Укус огняного змія

Розділ п’ятнадцятий ПОДОРОЖ

Добропорядні католики святкували Різдво. Добропорядні православні натхненно постували. Я ж у цей день сходила з потяга в Луцьку.

Мене зустріла справжня різдвяна заметіль. Поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, горнулися в шарфи й хутряні коміри, молодь насувала каптури на самі очі, і тільки діти, яким ненависна була думка про дитячий садок у такий чудовий день, качались у снігу, а матері змушені були їх силою витягати з кучугур.

Лапатий сніг сідав на вії. Я кліпала очима, струшуючи сніжинки. Ясний зимовий ранок, усі страхи лишилися позаду, а попереду на мене чекає таємниця.

На двірці я розпитала, де знайти міськдовідку, і виявилося, що далеко ходити не треба. На прохання пані у віконечку я заповнила бланк, заплатила гроші і пішла годинку погуляти, доки на мій запит прийде відповідь. У невеличкій кав’ярні, де в цю ранню пору нікого не було, замовила собі яєшню по-болгарському — з помідорами і цибулею — та склянку чаю. В сумці мала бутерброд, та його лишила на непередбачений випадок. Гаряча яєшня ще підняла мій настрій, і я була певна, що сьогодні, якщо й не розкрию таємницю срібного браслета, то принаймні наближусь до розгадки упритул.

Квиток мала на вечір, тож гаяти час не було сенсу. За п’ять хвилин до призначеної години я вже стояла біля віконечка міськдовідки.

Дівчина впізнала мене й подала бланк.

Кароліна Семенівна Сокальська, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року народження, проживала в Луцьку на вулиці Сосновій, поки не вибула звідти одинадцять років тому — певно, на навчання. Зараз там мешкає Іван Микитович Сокальський. Хто такий? Не брат, не батько… Дядько? Племінник? За годину я все знатиму.

Автобус довіз мене до потрібного будинку десь на задвірках.

Низька одноповерхова хата, проте широка, по три вікна з кожної стіни. Варцаби пофарбовані у темно-червоний колір, певно, не раз і не два, бо патьоки від численного малювання нашарувались, і щілина між стулками вікна пливла звивисто, мов струмок. Подвійні двері, також пофарбовані у темно-червону барву, перехнябилися від старості, але під порогом сніг охайно відгорнутий, а під низеньким ослінчиком стоїть миска з м’ясним харчем. Кіт треться поруч, але в хату його, вочевидь, не пускають.

Я натиснула ґудзик дзвоника, та сигналу не почула. Тоді постукала. Ніхто не виходив. Погрюкала відважніше.

Вдалині зачовгали кроки. Хтось підійшов до дверей із того боку і штовхнув стулку. Виявляється, вона була незамкненою. Кіт миттю шмигнув у щілину й розтанув у півтемряві хати.

— Доброго дня, — привіталася я.

На порозі стояв сивий дідуган. Беззубим ротом він щось прошамкав мені у відповідь. Я роздивлялася старого, намагаючись знайти спільні риси з парубком зі світлини в книжці «Спогади». Старечі зморшки зробили обличчя Івана Сокальського безбарвним і невпізнанним. Я приязно всміхнулася.

— Вибачте, — мовила, — я шукаю родичів Кароліни Семенівни Сокальської. Ви Іван Микитович?

— Га?

— Ви Іван Микитович? — підвищила я голос.

Дідуган кивнув і відступив від дверей, запрошуючи мене досередини. Я скинула каптур пухової куртки і на порозі спершу обтрусила сніг, тоді потупала черевиками, щоб не наносити бруду до вбогої хати.

Дід провів мене на кухню і всадовив за старий стіл із сірою пластиковою стільницею, що вся була у менших і більших подряпинах та порізах. Металічний кант довкруж стільниці видавав її радянське походження. Переді мною опинилося величезне горня гарячого чаю, і я обхопила його руками, зігріваючи долоні.

— Іване Микитовичу, ви, напевне, дядько Кароліни Сокальської?

Дідуган нічого не відповідав. Він безгучно шавкотів губами і не відводив погляду від мого браслета. Я відчула гарячий згусток у нутрі. Зовсім, зовсім близько я до розгадки, вже майже поруч!..

Із удаваним спокоєм зробила кілька ковтків із горнятка. Чай солодкий, як меляса. Мабуть, дід наколотив його собі, а потім гостинно віддав нежданій гості. Раз у раз я підносила горнятко до вуст, і срібний браслет брякав об його порцелянові вінця.

