група давньослов’янських племен; жили переважно в лісостеповій смузі східної Європи протягом другої половини IV — початку VII ст.

¹⁵ А л а н и — група сарматських племен.

" Роксани (роксолани) — група сарматських племен.

¹⁷ М о с о х — сьомий син Яфета, онук Ноя.

¹⁸ Сарматія — країна сарматів, іраномовних кочових племен (аор-сів, язигів, роксоланів, аланів та ін.). Європейська Сарматія займала землі над Чорним морем (між Доном і Віслою); азіатська Сарматія — від Дону до Уралу.

Александр Македонський (356—323 до н. е.) — цар Македонії з 336 p., син Філіппа II Македонського, вихованець Арістотеля; славетний завойовник: підкорив землі до ріки Інду, створивши світову монархію, яка розпалася по його смерті.

Азія Менша — Мала Азія.

²¹ Йосиф Флавій (37—бл. 100) —давньоєврейський воєначальник та письмеиник-історіограф.

²² Птоломей Клавдій — давньогрецький вчений, жив у II ст. н. е. в Александрії; розвинув геоцентричну концепцію світобудови; у творі «Географія» він систематизував географічні знання свого часу. Або:

Птоломе й І Сотер («Рятівник») — один із воєначальників Алек-сандра Македонського, засновник царської династії Птоломеїв, яка правила в елліністичному Єгипті у IV—III ст. до н. е.

²³ Г е р о д о т (бл. 490— бл. 424 до н. е.) — давньогрецький письмеи-ник-історіограф, автор «Історії», що містить опис греко-перських воєн V ст. до н. е. і охоплених ними земель, у тому числі і північного Причорномор’я.

²⁴ Апполліоній (Апполлоній) — мабуть, Апполлоній Родоський (бл. 295—215 до н. е.), давньогрецький поет і граматик; очолював Александрійську бібліотеку; прагнув відродити старовинний епос; автор поеми «Аргонавтика».

²⁵ С а б е л л і к у с — мабуть, Сабеллік, Марк Антоній Коккіо (1436— 1506), італійський історик і ритор, автор праць з історії Венеції.

²⁶ Страбон (бл. 63 до н. е.— бл. 24 н. е.) — давньогрецький географ та історик, автор твору «Географія», в якому зібрано відомості про країни західної та південної Європи, Малої Азії, північного і східного Причорномор’я, зокрема про розселення племен у Криму та пониззі Дніпра, про скіфів і роксоланів.

²⁷ Гвагнін (Гваньїні) Александр (1538—1614) — польський історик-хроніст, за походженням італієць; автор історико-географічного «Трактату про дві Сарматії, азіатську і європейську, і про те, що в них є». Тут подаються відомості про польські, литовські, білоруські та українські землі. Автор «Короткої хроніки Польщі».

²⁸ Каппадокія — східна частина Малої Азії.

²⁹ ... брата А с к а н о в о г о...— Мабуть, ідеться про Аскона Педіана (9—76), давньоримського філолога й історика, автора комен-таря До промов Ціцерона. Його історичні праці відомі тільки з цитат і переказів.

³⁰ ... гори Рифайськ і...— За уявленнями стародавніх греків і римлян, гори на півночі, з яких беруть початок ріки Дунай, Дніпро, Дон, Волга.

³¹ Троянська війна — війна давніх греків із малоазіатським містом Троєю; час її традиційно визначають 1194—1184 pp. до н. е.

³² І л л і р и к (Іллірія) — історична область у південно-західній частині Балканського півострова; в давнину була заселена іллірійцями; з І ст. до н. е. стала римською прбвінцією; в V ст. її завоювали готи; в VI ст, почала заселятись слов’янами, які згодом утворили тут кілька держав.

³³ П л і н і й Секунд Старший Гай (23—79) — давньоримський учений і державний діяч, автор «Природничої історії»; описав тогочасні германські землі і війну римлян з германцями.

³⁴ Троя — місто-держава на північно-західному узбережжі Малої Азії, зруйнована на початку XII ст. до н. е. під час Троянської війни.

³⁵ Антенор — персонаж давньогрецької міфології; троянець; був прихильником миру з греками; по зруйнуванні Трої заклав на Італійському півострові місто Патавію (Падую), за іншими переказами — місто Кирену, де обожнювались його нащадки.

³⁶ Море Венеди н ське — Адріатичне море.

³⁷ А т т і л а (? — після 453) — вождь гуннського союзу племен з 434 p.; поширив свою владу на схід — до Волги, на захід — до Рейну, на північ — до Островів Датського архіпелагу, на південь — за Дунай. Його військо спустошувало землі Східної Римської імперії, північної Італії, доходгіло до Рйма і воювало в Галлії.

³⁸ Цимбри, кіммерійці — кочові племена, що на початку І тисячоліття до н. е. заселяли південні надчорноморські степи; ходили в походи на держави Малої Азії; в VII ст. до н. е. скіфи відтіснили їх в Азію і на захід; в Карпатській котловині західні цимбри були асимільовані, зокрема, фракійцями.

³⁹ Таврика — Кримський півострів.

⁴⁰ Меотійське болото — Азовське море.

⁴¹ Кіммерійці босфорські;— цимбри, кіммерійці, які жил» над Босфором кіммерійським, тобто над Керченською протокою; y.Y .FJ-до н. е. внаслідок об’єднання грецьких міст-колоній тут виникла Боспорська держава, яка в IV ст. розпалася під натиском гуннів.

⁴² Черкаси, п’ятигорці — жителі північного Кавказу.

⁴³ Діодор Сі куль (Сіцілійський; бл. 80—21 до н. е.) —давньоримський історик; автор твору «Бібліотека», який викладав всесвітню історію від початку до галльської війни Цезаря, тобто до 60 р. до н. е., і містив відомості з географії, етнографії та історії культури.

⁴⁴ Шведи — давні скандінави, свеони.

⁴⁵ Мітрідат — тобто Мітрідат VI Євпатор (132—63 до н. е.), цар Понтійського царства, що з II ст. до н. е. існувало на території теперішніх Іраку й Туреччини; підкорив Колхіду, Малу Вірменію, Боспорськс царство, Херсонес, Ольвію; тричі воював з Римом.

‘^ш ... з .... царем ... парте ь к и м ...— тобто царем Парфії, країни в Азії, на південь від Каспійського моря; її населення — парти, парфяни -залежало від Ассірії, Мідії, Персії та імперії Александра Македонського; у ПІ ст. до н. е. заснувало власну державу, яку, зрештою, підкорила Персія.

⁴⁷ Т р о г у с П о м п е ю с (І ст. до н. е.— І ст. н. е.) давньоримський історик, автор «Історії Філіппії», в якій намагався трактувати світову історію з позицій македонських царів; описав, зокрема, Скіфію.

⁴⁸ ГІавсаній Перігет (бл. 115 — після 180) — грецький письменник, автор твору «Мандри по Елладі», де подає чимало історичних, географічних, міфологічних відомостей.

⁴⁹ ... Е р і к, воєвода короля дунського (котрий по тому був королем шведським)...— Йдеться, мабуть, про Ері-ка VIII Святого, шведського короля (1155—1160), який запровадив у Швеції християнство (Ерік — ім’я дев’яти датських і чотирнадцяти шведських королів).

⁵⁰ Істрія — півострів у північно-східній частині Адріатичного моря; був заселений іллірами і кельтами, романізований римлянами, захоплений готами, потім візантійцями; у VII ст. підкорений Карлом Великим; слов’яни почали тут осідати з VI ст.; в XIII ст. Істрією заволоділа Венеція.

⁵¹ Далмація — римська провінція, що обіймала більшу частину сучасної Боснії, Чорногорії, західної Сербії і приморську частину Хорватії; первісно була заселена іллірійцями і кельтами, романізована римлянами; у VI—VII ст. спустошена аварами і слов’янами та заселена племенами сербів і хорватів; у IX ст. нею заволодів Карл Великий; тут змагалися слов’янські держави, Візантія, Венеція, Угорщина та сіцілійські норманни. За раннього середньовіччя відігравала істотну економічну й культурну роль.

⁵² М і з і я (Місія, Мезія) — місцевість між нижнім Дунаєм і Балканами, населена фракійськими племенами; у І ст. була римською провінцією, у IV ст. тут осіли готи, в VI—VII — слов’яни, наприкінці VII ст. сюди вторглися протоболгари (тюркські племена з-над Волги) і разом зі слов’янами утворили Перше Болгарське царство (680—1081).

⁵³ Албанія — країна у південно-західній частині Балканського,півострова, заселена грецькими колоністами та іллірійськими племенами; у II ст. підкорена Римом, у VI і VII ст. її займають слов’яни; у IX і X ст. входила до складу Болгарського царства, а після його' падіння повернулася під владу Візантії; згодом належала Сербії, Другому Болгарському царству, деспотії Епіру, Неаполю і королівству Сіцілії; слов’яни відтіснялися романцями, потім албанцями — нащадками іллірійців; 1266 р. виникло албанське королівство; у XIV ст. Албанія потрапила в залежність від Туреччини.

⁵¹ Ф і л і п п — тобто Філіпп II (бл. 382—336 до н. е.), цар Македонії; батько Александра Македонського.

⁵⁵ Й о в і ш (Зевс, Юпітер) — за греко-римською міфологією, верховний бог, цар і отець людей та богів.

^м ... переможець мідійських і перських, вавілонських і грецьких царств...—Йдеться про Мідію — рабовласницьку державу на північно-західних землях теперішнього Ірану і на півдні теперішнього Азербайджану; існувала з VII ст. по 550 р. до н. е„ коли її завоювали перси. Перські царства — рабовласницькі держави; існували з III тисячоліття до н. е. до XI ст. н. е. Вавілонські царства — рабовласницькі держави в південній частині Мессопотамії, на території теперішнього Іраку; існували з II тисячоліття по VI ст. до н. е. Грецькі царства — рабовласницькі держави, які існували в II—І тисячоліттях до н. е. на території південної частини Балканського півострова, островів Егейського моря, західного узбережжя Малої Азії, на берегах Мармурового і Чорного морів, на узбережжі південної Італії та на сході Сіцілії; у II ст. до н. е. увійшли до складу Римської держави.

⁵⁷ Александрія — місто в Єгипті, порт на Середземному морі; засноване в IV ст. до н. е. Александром Македонським; осередок елліністичної культури і раннього християнства.

“Марс — за римською міфологією, бог війни.

⁵⁹ А р е й (Арес)—за грецькою міфологією, бог бурі, грози, війни; у римській міфології — Марс.

⁶⁰ Мінерва — за римською міфологією, богиня мудрості, покровителька ремесел і мистецтв; у грецькій міфології — Афіна Паллада.

⁶¹ Апіній Александрієць — мабуть, Аппіан з Александрії (II ст. до н. е.), автор «Римської історії».

⁶² Н е с т о р (? — після 1113) — давньоруський літописець й агіограф, чернець Києво-Печерського монастиря.

⁶³ М о р а в и (моравани, муравляни) —слов’янські племена, які від середини І тисячоліття заселяли Моравію.

⁶⁴ Чехи — слов’янське плем’я, яке жило по нижній течії річки Влтави, лівої протоки Лаби (Ельби); в IX і X ст., об’єднавшись із сусідніми племенами, заснували державу Пшемишлідів; назва поширилась на всю країну і на всіх її мешканців.

⁶⁵... хорвати білі...— Візантійський імператор-історик Костянтин Багрянородний (X ст.) засвідчує, що хрещені хорвати, які жили в Далмації, походили від нехрещених хорватів, званих білими; країну останніх він не зовсім точно визначає десь поблизу Баварії й Угорщини.

⁶⁶ Ляхи — назва, якою на Русі з XI ст. іменували групу польських племен, західних слов’ян загалом.

⁶⁷ Поляни — західнослов’янське плем’я в поріччі середньої і нижньої Варти, знані були також як лендзяни; назва походить від «поля», тобто «оброблюваної землі».

⁶⁸ Л у т и ч і (лютичі) —західнослов’янські племена (долечани, ра-тарі, хижани, черезпеняни), що жили між річками Лабою (Ельбою) й Одрою (Одером) та на островах Рюген, Узедом і Воллін у Балтійському морі.

⁶⁹ Мазовшани — ранньопольське плем’я, яке в IX—XI ст. населяло територію теперішнього Мазовша, історичної області над середньою течією Вісли та над нижньою течією Нарева й Західного Бугу.

⁷⁰ Поляни — східнослов’янські племена, які жили на правобережжі Дніпра між річками Россю й Тетеревом; стали основою давньоруської народності.

⁷¹ Деревляни — східнослов’янські племена, які в VI—X ст. жили в Поліссі, на правобережжі Дніпра.

⁷² Прип’ять — річка в межах білоруського та українського Полісся, права притока Дніпра.

Д в і н а — тобто Західна Двіна, річка, що бере початок на Вллдай-ській височині і впадає у Ризьку затоку Балтійського моря.

^м Дреговичі — східнослов’янські племена, які жили між Прип’яттю і Західною Двіною.

⁷⁵ Полоть (Полота) — річка в межах теперішньої Білорусії, притока Західної Двіни.

⁷⁰ Полочани — східнослов’янське плем’я, яке жило в басейні Західної Двіни та у верхів’ях річок Німану й Березини, над річкою Полоттю.

⁷⁷ Сейм — ліва притока Десни.

⁷⁸ Псьол (Псел, Псло) —річка, ліва притока Дніпра.

⁷⁹ С і в е р и (Сіверщина) — земля сіверян, східнослов’янських племен, які жили на лівобережжі Дніпра і по Десні.

⁸⁰ І л ь м е р (Ільмень) — озеро на Новгородщині; з нього витікає річка Волхов, на якій стоїть Новгород Великий; у другій половині І тисячоліття в басейні озера жило східнослов’янське плем’я ільменських слов’ян, або новгородських словен.

⁸¹ Новгород — тобто Новгород Великий, давньоруське місто на річці Волхов, біля озера Ільмень.

⁸² Гостомисл — легендарний ватажок новгородських словен, перший новгородський князь чи посадник; життя його припадає на першу половину IX ст.

⁸³ Таціт Публій Корнелій (бл. 55 — бл. 120) —давньоримський державний діяч та історик, автор «Історії» та «Анналів», в яких описано події часів ранньої імперії, а також етнографічного нарису «Германія».

⁸⁴ Прокопій Кесарієць (Кесарійський, кінець V ст.— бл. 562) — візантійський історик, автор «Історії воєн Юстініана з персами, вандалами і готами», в якій висвітлюється історія Візантії VI ст., подаються відомості про слов’ян та народи Кавказу.

⁸⁵ Д л у г о ш (1415—1480) —польський історик; автор синтетичної «Історії Польщі» та «Анналів, чи хронік славного Королівства Польського».

Л е о н І (400—474) — візантійський імператор з 457 p.; воював із вандалами; противник єресі монофізитів.

⁸⁷ Равенна — місто в північно-східній Італії, поблизу Адріатичного узбережжя, засноване умбрами; порт, резиденція західноримських імператорів; з 540 р. під владою Візантії, лонгобардів, папства, Венеції.

““Поморська земля (Помор’я) —польські землі над Балтійським морем, при гирлах Одера і Вісли.

⁸⁹ Р у г і я — Йдеться, мабуть, про Аркону на острові Ругія (Рюген) у Балтійському морі, заселеному в середні віки слов’янським плем’ям ранів; осередок культу слов’янського бога Світовіта.

⁹⁰ Тевтони — германські племена, що заселяли в середині І тисячоліття до н. е. західну частину Ютландського півострова. Близько 120 р. до н. е. тевтони разом з племенами кімврів і гельветів вдерлися на Італійський півострів, але були розгромлені римлянами; рештки їх розселилися в Галлії; згодом назву «тевтони» почали застосовувати до всіх германців.

⁹¹ Ван дали — східногерманські племена; вийшли із Скандінавії; у I —IV ст. заселяли землі над верхніми течіями Одеру і Дунаю; у V ст, під тиском готів рушили на південний захід і, вторгшися на Піренейський півострів, осіли в Андалузії; 429 р. підкорили північну Африку і. заснували свою державу, завоювавши Корсіку, Сардінію, Балеари і частину Сіцілії.

⁹² Ге лі мер (?—577)—останній вандальський король в Африці (530—539), полонений Велізарієм 534 р.

⁹³ Т а н а ЇС'— давньогрецька назва Дону.

⁹⁴ Скіфи — іранські племена, які населяли територію теперішньої України в І тисячолітті до н. е.— на початку І тисячоліття н. е.

⁹⁵ Колхіда — давньогрецька назва південно-східного і східного Причорномор’я; у VI ст. до н. е. тут виникли грецькі колонії; з Колхідою пов’язаний давньогрецький міф про аргонавтів.

⁹⁶ Понтійське море (Понт)—давньогрецька назва Чорного моря, античні письменники називали його також Скіфським морем.

⁹⁷ О к і я н с ь к е мор е.— Йдеться, мабуть, про Балтійське море, яке Птоломей називав Сарматським океаном.

⁹⁸ Литва — балтські племена, що заселяли правобережжя Німану; на сході їхніми сусідами були східнослов’янські племена кривичів і дреговичів; предки литовців.

⁹⁹ Прусси — балтські племена; населяли узбережжя Балтійського моря між нижніми течіями Вісли та Німану.

¹⁰⁰ Поморяни — західнослов’янські племена; жили на узбережжі Балтійського моря між нижніми течіями Одеру і Вісли; предки кашубів.

¹⁰¹ Волохи — загальна назва середньовічного населення придунай-ських князівств і Трансільванії; предки румун і молдаван.

¹⁰² Татари — назва одного з монгольських племен, знана із V—VI ст.; її XII—XIII ст. поширилась па людність монгольського, тюркського й тунгусько-тібетського походження, охоплену імперією Чінгісхана, пізніше Золотою Ордою, казанським, астраханським, сибірським, ногайським та кримським ханствами.

¹⁰³ ... гори Угорські, звані також Татри, чи Бескид и...— Карпати.

¹⁰⁴ ...море Be недицьке, тобто океан великий Північний, що його нинішні географи морем Сарматським називают ь...— Балтійське море.

¹⁰⁵ Варяги — давньоруська назва норманнів, жителів Скандінавії. Легенда про «закликання варягів» на Русь лягла в основу так званого норманізму, теорії, що стверджує вирішальну роль варягів-норманнів у створенні давньоруської держави й формуванні матеріальної та духовної культури Київської Русі IX—XI ст. Сучасна історична наука доводить антинауковість норманнізму і стверджує, що давньоруська державність виникла задовго до появи на Русі варягів внаслідок економічного й суспільно-політичного розвитку східних слов’ян. Варяги, що осіли на Русі при князівських дворах, у військових дружинах і по містах, швидко посло-в’янились.

¹⁰⁶ Хозари (козари) —тюркські племена; у VI ст. жили в Берсі-лії — на території теперішнього північного Дагестану; між 567 і 571 pp. підпали під владу Західнотюркського каганату; в VII ст. утворили Хозарський каганат; в X ст., після занепаду своєї держави, розчинилися між кочівниками південно-східної Європи.

¹⁰⁷ Кий, Щек, Хорив, Либедь — три брати й сестра, які, за літописним переказом, були засновниками Києва; вважають, що Кий — полянський князь кінця VI— початку VII ст.

¹⁰⁸ Боричів узвіз — дорога у давдаовду Києві, яка з’єднувала нижню, наддніпрянську, і нагірну частини міста, Поділ із Горою.

¹⁰⁹ Щ е к а в и ц я — одна з трьох гір, на яких було засновано Київ; на ній Щек спорудив своє городище.

¹¹⁰ Хо реви ця — одна з трьох гір, на яких було засновано Київ; на ній спорудив городище Хорив.

¹¹¹ Рюрик (? — 879) — варязький князь, котрого новгородці у 862 р. покликали князювати на Русь; родоначальник династії Рюриковичів.

¹¹² Аскольд (? — після 862) —київський князь, за літописом, разом із Діром очолював похід на Візантію 860 р. і вів боротьбу з уличами та печенігами; убитий Олегом у Києві, де й похований (Аскольдова могила).

¹¹³ Дір — київський князь; за літописом, сподвижник Аскольда; можливо, його попередник, що князював близько середини IX ст.

¹¹⁴ ... од диму по білій вивірці.— По шкурці сірої зимової білки від кожного дому.

^U5 Кромер Мартин (1512—1589) — польський історик-хроніст; церковний діяч, єпископ.

¹¹⁵ Ростислав Словенський — тобто великоморавський князі. Ростислав (846—869), який запросив із Візантії до Моравії християнських місіонерів Кирила і Мефодія.

¹¹⁷ Святополк Муравський (? — 894) — моравський князі, від 871 p.; домігся заснування моравської церковної митрополії в 873 p., пи чолі якої став Мефодій; однак по смерті Мефодія Святополк усунув з краю його учнів.

Коцел Болгарський.— Ідеться про Коцела (?—874), князя слов’янського Паннонського князівства; у справі поширення християнст-і спершу діяв заодно із зальцбурзьким єпископом, з 866 р. став прихильником Кирила і Мефодія.

¹¹⁹ Михаїл — візантійський імператор Михаїл III (842—867).

¹²⁰ Святі Книги — біблійні та богослужебні християнські книги, що їх перекладали Кирило, Мефодій та їхні учні.

¹²¹ С о л у н ь (Салоніки, нині Фессалоніки) — місто в північній Греції, столиця давньої Македонії, одне з найважливіших візантійських міст; порт па Егейському морі; його околиці в VI і VII ст. заселяли слов’яни, мова яких була там загальнознаною.

¹²² Кирило (світське ім’я Костянтин; 827—869) — первовчитель слов’ян, родом із Солуня; обстоював християнство візантійського типу в Моравії і Паннонії; створив слов’янське письмо, переклав церковні книги з грецької мови на слов’янську.

¹²³ Мефодій (бл. 815—885) — брат і сподвижник Кирила, паннон-ський і моравський архієпископ.

¹²¹ Євангеліє — частина Нового завіту Біблії; чотири перші його книги, в яких викладається життя і вчення Ісуса Христа (Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна).

¹²⁵ А п о с т о л — частина Нового завіту Біблії, книги діянь і послань апостолів.

¹²⁸ Псалтир — одна з книг Старого завіту Біблії; містить псалмп царя Давида, Мойсея, левітів, Асафа та ін.

¹²⁷ Октоїх (Осьмигласник) —християнська богослужебна ^; книга, в якій зібрано церковні служби і піснеспіви на кожний день тижня.

¹²⁸ Пілатове писання — апокрифічне «Діяння Пілата», звіт імператору Тіберію про справу Ісуса Христа.

¹²⁹ Папа римський М и к о л а й — тобто Миколай І, що був папою у 858—867 pp. Відлучивши від церкви константинопольського патріарха Фотія, дав привід до розколу християнської церкви на східну і західну.

¹³⁰ До філіппінців (філіп’ян) — одне з послань апостола Павла, що входить до складу Нового завіту Біблії.

¹³¹ А н д р о н і к — один із апостолів «другого покоління», учнів апостола Павла, проповідників-поширювачів християнства в поганському світі.

¹³² Павло-апосто л.— В християнській традиції «апостол поган»; не знав Ісуса Христа за його земного життя і не належав до дванадцяти апостолів, але завдяки місіонерсько-богословським здібностям був визнаний за «первопрестольного апостола» й «учителя всесвіту». Спершу був запеклим гонителем християн, та завдяки чуду, прозрівши, прийняв хрещення і став проповідувати християнство. За переказами, був страчений з наказу імператора Нерона близько 65 р. н. е.

