слово
ВО ВРЕМ'Я БЕЗДОЖДІЯ, І ГЛАДЛ, І ВСЯКОЯ ПАГУБИ, І ВСЯКОЯ НУЖДА І ЗЛО-КЛІОЧЕНІЯ ЛЮДЕЙ, О НЕМИЛОСЕРДНО ЖЕ І РОЗІІИХ СПРАВАХ ЛЮДСЬКИХ, ЯКІЇ СИХ ЧАСОВ ДІЮТЬСЯ, А МЕНОВИТЕ ВО ХРИСТІАНСТВІ
Вспомщіаєт Письмо Святоє немало такових голодних літ. Єднак же много било людей богобойних і милосердних оних часов, которії бідних ратували і убогим приятелем своїм голодною смертю погибати не давали. Тепер зась такових мало. Кди ж сих часов [хто] иайбагатший чловік, тот замкнув внутрності свої і помагаєт вмісто стогнати в навіженню бо-жом бідним людєм і яко би власно побужав до большого карання бідних сирот, а в том збожжєм своїм задержується і ціну подвишаєт для збирання скарбов своїх.
В правді і скараніє бож’є на нікоторих безумних а праве запам’яталих людей смертію приходить, аби ся упам’ятали а па потомнії часи дару божого і праці своєї і гди [чого] мають, аби ляда-яко його не оборочали і тратили, яко то вкрутнії п’яниці, костирове, картниці, бардачниці, табачниці, злодійове, розбойниці, дряпіжниці, вшетечниці, чаровниці, волшебниці і вшелякії беззаконник і дому свойого право-нестроїтелії. Таковії меиовите голодних часов лядя-чим ся кормять і з потомков своїх потіхи не мають, а на улицях поки-даючи в голодной смерті, одбігають, а потомки їх власнії єще на сем світі смутне їх, в наготі і в голоді зостаючи, проклинають, живячися, яко могучи, листєм, корою, порохнею, лободою, жолудем, бруньками, стервом здохлим бидлячим і конським, псами, котками. Чого і безбожнії панове добре неноєднокроть, а меновите в Збаражу, досвідчили і без часу гинули.
Що все за гріхи скараніє божоє на запам’яталих приходить, що ляцно зрозуміть можемо, только з пильностю уваж-мо-сьмо...24 і не могли дощу іміти і голоду збути, аж фальшивих пророков позабивали і од того часу в обфітості рожаю хліба зостали. Такова єст моць і сила пророцької молитви на захованнє закону божого.
Прето і ми, братія, таковим прикладом справедливості божой яко устрашитися не маєм, іж і межи нами много єст такових Савлев 1 і забойцев, бо і на сей час, з допущення божого, плін пришов на люд ізраїльський, яко і на панав нє-збожних, од которих неслиханнії кривди і утиски біднії подданії терпіли, либо і сих часов терплять, барзєй, нежели в поганстві невольниці. Приглядів-єм ся незбожиим паном, которії так ся обходили окрутне з людьми, якого окр.утенства под сонцем немаш в інших землях. Завше звичайнії податки на людєх, а в кролевстві польськом мало не кождий пан, власне яко би ся заприсягли, не порахувавшися з сумненнєм, єсли ся годить брати у бідного чловіка тоє, чого сила його не зможет. А найперво, кто поволовщизну вимислив, щоб во віки з пекла не вийшов! Розпрягаючи чловікові убогому і єдино ярмо воликов маючому, чим живив себе, жону і діти сврї біднії, которії волики прежде добре оплачував чиншом.роіговим, дудовим і іншими податками і розними вимислами, которії що рок, то іншії змисляли і видирали, не порахувавшися з сумленієм, єсли його посадив на таковім грунті і жеби мів чим виплачувати таковії податки. А хотя би грунт був і найліпший, хто наспорить на фуги його влоськії, которії барзєй приправляєт потрави, ніжели князь гданський, которий ліпше хочет цорку свою упстрити і устроїти на Україні, ніжели видів ве Влошєх? А у подданого уже не стаєт і крові, вздихаючи до боса а аендзними дітками своїми, нарікаючи на часи оплаканії.
Але? Vft.a тих прийшов час, же ся бог очутив для волання і стогнайігя бідних і убогих людей і не витрвав далей кривди їх і оголотив тії убранія і упстронія цорки їх з оздоби їх і учинив їх дивовиськом всьому світу; і будет ся мстити — яко то єст не першая на беззаконних — до третього і четвертого покоління, аж рекуть: «Біда нам, же-сьмо ся немилосердне обходили з убогими подданими, по Христу братією нашою! І для того ж єсьмо негодні милосердія божого. Одворачали-сьмо очі наші, гди нас о милосердіє просили, а нам ся здавало, іж негодні на нас і.глядіти. Ліпше-сьмо шановали псов наших і жидов невірних, з котори-сьмо посполу їдали і пивали і розкошували з пртаці поту христіанського, а на остаток не только на здоров’є їх чигали, але і віру їх зломити умишляли і власне, яко з невольниками, поступали, одно податками видираючи і роботи на них вимишляючи, за слово в невіч оборочаючи і забиваючи, а на бога не пам’ятаючи і кров невинную проливаючи, всіми силами на здоров’є і на віру їх наступали. Прето, єсли за ахавейчиков 2, которії були невірнії, і за тих бог значне мстився, а що ж розуміють безбожнії, же так з христіани собі поступали, же не только поля і межі, але і ріки во аренді мали і, все под свою власть взявши, розкошували?
Але і то мусить бути в подивенню людей уважних таковая справа, же по незбожних панах взяли зверхность броварниці, п’яниці, костирове, картниці, злодієве і розбойниці і свинопаси, а меновите невостлоти, которим іж ся так повело, як оной свині, межи копи влізши, же куди свиня хотіла, туда копа летіла, а взявши моць, не только жидов і панов своїх забивали, але і городов, гвалтом добуваючи і всюди огнем палячи, людей в невинності забиваючи і в неволю видаючи, церкви, алтарі божії пустошачи, тіла святих угодников божіїх обдираючи, людей умерших з гробов викидаючи, річі посвя-щеннії церковнії в нівець оборочаючи і пропиваючи, з риз і з стихаров церковних саяни і фартухи жонам і цоркам своїм справували, срібром церковним шаблі, сагайдаки, шабельта-си і ножна собі оправували, братію свою драли, мучили і забивали, дівок і младенцов міських татарам за коні, за сагайдаки і шаблі продавали і в неволю, в особі самого Христа, в невинності видавали, присяги по колько кроть ламлючи, шведов і венгров, волох і мунтян зводячи, ізважають, а на остаток і самого царя московського християнського, яко власного отця, по колько кроть одступають, орд і ляхов на Задніпрє затягають, листами і прелестями своїми старших позводили, миром всім заколотили, воєвод царських повиганяли і не только мідяними деньгами знехтіли, але і сребних по копійці не прийняли, только по чеху і по осьмаку, і, яко хто хочет, онії оборочаєт, а в том, не маючи певного старшого, герезій, блу-дов і блюзнерства между собою, праве яко проступці закону божого, намножили, почавши од старших, аж до найменших.
Уважмо ж самі межи собою, яко карання од бога за тоє не годні єсьми?
СЛОВО 1-е
ЧАСУ ВОЙНИ1, ПОБУЖАЮЧЕЄ В0Ї110В ХРИСТИЯНСЬКИХ ДО ПОТКАИНЯ ся З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ
Ополчітеся за братію вашу, синов ваших, і жени ваші, і домов ваших
(Неемія, глава 4; альбо II кн. Ездри, глава 4).
Кгди на якоє панство без жадної вини неприятель який окрутний з войськом наступуєт, не тілько оноє спустошити і до панства свойого прилучити, але наветь самих рейметаров альбо справцов онаго і люд посполитий, жени їх, чада, братію і любимих другов в тяжкую неволю запровадити альбо под меч пустити усилуючи, таковому войною ся спротивляти і отиймовати Писаніє Святоє не забороняєт, слухачу православний.
Наступовали некгдись невинне мадіанітове 2 на люд ізраїльський, хотячи їх мечем іскоренити, жени, чада, братію і приятелей і весь їх набиток вигубити альбо в неволю забрати. Що ж рекл на он час бог до Мойсея, гетьмана їх? Казав, аби войсько якнайрихлій собрав і войною ся так окрутному і страшному неприятелеві одоймовав [Четверта Книга Мой-^сеєва. Числа, гл. 31].
Чи может же бити окрутнійший і страшнійший нам неприятель яко турчин, которий, хотячи отчизну нашу милую до конця спустошити, церкви божії сплюгавити, в мечеті альбо стайні обернути, жени ваші, чада ваші, братію і приятелей ваших, і всіх нас альбо мечем вигубити, альбо в неволю запровадити? Яко ж ся так окрутному і страшному неприятелеві спротивити маєте, єсли не войною? Взявши теди себі бога в помощ і пресвятую богородицю, ополчітеся за братію вашу, синов ваших, і жени ваші, і домов ваших.
Что би вас до розправи воєнної з тим окрутним і страшним неприятелем порушити могло, о том до любві вашої сіє слово міти желаю.
Презацноє християнськоє воїнство! Дві речі набарзій вас порушити і серця ваші запалити могуть в мужественной
розправі воєнной з тим скрутним бісурмянином, на нас невинне наступуючим. Першая — честь божая, другая — любов отчизни.
Что ся ткнет честі божей. За тую так мужественно ставати повинні-сте, же хоч би пришло і здоров’є своє тратити, з пляцу неприятелеві не уступовати, уважаючи тоє, же такового воїна бог в кебі несмертельною вінчаєт славою. Що виражаючи, Павел святий мовить так: «Аще и постраждегь кто, не вінчаєтся, аще незаконно подвизатися будегь» [Друге послання апостола Павла до Тимофтея, гл. 2, ст. 5]. Яко би рекл: нехай кто не відаю як великії і прикрії в войську по-несет невчаси, нехай утерпить зимно, глад, нехай не доспить; єсли за честь божую, за віру православную і за цілость церквей святих мужественно з неприятелем потикатися не будет, корони в небі не доступить. І для того той же Павел святий мовить до Тимофтея: «Подвизайся добримь подви-гомь в'Ьрьі, ємлися за вічную жизнь» [Перше послання до Тимофтея, гл. 6, ст. 12]. Яко би рекл: «Воїне християнський, єсли за честь божую, за віру православную і за цілость церквей мужественно подвизатися будеш, без вонтпливості живота вічнаго доступиш. Уважаючи теди тоє, же той неприя-тель, которий на нас невинне наступуєт, честі богу нашему уймуєт, кгди в божестві трьох персон не признаваєт, кгди сина його а бога нашего Христа блюзнить, честі божеї йому уймуючи, а проклятого Махомета3 свойого над нього прокладаючи, яко ж не маєте з одважним рицерським серцем іти противко нього, маючи на пам’яті тоє, же он вас сотворив, он за вас на кресті умер, он вас кровію своєю пренайдорож-шею одкупив, ои вас всіми благами опатрив, он вам вольность дарував, оп вас до царства свойого небесного призвав, яко мовить Павел святий: «Ходите достойно богу, призвавшему вьі вь своє царство и славу» [Перше послання до солунян (фєееалонокійців), гл. 2, ст. 12}? Препояшіте убо оружія ваша по бедрах ваших а не жалуйте здоров’я свойого на пляцу положити за честь того, которий вам оноє вічним нагородить збавеннєм. Єсли турці, татаре для честі проклятого Махомета свойого розбойника, зрайщо, чужоложника, клям-цю, которий, з геретицької а жидовеької науки зложивши віру, допущаєт їм великої нечистоти, забойства, мордерства і прочіїх гріхов, з великою охотою і одвагою здоров’є своє на кулі, на мечі, на зимно, на глад і на рознії невчаси воєннії одважаїоть, яко ж ви, презацнії християнськії воїнове, для честі правдивого свойого бога, Христа, которий так през про-роков, яко і сам през себе збавенную нам з неба од отця свойого принесл науку, которая научаєт нас уклонятися од всякого зла а творити благоє, з охотою і одвагою на їх кулі і всякії оружія не маєте свойого подавати здравія? Єсли за честь божую ваші оружія, яко то стріли, самопали, копії, омочите в крові того божого неприятеля, будьте певні, же за чесних другов Христових в царствії небесном почитані будете.
Ей, презацнії воїнове! Єсли коли, яко тепер, мужайтеся, і да кріпиться серце ваше противко того неприятеля! Подвизайтеся з ним до смерті по істині (то єст за честь божую, за віру святую, за церкви божії), і господь бог поборет по вас. Припомніте собі Константинов великих, Феодосіїв4, Іракліїв5 і'їх гетьманов, яко ся оні за честь божую і віру православную з неприятелями потикали, яко свой живот, своє здоров’є в небезпеченство неприятельськоє подавали. Припомніте себі своїх стародавніх продков, гетьманов, полковников, сотни-ков, асаулов і інших молодцов добрих, запорожцов, яко з тим поганином одважно морем і полем вальчили, яко їх за по-мочію божею і пресвятої богородиці звитяжали, яко їх много на пляцу клали, яко много і в неволю брали. Мійте надію в богу, же і ви їх звитяжите, поневаж справедливе, бо за честь божую, за віру святую, за отчизну милую, за себе самих, за жени своя, за чада і за братію свою противко того виправує-теся неприятеля. Єсли в силі божей дуфаючй, споткаєтеся з Тим неприятелем, віруйте, же господь немощна сотворить того супостата нашого [Перша книга Царств, гл. 2, ст. 10]. Дасть кріпость благочестивому царю нашому і вознесет рог його.
Что Ся ткнет отчизни, і тої любов маєт серця ваші порушити до мужественного поткання з тим неприятелем креста Христова.
Что ж альбовім в мирі сем может вам бити мильшого над отчизну? Єсли милоє єст вам здравіє, єсли милії жени, чада, братія — отчизна далеко мильшою бити повинна. Бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всіми добрами збогатила. Що виражаючи, єден з ораторов римських так мовить: «Над отчизну нічого сладшого, нічого мильшого в животі бити не маєт» (Ціцерон6). Милі суть чада, ближнії і знайомії, але всіх єдина отчизна обоймуєт. За которую кто з добрих умріти не восхощет, єсли їй пожитечним бити маєт?
Кгди би вас кто запитав, презацнії і одважнії воїнове, что вас порушило по честі божей, же, оставивши доми, жени, чада, братію, сестри і други, оставивши всі розкоші домовії, з такою одвагою здоров’я свойого виправуєтеся на того неприятеля креста Христова, речете всі згодне: любов отчизни. Кгди би кто запитав, кто вас провадить на такії небезпе-ченства воєннії, на острії джиди, мечі, шаблі і стріли поганськії, іначей не речете, тілько: честь божая і любов отчизни. Одважайте ж теди здоров’є на всі воєннії припадки за милую отчизну вашу; засланяйте ю од куль, од стріл, од копій і табель поганських, як муром ніяким, персями вашими рицер-ськими, єсли хочете блаженства вічного і слави несмертельної на землі і на небі доступити. Бо мовить єден з істориков: «Блаженниї, которії кольвек б’ючися за отчизну, звитяжцями стаються; оним альбовім барзо веселий день засвітить. Блаженні теж і тії, которії на пляцу полягають, альбовім вічної пам’яті, над всі багатства зацнійшої, доступять» (Ксенофон 1.
О справах гречеських. Книга 2).
Кому ся за честь божую і за отчизну милую трафить на пляцу умріти, люб од кулі, люб од шаблі, люб од копії альбо іншого якого воєнного оружія, таковий нехай будет певен великої награди в небі. Бо мовить сам Христос: «Иже погубить душу свою мене ради, сей спасегь ю» [Євангеліє від Луки, гл. 9, ст. 24]. Єсли бовім тії, которії оставують дом, отця, матер, жену, чада, сестри, братію для любві Христової а жиють в убозстві, не видаючи здравія свойого на так відомії рознії небезпеченства, сторицею в небі приймують, що ж розуміти о себі мають тії, которії оставують дом, отця, матір, жени, чада і братію а для любві і честі божей, для любві отчизни самих себе видають на розмаїтії смерті? Тії за-правди двоякую в небі од Христа приймують сторицю, єдну рицерськую а другую мученичеськую. Сториця мученицькая єст Пальма, яко Іоанн святий в Апокаліпсі виразив: «Вид'Ьх'ь и се народь мнопь, егоже изчести никтоже возможе, СТОЯЩ'Ь предг. престоломг. и предчь Агнцемь облеченьї вт. Ризьі б-Ьльї, и финици вь руках-ь ихь» [Одкровення святого Іоанна, гл. 7, ст. 14]. Где през народ мног ніктб інший не розуміється, тілько мученикове, яко там же єден од старець рекл до святого Іоанна: «Сій суть иже прійдоша од скорби великія, и испраша ризьі своя, и уб-Ьлиша ризьі своя вт. крови агнчей». Сториця рицерськая єст вінець правди, о котором мовить Павел святий: «Подвигом'ь добрими пОдвизахся, теченіе скончахь, в-Ьру соблюдохь, прочее же. отложимися в'Ьнец'ь правдьі, егоже отдасгьми Господь вь день праведний судія: не токможе мн-Ь, но и всЬм возлюблшимь явленіе его» [Друге послання апостола Павла до Тимофтея, гл. 4, ст. 7—8].
Пишуть історикове о Помпеюшу Великім8. Той так вельце себі важив цілость отчизни, же за ню живот свой і здоров’є своє в великії морськії подав бив небезпеченства. А то з такої оказії. Трапив єдного разу великий недостаток хліба Рим, отчизну його. Он, хотячи ю в том рятувати нещастю, для набиття збожжя розного, сам пущається окрутом до Африки, Сардінії і Сіцілії. Кгде, кгди, ведлуг потреби, набив збожжя а споро поспішався до Риму, повстануть великії навальності на морю. Кажет кормником, аби окрут от берега одв’язували і їхали. Не хотять, для небезпеченства морського. Що ж лю-бнчий отчизну Помпеюш? Сам перший входить в окрут, под-посить котвиці і мовить до жекгляров: «Аби-сьмо жекгльова-ли, витягаєт по нас того потреба, а жеби-сьмо жили — не витягаєт». През что давав знати Помпеюш, іж кгди в яком небезгіеченстві зостаєт отчизна, теди кождий цар, князь, гетьман повинен барзій взгляд міти на отчизну свою, нежели на власний свой живот і здоров’є.
Тут же уважте, єсли коли била в таком небезпеченстві очизна наша, яко тепер, єсли на шо коли так ся вооружав і спотужав неприятель, яко тепер? А то в той цель, аби ю спустошив, аби нас всіх вигубив. В таковом теди злом разі отчизни, презацнії гетьманове, полковникове, будьте Пом-пеюшами. Самі наперед вшедши на поле Марсовоє 9, додаючи серця доброго свойому рицерству, мовте тоє до них: «Жеби-сьмо тепер воєвали, жеби-сьмо ся одважне з тим срокгим неприятелем потикали, витягаєт по нас того потреба, а жеби-сьмо жили — не витягаєт! Что по нас будет, хоч і зостанем живі, кгди от-чизна през неприятеля нашого спустошенная будет, кгди не будем міти где притулити глав наших, кгди исповииться о нас тоє, что Христос Спаситель рекл о себі: «Лисьі язвиньї ймуть и птица небесньїя гнізда, мьі же не има-ми гд-Ь главьі подклонити» [Євангеліє від Матфея, гл. 8, ст. 20].