— Іване Микитовичу, скажіть, ви пам’ятаєте Кароліну Сокальську? Вона загинула кілька тижнів тому, і мені конче треба поговорити з кимсь із родичів… Розумієте, вона залишила мені спадок — квартиру в Києві, і це дивно, правда? Ми з нею ні разу не зустрічалися, і тільки з її духівниці я знаю, що вона — моя кузина. Іване Микитовичу, ви її дядько?

Дід, схоже, не дослухався до моїх слів. Ніби не розчувши, він тицьнув пальцем у мій браслет і мовив:

— Каролька… Небіжчиця Каролька…

Так, цікаво… Якщо я зробила правильний висновок, і Іван Микитович Сокальський — дядько Кароліни Семенівни, то Каролька — навряд чи сама Кароліна Семенівна, адже діда ніхто не повідомляв про її загибель. А Каролька — це та цьоця Каролька, яку згадувала моя тітка. Молодша дочка моєї прабабці Катерини Табачинської. Отже, Рузя, дочка Карольки, виїхала вчитися в Луцьк, припустімо, вийшла там заміж за Семена Сокальського, а Іван Микитович — брат Семена. Якби я знала по-батькові Семена Сокальського, могла б пересвідчитися, чи мої здогади вірні. А якщо вони вірні, то Іван Микитович, вочевидь, зустрічався хоча би раз із цьоцею Каролькою, а браслет, либонь, належав їй. Кароліна Сокальська могла отримати його у спадок… Тоді стає зрозумілим, чому у неї срібна змійка з’явилася так несподівано і чому вона нею так хизувалася.

— Іване Микитовичу, цей браслет — власність небіжчиці Карольки?

Дідуган і далі не чув мене. Пришіптував беззубим ротом, і я нахилилася, щоб розчути бодай кілька слів.

— Небіжчиця Каролька… Би мені тоді хто сказав… Така була моцна жінка… Сто років мала прожити… Рузя все звала її в гості… Би мені тоді хто сказав… Приїхала, малій привезла таку велику ляльку… Рузя в труні… А браслет лишився на серванті, і вона й поїхала… А тоді Семен їздив на похорон… А така була моцна жінка!..

Не знаю, чи правильно я зрозуміла дідугана, але вирішила зробити останню спробу поставити йому запитання:

— Іване Микитовичу! То Каролька просто забула браслет — чи лишила його навмисне? Як він потрапив до наймолодшої Сокальської — і чому так пізно? Коли це було?

Маневр мій зазнав цілковитого краху. Замість відповідати, дідуган довго хитав головою, не відводячи погляду від браслета, а тоді попхався в кімнату, суміжну з кухнею. Я повернулась упівоберта, щоб прослідкувати за ним. У кімнаті, де була, певно, вітальня, бо стояв старезний чорно-білий телевізор, полірований сервант із чайним сервізом і книжкова шафа — все таке старе, що, здавалося, дмухни — і розсиплеться, дідуган нахилився над столом.

Круглий стіл по центру кімнати застелений вишиваним обрусом. Дідуган відкинув обрус, і під стільницею виявилася шухлядка. Іван Микитович поліз у шухлядку і витягнув звідти альбом у зеленій палітурці.

Я напружено чекала. Дідуган повернувся.

Господар перегорнув кілька сторінок ув альбомі. Чорно-білі світлини на них були вставлені в спеціальні трикутнички, наклеєні на картон точно по розміру фотографій. Одним оком я зазирала в альбом, сподіваючись, що якщо дід сам не пояснить мені, в чому річ, то я, може бути, все-таки зметикую?.. Встигла роздивитися групову світлину: дітки дошкільного віку сидять і стоять у три шереги, а ззаду за ними — виховательки у білих фартухах і білих головних уборах червоного хреста. Світлина, вочевидь, ще довоєнна. Але Іван Микитович не затримався на цій сторінці довго, він гортав далі.

Ще кілька сторінок — і весільна світлина: ставний чорночубий парубок, а йому на плече схилила голову дівчина в білій сукні і білому ж флері. З того, як Іван Микитович поглядав на фото, я зробила непомильний висновок, що весілля — його власне. Чи дружина вже померла, а чи розлучився?..

І раптом мене аж підкинуло. На наступній сторінці — трошки прим’ята світлина. На ній два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах.

Ось ця світлина, яка мені трапилась у книжці «Спогади»! Отже, мій здогад був правильний, і Іван Микитович Сокальський — той самий Іван Сокальський, який відсидів у таборах двадцять п’ять років, а потім ще невідь-скільки часу провів на поселенні у краях, куди взимку навіть пошта не ходить. А Семен Сокальський — батько кузинки Кароліни. Все збігається. Тільки що мені це дає?

