Укус огняного змія

Розділ дев’ятнадцятий ПОЛОН

Ми розпрощалися на Майдані Незалежності. Ліна довго допитувалася, чи не треба провести мене додому. Я реготіла у відповідь: моя товаришка, зростом метр п’ятдесят три, якраз мені допоможе у разі несподіванки. Якби вона хоча б чоловіка свого прихопила для підтримки… Та він, знову ж таки, на вигляд — типовий інтелігент. Хто його знає, який у нього хук справа.

— Ліно, восьма година. Купа народу. Не хвилюйся.

— Бубочко, там у вас повно кривих завулків.

— Я не тиняюся кривими завулками, я йду прямо попри стоянку, потім повз школу — і вже вдома. Не нервуйся.

— Ти мені подзвони, будь ласка, щойно прийдеш.

— А якщо я забуду? Ти всю ніч не спатимеш.

— Отут, — із притиском мовила Ліна, — ти не хвилюйся. Я трошки потерплю — й сама тобі подзвоню.

У метро думки про Кароліну Сокальську невідступно переслідували мене. Чому кузинка моя обрала такий складний шлях? Чому вона не написала просто ім’я? Хіба могла передбачити, що я познайомлюся з Ростиславом? Ні, тут я впираюсь у глуху стіну.

Знову розгорнула я аркуш паперу, залишений для мене в щілині дверей. Тепер уже не сумнівалася, чий це знак, тільки ще не вміла його прочитати. А ось — переклади слів, зроблені для мене архіваріусом — так, щоб я могла хоч приблизно зрозуміти текст. Я вчиталася.

«Quid quod comportas tantas ad litora merces, / Lignorum lapidumque struem calcemque tenacem / Materiam templis et magnis aedibus aptam».

«Далі — тому що — збирати — стільки — до — берег — плата — деревина — каміння — стос — камінь — твердий — матеріал — храм — і — величний — будівля — придатний».

Якщо не зважати на те, що «каміння» в одному реченні навіщось згадане аж двічі, і якщо пам’ятати, що йдеться про річку, у мене виходить… виходить…

Оці три рядки не давали мені спокою. Щось вони мені нагадували. А якщо відмежуватися від того, що Феофан Прокопович пише саме про Бористен, і подумати про річку, як про узагальнене поняття… чи про якусь іншу річку… звивистий Дністер, скажімо… на березі якого повно будівничого матеріалу — кругляка, що ним обкладають хати й паркани по всіх навколишніх селах… що з нього будують і церкви… що з нього мурована капличка на цвинтарі, де хотіла бути похована блаженної пам’яті Кароліна Сокальська… Щоки мої пломеніли.

Дон Хозе Перейра, смішний папужка, який напророчив мені, що «сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак»! Я дістала з сумки миттєву світлину. Набурмосений білий пташок глипав на мене одним круглим оком.

Недарма, недарма кузинка так послідовно наводила мене на думку про той цвинтар! Заповіла, щоб її там поховали. Зоставила в гробівці браслет. (Примудрилася якось сама-одна відвалити гранітну плиту, яка затуляє вхід!) Лишила уривок із тексту Феофана Прокоповича. Тут вона двічі влучила в ціль: по-перше, розкрила прізвище, а по-друге, знову натякнула на те, що розгадку треба шукати на цвинтарі… Чи все це — чистий збіг, і я даремно зараз над цим голову сушу?

Я вийшла з метро, заскочила дорогою до гастроному. Довго блукала поміж харчовими рядами, не в змозі зосередитися на тому, що бачу. Покидала в кошик усе, що під руку трапилося: банки консервів, цитрину, сметану, сардельки, величезну заморожену рибу невідь-нащо, — і почвалала з «дарами ланів» до виходу. Я трохи не розрахувала, і дівчина на касі напакувала мені дві здоровезні торби. Довелося перекинути сумку через голову, як планшет, щоб звільнити обидві руки.

На стоянці — темно й тихо. Ще тільки дев’ята година, а власники давно вже поставили авта на ніч, і тепер ті дрімають, притрушені дрібним снігом. Десь тут має бути сторож, тільки він заховався від пронизливого вітру.

Вузенька стежка вела мене поміж двох парканів. У нашому районі житлоконтори страшенно люблять зводити ґратчасті паркани: ними відгороджені абсолютно всі будинки, і місцина скидається на розгороджене шахове поле.

Стоянка лишилася позаду. Тепер варто тільки обійти школу — й уже вдома. Там, коли я потраплю за паркан власного будинку, буде зовсім не страшно. Ніскілечки. Анітрішечки. Скільки тут тої ходьби — на все про все п’ять хвилин. Дивно тільки, чому ніхто з собаками не гуляє. В компанії якого-небудь пса, та хоч би й дворняги, було б значно затишніше.

Ліворуч — довгий будинок. Під’їздів десять, не менше, але всі вони з протилежного боку. На першому поверсі світяться вікна аптеки. Двері притулені, та аптека працює: он на ній табличка «Відчинено». От уже й на серці тепліше: жива душа тут, поруч зі мною, я не одна на цій студеній грудневій вулиці. Он ліхтар попереду, ще кілька кроків — і я ступлю під круг світла. Чому, коли ясно, не так страшно? Тому що не можна ззаду підкрастися? Я проминаю ліхтар. Моя тінь наздоганяє мене. Випереджає. Видовжується, тоншає, розсіюється… Але чия це тінь накладається на мою? Настигає швидко, обганяє…

Людський організм — механізм незбагненний. Замість того, щоб зірватися з місця з криком і бігти на злам голови, не розбираючи дороги, покидавши торби, я зупинилась і завмерла. І одразу ззаду до мене наблизився хтось упритул, обхопив за боки двома руками й затулив мені рот хустинкою.

Я навіть не встигла відчути запах.

Інстинктивно розтиснула кулаки, випустивши вантаж, і вчепилася пальцями за чиїсь руки. Дихати важко, в голові паморочиться, і думка одна: ото пощастить комусь, хто наткнеться на торби, повні харчів…

Потім захотілося прилягти, відпочити.

Далі в очах погасили світло.

До тями я прийшла ще в машині. Ми саме заїжджали на територію якогось занедбаного заводу. Схоже, частину приміщень віддали в оренду під склади, а решта так і стоїть пусткою. Проте кілька ліхтарів світиться де-не-де.

Якщо хтось і охороняв завод, то не вельми вправно: ми проїхали крізь невелику незачинену браму, долаючи сніг, якого тут за останні дні намело сантиметрів на двадцять, і ніхто не звернув на нас уваги.

Огидний присмак у роті. Хотілося сплюнути. Щойно очі розплющиш — стеля машини починає крутитися. Чим мене отруїли? І хто?!

Я завовтузилась на задньому сидінні. Все-таки зробила ще одну спробу розліпити повіки. Треба дивитися в одну очку — і все. Ні про що не думати й глядіти в одну точку.

Погляд зупинився на дзеркальці заднього огляду. Звідти на мене зиркали самі очі — лиця не видно. І саме тому, що бачила тільки яку чверть обличчя, я миттєво згадала його: саме цей мужчина трапився мені якось на знелюднілій вулиці, коли вперше в мене з’явилося відчуття, буцімто за мною хтось ходить.

І одразу по тому я впізнала це обличчя, яке лицезріла всього кілька разів і ніяк не могла надумати, звідки воно мені знайоме.

Пилип Прокопович. Давній товариш Ростислава. Давній залицяльник Людмили, яка тусується по зібраннях таємних братчиків. Пилип Прокопович, який навіщось доводив мені, що Іван Франко теж був Вільним Каменярем.

Я потерла затерплі руки й усвідомила, що браслета нема. Ну, цього варто було й сподіватися: навіть якщо мій викрадач на браслет спеціально й не полював, мабуть, не міг відмовити собі в задоволенні привласнити його, коли випала нагода.

Тут машина зупинилася перед довгою будівлею, висотою поверхів так у два, але з однією тільки шерегою височенних вузьких вікон, а згори над будівлею рядочком нависали залізні циліндри для зберігання сировини, які внизу закінчувалися конусами, що впирались у дах.

Пилип Прокопович вийшов із машини і люб’язно відчинив мені дверцята.

— Вилазь.

Довелося виповзати. Незграбно ухопившись за спинку переднього сидіння, я помалу виштовхувала тіло за межі машини. Мій викрадач нетерпеливився, тож ухопив мене за каптур куртки й шарпнув на себе. Я втратила рівновагу й знову заточилася. Пилип Прокопович вилаявся.

— Вилазь!

Двері до будівлі були відхилені, й він, коли я нарешті спромоглася стати на ноги, заштовхав мене досередини. Крізь вікна пробивалося знадвору світло ліхтаря. Власне, я й очікувала побачити щось схоже: напіврозвалена техніка для подрібнення, скажімо, доломіту. Барабан для висушування піску. І все таке старезне й іржаве, що аж страшно.

Незатишна місцина, що тут казати.

Мені важко було стояти, в голові все ще макітрилося, тож я привалилася спиною до холодної стіни. Колись тут навіть були батареї парового опалення, он іще труби де-не-де стирчать, проте самі батареї люди вже давно порозтягали собі додому.

Пилип Прокопович зауважив, що я ледве тримаюся на ногах, і підсунув мені невідь-звідки узятий ослінчик. Почуття вдячності легко ворухнулось усередині, але, зважаючи на обставини, завмерло.

Сам викрадач тинявся з кутка в куток, зрідка позираючи на мене. Навіщо йому я? Невже він і досі не здогадався, що я нічогісінько не відаю?

— Навіщо я тобі? — так і спитала. — Ти ж міг забрати бранзолетку давним-давно.

Пилип Прокопович дістав із кишені й покрутив браслет на пальці. Я попрощалася з улюбленою своєю цяцькою. Нехай. Змій дістався мені за не найкращих обставин, він, фактично, мені не належить по праву, тож я швидко про нього забуду. На згадку про Кароліну Сокальську, мою ніколи не бачену кузинку, лишиться гробівець, який ніхто в мене ніколи не зможе відібрати. І я маю змогу приїхати туди тоді, коли захочу.