³³ ... в Кракові, на К л е п а р і...— Йдеться про північну частину Кракова.

¹³⁴ Святослав Всеволодич (бл. 1125^—1194)—великий князі, київський, онук Олега «Гориславича»; у 1185 р. йому було близько 60 рокіїї і він був найстарішим і найстаршим серед усіх тогочасних руських князів.

; і ¹³⁵ Кончак—половецький хан; у другій половині XII ст. об’йднав під своєю владою племена східних половців; нападав на Київську, Переяславську і Чернігівську землі; в 1185 р. розбив новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і взяв його вдюлон; персонаж «Слова о полку ИгоревЬ».

¹³⁶ Переяслав — місто на річці Трубежі, притоці Дніпра; столиця Переяславського князівства.

¹³⁷ Р о с т и с л а в и ч і — нащадки смоленського князя Ростислава Мстиславича (? —1167), правнука Володимира Мономаха; з 1154 р. князював у Смоленську, а в 1158 р. захопив київський великокнязівський престол.

Ігор Святославич (1151—1202) — з 1179 р. новгород-сівер-ський князь; син чернігівського князя Святослава Ольговича; онук Олега «Гориславича» (як Святослав та Ярослав Всеволодичі); в 1198 p., по смерті Ярослава Всеволодича Чернігівського, став князем у Чернігові; герой «Слова

о полку Игорев-Б».

¹³⁹ Новгород-Сіверський — місто на річці Десні; столиця Нов-город-Сіверського князівства.

¹⁴⁰ ... Ярослав, брат Святославі в...— Йдеться про Ярослава' Всеволодича Чернігівського (1140—1198), молодшого брата Святослава Київського.

¹⁴¹ Чернігів — місто на Десні; давня столиця сіверян, одне з найбільших міст Київської Русі, столиця Чернігівського князівства.

¹⁴² Л ю б е ч —_: давньоруське місто в Чернігівській землі. Вперше згадується в літописі під 882 р. Осередок торгівлі й фортеця.

¹⁴³ Всеволод Святославич (? —1196) — рідний брат Ігоря Святославича, князь трубчевський і курський, Буй-Тур чи Яр-Тур «Слова

о полку Игорев^».

¹⁴⁴ ...призвав туди Ярослава, й Ігоря, і Всеволода, братів свої х...— Йдеться про Ярослава Всеволодича та Ігоря і Всеволода Святославичів, двоюрідних братів Святослава та Ярослава Всево-лодичів.

¹⁴⁵ Всеволод — тобто Всеволод Юрійович Велике Гніздо (1154— 1212), син Юрія Долгорукого, владимиро-суздальського князя з 1176 р. «Слово о полку Игорев-Ь» називає його найсильнішим на той час князем, котрий може Волгу «веслами розплескати», а Дон «шоломами вичерпати».

¹⁴⁶ Г л і б Святославич — князь чернігівський, син Святослава Всеволодича.

¹⁴⁷ Роман Ростиславич (?—1180) — князь смоленський з 1159 р.

¹⁴⁸ Всеволод Московський — Всеволод Юрійович Велике Г ніздо.

¹⁴⁹ Давид Ростиславич — Давид Ростиславич Смоленський (1140—1197), брат Рюрика; головний негативний персонаж «Слова о полку Игорев’Ь», котрий покинув руське військо, не підтримавши похід 1185 р. Пам’ятною була і поведінка Давида, що спричинила прорив половців у 1177 p.; Святослав Всеволодич вимагав суду над Давидом, а закінчилася справа зміною династії у Києві — Ростиславичі поступилися Києвом Святославові.

¹⁵⁰ Рюрик Ростиславич (бл. 1139—1215) —правнук Володимира Мономаха, син смоленського князя Ростислава Мстиславича; в 1185 р. співправитель великого князя київського Святослава Всеволодича; один

із найвидатніших політичних діячів тогочасної Русі; помер чернігівським князем.

¹⁵¹ ...М стислава Володимирича, сина стрийовог о...— Йдеться про Мстислава, сина Володимира Мстиславича; був тоді городен-ським князем.

¹⁵² Чорні клобуки — племена тюркського походження, які в середині XII ст. осіли в лісостепових землях над Россю і охороняли південні кордони Київського князівства.

¹⁵³ Ч о р то р и й — протока в заплаві Дніпра біля Києва; у XII ст. течія Дніпра нижче гирла Десни ділилася на два рукави; лівий — Чорторий і правий — Старик.

¹⁵⁴ Козел Сотонович, Єлтуг, Тутор, Бякоба, Кунячук, Чугій, Кончак, Гліб Тирієвич — ватажки половців.

¹⁶⁵ Олег Святославич — мабуть, син Святослава Всеволодича Київського.

¹⁵⁶ Володимир Глібови ч.— Йдеться про Володимира Глібовичм (? —1187), переяславського князя; персонаж «Слова о полку Игорев'Ь»; помер від рани, яку дістав під час вилазки із обложеного Кончаком Переяслава.

¹⁵⁷ ... Всеволод Ярославич із Луцька...— Йдеться про Всеволода Ярославича Волинського (?—бл. 1185), сина Ярослава Ізясла-вича Луцького, персонажа «Слова о полку Игорев'Ь».

¹⁵⁸ Мстислав Ярославич — тобто Мстислав Ярославич Німий (? —1228), брат Всеволода Ярославича Волинського.

¹⁵⁹ ... Мстислав Романович із Смоленська...— Тобто Мстислав Романович Добрий, чи Старий (? —1223); 1180 р. княжив у Пскові, 1185 р. брав участь у поході Ігоря на половців, 1196 р. воював із Ольговича-ми, 1197 p., по смерті Давида Ростиславича, посів смоленський стіл; разом

із чернігівськими князями ходив у Галицьку землю; герой битви на Калці, у якій загинув.

¹⁶⁰ Я р о с л а в Г а л и ц ь к и й — Ярослав Володимирич (? —1187), князь галицький, тесть Ігоря Святославича, батько Ярославни, Осмомисл «Слова о полку Игорев’Ь».

^И|1 Кобяк Карлисевич, Ізай Бимокович, Тувлій, Ток-миш, Осалук, Тарх, Данило, Содвак Куловицький, Ко-рязь Колотонович, Тарсух — ватажки половців.

¹⁶² Святослав Ольгович (? — 1185) — Святослав Олегович Рильський, син Олега Святославича, племінник Ігоря Святославича; учасник походу 1185 p., в якому загинув; персонаж «Слова о полку ИгоревЬ».

¹⁶³ X о р о л — річка на Сумщині й Полтавщині, права притока Псла.

¹⁶⁴ Ольстин Олексич — воєвода Ярослава Всеволодича, посланець на переговори з половцями.

¹⁶⁶ Роман Княжи ч.— Йдеться про Романа Кзича, сина половецького хана Гзи (Кзи).

¹⁶⁶ Володимир — син Ігоря Святославича, учасник походу 1185 p., персонаж «Слова о полку Игорев'Ь».

¹⁶⁷ Б о н я к— половецький хан; вперше згадується в літописі під 1096 p., коли його військо напало на Київ; у 1097 і 1105 pp. знову нападай на Русь; 1107 р. біля Лубен був розгромлений дружинами руських князів.

Другий же князь, [Г за]...— Гза (Кза, Гзак, Кьза, Хоз Бурнович) —половецький хан; двічі згадується в літописі: в 1168 p., коли Олег Святославич, брат Ігоря, взяв його вежі; в 1185 р. як переможець Ігоря.

¹⁶⁹ Город Римов — тепер село Велика Буримка в Чорнобаївському районі на Черкащині.

¹⁷⁰ Путивль — місто на річці Сейм на Сумщині.

¹⁷¹ Лавро-половчаиин — половець, котрий втік на Русь разом з Ігорем; в літописах його названо Лавром, чи Лавором, у «Слові о полку Игорев'Ь» — Овлуром.

¹⁷² Олег (бл. 1173—бл. 1188) —син Ярослава Володимировича Галицького від його коханки Настаски, спаленої галицькими боярами.

¹⁷³ Володимир (1151 —1198) —син Ярослава Володимировича Галицького від його жони Ольги Юріївни, дочки Юрія Долгорукого,

^1,4 Роман Ніздилович — воєвода Святослава Всеволодича Київського.

¹⁷⁵ Всеволод Святославич Чермний(? —1215) — чернігівський князь, син великого князя київського Святослава Всеволодича.

¹⁷⁶ Володимир Святославич (? —1201) —сип великого князя київського Святослава Всеволодича.

¹⁷⁷ Святослав Святославич — син великого князя київського Святослава Всеволодича.

¹⁷⁸ Ростислав Ярославич — син Ярослава Всеволодича.

^1,! Давид Ольгович (? — бл. 1196) — син Олега Святославича Чернігівського, зять Ігоря Святославича Новгород-Сіверського.

¹⁸⁰ Борис Ольгович — брат Давида, син Олега Святославича.

¹⁸¹ Ростислав Рюрикович (? —1218) — син Рюрика Рости-славича.

¹⁸² То р к и (гузи, узи) — тюркське плем’я; із середини XI ст. кочувало в причорноморських степах, здійснюючи набіги на Русь і Візантію; з XII ст. ввійшло до племенного союзу чорних клобуків.

¹⁸³ Ж и г м о н т (Сігізмунд І Старий, 1467—1548) король польський

і великий князь литовський з 1506 р.

¹⁸⁴ Ке с а р иімецьки й.— Йдеться про Максиміліана І Габсбурга (1493—1519).

¹⁸⁵ Князь московський.— Йдеться про Василія 111 Івановича (1479—1533), великого князя московського з 1505 р. Литовсько-польсько-московські війни за сіверські землі тривали з 1487 по 1537 р.

¹⁸⁶ Миндикерей.— Йдеться про Менглі-Гірея (? —1515), кримського хана з. 1468 p., в 1482 р. очолювана ним орда напала на Україну, захопила і зруйнувала Київ.

¹⁸⁷ Бузськ (Бузьк, Буськ) —місто на Львівщині на річці Бузі; в літописах вперше згадується під 1097 р. як центр Волинської землі;

з 1100 р.— столиця Буського князівства; з XIII ст. входив до складу Галицько-Волинського князівства; в XIV ст. захоплений Польщею.

¹⁸⁸ Б а т и й (? —1255) —татаро-монгольський хан, онук Чінгісхана; очолював татаро-монгольську навалу на Русь у 1236—1243 pp.; його військо вщент зруйнувало Київ.

¹⁸⁹ Лянцькорунський Прецлав (Лянцкоронський Предслав, ? —1531) —українсько-литовський феодал, хмільницький староста; очолював походи українських козаків 1516 р. на Акерман і 1528 р. на Очаків.

¹⁹⁰ Україна — тут: Подніпров’я.

¹⁹¹ Білогород — тобто Білгород-Дністровський (Акерман) — місто на Дністровському лимані, відоме з VI ст. до н. е. як грецький поліс Тіра;

з IX ст. давньоруське місто Білгород; в XVI ст турецька фортеця Акерман (Білий камінь).

¹⁹² Очаків — місто на березі Дніпровського лиману, біля виходу його в Чорне море; в кінці XIV— на початку XV ст. литовський князь Вітовт заснував фортецю Дашів. На її місці 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей, захопивши ці землі, спорудив фортецю Кара-Кермен (Чорна Фортеця), яка невдовзі перейшла туркам і дістала назву Ачі-Кале (Очаків); в 1523, 1669, 1688, 1692 і 1694 pp. Очаків штурмували українські козаки.

¹⁹³ Овидове озеро — Дніатровський лиман; очевидно, назва пов’язана з легендою, згідно з якою тут відбував заслання, помер і похований римський поет Публій Овідій Назон (43 до н. е.—18 н. е.).

АНОН ІМ

Синопсис — короткий нарис східнослов’янської історії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. за традицією приписують українському церковному і культурному діячеві, педагогу і письменнику Інокентію Гізелю (1600— 1683), котрий, благословивши книжку до друку, засвідчив свою до неї причетність принаймні у ролі «відповідального редактора».

імовірно, що укладачем «Синопсису» був чернець Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський. Перше видання «Синопсису» вийшло з лаврської друкарні 1674 p.; третє, найповніше,—1680 р. Книжка набула популярності не тільки на Україні, в Білорусії та Росії, айв усьму православному світі, перекладена грецькою і латинською мовами, протягом тривалого часу (до XIX ст.) була чимсь на зразок підручника.

Фрагменти із «Синопсису» подаються за виданням 1680 р.

¹ «Синопси с» (грецьк.— огляд) — книжний жанр, збірник виписок, уривків, скорочених викладів, описів, окремих статей переважно богословського чи історіографічного характеру, розміщених у хронологічній послідовності.

² Федір Олексійович (1661 —1682) російський цар, син царя Олексія Михайловича. За його царювання (1676—1681) відбулася російсько-турецька війна, в якій російське і українське військо відбило спроби Туреччини загарбати правобережні українські землі.

³ Муринські землі — землі, де живуть мурини, тобто негри (Африка).

Август-кесар — Август Гай Октавій (Гай Юлій Цезар Октавіан Август, 63 до н. е.—14 н. е.), римський імператор з 27 р. до н. е., небіж Юлія Цезаря. За його правління підкорено придунайські землі і встановлено зверхництво над північним Причорномор’ям.

⁵ Л е н т у л і й.— Йдеться, мабуть, про Косса Корнелія Ленгулія (? —35), римського консула, котрий в 14 р. н. е. придушив повстання в Паннонії

⁶ князь., славеноросскій Одонаце р...— Йдеться про Одоакра (Одонакера, Одонацера, бл. 431—493), вождя однієї з германських воєнних дружин, що служили імператорові Західної Римської імперії. Захопивши владу, він протягом 476—493 pp. правив Італією; за середньовічною слов’янською легендою, зафіксованою польськими хроністами, був руським князем.

⁷ І е з е к і и л (Єзекіїль) — біблійний пророк; його пророцтва складають старозавітну «Книгу Єзекіїля».

⁸ Тартар — за грецькою міфологією глибока похмура прірва, у яку Зевс ввергає злочинців; частина підземного світу, де мучаться грішники.

⁹ ...стр а н а Траційска я...— Тобто Фракія — частина Балкан-ського півострова, розташована північніше Македонії, була заселена племенами фракійців; у VI ст. захоплена македонцями і частково скіфами, в 44 р. підкорена римлянами, з кінця V ст.— слов’янами, з кінця X ст. належала Візантії; з XIV ст. підпала під владу Османської імперії.

¹⁰ Траки (фракійці) — племена одрисів, гетів, даків, трибалів, бісто-нів та ін., які населяли Фракію. Під час переселення народів у III—VII ст змішалися з іншими племенами і стали оиіим із компонентів в етногенезі східних романців, теперішніх румунів і молдаван.

¹¹ Чех — легендарний праотець чехів, брат Лєха, праотця поляків і Руса — праотця русів.

¹² Лєх — легендарний праотець поляків, брат Чеха і Руса.

¹³ Володимир Мономах (1053— 1125) — великий князь київський з 1113 р.

¹⁴ Іоанн Данилович (Іван Калита; ? —1340) —московський князь з 1325 р. Об’єднав північноруські землі навколо Москви, перенісши в неї столицю з Владимира.

¹⁵ Владимир — місто на Клязьмі, притоці Оки, засноване великим князем київським Володимиром Святославичем 1108 p.; у 1157—1238 pp. столиця Володимиро-Суздальського князівства.

¹⁶ Андрій Первозваний — за християнськими легендами, перший із дванадцяти апостолів, учнів Ісуса Христа; проповідував християнство в причорноморських землях і благословив Київські гори.

¹⁷ ... к -ь скифам, или т а т а р о м...— Слова «скіфи» і «татари» в староукраїнській мові часто вживалися як синоніми на означення всіх степових напасників-нехристиян.

¹⁸ Херсон — Херсонес Таврійський (Херсон, Корсунь), місто на південно-західному березі Криму, засноване греками у V ст. до н. е.; 989 р. його здобув київський князь Володимир Святославич. За однією з версій, саме тут він прийняв хрещення.

¹⁹ ...церков В о з д в иженія Креста Господи я...— Хресто-воздвиженська церква у Києві, споруджена 1212 р. на Андріївській горі, де, за легендою, апостол Андрій благословив майбутній Київ і воздвиг хрест.

²⁰ Вишгор од — місто над Дніпром виїде Києва; вперше згадується в літописах під р. 946 як резиденція княгині Ольги («Ольжин град»); в XI—XIII ст. столиця удільного князівства; знаменне усипальницею святих князів Бориса і Гліба.

²¹ Л и б е д ь -- річка, ліва притока Дніпра; назву пов’язують з ім’ям легендарної сестри Кия, Щека і Хорива.

²² Радим — легендарний родоначальник східнослов’янського племені радимичів, яке жило в межиріччі Дніпра і Десни; нащадки цього племені були одним із основних складників при формуванні білоруської народності.

²³ В’ я т к о — легендарний родоначальник східнослов’янського племені в’ятичів, яке жило в басейні річок Оки, Угри, Москви і верхів’їв Дону.

²⁴ Д у л і п а — легендарний родоначальник східнослов’янського племені дулібів, або лучан, пізніших бужан, чи волинян.

²⁵ І г о р (? —945) — великий князь київський з 912 p., син Рюрика, чоловік княгині Ольги. Підкорив древлян, уличів та інші східнослов’янські племена. Успішно воював з Візантією; убитий повсталими древлянами.

²⁶ Олег Святославич (? —977) — древлянський князь, син Святослава Ігоревича; загинув у війні із своїм братом Ярополком.

²⁷ Ярополк Святославич (?— 980) — великий князь київський з 972 p., старший син Святослава Ігоревича. Боровся з братами Олегом, князем древлянським, і Володимиром, тодішнім князем новгородським. Убитий з відома Володимира.

²⁸ Чорна Русь — назва земель в басейні горішнього Німану; в ХІІІ ст. ними володіли галицько-волинські і литовські князі, у XIV ст. разом з литовськими землями вони стали центром Великого князівства Литовського.

²⁹ Білгород — місто під Києвом на річці Ірпінь; тимчасова резиденція київських князів.

³⁰ Б у р и ч о в поток—мабуть, потік у районі київської вулиці Боричів Тік.

³¹ Лель і Полель — в поганській міфології східних слов’ян боги кохання і шлюбу, сини богині Лади.

³² Ладо (Лада) — в поганській міфології східних слов’ян богиня сонця, згоди, любові, достатку.

³³ Іоанн Хреститель — біблійний новозавітний персонаж; предтеча Ісуса Христа. Він викривав вади суспільства і закликав до каяття. Охрестив Ісуса в Іордані; був обезглавлений з наказу царя Ірода на вимогу танцівниці Саломеї, навченої своєю матір’ю Іродіадою.

³⁴ ... о праздниц-Ь святих верховних апостол Па гра и П а в л а...— Свято відзначається 12 липня за новим стилем.

³⁵ Хоре — в поганській міфології східних слов’ян бог сонця.

³⁵ Дажбог — в поганській міфології східних слов’ян бог сонця і вогню; він же— Сварожич, син Сварога, бога неба, вогню, ковальства.

³⁷ Стрибог — в поганській міфології східних слов’ян бог вітру, бурі, непогоди.

³⁸ М о к о щ (Мокша, Макош, Цариця Вода, Водяниця) — у поганській міфології східних слов’ян богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва и води; заступниця вагітішх і породіль. Днем Мокоші вважається п’ятниця яка за християнства стала днем святої Параскеви та Покрови.

³⁹ Д о б р ьі н я — воєвода; дядько великого князя київського Володимира Святославича (брат матері); допоміг йому перемогти Ярополка

і зайняти великокнязівський престол. Управляв Новгородом, брав участь у поході на Болгарію 985 p., насаджував християнство, зокрема у Новгород ській землі.

⁴⁰ По чайна — річка в обширі підкиївських земель і в самому Києві; права притока Дніпра, що починалась на Оболоні. Від Дніпра відділялась піщаною косою і правила за порт; в XIX ст. злилася з Дніпром. У Почайні було охрещено киян.

⁴¹ ... церков святьіх мученик Бориса і Г л t б а.— Церква на Подолі, в районі Борисоглібської вулиці.

⁴² «Чортове беремище» — гора Вздихальниця (Уздихальниця, або Андріївська), на якій стоїть Андріївська церква.

⁴³ В ьі д ьі б и ч и (Видубичі, Видобичі) — урочище на південній околиці Києва. В XI ст. київський князь Всеволод Ярославич побудував собі тут Красний двір, а згодом заснував Видубицький монастир.

⁴⁴ Михаїл Сірин (? —984) — перший київський митрополит, котрий прибув у Київ з Цариграда після прийняття Володимиром Свято-славичем християнства. Охрестив Володимирових синів і всіх киян.

⁴⁵ ... ц е р к о в т> святого архистратига Міхаил а...— Йдеться про Михайлівський золотоверхий собор, споруджений у 1108— 1113 pp. на території Михайлівського монастиря (теперішньої верхньої тераси Володимирської гірки) онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем.

⁴⁶Архістратиг Михаїл — у християнській міфології архангел, вождь небесного воїнства, котрий скинув архангела Сатанаїла, який повстав проти бога, з небес у безодню; архангел Михаїл вважався покровителем Києва.

⁴⁷ В т> Вьідубича х... церкові ... святого архистратига Міхаила — Михайлівський собор Видубицького монастиря споруджений у 1070—1088 pp. за князя Всеволода Ярославича.

⁸ ... це рко вт> святаго Василі а...— Церква споруджена в 988 р. князем Володимиром Святославичем по його поверненні з Корсуня, де він прийняв християнство, охрестившись під іменем Василія; містилася на початку теперішньої Десятинної вулиці.

⁴⁹ Трубі ж ліва притока Дніпра, впадає у Дніпро під Пере

яславом.

⁵⁰ Остер — річка на Чернігівщині, ліва притока Десни

⁵¹ Сула — ліва притока Дніпра, що впадає в нього біля Кременчуга.

⁵² Стугна — права притока Дніпра, на якій стоїть місто Васильків.

⁵³ Василков (Васильків) — місто на Київщині, засноване в X ст. київським князем Володимиром Святославичем.

^и Имбраим Баша (Ібрагім-паша) —турецький полководець, командував турецьким військом в чигиринських походах.

“Ромодановський Григорій Григорович (? —1682) — російський державний і військовий діяч; князь, боярин, окольничий; учасник російського посольства на Переяславській раді 1654 p.; один із воєвод

російської армії у війні проти Польщі 1654—1656 pp.; протягом тривалого

часу очолював російське військо на Україні, зокрема під час Чигиринської війни 1677—1678 pp., активно втручаючись в політичну боротьбу різних козацьких старшинських партій; вбитий під час повстання у Москві.

⁵⁶ Самуйлович Іоанн (Самойлович; ? —1690) — гетьман України в 1672—1687 pp.; боровся проти гетьмана Петра Дорошенка, очолив українське військо під час Чигиринської війни 1677—1678 pp., 1687 р. скинутий з гетьманства і засланий в Сибір

^5г Агаряни — мусульмани, зокрема татари; за біблійною легендзю, мусульманські народи — нащадки Ізмаїла, сина праотця Авраама і його рабині-наложниці Агарі.

⁵⁸ П и м е н Великий — ранньохристиянський подвижник, єгипетський пустельник.

