Укус огняного змія

Розділ дванадцятий UROBOROS

— Чом ти не бачиш очевидних речей? — говорила мені через день Ліна Оверченко. З похорону я повернулась уранці, а Ліна, незважаючи на законний вихідний, який можна було витратити на важливіші справи, прибігла до мене в гості, знемагаючи від цікавості. Замість одразу потамувати її спрагу, я півгодини старанно оглядала помешкання, плекаючи в душі надію, що заміна замків усе-таки не була марною, і раз у раз струшувала зап’ястям, на якому звивалася срібна змія. Ліна не відривала від неї очей.

— Що тобі видається аж таким очевидним?

— Вона лишила тобі купу знаків, — наполягала Ліна.

— Ти маєш на увазі Кароліну Сокальську?

— А кого ж? Бубочко, вона спеціально написала в духівниці, що саме ти маєш її поховати, адже хотіла, щоб тобі дістався браслет.

— Занадто заплутано. Чи не легше було просто надіслати мені змію поштою?

Ліна сиділа з ногами на дивані, я — через журнальний столик — у глибокому кріслі. Між нами стояло два горнятка і два келишки. Пуста пляшка смородинового домашнього вина вже опущена була під стіл. Ліна, і так язиката, після кількох келишків винця не замовкала ні на хвилю. Її балакучість заспокоювала мене. Після похорону і поминок, після майже безсонної ночі в поїзді, в якому не опускалася непрозора завіса, а хіба засувалися фіранки, тож сліпучі пристанційні ліхтарі раз у раз будили мене, понад усе хотілося отак тихо пересидіти у компанії людини, якій я можу повністю довіряти. Але пересидіти тихо не було жодної можливості.

— Чого ж ти така вперта? — дратувалася Ліна. Горіхові очі вивергали на мене потоки невдоволення й розчарування. — Може, її вбили саме через цей браслет! А вона подбала, щоб прикраса не потрапила до чужих рук…

— Тільки давай не будемо про вбивство, — урвала я її запальну мову. — Не хочу бути наступним кандидатом, тим паче, навіть не знаючи, в чому цінність срібної блискітки.

— Послухай, — не відступала Ліна, — спробуй проаналізувати, які ще таємні знаки ти могла отримати від небіжчиці?..

Ну, якщо це блаженної пам’яті Кароліна Сокальська лишила напис парою на дзеркалі, якщо це вона сірниками виклала для мене повідомлення… ні, стривай! Не могла вона цього зробити, адже на той час уже загинула. Чи приходила до мене вночі на повний місяць, шурхотіла білим саваном?..

— Пригадай! — насідала Ліна. — Може, було щось, на що ти просто не звернула уваги? Кароліна Сокальська мала тебе хоч раз побачити, перш ніж складати заповіт на твою користь!

— Я отримала віршовані погрози! Хтось проник у мою квартиру і копирсавсь у моїх книжках, а може — і в речах! Тобі не досить? На що ще я повинна була звернути увагу? По-моєму, для пересічної людини і цього забагато!

Ліна відпила з горнятка майже вистиглого чаю, почухала довгим нігтем голову. Вуста мала рішучо стяті. Потім простягнула руку і зняла з мене срібну змію. Довго крутила її в пальцях, зазирала всередину кільця, сподіваючись натрапити на таємничий напис, але даремно: я точно знала, що жодного напису на браслеті не було. Просто з поїзда, з самого ранку, я заїхала в будинок побуту, де містилась у нас годинникова майстерня, і попросила годинникаря оглянути браслет під збільшувальним склом. Він здивувався, але прохання виконав. Я хотіла віддячити йому червінцем, та він замахав на мене руками.

— Цей браслет — то ключ до загадки, — пошепки мовила Ліна. Вигляд вона при цьому мала вкрай таємничий. — Ми повинні знайти попереднього власника браслета. Ти ж кажеш, що він з’явився у покійниці несподівано, десь років три тому…

— Не я кажу — слідчий каже…

— А раз каже, то знає.

— А раз знає, — уїдливо поцікавилася я, — то чому ж він не зміг кінців розшукати? Знайомих опитував, ювелірам показував… Чи ти гадаєш, що у нас більше шансів зробити те, чого уповноваженій особі не вдалося?

