Уот

II

Містер Нот був добрим хазяїном, у певному сенсі.

Напряму з містером Нотом у цей період Уот не стикався. І справа не в тім, що Уот мусив десь напряму стикатися з містером Нотом, ні в якому разі. Але він гадав у цей період, що прийде такий час, коли він матиме прямий контакт з містером Нотом на другому поверсі. Так, він гадав, що й його час настане, так само, гадав Уот, як закінчився для Арсена і щойно почався для Ерскіна. Поки що він працював на першому поверсі. Навіть помиї з другого поверху, які він мусив щодня вихлюпувати, передавав йому Ерскін, спускався кожного ранку сходами і передавав їх йому у відрі. Помиї з другого поверху можна було б вихлюпувати і без зайвого клопоту, та й взагалі без усякого клопоту там само, на другому поверсі. Але з невідомих причин ніхто і ніколи цього не робив. Правда й те, що Уот згідно з інструкціями мав вихлюпувати помиї не так, як вихлюпують звичайні помиї, але у садку до схід сонця або на заході, обережно виливаючи їх на клумбу з братками, коли надходить їхній час, або на клумбу з трояндами, коли надходить їхній час, або на грядку з селерою, коли надходить її час, або у теплицю з помідорами та іншими овочами, коли надходить їхній час, і так далі, не будь-де, а на городі, на клумбу, в садок, під молоді гінкі й спраглі овочі, саме тоді, коли ті цього потребують, за винятком, ясне діло, морозу, снігу, коли той лежить на ґрунті, або калюж після дощу. В цих випадках він мусив вихлюпувати помиї на купу гною.

Але Уот не був такий вже легковажний, щоби повірити, ніби помиї містера Нота не вихлюпують на другому поверсі (а технічно це було б набагато простіше) саме з цієї причини. Ні, таке пояснення висувалося лиш про людське око, так, для годиться.

Характерно, що подібні інструкції не розповсюджувалися на помиї з третього поверху, тобто Уотові та Ерскінові помиї. Тут кожен спускав свої помиї власноручно. Ерскін — свої, Уот — свої, і міг лити їх де йому заманеться. Кожному з них, однак, натякнули, що змішувати свої помиї з помиями другого поверху офіційно не заборонено, але вельми не бажано.

Отже, Уот майже не бачив містера Нота. Містер Нот дуже рідко спускався на перший поверх, хіба що коли заходив до їдальні попоїсти чи коли перетинав приміщення перед прогулянкою в саду або після неї. Та й Уот на другому поверсі майже не бував, хіба що коли вранці перед роботою спускався долі по сходах або ввечері підіймався до себе, щоб лягти спати.

Уотові не випадало бачити містера Нота навіть у їдальні, хоча він і відповідав за стан їдальні і за сервірування столу для містера Нота. Причина цього з’ясується, коли дійде черга до розгляду вельми складної і делікатної справи — приготування їжі для містера Нота.

Це, однак, не означає, що в цей період Уот містера Нота не бачив, тому що він його, поза всяким сумнівом, бачив. Інколи він бачив, як той, ідучи зі свого помешкання на другому поверсі до саду або з саду до себе, проминав перший поверх, і в самому саду він його добре бачив. Але ці рідкісні з’явлення містера Нота і те враження, які вони справляли на Уота, буде, дасть Бог, детально описано свого часу.

До будинку майже ніхто не заходив. Лучалися, правда, купці, старці і перехожі торговці. Дуже рідко до них навертався поштар, щироґречний добродій, що звався Северн, який кохався на танцях і був великий знавець хортів. Він приходив завжди надвечір, легкою ходою, з собакою, щоб вручити конверт із рахунком або лист від котрогось із прохачів. Телефон дзвонив рідко, а коли дзвонив, то йшлося про неважливі справи, про ремонт крана чи даху, про доставку харчів, але всі ці питання, щоб не турбувати хазяїна, вирішував Ерскін, а інколи навіть Уот.

Містер Нот, як здавалося Уотові, нікого не бачив, ні з ким не розмовляв. Але Уот був достатньо розумний і не робив із цього ніяких висновків.

Але ці перші миттєві враження від господарства містера Нота, так само, як і незначні впливи іззовні, що інколи позначалися і на ньому, без них, зрештою, неможливе функціонування жодного господарства, одне слово, всі ці питання ми, сподіваємося, ще розглянемо нижче й детальніше і розберемо, які з них мали для Уота значення і чому, а які — ні. Зокрема, слід було б придивитися, й щонайпильніше, до садівника, такого собі містера Ґрейвза, який через чорний хід двічі, ба й тричі на день заходив до господи, хоча його поява навряд чи кидала якесь світло на містера Нота, на Уота або на того ж містера Ґрейвза.

Але навіть там, де Уот не бачив ніякого світла, навіть тепер, зблизька, навіть із мікроскопом, там для інших воно могло б сяяти дуже яскраво. А от з погляду Уота, чи кидали його стосунки з містером Ґрейвзом або з рибною перекупкою світло на містера Нота та й на самого Уота, чи ні? Про це він не казав нічого. Але виключати цього ні в якому разі не можна. Містер Нот ніколи, наскільки Уот міг судити, не залишав своєї господи. Уот гадав, що якби містер Нот десь вийшов, то він, Уот, це обов’язково помітив би. Але він не виключав можливості того, що містер Нот міг залишити свою господу, хоча від цього Уот не робився ані на клепку мудріший. Але мала імовірність того, що, з одного боку, містер Нот міг залишити свою господу, а з іншого, що подібний крок міг пройти поза увагою загалу, здавалася Уотові цілком слушною.

Лише одного разу за весь період Уотової служби на першому поверсі через поріг будинку переступила нога чужинця, себто нога, яка не належала ні містерові Ноту, ні Ерскінові, ні Уоту, бо, як бачив Уот, у маєтку містера Нота всі були чужинцями, опріч самого містера Нота і тих, хто в цей час служив йому.

Таке блискавичне втручання сталося невдовзі по тому, як Уот влаштувався тут. Почувши стукіт, він, як і ведеться в подібних випадках, відчинив двері і побачив перед собою, як він збагнув потім, двох чоловіків, одного — похилого, другого — середнього віку, що стояли, тримаючи один одного під ручку. Молодший із них сказав:

— Ми — Голи, батько й син, і ми пройшли пішки, зверніть на цей факт увагу, весь шлях від міста до вас, щоб направити піаніно.

Вони прийшли вдвох і стояли так, під ручку, тому, що батько був сліпий, подібно до багатьох людей його професії. Бо, якби батько був зрячий, він не тримав би синову руку і не тягав би його з собою на виклики, ні, він би дав йому волю, щоб той займався власними справами. Так думав Уот, хоча обличчям своїм батько на сліпця не скидався і поведінкою теж не скидався, хіба що він важко спирався на руку сина, немов без його підтримки не міг ступити ні кроку. Але це могло бути наслідком перевтоми або шкутильгання, зумовленого похилим віком. Уот не помітив ніяких ознак родинної подібності між двома чоловіками, однак він знав, що перед ним стоять син і батько, бо вони ж самі допіру про це сказали. А може, вони лише вітчим і пасерб. Ми — Голи, вітчим і пасерб — саме такі слова їм треба було б сказати. Але вони, і це також цілком природно, вибрали інші слова. Хоча вони могли б бути і справжніми батьком і сином, навіть за такої повної несхожості, чом би й ні, ще й як могли б.

Це ж треба, сказав Уот, щоб містеру Голу так пощастило. Завжди має напохваті сина, з такими манерами, такого щиро відданого. Подивившися на те, як він стоїть поруч, хоча міг би спокійно заробляти грубі гроші деінде, і зразу згадаєш про традиційну гірку долю сліпих музикантів-направників, за яку не гріх як слід приплатити.

Провівши їх до музичної кімнати і залишивши там, Уот засумнівався, а чи правильно він щойно вчинив. Він відчував, що все тут гаразд, але не мав певності. Може, ліпше було б узяти і викишкати їх геть? Уоту здавалося, що пускати слід усякого, хто з незворушною міною вимагає, щоб його пустили до будинку містера Нота, якщо, звичайно, на цей випадок не існує протилежних інструкцій.

Музична кімната була великим білим порожнім покоєм. Піаніно стояло впритул до самого вікна. На камінній полиці височіла голова та шия з гіпсу, дуже біла, композитора Букстерхуде. На стіні, причеплений до гвіздка, немов дохла пташка, висів раванастрон.

За якийсь час, приготувавши легку закуску, до музичної кімнати повернувся Уот з тацею в руках.

На його превелике здивування, піаніно направляв містер Гол-молодший, а зовсім не містер Гол-старший. Містер Гол-старший стояв посередині кімнати і, здається, слухав. Це, однак, зовсім не означає, подумав Уот, що справжній настроювач піаніно — це містер Гол-молодший, а містер Гол-старший — це так, бідний старий сліпець, якого найняли для такої справи, ні, зовсім не означає. Це, либонь, означає, що містер Гол-старший, відчуваючи, що недовго йому ще топтати ряст, і прагнучи, щоб синок пішов його слідами, квапиться передати йому всі свої навички і секрети, поки ще є час.

Доки Уот роззирався, де б йому прилаштувати тацю, містер Гол-молодший закінчив роботу. Він приладнав кришку до піаніно, поскладав свої інструменти і підвівся.

Миші повернулися і все прогризли, сказав він.

Старий нічого не відповів. Хоча, може, Уот і не почув.

Дев’ять глушителів лишилося, сказав молодший, і стільки ж молоточків.

Але, сподіваюся, не тих самих, сказав старший.

Тільки в одному випадку, сказав молодший.

Старий нічого на це не відповів.

Струни посіклися, мов волосся, сказав молодший.

Старший нічого й на це не відповів.

Гаплик піаніну, сказав молодший, це точно.

І направнику також, сказав старший.

І піаністу також, сказав молодший.

Це був чи не головний із випадків, свідком яких став Уот у ранній період своєї служби у будинку містера Нота. У якомусь значенні він нагадував усі інші неординарні випадки, які йому пропонувало життя під час служби у містера Нота. Про деякі з них, нічого не додаючи і не віднімаючи, мова піде нижче, а про деякі — ні. Цей випадок нагадував інші в тому розумінні, що він тривав і після свого завершення, розгортаючись у голові від початку до кінця, знову у мерехтливому перехрещенні своїх світлих і притьмарених епізодів, у переходах від німоти до звуку й від звуку до німоти, не пропускаючи жодного поруху, жодної нерухомості напередодні всякого руху і після нього, жодного із прискорень, гальмувань, підходів і відходів, з усіма подробицями, випадковими і ритуальними, ні на крок не відступаючи від непорушно-примхливих законів факту, від того, як воно було насправді. Цей випадок нагадував інші тим, як невідпорно і владно він формував свій гнучкий, пластиліновий зміст, а потім, захопившися грою світла, звуку, ритму та силових полів, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарніше значення.

Так і ця сцена в музичній кімнаті за участю родини Голів невдовзі втратила для Уота всякий зв’язок із ненаправленим піаніно, з дивною парочкою, з професійно-технічним боком справи і будь-яким змістом, якщо вона й мала його колись, і перетворилася на суцільну гру світла з тілами, нерухомості з рухом, мовчанки зі звуком, однієї розумової гри з іншою.

Непевність і крихкість зовнішнього значення сильно вплинули на Уота, і він заходився шукати якесь значення різних подій і явищ, пильно вдивлявся у те, як саме ці події відбувалися і який залишали по собі образ. При цьому його могло задовольнити й найпримітивніше, і найнеймовірніше пояснення, бо із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він ніде не бачив ніякого символу, нічого не тлумачив, а все своє доросле життя скнів, що правда, то правда, серед речей поверхових і, як на нього, то геть однозначних.

Дехто бачив спочатку тіло, а потім кістяк, інші спочатку кістяк, а тоді вже тіло, ті взагалі не бачать кістяка, а ті — тіла, ізмалку і до останку так і не бачать тіла. Але Уот, хоч що він бачив, то бачив одразу, з першого погляду, цього йому вистачало, цього було йому достатньо, більш ніж достатньо. Із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він буквально не зазнавав нічого такого, про що б, озираючись, не міг би з чистим сумлінням сказати: а сталося ось що. Він міг пригадати, без особливого, треба сказати, задоволення, так, ніби це було щось буденне, різні яскраві моменти та епізоди, коли, скажімо, посеред лісу перед ним уродився його небіжчик-батько з підвернутими вище колін холошами і зі шкарпетками в руках; коли, вкрай здивований, він почув голос, що у надзвичайно брутальних виразах закликав його зійти з дороги, і ледве встиг вискочити з-під коліс важкого воза, або, коли відпливши далеко від берега у човні, сам на сам із морем відчув десь зовсім поруч, як квітне й пахтить смородина; або такий епізод: стара, делікатна, шляхетного виховання леді, словом, безпрограшний варіант з ампутованою вище коліна ногою, жінка, до якої він частенько, разів зо три, підсокирювався, відстібає свій дерев’яний протез і кладе убік костур. Не можна сказати, щоб батькові холоші, наприклад, хотіли прорватися крізь зовнішній бік речей і подій, млявих, сірих і, очевидно, позбавлених всякого змісту, або що батькові ноги все поривалися зникнути серед своїх кумедних властивостей, ні в якому разі, але річ у тім, що батькові ноги й штани, як вони йому тоді, у лісі, примарилися і згодом закарбувалися в пам’яті, таки лишалися саме ногами і штанями, а не чимось там іншим, і не просто ногами і штанями, а саме батьковими ногами і штанями, що не мали нічого спільного з усіма іншими ногами і штанями, яких Уот набачився досхочу і які він уже не пов’язував ні з тими двома чоловіками, котрі прийшли направити піаніно, ні з роботою їхньою, ні зі звичайними фразами, якими люди обмінюються в подібних випадках, ні з тим, як вони пішли, а все це здавалося йому далеким відгоміном чогось колись десь почутого і призабутого. А епізод з Голами, навпаки, наче мить із чужого життя, кимось кепсько переказана й не до кінця почута, хутко поринула у непам’ять.

Так Уот і не знав, що ж, власне, сталося. Хоча він, чесно кажучи, не дуже-то тим переймався. Просто він відчував, що йому треба знати, що тоді-то сталася отака-то подія, щоб у разі потреби можна було сказати: так, так, пригадую, все було саме отак.

Живучи в будинку містера Нота, Уот відчував цю потребу мало не повсякчас, хоча й не завжди міг її задовольнити. Бо слідом за Голами, батьком і сином, посунули інші герої подібних дрібних подій, тобто подій, зовні надзвичайно блискучих, але сенс і мету яких годі було зрозуміти. Уотові жилося б у містера Нота краще, якби цих подій не було або якби він ставився до них спокійніше, тобто якби цей будинок належав не містерові Ноту, а комусь іншому, або якби це був не Уот, а хтось інший. Бо подібні події траплялися тільки тут, у будинку і садибі містера Нота, так принаймні Уотові здавалося. Крім того, Уот не міг їх сприймати однозначно і бачити в них тільки забавки, в які час грається з простором, хапаючись то за такі, то за сякі іграшки, а завдяки своїй непересічній вдачі змушений був прискіплюватися, що ж воно все означає. Точніше, не що означає — вдача його не була така вже непересічна, ні, — він потихеньку, але наполегливо і винахідливо весь час прискіплювався, до якого значення можна було б усе це звести?

Але як збагнути подібний пошук значення і повну байдужість до нього? Куди такий пошук веде? Питання складні й делікатні. Бо коли Уот нарешті заговорив про цей час, а це було вже бозна-коли, то ці спогади виявилися, з одного боку, менш чіткими і ясними, ніж йому хотілося, з іншого, занадто різкими й яскравими, щоб йому подобатися. Додайте до цього його прикрозвісну нездатність адекватно відтворювати почуття, які він колись зазнавав у певному місці, за певного стану здоров’я, зважте, крім того, що й час той минув, і місце лишилося десь позаду, і тіло у боротьбі звикло до зовсім інших обставин. Додайте до цього й туманність, з якою Уот висловлює свої думки, швидкість, з якою він ними сипле, та ексцентричність його синтаксису, засвідчену на письмі. Додайте до цього життєві умови, за яких ці думки висловлювалися. Додайте до цього небажання сприймати його з боку тих, до кого він звертався і хто мав би його підтримати. І тоді, може, ви збагнете, як тяжко Уот бідкався, заганяючи у слова не тільки цей конкретний випадок, а й весь свій досвід перебування і служби в господі містера Нота.

Але перш ніж від Голів, батька та сина, перейти до речей і подій менш суперечливих або хоча б не таких марудних, годилося б звести докупи все те, що ми знаємо з цього приводу. Бо поява Голів, батька і сина, була першим типовим випадком із цілої низки подібних пригод. І ми ще далеко не все про них тут сказали. Багато чого було тут мовлено, але не все.

Хоча, з іншого боку, не будемо стверджувати, що про Голів, батька і сина, можна ще довго розводитися, ні в якому разі. З цього приводу лишилося тільки зазначити три-чотири моменти. А три-чотири моменти — то це є дрібниця порівняно з тим, що можна було б знати-відати і сказати про це, але що тут тепер балакати.