^ss ...часть животворящаго древа креста господ-н я... Церковна реліквія. Паломники приносили з Палестини шматочки дерева, що сприймалися за частинки хреста, на якому було розп’ято Ісуса Христа; їм приписувалися чудодійні властивості.

⁶⁰ Самойлович Симеон син гетьмана Івана Самойловича, стародубський полковник.

⁰¹ Б у ж и н — село на Дніпрі, на південний схід від Чигирина, пристань, замок, перевіз через Дніпро, плавні, поле.

⁶² Черкаси місто на Дніпрі, відоме з XIV ст.

⁶³ Т я с « и н річка па Черкащині, права притока Дніпра з містами Кам’янка, Сміла, Чигирин.

⁶⁴ ... к т> в ьі в о з у... К у в Із. ч и п с к о м у.— Узвіз до річки Тясмину в Чигирині.

^ю ... отца Сергія, игумепа радонежекаг о...— Сергій

Радонезький, в миру Варфоломій (1314—1392), російський церковний діяч,

з боярського роду, засновник Троїцько-Сергіївського монастиря; вважався покровителем російського воїнства.

ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ Фрагменти

Вперше надруковано: Летопись Самовидца о войиах Богдана Хмель-пицкого и междоусобиях, бьівших в Малой России по его смерти. Доведена продолжателями до 1734 года..— Чтения в обществе истории и древностей российских 1846, кп.1, с. 1—72; кн. 2, с. 73—152 (материальї общественньїс); Летопись Самовидца по новооткрьітьім спискам с гіриложением трех малорусских хроник: «Хмельницкой», «Краткого описання Малороссии» и «Собрания исторического». Изданьї Временною комиссиею для разбора древних актов. К., 1878.

Фрагменти подаються за вид.: Літопис Самовидця. К-, 1971.

Це пам’ятка української історіографії XVII ст., написана тогочасною книжною мовою. Літопис охоплює події 1648—1702 pp. Його автором вважають Романа Онисимовича Ракушку-Романовського (1623—1703) — козацького діяча, що походив з ніжинських реєстрових козаків. Він учасник визвольної війни 1648—1654 pp.; у 1658—1663 pp. — ніжинський, сотник; у 1663—1668 pp.— генеральний підскарбій. Через ворогування з гетьманом Дем’яном Многогрішним переселився на Правобережжя, у Брацлав, де став протопопом міської церкви, а з 1672 р. до смерті був священиком у Старо-дубі. Будучи противником шляхетської Польщі, султанської Туреччини, Кримського ханства, виступав за возз’єднання України з Росією Літопис містить чимало фольклорних елементів і цікавих з історико-літературиого погляду оповідань, описів, характеристик, образів і мотивів.

¹ Ілляш Іван.— Йдеться, мабуть, про Караїмовича Ілляша (? — 1648), військового осавула реєстрових козаків, прихильника польського панування на Україні. В квітні 1648 р. разом з Павлом Барабашем він очолював загін реєстровців, який на човнах вирушив з Києва до Кодака для придушення повсталих запорожців. Та підвладні йому козакй скликали раду, на якій Ілляша, Барабаша і їхніх прихильників було вбито. Самі ж козаки під Жовтими Водами пристали до війська Богдана Хмельницького.

² Чаплинський Данило — чигиринський підстароста, польський шляхтич.

’Конєцпольський Олександр (1620—1659) —польським

полковник, коронний хорунжий, один із керівників польської армії, розбитої військом Богдана Хмельницького під Пилявцями.

⁴ Владислав IV Ваза (1595—1648) — король Речі Посполитої

з 1632 р.

⁵ Низ — у XVI—XVIII ст. так називали нижню течію Дніпра та прилеглі до неї місцевості, де селилися запорожці.

⁶ Лима н.— Йдеться про Дністровський лиман, затоку на північному узбережжі Чорного моря, у яку впадають Дніпро і Південний Буг.

' Іугай-бей (? 1651) —перекопський мурза; у 1648—1651 pp.

за наказом кримського хана Іслама-Гірея III очолював татарську кінноту, яка воювала разом з військом Богдана Хмельницького.

⁸ Потоцький Миколай (? —1651) — польський магнат, державний

і військовий діяч, в 1646 р. великий коронний гетьман; керував придушенням селянсько-козацьких повстань на Україні; під час Корсунської битви

І (>48 р. був захоплений козаками Богдана Хмельницького у полон і переданий кримському ханові; визволився за великий викуп; командував польсько-шляхетським військом у Берестецькій битві 1651 p.; брав участь у підписанні Білоцерківського договору 1651 р.

⁹ Калиновський Мартин (? —1652) — польський магнат, військовий діяч; в 1635 р.— чернігівський воєвода, з 1646 р.— польний гетьман, з 1651р.— великий коронний гетьман; один з керівників польсько-шляхетського війська у Корсунській битві 1648 p., потрапив у полон до кримських татар; визволився за викуп у 1650 p., брав участь в облозі Вінниці 1651 p., в Берестецькій битві 1651 p., після укладення Білоцерківського договору нещадно розправлявся з українським населенням, відновлюючи польсько-шляхетське панування на Брацлавщині та Чернігівщині; очолював польське військо в Батозькій битві 1652 p., під час якої загинув.

¹⁰ Потоцький Стефан (? 1648) — син Миколая Потоцького;

командуючий авангардом польсько-шляхетського війська в Жовтоводській битві 1648 p., під час якої загинув.

¹¹ Княжі Байраки — урочище у верхів’ї річки Саксагані.

¹² Росава — річка на Черкащині, ліва притока Росі.

¹³ Тишкевич Януш — польський воєвода у Києві.

¹⁴ Домінікани — католицький чернечий орден, заснований святим Домініком 1215 p.; боролися за зміцнення папства, проводячи експансіоністську політику, зокрема і на східно-слов’янських землях.

¹⁵ Бернардини — католицький чернечий орден, заснований святим Бернардом з Клерво (1091 —1153), одним із видатних західних учителів церкви; ченці-бернардини відзначалися суворою, аскетичністю, займалися сільським господарством.

¹⁶ Вишневецький Ярема (Ієремія; 1612—1651) магнат, що походив з українського князівського роду. Прийнявши католицтво, всіляко насаджував його у . своїх маєтностях (Лубенщина і суміжні з нею землі Лівобережжя); жорстоко придушував селянсько-козацькі рухи, брав активну участь у битвах із військами Богдана Хмельницького (Збараж, Берестечко).

¹⁷ ... з сином своїм Михайлом...— Йдеться про Вишневе-цького Михайла (1638—1673), сина Яреми Вишневецького, польського короля з 1669 р. За його правління турецький султан Магомет IV змусив Польщу підписати Бучацький мир, за яким Туреччина захопила всю Правобережну Україну з Кам’янцем-Подільським.

Олексій Михайлович (1629-—1676) — російський цар

з 1645 р.

¹⁹ Бутурлін Василь Васильович (? —1656) —російський боярин, полководець і дипломат; очолював російське посольство під час Переяславської ради 1654 p.; командував російським військом, що проводило воєнні дії на Україні проти шляхетської Польщі.

²⁰ Брюховецький Іван Мартинович (? —1668) —гетьман Лівобережної України (1663—1668), обраний на Чорній раді 1663 p.; ставленик запорізької голоти; з часом почав проводити протурецьку політику; убитий під час козацького повстання.

²¹ Сомко Яким (? —1663) — наказний гетьман Лівобережної України в 1660—1663 pp.; домагався привілеїв для козацької старшини та зміцнення її політичної влади, що викликало невдоволення царського уряду. Позбавлений булави на Чорній раді 1663 р. і страчений.

²² Мефтодій — мстиславський єпископ; до того — піженський прото-поп Максим Филимонович. Прихильник союзу України з Росією; згодом потрапив у немилість.

²³ Чорна рада — козацька військова рада, в якій брала участь некозацька голота («чернь»).

²⁴ Кут Роман овського — урочище біля Ніжина.

²⁵ Сівськ (Севськ) — місто на Орловщині, на річці Сіві.

²⁶ Хмельницький Юрій (бл. 1641—1685) — молодший син Богдана Хмельницького, в 1659—1663 pp. гетьман України; 1663 р. відмовився від булави і постригся в ченці під ім’ям Гедеона. Захоплений у полон татарами, 1667 р. султанським урядом знову проголошений гетьманом, став маріонеткою турків; 1685 р. страчений ними у Кам’янці-Поділь-ському.

²⁷ Липова Д о л и н а — село на березі річки Хорол (Полтавщина).

²⁸ П и в и — гориста місцевість на Кременчужчині, поблизу Дніпра, де згодом було село Недогарки, монастир.

²⁹ Г о л і ц и н Василь Васильович (1643—1714) — російський державний і військовий діяч, князь, боярин. У 1676—1677 і 1680—1681 pp. діяв на Україні, брав участь в Чигиринському поході 1677—1678 pp. проти Туреччини; очолював походи проти Кримського ханства 1687 і 1689 pp.; відіграв вирішальну роль у зміщенні з гетьманства Івана Самойловича і обрання на гетьманство Івана Мазепи.

³⁰ Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України в 1665—1676 pp.; дотримувався протурецької орієнтації.

³¹ Гоголь Остап — уманський і подільський полковник, у 1674— 1679 pp. наказний гетьман протурецької орієнтації.

’Царевич Касимовський — царевич Касимовського татарського царства, держави, що межувала з Росією на рязанських землях; столицею її було місто Касимов поблизу Рязані.

³³ Л а з а р Б а р а н о в и ч (? —1693) — церковно-політичний та культурний діяч, педагог і письменник; з 1650 р. ректор Києво-Могилянської колегії, з 1657 р. чернігівський архієпископ.

³⁴ Шабельник (Шабельники) —село на Чигиринщині, поблизу Дніпра.

³® Борковський Василь — чернігівський шілковник, військовий обозний, кандидат на гетьмана після зміщення Івана Самойловича.

³⁶ III е ї н Олексій Семенович (1662—1700) —російський державний і військовий діяч, боярин; один із воєвод у кримських походах 1687

і 1689 pp.

³⁷ Святий Георгій — Йдеться про християнське свято, яке відзначається 26 листопада за ст. ст. (Юріїв день).

“ Долгорукий Юрій Олексійович (? —1682) —російський державний і військовий діяч, боярин і воєвода, князь; полководець у російсько-польській війні 1654—1667 pp.

³⁹ 3 м і є в Венедикт Андрійович — російський боярин і воєвода.

⁴⁽¹ Остра Могила — урочище на річці Татарці.

⁴¹ Татар к.а — річка на Запоріжжі, ліва притока Дніпра.

⁴² Плеса Велик і — урочище на річці Татарці.

⁴³ Ворона — річка на Запоріжжі.

⁴⁴ Осокоровська. (Осокорованная, Осокоровка Плоска) — річка на Запоріжжі, ліва притока Дніпра.

⁴⁵ Терга (Терса).— Під цією назвою є кілька річок на Запоріжжі, які, злившись, впадають з лівого боку в річку. Вовчу, вище Павлограда

^4Ь Вольна — річка на Дніпропетровщині, права притока Дніпра.

⁴⁷ Кримка — річка на Запоріжжі; за текстом, це має бути річка Солона, ліва притока Терси, або якась інша з її.приток.

Конська (Конка, Кінські Води) — річка на Запоріжжі, ліва притока Дніпра.

¹⁹ Московка Суха (Суха Москва) — річка на Запоріжжі, права притока Мокрої Московки, лівої притоки Дніпра.

⁵⁰ Кобилячка — річка на Запоріжжі, права притока Конки.

⁵¹ Литовська (Литовка) —річка на Запоріжжі, ліва притока Дніпра.

⁵ К а м ’явка — річка на Запоріжжі, ліва притока Дніпра, вище гирла річки Конки.

⁵³ Великий Луг — група островів (дніпровські плавні) між Дніпром і Конкою.

⁵⁴ М е ч е т ь Пустий — урочище між Дніпром і Конкою.

⁵⁵ Я н ч у л (Яичур) — річка на Запоріжжі; злившись із річкою Гайчу-лом (Гайчуром), впадає в річку Вовчу.

Торські Піски (Товсті Піски) — урочище на лівому березі Дніпра, вище Нікополя, при гирлі річки Конки.

Кочогори (Кучугури)—урочище у верхній частині Великого Лугу, між нижньою течією річки Конки і Дніпром.

⁸ Татарське Тавлище (Татарське Тирлище) урочище у Великому Лузі, біля Кочогор.

⁵⁹ ... сина свойого Г р и г о р і я...—Йдеться про Григорія Са мойловича, сина гетьмана Івана Самойловича, чернігівського полковника.

⁶⁰ Неплюєв Леонтій Романович — севський воєвода, царський окольничий.

⁶¹ Косогов Григорій Іванович — царський окольничий, стольник, воєвода.

⁶² К и ч е т а (Кильчень) — річка на Запоріжжі, права притока Самари.

⁶³ Коломак — річка на Харківщині і Полтавщині, ліва притока річки Вор'скли.

⁶⁴ .. сина гетьманського Яков а...— Йдеться про Якова Самойловича, сина гетьмана Івана Самойловича, стародубського пол ковника

ПОЕЗІЯ

Мелетій СМОТРИ ЦЬКИ й

Епіграма на герб [дому князів Огинських].— Вперше надруковано: Книга Нового ЗавЬта.. В ней же напреди Псалтир блаженнаго пророка и царя Давьіда... Єв’є, 1611, арк. 2.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978, с. 164. . .

¹ О г и н с ь к і— князівський рід, представники якого в XVII—XIX ст. відігравали істотну роль у державному, громадсько-політичному, культурному житті на землях Білорусії, Литви, України; походили із старокиївської династії Рюриковичів; у XVII ст: перейшли в католицтво.

На старожитнії клейноти їх милостей княжат Огин-ських і їх милостей панов Воловино в.— Вперше надруковано' Євангеліє учительноє, альбо Казання на каждую недєлю і свята урочистії През святого отця нашого Каліста, архієпископа константинопольського і вселенського патріархи пред- двіма сти літ по-гредьку написанії, а тепер ново з грецького і словенського язика на руський переложенії... Єв’е, 1616, тит арк. зв. «Євангеліє учительноє» було підготоване до видання Мелетієм Смотрицьким Очевидно, він є і автором віршів, присвячених князеві Богдану Огинському та його жінці Раїні Волович, на кошти яких здійснювалося це видання.

Подається за публікацією у кн Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 165.

¹ Огинські — Йдеться про Богдана Огинського (?—1625), підкоморія троцького, старости віденського православного братства, учня Мелетія Смотрицького, мецената.

² Волович і — білоруський шляхетський рід, представники якого в

XV—XVIII ст. відігравали помітну роль у державному і культурному житті Великого Князівства Литовського, зокрема на білоруських землях.

На старожит ний клейнот їх милостей княжат С о л о-мирицьких.— Вперше надруковано- Євангеліє учительноє. Єв’є, 1616, тит. арк. зв. Різні примірники цієї книжки мали різні присвяти. Очевидно, Мелетій Смотрицький є автором і цього вірша: відомо, що він протягом деякого часу був домашнім учителем у родині Соломирицьких.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 165.

¹ Солом.ирицькі — білоруський князівський рід, представники якого в XIV—XVII ст відігравали істотну роль у політичному і культурному житті Великого князівства Литовського, гілка смоленських Рюриковичів; на початку XVII ст покатоличились

На с т а р о.ж и т н и й клейнот їх милостей панов Ходкевичов Вперше надруковано. Євангеліє учительноє.. Єв’є, 1616, тит арк. зв.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 166.

' Ходкевичі — українсько-білоруський магнатський рід, представники якого в XV—XVII сг^г. відігравали істотну роль у політичному і культурному житті Великого князівства Литовського; походять від київського боярина Ходора (Федора), прозваного Ходком; у другій половині XVI ст. покатоличились; відзначились як меценати.

Лямент.. н а... ж а л о с н о є п р е с т а в л е н і є... Леонтія Кар-no в ич а. — Унікальний примірник цієї книжки зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім О М Горького, шифр І, 7887

Подається за публікацією у кн Українська поезія Кінець XVI поча ток XVII ст , с 166 179

¹ Леонтій Карпович (?—1620) —білоруський та український церковно-політичний і культурний діяч; редактор «Триносу» Мелетія Смотрицького, проповідник; засновник і перший архімандрит віденського православного монастиря Сошествія святого духа, видатний діяч віденського братства, володимирський і брестський єпископ, діяльний захисник православ’я.

² ...общіа обителі при церкві Сошествія святого духа братства церковного віденського православного гре-чеського.— Віденський Святодухівський монастир засновано віденським братством у 1597 р. 1609 p., коли уніати відняли у православних Свято-троїцький монастир, братство разом із школою, шпиталем і друкарнею перейшло у Святодухівський монастир, який став важливим.осередком політичної і культурної діяльності православних білорусів та українців. З віденським братством, його школою і друкарнею та Святодухівським монастирем тісно

.і! язана діяльність Мелетія Смотрицького. Під редакцією Леонтія Карно вича виходить у світ його «Тринос», за що редактор поплатився дворічним ув’язненням. Протягом тривалого часу Мелетій (тоді ще Максим) вчителює у віленській братській школі. 1617 р. він приймає постриг у Святодухівському монастирі під ім’ям Мелетія. На цей час припадає його робота над перекладом «Євангелія учительного», приписуваного константинопольському патріарху Каллісту (Єв’є, 1616), і «Граматикою» (Єв’є, 1619). 1620 р. Мелетій виголошує казання «на погреб» свого сподвижника і духовного наставника Леонтія Карповича. По смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія своїм архімандритом. Тісні зв’язки, що існували між Леон-тієм та Мелетієм, високий рівень літературного вміння і хисту останнього дозволяють припускати його авторство щодо «Ляменту» — одного з найбільших досягнень української і білоруської поезії першої половини XVII ст.

³ Є ронім (Ієронім; 342—420) —християнський богослов, один із основоположників католицизму; проповідник, історик і філолог; відзначився як критик тексту і коментатор біблійних книг; перекладач усієї Біблії латинською мовою.

¹ Екклезіаст — біблійна старозавітна книга повчального змісту, авторство якої приписується царю Соломону.

⁰ Менапдр (бл. 343 бл. 291 до н. е.) давньогрецький драматург.

⁶ Стоботей Іоанн — візантійський компілятор IV ст., укладач збірника витягів; цей збірник став популярним серед книжників джерелом висловів народної і книжної мудрості; тут наведено зокрема уривки з творів Менандра.

⁷ П л а в т Тіт Макцій (бл. 250— 184 до н е.) — давньоримський драматург.

⁸ «З вечора плач будет, рано радость настанет, світ смутку за будет».— Псалтир, псалом 29, стих 6.

⁹ «Отче наш» — християнська молитва; в Євангеліях від Матфея (гл. 6, ст. 9—ІЗ) і Луки (гл. II, ст. 2—4) їй навчає сам Ісус Христос.

Парки — за римською міфологією, уособлення долі, відповідники грецьких мойр: Клото пряде' нитку жич ія, Лахесіс пильнує її довжини, Антропос — перетинає; богині народження, життя і смерті.

^п ... таємниць Христових заживати...— причащатися, проходити через таїнство причастя.

¹² Содом — давньопалестинське місто в Іорданській долині; за біблійною легендою, знищене небесним вогнем в часи Авраама разом із сусіднім містом Гоморрою; це була кара за розпусне поводження їхніх жителів; рештки цих міст залило Мертве море.

¹³ ...с онцю... розказав-єсь стат и... У битві під містом Гаваоном ізраїльтяни, очолювані Ісусом Навіном, розгромили ханаанеян. Ті могли врятуватися, відступивши під час нічної темряви; та Ісус Навін проголосив священне закляття: «Сонце, стій над Гаваоном, місяцю — над Айялоном!» Сонце з місяцем зупинилися па небі і світили, аж поки ізраїльтяни ущент не знищили ханаанян і без опору захопили їхні міста (див.: Книга Ісуса Навіна, гл. 10, ст. 12).-

¹⁴ Г едеон — біблійний старозавітний персонаж; визволив ізраїльтян від бід і нападу кочових племен, що було божою карою за ідолопоклонство і неправедне життя. Гедеон зруйнував капище Ваала, зібрав і очолив ізраїльське ополчення і здобув перемогу над ворогом, після цього його обрали суддею, і він дожив до глибокої старості в мирі і спокої (див.: Книга Суддів, гл. 6, ст. 11—34; гл. 7, ст 1 —18; гл. 8, ст. 21—35).

¹⁵ Іоанн Ял м уж ник — Іоанн Милостивий (VII ст.), александрій-ський партріарх; уславився добродійністю.

¹⁶ Фенікс — зображення, популярне в середньовічному, ренесансному і. барокковому мистецтві; за давньоєгипетською міфологією, це птах.

який, живе п’ятсот років; відчуваючи наближення смерті, споруджує гніздо, в .якому, померши, одразу відроджується. За однією з версій, з умерлого фенікса виповзає черв’як, що у промінні сонця перетворюється на нового фенікса, за іншою — найпопулярнішою — через кожне п’ятсотліття фенікс спалює себе, але вилітає з полум’я відродженим.

¹⁷ ... російський народ е...— тобто «р^ький народе» — термін у слововжитку тодішніх українців та білорусів, позначав населення південно-західної Русі.

¹¹ Плачет наша братія, доставшися в руки врага Креста Христов а...— Йдеться про православних, підкорених османо-турецькими завойовниками, які в XIV—XV ст. захопили більшість країн Балканського півострова, а в XVI ст. Молдавію і Буковину.

¹¹ ... пса дикого ув’язать при гробі свої м...— Ідеться про турків-османів, які в XVI ст. підкорили Палестину.

²⁰ ... врага... в мамлюцькой особі...— Тобто злих духів, чортів, нечисту силу, втіленням яких є мамлюки — воїни в середньовічному Єгипті, загони яких формувалися переважно із невільників тюркського і кавказького походження. В XII ст. з них було утворено урядову гвардію, яка в XIII ст. захопила владу в державі; у XVI ст. державу мамлюків підкорила турецька Османська імперія; типологічно мамлюки-воїни відповідали турецьким яничарам, війську, формованому з молодих полоне-них-хрнстиян, примусово навернених в іслам; терміни «мамлюки» і «яничари» часто ототожнювались.

²¹ везглов’єм слова подлоктіду ш.— Крилатий вираз на означення пропаганди єзуїтів, які «підмощують подушки слів під лікті душ».

²²... зратуєт вас од риби, з пащек б і с а - с в і т а...— Йдеться про уявлення пекла і його репрезентанта Ада, а також гріховності «сього світу» у вигляді «риби», «великого кита», морського чудовиська, яке ковтає, грішників, засуджених на страшному суді; зображується на іконах і гравюрах, що змальовують картину страшного суду.

²³ ... з в і з д а трьом віщком Христа означає т...— Натяк на євангельський різдвяний сюжет про те, як «звізда», рухаючись по небу, привела трьох східних мудреців до Віфлієму: тут вони принесли дари і віддали шану немовляті Христу (див.: Євангеліє від Матфея, гл. 2, ст. 9—1 і).