Ліна ні на мить не розгубилася. Вона ще раз покрутила браслет, тоді ловко надягнула собі на зап’ястя. На її маленькій ручці срібло здавалося важким, грубим. Либонь, пригадувала зараз моя товаришка, кого можна долучити до свого імпровізованого розслідування. Мене ж непокоїло більше, чи не браслет — та «іграшка», по яку йде до мене бабай. Та хіба він, який «все бачить», не відав, що не було в мене на той час браслета, що я знайшла його цілком випадково?

— Якщо ми не можемо так просто дізнатися, звідкіля браслет узявся, — слушно зауважила Ліна, — то чом би нам принаймні не дізнатися, звідки родом Кароліна Сокальська? Так, може, і зметикуємо, чому саме на тобі вона зупинила свій вибір. Якщо вона називає тебе троюрідною сестрою, мабуть, не просто так?

— Тітка мені розповіла, — мовила я замислено, — що у прабабці Катерини була купа дітей. В тому числі моя бабця. А молодшу дочку звали Кароліна…

— А ти кажеш! — зраділа Ліна. — Поки що все сходиться.

— У цьоці Карольки — так тітка її назвала — була єдина дочка Рузя, котра років тридцять тому виїхала на навчання і більше у Старому Дворі не об’являлася. Потім нібито цьоця Каролька їздила на похорон дочки. У тої, в свою чергу, була дочка, яка лишалася жити з батьком після смерті матері… Тільки ніхто не знає, як звали оту дитину і чи справді вони були Сокальські.

— А куди вона виїхала вчитися?

— Рузя?

— Ну, напевно…

— Нібито у Луцьк.

— Бачиш! — вигукнула Ліна. — Ми вже маємо, від чого танцювати.

— Ти знаєш, — остудила я її запал, — щось мені анітрохи не хочеться танцювати. Краще я слідчому подзвоню. Він, здається, хлопчина затятий і небайдужий…

Ліна надула губи.

— А ти чим займатимешся? Так і чекатимеш щоночі на свого люб’язного бабая, який про відвідини заздалегідь чемно повідомляє? Бубочко, а ти слідчому не говорила про нього?

— Знущаєшся? — знизала я раменами. — Хто ж мені повірить? Напис парою на дзеркалі, ги-ги. От якби мене прирізали кухонним ножем…

— Тьху на тебе! — висварилася Ліна.

А мені раптом спало на думку, що ми з нею щось пропустили. Щось цілком очевидне. Я підвелася з крісла й подалася до спальні. Словники стосом громадилися на підвіконні. Горщик із кактусом загрозливо нависав над краєм, готовий гримнутися додолу. Мимохідь я посунула горщик, не відриваючи зіниць від свого робочого місця.

Так і є! На письмовому столі, поруч із комп’ютером, валявся аркуш, про який я цілком забула. Хіба не з нього почалися мої напасті? «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem / Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus»…

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — вимахуючи папірцем, я забігла до вітальні. — Ліно, а коли це і є той найважливіший знак, який мені намагалася подати Кароліна Сокальська?

— Ти вже вдома? — запитав мене чоловічий голос у телефоні. Ростислав Костянтинович, дивний мій знайомець, турботливо розпитував, чи не надто мене знесилила поїздка.

— Так, уже вдома. Сьогодні приїхала.

— Можна мені увечері до тебе навідатися?

— Звісна річ.

До вечора лишалася обмаль часу, адже годинник вицокував п’яту. Мені ж іще треба було знищити сліди нашої з Ліною пиятики. Довго дивилася я на браслет на власній руці, міркуючи, чи можна ним похизуватися — а чи варто заховати подалі. Підвівши чорним олівцем очі, я почувалася якнайкраще озброєною, і тільки срібна змія виводила мене з рівноваги. Коли пролунав наполегливий дзвоник у двері, я так і не вирішила, що робити, і, плюнувши на обережність, побігла відчиняти.

— Це тобі, — усміхнувся Ростислав, простягаючи жовтогарячі лілії. Ет, сьогодні вночі буде мені непереливки — настирливий запах цих квітів має здатність проникати в найтонші щілини. На ранок болітиме голова. Що ж, доведеться терпіти…

— Дякую! Ти скидай пальто, а я поки їх у вазу поставлю.