У випадку з Голами, батьком і сином, так само, як і в інших подібних випадках, Уота прикро вразило не те, що він не второпав, що ж, власне, сталося, бо це його ніколи не обходило, а те, що нічого не сталося, себто те, що не було нічим, узяло і сталося за всіма, так би мовити, правилами, та ще й, як йому здалося, весь час відбувалося у його голові, хоча він не тямив, що воно означає, і наче ясно бачив, що все це коїться не в ньому самому, а десь назовні, до нього, не про нього, а воно все відбувалося й розгорталося крок за кроком, починаючи з першого (стукіт у двері, який уже не був справжнім стукотом) до останнього (зачинилися несправжні двері), не пропускаючи ані детальки, хоч би якою дрібною, зайвою, недоречною чи невчасною вона йому здавалася. Так, Уот не міг повірити, так само, як Ерскін, Арсен, безумовно, і Вальтер та інші, котрі не могли повірити повністю і остаточно в те, що нічого не сталося, і тому кожна подібна ситуація знову наверталася йому на розум, і він укотре вже чув ті самі звуки, бачив ті самі вогні, торкався до тих самих речей, повертаючись у часи і місця, коли вперше потрапив до лабіринту цієї події. Якби він повірив, тоді, як знати, воно, мабуть, більше не наверталося б йому на розум і він би, м’яко кажучи, заощадив би гори роздратування. Але він не міг у це повірити, прийняти і заспокоїтися. Інколи аж дивно стає, де, на його думку, він перебував? У парку культури і розваг? Але якби, почувши стукіт у двері, він міг сказати: стукоте, стань стукотом, або: двері, станьте дверима, подумки, хай тільки подумки, довго не мізкуючи, от якби він сказав: так, я пам’ятаю, саме це тоді й сталося, якби він міг це сказати, от тоді б, гадав він, подія б ця завершилася й більше його не турбувала, так само, як і поява батька з підкатаними холошами, черевиками і шкарпетками більше його не турбувала, бо він міг сказати, коли ця сцена постала перед ним знову: так, так, я пам’ятаю, було це тоді, коли батько з’явився переді мною, у лісі, вбраний так, наче зібрався переходити через струмок. Але видобування чогось із нічого потребує певної вправності, а Уотові не завжди це вдавалося. Правда, не можна сказати, що йому це ніколи не вдавалося, ні, вдавалося. Бо якби це ніколи йому не вдавалося, як би він міг тоді говорити про Голів, батька і сина, про піаніно, заради якого вони подолали весь шлях із міста, про сам процес направлення та репліки, якими вони, працюючи, між собою обмінювалися? Ні, він ніколи не міг би про це розводитися, якби воно було геть позбавлено змісту від початку і до кінця. Бо перш ніж казати щось про ніщо, треба уявити собі, ніби воно є чимось, це так само, як перш ніж казати щось про Бога, треба уявити собі, що він є людиною, чим, тобто ким, він, звичайно, і був, у певному розумінні, деякий час, або перш ніж казати щось про людину, тепер навіть антропологи наші це усвідомили, треба уявити собі, що він є термітом. А Уотові, якщо йому інколи не вдавалося чи вдавалося, як у випадку з Голами, батьком і сином, виколупати якесь значення там, де тим значенням і не пахло, все ж частіше це йому ні вдавалося, ні не вдавалося. Бо Уот вважав, і небезпідставно, що йому це вдавалося, якщо він спромагався розігнати дріб’язково скрупульозних бісиків, що посідали його, і видобував якусь гіпотезу. Його розум був добре принатурений до таких операцій. Бо для Уота щось пояснювати було все одно, що виганяти диявола, і коли ця операція чомусь зривалася, от тоді він вважав, що спіймати значення не вдалося. Коли ж гіпотеза, яку він вибудував, після кількох застосувань втрачала свою чинність, замінялась іншою, тоді ще однією, яка згодом виявлялася п’ятим колесом до воза, тоді він оцінював свій успіх як ні те ні се. Саме це і траплялося у більшості випадків. Але навести приклади чи зразки Уотових вдач, невдач чи часткових успіхів немає ніякої змоги. Бо от він згадує хоча б випадки з Голами, батьком і сином. Але невідомо, про що йдеться, про окрему, специфічну гіпотезу, створену для цього випадку, щоби шляхом тлумачень знешкодити його, про останню за номером, тобто попередню, гіпотезу чи про якісь інші? Річ у тім, що коли Уот розглядає подібний випадок, він не обов’язково застосовує при цьому якусь окрему, специфічну або останню за номером, тобто попередню, гіпотезу, хоча, з першого погляду, так і годилося б робити. Чому? А тому, що коли котрась із гіпотез, за якими Уот працював, силкуючись зберегти свій внутрішній спокій, втрачала свою чинність і треба було її відкласти і замінити іншою, то траплялося часом таке: гіпотеза, про яку тут мова, відкладена і покладена десь відпочивати, знов набиралася чинності, і її можна було запускати в діло замість тієї, що вичерпала свій термін чинності, на певний час принаймні. І все це є щирою правдою. Часом навіть подив бере, особливо коли Уот починає розповідати про два-три окремі й ніяк і нічим буцімто не зв’язані епізоди, а чи не є вони насправді переспівами одного і того ж епізоду або ж випадку? Щодо зразків другого, тобто Уотових невдач, то про це, даруйте, не може бути й мови. Бо у цьому випадку ми будемо мати справу з подіями, із яких Уот не зміг видобути ані крихти значення і тому не міг про них ні думати, ні говорити, а тільки страждати, коли вони наверталися знову, хоча може статися, що вони більше ніколи не з’являлися, у кожнім разі Уот про них мені не сповідався ніколи, а існували самі по собі десь тихенько, так, наче їх не було.

І, нарешті, повертаючись до переказаного Уотом епізоду з Голами, батьком і сином, слід відповісти на запитання, чи мав він, цей епізод, попервах таке вже велике значення для Уота, потім втратив його і пізніше набув його знову? Чи попервах він мав абсолютно протилежне значення для Уота, тоді втратив його, а відтак набув знову, вкупі, можливо, з іншими, що й позначилося на поведінці Уота? Чи попервах воно не мало для Уота ніякого значення і не містило у собі ні Голів, ні піаніно, а лише безглузду низку непевних змін, із яких Уот, здійснюючи самозахист, видобув, зрештою, як Голів, так і піаніно? Питання ці дуже тонкі і вкрай делікатні. Торкаючись їх, Уот казав, що попервах вони містили як Голів, так і піаніно, але ж він змушений був так заявляти, навіть якщо там попервах не було ні Голів, ні піаніно. Бо навіть якщо Голи і піаніно з’явилися потім, все одно Уот, думаючи і розповідаючи про цю подію, був змушений думати і розповідати про неї як про випадок з Голами та піаніно. І можна припустити, що Уот ніколи б не думав і не розповідав про такі події, якби можна було цього уникнути. Але загалом можна, здається, сказати, що значення, якого Уот надавав цьому конкретному епізодові, було часом те саме, що й попервах, потім ні, бо воно було втрачене, тоді знову те саме, а інколи абсолютно не те, що попервах, а часом воно було таким значенням, що розвинулося еволюційним шляхом після певної більш-менш тривалої і клопіткої перерви з первісного, нульового значення.

І ще одне слово з цього приводу.

Під кінець своєї служби в господі містера Нота Уот навчився вірити в те, що нічого не відбувалося, щось, якесь одне із численних нічого, навчився терпіти його і навіть якось соромливо і скромно возлюбив його. Але тоді вже було запізно.

«Тоді» — це, власне, і є той момент, коли випадок із Голами, батьком і сином, став нагадувати усі інші випадки, з яких він був першим, вартим уваги. Але казати, як робив він, що саме це єднало випадок з Голами, батьком і сином, з усіма подальшими, вартими уваги випадками, це вже, мабуть, занадто. Бо далеко не всі подальші, варті уваги випадки, свідком яких у будинку і, ясна річ, на подвір’ї містера Нота був Уот, були саме такими. Навпаки, деякі з них щось означали з самого початку і затято та вперто і далі означали те саме до самого кінця. Так було і з запахом цвіту смородини в човні, і з капітуляцією одноногої місіс Уотсон.

А на запитання, у чому саме випадок з Голами, батьком і сином, відрізнявся від низки подальших випадків, відповісти чітко і ясно тепер уже неможливо. Але в загальних рисах, загалом, так би мовити, можна сказати, що різниця ця не була така вже принципова, і тому нею можна спокійно знехтувати. Інколи Уот думав про Арсена. Цікаво, думав він, що сталося з качкою? Він не бачив, щоб вона виходила з кухні разом із Арсеном. Але тоді ж таки він не помітив, щоб і Арсен виходив із кухні. А позаяк пташки ніде не було, ні в будинку, ні у садку, то Уот припустив, що вона тоді зникла разом із своїм хазяїном. Він також питав себе, що мав на увазі Арсен, ні, про що він торочив того вечора перед тим, як пішов. Бо всі його заяви влітали в Уотове вухо ривками, а все, що влітає у вуха ривками, кепсько второпується. Він збагнув, звичайно, що Арсен про щось говорив і звертався, здається, до нього, але щось таке, втома, мабуть, чи щось інше, йому тоді заважало, і він не звертав уваги на ту промову і не цікавився, що воно все означає. Тепер Уота це турбувало, бо перепитати Ерскіна вже не було ніякої змоги. І справа не в тому, що Уота це дуже цікавило, ні, не цікавило. Але йому були конче потрібні слова, які можна було б ужити, говорячи про своє становище, про містера Нота, про дім його, про подвір’я, про свої обов’язки, про сходи, про спальню, про кухню і загалом про те життя-буття, в якому він опинився. Уот опинився зараз серед речей, які навіть якщо й мали свої імена чи назви, то так скоро й абикому їх не відкривали. І той стан, у якому опинився Уот, не підпадав ні під яку класифікацію і відкидав будь-які визначення більше, ніж будь-який зі станів, у які Уот потрапляв, а він свого часу побував у багатьох. Дивлячися на горщик, наприклад, або думаючи про горщик, на будь-який з горщиків містера Нота, про будь-який з горщиків містера Нота, він торочив під ніс собі: горщик, горщик, і сам не йняв тому віри. Не те щоб, звичайно, зовсім не йняв, але майже зовсім. Бо то не був горщик, що довше дивився він, що більше і глибше все зважував, тим більше пересвідчувався, що ні, то був зовсім не горщик. Так, він нагадував горщик, був майже горщиком, але не був він і тим горщиком, про який можна сказати: горщик, горщик і заспокоїтися. І дарма він цілком і повністю відповідав усім вимогам і виконував усі функції горщика, все одно не був він горщиком, і квит. І оця дивовижна близькість, оця жалюгідна, але помітна недотяжечка до суті горщика істинного завдавала Уотові невимовних страждань. Бо якби різниця була відчутніша, то Уотів біль був би менш пекучий. Бо тоді він не казав би: це є горщик і разом з тим не горщик; ні, тоді б він казав: це є щось таке, назви чого я не знаю. Отже, загалом Уотові легше було мати справу з речами, назви яких він не знав, хоча це також спричиняло біль, ніж мати справу з речами, назви яких, старі і десь зафіксовані, втрачали для нього свою чинність. Бо, маючи справу з речами, назви яких були йому невідомі, він зберігав надію, що прийде такий день, коли він їх дізнається, і заспокоювався. А з речами, які нагло чи поступово втрачали для Уота свої справжні назви, сподіватися на таке не можна було ні в якому разі. Тому тепер Уот був певен, що горщик лишався горщиком для всіх і для кожного, генія, просто людини чи ідіота, але не для Уота. Тільки для Уота це вже був аж ніяк не горщик.

Потім, аби пересвідчитися остаточно, він звернувся до себе, бо ж він не належав містерові Ноту у тому значенні, у якому містеру Нотові належав горщик, крім того, він прийшов іззовні і в це іззовні колись повернеться[4]. І тут він, на превеликий жаль, відкрив, що не тільки про якусь каменюку, а й про себе самого з певною певністю він не здатен нічого, ну абсолютно нічого сказати. Справа не в тому, що Уот звик по десять разів перевіряти все, що стосується його особи, ні, але він відчував полегкість, якщо вряди-годи мав хоч якусь підставу сказати: Уот є людина, що не кажіть, так, Уот є людина або: Уот на вулиці, і довкола нього є тисячі інших братів по розуму. І ця дрібниця не на жарт турбувала Уота, більше, ніж будь-що до того, а Уота свого часу що тільки не турбувало, оця незбагненна, ні, яка ж вона незбагненна, якщо Уот її усвідомлював, ця, сказати б, прикра дрібниця, що не піддається визначенню і не дає йому змоги з певністю і з полегкістю заявити про річ, так схожу на горщик, що це є горщик, або про істоту, яка попри все виявляє безліч суто людських ознак, що це є людина. А Уот інколи так гостро потребував семантичної допомоги, що заходжувався приміряти різні імена і назви на речі й на себе, так само, як жінка міряє капелюшки. Так, про якийсь псевдогорщик він міг сказати, подумавши, це є щит або, зібравшися з духом, це є крук і так далі. Але горщик так само мало скидався на щит або крука, або і так далі, як і на горщик. Стосовно ж себе самого, то, хоча він більше не міг, як бувало раніше, називати себе людиною, все ж інтуїція йому підказувала, що це твердження не є таким уже й геть безглуздим, та й сам він ніяк не міг уявити, хто він такий є, якщо не людина. А уявою Уот ніколи не міг похвалитися, так, уява в Уота завжди слабувала. От він і надалі вважав себе людиною, як привчила його мати, кажучи: от яка в мене гарна маленька людина, або: красень мій, або: розумничок, ти ж моя така розумна маленька людина. Але хоча це знання і давало йому полегкість, він з таким самим успіхом міг би вважати себе ящиком або урною. Саме тому Уот завжди прагнув почути голос Ерскіна і вельми зрадів би, якби той став сипати усякими необхідними і безпечними словами, наче прив’язувати їх до кухонних меблів, до чудової лампи, яка світила над сходами, до самих сходів, які весь час змінювалися, навіть кількість сходинок на них була різна, вчора й сьогодні, зранку і ввечері, до багатьох інших речей у приміщенні і до кущів надворі, до всяких садових пагонів і гілок, що так часто заважали Уотові дихати свіжим повітрям, навіть коли стояла година, через що він ставав блідим, слабував на запори і прив’язував різні безпечні слова навіть до світла, яке то з’являлося, то зникало, і до хмарин, які то виповзали на небо спроквола, то дряпалися щодуху здебільшого на схід із заходу, а як ні, то припадали до самої землі на протилежному боці, а хмари, які можна було побачити з вікон Нотового маєтку, сильно відрізнялися від того, що Уот бачив до того, а от на хмарах знався, міг розрізнити перисті від шарових, а ті — від купчастих з першого погляду. І справа не в тому, що якби Ерскін назвав горщик горщиком або якби він звернувся до Уота і сказав йому, любий друже або чоловіче добрий, чи — а біс з тобою, то від цього горщик став би горщиком, чи Уот — людиною, ні, не став би, у всякому разі для Уота. Але тоді стало б ясно, що принаймні для Ерскіна горщик є горщиком, а Уот — людиною. І справа не в тому, що якби Ерскін визнав, що горщик є горщиком, а Уот — людиною, то від цього для Уота горщик таки став би горщиком, а Уот — людиною, ні, не став би. І все ж це якось могло б підживити надію, якої Уот не завжди цурався, позаяк мав слабке здоров’я і змушений був усім тілом пристосовуватися до незвичних умов, надії на успіх цього пристосування, на цілковите одужання і на те, що всі речі і сам він з’являться колись у своєму первісному вигляді, під своїми славетними, старовинними іменами, з’являться і забудуться. І справа не в тому, що Уот весь час тільки і робив, що кохався у мріях про відновлення всіх речей і себе самого, ні в якому разі. Бо траплялися такі хвилини, коли він відчував щось схоже на задоволення з того, що він є такий самотній і що його всі покинули, навіть останні пацюки. Бо після такого жодного з них не лишилося б, ні однісінького, і траплялися такі хвилини, коли Уот майже жадав нарешті позбутися своїх останніх пацюків. Попервах, безумовно, буде якось самотньо і тихо, ніхто ніде ніщо не гризтиме, не скребтиме і не вищатиме. Речі і сам він — все це було при ньому, весь час, у негоду і у трохи кращу погоду. Звичні, буденні речі, тоді порожнеча між ними і десь високо в небі — світло, якому потрібен час, щоб долетіти до цих речей, тоді ще одна річ, висока, важка, порожня, складна і нетривка, коли вона мчить десь, вона толочить усяке зілля і розкидає пісок. Але якщо Уотові коли й подобалося подібне неподобство, то це було дуже рідко, особливо у ранній період Уотової служби в господі містера Нота. Набагато частіше він прагнув почути чийсь голос, голос Ерскіна, що вимовляє старі слова, як старі вірчі грамоти, бо у маленькому світлі, оточеному парканом маєтку містера Нота, Уот бачився лише з Ерскіном. Був там, звичайно, свій садівник, який міг завести мову про сад. Але що міг той садівник казати про сад, коли він щовечора ще до темряви йшов додому і повертався наступного ранку, коли сонце висіло вже високо в небі? Ні, слова садівника для Уота нічого не важили. На Уотову думку, тільки Ерскін міг сказати щось путнє про сад, так само, як тільки Ерскін міг сказати щось путнє про будинок. А Ерскін зроду-віку не казав нічого ні про те, ні про інше. Якщо у присутності Уота Ерскін і відкривав рот, то для того лише, щоб поїсти, відригнути, кахикнути, гикнути, провітрити рот, зітхнути, заспівати або чхнути. Правда й те, що протягом першого тижня і дня не проходило, щоб Ерскін не звернувся до Уота з приводу Уотової роботи. Але в перший тиждень Уотові слова ще не почали відділятися від змісту, а Уотів світ ще не почав занурюватися в мовчанку. Правда й те, що тоді Ерскін міг вряди-годи гарячково підбігти до нього з якимось смішним і недоречним питанням, скажімо: ти містера Нота не бачив або Кейт прийшла? Але то було вже набагато пізніше. Може, колись, казав Уот, він запитає мене: а де горщик або де ти поставив того горщика? Ці питання, якими б абсурдними вони не здавалися, були своєрідним свідченням того, що Арсен якось на нього зважає, і Уот буде йому за це дуже вдячний. Але вдячність його була б ще більшою, якби Арсен виявив своє ставлення трохи раніше, перш ніж Уот втратив віру у своє людське походження. Ерскін співав, а точніше, вимовляв речитативом завжди одну й ту саму пісню. Ось вона:

Хто знає, може, якби Уот звернувся до Ерскіна, то й Ерскін у відповідь щось сказав би. Але Уот на таке ніколи не зважувався.

Спочатку Уот надзвичайно пильно стежив за всім, що відбувалося довкола нього. Жоден звук, що лунав десь поблизу, не проминав повз його вуха недослідженим, він вбирав своїми розплющеними очиськами все, що тут чи аж там відбувалося, ішло туди чи сюди, зупинялося чи рушало геть, все, що спалахувало чи гасло, зростало чи меншало, і крім того, він у багатьох випадках міг осягнути природу поміченого об’єкта і навіть безпосередню причину того, що з ним відбувається. Таку ж пильну увагу Уот приділяв і тисячам запахів, які життя залишало за собою. І ніколи не розлучався з переносною плювальницею.

Постійне напруження, в якому перебували всі Уотові здібності та органи чуттів, сильно його виснажувало. Та й результати, як не крути, а були нікчемними. Але попервах він просто не мав вибору.

Перше, що Уот збагнув за допомогою своїх здібностей і органів, було те, що інколи містер Нот вставав пізно, а лягав рано, інколи вставав дуже пізно, а лягав дуже рано, а інколи взагалі не вставав і не лягав, бо хто ж здатен лягти, якщо він не встає? І тут Уота найбільше цікавило те, що чим раніше містер Нот вставав, тим пізніше він лягав, і чим пізніше він вставав, тим раніше він лягав. Але години, коли містер Нот вставав і коли він лягав спати, ніяк між собою не були пов’язані і ніяк не узгоджувались, і якщо й існувала якась відповідність, то Уот хоч як прагнув, але так її і не розчовпав. А досить тривалий час його посідала одна думка і він казав: ось переді мною той, хто, з одного боку, не квапиться щось міняти у своєму розпорядку, а з іншого, аж згоряє від нетерпіння. Бо в понеділок, вівторок і п’ятницю він підвівся об одинадцятій, а ліг о дев'ятій, у середу і в суботу — підвівся о дев’ятій, а ліг о восьмій, у неділю ж він не підводився і не лягав взагалі. Аж поки Уот не допетрав, що спить містер Нот чи не спить — йому від того, як не крути, однаково. Бо коли містер Нот вставав, то він не те щоб підводився і переходив зі сну у неспання, та й влягаючись, він не те щоб залишав неспання і поринав у сон, ні, він підводився з і влягався у, підводився у і влягався зі стану, котрий не був ні сном, ні неспанням. Бо день і ніч не міняти положення — на таке навіть містер Нот не був здатний.

Приготування їжі для містера Нота не завдавало великого клопоту. Суботніми вечорами пеклася, варилася, смажилася повна кухня наїдків, щоб містер Нот міг якось протривати весь наступний тиждень, їжа була досить різноманітна, зокрема, різні супи, риба, яйця, дичина, птиця, м’ясо, сир, фрукти різних назв і сортів, хліб, звичайно, й масло, і звичні напої, такі як, взяти хоча б абсент, мінеральна вода, чай, кава, молоко, пиво, світле і портер, віскі, бренді, вино і просто вода. Їжа його також містила безліч вкрай необхідних для здоров’я речовин — інсулін, скажімо, екстракт наперстянки, хлориста ртуть, йод, настійка опію, просто ртуть, вугілля, залізо, ромашка, глистогінні засоби, і, звичайно, сіль, гірчиця, перець, цукор і, певна річ, трошки саліцилової кислоти, щоб вгамувати пігментацію.