Великую любов ку отчизні своїй показав і Стеніуш, князь мамертенський 10. Той, кгди ся довідав, же Помпеюш замислив мамертинов за зраду, іж ся прилучили били до його не-приятелей, вигубити, приходить до Помпеюша і такії до нього мовить слова: «Недобре і не слушне чиниш, Помпеюшу! Для єдного винного так много невинних людей погубити замишляєш. Я-м єст той, которий едних намовив-єм, а других при-мусив-єм, аби до неприятелей твоїх маранов 11 пристали (Еразмус, книга 4, в Апофтекгматах 12). Такой смілості і од-вазі Стеніушовой задивившися, Помпеюш і мамертином і йому самому вибачив. Єсли погане так вельце себі важили отчизну, же, аби она в цілості зоставала, самих себе явне на смерть видавали, яко ж ви, християнами будучи, цілості отчизни своєї над живот і здоров’є своє прекладати не маєте! Яко її од того наступуючого неприятеля до крові своєя боронити не будете! Уважаючи тоє, же сладкая і милая єст річ за отчизну здоров’є своє положити. Чому? Бо утрата живота і здоров’я за отчизну нагорожається од бога в небі животом вічним і славою несмертельною. Так мовить єдин з учителей церковних: «Всі, которії кольвек отчизну свою рятують, захо-иують, розмножують, певноє і описаноє в небі мають місце, где блаженнії живуть во віки» (Поліантея 13 в титулі «Отчизна»),
В той теди своїй воєнной виправі, для честі божеї і отчизни поднятой, такую до бога учиніте молитву:
«Господи боже наш! Ти видиш, іж той поганин, враг твой і наш, несправедливе на нас наступуєт. Не дали-сьмо ему жадної до войни причини. Он, лакомством опанований, по кілька разій вступив в отчизну нашу, міста наші і замки побрав і попалив, люд, кровію сина твойого коханого откуплений, в полон побрав, церкви, на честь і хвалу твою божую збудованії, попалив а іншії в стайні конськії пооборочав, сакрамен-та найсвятійшії потоптав, уняв тобі честі, боже наш правдивий, коли так много християн в землі нашей Російстєй вигубив а інших, в землю свою запровадивши, срокгостю своєю до бісурмаиської своєї віри привів і до запрення ся імені сина твойого примусив. Уйми ж і ти йому сили, смілості і мужества, смири пиху його а вознеси нас, в сокрушенії і смиренії серця до тебе, бога нашего, прибігающих. Не смотри тепер на гріхи наші, которії іначей карати можеш, але н-а злость і неспра-ведливость неприятелей наших, которії нас без жадної нашеї дання причини вигубити усилують. Видай, боже наш справедливий, декрет прудкий а неодмінний: «Поженіте враги моя и постигните я, и не возвратитеся, дондеже скончаются, поженіте и йміте я» [Псалтир, пс. 17, ст. 38; пс. 70, ст. 11] А ми, за декретом твоїм і силою судовою твоєю, поженем і розпорошим, полетять, як прах од вітру, і, яко воск од огня, ізтають, і познають твою божую силу, іж немаш бога, разві тебі, боже наш. Бо не цашея слави, але заховання і розширення честі твоєї божеї і цілості отчизни нашеї іщем. Що, кгди ся ведлуг виш реченного декрету твойого божого станет, не себі, але тебі тую над неприятелем нашим припишем побіду і речем: «Десница твоя, господи, прославися вг> кріпости, дес-ная ти рука сокруши враги»14.
Амінь.
Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали — то б не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розд. 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латншшками: Ex nihilo nil 25.
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог [світ] сотворив?
Наперод сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнїї, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки — ворони, сороки, круки, ікавки, вороб’ї і те-тери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і іншії преутішнії звірята.
І побудував їм господь рай, плотом модним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свокли, ріпи, редьки, мрхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком глянет на небо. Аж ся небо засолопіло, сонце уха спустило і звісило.
І рече [господь] сам до себе:
— Ой, не дармо! Ах, бог мя, не дармо! .
А то таким, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер ', найстарший арханил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба два з собою робляли, пивали і, як родні.ї браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur 26 знати, же ся і добили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерогши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликнет на нього один ангел:
— Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:
— А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти подносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі господь надав?
На що Люципер рече:
— А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен господу!
На що Михайло рече:
— Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом — не попом! їсти тобі говно — не проскури!
А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив.
Порветься Михайло і кликнет:
— Ей! Тепер же не бивши кума — не пити пива!
Кинеться до оружжя — до ножа, до чечуги, до мачуги,
до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав — зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його по том то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимов його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.
І стоїть собі Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться господь і рече до Михайла:
— А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?
На що Михайло одказав:
— Ой, господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!
І рече до нього господь:
— Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимов його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.
І, взявши його за руку, як ведет, так ведет. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:
— Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і труба-чом, і в трубу затрубиш на онії суди.
Казав ся йому вертати до неба, а сам пошов до раю.
Коли прийдет до раю — аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.
Розсердився господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.
Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього:
— Адаме, встань!
Аж Адам, як на тоє, встав.
Возрадувався господь, що чоловік встав. Пошов до раю.
Адам за ним здалека поволокся.
Взглянеться господь назад — аж Адам іде. І рече до нього:
— А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жонка треба?
На що Адам одповів:
— Та треба, господи, бо не маю з ким спати.
І перепустив господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.
■ Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?
Одповядаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.
Казав же їм господь у раю їсти свеклу, ріпу, редьку, мор-ков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.
Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкоє, великоє лихо порвало. Урвала яблико, з’їла і Адамові огризок дала.
А Адам, не хотівши розгнівити жонки, з’їв.
Аж приходить господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.
Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду — татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, кторії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпираєт, вколо подгризли. Ой, бог мя, подгризли! Петровку2 под-гризли, спасовку 3 подгризли і филиповку 4. Оно єще один стовп, то єст великий пост 5, стоїть, вжо подгризений, а коли б його до остатка подгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, господи, борони.
Амінь.
ГУСТИНСЬКИЙ ЛІТОПИС
ХРОНІКА, котра починається од потопу1 першого світу, і стовпотворіння 2,
1 РОЗДІЛЕННЯ мов3, і розсіяння ЛЮДУ ' ПО ВСІЙ ПІДНЕБЕСНІЙ, РОЗПОВІДАЮЧИ ЯК ПРО РІЗНІ НАРОДИ, ТАК І ПРО ПОЧАТОК СЛОВ’ЯНСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ,
і коли він осів київ, і як охрестив благовірний князь Володимир руську ЗЕМЛЮ, 1 про велике княжіння київське, і ПРО ГРЕЦЬКИХ ЦАРІВ. СПИСАЛАСЯ СЯ ХРОНІКА У МАЛІЙ РОСІЇ, У МОНАСТИРІ СВЯТОЇ ЖИВОНАЧАЛЬНОЇ ТРОЙЦІ
гуртожительному густинському 5 прилуцькому, за благословінням
ПРЕВЕЛЕБНОГО ОД БОГА ЙОГО МИЛОСТІ ПАНА ОТЦЯ АВКСЕНТІЯ ЙОАКИМО.ВИЧА,
ІГУМЕНА ТОЇ ж СВЯТОЇ ОБИТЕЛІ, РОКУ 1670-ГО МІСЯЦЯ СЕРПНЯ 2-ГО ДНЯ
Фрагменти ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЧА
Природжено якусь хіть і любов до отчизни своєї почувати кожному чоловікові; всякого вона, неначе магніт-камінь залізо, до' себе притягає; так і поет отой грецький, Гомер 6, ясно в своєму тексті виразив: він, коли був од роду свого оддале-ний, потрапивши в неволю, і вже вернутися не міг, то, ні про що не дбаючи, прагнув бачити хоча б дим своєї отчизни.
Отож бо й автори сеї хроніки руської, хоч і були людьми смертними і знали запевне, що смертю скінчити мусять, природженою любов’ю до отчизни своєї пройняті будучи, прагнули того, щоб і по їхньому одході наступним поколінням, тобто народові руському, не зосталися минулі речі не знані: що описали і світові ясно виразили, додавши попередньо од потопу, як по виході з ковчега Ной землю між синами своїми розділив, і котрі з них яку частину світу осіли, і який стан котрому синові благословив, зважаючи на волю божу, з котрих народи різні вийшли і в сторонах різних поосідали, і про війни звитяжні.
Крім того, в хроніці сій побачиш, читачу ласкавий, про царство грецьке, як звитяжне бувало, і про початок хрещення святого заходом благовірного великого князя Володимира Київського, котрий, Русь охрестивши, ідоли поганські покру-шив, і про те, як турок Грецію осів7.
Чому кожній людині читання історій дуже корисне? Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без місті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, пі' відали б, що за минулих віків діялося.
Хроніку сю прочитавши, можеш передати її для звідання іншим, молодшим, що до них святий пророк Мойсей мовить: «Попроси отця свого, і покличе до тебе учителів, і научить тебе» 8.
Та я, не барячи передмовою сею, далі в книгу сю одсилаю, для ліпшого зрозуміння, усіх ваших милостей, хто схоче прочитати, а вашим милостям душевного спасіння і тілесного здоров’я зичу.
Писар тої хроніки ієромонах недостойний Михайло Павлович Лосицький.
ЛІТОПИСЕЦЬ ЗА ПОМІЧЧЮ БОЖОЮ ПОЧИНАЄМО, ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО НАШ РУСЬКИЙ НАРОД, ОД ЯКОГО КОЛІНА ЗРІС І ЯК ТА КОЛИ В СІ СТОРОНИ ВСЕЛИВСЯ, І ЧОМУ РУССЮ НАЗВАВСЯ[...1
ПРО РОДОСЛІВ’Я НОЄВЕ,
ОД ЯКОГО СИНА ЙОГО І ЯКІ НАРОДИ ПІШЛИ
[...]Афет9 же, третій син Ноїв, який прийняв західні й північні країни, а саме Європу й частину Азії, мав сімох синів.
Перший — Гомер 10 — мав трьох синів [...]
Другий син Гомерів — Рифат и. Од сього Рифата народилися пафлагони 12 енети, генети, венеди, венедиці 13, анти 14, алани 15, роксани б, роксолани, од нких начебто пішла русь і алани, русь-москва, ляхи, слов’яни, болгари, серби. Сесі всі одного суть народу і изика, а саме слов’инського...
Шостий син Афетів — Мосох 1Т. Од сього, як каже дехто, народилася москва і слов’янський народ [...]
ПРО СЛОВ’ЯНСЬКИЙ НАРОД, ЗВІДКИ ВІН ВИЙШОВ І КОЛИ ДО ЄВРОПИ І САРМАТІЇ 18 ПРИЙШОВ,
І ПРО ЙОГО ВІЙНИ, І ЯК АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ 19 ПИСАННЯ ЙОМУ ДАВ
Родослів’я Иоєве розібравши, перейдімо до краще знаних вказівок про наш слов’янський народ, од кого й коли й на яксіму місці почав бути та коли до Європії й Сарматії прийшов.
По-перше, хай буде відомо усім, що Афет, син Ноїв, отцем є всіх християн, які в Європії й Азії Меншій 0 живуть. Про се бо літописці мало не всі, старі й новіші, суголосно пишуть. Та що в сих двох частинах світу множество царств, народів і язиків є, які од Афєтових сімох синів благословенням божим розплодилися і розмножилися. Про них я вище рік. Серед них є такі, що генеалогію свою без перерви, почавши од Ноя, але досі числять. Про деякі ж народи досі недоуміння і несогласіє є між хронографами. Найбільше ж про наш слов’янський народ не можуть певно простежити, звідки проріс і почався сей славний та хоробрий народ. Самі бо, перше письма не вміючи, нічого про своє переднє буття не написали. А тому самі про себе не можуть нічого сказати. Географи ж різні різно про них кажуть.
Найтрудніше ж дізнатися щодо нашого слов’янського народу, звідки він є. Бо спершу ні один з-поміж хронографів ані слов’янами, ані руссю їх не йменував, а імена сі аж по мно-жестві літ уже до них прикладені були. Та, одначе, розглядаючи у хронографів часи, і народи, і місця, де який народ у які часи сидів і коли в які сторони переходив, хоч і з трудом, знаходимо і нашого слов’янського народу такий початок.
Початок слов’ян. Каже дехто, що од Мосоха, шостого сина Афетового, наш народ слов’янський пішов і мосхи-нами, тобто москвою, іменувався, і що од сеї москви всі сар-мати — русь, ляхи, чехи, болгари, слов’яни — пішли. Поминає ж і Ксенофонт, давній хронограф, про сих мосхинів, дивним і ядовитим їх народом називаючи.
Інші ж знавці кажуть, що слов’яни од Рифата, сина Гомерового, а онука Афетового, пішли, і не такі злі були, як мосхини.
Інші ж кажуть, що народи, які пішли од сих обох, в одне змішалися і слов’янами нареклися.
Ті, що од Рифата, сина Гомерового, пішли, сиділи спершу в тій стороні, яка Пафлагонією зветься, і нареклися енетами. Через деякий же час, розплодившись, розійшлися вони по Азії та Європії й різними іменами нареклися. Та про се буде нижче. Про сих енетів поминають Гомер-поет, а також хронографи Йосиф 21, Птоломей 22, Геродот , Апполліоній 24 і Са-беллікус 25, називаючи їх енетами, чи тенетами.
Енети з пафлагонами. Птоломей,/ давній географ, так про них каже: «Енети, чи генети, із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися. Жили вони спершу над морем Чорним вкупі з пафлагонами, і були з ними одного роду й однієї мови». Так само і Апполлоній, і Страбон 26 кажуть.
Мосхини з пафлагонами. Мосхини од Мосоха. Сібелліус Нерудолюс. Мартин Бєльський. Г в а г н і н 27 про сарматів. А тому гадає дехто, що й мосхини з енетами одним народом були, бо того ж із ними язика були і з ними сумежно жили, почавши і їм Каппадокії 28 і аж до Чорного моря. Веросій же каже, що мосхини пішли од Мосоха, сина Афетового, й осіли в Азії та ( ііропі в 131-му роді після потопу.
Енети од Рифа. Йосиф. Енетів же Йосиф виводить од Рифата, брата Асканового 29, з Пафлагонії. Од нього ж і гори Рифайські30 в Сарматії іменувалися.
Проте, наскільки се нам відомо, всі народи слов’янські і диного суть отця сини, бо єдиноголосся мови їхньої показує, що вони є єдиним народом.
Про енетів, що вони з Пафлагонії прийшли, поминає Гомер, славний поет. Пишучи про Троянську війну 31, він так каже: «Прийшли пафлагони троянам на поміч із князем своїм Філіменесом, тобто Филимоном, котрий од тих енетів походив, у яких бувають добрі коні».
Енети в Іллірику32 осіли. Бєльський про се, 73. [П л і н і й 33], к н. 6, p. II. В е н е ц і я - г о р о д. А як полонена була Троя 34 (що сталося в рік од сотворення світу 4556-й, а перед різдвом Христовим 551-й), тоді енети, у битві князя свого під Троєю втративши, пішли з Антенором 3 , князем троянським, на захід, де одні в Іллірику осіли, інші ж з Антенором до Італії пішли, як Пліній каЖе, і, прийшовши над море Венединське 36„ осіли там, і спорудили город великий на горбі, і нарекли його од свого імені Енецією. Та по тому, в рік од різдва Христового 458-й, енети, боячись Атілли , прозваного Бичем Божим, котрий полонив тоді західні сторони, перенесли город свій на море, де і донині є славний город Венеція. Про сих енетів усі старі й нові хронографи огласують.
Енети до Сарматії прийшли. Про те, як енети до Сарматії прийшли, каже Страбон. Двічі енети з місць своїх переходили. Вперше, як уже казав я, з Антенором з-під Трої, вторицею через Чорне море. Причиною переходу їхнього були цимбри, чи кіммерійці38, [які] через море од них тоді жили, в тісному місці, напроти Таврики (тобто Криму), над озером, прозиваним Меотійським болотом 40, знані як кіммерійці босфорські41. Коли ж пішли звідти цимбри, почали там на їхніх місцях жити енети.
Енети cap матами назвалися. Черкаси. П’ я т и г о р ц і. Але згодом, розплодившись, енети вийшли звідти і наповнили всю ту сторону, тобто Сарматію. Од неї ж і самі нареклися сарматами. А на їхніх місцях, над озером Меотійським, нині живуть черкаси і п’ятигорці 42, мужі сильні й хоробрі на війні, і нашою таки мовою говорять.
Наші ж літописці кажуть трохи інакше — що сармати сюди прийшли з Аланом Другим, воєводою своїм. Гадаю, од сього алани й аланами нареклися.
Діодор Сікуль 43 свідчить, що пафлагонські народи (тобто енети) у північних сторонах широко розпросторилися і сарма-тами, нареклися. Суголосний із ним і Д. Тетіман Стелла, описуючи генеалогію, де про початок народів так каже: «І розійшлись енетй од Чорного моря, і наповнили Європії многі сторони північні. І нині там живуть русь та інші...» Той же і в іншому місці енетами називає всіх, які слов’янської мови вживають. Поминають і Страбон та Птоломей у «Географ іях» своїх, описуючи всю піднебесну, про сих енетів, чи слов’ян, що в Сарматії і при Чорному морі живуть, коло озера Меотійського, називаючи їх роксоланами. Так, ніби русь і алани.
Слов’яни мали війну зі шведам и44 і з М і т-р і д а т о м 45. Граматик же і Войцех Краній і Ян Готус Маг-нус розповідають, що сі роксолани ще за много літ до різдва Христового війну мали з свеонами* тобто шведами; з ними ж і границю мали, яка й нині є. Мали також війну і з Мітріда-том, царем понтським і партським 40, який ту сторону держав, що її нині цар турецький держить. Суголосить сьому й Трогус Помпеюс 47, коли їхнє оружжя і броню поминає, кажучи: «Роксолани — хоробрі вої; роблять вони собі броню із сурових шкур волових, тими ж шкурами і Щити свої обтягають, на війну ж кінйо чи пішо вибираються. Оружжя ж їхнє — шабля, лук і дреколь». Такого оружжя і досі русь уживає.
З думським царем війна русі. Подібне до сього і Павса-ній 48 про сарматів каже. Теж знаходиться і в літописах дунських і шведських — і в Яна Магнуса Готуса, і у Граматика, і у Войцеха Кранеуса: що Ерік, воєвода короля дун-ського (котрий по тому був королем шведським) 49, війну мав із слов’янами і розбив їх на морі, де й Струмийка, князя їхнього, убив. Сей Ерік був у час різдва Христового.
Енети іллірійські македонян подолали. Ті ж енети, чи слов’яни, які в Іллірику осіли, коли умножилися, тоді Істрію Б0, Далмацію 5І, Мізію 52, по обидва боки Дунаю, племенем своїм наповнили, і одні іллірійцями, другі істрами, треті далматами нареклися, тобто тих сторон іменами, і, розпросторюючись, аж до Македонії й Албанії прийшли.
Македоняни Ф і л і п п а 54 в заставу слов’ я-нам дали. А що слов’яни силу мали над македонянами, то ті давали дані їм, а Філіпп, отець Александра, .ще дитиною бувши, даний їм був у заставу, де й мови їхньої навик, та й по тому чтив їх.
Також і Александр Великий, Македонський, чтив їх. По тому ж і грамоту свободну на держання землі північної дав їм, яка й донині у літописців чесних трапляється, таке в собі маючи:
Грамота Александра Македонського. «Ми, Александр, Йовіша 55, найвищого бога, син, на землі ж Філіппа, царя македонського наступник, господар і цар усієї піднебесної, од сходу до заходу, од півдня аж до півночі, переможець мідійських і перських, вавілонських і грецьких царств50 тощо, вам, великому і хороброму енетинського, тобто слов’янського, роду людям, благодать і мир і приязнь од нас і од наших намісників і по нас майбутніх володарів і господарів землі даруємо, бо ви нам завжди приклонні бисте, вірні і в слові тверді, у війнах доблесні і хоробрі і незрадливі. І за се даємо вам на вічні часи, з роду в рід, у державу всі сторони од північного океанського льодовитого моря, і хай ніхто, крім вашого роду, не дерзне в сих сторонах селитися. А якби знайшовся там хто-небудь іншого роду й іншої мови, то нехай буде вам раб, і нащадки його нехай будуть вам раби вовіки. Дано сю грамоту з Александрії 57-города, спорудження нашого, над рікою Нілом, за зволенням великих наших богів Йовіша і Марса 58, і Дія, і Арея 59, і Мі-нерви 60».