Ростислав, замість знімати пальто, замислено роздивлявся моє обличчя своїми світлими, майже прозорими очима з маленькими чорними чоловічками.

— Знов Марія Каллас спокою тобі не дає? — ущипливо запитала я.

Ростислав у відповідь одразу пройшов до кухні, примостив на стіл пластикову прозору коробку. Всередині я побачила два кусні смаженого м’яса з гарніром.

— Розігріємо? — звів брови гість. — Я ще не вечеряв. Ти, либонь, також…

На сварливій пательні, яка плювалася киплячою олією, м’ясо ще апетитніше зарум’янилося. Хто б оце ще так зі мною панькався? І куховарити не треба.

— Цікавий браслет, — примружився Ростислав, коли я виставляла тарілки. Важко було зрозуміти, що бринить у його голосі: щира цікавість, тривога, здивування? — Змій-uroboros. В індійській міфології символізує нескінченність Всесвіту… Браслет давно у тебе?

— Від позавчора.

— Хтось подарував?

— Ні, це, радше, спадок. Хіба я тобі не розповідала? У мене кузинка загинула, Кароліна Сокальська, от вона чомусь вибрала мене у якості спадкоємця.

— Кажеш — загинула? А що сталося? Нещасний трапунок?

— Її вбили.

— Вибач. Мені не треба було… так настирливо.

— То нічого, — відмахнулася я. — Я з нею не була особисто знайома. Чесно кажучи, про її існування дізналася пару місяців тому.

— Тоді скажи мені одну річ, — голос мого співрозмовника став напруженим, — як саме її вбито?

— Навіщо питаєш?

— Спочатку скажи.

— Її задушили.

Ростислав надовго замовк. За цей час ми встигли розправитися з м’ясом і перейти до солодкого: в крамничці в будинку побуту, де перевіряла браслет, я купила шоколадку. Спідлоба розглядала я свого гостя. Раніше якось не помічала, які в нього глибокі зморшки довкруж світлих очей. Чи це тільки щойно вони проявилися — при звістці про убивство? Та яке йому діло до незнайомки, будь вона тричі задушена?

— То ти поясниш мені свою цікавість? — не витримала я.

— Поясню. Подивись на свій браслет, — він узяв мене за руку, — що ти бачиш?

— Змію, яка кусає себе за хвіст.

— А я тобі можу з майже стовідсотковою певністю сказати, як саме була задушена твоя кузинка.

На тому шнурку, який обвили довкола її шиї, з одного кінця мала бути маленька петелька. Другий кінець просунули крізь петлю — і потягнули. Тобі це нічого не нагадує?

— Це ніби як та змія? — спантеличено вигукнула я. Невже нагромадження нісенітниць, яке я прочитала в газетній замітці, мало-таки під собою ґрунт?

— Я переконаний.

Ростислав хруснув кісточками пальців, і я здригнулася від цього звуку.

— Але як ти знаєш?

— Розумієш, — він витер пальці серветкою, тоді зіжмакав її, почав нервово терти стіл, — ця змія не раз описана в книжках, де йдеться про таємні братства. Не всі таємні братства сповідували величні ідеали прогресу. Так, частина Вільних Каменярів головним символом вважала молоток — інструмент будівничого. А пам’ятаєш, ми тобі розповідали про інші символи? Про косинець? Так от, деякі братства головним символом обрали саме косинець — трикутник, знак диявола.

— А до чого тут моя кузина?

— Не знаю. Але змія, яка кусає себе за хвіст, це теж один із символів деяких братчиків. І якщо вони хотіли комусь помститися, то душили свої жертви саме в такий дивний спосіб, імітуючи змію.

Господи, куди я потрапила? Чи не могла я пересидіти ще хоча б півроку за океаном, тим паче, що візу мала до кінця листопада і легко б її продовжила? Навіщо я повернулася додому саме тепер? Якби я розповіла моїм заокеанським університетським друзям оці всі нісенітниці, що трапилися зі мною за останні два тижні, то вони просто взяли б мене на кпини. Я й сама була готова вголос зареготіти від однієї думки про Вільних Каменярів, трикутник диявола і напис, який проступає крізь пару…

— Наталю, а звідки у твоєї кузинки браслет?

— Спитай щось інше. Навіть слідчий не зміг цього вияснити.

— А не могло так статися, що вона ним заволоділа випадково, а вони запідозрили — вкрала?

— Хто — вони?

— Братчики.

— Тільки не кажи мені, — відмахнулася я, — що у нас і сьогодні існують таємні братства. Це глупство. Я в це нізащо не повірю.

— Ніхто напевне не знає…

— Ні!

— Але плітки настійливо ширяться…

— Ні!

— І Пилип Прокопович мені якось по-секрету обмовився, що він достеменно знає про існування одного такого братства в Києві…

— Ні!

— Та я не наполягаю, — здався Ростислав. — Не хочеш вірити — не вір. Я, зізнаюся, сам не надто вірю… Але вбивство твоєї кузинки, погодься, наштовхує на роздуми.

— Ні!

Бах! Згасло світло.

Помешкання провалилось у темряву. Навіть ліхтар, який освітлював дитячий майданчик за вікном, змигнув і згас. Чорнота огорнула всі сусідні будинки. Хмарне небо прилягло низько до землі. Ні зір, ні місяця. Глупа ніч, суцільна тьма — і двоє людей, пов’язаних і відштовхуваних одне від одного чорною таємницею… А звідки Ростислав знає, як саме була задушена Кароліна Сокальська? А коли то не просте його припущення, а що, як він знав про вбивство ще до того, як я взагалі про нього згадала?..

— У тебе є свічка? — мовив Ростислав, і я підскочила з несподіванки.

— У вітальні на підвіконні. Маєш запальничку?

— Маю сірники.

Отак і сказав спокійно: маю сірники…

Він квапливо підвівся з-за столу, навпомацки пройшов до дверей, торкнувся мене рукою, щоб не наштовхнутися. Очі вже почали потроху звикати до темряви, і я провела тонкий силует поглядом. Навпомацки він рухався коридором, і в тиші, яка раптом настала, бо вимкнулись одночасно всі радіо, телевізори й магнітофони над і під нами, я чітко чула його кроки.

Ростислав перетнув вітальню і завмер, мабуть, коло підвіконня. Зараз він шарудить серед підсвічників, які я там понаскладала. В половині з них уже давно спалені свічки, а нові він не знайде — та я й сама навпомацки не розшукаю в тому гармидері, в який за пару місяців перетворився мій комод. Ростислав не подавав ознак життя хвилину, другу.

Що він там робить так довго? Насправді шукає свічку? Чи ладнає міцну лавсанову нитку, на одному кінці якої так зручно зав’язати петельку, а другий кінчик просунути крізь неї — і накинути зашморг комусь на шию… Мені на шию… Укус змії…

— Ось вона!

— А-а-а! — зарепетувала я до тіні, яка насунулася до мене, яко тать у ночі. Ростислав зламав кілька сірників, перш ніж запалив свічку. Світло блимнуло, і я прозріла. У руках мій гість мав синій скляний підсвічник із новорічним малюнком: колодязь із журавлем, трохи далі дерев’яна хатина, молодий місяць угорі, — і більш нічого.

Ростислав здивовано блимав повіками.

— Як ти мене налякав! — обурилася я. — Хіба можна так підкрадатися? Тут би мене грець і хопив — і що ти б тоді робив у чужій оселі наодинці з бездиханним тілом?

— Дурниці верзеш, — відмахнувся Ростислав. Він поставив запалену свічку на стіл, і пломінь замерехтів дрібно, підхоплений ледве вловимим протягом з дверей. — До речі, — продовжив мій гість по хвилі, — доки я тут блукав у потемках, згадав іще дещо. Я, було, міфологією цікавився, ще в інституті, якісь уривки досі пам’ятаю. Наскільки пригадую, найбільшу роль змія відіграє, либонь, ув індуїстській міфології…

— Це ти про нага? — і собі пригадала я студентські роки.

— Так. Ти знаєш?

— Не дуже пам’ятаю, ану, нагадай!

Ростислав переставив підсвічник так, щоб краще бачити мене. Тепер його обличчя опинилося зовсім у затінку, тільки іноді, коли він повертав голову набік, чітко окреслювався горбоносий профіль, і в такі миті видавався він хижим, зухвалим.