Касіян С А К О В И Ч

Касіян Сакович народився близько 1578 р в селі Потелич, на Львівщині, в родині православного священика. Навчався в Замойській і Краківській академіях. 1620 р постригся в ченці, змінивши світське ім’я Калікст на чернече Касіян. З 1620 по 1624 p., після Івана (Йова) Борецького, став ректором київської братської школи. Після 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником при православному братстві. 1625 р. прийняв унію

і став архімандритом Лубенського монастиря на Волині. З 1639 р. мандрував. 1641 р. прийняв католицизм і вступив до чернечого ордену августинців. Помер 1647 р. в Кракові католицьким капеланом. Теолог-полеміст, філософ, перекладач, педагог і поет. Крім віршів па погреб Петра Конашевича-Сагай-дачного, написав польською мовою філософський трактат «Арістотелеві проблеми» (Краків, 1625), збірку весільних і погребових промов (Ярослав, 1626) та кілька полемічних творів, спрямованих проти православ’я, серед яких виділяється трактат «Перспектива» (Краків, 1642).

Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачног о.:.— Урочиста декламація, яку було написано Касіяном Саковичем на смерть гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р: від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили двадцять учнів київської братської школи. 'Іого ж року ця композиція, доповнена описом герба Запорізького війська, передмовою та зверненням «До чительника», вийшла окремою книжкою з друкарні Києво-Печерської лаври.

Подається за публікацією у кн.- Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 322—338.

¹ Петро Конашевич Сагайдачний (? 1622) — гетьман

українського реєстрового козацтва; під його командуванням козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства. В Хотинській війні 1620—1621 pp. Сагайдачний очолював сорокатисячне козацьке військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецько-татарським силам. Дбав про зміцнення козацтва, але водночас ішов на компроміси з урядом Речі Посполитої Брав участь у поході польського королевича Владислава 1618 р. на Москву, проте 1620 р. вів переговори з царем про прийняття козаків на російську службу, відіграв істотну роль у відновленні 1620 р. православної ієрархії на українських і білоруських іємлях. Похований у київському Братському Богоявленському монастирі.

² Школи київські — тобто київська братська школа.

³ С і м — біблійний старозавітний персонаж, один із синів Ноя; за Біблією, родоначальник семітів.

⁴... покрив отчії е е к р с т а. За біблійною легендою, Ной, упившись виноградним соком, заснув і лежав голий; Хам — третій його син — почав насміхатися з нього, а Яфет і Сім прикрили батькову голизну За це вони одержали від Ноя таке благословення: «Хай розпросторить бог Яфета, і хай вселиться він у шатрах Сімових. Ханаан же (нащадки Хамові) хай буде рабом йому» (Перша книга Мойсеева буття, гл. 9, ст. 18—27)

⁵ Олег (?—912) —давньоруський князь із варягів-норманнів, був правителем у Новгороді при малолітньому Ігорі Близько 882 p., вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом; воював із древлянами й уличами, боровся проти хозарів, ходив походом на Візантію і примусив греків укласти вигідний для Русі договір. За літописним переказом, припливши під Цариград, Олег наказав своїм воям витягти кораблі на берег, поставити їх па колеса, напнути вітрила і під сприятливим вітром іти «з поля до города» Греки злякалися і погодилися на мир. Русичі ж, уклавши договір, повісили щити свої на воротях Цариграда, знаменуючи цим перемогу

⁶ Володимир Святославич (? 1015) великий князь

київський, за якого було завершено об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської Русі і запроваджено християнство (988—989), по смерті церква оголосила його «святим»

⁷ О л ефір — тобто Олефір Голуб (? 1628), якого було обрано

гетьманом реєстрових козаків по смерті Петра Конашевича-Сагайдачного; гетьманував у 1622—1623 pp.

⁸ Стефан Почаський припускають, що це майбутній Софроній Почаський, автор «Євхаристиріону» (1632)

⁹ Сенека — тобто Люцій Анней Сенєка (бл. 4 до н. е 65 н. е.), римський політичний діяч, філософ, письменник; його філософсько-етичні погляди, викладені головним чином у «Листах до Люцилія», стали одним

із джерел християнської ідеології, проповідував марність людського існування, покірність долі, стійкість у боротьбі із злигоднями

¹⁰ ... в том тогорочном бо ю... На полі першодруку вказівка. «В Волоіпех. Рок 1621» Йдеться про Хотинську битву 1621 p., у якій об’єднані польсько-українські сили розбили султанську армію. У цій битві брало участь сорокатисячне козацьке військо, очолюване гетьманами Яковом Бородавкою і Петром Конашевичем-Сагайдачним.

" К о д р у с (Кодр; ? — 1068 до н. е.) — афінський цар; під час війни афінян із дорянами оракул прорік, що афіняни переможуть, якщо їхнього иаря буде вбито; Кодр переодягся в просту одежу, пробрався у табір дорян, навмисне зчинив сварку і був убитий. На полі першодруку вказівка на джерело: «Юстинус, книга II»

¹² J1 е о н і д е с (Леонід, ? після 480 до м. с.) — спартанським (лаке-демонський) цар; уславився в битві прм Фермопілах 480 р. до п. е.

¹³ Балики — родима багатих київських міщан, представники якої були діячами київського магістрату і брали активну участь у громадсько-політичному житті XVI -XVII ст., зокрема в боротьбі з уніатами.

¹⁴ Філядельф — тобто Птоломей II Філадельф (285—247 до н. е.) володар Єгипту; протегував наукам і мистецтвам, заснував музей і бібліотеку в Александрії, звелів перекласти грецькою мовою Біблію.

С е в е р \ і. (Север Люцій Септимій) — римський імператор (193—211)

^,с Алька ї р — Каїр.

¹⁷ Діокгенес (Діогеп Сінопський; бл. 404—323 до н. е.) — давньогрецький філософ-кінік.

¹⁸ Александер- кроль — тобто Александр Македонський.

^І!І Ш о в потом до Острога, для наук у цт и ви х, которії там к в і т л н і а благочестивих к н я ж а т, которії ся в науках кохали, на школи маетностей много фунду-вали Петро Конашевич-Сагайдачний вчився в Острозькій школі; тут ідеться про князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького (1526—1608), за підтримкою якого в Острозі сформувався гурток православної інтелігенції, були засновані школи в Турові (1572), Володимирі-Волип-ському (1577), школа (1576) і друкарня (1578) в самому Острозі. Острозький гурток був одним із перших на Україні ренесансно-гуманістичних осередків.

²⁰ К а ф а татарська фортеця на південному узбережжі Криму (нині Феодосія), козаки, очолювані Сагайдачним, узяли її штурмом 1616 р

і визволили багато невільників

²¹ Мультянськая земля давня назва Молдавії

²² І н ф л я н т ч и к (інфлянчнк) житель Ліфляндії, яка включала територію північної Латвії і південної Естонії і з кінця XVI ст. входила до складу Речі Посполитої. У XVII ст. в Ліфляндії точилися польсько-швед-ські війни.

²³ ... в панстві к р о л я - п а м а...— Польським королем в часи Сагайдачного був Сігізмунд (Жигмуид) III Ваза (1566—1632), король

польський з 1587 p., шведський у 1592.....1598 pp. За його правління було

проголошено Бресіську унію. Як меценат відіграв помітну роль у розвитку мистецтва раннього барокко.

²⁴ Йов Борецький (в миру Іван; ? — 1631) — український церков

ний, політичний і освітній діяч Освіту здоб\в за кордоном Вчителював у Львівській братській школі, в 1604 1605 рр її ректор 3 1610 р

священик у Києві, де заснував парафіяльну школу В 1615 р за його участю відкрито Київську братську школу, в якій він був ректором 3 1620 і до смерті — митрополит православної церкви на українських і білоруських землях. Боровся проти католицизму й унії, розвивав ідею возз’єднання українського народу з російським в єдиній державі. Йому належить полемічний трактат «Протестація».

²⁵ ... тайну седмкрот гіри няв маслосвящені я...— Йдеться про християнське релігійне таїнство єлейоосвячення, або соборування; хворому помазують освяченим єлеєм (суміш оливкового масла

з ароматичними речовинами) чоло, ніздрі, щоки, уста, груди, руки, читаючи при цьому молитви, в яких вимолюється благодать для хворого; здійснюється це таїнство сімома священиками (при необхідності — одним)

²⁶ ... т а й н и святог о... причащенія ...— Йдеться про християнське релігійне таїнство євхаристії, при звершенні якого віруючі, куштуючи вино і хліб, начебто причащаються тіла і крові Христа. Це символізує жертпу, принесену ним за людські гріхи.

²⁷ ... при церкві Братсько й...— Йдеться про Богоявленську церкву на Подолі, при якій 1588 р. було засновано монастир; 1615 р. він перейшов у відання Київського братства і його почали називати Богопзлен-ським Братським.

²³ ... в котроє ся братство зо всім Войськом вп и-с а в...— Йдеться про київське Богоявленське братство, релігійно-національну організацію київського православного населення. Виникло 1615 р. при Київському братському Богоявленському монастирі з метою боротьби проти польської шляхетсько-католицької експансії. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний вписався до нього «з усім Військом Запорозьким», що забезпечило братству політичну вагомість.

²⁹ Видів он іЛьвовськоє братство..., суму значную грошей до братства лекгова в.,.— Йдеться про школу, засновану у 80-х роках XVI ст. при Львівському братстві.

³⁰ Не див, цная малжонк о...— На полі першодруку пояснення: «Апастасія, малжонка його, дому їх милостей панов Повченських», тобто жінка Петра Конашевича-Сагайдачного, що походила з роду Повчанських.

¹¹ Н е с т о р — персонаж грецької міфології, пілоський цар, що відзначався хоробрістю, мудрістю, красномовством і здійснив чимало геройських подвигів: брав участь у битві лапідів з кентаврами, в калідонському полюванні, в поході аргонавтів, у Троянській війні; уславився довголіттям.

³² А х і л л е с (Ахілл) —■ персонаж грецької міфології. Для загартування мати купала Ахілла у водах Стіксу, тримаючи за п’яту, яка зієталася єдиним вразливим місцем на тілі героя; звершивши багато подвигів, Ахілл загинув у Троянській війні від стріли Гектора, що влучила йому в п’яту.

³³ А яке — персонаж грецької міфології; відзначався великою силою, високим зростом, хоробрістю. Один з вождів грецького війська у Троянській війні.

³⁴ Г ектор-- персонаж грецької міфології, син троянського царя Пріама. Найвідважніший захисник Трої.

³⁵ Періклес (Перікл; бл. 490—429 до н. е.) —афінський оратор, політичний і військовий діяч.

³⁶ Курціуш (Курцій Марк) —римський герой; серед римського форуму (центральної площі) розверзлася прірва, з якої бурхав огонь; її нічим не могли засипати; аж коли Курцій сам скочив у неї, прірва зімкнулася.

Ахеронт (Ахерон) — за грецькою міфологією, підземна річка, при тока Стіксу; через неї переправляються душі, прямуючи у царство мертвих.

³⁸ Кр ез у с (Крез) — цар Лідії (560—546 до н. е.), що володів величезними багатствами. Під час війни з Кіром його було взято в полон і приречено до спалення на багатті. Перед стратою Крез пригадав слова Солона про те, що за життя нікого не можна назвати щасливим, і заволав: «О Солоне!» Кір, дізнавшись про причину цього вигуку, дав Крезові свободу.

³⁹ Косить она і княжат, споль з їх княгиням и...-На полі першодруку вказівка: «Крольов і цесаров (Захарія, XI)», тобто біблійна Книга пророка Захарії, гл. 11.

⁴⁰ Вулкан — за римською міфологією, бог вогню і металургії.

⁴¹ Кгалсн (Гален Клавдій; 131 — бл. 200) — римський лікар, автор багатьох медичних трактатів, які не втрачали свого значення до кінця XVII сг.

Софроній ПО ЧАСЬКИЙ

Про Софронія Почаського відомо небагато. Не знаємо дат його народження і смерті. Правдоподібно, що вчився він у Київській братській школі

і що саме його згадано між декламаторами віршів Ка.сіяна Саковичи на погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного під іменем Стефана Почаського. Припускають, що Софроній був одним із тих молодих ченців, яких Петро Могила послав удосконалювати освіту за кордон. У 1631 — 1632 pp. бачимо його вчителем риторики і, можливо, поетики у лаврському «гімназіоні», звідки Софроній переходить у Києво-Могилянську колегію. В 1638 р. він стає ректором цієї школи та ігуменом братського Богоявлен-ського монастиря в 40-ві роки — ігуменом Трьохсвятительського монастиря в Яссах, при якому заснував академію.

EYXAPIhTHPION.— Подається за виданням у кн.: Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI—XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924, с. 291—305. (Бібліотека Академії наук СРСР).

‘Петро Могила (1596—1647) — церковний і освітній діяч, письменник — автор богословських і полемічних творів, казань, записів легенд, листів тощо; архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1627 p.), митрополит київський і галицький (з 1632 p.), фундатор Києво-Могилян-ської колегії.

² Гімназіум.— Йдеться про лаврську Могилянську школу, організовану Петром Могилою 1631 р. за західноєвропейським зразком; наступного року вона злилася з київською братською школою, заснованою 1615 p., внаслідок чого виникла Києво-Могилянська колегія.

³ Школа риторики — другий середній клас (однорічний) в системі освіти, прийнятій на Україні в XVII—XVIII ст.; тут учні навчалися складати промови різного характеру — панегіричні, судові, проповіді; писати віншувальні, подячні, прохальні листи; оволодівали мистецтвом прозової творчості.

⁴ ... свят хвалебних воскресенія Христова.— Йдеться про Великдень.

⁵ Могили — рід.

⁶ Парнас — гора в грецькій місцевості Фокіді, біля її підніжжя було Кастальське джерело, присвячене Аполлону й музам; тут, в ущелині, стояв Дельфійський храм Аполлона з оракулом.

⁷ Гелікон — гора в Греції (в Беотії); за грецькою міфологією, на ній жили музи; води геліконських джерел викликали творче натхнення.

⁸ ... о с ь м кореній визволених нау к...— Йдеться про вільні науки, які вважалися гідними вільної людини; їх було сім: граматика, арифметика, геометрія, музика, астрономія, діалектика, риторика, восьмою була «наука наук» — теологія.

⁹ Пегас — за грецькою міфологією, крилатий кінь, символ поетичного хисту; від удару його копита на Геліконі почало бити джерело Іпокрена, здатне давати натхнення поетам.

¹⁰ К а д м — за грецькою міфологією, син фінікійського царя Агенора, засновник міста Фіви; удосконалив грецький алфавіт.

¹¹ Едем — за біблійною міфологією, земний рай (місце насолод) в якому жили перші люди — Адам і Єва — до гріхопадіння.

¹² Г е л і к о н і д и — те саме, що й музи.

¹³ Ф е б — грецький відповідник Аполлона, поетичний образ сонця

¹⁴ М а ї н син — за грецькою міфологією, син богині весни Майі Меркурій, вісник богів, покровитель ремесел і торгівлі.

Премудрі погани — тобто стародавні греки і римляни.

¹⁶ Прометей — за грецькою міфологією, один із титанів, людиноподібних велетнів, які протистояли олімпійським богам; украв на Олімпі вогонь і дав його людям, прирікши себе на муки; уособлення богоборця, захисника людей і поборника справедливості.

¹⁷ Діалектика — одна з вільних наук, мистецтво полеміки, наука про логічні методи встановлення істини через подолання суперечностей в судженнях противника.

¹⁸ Стагірита (Стагірит) —Арістотель, уродженець міста Стапр у Македонії.

¹⁹ Базилішки уніатські — тобто василіяни (базиліяни), уніатський чернечий орден, заснований на початку XVII ст. на українських і білоруських землях з метою насадження унії; названий на честь кесарій-ського єпископа Василія Великого (329—379).

²⁰ Геркулес (Геракл) —персонаж грецької міфології, герой, сип Зевса і Алкмени; борець із злими силами, втілення могутності, мужності, відваги, працелюбності.

²¹ Цикляди (Кіклади) група островів в Егейському морі; головний із них Делос.

²² О р ф е й — за грецькою міфологією, син Аполлона і музи Каллі-опи; поет і співець; його хист мав здатність підкоряти людей, богів, сили природи.

²³ Е в р і п протока між грецьким островом Евбеєю та материковою Європою.

²⁴ Ксенофанес (Ксенофон Колофонський; VI ст. до н. е.) — давньогрецький філософ і поет.

²⁵ Кольофони (Колофони) —жителі грецької колонії Колофон у Малій Азії

²⁰ Архімедес (Архімед; бл. 287—212 до н. е.) —давньогрецький учений.

²⁷ Кгде світлий ліхтар в н с б і...— небесне склепіння.

²⁸ ... з седми лямп зложони й..:— Сім ламп сім планет

²⁹ Астролюг (астролог) —знавець зоряного неба, астрологи

за розташуванням небесних тіл намагалися передбачити земні події

і людські долі.

³⁰ Зодіак — дванадцять сузір’їв, повз які проходить видимий річ

ний рух Сонця: Водолій, Риби, Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козоріг; дослівно — коло із зображені,

тварин.

³¹ ... г і ш п а н пильний мармуровий поставив стов п...—

Стовп на мисі Гібралтар; миси Гібралтар і Цеута обабіч Гібралтарської протоки в давнину називались Геркулесовими стовпами.

³² Гадитан (Плутон) —за грецькою міфологією, бог підземного

царства.

³³ Цекропи — повноправні афіняни.

³⁴ Кривольоги — теологи-кривотлумачі (гра слів)

³⁵ Сцеволя Гай Луцій — давньоримський герой, і патріотичної саможертви спалив руку на очах у ворогів; за родослівною легендою, пращур Могил.

. ³⁶ ...Г іблейських юж вод струменисти х...— медоносних потоків; Гібла — гора в Сіцілії, що славилася медом.

³¹ Актейські поля — Аполлонові поля; актійський — епітет Аполлона за назвою його храму на мисі Актій.

³⁸ Зефіри — теплі західні вітри.

³⁹ Кліо — за грецькою міфологією, муза історії

⁴⁰ Мельпомена — за грецькою міфологією, муза трагедії

⁴¹ Гіпполіта (Іполит) —персонаж грецької міфології, був убитий власними кіньми і його воскресив бог лікування Асклепій (Ескулап)

⁴² Е п і р — гориста місцевість у західній Греції.

⁴³ ... опочистий П е т р...— Ім’я «Петро» походить від грецьких слів «лєтра» — скеля, «яєтдиБ» — камінь; на цьому засноване часте обітру вання імені Петра Могили.

⁴⁴ У р а н і я — за грецькою міфологією, муза астрономії

⁴⁵ Атляс (Атлант) —персонаж грецької міфології, велетень, пере творений Зевсом у гору і приречений підтримувати своїми плечима небо

⁴⁶ К а л л і о п а — за грецькою міфологією, муза епічної поезії, мати Орфея.

⁴⁷ Е н е а ш (Еней) — персонаж грецької і римської міфології, оди» із героїв Троянської війни.

Е р є б — за грецькою міфологією, найпохмуріша частина підземного

світу.

⁴⁹ Е т е й (Етней) — за грецькою міфологією, один із циклопів, велетнів із одним оком на лобі, котрі жили у східній Сіцілії і кували блискавки для Зевса; циклопами називали також пелазгів, давніх жителів Греції, які будували циклопічні споруди із величезних не скріплених між собою каменів

⁵⁰ П о л і м н і я (Полісімнія) — за грецькою міфологією, муза поетичної творчості, насамперед хоральної поезії, лірики, музики, пантоміми, танцю, наділяла здатностями до науки і пам’яттю; винахідниця ліри і рільництва, ототожнювалась із Мпемознною.

⁵¹ Ціней (Кінсас; II ст. до н. е.) —грецький дипломат, оратор

і письменник.

⁵² Гортензій Квінт (114—50 до н. е.) — римський політичний діяч, оратор.

⁵³ К і р (Кір II Великий; ? — після 529 до н. е.) — перший перський цар з династії Ахеменідів підкорив Мідію, Вавілон, грецькі колонії у Малій Азії

⁵⁴ Талія — за грецькою міфологією, муза комедії.

⁵⁵ Олімп — гірський хребет у Греції, що відділяє Македонію від Тессалії; за грецькою міфологією, осідок третьої династії богів, очолюваної Зевсом.

⁵⁶ А р к а д і я — гірська лісиста країна на Пелопоннесі; в уявленні грецьких поетів — щаслива земля цілинної природи; славилась розведенням худоби; звідки — аркадські телята.

⁵⁷ Евтерпа — за грецькою міфологією, муза ліричної поезії

⁵⁸ І з м а р — гора в грецькій країні Фракії і місто біля її підніжжя уславлене винами.

⁵⁹ Родоп — тобто Родопські гори на Балканах.

00 • • і_ • ......

Терпсіхора за грецькою міфологією, муза ліричної поезії

танців, хорового співу

⁶¹ Ерато — за грецькою міфологією, муза любовної поезії

⁶² Чоловік перший тобто Адам.

⁶³ ... вторий все то од мі нив... Йдеться про Ісуса Христа

⁰⁴ Пітон — за грецькою міфологією, дракон, убитий Аполлоном

⁶⁵ ... кролевич теба нськи й... (фівапський) Йдеться про персонажа грецької міфології Амфіона, котрому приписують заснування міста Фіви; він так гарно грав на лірі, що каміння саме складалось у стіни

⁶⁶ Золотий волос — тобто золоті струни.

⁶⁷ Артаксерксес — ім’я кількох персидських царів: Артаксеркс І Довгорукий (465—425 до н. е.), Артаксеркс II Мемнон (405—359 до н. е.) — переміг свого брата Кіра, воював зі Спартою, заволодів грецькими колоніями; Артаксеркс III (359—338 до н є ) — підкорив Фінікію та Єгипет був отруєний своїм полководцем Боюасом, Артаксеркс IV (Ардешир Бабе-ган) — царював у 226—240 pp., засновник новоперсидської держави, родоначальник династії Сассанідів.

⁶⁸ ... Я з о н греков богатив през воду Йдеться, мабуть

про тирана Яяоиа, котрий заснував могутнє царство з центром у місті Ферн, де було багате на воду джерело Гіперія. Язон царював у 378 370 pp. до п. е

... преч Фебаз сестрам и...— Тобто з музами.

⁷⁰ Ми Палл а ди-боги н і одтоль юж не знаєм Палла да одне з імен Афіни, за грецькою міфологією богині мудрості і військової справи.

⁷¹ Зоїл (III ст. до н. е.) —грецький ритор, який осуджував Гомера, його ім’я стало прізвиськом будь-якого озлобленого несправедливого критика

Криптонім не розшифровано. Про автора відомо тільки те, що він сам про себе повідомляє, а саме, що він «з Ровного, з найубогшої школи». Мабуть, він був учителем у цій школі.

Ля мент о пригоді... мещан острозьких...—Подається за публікацією: Митецький П. Острозька трагедія.— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1903, т. 51, с. 1—24.

Пані воєводина віденська — Анна Алоїза Ходкевич (? — 1654), дочка князя Олександра Костянтиновича Острозького, онука князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького. У 1621 р. вийшла заміж за великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича. Через десять років овдовіла. Підпала під вплив єзуїтів; займалася філантропічною діяльністю; з метою окатоличення підвладної людності відкрила початкову школу в Острозькому замку і в 1624 р. заснувала єзуїтську колегію в Острозі та Ярославі.