— А ти метикована, — не в лад відповів Пилип Прокопович. — І Кароліна — теж іще штучка. Придумати таке — запхнути в двері аркуш із віршем Феофана Прокоповича! Латиною! І коли тільки встигла — я ж із неї очей не спускав!

— Звідки ти знаєш про аркуш?

— Ну, вибач, вибач, — насмішкувато мовив він, — підслухав твою розмову з жіночкою з архіву. Мусив же я бути в курсі… От тепер не збагну, що мені з тобою зробити. От ти скажи: як мені з тобою вчинити?

«Убити», — ледь не вихопилось у мене, але я вчасно прикусила язик.

— Німуєш? — кивнув підборіддям Пилип Прокопович. — Отож-бо.

Ми помовчали.

— Поки ти міркуєш, — заговорила я по хвилі, — дай мені відповідь на одне питання. Про uroboros. У чому аж така його цінність?

— Отак цікавість зводить людей у могилу. Та мені не шкода. Слухай. За Петра Першого в Москві діяло таємне братство, яке називалося Товариство Нептуна. Оратором Товариства якраз і був Феофан Прокопович…

Я кивнула. Пилип Прокопович дещо здивувався моїй обізнаності, а тоді, певно, списав на мою кмітливість і метикуватість та продовжив:

— Про Товариство Нептуна збереглося надзвичайно мало відомостей. Фактично, нічого толком і не лишилося. Проте кілька років тому мені вдалося натрапити на один приватний архів, де описувалися декілька речей, які буцімто належали Товариству. Одна із них — косинець. Друга — браслет у подобі змії, що кусає себе за хвіст. Третя… втім, це не має значення. Косинець мені вдалося розшукати напрочуд швидко: в архіві точно вказувалося, де його знайти. Зі змією довелося попріти. Браслет — прикраса, потрапив одній панянці до рук — і почали його передавати з покоління в покоління. І то все молодшій дочці в родині…

— Аж поки не передали Кароліні Сокальській?

— Можна й так сказати. Але я на нього вийшов ще тоді, коли він належав Кароліні-старшій, у дівоцтві Табачинській, бабусі Сокальської.

А ще перед тим, подумала я, він належав моїй прабабці Катерині. І кузинка Кароліна Сокальська сховала його в гробівці, щоб він залишився в родині. Але треба спершу дослухати, що Пилип має сказати. Зрештою, я ж не вірю в те, що сьогодні помру? Тому треба дивитись у майбутнє.

— Невже ти вбив і цьоцю Карольку? — прохопилась я.

— Цьоцю Карольку… Ги-ги-ги… Та де! — Пилип Прокопович махнув рукою. — Вона сама гигнула. Від старості. А ще в неї серце слабе було. Тільки й того, що я їй кілька повідомлень залишив. Як ото тобі. А вона, бач, не витримала. І головне, що встигла відвезти браслет до родичів! А я так і не дізнався, куди… Однак, це несуттєво. Я задовольнив твою цікавість?

— На дев’яносто дев’ять відсотків. Як ти прокрався в мою квартиру? Як ти підібрав ключі?

— Ти про мене кепської думки. Я не зломщик. Тобі ж не варто вікно на кухні лишати прочиненим, коли йдеш на гульки…

— Останнє питання: чим завинила Кароліна Сокальська? Адже ти, либонь, міг відібрати в неї браслет і без крайніх засобів.

Пилип Прокопович скривився.

— Вона збиралась одну річ знищити. Не могли ж ми такого допустити? Все-таки легше відшукати річ, поки вона існує, навіть якщо гадки не маєш, де вона лежить, аніж відроджувати з попелу знищену, хіба ні?

— Яку річ?

— А ти не знаєш? Тобі Кароліна наче більше нічого не заповідала? Ми ж бачили… Втім, забудь…

— Ми? Хто — ми?

— Скоро всі дізнаються, вже зовсім скоро! Ми майже все відновили… Шкода, тобі навряд чи вдасться дожити до того часу…

Пряма погроза.

Пилип Прокопович виштовхав мене з приміщення знову надвір і підвів до отвору в бетонній підлозі. Отвір накривався ґратами — кожна штаба завтовшки з добрячу гілляку.

— Спускайся, — припросив мене Пилип. — Посидиш кілька годин, пригадаєш. А мені, законослухняному громадянину, не личить тинятися охоронюваною територію поночі, у неробочий день…

Я з жахом відскочила. Тоді Пилип Прокопович підхопив мене за каптур і силоміць потяг до діри. Одною рукою він стиснув моє плече, і ці пальці, які уп’ялись у шкіру крізь пухову куртку й піджак, були твердими, як ґрати, що за мить затулять отвір.

— Спускайся, — повторив Пилип, — якщо не хочеш впасти з триметрової висоти на бетонну підлогу. Схочеш кричати — кричи. У цьому кутку заводу тебе все одно ніхто не почує… Хіба що диво? — Пилип Прокопович загиготів, підштовхуючи мене до отвору. — Віриш у дива?

І тоді в стіні я побачила скоби, що вели донизу, й почала повільно спускатися.