Всі ці речі й речовини разом із безліччю інших, перелічити які немає ніякої змоги, мішалися докупи у спеціальній славнозвісній макітрі, варилися, пряжилися чотири години і доводилися до стану однорідної бовтанки або ж маси, в якій усе, що лиш є поживно-корисного для їжі, питва і здоров’я, було безнадійно злито-змішано і трансформовано у єдиний надблагодатний продукт харчування, котрий не був ні їжею, ні питвом, ні ліками, а чимось новим і єдино надблагодатним, бо й дитяча чайна ложечка цього продукту блискавично збуджувала апетит і відбивала його, водночас наганяла і гамувала спрагу, стимулювала усі вкрай необхідні життєві функції, присипляла їх і вельми приємно била в голову.

Уотове завдання полягало в тому, щоб чітко, точно і ретельно важити та підраховувати усі складові частини страви, мити, чистити й дрібно сікти приправи, уникаючи втрат, висипати все у макітру, довго розмішувати, аж до повного уподібнення всіх інгредієнтів, ставити на вогонь, не спускати очей ні з вогню, ні з макітри, коли страва буде готова, знімати її з печі і ставити у захолодок, де б вона охолоджувалася. Ця робота, тонка, делікатна, хоча і примітивно груба, забирала геть всі Уотові сили, як розумові, так і фізичні, а за темної днини бувало й таке, що коли він, голий до пояса, мішав вариво і обривав руки, соваючи важелезні пічні засуви, то з нього рясно крапали сльози, сльози від розумового виснаження, з обличчя та й у макітру і з грудей з-під пахв, цілі намиста, цівочки рідини, як вияв напруження, сипалися, струменіли у горщик. Праця ця виявилася й суворим моральним випробуванням для Уота, який мав загострене почуття відповідальності. Бо він знав і був певен, так, наче хтось йому про це казав, що рецепт цієї страви ні на грам не змінився, відколи ще у сиву давнину його встановили і записали, а вибір харчів, їхні кількість і пропорції визначили тоді ж і з дивовижною точністю, щоб містер Нот, чотирнадцять разів добре попоївши, потім сім разів тривко пообідавши і сім разів як слід повечерявши, одержав максимальну насолоду і не зашкодив при цьому своєму здоров’ю.

Цю страву подавали містерові Ноту цілий рік холодною, у чаші, рівно опівдні й о сьомій вечора.

Точніше, Уот подавав цю страву до столу у вщерть наповненій чаші у зазначений час і залишав її на столі, і виходив, через годину він повертався і забирав чашу, хоч скільки б там їжі лишалося. Все, що лишалося, Уот висипав собаці. Якщо чаша була порожня, Уот її мив і готував до наступного разу.

Отже, Уот ніколи не бачив, як їсть містер Нот. Бо ні на обіди, ні на вечері вчасно містер Нот не приходив ніколи. Але й більше, як на хвилин двадцять-тридцять він також майже не запізнювався. І вся їжа, незважаючи на те, з’їв він усе чи не з’їв, займала, ну, п’ять хвилин, ну, нехай сім, не більше. Тож містера Нота не було у їдальні, ні коли Уот заносив чашу, ні коли забирав її. Отже, Уот ніколи не бачив містера Нота, ніколи-ніколи не бачив, як містер Нот їсть.

Містер Нот їв цю страву маленьким металевим совочком, схожим на ті, що ними користуються крамарі-кондитери, бакалійники, торгівці чаєм.

Завдяки цьому він значно ощадив свої зусилля. Та й вугілля не так витрачалося.

Хто ж, дивувався Уот, так оце все зміркував і вигадав такий порядок? Сам містер Нот? Чи хтось інший, якийсь геніальний небіжчик-родич або професійний, припустімо, дієтолог? Або як не сам містер Нот, то хтось інший (або, безумовно, інші), кого містер Нот добре знав?

Ніхто ніколи не чув, щоб містер Нот поскаржився на своє харчування, хоча інколи він нічого не їв. Бували випадки, коли він спорожнював чашу, вишкрібав совочком боки і денце так, що вони блищали, бувало, лишав половину, третину чи там четвертину, чи там десятину, а інколи ані єдиної трісочки не з’їдав.

У зв’язку з цим Уот визначив дванадцять можливих варіантів:

1. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, він знає, що він за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

2. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

3. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, він знає, що він за це відповідає, але не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

4. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

5. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але не знає, хто за це відповідає, не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

6. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок і не знає, хто за це відповідає, не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

7. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але не знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

8. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, не знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

9. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

10. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, що він за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.

11. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

12. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, що він за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.

Уот міркував і над іншими цілком можливими варіантами, але весь час відкладав їх, аж поки викинув геть з голови як не варті серйозних розумових зусиль, на деякий час, а колись, як настане час, коли на них варто буде витратити розумові зусилля, тоді він, якщо стане сил, збере їх докупи і витратить на них силу розумових зусиль. Але поки що вони були, як йому видавалося, не варті серйозних розумових зусиль, тому він викинув їх геть з голови і забув про них.

Згідно з інструкцією, у ті дні, коли містер Нот не торкався їжі, Уот мав усе, що лишалося в чаші, віддавати собаці.

Але в їхньому будинку не було собаки, тобто хатнього собаки, якого можна було б годувати з хазяйського столу по тих днях, коли містерові Ноту бракувало апетиту.

Уот, роздумуючи над цим явищем, чув голосочок, який казав йому: містер Нот знав колись чоловіка, якого собака вкусив за литку, знав він і іншого чоловіка, чия кішка подряпала йому ніс, і жінку він знав, вродливу і гожу, яку цап добряче буцнув нижче поперека, знав він і чоловіка, якому бугай випустив кишки, і з каноніком був добре знайомий, якого кінь копнув копитом у пах і через те він тепер обходить собак та інших чотириногих друзів, якими кишіла їхня місцевість, так само як і всіх інших наших менших безсловесних двоногих братів і сестер, бо недарма ж він знав колись місіонера, якому страус загилив ногою в живіт, так що той там і віддав Богові душу, або священика, що після меси, яку він особисто відправив перед більш як сотнею парафіян, з благосним і піднесеним почуттям вийшов з храму, аж тут із небес якийсь голуб, чи то голубка, влучив йому своїм слизьким послідом у самісіньке око.

Уот так і не розібрався, що він має робити з цим голосочком і, взагалі, жартує цей голос чи каже правду.

І от виникала потреба хоч раз на день принаджувати якогось стороннього пса, щоб той міг дожерти залишки обіду містера Нота, або ввечері, якщо не весь обід і не всю вечерю.

У зв’язку з цим виникали великі труднощі, попри той факт, що довкола, де не плюнь, вешталося та й досі вештається без ліку всякої зголоднілої собачні.

Серед причин слід назвати те, що кількість випадків, коли собака біг геть із натоптаним кендюхом, була нікчемно малою порівняно з кількістю тих випадків, коли він біг геть з напівпорожнім шлунком, а кількість цих останніх випадків своєю чергою була нікчемно малою порівняно з тими випадками, коли йому зовсім нічого не перепадало. Бо містер Нот мав звичку з’їдати все чисто і тільки коли-не-коли залишав якусь дещицю, і таких випадків, коли він не їв нічого, було дуже мало, таке траплялось дуже-предуже рідко. Хоча, правду кажучи, містер Нот уставав дуже пізно і лягав дуже рано, але найчастіше він устигав встати саме напередодні обіду і не засинав до самої вечері, після якої залягав знову. Щодо тих днів, коли він не вставав і не лягав, тобто не торкався ні до обіду, ні до вечері, то для собаки ці дні були святом. Але таке з ним траплялося дуже рідко.

Тож чи буде за подібних умов пересічний чи вихарчуваний собака весь час крутитися десь напохваті? Ні, пересічний голодний чи вихарчуваний собака сам по собі не буде весь час крутитися напохваті, бо яка йому з того користь?

Зважте при цьому й те, що потреба в собаці виникала не тоді, коли йому заманеться забігти, ні, а у певний обмежений час, а саме між восьмою і десятою годинами вечора. І причина полягала в тому, що о десятій будинок замикали на ніч і аж до восьмої ранку було невідомо, залишив містер Нот щось у чаші чи ні, і якщо залишив, то скільки саме. Бо хоча містер Нот і мав звичку не лишати ні атома зі своїх обіду й вечері (в такому разі собаці не перепадало нічого), ніщо не могло завадити йому не лишити ні атома зі свого обіду, а от од вечері, якщо не всієї, то хоч частини її, — відмовитися (у цьому разі собака з’їдав вечерю або частину вечері), так само ніщо не завадило б йому відмовитися від обіду або частини обіду, але до атома вишкребти всю вечерю (в цьому випадку собака одержував весь обід або частину обіду), або міг з’їсти частину обіду, а трошки згодом — частину вечері (у цьому випадку собака зжер би як рештки обіду, так і вечері), а то й взагалі не торкатися ні до обіду, ні до вечері (тоді собака, якщо, звичайно, його ніде й ніщо не забарило, міг би нарешті нажертися по саме нікуди).

Яким же способом можна було звести докупи собаку і їжу по тих днях, коли містер Нот не доїдав свою порцію або зовсім не торкався її і всю страву або її наявну частину висипали собаці? Уотові було дано інструкцію такого змісту: по тих днях, коли лишалася якась їжа, всю цю якусь їжу, не гаячи часу, слід віддати собаці. Ця проблема повинна була непокоїти містера Нота у ті давні часи, коли він починав мурувати свій дім.

Це була одна з багатьох проблем, котрі мусили його тоді непокоїти.

А як не містера Нота, то когось іншого, про кого і згадки не лишилося. А як не іншого, то інших, тих, про кого ні сліду, ні згадки тепер немає.

Так Уот заходився міркувати про те, як же саме вирішував цю проблему містер Нот, а як не він, то хтось інший або інші, одне слово, як вирішувалася ця проблема зведення докупи собаки і їжі містером Нотом або тим, іншим чи іншими, коли вона їх непокоїла у ті давні часи мурування господи, бо припустити, що цією проблемою переймалися ті, кого вона не турбувала, Уот аж ніяк не міг.

Але перше ніж міркувати про це, він спинився й подумав, що, очевидно, проблема зведення докупи собаки і їжі вже якось вирішувалася тим або тими, хто задовго до цього мудрував над рецептом страви для містера Нота.

А подумавши так, він задлявся ще на одну мить і, перше ніж остаточно зупинитися на найбільш, на позір, вірогідному рішенні, він не зміг не зважити бодай деякі з тих, що були, на позір, менш вірогідними.

Але, перше ніж задлятися ще на мить, він поквапився зауважити, що автор чи автори того рішення, яке згодом узяло гору, могли свого часу розглянути й менш вірогідні рішення і через брак переваг відкинути їх як не досить доречні. Могли, а могли і не розглядати.

1. Було, очевидно, знайдено надзвичайно захарчованого собаку, якому з цілком очевидних причин, усе зваживши, відповідним чином дозволили забігати на подвір’я.

Надія на те, що такий собака існує, була вельми слабка.

Та й шанси знайти такого собаку, навіть якщо він існував, були жалюгідно малі.

2. Був, очевидно, вибраний котрийсь із кепсько годованих довколишніх псів, якому з дозволу його власника хтось із служників містера Нота висипав рештки їжі містера Нота по тих днях, коли містер Нот щось залишав у чаші. В такому випадку хтось із служників містера Нота мусив, нап’явши пальто і капелюха, дибати з теплої хати у чорну і густу, мов смола, пітьму, що ж, цілком імовірно, або у зливу, це теж не виключено, і плуганити потемці під холодним дощем, з казанком у руці, закоцюблений і схожий на опудало, під самісіньку собачу буду.

Але ж де певність, що, коли він туди дійде, собака сидітиме в буді? А що, якщо він десь на всю ніч завіється?

І де певність, навіть якщо служник з казанком страви застав собаку, що той нагуляв апетит і подужає зжерти все, що йому принесли? А що, як собака за день уже повністю вгамував свій голод? Та й хто може поручитися, що коли собака десь під ранок або серед ночі прибіжить, то він буде такий голодний, що вмить упорає весь казанок страви? А що, як за ніч він наб’є собі десь повен кендюх, бо саме для цього він і завіявся?

3. Наймався, очевидно, кур’єр чи посланець, це міг бути чоловік, хлопчик, жінка чи дівчина, який приходив надвечір і в певну годину, скажімо, о восьмій годині п’ятнадцять хвилин, по тих днях, коли було що віддавати собаці, щоб він відносив ту їжу собаці, будь-якому, і стояв над ним доти, доки той усього не з’їсть, а якщо собака не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому, і стояти над ним доти, доки той усього не доїсть, а якщо і цей не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому собаці, і так далі, доки страву не буде спожито геть-чисто усю, до останнього атома, і лиш тоді із порожнім казанком повертатися до господи.

(Цього служника можна було б використовувати для чищення чобіт чи черевиків, перш ніж він вийде шукати собаку з повним казанком, хоча, звичайно, вщерть повним його не назвеш, чи коли він повернеться з порожнім казанком, або в ту мить, коли він дізнається, що сьогодні собаку годувати нема чим. Це була б велика полегкість для садівника, такого собі містера Ґрейвза, і дозволила б йому весь той час, який забирали в нього чоботи й черевики, займатися садом. А чи не дивно, ще й як дивно, що люди про деякі речі кажуть: вони повні, хоча вони аж ніяк не повні, а про непорожні речі ніхто й ніколи не каже, що вони порожні? А причина, мабуть, полягає в тому, що коли хтось щось наповнює, то аж ніяк не по вінця, бо так незручно, а коли щось спорожняють, то до останньої крихти, перекидаючи посудину догори дном, ще й миють її, коли є потреба, вкладаючи в це завзяття і навіть лють.)

Але де взяти певність, що кур’єр згодує страву собаці або собакам так, як велить інструкція? Хіба йому що завадить з’їсти все самому, взяти й продати комусь усе, що є в казанку, або частку того, а ні, то роздати, ба й висипати, усю страву в найближчу баюру чи дірку, щоб заощадити час і не мати ніякого клопоту?

А що як кур’єр через недугу, нехіть, пияцтво, недбалість чи лінощі не з'явиться саме того вечора, коли буде чим годувати собаку? Але могло ж статися і таке, що й у найвитривалішого, найтверезішого, найсвідомішого із кур’єрів, котрий знав усіх місцевих дворняг, їхній норов і схованки, їхні відтінки і аналогічні подробиці, навіть у нього могло лишитися в казанку трохи страви, на денці, зліва чи справа, у ту вирішальну мить, коли старовинний дзиґар бив десяту годину. От як тому богобоязливому кур’єрові нести того казанка назад у господу, якщо він вчасно його не спорожнив, а з’явитися з ним уранці він не мав права, бо всі казани, сковорідки і горщики містера Нота повинні бути в хаті на своєму місці, а не валятися бозна-де по ночах?

Але той собака і будь-який, просто собі, взагалі собака, хіба це одне і те саме? Адже в інструкції, писаній для Уота, йшлося не про собаку взагалі, а саме про собаку, тобто не про будь-яку сучку чи пса, а про собаку конкретного, себто не те, щоб сьогодні один собака, завтра другий, післязавтра — третій, ні, щодня той самий, бідний старий собака, аж поки він здохне. Але хіба кілька собак — це й є те саме, що один, конкретний собака?

4. Знайшли, очевидно, чоловіка, в якого був злиденний собака, і домовилися з ним, щоби він щовечора між восьмою і дев’ятою годинами разом із собакою проходив повз будинок містера Нота. У ті вечори, коли для собаки лишалася якась їжа, у вікні встановлювали лампу, червону лампу, або краще зелену, а решту вечорів — фіолетову лампу, або краще зовсім ніякої лампи. І от чоловік (а трохи згодом і собака також), проходячи повз будинок, підводив очі до вікна і, помітивши червону лампу або зелену, поспішав до ґанку, і стояв над своїм собакою, доки той не з’їдав усі залишки їжі містера Нота, а помітивши фіолетову лампу або темне вікно, не поспішав разом із собакою до дверей, а йшов собі далі, разом із собакою, наче зовсім стороння людина.

Але чи міг існувати подібний чоловік?

Якщо міг, то чи можна було його знайти?

А якщо міг і знайшли його, то чи не міг він, бува, переплутати, ідучи додому повз будинок містера Нота, якщо він таки туди йшов, чи з дому, якщо він оце звідтіля саме вийшов, бо куди ж іще йти чоловікові, як не додому або з дому; так от, чи не міг він, бува, переплутати червоний колір із фіолетовим, фіолетовий із зеленим, зелений із темрявою, темряву із червоним і тарабанити в двері, коли ніякої їжі для собаки не залишили, чи навпаки, коли їжа стояла, тягтися курною дорогою повз маєток у супроводі свого хирлявого вірного пса?

Та й хіба Ерскін чи Уот, чи який інший Ерскін та інший Уот не могли б помилково поставити на підвіконня лампу іншого кольору або поставити лампу потрібного кольору, але не запалити її, або якщо і запалити її, то запізно, через забудькуватість або недбалість, внаслідок чого чоловік і собака могли підбігти до дверей і вхопити облизня або податися геть курною дорогою і не вхопити нічого їстівного, хоча воно й чекало на них за дверима?

І це б новим тяжким тягарем впало на плечі й без того стурбованих, заклопотаних, виснажених і обтяжених обов’язками слуг містера Нота. Хіба ж ні?

Тому Уот розглянув не тільки деякі з найменш вірогідних рішень, а й окремі зауваження, котрі призвели до того, що рішення ці було визнано невірогідними, і розглянув їх у такому порядку:

ВАРІАНТИ КІЛЬКІСТЬ ЗАПЕРЕЧЕНЬ

ПЕРШИЙ 2

ДРУГИЙ 3

ТРЕТІЙ 4

ЧЕТВЕРТИЙ 5

КІЛЬКІСТЬ ВАРІАНТІВ КІЛЬКІСТЬ ЗАПЕРЕЧЕНЬ

4 14

3 9

2 5

1 2

Замислюючись над тим, що ж, власне, є найвірогіднішим рішенням, Уот дійшов такого висновку. Слід знайти якогось більш-менш пристойного собаковласника із місцевих, а саме незаможного чоловіка з добре захарчованим собакою, і призначити йому щорічну ренту, з якої щомісяця йому йтиме п’ятдесят фунтів, з тією умовою, щоб він щовечора між восьмою і дев’ятою годинами з’являвся на подвір’ї будинку містера Нота разом зі своїм голодним собакою і щоб він по тих днях, коли для його пса буде якась пожива, стояв над ним із ціпком і в присутності свідків доти, доки той не з’їсть усе до останнього атома, а відтак, не гаячи ні секунди, подався б геть із подвір’я; крім того, цьому чоловікові слід, користуючися фінансовою допомогою містера Нота, завести меншого пса, теж голодного, і тримати його напохваті на той випадок, якщо перший голодний собака здохне, тоді іще одного, і щоб він чекав того дня, коли й другий собака віддасть Богові душу, і так без кінця, щоб таким робом завжди мати напохваті двох голодних собак, з яких перший мусить до самої смерті поїдати залишки їжі містера Нота, як описано вище, а другий — робити те саме, поки вмре, і так без кінця, знову і знову; крім того, слід знайти подібного парубка з місцевих, але без собаки, на той випадок, якщо прийде день, коли перший місцевий чоловік помре, щоб цей, другий, узяв його двох зголоднілих, але ще живих собак, які опинилися без хазяїна і без дому, і на тих самих умовах виконував ті самі обов’язки; крім того, слід нагледіти й іншого парубка з місцевих, теж без собаки, якщо під лиху годину цей другий місцевий чоловік також сконає, і так далі, до безконечності, але щоб завжди напохваті було два голодні собаки і два злидарі із місцевих, і щоб перший до самої смерті мав двох зголоднілих собак і доглядав за ними, згідно з наведеними вище вимогами, а інший щоб до останнього видиху робив те саме, і щоб усе це повторювалося до безконечності; а якщо ж, чого не буває на світі, один з цих зголоднілих собак чи обидва не переживуть свого хазяїна і разом із ним зійдуть у яму, то слід найти третього, четвертого, п’ятого, навіть шостого зголоднілого собаку і тримати його коштами містера Нота десь у зручному місці в холодному тілі, або ще краще — у гарній місцині коштами містера Нота слід було б заснувати собачий розплідник, точніше, колонію для зголоднілих собак, звідки будь-коли можна було б узяти і використовувати в роботі добре вихованого, тренованого, зголоднілого пса; а якщо і другий парубок із місцевих дасть дуба водночас із першим, а то і раніше, бо це — дивний світ, тоді слід шукати і знайти третього, четвертого, п’ятого, навіть шостого бідного парубка, а може, й жінку з місцевих без собаки і гарним словом, подарунками, як грошовими, так і у вигляді старого одягу, залучити на службу до містера Нота для виконання описаних обов’язків, а ще краще знайти десь поруч велику родину місцевих злидарів, у якій було б двійко батьків і від десяти до п’ятнадцяти дітлахів, кожен з яких шалено любить рідну місцевість і не може й помислити, щоб десь поїхати звідси, за допомогою порядної суми грошей, щомісячних п’ятдесятифунтових дотацій, дрібних подарунків на великі свята у вигляді чайових і трохи потертого одягу, теплих і чесних слів поради, заохочення і втіхи затягти усіх їх, старих, підстаркуватих, середнього віку, молодих і зовсім зелених на службу до містера Нота, щоб вони взяли на себе всі обов’язки забезпечити поїдання собакою всіх недоїдків зі стола містера Нота і нагляд за собачим розплідником чи колонією зголоднілих собак, заснованою містером Нотом з метою раз і назавжди вирішити проблему власних харчових залишків, бо питання про розплідник було тісно пов’язане з усім собачим питанням. Саме так або приблизно так, на думку Уота, мусила бути вирішена проблема передачі собаці залишків їжі містера Нота, і хоча деякий час всі ці думки, тобто стискання і розширювання мозкової тканини, не виходили за межі Уотової черепної коробки і ніхто про них нічого не знав, і невдовзі вони стали чимось більшим, бо цю місцевість у радіусі кількох миль дуже щільно заселяли самі збіднілі родини, і невдовзі справжній, живий, зголоднілий собака завбільшки з теля вже підбігав щовечора рівно о певній годині до чорного ходу будинку містера Нота, а слідом за ним, точніше попереду, вже трюхикав типовий представник місцевонужденної популяції, і тепер усякий міг це бачити і як слід оцінити, і обіцяні гроші йому йшли у повному обсязі і без затримок, ще й перепадало вряди-годи несподівано то флорин, то шилінґ, то шість пенсів, то три, то один, то половина, то старий одяг, а містер Нот мав гору всякого старого одягу і полюбляв його роздавати, то піджак, то камізельку, то пальто, то плащ, то штани, то бриджі, то сорочку, то майку, то труси, то комбінезон, то підтяжки, то пасок, то комірець, то краватку, то шарф, то хустку, то капелюх, то кашкет, то панчоху, то шкарпетку, то чобіт, то черевик, то вчасно і доречно мовлені слова мудрої поради, заохочення та втіхи, що завжди йдуть у парі з усіма іншими виявами його ласки і доброти, а тут ще й цей собачий розплідник, який не мовчить, а живе повнокровним життям, щоб увесь світ дивився і виявляв щирий захват.

Родина, якій так пощастило, мала ім’я Лінч, і на той час, коли Уот почав працювати на містера Нота, вона складалася з таких членів.

Там були Том Лінч, вісімдесятип’ятирічний вдівець, прикутий до ліжка з постійними болями невизначеного характеру у ділянці сліпої кишки, трійко його вцілілих хлопців, шістдесятип’ятирічний каліка-ревматик Джо, шістдесятичотирилітній горбань-алкоголік Джім, шістдесятитрирічний вдівець Білл, якому було важко рухатися через брак обох ніг, яких він позбувся, коли послизнувся і впав, та єдина зі ще живих дочок шістдесятидворічна удова Мей Шарп, яка була при всіх своїх органах чуття, окрім зору. Була там ще Джонова шістдесятип’ятирічна дружина, в дівоцтві Дейл-Бірн, жінка ще при здоров’ї, якщо не зважати на параліч, який вразив її після хвороби Паркінсона, і шістдесятичотирилітня Джімова жінка Кейт, у дівоцтві Шарп, яка теж не скаржилася на здоров’я, аж доки її обкидало гнійними ґулями невідомого науці походження. Був там також сорокаоднорічний Джонів синок Том, який то потерпав від нападів несамовитого піднесення, яке позбавляло його всякої волі, то не потерпав, ще й депресія його інколи тіпала, тоді він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, і сорокарічний Біллів хлопець Сем, якого невблаганна доля нагородила паралічем, що скував його тіло від п’ят до колін і від грудей до самого верху, і тридцятидев’ятирічна стара діва Енн, дочка Мейн, зовсім ні на що не годна через природжену не зовсім пристойну болячку, і тридцятивосьмирічний слабкий на голову Джімів хлопець Джек, і тридцятисемирічні веселі братани-близнюки Ган і Дон, кожен з них по три фунти чотири дюйми заввишки (без взуття, але у панчохах), вагою сімдесят два фунти (разом з усіма кістками і сухожиллями), настільки у всьому подібні один до одного, що навіть ті (а таких набралося б чималий гурт), хто знав і дуже любив їх, могли, звертаючись до Гана, називати Гана — Доном, а звертаючись до Дона, називати Дона — Ганом, а таке траплялося навіть частіше, ніж те, коли, звертаючись до Гана, називали Гана — Ганом та, звертаючись до Дона, називали Дона — Доном. Була там ще й сорокаоднорічна Мег, у дівоцтві Шарп, дружина молодшого Тома, якій у побуті, у хатній роботі і на дворі, не на жарт докучали щомісячні епілептичні напади, під час яких вона падала, пускала ротом піну і котилася по долівці, по подвір’ї, по овочевих рядках, по кручах над річкою і сливе завжди заподіювала собі якесь каліцтво, після чого змушена була довгенько лежати у ліжку, поки хоч трохи не оклигає, а ще була там тридцятисемирічна Семова жінка Ліз, у дівоцтві Шарп, яка ледве дихала, за двадцять років народивши Семові дев’ятнадцятеро діточок, з яких вижило четверо, але знову була при надії, і бідолаха Джек, котрий, як було мовлено вище, слабував на голову, проте мав тридцятивосьмирічну дружину Ліл, у дівоцтві Шарп, яка слабувала на груди. Переходячи до наступного покоління, слід назвати і парубка Саймона, сина Тома, і дев’ятнадцятирічну Енн, дочку Сема, дядька двадцятирічного Саймона, сина Тома, чия врода і господарська користь були значно ослаблені після того, як через невидимі туберкульозні палички в неї всохли обидві руки, і двох уцілілих Семових хлопців, вісімнадцяти- і сімнадцятирічних Білла та Мета, які народилися перший сліпим, а другий понівеченим, за що їх усі і дражнили, першого — сліпанжою, а другого — калічкою; і двадцятиоднорічну Кейт, другу Семову заміжню дочку, дівку гожу, але гемофілічку[5]; і її двоюрідного брата і чоловіка, двадцятиоднорічного Шона, сина дядька Джека, голінного хлопця, але також гемофіліка, і Френкову п’ятнадцятирічну дочку Бріді, надію і опору всієї родини, яка вдень спала, а вночі, щоб не турбувати родину, приймала гостей у сарайчику, по два, три, чотири або, коли пощастить, то й п’ять пенсів за раз, а як нема грошей, то хоч за пляшку пива, і другого сина Джека, чотирнадцятирічного Тома, який, на думку багатьох, удався в батька, бо слабував на голову, а на думку інших — у матір, бо слабував на груди, треті вважали, що він схожий на батькового діда Джіма, який полюбляв міцні напої, четверті — на батькову бабцю Кейт, бо в нього також була гнійна екзема на крижах завбільшки з тарілку, а п’яті — на батькового прапрадіда Тома, в якого теж часто живіт судомило. І нарешті, переходячи до наймолодшого покоління, назвімо двох Шонових дочок, п’ятирічну Роуз і чотирирічну Серіз, бо ці невинні дівчатка теж були гемофілічками, як їхній тато й мама, то уже й справді не варто було Шонові, який знав, хто він такий і хто така Кейт, робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Роуз, та й їй не варто було йому піддаватися, та й після того не варто було Шонові знову, знаючи, хто він такий і хто така Кейт, і хто така Роуз, знову робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Серіз, та й їй не варто було йому піддаватись, а ще були там два сини Саймона, чотирирічний Пет і трирічний Леррі, із яких малий Пет мав рахітичні ручки й ніжки, котрі теліпалися, мов очерет, велику, з повітряну кулю завбільшки, голову і таке ж черевце, і Леррі теж мав те саме, з тією лише різницею, котру можна було пояснити різницею віковою і різними іменами, що у малого Леррі ніжки більше скидалися на очерет, а у малого Пета — ручки, і у малого Леррі черевце менше скидалося на повітряну кулю, ніж у малого Пета, а у малого Пета голівка менше скидалася на повітряну кулю, ніж у малого Леррі.

П’ять поколінь, двадцять вісім душ, дев’ятсот вісімдесят років — ось таким був гідний шани наш доробок родини Лінчів на той час, коли Уот поступив на службу до містера Нота[6].

За якусь хвилину все змінилося. І справа не в тому, що хтось помер. І не в тому, що хтось народився. Але всі вони вдихнули і видихнули, спершу у себе, тоді із себе, усі двадцять восьмеро, і все змінилося.

Так, наче хмарою вкрилося незахмарене доти сонце, море, озеро, крига, долина, болото, гора або будь-яка інша ділянка природи, байдуже, водяна чи суходільна.

Доки внаслідок змін (двадцять на двадцять вісім або п’ять на сім разів по дванадцять, або шістдесят на сім, тобто майже вісім з половиною місяців, якщо ніхто не помре і ніхто не народиться) вся ця арифметика дасть нам загалом тисячу років!

Як нічого ні з ким не скоїться, ні з живими, ні з ненародженими.

За вісім з половиною місяців, відколи Уот поступив на службу до містера Нота.

Але дещо скоїлося.

Бо не пробув Уот і чотирьох місяців у містера Нота, як Ліз, жінка Семова, лягла і породила дитину, двадцяту за номером, так легко і просто, мов видихнула, і кілька днів по тому приємно дивувала всіх, хто знав її, цілу купу людей, своєю здоровою, проти звичайного, зовнішністю, добрим, бадьорим гумором і піднесеним душевним станом, в якому ніхто її зроду-віку не бачив, бо всі роками вважали, що вона ледь дихає, а тут вона радісно й щедро давала дитяті груди, і молока було на диво багато, як на таку безкровну і немолоду жінку, але за п’ять або шість, а точніше, сім днів такого жіночого щастя раптом заслабла і, на превеликий подив свого чоловіка Сема, своїх синів, сліпанжі Білла і калічки Мета, своїх заміжніх дочок Кейт і Енн, їхніх чоловіків Шона і Саймона, своєї небоги Бріді, небожа Тома, своїх сестер Мег і Ліл, швагрів Тома і Джека, двоюрідних сестер і братів Енн, Гана й Дона, їхніх тіток Мей та Мег, своєї тітки Кейт, чоловікових дядьків Джо та Джіма і її свекра Білла та чоловікового діда Тома, для яких ця подія була наче грім серед ясного неба, все слабшала й слабшала, аж доки не померла.

То була неабияка втрата для всієї родини Лінчів, втрата жінки, а з нею і сорока вкрай потрібних для круглого ліку років.

Бо смерть не тільки вирвала з наших лав жінку, дружину, матір, тещу, тітку, сестру, зовицю, братову, чоловікову небогу, просто небогу, жінчину небогу, невістку, жінчину онуку, ну й, звісна річ, бабусю, навіки розлучивши її з чоловіковим дідом, свекром, з чоловіковим дядьком, з її тіткою, з чоловіковою тіткою, з її двоюрідними братами і сестрами, з її рідними сестрами, з небогою, небожем, зятями, дочками, синами, чоловіком і, звісна річ, з чотирма малими онуками (котрі не виявляли з цього приводу ніяких емоцій, окрім цікавості, бо надто юний вік, який загалом не сягав і шістнадцяти років, не дозволяв їм осягнути весь жах того, що скоїлося), але й уповільнила наближення тисячоліття, якого прагнули всі Лінчі, ще принаймні на півтора року. Це родинне тисячоліття, яке, за їхніми підрахунками, якщо нічого такого не скоїться, мало настати десь за два роки по смерті Ліз, а не за п’ять місяців, як було б, якби вона лишилася у родині, а то й на п’ять-шість років раніше, якщо породілля не вмре, як воно, власне, і сталося, хоча і завдяки рідній матері, внаслідок чого та мета, якої прагла вся родина, віддалилася ще на добрих дев’ятнадцять місяців, якщо не більше, тобто якщо з іншими за цей час нічого не скоїться. Але за цей час з ними дещо скоїлося.

Бо не минуло і двох місяців зі смерті Ліз, як уся родина, ледве гамуючи здивування, дізналася, що Енн замкнулася у своїй кімнаті і народила спочатку гарного хлопчика-стрибунця, а тоді й негіршу стрибунку-дівчинку, і хоча вони не дуже довго лишалися гарними і не дуже довго стрибали, але під час пологів обоє були напрочуд симпатичними і пружними.

Це довело загальну кількість душ у родині до тридцяти, а жаданий день, до якого давно прикипіли очі всіх Лінчів, наблизився ще десь на двадцять чотири дні, якщо ні з ким із них нічого не скоїться за цей час.

Через це у всіх виникало запитання — хто вчинив таке з Енн або кого вона підбила вчинити з нею таке діло? Бо Енн була аж ніяк не вродливиця, і про її прикрозвісний ґандж знали не тільки Лінчі, але й весь загал у радіусі кільканадцяти миль від їхнього родинного кубла. У зв’язку з цим називали кілька імен можливих винуватців.

Дехто підозрював її двоюрідного брата Сема, за яким вже давно закріпилася слава бахура і джиґуна не тільки серед Лінчів, але й по всій окрузі, який зовсім не робив таємниці зі своїх перелюбів, від яких не могла продихнути вся їхня місцевість. Коли він вирулював зі свого будинку і рухався від житла до житла на своєму інвалідному візку і лигався з удовицями, заміжніми жінками й просто молодицями, серед яких лучалися молоді та гарні, молоді та негарні, гарні та немолоді, а бувало, й такі, котрі не були ні молодими, ні гарними, але дехто з них після Семового втручання зачинав і народжував сина або дочку, двох синів або двох дочок, або сина і дочку, бо Сем так жодного разу і не збився на трійню, і це його вельми засмучувало, що він так і не спромігся на трійню, а були й такі, котрі зачинали, але не родили, або взагалі не зачинали, хоча то вже був винятковий виняток, щоб хтось не зачинав після Семового втручання. І коли Семові цим кололи очі, то він з непідробним гумором відповідав, оскільки його так усього від грудей до маківки і від колін до п’ят паралізувало, то він більше не мав у житті ніякої радості, інтересу або мети, як ото, сподіваючись десь усмак попоїсти м’ясця та городини, вирушити у своєму візку по рідних місцях, поринути в перелюби, доки не наспіє час вертати додому, якраз під вечерю, щоб, знову попоївши, віддати себе в руки дружини. Але дотепер, наскільки відомо, він ніколи до Ліз не підсокирювався, так само, як і до будь-якої з жінок, які мешкали на господі Лінчів, хоча ніколи не бракувало охочих, які стверджували, буцімто саме він був батьком Гана і Дона.

Інші підозрювали її двоюрідного брата Тома, який під час нападу або несамовитого піднесення, або депресії взяв і утнув їй таке. А тим, хто заперечував, бо, мовляв, Том під час нападу депресії не міг поворушити ні руки, ні ноги, так їм відповідали, що воля і рух, які були конче потрібні для такого діла, не мали нічого спільного з тією волею і з тим рухом, яких Том був позбавлений під час таких нападів, а мали інший характер. Було також висловлено припущення, що всі його вади мали не фізичну, а суто моральну, себто естетичну природу, і що періодична нездатність Томового організму, з одного боку, виконувати певні функції, навіть ті, що ніяк не були пов’язані з витратами енергії, ну, хоча б нагляд за чайником або каструлею, а з іншого боку, його нездатність пересуватися з того місця, в якому він зараз стоїть чи лежить, у інший бік, щоб рукою чи ногою дістати до якогось знаряддя, до молотка, скажімо, або до зубила, чи до кухонного причандалля, совочка, припустимо, або до відра, була аж ніяк не абсолютною і залежала від тієї функції або конкретної справи, яку його організм мав зараз виконувати, і дехто з циніків подейкував, обстоюючи наведену вище думку, що якби Тома попрохали наглянути не за чайником чи каструлею, а за своєю небогою Бріді, коли вона чепурилася перед своєю нічною працею, то він би не відмовлявся, хоч би яка сувора депресія його тоді душила, та й люди не раз і не два помічали, як його несамовите піднесення різко падало, варто було десь поруч з’явитися пляшці міцного пива і відкривачці. Та й Енн, хоч яка вже вона була незугарна, недужа й гумозна, але й вона теж мала своїх прихильників як усередині, так і за межами господи Лінчів. А тим, хто торочив, що куди, мовляв, Енн з її куцими принадами і просторікуванням до Бріді або до пляшки міцного пива, відповідали, що Том міг утнути таке під час свого депресивного нападу або нападу несамовитого піднесення, а як не тоді, то в перерві між нападом депресії, чи в перерві між двома нападами депресії, або двома нападами піднесення, бо вони в нього ішли нерівномірно, хоч як би там хто прагнув довести протилежне, і часто він ледве виборсувався з-під одного нападу депресії, як його поглинав інший, ледве він викараскувався з-під нападу екзальтації, як ускакував в інший, та й під час коротеньких перерв Том поводився дуже дивно, як чоловік, що не тямить, де він є і що робить.

Дехто вказував і на її рідного дядька Джека, який, як відомо, сильно слабував на голову. Ті, хто обстоював таку версію, завзято доводили тим, хто такої версії не обстоював, що Джек мало що слабував на голову, але ще й мав за дружину жінку, котра слабувала на груди, а от про Еннині груди, хоч би хто і що б там пащекував про інші її члени, слабими ніхто ніколи не вважав, бо, як знали всі, Енн мала чудові, білі, дебелі й пружні груди, тому, що може бути природніше з погляду розуму такого не дуже розумного чоловіка, як Джек, прикутого до своєї слабкогрудої жінки, ніж ця постійна думка про головну і єдину принаду Енн, таку білу, таку дебелу, таку пружну, думка, яка не лежить спокійно, а весь час набухає, зростає, білішає, дебелішає та пружнішає і витісняє геть з голови усяку думку про інші частини тіла Енн (досить численні, до речі), де нічим ні білим, ні дебелим, ні пружним і не пахло, а де натомість не продихнути було від усього сирого, навіть зеленого, хирлявого та обвислого.

У зв’язку з цими подіями називали й інші імена — Енниного дядька Джо, Білла, Джіма та її небожів, сліпанжу Білла та калічку Мета, Шона та Саймона.

Багато хто, зваживши все як слід, дійшов висновку, що ні знайомі, ні родичі тут ні до чого, і називав імена багатьох чужинців, які здатні були на таке.

І ще за чотири місяці, коли і тієї зими вже лишилося з комареву ногу і дехто вже нюхом чув весну, братів Джо, Білла та Джіма, які загалом давали вкупі більше, як сто дев’яносто чотири роки, за якийсь тиждень віднесли на цвинтар, старшого, Джо, в понеділок, Білла, молодшого від нього на рік, через день, у середу, і Джіма, молодшого за них, відповідно, на два роки й на рік, у п’ятницю, після чого старий Том позбувся синів, Мей і Кейт — чоловіків, Мей і Шарп — братів, Том, Джек, Ган, Дон і Сем — батьків, Мег і Ліл — свекрів, Енн — дядьків, Саймон, Енн, Бріді, Том, Шон, Кейт, Білл, Мет і Семові діти від небіжчиці Ліз — дідів, Роуз, Серіз, Пет і Леррі — прапрадідів.

Ці події відкинули жаданий день, з якого все ще не зводили своїх очей усі Лінчі, хоча вже не з тим завзяттям, як колись, десь аж на сімдесят років назад, тобто туди, де не лишалося місця ні для високої надії, ні для конкретних сподівань, бо старий Том, наприклад, що день Божий все плохішав і бубонів: чому він забрав моїх трьох хлопчиків, а мене з цими клятими кольками тут залишив? Заявляючи тим самим, що він волів би, аби його хлопців, які хоча й потерпали від власних болячок, але не відали невблаганних судом і спазмів у ділянці сліпої кишки, залишили тут, а його, з усіма його кольками, забрали звідси. Та й інші члени родини дедалі слабшали, кволішали і навряд щоб довго протрималися.

І усіх їх гризли докори сумління, тих, хто казав, ніби це дядько Джо, і тих, хто казав, що це дядько Білл, і тих, хто казав, що це дядько Джім устругнув таке з Енн, бо всі вони, перш ніж їх винесли на цвинтар, гарно висповідалися священикові, а священик той був давній і дуже близький друг усієї родини. І от над тілами братів здійнялася хмара голосів, повисіла трохи і розмаялася серед живих, той голос опустився сюди, цей — туди, ті — трохи далі, ці — трохи ближче, кожен на своє місце, до живих, і жоден з голосів не ширяв серед тиші. І от із тих, хто жив у добрій злагоді, багато хто зазнав неладу і звади, а з тих, між ким панувала незлагода, багато хто зажив лагідно, хоча дехто з тих, що колись був із кимось у згоді, так її і не позбувся, а з тих, у кого десь щось розладналося, так його до ладу й не довів. Так зав’язалися і забуяли нові дружні стосунки і нові ворожнечі, хоча і давні дружні стосунки і давні ворожнечі теж ніде не поділися. Одне слово, все було, як і завше, хіба що трохи місцями помінялися. І не знайшлося жодного голосу, який би не був або за або проти цього, жодного. Кожен щось або ганив, або захищав, або захищав, або ганив, але казав протилежне тому, що казав до того. Хоча знайшлися і такі, що казали те саме, що й раніше, чимало таких було. Але ще більше таких, які цього не казали. І причина скоріше полягала в тому, що не тільки ті, хто щось таке казав про Джіма, Білла та Джо, тепер по їхній смерті втратили всяку можливість пащекувати про них і змушені були пащекувати про когось іншого, через те що Білл, Джо і Джім, попри всю свою тупість, були не настільки тупими, щоб не скористатися з нагоди і не зізнатися у всьому, що вони зробили чи не зробили з Енн, священикові, перш ніж їх віднесуть на цвинтар, так от, не тільки ці пащекуни, а й багацько з тих, хто взагалі нічого про Джіма, Джо та Білла не казали, опріч хіба що того, що це не вони вчинили таке з Енн, тобто смерть Джо, Джіма та Білла аж ніяк не завадила казати їм того, що вони завше про це казали, так от, вони теж, зачувши тих, що звикли їх ганити і кого вони завше ганили, а тепер, значить, ні, то вони воліли більше нічого подібного не казати про це, а казали щось зовсім нове для того, щоб краще чути тих, хто їх ганив, та й щоб самим ганити якомога більше тих, хто ще перед смертю Білла, Джо та Джіма завжди їх ганив і кого вони ганили. Бо, хоч як це дивно, але ніде правди діти — ті, хто взагалі щось говорять, роблять це скоріше задля того, щоб когось ганити, аніж хвалити, а причина цього, очевидно, така, що коли суперечиш комусь, то голос здіймається куди вище, ніж коли з кимось погоджуєшся.

Всі ці відомості про їжу й собаку Уот зібрав з уривків розмов, які точилися вечорами між карликами-близнюками Ганом і Доном. Бо саме вони щовечора підводили зголоднілого собаку до дверей. Вони це робили з дванадцяти років, тобто уже чверть століття, і не припиняли цього діла весь час, поки Уот служив у містера Нота, точніше, поки він з першого поверху перебрався на другий, бо після того він утратив усякий зв’язок з нижнім поверхом і не бачив ні собаки, ні тих, хто його приводив. Але то були, безумовно, Ган і Дон, бо хто ж, як не вони, щовечора, о дев’ятій годині, приводили собаку на подвір’я містера Нота під самі задні двері, бо то були хлопці міцні, завзяті і до своєї роботи хапкі.

Коли Уот почав служити у містера Нота, то це вже був шостий за двадцять п’ять років собака, якого Ган і Дон приводили харчуватися на це подвір’я.

Собаки, які доїдали залишки їжі містера Нота, не могли похвалитися довгим віком. Та це й природно. Бо, окрім того, що собаці перепадало вряди-годи на сходинках біля чорного ходу, підхарчитися йому було, як не крути, а нічим. Та й якби його час від часу підгодовували чимось іншим, окрім тієї страви, яка лишалася після містера Нота, то це зіпсувало б апетит і завзяття, з яким він накидався на недоїдки містера Нота. Та й ні Ган, ні Дон, прокидаючись вранці, ніколи не знали, стоятиме чи не стоятиме ввечері на сходинках біля дверей чорного ходу будинку містера Нота казанок із такою на диво тривною й поживною стравою, що лише не на жарт вихарчуваний собака здатен її всю упорати. А саме до такого вони мусили завжди бути готові.

Додайте до цього й те, що їжа містера Нота завжди була зажирна і загаряча як для собаки. Додайте до цього і те, що собака зазвичай був на цепу і майже не рухався. А як же інакше. Бо якщо його відв’язати і дати йому змогу швендяти де попадя, то він би пожер усі кінські кізяки на дорогах і всякий інший непотріб, який валяється на землі, і зіпсував би собі весь апетит назавжди, мабуть, а то й узагалі повіявся б десь і ніколи не вернувся б.

Коли Уот поступив на службу до містера Нота, туди приводили собаку, яку звали Кейт. Кейт була собакою винятково незугарною. Навіть Уот, який через всю любов до пацюків ставився до собак упереджено, і той не міг пригадати бридкішої за Кейт. Розмірами вона не дуже вдалася, але й дрібною її не можна було назвати. Це була середнього розміру собака з огидною зовнішністю. Її назвали Кейт не на честь, як дехто вважав, Джімової Кейт, яка так невдовзі стала вдовою, а на честь іншої Кейт, такої собі Кетті Бірн, далекої родички дружини Джо Мей, котра теж невдовзі стала вдовою, і оцю Кетті Бірн полюбляли як Ган, так і Дон, яким вона, як бувала у них, завжди дарувала гостинець — фунтик жувального тютюну, бо як Ган, так і Дон без тютюну не могли і кроку ступити, все жували його та жували, але ніяк не могли нажуватися досхочу.

Кейт іздохла, коли Уот був ще на першому поверсі, її замінили собакою на прізвисько Цис. Уот не знав, на честь кого того собаку назвали Цисом. Якби він запитав, узяв би, вийшов би і звернувся б до них, чуєш, Гане, або послухай, Доне, Кейт, я знаю, названа так на честь Кетті Бірн, а на честь кого названо Циса? Тоді б, може, він і дізнався про те, що хотів. Але хоч як би Уотові кортіло про щось дізнатися, він ніколи не переходив певної межі. Бували моменти, коли він відчував неабияку спонуку і вже ладен був, особливо коли бачив, які почуття викликало це ім’я у Гана і Дона під час, скажімо, віддання певних наказів, отже, ладен був повірити, що саме так звали якогось їхнього друга, якогось друзяку-побратима і що саме на його честь вони назвали свого собаку Цисом. Але то було лише припущення, і в інші моменти Уот був схильний гадати, що собаку назвали так не на честь якоїсь людини, Циса, а просто, щоб якось назвати, тобто визначити, для нього самого, для інших, вирізнити з-поміж інших собак, а ім’я Цис було нічим не гірше за всі інші, навіть милозвучніше за цілу низку інших імен. Коли Уот з першого поверху перебрався на другий, Цис іще був живий. А що сталося після того з собакою і з близнюками-карликами, він і гадки не мав. Тільки-но він опинився нагорі, як нижній поверх зник з його очей і вилетів геть з голови. Це можна вважати дуже сприятливим збігом обставин, коли щось водночас зникає і з очей, і вилітає геть з голови. Хіба ж ні?

В Уотові обов’язки входило зустрічати Гана з Доном, коли вони приходили під двері зі своїм собакою, і, якщо лишалася якась їжа, стояти й пильнувати над ними, щоб не лишилося ані атома поживної страви. Але не минуло й двох-трьох тижнів, як Уот, ні з ким не порадившись і не спитавши дозволу, раптом занедбав свої обов’язки. З того часу він, якщо лишалася якась їжа для собаки, виносив її за двері, ставив на сходинки, висипав у собачий полумисок, запалював вогонь в коридорі, який і найтемнішої ночі освітлював сходи, крім того, він приладнав до собачого полумиска кришку, яка міцно кріпилася до вінець тугими зажимами. Так Ган і Дон поступово привчилися розуміти: якщо на сходинках не було собачої миски, значить, сьогодні їжі для Кейт або Циса не передбачалося. Їм не треба було грюкати у двері і цікавитися, бо одного погляду на порожні сходинки було досить. Вони навіть привчилися розуміти: якщо в коридорі світла немає, значить, і їжі для пса теж немає. Вони також точно визначили собі місце, звідки видно було коридорне вікно, щоб або заходити на подвір’я, якщо там світилося, або розвертатися і йти додому, якщо в коридорі було темно. На жаль, користі від такої звички не було ніякої, бо коли Ган і Дон зненацька виходили з-за кущів, завертали за ріг і поспішали до дверей чорного ходу, то побачити коридорне вікно вони аж ніяк не могли, бо воно виходило на протилежний бік, і дізнавалися вони, є там світло чи немає, лише підійшовши впритул до дверей, так близько, що можна було дотягнутися до них палицею, аби бажання було. Але Ган і Дон навчилися з часом дізнаватися ще на відстані десяти-п’ятнадцяти кроків, світиться коридорне вікно чи ні. Бо світло з коридорного вікна, хоча й невидиме з іншого боку стіни, все ж кидало відблиск на все довколишнє повітря, відблиск, який у сутінках, а особливо темної ночі, можна було побачити з відстані не менше десяти-п’ятнадцяти кроків. Отже, від Гана і Дона вимагалося лише темної ночі пройтися темною вулицею до того місця, звідки, якщо коридорне віконце світилося, було видно тьмяний драглистий відблиск, який тріпотів, зависав у повітрі, а вже від того місця або крокувати вперед до дверей, або розвертатися і через ворота йти собі геть із подвір’я. А у розпалі літа тільки порожні сходи або сходи, увінчані мискою з собачою стравою, могли сказати Гану, Донові, Кейт чи Цисові, є сьогодні харч для собаки чи немає. Бо у розпалі літа Уот не запалював світла в коридорі, якщо лишалася їжа для собаки, ні, бо у розпалі літа сутеніло десь близько пів на одинадцяту, якщо не об одинадцятій, і двері, а вони виходили якраз на захід, поглинали спалахи літнього світила, що несамовито конало. Розпалювати світло в коридорі за таких умов означало б марнувати гас. Але більш як три чверті року завдання Гана і Дона значно полегшувалося у світлі того, що Уот відмовлявся стояти над собакою, коли той їв свою страву, але виконував всі свої інші обов’язки. Після цього Уот, якщо він цього вечора одразу після восьмої виносив миску, зразу ж після десятої забирав її на кухню, мив і ставив на полицю для завтрашнього вжитку, тоді замикав на ніч двері і піднімався сходами, тримаючи лампу високо над головою, щоб видно було, де на які сходинки ставити ноги. І ці сходинки кожної ночі здавалися не такими, як учора, вчора, припустімо, вони були стрімкі, сьогодні — низькі, вчора — довгі, сьогодні — короткі, вчора — широкі, сьогодні — вузькі, вчора — безпечні, сьогодні — небезпечні. Так він щоночі після десятої дряпався ними, наступаючи на тремкі й мерехтливі тіні.

Те, що Нот, перепрошую, Уот відмовився наглядати за собакою, коли той поглинав страву містера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйозні наслідки як для Уота, так і для господарства містера Нота.

Уот чекав, що ось-ось щось таке мусить статися. І разом з тим він ніяк не міг вчинити інакше. І попри все те, що він терпіти не міг собак, а любив пацюків, він просто не міг вчинити інакше, хочете вірте, хочете — ні. І при всьому тому нічого такого не сталося, все начебто йшло так, як і завше. Ніяка кара не впала на Уотову голову, блискавка його не вразила, і господарство містера Нота пливло собі не кляте, не м’яте, не минаючи ні дня, ні ночі, не втрачаючи звичного спокою і благості. І Уот ходив весь час і дивувався, як же це він зважився так зухвало зазіхнути на таку віками освячену традицію, та таку шани гідну установу. Але він не був таким уже повним йолопом і не виводив з цього окремого епізоду принцип майбутньої поведінки або приклад для подальшого непослуху, боронь Боже! Бо насправді Уот прагнув скрізь і завжди робити лише так, як йому кажуть і як велить звичай. Якби він коли й був змушений переступити закон, як у тому випадку, коли відмовився бути присутнім при годуванні собаки, то робив це не інакше, як страждаючи, зазнаючи пекучих докорів сумління, і супроводжував своє порушення такими застереженнями, і робив це так м’яко, чемно й тактовно, що зводив усю свою провину майже нанівець. Та й уся ця провина, як знати, може, вона зараховувалася йому як чеснота? І він гамував своє здивування і неспокій, розваживши, що нехай цієї миті його й не було покарано, але так буде не вічно, і якщо зараз шкода, яку він заподіяв господарству містера Нота, і не вийшла нагору, то рано чи пізно усе стане явним і на ньому окошиться, спочатку у вигляді дрібного синця, який дедалі більшатиме, дебелішатиме, аж поки все тіло не стане суцільною чорно-синьою пухлиною. З невідомих причин Уот деякий час вельми цікавився, та де цікавився, день і ніч тільки й думав що на цю собачу тему, що от як так сталося, що на цьому світі з’явився собака і жив тут, на нього йшли неабиякі кошти, не кажучи про піклування і догляд, заради того лише, аби він доїдав рештки страви містера Нота, коли той зволював щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого значення, якого воно, мабуть, і не варто. Бо якби не така пильна увага, хіба б він так довго бився над цим питанням? Чи думав би він так довго про всю родину Лінчів, якби одним з його обов’язків не було щоночі переходити подумки із собаки на Лінчів, із Лінчів на собаку, а іншим його обов’язком, ясне діло, був нагляд за недоїдками містера Нота. Але про собаку Уот якщо й думав, то думав набагато більше й охочіше, ніж про Лінчів або про недоїдки містера Нота. Але ці думки не були аж надто тривалі, як і всі інші подібні думки. І все ж, коли вони тривали, то поглинали усю його розумову енергію. Але варто було Уотові збагнути складну машинерію процесу надходження залишків їжі, виставляння їх за двері і залучення до цієї операції собаки, як він втрачав усякий інтерес до цієї роботи і давав своїй голові трохи спокою. Звичайно, Уот ні на мить не важив на осягнення суті дій сил, залучених у цю гру, і не замірявся встежити за всіма формами, яких ця гра набувала, і не сподівався добути якісь відомості бодай про себе самого чи про містера Нота, ні, категорично ні. Але потроху він принатурився обертати усяку свою тривогу і неспокій в слова, робив з цих давно зужилих слів подушку і клав її собі під голову. Помалу-малу, докладаючи певних зусиль. От Кейт, приміром, поглинає страву зі своєї миски, а над нею зависають карлики — скільки зусиль довелося йому докласти, аби зрозуміти, що воно все означає, хто тут виконавець, що він виконує і яке воно, це виконання, а також хто тут потерпає, за що, яке воно, це потерпання, і звідки усі ці форми, котрі не чіпляються за землю корінням, як взяти хоча б оно квітку вероніку, а мигтять і розчиняються в темряві.

Ерскін ганяв собі сходами з поверху на поверх. Уот — ні, він спускався долі лише вранці, коли прокидався і розпочинав новий день, і підіймався нагору один лише раз, перш ніж лягав спати і розпочинав нову ніч. Якщо, звичайно, вранці не забував чогось у своїй спальні або увечері на кухні — чогось такого, без чого йому — як без рук. Тоді, що вдієш, він вертався нагору або вниз і забирав річ, ту саму, потрібну йому. Але таке траплялося дуже рідко. Та й що б таке Уот міг забути, без чого йому як без рук удень чи вночі? Свій носовик хіба що. Але він ніколи його не використовував. Свою коробочку для мокроти? Ні, він ніколи отак привселюдно не став би вертатися за своєю коробочкою для мокроти. Ні, Уот просто не міг забути нічого такого, без чого йому було б як без рук упродовж чотирнадцяти чи п’ятнадцяти денних чи дев’яти-десяти нічних годин. І все ж час від часу він забував якусь дрібничку, заради якої змушений був вертатися, бо без неї ні вдень, ні вночі він не міг ступити ані кроку. Але таке траплялося дуже рідко. Здебільшого він спокійно перебував уночі у своїй крихітній спальні на третьому поверсі, а вдень — на першому, на кухні здебільшого, або там, де того вимагали його обов’язки, або в садку, на дереві чи під деревом, чи на землі, спиною до дерева чи куща, або у плетеному фотелі. Ні на другому, ні на третьому поверсі в нього ніяких справ не було. Хіба що застелити ліжко й замести підлогу, що він і робив натще, перш ніж вранці спускатися долі. У той час, як Ерскін на перший поверх не потикався, а весь час робив щось на другому, Уот не знав і не дуже розпитував, що саме мав Ерскін робити. Але в той час, як Уотова робота на першому поверсі вимагала, щоб він тихо і невідлучно держався свого поверху, Ерскінова робота на другому поверсі цього не вимагала, через що він і сновигав сходами з другого поверху на третій, з третього — на другий, тоді з другого — на перший і знову на другий, без усякої, як здавалося Уотові, видимої причини, хоча в цьому питанні ніхто від Уота не вимагав і не сподівався якоїсь видючості, бо він же не знав і не дуже розпитував, що саме мав Ерскін робити на другому поверсі. Хоча не можна й казати, що Ерскіну зовсім не сиділося на другому поверсі, ні, сиділося, просто Уотові здавалося, що він занадто вже часто сновигав униз і вгору по сходах, і це Уота вкрай дивувало, як недовго Ерскін перебував нагорі після того, як він туди видерся, і перед тим, як звідти помчав долі, і як недовго він долі затримувався після того, як туди збіг, і перед тим, як він звідти вшився, ну і, звичайно, його дивувала частота пересування і одвічний поспіх, з яким Ерскін мотався туди, звідки щойно прибіг. А якби хтось поцікавився, звідки це Уот, який жодного разу не був на третьому поверсі зранку до ночі, звідки він знає, скільки часу Ерскін проводить на другому поверсі, ледве туди діставшись, то у відповідь він, либонь, почув би, що Уотові, який сидів собі на нижньому поверсі, було добре чути, як Ерскін гупає сходами, кваплячись на верхній поверх, тоді майже без перерви, гупаючи сходами, кваплячись на середній поверх. Причина ж цього явища полягала, мабуть, у тому, що звук без усякої перешкоди легко й швидко линув димарем, який вів із кухні на самий дах.

Уот не вимагав велемовних пояснень і не питав, що ж воно все означає, бо він казав: Уотові колись свого часу усе це як слід розтовкмачать, тобто тоді, коли Ерскін піде, а хтось інший прийде. Все ж він не заспокоювався, аж поки сказав за допомогою стислих, не зв’язаних між собою фраз, точніше уривків фраз, між якими пролягали чималі паузи: може, містер Нот посилає його то на нижній, то на верхній поверх із якимось дорученням, ще й каже йому, чуєш, Ерскіне, не барися, а поспішай до мене, ти зрозумів? Поспішай. Але що то за доручення? Піднести якусь дещицю, яку він не взяв, а тут йому раптом закортіло її мати, — гарну книжку, віхоть вати або цигарковий папір. Або йому закортіло, щоб Ерскін визирнув у вікно на горищі і подивився, чи не чимчикує там хтось до їхнього дому, а ні, так щоб Ерскін зиркнув під сходи і пересвідчився, чи на місці фундамент, чи, бува, нічого йому не загрожує. Але ж тут, під сходами, я й так пильную фундамент, бо цілий день не виходжу з кухні. Хоча може бути, що містер Нот довіряє Ерскінові більше, ніж мені, бо Ерскін працює тут довше, ніж я, а я — менше, ніж Ерскін. Це, однак, зовсім не схоже на містера Нота, вічно чогось жадати і ганяти Ерскіна, щоб той виконував кожну його забаганку. Але що я знаю про містера Нота? Нічого. Тому ті вчинки чи риси, які видаються мені типово Нотовими, можуть виявитися аж ніяк не Нотовими, ці вчинки чи риси, які на позір здаються зовсім не Нотовими, можуть виявитися типово Нотовими, хіба ж тут вгадаєш. А може, містер Нот ганяє Ерскіна вниз і вгору, щоб його здихатися бодай на кілька хвилин. Ерскіну теж міг остогиднути другий поверх настільки, що він не раз і не два змушений бігати на третій поверх ковтнути повітря, тоді знову не раз і не два бігати по те саме повітря на перший поверх чи навіть у сад, так само, як деякі види риб, що водяться у певних водах, щоб утриматися на середній глибині, змушені то підійматися до поверхні, то опускатися на океанське дно. А чи існують такі риби в природі? Так, зараз такі риби існують. Але що означає «остогиднути»? А що, як містер Нот випромінює щось на зразок хвиль, що якимсь незбагненним способом збурює почуття смутку та пригніченості, а можливо, що й почергово то ті, то інші. Але це аж ніяк не узгоджується з моєю концепцією щодо містера Нота. А яку ж саме концепцію щодо містера Нота я маю? А ніякої.

Уота цікавило, чи пройшли Арсен, Уолтер, Вінсент та інші через той етап, на якому зараз закляк Ерскін, а також чи доведеться йому, Уотові, свого часу теж не минути цього етапу. Уоту нелегко було уявити, щоби Арсен або він могли так поводитися. Але існувало безліч усяких речей, які Уотові нелегко було уявити.

Інколи серед ночі містер Нот натискав на кнопку, в кімнаті Ерскіна дзеленчав дзвоник, Ерскін підводився і спускався на другий поверх. Уот про це знав, бо, лежачи в ліжку, чув, як тілінькає дзвіночок — тілінь-тілінь! — як Ерскін підводиться і спускається долі. Він чув, як дзеленчить дзвінок, бо ще не заснув або спав тільки наполовину, або лиш куняв. Бо це є річ нечувана, щоб дзеленчання дзвіночка не чув той, хто лежить десь поруч, той, хто заснув тільки наполовину або лиш куняє. Або Уот чув якщо й не саме дзеленькання дзвіночка, то звуки, які робив Ерскін, підводячись і спускаючись долі, що, по суті, можна прирівняти до дзеленчання дзвінка. Бо невже Ерскін підводився б і спускався б долі, якби дзвінок мовчав? Ні. Він міг би підвестися й без дзвінка, тільки якби йому закортіло справити малу і велику потреби у свій великий білий горщик. Але отак, щоб підвестися і спуститися долі без дзвінка, ні, ні в якому разі. А якби сталося так, щоб Уот міцно заснув або поринув у глибоку задуму чи ще у щось глибоке, а дзвінок тим часом дзвенів, аж заходився, а Ерскін підводився та й підводився, спускався та й спускався, тоді з усіх Уотових припущень вийшов би пшик і ніякої мудрості. Але то все пусте. Бо Уот не раз і не два чув, як дзвеніло, як Ерскін підводився і спускався, і цього досвіду вистачило, щоб дійти висновку, що інколи серед ночі містер Нот натискав на кнопку, після чого Ерскін слухняно і згідно з наказом підводився і спускався долі. Бо чий же ще палець, як не містера Нота, не Ерскінів і не Уотів, міг натискати на кнопку дзвоника? Та й чим ще, як не пальцем, великим чи вказівним, можна натиснути на кнопку дзвоника? Носом? Пальцем ноги? П’яткою? Зубом? Коліном? Ліктем? Чи ще якимось виступом типу кістки, хряща або м’яза? Тільки так і не інакше. Але чиїм виступом, як і не містера Нота? Уот ніколи жодним із своїх виступів не тиснув на кнопку, у цьому він був абсолютно певен, бо в його кімнаті не було кнопки дзвоника. Та й якби він підвівся і спустився туди, де була кнопка дзвоника (а він не відав, де вона є), і натиснув на неї, то чи встиг би він прибігти назад до своєї кімнати, плигнути в ліжко, ще й закуняти, перш ніж почути з того місця, де він лежав, тобто з ліжка, бадьористі передзвони? Річ у тому, що Уот в жодному з покоїв містера Нота ніколи не бачив ні дзвінка, ні його кнопки й не чув, щоб десь щось дзвеніло, крім, звичне діло, випадків, що так його пантеличили. На першому поверсі, він би міг присягнути, ніякого дзвоника не було, а якщо й був, то так спритно десь замаскований, що й слідів його годі було дошукатися на стінах та по одвірках. Телефон у домі був, аякже, стояв у коридорі. Але вночі у Ерскіновій кімнаті дзвонив не телефон, а дзвінок, їх Уот ніколи не сплутав би, звичайний, скоріше за все білий електричний дзвіночок, із тих, що їх тиснеш пальцем, а вони роблять — дзінь! Тоді відпускаєш палець — і западає тиша. Та й Ерскін, якщо це він натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у своїй кімнаті, не підводячись з ліжка, що витікало з тієї тупанини й човгання, яке здіймав Ерскін, підводячись з ліжка одразу ж після дзвінка. Але ж чи могло бути таке, щоб в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг, не підводячись з ліжка, тиснути пальцем, а в Уотовій — ні, ніде ні, нічого. Та й якби в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг тиснути, не підводячись з ліжка, то для чого йому було б це робити, якщо він знав, що, зачувши дзвінок, має негайно вискакувати з теплого ліжка і бігти, не одягнувшися як слід, бігти на другий поверх? Якби Ерскіну не лежалося у зігрітому ліжку й кортіло повештатися напівголому по сходах, то невже ж він не міг уволити свою примху і без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскін з глузду зсунувся? А може, і в нього самого, Уота, клепка якась відскочила? Та й містер Нот, чи все в нього було гаразд з головою? А що, як вони всі утрьох збожеволіли?

Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночі у Ерскіновій кімнаті, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну і примушувало серед ночі скидатися. Якби Ерскін був хропієм і дзеленчання дзвоника збігалося з його хропаками, тоді б, гадав Уот, таємниця розсіялася, немов туман на сонці. Але ж Ерскін не був хропієм. Хоча варто було його побачити і почути, як він співає, щоб одразу вирішити: хропко, хропунище. І все ж хропієм він не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тиші. Але ще трохи поміркувавши туди й сюди, він дійшов висновку, що якби дзеленчання дзвінка збігалося з хропаками, то це б не розсіяло таємниці, а тільки б заплутало всяке розслідування. Бо хіба не міг той самий Ерскін удати, ніби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвінка і натискав на кнопку, а то й взагалі творити цілу низку підготовчих хропунчиків, які б завершилися одним потужним хропачидлом, який збігся би із дзвоником, і все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, ніби не Ерскін, лежачи у своєму ліжку, а містер Нот десь із іншого кутка будинку тисне на кнопку дзвінка? І от, зрештою, той факт, що Ерскін не хропе, а дзвінок лунає серед тиші, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника міг натискати не Ерскін, як одразу йому здалося, ні, не Ерскін, бо це мусив бути сам містер Нот. Бо якби на кнопку натискав Ерскін і намагався б приховати цей факт, то він би у ту мить хропів або у якийсь інший спосіб маскував би свої дії й наміри, прагнучи переконати Уота, буцімто це не він, Ерскін, а містер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскін же ж міг натискати на кнопку, не замислюючись, почує хтось дзвоник чи ні, тобто все це робив сам він, і для цього йому не треба було ні хропіти, ні маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку і слухати, як серед тиші видзвонює дзвоник, щоб Уот лежав і до ранку сушив собі голову. І от Уот вирішив, що йому конче треба оглянути Ерскінову кімнату, щоб голова не пухла від подібних думок. Тоді він зможе подумати про щось інше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння.

Уот міг би спитати Ерскіна, підійти до нього й сказати йому, скажи мені, Ерскіне, чи є у тебе в кімнаті дзвінок, є чи немає? Але б це наполохало Ерскіна, а Уот цього не хотів. Або Ерскін міг би відповісти — так! У той час як правильна відповідь була — ні! Або ні, в той час, коли насправді йому слід було б відповісти так! Або ж він міг сказати щиру правду, так! Або ні! Але Уот йому б не повірив. І тоді Уот ускочив би у ще більшу халепу, та й Ерскіна б це наполохало.

А так Ерскінова кімната була завжди замкнена, а ключ від неї лежав у Ерскіновій кишені. Або, точніше, Ерскінова кімната ніколи не була незамкнена, а ключ ніколи не залишав Ерскінової кишені більш як на дві-три секунди, рівно настільки, щоб Ерскін міг видобути його з кишені, відімкнути двері іззовні, прослизнути до кімнати, замкнути двері усередині і тицьнути ключ до кишені або ж дістати ключ із кишені, відімкнути двері зсередини, вислизнути з кімнати, знову замкнути двері іззовні і тицьнути ключ до кишені. Бо якби Ерскінова кімната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскіновій кишені, тоді сам Ерскін, хоч який би моторний він був, не зміг би шастати то до кімнати, то з неї, як він це робив, або йому довелося б користуватися для цього вікном або димарем. Але, шастаючи через вікно, він не міг би не скрутити собі в’язи, а шастаючи через димар, не міг би не вкоротити собі життя, розбившися насмерть.

Замок на тих дверях був такий, що підібрати до нього ключика Уот не зміг. Уот умів відмикати прості замки, а оті, котрі трохи складніші, — то зась!

Та й ключик такий підробити Уот теж не зміг. Він умів підробляти прості ключі у слюсарній майстерні, у лещатах, за допомогою терпуга і припою, відпилюючи зайве і приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив інший простий ключик, мов дві краплі води схожий на перший.

Але Уот ще тому не зміг підробити Ерскінів ключ, бо він ніколи, ні на мить не тримав його в руках. А як же тоді Уот дізнався, що в Ерскіна був не простий, а складний ключик? А так, що він застромлював у замкову щілину дротик і довго ним там ворушив та совав.

Потім Уот сказав: складнішими ключами можна відімкнути прості замки, а от простими ключами складні замки не відімкнути ніколи. І ледве він це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, ні забуттю, ні переробці не підлягає. Хоча трохи згодом він якщо й каявся і шкодував, то зовсім не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова ті знову йому сподобалися, як і тоді, коли вони м’яко та веселково-улесливо вібрували в його черепній коробці. А трохи згодом він знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. І так далі. Доки вся гама його почуттів не звелася до докорів сумління та до самовдоволення, головним чином до докорів, які раніше якщо й виникали, то не через наведені вище слова. І на цьому слід, мабуть, зупинитися трохи детальніше, бо там, де йшлося про інші слова, Уот поводився саме так, а не інакше. І хоча в його житті бувало таке, що, на мить замислившися, він одразу й назавжди визначав своє ставлення до певних слів, перш ніж вони одзвучать, тобто вони йому або більш-менш подобалися, або більш-менш не подобалися відтоді й надалі, хоча похвалитися сталістю свого ставлення до різних слів він не міг, о ні, ні в якому разі, бо думав про них здебільшого сьогодні так, завтра інакше, поки зовсім не чманів у здогадках, навіть коли то були звичайні та скромні слова на зразок наведених вище, однозначні за змістом та сумирні за формами, то все йому було байдуже, він все одно не тямив, хоч як напружував з року в рік мозок, що йому слід думати, принижувати, підносити їх чи розвернутися до них байдужим задом.

А якщо уже й Уот не відав того, що Ерскінів ключ був не простим ключем, то звідки ж мені чи комусь іншому про це знати. Бо все, що я знав про містера Нота й про все, що стосується містера Нота, а також про Уота і про все, що стосується Уота, про все це дізнався я від Уота і тільки від нього. А якщо всі мої відомості про містера Нота, про Уота й про все, що їх стосується, видаються комусь мізерними, то причиною є Уот, який сам або знав жалюгідно мало, або не збирався німого казати. Але свого часу, починаючи цю історію, він запевняв мене, що розкаже геть чисто про все, та й потім, за кілька років, коли він закінчив свою розповідь, то повторив, що від мене він не приховав геть нічого. Тоді я йому повірив, і за кілька років — також. І після того, як усе було мовлено і Уот щез, я все ще продовжував йому вірити. І справа не в тому, що існують докази того, що Уот повідав усе, що знав, або що він щиро цього прагнув, та й де ж їх узяти, якщо я про все це дізнався зі слів Уота, а Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та всі інші зникли задовго до того, як з’явився я. І мова тут не про те, що буцімто Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та інші могли б щось про Уота сказати, ну хіба Арсен трошки та Ерскін більше, але також небагато, одне слово — не могли вони цього сказати, а от повідати щось про містера Нота могли б. Тоді б ми мали змогу порівняти спогади про містера Нота, які залишив Ерскін, тоді Арсен, Уолтер та Вінсент, зі спогадами про містера Нота, почутими з вуст Уота. То була б вельми цікава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як я з’явився.

Але це не означає, що Уот не залишив ніяких відомостей про те, що тоді діялося, відбувалося чи було, або що він до цієї розповіді не доточив і такого, чого ніколи ніде не траплялося, не відбувалося і не було. Вище вже зазначалося, як важко було Уотові відрізнити бувалицю від небилиці, те, що було, діялося в будинку містера Нота, від того, чого там аж ніяк не бувало. І в розмові зі мною Уот не робив таємниці з того, що безліч подій, які, судячи з його слів, відбувалися в домі містера Нота, ну й на подвір’ї, звичайно, могли там ніколи не відбуватися, а якщо й відбувалися, то зовсім не ті і не так, так само багато з того, що там, за його словами, було, от саме того там якраз і не було, а того, чого, за його словами, там не було (бо воно є набагато вагоміше), то воно насправді саме й було, і не просто так собі було та й годі, а завжди було. Та й попри все такий чоловік, як Уот, не міг так розповісти про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось не додати. Це також не означає, що я несамохіть не викинув нічого з того, що розповів мені Уот, і нічого від себе не додав, хоча я тоді силкувався не пропустити ні слова і ретельно все заніс у свій записничок. А якщо маєш справу з такою оповідкою, як оце Уот розповів, то надзвичайно важко, навіть ретельно все заносячи в записничок, не викинути нічого з почутого і не додати нічого від себе, нічого такого, чого ніхто не казав.

Ключ, про який тут мова, був не з тих, із яких можна зробити відбиток, використовуючи віск, гіпс, шпаклівку чи масло, а все через те, що заволодіти ним навіть на мить не було ніякої змоги.

Бо кишеня, в якій Ерскін тримав ключ, була не з тих, у які Уот міг пролізти. Бо то була не звичайна кишеня, о ні, а кишеня з секретом, пришита спереду до Ерскінової панчохи. Якби Ерскін тримав свого ключа у звичайній кишені, у піджаку, у штанях, хай навіть у камізельці, то Уот, потай від Ерскіна, заліз би туди і міг би вихопити ключа і за лічені секунди зробити відбиток, встромивши його у віск, гіпс, шпаклівку чи масло. Тоді, зробивши відбиток, він міг би вкинути його у ту саму кишеню, звідки він його видобув, перед тим добре витерши ключ об вологу ганчірку. Але залізти в кишеню, пришиту спереду до чоловічої панчохи, хай би навіть той чоловік і дивився у інший бік, так, щоб не викликати його підозри, зробити таке, Уот знав, він немає ніякої змоги.

От якби Ерскін був жінкою… Але Ерскін не був жінкою.

А якби хто запитав, звідки стало відомо, що Ерскін тримає ключа в кишені, пришитій спереду до панчохи, то на це можна відповісти, що Ерскін колись мочився на кущ, а Уот, що в той самий час мочився на той самий кущ, тільки з іншого боку, угледів через гілки, бо то був безлистий кущ, ключ, який вилискував поміж ґудзиків ширіньки.

І так завжди, варто було мені остаточно пересвідчитися у тому, що я не знаю, що саме мені відомо, і Уот не знав, що саме було йому відомо, як можна було побачити, що я таки знав, бо мені сказав Уот, і Уот знав, бо й йому хтось сказав, а як ні, то він сам здогадався. Бо я особисто все дізнавався тільки через Уота. А все, що Уот знав, йому або хтось сказав, або він сам так чи інакше про все здогадався.

Уот міг виламати двері сокирою, ломом, динамітом, але це могло викликати підозру в Ерскіна, чого Уот зовсім не хотів. Отже, враховуючи всі ці обставини і Уотове небажання вдаватися як до подібних, так і до інших заходів, можна припустити, що Уот у тодішньому його стані і з тодішніми його поглядами продертися до Ерскінової кімнати в її тодішньому стані не зміг би ніяк, ніколи й ніяким способом, одне слово, для цього Уот мусив бути не Уотом, а Ерскінова кімната — не Ерскіновою кімнатою.

І все ж, хоча нічого не змінилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом, а кімната — кімнатою, Уот таки пробрався до кімнати і дізнався про те, що його цікавило.

По надобі знайдеш і в кадобі, сказав він і зашарівся, побуряковів, аж доки ніс його набув звичайного кольору, тоді він похнюпив голову і покрутив туди-сюди своїми великими червоними кістлявими руками.

В Ерскіновій кімнаті дзвоник був, але він був поламаний.

Крім цього, там варто було звернути увагу хіба що на картину, яка висіла на стіні, причеплена до цвяха. Посередині, на передньому плані, був зображений круг, описаний, скоріше за все, стрілкою компаса і розірваний у своїй нижній частині. Круг наче віддалявся. Так принаймні Уотові здалося. У глибині картини на сході з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка — блакитна, геть-чисто блакитна! А все інше — біле. Уот не знав, завдяки чому виникав ефект перспективи, але ефект був. Уот не міг сказати, як саме створювалася ілюзія руху у просторі і, хоч як це не дивно, у часі, але ілюзія була повна. А ще Уот ніяк не міг вирішити, коли вже круг і точка зійдуться в одній площині. Чи, може, вони вже зійшлися або ось-ось зійдуться? А може, круг перебуває на задньому плані, а точка на передньому? Уоту було цікаво, чи помічають вони одне одного, чи просто ширяють собі навмання під впливом бездушної сили взаємотяжіння або сліпого випадку. Може, гадав він, вони згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об’єднаються й зіллються або й далі триматимуться кожне власного курсу, як кораблі в океанській імлі до епохального винаходу телеграфу. Хто знає, може, колись вони зіткнуться. Цікаво, метикував він, що саме мав на увазі митець (а в живопису Уот був повний невіглас), круг та його центр у пошуках одне одного чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, власного центра і будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга, а чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та власного круга, будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра і власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу (а в фізиці Уот був повним невігласом), і от варто було Уотові подумати, що це ж осьо-сьо воно й є — будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу, як очі його переповнювалися сльозами, які було ні загатити, ні стримати, і вони струменіли по бганках його переораного попереднім життям обличчя і освіжали душу.

Уота також цікавило, як виглядатиме ця картина, якщо її перекинути догори дном, щоб точка була на заході, а отвір — на півночі, або якщо її перевернути й поставити на правий бік, точкою на північ, отвором на схід, або якщо її поставити на лівий бік, точкою на південь і отвором на захід.

Тому він зняв картину з цвяха, випростував руку і заходився перегортати то догори дном, то на правий, а то і на лівий боки.

Але так картина йому подобалася набагато менше, ніж тоді, як вона висіла на стіні. І причина, либонь, полягала в тому, що отвір тоді вже був не внизу. А для того, щоб думка про точку, яка нарешті знайшла своє місце, свій новий дім, і думка про отвір, який розверзся внизу і ніяк не закриється, для того, щоб ці думки і надалі тішили Уота, для цього отвір мусив бути не деінде, а тільки внизу. Знизу ми всі приходимо, казав Уот, униз відходимо, і нічого з цим не поробиш. Мабуть, щось подібне відчував і художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять інші круги, а непорушно плив білим небом, і його отвір незмигно дивився униз. Уот подумав і почепив картину на той самий цвях, із якого він її зняв.

Тоді він, звичайно, не міг думати про всі ці речі і думав лише про деякі з них, а про решту з них він думав згодом. Але ті, про які він думав одразу, наверталися йому на думку і потім разом з тими, про які він спершу не думав, знову і знову. Думав Уот і про інші дотичні речі, про деякі з них одразу, про решту — згодом, але не раз і не два, а безліч разів.

Одна з цих думок була про майно. Кому належала ця картина: Ерскіну, комусь із прислуги, хтось повісив її й залишив чи, може, вона була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота? Внаслідок тривалого і виснажливого метикування Уот дійшов висновку, що картина була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота.

У відповідь на цю відповідь виникало запитання, якому Уот надавав неабиякого значення: ця картина, вона що, постійно перебувала на цьому місці, у цій частині цього приміщення, як, скажімо, ліжко містера Нота, чи вона мала сенс як одиниця чогось, як одне з багатьох, і могла сьогодні бути тут, а завтра бозна-де, як собаки містера Нота, як його челядь чи як століття, які час від часу спадали додолу з невидимих грон далекої вічності?

Хвильку подумавши, Уот утішився думкою, що картина ця, певно, в домі висить недавно і що невдовзі її замінять іншою, бо вона є лиш одиницею, однією з багатьох.

Інколи Уотові вдавалося міркувати на диво шпарко і нітрохи не повільніше за містера Накібала. А в інші рази його думка тяглася так неймовірно тихо, ніби геть розучилася рухатися, і стовбичила, немов узята правцем. Але й у такі моменти рух її не припинявся, і в цьому вона нагадувала Галілеєву колиску. Уота це неабияк бентежило. Бо на те були вагомі підстави.

З часом Уот що далі, то більше переймався думкою, що до господарства містера Нота нічого ані додати, ані вилучити із нього не можна, і в тому вигляді, у якому воно зараз є, воно було від початку і протриває так до самого кінця у своїх головних рисах і суттєвих проявах, зараз і будь-коли, хоча в цьому випадку всякі прояви суттєві, навіть тоді, коли не можна ні виявити, проявами чого саме вони є, ні довести їх, ні знайти їхні відповідники, а тільки помітити зовнішні зміни, але то була зовнішність, завжди мінлива, як і обличчя містера Нота, в якому завжди щось повільно, але мінялося.

Це припущення, там, де воно стосується картини, невдовзі повністю і так переконливо справдилося. З усіх незліченних припущень, які зробив Уот під час перебування в будинку містера Нота, справдилося, а точніше, викривилося тільки це, що засвідчили подальші події (якщо в цьому випадку можна казати про якісь події). Якщо ж бути ще точнішими, то справдився лише один момент припущення, єдиний момент довгого припущення, довжелезного, але такого, що постійно криво всихало, припущення, яке й становило сутність того досвіду, якого Уот набув, живучи в будинку і, певна річ, на подвір’ї господи містера Нота, припущення, яке мало справдитися і таки справдилося.

Так, нічого не змінилося в господарстві містера Нота, бо нічого не лишилося, нічого не прийшло і нічого не пішло, бо все тільки й робило, що йшло та приходило. Уот, здається, був вельми задоволений цим невибагливим подарунком долі. Він повторював цю свою думку з початку до кінця і з кінця до початку, і вона видавалася йому втіленням небуденної мудрості.

Але під кінець свого перебування на першому поверсі його над усе займало те, скільки ще йому судилося бути на першому поверсі і в його нинішній спальні, перш ніж його переведуть на другий поверх до Ерскінової спальні, і як довго він там буде, на другому поверсі, у Ерскіновій спальні, перш ніж піде звідси назавжди.

Уот ні на мить не сумнівався в тому, що перший поверх ішов у комплексі з його спальнею, а другий — зі спальнею Ерскіна. Але ж чи є щось неприродніше й непевніше, ніж ця комбінація? Як важко було співставити те, що Уот міг осягнути, і чого не міг; так само безглуздо було співставляти те, в чому він мав певність, а в чому сумнівався.

З цього приводу Уот відчував, що він служитиме в містера Нота рік на першому поверсі, а наступний рік — на другому.

На підтримку цього протиприродного припущення він висував такі міркування.

Якщо термін служби спочатку на першому, тоді на другому поверсі не дорівнював одному рокові, в такому разі він мусив бути або менше, або більше року. Але якщо він був менше року, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, йому бракуватиме якоїсь пори року, місяця або дня, усієї днини чи тільки частини її, під час якої світло служби на містера Нота не сяятиме і певна сторінка з ненаписаної книги землі так і залишиться нерозкритою. Бо хоч де, на якій широті ви перебували, але рік — то є такий проміжок часу, за який все про все можна сказати. Але якщо термін служби перевищував рік, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, завжди лишалася зайва пора року, місяць, тиждень чи день, уся днина чи тільки шмат її, коли світло і тіні служби на містера Нота сяяли і западали вдруге, і певна сторінка з книжки, повної нісенітниці, перегорталася вдруге. Бо для людини, прип’ятої до простору, жоден новий рік не несе нічого нового. Тому рік на першому поверсі — це одна справа, а рік на другому — зовсім інша, бо світло дня на першому поверсі не було схоже на денне світло на другому (попри всю їхню подібність), те саме стосується й нічного світла.

Але навіть Уот не зміг довго приховувати від себе абсурдності цих розумових викладок, згідно з якими термін перебування на службі у містера Нота мав бути для всіх однаковий і неодмінно розподілявся на дві рівні частини. Бо він відчував, що термін служби і характер обов’язків мусив залежати від слуги, від його здібностей та потреб, що існували короткочасні слуги і довгочасні, першоповерхові і другоповерхові, і те, що один може вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпає) за два місяці, інший не вичерпає (чи воно його вичерпає) і за десять років, і що як багатьох із першого поверху жахає можлива близькість до містера Нота, так само інших, із другого поверху, жахає можлива віддаленість від нього. Але не встиг він відчути, з одного боку, абсурдність подібних речей, а з іншого, і необхідність речей, відмінних від цих (бо за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності), як відчув абсурдність тих самих речей, необхідність яких він допіру так гостро відчував (бо назирці за почуттям необхідності полюбляє ходити почуття абсурдності). Бо треба розглядати не службу одного конкретного слуги, а сукупність двох слуг, навіть трьох, а то й безлічі слуг, з яких перший не може вийти, аж доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки вийде перший, а перший не може вийти, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки вийде перший, і кожен вихід, кожне перебування, кожен вхід складається з перебування та входу, з входу та виходу, виходу й перебування, та де, беріть вище! З усіх перебувань й усіх входів, з усіх входів та всіх виходів, з усіх виходів та всіх перебувань усіх слуг, які колись служили й служитимуть на містера Нота. І в цьому довжелезному ланцюзі, що складається з безлічі дрібних ланок, що розпростерся від давно померлих до ще не народжених, поняття довільності якщо і може існувати, то лише у вигляді наперед заданої довільності. Бо візьмемо навмання трьох чи чотирьох будь-яких слуг, Тома, Діка, Гаррі та ще когось. Якщо Том служить два роки на другому поверсі, тоді Дік служить два роки на першому поверсі, а тоді приходить Гаррі, і якщо Дік служить десять років на другому поверсі, тоді Гаррі служить десять років на першому поверсі, а тоді ще хтось приходить, і так повторюється з будь-якою кількістю слуг, термін служби будь-кого із слуг на першому поверсі завжди збігається з терміном служби на другому поверсі його попередника і уривається з приходом його наступника. Але Томові два роки на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими двома роками на першому поверсі, ні приходом Гаррі, та й Дікові два роки на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні приходом Гаррі, та й прихід Гаррі ніяк не зумовлений ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні Діковими двома роками на першому поверсі, та й Дікові десять років на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Гаррієвими десятьма роками на першому поверсі чи чиїмось там приходом, та й Гаррієві десять років на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні чиїмось там приходом, та й чийсь там прихід ніяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цій клятій частці) ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні Гаррієвими роками на першому поверсі, ні, хай Бог милує, щоб про таке не думати, ні, бо і Томові два роки на другому поверсі, і Дікові два роки на першому поверсі, і прихід Гаррі, і Дікові десять років на другому поверсі, і Гаррієві десять років на першому поверсі, і прихід того, іншого, — все це зумовлено тим, що Том є Том, а Дік — Дік, а Гаррі — Гаррі, а той, інший — тим, іншим, у цьому бідолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було інакше, то в будинку у містера Нота, і біля дверей містера Нота, і по дорозі до дверей містера Нота, і від дверей містера Нота — скрізь був би застій і лихоманка, застій від того, що завдання хоча й виконали, але не до кінця, а лихоманка від того, що завдання завершили, але не виконали, застій і лихоманка від того, що пішли і прийшли, але якось запізно, застій і лихоманка від того, що прийшли і пішли, але якось зарано. Але все, що тяжіло до містера Нота і, разом з тим, прагнуло вирватись геть від нього, тобто усякі перебування, приходи й відходи, були геть чисто позбавлені ознак застою і ознак пропасниці, бо містер Нот був притулком, містер Нот був гаванню, в яку заходиш, вільний, ущерть повний спокою, і яку залишаєш з радістю в серці. Гнаний, розхристаний і змучений бурями як назовні, так і всередині? Бурями назовні! Бурями всередині! Такі люди, як Вінсент, як Арсен, як Ерскін, як Уот! Еге-ге! Ні. Тільки під постійним тиском, під загрозою, у поклику бурі, у злиднях, у межах притулку і за цими межами, після втрати спокою, свободи та радості. І річ не в тому, що Уот відчував спокій, свободу та радість, ні, не відчував, ні тоді, ні до того, ніколи. Але він гадав, що, мабуть-таки, він відчував спокій, свободу та радість, а як не спокій, свободу та радість, то принаймні спокій і свободу, або свободу та радість, або радість і спокій. А як не спокій та свободу, чи свободу та радість, чи радість і свободу, то принаймні спокій чи свободу, чи радість, але просто сам того не відчував. Але чому Том — це Том? А Дік — Дік? А Гаррі — Гаррі? Тому що Дік — це Дік, а Гаррі — Гаррі? Тому що Гаррі є Гаррі, а Том є Том? Тому що Том є Том, а Дік є Дік? Уот був не проти. Але на той час ця концепція не була вельми потрібна, а всі концепції, які на часі, не були йому потрібні, Уот ні на мить не розкривав, а ставив десь осторонь, як, припустімо, не розкривають, а ставлять осторонь на випадок дощу парасольку, почепивши її на вішалку. А Уотові ні на мить не була потрібна ця концепція, либонь, тому, що коли, скажімо, у вас в руках повний оберемок м’яких, як віск, лілій, то ви вже не зупиняєтесь, аби зірвати, понюхати, жбурнути або просто звернути належну увагу на стокротки чи первоцвіти, жовтець, фіалку, кульбабу, стокротку чи яку іншу польову квітку або бур’ян, а ступаєте на них, і от коли вага вже не тисне на рослину, а її похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована і випустила весь свій солодкий і білий аромат, тоді мало-помалу з допомогою пелюстків випростовуються потолочені стебла, розпрямляються, не всі, звичайно, а ті лише, котрим пощастило уникнути перелому. Отже, Уота тоді займала не взагалі Томова сутність Тома, чи Дікова сутність Діка, чи Гаррієва сутність Гаррі, хоча це саме собою було варте уваги, а їхня Томова, Дікова й Гаррієва сутність саме тоді, тобто їхня тодішня Томова, Дікова й Гаррієва сутності; не займала його й проблема благосного напучування того, хто має зайти, тим, чий час вже минув, або того, чий час вже минув, тим, хто лиш має зайти (то є, безумовно, тема окремого захоплюючого дослідження), так само, як і в музичному творі Уота цікавило не те, що, припустімо, сотий такт міг бути зумовленим ну хоча б десятим тактом чи навпаки, а цікавила його відстань між ними, дев’яносто проміжних тактів, тобто час, умовно прийнятий за оптимальний, і час, затрачений на те, щоб це довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так.

І от попервах подумки і всім тілом Уот довго бився над цим давнім, як світ, завданням.

І от Уот, відкривши цю бляшанку за допомогою своєї паяльної лампи, побачив, що вона зовсім порожня.

Як з’ясувалося, Уот так ніколи і не дізнався, скільки часу він провів у будинку містера Нота, скільки на першому поверсі, скільки на другому і скільки це буде загалом. Досить довго — це єдине, що він міг сказати з цього приводу.

Коли ж Уот, прагнучи спокою, міркував про можливість стосунків між різними скупченнями, як-от скупчення собак, скупчення людей, скупчення картин, не кажучи про всі інші, то він пригадував ту давню ніч улітку, в не менш далекому краю, і себе, Уота, юного, дужого, тверезого, як скло, розпростертого посеред баюри, коли він лежав і дивувався, чи це й є той самий час і те саме місце, де він зазнав щастя, а три жаби голосно по черзі кумкали: квак-крек-квік! Квак! Крек! Квік!

Квак!

Крек!

Квік!

Рибна перекупка подобалася Уотові надзвичайно. Уот був не з тих, до кого липнуть жінки, але рибна перекупка подобалася йому надзвичайно. Не виключено, що колись потім — згодом інші жінки подобалися б йому не менше, ніж ця. Але з усіх жінок, що до цього йому подобалися, жодна не годна була й свічку тримати перед цією рибною перекупкою, так він вважав. Та й Уот подобався рибній перекупці. То був надзвичайно сприятливий збіг обставин, що вони так сподобалися одне одному. Бо якби рибна перекупка сподобалася Уоту, а він їй — ні чи якби Уот сподобався рибній перекупці, а вона йому — ні, то що б тоді з ним або з нею зробилося, га? І справа не в тому, що рибна перекупка була однією з тих жінок, до яких липнуть чоловіки, ні в якому разі, бо вже й віку була вона щоб не сказати похилого, та й Господь не дав їй тих якостей, що так притягають чоловіків до жінок, за винятком хіба що залишків колись дуже стрункої постави, виробленої внаслідок переходів на довгі відстані з кошиком, вщерть повним риби на голові. І річ не в тім, що до чоловіка, позбавленого тих якостей, які привертають жінок до чоловіків, не можуть липнути різні жінки або що до жінки, позбавленої відповідних якостей, не можуть липнути чоловіки, ні, можуть, ще й як можуть. Але і місіс Горман мала кількох залицяльників перед, після і під час містера Гормана, та й Уот поки парубкував, то мав не менше двох, можна сказати, романів. Уот також був не з тих чоловіків, до яких липнуть інші чоловіки, бо не мав відповідних якостей, хоча, певна річ, і в нього були друзі — чоловіки (а в кого ж їх немає?), і не один, а набагато більше. І справа не в тому, що до Уота, навіть попри брак відповідних якостей, не могли липнути чоловіки, ні, могли. Просто він був не з таких, а щодо того, чи могли жінки липнути до місіс Горман, то відповідь на це запитання дати зовсім непросто через брак певних відомостей. З одного боку, ця відповідь може бути позитивною, а з другого — негативна. Але, судячи з усього, вона була не з таких. Хоча цілком імовірно, що до чоловіка можуть чіплятися як чоловіки, так і жінки, а до жінки — як жінки, так і чоловіки, чого тільки не буває. Бо коли маєш справу з жінками, з чоловіками, до яких липнуть чоловіки чи жінки, з жінками, до яких липнуть чоловіки чи жінки, чоловіками, до яких липнуть як жінки, так і чоловіки, та з жінками, до яких липнуть як чоловіки, так і жінки, то чого тільки не трапляється і що тільки не з’ясовується, коли справа доходить до цього діла.

Місіс Горман приходила по четвергах, окрім тих тижнів, коли їй немоглося. У ті дні вона не приходила, а лишалася вдома в ліжку чи у м’якому фотелі перед каміном, якщо надворі негодилося, або перед розчахненим вікном, коли стояла година, а якщо ж надворі було ні те ні се, ні негода тобі, ні година, то вона сиділа біля зачиненого вікна або перед згаслим каміном. Так от, четверги Уот полюбляв більше, ніж усі інші дні. Декому любіші неділі, іншим — понеділки, ще іншим — середи, іншим — п’ятниці, ще іншим — суботи. А Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила місіс Горман. І він приймав її на своїй кухні, відкорковував для неї пляшку міцного пива, умощував її собі на коліна, горнув до себе, клав свою праву руку на її груди, туди ж, на праву грудь (бо ліву, на жаль, їй недоречно відтяли у розпалі хірургічної операції), перехиляв свою голову і заклякав у такій позі хвилин на десять-п’ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, і забував про всі свої гризоти. Місіс Горман у цей час також не без того, щоб відпочивала, коли її ліва рука куйовдила сиво-рожеві кучері, а права чітко і спритно, немов механізм, підносила пляшку до губів.

Час від часу Уот підводив свою стомлену голову, пересував руку з жінчиних грудей на шию, рвучко та відчайдушно цілував місіс Горман, якщо влучить, то в рот, а ні — то десь довкола рота, відтак щулився і перебирав свою звичну поставу щойно знятого з хреста страдника. Назустріч цим поцілункам, коли їхня шалена напруга трохи вщухала, тобто одразу після застосування, линули незабарні зустрічні цілунки місіс Горман, яка відповідала на ласку чемно, спокійно й розважливо, так, як дехто піднімає рукавичку або газету, яка щойно випала з рук, і з приємною усмішкою, ґречно вклоняючись, повертає її незграбі-власникові. Отже, кожен такий поцілунок складався насправді з двох цілунків, із Уотового, романтично-палкого і бурхливого, і місіс Горманового, масного та ввічливого.

Але місіс Горман не завжди сиділа на Уоті, бо інколи Уот сидів на місіс Горман. Випадали й такі дні, коли місіс Горман не злазила з Уота, а бували й такі, коли Уот не злазив з місіс Горман. Не бракувало й таких днів, коли місіс Горман починала з того, що сідала на Уота, а кінчала тим, що садовила Уота на себе, або таких, коли Уот починав з того, що сідав на пані Горман, а кінчав тим, що садовив пані Горман на себе. Бо перш ніж місіс Горман мусила йти, Уот бував добре стомлений від сидіння на місіс Горман або під нею. В такому випадку якщо місіс Горман сиділа на Уоті, а не навпаки, тоді він лагідно підтримував її, підводив, доки вона ставала ногами на підлогу, і підводився сам, і виходило, що лише мить тому вони вдвох сиділи, вона на ньому, він на стільці, а тепер осьо вже стояли, бік о бік, ногами на підлозі. Відтак вони удвох мостилися на відпочинок, Уот та місіс Горман, перший — на стільці, друга — на першому. Але якщо не місіс Горман сиділа на Уоті, а Уот на місіс Горман, тоді він злазив з її колін і лагідним рухом рук допомагав їй підвестися, потім займав її місце (згинаючи свої коліна) на стільці і садовив її зверху (розставляючи ноги) собі на коліна. А позаяк Уот не був такий аж надто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку, горішній тиск місіс Горман, коли та була зверху, чи долішній тиск місіс Горман, коли вона була знизу, тому йому часто-густо доводилося міняти не менш як дві, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи шість, чи сім, чи вісім, чи дев’ять, чи десять, чи одинадцять, чи навіть дванадцять, ба й навіть тринадцять, різноманітних поз, перш ніж надходив час місіс Горман іти додому. Тобто можна припустити, що між різними позами в них була хвилинна пауза, і кожна з поз тривала в середньому п’ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним поцілунком на день, який тривав хвилину або й півтори, один поміркований, пересічний поцілунок на цілу днину або подвійний поцілунок, який починався на першій позі і завертався на останній, бо під час зміни поз їм було не до поцілунків.

І далі цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще трохи й побігли б. Чому, цікаво? Може, в їхніх серцях, Уотовім серці і серці місіс Горман, ще не згасло далеке відлуння минулої пристрасті чи якогось хибного кроку, на який вони зважилися десь колись у сиву давнину, відлуння, яке застерігало їх і напучувало: не брудніться, не пхайтеся у клоаку тваринних інстинктів і насолоди, а слухайте, як, мов рідкісна, ніжна, прекрасна і тендітна квітка, пахтить, розливається ніжними звуками це тихе відлуння. Ой, навряд. Просто Уот не мав снаги, а місіс Горман не мала часу на бодай поверхове, неглибоке єднання. О іронія життя! Життя, сповненого кохання! Чому все так, що тому, хто має час, завжди бракує снаги, а та, що має снагу, не має часу! Ну чому, скажіть на милість, на заваді щастю завжди стоїть якась нікчемна, з медичного погляду цілком виліковна ендокримінальна халепа, якісь сорок п’ять-п’ятдесят хвилин, котрі безповоротно, мов смерть, ні, немов Гелеспонт, розділяють коханців. Бо якби лишень Уот мав трохи більше завзяття, а місіс Горман — часу, то Уот при дбайливому, клопіткому лікуванні міг би собі викохати і загартувати потужний природний відбійник, який йому саме тут став би у великій пригоді. А так, при наявності тієї обмеженої кількості сили, яку відчував Уот, і того обмеженого часу, який мала місіс Горман, важко сказати, на що вони були здатні, окрім хіба що сидіння одне на одному, вигинання, поцілунків, відпочинку, нових поцілунків, нового відпочинку, доки не прийде час місіс Горман тягти свою рибу далі.

I от що саме було у тій місіс Горман такого, і що такого було в Уоті, що так колошкало Уота і змушувало серце місіс Горман танути? Де, між якими бганками людської душі гніздиться плотська хіть, яка завше знаходить, де злитися з чиєюсь іншою плотською хіттю? Ну от що, здавалося б, спільного могло бути між Уотом, чоловіком, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, жінкою, до якої не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, до якої теж не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли ні чоловіки, ні жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли ні чоловіки, ні жінки? Усіма своїми життєво важливими органами, всім нутром він відчував і знав, як усе переплелося і змішалося — чоловіки, до яких не липли чоловіки, і ті, до яких не липли жінки. Та й місіс Горман, безумовно, не була з цього погляду якимось винятком. Але це нічого ніде не міняло. А що, як той потяг, який вони відчували одне до одного, місіс Горман — до Уота, а Уот — до місіс Горман, був зумовлений з її боку — пляшкою пива, а з його боку — запахом риби? І через багато років Уот дедалі більше схилявся до подібної думки, тоді як від місіс Горман лишилася хіба що згадка, і не згадка, а так, запах давно призабутих парфумів — не більше.

Тричі на день до дверей чорного ходу підходив містер Ґрейвз. Вранці він брав ключі від свого сарая, вдень — свій чайничок, по обіді одержував пляшку свого пива і повертав чайник, а ввечері повертав ключ і порожню пляшку.

Уоту містер Ґрейвз майже подобався, особливо його манера розмовляти. Містер Ґрейвз вимовляв звук «т» не так, як усі люди, а набагато симпатичніше. «Сри — чотири» казав він замість «три — чотири». Уот полюбляв ці косоокі китайські слова. І коли, вмостившися на сходинках проти сонця, містер Ґрейвз, бувало, цмулив пиво і підморгував йому своїм вигорілим од довгого віку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось — «сри — чосири пляски, хіба це доза?», то Уота частенько брала підозра, що містер Ґрейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою.

Містер Ґрейвз мав багато чого сказати про містера Нота, про Ерскіна, Арсена, Уолтера, Вінсента та інших, чиї імена він давно уже забув або ніколи не знав. Але нічого вартого уваги він не казав. Він цитував своїх попередників і ділився спогадами зі свого власного досвіду. Бо й батько його, і батьків батько, і так далі — всі працювали на містера Нота. Тобто ось вам ще одне скупчення. Його родина, казав він, доглядала за садом з самого його початку. І про містера Нота та його юних джентльменів він був найкращої думки. Тоді Уот вперше почув про існування цих джентльменів. Але як знати, може, він мав на увазі друзяк, з якими містер Нот зустрічався в шинках.

Але містер Ґрейвз торочив головно про свої хатні незгоди. Між ним і його жінкою, здається, не було цілковитої злагоди, і не тільки тепер, а і раніше. Точніше, не те щоби цілковитої, а й зовсім ніякої. Містер Ґрейвз, здається, дожив до такого віку, коли домашні незгоди стають джерелом великої втіхи, а зовсім не приводом для ремствування чи скарг. І все ж це непокоїло містера Ґрейвза. Усе своє подружнє життя він спромагався жити з нею, як голуб із горлицею, а оце вже деякий час щось йому десь урвалося. Місіс Ґрейвз також бідкалася через те, що її чоловік більше не міг з нею жити у злагоді, бо над усе в світі вона полюбляла, коли з нею добре живуть.

Уот не був перший, перед ким містер Ґрейвз від щирого серця виливав свою душу. Він її виливав і перед Арсеном, дуже давно, ще коли його родинна злагода тільки-но починала щербитися, і Арсен дав йому цінну пораду, якої він пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик.

Ерскіну теж містер Ґрейвз усе повідав, і Ерскін також не поскупився на пораду. То була інша порада, не та, що в Арсена, і містер Ґрейвз як міг ні на крок від неї не відступав. Але з неї теж вийшов пшик.

З Уотом містер Ґрейвз не був такий велемовний і не казав йому, а от скажіть мені, пане Уот, що мені среба зробись, щоби знову, як і колись, між нами з дружиною запанувала злагода? Так воно, може, й краще, бо що б йому Уот на це відповів? А мовчанку, яка б неодмінно запала після такого запитання, містер Ґрейвз розтлумачив би зле і вирішив би, що Уотові геть байдуже, буде в них з жінкою злагода чи не буде.

Але запитання це все ж ніби зависло в повітрі і вимагало відповіді. Бо, закінчивши розповідь про свій родинний нелад, містер Ґрейвз не пішов до саду, а мовчки сидів і чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (містер Ґрейвз завжди скидав капелюха, навіть надворі, коли розмовляв з поважними людьми), й дививсь на Уота, який стояв на сходах якраз над ним. А позаяк Уотове обличчя виражало те саме, що й завжди, і в цьому воно нагадувало обличчя судді Джефріза, коли той головує на засіданнях церковних зборів, то містер Ґрейвз розігнався вже був почути щось надзвичайно повчальне й корисне. На жаль, у цей час Уот думав про пташок, про їхні стрімкі польоти та мелодійні співи. Невдовзі ці думки його стомили, і він повернувся і зайшов до хати, а двері зачинив.

А ще трохи згодом Уот став залишати ключ на східцях, під каменем, на всю ніч і виставляти чайник в обід, накриваючи його зверху теплим пуделком, а по обіді у затінок ставити пляшку міцного пива та відкривачку. А ввечері, коли містер Ґрейвз чалапав додому, Уот заносив до хати чайник, і пляшку, і ключ і знаходив їх на тих самих місцях, де він їх залишав. Але згодом Уот покинув заносити ключ до хати. Бо навіщо ж його заносити о шостій, коли о десятій уже треба виносити? Тож ключ швидко відвик від кухонного гвіздка, а звик лише до кишені містера Ґрейвза та до каменя. Але навіть Уот увечері, після того, як містер Ґрейвз ішов додому, не забирав ключа, а брав тільки чайник та пляшку, все ж ніколи не забував зазирнути під камінь, щоб перевірити, є там ключ чи немає.

А якось однієї буремної ночі Уот залишив своє тепле ліжко, вийшов на двір, забрав ключа, відрізав від власної ковдри клаптик і щільно завинув у нього той ключ. Потім він знову виніс його на двір і поклав під камінь. На другий день, ввечері, він перевірив і побачив, що ключ лежить завинений у ту саму ковдру на тому самому місці, під каменем. Бо містер Ґрейвз був чоловік дуже тямущий, Уота цікавило, чи був у містера Ґрейвза син, як у містера Гола, який би пішов його слідом, коли той помре. Уот не виключав такої можливості. Бо чи можна усе подружнє життя прожити у цілковитій злагоді, немов голуб із горлицею, і не нажити бодай одного сина, який би пішов по батькових слідах, коли той помре або вийде на пенсію? Інколи у вестибюлі Уотові на якусь мить щастило побачити містера Нота, а ні, то в саду, коли той стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже і дуже повільно.

Одного разу, виходячи з-за куща, Уот мало не зіткнувся з містером Нотом і довго не на жарт цим переймався, бо не встиг тоді навіть як слід застібнутися і заправити свій одяг. Але всі ці його хвилювання були марні. Бо містер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову і дивився в землю. Уот і собі втупився в землю, але спершу нічого, крім молодої травички, там не побачив, і тільки вдивившись трохи пильніше, він помітив маленьку блакитну квітку, а поруч із нею — жирного черв’яка, який мовчки вгрузався у землю. Так от, мабуть, це і привернуло увагу містера Нота. І завдяки цьому деякий час вони стояли разом, хазяїн і слуга, майже торкаючись одне одного низько похиленими головами (з чого можна зробити висновок про зріст містера Нота, хіба ж ні, якщо земля, на якій вони стояли, була не похила, не в горбках, а рівна), поки черв’як не заповз під землю, а на поверхні лишилася тільки квітка. Колись настане такий день, що й квітка зникне, і тільки черв’як залишиться, але того конкретного дня лишилася квітка, а черв’яка не було. Потім Уот підвів голову й побачив, що містер Нот стоїть із заплющеними очима, почув, як він дихає — тихо, м’яко і неглибоко, наче спляча дитина.

Уот так і не вирішив, радіти йому чи шкодувати від того, що він не бачився з містером Нотом частіше. З одного боку, він відчував, що шкодує, а з іншого — відчував, що радіє. Шкодував він тому, що палко прагнув побачити містера Нота віч-на-віч, а радів він тому, що дуже цього жахався. Так воно все було й насправді, оскільки, враховуючи його бажання побачити містера Нота зовсім близько і острах перед здійсненням цього наміру, саме це бажання змушувало його шкодувати, а острах — радіти з того, що він бачив містера Нота так рідко і, як правило, здалека і крадькома, не прямо, а збоку, якщо взагалі не ззаду.

Цікаво, думав Уот, чи був Ерскін допущений свого часу ближче до хазяїна, ніж він оце тепер.

Але з часом який як тепер, колись, так і надалі буде весь час наближатися, термін Уотової служби на першому поверсі також наближався до завершення, а водночас і бажання його, і острах, і шкодування, і радість, так само, як і безліч інших бажань, острахів, шкодувань та радощів, весь час притуплялися, даленіли, ставали дедалі все більш невідчутними, поки геть зійшли нанівець. А причина того полягала, либонь, у тому, що поступово Уот втрачав весь свій острах і всяку надію побачитися з містером Нотом віч-на-віч якщо не зараз, то будь-коли потім. Або що Уот, і далі вірячи в можливість одного прекрасного дня побачитися з містером Нотом віч-на-віч, став розглядати таку можливість як щось нездійсненне і не варте уваги. Або що мірою того, як Уотове зацікавлення тим, що зветься духом містера Нота, більшало, то його зацікавлення тим, що заведено називати тілом містера Нота, меншало (бо нерідко буває, що якщо в одному місці чогось більшає, то в іншому чогось іншого меншає). Або могла існувати зовсім якась інша причина, ну хоча б утома, яка до всіх попередніх причин була аж ніяк не дотична.

Додайте до цього й те, що ті кілька разів, коли Уот швидко й мигцем встиг побачити містера Нота, були дуже короткими й невиразними. Все, що він тоді угледів, він бачив крізь скло, і не в чистому дзеркалі, а крізь звичайне скло, через східне вікно уранці, та через західне — надвечір. Додайте до цього й те, що та постать, яку він інколи бачив мигцем у вестибюлі чи у саду, ніколи не повторювалася, а завжди, як помітив Уот, міняла свою огрядність, зріст, навіть волосся, ну і, певна річ, манеру рухатися чи стояти, і Уот ніколи б не повірив, що то є одна і та ж постать, якби не знав, що то є сам містер Нот.

Уот ніколи не чув містера Нота, себто не чув, як він говорить, сміється чи плаче. Правда, якось він почув, як той каже фіть! фіть! до якоїсь пташечки, а іншим разом було чути, як містер Нот випускав дивні звуки — плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плоп, пло, па. Сталося це посеред квітника. Цікаво, думав Уот, чи пощастило Ерскіну більше за нього і в цьому відношенні. Чи розмовляв містер Нот з Ерскіном? Уот ніколи не чув, щоб вони балакали, а він почув би, якби вони гомоніли. Хіба що вони розмовляли півголосом. Так, звичайно, вони розмовляли півголосом, хазяїн зі своїм слугою гомоніли у два півголоси, півголос хазяїна і півголос слуги.

Одного дня вже під кінець Уотової служби на першому поверсі задзвонив телефон, і якийсь голос запитав, як там справи у містера Нота. Зухвалець якийсь, не інакше. Друг, відрекомендувався голос. Це був або дуже високий чоловічий голос, або дуже низький жіночий.

Уот сформулював цю подію так:

Дзвонив друг містера Нота, непевної статі. Питав, як справи у містера Нота.

Невдовзі у цьому формулюванні пішли розломи.

Але Уот був надто стомлений, щоб їх личкувати. Уот більше не наважувався себе виснажувати.

Як часто він нунукав на неї, на цю загрозу подальшого самовиснаження. Ну-ну, казав він, ну-ну, потім, потім усе заличкую, замажу. Тільки не зараз.

Уотові набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив Уота.

Чому він навчився? Нічому.

Що він дізнався про містера Нота? Нічого.

Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу до істини, до чесного, нормального життя, що лишилося? А нічого.

А сам цей потяг, хіба він чогось не вартий?

До того, він же себе пам’ятає, він був такий маленький, такий бідний. А нині став ще меншим і ще біднішим. Хіба це нічого не варто?

Такий був недужий та хворий, такий самотній.

А зараз.

Іще хворіший, ще самотніший.

Хіба це нічого не варто?

Порівняльний ступінь — хіба його можна рівняти до звичайного? Більше він за звичайний ступінь чи менший — не має значення. Менший він за найвищий ступінь чи більший — теж байдуже.

Червоне, синіше, щонайжовтіше, все, стара мрія більше не чинна, скінчилася, наполовину кінцевіша, щонайкінцева. Знову.

Ще трохи, й світатиме.

Але, нарешті, він прокинувся і побачив, підвівшися, коли підвівся, коли опустився, що Ерскіна вже немає, а ще трохи спустившися, трохи далі, побачив дивного чоловіка на кухні.

Він не знав, коли це сталося. Коли тисове дерево було темно-зеленого, майже чорного кольору. Було це того білого, ніжного ранку, коли земля одяглася, немов готувалася лягти в труну. Було чути дзвони з каплички, церковні дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привіз, співаючи, молоко і поставив бідон під самі двері, мало не верещав свою немелодійну пісню, щедро налив повний глек молока, поставив його на землю і, не уриваючи співу, поїхав далі.

Дивний чоловік, фігурою нагадує Арсена та Ерскіна. Він називався Артуром. Артур.