Уот

I

Містер Геккет звернув за ріг і побачив у сутінках неподалік свою лавочку. Там хтось сидів. Лава ця була скоріше за все власністю муніципалітету або якоїсь громадської установи і йому, містеру Геккетові, звісна річ, не належала, і все ж він вважав її своєю. Так він ставився до усякої дещиці, що була йому до вподоби. Він розумів, що вона не є його власністю, але вважав її чимось на зразок свого законного майна. Розумів, що це йому не належить, а сам тішився думкою, що воно все його, Геккетове. Розумів, що воно не його, а чиєсь, бо дуже вже йому сподобалося.

Він зупинився, аби як слід обдивитися лаву. Так, вона була зайнята. Містер Геккет, коли він стояв нерухомо, бачив усе трохи чіткіше й виразніше. Його ходу аж ніяк не можна було вважати спокійною.

Тепер пан Геккет стояв і вагався, іти йому вперед чи вертатися. Ніхто не заважав йому звернути праворуч або ліворуч, але він знав, що ніколи цього не зробить.

А ще він знав, що довго стовбичити тут, на жаль, не зможе через свою природну хирлявість. Одне слово, перед ним постала на диво проста дилема: рушати вперед або йти назад, повернувши за той самий ріг, звідки він щойно вийшов. Тобто йти йому зразу ж додому чи трохи погуляти?

Він випростав ліву руку і схопився за поручень. Відчувши опору, постукав палицею по хіднику. Гумовий набалдашник завібрував у долоні, й на деякий нас пан Геккет відчув певну полегкість.

Але не встиг він добутися до рогу, як розвернувся знову і рушив до лави так шпарко, як дозволяли йому ноги. Коли він підійшов так близько до лави, що міг би торкнутися її палицею, то закляк іще раз і видивився на тих, хто сидів там. Маю, гадав він, повне право стояти й чекати на свій трамвай. Вони теж, либонь, чекали на той чи інший трамвай, бо тут на вимогу спинялися різні трамваї на той випадок, якщо комусь забагнеться сісти або вийти.

Хвильку помізкувавши, містер Геккет вирішив: якщо вони й чекають на трамвай, то займаються цим уже довгенько. Бо жінка тримала чоловіка за вуха, рука чоловіка лежала на її стегні, а жінчин язик перебував у його роті. Ждали, ждали того трамвая, стомилися, сказав[1] містер Геккет, і завели знайомство. В цю мить жінка видобула язика з чоловічого рота, а він, натомість, поклав свого у її рот. Це ж треба, сказав пан Геккет. Він наблизився на крок, щоб дізнатися, що ж робить друга рука чоловіка, і не на жарт обурився, як дізнався, що вона гойдається по той бік лави, а між її пальців стирчить недопалок, чверть цигарки — не більше.

Ніякої непристойності я тут не бачу, сказав поліцейський.

Ми забарилися, сказав містер Геккет. Ну що тут поробиш.

Тільки не треба робити з мене дурня, сказав поліцейський.

Містер Геккет відступив на крок, рвучко задер голову, так що його горло мало не луснуло, і розгледів нарешті десь між землею і небом перехняблену бурякову пику розлюченого поліцейського.

Пане поліцейський, закричав він, Бог — свідок, що руку свою він поклав саме туди.

Бог для нас не свідок.

Якщо я відволік вас від важливих справ, сказав містер Геккет, то даруйте великодушно. Я зробив це з метою, щоб краще було задля вас, задля себе, заради загального добра.

Поліцейський не забарився з відповіддю.

Якщо ви гадаєте, що я не бачу вашого номера, сказав містер Геккет, то ви помиляєтесь. Хай я людина й недужа, проте маю гострий зір. Містер Геккет сів на лаву, яка ще не охолола від любощів. Доброго вам вечора і щиро дякую, сказав містер Геккет.

То була стара лава, низенька і заяложена. Містер Геккет спирався потилицею на єдину дошку, яка ще лишилася від спинки, з-під неї стирчав-випинався його горб, а ноги сягали майже до самої землі. Пальці широко розпростертих рук стискали бильця лави, і перекинутий через шию ціпок звисав між колін.

Отак, сидячи в затінку, він стежив за тим, як гуркочуть останні, та де! ще не зовсім останні трамваї, що мчать повз застиглий канал у жовто-зеленому сяєві літнього надвечір’я.

Але тут його угледів один пан, що прогулювався під ручку з панією.

Ти ба, сказав він, а осьо й Геккет.

Геккет, сказала пані, який Геккет? І де?

Ну, Геккет, сказав пан. Той самий, що я тобі часто про нього розповідав. Горбатий Геккет. Оно на лаві.

Пані пильно подивилася на Геккета.

Так це і є Геккет, сказала вона.

Авжеж, сказав пан.

Бідолаха, сказала вона.

То, може, сказав пан, зупинимося, ти ж не проти, і побажаємо йому доброго вечора. І вигукуючи «Мій любий друже, мій любий друже, як ви ся маєте?», він рушив уперед.

Містер Геккет відірвав погляд від дня, який сходив нанівець, і підвів очі.

Моя дружина, скрикнув пан. Познайомтеся. Моя дружина. Містер Геккет.

Я стільки про вас чула, сказала жінка, а от нарешті ми й зустрілися. Ах, містере Геккет!

Я не підводжуся, бо не маю сили, сказав пан Геккет.

Ні в якому разі не робіть цього, сказала пані. Вона схилилася над ним, ущерть повна трепетної дбайливості. Я вас просто благаю, сказала вона.

Містерові Геккету здалося, ніби вона збирається погладити його голову, а як ні, то помацати хоча б горб. Він склав свої руки, і парочка сіла обабіч, з одного боку — жінка, з іншого — чоловік. Таким чином містер Геккет опинився між ними. Його голова сягала якраз їм до пахв. Їхні руки знайшли одна одну на спинці лави саме над його горбом. Самі ж вони ніжно схилилися над калікою.

Ви Ґрехена пам’ятаєте? сказав містер Геккет.

Отруйника, сказав чоловік.

Адвоката, сказав містер Геккет.

Знав я його колись, сказав чоловік. Шість років, якщо не помиляюся.

Сім, сказав містер Геккет. Шість зараз рідко кому дають.

Я б йому дав усі десять, сказав чоловік.

А то й двадцять, сказав містер Геккет.

А що він накоїв? сказала жінка.

Трохи перевищив свої повноваження, сказав чоловік.

Сьогодні зранку я одержав від нього листа, сказав містер Геккет.

Он як, сказав чоловік. Я не знав, що їм дозволено спілкуватися з зовнішнім світом.

Він адвокат, сказав містер Геккет. І зразу ж додав, та й я вам не зовнішній світ.

Ні в якому разі, сказав чоловік.

Крий Боже, сказала жінка.

У листі тому був додаток, сказав містер Геккет, частину якого, зважаючи на вашу любов до красного слова, я міг би тут оголосити, зробивши йому своєрідну прем’єру, або ж дебют, якщо зовсім не споночіє.

Де — що? сказала жінка.

Дебют, сказав містер Геккет.

А я маю запальничку, сказав чоловік.

Містер Геккет витяг з кишені аркуш паперу, а чоловік викресав вогню.

Містер Геккет прочитав:

ДО НЕЛЛІ

До Неллі, сказала жінка.

До Неллі, сказав містер Геккет.

Запала мовчанка.

Можна продовжувати? сказав містер Геккет.

Мою маму звали Неллі, сказала жінка.

Ім’я це досить поширене, сказав містер Геккет, навіть я знавав кількох Неллі.

Читайте, читайте, мій любий друже, сказав чоловік.

Містер Геккет прочитав:

Але —

Достатньо, сказала жінка.

Повз них пройшла завинена у шаль жінка.

В густих сутінках годі було роздивитися її розбухлий, мов аеростат, живіт.

Я ж ніколи такою не була, правда, любий? сказала пані.

Якщо й була, то не зі мною, серденько, сказав пан.

А пам'ятаєш ту ніч, коли народився Леррі? сказала пані.

Певна річ, сказав пан.

А скільки вже Леррі років? сказав містер Геккет.

Люба, скільки Леррі років? сказав пан.

Скільки Леррі років? сказала пані. Леррі буде сорок наступного березня, слава Богу, тьху-тьху.

Навіщо ж плювати на Бога? сказав містер Геккет.

А хто тут плює на Бога? сказав пан.

А хочете, містере Геккет, сказала пані, я розкажу вам про ту ніч, коли народився Леррі?

О, розкажи, розкажи йому, люба, сказав пан.

Так от, сказала пані, того ранку, якраз за сніданком, Ґофф обертається й каже мені, Тетті, він каже, Тетті, кицюню, я дуже хотів би сьогодні запросити до нас Томпсона, Кріма та Колкгуна, щоб вони підсобили нам з’їсти качечку, якщо, звичайно, ти не проти. Та Боже ж мій, кажу, серденько, почуваюся я пречудово, ну чого б це я була проти! Скажи, саме так я сказала тоді тобі чи ні?

Саме так і сказала, здається, сказав Ґофф. Ну і от, сказала Тетті, коли Томпсон заходить до нашої, значить, вітальні, а Крім і Беррі — слідом (Колкгуна тоді, пригадую, не було, пішов десь у справах), то я вже сиділа собі за столом. І в тому нічого дивного не було, бо стільки чоловіків і одна лише дама. Тобі ж це тоді не здалося дивним, скажи, зайчику?

Певно, що ні, сказав Ґофф, усе в нормі.

І ледве я встигла губами торкнутися качки, сказала Тетті, й відправити в рот перший шмат, аж тут саме Леррі узявся гоцати в моїй матці.

У вашій майці, сказав містер Геккет, чи манці?

У матці, сказала Тетті.

В її, сказав Ґофф, матці.

Це ж треба, сказав містер Геккет, щоб так недоречно.

Але поки Леррі, сказала Тетті, вистрибував там, мов щупак, я продовжувала собі їсти, пити й невимушено розмовляти.

Мало кому випадає зазнати подібне, сказав містер Геккет.

В окремі моменти, вірите, я була певна, ще мить — і він вивалиться на підлогу мені під ноги.

Боже праведний, вам здавалося, ніби він візьме й вислизне з вас, сказав містер Геккет.

Але на моєму обличчі жодна рисочка не здригнулася, сказала Тетті. Скажи, любий.

Жодна рисочка, сказав Ґофф.

І почуття гумору я не втратила. От так пудинґ, сказав, пригадую, містер Беррі, обернувся, всміхнувся, який, каже, дивовижно смачний пудинґ, сам у роті тане. Хіба ж тільки в роті, сер? відповідаю йому, не вагаючись ані миті, хіба ж тільки в роті, шановний сер? Тут головне, я скажу вам, щоб не перецукерити його.

Не пере — що? сказав містер Геккет.

Не перецукерити, сказав Ґофф, ну, щоб цукру не забагато було.

А коли дійшла черга до кави й лікерів, то, що вам сказати, такі пологові перейми пішли, містере Геккет, під нашим бенкетним столом, клянуся вам!

Так, це були вони, пологи, сказав Ґофф.

Але ж ви знали, що вона вагітна, сказав містер Геккет.

Як вам сказати, сказав Ґофф, розумієте, я, власне, тобто…

Тетті замахнулася і по-свійському ляснула містера Геккета по стегну.

Він думає, що я соромлюся, вигукнула вона. Ха-ха-ха-ха. Ха-ха. Ха.

Ха-ха, сказав містер Геккет.

Я не на жарт тоді занепокоївся, це правда, сказав Ґофф.

Потім усі пішли геть, сказала Тетті, правда, було таке?

Так, було, сказав Ґофф, ми гуртом подалися до більярдної, щоб зіграти у пірамідку.

Ну а я подерлася вгору, чіплялася де руками, а де коліньми за сходинки, всі килимки пообдирала.

Отак було боляче, сказав містер Геккет.

А через три хвилини я стала матір’ю.

Без ніякої допомоги, сказав Ґофф.

Усе своїми руками робила, сказала Тетті, усе геть.

А пуповину зубами перегризла, сказав Ґофф, бо не було під рукою ножиць. Що ви на це скажете?

А могла б, якби треба було, коліном притиснути і розірвати, сказала Тетті.

Я часто собі міркую, сказав містер Геккет, от як почувається людина з відрізаною пуповиною?

Мати, сказав Ґофф, чи дитина?

Мати, сказав містер Геккет. Мене ж як-не-як не в капусті знайшли, сподіваюся.

Мати, сказала Тетті, відчуває полегкість, неймовірне полегшення, так, наче гості подалися, нарешті, додому. А всі мої наступні пуповини перерізав професор Купер, але почувалася я завжди однаково, так, наче скинула велетенський тягар.

А потім ви перевдяглися й спустилися долі, сказав містер Геккет, підтримуючи немовля за ручку.

Ми чули крики, сказав Ґофф. Уявляєте, як вони здивувалися? сказала Тетті.