Ті ж енети, тобто слов’яни, які в Іллірику жили, по тому часті й подовгу з римлянами війни мали, як про те грецькі й римські літописці просторо пишуть, найбільше ж Апіній Александрієць 61, аж поки не були подолані й вигнані. Тоді-бо і царя їхнього Генозія римляни взяли і в Рим із переможними знаменнями повели, а їхні сторони самі посіли і насилля їм творили.
Слов’яни по Руській землі розійшлися іп о-різному нареклися. Од сього часу наш руський літописець Нестор62, чернець печерський, про слов’янське в Русь пришестя починає, кажучи:
Коли волохи, тобто римляни, найшли на слов’ян і стали насилувати їх, тоді слов’яни, знявшись із подуиайської сторони, пішли на північ, тобто в Сарматію, до своїх, де нині Руська земля є. Розходячись, прозивалися іменами різними, од того, де і на якому місці осідали. Одні осіли на річці Мораві і нареклися морави 63, інші нареклися чехи 64, ще інші — хорвати білі65; ті ж, що по Віслі-ріці осіли, нареклися ляхи , по тому поляни 67, інші — лутичі68 і мазовшани 69; ті, що осіли по Дніпру, де нині є Київ, нареклися поляни 70; інші — деревляни 71, бо осіли в лісах; ті, що осіли між Прип’яттю 72 і Двіною73, нареклися дреговичі74; інші, на Полоті 75-ріці, яка тече у Двіну, нареклися полочани 76; ті, що осіли по Десні, по Сейму 77 і Пслу , нареклися сівери 79; а ті, що коло озера Ільмер , нареклися слов’яни, своїм власним іменем. Сі по тому спорудили город великий Новгород 81, і був у них старійшина, хтось іменем Гостомисл 82, що про нього буде нижче.
Отак в Сарматії, в Європії, розійшовся народ слов’янський. І одтоді аж донині недвижимо пробуває.
Коли ж укріпилися, то знову через Дунай перейшли і впродовж многих літ царству Римському, а по тому і Грецькому пакості творили. Так Таціт 83 і Прокопій Кесарієць пишуть.
Руси Рим узяли. Длугош 85, наш літописець, пише, що в рік 476-й, у дні першого Леона 8Й, прийшов Одонацер, князь роксоланський, тобто слов’янський, на Рим, і взяв його, і держав його 14-ть літ, аж поки од готів не був переможений і не втік до Равенни 8' і там убитий не був. Останки ж отих роксолан повернулися до готів і осіли там, де нині Поморська земля 88 є, і там город великий Ругію 89 спорудили.
Знову слов’яни первісні свої держави п о с і л и . А інші слов’яни, день одо дня кріпнучи, безперестанно Грецькому царству і Грецькій державі пакості творили (як Таціт і Прокопій Кесарієць, літописець Юстініанів, пишуть), почавши од року 548-го і далі, аж поки в рік [... *] коли зі своїм хоробрим воєводою Хрунном в кінець не поразили греків, воєвод їхніх перебивши, і не поосідали первісні свої держави. Тоді й мову слов’янську, по їхньому одході трохи ушкоджену, поправили. Там же й донині вони живуть, називаючись слов’янами, болгарами, сербами, далматами та іншими іменами.
Кажуть ще, що сі слов’яни, змішавшись із тевтонами 90, німцями, нареклися вандалами 91 чи то од річки Вандалу, тобто Вісли (яка в ті часи так звалася), чи то од вождя свого хороброго Вандала, і множество зла західній стороні сотворили, а по сьому Африку посіли, де од року 429-го аж до року 438-го царювали, поки Велізарій, Юстініанів воєвода, Гілі-мера 92, царя їхнього, перемігши, не взяв і не привів у Цари-град, а по сьому тих вандалів у Африці не викоренив.
Навів би я тут і більше свідків, які про наш слов’янський народ поминають, та гадаю, що віру ймучому і сих годі.
Було ж бо й іншого множество нам’яті достойного з нашим слов’янським народом, про що й не відаємо. Бо, як вище казав я, спершу, простими бувши, слов’яни письма не мали. А тому нічого про себе, що з ними--раніше було, сказати не можуть, тобто звідки їхній початок виходить, і які діла вони творили, і на якому місці житло спершу мали. Тільки од навколишніх царств літописці, а найбільше од тих земель, що їх слов’яни, силою приходячи, полонили, дещо про них написали, і нас сповістили, і страшними нарекли.
Які звичаї прадавніх слов’ян. Не вміли бо спершу ніякого іншого художества, крім оружної війни;
Пропуск у джерелі.— Ред.
і не мали ані городів, ані сіл, а по пущах жили. Одежа ж їхня була шкурятяна. Не хотіли бо мати над собою володаря а чи князя. Тільки коли на війну йшли, то тоді вибирали посеред себе мужа хороброго і смисленного, аби ними володів, допоки на війні були. І множество було у них нестройних звичаїв, що їх нині зоставляєм, аж поки згодом, роздивившись, не прийшли до такого устрою, який і нині є.
Отеє ж уже і вказав я, наскільки можна було, звідки вийшов наш народ слов’янський і як у північних сторонах, тобто в Сарматії, оселився. Ще ж подобає нам дещо про Сарматію сповістити.
ПРО САРМАТІЮ
Мартин Бєльський, 12. Дві є Сарматії — одна ассірійська, друга наша, європейська.
Сарматія ассірійська. Гвагнін про сар-матів, 10. Ассірійська Сарматія — за рікою московською Доном, званою також Танаїсом 93, на сході. Жителі її понад Доном — народ московський. Інші ж, на схід,— скіфи 94. Одділяється ассірійська Сарматія од європейської вище-пом’янутою рікою Доном. За границі має вона: од заходу — Дон; од півдня — Кавказькі гори, і Колхіду95, і частину Понтійського 96 та Каспійського морів; од півночі — Окіян-ське море 97, що його також Скіфським морем називають, як і всю сю Сарматію Великою Скіфією нарікають.
Сарматія європейська. Бєльський про все виводить. Про народ польський. Друга Сарматія — європейська. У ній народи християнські живуть. По-перше, по сей бік Дону од заходу, москва, русь, литва.98, пруси ", ляхи, поморяни , готи, тобто Gotty, алани, волохи 10‘, а також ті татари 102, що по сей бік Дону живуть. Границі ж має наша європейська Сарматія, за давніми географами, такі: од заходу — ріка Вісла; од півдня — гори Угорські, звані також Татри, чи Бескиди |03; од півночі — море Венедицьке, тобто океан великий Північний, що його нинішні географи морем Сарматським називають і04; а од сходу — ріка Дон, звана також Танаїсом [...]
І ПРО СПОРУДЖЕННЯ КИЄВА, І ЯК ПОДОЛАНІ БУЛИ НАШІ СЛОВ’ЯНИ ВАРЯГАМИ 105 І ХОЗАРАМИ 106
Коли розійшовся слов’янський народ по Сарматії і осіло кожне плем’я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.
Кий, Щек, Хорив, Либедь 107. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів І08. Брат же його Щек жив ио другий бік, на горі, що зветься Щекавиця 109. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця . І був там ліс великий, в якому ловили звірів.
Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім’я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов’янський город Київ.
Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.
Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.
Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика ш, що його бояри. Аскольд 112 і Дір из княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розру-хів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.
Хозари, русь подолавши, данину з них збирають. По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці 1И. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:
— Отеє добули данину нову.
Старійшини ж мовили їм:
— Що таке і звідкіля?
Вони ж одповіли їм:
— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.
Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:
— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.
Що невдовзі й збулося все.
Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.
Йосиф-історик: Так, як тоді, коли МойСей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, Що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.
Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня [...]
ПРО ВИНАЙДЕННЯ ПИСЬМЕН СЛОВ’ЯНСЬКИХ І ПЕРЕКЛАДАННЯ КНИГ ІЗ ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ’ЯНСЬКУ
Про Се літописці по-різному Повідають, не знаючи, хто, і коли, і в який час винайшов грамоту слов’янську.
Мартин Бєльський-, CH. 1, лист 13. Гвагнін про Р у с ь, 2. Деякі кажуть, що ще святий Ієронім, котрий був родом слов’янин, премудрий бувши в писанні і люблячи свій народ слов’янський, не схотів, щоб він у безумії пробував, і винайшов йому букви, і грамоту своєю рідною мовою уклав.
Кромер115, кн. З, лйст 43. Інші ж інакше кажуть.
Та достовірніше те, що каже преподобний отець наш Нес-Тор, літописець руський.
Як охрещена була земля Болгарська, в рік 6371 [863], інші слов’яни без письма пробували.
По тому ж, у рік 6374 [866], зібралися князі — Ростислав Словенський , Святополк Моравський “7, Коцел Болгарський 118 — і послали до царя Михаїла 119 і Фотія-патріарха, кажучи:
— Отеє земля наша уже охрещена. Учителя ж не маємо, аби пас напутив, і навчив, і розтлумачив нам Святі Книги 12°.
А ми ж не розуміємо ані грецької, ані латинської мови. Багато хто до нас приходить і од латинян та інакше нас учить. А ми, письма не маючи, не відаємо, в чому віра наша і що нам належить творити. Отож пошліть нам учителів, які б могли нам переказати книжні слова і розум їхній, хай перетлумачать нам Книги Святі нашою мовою слов’янською.
Се почувши, Михаїл-цар повідав про се Фотієві-патріарху, зізвав вельмож і старійшин, повідав їм слова і жадання слов’янських князів. Усі ж похвалили бога і жадання їхнє, і ради радили з царем і патріархом, як і де можна було б знайти чоловіка, на се діло придатного. Гіо тому хтось сказав царю, що є в Солуні 121 чоловік, на ім’я Лев, який має двох синів премудрих, і в книжному і в філософському вченні достойних, і в мові слов’янській умілих. Се почувши, цар одразу ж послав у Солунь до Лева, аби прислав йому синів своїх. Лев не бариться, а одразу ж посилає Кирила 12“ і Мефодія 123, синів своїх.
Коли ж ті прийшли до царя, мовить їм цар:
— Прислала до мене Слов’янська земля, просячи собі вчителів, які б їм могли витлумачити Святі Книги. І не знайшов я на се діло вдатніших од вас. А тому й прошу вас: ідіть до них і в темряві сущих християн просвітіть Святим Письмом, і умножте даний вам од бога талант, аби нагороду велику за свою працю од нього прийняти.
Вони ж слухняно скорилися волі царевій, більше ж божій, і, прийнявши свячення і благословіния од патріарха Фотія, пішли в Слов’янську землю, й уклали письмена азбучні, і переклали на слов’янську мову святе Євангеліє |24, Апостол 125, Псалтир 126, Октоїх 127 та інші Святі Книги. І раді були слов’яни, що своєю вже мовою мали Святі Книги і чули велич божу.
Бєльський про все, 236. Деякі ж противилися сьому, кажучи:
— Не достойно нікому мати свої букви і своє письмо, крім євреїв, і греків, і латинян, за Пілатовим писанням , яке той на хресті господнім написав.
Почувши про се, папа римський Миколай 129 заперечив таким і од церкви їх одлучити повелів, поки не покаються, кажучи:
— Якщо не достойно кожному своєю мовою хвалити бога, то як же може збутися слово пророче, яке каже: «Хваліте господа, всі народи» (Псалом 116-й), або як апостол Павло каже: «Імені Ісусовому нехай кожне коліно поклониться небесних і земних, і преісподніх, і кожна мова нехай виповість, що господь Ісус Христос у славу богові-отщо» [До філіпійців 13°, гл. 2, ст. 10—11], або в Діяннях апостолів: «Кожен, хто боїться бога і чинить правду, до якого б народу він не належав, приємний богові» [гл. 10, ст. 35].
Грамоту ж слов’янську похвалив і благословив, а сло-н’янам і болгарам наказав і підтвердив у всьому коритися учителям своїм Кирилові і Мефодію.
К р о м е р, к н. З, л и с т 43. Кирило і Мефодій з великим старанням учили слов’ян, і ляхів, і муравів, і інших. По тому бо Кирило пішов у Болгари, а Мефодій зостався у Мураві, в Слов’янах. А Коцел поставив його єпископом у Панії-городі на місці святого апостола Андроніка 13і, що був одним із 70-ти апостолів, учнів святого Павла, од якого і посланий був проповідувати слово спасіння слов’янам і муравам. Тому-то й ГІавло-апостол 132 є наш руський апостол, бо був, проповідуючи, в Міссії й Іллірику, тобто в Слов’янській землі, де й сього Андроніка посилав до Мурави: бо єдині русь, і слов’яни, і болгари, і мурави. Ми бо, що нині руссю називаємося, од варягів се найменування не перед многими роками прийняли.
Бєльськийпро все, врік 902, лист 336. Мефодій же, що про нього вище мовиться, посадив двох священиків, вправних скорописців, які переклали за рік і за шість місяців багато Книг Святих, і хвалу воздав богові, що в сьому богоспасенному ділі сприяв йому; сам же, не перестаючи, трудився, проповідуючи і навчаючи слов’ян і ляхів, яких теж наставив слов’янською мовою хвалити бога. І благословив бог труд і старання його, що й досі слов’янські народи своєю мовою хвалять господа; і в Кракові, на Клепарі |33, тільки недавно перестали слов’янською мовою службу божу служити [...]
СВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА 134 ЧЕРНІГІВСЬКОГО
[...] У рік 6686 [1178] [...] Кончак. Половці.
Утекли половці. У той же рік прийшов безбожний Кончак 135 з половцями і множество зла християнам коло Переяслава 136 сотворив. Вийшов же супроти них Святослав Київський, ждучи Ростиславичів 137 та інших князів, і просив у Кончака миру. Той же не хотів. Та почувши, що князі руські йдуть на поміч Святославу, половці кинулися тікати у свої землі [...]
У той же рік сів Ігор 138 у Новгороді Сіверському , а Ярослав, брат Святославів 14 , у Чернігові 141 [...]
У рік 6688 [1180]. Святослав мириться з братами. Пішов Святослав Всеволодич Київський до Любе-ча 142, і призвав туди Ярослава, й Ігоря, і Всеволода мз, братів своїх |44, і поладнав із ними [...]
Всеволод145 підступом полонив Гліба 146. У той же рік послав Святослав сина свого Гліба в поміч
Роману Ростиславичу 147, на Всеволода Московського 148, а Всеволод, підлестивши його вдаваною приязню, призвав до себе і закував у кайдани.
Святослав почав війну на Русі. Святослав же, почувши, що син його обдурений і закований і що вже неможливо його з неволі вибавити, умислив мститися Рости-славичам, яким був його в поміч послав. Ще помислив: «Як винищу Ростиславичів, то волості їхні собі возьму». І, зібравшись, напав несподівано на Давида Ростиславича 149 і побрав усе добро його.
Роман Ростиславич умер. Та, однак, Давид сам із княгинею збувся рук його й утік у Смоленськ до Романа, брата свого, що його вже умерлим застав, коли над ним плакали всі, як над отцем. І сів Давид у Смоленську на княжінні, по братові своєму.
Святослав утік із Києва, але знову зібрав рать велику. Святослав же, почувши про се, убоявся, що переступив хресне цілування Ростиславичам і почав війну, якою нічого не досяг, а тільки роз’ярив [Ростиславичів]. А тому, зоставивши Київ, пішов у Чернігів, де зібрав своїх братів і половців множество і, не відаючи, на кого спершу піти, чи на Ростиславичів, а чи на Всеволода Московського, де сидів його син у в’язниці, розділив військо [...]
Святослав знову ввійшов у Київ. А Святослав із братами знову ввійшов у Київ і одпустив од себе половців, пославши з ними Ігоря Святославича.
Рюрик150 розбив половців. Рюрик же Ростиславич, маючи із собою Мстислава Володимирича, сина стрийо-вого 15‘, та інших князів і чорних клобуків , напав на Ігоря й половців і бився з ними кріпко, аж доки не розбив дощенту. Хоч і велике множество половців було, та одні побиті лягли, а інші у Чорториї 153 потонули.
Князів половецьких піймано. Убили ж тут і половецького князя Козла Сотоновича, і Єлтуга, Кончако-вого брата, а Кончаковичів, тобто Тутора, Бякобу, Кунячу-ка, Чугія, живими узяли; сам же Кончак із Ігорем ледве у човні втекли [...]
Кончак із половцями прийшов. У рік 6691 [1183], лютого 23-го, в перший тиждень посту, знову прийшов Кончак і Гліб Тирієвич із множеством половців. Святослав же Київський із Рюриком Ростиславичем пішли на них. Та зустрів їх Ярослав, брат Святослава Київського, мовлячи:
— Нащо вам самим трудитися нині? Та ж небагато половців. Пошліть кого іншого замість себе. А на літо всі на них підемо.
Вони ж, послухавши його, повернулися самі, а з полками своїми послали інших на половців: Святослав Київський послав із Києва Олега Святославича |55, а з Чернігова Ігоря, і Всеволода, і Романа, і Андрія, і трохи чорних клобуків із Кундурем і Кунду вдієм.
Русь половців побідил а. Половці ж, почувши, що русь іде на них, кинулися тікати од неї. Та русь гналася за ними і множество їх побила, а ще більше в Хир-ії-ріці потопила; і одтам, многі здобичі взявши, з радістю повернулася [...]
Князі на половців збираються. У той же рік зібрався Святослав Київський на,половців із Рюриком Рости-славичем, і з синами своїми, Мстиславом і Глібом та Володимиром Глібовичем 156 із Переяслава. Пішов ще з ним Всеволод Ярославич із Луцька з братом своїм Мстиславом 158 і Мстислав Романович із Смоленська 159 та Ізяслав Давидич, онук Ростиславів, і Мстислав Городенський, і Ярослав Пінський із братом своїм Глібом, і од Ярослава Галицького 160 поміч.
[Князі руські] перемогли половців і князів їхніх у полон п о б р а л и. І сі всі з полками своїми пішли на половців і їх, поміччю божою, перемогли і незчисленне множество перебили, не мало ж і в полон "побрали, не тільки простих, а й князів: по-перше, взяли найстаршого князя Кобяка Карлисевича і двох синів його, Бимоковича Ізая і Тувлія з сином, і брата його Токмиша, Осалука, Та,рх.а, Данила, Содвака Куловицького; убили ж Корязя Колотоно-вича, Тарсуха 161 та інших без числа. Сю ж велику перемогу над поганими бог дав липня 30-го. І повернулися Святослав із усіма з великою ж користю, славлячи бога.
Ігор розбив половців. У той же рік Ігор і Всеволод Святославичі і Святослав Ольгович 162 пішли в Половці; та й ті останки половецькі, поміччю божою, побили [...]
У рік 6692 [1184]. Кончак безбожний знову прийшов із множеством половців на Руську землю, хотячи її мечем і вогнем пусту сотворити. Мав же він із собою якогось бусур-менина,, який стріляв живим огнем.. Мав же він і самостріли великі, такі, що один самостріл ледве п’ятдесят мужів могли напрягти. І з такою великою силою прийшовши, став [Кончак] на ріці Хоролі 163, і послав облудно до Ярослава Всеволодича; немов би хотячи з ним миритися. Ярослав же послав .до нього свого мужа Ольстина Олексича . А брат його, Святослав Київський, мовив йому:
— Не йми віри поганам!
Святослав пішов на полов.цгів .і переміг ї х. І зібрався на половців Святослав Київський із Рюриком
Ростиславичем та з усіма вище пом’янутими князями,, і, божою поміччю, перемогли їх, многих же в полон побрали; взяли ж там у полон і того бусурменина, який огнем стріляв; останні ж кинулися тікати; князі ж повернулися з радістю, славлячи бога. Ся ж перемога була травня 1-го дня...