Кирило ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ

Кирило Транквіліон-Ставровецький (? —1646) у 1589— 1592 pp. вчитель львівської братської школи. Сучасники характеризують його як мужа «учешіа в науці письма і язика еллінська і словенська». З 1592 р. він вчителює у віденській братській школі. З подальших 22-х років відомостей про його життя і діяльність немає. У 1614—1615 pp. Кирило — ієромонах, славиться як проповідник, бере участь у виданні Псалтиря (Львів, 1615), друкує у власній похідній друкарні свої книжки «Зерцало богословії» (Почаїв, 1618) і «Євангеліе учительное» (Рахманів, 1619), за які зазнає переслідувань — ортодокси вбачають у них єретичні та прокато-лицькі тенденції. Між 1615 та 1626 pp. Кирило веде мандрівне життя: Львів — Волинь — Замостя. Близько 1626 р. переходить в унію і стає архімандритом чернігівського Єлецького монастиря, захопленого уніатами. 1646 р. в Чернігові виходить у світ «з нової друкарні» Кирила його збірка прозових повчань і віршів «Перло многоцінноє».

Поетичні твори Кирила-Ставровецького вибрано з його збірки прозових статей і віршів повчально-релігійного змісту «Сія книга названная Перло многоцінноє. Составленная трудолюбієм през Кирила Транквіліона і проповідника слова божія, архімандрита чернігівського монастиря Єлецького. Со всею, єже о Христі братією...» (Чернігів, 1646).

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Предмова до чительник а... — Із примірника Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР,. Ст. II /2556, арк. 1—2 зв. (ненуме-ровані). Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 231—232.

'«Радуйтеся... і веселітес я».— Пор.: Псалтир, пс. 46, ст. 2; Євангеліє від Матфея, гл. 5, ст. 12.

² «Возрадовася дух мой о бозі,. спасі моєм».— Євангеліє від Луки, гл. 1, ст. 47.

³ «Радуйтеся о господі, і паки рек у, радуйтес я...» — Послання апостола Павла до филип’ян, гл. 4, ст. 4.

Епіграма («Єсли ту що нестройного поета мудрий обачить...»).—

Із примірника ЦНБ АН УРСР, філія № 1, Д. X 6 /545, арк. З зв. (ненумерова-ний). Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 233.

¹ «І б і дівінум іллюмінаціо, ібі тацет поетарум шкопдаціо» — «Ubi divinum illuminatio, ibi tacet poetarum scondatio» (Де боже сяйво, там змовкає поезія — лат.).

На старо окитний герб ясне освецоних і вельможних їх мил остей княжат Корецьких.— Із примірника Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, титульний арк. зв.— арк. 2 (ненумеро-ваний). Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 233.

¹ Корецькі — литовсько-білорусько-українсько-польський князівський рід; походив від Дмитра-Буттави Ольгердовича, який одержав від батька в уділ південну частину Волині. Наприкінці XVI ст. покатоличився.

² Корецький Самуїл Карлович (1621 —1651) —останній представник роду Корецьких.

«Прироження грифа хто хоче познати...» (розвиток похвали князю Самуїлові Корецькому).— Із примірника Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, арк. 2 (иенумерований). Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 234.

¹ Фізельоги (Фізіологи) — середньовічні збірники статей про природу; в них описувались як реальні, так і казкові істоти та явища в супроводі символічних тлумачень.

Похвала о премудрості т р о я к о й, в о віці сем я в л е н-н о й — фрагмент із примірника ЦНБ, філія № 1, шифр Д. X 6/545, арк. 76 зв. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 289—290.

Лікарство ... розкошна к о м того світа правдиво є. Піснь вдячная при банькетах п.анських.— Із примірника Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, арк. 116—118 зв. Українська поезія. Кінець XIV — початок XVII ст., с. 316—318.

АНОНІМНІ ВІРШІ ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ 1648—1654 pp.

«Висипався хміль із міха...». — Подається за публікацією у кн.: Исторические песни малорусского народа с обгяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова, т. II, вьіп. 1. Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. К., 1875, с. 135—136.

¹ ... Степа яку-cap аче...— Йдеться про Стефана Потоцького.

² Ординці — татари з так званої Перекогіської орди, союзники Богдана Хмельницького.

Пісня про М и к о л а я Потоцького і козацькі перемоги. (1. «Глянь, обвернися, стань а задивися, которий маєш много...»;

2. «Он глянув, як звір, внет крикнув, як лев, на жовнірськії слова...»;

3. «Отак пиха наробила лиха коронному Потоцькому...»; 4. «Честь богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому...») — вірші ці є, мабуть, фрагментами окремого твору про перемоги війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, в 1648 р. Повністю твір не зберігся. Можливо, це одна з декламацій, якою вітали в’їзд Хмельницького в Київ студенти Києво-Могилянської колегії.

Подаються за публікацією: Возняк М. Українські пісні й польські вірші

з «Літописця» Єрлича.— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1931, т. 151 (miscellanea), с. 195—205.

«К о т о р і ї прийшли, Хмельницького аби п о й м а-л и...».— Подається за текстом у кн.: Д-Ьйствія през-Ьльной и от начала поляков крвавшой небьівалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана за-порожского, с поляки... трудом Григорія Грабянки собранпая и самобитних старожилов св-Ьдительстви утвержденная... К., 1854, с. 47—48.

[На битву під Корсунем] («Зри убо, коль єст храбра і непобіж-денна...»).— Подається за публікацією цього вірша у передмові Івана Самчевського до кн.: ДЬйствія през-Ьльной и от начала поляков крвавшой небьівалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, с поляки... трудом Григорія Грабянки собранная и самобитних старожилов св-Ьдительстви утвержденная... К-, 1854, с. XXVIII.

Дума козацькая о войні з ляхами над рікою С т и-ром («Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напроти миру...»).—

Подається за реконструкцією М. Возняка у кн.: Возняк М. Старе українське письменство. Львів, 1922, с. 392—394.

¹ Стир — річка на Львівщині, Волині та Брестчипі в Білорусії, права притока Прип’яті.

² ..напроти миру...— В 1651 р. Богдан Хмельницький порушив, перемир’я з Польщею, обумовлене Зборівським договором 1649 p.; селянсько-козацька армія відновила воєнні дії, але в Берестецькій битві, яка тривала з 28 по ЗО червня 1651 p., внаслідок зради татарських союзників Богдана Хмельницького, зазнала поразки.

³ Берестечко — містечко на Волині при річці Стир біля якого відбулася Берестецька битва.

⁴ Ка з и м и р.— Йдеться про польського короля Яна-Казимира (1609— 1672); був королем з 1648 по 1668 p.; очолював польську армію під Берестечком.

Похвала віршами Хмельницькому од н а р о д а малоросійського («Богдан Хмельницький се ізбранний...»).— Подається за текстом у кн.: Д'Ьйствія през'Ьльной и от начала поляков крвавшой небьі-валой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, с поляки... трудом Григорія Грабянки собранная и сомобитних старожилов св-Ьдительст-ви утвержденная... с. 1 [ненумерована]. В рукописі літопису Григорія Грабянки, за яким видавався його текст, після «Похвали» залишено місце для портрета Богдана Хмельницького.

«Н епереможний Богдан, Хмельницький, могутній володар...».— Подається у перекладі з латинської мови І. П. Бетко за текстом курсу риторики «Congeries praeceptorum rhetoricorum» («Збірник риторичних настанов...»), що його 1729 р. читав у Києво-Могилянській академії Ігнатій Бузановський. Рукопис зберігається у ЦНБ, (шифр 519, П/1711 І) Вірш було опубліковано за текстом цієї риторики, знайденим І Крип’якевичем у Львові Крип’якевич І П Вірш про Богдана Хмельни цького. «Україна», 1930, травень липень, с. 19—20. Переклад В. П. Мас люка див. у кн.: Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1933, с. 101. Вірш є зразком ампліфікації — риторичної фігури, що являє собою низку повторюваних варіацій одного і того ж судження.

Епітафія Богдану Хмельницькому («Диво століття, Богдан Хмельницький, герой із героїв...»).— Подається у перекладі з латинської мови І. П. Бетко за текстом курсу поетики «Libri tres de arte poeticae...» («Три книги про мистецтво поетики...»), що його 1714 р. було прочитано в Києво-Могилянській академії. Рукопис зберігається у ЦНБ (шифр 509 П/1718 І) Опубліковано у кн Маслюк В. П Латиномовні поетики

і риторики XVII першої половини XVIII ст та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні, с. 169.

¹ Беллона — за римською міфологією, богиня війни і підземного світу

АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

Глаголет Польща о б и в ш о й храбрості і плененіі своєм і о покоренії к о благочестивійшому царю і в е-л и к ому князю Алексію Михайлович у.— Подається за публікацією у кн.: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в.— «Киевская старина», 1899, август. Документи, известия и заметки, с. 49—56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), шифр Q XIV, № 25, арк. 16 зв.— 17. До цього та ще кількох віршів в рукопису Q XIV, № 25 вгорі сторінки є два рядки нот. Отже, він співався. Судячи

зі змісту, ці вірші, відзначає В. М. Перетц, «належать до епохи польсько-російських війн XVII і XVIII ст.» (с. 49); і далі: «Польщу зображено тут у вигляді матері, яку терзають, ображають її діти. Порівняймо той же прийом у славетному «Триногі» Мелетія Смотрицького... Але звичайно «плям* православної церкви-матері з приводу свого занепаду й обідніння та вчинків колишніх її чад — значно поетичніший і багатший па образи, аніж «плач Польщі» в наших віршах» (с. 52).

¹ Скіфські язики і,і гари.

² Юний брат — русь; тут: українці і білоруси.

О гордих і г ні в л и в и.х л я х ах, како гордості ю х от і ш а Росією обладати і православіє в єресь низложити. Подається за публікацією: Перетц В. Н. Исторические пирши по рукописи начала XVIII в.— «Киевская старина», 1899, август. Документи, известия и заметки, с. 49—56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щсдріна (Ленінград), шифр Q XIV, № 25, арк. 73 зв.— 74.

0 в е л и ц і й Росії і о сопротивії с ляхи і о граді Києві.— Подається за п\б нкацією: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. «Киевская старина», 1899, август. Документи, известия и заметки, с. 49—56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), шифр Q XIV, № 25, арк. 148 зв.— 149.

¹ Росія — тут: уся Русь, усі східні слов’яни.

² Украйна Російська — українські землі, возз’єднані з Росією

³ Володимир Володимир Святославич.

⁴ Ярослав — Ярослав Мудрий.

⁵ Софія — Софійський собор у Києві.

⁶ Скіфи — тут: татаро-монголи.

[Плач Малої Росії] («О боже мой милостивий!») — Подається за публікацією: Петров Н. Школьньш стихотворньїй опьіт в Киевской Акаде-мии времен 1719—20 гг.— «Киевские епархиальнме ведомости», 1865, № 18, отдел 2, с. 704—711. Рукопис зберігається у ЦНБ, шифр: Петров (Сем) № 252 (VIII. І. 96), арк. 246—249.

Щодо датування й атрибуції твору переконливо висловився М. О. Максимович: «Пан Петров, знайшовши ці вірші в зшитку, писанім протягом 1719—20 pp. учнем піїтики Андрієм Герасимовичем, сприйняв їх за «його шкільну вправу». Але з цим погодитися не можна. Таких віршів не створити

б в Києві ані учневі, ані вчителеві піїтики близько 1720 року. Герасимович тільки переписав їх у свій зшиток із помилками супроти віршування, чого вже аж ніяк не сталося б, якби він був їх автором. Не знаю, який там латинський переклад цих віршів; якщо учнівський, то можна з певністю сказати, що вони списані у Герасимовича як «тема» для вправи в перекладі на латинську мову». І далі: наприкінці 10-х і на початку 20-х років XVIII ст., «під кінець гетьманства Скоропадського», «ляхолюбців не примітно в Малоросії... Цей віршований «Плач» стосується того сумного стану суспільного малоросійського життя, який був за часів «виговщини», що настала по смерті Богдана Хмельницького... Іван Виговський і однодумні з ним старшини — Гуляницький, Лісницький, Тетеря, Груша та інші потягли в бік Польщі... До цих-то ляхолюбців і звертається сучасний їм поет ». На підставі таких міркувань М. О. Максимович робить висновок: «Отож цей «Плач Малої Росії» слід віднести до 1658 року. В невеликому ряду віршів, писаних в XVII столітті народною мовою Малоросії, він займе почесне місце» (Максимович М. О двух стихотворениях: «Плач Малой России» и «Милость Божія». - «Киевские епархиальнме ведомости», 1865, № 22, отд. 2, с. 837—842).

Л я м е н т людей побожних, що- с я стало в Л ит о в-ськой землі...— Подається за текстом у кн.: Южноруєские летописи,

открьітьіе и язданньїе Н. Белозерским. К-, 1856, т. 1, с. 159—162. М. М. Біло зерський узяв його із рукописного «Черниговского наместничества типогра-фического описання» О. Ф. Шафонського, працю якого «Черниговского наместничества типографическое описание с кратким географическим и исто-рическим описанием Малой России, из частей которой зто наместничество состоит» видано у Києві 1851 р. (Апанович О. М. Значення праці

О. Ф. Шафонського «Черниговского наместничества описание...» — «Український історичний журнал», 1960, № 5).

«Ах, У краї ноньк о, бідна годинонька тепер твоя...». Подається за текстом у праці: Возняк М. Із співаника Домініка Рудни-цького.-— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1926, т. 150, с. 248.

Лазар БАРАНОВИЧ

Лазар Баранович (1620—1693) — поет, проповідник, полеміст, епістолограф, організатор літературного життя, церковний і політичний діяч. Учився в Києво-Могилянській колегії та єзуїтських школах Вільно і Каліша. Викладав, зокрема, поетику і риторику в Києво-Могилян-ській колегії. З 1650 р.— її ректор та ігумен київського братського Богояв-ленського монастиря. З 1657 р. став чернігівським архієпископом і тривалий час виконував обов’язки місцеблюстителя київської митрополичої кафедри. Був душею києво-чернігівського гуртка вчених та письменників (Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясин-ський, Димитрій Туптало, Іван Величковський та ін.). Заснував і утримував друкарню (з 1674 р. у Новгород-Сіверському, з 1679 р. у Чернігові), в якій за його життя було видано близько п’ятдесяти книг. Протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, відстоював союз України з Росією Писав церковнослов’янською, українською і польською мовами.

Читачу ласкавий, пильно.з важ сі справи.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом із збірки польськомовних віршів Лазаря Барановича «Lutnia Apollinowa...». К., 1671, с. 549.

Про те ж.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 549. ’

Русин до поляка щось по-польську балака.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 549—550.

Автор жалкує і апелює,— Подається у перекладі О. В. Кре-котень за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 189.

Простаку мудрець не в лад, Мудрецю простак не р а д.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки" «Lutnia Apollinowa...», с. 339.

Лисому мудрецеві.— Подається у перекладі О. В Крекотень за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 340.

Веселка ясніє — кожен радіє. — Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 325.

¹ Товманта донька.— Йдеться, мабуть, про Тоанта (Фоанта, Фоаса), персонажа грецької міфології, сина Борисфена (Дніпра), царя Тавріди, убитого Орестом і Хрісом при викраденні статуї Артеміди в Тавріді. Таким чином, донькою Товманта, а отже, онукою Борисфена-Дніпра Лазар Баранович називає веселку, (пор. у Т. Г. Шевченка в «Княжні»: «...Як у Дніпра веселочка воду позичає»).

Один — багатий. На іншому — лат и.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 346.

¹ Лазар (Лазар Убогий) — біблійний новозавітний персонаж, герой євангельської притчі, уособлення бідності, яка винагороджується богом у потойбічному житті. Слово «Лазар» означає «бог допоміг». Притча розповідає, як жебрак Лазар лежав при воротях багатія-розкішника, сподіваючись живитися крихтами з його столу. До Лазаря підходили со баки і лизали струпи на його тілі. Коли Лазар помер, ангели віднесли його па «лоно Авраамове». Багатій же по смерті мучиться в пекельному полум’ї. Він молить Авраама послати Лазаря, щоб той полегшив його муки, торкнувшись спраглого язика мокрим пальцем. На це Авраам відповідає: «Чадо! Згадай: ти одержав уже все добре у житті твоєму, а Лазар у своєму житті зазнавав саме тільки зло; нині ж він тут утішається, а ти там страждаєш». Тоді багатій просить послати Лазаря як свідка потойбічного возда-яння до своїх братів, аби ті встигли покаятись. Авраам заперечує: «Якщо вони Мойсея й пророків не слухають, то й воскреслому з мертвих не повірять;» (Євангеліє від Луки, гл. 16, ст. 19—31).

² ЛоноАврамове (Авраамове) — за біблійною міфологією, місце потойбічного блаженного упокоєшія померлих праведників; Авраам як «отець вірних» немовби усиновляє кожного, хто увірував в істинного бога, пригортаючи праведних до свого лона.

Про час для всього — доброго, з л о г о.— Подається у

перекладі О. В. Крекотень за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 531—532.

Про місяць і зорі.— Подається в перекладі В. І. Крекочня-за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 177.

В полі робота, до неї о х о т а.— Подається у перекладі

О. В. Крекотень за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 310.

Меч землю рубнув, у крові потону в.— Подається у пе

рекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 409.

Світ збурили грози на людськії сльоз и.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...»,

с. 409—410'

Монастир наш Марс д о й м а є, люті біди учиняє. — Подається у перекладі В. 1. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 410—411.

¹ Обитель в Новограді — тобто Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському, заснований 1033 р.

Скрізь на Україні видно лиш руїни. — Подається у пе-рекладі В. 1. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 411.

Як в краю не тихо, з воєн людям лихо.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 413—414.

У миру нема миру,— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 414.

У світ і.так ведеться, що лихо сміється.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 434.

¹ В світ сей прийшовши, господь сказав вірним: «Вчись кожен.серцем, як я, буть покірни м».— Пор.: Євангеліє од Матфея, гл. 11, ст. 29: «Візьміть на себе ярмо моє і навчіться від мене, бо я тихий і серцем покірливий...».

² «В гніві не будьте, як сонце заходит ь!» — Пор.: Послання апостола Павла до ефесян, гл. 4, ст. 26: «Гнівайтеся, та не грішіть — сонце нехай не заходить у вашому гніві...».

Якими бували русь і поляки.— Подається у перекладі В. І. Крекотня за текстом збірки «Lutnia Apollinowa...», с. 527.

¹ Письмо — Святе Письмо (Біблія).

Епітафіон гетьманові Івану Брюх о в ецькому («Не-маш в світі статку...»).— Подається за текстом літопису Самійла Величка (див.: Летопись собьітйй в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бивший канцелярист канцелярии Войска Запорож-ского, 1720. Том второй. Издана Времеиною комиссиею для разбора

древних актов. Т. 2. Пов-Ьствованія літописная о малороссійских и иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная. К., 1851, с. 164—

165).

Епітафіон гетьманові Івану Брюховецькому («Іван в сем зложен Брюховецький гробі...»).— Подається за текстом літопису Самійла Величка, с. 165.

Олександр БУЧИНСЬКИИ-ЯСКОЛЬД

Відомостей про життя і діяльність Олександра Бучинського-Яскольда нема. Згадується він двічі у літопису С. Величка (с. 409, 414). Наводимо ці уривки:

«...гди взглядом збурення Чигирина і остатка України [цар турецький] своє Хмельниченкові ознаймив наміреніє, теди таковий от н [ьо] го (яко Александр Бучинський Яскольд в своєм гетьману Самойловичу, року 1678 приписанном, «Чигирин» названном, панегірику свідительствуєт) одержал одвіт...» (С. Величко, с. 409).

«О [...] войськ турецьких под Чигирин виправі, козацьких прешлих незгодах і наступовавшом тогда страху а святительських сього-бочних малоросійських і всього обще духовенства, к тому і всього народа,

0 ізбавленії од того нахождеиія бісурмепського Малія Росії тщательних молебствіях, также о суккурсу в Чигирин од Самойловича-гетьмана посланном, муза поетицькая чрез панегіристу козарського Александра Бу-чинського Яскольда сицевії в панегірику, «Чигирин» названом, співають рифми...» (С. Величко, с. 414).

Ч u г u р u н.— Подається у перекладі з польської В. І. Крекотня за списком у літопису Самійла Величка: Величко С. Летопись собьітий в Юго-Западной России. , т 2, с. 409— 410, 414—418, 434—449.

¹ Ч и г и р и и місто на Черкащині, у 1648—1660 рр гетьманська рези денція й адміністративно-політичний центр України, до 1711 р.— полкове місто; в 70-х роках XVII ст. правобережна частина Чигиринського полку була ареною жорстокої боротьби російсько-українських військ проти гетьмана Петра Дорошенка і турецько-татарських завойовників. На 1677, 1678 pp. припадають завойовницькі походи турецько-татарських агресорів під Чигирин. Султанська Туреччина, маючи на меті підкорити Україну, 1677 р. оголосила війну Росії. Воєнний план турків передбачав спершу здобути Чигирин, а потім, посадивши в ньому гетьманом свого ставленика Юрія Хмельницького, розгорнути наступ на Київ і Лівобережну Україну. Влітку 1677 р. 120-тисячне турецько-татарське військо під командуванням ібрагіма-паші підійшло до Чигирина. У тритижневих боях російсько-ук раїнське військо (32 тисячі російських солдатів і близько 25 тисяч україн ських козаків) на чолі з воєводою Григорієм Ромодановським і гетьманом Іваном Самойловичем відбило ворожий напад, завдало противнику значних втрат і змусило його панічно відступити з України. Влітку 1678 р. турецько-татарське 200-тисячне військо під командуванням візира Кара-Мустафи знову рушило на Чигирин. У запеклих боях 120-тисячне російсько-українське військо протягом місяця відбивало шалені атаки напасників і змушене було залишити Чигирин. Та, виснажені боями

1 під ударами запорозьких козаків, очолюваних кошовим Іваном Сірком, завойовники, зруйнувавши місто, відступили з України. Султанському урядові довелося припинити війну й укласти Бахчисарайський мирний договір 1681 р.

² Хмельниченко Г едео н.— Йдеться про Юрія Хмельницького.

...цесарю п а й я с н і иі и й...— Турецьким султаном у 1648— 1687 pp.

був Магомет IV.

³ Фаетон — за грецькою міфологією, син бога сонця Геліоса; керуючи сонячною колісницею свого батька, не зміг отримати вогненних коней

і запалив небо та землю; щоб запобігти катастрофі, Зевс знищив його

блискавкою.

⁴ Бич Юпітера — натяк на блискавку, якою Зевс (у римлян Юпітер) знищив Фаетона.

⁵ ...по Хотині...— Тобто після Хотинської війни 1620—1621 pp.

⁶ ...щ е цісарські скарб и...— Скарби візантійських імператорів.

⁷ ...Коиста и т и н і в н о б о ж н и х...— Йдеться про візантійських імператорів.

Гідра — за грецькою міфологією, чудовисько з дев’ятьма головами, убита Гераклом; на місці відрубаної голови у неї виростало дві нові.

⁹ Тритон — за грецькою міфологією, морський бог; зображався у вигляді людини з риб’ячим хвостом; звуками, що їх він видобував із гвинтоподібної мушлі, здіймав і втишував морські хвилі.

¹⁰ Тизифона (Тісіфона) —за грецькою міфологією, одна із трьох Фурій (богинь помсти), які зображалися із зміїними головами, з бичем в одній руці й світильником у дрипі

...м а г о м е т і в к л я і и \...— тобто турків і татар.

¹² Гарпії — за грецькою міфологією, казкові чудовиська з обличчями

жінок і тулубами хижих птахів.