Крімові тоді, пригадую, вдавалися дивовижні удари, неперевершені, сказав Ґофф. Я ні до, ні після того не бачив нічого подібного. А якого дуплета він зафугував тоді в дальню лузу! Шансів — ніяких, здавалося б, але він підходить, довго-довго мантачить кінець кия крейдою, а тоді — бемць! Ми всі отетеріли.

Ризикований хлопець, сказав містер Геккет.

Філігранний, повірте, удар, сказав Ґофф. Примірявся він, примірявся, аж тут крик. Я не наважуся повторити той вираз, яким він тоді прохопився.

Бідний Леррік, сказала Тетті, хіба ж то його провина.

Ой, не кажіть, сказав містер Геккет, що тут казати.

З небом на північному заході, коли сонце сідає, сказав Ґофф, робиться щось незбагненне.

Так, небеса у нас любострасні, сказала Тетті. Все начебто вже скінчилося, коли — бемць! вони знову спалахують і сяють іще бучніше, ніж до того.

Так, сказав містер Геккет, протуберанці не сплять.

Бідний містер Геккет, сказала Тетті, бідний наш любий містер Геккет.

Так, сказав містер Геккет.

А гленкулленські Геккети вам часом не родичі? сказала Тетті.

Саме там я впав із драбини, сказав містер Геккет.

А скільки вам років було тоді? сказала Тетті.

Рік, сказав містер Геккет.

А ваша матуся де ж тоді була? сказала Тетті.

Десь, певно, повіялася, сказав містер Геккет.

А татко? сказала Тетті.

Татко тоді довбав скелю на каторзі у зразковій копальні імені принца Вільяма, сказав містер Геккет.

І біля вас нікого не було? сказала Тетті.

Коза була, кажуть, сказав містер Геккет.

Він відволікся на мить від драбини, що впала колись поночі на подвір’ї, і погляд його полетів у поля, над трухлявою і хисткою стіною, понад струмком, під гору, до стрімчака, вже оповитого нічним мороком, тоді ще вище, в безодню літнього неба. Відтак погляд шугнув долі, на освітлені вечірнім сонцем поля, подряпався від підніжжя на саму маківку чорної кручі, звідки до містера Геккета прилинуло гупання далеких молотків.

І вона залишила вас самого на тому подвір’ї, сказала Тетті, з козою?

Була розкішна літня днина, сказав містер Геккет.

І де це її чорти потягли? сказав Ґофф.

Про це я її не питав, сказав містер Геккет. До корчми чи до церкви, або і туди, і туди.

Бідолашна, прости її Господи, сказала Тетті.

Не варто його турбувати такими дрібницями, сказав містер Геккет.

Сутеніє так швидко, сказав Ґофф, ще трохи, і ніч западе.

І ми розійдемося по домівках, сказав містер Геккет.

По той бік вулиці, якраз навпроти них зупинився трамвай. Він не простояв і півхвилини, як звідти почулися крики кондуктора. Потім трамвай рушив, залишивши позад себе, на хіднику, якесь нерухоме тіло, що в темряві, внаслідок зменшення сонячної активності, наполегливо і хутко зливалося з муром. Тетті ніяк не могла вирішити, чоловік це чи жінка.

Містер Геккет вагався, може, то є пакунок, килим, приміром, чи парусина, загорнена у поштовий папір і перев’язана посередині мотузом. Ґофф мовчки підвівся й поквапився на той бік вулиці. Тетті та містер Геккет бачили, як енергійно здіймаються рукава його світлого піджака, й чули, як він комусь докоряв. Але як вони не вдивлялися, Уот більше не рухався, а лежав, немов кам’яна брила, і якщо й промовляв щось, то так тихо, що вони нічого не чули. Містер Геккет усе міркував, чи потерпав він колись од цікавості більше, ніж зараз, сидів, міркував, напружувався і ніяк не міг пригадати. І водночас не міг зрозуміти, що ж саме так його зацікавило. Що саме так мене зацікавило, казав він, мене, котрого й найнадзвичайніше, й надприродне цікавить лише вряди-годи і в обмеженій кількості? Та й надзвичайного я тут нічого не бачу, проте палаю з цікавості і мене пече здивування. У почутті цьому, мушу зізнатися, негативного мало, і все ж я не зможу терпіти таке більше хвилин двадцяти — максимум тридцяти.

Пані теж стежила за подіями з неабияким інтересом.

Повернувся Ґофф, украй розлючений. Я його вмить упізнав, сказав він. І вжив щодо Уота вираз, який ми тут не наважимося відтворити.

Вже сім років, сказав він, він винен мені п’ять шилінгів, тобто тепер уже шість шилінгів і дев’ять пенсів.

Лежить і не рухається, сказала Тетті.

Відмовляється повертати, сказав містер Геккет.

Ні, не відмовляється, сказав Ґофф. Він може дати лише п’ять шилінгів і чотири пенси. Це все, що він має.

То залишиться два шилінги і три пенси, сказав пан Геккет.

Але ж я не можу покинути його з порожніми кишенями, сказав Ґофф.

А чому б і ні? сказав містер Геккет.

Він вирушає у подорож, сказав Ґофф. Якщо я візьму його гроші, він змушений буде вернутися.

А може, це є для нього найкращий вихід? сказав містер Геккет. Якось, хтозна, коли нас уже всіх не буде, озираючись на минуле, він скаже, от якби ж тоді містер Несбіт узяв був у мене.

Ніксон, сказав Ґофф, моє прізвище — Ніксон.

От якби ж тоді містер Ніксон узяв був у мене чотири шилінги і чотири пенси, то я повернув би назад замість рушати вперед.

А я гадаю, що він усе бреше, сказала місіс Ніксон.

Ні, ні, сказав містер Ніксон, то є кришталево чесна людина, абсолютно, на мою думку, нездатна казати неправду.

Ви, одначе, могли б узяти хоч шилінг, а то й півтора.

Оно він, сказала місіс Ніксон, на мосту.

Він стояв спиною до них, ніг не було видно, а все, вище поперека, ледь окреслювалося на тлі неба, що згасало.

Ви не сказали нам, як його звати, сказав містер Геккет.

Уот, сказав містер Ніксон.

Ти ніколи нічого мені не казав про нього, сказала місіс Ніксон.

Хіба? сказав містер Ніксон.

Давно його знаєте? сказав містер Геккет.

Та я його, власне, й не знаю, сказав містер Ніксон.

Він наче з каналізації виповз, сказала місіс Ніксон. А де ж його руки?

А відколи вам почало здаватися, що ви його не знаєте? сказав містер Геккет.

Шановний друже, сказав містер Ніксон, чому це вас раптом так зацікавило?

Як не хочете, сказав пан Геккет, не відповідайте.

Важко сказати, сказав пан Ніксон. Здається, я знав його все своє життя, хоча десь колись мусив бути період, коли я його і не знав.

Як же це так? сказав містер Геккет.

Він значно молодший за мене, сказав містер Ніксон.

І ви ніколи не згадували про нього, сказав містер Геккет.

Хіба ні? сказав містер Ніксон, я міг його згадувати, хто сказав, що не міг.

Звичайно. Він змовк. Він просто не привертає уваги, сказав він, є такі люди.

На відміну від мене, сказав містер Геккет.

Він пішов, сказала місіс Ніксон.

Он як? сказав містер Ніксон. А знаєте, що цікаво, мій любий друже, зізнаюся вам цілком щиро, що коли я його бачу або думаю про нього, то одразу ж думаю і про вас, а коли бачу вас або думаю про вас, то й про нього думаю. І чому воно так виходить, не знаю.

Отакої, сказав містер Геккет.

Зараз він іде до зупинки, сказав містер Ніксон. І навіщо було йому тут виходити?

Бо на одне пенні далі не проїдеш, сказала місіс Ніксон.

Значить, він сів на кінцевій, сказав містер Геккет.

Але хіба за те ж саме пенні не можна доїхати, сказав містер Ніксон, до нормальної зупинки? Трамвай тут спиняється, коли є охочі. А за пенні він вас довезе до самої зупинки.

Ви маєте рацію, сказав містер Геккет.

Чому ж тоді він тут зійшов? сказав містер Ніксон.

Свіжим повітрям, мабуть, подихати закортіло, сказав містер Геккет, перш ніж труситися далі.

Навряд чи, сказав містер Ніксон. Ви ж бачите, який він виснажений.

Може, він переплутав зупинку? сказала місіс Ніксон.

Але ж це не зовсім зупинка, сказав містер Ніксон, у повному значенні цього слова. Трамвай тут спиняється тільки на вимогу. А позаяк більш ніхто не виходив і не заходив, то, значить, вимога походила від Уота.

Після цих слів запала мовчанка, яку порушила місіс Ніксон.

Не розумію тебе, Ґоффе. Чому б йому й не попроситися вийти, якщо вже так хочеться?

Ніщо, моя люба, сказав містер Ніксон, ніщо на світі йому б не завадило попроситися вийти, як, до речі, й сталося. І вже той факт, що він попросився вийти, доводить, що зупинку він не переплутав, усупереч твоєму твердженню. Бо якби він її переплутав і вирішив, що вже дістався до залізничної станції, він би не вимагав зупинити трамвай. Через те що трамвай там і так завжди зупиняється.

А що, як він на голову тицьнутий? сказав містер Геккет.

Так, часом на нього находить, сказав містер Ніксон, але мандрівник він дуже досвідчений.

Тоді, може, сказав містер Геккет, маючи вільну хвильку, він вирішив її провести не в задусі залізничної станції, а на свіжому, запашному надвечірньому повітрі.

Але ж він проґавить поїзд, сказав містер Геккет, а це вже на сьогодні останній, якщо не рвоне туди щодуху.

А що, як він просто, сказала місіс Ніксон, вирішив подрочити кондуктора чи водія?

Але світ ще не знав м’якшої та беззахиснішої людини, сказав містер Ніксон. Я певен, що він би радше підставив іншу щоку, якби мав на це сили.

Тоді припустімо, сказав містер Геккет, що він зненацька роздумав їхати геть із міста. Між кінцевою і цією зупинкою він мав змогу і час усе обміркувати. Відтак, розваживши, що саме зараз йому краще лишитися в місті, він зупиняє трамвай і виходить, бо їхати далі — безглуздо.

Але ж він подався далі, сказав містер Ніксон, він же не пішов туди, звідки взявся, а рушив у бік залізничної станції.

Може, він вертається додому якимось складним обхідним шляхом, сказала місіс Ніксон.

А де він живе? сказав містер Геккет.

Я не чув, щоб він мав постійне помешкання, сказав містер Ніксон.

Тоді те, що він рушив у бік вокзалу, нічого не означає, сказала місіс Ніксон. Зараз він, може, вже міцно спить у готелі «Квінз».

За чотири шилінги і чотири пенси, сказав містер Геккет.

Тоді десь на лаві, сказала місіс Ніксон. У парку або на футбольному полі. Чи там, де у крикет грають. Або у кеґлі.

Або на тенісних кортах, сказав містер Ніксон.

Навряд, сказав містер Геккет. Ось він виходить з трамвая, вирішивши, нарешті, не виїжджати з міста. Але хід подальших думок приводить його до усвідомлення безглуздя подібного наміру. Цим і пояснюється його поведінка після того, як трамвай рушив далі без нього.

Безглуздя якого наміру? сказав містер Ніксон.

А такого, що він передумав, сказав містер Геккет, ледве почавши подорож.

А ви роздивилися його спорядження? сказала місіс Ніксон. Що в нього було на голові?

Капелюх, сказав містер Ніксон.

Йому пекла думка про те, що треба їхати геть із міста, сказав містер Геккет, але думка про те, що їхати з міста не треба, пекла йому ще дужче. І от він вирушає на станцію, сподіваючись тайкома, що запізниться на останній поїзд.

А що, цілком слушна думка, сказав містер Ніксон.

Охоплений страхом, не здатний завдати на свої рамена важкий тягар рішенця, сказав містер Геккет, він перекладає його на бездушну машинерію часово-просторових стосунків.

Блискуча здогадка, сказав містер Ніксон.

І що ж його, на вашу думку, так раптом перелякало? сказала місіс Ніксон.

Не думаю, що це була перспектива подорожі, сказав містер Геккет, бо ви кажете, що він дуже досвідчений мандрівник.

Після цих слів запала мовчанка.

Тепер, коли я вам усе пояснив, сказав містер Геккет, чому б вам не розказати про свого друга детальніше.

Та я нічого не знаю, сказав містер Ніксон.

Такого не може бути, сказав містер Геккет. Безтілесним примарам п’ять шилінгів не позичають. Яка в нього національність, родина, місце народження, віросповідання, чим займається, скільки заробляє, особливі прикмети — не знати всього цього ви не можете.

Нічого не відаю, сказав містер Ніксон.

Але ж не серед голих скель він вродився і жив, сказав містер Геккет.

Убийте, зірвався на крик пан Ніксон, але нічого не знаю.

Після таких сердитих слів настала мовчанка. Містер Геккет сидів і ображався, містер Ніксон сидів і розкаювався.

Він має великий такий червоний ніс, сказав містер Ніксон невдоволено.

Містер Геккет ретельно зважував ці слова.

Ти там не спиш, люба? сказав містер Ніксон.

Очі злипаються, сказала місіс Ніксон.

Ось вам людина, яку ви буцімто знаєте все життя, сказав містер Геккет, яка вже сім років винна вам п’ять шилінгів, а все, що ви здатні про неї сказати, так це те, що має вона велетенського червоного носяру і постійно ніде не живе. Він помовчав і додав: і те, що він дуже досвідчений мандрівник. Він помовчав і додав. І те, що він значно молодший за вас. Це мене аж ніяк не дивує. Він помовчав і додав. І те, що він — чоловік м’який, чесний і не без дивацтв. Він сердито зиркнув в обличчя містера Ніксона. Але містер Ніксон не побачив цього лихого погляду, бо дивився на щось інше.

Ну то що, може, підемо вже, серденько, сказав він, ге?

Ще мить — і тьма поглине останні квіти, сказала місіс Ніксон.

Містер Ніксон підвівся.

Ось вам людина, яку ви знаєте бозна-відколи, сказав містер Геккет, якій вісім років тому позичили п’ять шилінгів і яку ви одразу впізнали здалека, та ще й у темряві. І ви твердите, ніби нічого не знаєте про його минуле. Що ж, мушу повірити вам.

Не хочете — не вірте, сказав містер Ніксон.

І все ж я повірю вам, сказав містер Геккет. І в те, що ви не здатні визначити, чого саме ви не знаєте. Цьому я також охоче повірю. Хто на це не слабує.

Тетті, сказав містер Ніксон.

Але дещо ви мусите знати, сказав містер Геккет.

Наприклад, сказав містер Ніксон.

Як ви з ним познайомилися, сказав містер Геккет. Чим він вас так зворушив. Де його можна побачити.

А яке це має значення, хто він такий? сказала місіс Ніксон. Вона підвелася.

Бери мою руку, люба, сказав містер Ніксон.

І що він робить, сказала місіс Ніксон. І як він живе. І звідки він. І куди їде. І який із себе. Яке нам до всього цього діло?

І я теж собі ставлю це саме запитання, сказав містер Геккет.

Як ми познайомилися? сказав містер Ніксон. Ні, не пригадую, так само, як не пригадую, де і як я познайомився зі своїм батьком.

Боже праведний, сказав містер Геккет.

Чим він мене зворушив? сказав містер Ніксон. Якось я зустрів його на вулиці. Одна нога в нього була боса. Забув, яка саме. Він потягнув мене вбік і сказав, що йому потрібні п’ять шилінгів, щоб купити собі черевик. Я не зміг йому відмовити.

Але хіба можна купити один черевик? вигукнув містер Геккет.

А може, він знав таке місце, де замовляють непарне взуття, сказала місіс Ніксон.

Я про це нічого не знаю, сказав містер Ніксон. Що ж до того, де його можна зустріти, то я вам скажу — на вулицях, він там прогулюється. Але це трапляється рідко.

Він, звичайно, людина університетська, сказала місіс Ніксон.

Я теж схиляюся до такої думки, сказав містер Ніксон.

Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, коли раптом вернулися. Містер Ніксон схилився і зашепотів щось на вухо містеру Геккетові. Він терпіти не міг, коли поміж приятелями лишалася бодай тінь відчуження.

Алкоголь, сказав містер Геккет.

Боронь Боже, сказав містер Ніксон, крім молока, він не п’є нічого.

Молока, вигукнув містер Геккет.

Навіть воду в рот не бере, сказав містер Ніксон.

Що ж, сказав містер Геккет стомлено, щиро вам дякую за таку інформацію.

Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, як почули чийсь крик. Вони зупинилися і прислухалися. То серед ночі кричав містер Геккет. Радий був з вами познайомитися, місіс Нізбет. Місіс Ніксон ще міцніше стиснула руку містера Ніксона і собі закричала: мені також дуже приємно, містере Геккет.

Що таке? закричав містер Геккет.

Вона каже, що і їй дуже приємно, закричав містер Ніксон.

Містер Геккет розкинув руки і стиснув бильця лави. Потім рвучко подався вперед, завалився на спинку і так, погойдуючись, у кілька заходів усмак почухав вістря свого горба об спинку лави. Відтак підвів очі на обрій, для споглядання якого він, власне, вирушив на прогулянку, хоч і не встиг ним як слід намилуватися. Все поглинула ніч. Так, небо тепер що на заході, що на сході, що на півдні, що на півночі було однакове.

Уот налетів на вантажника, який котив бідон з молоком на візку. Уот упав, його торби і капелюх порозліталися в різні боки. Вантажник не впав, хоча й випустив з рук бідон, який гупнувся об асфальт своїм гострим ребром, тоді дном, відтак похитався трохи і став. І це добре, бо якби він, ущерть заповнений скоріше за все молоком, та й перекинувся, то молоко потекло б по платформі, звичайно, вилилося б на рейки, під поїзд та й гулькнуло.

Уот підвівся, наче нічого й не сталося.

А щоб тобі горб там виріс! сказав вантажник. Це був гарний з лиця, але брудний чолов’яга. При їхній роботі вокзальним вантажникам важко було лишатися чистими й ввічливими.

Тобі що, повилазило? сказав він.

Уот не поспішав відповісти на це риторичне запитання, котре сформувалося, ніде правди діти, у розпалі гніву. Він нахилився, щоб підняти свій капелюх і торби, але випростався, не зробивши цього. Він відчув, що не має повного права робити це, доки вантажник як слід не вилається.

Мало, що сліпий, так іще й німий, сказав вантажник.

Уот усміхнувся, стиснув долоні, підняв їх і притис до грудей. Уот бачив, як усміхаються інші люди, й гадав, що він теж знає, як це робиться. Що ж, Уотова усмішка, коли він усміхався, й справді, більше скидалася на усмішку, ніж на глузливу посмішку чи, скажімо, на позіхання. Втім, їй чогось-таки бракувало, якоїсь, здавалося б, дрібнички, і тих, хто бачив цю усмішку вперше, а більшість із них бачили її вперше, інколи посідав сумнів щодо того, якого саме виразу збирався надати їй Уот. Багато хто з них гадав, що Уот просто смокче зуби.

Уот використовував цю свою усмішку дуже ощадно.

На вантажника ця усмішка справила таке сильне враження, що він роззявив рота і ладен був випустити звідти цілу ватагу міцних слів та виразів, що давно вже нудилися без діла. Але Уот їх не почув, бо вантажник раптом підхопив свого бідона і з гуркотом покотив його геть. До них наближався начальник станції, такий собі пан Лоурі.

Пригода ця була така буденна, що не могла викликати загального інтересу. Проте серед присутніх знайшлися знавці, які не проминули відзначити виняткові Уотові якості, що знайшли вияв у тому, як він тут появився, як падав, підводився, що й як робив потім. Знавці були задоволені.

Був серед них і кіоскер, що торгував пресою. Зі свого кубельця, заставленого періодикою та книжками, він бачив усе. І от тепер, коли найцікавіше було позаду, він вийшов з кіоску, щоб зачинити його на ніч. Кіоскер опустив ґофрований козирок, ще й прихопив його скобою. Він здавався людиною різкою й жорстокою, що потерпає від нестерпного розумового, душевного, а може, й фізичного болю. Перш за все в око впадав його кашкет, через те, мабуть, що з-під нього завжди стирчали чорні, просякнуті потом кучері, які липли до білого, немов крейда, чола. Потім глядач помічав скутий судомою сердитий рот, а відтак і все інше. Вуса його, прекрасні, здавалося б, вуса із невідомих причин лишалися поза увагою. Про такого хотілося думати: ось чоловік, що, не кажучи вже про все інше, ніколи не скидає кашкета, такого собі кашкетика із дешевого синього полотна з помпончиком нагорі. А все через те, що з защіпками велосипедними він також не розлучався, і обидві його холоші стирчали по різні боки, немов їх розтягували потужні пружини. Це був коротун, який немилосердно накульгував. Варто було йому зрушити з місця, як його починало смикати, ніби він був намірився впасти мов стій на коліна, а тоді раптом роздумав. І так за кожним кроком.

Він підняв Уотового капелюха, подав йому і сказав, сер, ваш капелюх, якщо не помиляюся.

Уот подивився на капелюх. Чи правильно те, що це справді його капелюх?

Він нап’яв його на голову.

Там, де кінчається платформа, з дверей вийшов кіоскер зі своїм велосипедом. Зараз він знесе його стрімкими кам’яними сходинками і поїде додому. Там він розіграє ґросмейстерську партію в шахи з підручника Стонтона. А завтра вранці він знов занесе велосипед по цих сходах. Першокласний велосипед, через те й важкий. Простіше було б залишати його долі, під сходами, але чоловік волів, щоби той був поруч. Його звали Еванс.

Уот підняв свої валізи і сів у поїзд. Купе він не вибирав. Перше, в яке він зайшов, виявилося порожнім.

А на платформі вантажник ганяв свій візок з бідонами спершу туди, потім назад. На одному кінці платформи громадилась купа бідонів, на іншому — друга. Вантажник ретельно вибирав з однієї купи якийсь бідон і тягнув його до другої. Там він так само ретельно вибирав інший бідон і плуганив на іншу купу. Він сортує бідони, сказав Уот. Або відбуває покару за непослух чи за службовий огріх.

Уот сів спиною до локомотива, який здригнувся і, попихкуючи, потягнув зі станції довгу валку вагонів. Уот полюбляв, щоб спина була обернута в той бік, куди ти їдеш.

Але не встиг він далеко заїхати, як відчув на собі чийсь погляд, підвів очі й побачив кремезного пана, що сидів у протилежному кутку купе. Ноги свої пан поклав на сидіння напроти, а руки сховав у кишені пальта. Отже, купе було не таке вже й порожнє, як спершу здалося Уотові.

Мене звати Спіро, сказав пан.

А от, нарешті, й розумна людина. Він почав із суттєвого, щоб, розвиваючи тему, перейти до речей менш значущих, спершу те, потім це, усе по порядку.

Уот усміхнувся.

Не подумайте тільки нічого такого, сказав пан Спіро.

Уотова усмішка відрізнялася й тим, що вона не була одноразова. Слідом за нею, після короткої паузи, з’являлася ще одна, хоча, чесно кажучи, й не така виразна. У цьому вона нагадувала пердіння. А бували випадки, коли виникала потреба й у третій, слабкій та швидкоплинній усмішці, перш ніж лице прибирало свого звичного виразу. Але таке траплялося дуже рідко. І довго ще треба було чекати його наступної усмішки, якщо тільки не скоїться щось несподіване, що не на жарт засмутить його.

Друзі мене називають Дун, сказав пан Спіро, за розум і за веселу вдачу. Д-У-Н. А якщо навпаки читати, то буде Нуд.

Пан Спіро перехиляв час від часу пляшечку, але норму свою знав.

Я видаю «Хрест», сказав пан Спіро, популярний щомісячний часопис для католиків. Гонорарів нашим авторам ми не сплачуємо, але вони теж мають певний зиск. У нас неперевершений рекламний відділ. Тримаємося на поверхні, бо швидко рухаємося. А які у нас грошові конкурси! Нині такі часи, що куди не плюнь, скрізь сутужно. І я вам скажу, що з побожності теж можна мед зібрати. Наприклад: «Переставте чотирнадцять літер, з яких складаються імена членів Святої родини, так, щоб утворити з них харчовий продукт і страву з нього». Правильна відповідь: «Сира соя і мій суп». Або: «Що ви знаєте про ад’юрацію, екскомунікацію, маледикцію та швидкоплинну анафематизацію комських вугрів, боннських кабанів, ліонських пацюків, маконських слимаків, лозаннських п’явок та валенсійської гусені?».

У примарному світлі повз вікна потяга мчали поля, огорожі й канави, або так лише здавалося, а насправді рухався лише поїзд, а земля лежала під ним і не рухалася.

Хоча наша віра тверда й непохитна, сказав пан Спіро, ми — за широту поглядів. Я особисто є прихильником нео-іоанно-томізму і зовсім цього не соромлюся. Разом з тим я ніколи не піду на те, щоб дозволити своїм переконанням кидати тінь на мою ж духовну полігамію. Podex non destra sed sinistra[2], — не будемо скупердяями. Ми надаємо слово людям різних поглядів і переконань, а в нашому мартиролозі можна знайти багато імен вільнодумців. Моїм особистим внеском і, так би мовити, додатковою епітимією є рубрика «Духовний шприц, або ж Клізма побожності». Вона в нас настільки гнучка й еластична, що навіть пресвітеріанець читатиме її і не скривиться. Але чому я кажу все це вам, людині, яку я не знаю. А тому що сьогодні я мушу поспілкуватися зі своїм подорожнім братом. І куди це ви, сер, верстаєте дорогу?

Уот відповів.

Прошу? сказав пан Спіро.

Уот повторив.

Тоді не будемо гаяти дорогоцінного часу, сказав пан Спіро.

Він видобув із кишені аркуш і зачитав:

І от пан Спіро заходився відповідати на ці запитання, тобто він відповів на перше з них, а відтак — на третє. Не шкодуючи часу, розлого і щедро він цитував святого Бонавентуру, Петра Ломбардського, Олександра Галльського, Санчеса, Суареса, Генно, Сото, Діану, Кончіну та Дензів, бо він мав широку натуру. Але нічого цього Уот не почув, бо йому заважали інші голоси, що співали, кричали, стверджували і шептали щось незрозуміле в саме його вухо. Він не знав, що то були за голоси, хоча, з іншого боку, не можна було й сказати, що так уже геть зовсім не знав. Тому він надміру й не полошився. Тепер ці голоси часом лише співали, а інколи тільки кричали, інколи тільки стверджували, а інколи тільки шептали, інколи співали й кричали, а інколи співали й стверджували, інколи співали й шептали, а інколи кричали і стверджували, інколи кричали й шептали, а інколи стверджували й шептали, інколи співали, кричали й стверджували, інколи співали, кричали й шептали, інколи кричали, стверджували й шептали, а інколи співали, кричали, стверджували й шептали водночас, і в один голос, як от зараз, і це якщо згадувати лише ці чотири голоси, бо там були й інші. Часом Уот розумів усе, часом дуже багато, часом — мало, а часом — зовсім нічого, як оце зараз.

І тут поїзні ліхтарі на мить вирвали з темряви іподром, огороджений чепурним білим парканом, і тим самим попередили Уота, що на наступній зупинці він має виходити.

І от він підсунув валізи ближче і приготувався вийти, тільки-но поїзд зупиниться.

Колись уже так було, що він проскочив станцію і опинився на наступній, бо вчасно не приготувався і не зійшов на зупинці.

Гілка ця була малолюдна, особливо о такій порі, коли і машиніст, і кочегар, і кондуктор, і станційні робітники по всіх станціях, хтиво попихкуючи, чимчикують до своїх жінок після довгих годин змушеної аскези. Тому й поїзд, ледве під’їхавши до платформи, пружно рве з місця і скаче далі.

А я от брав би таких і карав би немилосердно, сказав пан Спіро, все перед тим перевіривши, звісна річ, згідно з буквою і духом церковних законів. Він зняв ноги з сидіння. Він вистромив голову у вікно. І папських декретів, закричав він. Вітер вдарив йому в обличчя, і він поспішив сховатися. Він сидів сам-один, розтинаючи ніч, летів далі. Зійшов місяць. Не з неба на землю, поки що тільки на небо. Він був неприємно жовтявого кольору. Не те щоб уповні, скоріше на ущербі, ще й на очах щербатився. Коли Уот мав рухатися, скажімо, на схід, він спрямовував тулуб якомога ближче до півночі і водночас відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак розвертав тулуб якомога ближче до півдня і водночас відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, тоді знову спрямовував тулуб якомога ближче до півночі, відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак знову спрямовував тулуб якомога ближче до півдня і відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, і так далі, знову і знову, безліч разів, доки не діставався мети подорожі, щоб хоч трохи посидіти. Отаким робом, стоячи спершу на одній нозі, а тоді на другій, повільно, але головою вперед він пересувався уздовж прямої лінії. Коліна його при цьому не гнулися. А могли б. Але не гнулися. З погляду гнучкості кращих колін, ніж у Уота, годі шукати, бо вони, що б там кому не ввижалося, вміли, коли треба, згинатися на всі боки. Але у процесі ходіння вони з невідомих причин не гнулися. Разом з тим ноги його виписували дивовижні траєкторії, пласко, всіма підошвами і з неприхованою огидою то ступали на землю, то залишали її. Руки ж його раділи з того, що їм дали спокій, і теліпалися на всі боки.

Леді Мак Кен, яка йшла слідом за ним, вирішила, що вона ніколи не бачила на проїжджій частині дороги подібних рухів, а з усього жіноцтва мало хто знався на дорогах ліпше за леді Мак Кен. Цей дивак, судячи з регулярності і наполегливості його рухів, не був алкоголіком. Ні, перед нею був линвохода. Але більш, ніж ногами, леді Мак Кен була вражена Уотовою головою. Бо таке ногодригання могло бути зумовлене кількома причинами. І, замислившись над тим, чим же саме зумовлені ці рухи, вона пригадала старий анекдот ще часів її дівування, старий анекдот про студентів-медиків та добродія, котрий цибав попереду них, не згинаючи колін та широко розставляючи свої на позір дерев’яні ноги. Даруйте, сер, звернувся до нього один із студентів, коли вони порівнялися, і здійняв свого кашкета, даруйте, але мій друг стверджує, що це — геморой, а я гадаю, що гонорея. Виходить, що і ви, і я — ми помилялися, відповів добродій, бо я ж був певен, що це все у мене від газів.

Отже, леді Мак Кен здивували не стільки ноги, як голова, міцно посаджена на тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроці оберталась не менш як на дев’яносто градусів. І де це вона читала, що ведмеді отак із боку на бік мордою крутять, коли їх цькують собаками? Не інакше, як у містера Уолпола.

Леді Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо і через ноги, не менш давні й недужі, але зараз вона з кожним кроком бачила всі ці рухи дедалі ясніше. Бо як леді Мак Кен, так і Уот рухалися в один бік.

Леді Мак Кен, вірна дочка своїх войовничих католицьких предків, була не з лякливих, але вона обачно спинилася і, опершися на парасольку, чекала, поки відстань між ними збільшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечній відстані від цього дивного, цибатого опудала, поки не дійшла до воріт свого дому. Тут, вірна духові своїх давніх предків лицарів, вона підняла каменюку і з усієї сили, яка у хвилини гніву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь, що завжди був поблажливий до місцевих Мак Кенів, і зараз водив її рукою, бо камінь таки поцілив у капелюх Уота і, перш ніж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обійшлося без провидіння, бо варто було каменюці влучити в його вухо або у потилицю (це зовсім близько), тоді б він мав відкриту рану, яка ніколи-ніколи б не закрилася, бо Уотова шкіра погано загоювалася через нестачу якихось речовин у крові. Минуло п’ять-шість років, а з його правого боку все ще виднілася гноївка травматичного походження, дарма що він день і ніч бинтував її перед люстром.

Якщо не брати до уваги того, що він зразу ж поставив свої валізи на землю, підняв капелюх, нап’яв його собі на голову, взявся знов за валізи і після кількох фальстартів пошкандибав далі, Уот, вірний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресії так, наче то було стихійне лихо. Ото найліпше, упевнився він, якщо вже таке діло, непомітно витерти кров червоним носовичком, який він завжди мав у кишені, підняти те, що випало, і якомога скоріше чесати далі дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подібний підхід від постійного вжитку став частиною його натури і геть витіснив з неї почуття образи, тому, приміром, коли йому плювали в очі, то він обурювався не більше, ніж якби луснула ліва підтяжка або якби фугасний снаряд влучив йому в задній прохід.

Але не встиг він одійти далеко, як, відчувши слабкість, зійшов зі шляху і сів на бічну стежку, яка вела на горб, що рясно поріс бур’яном. При цьому він знав, що підвестися буде ой як нелегко, хоча й необхідно, щоби йти далі, що теж украй необхідно. Але кволість, що так допіру його виссала, все не спадала, і він, не маючи змоги їй опиратися, кинув валізи, вмостився край стежки, підібгав коліна, поклав на них руки, поверх рук — голову, а капелюх тим часом з’їхав на саме вухо. В такі моменти різні частини тіла раптом добрішають одна до одної. Втім, ця постава в умовах нічної свіжості не була здатна довго його задовольняти, і він незабаром простягнувся так, що одна його половина перебувала на стежці, а друга сягала дороги. Своєю потилицею і аж бозна-де розкинутими долонями він відчував прохолоду вологого придорожнього зілля. Так він лежав деякий час, прислухався до нічних звуків, що линули з живоплоту позад нього та з іншого, ще дальшого живоплоту, і тішився з цих та подібних до них звуків. Ці звуки серед ясної ночі утворювали собаки, напинаючи свої ланцюги, видобували їх кажани своїми крильцятами, і дебеле денне птаство, умощуючись на ночівлю, і листя, що так і не знає спокою, доки його не зірве вітер і не пожбурить на холодну землю гнити, і всяке дихання, котре не знає спокою взагалі. Але й цю поставу Уот через деякий час мусив таки змінити, через те, зокрема, що відчув, як місяць став лити на нього своє бліде світло, немов то був не Уот, а якісь бур’яни. Річ у тім, що із двох речей, які Уот недолюблював, першою був місяць, а другою — сонце. І от, насунувши на самі вуха свого капелюха, він потягнувся за валізами, але скотився в баюру, розлігся там долілиць і щез там серед гінких самосійних трав — наперстянок, ісопа, красуні-кропиви, цибатого і сердитого болиголова та інших квітучих приканавних бур’янів. І саме до нього, отак розпростертого по землі, раптом ясно й чисто прилинули здалека, десь іззовні, так, не інакше, як саме іззовні, рівно-дзвінкі голоси єдиного мішаного хору[3].

Після цієї пісні почулася інша:

Потім пісня скінчилася.

З цих двох віршів Уот подумав і вибрав перший. «Пиріжок» — таке сумне слово, правда ж? А «чоловік» чим краще?

Але Уоту на той час уже набридла баюра, і він би її давно покинув, якби його не затримали голоси. А однією з причин того, що йому набридла баюра, була скоріше за все земля, справжні обриси якої і особливий запах були попервах непомітні і невідчутні серед рясної рослинності, але зараз, як слід принюхавшись, він добре відчув важкий дух, який валував від землі, від цієї голої, темної та смердючої землі. А із двох речей, які Уот ненавидів, першою була земля, а другою — небо. Отже, він виповз із канави, не забувши прихопити свої валізи, і продовжив мандрівку з почуттям неабиякої полегкості, де й поділися труднощі, яких він так боявся, коли змушений був зупинитися внаслідок повної кволості. Кволість ця вийшла з Уота разом із вечерею — козячим молоком та кепсько засмаженою тріскою — і залишилася у баюрі. Тепер він упевнено крокував серединою дороги, впевнено і водночас із трепетом, бо, нарешті, у світлі місяця забовваніли димарі на будинку містера Нота.

Світла всередині не було.

Пересвідчившися, що головні вхідні двері зачинені, Уот подався до задніх. Він не міг як слід ні подзвонити, ні постукати, бо світла всередині не було.

Пересвідчившися, що й задні двері зачинені, Уот повернувся до головного входу.

Пересвідчившися, що й головні двері все ще зачинені, Уот повернувся до задніх. Пересвідчившися, що на цей раз двері відчинені не те щоб навстіж, а, так би мовити, на клямку, Уот одержав змогу зайти до будинку.

Уот здивувався, побачивши щойно зачинені задні двері відчиненими. І йому на думку прийшло два пояснення. Перше полягало в тому, що його знання про зачинені двері, знання перевірені й майже вичерпні, у цьому випадку дали пробоїну, і задні двері, які, як засвідчила перевірка, буцімто були зачинені, насправді були відчинені. Друге ж, навпаки, полягало в тому, що задні двері у той момент, коли він їх перевіряв, таки були зачиненими, але згодом їх відчинили, зсередини чи знадвору, хтось підійшов і зробив це, поки Уот вештався туди-сюди від задніх дверей до головного входу і від головного входу до задніх дверей.

Із цих двох пояснень Уот, розміркувавши, вибрав останнє як симпатичніше. Бо якщо хтось відчинив двері, зсередини чи знадвору, то невже б Уот не побачив світла або не почув звуку? Чи, може, двері відчинив хтось ізсередини, в темряві, хтось добре обізнаний з будинком, взутий у м’які пантофлі або у панчохи? Чи то підійшов хтось знадвору, якийсь спортсмен, що має добре треновані ноги і вміє ступати беззвучно? А що, як і звук був, і світло на мить спалахнуло, але Уот так нічого й не вчув і не вгледів?

У результаті Уот так ніколи й не дізнався, як він потрапив до будинку містера Нота. Він знав, що зайшов туди через задні двері, але він ніколи не дізнався, ніколи, ніколи не дізнався, як і чому задні двері виявилися відчиненими. А якби задні двері не відчинилися, а так і лишалися зачиненими, то хто знає, може, Уот не потрапив би до будинку містера Нота, а розвернувся й пішов би назад до станції і першим же поїздом подався б до міста. Або заліз би всередину через вікно. Як тільки Уот перетнув поріг будинку, він побачив, що там було не так уже й темно, бо в кухні горів вогонь.

Уот підійшов до вогню і сів на стільці. Він поставив валізи додолу на чудову червону підлогу, зняв капелюха, позаяк він уже досяг своєї мети, почухав свою ріденьку руду чупринку і поклав капелюх на стіл. Вийшов прегарний натюрморт — Уотова лисина, де-не-де поросла сіро-рудими кущиками, і яскрава, блискуча підлога під ним.

Уот побачив у каміні за ґратами купу сірого попелу. Але варто було йому затулити лампу капелюхом, як попіл на очах рожевів, а камін майже зникав у темряві, майже, але не повністю. Зісподу з тихим органним гудінням у бік димаря здіймалися сухі билинки та іскри і весело пурхали вгору, до димаря.

Уот деякий час займався тим, що то насовував на лампу свій капелюх, то знімав, то трохи більше, то менше, і стежив, як у каміні попіл сірішає, червоніє, сірішає, червоніє, попіл, камінний попіл. Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув і не бачив, як відчинилися двері й до кухні зайшов якийсь чоловік. Отже, його здивуванню, коли він покинув гратися і підвів очі, не було меж. Тим більше, що то була лише гра, невинна забавка з метою згаяти час.

У цьому було щось таке, чого Уотові, знову ж таки, не збагнути ніколи, якби він пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І річ не в тім, що подібне знання могло стати йому у пригоді, або зашкодити, або втішити, або боляче вразити, та де там. Все ж йому робилося ніяково, коли він мізкував про всі ці маленькі зміни у декораціях, про дрібні набутки і втрати, про те, що з’явилося і що зникло, про світло, яке то дають, то забирають, про всі ці марні й короткочасні дари, ніяково й дуже дивно міркувати про всю ту дрібноту, яка супроводжує всякі людські появи, перебування, виходи, дивно і ніяково, та й проживи він хоч двісті років, все одно не збагнув би ні крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як і коли з’являється, що від того міняється, скільки воно триває, як поводиться, як виглядає порівняно з іншими, як і коли ті інші з’явилися, як виглядали порівняно з тим, що було до того, до того, як усі вони прийшли до того, як усі вони пішли.

На чоловікові був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уотові здалося, що він зроду не бачив гарнішого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якій чоловік ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося і западало, у тих, очевидно, місцях, де сіпалися вказівний і великий палець, котрі стискалися, мов кусачки.

Чоловік ретельно обдивився Уота і вийшов, нічого не пояснивши. Тоді Уот, щоб не сидіти без діла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всі жаринки, які були в каміні, згасли і не червоніли, не жевріли навіть у темряві.

Залишившись на самоті і без певного діла, Уот поліз пальцем у ніс спочатку в одну ніздрю, тоді в другу. Але цієї ночі він не знайшов там нічого.

Невдовзі знову зайшов той чоловік і став перед Уотом. Він був одягнений так, наче зібрався в дорогу, і тримав палицю. На голові його, проте, не було капелюха, а в руці не було валізи.

Перш ніж піти, він виголосив таку маленьку промову:

Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах — порожнеча, підозра, втома! Новенький прибув! Скінчилася нічна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пітьмі, тепер весь він — у його голові, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки він тут сидить у червоному світлі, у носі длубається, на світанок чекає. Світанок! Сонце! Світло! Е-ге-ге! Довгі блакитні дні для його голови, його поперека, і маленькі стежки для його ніг, і все світло світу, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослі мохом стежки розтинають траву, на них, мов кістки, валяються висохлі корінці, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квіти, плоди звисають, весь Божий день білі виснажені метелики і пташки сновигають, щомиті міняючи траєкторію, поспішають до своїх схованок. І всі ці звуки, які нічого не означають. Потім нічний відпочинок у затишній хаті, ні доріг тобі, ні вулиць, лежиш, розчахнув вікно і дивишся, це — твій притулок, тихі звуки сюди долітають, але вони не вимагають нічого й нічого не визначають, нічого не пояснюють, не пропонують нічого, і ніч, така коротенька, але необхідна, невдовзі кінчається, небо знову блакитнішає над усіма потайними місцинками, де ніхто не ходить, потайними місцинками, що на очах міняються, але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собі, місця як місця, де щось відбувається, незалежно від того, є ми там чи нас там немає, а воно там собі відбувається, є, існує, щось настільки легке, світло-прозоре та вільне, що здається, ніби його немає. Але я відчуваю його знову і знову, хоча стільки часу минуло, тут і отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось підвів обличчя й дарує його тобі, щира довіра, невинність, одвертість, і, разом з тим, офірує тобі і землю стару твою, острахи й неміч, для того, щоб зняти їх з тебе і все простити. Е-ге-ге! А раніше хіба я цього не відчував? Так, але на підставі чого? Мене вже нічого не здивує. Все простили, і все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шість, п’ять, чотири години, і знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже він прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усі давні шляхи, всі ці старі кручені сходи, де ти спотикався на кожному повороті, хапався за поручні, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрізати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повіками, потім блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно зачинилося і скінчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловік середнього віку, що визирає, коли вже займеться перший його світанок. Бо він, безумовно, ще не дослідив приміщення. Він сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так він узяв і знайшов потрібну місцевість і потрібні ворота, а знайшовши ворота, знайшов і двері, а знайшовши двері, узяв і зайшов у них. Все одно він задоволений. Ні. Не будемо перебільшувати. Йому досить приємно. Бо він знає, знає, нарешті, що це й є те саме місце. Крім того, він знає, нарешті, що і є тим самим чоловіком. В іншому місці він не був би тим самим чоловіком, і для іншого чоловіка, авжеж, для іншого чоловіка це місце було б чуже. Але позаяк саме він став тим самим чоловіком і місце це стало тим самим місцем, то все, значить, збіглося достеменно. І він це знає. Ні. Не будемо гарячкувати. Він відчуває це. Перед нами — неспростовні ознаки передчуття гармонії, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, і все, що існує поза ним, стане часткою його самого, довколишні квіти зацвітуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всі земні стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всі звуки — музикою. Тобто тоді він опиниться, так би мовити, усередині, після стількох років тупцяння десь на задвір’ї. Ці перші враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке відчуття безпеки! Та й хто б не повірив цим враженням, хіба природа не дивує нас своєю безмежною лагідністю? А людина, чим вона гірша за природу? Нічим. А як у новому, яскравому світлі істини перед нами вилискують наші колишні гріхи та страждання, і ми починаємо розуміти, що то все були необхідні, перехідні етапи, без яких нам не відкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навіть з лишком. Бо осьо він прийшов. Він навіть позбувся лихих передчуттів, наважився скинути капелюха й поставити на підлогу валізи. Уявіть собі! Знімає свій капелюх, забуває про лихі передчуття, розстібає ґудзики піджака і весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радісно бути самим собою, немов тазок, який підсовують до п’яниці дбайливі руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому-то й уся пікантність. Протинявшися весь свій вік і зазнавши як муки тепленького байдикування, так і тягаря під’яремної праці, він, нарешті, опиняється в ситуації, коли повне неробство вважається справою вельми моральною і важливою. Ну то й що ж відбувається? Вперше, відколи він з мукою і огидою ссав свою матір, йому даються конкретні, прості й розумні завдання. Чого ще бажати? Все одно ані обурення, ані смуток ніколи не гнітять його більше трьох-чотирьох місяців. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку він має виконати, роботи на диво безплідної й марної, і тому, що тепер йому ясно: він тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим і в першу чергу на себе самого, і може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як і обставини можуть на нього ніяк не зважати, як воно і є насправді. Його затверділий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути і м’яко зійшов нанівець, ставши черговим доказом славнозвісної аксіоми, згідно з якою добре все, що десь робиться, або принаймні все воно робиться на краще. Те ж саме відбувається і з його обуренням, і от уже, задоволений та спокійний, він чесно порається на кухні, спокійно і задоволено чистить картоплю, вичищає нічний горщик, задоволено і спокійно позирає на все, і на нього всі позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли він каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогодні? Річ не в тім, що він почувається якось не так, навпаки, він проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Він почувається нормальніше, ніж будь-коли, і питає себе, чи, бува, він трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле), той самий день, коли чорна тінь від того, що скоїлося, штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика, вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вівторок, удень, у жовтні місяці, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворі, сидів на ґанку, дивився на стіну, освітлену сонцем. Сидів я тоді на осонні, і стіна була на осонні. І я (хіба це не ясно) теж був сонцем, стіною, ґанком, подвір’ям, і осінню, й дниною, попри все інше, звичайно. Сидіти отак, сам по собі, сам у собі, коли всі обставини збіглися так сприятливо, це, я гадаю, багато хто зі мною погодиться, є не найгірший, а може, й найкращий спосіб згаяти час. Отак попихкуючи своєю широкою і пласкою носогрійкою, я відчував, як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелікан. Від радості? Ба ні, не обов’язково. Від переміни, про яку мови тут ще не було. Він, той предмет, який мав от-от змінитися, був, лежав, не клятий, не м’ятий, немов дівоча перетинка, десь посередині між мною і призабутими жахами радості. Але годі про мої груди. Подивіться на них зараз — ет! розтрисучі ґудзики! не піддаються! — пласкі — ну, нарешті! — пласкі та порожні, мов бубон. Бачили? Чули? Ні? Не має значення. Так про що це я? Переміна. В чому ж вона полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був собі, теплий, яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стіну, аж раптом десь щось таке маленьке, таке маніпусеньке — шасть! — і зрушило. Ш-Ш-ШУСТЬ — і край! Я ясно висловлююся? Уявіть собі височенну гору піску, сто метрів заввишки, яка бовваніє між соснами і океаном, тепер уявіть собі теплу темну ніч, і ніхто не дивиться, ніхто не слухає, а маленькі мішечки по два-три мільйони піщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками, тоді стоп! — зупиняються, всі гуртом, без жодного винятку, от і все на цю ніч, а може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з моря повіє вітрець, розкидає їх у різні боки, а то й перехожий, який рознесе їх ногами, хоча це малоймовірно. Подібне зрушення я й відчув серед білого дня, того вівторка, коли мільйони дрібних речовинок знялися гуртом зі свого старого місця і перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вільно робити таке. І я абсолютно певен, що, крім мене, жодна жива душа про ті речовинки і гадки не має. Але робити з того висновок, що вся ця подія мала походження суто внутрішнє, я гадаю, не можна. Бо моя, так би мовити, персональна система була на той час така безмежна, що провести межу між світом внутрішнім і світом зовнішнім дуже й дуже складно. Все, що там відбувалося, відбувалося усередині і водночас назовні. Я ясно висловлююся? Я, гадаю це й так зрозуміло, не бачив того, що відбувалося, і не чув, а сприймав усе за допомогою відчуття, настільки естетично витонченого, що порівняно з ним те, що зазнав чоловік під час вікопомного лісабонського землетрусу, коли його завалило живцем під уламками, здасться нам грубою, штучною і недолугою схемою пізнання дійсності. Сонце, яке світило на стіну, бо в ту мить я дивився саме на освітлену сонцем стіну, зазнало миттєвої і, не побоюся цього слова, радикальної зміни. Це були те саме сонце і та сама стіна, але не настільки, щоб не можна було ту різницю відкинути і, разом з тим, їх наче хто підмінив, через що я й відчув, ніби мене якось непомітно турнули на якесь інше подвір’я, у іншу пору року, до невідомого краю. У той самий час моя добра стара люлька, бо не банан же я смоктав, раптом здалася мені шматком якоїсь бридоти, і я витягнув її з рота, щоб перевірити, чи не термометр це, бува, чи не кляп гамівний для епілептика. А мої груди, з яких мало що не пір’я росло, не гірше, ніж у тих, що літають, груди мої запали й угнулися, і якби їх побачив мій любий географ, то він порівняв би їх із западиною у Кресі. Річ у тім, що моя груднина завжди торкалася хребта. Але в чому саме полягала та зміна? Що змінилося і яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що виникло відчуття зміни, зміни аж ніяк не кількісної. Йшлося про саме існування драбини: Не лісь по трапині, Айфоре, я саправ її. Відбулася, і я радий про це сповістити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на Дафну. Звідки взялося, туди й повернулося. Так само, як і чоловік, що знайшов те, чого прагнув (шукав жінку, приміром, або друга), втрачає їх або усвідомлює вартість свого надбання. І все ж безглуздо не прагнути, не шукати, бо коли припиняються пошуки, починаються знахідки, а коли мерхне бажання, життя починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не знудить, потім блювотою, доки ви її не виблюєте, а тоді й щойно виблюваним, аж поки ви все це та й возлюбите. Ненажера без шеляга у кишені, п’яниця, закинутий до пустелі, бахур, що скніє в тюрмі, — їм усім пощастило. Вперед за голодом, спрагою, хіттю, знову і знову, щодня, і завжди даремно, навздогін за недоспожитим їдлом, недопитим бухлом, недоцілованими хвойдами — ось вам, маєте, а ближче цього нам не підступитися — ні до щастя, ні до входу в інше життя, ні до саду. І це є натяк, тепер ви знаєте, чого воно все варте. Але звідки взялося відчуття того, що зміна ця є аж ніяк не кількісною? З чим, із якою реальністю все це пов’язано? І які такі сили спричинили цю зміну? Ось вам питання, відштовхуючись од яких розважливий розум зможе перейти до подальших, і таким робом, то спускаючись долі, то піднімаючись вгору, зі щабля на щабель, ми зможемо перебути цю ніч. На жаль, перш ніж податися геть, я маю повідати вам і дещо суто практичне, зробити кілька речей, наприклад, сплатити борг або порахуватися де з ким. Отже, я просто засвідчу, не прискіпуючись, звідки воно взялося і де поділося, лише засвідчу, що, на мою думку, присутність того, чого не було, а саме мою присутність назовні, всередині і поміж ними не можна вважати ілюзією, хоча хай мене трахнуть, якщо я уявляю, як воно могло бути інакше. Але все це, разом з усім іншим, е-ге-ге! з усім іншим доведеться вирішувати вам самим, коли прийде час, хоча скоріше за все ви махнете на це рукою. Так мені видається, коли я на вас дивлюся. Бо ви ж, я гадаю, не думаєте, що я от зараз візьмуся вас научати і оголошу те, що зі мною сталося і відбувається зараз, те саме буде і з вами, або, навпаки, те, що з вами коїться або скоїться, зазнав і я. Навіть якщо це все так і є, я ж однаково не зізнаюся. Якщо хочете знати правду, то подібні речі трапляються з усіма, хто бував у таких ситуаціях. Треба лише не затуляти очі, а чесно це визнати.

Палаючи від нетерпіння, вона, ця маленька негідниця, заповзла і сіла на килимок. Подивіться, як вона клацає своїм оранжевим дзьобом, точнісінько, як і її хазяїн. А як виграють її чорні очі на жовто-коричневім тлі. Але Ви Нічого Не Чули, крякче вона своєю качиною мовою, ми вже маємо йти. Як і Земляна Груша, вона походить із Ньютаун-Маунт-Кеннеді, ледве пересувається, але є справжньою Бігун-Качкою. Вона є вінцем селекційної думки і живиться тільки свинячими недоїдками, горохом, вареними волячими легенями, вареними овечими потрошками, маленькими порціями піску та жорстви, добре пропастеризованими вкупі з вишкварками, вишкребками і кишками. Гадаю, що всі ці риси характеру вона успадкувала від своєї бабусі. Жив я тоді, якщо не помиляюся, у містечку Кінець-Світу. І ні на мить не розлучався зі своєю Бігун-Качкою. Де я — туди і вона, я десь іду — і вона слідом. Кожен із нас несе щось з собою. Ти тягнеш свої валізи, я — качечку. Головне — щоб не з порожніми руками. Рідна Нуала! Ну який чоловік може мріяти про кращу дружину! Щонеділі на сніданок вона зносить мені яєчко. Довге зелене яйце. І я його тріскаю. Але я куди гірший за пана Еша, з яким я колись, бувало, вітався. Одного вечора я зіткнувся з ним на Вестмінстерському мості. Було дуже вітряно. І хмарою валив сніг. Я розмахнувся і дуже низько кивнув йому головою. Не бачить. Аж тут він вхопився за мене однією рукою, зубами стягнув з другої дві рукавички, одна поверх другої, розмотав свій товстий вовняний шарф, замашним рухом відкинув краї свого сірого пальта, розстібнув піджак, дві камізельки, сорочку, теплу білизну, бавовняну майку, видобув з замшевого капшука, що висів на шиї разом із розп’яттям, важкого сталевого годинника, натиснув на кнопку так, що вона аж підскочила, притулив годинник до ока (сутеніло), повторив у зворотному напрямку всі попередні рухи, сказав: рівно сімнадцять хвилин по шостій, Господь тому свідок, передавайте вітання своїй дружині (а я ж ніколи не був одружений), відпустив мою руку, підняв капелюха і подибав собі геть. За мить Біґ Бен (чи як воно там зветься) пробив шосту. І це, запевняю вас, типовий випадок. Тому якщо вам потрібен камінь — просіть пиріжок, а якщо пиріжка закортіло — просіть пудинґ з родзинками. Цей Еш був тим, що й тепер зветься Адміралтейським Канцеляристом другого класу, істотою без плями і докору. Такі покидьки скрізь водяться. За тиждень після того він помер від передчасного виснаження, встиг причаститися, був помазаний і заповів свій сталевий годинник знайомому водопровідникові. Я особисто шкодую за всім, немає такого слова, діла, думки, потреби, смутку, радості, дівчини, хлопця, сумніву, довіри, зневаги, хтивості, надії, остраху, усмішки, сльози, імені, обличчя, часу і місця, за якими б я не шкодував, і досить щиро. Все — лайно, од початку до кінця. Але от коли я сидів і готувався до вступу у наукову спілку, то якби не та чирка на заду… а все інше — лайно, гній і послід. У вівторок злоба, у середу гнів, у четвер лайка, у п’ятницю виття, у суботу хропіння, у неділю позіхання, у понеділок смуток. Бійки, завивання, зойки, верещання, шмаганина, виски, чубанина, лайки, штрикання, молитви, брикання, бриття, вихиляси й помордаси. І бідна стара шолудива земля. Моя земля й батькова, й материна, й батька мого батька, матері моєї матері, й батькової матері, й материного батька, і батька матері мого батька, і матері батька моєї матері, й батька матері моєї матері, й матері батька мого батька, й батька батька моєї матері, й матері матері мого батька, й батька батька мого батька, і матері матері моєї матері, батьків і матерів інших людей, і батьків інших батьків, і матерів інших матерів, і батьків інших матерів, і матерів їхніх батьків, і батьків матерів їхніх батьків, і матерів матерів їхніх батьків, і батьків матерів матерів, матерів батьків їхніх батьків, і батьків батьків їхніх матерів, і матерів матерів їхніх батьків, і батьків батьків їхніх батьків, і матерів матерів їхніх матерів. Все — екскременти. Проліски і фіалки, які зеленіють щороку раніше за всі інші квіти, і пасовиська, вкриті червоною овечою плацентою, і довгі літні дні, і щойно скошене сіно, і горлиця на світанку, і зозуля вдень, і деркач на заході, і оси довкола варення, і запах дроку, і сам дрок, і стиглі яблука, й дітлахи, які граються серед куп жовтого листя, і фіалки, що в’януть першими, і падіння каштанів, і завивання вітру, і море, коли воно б’ється об пірс, і перші вогні на обрії, і сліди копит на дорозі, і хворий на сухоти поштар, що висвистує на ходу популярний мотив, і гасова лампа-торшер, і, звичайно, сніг, і свята, безумовно, і, ви подивіться лишень, грязючка, і на високосні роки скресання річок у лютому, і нескінченні квітневі дощі, і проліски, а тоді знову та сама пісня з самого початку. Срань. І якби я міг розпочати все знов, знаючи те, що я вже знаю, то результат був би той самий. І якби я і втретє міг розпочати все, знаючи ще більше, то і тоді результат був би той самий, і якби міг розпочати все всоте, знаючи кожен раз більше, ніж у попередні рази, то результат був би той самий, соте життя, немов перше, і всі сто життів, мов одне життя. Котяче гівенце. Якщо так піде і далі, то ми тут пробудемо усю ніч.

Еге-ге! Чули? Прекрасно. Еге-ге! Біс із ним! Еге-ге! Так от. Еге-ге! Еге-ге! Еге-ге! Мій сміх, містере..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мій сміх, містере Уот. Ім’я забув. Так. З усіх типів сміху, котрі, якщо роздивитися, не є сміхом, а лише способами завивання, лише три, на мою думку, варті нашої уваги. Я маю на увазі гіркий сміх, нещирий та сміх безрадісний. Такий розподіл відповідає етапам послідовного, так би мовити, послідовного… Послі… довного розпущення людського усвідомлення того чи іншого явища, і перехід від одного типу сміху до іншого є, по суті, переходом від меншого до більшого, від нижчого до вищого, від зовнішнього до внутрішнього, від необробленого до витонченого, від субстанції до форми. Сміх, який нині зветься безрадісним, був колись нещирий, а ще до того — гіркий. А гіркий сміх чим був? Сльозами, містере Уот, сльозами. Але годі про це, містере Уот, не будемо гаяти наш час. Не будемо. Так про що ми..? Гіркий, нещирий і цей — еге-ге! Еге-ге! — безрадісний. Гіркий сміх сміється з того, що не є добрим, то є сміх етичний. Нещирий сміх сміється з того, що не є правдивим, то є сміх інтелектуальний. Недобре! Неправдиве! Ну-ну. А безрадісний сміх — то є сміх діаноетичний, з замахом і в саму пику — еге-ге — отак. То всім сміхам сміх, сміх, що сміється зі сміху, акт споглядання і визнання жарту найвищого ґатунку, одне слово, сміх, що сміється — всі чують? — з людського нещастя. Я особисто шкодую за всім. Геть за всім на світі. Немає такого слова чи… Але я вже, здається, про це казав. Казав чи ні? Тоді дозвольте розповісти вам про своє теперішнє почуття, що так близько нагадує почуття суму, так близько, що я їх не розрізняю. Не розрізняю. Варто мені подумати, що от і прийшла моя остання земна година в будинку містера Нота, де я провів так багато годин, так багато щасливих годин, так багато нещасних годин і — що найголовніше — так багато годин, які не були ні щасливими, ні нещасливими, і що, перше ніж півень запіє або не пізніше, як він запіє і змовкне, мої стомлені ніжки мусять напружитися і понести мене, мій добряче стомлений тулуб і неймовірно стомлену, виснажену до знемоги голову геть, далеко від цієї держави, цієї місцевості, де так довго буяли мої сподівання, понести притьмом, якомога швидше мій пухкенький задок і гладеньке черевце, мої запалі груди, мою маленьку, лисувату, м’ясисту голівку, яка теліпається, неначе ось-ось відірветься, все хутчіш і хутчіш розтинаючи сіре повітря, понести далі та далі у будь-якому з трьохсот шістдесяти напрямків, якими може податися будь-який відчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров’ї чоловік, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар’єру це не впливає (нічого не дається нам легко), скоріше за все я палаю бажанням перетворитися на кам’яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горі на радість усім прийдешнім поколінням, для того, щоб коні, корови, вівці та кози могли підійти і почухатися, щоб собакам і людям було де вилити трошки зайвої рідини, щоб розумники мали про що міркувати, щоб невдахам було де шкрябати політичні гасла і нецензурні слова, щоб закохані викарбовували там серця, і свої імена, і дату, і щоб вряди-годи чоловік самотній, такий, як я, прийшов би сюди, посидів, оперся спиною на постамент і закуняв на осонні, якщо тоді буде сонячно. Ось через що я й відчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є і буде зі мною, бо дрібні клопоти і халепи інших людей у цей проміжок часу не турбують мою голову, котра чується так, ніби ось-ось впаде і покотиться, а людина інтелектуальна, тобто мого — еге-ге! — замісу, сприймає подібне чуття дуже болісно, так само, як і сибарит, коли йому здається, ніби його геніталії падають і десь котяться, і так далі, для різних типів чоловіків знайдуться різні приклади. Так сукупність подібних моментів змінює час, так сукупність ваших моментів і моїх моментів міняє настільки, що ми, колишні, тих часів, коли ці моменти лише — тік-так! Тік-так! починалися, і нинішні, то є зовсім різні люди. Все це ми усвідомлюємо, як і те, в чому саме полягає різниця, в тому, що ви помудрішали, але не посмутнішали, а от я посмутнішав, але не помудрішав, бо мудрість іде вкупі з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток — це є те, що впродовж усього життя крапає і накопичується в тобі, мов поштові марки в альбомі колекціонера, що їм не роби, хіба ж ні? І коли якийсь чоловік стає замість іншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого він збирається замінити, хоча водночас не викликає сумніву і те, що, з іншого боку, всесвіт не обов’язково є чимось правдивим, чи вірним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє місце займає новенький, скоріше за все байдуже, хто буде після нього. Це цікаве співвідношення, на превеликий жаль, витікає із попередньої загальновизнаної домовленості. Візьмімо, для прикладу, випадок із хатніми покоївками, які спочатку заповзають, а тоді їх звідти витурюють геть (я тут згадую хатніх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумієте, на що я натякаю), одну із яких витурили, перш ніж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали ніякої змоги здибатися ні в транспорті, ні на шляху до чи від трамвайної чи автобусної зупинки, залізничної станції, зупинки таксі, в барі або вздовж каналу. Припустимо, першу із цих двох жінок звали Мері, а другу — Енн, або ще краще, першу — Енн, другу — Мері, і хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої істоти сам факт існування хатньої покоївки по дорозі до хати чи до покоїв або по дорозі з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв просто не вкладається в голову. І оця третя особа, від існування якої залежить існування Енн та Мері, і чиє існування, у свою чергу, у певному значенні, якщо хочете знати, теж залежить від існування Енн та Мері, звертається до Мері, ні, звертається до Енн, бо на цей час Мері вже є десь далеко, в трамваї, автобусі, поїзді, таксі, барі або на каналі, звертається до Енн і каже, Джейн, зранку, коли Мері впоралася із цією справою, немов хтось колись бачив, щоб Мері із чимось упоралася, та розпочала іншу, а саме прибрала зранку напіввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу і тихо й спокійно заходилася їсти цибулю та м’ятні льодяники, все по порядку, себто спершу іде цибулина, тоді льодяники, тоді знов цибулина, і знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м’ятний льодяник і так далі, доки мета її перебування у цій господі не вислизнула з її голови, а слідом за метою на світанку подалися і всі її підсвідомі вигадки, мрії та порухи, так, разом із ганчіркою, яку вона так мужньо тримала весь час, доки та не випала з її пальців у пил, так, поринули, набули нудно-сірого кольору, вкрилися порохом і зникли з очей до весни. Наша Мері губила таким робом десь від двадцяти шести до двадцяти семи гарно оздоблених вовняних ганчірок на місяць, і це лише за останній рік її служби в цьому занедбаному будинку. І який же це штиб, дозвольте спитати, на неї найшов, що вона вже не тямила, де вона є і що вона коїть? Мрії про більшу платню і легшу роботу? Еротичні жадання? Дитячі спогади? Клімактеричні нервові розладнання? Туга за мертвим коханцем або коханцем, який подався у невідомому напрямку? Втілення в зорові дальтонічні образи програми перегонів? Душеспасенні молитви? Вона нікому про це не казала. Гадаю, я не помилюся, якщо скажу, що вона була, в принципі, проти всяких розмов. Днями, а то й тижнями вона мовчала і якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п’ятірню з надійно затиснутим у ній шматочком їжі, бо до ложки, ножа, ба й навіть виделки, цих вірних помічників процесу травлення, вона так і не призвичаїлася, хоча й мала чудові рекомендації. А з іншого боку, вона завжди мала неабиякий апетит. І річ не в тім, що харчі, які Мері спожила за певний проміжок часу, були більші за своєю масою чи насиченіші вітамінами, ніж харчі, які з’їла нормальна здорова людина у той самий період. Ні. Але її апетит не мав собі рівних, бо він ніколи не зменшувався. Людина звичайна поїсть, тоді відпочиває від їжі, щоб звільнити місце для нової порції, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, і у такий спосіб, то поглинаючи їжу, то відпочиваючи від неї, вона вирішує непросту проблему голоду і спраги (гадаю, що її теж можна сюди додати), мобілізуючи всі свої здібності і матеріальні ресурси. Так хай вона буде їдцем нікудишнім чи не гіршим за інших, жеруном, вегетаріанцем, натуралістом, людожером, хай вона аж тремтить, передчуваючи близьке застілля, з огидою згадує про нього, або і те, і те, нехай вона випорожнюється, граючи або з натугою, хай відригує, пускає вітри, блює або, як їй заманеться, натякає на наслідки кепсько засвоєної їжі, органічного розладнання або брак виховання у юні роки, хай вона — Джейн, ти чуєш? — підпадає під якусь із зазначених категорій, під кілька з них, під усі з них та інші або, навпаки, хай не підпадає під жодну з них, а під якусь іншу, як, наприклад, якщо вона нічого не їсть у процесі голодного страйку, або в неї ступор, або вона змушена за порадою лікарів постійно вдаватися до клізми, все це не має значення, і факт лишається фактом, спростувати який не вдасться нікому, і факт цей полягає в тому, що життя її плине від однієї їжі до іншої, бажає вона цього чи ні, споживає її з насолодою чи з огидою, успішно чи ні, через рот, ніс, пори, катетер чи парентерально, все це не має ніякого значення, а між актами харчування, без яких життя, і це вже не секрет ні для кого, померхло б і більше не чмихало б, трапляються паузи для відпочинку, під час яких харчі не поступають до організму, за винятком хіба що закуски вряди-годи, чарочки-другої, невеличкого бутерброда, які хоча і не є обов’язковими, але поліпшують непередбачене прискорення обміну речовин, зумовленого низкою різних обставин, таких, як підтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу, відшкодування позики, докір сумління та інші глобальні зрушення позитивного характеру, які значно просувають добре подрібнену, перетерту кашку з кишечника нижче, у бік землі, всю цю напівперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м’ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе під час розмови якихось пару годин до того під акомпанемент скоріше за все піаніно, а то й чи не віолончелі. Оскільки Мері поглинала їжу цілий день, себто зі сходу сонця або, точніше, як тільки прокинеться, бо, судячи з тієї години, коли вона вставала і тупцяла переходами і закапелками цього нещасного будинку, світанок давно уже минув, і до пізньої ночі, коли рівно о восьмій вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд і залишивши вечерю на столі, і зразу ж поринала у міцний сон, який супроводжувався, хіба я неодноразово не підкреслював унікальний характер цього явища? супроводжувався здоровим та щирим, хоча і надприродним хропінням, я кажу «надприродним» з оглядом на його всенощну тривалість, з чого я роблю висновок: Мері, подібно до інших численних жінок, спала горічерева, що, на мою думку, є дуже шкідливою і огидною звичкою, правда, на жаль, бувають випадки, коли всяка інша позиція виявляється як на практиці, так і в теорії неможливою. Так от! Коли я кажу, що Мері поглинала їжу цілий день, з того часу, коли вона зранку розплющувала свої очі і до тієї миті, коли, засинаючи, вона їх щільно склеплювала, то це означає, що упродовж всього цього часу не було і миті, коли б її рот гуляв порожняком, бо він весь час був лише напівпорожнім або, якщо хочете, напівповним, і все через те, що Мері, попри всі свої позитивні рекомендації, так і не навчилася завантажувати повну порцію тільки після повного обмолоту і всмоктування попередньої. Так от, коли я кажу, що під час робочої днини не було такої миті, коли б її рот не був напівпорожнім, сиріч напівповним, я зовсім не стверджую, ніби так було завжди, бо, як засвідчив ретельний, ба й навіть побіжний огляд, у дев’яти з десяти випадків він був напхом напханий, чим, гадаю, і пояснюється її байдужість до задушевної дружньої бесіди. Щойно, говорячи про рот Мері, я вжив вираз «напхом напханий», але, використовуючи його, я мав на думці не те, що у дев’яти випадках з десяти він був ущерть переповнений, так, що ще трохи і з нього усе потекло б назовні, ні, не боячись впасти у протиріччя, я стверджую, що в дев’яти випадках із десяти він був такий напхом напханий, що з нього все витікало і щедро заляпувало весь і без того замащений інтер’єр, і сліди цього бенкетування у вигляді не до кінця пережованих шматочків м’яса, фруктів, хліба, овочів, горіхів та тістечок я нерідко знаходив по різноманітних як за місцем, так і за призначенням закапелках, куточках та ізольованих приміщеннях, зокрема біля купи вугілля, в оранжереї, довкола бару, в капличці, в пивниці, на горищі, у молочарні і, сором сказати, у вбиральні для слуг, де Мері проводила більшу частину робочого дня, що й не дивно з огляду на терпимий або навіть задовільний стан її апарату травлення, хоча можемо припустити, що вона там усамітнювалася, аби трохи подихати свіжим повітрям, хвильку перепочити у затишку, бо більшої шанувальниці тиші та спокою, і нехай мене грім поб’є, якщо я перебільшую, я не знав, не бачив, не чув і не уявляю. Але на чому ми зупинилися? Так от, я наче бачу її перед собою, вона заклякла і стоїть, спирається на одну з тисячі тутешніх стін, що підпирають цю жалюгідну споруду, її довгі сірі перекручені сальні коси немов засмальцьований каптур, огортають обличчя, на поверхні якого панують блідість, апатія, голод, кургани прищів, свіжий бруд, потойбічна туга та зайве волосся, і ніяк не вирішать, хто ж із них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкіра. Під обшмульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рельєфними горбами та затверділими патьоками, проступають дві западини, позначаючи місце, де мусять бути груди, а конічна опуклість позначає ділянку черева. Серед бганок її подертої сукні ховається простора торба, або ж підсумок, з харчами, що допомагають їй перебути паузу між сніданком і обідом, з іншого боку зяє її рот, а між ними туди-сюди сновигають руки, які я маю всі підстави прирівнювати до шатунів. У той момент, коли одна рука просовує усією долонею між невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тістечко чи бутерброд, друга лізе у торбу, де безпомилково намацує і тягне до рота бутерброд, цибулину, тістечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Відтак перша рука поспішає за черговою пайкою, і у точці, рівно віддаленій від обох крайніх пунктів, зустрічається з другою, котра підноситься, щоб звільнитися від вантажу. І ніщо, окрім пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич, жодна риска Меріїного мрійливого виду не здригається, от хочеш вір мені, Джейн, хочеш — ні, хоч це дивно, але я не вигадав ні півслова. Тепер щодо кінцівок Мері, кахи-кахи, про які, якщо не помиляюся, я ще не згадував ні взимку, ні влітку… Взимку чи влітку… І так далі. Літо! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумієте, може, саме це слово тоді лунатиме, літо і всякі інші літні слова. Справа не в тім, що вони мені так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, інші — згадують про довгі дні, коли сонце пече немилосердно. Я тут з’явився влітку. Ще трохи, і я замовкну, і ви не почуєте більше мого голосу, хіба що ми з вами здибаємося деінде, що з огляду на ваше міцне здоров’я малоймовірно. Отже, я підведуся, хоча я й так не сиджу, і подамся, нічого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хіба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щітку, щоб чистити зуби зранку і проти ночі, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собі булочку у спекотливий полудень, піду без надії, без друга, без плану, без мети і без капелюха, щоб зняти його з голови, вітаючи ґречних панів та паній, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до воріт, востаннє, коли небо на сході сірітиме, піду, схиливши голову, по битому шляху, тоді битою стежкою, далі, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об наїжачені шпичаки, і так далі, і так далі, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожаліє або сам пан Бог наді мною змилостивиться, а ще краще — і той, і той, а як ні, то я занепаду, і мене, рясно вкритого мухами, підбере поліцейський і повезе далеко, а вас замість мене залишить, і перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, і те, що лежить нині переді мною, еге-ге, усе, що лежить нині переді мною. Було це влітку. Вдома були три чоловіки: хазяїн, якого, як ви знаєте, ми звемо паном Нотом, управитель на ім’я, здається, Вінсент і слуга молодший, у тому лише значенні, що він прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них тут, якщо не лежить у своєму ліжку, то сидить у кімнаті. А другого, себто Вінсента, вже тут немає, з тієї причини, що як тільки я прийшов, він подався геть. А третього, Вальтера, теж тут немає, з тієї причини, що як тільки Ерскін прийшов, він подався геть, так само, як і Вінсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут немає, з тієї причини, що як тільки ви прийшли, я подався геть, так само, як і Вінсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскін прийшов. Але Ерскін, той, що прийшов другим з кінця і мусив наступного року піти, так от Ерскін все іще тут, спить і мріє, що то несе йому день прийдешній, просування по службі, якесь нове обличчя чи близький кінець. Але прийде новий вечір, і світло згасне на небі, і земля знебарвиться:

Еге-ге! Занизько почав, і двері відчиняться назустріч вітру, чи дощу, чи сльоті, чи граду, чи снігу, чи мжичці, чи бурі, чи все ще теплим літнім випарам, чи непорушній кризі, чи землі, коли та прокидається, чи шелесту збіжжя, чи листю, що падає в темряві з різної висоти, і не буває такого, щоб два листочки водночас землі торкалися, потім вони якусь мить, червоні, коричневі, жовті та сірі, мчать обертом так крізь темряву, якусь мить, тоді збиваються в купи, ось купа і там оно купа, і так пересуваються, поки їх не розкидають ногами щасливі дівчатка й хлопчики по дорозі зі школи у передчутті свята всіх святих, дня негідника Гая Фокса, Різдва і Нового року, еге-ге! Так, щасливі хлопчики і дівчатка, які зачекалися нового щастя, Нового року, а потім злиденні прибиральники зсипають усе те у рипучі візки, зсипають у вигрібні ями, щоб на наступну весну з нього був свіжий гній, і хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскін піде. А тоді й ще одна ніч, і ще хтось новий заходить, і Уот щез геть, той самий Уот, який щойно прибув, бо кожна поява несе на собі печатку зникнення й кожне зникнення має печатку появи, ось що мене дратує. А є, існує особа, котра не з’являється і не зникає. Йдеться про, я гадаю, ви вже здогадались, про мого колишнього роботодавця, який завжди, на цей час принаймні, перебуває на своєму місці, немов дуб чи в’яз, береза чи ясен (я називаю тут саме дуб, в’яз, березу та ясен, бо саме ці дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на деякий час звиваємо собі кубельця в його розлогих гілляках. Але колись, одного разу, і він теж з’явився, інакше б звідки він тут вродився, і мусить, гадаю, рано чи пізно піти геть, хоча по ньому цього не скажеш. Але зовнішність часто обманює, як, бувало, казала, зітхаючи, моя бідна стара матуся моєму бідному старому татусеві (бо хіба ж я байстрюк), хоч я й був десь поруч (вони не приховували від мене нічого). У відповідь мій бідний старий татусь, а слова його й досі бринять у моїх вухах, зітхав і погоджувався, кажучи: на все воля Божа, — після чого моя бідна стара матуся тоном, що й досі часто мені вчувається, схвально зітхала й цідила крізь зуби: амінь. Бо хіба будь-яка поява, зникнення чи печатка не є появою кудись, зникненням звідкілясь, печаткою певної мети, ознакою певного задуму? Та й що таке є печатка зникнення, під час якого ми з’являємось, печатка появи, під час якої ми зникаємо, печатка появи і зникнення, під час яких ми чекаємо, як на печатку задуму, того задуму, котрий сушить бруньки, сушняк обкидає масними бруньками і раз по раз вибухає звислим, але соковитим цвітом? Як вам ці міркування? Непогано, правда, зважаючи на мої обставини? Та й хіба ця поява не була нашою появою, хіба це буття не є нашим буттям, це зникнення, чи не буде воно й нашим зникненням, себто появою, зникненням і буттям у суцільному бездум’ї? І хоча, на перший погляд, я зараз зникаю, охоплений бездум’ям, разом з тим, коли я з’явився, бездум’я було не меншим, одне слово, задум мій зараз, коли я зникаю, й тоді, коли я з’явився, лишається той самий, без змін, той самий, а різниця полягає в тому, що тоді він був ще живий, а зараз він мертвий, або, як кажуть англійці, що раз батька в лоб, що сім — різниця невелика. Чи, може, так і казати не вільно? Чи то є суто ірландське прислів’я? Але повернімося до Вінсента та Вальтера, які були десь із вас заввишки й завгрубшки — дебелі такі, кощаві, затуркані, пошарпані, виснажені доходяги з гнилими іклами й вічно червоними шнобелями — наслідок, як вони вважали, надмірної самотності — так само, як і я скидаюся на Ерскіна, а Ерскін — на мене, чоловіка маленького, опецькуватого, добре пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого і з гладеньким задком спереду і гладеньким черевцем іззаду, бо хіба існує гладенький задок попереду без гладенького черевця ззаду? Існує думка, що Нотові ніхто не потрібен, ні помічники, ні прислуга, однак через те, що він мусить мати помічників і прислугу, бо сам за собою доглядати не здатен, тож подейкують, що він воліє мати обмежену кількість маленьких, гладеньких, пошарпаних, виснажених, соковитих, череватих, товстозадих службовців, аби ті йому допомагали й прислужували, а як ні, то буквально кількох дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, напівживих, гнилозубих, червононосих служників, які б дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки, ніби він за браком як тих, так тих міг би задовольнитися обслуговуючим персоналом іншого типу, закваски і замка, інших параметрів, таких різноманітних, як, з одного боку, Вінсент та Вальтер, а з іншого — Ерскін та я, хоча це не вкладається в голову, щоб вони поралися біля нього і, головне, щоб вони були і пошарпані, і затуркані, і щоб було їх мало, бо він полюбляє пошарпаність, і затурканість, і мализну, якщо взагалі про нього можна сказати, що він щось полюбляє, хоча мені й доводилося із достовірних джерел чути, ніби якби він раптом лишився без цієї пошарпаності, мализни і затурканості, то залюбки б обійшовся й без них і сам собі дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лишається фактом: він завжди мав, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких, як ви, а з іншого — маленьких, опецькуватих, пошарпаних, соковитих або масних, улесливих, кривоногих, гладкозадих череванів, таких, як я, щоб завжди були напохваті. А якщо воно колись і було інакше, то усяка згадка про це вже давно зотліла, розмаялася на вітру і зникла. Бо ні Вінсент, ні Вальтер не були перші, та де! Перед ними були Вінсент і ще один, чиє ім’я я забув, тоді ще один, потім другий, чиї імена я також забув, перед ним — ще один, я забув і його ім’я, тоді інший, імені його я зроду не знав, перед ним був ще один, теж я зроду не знав його імені, перед ним був такий собі, чийого імені Вальтер не міг пригадати, перед ним ще один, чийого імені Вальтер не міг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, а перед ним той, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені навіть Вінсент не зміг пригадати, перед ним інший, чийого імені навіть Вальтер не зміг пригадати, і ще один, чийого імені навіть Вальтер знову не зміг пригадати, до нього був той, чийого імені Вінсент також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вінсент зроду-віку не знав, і так далі, доки через обмеженість людської пам’яті остання згадка не щезла. Так хтось когось завжди витісняв, хоча «витісняти», може, й не зовсім доречне слово, у кожному разі, так, як ви мене витісняєте, так і Ерскін — Вальтера, я — Вінсента, Вальтер — того, що я імені його не пам’ятаю, Вінсент — того, чиє ім’я я також забув, і того, чиє ім’я я знову ж таки забув, і того, що я зроду не знав його імені, і того, чиє ім’я я також забув, і того, чийого імені Вальтер не міг згадати, і іншого, чийого імені я ніколи не знав, того, чийого імені Вальтер теж не пригадує, і того іншого, чийого імені Вальтер не пригадує і чийого імені зроду не знав, і того, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, того, чиє ім’я забув навіть Вінсент, і того, чийого імені Вальтер зроду не знав, того, чийого імені Вінсент, і той не згадав, і того, чийого імені навіть Вінсент не пригадав, бо зроду-віку не знав його, і так далі, доки остання згадка не щезла внаслідок марності людських бажань. Але якщо покладатися на усну традицію, яка передається ротом за допомогою слів від одного покоління до другого або, як це частіше трапляється, через одне покоління, то не викликає сумніву, що всі служники, пам’ять про яких ще не повністю зникла, хоча імена їх вже ніхто не пам’ятає, були або дебелими, кощавими, затурканими, виснаженими, гнилозубими, червонопикими доходягами, або маленькими, опецькуватими, пошарпаними, масними, кривоногими, засаленими, товстозадими череванями. Все це, якщо тільки, звичайно, раптом не буде доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодної згадки, були не такі, як ми, свідчить на користь існуючої гіпотези, за якою пан Нот несе в собі щось таке, що привертає до нього людей, яким хочеться бути поруч і дбати про нього, а саме людей двох типів, і тільки їх, тобто, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалічених, з хворими зубами і великими червоними шнобелями, а з іншого — маленьких, опецькуватих, затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, і кривоногих, з кругленькими задами і черевцями, які стирчать у різні боки, а якщо поглянути з іншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типів мають у собі щось таке, що штовхає їх до пана Нота, примушує бути поруч із ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слід дослідити кістяк когось із тих, невідомих, від кого не те що імені, але і найменшої згадки не залишилося, того, скажімо, чийого імені навіть той, чийого імені навіть Вінсент (якщо його саме так звали) ніколи не знав, то хто знає, може, він виявився б абсолютно відмінним типажем і був би ні дебелим, ні маленьким, ні кощавим, ні опецькуватим, ні затурканим, ні пошарпаним, ні виснаженим, ні соковитим, ні гнилозубим, ні череватим, ні червононосим, ні вислозадим, і хто знає, не виключено, усе може бути. З самого початку я знав, що всупереч моїй волі і об’єктивним потребам не матиму достатньо часу для подібних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно — то вже інша справа, за свій обов’язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собі затямили: при панові Ноті для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово «потреби», завжди є і було не більше й не менше, а рівно два служники, один з яких завжди, як ми бачимо, був кощавий і так далі, а інший — опецькуватий і тому подібне, як це було у випадку з вами і Арсеном, пробачте, з вами та Ерскіном, ні, то обидва могли бути кощавими і так далі (подивімося хоча б на Вальтера та Вінсента) або гладкими й тому подібне (візьміть хоча б Ерскіна й мене), але вкрай необхідно, як свідчить досвід, щоб із двох служників, що так ревно, не знаючи втоми, упадають біля пана Нота, один або другий, або обидва були або кощавими і так далі, або гладкими і тому подібне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку і з такою ж легкістю, як ми мандруємо простором, то не виключено, навіть дуже імовірно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не більше, таких служників, чоловіка чи жінку, або як жінок, так і чоловіків, не те що кощавих і так далі, але й не гладких і тому подібне, які б гасали, гнані любов’ю, котра не відає втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подібні теми довше, глибше й повніше, при всьому моєму бажанні, немає ніякої змоги. І річ не в тім, що мені бракує місця, ні в якому разі. І не в тім, що часу забракло, ні, не забракло. Але я вже чую, як вітерець сновигає туди-сюди і в курнику сонний півень тривожно скидається. Але я вже, гадаю, і так усе сказав, аби запалити вогонь у голові вашій, тепер його не загасить ніщо і ніколи, хіба що ціною неймовірних зусиль. У мені цей вогонь запалив Вінсент, у ньому — Вальтер, а в комусь іншому — ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав як людина доброї вдачі, доброї волі, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрій середнього віку, якими колись і я марив, Вінсент теж не повідав мені всього свого часу, як і Вальтер Ерскінові, як і інші іншим, бо саме тут кінчається наша добра вдача, добра воля і наша поблажливість до мрій середнього віку, якими колись і ми марили, хоча нині з вуст наших вряди-годи вириваються досить гіркі, ба й блюзнірські, словечка та вирази, а все через те, що наші знання дуже відгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказанним, і ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тоді я, навіть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду під час потом і кров’ю добутого перепочинку, знову і знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподібну і — еге-ге! — від себе додам, непотрібну і абсолютно марну мудрість, яка дісталася так непросто і якою я сповнений, так би мовити, від голови до п’ят, через що я тепер їм, і п’ю, і вдихаю, і видихаю, і байдикую мудріше, ніж будь-коли, як Тесей, що цілує Аріадну, або Аріадна, яка цілує Тесея напередодні кінця, знову і знову силкуюся сформулювати, і все марно, попри красу краєвиду, оселі, зеленого моріжка перед нею, галявини і альтанки, яскравої днини, і тихого затишку, і погойдування пустотливого вітру, який з дивовижною мудрістю колисає мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я міг сказати, або частину того, і гадаю, що то була досить суттєва частина, я щойно сказав і, наскільки дозволяли обставини і мої власні сили, ввів вас у курс справ. А тепер, упродовж тієї ділянки шляху, що лежить між вами та мною, вашим порадником буде Ерскін, який крокуватиме поруч, а далі і до кінця ви мандруватимете самотужки або в супроводі тіней, і цей шматок, якщо наші дороги десь у чомусь подібні, буде найкращий з усього маршруту, принаймні не найнудніший, хоча в нас ніч западає так швидко, що ноги не встигають од неї як слід перечепитися. А тепер даруйте мені все, що я мовив не так, і все, що я мовив так, і все, про що я змовчав. До того ж даруйте мені все, що я зробив не так, і все, що зробив так, і все, що я й не думав робити. І завше про мене думайте, прошу вас — сучі ґудзики! — думайте і даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб і вам дарували огріхи ваші, хоча мені особисто байдуже, подарують мені мої огріхи чи злостиво плюнуть услід. Бувайте здорові. Деякий час його не було, тоді він з’явився знову, щоб подивитися на Уота, став боком у дверях, не зводячи очей з Уота, і Уот побачив, як за спиною його попередника відчинилися двері будинку, побачив темні кущі, а над ними, високо в небі, те, що здалося йому вже ще одним днем. Уот втупився очима в те, що здалося йому вже ще одним днем, і чоловік, що стояв боком у дверях кухні і дивився на нього, став двома чоловіками, що стояли боком у двох кухонних дверях і дивилися на нього. Уот тим часом взяв свого капелюха і підніс його до лампи, щоб вирішити, чи справді було те, що він побачив у відчинені двері, вже ще одним днем чи ні, але поки він дивився, то вся ця картина взяла і зникла, не рвучко, ні, але й не м’яко теж. Її змахнула, витерла чиясь несуєтна тверда рука. Уот сидів і не знав, що думати. Потім він розвернувся і підтягнув лампу до себе, скрутив ґніт і дмухнув кілька разів усередину, доки вогонь не згас. Але від цього йому не полегшало ані на крихту. Бо се дійсно був уже ще один день у далекому нижньому куті неба, а в кухні вже ще одного дня не було. Але він прийде, Уот знав, що він прийде, прийде тихо і неквапно, помалу-малу, хоче Уот цього чи ні, перебереться через стіну, посуне у вікно, спочатку він буде сірого кольору, далі почне яскравішати, обростаючи чимраз світлішими барвами, поки десь близько дев’ятої кухню вщерть не заллє золото, білизна та блакить, незамащені, чисті спалахи світла нового дня, нарешті, нового дня, дня, якого ніколи ще не бувало нарешті.