— Нага — це змії, які мали одну або кілька людських голів…

— Так-так-так, — кивала я.

— Нага вважаються мудрецями й чарівниками, вони можуть змінювати власну зовнішність і оживляти мертвих. Жіноче уособлення нага — нагині — красуні, яких часто беруть собі за дружин царі та герої…

— Але ж ти не просто так це згадав, еге ж? Давай, переходь уже до ключового моменту розповіді, бо я знемагаю.

Ростислав зиркнув на мене так, що я миттєво пожалкувала про те, що згадала про знемогу. Щоки мої миттєво спаленіли — щастя, що в кухні було таке кепське освітлення. Під столом я пригрозила Ростиславові кулаком, не наважуючись виказати свої почуття відверто. Ох, буде нагода, я його теж зажену на мілину…

А він уже продовжував оповідь.

— Нага належить підземний світ — патала, де вони стережуть незліченні скарби землі…

— Незліченні скарби землі… — відлунням повторила я. — І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!

— Хтозна, хтозна… — Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула — й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага — охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..

Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти іграшки чужі…» Чи не про цю саме іграшку, яка красується на моєму зап’ястку, мова? Але ж цю іграшку я не крала — вона сама прийшла мені до рук — тоді, коли я менше за все на це сподівалася.

Від запаху загаслої свічки, від безнастанного кружляння безладних думок у мене паморочилось у голові. Ще мить тому чіткі риси тонко вирізаного Ростиславового обличчя почали розпливатися, й мені довелося потрусити головою, щоб сфокусувати зір. Нага, охоронці підземних скарбів, покажіть мені дорогу до потайного скарбу!

— Власне, — мовив Ростислав швидко, — мені вже час додому. Завтра на роботу. Понеділок, ти не забула?.. А, так-так, — він махнув рукою, — що я кажу, ти ж у нас баглаї б’єш. Не набридло?

— Анітрішечки.

Уявити собі зараз: грудень, ранній ранок, темінь, дзвонить будильник, підйом, метро, на роботу… Я все віддаляю і віддаляю цей момент, коли мені насправді доведеться щоранку накручувати собі будильник.

Ростислав узув черевики, потоптався на порозі.

— О, я зовсім забув! — лапнув він себе за кишеню. — Я ж привіз тобі подаруночок. Кумедний.

Він подав мені рудого оксамитового пса породи сетер — точнісінько як живого, тільки втричі меншого. Ні, пес був не просто кумедний, він був гарнюня. Довгошерстий, м’який, із шоколадними очима. Чудесний хвостик, просто як справжній. Якби мені було років п’ять, я б закохалась у цього пса з першого погляду — і навіки. Та і в моїй черствій душі щось ворухнулося від одного погляду на розгубленого собацюру, який здивувався, як це він потрапив у чужинську квартиру, де пахне розтопленим воском.

— Дякую, він миленький.

— «Vissi d’arte, vissi d’amore…»— проспівав Ростислав високим повним голосом, не відомо кого імітуючи, відсалютував мені, приклавши два пальці до чола, й зник за дверима. Замок клацнув і замкнувся. Ліфт загудів і провалився у шахту. Запала сторожка тиша, та вже за мить у ній можна було розрізнити далекі звуки: телевізор грає десь нагорі, за стіною мама сварить дитину, внизу увімкнули музику…

Скинувши капці, я залізла з ногами на диван, примостивши пса поруч. На синьому тлі дивану пес мав чудовий, благородний вигляд. Такого собаку не соромно показати друзям і вивести на прогулянку у двір. Такому собаці довгошерсті панянки-кокетухи не даватимуть проходу. А в разі чого з ним можна і побесідувати, порадитися у важливих справах.

— Тобі тут подобається? — спитала я його. — Лишаєшся жити?

Пес світив пластмасовими очима.

— Не хочеш відповідати? Не хочеш?

Заваливши пса набік, сама я впала на нього головою. Який він м’якенький, який гарненький, який шовковистий! Я потерлася обличчям об м’яку іграшку. У животі собаки квакнув механізм:

— Я-люб-лю-те-бе. Ги-ги-ги-ги-ги.