¹³ Сонячна дорога — дорога на той світ, у царство небесне.

¹⁴ ...о д орлів царськи х...— Тобто від гербів.

¹⁵ Темний дім — тут: пекло.

¹⁶ Трапез у н і (Трапезунд) —турецьке місто на південному березі Чорного моря, на північному сході Малої Азії.

¹⁷ ...Бо з ним не мирився з часів Владимира...— Йдеться про поган-кочівників (печенігів і половців), які тлумачаться поетом як попередники татар і турків у протистоянні з хрчстиянською Руссю

Геката — за грецькою міфологі б иня місяця, згодом символ всього таємничого і чарівного (тут натяк місяць як символ ісламу), богиня темряви, яка панувала на землі, небі, морі і в підземному світі, даруючи чи відбираючи щастя, удачу, перемогу, багатство; стерегла брами Аїду і давала накази Церберові; вбачали в н-й також богиню покути і богиню помсти за пролиту кров, а таюж богиню магії і чарів; ототожнювалась із Артемідою (або Селеною; ні. богиня місяця, з Демет-рою і Персефоною як богиня підземного світу. Зображення її виставляли на роздоріжжях, а три її обличчя дивилися в різні боки — вони мали охороняти дороги і подорожніх від впливу злих демонів.

¹⁹ Татри — гірський масив у західних Карпатах.

²⁰ Прогіонтида — Мармурове море, що розділяє Європу і Азію, з’єднується Дарданельською протокою з Егейським, а Босфором з Чорним морем.

²¹ Медіна — священне місто магометан в Аравії, тут знаходиться мечеть з гробницею Магомета.

²² Дагон — у давніх семітів, зокрема у філістимлян, божество плодючості; зображалося у вигляді людини з риб’ячим хвостом. «Гріб золотавий хижого Дагона» — мабуть, гробниця Магомета в Медіні.

²³ Пегас — в грецькій міфології крилатий кінь, який народився із крові Медузи, коли Персей відтяв їй голову. На цьому коні Бсллерофон боровся з Химерою. Ударом копита Пегас на вершині Гелікону викликав назовні чарівне джерело Гіпгіокрену, вода якого давала натхнення; Пегас став уособленням поетичного натхнення і вважався за коня муз і поетів.

²⁴ Цілюща теплиця — очевидно, морський лиман.

²⁵ ...ц і с а р ю скласти чималу поваг у...— Йдеться про австрійського імператора, який на той час вважався головним противником турків у Європі.

²⁶ Моравський шлях (Муравський) — шлях, що вів з Перекопу до річки Конки, потім ішов на північ вододілом між Дніпром і Дінцем;

од, нього відходили дві бічні дороги до Дніпра. Це один з головних шляхів

XVI початку XVIII ст., яким користувалися кримські і ногайські татари для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну, а також на південні російські землі.

²⁷ Ф а в о н і й — теплий західний вітер.

Іван ВЕЛИ ЧКОВСЬКИЙ

Іван Вел ичковський (? — 1701) —яскравий представник стилю барокко в українській поезії. Працював у Чернігові в друкарні Лазаря Барановича, згодом — священик у Полтаві. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладач, теоретик фігурного віршування. Усі відомі на сьогодні його твори видано у кн.: Величковський Іван. Твори. К-, 1972. Тексти подаються за цим виданням.

¹ Ліствиця Іаковля — тобто драбина Іакова. Іаков — біблійний, старозавітний персонаж, син патріарха Ісалка і Ревекки; брат-близнюк Ісава, з яким суперничав щодо первородства і, отже, права на спадщину. Утікши від очікуваної помсти Ісава, Іаков побачив сон: по драбині, що сягала неба, ходили ангели, а на найвищий щабель спирався бог Ягве, котрий ласкаво мовив: «Я є Ягве, бог Авраамів і бог Ісааків. Землю, що на ній ти лежиш, оддаю тобі і твоїм нащадкам; а нащадків у тебе буде, як пороху земного, ти ж ро.іпросторишся на захід і схід, на північ і на південь... Я із тобою». Прокинувшись, Іаков пообіцяв Ягве, що буде визнавати його за свого бога і віддаватиме йому десятину із своїх набутків, якщо той убереже його від небезпек, не поскупиться йому на хліб і дозволить повернутися до отчого дому. На пам’ять про сон Іаков поставив освячений камінь, намастивши його єлеєм, а місце те назвав «домом божим» .(Перша Книга Мойсеева, Битія, гл. 28).

² Пиворіз — мандрований дяк; так називали учнів українських шкіл

XVI—XVIII ст., які у вільний час, а то й облишивши навчання, мандрували по містах і селах, заробляючи собі на прожиток учителюванням, дякуванням по церквах, складанням та виконанням пісень і віршів, розігруванням вистав тощо; пиворізами їх іменували за схильність до хмільного.

³ Овен (Оуен) Джон (бл. 1563—1622) —англійський ренесансний латиномовний поет, автор епіграм («Epigramata», 1606—1612), які набули популярності і породили чимало наслідувань у європейських бароккових літературах.

/Вірші до Івана С а м о й л о в и ч а/.— Панегірик зберігся у складі Літопису Самійла Величка, котрий писав: «Єгда ж бисть под Полтавою чили в Полтаві гетьман Самойлович, тогда старий Іоанн Величковський, зять отця Луки Семіоновича, старого протопопи полтавського, муж благодаті божія і мудрості повний, поднесл йому, гетьману, в дар образ патрона його, преподобного Іоанна Кущника, з приложенієм под ним своєї композитури сицевих віршов». Далі Величко наводив текст (див.: Летопись собьітий в ІОго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бьівший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. Издана Вре-менною комиссиею для разбора древних актов. К., 1855, т. З, с. 9—10). Іван Самойлович був у Полтаві влітку 1687 р. Цим часом і датується вірш.

¹ Дедал — персонаж грецької міфології; скульптор і будівничий; збудував на острові Кріт лабіринт; щоб утекти від крітського царя Міноса, зробив собі й синові Ікару крила з пір’я, скріпленого воском; коли воші полетіли, Ікар піднявся надто високо, віск розтанув на сонці і Хлопець загинув, упавши в море; Дедал же залетів на Сіцілію.

Із книжечок «З е г а р цілий і п о л у з е г а р и к...» і «М л е-к о, од о в ці п а с т и р у належно є.. ,».^ Вірші містяться у рукописній збірці, що має заголовок «Тут дві книжиці вкупі ув’язані. Єдна, названнан

Зегар з полузегарком, офірованная року 1690. А другая, названная Млеко, офірованная року 1691». Обидві дати — час дарування книжечок, написані ж вони, мабуть, дещо раніше, оскільки окремі вірші збірки містяться в рукописній антології віршів 1670—1680 pp.

АНОНІМ

[П а с к в і л ь на гетьмана Івана Самойловича] («Ей, Іване, поповичу-гетьмане...»).— Подається за вид.: Летопись собьітий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бивший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. К-, 1855, т. З, с. 15—17.

Самійло Величко пише: «По знятті гетьмана Самойловича з гетьманства, на котором зоставав літ 15-ть і дней 35-ть, зараз єден нікто з ближніх його подручних такія зложив і написав о нем вірші, которія здє полатаються...» (с. 15). І далі: «Якія вірші аще і негладко суть зложені, обаче ясно в них показується, якого праву був Самойлович і для чого на нього старшина і значноє товариство войсковоє іюзнегодовали- і од уряду гетьманського низложити потщалися» (с. 17).

Івана Самойловича було скинуто з гетьманства у липні 1687 р. Отже, цим часом слід датувати і даний вірш.

Петро ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ

Попович-Гученський Петро (друга половина XVII ст.) походив, мабуть, із галицького Поділля, можливо, з Теребовельщини. Це за свідчують назви місцевостей, згадувані в його творах. Ім’я Петра Поповича Гученського знаходимо на одній із сторінок рукописного збірника, що містить ці вірші.

Публікуючи їх, М. С. Возняк зауважує: «Нема даних... рішити, чи згаданий в одній записці Петро Попович-Гученський був автором, чи тільки пере-писчиком вірш, чи, може, навіть тільки властителем збірника. Та що в віршах стрічаються тут і там перечеркнення, наче би докази самостійного складання вірш, бо на місце перечеркнень є дальше інший поправний текст, можна приймити, що межи тими віршами є також духові продукти наданого вище Петра Поповича-Гученського. На всякий спосіб безсумнівне се, що він любувався у таких віршах, списував і розширював їх, отже, був одним із діяльних українських віршописців другої половини XVII в.

Коли можна би доказати, що вірші, уривок драми й інтермедія походять від одного й того самого автора, що дуже можливе задля однаковісінької мови, манери й цілого способу висказування своїх думок і в’язення їх у віршову форму, в такім разі мали би ми діло з талановитим предтечею Котляревського XVII в. й то духовником. Що в збірці .імішані гумористичні... вірші з проповідями та й ораціями, се не тільки не перечить можливості такого здогаду, але й промовляє за ним, бо збірник представляє в такім разі цілість тих духовних інтересів, які захоплювали талановитого школяра, потім дяко-учителя, пізніше священика» (Возняк М. Різдвяні й великодні вірші-орації зі збірника кінця XVII— початку XVIII ст.— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1910, т. 96, кн. 4, с. 145—146).

Вірші нищенськії, утішнії («Завше-м я в школі того по вас потребував...»).— Подається за публікацією М. Возняка, с. 126—128.

Вірш нищенський («А що, панове, либой єсте мя познали, дворака...»).— Подається за публікацією М. Возняка, с. 128.

Вірш другий нищенський («От юж і я з далекой землі при-вандрував...»).— Подається за публікацією М. Возняка, с. 128—129.

Вірш нищенський, хороший і смішний («А чи чули-сьте, панове, о нашой пригоді?..»).— Подається за публікацією М. Возняка с. 129—130.

Вірш нищенський («Ось і я з Кобиволок триста миль з-за сві та...»).— Подається за публікацією М. Возняка, с. 130—132.

Вірші нищенськії а смішнії («Грицю, брате мой милий, час, і нам на влови...»).- Подається за публікацією М. Возняка, с. 142—143.

«Повім я вам, панове, красную приповіст ь...» — Подається за публікацією М. Возняка, с. 143—145.

Данило БРATКОВСЬКИЙ

Данило Братковський (? 1702) — український шляхтич

з Волині; син Богдана Братковського. За часів Яна Казимира згадується як секретар при посольстві до Москви. Пізніше стає брацлавським підстолієм та венденським підчашим. Багато подорожує, співчуває простолюду. Переконавшись у потребі активної боротьби проти польсько-шляхетського засилля на Правобережній Україні, приєднався до козацького полковника Семена Палія, котрий очолив селянсько-козацьке повстання 1702—1704 pp. Везучи прокламації із закликом до повстання, був заарештований поляками і за вироком військового суду 26 листопада 1702 р. страчений на луцькому ринку. Автор книжки польськомовних епіграм «Світ, розглянутий по частинах»

Диспут убогого з паном («Пан з паном здуру вели диспут довгий...»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany. Краків, 1697, арк. З зв.

Про хміль («Бува, що сп’яну хтось комусь нашкодить...») Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 4.

З чого зроблено жінку («Жінку із кістки створив ти, боже...») — Подається в перекладі О. В. Крекотень за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 4 зв.

Бенкет на сеймику («Не ті вже пани, що були раніше...»).— Подається в перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 5.

Мінливість світу — не зрозуміти («Ой, що за диво діється на світі...»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 6.

П о р а д а («Треба за мужа біднішого мати...»).— Подається у перекладі О. В. Крекотень за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 9 зв.

Покірна жінка («Покірна жінка все мужу прощає...»).— Подається у перекладі О. В. Крекотень за кн.. Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 10 зв.

Світ («Хто добрий лицар? — Лицарем мосцивий...»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн,- Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 19 зв.

Добра жінка («У всьому добру жінку, любий брате...»).— Подається у перекладі О. В. Крекотень за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 24.

Підступне сватання («О, не одного ж вітця обдурили...»).— Подається у перекладі О. В. Крекотень за кн. Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 27 зв. 28.

Несталість світу («Мав лату на латі...») — Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 29.

Усьому приходить кінець («Агей, і мури зазнають руїни...») — Подається у перекладі В. І Крекотня за кн. Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 32.

Смерть («Ой, смерте безжальна, тягнеш пас до себе!...»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 35—35 зв.

Змовини старого з молодою («Як за старого молоду ладнають...»).— Подається у перекладі О. В. Крекотень за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 42—42 зв.

Життя у місті («Той крам вірменський продає на шати...») Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrarij арк. 44.

Ф о р т е л ь («Фортелем стіни фортець розбивають...») — Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 46 зв.—47

Нові палаци («З одних палаців вже самі руїни...») —Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 47 зв.

Ліпше з левом на пущі, ніж із жінкою злою («Ох, біль сей серце може розірвати!...»).— Подається у перекладі О. І. Крекотень за кн.: Swiat ро cz§sci przeyzrany, арк. 48—48 зв.

Про багату ок і н к у («Хто собі жінку із грішми бажає...»).— Подається у перекладі О. І. Крекотень за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 48 зв.

Варшава — мати («Впевнився сам я — вельможна Варшава...»).—Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 56.

Люблин — сестрою («Як маєш в калитці — немов сестра, Люблин...»).— Подається ісрекладі В. І. Крекотня за кн.. Swiat ро czjsci przeyzrany, арк. 56—56 ін

Чим є жінка («В гарнім сімействі голова — мужчина...») -Подається у перекладі О. І. Крекотень за кн.: Swiat ро cz^sci przeyzrany, арк. 74 зв.

Посполите рушення («Немає грошей найнять жовніра?...») — Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 76 зв.—77

До художника («Із тебе художник ніякий, мій пане. ») Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн Swiat ро czgsci przeyzrany арк. 81

Сусіди («Скаргу подав раз сусід на сусіда..»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 81 зв.—82.

Піють півні («В хлопа питає жовнір, чи світало...»).— Подається у перекладі В. І. Крекотня за кн.: Swiat ро czgsci przeyzrany, арк. 82.

Климент і й З ІНО В І їВ

Климентій Зіновіїв (середина XVII ст.— після 1717) вчився, мабуть, у Києво-Могилянській колегії; замолоду постригся в ченці; мандрував, збираючи милостиню для монастиря, обійшов всю Україну, побував у Росії і в Польщі. Уклав рукописну книжку яка містить його власні вірші і записи народних приповідок. Вважають, що книжка ця виникла між 1700 і 1709 pp., хоч твори писалися протягом тривалого часу У віршах, переважно епіграматичного характеру, досить, повно відображене тогочасне життя народу — ремісників, наймитів-бурлак, козаків, духівництва, гендлярів, урядовців; описано різноманітні ремесла, промисли. Повне видання його творів: Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971.

Вірші подаються за цим виданням. Зазначаємо номери, під якими вони йдуть у збірці Климептія у виданні 1971 р.

О людєх правдивих і х о т я щ и х правди научитися н а у к а, № 2.

О смерті, № 12.

О волочащихся ч е р н ц я х по містах, по школах і по корчемних двора х, № 55.

О д р у з і х зичливих, № 70.

О убогих людєх, № 76.

О б о г а т с т в і і о н и щ е т і, № 89.

О у б о г и х і о багатих, № 90.

О урядових людєх, слухаючих ябедников, № 110.

О жонах сварливих і злоязичних, № 132.

О не в м і ю щ и х іоне х о т я щ и х дітей своїх учити на д о б р і ї д і л а, N° 158.

■О ратаях, або теж о п а ш у щ и х хліб л ю д є х, №169.

О музиках, меновите о цимбалістах і о скрипни-к а х, № 174.

О друкарях, що книги друкують, № 183.

О сні царях і о слюсарях,-Ні 193.

О стрільниках, щ 6 стріли козацькії р о б ят ь, і о козаках похвально є, № 204.

Овременах літніх і о з и м ні х, № 237.

О часах погодних і о непогод них, № 238.

О школярах, дрова крадущих, і о школі, № 265.

О соборном т р у. ж д а нії, № 266.

О упадаючих християнєх в неволі басурманськії, № 273.

Вірш, прощені я просящий, до всякого чина ласкавих чительников, № 283.

Се же паки вірш в мі с т о предмови до ласкавих і благо розумних чительников, особливе до в і р ш о -п и с о в,. № 284.

«Грішний автор, або теж викладач віршов сих...», № 285.

«Тому же подобное автор д о к л а д а є т...», № 286.

«С к о л ь к о змогл-ем, в сей книзі віршов п о л о ок и в-є м...», № 287.

гуж даю і о сем б л а го д а р е ні є...», № 288.

«Тот же, що і в предмові вишшей п и д п и с а в с я...», № 289.

«Симконцем сія книга уже ся ко н ч а є т...», № 290.

АНОНІМ

«Слово о збуренії пекла, егда Христос, од мертвих вставши, пекло збурив». ВеликОдна («пасійна») драма, знайдена і вперше опублікована І. Франком («Южнорусская пасхальная драма» -«Киевская старина», 1896, июнь, с. 380—412; июль, с. 1—29; Франка Іван. Зібр. творів. У 50-ти т. К., 1981, т. ЗО, с. 262—311; «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма».— «Записки Наукового товаристіи ім. Шевченка», 1908, т. 81, кн. 1, с. 5—50; Франко Іван. Зібр. творів. У 50-тн т. К-, 1982, т. 37, с. 456—499; І. Франко датує її першою половиною XVII ст.

і відзначає, що п’єса ця «замітна своєю мовою і своїм віршовим розміром»; «вона написана мовою майже чисто народною і розміром, подібним до розміру козацьких дум»; оригінальністю теми вона відрізняється «від усіх відомих нам західноєвропейських, а в тім числі і польських пасійних драм». Відлуння її сюжету в Галичині і на Лівобережжі засвідчує, що драма ції «вже в XVII віці мусила бути часто переписувана і перероблювана...» (Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p.-Франко Іван. Зібр. творів. У 50-ти т. К-, 1984, т. 41, с. 244—245).

Подається за текстом рукописної збірки Антона Петрушевича з бібліотеки Народного дому у Львові, № 181, с. 25—39; цей текст датується кінцем XVII ст. (Свєнціцький Іл. Опис рукописів Народного дому з колекції Антона Петрушевича. Частина друга (Українсько-руський архів, Льві», 1911, т. 6, с. 194—200). Збірник зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника АН УРСР. Текст опубліковано у статті: Возняк М. Знадібки до української великодної драми.— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1927, т. 146, с. 142—-153.

Я куб ГАВАТОВИЧ

Якуб Гаватович (Гават; 1598—1679) —польсько-український письменник. Походив з бідної родини львівських міщан; вчився у львівських школах і Краківській академії; був учителем в Кам’янці Струмиловій, ксьонзом у Бережанах і Вижняках; у 1655 р. під час облоги Львова козаками, брав участь у переговорах з Богданом Хмельницьким; з 1669 р. жив у Львові; автор багатьох польськомовних творів. Дві українські інтермедії вміщено у його польській п’єсі «Трагедія, або Візерунок смерті пресвятого Іоанна Хрестителя...» (Львів, 1619), виставленій в Кам’янці Струмиловій на ярмарку в день Іоанна Хрестителя 1619 р.

/Інтермедія про Климка < Стецька].— Подається за публікацією у кн.: Українські інтермедії XVII—XVIII ст. К., 1960,

с. 33—42.

...Стецько кота має в мішку на спині...— В тексті навпаки: Стецько з горшками, Климко з котом.

/Інтермедія про Максима, Рицька і Дениса].-Подається за публікацією у кн.: Українські інтермедії XVII—XVIII ст., с. 42—49.

АНОНІМ

/Інтермедія на дві персони: син з татом].—Міститься у так. званому Дернівському рукописному збірнику кінця XVII — початку XVIII ст., інтермедії якого, очевидно, були створені в тій самій місцевості, що й інтермедії до п’єси Якуба Гаватовича, можливо, в тій самій Кам’янці Струмиловій, але років на п’ятдесят пізніше.

Подається за публікацією у кн.: Українські інтермедії XVII—XVIII ст., с. 53—55.

[Житіє княгині Ольги] — Подається за рукописом XVII ст., який зберігається у відділі рукописів ЦНБ, шифр 370 П /155, арк. 517—522, опублікованим у кн.: Перетц В. Н. Исследование и материальї по истории старинной украинской литературьі XVI—XVIII веков. М.— Л., 1962, с. 66— 76, та Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. К-, 1984, с. 179—194.

¹ Ольга (Єлена; ? —969) — велика княгиня київська у 945—957 pp.; близько 957 р. прийняла християнство; по смерті визнана святою.

² Коростинь (Користань, Коростень)—столиця Древлянської землі, на річці Уж, лівій притоці Прип’яті; вперше згадується в літописах під 945 р. як Іскоростень; в 946 р. Ольга, придушуючи древлян, спалила його; відродився у XIV ст.

³ Овручов (Овруч) — древлянське місто на річці Норинь, притоці Ужу. Вперше згадується в літописах під 946 р. як Вручий.

⁴ Святослав(? — бл. 973) —син Ігоря й Ольги, великий князь київський у 945—972 pp.

^s ...Ко її ста нти її а, сн н а Леонов а...— Йдеться про Коистан-тііна VII Порфірогенета, або Багрянородного (905—959), візантійського імператора (913—959), покровителя учених, письменника-історіографа. ^s ГІолієкт (Полієвкт) — константинопольський патріарх у 946

970 pp. За переказами, 955 р. охрестив Ольгу.

І о а н н Цииисха (Цимісхій; бл. 925—976) — візантійський імператор у 969—976 pp.

‘ Фе о ф і л а к т — константинопольський патріарх у 933—956 pp.

⁹ Ярослав Володимирич (Ярослав Мудрий; 978—1054) великий князь київський з 1019 p., син Володимира Святославича і Рогніди, видатний політик і культурний діяч.

¹⁰...ц е р к о в в Києві святої Софії.. Йдеться про Софійський собор, споруджений за князювання Ярослава Мудрого після перемоги над печенігами 1036 р. Назва походить від грецького слова «Софія» «мудрість». Став центром релігійного, політичного і культурного життя Київської Русі.

"Цариця Єлена (244—327) —мати візантійського імператора Константина Великого Флавія. Мала великий вплив на сина і сприяла поши реншо християнства.

¹² Ольг (Олег Святославич; ? —977) — князь древлянський, син Святослава Ігоровича. По смерті батька між Олегом і Ярополком спалахнула міжуособиця, приводом до якої стало вбивство Олегом Лота, сина Яропол-кового воєводи Свенсльда. Олега було розбито; тікаючи в Овруч, він упав з мосту і втопився.

¹³ Переяславець (Малий Переяслав, Мала Преслава, Пресла-ва) болгарська фортеця на Дунаї. В 968 р. її захопив Святослав Ігоревич,

971 р її відбив у русичів Іоанн Цимісхій.

Леонтій (Леон, Лев, ? 1008) —київський митрополит

¹⁵ Десятинна церква перша кам’яна церква у Києві, збудована в 989—996 pp. На її утримання князь Володимир Святославич виділив десяту частину князівських доходів. Зруйнована 1240 р. під час завоювання Києва татаро-монголами.

[Житіє князя Володимира/— Подається за текстом, який зберігається у ЦНБ, шифр ДА/416 Л, арк. 424—435 зв. арк. 424—424 зв.— рукопис; арк. 425—435 зв. стародрук. Очевидно, це текст житія Володи мира, виданий друкарнею Києво-Печерської лаври близько 1670 р. (див. Запаско Я , Ісаєвич Я Пам’ятки книжкового мистецтва Каталог стародруків, виданих на Україні, кн 1 (1574 1700) Львів, 1981, с. 83) Його прилу

чено до рукописного збірника, укладеного 1671 р Житіє Володимира, додане до другого видання «Викладу о церкві і церковних речах» Феодосія Софоно-вича (Унів, 1670), було, мабуть, передруком із цього київського друку (див. там же, с. 83). Текст цей опубліковано у кн.: Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі, с. 160—179.

¹ Кривичі — східнослов’янські племена, які жили у верхів’ях Дніпра, Волги і Західної Двіни, а також у південній частині басейну Чудського озера

² Розгнідь (Рогніда Рогволодівна, ?—1000) —дочка полоцького князя Рогволода, жінка Володимира Святославича За літописом, наприкінці 70-х років X ст відхилила сватання Володимира. Захопивши Полоцьк близько 980 p., Володимир убив Рогволода та його синів, а Рогніду силою взяв собі за жінку, назвавши її Гориславою Після охрещення Володимира і розпущення його гарему вона постриглась у черниці під ім’ям Ана-стасії

³ где тепер церков святого Василі я...— Церкву Василія Великого у Києві було споруджено Святославом Всеволодичем на східному краю Великого Ярославового двору біля_;городської стіни (поблизу нинішнього фунікулера) і освячено 1 січня 1185 р Згодом вона стала зватися

Трьохсвятительською (Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Богослова).

⁴ Із я слав Володимирнч (980—1001) — старший син Володимира Святославича і Рогніди, ізяславський та полоцький князь.

⁵ Всеволод — син Володимира Святославича, володимиро-волин-ський князь. ГІо смерті батька невдало сватався за шведську королеву Сігрід Стурраде (Горду) і був убитий.

⁶ Святополк Окаянний (бл. 980—1019) —син Володимира Святославича, у 988—1015 pp. князь туровський, у 1015—1019 pp. великий князь київський.

⁷ Борис і Гліб — молодші сини Володимира Святославича. Борис (? —1015) з 988 р. княжив у Ростові, а Гліб (? —1015) — у Муромі. По смерті батька обох було вбито з наказу Святополка Окаянного. Ця подія стала підставою для канонізації Бориса і Гліба як святих і послужила сюжетом для багатьох творів східнослов’янських літератур.

⁸ Мстислав Хоробрий (Удалий; ? —1036) — син Володимира Святославича, князь тмутараканський і чернігівський; воював із хозарами, у 1022 р. підкорив косогів, перемігши у двобої їхнього князя Редедю; змагався з Ярославом Мудрим за київський стіл; у Чернігові заклав собор Спаса, в якому і похований.

Марія (Доброніга; ?—1087) —дочка Володимира Святославича

і грецької царівни Анни, жінка польського короля Казимира І. Прийняла католицтво під іменем Доброгніви.

¹⁰ Казимир І (? —1058) —польський король, син Мечислава, або Мєшка II, і дочки рейнського пфальцграфа Рікси.

¹¹ Болеслав Смілий (Болеслав II Хоробрий; 1039—1081) — польський князь (1058—1077) і король (1077—1079). Здійснив два походи на Київську Русь (1069 і 1077). Під час першого походу захопив Київ.

¹² Станіслав — краківський єпископ (1030—1079). Убитий за наказом Болеслава Хороброго. В 1253 р. його було канонізовано як святого.

¹³ Берестове — сільце біля Києво-Печерського монастиря; літня резиденція київських князів.

¹⁴ Червено — давньоруський город на лівому березі річки Хучви, притоки Західного Бугу. Згадується в літописі під 981 р. Локалізується на місці села Чермио Люблінського воєводства (ПНР).

¹⁵ Я т в я г и — балтійські племена, предки литовців; жили між середньою течією річки Німан і верхів’ям річки Нарев.

¹⁶ ...х р и с т і а н и н а - в а р я г а з с и н о м...—Йдеться про варяга Феодора і його сина Іоанна. За переказом, Феодор відмовився віддати свого сина для принесення в жертву поганському богові Перуну. Роздратований натовп киян убив їх обох.

¹⁷ По том ішов Владимир на Болгар и...— Похід Володимира Святославича на волзьких болгар відбувся 985 р.

¹⁸ Б о с н я (Боснія) — країна, яка за часів Римської імперії входила до складу римської провінції Іллірик. У V ст. нею оволоділи готи, а з VI ст. в ній з’явилися слов’яни. Близько X ст. там утворилося васальне банство, підвладне хорватській короні.

¹⁹ Морава (Моравія) —історична область над річкою Моравою; у III—IV ст. була заселена кельтами, яких витіснили германські племена маркоманів і квадів; у 625—658 pp. входила до складу слов’янської держави Само; в IX—X ст. стала основою Великоморавської держави, після падіння якої була підкорена спершу угорськими, а потім польськими феодалами.

²⁰ П а н [н о] н і я — римська провінція між річками Дунаєм і Савою. Первісно її населяли іллірійці та кельти; в кінці І ст. романізувалась; в IV ст. завойована германськими племенами; у V ст. стала основою держави гуннів, а після її занепаду перейшла під владу гепідів і лонгобардів; у VI ст. її захопили авари, а в IX —слов’яни, після чого стала слов’янським князівством, залежним від франкського королівства. На межі IX і X ст. на території Паннонії заснували свою державу угорці.

²¹ Святополк (?—894) —правитель Нітранської області; повстав проти князя Ростислава, визнав себе васалом німецького короля і захопив моравський престол. У 871 р. його було вивезено до Німеччини. Повстання, очолюване священиком Славомиром, вигнало німців. Святополк приєднався до повсталих і завдав німцям поразки. 874 р. він уклав мир з німецьким королем Людовіком і визнав себе його васалом. Того ж року, по смерті князя Коцела, Святополк приєднав до Моравії Блатенське князівство і намагався оволодіти всією Паннонією. Роки правління Святополка були часом найбільшого територіального розширення Великої Моравії.

²² В а с и л і й і Константнії.— Йдеться про Василія II Болгаро-бойця, візантійського імператора (976—1025) та про його брата Константи-на VIII, котрий спершу, у 976—1025 pp., правив спільно з Василієм, а потім, у 1025—1028 pp., єдиновладно.

²³ Нікола Хрисоверх (Нікола III Хризоверг) —константинопольський патріарх (979—991).

²⁴ С е р г і й,- Йдеться про Сергія II, константинопольського патріарха у 1001 — 1019 pp.

²⁵ Зобравши войсько велико є, ішов до Т а в р и к і ї...

і, Херсон взявши, послав до цесарей, зичачи собі сестри їх А н н и за м а л ж о н к у.— У 986 або 987 р. візантійський імператор Василій II звернувся до Русі по воєнну допомогу. Володимир обіцяв виставити 6000 воїнів, а імператор — віддати йому за жінку свою сестру Анну (963—1011) за умови, що Володимир охреститься. 988 р. Василій з допомогою русичів розгромив військо непокірного вельможі Варди Фоки (?—989), але Анна не поспішала на Русь. Тоді Володимир обложив і захопив Корсунь, який повернув грекам після одруження з Анною.

²⁰ Волос (Велес).— у східнослов’янській поганській міфології бог худоби, чередників та музики. За Б. О. Рибаковим, культ Волоса сягає палеоліту, коли це божество ототожнювалося з Ведмедем, якому поклонялись «хоробрі мисливці, одягнені в шкури тих звірів, що на них вони полювали». За бронзового віку Ведмідь стає богом худоби. Волос був опікуном всього тваринного світу, ріднив людей і тварин. Волос сприяв також волхвам, навчаючи їх лікувати худобу, та чередникам, навчаючи їх грати на сопілках. Волос мав синів — Велетів.

²⁷ Ладо (Лад) — у східнослов’янській поганській міфології бог шлюбу, родинної злагоди та благополуччя; чоловік богині Лади. Свято Лада відзначалося з 25 травня по 25 червня; в жертву йому приносили білого півня — символ подружньої вірності.

²⁸ Купало (Купайло) —у слов’янській поганській міфології бог родючості, врожайного літа, цілющих рослин та добробуту. Свято Купали

з ігрищами поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня.

²⁹ Коляда — у слов’янській поганській міфології богиня неба, мати Сонця, жінка Дажбога.

³⁰ Тур — у східнослов’янській поганській міфології бог сили, лицарської честі, захисник воїнів і чередників; забезпечував єднання неба і землі. У деяких слов’янських племен — бог сонця. Зображався як багаторогий бик із золотою шерстю, тур-олень, золоте барило з рогами тощо.

³¹ Се м а р гл (Симаргл)—у слов’янській поганській міфології бог вогню.

³² А там, нижей порогов, приплинув до єдиної гори високої, которую Перуном і тепер зовуть.— Йдеться про один із порогів на Дніпрі.

³³ Тмуторокань (Тмутаракань) — столиця Тмутараканського князівства на Таманському півострові, що вперше згадується в літописах під 988 р.

³⁴ Судислав (? —1063) — син Володимира Святославича, псковський князь.

³⁵ ... духа свойого около року 1016 оддав...— Володимир Святославич помер в 1015 р.

[Житіє князів Бориса і Гліба]. Подається за текстом другої половини XVII ст., який зберігається у ЦНБ, шифр 287 П/126 С, арк. 476—479.

¹ Сербська земля — східне узбережжя Адріатичного моря. З давніх давен тут жили іллірійські, фракійські, а згодом кельтські племена. Завоювання Балканського півострова римлянами у 229 р. до н. е.— 106 р. н. е. призвело до романізації цих племен. У VI—VII ст. цю територію заселили слов’яни; у VIII—X ст. виникли перші їхні князівства — Рашка, Зета, Тревунія, Хум, Боснія. У другій полонині IX ст. серби прийняли християнство за православним обрядом. У середині X ст. виникло перше велике державне об’єднання — Сербське князівство, очолене князем Чаславом Клопи-мировичем. До нього ввійшли Рашка, Дукля, Тревунія і частина Боснії.

² Карвацька земля (Хорватія) —північно-східне узбережжя Адріатичного моря. Спершу заселена іллірійцями, потім кельтами. У І ст. до н. е. захоплена Римом, а в 359 р.— Візантією, у VI—VII ст. територію Хорватії заселили слов’яни, у VIII ст.— франки, а з кінця IX вона здобула незалежність. У X ст. тут поширилося християнство католицького обряду.

³ Семиградська земля (Трансільванія) —історична область на півночі сучасної Румунії. Близько III ст. до н. е. тут з’явилися кельти; з другої половини І тисячоліття до н. е.— даки. У І ст. н. е. утворилася дакійська держава, яку на початку II ст. підкорив Рим, перетворивши у свою провінцію. У III—VI ст. через територію Трансільванії пройшли готи, гунни, гепіди, авари; у VI—VII ст. тут осіли слов’яни, з кінця X ст. романізовані влахи (валахи, або волохи) і частина угорських племен. У X—XI ст. Трансільванія перейшла під владу угорських королів. Німецька назва цієї області — Siebenbiirgen — Семиграддя.

⁴ Дулібська земля—територія у верхів’ї Бугу і понад правими притоками верхньої течії Прип’яті, заселена східнослов’янськими племенами дулібів, які в X ст. увійшли до складу Київської Русі під назвами волинян

і бужан.

⁵Печенігове (печеніги) —тюркські кочові племена. У VIII—

IX ст. очолювали союз племен між Волгою й Уралом. Західне відгалуження печенігів наприкінці IX ст. зайняло степи від Дону до Дунаю і постійно воювало з Київською Руссю. У другій половині XI ст. частково приєдналися до половців, частково осіли на руських землях, частково асимілювалися в пониззі Дунаю і на Балканах.

⁶ Альта — річка >18 Переяславщині, притока річки Трубіж, лівої притоки Дніпра.

⁷ Волинці (волиняни) —східнослов’янські племена, які жили на Волині. Головними містами волинян були Волинь і Володимир. Наприкінці

X ст. на їхній території виникло Володимиро-Волинське князівство.

⁸ Болеслав (Болеслав І Хоробрий; 967—1025) — польський князь (992—1025) і король (1025) з династії П’ястів. Відстояв незалежність Польщі у боротьбі зі Священною Римською імперією і завершив об’єднання польських земель. У 1018 р. підтримував Святополка Окаянного проти Ярослава Мудрого, здійснив похід на Київ, захопив Червенські міста у Волинській землі.

⁹ Але їм без вісті над Бугом-рікою заступив Ярослав...— Йдеться про річку Західний Буг, праву притоку Вісли.

¹⁰ Литовська з е м л я — південно-східне узбережжя Балтійського моря. Литва і литовці вперше згадуються в літописах під 1009 р. Територія сучасної Литви і Білорусії.

" Польська земля — землі, заселені слов’янами, між річками Одрою, Віслою та Західним Бугом. Тут у X ст. проходив процес об’єднання польських племен, який завершився за Болеслава І Хороброго.

¹² Чехи — близько 400 р. до н. е. на території сучасної Чехії з’явилися кельти, з II тисячоліття до н. е. оселилося кельтське плем’я боїв (звідси латинська назва Чехії — Богемія). На початку нової ери кельтів відтісняють германці, на яких тиснуть гунни, в VI ст. осідають лонгобарди, а в V—VI ст. тут уже переважають слов’яни. В VII ст. Чехія входить до складу держави Само, в IX ст.— до складу Великої Моравії. На початку X ст. підноситься чеське племінне князівство на чолі з Пржемисловичами. В XI ст. посилилась міжусобна боротьба, яка супроводжувалась вторгненням польських і німецьких феодалів.

ІЗ ЛЕГЕНД У ЗАПИСАХ ПЕТРА МОГИЛИ

Петро Могила (? —1647) —церковно-політичний і освітній діяч, богослов і письменник, син господаря Валахії і Молдавії Симеона Могили. Вчився у Львівській братській школі та.західноєвропейських університетах. 1627 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 p.— митрополитом київським і галицьким. 1631 р. Петро Могила відкрив лаврську школу, яку 1632 р. було об’єднано з Київською братською школою, внаслідок чого виник навчальний заклад, який з 1633 р. дістав назву Києво-Могилянської колегії. Петро Могила сприяв розвитку будівництва, мистецтва, книгодрукування, літературної творчості. У своїй діяльності він був виразником інтересів православної магнатсько-шляхетської верхівки, шука*в шляхів до примирення з польським королівським урядом. В історії літератури відзначився як ініціатор, редактор і автор кількох книг, як полеміст, проповідник і укладач церковних піснеспівів. Прагнучи пожвавити творчість православних письменників у галузі житійної та легендарної літератури, записав церковнослов’янською мовою цикл оповідань, в яких події щоденного життя витлумачуються як релігійні чудеса.

\ГІро урчдника-злодія]— Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: Собственноручньїе записки Петра Могильї.-—«Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 52—53.

/Про роздавання милостині] — Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Ют, Іападной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 55—56.

/Про Леонтія Карповича]—Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч і, с. 57—59.

¹ Ісайя Трофиміус (Трофимоїжч Козловський; ?—1651) —церковний і освітній діяч, вчився у Віденській братській школі і Замоиській Академії. Повернувшись до Вільна, постригся в ченці і став учителем,

з 1631 р—у Києві. Один із сподвижників Петра Могили; перший ректор Києво-Мої илянської колегії.

/Про робітника, засипаного землею] — Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 70—72.

¹ Богуслав Б о к ш а - Р а до ш е в с ь к и й (? —1639) — київський католицький єпископ (1618—1633).

² Чорногородка — село на північний схід від Фастова на річці Ірпінь; належало київському католицькому єпископству.

ІУтаєні гроші] — Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 75—76.

¹ Ананія і Сапфіра — біблійні новозавітні персонажі, члени першої християнської громади в Єрусалимі; подружжя, яке, продавши своє

добро, утаїло його ціну і віддало апостолам тільки частину свого набутку, за що їх спіткала нагла смерть (Діяння святих апостолів, гл. 5, с. 1 10).

[Про пустельника! — Подається у перекладі з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 85—88.

¹ П у щ а Орельська — пуща, ліс над річкою Орель, правою притокою Дніпра (Полтавщина).

² М е ж и г і р с ь к и й монастир — Межигірський Спасо-ГІреобра-женський монастир, заснований 988 р. біля Вишгорода під Києвом, в долині між горами. У першій половині XVII ст. був одним із осередків боротьби проти унії.

³ ... і про архімандрита гіе перського Єлисе я...— Йдеться

про Єлисея Плетенецького (1550—1624), церковно-освітні, or о діяча, з 1599 р. архімандрита Києво-Печерської лаври, засновника лаврської друкарні, організатора київського осередку православних книж.........

⁴ Павло Фівейський (III—IV ст.) —перший християнський чернець-пустельник; утік в Єгипетську пусте по (Фіваїду), поселився біля струмка під пальмою і прожив довгі роки в цілковитій самотності.

[Про орача і його господаря/ — Подається у перекладі

з церковнослов’янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», т. 7, ч. 1, с. 123—124.

ІЗ ЛЕГЕНД «ПАТЕРИКА,

АБО ОТЕЧНИКА ПЕЧЕРСЬКОГО» 1661 р.

Патерик, або Отечник Печерський, виданий у Києві 1661 p., є переробкою Києво-Печерського патерика — пам’ятки літератури Київської Русі, збірки легенд про Києво-Печерський монастир.

Збірка сформувалася у XIII ст. на основі листування печерських ченців Симона і Полікарпа, в якому використані усні перекази, монастирські записи XI ст. та літописні розповіді. Найдавніші рукописи патерика датуються XV ст. Твір відзначається жвавістю і колоритністю викладу, близькістю до народної творчості, яскраво змальовує побут і звичаї монастирської братії і давніх киян. Він високо цінувався впродовж віків. О. С. Пушкін, наприклад, відзначав «чарівність простоти і вимислу» його оповідань.

«Патерик...» 1661 р.— перше друковане видання Києво-Печерського патерика церковнослов’янською мовою. Він зазнає істотної трансформації в дусі барокко. Змінюється його композиція, з’являються вступ, посвята, гравюри — ілюстрації з віршовими підписами; додаються нові житія, укладені на основі патерикових новел. Особливо відчутно змінюються оповідання про перших мешканців монастиря — Антонія, Варлаама, Никона, Стефана та ін. До книги включено «Похвалу Антонієві Печерському», розповіді про авторів окремих частин твору — Нестора, Симона, Полікарпа. «Патерик Печерський» — один із найвидатніших здобутків української бароккової агіографії.

і; Житіє Антонія Печерського. Фрагмент.—Подається за виданням: Патерик, або Отечник Печерський. К., 1661, арк. 2—3 зв.

¹ «СвЬтилник ногама моима закон твой и світ с т е з я м м о и м».— Пор.: «Слово твоє — світильник нозі моїй і світ стежці моїй» (Псалтир, пс. 118, ст. 105).

Із «Похвали Антонію Печерському».— Подається за виданням: Патерик, або Отечник Печерський, арк. 25—26.

¹ Лакедемон — мешканець міста Лакедемона (Спарти).

² А ф і н е й — мешканець Афін.

³ «Да богови жив буду, Христови сьраспяхся».— Цитата з Послання апостола Павла до галатів, гл. 2, ст. 19.

Житі єпреподобнаго отца нашего С т е ф а н а, иг у м е на би в шаг о пе.черскаго по преподобнОм Ф е од о сій.— Подається за виданням: Патерик, або Отечник Печерський, арк. 123—125 зв.

¹ Єфрем Сірин (бд. 306—373) — ранньохристиянський богослов і письменник.

² «По множеству болЬзней моих в сердци моєм ут-Ьше-нія твоя возвеселиша душу мою».— Псалтир, де. 93, ст. 19.

Житіє преподобнаго отца нашего Нікона, и г у м е на печерскаго.— Подається за виданням:. Патерик, або Отечник Печерський, арк. 126.3В. —131.

¹ Всеволод Ярославич (1030—1093) —син Ярослава Мудрого,, великий князь київський у 1076—1077 і 1078—1093 pp., батько Володимира Мономаха.

Житіє преподобнаго отца нашего Нестора, літопис-ца россійскаго.— Подається за виданням: Патерик, або Отечник Печерський, арк. 274—276.

Нестор — за традицією, автор першої (1113) редакції «Повісті минулих літ», розповіді якої використано в Києво-Печерському патерику. Йому приписується також авторство «Чтенія о житіи и о погубленій блаженную страстотерьпицу Бориса і Гл'Ьба» та «Житія Феодосія Печер-ського».

² «Радуйтеся, яко йме на ваша написана суть на небесні»— Цитата з Євангелія від Луки, гл. 10, ст. 20.

Житіє преподобнаго отца нашего Сі м о на, єпископа владьімерскаго и суждальскаго.— Подається за виданням: Патерик, або Отечник Печерський, арк. 277—280 зв.

¹ Симон (? —1226) —спершу чернець Києво-Печерського монастиря, потім ігумен Рождественсько-Богородичного монастиря у Владимирі За-ліському, в 1214—1226 pp. єпископ владимирський і суздальський, автор «Слова про побудову церкви Печерської» та послань до Полікарпа, що лягли в основу Києво-Печерського патерика.

² «Д ам вам пастьірей по сердцу моєму, и упасут вас разумом и ученіе м».— Цитата із біблійної старозавітної книги пророка Єремії, гл. З, ст. 15.

Симон, син Онії — біблійний старозавітний персонаж, священик Єрусалимського храму, про якого розповідається в біблійній книзі Ісуса, сина Сірахового, гл. 50, ст. 1 —17.

⁴ ...якоже Іоанн святьгй в «Откровеніи» написа.— Йдеться про біблійну новозавітну книгу «Одкровення Іоанна Богослова», або «Апокаліпсис», в якій обігруються образи зірок, золотого вінця, вінця життя.

⁵ «Престол его, яко солнце, предо мною и, яко луна єовершенна».— Пор.: Псалтир, пс. 88, ст. 37—38.

⁶ Симон-Петро — біблійний новозавітний персонаж, один із учнів Ісуса Христа (апостолів), провідник перших християнських громад.

ПОВІСТІ' ТА ОПОВІДАННЯ НА МАНДРІВНІ СЮЖЕТИ

Повість про Трою.— Подається за текстом (скоропис XVI—■

XVII ст.), який зберігається у ЦНБ, фонд 1, № 2847, арк. 46—54 зв.

¹ Прийдеш — основоположник роду троянських царів. За античною міфологією, це син Зевса Дардан, від імені якого походить назва населення північної частини Малої Азії — дардани. Ім’я «Прийдеш», є, мабуть, слов’янським озвученням імені «Фрігій», від якого пішла інша назва жителів Малої Азії — фрігійці,

² ...т е ч а ш е... Скомандра-рЬк а...— Трою (Іліон) локалізують на північно-західному узбережжі Малої Азії, в районі пагорба Гіссарлик,

неподалік від протоки Геллеспонт (Дарданелли), над річкою Скамандри (Мендере-Су). ⁴

³ Пелешино море — Егейське море; мабуть, від імені Пелея, за грецькою міфологією, чоловіка морської богині Фетіди, або від імені богині Велеші, чи Пелеші (тобто Артеміди), яку в одній із слов’янських версій «Повісті про Трою» названо володаркою моря.

⁴ Луг Дудо м а — мабуть, підніжжя Діндімової гори — гори Іди, біля якої було споруджено Трою.