Та Іван Микитович гортав, гортав далі. Я не встигала роздивитися, бо фото тепер траплялися здебільшого любительські, нечіткі, люди на них — маленькі, кумедні. Та ось дід натрапив на те, що шукав. Він тицьнув пучкою у світлину. Я нахилилася.

Жінка сиділа в точно такій самій позі, що й Кароліна Сокальська на тій фотографії, яку показував мені слідчий: упівоберта, долонею підпираючи підборіддя. Різниця лишень полягала в тому, що жінка була набагато старшою: судячи зі зморщок, другого підборіддя й загострених рис обличчя, їй мало бути аж ніяк не менше шістдесятьох років. Волосся зачесане назад і там скручене вузлом. Виразу очей не видно, адже вони вдивляються в далечінь.

На зап’ястку у жінки скрутилася кільцем срібна змія, яка кусає себе за хвіст.

Цьоця Каролька.

Чи схожа вона на свою сестру, а мою бабцю? З такого ракурсу цього неможливо сказати напевне, а проте мені здалося, що родинне щось, спільне, об’єднавче прозирало в обличчі, і я підсвідомо одразу погодилася, що Кароліна Сокальська — моя кузина, троюрідна сестра, рідна кров. І я хочу знати, за які такі страшні гріхи й провини вона заслужила на свою жахливу, потворну смерть.

— Цей браслет я знайшла в гробівці, де поховала Кароліну Сокальську, — почала я хапливо пояснювати діду, розхвилювавшись, щоб він мене не запідозрив у тому, що я заволоділа браслетом нечесним шляхом. — Гадаю, вона сама його там і залишила…

Та дідок усе одно не чув мене — чи не вважав за потрібне слухати. Він роздивлявся світлину, ніби щось собі пригадуючи.

— Семен три роки як помер… Мала приїздила… З чоловіком розлучалася…

Може, то батько перед смертю віддав дочці браслет?.. І тоді я зробила зухвалу річ: простягнувши руку до альбому, я обережно вийняла фото з трикутничків, які тримали його, і спитала:

— Ви мені це ненадовго не позичите? Маю показати одній людині. Якщо хочете, можу в майстерні зробити копію, а оригінал за годину вам поверну…

І — о диво! — дідуган уперше розчув мене й закивав, погоджуючись. Це було і дивно, і несподівано, і значно полегшувало моє завдання: світлину будь-що треба передати слідчому, а красти її з убогої хати зовсім не хотілося.

Сховавши фото в торбу, я попрощалася з Іваном Микитовичем і подалася шукати майстерню. Студій у Луцьку не бракувало, дуже швидко знайшлося місце, де мені запропонували фото сканувати і навіть трошки збільшити, тільки хлопчина-дизайнер, який мав це робити, попросив годину часу: мав спершу закінчити пильну роботу. Я легко згодилася.

Записавши про всяк випадок адресу студії, бо в чужому місті запросто могла вже ніколи більше не знайти її, я розплатилась і подалася в мандри. Треба пообідати, тільки ресторанчик знайти недорогий. Спускаючись по невідомій вулиці, міркувала, чи наближаюся до центру, чи, навпаки, віддаляюся від нього. В цій частині міста життя не назвеш бурхливим: перехожі траплялися зрідка, сніг змів людей із вулиць.

Я щільніше натягнула на голову шкіряного кашкета з хутром усередині, але вітер задував за комір, жбурляв снігом в обличчя, морозив вуха. Тоді я натягла на голову ще й каптур пухової куртки. Зразу зробилося затишніше, аж ніби погода повеселішала.

Довга вулиця закінчилася містком. Я перетнула його й опинилася в індустріальному районі, де навряд чи мені лучиться омріяний ресторанчик. Перейшовши через дорогу, завернула в бічну вулицю.

Ця виявилася ще безлюднішою. Я надибала єдині відчинені двері — якоїсь туристичної агенції, ще далі — крамницю, де продавалися лампи й світильники. Проте мені не трапилося жодної людини, та й кав’ярня не попадалася.

І тоді зринуло оте знайоме вже відчуття, наче хтось невідступно суне назирці за мною. Кілька разів я спробувала непомітно озирнутися, але нічого не спостерегла. Позаду начебто нікого не було.

Проте тривога не полишала мене. О, якби хоч один перехожий нагодився мені зараз! Я б заговорила до нього, сказала б, що заблукала, що шукаю вулицю Соснову, він би почав мені довго пояснювати, що мені треба повернутися, і тоді я з чистою совістю могла би причепитися до нього і дійти… куди-небудь, де будуть люди!..

Спочатку я ледве-ледве пришвидшила крок. Відчуття, буцімто хтось наздоганяє мене, тільки посилилося. Я побігла підтюпцем. Ноги ковзали на присипаній снігом кризі: вчора сонце розтопило сніг, а за ніч морозець ударив, і калюжі перетворилися на ковзанки.

Захекавшись, зупинилася на хвилину і нібито недбалим рухом швидко повернула голову. Мені привиділося, що тінь майнула позаду і заховалася десь між будинками. Чи справді хтось скрадався за мною — чи я намарила все це собі? Ніхто ж не знає, що я поїхала в Луцьк! Нікого не попередила, навіть батьків, ні з ким і словом не обмовилася щодо своїх наглих планів! А якщо хтось стеріг мене в Києві безнастанно? Зазирав з-за плеча, коли я брала в касі квиток? Проводжав на вокзал, щоб і собі сісти на той самий потяг? Чекав, доки снідала на двірці в Луцьку? Їхав зі мною в одному автобусі, а потім зазирав у вікно, коли розмовляла з Іваном Микитовичем?..

Я майже бігла. Вже не могла стримати себе. У вухах гупали чужі зловісні кроки. Бабай — бабай — бабай — бабай… Не було часу звертати увагу на назви вуличок, на повороти — я бігла, як страхополох, у котрого над вухом луснула повітряна кулька. Зринала оманлива мрія, що от-от вибіжу на велику людну вулицю — і там, тиняючись поміж заклопотаних перехожих, щиро сміятимусь із власних страхів…

Голова струснулася, наче налетівши на перешкоду, і з деяким запізненням я збагнула: щось важке діткнулося мого тімені.

Браслет! Їм потрібен браслет! — спалахнуло у свідомості. Мозок тріснув від удару навпіл, і з розколини сипонули сріблясті зірочки. Тіло втратило рівновагу, на мент згубило орієнтацію в просторі. Нога підвернулась, і я гримнулася на праве коліно, загрібаючи сніг руками у шкіряних рукавичках. Сніг зразу набивсь у закоти, і холодний доторк його витверезив мене, привів до тями.

Мені знову поталанило: шкіряний кашкет із хутром усередині, та ще й пуховий каптур пом’якшили удар, а каптур сковзнув, і удар пройшовся по дотичній, тож я навіть не втратила свідомості, тільки дезорієнтувалася на мить. Хтось торкнув мене за руку, але я не бачила людину: кашкет наліз на очі, в голові крутилось, і я, намагаючись розплющити широко повіки, все ніяк не могла сфокусувати на чомусь зір.

Браслет схований був під надійною ґумкою рукава пухової куртки. О, як добре, що в мене сьогодні саме така вдяганка! Я відсмикнула руку, зробила зусилля, проганяючи нудоту, підхопилась і побігла. Не розбираючи дороги мчала туди, де зблискували машини в щільному потоці людної вулиці.

Зупинилася тільки тоді, коли налетіла на незнайомого мужчину. Хотіла вибачитися — і не змогла: голос від радості зірвався. Перехожий посунув мене вбік і пішов собі далі. Вдячно дивилася я йому вслід: він здавався мені зараз героєм-рятівником.

І тоді я помітила, що сумка, котру кілька хвилин тому мала в руках, відсутня. А в ній — гаманець із грошима! Квиток на зворотну дорогу! Бутерброд!!!

Щастя, що паспорт і мобільний телефон я тримаю у внутрішній кишені куртки.

Отже, у мене немає грошей. Але у мене є документ, що посвідчує особу. І в мене є зв’язок зі світом. За драматичних обставин на таке везіння годі й було сподіватися!

Розпитавши дорогу у перехожих, я все-таки повернулася до студії, де забрала збільшену світлину. Безперечно, браслет був саме цей — мій! Потім іще раз навідалася до Івана Микитовича і повернула йому власність. Він невпевненими старечими руками заховав фото в альбом, де тому й належало бути.

І настав час подумати про власне майбутнє.

На автобусі я проїхалася зайцем. Коли кондукторка запропонувала мені купити білет, я зверхньо буркнула: «Посвідчення». Вона не перевіряла. До вокзалу я трусилася, як заячий хвіст. Що кондукторка! От якщо до автобуса увірвуться молодики в шкірянках, які зазвичай перевіряють квитки!.. Коли розчинилися двері на кінцевій, я вилетіла з салону, мов катапультувалася.

Що робити далі і кого просити про допомогу? Домовитися, що мені перерахують гроші на найближчу пошту до запитання, переночувати в невеликому залі очікування на двірці, а завтра рвонути додому?.. Мені страшенно закортіло подзвонити Ростиславу й поплакатися йому, пожалітися на напасті, які переслідують бідолаху вже скільки тижнів поспіль — і кінця їм не видко. Я відшукала його номер у пам’яті мобільного.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Трубка писнула, нагадуючи, що їй давно не давали їсти. Як могла я їхати в дорогу — і не зарядити мобільний? Закони Мерфі спрацьовували на мені непохибно.

Спробуємо інший номер. Один гудок, другий, третій. Я просто фізично чула, як на морозі блискавично сідає батарея в телефоні.

— Тату, привіт! Я в Луцьку… Що?.. Та так сталося, треба було з’їздити. Слухай, ви не могли б мені…

Клац — і зв’язок перервався. Батарея на старому телефоні здохла навіть раніше, ніж я боялася. Кепські справи.

З півгодини я крутилися по вокзалу, спостерігаючи за людьми. Всі вони кудись квапилися, нікому не було діла до загубленої душі, яка не обідала, згубила бутерброд і не має як виїхати додому. Собі сама я нагадувала отих безпритульних дітлахів, які крутяться попід генделиками у сподіванні, що хтось пригостить булкою з сосискою, а якщо зовсім пощастить, то нагодує повним обідом — про запас.

Біля входу у вокзал стояла старенька з простягнутою рукою. Що ж, це місце зайняте, не буду відбирати хліб у знедоленої. Поруч є ще одні двері.

Здійнявши з голови кашкет і насунувши каптур якомога нижче, я поклала кашкет перед собою на сніг і стала у натхненну позу. Ще ніхто не звертав на мене уваги, а я вже внутрішньо приготувалася відбивати напад. Витягнувши вперед ліву руку, а праву притуливши до грудей, я почала замогильним голосом — перше, що спало на думку.

На мене озирнулася дама, вдягнена в хутряну шубу до п’ят, повагалася, вкинула п’ятдесят копійок у кашкет. Шкода, звісно, що не мужчина перший: я в прикмети вірю, — але будемо бачити, будемо бачити… Якась дівчинка смикнула маму за руку, щось гаряче зашепотіла. Та хотіла відмахнутися від дочки, проте прислухалася до мого палкого віршування — і полізла в гаманець. Сипнула дрібних грошей, навіть не знаю скільки. Я кивнула з удячністю, тоді для повноти ефекту закотила очі.

Мужчина в чорному пальті, з течкою під пахвою навіть зупинився, послухав кілька секунд. Тоді недовірливо похитав головою, певно, здивований чистотою моєї світло-сірої куртки, але гривню кинув, не пожадував. Компанія студентів довго тицяла в мене пальцями, тоді нишпорила по кишенях, скидаючись на гривню, відіслала найсміливішого. Він кинув копійки в кашкет, підняв великий палець догори: тримайся! Я усміхнулася й завела ще жалісливіше.

Дідок із ціпком довго стояв навпроти, прислухався і кивав. Либонь, вподобав собі мою творчість. Я вкладала в душевні, жалібні рядки все серце. Дідок полапав по кишенях, знайшов трохи срібних монет, вкинув у кашкет. Я заохочувала його лишатися й далі послухати, адже він уже заплатив за концерт, але він, покивуючи, рушив у своїх справах.

Жінки давали охочіше, ніж чоловіки. Нічого з цим не можна було зробити. Не думаю, що кожна з них миттєво уявляла себе на моєму місці, але погляди вони на мене кидали дивні, занепокоєні. Я робила квасне обличчя та посилала їм заклинальні знаки, й от уже юна особа в червоному пальті розшпилює сумочку, дістає гаманець. Скільки вам не шкода, панянко? Невже цілих дві гривні? Красно дякую! А ви, жіночко в потертій куртці. Я знаю, у вас кепська робота, діти шкільного віку, грошей катастрофічно бракує, але подивіться, я потрапила у скруту в чужому місті, як мені звідси вибиратися?.. П ’ятдесят копійок? І то діло!

Голод підстьобував мене батогом. Акторка в мені, приспана до цього часу, прокинулась і зіграла найкращу свою роль.

За дві години в кашкеті назбиралося тридцять сім гривень сорок дві копійки. Бідолашна мандрівниця була врятована.