У рік 6693 [1185]. [Руські полки] половців перемогли. Святослав Київський, одразу ж, навесні, послав на половців Романа Ніздиловича, і той, поміччю божою, квітня 21-го, на самий Великдень, переміг їх і вежі їхні побрав. Ярослав же Всеволодич соромився князів, що не ходив на поміч їм проти половців і що без нього вони перемогли їх.
Той, хто з гординею на війну йде, переможений буває. У той же рік, квітня 13-го, Ігор Свя-тославич, онук Олегів, не повідаючи Святославу Київському, пішов із Новгорода [Сіверського] на половців і узяв із собою брата свого Всеволода із Трубецька, і Святослава Оль-говича із Рильська, і Володимира, сина свого, з Путивля, і Ольстина Олексина, воєводу Ярослава Всеволодича, із ко-вуями чернігівськими.
Затемнення сонця. І в той час було затемнення сонця; а се знамення не на добро буває. Та Ігор, одначе, пішов, не зваживши на те.
Коли ж прийшли вони в землю Половецьку, вийшло супроти них незчисленне множество половців, які билися з рус-сю кріпко, аж доки, попущенням божим, поразка не спіткала християн; одні перебиті були, а другі у полон побрані. Взятий був у полон і сам князь Ігор Таргаломвовим мужем Чилбуком; а Всеволода, брата його, Роман Княжич 65, а Святослава Ольговича Єлдук у Бобурчевичах, а Володимира 166 Ігоревича Копти Вулашевич полонили. Отак із великого множества християн не багато хто втік — одні бо побиті там полягли, другі у полон побрані були, а ще більше їх у ріках потонуло, останні ж взяті були у полон.
Вість Святославу. У той час Святослав Київський хотів піти на половців. Аж се прибіг до нього з тої битви Біловод Просович, повідаючи йому про погибель християн у землі Половецькій.
Половці прийшли на Русь. Половці ж, пере-мігши християн, заповзялись гординею великою і, одразу ж;, пішли на Руську землю.
Суперечка між половцями. І була між ними незгода, в яку сторону іти. Кончак хотів піти на Київ, щоб помститися за своїх братів, кажучи:
•— Там бо множество разів розбиті були наші, там убитий був і наш великий князь Боняк.167
Другий же князь, [Гза] 168, казав:
— Ходімо в ту сторону, звідки вийшли князі [руські], а мужі [тамошні] у нас вигибли, і без труду там будемо мати користь.
Отож розділилися.
Кончак під Переяслав прийшов. Володимир бився з ним кріпко. Кончак прийшов до Переяслава, де Володимир Глібович кріпко боронився од половців,— ними ж і поранений він був трьома списами — і слав безперестанно до Святослава Київського по поміч.
Не скоро Святослав прийшов на поміч. Та доки Святослав із Рюриком Ростиславичем й іншими князями прийшли, половці город Римов 169 полонили і, взявши там велику користь, повернули у свої землі без всякої заборони.
Половці околиці Путивля170 пополони-л и. А Кза з іншими половцями полонили і попалили околиці Путивля і повернулися.
Князі ж руські збиралися, не збираючись, та по одході половців розійшлися.
Ігор утік од половців. Ігор же, в ослабі бувши, утік од половців із якимсь Лавром-половчанином171. І раді йому були всі [...]
У рік 6695 [1187] .Половці прийшли на Русь, по тому втекли. Прийшли половці на Русь, та Святослав Київський і Рюрик Ростиславич, Володимир Глібович й інші князі, й чорні клобуки пішли супроти них, і половці втекли.
У тому поході розхворівся Володимир Глібович, і його на ношах перенесли до Переяслава; невдовзі ж, квітня 18-го, він переставився; і поклали його в церкві святого Михаї-ла [...]
Половці часто почали воювати. У той же рік воюваз Кончак із половцями по Росі; і по сьому почали часто бувати половці, полонячи землі по Росі і по Чернігівській волості.
Половців перемогли християни. Незгода між князями. Тієї ж зими Рюрик Ростиславич, і Святослав Київський, та інші князі, зібравшись, пішли на половців, і перемогли їх, і вежі їхні побрали. Хотіли ж вони і далі піти, бо мали вість, що половців множество з великим добром неподалік є, без сторожі; та Ярослав, брат Святослава Київського, уперся і не схотів піти ані свого полку пустити; молили його всі, аби пішов хоч би трохи з ними, та він аж ніяк не хотів, а повернувся із своїм полком; тому то і всім довелося повернутися, бо з його одходом многі заколотилися [...]
У той же рік, вересня 15-го, було страшне затемнення сонця, так що нітрохи його не зосталося, і тьма була по всій землі, аж зорі з’явилися [...]
Ярослав Г а лицький переставився. У той же рік, жовтня 1-го, переставився Ярослав Володимирич, галицький князь, і покладений був у церкві Пресвятої Богородиці; був сей князь мудрий і богобоязливий і милостивий до всіх, і любив священиків, і ченців, і церкви.
Ярослав розділив князівство між синами своїми. Умираючи ж, дав Ярослав своєму сину меншому Олегу172 Галич, 'а Володимиру Перемишль, і повелів їм цілувати хрест. Сей Олег народжений був од Настаски, люб-лениці Ярославової; польські літописці Мечиславом, або Мстиславом, його називають. А Володимир був од Ольги Юр’ївни, сестри Всеволода Московського.
Володимир вигнав Олега. По смерті ж Ярослава син його Володимир не послухав отця свого і вигнав Олега із Галича.
Олег шукає помочі. Олег же пішов до Рюрика Ростиславича [...]
Володимир Ігоревич прийшов із Половців. У той же час прийшов із Половців Володимир Ігоревич із Кончаківною, яку хрестили і вінчали по-християн-ськи [...]
[Руські полки] половців перемогли.У ту ж зиму послав Святослав Київський і Рюрик Ростиславич воєводу Романа Ніздиловича 174 із своїми полками на половців, за Дніпро, який, божою поміччю, переміг їх і вежі їхні побрав.
У рік 6696 [1188] .Володимир Галицький беззаконно живе; жону у священика взяв. Володимир Галицький не успадкував життя й розуму Ярослава, отця свого, почав бо пити і нечисто жити, і де тільки бачив жону або дівчину красну, то й брав і беззаконничав з ними, їх оскверняючи. Узяв же він і у священика жону і з нею мав двох синів [...]
У рік 6698 [1190] [...] Святослав окував Кун-т у в д і я. У ту ж зиму Святослав Київський, за обмовою, взяв Кунтувдія, князя торчевського. А той приязний був до Русі. Рюрик же, жаліючи його, що добрий був до Русі, увіщав Святослава, аби пустив його, і Святослав привів того до присяги, що не буде він мститися йому, та й пустив його.
Кунтовдій мститься. Кунтовдій же, не стерпівши сорому, пішов у Половці до Тогдлієва, князя їхнього, і на-устив його на Русь. Половці ж, послухавшись його, почали воювати на Русі.
Ростислав переміг половців. На той час Рюрик од’їхав до Овруча, по своїй потребі, та, відаючи, що Куптовдій має мститися за свою обиду, задля того зоставив у Торчеську сина свого Ростислава з полком. Ростислав же, побачивши насилля од половців, зібрався із Ростиславом Володимировичем і чорними клобуками, та й пішов на половців, і, божою поміччю, переміг їх, і забрав вежі їхні, і жони і діти, по сей бік Дніпра, та неспромога йому була перевезтися в їхню сторону, за Дніпро, бо вже мороз був, і вернувся він у свою землю. Половці ж знову зібралися, маючи із собою трьох князів, Колдечих, Кобана, і Урусовичів обох, і Бігбарса, і Кочаєвичів чотирьох. Ярополк же Томзакович, із своїм полком, і сі всі перепливли через Дніпро із многим множеством половців і догнали Ростислава на третій день. Ростислав же помолився богу і обернувся до них, і розбив їх тут незчисленне множество, і живих узяв 600, не много ж їх і втекло; взяв же тут у полон і самого князя Кобана, але той одкупився од чорних клобуків і пущений був. Ростислав же прославив бога, який дав йому перемогу над поганими, і вернувся з радістю.
Половці бояться, а зле чинять. Ще ж знову привів половців Кунтувдій. Але половці ішли з острахом, і тіні своєї боячись, а як прийшла їм вість, що Святослав Київський іде-на них, то завернули. Коли ж Святослав пішов у Київ, половці знову повернулися в Русь, та як зачули, що Гліб Святославич іде на них, то знову кинулись тікати і, переходячи Рось, на льоду обломились і потопилися, а других побили русичі, останки ж узяли в полон. А Кунтувдій утік.
У рік 6699 [1191] [...] [Ігор] пол.ов.ців переміг. У той же рік Ігор Святославич зібрався на половців, і переміг їх, і, множество од них там добра взявши, приніс у свою землю.
Князі на половців зібралися. На зиму ж знову пішов він на половців, узявши із собою Всеволода-брата і синів Святослава Київського — Всеволода 175, Володимира 176, Святослава 177; і Ростислава Ярославича178, брата-нича Святослава Київського, і Давида та Бориса180 Ольго-вичів, братаничів своїх. І з сими всіма пішов він на половців. А половці, звідавши про се, зібралися незчисленним множеством і, вежі поставивши за собою, самі пішли на Русь. Ігор же, мавши вість, що половці готові до війни й уже йдуть супроти них у великому множестві, вернувся. Половці ж посунули за ними, але не настигли їх.
У рік 6700 [1192]. Князі стережуть землі од половців. Святослав Київський, чуючи про множество половців,,зібрався з Рюриком і стояв усе літо під Каиевом стережучи землі руські од половців.
Чорні клобуки хотять піти на половців. У ту ж осінь чорні клобуки хотіли піти на половців і просили із собою Ростислава Рюриковича |81, та не пустив його отець. Ростислав же і Святослав Володимиричі, онуки Мстиславові, пішли до них і, погодившись із ними, знову од них повернулися.
Тієї ж зими послав Рюрик у Половці по Кундувдія. Половці ж привели Кундувдія до Рюрика. І Рюрик, обдарувавши, одпустив їх, а Кундувдія зоставив і дав йому город на Росі Дверен, заради Руської землі [...]
У рік 670І [1193]. Святослав не помирився з половцями. Святослав і Рюрик послали до половців, аби ті прийшли до них на мир. І прийшли аж од Лукомор’я Якуц, Тоглий та ще Бурчевичі, Сулак, Азай, з полками своїми. Але не помирилися. Бо і Святослав із Рюриком не в одне тягли, завжди бо Святослав добрій раді Рюриковій противився.
Ростислав перебив половців. У ту ж зиму чорні клобуки, зібравшись у похід, упросили із собою Ростислава Рюриковича із Чорнобиля. Ростислав же узяв із собою Мстислава Давидича. І пішли вони на половців, не звістивши про те Рюрика. І спершу взяли вони в полон сторожу половецьку, яка правдиво їм про все розказала, а по тому ішли цілу ніч і на світанку вдарили на вежі половецькі, й перебили там незчисленне множество половців, і князів і ліпших мужів їхніх у полон повели, взяли ж там незчисленне множество добра і скотини, і, похваливши бога, вернулися з радістю. Інші ж половці, в скорому часі зібравшись, гналися за ниМи аж до Росі, та не сміли вдарити на них і ні з чим вернулися [...]
Сеї ж зими воювали половці по Узбережжю і пограбували торків 182 [...]
ПРО ПОЧАТОК КОЗАКІВ
У рік 7024 [1516] .Король хоче миру з Москвою. Мартин Бєльський, 933. Жигмонт 183, король польський, прагнучи до миру з Москвою, просив кесаря німецького , аби той помирив його з князем московським 185. Та чи помиришся із гордим і впертим?
Отож, король почав готуватися до війни і послав до Мин-дикерея 186, царя татарського, аби той пішов із ним на Москву; та той, лукавий бувши, і од короля, і од князя дари брав і обом помагати обіцяв. Король же, не покладаючи віри на сього пса, помислив, що коли той схоче шкодити своїми загонами в нашій землі, то треба буде нашим одстрашити і x i t неї; тож сповістив своїх, аби стереглися татарів: усією ои силою міг татарин піти в його землю.
Огнем і мечем плінив землю. Так ото і сотво-1>ш> окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську |87, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю; самих тільки людей одвів у полон до п’ятдесяти тисяч; що вже казати про товар та все інше. Зібралися на них наші, але не важилися проти такого множества виступити.
Про початок козаків. У той то лихий рік і почалися на Україні козаки, що про них — про те, звідки і як початок свій мають — дещо скажемо.
Наш народ брані любить. Вже од самого початку свого народ наш руський війн не минав, і з первовіку доводилося йому знати се художество —• зброю та брані. Про се вже докладніше оповідалося в главі про те, звідки взявся народ словенський.
Князі в Русі перевелися. По тому, як почали князі бути, настав ліпший лад і звичаї кращі завелися в землі нашій, та, одначе, народ наш войовничий не переставав вести війни якщо не з окольними народами — греками, а потім половцями, печенігами,— то самі межи собою, як і з сього літопису можна бачити, допоки од Батия 188, татарського царя, що землю нашу руську спустошив, а народ наш умалив і смирив, до того ж ще і од ляхів, І ЛИТВИ, І МОСКВИ, та й од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені ми стали; а там і князі у нас перевелися; тоді тільки наш народ трохи заспокоївся.
Гвагнін про Русь і про Литву, 31. У рік же вищесказаний, коли король мірявся силою з Москвою, а Миндикирей полонив землю нашу, як про те вище мовилося, послав Жигмонт-король посла до Миндикирея, кажучи:
— Нащо, мир маючи зо мною, полонив мою землю?
Миндикирей же одповів:
— Не з моєї волі се безчинці сотворили, не зміг я їх утримати.
Початок козаків. Жигмонт-король, хотячи сміхом за сміх оддячити, послав Прецлава Лянцькорунського 189 на Україну 190 збирати люд і так само татарам пакостити.
Козаки побили турків і татарів. Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород191 і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом 192, біля Овидового озера 193, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров’ї повернулися.
По тім козаками нареклися. І по тім війно-любивий наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж
бо і самі по тім козаками нареклися; і почали самі часто в Татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же одо дня примножалося їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити татарам і туркам. А старійшину собі обирають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кождий у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються.
Отак то початок свій прийняли [...]
АНОНІМ
СИНОПСІС
ИЛИ КРАТКОЕ СОБРАНІЕ ОТ РАЗЛИЧНЬІХ ЛЬТОПИСЦЕВ О НАЧАЛЬ СЛАВЕНОРОССІЙ-СКАГО НАРОДА И ПЕРВОНАЧАЛЬНЬІХ КНЯЗЕХ БОГОСПАСАЕМОГО ГРАДА КІЕВА, О ЖИТІИ СВЯТАГО БЛАГОВЬРНАГО ВЕЛИКАГО КНЯЗЯ КІЕВСКАГО И ВСЕЯ РОССІИ ПЕРВІІЙШАГО САМОДЕРЖЦА ВЛАДИМІРА И О НАСЛЬДНИКАХ БЛАГОЧЕСТИ-ВЬІЯ ДЕРЖАВЬІ ЕГО РОССІЙСКІЯ, ДАЖЕ ДО ПРЕСВІТЛАГО И БЛАГОЧЕСТИВАГО ГОСУДАРЯ НАШЕГО ЦАРЯ И ВЕЛИКАГО КНЯЗЯ ФЕОДОРА АЛЕКСЬЕВИЧА2, ВСЕЯ ВЕЛИКІ А, И МАЛЬІЯ, И Б-ЬЛЬІЯ РОССІИ САМОДЕРЖЦА
Фрагменти
О НАЧАЛІ ДРЕВНЯГО СЛАВЯНСКАГО НАРОДА
Безначална родителя и творца всея твари угодник, корень же и прародитель человіческаго рода по плоти, велик ий вь патріарсех Ное по потопі трем сьіном своим яко житіє вт> мірі сем на три чиньї разділши, комуждо особ назнаменова и опреділи: Симу сан священства, Хаму иго работьі, Афету достояніе царско, храбрость воинственну и разширеніе пле-мене по имени его; «А ф е т» — то толкуется «Разшире-н і е», или «Разширителен». Такожде им и землю в-ь три части разділи, от них же первая нарицается Азія, вто-рая — Африка, третяя — Европа. Симу яшася страньї кг> во-стоку зрящія, в-ь Великой Азіи, идеже ньіні персидьі и ассірія-не. Хаму паде жребій на полуднє, в-ь Африці, идеже нині Египет, мурин-ьскія землі3. Афету же осташася страньї на за-пад и полунощ в-ь Европі лежащія. А сей Афет ест прародитель и отец всіх, найпаче в-ь Европі обитающих христіян. Ибо по благословеніи отца своего Ноя, сице от благополуч-наго имени своего вт> веліе размноженіи племенем своим воз-расте, яко не точію по странам полунощньїм, и западньїм, но и по восточньїм разширися. І тако оттуду відати извістно подобает, яко славенороскій христианскій народ имат начало свойственнаго родства своего от Афета, Ноева сьіна, и честію благонарочитьія породьі своя от него же, яко от отца на своя чада изшедшею, от рода и в-ь род, аки ніким вінцем при-споцвітущія славьі украшаем, величається.
Той же народ (или племя Афетово), разширившися на странах полунощньїх, восточньїх, полуденньїх и западньїх, прочіих всіх силою, мужеством и храбростію презьійде, стра-шен и славен всему світу бьість: (яко всі ветхіи и достовір-ньш літописцьі свідителствуют) ни вь чесом бо ином, точію вь ділі воинственном упражняшеся и оттуду пропитаніе и всякія нуждьі своя исполняше. И от славньїх ділес своих, найпаче воинских, славянами, или славними зватися начаша. Такожде и язьік славенскій един от седьми-десят и двох, от столпотворенія по размішаніи язьїков изшедшій, им же даде бог племени Афетову глаголати, от с л а в ьі имени с л а в я нов, славенск наречеся. Сего ради вь память с л а в ьі народа славенска и древній россійскіи князіе сьіном своим имена припрязающе кь славі даяху: яко же Святослав, или Світослав, Ярослав, Мстислав, сиречь «Мстайся о славі», Мечислав, яко «Славен бі от меча», и прочіи сим подобная.
О СВОБОДІ, ИЛИ ВОЛЬНОСТИ СЛАВЯНСКОЙ
Славяне вь храбрости и мужестве своєм день от дне кріпко подвизающеся воеваша еще и противу древньїх гре-ческих и римских кесаров и всегда славную воспріемлюще побіду, вь всяческой свободі живяху.
Пособствоваху же и великому цару Александру Македон-скому, и отцу его Филиппу, подбивати под власть світа сего державу. Тім же, славньїх ради діл и трудов воинских, даде Александер-царь славяном привилей, или грамоту, на пергаміни златом написаную вь Александріи, вольности и землю им утверждающи, пред рождеством Христовьім року 305-го.
И Август-кесар 4 (в его же царство цар слави Христос-господь родися) не дерзаше зь. свободньїми и сильньїми славянами брани свести. Ніціи совітовали ему воевати сь ними, но он на совіт их тако отвіщаваше:
— Не подобает мні златою удицею риби ловити.
Аки бьі рекл:
•— Не хощу я большей згубити, нежели обрісти.
И писаше Август-кесар кь єдиному от гетманов своих, Лентуліеві5, заповідуя, да отнюд славянов раздражати войною не дерзает.
Обрітает же ся вь літописех полских, яко власть славено-росская и Риму досязаше. И князь нікій славеноросскій Одонацер 6, войною доставши Рима, держаше его под властію своєю літ тринадесят.
Славяне же, россіявшеся и осідше различньш страньї, разньїми именьї прозвашася: о них же будет особно нижей [...]
О НАРОДІ РУСКОМ,
ИЛИ СВОЙСТВЕНІЕ РОССІЙСКОМ, И О НАРІЧІИ,
ИЛИ НАЗВИСЬКУ ЕГО
Рускіи, или паче россійскіи, народьі тьіижде суть славяне: единаго бо естества, отца своего Афета, тогожде язика. Ибо яко славяне от славньїх ділес своих искони славянское имя себі приобрітоша, тако по времени от россЬянія по многьім странам племене своего р о с с і я н ьі, а потом р о с с ьі прозвашася.