⁵ ... вс’Ьх пі єсть до Трой л а - царя...— В латиномовиій версії троянського сюжету («Притчі про королів»), що виникла в Боснії чи Далмації на межі XIII і XIV^ ст., наведено таку генеалогію троянських царів: Прийдеш — Оїлуш — Ламедон — ІІІирикуш — Дардапуш — Троїлуш — Пріамуш. І в «Повісті», і в «Притчі» генеалогію переплутано: за античною традицією, Пріам був сином Лаомсдонта, а не Троїла.

⁶ Пріам-цар — за античною традицією, останній володар Трої.

⁷ Екама (Гскуба, І'екаба) —жінка троянського царя Пріама.

⁸ Ф а р ьі ж — Паріс.

⁹ И в то время, брак творяшє...— Йдеться про весілля царя фессалійського племені мірмідонян ГІелея (батька Ахіллеса) і морської богині Фетіди.

¹⁰ ...три женьї, их же пророч ици нарицах у.—• Г рецькі богині Гера, Афіна Паллада і Афродіта; Гера — цариця богів, сестра і жона Зевса; Афіна Паллада — богиня землеробства, війни й перемоги, охороняла міста, богиня мудрості й покровителька наук, мистецтв і ремесел; Афродіта — богиня вроди ґ кохання.

" И єдину не позваша, яко сварлива б В.— Йдеться про грецьку богиню розбрату Еріду.

¹² Єлена — персонаж грецької міфології, найвродливіша з-поміж жінок, до якої сватались найславетніші герої. Вона ж вибрала собі спартанського царя Менелая. Викрадення її Парісом послужило приводом до Троянської війни.

¹³ Александр — друге ім’я Паріса.

¹⁴ Венуша — Венера; римський відповідник грецької Афродіти.

¹⁵ Т е б у ш — тобто Феб, Аполлон.

¹⁶ Нептенабуш (Нептун, Посейдон) —персонаж греко-римської міфології; бог землі і земної родючості, земледержець; з часом вважався володарем моря і потрясителем землі. У Троянській війні сприяв грекам.

¹⁷ Ипитер-волхв — Юпітер, Зевс.

¹⁸ Агемен (Агамемнон) —старший брат Менелая; цар Аргоса і Мі-кен; очолив грецьке військо у Троянській війні.

¹⁹ ... Русаг Каакинмски й...— За Геродотом, Паріс викрав Єлену, коли Менелай вирушив на Кріт ховати свого діда по матері Катрея. Можливо, «Каакьінмская земля» — спотворена назва Кріту; можливо також, що Русаг, чи Русач Каакинський — власне ім’я царя якоїсь підвладної Менелаю території.

²⁰ Якш, Саломоников сьін (Аякс Теламонід, Аякс Великий) — персонаж грецької міфології; син Теламона, царя острова Саламіна; найдужчий після свого двоюрідного брата Ахіллеса грецький герой під Троєю.

²¹ Паламид, Придеков син (Паламед, син Навплія)—персонаж грецької міфології; найрозумніший після Одіссея з-поміж грецьких вождів під Троєю.

²² ... Урекшиш именем, Лавтешев син....(Улліс, Одіссей, син Лаерта) — персонаж грецької міфології; володар острова Ітаки; один із головних героїв Троянської війни.

²³ ... от Афии... и от Феталіа, и от Архиа, и от всея Е л л а д ьі...— Неповний перелік грецьких держав, які брали участь у

Троянській війні. Афіни (Аттіка) — країна в середній Греції; Феталія (Фес-салія) — країна на сході середньої Греції; Архія (Ахайя, Ахея) — країна, населена ахейцями,— в гомерівські часи майже синонім Греції; Еллада — спершу назва частини Фессалії, згодом — середньої Греції, а десь із VII ст. дон. е.— всієї Греції.

²⁴ Менесефес от Афин (Менестей) — персонаж грецької міфології; один із ватажків афінського війська під Троєю.

²⁵ Нестор от Пиладьі (Нестор від Піл осу) —персонаж грецької міфології; відзначався довголіттям: в час Троянської війни владарював уже над третім поколінням пілосців.

²⁰ ...от [И ф а кЬ Д и] с е в е с...— Йдеться про володаря Ітаки Уліс-са-Одіссея.

^!7 ... от Саламина Е я...— Йдеться про Аякса Телемоніда.

²⁸ Идоменевес от Крьіта (Ідоменей) — персонаж грецької міфології; цар Кріту, один із женихів Єлени; в Троянській війні очолював ополчення шести крітських міст.

²⁹ Таипелем от Рода (Тлеполем від Родосу) —персонаж грецької міфології; син Геракла; загинув у Троянській війні від руки вождя лікійців Сарпедона.

³⁰ ...Евфианин же Ахиллей... (Ахілл, Ахіллес) —персонаж грецької міфології; один із головних героїв Троянської війни, під час якої загинув від стріли, що влучила у єдине вразливе місце його тіла — п’яту. Походив із фессалійської держави Фтії; звідси: «євфинянин» — спотворене від «фтіянин»,

³ ... кар ьі и ликаоньї, миси и меоньї и фруг и.— Йдеться про малоазійських союзників трбянців: карійців, лікійців, мисіїв (мізійців), меонійців і фрігійців.

³² ... нікаа жена волхвующи, именем Велеша...— Тобто грецька богиня Артеміда. За міфом, Агамемнон чи хтось із його супутників перед походом на Трою убив священну лань Артеміди. За це богиня наслала супротивні вітри, які затримали грецькі кораблі в беотійській пристані Авліді. У слов’янській версії повісті про Трою Артеміда виступає як «пророчиця Велеша», що керує морськими хвилями.

³³ Колкош-поп (Калхас, Калкас) —персонаж грецької міфології; віщун, який перебував у грецькому війську під Троєю.

³⁴ Ц в Ь т а н а (Іфігенія) — персонаж грецької міфології; дочка Агаме-мнона, яку той мав принести в жертву Артеміді, але богиня підмінила її ланню, а Іфігенію перенесла до свого храму на Тавріді.

³⁵ Ектор-цар (Гектор) — старший син Пріама й Гекуби, головний захисник Трої.

³⁶ ... Якш... защити своим защитом 17 кораблей от ж и-ваго огня Екторова.— Йдеться про чудесний щит Аякса.

³⁷ И бяху поимали гречестіи витязи Рьіжеу ша - попа дщер Рижеуду... А Рьіжеуш-поп сьін б-Ь Т е б у ш а - б о г а.— Йдеться про Хрісеїду, дочку Хріза, жерця Феба. Це призвело до мору в. грецькому війську. Агамемнон був змушений повернути Хрісеїду.

³⁸Дисифес Нискотянин Одіссей Островитянин.

³⁹Патрикліє (Патрокл) — син аргонавта Менетія; найближчий друг і сподвижник Ахіллеса; загинув під Троєю від руки Гектора, якому допоміг Феб.

^<0 Амазони (амазонки) —легендарне плем’я жінок-войовниць, що нібито жило на північному узбережжі Азовського моря чи в Малій Азії.

⁴¹ И умоли тафантіан и индійскаго цар я...— Слід, мабуть, читати: «Тафантіа, мізійскаго царя...». Тафантій — може бути спотворене ім’я. Тевтранта, правителя Мізії, розташованої на південному сході від Трої; мізійці вважалися родичами і союзниками троянців.

⁴² Евроііія (Андромаха)—дочка мізійського царя Естіона, жінка Гектора.

Мати же, плачущи, моляше не изнйти и спастис я... еже пощад ітися самому.— Ця сцена і монолог Еками-Гекуби нагадують сцену із Гомерової «Іліади» (XXII):

...Й маги його заридала, рясні проливаючи сльози,

Лоно рукою відкрила, а другу на груди поклала

І, проливаючи сльози, промовила слово крилате:

«Змилуйся, Гекторе, сину мій, зглянься на матінку рідну,

Що твої сльози колись оцими грудьми гамувала»...

(Гомер. Іліада. Переклав з давньогрецької Борис Тен. К-, 1978, с. 364). В інших відомих версіях розповідей про Трою цей монолог Гскуби не наводиться. Звідси припущення: укладач «Повісті про Трою» був знайомий

з поемою Гомора.

⁴⁴ Церков А п о л л о н а — храм Аполлона 'Гімбрейського біля воріт Трої.

⁴⁵ Поліксен а — дочка Пріама й Гекуби; за переказами, Ахіллес, побачивши Поліксену, закохався в неї і, щоб взяти її собі за жінку, радий був помиритися з троянцями.

⁴⁶ И у с т р і л и Ахиллеа ядовитою стрілою в т> пяту, занеже б і ввесь вооружен, точію плесні его без ж е-л-Ьз а...— Тут оповідач повісті нехтує переказом про чудесну невразливість Ахіллесового тіла, змоченого водами Стіксу, і наголошує на тому, що Ахіллес увесь був у залізній броні і тільки плесна його зоставались не захищеними.

⁴⁷ Девес — Одіссей-Уліс.

⁴⁸ Д і о г е н — Діомед, один із женихів Єлени і героїв Троянської війни.

⁴⁹ Ея Теламоняц — Аякс Телемонід.

⁵⁰ Полідвор (Полідор) —наймолодший син Пріама й Гекуби.

⁵¹ ... к Поли нещеру - цар у...— Йдеться про царя Херсонесу Фракійського Поліместора, зятя Пріама й Гекуби; до нього Гсиуба і посилає Полідора, сподіваючись цим врятувати «троянське сім’я».

⁵² Погажія (Фракія) —грецька земля на узбережжі-Геллеспонту і Пропонтіди, тобто Мармурового моря.

⁵³ И м и р — Гомер.

⁵⁴ Ахиллей же 6t сьііі царя Екатьі, [а] инде же пишет Филераш а.— Тут автор повісті намагається узгодити різні версії переказів про Ахіллеса. Філераш — Пелей, Еката — Каета; цим ім’ям в іншій версії троянського сюжету («Притчі про королів») названо царя Лікомеда, у якого Ахіллес виховувався в дитинстві.

Г історія о цесар у римськом О тоні.— Подається за текстом рукописного збірника «Біблія малая, зобранная з розних книг вибранних сентенцій, в-ькоротці для снаднійшого вирозумлення і пам’яті незупельно цвічоним читальником і схолястиком списанная в Шаргороді року 1660 фев-раля 1-го. Всім найнижший слуга Григорій Димитрієвич, священик градної церкви». (Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 310, збірка Ундольського, № 527), опублікованим у кн.: Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII—XVIII ст. К., 1960, с. 128—133.

Гісторія правдивая о грабиней Альтдорськой, котрая одним по роже нням дванадцять синов по р о д и л а.— Подається за текстом рукописного збірника «Біблія малая...», опублікованим у кн.: Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII—XVIII ст., с. 133—134.

Слово к правовірним христіаном [про царя С о н-хоса/, еже не важитися всякому правовірному христіанину присягати ні направо, ні наліво.—По-дається за текстом рукописного збірника XVII—XVIII ст. (Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 37, збірка Боль шакова, № 23), опублікованим у кн.: Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII—XVIII ст., с. 135—139.

Приповість о трьох млоденцях, како ошукала їх одна вдова своїми фортелями барзо штучне.— Подається за текстом, опублікованим М. І. Костомаровим без зазначення джерела у кн.: Па-мятники стариниой русской литературьі, издаваемьіе графом Григорием Кушелевьім-Безбородко, под редакциею Н. Костомарова. Сказання, легендьі, повести, сказки и притчи. Вьіп. 2. Санкт-Петербург, 1860, с 481—482.

Повість о єдино м королі, которий ходив с о злодієм в но ч і красти. Єсли би бив красти не по шо в, то би бив

із ги ну в злою с ме рті ю.— Подається за текстом рукописного Хітар-ського збірника 1744 р. у публікації: Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.).— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1897, т. 16, с. 4—8.

Слово од патерика о покуті, як она чоловікові грішному єст пожитечна, хто є я по правді видер-ж и т ь, х о ч і не навіки час, аби по правд і...— Подається за текстом рукописного Хітарського збірника 1744 р. у публікації: Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ої половини XVIII в.).— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». 1897, т. 16, с. 9—13.

С к аз ані є о є д но м р и це р і славно м, которий надіявся на силу свою і пробаловав щастя свойого воєвати із каждом, а на о статок із смертію.— Подається за текстом рукописного Хітарського збірника 1744 р. у публікації: Гнатюк В. Легенди

з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.) — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1897, т. 16, е. 14—18.

С к аз а ні є о є д но м цесарі І о в і а ні, котрий бив п од ніс пиху противко богу, которого бог карав.— Подається за текстом рукописного Хітарського збірника 1744 р. у публікації: Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.).— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1897, т. 16, с. 20—27.

Гісторії, списані в к р о т ц е для ліпшої п ам’ яті, о П о н ці а ні, ц ес ару римсько м, яко сина свойого Діоклеці-ана дав бив в науку седьмом мудрцєм, і яко син смерті мало не зажив од отця през мачоху, а вибавлен бив през у ч не в своїх од того чудними припо віст ями таким способом.— Подається за текстом рукописного збірника «Біблія малая...» 1660 р. Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 310, збірка Ундольського, № 527, за публікацією: Гудзій М. К. «Історія семи мудреців» в українській обробці.— «Радянське літературознавство», 1959, № 4, с. 117—123.

Історичнії вірші [про Зігізмунду і Звіздарда].— Подається за текстом у публікації: Науменко В. Новелла Боккаччио в южнорус-ском стихотворном пересказе XVII—XVIII ст.— «Киевская старина», 1885, кн. 6, с. 273—306. Це переказ віршованого польськомовного переспіву новели про Танкреда, Гвіскарда і Гісмонду із «Декамерона» Дж. Боккаччо (1-а новела 4-го дня), здійсненого польським письменником Ієронімом (Ярошем) Морштином (бл. 1580 — бл. 1645) з латиномовної версії Леонарда Бруні з Ареццо Аретіна.

¹ Меандр (Мендерес) —річка у Греції (Фрігія), яка впадає в Ікарійське море.

А б и з — татарський мулла А б і є — одразу, зненацька; знову А б о в і м — бо

Авва — отець, настоятель монастиря

А з а ж — хіба ж, чи ж А з а ж т е — хіба ви А з а л і — чи, хіба Акафіст — церковний піснеспів Альбовім — бо, оскільки Алькоран (коран) —священна книга мусульман Амбон (амвон)—підвищення в церкві перед вівтарем Анафема — прокляття, відлучення від церкви Ангели — у міфології іудаїзму, християнства й ісламу створені богом безплотні істоти, наділені свободою волі і здатні вістити людям волю божества; християнське богослів’я розподіляє їх на дев’ять «чинів», згрупованих у три «лики»: 1) серафими, херувими, престоли; 2) господства, сили, власті; 3) начала, ангели, архангели Ані — аж ніяк А н і м — ані, аж ніяк Аннати — данина, яка виплачувалася папському престолу кожним католицьким єпископом чи настоятелем монастиря при обійманні відповідної посади; дорівнювала річному доходові' єпископа чи настоятеля

Антифон — почерговий спів двох хорів або соліста й хору під час богослужіння Аплікувати — застосовувати, практикувати А п о с т а т —- відступник А р а в і т — араб, аравієць Артикул — твір, розділ, параграф

Архангел — ангельський чин Арцібіскуп — архієпископ А саул (осаул, осавул) —козацький старшина Аспід — отруйна змія; переносно — лиходій, чорт А с п р а — дрібна турецька монета

Баввохвальство — ідолопоклонство, поганство Бадання — звідання, дослідження

Б а з н и к — бузина Бандолет — ремінь через праве плече, до якого кріпилася холодна зброя; різновид турецької вогнепальної зброї — короткі карабіни Барва (барма) — одяг Бардачниця (барделя) — солом’яне сідло, обшите грубим полотном; держално бардаша (бердиша) — сокири із закругленим, у формі півмісяця, лезом Бахматий — татарський кінь Баша (паша) — турецький воєначальник Бебряний — шовковий Безе ц насть—ницість, підлість, мерзенність, безчесність Бенкарт —байстрюк Б и л е — аби

Бинамній — принаймні Бісен — скажений Біскуп — єпископ Блавати — блакитні шовки Б л и з н а — пошкодження, шрам Блюзнити — богохульствувати, святотатствувати Бовван — ідол

Бовім —бо, тому ш.©* оскільки Б р і й н а — брама Бров а р н и к — пивовар Бр оїт и -*— коїти, чинити

Буди — хай буде Бунчук — військова регалія, символ гетьманської влади Б у р м и с т р — виборний голова міського самоврядування, магістрату; помічник війта у містах, яким було надане магдебурзьке праве Бута — пиха, гонор; жаль, туга, скорбота

Вадацтво — полювання Валечний — войовничий Валка — війна Валь чи ти — воювати Василиск — змія, ящірка; міфічна істота, напівптах-напівзмія,

з дівочим обличчям і волоссям, із зміїним хвостом і пташиними крилами, здатна убивати поглядом Васнь звада, свара В е д л є - згідно, відповідно до Ведлуг — згідно, відповідно до В е л б у д — верблюд Вели це — дуже

Вельце— вельми, багато, вкрай, дуже, великою мірою Венерувати — пускатися в любовні пригоди, займатися любощами Вертоград — сад Верштат майстерня, верстак, знаряддя Ветувати — забороняти; мстити-ся, виміщати, воздавати; надолужувати

Венц — так, же, отже, отож Вибадуватися — добувати відомості, досліджувати В и б р а н и і — ополченці, піші воїни

Виволивати — виганяти Видок — видіння, видиво, бачення; видовище; привид Ви коптерфектувати — змалювати, спортретувати Вимантити — викрутитись Виточати'— змушувати, вимагати

Витрутити — виштовхати Вифікглюватися — викрутитися

Вицвічоний — освічений, обізнаний; вихований В и я — шия; до вия — по шию В і а ш е — звивали Візир (везир, вейзер)—найвищий титул султанського двору; ве

ликий візир — заступник султана, голова уряду, охоронець султанської печаті Війт — спадкова посада у містах і селах з магдебурзьким правом В і р е — переговори Вісти, в і м — знати, знаю Вкрутний (окрутний) — жорстокий

Власті — ангельський чин В л о х и — Італія В л о ч н я — спис Внет — одразу, миттю В н і м а н н є — думка, судження, здогад

Воводяй — той, що вводить Воєвода — керівник найбільшої адміністративної одиниці в Речі Посполитій; в Російській державі — воєначальник, представник царського уряду, зокрема на Україні в XVII—XVIII ст.

В о ї — воїни Вонность — пахощі Вонпити (вонтпити) — сумніватися, вагатися Вонхати — нюхати Воскра й —скраю Вотовати (вотувати) — голосувати; давати обітницю; приносити дар

В с п а к — навпаки Вспаиялий — гарний Всчатися — зчинитися В т е к и — навтьоки В т р о п и — вслід, навздогін Вуй — дядько, брат матері В ц а л є — в цілому, загалом Вшелякий — всякий Вшетеченство (вшетечность) — розпуста В ш и т к о — усе

В шок (вшак) — адже, же, оскільки, все ж Вщинати — вчиняти, зчиняти

Гавурський (гявурський) — не-магометанський, неправовірний, християнський Гафовання гаптування Г е л ь м — шолом Генеральний підскарбій вищий урядовець гетьманської адміністрації на Лівобережній Україні XVII—XVIII ст„ який відав фінансами Г е р е з і я — єресь

Глаголи — слова, мова Г н у с — гидь; дрібні тварини чи комахи; переносно: ледар, гультяй, нечупара

Голдовний— прихильний, поштивий; підданий, підвладний, полонений Г о л і н а т — довгоногий Голкувати — колоти Голови (в головах) — на вищому рівні

Г орливость — гаряча любов, ревність, старанність, завзяття Горні — ті, що у вишині; небесні Господства — ангельський чин Г рот — вістря зброї Г у т а — плавильня Гуф — військовий загін; громада, юрба

Г яу р — собака; переносно зневажливе визначення немусульманина

Деісус — ікона із зображенням Ісуса Христа, матері божої та Іоанна Предтечі; ряд ікон, в якому вміщений власне деісус; увесь багатоярусний іконостас Дельва — бочка Денунція — судовий допит Державець (намісник) — шляхтич Великого князівства Литовського

Десниця — права рука Деспект — образа Десперація — відчай Деспот — владика, государ Дидаскал — учитель Диспенсація — дозвіл на одруження Д і в и я дівочої Діло — гармата

Д і о ц е з і я — округа, єпархія, єпископство Д л у г — борг

Д о в ц і п — розум, дотеп, поняття, проникливість, хист, лукавство Догмат (догматик) — церковний піснеспів

Д о л е г л и в о ст ь — біль, скорбота, клопоти; недуга Домнівати — гадати, думати Дондеже — доки Драгунія — різновид кінноти Драп єство — здирство, грабіж;

хижацтво, захланність Драчі — надмірні побори, податі, хабарі; здирники, хабарники

Дреколь — кілля Дуда (дудок) — гріш; плата орендарям за хрещення дітей Дунський — датський Дуфати — довіряти, сподіватися

Екзарх — у православній церкві глава церковного округу (екзархату), повноважний представник патріарха Екземпля — приклад Ексордіум — вступ

Є н о — тільки

Єретикал — схильний до єретичних мудрувань

Жакувати — громити, грабувати Жалива — кропива Жеби — аби, щоб Ж є г л ь —- вітрило, парус Жегнати — прощатись, хреститись

Жекгляр — моряк, мореплавець Жекгльовати — керувати кораблем

Живел стихія; елемент Житло життя Жовнір — воїн, солдат Ж р о д л о — джерело

За чим — через що За чім — через це Забавитись — забаритись, затриматись

З а б і ч и — запобігти Завій — чалма, тюрбан Завіклявати — заплутувати Задавати — закидати, звинувачувати в чомусь

З а ж — чи ж, хіба Заїсте—воіСтинну, справді так Заказувати — забороняти Законник—чернець Залецати — пропонувати Зали — хіба, чи не Замьот — закид, звинувачення, обмова

З а не.— оскільки Запечатати — затвердити Заповісти — заборонити Запрітися — зректися, запереш ти

Запусти — тиждень перед вели ким постом, протягом якого забороняється споживати м’ясо, але дозволяється їсти сир, масло і рибу

Зап’яти — зап’ясти, перекрити Заступ — заступництво, заступник

Засупитись — задихатись, захекатись Зась — же

Зафрасоватися — засмутитися, зажуритися Захвіяти — захитатись Зацний — шляхетний, знатний

З б о й ц я — вбивця Збродня — заколот, заворушення

З б.у р е н н я — зруйнування

З в л а щ а — особливо, власне, тим більше

Згажатися — згоджуватися Згола загалом, словом Зголдувати — схилитися, потрапити в залежність Здаритися — статися, відбутися Зде (зді) тут

З д р о й потік, течія Здумалий — загорділий Здумітися — здивуватися

З е г а р (зегарок) — годинник Зелживость — образливість

З е с т я — сходження, зустріч Зіло — дуже

Злецити — доручити, звеліти Злітоватися — зжалитися

З л і ц и т и — доручити Злотоглови — парча

З м а з а — пляма

Змінна — увага, нотатка, згадка

З р а й ц я — зрадник Зрительний — обачний Зуповний — повний

Ієрей — священик

І ж — що

І з а л и — чи, хіба

І з’ ю д и т и — розсварити їм — що

Індульгенція — милість; папська грамота про відпущення гріхів

І н к а в с т — чорнило

І н о к чернець

І н т е н ц і я — намір, бажання, прагнення