Ніціи близ мимошедших Бремен сказоваху руссов от городка Роси, недалече Великого Новгорода лежаща; иньїи —
ОТ рІКИ РОСИ; ДруЗІИ — ОТ руСЬІХ ВОЛОСОВ, СЬ ЯКОВЬІМИ И НЬІНІ
везде много суть руси.
Но паче всіх тіх подобій достовірніе и приличніе от россіянія своего россьі имя то от древних Бремен себі СТЯ-жаша. Ибо на широкой части світа, по многим различньш странам, иньїи над морем Чорньїм, Понтским Евксином, иньїи над Танаис, или Доном, и Волгою ріками, иньїи над Дунай-скими, Дністровими, Дніпровими берегами широко и раз-лично селенми своими рассіяшася.
Тако всі древній літописци — греческіи, россійскіи, рим-скіи и польскіи — свідителствуют.
Найпаче и божественное писание от пророчества Іезекіи-лева7, В"ь главі 38 и 39 имя тоє россов приличні из-ьявляет, нарицающе князя росска Мосох, и прочее.
И тако россьі от россїянія своего прозвашася, а от славянов именем точію разнствуют, по роду же своєму єдино суть, и яко єдин и тойжде народ славенскій, наридається славеноросскій, или славноросскій.
О НАРОД-Ь САРМАТСКОМ И О НАРЬЧІИ ЕГО
Савромаціи, или Сармаціи страна єсть вся вь той же Европі, третій части світа жребія Афетова. Обаче сугуба єсть — єдина Скифская, идеже ньіні сидят скифи, или тата-ре; вторая, идеже москва, русь, поляки, литва, пруси и прочіи обитают.
Савромація прозвася гречески от народа, имуща подобіе ехидньїних, или ящурчих, очес: ибо «єхидна» гречески «сав-рос», а «око» — «омма» нарицается. Обаче толиким стран-ньім нар-Ьчіем не конечні естество очес, но паче страх и муже-ство оваго народа сарматскаго изьбразуется, зане прежде вся земля от сих людей трепеташе.
Иньїи літописци род сарматов производят от Асармота, или Сармота, праправнука Арифаксад®ва, сьіна Симова. Йніи — от Рафада, внука Афетова, того ради, яко Асармота и Рифада племя, совокупившеся, купно обиташе.
Откуду под тім сармацким именем всі прародителі наши славенороссійскіи — москва, россьі, поляки, литва, поморяне, вольїнци и прочіи заключаются, понеже и сарматов такожде, яко и россов, от міста на місто преносящи-мися и роспрошенньїми и россіянньїми гречестіи древній літописцьі с россійскими и сь прочіими согласно нари-цают.
О НАРОДІ РОКСОЛЯНСТЕМ И О НАРІЧІИ ЕГО
От тіх же сармацких а славяноросских осад той же народ росскій изьійде: онего же ніціи нарицаху ся росси, а иньїи аляньї, а потом прозвашася роксоляньї, аки бьі «росси» и «аляньї», понеже всі літописцьі всіх тіх народов предречен-ньіх нарічіем паче, нежле естеством разділяют,.Афетово вя-ще племя бьіти повідающе, и Сармота праотца Мосоха сьіна его, нарицающе. Ибо тьіяжде народьі славенороссійскіи, по времени умножающеся и по различньїх містіх вселяющеся, еще и иньїми различннми именьї от рік, лісов, примітов, поль, от діл и от князей своих имен и нарічій прозваньї бьіша, якоже болгари и вольїнци от ріки Волги, муровляне от ріки Муравьі, или от князя Мората, полочане — от ріки Полотьі, донцьі — от Дону, запорожцьі — от Запорожжя, козаки — от славнаго своего древняго нікоего вожда прозвищем Козака, побідивше сь ним татаров, прозвашася, древляне, или полі-сяне — от древес, или от лісов густьіх. Поляне, или поляки — от поль, половцьі — от лова звірина и от пліну людей. Пе-ченізи — от жестокости и мучителства своего. Татаре — от ріки Тартар 8. А тьіи ж народи татарскіи, егда посідоша страну Траційскую 9, идеже Константинополь и прочіи градьі, прозвани бяху от траков 10, то єсть от жителей страньї, нари-цаемой Трація, труки, а потом, преложеніем двох словес азбучньїх, турки прозвалися. Скити, тьіи ж татаре, от горьі Скифи нареченньї суть, зане под тою горою, яко и Кавказьій-скою, зь начала обитаху. Сіверяне — от страньї Сіверскія — над Десною и Сеймом ріками сідящія. Литва — от Литвоса, сьіна царя Вейдевута пруськаго. Чехи — от Чеха “-князя, ляхи, или лєхи — от Лєха t2, перваго короля польського. Москва-народ — от Мосоха, праотца своего и всіх славено-россов, сьіна Афетова, а царствующій град Москва — от ріки Москви, и прочая, сим подобная.
О МОСОХУ, ПРАРОДИТЕЛЮ СЛАВЕНОРОССІЙСКОМ И О ПЛЕМЕНИ ЕГО
Мосох, шестьій сьін Афетов, внук Ноев, толкует же ся от еврейска словенски «Вьітягающій» и «Ростягающій», от витягання дука и от разширенія великих и множественньїх народов московских славенороссійских, полских, вольїнских, ческих, болгарских, сербских, карвацких и всіх обще, елико их єсть, славенска язьїка природні употребляющих.
Той бо Мосох, по потопі року 131-го, шедши от Вавилона сь племенем своим, абіе вь Азіи, и Европі, над брегами Понт-скаго, или Чорного моря, народьі московитов, от своєю имени, осади. И оттуду умножшуся народу, поступая день от дне вь полунощньїя страньї, за Чорное мїоре, над Доном и Волгою ріками и над езером, или одногою морскою Міотис, идеже Дон вьпадает, вь полях широко селеньми своими распростра-нишася, по свойству и истолкованію имени отца своего Мо-соха. Ибо, яко «Афет» толкуется «Разширеніе», или «Раз-ширителен», тако подобні сказуется и «Мосох» - «Ростягающій» и «Далече вьітягающій».
И тако от Мосоха, праотца славенороссійскаго, по наслі-дію его, не токмо москва, народ великій, но и вся русь, или россія, вьішреченная произьійде, аще вь ніких странах мало что вь словесех и преминися, обаче единьїм славенским язьі-ком глаголют.
О НАРІЧІИ МОСКВЬІ,
НАРОДА И ЦАРСТВЕННАГО ГРАДА
Нарічіе то «Москва», от имени праотца Мосоха изшед-шее, аще оно искони вістно древним літописцем бі, обаче на мнозі и вь молчаніи пребьіваше. Ибо егда тріе братія, князіе варязстіи, о них же будет нижае, и великая княгиня Олга, или Елена, и всея Россіи первьш самодержец Владимір и вто-рьш — Мономах13 Россіею обладаша, тогда россами, или русаками звахуся, а вь россійских землях точію кіевскіи, вла-дьімирскіи, великоновгородскіи, черніговскіи, галицкіи, сла-венскіи и прочіи князи именитьі бяху.
Москва бо город над рікою Москвою, от имени ея наре-ченньш, найпервій сь древа создан бьість и незначен, даже до великаго князя Іоанна Даниловича14, иже престол княженія от Владиміра15-града вь Москву-град пренесе.
И тако величеством славьі престола княженія, от Влади-мира-града пренесеннаго, богоспасаемьш град Москва про-славися и прародителное вь нем имя Мосоха вь народі россійском отновися [...]
О ПРЕСЛАВНОМ ВЕРХОВНОМ И ВСЕГО НАРОДА РОССІЙСКАГО ГОЛОВНОМ ГРАДІ КІЕВІ И НАЧАЛІ ЕГО
Православньїй град Кіев, коего бьі літа искони основался, вь многих літописцех руских ність числа, точію сице его вьіводят известное начало, яко по вознесеній господа нашего Ісус Христа на небеса, егда, благодать духа святого апостоли святьіи пріемше, разьійдошася вь всю землю проповідати евангеліе всей твари, кь вірі же Христовой и кь крещенію обращати, тогда да изрядньш заступник наш россійскій святий апостол Андрей Первозванньїй16, по жребію розсівая благоплодное сімя евангелія господа нашего Ісус Христа вь Европі, пустися вь Греческую землю, кь скифам, или тата-ром 17; достигши же Херсона 18, увістися, яко близ єсть устье ріки Дніпра и, хотя оттуду ити вь Рим, попльї горі Дніпра, и, приближшися кь горам високим (идіже нині Кіев), ста под ними, и, возшед на тіжде горьі, благослови их, и крест водрузи на місті, идеже по сем церков Воздвиженія Крес-та Господня19 сооружися, пророчески глаголя учеником своим:
— На сих горах возсіяет благодать божія, и будет град велик, и воздвигнет господь бог вь нем множество церквей.
По сем отпустися Дніпром и прійде кь славяном, идеже НИНІ Великій Новгород, и оттуду чрез землю варяжскую пустися до Рима, о чом вь житіи его широчае.
О ПЕРВОНАЧАЛНЬІХ КНЯЗЕХ КІЕВСКИХ
и о созданій града кіева и имени его
По благословенію и пророчествіи изряднаго заступника россійскаго святаго апостола Андреа Первозваннаго на горьі кіевскія, немалу времени прешедшу, прійдоша от диких поль сь славяньї, великими и зіло храбрьіми народи, тріе братія родньїи, князіе россійскіи: первому имя — Кій, второму — Щек, третему — Корев, или Хорев, и сестра их сь ними прійде — Либедь, кь брегом Дніпровим, рода всЬ Афетова и племени Мосохова, идеже, влад-Ьюще народами и Полянс-кою землею, начаша гради и м-Ьста, ради тишайшаго житія и приб-Ьжища, созидати.
Перв-Ье убо стар-Ьйшій брат Кій основа и согради город и м-Ьсто, на гор-Ь над р'Ькою Дн-Ьпром, нарекши его от своего имени Кіев. Коего же року, лЬтописци россійскіи не пишут, вину дающе, яко тогда писанія не знаяху и тщанія кь нему и дійств літних кь начертанію не бисть, но, яко прост и си-лен, народ вь воинских ділех упражняшеся. Един точію літо-мікч'ц описа основаніе града Кіева, року от рождества Хрис-юіи 430.
Вторьій брат, Щок, или Щек, созда недалече Кіева град на горе же, и нарече его Щекавица, или Шковица, от своего имени, иже гора и до нині тако именуется.
Третій брат, Корев, или Хорев, созда град, такожде от своего имени, Хоревицу, а по том Вьішгород20 прозвася.
Сестра же их Либедь, над рікою Либедью21 свои осадьі положити, тамо же и город на пригорку вьісоком согради, от своего имени, Либедь.
Иміша же ті князіе у себе и гетманьї. От них же бі пер-вьш именем Радим22, а от того нарекошася радимчане; вто-рьш — Вятко23, а от того — вятчане, над рікою Волгою; третій — Дуліпа24, а от того — дуліпяне, над Богом, иже ньіні нарицаются лучаньї [...]
О КНЯЖЕ НІЙ ВЕЛИКАГО КНЯЗЯ ВЛАДИМІРА В"Ь КІЕВЕ И ВТЬ ВСЕЙ РОССІИ И О САМОДЕРЖАВНІ ЕГО
Року от созданія міра 6486, а от рождества Христова 978 великій князь Владимір Світославич, от корене Августа, кесара римскаго, владівшаго всею вселеиною, внук Игоров25, правнук Руриков, по смерти братіи своея, Олга26 и Яропол-ка27, обьемши их княженія и всю Россію Полунощную, Вос-точную, Полуденную, Білую и Чорную28 кь своей власти при-ведши, нача писатися царем и великим князем и самодержцем россійским. Созда же и град велик и красен пя’гьнадесят верст от Кіева, нарекши его Більгород29, и престол княженія великоновгородскаго вь Кіев пренесе. Поминая же братію убіенную, нача ставити богомерзкія ідольї вь Кіеві и по окрестньїх горах и полях кіевских, творя им честь и поклоне-ніе божественкое сам и всім людєм тожде повеліваше творити, а противним имінія, отчиньї и достоинства отьемляше.
О ИДОЛІХ
Вь-первнх постави началнійшаго кумира именем Перуна, бога грому, молнія и облаков дождевьіх, на пригорку високом над Буричовнм потоком30, по подобію человіческу. Тулуб его
бі от древа хитростні изсічен; главу имущ сліянну от сребра, уши злати, нозі жєлізин, вь руках же держаше камень, по подоб ію перуна палающа, рубинами и карбункулем украшен. А пред ним огнь всегда горяше. Аще же би по нераденію жреческому ключилося огню угаснути, того ради жерца, аки врага бога своего, смертію казняху.
Вторьій ідол бьість Волос, бог скотов.
Третій — Позвизд, иніи же прозваша его Похвист, ніціи нарицаху Вихром, исповідающе бога бьіти воздуха, ведра и безьгодія.
Четвертий идол — Ладо. Сего иміяху бога веселія и вся-каго благополученія, жертвьі ему приношаху, готовящіися кь браку помощію Лада мняше себі добро веселіе и любезно житіє стяжати. Сія же мерзость от древнійших ідолослужи-телей произьійде, иже нікіих богов Леля и Полеля31 почитаху, их же богомерзкое имя и до ньіні по ніким странам на сон-мищах игралищньїх пініем «Лелюм-Полелюм» возглашают. Такожде и матер Лелеву и Полелеву Ляду, поюще «Ладо32, Ладо» и того идола ветхую прелесть діаволскую на брачньїх веселіях, руками плещуше и о стол біюще, воспівают. И от сего православному христіянину всячески блюстися подо-бает, да не возбужденіе казни божія бьівает.
Пятьій ідол — Купало, его же бога плодов земньїх бьіти мняху, и ему, прелестію бісовскою омраченньїи, благодаренія и жертвьі в началі жнив приношаху. Тогожде Купала, бога, или, истинніе, біса, и доселі по нікіим странам россійским еще память содержится, найпаче вь навечеріи рождества святого Іоанна Крестителя33. Собравшеся в вечер юноши мужеска, дівическа и женска полу соплетают себі вінца от зелія нікоего и возлагают на главу и опоясуються ими; еще же на том бісовстем игралищи кладут и огнь и окрест его, емшися за руці, нечестиво ходят и скачут и пісни поют, сквернаго Купала часто повторяюще и чрез огнь прескачуще, самьіх себе тому ж бісу Купалу вь жертву приносят. И иньїх дійств діяволских много на скверньїх соборищах творят, их же и писати не ліпо єсть.
По сем святаго Іоанна Крестителя празднику еще и о праздниці святьіх верховних апостол Петра и Павла34 свою сіть діавол запинает чрез колиски, на них же бо кольїшущим-ся приключается внезаапу спасти на землю, убиватися и злі без покаянія душу свою испущати. Сего ради и колисок, яко сіти діаволскія, хранитися всякому христіанскому человіку, да не впадет и увязнет в шо, нужда єсть.
О ОБЛІЯНІИ ВОДОЮ НА ВЕЛИКДЕНЬ
Ніціи от древних беззаконій источником и езером, умно-женія ради плодов земньїх, жертвьі приношаху, а временем и людей вь воді топяху. По нікіих странах россійских еще и доселі древнего того безьчинія отновляется память, егда вь время пресвітлаго дне Воскресенія Христова, собравшеся, обоего полу юнотьі или и старьіи друг друга, по подобію її і.коего утішенія, вь воду вькидают. И случается наважде-мюм бісовским вьверженному вь воду или о камень, или о ярово разбитися, или утопати и злі испущати душу свою. І Іпьіи же аще не вкидают вь воду, то поливают водою, томуж-дс бЬсу жертву древних забобонов отновляюще. А НЬІНІ вь обьічай утішеній, а не жертви ідолскія, творят. Обаче лучше бьі и тому не бьіти.
Шестьій идол — Коляда, бог праздничньїй, ему же празд-иик велій місяца декамврія 24 дня составляху. Обаче, аще людіе россійскіи и святьім крещеніем просвітишася, и ідольї искорениша, но ніціи памяти того біса Колядьі и доселі не нрестают отновляти, наченше от самаго Рождества Христова, по вся святьіе дни собирающеся на богомерзкія игралища, пісни поют и вь них, аще и о рождестві Христовом воспо-минают, но зде же беззаконно и Коляду, ветхую прелесть діяволскую, много повторяюще, присовокупляют. Кь сему на тьіх же своих законопротивньїх соборищах и нікоего Тура, сатану, и прочія богомерзкія скаредьі измьішляюще, воспоми-нают. Иньїе лица своя и всю красоту человіческую, по образу и по подобію божію сотворенную, нікими лярвами, или страшилами, на діаволскій образ пристроенньїми, закрьівают, страшаще или утішающе людій, творца же и зиждителя своего укаряюще, и аки бьі не доволствующе или мерзащеся твореніем руку его. Что всячески подобало бьі христіанскому человіку оставити, а сим образом, им же его сотвори господь, доволствовати. И прочія богопротивньїя мерзости измьші-ляемьі бьівают, их же и писанію предати не подобает.
Разві тіх бісовских кумир, еще и иньїи идольї мнози бяху — по имени Усляд, или Ослед; Корша, или Хоре35; Да-шуба, или Дажбог36; Стриба, или Стрибог37; Симаергля, или Семаргл и Макош, или Мокош38. Им же бісом помраченньїи людіи, аки богу, жертвьі и хваленія воздаваху. Сія же мер-зость вь всем государстві Владиміровом по повеленію его содівашеся.
Посла же великій князь россійскій Владимір на своє місто вь Великій Новгород племенника своего именем Добрьіню39. И той, достигши Велика Новгорода, яко вь Кіеві виді Владиміра творяща, тако, подражая ему, соділоваша тамо, идольї ставляше, богами их нарицая, и людєм кланятися и требьі им приносити, нужДею повеліваше [...)
О КРЕЩЕНІИ ВЛАДИМІРА И О БРАЦІ ЕГО
И тако великій самодержец россійскій Владимір Світо-славич православно христіанскую греческую віру пріемше, повелі себе окрестити вь Херсоні, літа от созданія міра 6496, а от рождества Христова 988, а по Кромерову свіди-телству, року от сотвореній світа 6497, а от рождества Христова 989 [...]
О КРЕЩЕНІИ ВСЕГО НАРОДА КІЕВСКАГО И ВСЕЯ РОССІИ
Назнаменова же великій самодержец россійскій Владимір день всему народу кь святому креіценію и повелі по всем граді Кіеві огласити сице:
— Аще кто не будет уставленна времені на ріці Почай-ной40, или богат или убог, стар или млад, раб или свобод, той будет господу Ісусу Христу и мні противен.
Усльїшавши же о сем, людіе абіе на урочное время без числа, мужеска и женска полу, на ріку ГІочайну сотекашася. И сам царь Владимір сь всім синклитом и освященпьім собором прійде. Тогда свящепници и діаконьї, облекшеся вь свя-щенньїя одеждьі, стояху при брезі на досках, на ріці По-чайні устроенньїх, идеже при брезі ньіні церков святих мученик Бориса и Гліба41. Людіе же идоша вь ріку, болшато возраста глубочее, меншаго — мілше, ніціи — до вьія, ніціи — до пояса, а священници коемуждо имена давающе и молитвьі над ними крещенію прочитовающе вь воді по-гружаху и крещаху вь имя отца, и сьіна, и святаго духа [...]
О УТВЕРЖДЕНІИ СОВЕРШЕННОМ ВІРЬІ ПРАВОСЛАВНЬІЯ В"Ь РОССІИ И И СКОРЕ НЕ ній кумиров
Великій убо самодержец россійскій Владимір, окрестив-шися сам и кіевскій и всея Россійскія землі народ святьім крещеніем просвітивши, абіе повелі бісовскія кумірьі и ку-мірници разоряти, крушити и до основанія искореняти, а на містах их божественньїя церкви созидати.
Первійшаго бога или идола Перуна повелі до конска хвоста увязати и влеіци вь Дніпрь, приставивши дванаде-сять паличников, да біють его гіалицами, не яко чувственное древо, но да поругаються бісови, иже чрез него народ че-ловіческій прелщаше. Привлекше же его кь брегу, вьверго-ша вь Дніпрь. И заповіла Владимір, да нйгді же припустят его кь брегу, дондеже минет Пороги. Нижае же Порогов изверже его вітр под єдину гору велику, яже и до ньіні Пе-рун-гора нарицается.
Носит же ся и сія повість, еще от старьіх людей, яко нікоего идола егда влекоша вірньш сь горьі утопити вь Дніпрь, біюще его нещадно, біс вь том ідолі восклицающе, рьідая зіло. И оттуду дорогу ту сь горьі, нижае монастьіра иіатоверхаго Міхаила, нарекоша древле «Чортово береми-iiu'»42, си єсть «Тяжко чорту», ибо славенски «бремя» зна-менует «тяжесть». Воверженньїй же он болван вь Дніпрь попльїнул вниз. А невірний людіе, идуще брегом, плакаху и :шаху, глаголюще:
— Вьідьібай, наш господару-боже, вьідьібай!
Си єсть: «вьіпльїви».
Ідол же той вьідьібал, или вьіпльїл, тамо на брег, идеже пьіні монастьір Вьідубицкій. И нарекоша місто оно урочищем, от вьідьібаня ідола, Вьідьібичи43, а потом Вьідубичи. Но и тамо, егда невірній людіє хотяху взяти того ідола, вір-ньш же, притекше, камень кь нему привязаху и утопиша ідола.
Того ради повідают, яко первьш при Владимірі митрополит Михаиль44, посадивши іноков на горі недалече от того Чортова Беремища, на своє имя и церковь святого архистра-тига Міхаила45 созда, сея ради виньї, зане, яко святьш архи-стратиг Михаил46 чорта от небес низверже, тако и зде он же помогл от горьі чорта, вь болвані бьівшаго, низврещи. Вь Видубичах же церковь чудеси того ж святого архистратига Міхаила 47 создани того ради, зане, яко в Хонех святьш архи-стратиг Міхаил чудо сотвори, погрузивши ріки невірньїх, тако и ту вьідьібалого, или вьіпльївшаго, вь болвані чорта помогл вь водах погрузити.
Повелі же Владимір поставити каменную церковь вь Кіеві святаго Спаса великую, на том місті, идеже кумір Пе-рун бяше; церковь святаго Василіа48 вь имя на крещеніи святом себі данное созда.
И прочія вся богомерзкія ідольї овьія повелі вь огнь вьмітати, овьія вь воду; и капища бісовскія искореняти — не токмо вь Кіеві, но и везде по всем Россійском своем госу-дарстві, а церкви божественньїя от каменія и древес созидати.
И тако благочестивая віра умножашеся и совершенно утверждашеся.
Такожде и градьі окрест Кіева над ріками Десною, Тру-бешем49, Острем50, Сулою51, Сеймом сожидаше. Вь то же время и град над рікою Стугиою52 основа, и нарече его от своего имени Василев, а ньіні зовуть его Василков 53 [...]
О ПЕРВОМ БІСУРМАНСКОМ ПРИХОДІ ПОД ЧИГИРИН
Вь літо от созданія міра 7186, а от рождества же Христова 1677, поущеніем ненавистника роду христианскаго, лжи отца внук, турскій солтан устремився на православнороссій-скій край, найпаче на богоспасаемьій царственньїй град Кіев, хотя его под свою бисурманскую власть подьбити, посла мно-гіи свой сильї турецкіи и татарскіи зь Имбраим Башею54 и зь ханом кримским прежде под славньїй старинньїй город козац-кій началнійшій Чигирин, приказавши Чигирина добьівати, а добьівши, абіе ити под Кіев. Но господь, разоряяй совітьі язьік и противляяй ся гордьім, расточи гордія мьісли сердца их. Аще бо и много седмиц Чигирина всіми силами, всякими воинскими промьісльї, безпрестанньїми приступами, подкопа-мн, кгранатами, безьчисленною стрелбою день и нощ доста-ваху, и время от времени, конца злому наміренію своєму чая-ху, но не возмогоша совершенно успіти. З града бо Чигирина кріпко ратньш царского пресвітлого величества и козаки борони шася и поганих многіи тнсящи побиша, вь осаді сідяще.
Егда же его ж царского пресвітлого величества много-численнни сили зь боярином князем Григорієм Григоріеви-чем Ромодановским55 и многіи полки козацкіи зь гетманом Войска его царского пресвітлого величества Запорозкого Іоанном Самуйловичем5 , кь Днепру на отсіч или на освобо-жденіе Чигирина прійдоша, поганни агаряне57, услишавши о великих силах государевьіх, аще и убояшася. Обаче боязнь ту сокрьівающе вь сердци, приліжніе кь Чигирину приступа-ху, ни на мало время ослаби осадником чигирияским дающе; Августа же найпаче числа 27-го всіми силами добнваху го-рода Чигирина, всячески уже достати его нудящеся, дондеже би не приспіла отсіч государская кь Чигирину.
А вь богоспасаемом царственном граді Кіеві тогожде місяца августа, на память преподобнаго отца нашего Пиме-на Великаго 58, бьість обхожденіе окрест всего великого верх-него города Кіева сь крестьі, сь чудотворною иконою пресвя-тьія богородицн кіево-печерскою (яже никогда по то время не бяше от церкве Пресвятня Богородицн зь обители Печерскія движима) сь честньїм крестом, вь нем же бі часть животво-рящаго древа креста господня 59 и мощи многих святих угод-ников божіих; и сь прочіими святими чудотворними иконами, при его царского пресвітлого величества боярині и воєводі кіевском князі Іоанні Борисовичі Троекурові и при околни-чом Іоанні Івановичі Ржевском. Такожде вь трудіх бяше и сам всечестньїй господин отец Іннокентій Гізіель, архи-мандрит святия Кіево-ГІечерскія обители, сь прочіими чест-ньіми ігуменами святих монастирей киевских, и иньїх множество многое духовного и мирскаго чину людій; всі ели не чрез весь день літний труждахуся за чудотворною иконою пречистьія богородицн ходяще и вь умиленіи и сокрушеніи сердца молебное пініє и молитви кь спасителю богу и кь спа-сающей от бід пресвятой богородицн приносяще; и толиким новим подвиженіем чудотворньїя кіево-печерскія иконьї пре-святьія богородицн изрядно чудо и всемирная радость соді-лася: вь той же бо день под Чигирином возбранньїя воєводи и заступницьі христіяном непостьідньїя заступленіем вне-заапу нападе на горделивьія поганьї страх и трепет велій, п абіе превратишася вь бігство полки чуждьі, сь великим и никогда еще не бьівшим толиким посрамленіем, и зілною пагубою сил бисурманских, иже невидимою силою божіею гоними бьіша сице, яко безпрестанньїм бігством вь дни и вь нощи истомльш'еся, множество их веліе везде по пути погибе, едва прочіе от превелика страха божія вь свояси угонзнуша. Град же Чигирин свобожден бьість от всяких бЬд и зпятая сіть суеумнаго наміренія агарянскаго на богоспасаемьій царственньш град Кіев, аки паучина, сокрушися. А мьі всі помощію господа, сотворшаго небо и землю, по заступленію пресвятьія богородицьі, ходотайством святьіх россійских чудотворцов, преподобних отец наших Антонія и Феодосія и прочіих кіево-печерских, и всіх святих молитвами, изряд-ньім щастьем великого государа нашего царя и великаго князя Феодора Алексіевича, всея Великія, и Малня, и Більш Россіи самодержца, под его високою государскою рукою добрі избавленньї бьіхом.
О ВТОРОМ БІСУРМАНСКОМ ПРИХОДІ ПОД ЧИГИРИН
Вь літо от рождества Христова 1678. Жестокосердньїй он богопротивник турский солтан, вь лютой ярости и скорби сердца своего сьій, хотя мимошедшую пагубу людій своих и студ лица своего безчестнаго утолити, еще болшіи свой турецкіи и татарскіи сильї подвиже и посла зь поганим вейзе-ром своим на имя Мустафою и сь многими башами под Чигирин, доставати его. Тьіи бісурманскіи сильї, пришедше міся-ца іюля числа 8-го кь Чигирину, доставаху его различіїьіми промислами: приступами, страшною огненною стрілбою, кгранатами, подкопами и всякими навіти, чрез многое время нудящеся злоє наміреніе своє совершити; но многу пагубу себі тамо прістяжаху: ибо ратній его царского пресвітлаго величества люди, под властію умнаго мужа, его царскаго пресвітлаго величєства околничого и воєводи чигиринскаго Іоанна Ивановича Ржевского, а Войско Запорозкое бодрос-тію полковника чигиринскаго Григорія Карповича, и инньїх таможе бьівших храбрьіх началников войсковьіх промьісло-ви, мужественно противу тіх непріятелей подвизахуся, так от стін градских всякою стрільбою стріляюще и отбивающе, яко и из града исходяще, по шанцам поганских многое множество янчаров убиваху, и на полі частий бон сводяще, без числа турков и татаров поражаху, и живьіх много, началньїх
и общьіх поган имаху; яко толикому божію силою укріпляе-маго православнаго воинства мужеству, промьіслу, дерзнове-' нію и нарочитой храбрости богатьірской, зіло дивитися бісур-маном. И уже непріятели, вь уньїніи и малодушіи суще, по болшой части бяху в отчаяніи, мняще, наміренія своего не совершивши, сь печалію и вічним студом своим или от града отступити, или всі на приступах вь конец погибнути.
О ПРЕСЛАВНОЙ ПОБІДІ НАД ТУРКАМИ И ТАТАРАМИ, БЬІВШОЙ НА ГОРІ
Егда же болшіи сильї его царского пресвітлаго величест-ва, при боярину и воєводі князю Григорию Григоріевнчу Ро-модановскому, и многіи полки Войска Запорозкого, при гет-ману Іоанну Самойловичу, сь богом данною ему благонрав-ною отраслію, Семеоном °, у Дніпра сиійдошася, абіе вси купно, силою кріпкаго вь бранех господа вьоружившеся, пойдоша іюля 31-го сь поля Бужинскаго61 кь Чигирину на одсіч своих, сь всіми обозами просто вь очи непріятелеві, ополчившемуся окрест Чигирина.
О сем усльїшавши вейзір турецкій, аще вь болшом еще страсі и ужасі оста, но, аки вь дерзновеніи сьій, понудися семнадесят башей сь многими бісурмянскими силами, и хана кримскаго сь всіми ордами, и янчарскую піхоту послати про-тиву войск православних, усилуя проходи путньїя запяти им, и убо на тісньїх містах и переправах нужннх заступивше, всячески от всіх стран на обозьі государевьі москов-скіи и козацкіи непріятели налігаху и немальїя перепони содіваху.
Православное же войско, мужественно вь храбрости воинской подвизающеся, нарочитий отпор иепріятелем на всі страньї даваху, вь всяком дерзновеніи всі праволучно идуще противу бесурмяном на Гору, от Черкас6 до ріки чиги-ринской Тясмина63 лежащую, кь вивозу, зовомого Кувічин-скому64. Непріятелі же, войсками своими Гору ту окрьівше н всі удобньш восходьі на шо янчарами сь многою огненною стрельбою засадивше, отнюдь восхода христіанским воем возбраняху. Чего ради Гора та, от миожества непріятелей, от вьісотьі и труднаго восхода своего, аки нікій страшний облак сь огненним дождем и лютими громьі стрілянія бісур-мянскаго над православними вои висяше, даже под нею вои царского величества принудишася премедліти день и дві но-щи, вь всяком труді и тіснотах.
Но зде десница господня сотвори силу! Зде множеством славьі своея сотре бог сопротивньїх! Егда силою креста господа, силнаго вь бранех, православній, вьоружившеся,
.иігуста 3-го числа, вь день субботній, изрядні же чинньїм унравленіем благоразумнаго вожда Войск Запорозких всі полки двигнушася, храбріи вои предваряюще, обозьі же им иослідующе, просто на Гору тщахуся и вь всяком дерзно-ііеніи и мужестві сердца на обозьі и войска бісурманскіи наступаху, тогда лук силньїх изнеможе, а немощній препоя-сашася силою. Ибо предстателством пресвятьія богородицьі пепостьідньїя христіанскія надеждьі ходотайством преподобних отець печерских и всіх святих пособіем купно же и явленіем преподобнаго отца Сергія, игумена радонежскаго65, великаго чудотворна, и щастем и молитвами благовірнаго государя нашего царя и великаго князя Феодора Алексіеви-ча, всея Великія, и Малня, и Більш Россіи самодержца, вне-заапу лютому оному супостату одоліша православній вои, и отнюдь прегордаго того кгакгана премогоша.
Бісурмане же, видяще толикую нечаемую вь христіянских воех храбрость и мужественное сердце их, аки сердце лва, на лов готоваго, абіе, нечестивий, падше вь страх и трепет, растаяшася вь мнимой кріпости сил своих поганских, от шанцов же и от всіх армат, болших и менших оружій огненних, от наметов и от всяких запасов своих отбігоша, стрем-глав єдин другаго предваряющи и друг друга оставляющи, утікаху, амо же очима зряху, яко и ту исполнитися писанно-му: «Пожнеть единь тисящу и два двигнета тми» [П’ята Книга Мойсеева, Второзаконіє, гл. 32, ст. ЗО]. Ибо стріли православних воев изьобилно упишася от крове бісурман-скія, и меч без числа сніде мяс их поганских. Началних ба-шей и мурз, много же и живих поган вь руці христіанскаго войска остася, а утікающіи на своих же мостах, на ріці Тясмини помощених, от великаго страха и тісноти, многое множество подавися, изь мостов спадающе, без числа пото-пишася. Намети же, армати, запаси и многіи користи не-пріятелскіи храброму его царскому пресвітлого величества воинству досташася.
Тогда вси христоименитьш вои утішахуся кріпостію сили бога вседержителя, хваляще и величающе его яко единаго побідителя, побіждающаго и смиряющаго врага вознесен-ную гординю, дающаго же неоскудно кріпость православному цареви нашему и возносящаго рог Христа своего.
О ПРИШЕСТВІИ ПОД ЧИГИРИН ВОЙСК ПРАВОСЛАВНИХ
По толикой торжественной побіді над бісурманами вси обози ратій царского величества и войск запороских, на гору виш реченную воздвигшеся, прійдоша под Чигирин августа 4-го числа и сташа под городом над рікою Тясминем. Тогда жестокосердьш враг, вейзер турецкій, от презілньїя туги и студа своего ради великія пагубьі своих нечестивих, ели богохулньїя души своея не испроверже. Всіже оставшія бісурмане устремилися бяху всеконечні на бігство, а православний войска, вь побідителном торжестві суще, надіяху-ся всяко тому супостату, падшему уже, не востати.
Лютий же супостат христіанскаго рода, діавол, от обилія своея злоби, лукаваго онаго вейзера, яко свойственньїй свой сатанинскій сосуд, от посліднего уньшія и малодушія, аки от смертоноснаго сна возбуждши, попусти его оставшія вои бісурманскія от наміреннаго бігства удержати. Той же, помалу малу вь чувство пришедши, исполнися ярости и всякія неправди и размисли, яко уже невозможно воинскими приступами града Чигирина взяти и явним боєм противу мужест-венних сил христіанских постояти, вдадеся вь тайния зло-хитрния коварства, вь них же непрестанно впраждняшеся до толі, даже, яко тать, подькопавшися землею под нижньїй город, восхити его и огнем сожже.
Ратньш же его царского пресвітлого величества, зь арма-тами [и] всяким оружіем и запасами вишедши зь города верхнего, зажгоша его, а сами ціло пройдоша кь обозом сил государских и козацких полков.
О ВОЗВРАЩЕНІИ ВОЙСК ХРИСТИАНСКИХ ОТ ЧИГИРИНА И О УБІГШИХ ТУРКАХ И ТАТАРЕХ ОТ ВОЙСК ПРАВОСЛАВНЬІХ
По чигиринской же брани его царского пресвітлаго величества рати и войска запорозкіи, возьвратившеся кь Дніпру, сташа паки вь преждних своих шанцах на полі Бужинском, при брезі Дніпровом.
Но врази креста господня, аще и ослабіли бяху вь истом-ленних силах своих поганских, гріхами нашими поощрени, дерзнуша паки на брань. Ибо сам везер со всіми своими турс-кими силами и хан со своими татарскими ордами вь слід за войсками царского величества подвигнушася и начаша всіми силами от всіх стран, найпаче 14-го числа августа, вь среду, налігати, хотяще православних, яко гладніи звіріє, всячески пожрети.
Обаче сили его царского пресвітлого величества зь войсками запорозкими, и ту стройньш управленіем искуснаго вожда наставлени, толикій бой сведоша сь поганими, еликій ньшішнего віку не бяше видіний. Тамо бо гласи до небес возвьішахуся, от превелика клича безчисленннх воев! Тамо солнце затмися, ради прегуста дьіма, от огненньїя стрелби іюсходяща. Ту воздух помрачися от праха земли, конскими попитами горі возбіеннаго! Тамо мняшеся землі возстогнати от превеликих сил воинских, на ней брань отяготивших! Ту стріли, от многочисленньїх луков иснущенньїя, яко прегустьія капли дождевньїя! Тамо кулі от великія и меншія стрелбьг, яко огненний град, исхождаху! Тамо гласи стрелбьі огнен-пьія, аки страшния громи, слишахуся! Ту мечи обнаженньш, аки молнія, блещахуся! Тамо руці христіанскія освятишася нь крові поганской! [Друга Книга Мойсеева. Вихід, гл. 32, ст. 28—29]. Ибо вь том бою многіи от самих лучших богати-ров поганских началних а посполитих безчисленния телеса вь труп падоша!
Но не суть кончина. Жестосердніи бо бісурмане, по толи-ком паденіи своем, еще седм дній над Дніпром премедліша, ополчающеся окрест обозов воинств христіанских, страшними стрілянми зь многих и великих армат день и нош, настоя-ху и, шанци своя по различннм містом заводяще, всякій промисли на одолініе творяху.
Сили же царского величества и войска запороскіи храбро и мужественно стояху против бісурманов и многое множество, на всяк день и час исходяще зь обозов, побиваху и неизре-ченньїя пакости воинскими промисли и храбростію своєю содіваху нечестивим, ових убивающе, ових уязвляюще, ових живих восхищающе, яко, превеликих ради налог и смертоносних тіснот, нужда бяше нечестивим вь силах своих ослабіти и изнемогти.
На конец, видяще бісурмане, яко уже отнюдь невозмож-но стерпіти силния храбрости и кріпкаго мужества воев христіанских, понудишася от превеликаго страха, не яко воини, вь началі показавшійся, но уже яко татіе вь нощи тайно отбігти воспят (зь девятого на десять, на двадесятий день августа) на вічний студ свой и всенародное поношеніе. И едва вь третей части сил своих бісурманских, и то сь великою нуждою своєю вьсвояси увойти возмогоша.
Но сили его царского пресвітлого величества и войска за-порозскіи вь цілости по домах розийдошася, благодаряще бога [...]
Фрагменти
О НАЧАЛІ ВОЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Початок і причина войни Хмельницького єст єдино од ля-хов на православіє гоненіє і козаком отягощеніє.
Тогда бо оних, не хотячи, чого не звикли були, панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами і в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах груби, то єст печі, палити, псов хандожити, двори замітати і до інших незносних діл приставляли.
Знову зась которії зоставали козаками реєстровими, а над оними полковникове — шляхта, панове — од гетьмана коронного насиланнії, були, которії б, об їх вольності бинамній не дбаючи, але, яко могучи, оних смиряли, легце поважаючи. Плату, которая постановлена була на козаки од короля його милості і Речі Посполитої по золотих тридцять на рок, тоє на себе одбирали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки обирали і настановляли, але полковники, кого хотіли, з своєї руки, жеби оним зичливими були.
Также полковникове козаков до всякої домової незвичайної роботи пристановляли. В поля зась пойшовши, любо який козак достане у татар коня доброго, того одоймуть. З Запорожжя през поля дикії з рарогом, яструбом, орлом альбо з хортом козака бідного шлють в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай би згинув, як не трудно од татар.
Знову зась, хочай би якого язика татарського поймали козаки, то з язиком татарським, на кого ласкав полковник, якого жовніра свойого висилаєт до гетьмана коронного, а козацькую одвагу потлумляєт.
В городах зась од жидов тая була кривда, же невольно козакові в дому своєм жадного напитку на потребу свою держати, не тілько меду, горілки, пива, але і браги.
Которії зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на комісара рибу десятую одбирали.
А полковникам особливо треба дати, і сотникам, і аса-улові, і писареві. Аж до великого убозтва козацтво прийшло. .
А больше шести тисячей не повинно козаков бути. Хочай і син козацький, тую ж панщину мусив робити і плату давати.
Тоє над козаками було.
Над поспольством зась, любо во всем жили обфіто в збо-жах, в бидлах, в пасіках, але, однак, чого не звикла була Україна терпіти, вимисли великії були од старостов і од на-місников і жидов. Бо самі державці на Україні не мешкали, тілько уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали, альбо, любо і знали, только засліплені будучи подар-ками од старост і жидов-арандарей, же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі і мажуть: з їх подданих видравши, онім дарують, що і самому пану вольно би узяти у свойого подданого, і не так би жалував подданий його. А то леда шев-люга, леда жид богатиться, по кілька цукгов коней справ-ляєт, вимишляючи чинші великії, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухії, з жорнов плату і інноє, однімання фольварков.
Що [й] натрафили на чоловіка одного, у которого одняли пасіку, которая всей землі Польськой начинила біди. А тим способом.
В Чигирині-місті мешкав сотник Богдан Хмельницький, козак, розтропний в ділах козацьких воєнних і у письмі біглий
і часто у двора королевського в поселстві будучий. І под час бутності своєї з козаком значним переясловським з Іваном Ілляшем1 (а тот Ілляш барзо зичливим королеві його милості)
і упросили письмо, альбо привілей, на роблення човнов на море, мимо відомость гетьманов коронних, що і одержавши, тоє скрито держали од полковников в Переяславлю.
А под тот час у вишменованного Хмельницького подста-ростій чигиринський Чаплинський2, зостаючий од Конєцполь-ського3, одняв хутор з пасікою і млином на урочищі Суботові, повтори милі од Чигирина. І за той хутор посвар став з под-старостім Хмельницькому. І Хмельницький, видячи, же оного вічистії добра Оному кгвалтом видрано, старався фортелем, жеби тот привілей, данний од короля його милості на роблення човновноє вольноє козаком, достати. Що і доказав.
Бо маючи в дому своєм у гостях того Ілляша, ормянчика переясловського, і у оного вивідавшися о схованню того при-вілея, упоївши оного, ключ у п’яного узявши, послав свойого посланця по тот привілей, данний од короля його милості Владислава Четвертого4, которий оному і привізл його посланець.
І так з оним привілеєм Хмельницький за пороги пришов
і козаком ознаймив, же на вольності козацькії мієт привілей короля його милості. До которого много войська козацького почало ся горнути. А же на Запорожжу зоставати не мог задля залоги, которая на тот час з полковниками лядськими посполу з жовнірами зоставала, пошов на Низ5 ку мору, на поля, к Лиману6, і там войсько ку оному купилося, утікаючи од полковников лядських.
Которого Хмельницького полковникове посилали на тії поія імати і розгромити, але оній тих посланних лядських погромив, а козацтво до оного пристало.
І так Хмельницький, видячи, же юже учинив задор з ляхами і свойого набитку, альбо кгрунтов, жалуючи, вислав своїх посланцов до хана кримського, чинячи з оним згоду і приймуючи братерство, жеби йому помагали войська лядськії зносити, що хан кримський з солтанами [і] ордами з ра-достію на тоє позволив і, приславши своїх означенних мурз до Хмельницького, межи собою присягу з обоїх сторон виконали на Низу. І зараз хан посилаєт з ордами великими Тугай-бея7 до Хмельницького. З которою ордою Хмельницький на Запорожжє наступив.
До которого все войсько, зостаючеє на Запорожжу, пристало і Хмельницького собі за старшого приняли.
ВОЙНА САМАЯ 1648 [РОКУ]
На початку того ж року, взявши відомость од комісара козацького, панове гетьманове, так коронний Миколай По-тоцький8, яко теж і польний Калиновський9, же юже купа немалая войська зобралася на Запорожжю, до Хмельницького приставши, зараз зо всіми войськами коронними притягли на Україну до города Черкас і там, одправуючи свята великоднії Воскресенія Христова, усе войсько козацькоє з полковниками їх скупили і казали оним присягати, же не мають здра-дити полковников своїх і до Хмельницького приставати.
І так зараз по Воскресенії Христовом гетьманове короннії висилають войська немалії водою Дніпром у човнах, посадивши посполу з козаками і піхоту нємецькую. А землею, полем посилаєт гетьман Потоцький сина свойого Стефана10 з комісаром козацьким, з которим войська коронного тисячей шесть, козацького з тими, що у човнах пойшли, єще при комісару тисячей шесть, приказавши оним, жеби ішли просто на Запорожжє до Січі зносити Хмельницького альбо осадити його з войськом.
І самі гетьманство з войськами коронними за ними втропи помалу ішли з тяжарами войськовими і піхотами.
Хмельницький, узявши відомость о наступленню войськ коронних, не ожидаючи на Запорожжє приходу їх, але переправившися з войськами татарськими немалими, напротив пойшов войськ коронних і ісподкавшися в полях, у урочища Жовтой ВодИ, там осадив каштелянича Стефана Потоцького і комісара козацького з войськами їх.
А войська, которії ішли Дніпром водою човнами, минувши городи, не доходячи порогов, старшину, зостаючую при них і піхоту німецькую, в човнах будучую, викололи і покидали в Дніпр. І послали своїх посланцов до Хмельницького. По которих прислав Хмельницький з ордою, і орда, на свої коні оних побравши, привезла на Жовтії Води, где посполу того войська коронного доставали.
Войська зась козацькії, зостаючії при тих войськах коронних, видячи, же юж і тоє войсько, котороє водою ішло, зостаєт при Хмельницьком і орді, і тії усі з войська коронного пристали до Хмельницького і до орди і на тоє ж войсько почали бити.
Где през кілька дній без перестанку тая война тривала. І войсько, осаженноє будучи в степах, не могучи витривати, рушило табором одтоля ку Княжим Байраком 11 оборонною рукою, уступаючи назад ку городом. Але в том одході не пощастилося їм, бо, не допустивши оних до тих Княжих Байра-ков, почала орда з козаками табор їх розривати. А в тії Княжії Байраки запровадивши войсько козацькоє піхоту, покопали рови. До которих пришовши табур войська польського, змішалися. І там усе тоє войсько розбито, в неволю побрано татарськую. І каштелянича Стефана Потоцького посполу з комісаром взято. Которий в молодих літєх на Запорожжю живот свой скончив, бо Хмельницький оного, не даючи орді, на Запорожжє до Січі одослав, і там [той] од ран помер. А іншії панята в неволю пошли татарськую.
Гетьманове зась короннії, великий і польний, з потугами своїми на Чигирин ішли втропи за тим войськом, хотячи оних посилкувати. Але по розгромленію войська польського у Княжих Байраков нікоторії, з того погрому поутікавши, дали знати, же юж нікого посилкувати, бо войсько до остатку знесено. Одвернули гетьманове Николай Потоцький, каштелян кра-ковський коронний, і Калиновський, гетьман польний, з войськами назад ку городам, не ідучи на Чигирин, але просто шляхом на провороття ку Корсуньові-місту ішли.
За которими Хмельницький з ордами немалими ішов, наступуючи на них. Где гетьманове, переправивши ріку Рось у Корсуню і надпустошивши міста, поминували Корсунь. Которих зараз настигнувши, Хмельницький за Корсуньом учинив потребу, где гетьманове оборонною рукою уступували, беручися в поля ку Росаві 12. А припало оним іти промежку лісами в милі оД Корсуня. Где Хмельницький казав запровадити піхоту козаков корсунських в тії ліски. Которії шлях перекопали і там позасідали, не допущаючи переходу табурові лядському. А Хмельницький з тилу і около з войськами і ордами наступивши, оноє войсько розгромив з допущеній бозько-го. Где гетьманов обоїх, великого коронного і польного, в неволю взято і усе войсько вигублено, же мало хто з того погрому увойшов. Где орда неошацованную здобич узяла, так в конях, риштунках, яко найбольше в невольниках знатних панов і панят і посполитого войська. А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которая то потреба, альбо война под Корсуньом була на том тижню по святой Тройці.
Була тая поголоска на всей Україні, альбо хвалька од шляхти, же по знесенню тоєї своєволі з Хмельницьким міли панове Україну плюндрувати і большую часть осажувати людьми німецькими і польськими. Также і у віри руської по-мішка великая була од уніят і ксьондзов, бо уже не тілько унія у Литві, на Волині, але і на Україні почала гору брати; В Чернігові архімандритове один по другом зоставали, по інших городах церкви православнії запечатували, до чого помошни-ками оним шляхта, уряд і ксьонзи були, бо уже на Україні що городок, то костьол був. А в Києві теж утиск немалий церквам божіїм старожитним чинили так воєвода київський Тишке-вич 13, на тот час будучий, яко теж ієзуїти, домінікани 14, бернардини 15 і іншії закони, наїздами правими митрополиту утискуючи і науки школ забороняючи, згола староруськую православную християнськую віру собі прекладаючи на роз-ную од поган. Бо ліпшоє пошанування ляда жидищеві спрос-ному було, аніжели найліпшому християнинові русинові. А найгоршоє насьмівисько і утиски терпів народ руський од тих, которії з руської віри прийняли римськую віру.
І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войськ коронних і гетьманов, зараз почали ся купити в полки, не только тії, которії козаками бували, але хто і нікгди козацтва не знав. Що видячи, панове державці україннії, не только старостове, зостаючії по городах, але і сам князь Вишневецький16, которий немал усе Задніпря мів в своєм подданстві, іміючи при себі кільканадцять тисяч люду воєнного грошового, опроч драгунії і вибранцов, которих з подданих своїх начинив був по всіх городах незлічоную річ, мусив утікати і уступувати з України, з городов своїх, з княгинею і з сином своїм Михайлом17, которий напотом королем польським зостав був.
Од боку зась Хмельницького, гетьмана войська запорозького, которий юж по знесенню войськ коронних цале гетьманство принявши за упрошенієм усього войська козацького, бо до того часу гетьманом не звався, аж покуля обоїх гетьманов коронних знаки войськовії, то єст булави і бунчуки, у свої руки узяв,— все войсько оного гетьманом настановило і на тот уряд упросило, зараз од боку оного козацтво по розних городах розійшовшися, полковников, сотников собі понастановлявши і где-кольвек знайшлася шляхта, слуги замковії, жиди й уряди міськії — усе забіяли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтності рабували, костьоли палили, обвалювали, ксьонзов забіяли, двори зась і замки шляхетськії і двори жидовськії пустошили, не зоставляючи жадного цілого. Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочив і того грабле-нія тих добр не чинив.
І на тот час туга великая людєм всякого стану значним була і наругання од посполитих людей, а найбольше од гультяйства, то єст од броварников, винников, могильников, будников, наймитов, пастухов, же любо би який чоловік значний і не хотів прив’язуватися до того козацького войсь-ка, тілько мусив задля позбиття того насмівиська і нестерпимих бід в побоях, напоях і кормах незвичайних; і тії мусили у войсько [йти] і приставати до того козацтва. Где по городах, по замках шляхту доставано, где-кольвек позачинялися були, то єст в Ніжині, Чернігові, Стародубі, Гомлю, все тоє, подостававши, вистинали [...] І многії на тот час з жидов, боячися смерті, христіянськую віру приняли [...] І так на Україні жадного жида не зостало, а жони шляхетськії зоста-ли жонами козацькими. Также і на потамтой стороні Дніпра, аж по самий Дністр, тоє ж ся стало спустошення замком, костьолом і двором шляхетським, жидовським, урядом міським і шляхті, ксьоязом,— усюда тоє витр'ачено [...]
ПОЧИНАЄТЬСЯ ВОЙНА ЙОГО ЦАРСЬКОГО ВЕЛИЧЕСТВА РОКУ 1654
На початку того року присланний буваєт од його царського пресвітлого величества Алексія Михайловича18, всея Росії самодержця, ближній боярин і дворецький Василій Василійо-вич Бутурлін19 із іними бояри і многими стольниками і дворянами, великим послом до гетьмана Хмельницького на жадання його і усього войська запорозького, чинячи постанову, як мають зоставати под високодержавною його царського величества рукою. Задля которих великих його царського величества послов зложив гетьман Хмельницький з’їзд в Переяславлю усім полковником, сотником і атаманні, і сам приїхав в Переясловлє на день Богоявленія Господня. І там рада була, где усі полковники і сотники з товариством, при них будучим, позводилися зоставати под високодержавною його царського величества рукою, не хотячи юже больш жадним способом бути подданими королю польському і давнім паном, ані теж приймати к себі татар. На чом на той то раді в том місяцю генварі і присягу виконав гетьман
Хмельницький зо всіми полковниками, сотниками і атаман~ нею і усею старшиною войськовою; і узяли великоє жал-уван-нє його царського величества соболями. І зараз по усіх полках розослали стольников з приданням козаков, жеби так козаки, як войти зо всім поспольством присягу виконали на вічноє подданство його царському величеству. Що по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинив. А боярин і дворецький Василій Василійович Бутурлін повернув на Москву до його царського величества. І немалая радость межи народом стала.
Того ж року, зараз на весну, його царськоє величество, обвістивши през свойого царського величества послов королеві його милості о своїх крйвдах і о наступленії на православную віру, уводячи римськую, а найбарзій унією стисненних християн, ознаймуєт, же войною ідет на короля польського [...]
РОКУ 1663
Зараз по весні заводиться на новоє лихо, чого за іних гетьманов не бувало, то єст чорної ради. А то зараз фортельов заживаєт Брюховецький20 і докучаєт його царському величеству, о той раді просячи, жеби кого зволив йога- царськоє величество на тую раду послати. І так на жадання запорож-цов і тих полков, которії ся прив’язалися до Брюховецького, висилаєт його царськоє величество окольничого княза Вели-кокгакгнина і стольника Кирила Юсифовича Хлопова.
0 которих зближенню взявши відомость, Брюховецький зараз, вийшовши з Гадячого, простуєт ку Батурину, переймаючи тих посланих од його царського величества, а своїх розсилаєт по всіх полках з письмами, жеби усе поспольство стягалося под Ніжин у раду і Ніжин рабувати. На которії письма що живо рушило з домов, не тілько козацтво, але усе поспольство, купами, а не полками.
А гетьман Сомко21, козаков значних з полковниками скупивши, притягл под Ніжин, где і полковник ніжинський увесь полк свой скупив зо всього Сівера, бо то один полк був,
1 Стародубщина. Але тоє собрання Сомково нінащо обернулося, поневаж юже Брюховецький ліпшую ласку з запорожцями мів у його царського величества, а то за старанієм єпископа Мефтодія22, которого Брюховецький запобігл подарунками і обітницями розними, яко то люде звикли дарами уводитися.
І так з другої сторони міста Брюховецький, зейшовшися з окольничим Великокгакгнином, з которим немало люду воєнного од царського величества було, подступили под місто войська немалії, а найбольшей поспольства. Где москва, не бавячися в полю, увойшла уся у город Ніжин і стали по господах в обох містах — старом і новом. І постоявши кілька дней у которих начальних людей, то єст в окольничого, запрошоний Сомко-гетьман і Брюховецький з старшинами, оповіли оним о зволенню його царського величества, же по жаданню і прошенію усіх козаков зволив бути чорной раді23 на обрання одного совершенного гетьмана. Чому любо Сомко, яко уже маючий гетьманство од подручних собі полковников і сотников і козаков, подтвержденноє присягою ново у Ічні, суперечали тоїй раді, але же большая була купа при Брюховецькому зо всіх полков, мусили на тоє позволити і, сподіваючись того доказати, же при ньому старшина стоїть.
І так зложили час раді юня 17-го, зараз уступивши в пост Петров. На которую раду так постановили бути, жеби в тую раду іти пішо, без всякого оружжя. І за містом розбито намет великий, на тоє присланний од його царського величества. При котором наметі і войсько московськоє стало з оружжєм задля унимання своєволі. Але тоє мало що помогло.
Як вдарено в бубни на раду, Брюховецький, ведлуг постанови, пішо войсько припровадив ку намету своєї сторони на тую раду. І Сомко не зозволився: і сам і усі козаки, при ньому будучії, яко люди достатнії, на конях добрих, шатно і при оружжю, як до войни, тоєї інтенції будучи, же єжели би ведлуг мислі оних рада становитися би міла, то межи собою битву міти, бо при таборі Сомковом і гармат було немало. Але тоє нічого не помогло, понеже запорожці ласкою його царського величества упевнені [були].
І скоро тая рада стала, і боярин вийшов з намету і почав читати грамоту і указ його царського величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, зараз крик стався з обох сторон о гетьманство. Одні кричать:
— Брюховецького гетьманом!
А другії кричать:
— Сомка гетьманом!
І на столець обоїх сажають.
А далі і межи собою узяли битися, і бунчук Сомков зламали, заледво Сомко видрався през намет царський і допав коня. І іная старшина. А інших позабивано до кілька чоловіка.
І так сторона Сомкова мусила уступати до табору свойого, а сторона Брюховецького на столець всадили Брюховецького, зопхнувши князя, і гетьманом окрикнули, давши оному булаву і бунчук в руки.
Що заледве і нескоро той галас ускромився.
Але того часу князь Великокгакгнин не потвержав гетьманства Брюховецькому, бо і до себе прийти не могл за великим шумом межи народом.
І так Брюховецький з тими знаками зойшов до свойого табору, где стояв над Остром у Куті Романовського 24.
А Сомко в’їхав до свойого табору, юже не маючи бунчука ані булави, бо тоє запорожці видрали оному.
Зачим войсько почало Сомково собою тривожити, одступаючи Сомка, любо Сомко послав з тим до князя, же на той раді з войськом своїм не перестаєт і Брюховецького гетьманом не приймуєт, і єжели знову не будет рада, і жеби Брюховецький положив знаки войськовії, то одходить з своїм войськом ку Переясловлю і знову до його царського величества слати, же кгвалтом гетьманство дано Брюховецькому, которого войсько не приймуєт.
Що видячи князь тоє розервания і обовляючися, жеби з того не вросло що злого, знову на третій день тую раду складаєт і приказуєт Брюховецькому, жеби, в тую раду прийшовши, знаки войськовії положив, жеби уся старшина уступила до ради до намету, а чернь, войсько жеби гетьмана настановляли, кого улюблять.
Чому барзо Брюховецький сперечався, яже видячи, же князь почав на Сомкову руку схилятися, которому старшина порадила, жеби, не будучи спротивним задля ненарушення ласки його царського величества, тілько ж жеби, не йдучи ку намету, где войсько стояло московськоє, але межи своїми войськами тую учинили раду. На що і БрюхоЬецький позводився.
Але несталость наших людей тоє помішала. Бо козаки сторони Сомковой, одступивши своєї старшини, похапавши корогви каждая сотня, до табору Брюховецького прийшли і поклонилися, [а] одвернувши, зараз напали вози своїх старших жакувати.
Що видячи, Сомко з полковниками своїми і інною старшиною, впавши на коні, прибігли до намету царського до князя, сподіваючися помочі і оборони свойому здоров’ю. Которих зараз князь зо всім одослав в замок ніжинський. Того ж часу усе у них поодбирано — коні, риштунки, сукні і самих за сторожу дано.
А Брюховецький зо всім войськом прийшов к намету царському. Которому юже князь здавав з своїх рук булаву і бунчук, подтверждаючи гетьманство, і попровадив вт> соборную церков святого Николая, где присягу виконав Брюховецький зо всім войськом. І вийшовши з церкви, того ж дня своїх полковников понастановляв з тих людей, которії з ним вийшли з Запорожжя, по усіх городах, а Ніжинський полк на три полки розділив.
При котором настановливанню полковников много козаков значних чернь позабивала. Котороє забойство три дні тривало. Хочай якого значного козака забили іли чоловіка, то тоє в жарт повернено. А старшина, козаки значнії, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновії на сер-мяги міняли. І так тоє забойство третього дня почало ускром-лятися, і заказ став, жеби юже правом доходили, хто на кого якую кривду мієт. Тих зась полковников, которії у замку ніжинськом зоставали у в’язенню, усе пожакували, і в домах мало що зостало [...]
РОКУ 1677
Зима барзо великая була так снігами, як теж і морозами. І мало которий день був без вітру. І тривала снігами і морозами великими близько до святого Георгія, же юже людєм на Сіверу не тілько сіна, але й соломи на хатах не ставало. Тої ж зими по три тисячі подвод з полков под запаси давано до Сівська25, із Сівська проважено в Київ. І много подводни-ков од морозов покалічало, а іннії померли [...]
Того ж року, місяця мая семогонаддять дня, в четвер-ток в обідньой годині, по службі божой в повгодині может, занялася церков Рождества Христова, стоячая в ринку, близько комор крамних, в Стародубі. Од которого запалення церкви, не відати яким способом, подобно, з неопатр-ності паламаровой, • а особливо гнів божий за беззаконія наша, так великоє будування церквей божиїх чотирьох, стоячих у самом городі, зо всею оздобою їх, которая на усю Україну славна була в мальованню образов, в інних достатках, так теж великостію звонов, зовсім погоріло, яко теж і в будинках дворов зо всіми немаль маєтностями. Так срокго вигоріло усе місто, же жадная не тілько хата не зоста-ла, але ані башта, наветь і самії вали погоріли, нічого не зоставши, а і за містом, на кілько сот подим’я погоріло.
Так страшний пожар був за скаранням бозським. Бо в том місті всчалася ненависть. Першая — полковник против гетьмана, священики межи собою, осьм на двох немаль цалий рок турбувались; межи козаками і посполитими свари, позви; а знову зась корчми, шинки немаль в каждом дворі, а при шинках безецності і частії забойства, а за вшетечность жадної карності не чинено, але тоє в жарти оборочано, любо якая явная курва; пиятики без удержанія, набоженства оспалость, бо духовних ні за що не міли, хлюбячися оздобою церквей божіїх, одказаючи, же:
— Нам не трудно о попов і священикові
Любо напоминали, не слухали, але од такових, которії їх за збродні до покути приводили, з гнівом одходили і по своїх волях собі духовних шукали, не жалуючи за гріхи. І так господь бог, не терпячи тих злостей, одняв тую оздобу того міста, то єст церкви божії, в которих щоденная служба божая одправувалася, также і тую фортецію, которая на усі сторони славная була, наветь же і гармати погоріли. Тілько ж єще щось милосердія свойого господь бог задержав, же не до останку згубив, же зостала скарбниця в цілості, в кото-рой немалая купа бочок з порохами; бо, зарятуй, боже, єжели би ся тоє було заняло у мурованном склепу, то немало би народу, людей вибило і вигубило. Єднак же народ жадної злості своєї не признавав і гріхов, аЛе усе на священиков складав.
А найпервій тая церков загорілася святого Николая, в которой проклятіє читано пастирськоє при службі божой і свічки гашено на проклятіє [над] Шубою, священиком черніговським, зосланним од архієпископа. І од тоєї церкви усе місто вигоріло [...]
Того ж року войсько турецькоє з ордами і Юрієм Хмельницьким 26 подступили под Чигирин у Спасовку впервоє і доставали потужне. Котрим на одсіч [і на поміч] зостаю-чим в Чигирині гетьман Іван Самуйлович, вийшовши з Бату-рина і скупившися з боярином князем Ромодановським у Липовой Долині27, потягнули ку Дніпру [...]
Того ж року місяця августа 23-го, приступивши князь Ромодановський з войськами московськими і гетьман Іван Самуйлович з козацькими войськами посполу ку Дніпру против Бужина на переправу, а наперед, єще не прийшовши ку Дніпру, вислали до Чигирина козаков піхоти повтори тисячі і москви приказ, которії, за ласкою божією, увойшли оборонною рукою в Чигирин, любо оним орда моцно того боронила, але понад Тясмином оборонною рукою увойшли. Притягнувши ку Дніпру, войська московськії і козацькії зараз старання приложили о переправуванню через Дніпр. Але оним барзо того турецькії войська з ордами боронили, бо і сам хан був. Єднак же войська козацькії, одважившися, суднами на той бок Дніпра переправлялися уночі, і там зараз шанці над Дніпром дали у переправи, хочай оним турецькії войська барзо налігали, але оних вспирали гарматами через Дніпр з войська козацького і московського. І так козаки і москва, яко могучи, переправувалися, даючи одпор неприятелеві, і що час шанцов причиняли. В которой потребі і сина ханського убито. І так тая война у Дніпра тривала през дней два.
Що видячи турчин, которий стояв под Чигирином, же потужнії войська наступують, бо тут, у Бужина, князь Ромо-дановський з гетьманом з немалими войськами, знову зась у Нивах 28князь Голіцин 29 также з великими войськами близько Дніпра став, а Чигирина [турчин] достати жадною мірою по могл, бо недель чотири розними способами приступали, нодкопов чотири стратив, которих юже з валу рукопаш одбили, і собою стривоживши, за помещію божією одступив од Чигирина і пойшов у свою сторону. Бо і. орда оним не барзо зичлива була. І под Чигирином не було самого турчина, ані везиря, тілько паші, над которими старшим Браїм-наша.
І так Чигирин зостав вольним од того облеження августа 29-го. Где притягнувши, войська московськії і козацькії направували город Чигирин і замок, що турки попсували, достаючи з гармат і подкопами, і шанці, рови позаровнивали, іцо турки були покопали коло города. А місто Черкаси, Медведовка, Жаботин, Мошни, Драбовка і іннії, которії поздавалися були турчинові, то знову гетьманові поклонилися, і залоги по тих городах стали. І осадивши Чигирин новими войськами московськими і козацькими, войська його царського величества і козацькії назад уступили ку домом своїм [...]
РОКУ 1678
[...] Того ж року великії запаси у Чигирин проважено, і город кріпили, сподіваючися приходу турецького. І на Україні стали аренди на заплачення войську, піхоті і конним, которії од Дорошенка 30 і од Гоголя 31 попередавалися, которим барву давали, але то з великим шемранням людей було, же юже одвикли були арендам.
Того ж року, зараз навесні, войська великії його царського величества вийшли, над которими старшим царевич Каси-мовський 32 і князь Ромодановський. І гетьман Іван Самуйло-вич, свої войська скупивши, рушив з Батурина мая 10-го, з которим войська немалії пойшли, бо не тілько козаков у войсько гнано, але і міщан і із сел два третього виправували, і убогшії чотири п’ятого з оружжєм і борошном, як до войни. І тії войська потягнули поуз Сулою ку Дніпру, до пристані Бужинської, так козаки, як і поспольство, бо нікому не фолькговано: і войтов, бурмистров, райцов і ремесников всяких, наветь і музиков — скрипников, дудников — усіх гнано до войська.
А як войсько виходило, на тот час розослав архієпископ черніговський Лазар Баранович33 свої універсали по усей
Україні, жеби народ заховував три дні пост в тижню, то єст понеділок, середу і п’ятницю — ані їсти, ані пити. До чого стосуючися, і гетьман розослав свої універсали, приказуючи срокго, жеби тоє люде заховали, приказавши старшим, жеби того постерігали і непослушних карали. Але на тоє мало дбали [...]
Того ж року, юля 10-го, войська великії подступили турецькії з везиром Мустафою под Чигирин з тяжарами великими. А войсько його царського величества з князем Ромодановським і гетьманом Іваном Самуйловичем переправилися того часу через Дніпр нижей Бужина, на поля чигиринськії, по сей стороні ріки Тясмина од Черкас. А турецькії войська стали на другой стороні ріки Тясмина коло Чигирина, з татарського боку. І, розділивши войська, пашей кілька з ханом кримським і господарями волоським і мултянським переправили Тясмин-ріку. Сили великії стали на сем боку ріки Тясмина, коло бору, не даючи проходу до Чигирина, а, около обточивши, Чигирин доставали. А войська московськії і козацькії стали в Бужині ку перевозу, тую плавлю однявши. Где турки, зобравши большую силу, стали коло войська московського і козацького неодступно коммонником, турки і татаре коло табору. Которим переміна од везиря щодень ординованная приходила през кілька недель, покуля притягл князь Булат з частю колмиков і черкес і козаков донських.
І скоро тії войська притягнули, зараз почали войська рушати просто на турецькоє войсько, котороє одступило було так комонно, як і гарматами, з піхотою, зостаючою на горі при Каплан-паші. В котором рушанню войськ великая і валечная потреба була на переправі, которая ведле села Шабельник34 іде, где аж заночувало войсько, б’ючися. І там немало донцов побито і козаков.
А на другий день, переправивши табор, под гору пойшли. Але не допустили турки, стоячи на горі з гарматами. Где знову ночувати мусили.
І вночі полковника черніговського Василія Борков-ського 35 гетьман послав і боярин, придавши московського войська немало.
Где, не дойшовши гори, межи собою войська стали ся бити, узявши тривогу. Що почувши, турки з гармат били моцно на табор козацький. І так заночувати мусили.
А в суботу, скоро світ, войська козацькії і московськії гору опанували, турков одбивши, і гармат турецьких двадцять сім з іншими риштунками узяли.
І турки пострах великий узяли. Але, же войсько не пущено за турками, комонник турецький, оглядівшися, знову одвернув, і так аж до самого табору войсько козацькоє і москов-ськоє гнали, рубаючи. Тілько єдин полковник московський, оставившися рогатками, одержався на горі. Где і усе войсько а табором притягло. І цілий день міли потребу.
І так турки, видячи потугу немалую, уступили за Тясмин, взявши тривогу великую, і, перейшовши Тясмин, мости поламали і попалили.
А войська московськії і козацькії подступили под Чигирин і стали под бором около озера, где стояли тиждень надаремне, жадного промислу не чинячи.
Що видівши, турки з пильностю доставали Чигирина.
А гетьман Самуйлович услав свіжого войська кілька полков в Чигирин. Которії, увойшовши, влегце собі важили потугу турецькую.
І так в п’ятницю вирвало подкоп под замком, где убито гранатом воєводу окольничого Івана Івановича Ржевського, чоловіка воєнного і справного. А напотом дня 10-го августа, в неділю о полудню, вирвало кілька подкопов под містом праве в самий час, як козацтво — одні попилися, а іннії спали. І так, як став крик, мало хто з войська козацького кидався бити, але усе наутеки скочило з города, обачивши войсько турецькоє на той вирві, где подкопи вирвали. Где на мосгі як зійшло козацтво, з которими мост обломився, а на греблі самі себе подавили, утікаючи. Где немалую шкоду турки в людєх учинили — на кільканадцять тисяч козаков погибло: одні потонули в Тясмині, а інних порубано, бо турки не живили нікого, але усе стинали, а місто палили, где опанували.
Піхотноє зась войсько козацькоє, под гору за церков зобравшися, боронилося аж до самої ночі. А москва в замку боронилася. І так вночі москва, понабивавши повні гармати пороху і замок запаливши, пойшли з тими козаками на пролом през турецькоє войсько, котороє юже знову було перейшло през Тясмин. І так увойшли до свойого войська. Але єднак на замку немало полегло москви, як уступали, бо сторожі не спровожала старшина з квартир, і тих, бідних, погубили. А і тії усі заледво би увойшли, єжели би не піхота козацькая, сердюки, греблі до ночі боронили.
В понеділок рано, до дня, рушило усе войсько московськоє і козацькоє ку Дніпру, где з великою трудностю аж у вовторок прийшли ку Дніпру і окопалися. Але в том одході трудность великая од турков була.
А в середу везір з Юрем Хмельницьким зо всіми войськами і гарматами притягли.
І обступили войська наші своїми потугами, моцно достаючи цілий тиждень. Где турков много побито, а под самим везіром коней двох убито. Бо не тілько з оружжя, але рукопаш билися. Так барзо налігали на табор були, же хотіли турки узяти, але, за помощію божією, на собі понесли.
І так видячи турки, же їх много пропало, другої неділі уступили од войська нашого ку Чигирину і там през три дні тажари переправляли, і Чигирин до остатку зруйнували, і гармати забрали, і пойшли у свою землю. А наші войська переправилися через Дніпр без жадної юже налоги [...]
РОКУ 1687
На початку [року 1687] войська великії їх царських величеств зо всей Москви і панств приналежних до нас рушили в городи українськії московськії, єще зимою, з арма-тами. Над которими старшими були Василій Голіцин, князь і боярин, а другий Шеїн36. І до весни тривали, стягаючись в слободах московських коло Сум, Криги, Котельви і інних. І гетьману запорозькому указ царський був, жеби на войну готові були на Крим іти. Где і козаков прибольшало з пос-польства.
0 святом Георгії37, зараз на весну, гетьман Іван Самойло-вич вийшов з Батурина з арматами, розославши по всіх полках, жеби виходили, універсали. А сам гетьман на Гадячоє ішов ку Полтаві, і за ним усі войська козацькії, переправивши Ворскло, ку Орелі, ку Самарі, где, мости поробивши на тих ріках, переправлялось войсько козацькоє.
За которими і московськії войська барзо великії наступили з боярином Василієм Васильовичом Голіцином і при нем бояре Шеїнов, Долгорукий38, Змієв39 й інниї незлічонії войська Самар переправили.
Где спор став з гетьманом, же мости попалено на Самарі по переході козацьком.
Од Самари пойшовши, стали у Острой Могили40, на річці Татарці41, межи Плесами Великими42. Одтоль пойшовши, ночували, перейшовши Вороную43, а одтоль у вершину Осоко-ровської44, где Терги45 од моря притягли річки, одтоль на Вольную46, где Кримка47-річка притягла од Конськой48, а одтоль у вершини Московки Сухої , а одтоль ішли межи Кобиляч-кою50 і межи Литовською51 на вершину Кам’янки52, а одтоль до Конської, а одтоль на піски Великого Лугу53, где Мечеть Пустий54 стоїть, і там Янчул-річка55, і там Торськії Піски56, недалеко од Січі; і одтоль не йдучи далій, назад повернули з войськом зверху Великих Лугов против Кочогор57, при Тив-лища Татарського58 юже ішли коло Дніпра.
1 там од Великого Лугу вислав гетьман сина свойого Григорія59 на той бок Дніпра, до Січі, з войськами перебран-ними, з войськом великим, і москви на кількадесять тисяч, над которими старшим ходив окольничий Неплюєв60 і Косогов61, повернувши войська назад.
І як прийшли на Кичету62, і там старшина козацькая — обозний, асаул, і писар войськовий, і інії преложонії — видячи непорядок гетьманський у войську і кривди козацькії, же великії драчі і утисненія арендами, написали чолобитную до їх царських величеств, виписавши усі кривди свої і людськії і зневагу, якую міли од синов гетьманських, которих постановляв полковниками, і подали боярину Василію Васильовичу Голіцину, просячи позволенія переміняти гетьмана. Которую зараз принявши, боярин з скорим гонцем послав на Москву до їх царських величеств. На которую чолобитную прийшов указ од їх царських величеств і войсько застав на Коломаці63, где боярин старшині ознаймив козацькой.
І нарадившися з собою, оточили сторожею доброю гетьмана наноч. А на світанню, прийшовши старшина козацькая до церкви, і узяли гетьмана, з безчестієм ударивши, і оддали москві. І зараз сторожа московськая, усадивши на простії колеса московськії, а сина гетьманського Якова64 на коницю худую охляп без сідла, і провадили до московського табору до боярина, і там узяли за сторожу кріпкую.
І того ж часу в раді козаком указ їх царських величеств читано і позволено іншого гетьмана собі оббирати, а поколя гетьмана наставлять, увесь порядок войськовий поручено обозному войськовому Василію Борковському.
Где почалися бунти у войську на старших. Але зараз тоє москва ускромила. А нікоторії од войська одорвалися в городи своєволею, многії двори пограбували, арендаров І іних людей значних і приятелей гетьмана бувшого. Которих напо-том імано, вішано, стинано І мордовано, яко злочинцьов.
І так того часу скончалося гетьманство Івана Самойло-вича, поповича, і синов його. Которий на уряді гетьманства роков п’ятнадцять зоставав і місяць.
Той же попович зразу барзо покорним і до людей ласкавим був, але, як юж розбагатів, барзо гордий став, не тілько на козаков, але і на стан духовний. Прийшовши до нього, старшина козацькая мусила стояти, ніхто не сидів, і до двора жеби не йшов з жадною палицею; также і духовенство, священиці, хочай би який значний, мусив стояти [з] непокритою головою. А у церкві нікгди не йшов дари брати, але священик до нього ношував. Также і сини його чинили. І єжели где-кольвек виїздив, любо на польовання, жеби нікгди священика не побачив — то собі за нещастя мів, а будучи сам поповичем. Із великою помпою їздив — без карети і за місто не поїхав, ані сам, ані синове його, і у войську усе в кареті. Так великую пиху міли, которая в жадном сенатору не живет. А здирства вшелякими способами вимишляли, так сам гетьман, як і синове його, зостаючи полковниками: аренди, стадії великії, затягував людей-йормленієм — барзо на людей трудность великая була од великих вимислов, не могл насититися скарбами. І щось противко монархов наших московських хотів почати. Бо в поході з тими великими войськами на Крим незичливость його постережена, же не йшов просто на Крим, але по степах блудив. І повідають, же з умислу казав степ палити своїм зичливим, жеби тим одмовитися, же не можна до Криму іти задля конського корму. Также і прошлої войни за своєю незичливостю Чигирин утратив і людей воєнних много запропастив, которих мало жалував, а то для того, жеби його панство з синами ширилося. Которії не полковниками, але панами називалися, о жадной юж переміні панства свойого не мишляючи, а то надію маючи на люд грошовий затяговий і на великії скарби зобранії. Бо юж козака собі городового, так посполитих, яко і значних, нізащо важили і в двори не пускали, маючи у дворах своїх на кілько місьцях сторожу сердюцькую, которим плачували роковий юригелт. А священик і в кілька дній не могл ся до двора упросити, хочай якая пильная потреба. Ово згола усіх людей нізащо міли, не помишляючи на подлость свойого рожаю [і] же господь бог тим барзо ображен буваєт, хто в пиху подноситься.
І за тоє скарані зостали, же перше од честі всякої оддале-ні і, як якії злочинці, з безчестієм на Москву голо [їх] попро-важено, а напотом од жон розлучено, а маєтності і скарби, которії многії були, усе одобрано, в которих місто великоє убозтво, вмісто розкоші — срокгая неволя, вмісто карет дорогих і возников — простий возок, теліжка московськая з под-водником, вмісто слуг нарядних — сторожа стрельцов, вмісто музики позитивов — плач щоденний і нарікання на своє глуп-ство пихи, вмісто усіх розкошей панських — вічная неволя.
На том скончилося гетьманство поповичово 25-го іюля, в суботу [...]
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги