Уот

III

Десь приблизно у цей час Уота перевели до іншого приміщення, а мене залишили замість нього. Після того ми зустрічалися і балакали як давні знайомі. Тут не йдеться про те, що ми аж надто часто зустрічалися і балакали, ні, не часто. Ми рідко залишали свої будинки, він — свій, а я — свій. Бо коли ставала година і ми виходили в сад, то ці виходи не завжди збігалися. Бо та погода, яку я полюбляв, хоча й нагадувала погоду, яку полюбляв Уот, все ж мала деякі особливості, які Уотові були не до шмиги, і навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякі особливості, яких я аж ніяк не витримував. Отже, коли ми, не змовляючись, визирали у вікна, виходили з наших будинків, щоб поніжитися на осонні й подихати чистим повітрям, зустрічалися у садку і не виключено, що заводили дружню бесіду (бо хоча ми не могли заводити дружню бесіду, не зустрівшися, але могли зустрічатися, як воно часто й було, і ніякої бесіди не заводити), все ж одного з нас часто охоплювало неабияке розчарування і смуток, пекучий смуток від того, що він покинув будинок свій, і він клявся собі, хоч ніколи цієї клятви і не дотримувався, що ніколи більше не залишатиме свого будинку, ніколи й ні за яких умов. Крім того, інколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвір, але водночас ми ніколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а інший піддавався, тоді все ж була сяка-така, а все ж надія на зустріч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали ніякої змоги ні зустрітися, ні побалакати. А коли ми піддавалися удвох, от тоді ми й зустрічалися, а часом і розмовляли посеред садка.

А як легко піддатися чи, навпаки, відкинути звернутий до тебе заклик, як легко, як легко. Але ми, ті, що вічно животіємо у своєму безвіконні, в’язні власного тіла, з його одвічно нормальною температурою, геть позбавлені зовнішніх звуків, не здатні ні почути, як віє вітер, ні побачити, як світить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, від якої такої улюбленої погоди? Ну хіба що якийсь дуже слабкий порух, здатний викликати лише жалюгідне схвалення або не менш жалюгідне заперечення. А на метеорологічні дані, почуті від слуг, годі було покладатися. Отже, не слід дивуватися з того, що через брак знань про те, що відбувається назовні, ми виходили з хати, то Уот, то я, то як Уот, так і я, безліч швидкоплинних годин, які б проминули ще швидше (краще від цього було чи навпаки, хто знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так і я, виходили на прогулянку, то Уот, то я, то як Уот, так і я, і поки те-се, могли б навіть погомоніти про всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те, що для нас обох, таких завжди готових піддатися, але якось так, щоб водночас не виходити зі своїх теплих, окремих, непроникних для світла та звука оболонок, завжди був, існував і лунав той заклик, який вряди-годи все ж тягнув нас у наш маленький садок. Так, сам той факт, що ми взагалі зустрічалися, розмовляли, до чогось разом дослухалися, торкалися руками, плечами один одного, що наші ноги ступали разом по тій самій землі, паралельно, права нога попереду, ліва — позаду, потім навпаки, і що ми могли, подавши тулуб вперед, обніматися (це було вельми рідко, звичайно, і, певна річ, без поцілунків), все це тепер видається мені таким дивним, таким дивовижним. Бо ми ніколи не залишали наших помешкань, ніколи, хіба що тоді, коли чули поклик улюбленої погоди, заради мене Уот ніколи не виходив із хати, а я — заради нього, ні, якщо й залишали свої будинки, то незалежно один від одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, і от у садку ми й зустрічалися, інколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навіть ніжно.

І ніяких контактів з потолоччю, що галасує, здіймає бучу по всіх проходах та коридорах і, вічно похмура та набурмосена, день і ніч грається у м’яча. Ми лише прагнули непомітно вийти з наших будинків, пробитися через усе це грайливе, дурносмішливе лайно до улюбленої погоди й назад.

З усіх різновидів погоди ми над усе полюбляли такий, коли було дуже вітряно і разом з тим сонячно[7]. Але якщо для Уота найголовнішим був вітер, то для Сема — сонце. Тож навіть при тьмяному освітленні, якщо вітер дув щосили, Уот ні на що вголос не скаржився, а я заплющував очі на недостатню потужність вітру, аби лише сонце світило на мене більш-менш яскравим промінням. Отже, стає ясно, що таких випадків, коли б нам обом було однаково любо й мило прогулюватися садком і вести бесіду, набереться негусто. Бо коли на Сема сяяло яскраве сонце, то Уот нудився з задухи у вакуумі, а коли вітер шарпав Уота, мов сухий листок, то Сем спотикався у суцільній темряві. Але все ж, коли в садку вдавалося досягти унікальної рівноваги між бажаними ступенями потрібної вентиляції та освітлення, тоді ми, кожен на свій копил, перебували у злагоді і мирноті, доки не вщухав вітер і не сідало сонце.

І справа не в тому, що сад був маленький, ні, десь десять-п’ятнадцять акрів — хіба ж це мало? Але після наших будинків він здавався нам крихітним.

У ньому росли велетенські бліді осики, темні тиси вражали тропічною бучністю, не бракувало там і всяких інших дерев, але не в такій кількості. Дерева росли серед дикого різнотрав’я, яке здатне було заглушити будь-яку стежку, так що гуляли ми головно в затінку, під розлогими, важкими, буйно тремтливими гілляками.

Взимку під ногами в нас тріпотіли, корчилися тонкі тіні пожовклого, зів’ялого бур’яну.

Квітів там не було і сліду, хіба що якесь самосійне зілля або таке, що ніколи не вмирає, або якщо й вмирає, то раз на кілька сезонів, задавлене настирливими бур’янами. А серед бур’янів особливо виділялися кульбаби.

Овочі не росли там ніякі.

Був там і маленький струмок, або ж ручай, який не всихав і в люту спеку, а тік собі то спроквола, то мов гірська річка, втім, ніколи не переливаючись через краї своєї вузької канави. Над темними водами струмка було перекинуто трухлявий сільський місток, який ладен був от-от розвалитися.

І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посередині, Уот потупцяв завзятіше, ніж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, і не обдивився як слід маршрут свого руху, і від цього одна дошка тріснула, і його нога провалилася мало не до коліна. Він би, напевно, впав у воду і примхливий потік затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч і не витягнув його. Подяки за цю хай мізерну, але допомогу я так і не дочекався. Ми не гаяли ні секунди і грубим ломаччям і вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долілиць, я на своєму череві, Уот — на своєму, наші нижні кінцівки і половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березі, а верхні кінцівки і решта тулуба зависли над стрімкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не покладаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу і полагодили місток, після чого він став не гірший, а то й кращий, ніж був. І тоді ми подивилися в очі один одному й усміхнулися, що траплялося вельми рідко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не міняючи усмішки, ми почали наполегливо тягтися вперед і вгору, доки наші голови й наші шляхетні випуклі чола зустрілись і торкнулися, Уотове шляхетне чоло із моїм шляхетним чолом. А потім ми вчинили таке, на що рідко зважувалися, — ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечі, я поклав свої — на його (а що мені ще лишалося робити), тоді я торкнувся губами Уотової лівої щоки, а Уот у відповідь (іншого виходу він не мав) торкнувся своїми губами моєї лівої щоки, дуже старанно і без зайвих емоцій, в той час як над нами гілки спліталися в щільну арку і без упину гойдалися.

Як бачите, ми прикипіли серцем до цього містка. Бо без нього як би ми переходили з однієї частини саду в іншу? Ми б понамочували собі ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонію, а звідти і до фатальних наслідків як штихом докинути.

Якимись стільцями чи лавами, на яких ми могли б сидіти та відпочивати, тут і не пахло.

Кущів, а точніше чагарів, теж не було й сліду. Скрізь, куди не плюнь, буяли хащі, густі й непролазні, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик.

Небо кишіло різноманітною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камінці та грудки землі. Зокрема вільшанок завдяки їхній довірливості ми забили особливо багато.

Та й жайворонкових гніздечок з теплими яйцями, добре зігрітими матір’ю-пташкою, щойно зігнаною зі свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати і дивитися, як вони хрускають, потрощені на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят.

Але найближче ми заприязнилися з пацюками, які жили обабіч струмка. Вони були довгі та чорні. Ми носили їм різні смачні наїдки з власного столу — сирні скоринки, шматочки хрящів, окрім того, пташині яйця, жаб та пташенят. Вони відчували нашу приязнь, збігалися усім кагалом, варто було нам наблизитися, у всякий інший спосіб виражали свою довіру й любов до нас, терлися спинками і мордочками об наші ноги, не злазили з наших рук і висіли на грудях. Ми вмощувалися снідати завжди всередині і годували їх з рук, роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось пухкого пацюнчика, який наївся донесхочу й відпочивав тепер у нас за пазухою, і згодовували його власній мамці чи таткові, а ні, так братові, сестрі або якомусь іншому невдасі-родичеві.

Порадившись, ми доходили згоди, що в такі моменти ми ставали ближче до Бога.

Коли Уот щось казав, він промовляв низьким голосом і ніби скоромовкою. Бували, траплялися і надалі траплятимуться ще нижчі та скоромовніші голоси, ніж у Уота, ніхто в тому не сумнівається. Але щоб десь вирвався і почувся з людського рота, хай навіть колись дуже давно чи дуже нескоро, за винятком марення, лихоманки чи під час служби Божої, голос, який був би водночас такий низький і такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти віри. Уот майже зовсім не зважав ні на граматику, ні на синтаксис, ні на вимову, ні на загальну теорію, ні на конкретні загальновизнані правила написання окремих слів. Разом з тим власні назви різних місцевостей та імена людей, як-от Нот, Христос, Гоморра, Корк, він вимовляв з великим старанням, і всі ці назви пальм чи атолів з’являлися в нього не купно, а на певній відстані одне від одного, бо він ніколи не заглиблювався в деталі і не обтяжував ними ні себе, ні інших. Він, очевидно, також ніколи не переймався тим, як йому будувати речення, про що вести мову далі, чи, може, краще помовчати, тобто не відав усіх тих мук, яких не минути і найвправнішим імпровізаторам, де б і ким би вони не були — хоч людьми, хоч пташками, а хоч би й нашими чотириногими братами і сестрами. Розмовляв Уот так, ніби щось комусь весь час диктував або виголошував, немов папуга незрозумілий текст, який від численних повторів став ніби рідним. І з цього навального бурмотіння левова частка пропадала безслідно, бо багато чого із тоді ним мовленого я не розчув, не розчовпав, а решту підхопив і назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вітер.

Сад уздовж усього височенного паркана був обтягнутий колючим дротом, який давно уже слід було замінити на новий, із новими, свіжими шпичаками. Через паркан у тих місцях, де весь світ і півнеба не затуляли кропива і дебелий верес, де, куди не глянь, виднілися подібні сади, з подібними огорожами і подібними будинками. Паркани ці то сходилися, то розходилися і утворювали безліч ламаних і завжди непрямих ліній. Жодна із цих огорож і жодна з ділянок цих огорож не були продовженням попередньої. Але тулилися вони так щільно одна до одної, що в окремих місцях плечистий чоловік або жінка з не дуже вузькою талією, коли їм випадало просуватися цими вузькими протоптами, змушені були, аби врятувати свої костюми, сукні чи просто штани, рухатися не скоком, а боком. Бо чоловік із огрядним задом чи видатним черевом, навпаки, мусив рухатися тільки обличчям вперед, якщо він не хотів, щоби у черево чи зад його, або шлунок і зад водночас увіп’явся іржавий шпичак чи кілька колючих, міцних та іржавих шпичаків. Широкозада та пишногруда жінка, чиясь, припустімо, тілиста годувальниця, теж цього не минула б. Що ж до осіб водночас плечистих та череватих або стегнистих та широкозадих, та жирногузих або широкозадих та череватих, або плечистих та жирногузих або череватих та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони ні за яких умов, якщо в них ще не всі клепки повилітали, не потикалися б тим підступним протоптом, а розвернулися б і дали чосу назад, якби не хотіли, щоб їхнє тіло прохромили водночас у кількох небезпечних точках, щоб кров цебеніла з них відрами, щоб їх живцем жерли щури; а не щури, так щоб їх спіткало повільне конання від голоду, спраги, спеки та холоду, перш ніж їхні зойки почує хто-небудь, і задовго до того, як з’являться, прителющаться рятувальники зі своїми залізними ножицями, медичним спиртом та йодом. Бо якби їхні крики почули, тоді б шанси на порятунок зросли, позаяк ці сади були дуже розлогі і проти інших місць дуже безлюдні.

Після того, як Уота перевели на нове місце, минув деяких час, перш ніж ми побачилися. Як і раніше, я прогулювався у садку, коли до цього спонукала улюблена погода, і Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсім інший садок, то ми й не зустрічалися. Коли ж ми нарешті зустрілися знову, як саме — про це мова піде нижче, то для обох нас було ясно, для мене й для Уота, що ми могли б зустрітися набагато раніше, якби мали таке бажання. Але саме цього бажання нам бракувало. Уот не прагнув мене побачити, я не прагнув побачити Уота. Не можна сказати, що ми були проти зустрічі, проти того, щоб відновити наші прогулянки, наші колишні бесіди, ні, не проти, ми просто не відчували такого потягу. Ні Уот, ні я.

І от однієї чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я відчув, як ноги мої несамохіть, наче їх штовхає незнана зовнішня сила, рухаються у бік огорожі; і сила спонукала мене доти, аж доки я добувся впритул до самого дроту, і якби зробив бодай ще крок, то завдав би собі відчутної, щоб не сказати фатальної травми; потім ця сила ослабила тиск і зовсім щезла, а я озирнувся, чого раніше ніколи не робив зроду-віку, і став роздивлятися все навколо. Ну що за потворна річ — крапка з комою. Я кажу, зовнішня сила; бо із власної волі, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тоді, не була позбавлена певної котячої чіпкості, я б ні за що в світі не підійшов би до огорожі, бо огорожі я полюбляв, особливо огорожі з колючого дроту, полюбляв над усе, більше, ніж мури, частоколи чи густі живоплоти, набагато більше; а от до обмеженого руху в обмеженому просторі при необмеженості поля зору до рівчака, до гатки, до ґрат на вікнах, до трясовини, до сипучих пісків я прикипів усім серцем тоді, усією душею. І Уот, якщо не помиляюся (і це робить усі подальші події ще більш винятковими), відчував те саме. Бо коли, ще до його переведення на нове місце, ми прогулювалися разом по нашому саду, то ми ніколи не наближалися до огорожі, а могли б, якби нам хоча б пару разів випадала така нагода. Уот не тягнув мене геть звідти, і я його не тягнув, але ми, ніби змовившися загодя, якщо й підходили до огорожі, то не ближче, як метрів на триста-чотириста. Інколи ми бачили її здаля, оповиту туманом, бачили обвислий колючий дріт, похилені опори, які теліпалися на вітриську в кінці просіки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який сидів, вирізняючись на тлі неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пір’я.

І от, підійшовши так близько до огорожі, що можна було, аби лиш схотіти, торкнутися її ціпком, і збентежено озираючись на всі боки, я помітив, помилки тут бути не могло, що стою перед одним з тих каналів або проток, про які була мова вище, де стикаються кордони садів, мого та сусіднього, що тягнувся у тому ж напрямку, і прохід між ними був такий вузький і такий довгий, що мимоволі виникали сумніви, чи сповна розуму був той садівник, який відповідав за розбивку саду. Я старанно і не покладаючись на свої примхливі чуття, продовжував огляд і у суміжному саду помітив (чіткість мого зору була винятковою, схибити я ніяк не міг), кого б ви подумали, ну, звичайно, Уота, котрий рухався назадгузь у мій бік. Пересувався він поволі, так, ніби весь час блукав або йшов навпомацки, що пояснювалося відсутністю пари гострих очей на потилиці; рух цей також не можна було назвати безболісним, бо, як на мене, дуже вже часто він бився об стовбури, перечіплявся носаками або підборами об чагарникову парость, завалювався на спину і гепався об землю або в ожинові хащі, у верес, кропиву чи будяки. Але він одразу підводився і, не скаржачись, ішов далі, поки дістався до огорожі і впав на неї, розпростерши руки, і схопився за колючий дріт. Потім він розвернувся, замірявшись, очевидно, рушати назад таким саме способом, як і прийшов сюди, і я побачив обличчя його і все, що було нижче. Обличчя його було геть закривавлене, і руки теж, а в голові стирчали шпичаки. (У ту мить він був настільки схожий на Христа, як його уявляв собі Босх, ця картина висіла тоді на Трафальґарській площі, що навіть я це помітив.) І в ту саму мить мені раптом здалося, ніби я стою перед великим дзеркалом, у якому відбивається мій сад і моя огорожа, і сам я, і пташки, що ширяють у небі, і тоді я подивився на руки свої і торкнувся лиця свого і свого блискучого голого черепа, і відчув хвилювання у грудях, таке безпідставне і разом з тим небезпідставне. (Бо якщо хтось тоді й справді не нагадував Христа, якого зобразив Босх, що висів тоді на Трафальґарській площі, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти так довів себе до такого стану, га? Звичайно, сказав Уот. Це на позір звичайне слово неабияк мене наполохало і завдало більше болю, ніж якби хтось зблизька у яру чи в байраці пальнув по мені з дробовика. Це враження тільки поглибилося від того, що я почув далі. Цікаво мені, сказав Уот, носовичка мені дати чи міг би ти, кров щоб утерти, га? Зараз, чекай, закричав я, біжу. У ту мить я, здається, так хвилювався і так поспішав на допомогу Уотові, що ладен був у разі потреби усім тілом впасти на дріт. Я так хвацько заходився здійснювати цей задум, що поквапився відійти на десять-п’ятнадцять кроків і метнувся шукати якийсь пагін чи гілку, з якої можна було би швидко і без допомоги гострих інструментів зробити жердину чи тичку. І поки я мляво нишпорив очима круг себе, я ніби побачив в огорожі, праворуч від себе, отвір, великий, з нерівними, драними краями. І уявіть собі моє здивування, коли, підійшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це таки був отвір, дірка в огорожі, велика, з нерівними драними краями, утворена незчисленними вітрами, незліченними дощами, або кнуром, або бугаєм, який мчав, переслідуючи когось, вепр або тур, сліпий від жаху, засліплений люттю або, як знати, тваринною хіттю, який саме у цьому місці, мов тараном, пробив огорожу, ослаблену незчисленними вітрами і незліченними дощами. Через цю дірку я пройшов, не подряпавши ні себе, ні свого гарненького вбрання, і як тільки опинився в проході, то став озиратися на всі боки, аж поки до мене повернулася притаманна мені самовпевненість. Мої чуття стали у десять-п’ятнадцять разів гострішими проти звичайного, і я невдовзі побачив, якраз навпроти себе, на сусідній огорожі, ще одну дірку, точніше, такої форми, як та, крізь яку я продерся десять-п’ятнадцять хвилин тому. Значить, сказав я, ніякий не вепр і не тур наробив цих дірок, а якесь надзвичайно потужне стихійне лихо. Бо спробуй знайти такого вепра чи такого тура, який би, пробивши діру у першій огорожі, був здатен негайно пробити й другу, точнісінько такої форми. Бо хай би він навіть подужав пробити першу, то на це пішло б стільки люті й завзяття, що решти б йому аж ніяк не вистачило на другу. Додайте до цього те, що на цій ділянці між огорожами не було і ярда, тобто звірячий писок мусив упертися в другий колючий дріт ще до того, як його задня частина прорвалася крізь першу, себто, подолавши першу огорожу, йому просто забракло б місця, щоб віддихатися і відновити свою рушійну силу, вкрай потрібну для штурму другої огорожі. Малоймовірно і те, що тур або вепр, протаранивши першу огорожу, міг позадкувати на те місце, звідки він починав свій штурм, щоб відновити сили, і за другим заходом, проскочивши першу огорожу, прорвати й другу. Бо, прорвавши першу огорожу, звір міг або все ще бути засліплений несамовитою пристрастю, або вже ні. Якщо все ще був, тоді навряд чи щоб він міг попасти в самісіньку дірку і при цьому набрати швидкість, необхідну для прориву другої огорожі. Якщо ж він на той час уже не був засліплений і, зробивши першу дірку, трошечки охолов і розплющив очі, з якої речі було йому знову кидатися на колючий дріт? Не трималося купи й припущення, буцімто другу, точніше, Уотову дірку (бо хто міг поручитися, що так звана друга дірка не з’явилася першою, а так звана перша — другою) прорвали незалежно від першої, тобто моєї, бозна-коли і не з мого, а з Уотового боку. Бо якщо ці дві дірки пробили, ніяк не змовляючись, в різні часи два абсолютно різних оскаженілих кнури або ж тури, щось не вірилося, щоб одну міг прорвати оскаженілий вепр, а другу — оскаженілий тур. Тоді, м’яко кажучи, не вкладалося ні в яку голову, як вони могли так збігтися. Разом з тим не віриться, що ці дві дірки, одну в Уотовій огорожі, другу — в моїй, могли зробити водночас два оскаженілі бугаї або два оскаженілі кабани, або оскаженілий бугай і оскаженіла корова, або оскаженілий кабан і оскаженіла льоха (бо хто ж повірить, щоб їх водночас поробили розлючений бугай і розлючена льоха або розлючений кабан і розлючена корова), які мчали з протилежних боків, ущерть повні нестримної люті або статевого бажання, доки не гупнулися об дроти і не прорвали гострої огорожі на тому місці, де я оце стою і мізкую. Бо якби все було саме так, тоді обидва тури чи вепри, чи бугай і корова, чи кабан і льоха, кожен мусив протаранити свою огорожу в одну і ту саму мить, а не так, що спочатку один чи одна, а за мить інший чи інша. Бо в такому випадку бугай чи корова, кабан чи льоха, які прорвалися перші чи перша, хоч-не-хоч, а мусив чи мусила заважати рухові бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка, шаліючи від люті чи від кохання, квапилася чи квапився зіткнутися з ним або з нею. Я також не знайшов, хоч і став навколішки і обмацав кожну билинку, ніяких слідів бойовиська чи копуляції. Виходить, що ці дірки поробили не кабан і не два бугаї, не два кабани, не дві корови, не дві свині, не бугай і корова, не кабан і льоха, ні, а погодні умови, дощі чи вітри, яким нема числа, тутешні сонячне проміння, сніги, морози й відлиги, які виділяються з-поміж інших своєю невблаганністю. А з іншого боку, трясця його мамі, через ці дві вкрай ослаблені негодою мережі колючого дроту не міг прорватися надзвичайно могутній осатанілий або нажаханий тур чи корова, кабан чи свиня, а то ще якийсь дикий звір, який мчав на відчай з Уотового боку Уотової огорожі або з мого боку моєї і протаранив їх так, наче це були не дві огорожі, а лише одна.

Я обернувся у той бік, де я мав радість востаннє бачити Уота, і там я його не побачив; ні там, ні в жодному з інших місць; а їх тоді перед моїми очима було чимало. І тільки коли я гукнув: «Уоте! Уоте!» — він з’явився, соромливо й незграбно застібаючи штани, які сиділи на ньому задом наперед, і, вийшовши з-за дерева та орієнтуючись на мої окрики, рушив спиною вперед. Просувався він дуже повільно, болісно і з великими труднощами, часто падав, але не менш часто підводився, при цьому не скиглив і якось добувся до того місця, де стояв я, і ось, нарешті, після тривалої розлуки я зміг торкнутися його своєю рукою. Потім я випростав руку і через дірку перетягнув його на свій бік огорожі, дістав із кишені хусточку, витер йому обличчя й руки, відтак із тієї ж кишені видобув коробку з маззю і змастив подряпини на його обличчі і руках, потім знову ж таки із кишені витягнув гребінця, розправив його чуприну, а після того щіточкою, що лежала у мене в кишені, я почистив його піджак і штани. Тоді я розвернув його і поставив обличчям до себе. Після цього я поклав його руки на мої плечі, його ліву руку на своє праве плече і його праву руку на своє ліве плече. Після цього я поклав свої руки на його плечі, на його ліве плече свою праву руку, а на його праве плече свою ліву руку. Після цього я зробив маленький крок уперед лівою ногою, а він трохи відступив назад правою ногою (а що йому ще лишалося). Після цього я зробив два кроки вперед правою ногою, а він, звичайно, два кроки назад лівою ногою. І так ми тупцяли між огорожами, я вперед, він назад, поки дісталися до того місця, де огорожі розходилися. Після цього ми розвернулися, спершу я, тоді він, і потупцяли туди, звідки вийшли, я — передом, а він, звісно, — задом, як і раніше, не знімаючи рук із плечей один одного. І за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дірку і дійшли до того місця, де огорожі знов почали розходитися. Тоді ми вправно, немов один організм, розвернулися ще раз і подалися зворотним ходом, я стежив за тим, де ми йдемо, він — звідки вийшли. Так ми тупцяли вздовж огорож, взад і вперед, уперед і взад, знову разом після тривалої розлуки під яскраво сліпучим сонцем, на шаленому вітрюгані.

Зустрітися знову після тривалої розлуки, коли сяє сонце і дме вітер, якщо ти як слід цінуєш сонце і вітер, то це, я скажу вам, велике діло, і в цьому щось є, безумовно.

Та й поки ми рухалися уздовж огорож, між тими місцями, де вони починали віддалятися, простору нам не бракувало.

В Уотовому саду чи в моєму нам було б затишніше і спокійніше. Але мені і на думку не спало взяти Уота і вернутися у свій сад або взяти Уота й пройти у його сад. І Уоту не спало на думку взяти мене і вернутися у свій сад або взяти мене і пройти у мій сад, бо мій сад — то мій сад, а Уотів сад — то його сад, спільного ж саду ми більше не мали. Так ми й прогулювалися туди-сюди по нічийній землі.

Отже, ми після такої довгої перерви відновили наші спільні прогулянки, під час яких інколи розмовляли.

Як Уот відступав, так він і розмовляв, все в нього рухалося назадгузь. Ось зразок його розмови того періоду.

День весь майся, ночі частину і, Нотом я з. Ж я цього до а, бачив не майже його, чув не майже. Вечора до ранку з. Його я побачив ну почув, що й то ну. Морок та тиша. Слабнуть очі, теж падає зір. Рухаюся я нині, туман мов.

Із вищенаведеного можна зробити такий висновок: що інверсія вразила не речення, а лише порядок слів у кожному реченні;

що інверсія була неповною; що траплявся еліпсис (тобто пропуск окремих слів); що автор прагнув досягти милозвучності; що все, що він промовляв, не було, здається, позбавлено певної спонтанності;

що він часто стрибав з теми на тему; що думки його теж зазнавали інверсії.

Так рано чи пізно кожен чоловік починає заздрити весняній мусі, що передчуває нескінченні літні радощі.

Розмовляв він, як і раніше, нерозбірливою скоромовкою, яку попервах, хоча ми й пересувалися впритул один до одного, я вважав повною нісенітницею, бо не міг з того втямити ані слова.

А Уот мене геть не розумів. Прошу, казав він, сказали ви як.

Через що, підозрюю, я й пропустив надзвичайно цікаві відомості про перший або початковий етап другого, або завершального періоду Уотової служби в будинку містера Нота.

Бо Уот, як це не дивно, ні на крок не відступав від хронології і не терпів марнослів’я.

Я часто знімав руки з його пліч, щоб занотувати дещо у свій записничок. Він же ніколи рук не знімав, і мені доводилося знімати їх самому.

Але згодом я призвичаївся до тих звуків і почав розуміти все, як і раніше, тобто більшість із того, що він казав мені.

І так бувало доти, доки Уот почав переставляти не тільки слова, а й літери у словах.

Цю подальшу модифікацію Уот здійснював з притаманною йому обачністю і ніколи не перетинав межі, за якою втрачалися лад і милозвучність.

Таких як я, однак, яких цікавила перш за все інформація, подібна зміна вельми збентежила.

Ось зразок його мовлення того періоду:

Итірзоко, гурд амялп, інмет ирімзор. Итапуг, йихит хидоп, йихит хидоп. Итаридз урікш, акилев асам, акилев асам. Итунхт, йилхтаз діромс, йилхтаз діромс. Евогнут оверед, яівоп єінтіп, яівоп єінтіп.

Ці звуки, хоча ми й пересувалися впритул одне до одного, я попервах майже зовсім не зрозумів.

І Уот мене не зрозумів. Ушорп, казав він, кя ив илазакс. Таким робом, здається, я й пропустив, якщо не помиляюся, надзвичайно цікаві факти стосовно, гадаю, другого етапу, або ж завершального періоду Уотової служби в будинку містера Нота.

Але згодом я призвичаївся до цих звуків і став розуміти все не гірше, ніж до того.

І так тривало доти, доки Уот не почав переставляти не окремі літери у словах, а цілі речення. Ось зразок тогочасної Уотової манери висловлювати свою думку:

Сам ніщо. До джерела. До вчителя. До храму. Йому я приніс. Це порожнє серце. Ці порожні руки. Цей розум — невіглас. Це бездомне тіло. Щоб любити його свій маленький занехаяти. Свій маленький зректися, щоби мати його. Свій маленький навчити його забув. Покинув маленький свій, щоби знайти його.

Спочатку ці звуки, хоч як близько один від одного ми тоді перебували, ніяк до мене не доходили.

І Уот мене теж не міг зрозуміти. Прошу, казав він, як ви сказали?

Тож я, гадаю, не второпав, здається, багато з того, що, якщо не помиляюся, стосувалося третього етапу другого, або ж завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Але невдовзі я звик до цих звуків і став розуміти все не гірш, як колись.

І це тривало доти, доки Уот почав переставляти не речення в межах абзацу, а слова у межах речення разом із літерами у межах кожного слова. Ось зразок Уотової розмови того періоду:

Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Тон. Ич анвопс вам? Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Агон. Вам анвопс ич? Ед ат! Ін абіх? Кат ечан. Аберт ещі ж огоч? Єанз огой сіб а.

Попервах ці звуки, хоч ми й були так близько один до одного, що тисли один одного животами, здалися мені завиванням вітру.

Уот теж нічого не міг допетрати. Ушорп, казав він, огочін єн юімузор.

Таким робом я, здається, пропустив багато чого дуже цікавого з того, що стосується четвертого етапу другого, або ж завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Але невдовзі я принатурився до цих звуків. Далі усе пішло на добре, доки Уот не зачав переставляти не лише слова в межах речення разом із реченнями у межах абзацу. Ось зразок того, як Уот тоді розмовляв: Каже він, ні, камізельку, сорочку, штани, шкарпетки, черевики, кальсони, піджак, одягати підготував все вже коли. Каже він, одягай. Каже він, ні, воду, рушник, губку, мило, солі, рукавичку, щітку, квачик, тазок, мити підготував усе вже коли. Каже він, мий. Каже він, ні, воду, рушника, помазок, чаша, обмити, підготувати усе вже коли. Каже він, коли.

Попервах ці звуки, хоча ми й пересувалися лобок до лобка, сильно нагадували мені, грубо кажучи, мудачню.

Уот також не тямив ні бе ні ме, що я йому не торочив. Що, казав він, розумію ви я казали не нічого.

Так я пропустив, гадаю, багато з того, що, безперечно, стосувалося п’ятого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Але згодом я звик до цих звуків.

Тоді Уот почав пересувати не лише слова в межах речення разом із реченнями у межах параграфа, а й літери у словах разом із реченнями у абзаці. Ось зразок подібної методи.

У кремс од укнар з. Ан хагон. Ін атоу, ін аттон. Ін мозалп, ін момьтирп. Ін йивиж, ін йивтрем. Ін йироьдаб, ін йичялпс. Ін йинмус, ін йилесев. Икьліт идараз огоьн й виж.

А мені воно і невтямки, що він таке мимрить.

Кя ив илазакс, сказав Уот, огочін ен юімузор.

Так я пропустив, якщо не помиляюся, дуже багато суттєвого з того, що, здається, стосувалося п’ятого, ні, шостого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Але під кінець я все зрозумів.

Потім Уот почав переставляти не лише літери в межах слів разом із реченнями у межах параграфів, але й літери в межах слів разом із словами в межах речення разом із реченнями в межах параграфів.

Наприклад:

кіб о кіб, аківолоч авд. Ьнед йиліц; ічон унитсач. Илибор им ж ощ і? Огочін. Мотоу зі вялвомзор Тон ежом? Ін. Мотон зі вялвомзор Toy ежом? Ін. Атон ан ясвивид Toy ежом? Ін. Атоу ан ясвивид Тон ежом? Йихулг, йимін, йипілс. Ічон унитсач, ьнед йиліц. Аківолоч авд, кіб о кіб.

Не зразу я звик до цього.

Ушорп, казав Уот, илазакс ив ощ.

Таким чином я, здається, пропустив, якщо не помиляюся, багато з того, що, безперечно, гадаю, торкалося сьомого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Потім він узявся переставляти місцями вже не слова в межах речення і не літери в межах слова, і не речення в межах абзацу, і не слова в межах речення разом із літерами в межах слова, і не слова в межах речення разом із реченням в межах абзацу, і не літери в межах слова разом із словами в межах речення, і не речення в межах абзацу (ні в якому разі), борони Боже, але в межах якогось коротенького абзацу то слова в реченні, то літери в слові, то речення в абзаці, то водночас і слова в реченні, і літери в абзаці, то водночас слова у реченні і речення в абзаці, то водночас і літери в слові, і речення в абзаці, то водночас і літери в слові, і слова в реченні, і речення в абзаці.

Я не пригадую ні єдиного прикладу подібних його висловлювань. Попервах ці звуки, хоча ми ходили узад-уперед, мов приклеєні, дуже нагадували мені ірландську мову.

Уот також не міг утнути, що я йому казав. Шупро, казав він, лисказа ви що?

Так я, здається, пропустив дуже багато, гадаю, цікавого з того, що, якщо я не помиляюся, стосувалося восьмого, або кінцевого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.

Але згодом я призвичаївся до цих звуків, а там і взагалі розкумекав, що до чого, тобто міг розбирати не менше, як половину з того, що пролітало повз мою макітру.

Бо тоді я почав слабувати на вуха, та й короткозорість моя ні на курячу п’ядь не подовшала. А от мої розумові здібності, так звані здібності, навпаки, тільки зміцніли.

З наведених нижче розмов і завдяки їм ми, зокрема, дізналися про таке.

Якось усі четверо, містер Нот, Уот, Артур і пан Ґрейвз зібралися в саду. Стояла чудова сонячна днина. Містер Нот пересувався спроквола, то зникав за кущем, то з’являвся з-за іншого. Уот сидів на горбочку. Артур стояв на галявині, розмовляв з містером Ґрейвзом, містер Ґрейвз спирався на вила. Але їхній порожній домище височів поруч. Варто було зробити крок, перетнути межу — і вони були в цілковитій безпеці. Артур сказав:

Не переймайтеся, містере Ґрейвз. Прийде й такий день, коли вітер порозганяє хмари, що так довго затуляли сонце, і денне світило щедро заллє вас, містере Ґрейвз, своїм промінням, нарешті.

Воно мені все фіолетово, сказав містер Ґрейвз.

Ой, не кажіть, містере Ґрейвз, сказав Артур. Не кажіть такого.

Я кажу фіолетово, сказав містер Ґрейвз, бо… бо — щоб краще пояснити свою думку, він здійняв вила вгору.

А ви пробували бандо, містере Ґрейвз? сказав Артур. По одній капсулі, до і після їжі, запиваючи теплим молоком, і проти ночі, перш ніж лягати спати. Чого тільки я не вживав, і коли приятелька почала радити мені це бандо, я мало не плюнув їй межи очі. Її чоловік, як з’ясувалося потім, з бандо не розлучався. А от ви спробуйте, каже вона мені, і приходьте за п’ять-шість років. Я так і зробив, містере Ґрейвз, і це докорінно змінило моє ставлення до життя. Я був вічно похнюплений, байдужий, потерпав від запорів, шкіра моя вкрилася лусочками, роками я жив без друзів, які мене обминали, бо у мене смерділо з рота, і без апетиту (весь цей час я їв лише жирний бекон), а поприймавши чотири роки бандо, я став жвавим, непосидючим дженджиком, відомим нудистом, мій організм тепер радо виконує всі свої щоденні функції і залюбки перетравлює каструлі вареної картоплі. Бандо. Як чується, так і пишеться.

Містер Грейвз сказав, що він неодмінно скористається з цієї поради. Єдиним недоліком цього бандо, сказав Артур, є те, що у цій недолугій країні його тепер не дістати. Як мені відомо, менш ефективні засоби, такі як устрицин та шпанські мушки дістати ще можна, якщо, скориставшися післяобідньою перервою, підмастити гуманно налаштованих аптекарів. Тоді десять-п’ятнадцять хвилин — і ці ліки будуть ваші. А от бандо, як не плазуй перед ними — не виблагати, навіть якщо підійти у суботу. Бо державі, що, як завжди, тримає усі закони у себе в руках і крутить ними, як хоче, і байдужа до страждань тисяч чоловіків і десятків тисяч жінок по всій країні, заманулося ввести ембарго на цей геніальний засіб, за допомогою якого за досить помірні гроші наші домівки та інші одведені для побачень місця, котрі зараз зовсім знелюдніли, могли б стати джерелом великої радості та щирої втіхи. Нині цей засіб не вільно завозити ні у порти, ні суходолом через північний кордон, хіба що якось потай, наражаючись на неабиякий ризик, я маю на увазі так, щоб сховати двійко капсул десь у жіночій білизні чи, якщо це чоловік, то у футлярі для гольфових ключок, чи у палітурці молитовника, якщо це ліберально мислячий священик. Викриття цього чудодійного засобу, якщо, не дай Боже, на митниці якийсь брутальний та оскаженілий від спермотоксикозу чиновник зачує або побачить у когось цю чудо-капсулу, то негайно її конфіскує і продасть у десять-п’ятнадцять разів дорожче перекупкам, які обнишпорили весь порт або всю прикордонну митницю і дурно напитували у кожного подорожнього, чи немає, бува, в нього капсулки бандо. Краще я поясню свою думку на прикладі із життя мого давнього друга, містера Ернеста Луїта, який і за найтяжчих годин шкільного та університетського життя (а й середню, і вищу школу він закінчив з відзнакою, з найвищими оцінками з багатьох, здавалося б, несхожих між собою предметів і з грошовим призом за дослідження у розмірі трьох фунтів, семи шилінґів і шести пенсів) ніколи не кидав мене, хоча його до цього й спонукали як його, так і мої доброзичливці. Темою його дипломної роботи була, пам’ятаю, «Математичні прозріння вест кельтів», і в цій галузі він виступав із досить радикальними думками, адже був близьким другом університетського скарбника, і їхня дружба (так, це було не просто знайомство) ґрунтувалася на подібності смаків і, боюся, звичок, типових для академічних кіл, зокрема обидва вони часто полюбляли, ледве прокинувшися, заправлятися бренді. Луїт клопотався і з допомогою університетського скарбника одержав п’ятдесят фунтів на проведення науково-дослідної експедиції в район графства Клер тривалістю шість місяців. Він посміявся з цієї жалюгідно малої суми і склав такий кошторис:

ТРАНСПОРТНІ ВИТРАТИ 1 15 0

ВЗУТТЯ 0 15 0

КОЛЬОРОВЕ НАМИСТО 5 0 0

ПРЕМІАЛЬНІ 0 10 0

ХАРЧУВАННЯ 42 0 0

----------------------------------------------

ЗАГАЛОМ 50 0 0

(Примітка: перша цифра — фунти, друга — шилінґи, третя — пенси)

Він також заявив, що годувати свого собаку, бультер’єра, який звик до жорстокої надмірності і повнокровного ґурманства, буде за власні кошти, і додав з приголомшливою відвертістю, на превелику радість вченої ради, що під час своїх мандрів у всьому покладатиметься на О’Коннора. Жоден із вищезазначених пунктів не викликав заперечень, але всіх здивувала відсутність інших, не менш важливих статей, що також вимагають певних витрат, скажімо, платня за ночівлю. Коли ж його попрохали через університетського скарбника пояснити, чому він не вніс цей пункт у свій кошторис, Луїт відповів, знов-таки через університетського скарбника, що він як людина витончена і перебірлива, мандруючи путівцями і сільськими стежками, воліє спати десь на духмяному сіні, на запашній соломі або, як не трапиться ні того, ні іншого, то десь у клуні. Таке пояснення знов неабияк розвеселило членів ради. І Луїтова щирість теж знайшла багатьох поцінувальників, особливо коли він вернувся і зізнався, що за всю експедицію йому трапилося всього лише три клуні, дві з яких ломилися від порожніх пляшок, а в третій зберігався кістяк цапа. Але в інших установах ця і схожі на неї заяви сприймалися не так приязно. Бо Ернест, блідий і на позір хворий, повернувся до гуртожитку на три тижні раніше зазначеного у відрядженні терміну. Коли його через університетського скарбника попрохали показати черевики, на які йому було виділено аж п’ятнадцять шилінгів зі злиденної університетської скарбниці, то Луїт, через того ж таки скарбника, переказав, що якось пополудні двадцять першого листопада неподалік від Гендкросса він ускочив у болото, яке через потьмарення всіх чуттів внаслідок довготривалого виснаження організму здалося йому цибулинним полем, і драговиння всмоктало й поглинуло його взуття. Коли члени ради висловили надію, що його вірному собаці О’Коннору, певно, припала до вподоби ця мандрівка, Луїт щиро зізнався, що змушений був під час згаданої пригоди на болоті занурити пса у трясовину і потримати його там деякий час головою вниз, доки вірне собаче серце припинило битися. А відтак він засмажив його із тельбухами та шкурою, бо примусити себе здерти її він так і не міг, на багатті, яке він розвів із сухих півників та інших, колись квітучих стебел. Моєї заслуги у цьому мало, сказав він, якби на моєму місці опинився О’Коннор, він вчинив би так само. Всі кістки свого вірного давнього чотирилапого друга, за винятком мозкових, правда, зберігалися в його кімнаті, в торбі, і наявність їх можна було перевірити будь-коли вдень, крім неділі, від другої сорок п’ять до третьої п’ятнадцять. Університетський скарбник від імені комітету поцікавився, чи не зволить містер Луїт дати звіт відносно творчих результатів цієї непередбачено короткої експедиції. Луїт відповів, що він залюбки зробив би це, якби, на превеликий жаль, того самого ранку, коли він вертався з відрядження по глухих сільських закутках західної частини острова, десь між одинадцятою і дванадцятою годинами, він не залишив теку зі звітом і всіма польовими записами та нотатками (сто п’ять окремих не зшитих, рясно вкритих з обох боків дрібним скорописом аркушів, які охоплюють всі етапи дослідницької мандрівки) у чоловічій убиральні залізничної станції Екніс. Тобто, додав він, на кожен день припадає не менше п’яти аркушів або десять сторінок. І ось тепер неймовірним зусиллям волі і розуму, на межі своїх сил і можливостей він прагнув знайти загублений матеріал майбутньої магістерської дисертації, що, як і всяка подібна наукова робота, не мала ніякого побутового вжитку й ніколи не приносила користі, крім хіба що її авторові і вдячному людству, але не тепер, а колись, у далекому прийдешньому. Але весь його багатий досвід знайомства із залізничними вбиральнями, особливо станцій західного напрямку, свідчив про те, що будь-які загублені там папірці, за винятком візитних карток, поштових марок, шматків квитанцій та картонних квитків, зникали, мов у прірву падали. Тому, перш ніж зібрати всі свої підупалі сили і жалюгідні фінанси та кинути їх на пошуки теки, він заздалегідь передчував не успіх, а навпаки, невдачу. Ця втрата була непоправною, бо з безлічі експедиційних спостережень і думок, які виникали тоді ж і рядками лягали на папір, попри всі несприятливі житлові і погодні умови, він, хоч як силкувався, не міг пригадати ні слова. На цьому він закінчив свою розповідь про болісні події, себто втрату черевиків, собачки, матеріалів польових досліджень, грошей, здоров’я і, очевидно, поваги наукового керівництва, і скромно додав, що з нетерпінням чекатиме на рішення ради, котре, як він сподівається, буде поблажливе і не вважатиме всю його клопітку наукову діяльність марною. І от у призначений день і годину всі побачили Луїта, який ішов на засідання ради і вів за собою старигана, вбраного в національний костюм: спідниця, накидка з пледа, грубі черевики і, попри холоднечу, шовкові шкарпетки, які не спадали з його посинілих литок, бо були перехоплені заяложеними рожево-бузковими підв’язками. Під пахвами він тримав великого крислатого повстяного капелюха. А це, сказав Луїт, містер Томас Накібал, уродженець Берена. Там він провів усе своє життя, звідтіль він, згнітивши серце, виїхав і туди лине душею і тілом, щоб забити свиню, єдину й незмінну супутницю його суворого життя. Зараз містерові Накібалу сімдесят шість років, і за весь цей час, пройшовши науку в життєвих університетах, він опанував лише ті предмети, які були йому конче потрібні у його повсякденному житті, а саме картоплезнавство, стріхологію, добривометрію, торфографію та свиноматику, і після цього курсу він не вмів, і тоді, і тепер, ні читати, ні писати і без допомоги пальців на руках і ногах не міг ні додавати, ні віднімати, ні множити, ні ділити між собою навіть найменші цілі числа. Це те, що стосується розумових здібностей Накібала. Що ж до його фізичних… Стривайте, містере Луїт, сказав президент і підняв руку. Один момент, містере Луїт, прошу вас. Хоч тисячу, сер, з задоволенням, сказав Луїт. Рада складалася із п’ятьох членів, містера О’Мельдона, містера Магершона, містера Фіцвайна, містера Дебейкера і містера Макстерна, якщо дивитися зліва направо. Вони порадилися. Містер Фіцвайн сказав, містере Луїт, ви ж, гадаю, не думаєте, що ми повірили, буцімто вся розумова діяльність цього чоловіка обмежується елементарно-рудиментарними знаннями, які забезпечують йому суто фізичне виживання. Саме таке сміливе й чесне припущення стосовно мого друга, відповів Луїт, я і збираюся висловити, друга, чий мозок, за винятком хіба що окремих ділянок, де ще ледь чутно лунає елементарно-рудиментарна мелодія, про яку ви тут згадуєте, і десь у якомусь глухому запічку мозочка, де скніють мізерні відомості про рільництво, ще ледь жевріють навички і знання того, як видобути максимум харчів для себе і своєї свині із півакра заваленої камінням, порослої бур’янами, успадкованої від діда-прадіда земельки, затративши при цьому мінімум зусиль, тобто, повторюю, крім цих ділянок, весь його мозок являє собою, на мою думку, темну і мовчазну порожнечу. Всі члени ради, які, поки Луїт висловлювався, не зводили з нього очей, тепер перевели погляд на містера Накібала, немов ішлося про колір його обличчя. Відтак вони почали дивитися один на одного, і спливло чимало часу, перш ніж вони завершили цей огляд. Справа не в тому, що вони надто пильно дивилися один на одного, ні, у них вистачило здорового глузду і розуму не робити цього. Просто коли п’ятеро чоловіків позирають один на одного, то хоча теоретично для цього вистачить двадцяти окремих поглядів, із розрахунку чотири погляди на кожного, але на практиці такої кількості завжди буває замало, бо безліч поглядів не досягає мети, збивається з пуття і блукає манівцями. Наприклад, містер Фіцвайн дивиться на містера Магершона, себто праворуч від себе. Але містер Магершон дивиться не на містера Фіцвайна, себто ліворуч, а на містера О’Мельдона, себто праворуч від себе. Але містер О’Мельдон не дивиться на містера Магершона, себто ліворуч від себе, ні, він тягне шию, перехняблюється у бік містера Макстерна, себто ліворуч, а тим часом позирає на трьох інших членів ради, які сидять по той бік столу. Але містер Макстерн не тягне шию, не перехняблюється, не зорить на містера О’Мельдона, себто праворуч, і не на трьох інших членів ради, що сидять навпроти, а сидить струнко, рівно і не зводить очей з містера Дебейкера, який сидить ліворуч. Але містер Дебейкер дивиться не на містера Макстерна, себто ліворуч, а на містера Фіцвайна, себто праворуч. Тоді містер Фіцвайн, стомившися вивчати потилицю містера Магершона, тягне шию, перехняблюється і дивиться на містера О’Мельдона, себто праворуч, який сидить кінець столу. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути шию і зорити на містера Макстерна, тягне шию і зорить на містера Дебейкера, який сидить ліворуч, третій від кінця. Але містер Дебейкер, стомившися вивчати потилицю містера Фіцвайна, тягне голову, перехняблюється і прикипає очима до містера Магершона, який сидить ліворуч, другим від кінця. Але містер Магершон, стомившися дивитися на ліве вухо містера О’Мельдона, тягне шию, перехняблюється і позирає на містера Макстерна, який сидить ліворуч, третім від кінця столу. Але містер Макстерн, стомившись вивчати потилицю містера Дебейкера, тягне шию і дивиться на містера Фіцвайна, який сидить праворуч, другий від кінця. Тоді містер Фіцвайн, стомившися тягнути шию і не зводити очей з містера О’Мельдона, тягне шию у протилежний бік і прикипає очима до містера Макстерна, який умостився ліворуч на краєчку стола. Але містер Макстерн, стомившися тягти шию і дивитися на містера Фіцвайна, тепер тягне шию і дивиться на містера Магершона, який сидить праворуч, третій від краю. Але містер Магершон, стомившися крутити шиєю, озираючись на містера Макстерна, вже не крутиться, але тягне шию у бік містера Дебейкера, що сидить по ліву руку, другим від краю. Але містер Дебейкер, стомившися тягти голову уперед у бік містера Магершона, тепер тягне її назад у бік містера О’Мельдона, який сидить з правого боку, третій від краю стола. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути голову назад у бік містера Дебейкера, тепер тягне її вперед у бік містера Фіцвайна, який сидить по ліву руку від нього другим від краю. Потім містер Фіцвайн, стомившися тягти голову вперед і свердлити очима ліве вухо містера Макстерна, відкидається на спинку крісла і обертається у бік єдиного члена ради, чий погляд він ще не намагався спіймати, тобто у бік містера Дебейкера, і тут йому щастить побачити лисе тім’я містера Дебейкера, бо той стомився тягти голову, перехилятися назад, дивитися на ліве вухо містера Магершона, і ось він, покрутившися туди-сюди і обвівши очима усіх членів ради, за винятком свого сусіда зліва, подався вперед, умостився і видивляється на мочку давно немитого правого вуха містера Макстерна. Бо містер Макстерн, якому набридло ліве вухо містера Магершона, а побачити праве він не має ніякої змоги, тягне тепер свою шию вперед і розглядає на диво огидний правий бік перекривленого обличчя містера О’Мельдона, який ніяк не може приховати своєї відрази, бо справа в тому, що містер О’Мельдон, оглянувши всіх своїх колег, за винятком свого безпосереднього сусіди, тепер відкинувся на спинку крісла і вивчає пухирі, чиряки і вугрі на потилиці містера Магершона. Бо містер Магершон, якого більше не цікавить праве вухо містера Дебейкера, відкинувся на спинку крісла і насолоджується, чесно кажучи — не вперше за це засідання, але як ніколи відчутно і гостро, вторинними пахощами нирок з квасолею, які спожив сьогодні на обід містер Фіцвайн. Тобто із двадцяти поглядів (по чотири на кожного із п’яти членів ради) жоден не зустрівся з іншим, і все це витягання ший, перехняблювання вперед і назад, обертання праворуч та ліворуч ні до чого не призвело, а вся діяльність ради, спрямована на те, щоб подивитися на себе, виявилася марною, її члени взагалі могли б сидіти з заплющеними очима або дивитися у бік вічності. І це ще не все. Бо зараз містер Фіцвайн, скоріше за все, скаже, щось давненько я не дивився на містера Магершона, зиркну-но я на нього ще раз, як знати, може, він саме зараз дивиться на мене. Але містер Магершон, котрий, як пам’ятаємо, щойно дивився на містера Фіцвайна, мабуть же, обернеться у протилежний бік і дивитиметься на містера О’Мельдона, сподіваючись, що і той зараз дивиться саме на нього, бо давно уже містер Магершон не позирав на містера О’Мельдона. Але якщо містер Магершон і справді давно не дивився на містера О’Мельдона, то містер О’Мельдон оце допіру тільки одвів погляд од містера Магершона, хіба ж ні? А може, якщо і відвів, то не до кінця, бо очі скарбника ніби заклякли і не поспішали рухатися, вражені незвичним, спершу не дуже приємним, а згодом щиро нестерпним бридким духом, який піднімався з-поміж бганок і потайних ходів білизни містера Магершона, валував звідти потужним струмом і виривався у великий світ, назовні, через отвір між комірцем і потилицею, що було сміливим і, треба визнати, успішним актом з боку дихально-шлункових органів цього вченого мужа, які прагнули компенсувати раптові огріхи у роботі верхніх ділянок його організму. Отже, містер Магершон обертається у бік містера О’Мельдона і бачить, що О’Мельдон дивиться не, як він сподівався, на нього (бо якби він не сподівався перехопити погляд містера О’Мельдона, тоді б він не обертався в його бік, а тягнув би шию вперед чи назад і позирав би на містера Макстерна чи хоч би на містера Дебейкера, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Макстерна, сподіваючись, що і містер Макстерн на нього дивиться. Та це й природно, бо відколи містер О’Мельдон дивився на містера Макстерна, минуло більше часу, ніж відколи містер О’Мельдон дивився на інших містерів, і навряд чи щоб містер О’Мельдон відав, що звідколи містер Макстерн дивився на нього, минуло менше часу, ніж звідколи містер Макстерн дивився на будь-кого з решти членів ради, бо містер Макстерн оце допіру лише відвів погляд од містера О’Мельдона, хіба ні? І от містер О’Мельдон пересвідчується, що містер Макстерн дивиться не на нього, як він сподівався, а на містера Дебейкера, чий погляд він сподівається перехопити. Але містер Дебейкер з тією самою метою, що й містер Магершон, дивиться не на містера Фіцвайна, а на містера О’Мельдона, і містер О’Мельдон дивиться не на містера Магершона, а на містера Макстерна, і містер Макстерн дивиться не на містера О’Мельдона, а на містера Дебейкера, дивиться не на містера Макстерна, як сподівався містер Макстерн (бо якби містер Макстерн не сподівався перехопити на собі погляд містера Дебейкера, коли він обертався з метою побачити містера Дебейкера, то він би не обертався і не дивився б на містера Дебейкера, ні, а витягнув би шию уперед чи назад і дивився б на містера Фіцвайна чи на містера Магершона, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Фіцвайна, який насолоджується потилицею містера Магершона так само, як за мить до того містер Магершон насолоджувався його потилицею, а містер О’Мельдон — потилицею містера Магершона. І так далі. Доки із сорока поглядів (по вісім на кожного члена ради) жоден не зустрівся з іншим і рада, хоч як її члени витріщалися, хоч як оберталися, а у справі споглядання одне одного не просунулися ні на крок, рахуючи від моменту, коли взялися за цю справу. І це ще не все. Бо ще силу-силенну поглядів можна кинути, згаявши на це прірву часу, перш ніж око зустрінеться з оком, якого шукає, і кожен розум збагатиться енергією, спокоєм і довірою, вкрай потрібною для втілення їхнього задуму. А причиною того є відсутність якогось певного методу, а без такого методу може існувати будь-що, тільки не рада, оскільки рада, як мала, так і велика, змушена дивитися на себе частіше, ніж будь-яке інше людське скупчення, за винятком хіба що комісії. Так от, одним із найкращих, найдієвіших методів, за допомогою якого будь-яка рада може на себе подивитися, не відчуваючи при цьому ні втоми, ні роздратування, яких не вдається уникнути радам, що дивляться на себе без певного методу, є, либонь, такий. За цим методом усім членам ради роздають номери, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім тощо, скільки членів — стільки й номерів, щоб кожен мав номер, щоб жоден без номера не сидів, а сидів з номером і повторював його подумки, доки не закарбує в пам’яті не лише свій номер, а й номери всіх інших членів, ті номери, які їм роздали під час формування ради і які залишаються незмінними аж до моменту її розформування, бо якби під час кожного чергового засідання нумерація докорінно мінялася, то важко собі уявити, який би тоді рейвах здійнявся (внаслідок переформування номерів), безлад і розгардіяш. А так кожен член ради не тільки має свій окремий номер, а й тішиться ним неабияк, плекаючи своє число, прагнучи вивчити його напам’ять, ба й не тільки його, але і всі інші числа, всі номери, доки кожен із них не викликатиме в його серці і пам’яті певне ім’я, обличчя, вдачу, певні обов’язки і певну цифру. І тоді, коли прийде час раді дивитися на себе, то хай усі члени, крім першого, гуртом подивляться на цього першого, і він у свою чергу подивиться на них, а тоді, якщо схоче, то може заплющити очі, бо свій обов’язок він уже виконав. Відтак хай усі члени, крім першого номера, на якого оце допіру гуртом дивилися і який дивився на них у відповідь, хай усі вони, опріч другого номера, подивляться на другий номер, і хай він у відповідь на них подивиться і зніме свої окуляри, якщо він слабує на очі і має звичку користуватися ними, і дасть очам перепочинок, бо вони йому більш не знадобляться. Потім нехай усі члени ради, крім другого і, ясна річ, першого, котрі своє вже оддивилися, нехай усі вони, за винятком третього номера, візьмуться і подивляться на третій номер, а він у свою чергу нехай подивиться на кожного з них, а тоді підведеться і йде до вікна і водить очима на всі боки, якщо йому так уже кортить зорового різноманіття, бо він своє відпрацював і нікому на деякий час він вже не потрібен. Тоді нехай усі члени ради, за винятком третього і, безумовно, другого й першого, які щойно гуртом дивилися на третій номер і по яких він теж пройшовся своїм поглядом, хай вони всі, за винятком четвертого номера, візьмуться і подивляться на четвертий номер, і він хай також на них усіх по черзі подивиться, а відтак м’якими рухами хай, якщо хоче або відчуває потребу, помасує свої очні яблука, бо його безпосередня роль на сьогодні скінчилася. І так далі, аж доки залишаться два останні члени ради, які, вирячившися один на одного, можуть промити очі, якщо вони мають при собі очні ванночки, лауданумом або слабким розчином борної кислоти, або чайком, бо вони чесно своє відпрацювали. І тоді ні в кого не лишиться сумніву, що рада подивилася на себе і що це зайняло максимально короткий час і мінімальну кількість поглядів. Тобто за х у квадраті мінус х поглядів, якщо приймати кількість членів комітету за х, або у квадраті мінус у, якщо приймати їх за у. Але поступово, пара за парою їхні очі знову почали випромінювати зацікавлені погляди, спершу в напрямку містера Накібала, а потім у бік Луїта, який, підбадьорений цим, провадив: екземпляр, який ви бачите перед собою, має великі ноги і пласкі ступні, і так далі, дуже докладно і повагом, аж поки дійшов до голови, про яку, як і про все інше, сказав багато гарного, справедливого, дуже гарного, дуже поганого і просто блискучого. Потім містер Фіцвайн спитав: але у якому стані його зд-зд-здоров’я? Чи здатен цей чоловік самотужки переставляти ноги? Чи може без сторонньої допомоги сідати, сидіти, підводитися, стояти, їсти, пити, лягати спати, спати, вставати й справляти природні потреби? О, безумовно, сказав Луїт, не тільки маленьку, а й велику потребу, виключно власними силами. Це вельми цікаво, сказав містер Фіцвайн. І додав, а як у нього зі статевим життям, якщо вже тут мова зайшла про відправлення організму? Тобто в такого бридкого і самотнього злидаря-старигана, сказав Луїт, ви ж на це натякаєте, без будь-якого, я певен, лихого заміру, так? Даруйте, якщо я когось несамохіть образив, сказав містер Макстерн. Та ще й косоокого, сказав Луїт. Нам, сказав містер Фіцвайн, завжди приємно, тобто мені, з мого боку, й моїм колегам, з інших боків, відповідно, приємно познайомитися з придурком, який належить до іншого, так би мовити, соціального прошарку, докорінно відмінного і від мого, і від їхнього прошарків. І з цього погляду ми, я гадаю, вам дуже вдячні, містере Луїт. Але ми якось не зовсім збагнули, тобто і я особисто, і мої, я певен, украй спантеличені колеги, яке відношення має цей джентльмен до теми вашого наукового відрядження, містере Луїт, дуже короткого і, вибачайте на слові, марнотратного відрядження до західних областей. У відповідь Луїт випростав праву руку і потягнувся назад, щоб узяти містера Накібала за ліву руку, бо коли він востаннє дивився на Накібала, той тихо й сумирно сидів по праву руку від нього і так трохи позад. Я так докладно розповідаю про все це, містере Ґрейвз, не тому, що, повірте мені, хочу або можу, а тому що, хочте вірте, хочте ні, але щиру правду кажу вам, просто не можу інакше. Деталі, містере Ґрейвз, я їх, деталі ці, зневажаю й ненавиджу не менше, ніж ви, садівники. Коли ви садите горох чи квасолю, чи картоплю, чи моркву, чи ту саму ріпу, чи які інші коренеплоди, то чи завжди ви дотримуєтесь усіх правил, зазначених у інструкції? Ні, ви похапцем риєте канавку, нашвидкуруч скопуєте рядок, не те щоб прямий, і не дуже кривенький, а не рядок, так, кільканадцять ямок, на такій відстані одна від одної, щоб вони не надто, а тільки на якусь мить стомлювали ваше й без того зморене старе око, доки ви, безтямно дивлячись просто себе, кинете в яму насінину (так священик сипле у розриту могилу пил чи попіл) і загорнете її землею, скоріше за все носаком свого черевика, бо наперед знаєте, що коли під сприятливу годину насінню цьому судилося прорости і збільшитися удесятеро, у п’ятнадцять разів, у двадцять, у двадцять п’ять, у тридцять, у тридцять п’ять, у сорок, у сорок п’ять, а то й у п’ятдесят разів, то воно це зробить і без вашої допомоги, а як не судилося, то туди йому і дорога. Замолоду, містере Ґрейвз, ви, безумовно, натягували мотузочку, виміряли все лінієчкою, анікроку від нівеліра та без тягарця, і в кожну лунку клали рівно по чотири, п’ять, шість або сім горошинок, квасолинок, зернинок чи сочевиць, а не те щоб сюди чотири, у другу лунку — п’ять, у третю — шість, а в четверту — сім, ні в якому разі, а саме щоб у кожну лунку по чотири, п’ять, шість або сім, припустімо, горошинок, і щоб кожна картоплина лежала догори росточком, і щоб довкола кожного насіння моркви, ріпи, редьки чи пастернака обов’язково було трохи піску чи попелу. А зараз! А цікаво, коли ви, містере Ґрейвз, покинули використовувати мотузку, лінійку, нівелір та тягарець? У якому віці, містере Ґрейвз, і за яких обставин? І чи одразу ви, містере Ґрейвз, зреклися лінійки, мотузки, нівеліра, тягарця та всього іншого механічного причандалля усіх інших агрономічних хитрощів, чи спочатку відпала потреба в мотузці, тоді трохи згодом у лінійці, тоді в нівелірі (хоча, клянуся, я й досі не розумію, яка користь від того нівеліра), а за нівеліром — і в тягарці, а потім ви взагалі покинули заміряти відстань між лунками, а відтак махнули рукою на добрива? Чи всі ці знаряддя відпали по два-по три, містере Ґрейвз, аж доки ви помалу досягли нинішнього стану повної незалежності від них, свободи, тобто того стану, коли вам потрібно лише насіння, земля, екскременти, вода і палиця? Але і ліва, і права рука містера Накібала були зайняті, бо першою він підтримував своє тіло, яке добре перехилилося і щомиті могло впасти, а другою, захованою під спідницею, він добре відпрацьованими, м’якими і разом з тим відчутними рухами чухав свої бувалі в бувальцях, але все ще теплі зимові кальсони — набуток давньої, мало не з пелюшок, болячки: анальногенітальної сверблячки, яку могли спричинити глисти, нерви, геморой і ще бозна-яка холера. Серед тиші було добре чути, як об щось терлася долоня старця, і видно було, як рівномірно совалася вона туди-сюди, потім знову сюди-туди, і як налилося бентегою й передчуттям блаженства його стражденне тіло, а зашкарубле обличчя чесно передавало всі його почуття — надлюдську зосередженість, потаємну радість, переляк і чекання.

Це видовище повністю спантеличило всю раду, і почулися вигуки: ви подивіться, який життєлюб![8] У такому віці! От що значить жити на свіжім повітрі! Це результат самотності! Ego autem! (Репліка містера Макстерна.) Але тут містер Накібал, відчувши, нарешті, жадану полегкість, підвівся, видобув праву руку з-під своєї спідниці, підніс долоню під ніс і характерним жестом кілька разів почухав кінчик носа. Потім він прийняв свою попередню, цілком пристойну позу, з якої його вивів раптовий напад застарілої болячки, — тобто поклав руки на коліна, свої старі, рябі, волохаті, вузлуваті руки на свої голі, старі, кістляві, посинілі коліна, праву стару, волохату, рябу руку на кістляве праве голе, старе коліно, а ліву стару, вузлувату, рябу руку на ліве старе, посиніле, старе, кістляве коліно і спрямував свій скляний, пильний погляд на щось добре і давно відоме або щось ну зовсім нецікаве за вікном, на небо, яке підпирали то баня собору, то дах, шпиль, вежа, то маківка дерева. І тут настала така мить, коли Луїт підвів містера Накібала до підніжжя помосту, на якому сиділи члени ради, і, дивлячись йому прямо в обличчя сповненим приязні поглядом, точніше, не зовсім прямо, а трошечки десь на чверть криво, себто сповнений приязні погляд поцілив у саме вухо, бо що наполегливіше Луїт нахиляв обличчя, своє по вінця налите приязню обличчя у бік містера Накібала, то більше містер Накібал відхиляв своє бурякове, старе, волохате обличчя у протилежний бік, і сказав, урочисто і голосно вимовляючи кожен звук, чотириста вісім тисяч сто вісімдесять чотири. І тут містер Накібал, на превеликий подив усього загалу, опустив очі з неба, свої розумні, тупі, зволожені, мов вирячені, очі, і втупився ними у містера Фіцвайна, який, хвильку подумаши, раптом ще більше дивуючи і без того отетерілий загал, вигукнув: Газель! Вівця! Стара вівця! Містере Дебейкер, сер, сказав Луїт, чи не могли б ви зробити, не в службу, а в дружбу, мені таку ласку і достеменно занотувати все, що я і мій друг казатимемо тут далі? Чому ж ні, містере Луїт, звичайно, сказав містер Дебейкер. Я дуже вам вдячний, містере Дебейкер, сказав Луїт. Прошу, прошу, містере Луїт, і нема за що, сказав містер Дебейкер. У такому разі я можу на вас покластися, містере Дебейкер, сказав Луїт. Певна річ, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ви занадто згідливі, містере Дебейкер, сказав Луїт. Та де, хіба, містере Луїт, хіба, сказав містер Дебейкер. Козел! Старий бевзь! заволав містер Фіцвайн. Ви мене так заспокоїли, містере Дебейкер, сказав Луїт. Ні слова більше, містере Луїт, сказав містер Дебейкер, більше ні слова. І водночас, містере Дебейкер, спекатися такого тягаря, сказав Луїт. Його очі сягають до денця моєї душі, сказав містер Фіцвайн. До денця чого? сказав містер О’Мельдон. До денця його душі, сказав містер Магершон. Хай Бог милує! Що ж то було! вигукнув містер Макстерн. Як ви гадаєте, що то було? Молитва до Божої Матері? сказав містер Дебейкер. Хіба серед грішних людей таке трапляється? сказав містер Магершон. Погляд принаймні був цілком щирий, сказав містер О’Мельдон. Тоді дозвольте мені продовжити, містере Дебейкер, сказав Луїт. Я особисто нічого проти цього не маю, продовжуйте, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Прив’яжіть його, так само, як прив’язують вогкими стрічками, сказав містер Фіцвайн. Помагай вам Боже, містере Дебейкер, сказав Луїт. І вам, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ні, ні, саме вам, містере Дебейкер, вам, сказав Луїт. І чому саме мені, містере Луїт, хоча добре, якщо ви вже так наполягаєте, але вам також, сказав містер Дебейкер. Тобто хай нам обом він помагає, ви ж це хочете сказати, містере Дебейкер? сказав Луїт. Д’ябльо, сказав містер Дебейкер (французький вираз). Мені знайоме його обличчя, сказав містер Фіцвайн. Томе! гукнув Луїт. Містер Накібал обернувся на оклик, і Луїт побачив, що той дуже чимось стурбований. Овва! сказав Луїт, ще трохи, й наступить вирішальна мить, і голосно оголосив: триста вісімдесят дев’ять ти… Мені, як би воно не вийшло, сказав містер Фіцвайн. Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, загорлав Луїт. Га? сказав містер Накібал. Ви це записали, містере Дебейкер? сказав Луїт. Так, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. А ви не змогли б повторити, містере Дебейкер? сказав Луїт. Безумовно, містере Луїт. Я повторюю, містер Луїт: триста вісімдесят дев’ять тисяч сімдесят. Містер Мак… Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, сказав Луїт, не сімдесят, а сімнадцять. О, перепрошую, містере Луїт, мені почулося сімдесят, сказав містер Дебейкер. Я сказав «сімнадцять», містере Дебейкер, сказав Луїт, бо так я і подумав, чітко і ясно. Це неймовірно, сказав містер Дебейкер, я чітко і ясно чув «сімдесят». А ви, містере Макстерн, що ви почули? Я почув «сімнадцять», надзвичайно чітко почув, сказав містер Макстерн. Правда, сказав містер Дебейкер, так і почули? Ці «надцять» і досі бринять у моєму вусі, сказав містер Макстерн. А ви, містере О’Мельдон, сказав містер Дебейкер? Що «а ви»? сказав містер О’Мельдон. Ви що почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. А ви що почули, містере Дебейкер? сказав містер О’Мельдон. «Сімдесят», сказав містер Дебейкер. І сім що? сказав містер О’Мельдон. І сім-де-сссять, сказав містер Дебейкер. Безумовно, сказав містер О’Мельдон. Ха, сказав містер Дебейкер. А я сказав «сімнадцять», сказав Луїт. І що? сказав містер Магершон. І сім-на-дд-цять, сказав Луїт. Я так і думав, сказав містер Магершон. А ми ніяк не можемо дійти згоди, сказав містер Дебейкер. Аякже, сказав містер Магершон. А ви, пане президент? сказав містер Дебейкер. Ге? сказав містер Фіцвайн. Я кажу «містере президент», сказав містер Дебейкер. Не розумію вас, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Як ви почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. Мені почулось «сорок шість», сказав містер Фіцвайн. Я сказав «і сімнадцять», сказав Луїт. Ми вам віримо, містере Луїт, віримо вам, сказав містер Магершон. Тоді занесіть це, будь ласка, до протоколу, містере Дебейкер. Звичайно, з задоволенням, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Щиро вам дякую, містере Дебейкер, сказав Луїт. Нема за що, нема за що, сказав містер Дебейкер. І як воно звучить тепер? сказав Луїт. Тепер, сказав містер Дебейкер, воно звучить так, містере Луїт: триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять. Містер Накібал: га? Чи не дозволить шановна рада йому сісти? сказав Луїт. Кому саме наша рада має дозволити сісти? сказав містер Магершон. Він стомився стояти, сказав Луїт. Де ж я бачив це обличчя? сказав містер Фіцвайн. Скільки ще це все триватиме? сказав містер Макстерн. То можна йти? сказав містер Магершон. Коли він сидить, то краще чує, сказав Луїт. Нехай ляже, якщо він так хоче, сказав містер Фіцвайн. Луїт допоміг містерові Накібалу лягти, став на коліна й схилився над ним. Томе, закричав він, ти мене чуєш? Так, сер, сказав містер Накібал. Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, закричав Луїт. Хвилинку, сказав містер Дебейкер, я зараз занесу це у протокол. Хвилина минула. Продовжуйте, сказав містер Дебейкер. Відповідай, закричав Луїт. Сімсят — тре, сказав містер Накібал. Сімсят — тре? сказав містер Дебейкер. Очевидно, він мав на увазі «сімдесят три», сказав містер О’Мельдон. Він мав на увазі «сімдесят три»? сказав містер Фіцвайн. Він сказав «сімдесят три», сказав Луїт. Хіба? сказав містер Дебейкер. О Боже, сказав містер Макстерн. О що? сказав містер О’Мельдон. О Боже! сказав містер Магершон. Містере Дебейкер, сказав Луїт, будьте ласкаві, оголосіть те, що у вас там є. Де саме? сказав містер Дебейкер. У протоколі, щоб пересвідчитися, що воно відповідає дійсності. Який ви все-таки недовірливий, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Багато що залежить від точності фіксації факту, сказав Луїт. Він має рацію, сказав містер Макстерн. З чого почати? сказав містер Дебейкер. З моїх слів і зі слів мого друга, сказав Луїт. Більше вас нічого не цікавить? сказав містер Дебейкер. Ні, сказав Луїт. Містер Дебейкер заходився переглядати свої записи і сказав, я бачу таке: Містер Луїт: Томе, ти мене чуєш? Містер Накібал: так, сер. Містер Луїт: триста вісімдесят дев'ять тисяч сімдесят. Містер Нак… Сімнадцять, сказав Луїт. А й справді, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Скільки разів вам ще можна казати? сказав містер О’Мельдон. Згадайте свої сімнадцять років, сказав містер Магершон. Ха, ха, чудова думка, сказав містер Дебейкер. Містер Магершон сказав, чи не краще було б, зважаючи на те, що такі надзвичайно великі числа — е… пішли в діло, щоби наш скарбник погодився взяти на себе складання протоколу тільки на сьогодні? Я аніскільки не збираюся зневажати цим нашого шановного секретаря, якого усі ми знаємо з найкращого боку, але оскільки тут ідеться про нечувано складні числа, то бодай сьогодні… Ні, ні, ні в якому разі, сказав містер Фіцвайн. Містер Макстерн сказав, може, якби наш шановний секретар зголосився записувати числа не цифрами, а словами. Так, так, як ви на це дивитесь? сказав містер Фіцвайн. А яка різниця? сказав містер О’Мельдон. Містер Макстерн відповів: ну як же, він тоді записував би всі почуті слова, а не переводив би їх у числові еквіваленти, що вже саме по собі вимагає тривалої практики, особливо коли йдеться про числа, які складаються з п’яти-шести літер, даруйте, цифр. Що ж, як на мене, то це — блискуча ідея, сказав містер Магершон. Ви могли б так зробити, містере Дебейкер? сказав містер Фіцвайн. Але ж я так завжди роблю, сказав містер Дебейкер. Я у цьому не сумніваюся, сказав містер Фіцвайн. Тоді я не знаю, що тут можна зробити, сказав містер Магершон. Хто з нас не помиляється, сказав Луїт. Дякую, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. На здоров’я, містере Дебейкер, сказав Луїт. От і прекрасно, от і чудово, вигукнув містер О’Мельдон. Що саме прекрасно і чудово? сказав містер Макстерн. Ці дві цифри співвідносяться, сказав містер О’Мельдон, як кум до свого кобеля. Кум до свого що? сказав містер Фіцвайн. Він мав на увазі куб до свого кореня, сказав містер Макстерн. А я як сказав? сказав містер О’Мельдон. Кум до свого кобеля, ха-ха, сказав містер Дебейкер. А що це означає, куб до свого кореня? сказав містер Фіцвайн. Нічого не означає, сказав містер Макстерн. Як це так? «Нічого не означає»? сказав містер О’Мельдон. Містер Макстерн відповів, до свого якого кореня? Можна мати безліч коренів. Взяти хоча б довгий кубічний огірок сорту «Турецький», сказав містер Фіцвайн. Не всі куби, сказав містер О’Мельдон. А хто каже про всі куби? сказав містер Макстерн. І не про цей куб, сказав містер О’Мельдон. Я про це нічого не знаю, сказав містер Макстерн. Я в ньому нічого не петраю, сказав містер Фіцвайн. Я також, сказав містер Магершон. Що саме прекрасне і чудове? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів, а те, що містер Белінакс… Містер Накібал, сказав Луїт. Містер О’Мельдон сказав, що містер Накібал подумки за якісь тридцять п’ять чи сорок секунд видобув кубічний корінь із шестизначного числа. Містер Макстерн сказав, сорок секунд! Принаймні п’ять хвилин минуло з того часу, як було оголошено цю цифру. Що ж тут дивного? сказав містер Фіцвайн. Мабуть, наш президент забув, сказав містер Макстерн. Два є кубічним коренем з восьми, сказав містер О’Мельдон. А й справді, сказав містер Фіцвайн. Так, два на два — чотири, а два на чотири — вісім, сказав містер О’Мельдон. Отже, два є кубічним коренем із восьми, сказав містер Фіцвайн. Так, і вісім — це два в кубі, сказав містер О’Мельдон. Вісім — це два в кубі, сказав містер Фіцвайн. Так, сказав містер О’Мельдон. Ну то й що ж тут дивного? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів: Те, що два є кубічним коренем із восьми, а вісім є двійкою в кубі, давно вже нікого не дивує. Мене дивує те, що містер Наллібек подумки за такий короткий час видобуває кубічний корінь із шестизначного числа. О, сказав містер Фіцвайн. А це так важко? сказав містер Магершон. Неймовірно, сказав містер Макстерн. Ну-ну, сказав містер Фіцвайн. Жодна людина ще не спромоглася на такий подвиг, лише одного разу на таке збився кінь, сказав містер О’Мельдон. Кінь! вигукнув містер Фіцвайн. Цей випадок описано у «Kulturkampf», сказав містер О’Мельдон. Так от воно що, сказав містер Фіцвайн. Луїт не приховував свого задоволення. Містер Накібал перекинувся на бік і, очевидно, спав. Але ж містер Канібал не кінь, сказав містер Фіцвайн. Зовсім не схожий, сказав містер О’Мельдон. А ви певні в тому, що це ваше припущення цілком слушне? сказав містер Магершон. Ні, сказав містер О’Мельдон. У всьому цьому є щось слизьке, сказав містер Макстерн. Не кінське, а слизьке, ха-ха, дуже смішно, сказав містер Дебейкер. Я протестую, сказав Луїт. Проти чого? сказав містер Фіцвайн. Проти слова «слизьке», сказав Луїт. Занесіть це до протоколу, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Луїт дістав з кишені аркуш паперу і передав його містерові О’Мельдону. А це ще що таке, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Це перелік шестизначних чисел, їх тут дев’яносто дев’ять, які є точними кубами інших чисел, які теж подано. І що я мушу з ними робити, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Перевірте мого друга, сказав Луїт. О, сказав містер Фіцвайн. А я вийду, оскільки на карту поставлено мою наукову сумлінність, сказав Луїт. Годі-бо, заспокойтесь, містере Луїт, сказав містер Магершон. Роздягніть його догола, зав’яжіть йому очі, а мене виведіть геть, сказав Луїт. А як щодо телепатії або ж передачі думок на відстані? сказав містер Макстерн. Луїт сказав: а ви, як питатимете про піднесення в куб, то закрийте чим-небудь куби, а як треба видобути корінь кубічний, то закрийте графу, де позначені корені. А що від того зміниться? сказав пан О’Мельдон. А ви самі не знатимете відповіді, сказав Луїт. Пан Фіцвайн вийшов з кімнати, слідом за ним подалися і інші члени ради. Луїт розштовхав містера Накібала і допоміг йому підвестися. До кімнати повернувся містер О’Мельдон, в руці він тримав папір, який дав йому Луїт. Я можу це взяти з собою, містере Луїт? сказав він. Звичайно, сказав Луїт. Дякую, містере Луїт, сказав містер О’Мельдон. Нема за що, містере О’Мельдон, сказав Луїт. До побачення, джентльмени, сказав містер О’Мельдон. Луїт сказав, до побачення, містере О’Мельдон. Попрощайся з містером О’Мельдоном, Томе, покажи, який ти в нас чемний, скажи: до побачення, містере О’Мельдон. Догобач, сказав містер Накібал. Дуже мило, дуже мило, сказав містер О’Мельдон. Містер О’Мельдон вийшов з кімнати. Невдовзі Луїт і містер Накібал, взявшися за руки, зробили те саме. А ще трохи згодом спорожнілу кімнату заповнили сірі тіні. Зайшов служник, повимикав світло, порозставляв стільці, оглянув кімнату, подивився, чи все гаразд, і вийшов. Потім уся ця простора кімната поринула у пітьму, бо запала ніч, ще одна ніч. Ну і от, містере Ґрейвз, наступного дня, хочете вірте, хочете — ні, о тій самій порі, на тому самому місці, посеред залитої світлом просторої зали з височенною стелею зібралися ті самі добродії, ретельно перевірили, як містер Накібал підносить у куб різні числа і видобуває з них корінь кубічний. Рада скористалася з запропонованих Луїтом запобіжних заходів, хоча й не стала виводити Луїта із кімнати, а запропонувала йому стати спиною до ради, обличчям до відчиненого вікна і дозволила містерові Накібалу не скидати дещо зі своєї білизни. Містер Накібал з честю витримав це суворе випробування; коли він підносив у куб різні числа загальною кількістю сорок шість, то зробив лише двадцять п’ять дрібних помилок, а коли видобував корінь кубічний із п’ятдесяти трьох чисел, то ледь схибив лише у чотирьох випадках! Відстань між питанням і відповіддю, інколи незначна, а часом завдовжки у хвилину, дорівнювала у середньому тридцяти чотирьом-тридцяти п’яти секундам, якщо вірити містерові О’Мельдону, який прийшов на засідання зі своїм секундоміром. На одне запитання містер Накібал зовсім не відповів. То був досить неприємний момент. Містер О’Мельдон, не підводячи очей від аркуша, оголосив п’ятсот і дев’ятнадцять тисяч триста тринадцять. Минула хвилина, хвилина з чвертю, хвилина з половиною, хвилина і три чверті, дві хвилини, дві хвилини з чвертю, дві хвилини з половиною, дві хвилини і три чверті, три хвилини, три хвилини і чверть, три хвилини з половиною, три хвилини і три чверті, а містер Накібал все не відповідав! Прошу вас, сер, ну що ж ви, сказав містер О’Мельдон різко, п’ятсот дев’ятнадцять тисяч триста тринадцять. Але містер Накібал не відповідав! Він або знає, або не знає, сказав містер Магершон. І тут містер Дебейкер так зайшовся сміхом, що залився сльозами. Містер Фіцвайн сказав, якщо ви не чуєте, то так і скажіть; я не чую. Якщо ви не знаєте, то так і скажіть: я не знаю. А то що ж нам тут до ночі чекати чи що? Луїт обернувся і сказав: а хіба це число, хіба воно є у переліку? Помовчте, містере Луїт, сказав містер Фіцвайн. А хіба це число є у переліку? гримнув Луїт на науковців і рішуче підступив до них, спершу позеленівши, потім збліднувши від обурення. Я звинувачую скарбника, сказав Луїт і направив на того перст, наче в кімнаті було два, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи навіть шість скарбників, а не лише один, у виголошенні числа, якого немає у переліку, із якого можна видобути такий саме корінь кубічний, як із моєї сраки. Містере Луїт, закричав містер Фіцвайн. З його що? сказав містер О’Мельдон. Із його сраки, сказав містер Магершон. Я звинувачую його, сказав Луїт, у зловорожості, недоброзичливості і підступності, у ретельно продуманій спробі зацькувати, заплутати і збити з пантелику старого чоловіка, який із приязні до мене не шкодує своїх сил, щоб… щоб… щоб… який не шкодує сил. Мене обурила і роздратувала ця вихватка, додав Луїт, яку я вважаю …, …, …, …, …, …, …, …, …, і тут усі почули каскад таких міцних виразів, що якби пан О’Мельдон не був людиною м’якою і згідливою, він неодмінно обурився б, такими каскадними і міцними були слова, які він почув. Але містер О’Мельдон був людиною такою м’якою і згідливою, що коли містер Фіцвайн підвівся і сповненими обурення словами почав закривати засідання, то він підвівся і заспокоїв містера Фіцвайна, пояснивши йому, що саме він, містер О’Мельдон, у всьому винен, бо він, недобачивши, прийняв нуль не за нуль, а за одиницю. Але ж воно у вас вийшло не са-са-самохіть, без усякого лихого наміру, сказав містер Фіцвайн. Потім запала мовчанка, яка тривала доти, доки містер О’Мельдон, звісивши голову і плавно теліпаючи нею з боку на бік, переносив вагу свого тіла з ноги на ногу і повторював: о ні, ні, ні, ні, Господь не дасть збрехати, ніколи. В такому разі я мушу попросити, щоб містер Лінґард вибачився перед вами, сказав містер Фіцвайн. О ні, ні, ні, ні, ні, ніякого вибачення, скрикнув містер О’Мельдон. Містер Лінґард? сказав містер Магершон. Я сказав «містер Лінґард?» сказав містер Фіцвайн. Звичайно, сказали, сказав містер Магершон. Про кого ж це я думав? сказав містер Фіцвайн. Дівоче прізвище моєї матері — Лінґард, сказав пан Макстерн. Ну, як же, як же, добре її пам’ятаю, чудова була жінка, сказав містер Фіцвайн. Вона померла при пологах, народила мене і померла, сказав містер Макстерн. Я вам вірю, сказав містер Дебейкер. Чудова, прекрасна жінка, сказав містер Фіцвайн. По закінченні іспитів настав час для запитань і відповідей. Через східні вікна просторої зали струменіло червоне зимове сонце, воно, сердито прощаючись із землею, пронизувало своїм сяйвом застійне кімнатне повітря, і в той самий час на протилежному боці крізь вибагливі, зроблені в орієнтальному стилі прорізи вже чулася спершу квола, але дедалі гомінкіша мелодія, що її вигравали мільйони сопілочок ночі. Настав час для запитань і відповідей. Містер Фіцвайн спитав: а видобувати квадратний корінь він теж уміє? Містер О’Мельдон сказав, якщо вже він може підносити в куб, то в квадрат і поготів, і якщо вже він уміє видобувати корінь кубічний, то з квадратним і поготів упорається. Я питаю містера Луїта, сказав містер Фіцвайн. Тут ідеться не про те, щоби зводити в куб чи в квадрат, сказав Луїт. Як це так? сказав пан Фіцвайн. Луїт відповів: людина з багатою уявою здатна підносити і в куб і в квадрат подумки, числа ніби самі з’являються перед її внутрішнім зором. Тобто ви виступаєте за викорінення коренів? сказав містер Фіцвайн. Не всіх, сказав Луїт, а тільки кубічних. А як бути з квадратними? сказав містер Фіцвайн. Не чіпати їх, сказав Луїт. Як це так? сказав містер Фіцвайн. Людина з багатою уявою здатна видобувати квадратний корінь подумки, сказав Луїт, так само, як і з допомогою аркуша паперу і олівця. А корінь кубічний? сказав містер Фіцвайн. Луїт нічого не відповів, та й що йому було казати? А корінь четвертого ступеня? сказав містер О’Мельдон. То є, власне, квадратний корінь у квадраті, сказав Луїт. А корінь п’ятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. Та хіба ж Господь наш воскрес на другий день? сказав Луїт. А корінь шостого ступеня? сказав містер Дебейкер. То є квадратний корінь у кубі або кубічний у квадраті, сказав Луїт. А корінь сьомого ступеня? сказав містер Макстерн. А ходити по воді яко по суху? сказав Луїт. А корінь восьмого ступеня? сказав містер О’Мельдон. Квадратний квадратного кореня у квадраті, сказав Луїт. Настав час для запитань і відповідей. Радість і туга, здрастуй і прощавай, удар і відсіч, програв і переміг, переміг і програв — усе змішалося у цій великій, до всього байдужій залі. А корінь дев’ятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. То є кубічний корінь у кубі, сказав Луїт. А корінь десятого ступеня? сказав містер Дебейкер. Не може існувати без п’ятого ступеня, сказав Луїт. А корінь одинадцятого ступеня? сказав містер Макстерн. Якщо його у віскі встромити? сказав Луїт. А корінь дванадцятого ступеня? сказав містер О’Мельдон. То є корінь квадратний кубічного кореня у квадраті або корінь кубовий квадратний кореня у квадраті, або корінь квадратний квадратного кореня в кубі, сказав Луїт. А корінь тринадцятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. Годі! зайшовся криком містер Магершон. Тобто? сказав містер Фіцвайн. Годі! сказав містер Магершон. Яке ви маєте право казати «годі»? сказав містер Фіцвайн. Джентльмени, джентльмени, сказав містер Макстерн. Містере Луїт, сказав містер О’Мельдон. Слухаю вас, сер, сказав Луїт. Ось переді мною сьогодні на аркуші було два стовпчики чисел, сказав містер О’Мельдон, в одному, там, де позначалися корені, стояли лише двозначні числа, в іншому, там, де був стовпчик з кубами, стояли лише шестизначні числа. Стовпчик з кубами! вигукнув містер Макстерн. Що таке? В чому там справа? сказав містер Фіцвайн. Яка краса, сказав містер Макстерн. А й справді, містере Луїт, як ви гадаєте? сказав містер О’Мельдон. Я до музики не вдатний, сказав Луїт. Я не це мав на увазі, сказав містер О’Мельдон. А що ви маєте на увазі? сказав містер Фіцвайн. Я маю на увазі, сказав містер О’Мельдон, з одного боку, те, що в одному із стовпчиків, тобто у стовпчику коренів, знаходимо лише двозначні числа, а з іншого, тобто у стовпчику кубів, знаходимо лише шестизначні числа. Я ж правду кажу, містере Луїт? Список — перед вами, сказав Луїт. А стовпчик із коренями також дуже симпатичний, як на мене, сказав містер Дебейкер. Так, але до стовпчика з кубами йому і не братися, сказав містер Макстерн. Ну, може, й не зовсім так, але й не те щоб зовсім не так, сказав містер Дебейкер. І тут він заспівав:

Ха-ха-ха-ха, ха-ха, ха, гм, сказав містер Дебейкер. Чи будуть ще якісь питання, перш ніж я піду додому? сказав містер Фіцвайн. Я саме порушив дуже важливе питання, сказав містер О’Мельдон, але мене перебили. То хай він продовжить з того місця, де зупинився, сказав містер Магершон. Те важливе питання, яке я порушував, сказав містер О’Мельдон, коли мене перебили, полягало ось у чому: із двох стовпчиків чисел, які я бачив сьогодні, один, а саме… Він уже двічі про це казав, сказав містер Макстерн, продовжуйте не з того місця, де ви почали, а з того, де вас урвали. Чи ви хочете повторити помилку дарвінівської гусені? Дарвінівської кого? сказав містер Дебейкер. Дарвінівської гусені? сказав містер Магершон. А що там із ним сталося? сказав містер Макстерн. А сталося із ним те, сказав містер Магершон, що коли він лежав у гамаці, то на нього раптом… А ми хіба зібралися для того, щоб обговорювати гусінь? сказав містер О’Мельдон. Та заради Бога, викладіть нарешті своє питання, сказав містер Фіцвайн, і дайте мені спокійно піти додому до моєї жінки. І до дітей, додав він. Питання, яке я збирався викласти, сказав містер О’Мельдон, коли мене так брутально урвали, полягало ось у чому. Якщо у лівому стовпчику, тобто стовпчику коренів, замість двозначних чисел трапляються і три-, і чотиризначні, не кажучи вже про інші, тоді у правому стовпчику, тобто у стовпчику кубів, замість суто шестизначних чисел мусили бути й семи-, восьми-, дев’яти-, десяти-, одинадцяти- і навіть дванадцятизначні числа. Після цих слів запала мовчанка. Чи не так, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Може бути, сказав Луїт. У такому разі чому, сказав містер О’Мельдон, перехнябився уперед і вдарив кулаком по столу, чому їх тут немає? Кого там немає? сказав містер Фіцвайн. Того, про кого я щойно казав, сказав містер О’Мельдон. Тобто? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів: з одного боку, у першому стовпчику… Тобто стовпчику коренів, сказав містер Дебейкер. Містер О’Мельдон продовжив: три- і навіть чотиризначні числа… Не кажучи про всі інші, сказав містер Макстерн. Містер О’Мельдон продовжив: а з іншого боку, в іншому… Тобто стовпчику кубів, сказав містер Магершон. Містер О’Мельдон продовжив: семизначні… Восьми-… сказав містер Дебейкер. Або дев’яти-, сказав містер Макстерн. Або десяти-, сказав містер Магершон. Або одинадцяти-, сказав містер Дебейкер. Або навіть дванадцяти-, сказав містер Макстерн. Значить, сказав містер Магершон. А що їм там робити? сказав містер Фіцвайн. Пташка божая не знає ні турбот і ні… сказав Луїт. Чи можу я припустити, містере Луїт, сказав містер О’Мельдон, що якщо я запитаю цього чоловіка і попрошу його назвати кубічний корінь із… він схилився над аркушем, — ну, скажімо, дев’ятисот сімдесяти трьох мільйонів двохсот п’ятдесяти двох тисяч двохсот сімдесяти двох, то чи зможе він відповісти? Тільки не сьогодні, сказав Луїт. Або принаймні, сказав містер О’Мельдон, знову зазираючи у свій аркуш, із дев’ятисот дев’яноста восьми мільярдів семисот мільйонів ста двадцяти дев’яти тисяч дев’ятисот дев’яноста дев’яти? В принципі так, але не зараз, сказав Луїт. Ха, сказав містер О’Мельдон. То ви вже виклали своє питання, містере О’Мельдон? сказав містер Фіцвайн. Так, сказав містер О’Мельдон. Мені приємно це чути, сказав містер Фіцвайн. Ви про це нам пізніше розкажете, сказав містер Магершон. Але де ж я бачив це обличчя? сказав містер Фіцвайн. І ще один момент, сказав містер Макстерн. Сонце вже зайшло за західний обрій, сказав містер Дебейкер, він обернув голову і витягнув руку в тому напрямку. Всі інші теж обернулися і не зводили погляду з того місця, де щойно було сонце. Але містер Дебейкер крутнувся і, вказуючи в протилежний бік, сказав: а от на сході сутеніє набагато швидше. Потім усі обернулися і прикипіли очима до вікон, в яких щось наче мерехтіло, і до темно-сірого неба понад самою землею і світло-сірого трохи вище. Бо ніч, здавалося, не так западала, як піднімалася знизу, немов новий день. Але, нарешті, немов відходячи від могили, в яку щойно поклали близьку вам людину, затямте мої слова, містере Ґрейвз, в яку щойно поклали близьку вам людину, їхні тіла, охаючи та ахаючи, повільно знялися зі своїх місць і рушили геть, а містер Фіцвайн мерщій зібрав усі папери, бо у призахідному світлі він згадав, де саме дуже давно він побачив це обличчя. І от він підвівся і похапцем вийшов із зали (немов можна було якось вискочити із зали не підводячись), слідом за ним потяглися, не дуже кваплячись, його помічники у такому порядку, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, випадково так вийшло, навмисно чи іще якось, Бог його знає. Потім містера О’Мельдона, поки він зупинявся, щоб потиснути руку Луїтові, погладити містера Накібала по голові і зразу непомітним рухом витерти руку об штани, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, а потім і містер Макстерн, поки він зупинився, щоб висловити якусь із своїх думок, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Дебейкер, а там і містер Магершон. А потім містера Дебейкера, коли той нахилився, щоб зав’язати шнурівку на черевику, яка, як завжди, розв’язалася, обійшов містер Магершон, який тихо й повільно почвалав самотньо до дверей, немов якийсь із персонажів Едґара По, і ще трохи, і дійшов би до них, і пройшов би крізь них, якби раптом якась нагла думка не спинила його ходи і не примусила його заклякнути, розкарячивши і без того криві кінцівки, так що вага всього його тіла мала розподілитися між лівою ступнею та пальцями правої ноги і довго хиталася між ними, не знаючи, де б їй, переляканій, знайти пришиб. Тепер порядок, згідно з яким вони рушили слідом за містером Фіцвайном (він, до речі, на цей час уже їхав в одинадцятому трамваї), докорінно змінився. Тобто перший колись тепер був останній, а останній тоді — тепер перший, другий тоді — нині третій, а третій — другий. І первісний порядок (спершу містер О’Мельдон, далі містер Макстерн, далі містер Дебейкер і містер Магершон) тепер внаслідок обдумування, нахиляння, міркувань і вітання змінився на інший (спершу містер Магершон, далі містер Дебейкер, містер Макстерн і містер О’Мельдон). Але ледве містер О’Мельдон, як слід привітавшися, подався до містера Макстерна, як містер Макстерн, як слід замислившись, рушив разом із містером О’Мельдоном до містера Дебейкера. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, перший — привітатися, другий — подумати і разом рушити до містера Дебейкера, як містер Дебейкер, як слід нахилившися, подався разом із містером О’Мельдоном і містером Макстерном у бік містера Магершона. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн, і містер Дебейкер встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, а відтак і містер Дебейкер, перший — привітатися, другий — замислитися, третій — нахилитися і разом податися до містера Магершона, як містер Магершон, як слід замислившися, рушив разом із містером О’Мельдоном, містером Макстерном і містером Дебейкером до дверей. І от із дверей після неодмінного тупцяння, обміну надлишками нудної ґречності, пропускання один одного вперед, відступання убік, наступання на ноги і прориву на шляхетні лункі сходи, і виходу на внутрішнє подвір’я, яке вже полонила чорна ніч, один за одним вервечкою вийшли містер Макстерн, містер О’Мельдон, містер Магершон і містер Дебейкер, яких саме так, а не інакше розставив випадок чи яка інша фанаберія. Отже, той, хто спершу був перший, а вдруге останнім, тепер був перший, а той, хто був спершу другий, а вдруге третім, тепер був перший, а той, хто був спершу третій, а вдруге другим, тепер був останній, а той, хто був спершу останній, а вдруге першим, тепер був третій. А одразу за ними, накинувши верхній одяг, подибав надвір і містер Накібал. А одразу за ним вийшов Луїт. І Луїт, спускаючись сходами, перестрів старого, гіркого, білого і міцного сторожа Пауера, що саме піднімався нагору. Коли вони порівнялися, зовсім сивий сторож скинув свого кашкета, а Луїт усміхнувся. І добре, що кожен вчинив саме так. Бо якби Луїт не всміхнувся, то і Пауер не скинув би кашкета, а якби Пауер не скинув кашкета, тоді Луїт не всміхнувся б, і так би вони і проминули один одного, ідучи кожен своїм шляхом, Луїт — униз, Пауер — нагору, перший — з похмурим виразом, другий — у кашкеті. А на другий день… Але тут Артурові не інакше як набридла його історія, бо він покинув містера Ґрейвза і повернувся до будинку. Уот був йому вдячний за це, бо Артурова історія, яку він сприймав, не пропускаючи ані слова, вельми його виснажила й занудила. Тому він із чистим сумлінням міг тепер казати, що він, до речі, й робив, що з усього почутого і побаченого під час служби у містера Нота нічого він так ясно не бачив і не чув, як Артура та містера Ґрейвза, які стоять на залитій сонцем галявині, і Луїта, і містера Накібала, і містера О’Мельдона, і містера Магершона, і містера Фіцвайна, і містера Дебейкера, і містера Макстерна, і всі їхні вчинки й слова. Зрозумів він усе достеменно, хоча й не міг поручитися за точність чисел, а перевіряти він їх не став, бо до чисел він не мав кебети. А слова, навіть якщо вони й не були точною цитатою, все ж передавали зміст того, що мовили Артур, Луїт, містер Накібал та інші. Свого часу цей випадок вельми його потішив, і дуже довгий час нічого його більше не тішило, і ще довший час спогади про ту пригоду були для нього джерелом постійної втіхи. Але під кінець усе це його добре стомило, тоді він зрадів, коли Артур урвав свою розповідь і пішов до хати. Тоді Уот зліз зі свого горбка і подумав, що незле було б зараз опинитися в затінку прохолодної оселі і перехилити скляночку молока. Але він не наважився залишити містера Нота в садку на самоті, хоча не було ніяких підстав гадати, що, якби він пішов, щось від того змінилося б. Відтак він побачив, що гілки на дереві затріпотіли, бо за них чіплявся містер Нот, який, як здавалося, не минав жодної, коли спускався з верхівки на саму землю. Потім містер Нот розвернувся і пішов до хати, а Уот — за ним. Він радів, що так гарно провів цей ранок, сидячи на своєму горбочку, і передчував, як ще трохи, й ковтатиме холодне молоко у своєму темному прохолодному ванькирчику. А містер Ґрейвз лишився сам, стояв, спираючись на вила, посеред саду, а тіні тим часом все довшали і довшали. Пізніше Уот дізнався від Артура, що коли той розповідав усім свою історію, перш ніж стомився, звичайно, то думкою линув геть від господи містера Нота, таємниці якої, нерухомість і сталість якої він ніколи не був в змозі витримати.

Артур був гарний хлопець, відвертий і щирий, не те що Ерскін.

В іншому місці, казав він, я міг би почати цю історію з зовсім іншого місця і довести її до кінця, розповісти, хто такий був містер Накібал насправді (його прізвище було Тислер, і він знімав кімнату на каналі) і в чому полягав його метод видобування кубічних коренів (він просто вивчив напам’ять куби усіх чисел від одиниці до дев'ятки, хоча навіть у цьому не було такої вже потреби, бо одиниця дає одиницю, двійка — вісім, трійка — сім, чотири — чотири, п’ять — п’ять, шість — шість, сім — три, вісім — два, дев’ять — дев’ять, а нуль, звісне діло, — нуль), і міг би повідати про інші Луїтові витівки, про його падіння і подальше сходження завдяки саме чудодійній силі бандо, яке він вживав регулярно.

Але в межах господи містера Нота, на його землі, зробити це Артур ніяк не міг.

Бо Артур зупинявся і замовкав посередині своєї оповіді не тому, що історія ця його вкрай стомила, втоми він зовсім не відчував, а тому, що його посідало палке бажання, покинувши Луїта, повернутися до будинку містера Нота з його таємницями, сталістю і нерухомістю. Бо він і так уже був не в змозі терпіти розлуку з ними.

Але, як знати, може, в іншому місці, перебуваючи на іншій землі, Артур взагалі не подужав би розпочати свою історію.

Бо іншого місця, крім того, яке займав містер Нот з його нерухомими таємницями і таємничою нерухомістю, котра тільки й знала, що тиснути і не давати продиху, просто не існувало.

Але якби він розпочав свою історію деінде, у іншому місці іншої землі, тоді скоріше за все він довів би її до кінця.

Бо якщо де й було подібне місце, то там неодмінно був пан Нот, який звик спершу добре притиснути і не дати ніякого продиху, а тоді попустити і мало що зовсім не відпустити.

Уот співчував тим, хто потрапив у таке скрутне становище. Та й сам він попервах хіба не кидався у подібні крайнощі?

А тепер хіба з ним такого не буває? Чесно кажучи, майже ні. Принаймні слова «сталість» або «нерухомість» (по відношенню до себе) не здавалися йому цілком доречними.

Уот мало чого міг сказати нового та путнього стосовно другого, або кінцевого періоду свого перебування в будинку містера Нота. Усі зібрані ним відомості з цього приводу (тобто стосовно другого, або кінцевого періоду його перебування в будинку містера Нота) були дуже обмежені.

А про характер самого містера Нота Уот взагалі нічого не дізнався.

З усіх вірогідних і слушних причин такого стану речей дві здавалися Уоту особливо вартими уваги: з одного боку, бідність матеріалу, з яким мали справу його чуття, а з іншого — незадовільний стан, щоб не сказати занепад, цих самих чуттів. Хоч як мало йому випадало бачити, чути, нюхати, куштувати, торкатися, все одно він дивився, слухав, нюхав, куштував і торкався до всього, немов сновида чи яке опудало.

Перебував містер Нот у повній тиші, без світла і без повітря посеред просторої кімнати без меблів та іншого мотлоху, щоби ніщо не відволікало ні його, ні його слугу від безперервної радості. І ця повнота зрештою піднімала його з місця, й коли він пересувався по хаті чи по садку, вона теж рухалась разом з ним, притьмарюючи, забиваючи, паралізуючи і морозячи всіх і все, що траплялося їй на шляху.

Одяг, який носив містер Нот у своїй кімнаті, вдома чи для прогулянок садом, був дуже різноманітний, так, вельми різноманітний. То дуже важкий, то легкий, то чепурний, то неохайний, то вишуканий, то заляпаний, то пристойний, то викличний (взяти хоча б його безспідничний купальний костюм). Часто, сидячи біля каміна або вештаючись кімнатами, сходами та закапелками свого будинку, він одягав капелюх, кашкет або й напинав на свої то ріденькі волосинки, то буйні кучері спеціальну сіточку. Але так само охоче він пересувався з непокритою головою.

Щодо його ніг, то інколи він на кожну з них одягав по шкарпетці або на одну — шкарпетку, на другу — панчоху, або чобіт, або черевик, або капець, або шкарпетку й чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку й капець, або панчоху й чобіт, або панчоху й черевик, або панчоху і капець, а то й взагалі нічого. А інколи на кожну ногу він одягав по панчосі або на одну — панчоху, на другу — чобіт, або черевик, або капець, або шкарпетку і чобіт, шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу по чоботу або на одну — чобіт, а на другу — черевик, чи капець, або шкарпетку і чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу по черевику або на одну — черевик, а на другу — капець, або шкарпетку і чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він на кожну ногу взував по капцю або на одну — капець, на другу — шкарпетку й чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу шкарпетку і черевик або на одну — шкарпетку і чобіт, а на другу — шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу шкарпетку і черевик або на одну — шкарпетку і черевик, а на другу — шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він на одну ногу взував шкарпетку і капець або на одну — шкарпетку і капець, а на другу — панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну панчоху й чобіт або на одну — панчоху й чобіт, а на другу — панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну ногу по панчосі і черевику або на одну — панчоху і черевик, а на другу — панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну ногу панчоху і капець, або на одну — панчоху і капець, а на другу — взагалі нічого. А інколи він ходив босоніж.

Отак узяти і подумати, коли ти вже не хлопчик, але ще й не стариган, що ти вже не хлопчик і, разом з тим, не стариган, що ж, це теж непогано. А під кінець свого тригодинного робочого дня раптом стати і замислитись; спокій тьмяніє на очах, гризоти займаються і світяться; втіха, яка вважається втіхою лиш тому, що вона в минулому, біль, що вважається болем тому, що він весь попереду; радісні вчинки усі запишалися, пихаті вчинки затялися і ну ніяк; і прагнення, і дрижаки, щоб тільки побачити того, хто був і пішов, того, хто ще прийде; і правда вже не правда, і брехня ще не правда, поки що ні. А тоді вирішити для себе: після такого — не буду всміхатися, й сісти у затінок, слухати, як сюрчать цикади, шкодувати, що зараз не ніч, шкодувати, що зараз не ранок, і промовляти, ні, це не серце, ні, це не печінка, ні, це не передміхурова залоза, ні, це не яєчник, ні, це не м’язи, це на нервовому ґрунті. Потім кінчається скрегіт зубовний, а може, й ні, і ти опиняєшся в ямі, у западині, і вже не прагнеш чогось прагнути, і не жахаєшся різних жахів, ти у западині, біля підніжжя гори, нарешті, там, де кінчаються всякі падіння, де починається сходження, вільний, нарешті, вільний, на якусь мить вільний, нарешті, ніхто і ніщо, нарешті.

Але хоч що б він одягав на себе спочатку, опівночі на ньому обов’язково буде нічна сорочка, хоч що б там було у нього на голові, на тілі, на ногах, нічого він не скидає, а ходить з усім тим цілоденно по хаті, по будинку, по подвір’ї й садку, аж доки прийде час знову одягати нічну сорочку. Так, не скидав нічого і не торкався навіть ґудзиків, щоби, скажімо, застебнути їх чи розстебнути, крім тих, ясна річ, без яких не можна було обійтися для задоволення його природних потреб, а їх він зазвичай взагалі не торкався, починаючи з того моменту, коли він одягався і чепурив на собі вбрання, і до того, коли знову скидав його. Через це його частенько бачили в хаті, в будинку, на подвір’ї та в садку, вбраного в чудернацькі, не за сезоном вибрані шати, немов він не тямив, яка сьогодні погода та пора року. Отож кожен, кому випадало бачити, як він, скажімо, розгулював босоніж або у костюмі грайливого веслувальника, коли надворі нападало по коліна снігу або сіялась мжичка і чвакало під ногами, і шаленіли холодні вітри чи коли під час літньої спеки він, обклавшися шубами, відігрівався біля каміна, то кожен, повторюю, був ладен запитати себе, може, він просто хоче ще раз пересвідчитись, що таке холод і що таке спека? Але питання такого типу можна класифікувати хіба що як нетривале антропоморфне зухвальство.

Бо, як здавалося Уотові, Нот узагалі не відчував геть ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати й, по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби.

Коли він їв, то на всю губу, коли вже пив, то пив нахильці, коли спав, то, бувало, й гарматою його не розбудиш, якщо вже робив щось, то робив регулярно, і не тому, що мав потребу в їжі, чи питві, чи сні, чи інших речах, ні, а тому, що мав потребу ніколи нічого не потребувати, ніколи-ніколи не відчувати потреби ні в їжі, ні в питві, ні у сні, ні в чомусь іншому.

Це була перша Уотова досить цікава здогадка щодо вдачі містера Нота.

Але сам містер Нот, позаяк він ні в чому не відчував ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати, а по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби, нічого про себе не знав. Через це йому конче потрібен був хтось, хто б відчував і засвідчував його буття. І річ не в тім, що він таким робом міг би щось про себе дізнатися, ні, але тільки в такий спосіб він міг продовжити своє існування.

Це була друга й кінцева Уотова здогадка стосовно містера Нота, і далася вона йому зовсім не задурно.

Уот тоді зупинився, виснажений цим припущенням, слабий, непевний, і в цю мить слова самі зірвалися з його губів.

А взагалі-то він розмовляв тоном, сповненим гідності й певності.

Але який свідок міг бути з Уота, якщо він то на око скаржився, то раптом недочував чогось, не кажучи вже про більш інтимні почуття, з ними взагалі у нього було сутужно. Не свідок, а бідолаха якийсь дефективний, їй-богу.

Найкращим свідком тут є саме найгірший свідок.

Такий нужденний, щоб уже сам по собі міг засвідчити повну відсутність усякої потреби.

Такий він був дефективний, що і цю відсутність засвідчити до пуття не зміг би.

Такий, щоби, дивлячись на нього, можна було зрозуміти, що містер Нот існуватиме завжди, але весь час існуватиме гостра загроза того, що він ось-ось припинить своє існування.

Отаким вони чином, здається, вирішували це питання.

Коли містер Нот ходив усередині будинку, то рухався так, наче вперше опинився в цьому приміщенні, торгав двері, які споконвіку були на замку, ставав навколішки на канапу біля вікна і заглиблювався у думку, ретельно обдивлявся то унітаз, то бачок у вбиральній, підходив до сходів і довго не наважувався підніматися, а піднявшися, довго роздумував, куди йому йти далі.

Коли містер Нот ходив садом, то робив це так, наче вперше бачив усю місцеву красу, так уважно обдивлявся дерева, квіти, кущі, городину, наче усі ці рослини — або й він сам — з’явилися цієї ночі.

А от свою кімнату, хоча вряди-годи він і поривався вийти з неї через дверцята стінної шафи, містер Нот знав набагато краще і майже в ній не блукав.

Отут він стояв. Отут сидів, тут ставав навколішки. Тут лежав. Тут рухався взад-уперед, від дверей до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до вікна, від каміна до ліжка, від ліжка до каміна, від каміна до ліжка, від дверей до каміна, від каміна до дверей; від каміна до дверей, від дверей до каміна; від вікна до ліжка; від ліжка до вікна; від ліжка до вікна, від вікна до ліжка; від каміна до вікна, від вікна до каміна; від вікна до каміна; від каміна до вікна; від ліжка до дверей, від дверей до ліжка; від дверей до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до вікна, від вікна до каміна; від каміна до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до ліжка; від ліжка до дверей, від дверей до вікна; від каміна до ліжка, від ліжка до вікна; від вікна до ліжка, від ліжка до каміна; від ліжка до каміна, від каміна до дверей; від дверей до каміна, від каміна до ліжка; від дверей до вікна, від вікна до ліжка; від ліжка до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до каміна; від каміна до дверей, від дверей до вікна; від каміна до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до ліжка, від ліжка до вікна; від ліжка до каміна, від каміна до вікна; від вікна до каміна, від каміна до ліжка; від дверей до каміна, від каміна до вікна; від вікна до каміна, від каміна до дверей; від вікна до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до ліжка, від ліжка до вікна; від каміна до вікна, від вікна до ліжка; від ліжка до вікна, від вікна до каміна; від ліжка до дверей, від дверей до каміна; від каміна до дверей, від дверей до ліжка.

Його кімната була мебльована доладно і зі смаком.

Ці прості, доладно підібрані меблі, часто за наказом місцера Нота міняли свої місця як з погляду місця, так і з погляду їхнього положення. Так, нерідко можна було побачити, що в неділю комод стоїть біля каміна, туалетний столик стоїть догори ніжками біля ліжка, перекинутий нічний горщик валяється біля дверей, рукомийник лежить горілиць на підлозі біля вікна; а в понеділок комод лежить догори дверцятами біля вікна, туалетний столик стоїть догори ніжками біля дверей, перекинутий нічний горщик валяється біля вікна, рукомийник стоїть прямо, але біля каміна; а в вівторок комод лежить догори дверцятами біля дверей, туалетний столик догори ніжками під вікном, нічний горщик стоїть прямо біля каміна, умивальник поставлено догори ногами біля ліжка; а в середу комод лежить догори дверцятами під вікном, туалетний столик стоїть біля каміна, перекинутий нічний горщик валяється під ліжком, рукомийник лежить долілиць біля дверей; а в четвер комод лежить на боці біля каміна, туалетний столик стоїть біля ліжка, нічний горщик валяється під дверима, рукомийник лежить долілиць під вікном; а у п’ятницю комод стоїть прямо біля ліжка, туалетний столик — догори ніжками біля дверей, нічний горщик валяється під вікном, рукомийник лежить на боці біля каміна, а в суботу комод стоїть догори ніжками біля дверей, туалетний столик лежить догори спинкою під вікном, нічний горщик валяється на боці біля каміна, рукомийник стоїть біля ліжка; а наступної неділі комод лежить дверцятами долі під вікном, туалетний столик — на боці біля каміна, нічний горщик перекинутий лежить біля ліжка, рукомийник — догори ніжками біля дверей, а наступного понеділка комод лежить догори дверцятами біля каміна, туалетний столик — на боці біля ліжка, нічний горщик стоїть, але біля дверей, рукомийник стоїть догори ніжками під вікном; а в наступний вівторок комод лежить на боці біля ліжка, туалетний столик стоїть нормально, але під дверима, нічний горщик перекинутий догори дном, і поставлено його під вікно, рукомийник лежить навзнак біля каміна; а наступної середи комод стоїть біля дверей, туалетний столик — догори ніжками під вікном, нічний горщик лежить догори дном біля каміна, рукомийник валяється на боці біля ліжка; а наступного четверга комод стоїть догори ніжками під вікном, туалетний столик лежить на боці біля каміна, нічний горщик стоїть під дверима; а наступної п’ятниці комод лежить дверцятами до землі біля каміна, туалетний столик на боці біля ліжка, нічний горщик на боці біля дверей, зате рукомийник стоїть під вікном; а наступної суботи комод лежить догори дверцятами біля ліжка, туалетний столик лежить на боці біля дверей, нічний горщик стоїть рівно під вікном, рукомийник лежить долілиць біля каміна; а за два тижні комод лежить на боці біля дверей, туалетний столик стоїть під вікном, нічний горщик валяється догори дном біля каміна, рукомийник лежить горічерева біля ліжка; за два тижні, в понеділок, комод стоїть біля вікна, туалетний столик лежить догори ніжками біля каміна, нічний горщик валяється біля вікна, рукомийник лежить на боці біля дверей; за два тижні, у вівторок, комод стоїть догори ніжками біля каміна, туалетний столик так само, тільки біля ліжка, нічний горщик лежить на боці під дверима, рукомийник так само, тільки під вікном; а за два тижні, у середу, комод лежить дверцятами до підлоги біля ліжка, туалетний столик на боці під дверцятами, нічний горщик валяється так само, тільки під вікном, рукомийник стоїть догори ніжками біля каміна; а за два тижні, в четвер, комод лежить догори дверцятами біля дверей, туалетний столик на боці під вікном, нічний горщик догори дном біля каміна, рукомийник долілиць біля вікна; а за два тижні, у п’ятницю, комод лежить на боці під вікном, туалетний столик догори ніжками біля каміна, нічний горщик догори дном біля ліжка, рукомийник горічерева біля дверей. І в цьому немає нічого дивного та рідкісного, якщо розглядати період, припустимо, у дев’ятнадцять днів, не більше, а з меблів узяти лише комод, туалетний столик, нічний горщик та рукомийник, які можуть стати рівно або догори ніжками, а можна покласти їх долілиць, дверцятами до підлоги або навпаки, дверцятами до стелі, а також на різні боки, і все це совати по кімнаті то до каміна, то до ліжка, то до дверей, то під вікно. Що ж тут дивного? Або рідкісного?

Стільці теж, якщо вже заводити про них мову, ніколи не стояли на одному місці.

Кутки теж, якщо вже про них зайшла мова, завжди були чимось захаращені.

І тільки ліжко здавалося нерухомим, таке доладне й зі смаком вибране ліжко, таке кругле за формою і так міцно скобою й болтами прип’яте-прикручене до підлоги.

Голова містера Нота і його ноги щоночі міняли своє положення майже на один градус і за дванадцять місяців описували повне коло в межах його односпального ліжка. Куприк містера Нота і одяг, який прилягав до куприка, теж рухались по колу, це було ясно з огляду простирадла (їх міняли регулярно на день святого Патрика) і навіть матраца.

Так і не було знайдено пояснення дивним рухам і звукам, які лунали з другого поверху і які так бентежили Уота під час його перебування на першому поверсі. Але вони більше його не цікавили.

Час від часу містер Нот зникав із своєї кімнати і залишав Уота на самоті. Побуде одну лише мить і щезає. Але в такі моменти Уот, на відміну від Ерскіна, не відчував ніякої потреби кидатися на пошуки, бігти нагору чи вниз, зчиняти шалений ґвалт своєю тупаниною, забирати спокій у своїх колег на кухні, та де там, він залишався там, де й був, не те щоб спав, але й не бадьорився, і так якось перебивався, аж доки містер Нот з’являвся знову.

Уот не надто й страждав ні коли містера Нота не було, ні коли він був. Коли він був з ним, то Уот був щасливий, коли ж його не було, то Уот був щасливий від того, що містер Нот не поруч із ним, а деінде. Залишаючи його вночі чи повертаючись до нього вранці, він не відчував ні полегкості, ні смутку.

Ця непорушність і спокій розповсюдилися й охопили весь будинок, маєток, садок, город і, певна річ, Артура.

І коли надійшов час для Уота залишати маєток свого господаря, він вирушив за ворота з почуттям майже прозорої ясності і цілковитого спокою.

Але не встиг він вийти на сільську дорогу, як залився сльозами. Він ще довго пам’ятав, як стояв з похиленою головою, тримав у кожній руці по валізі, а сльози, немов із ринви, текли з очей його на щойно полагоджену дорогу. Якби це було не з ним, а з кимось іншим, він ніколи б у це не повірив. Ця рідина так рясно зволожила поверхню дороги, що він десь хвилин зо дві-зо три не міг рухатися вперед. Але, на щастя, стояла гарна погода.

Кімната, в якій мешкав Уот, не містила ніякої інформації ні про що й ні про кого. То був маленький, кепсько освітлений і, хоча Уот і славився своєю охайністю, досить смердючий закапелок. З його єдиного віконця відкривався чудовий позір на бігову доріжку іподрому. Картина, а точніше, кольорова репродукція, теж не могла повідати нічого нового. Навпаки, з часом її значення дедалі зменшувалося.

З голосу містера Нота нічого не можна було дізнатися. З Уотом містер Нот ніколи ні про що не розмовляв. Час від часу без будь-якої видимої причини містер Нот розкривав рота і співав. З однаковою вправністю він співав як басом, так і тенором, крім того, йому підкорялися всі чоловічі регістри. Співав він не дуже добре, як на Уотову думку, але Уотові доводилося чути і гірших співаків. Мелодія цих пісень була страшенно монотонна. Бо голос містера Нота, за винятком тих випадків, коли він несподівано зривався то вниз, то вгору й разів по десять-одинадцять протягом однієї пісні і завжди держався тієї ноти, яку вподобав із самого початку і яку був ладен донести до самого кінця. Слова в цих піснях були або геть позбавлені всякого сенсу, або мовлені говіркою, про яку Уот, сам неабиякий мовник, і гадки не мав. В його піснях переважали відкритий голосний звук «а» і проривні, вибухові приголосні «к» та «г». Містер Нот нерідко розмовляв сам з собою, пристрасно і на кільканадцять голосів, дивуючи Уота різноманіттям інтонацій та жестів, але робив це так м’яко, що до Уотових недужих вух долинало лише якесь непевне приглушене сокотання. Цей гомін припадав Уотові щораз ближче і ближче до серця. І справа не в тому, що він шкодував, коли гомін уривався, або радів, коли гомін починався, ні. Але він, коли лиш почує це щебетання, то завше радіє, як-от радіють, коли дощ періщить по зарослях бамбука, або як радіє берег моря, коли хвилі б’ються об нього, радіє і сподівається, що оця, либонь, неодмінно мусить бути останньою, а тоді — ні, хай би ще одна, наступна, тоді ще і ще, знову і знову. Нот також полюбляв вибухати поодинокими, надзвичайно бурхливими трискладовими вигуками, після яких усе його тіло коцюбилося, наче бите правцем. Найхарактернішими вигуками були: Екзельманц! Дайкурить! Габбакук! Еккімоуз!

Що ж до того, яку зовнішність мав містер Нот, то відносно цього вельми суттєвого питання Уот навряд чи щось міг сказати. Бо одного дня містер Нот був високий, огрядний, блідий і чорнявий, а наступного — худий, низенький, рум’яний і білявий, а ще наступного — кремезний, середнього зросту, жовтявий і рудий, а ще наступного — маленький, гладкий, блідий і гарний, а ще наступного — середнього зросту, рум’яний, худий і рудий, а ще наступного — високий, жовтявий, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, середнього зросту, рудий і блідий, а ще наступного — високий, худий, чорнявий і рум’яний, а ще наступного — маленький, білявий, кремезний і жовтявий, а ще наступного — високий, рудий, блідий і гладкий, а ще наступного — худий, рум’яний, маленький і чорнявий, а ще наступного — білявий, кремезний, середнього зросту і жовтявий, а ще наступного — чорнявий, маленький, гладкий і блідий, а ще наступного — білявий, середнього зросту, білявий і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, високий і жовтявий, а ще наступного — блідий, гладкий, середнього зросту і білявий, а ще наступного — рум’яний, високий, худий і рудий, а ще наступного — жовтявий, маленький, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, кремезний, рудий і високий, а ще наступного — чорнявий, худий, жовтявий і маленький, а ще наступного — білявий, блідий, кремезний і середнього зросту, а ще наступного — чорнявий, рум’яний, маленький і гладкий, а ще наступного — худий, білявий, жовтявий і середнього зросту, а ще наступного — блідий, кремезний, рудий і високий, а ще наступного — рум’яний, білявий, гладкий і середнього зросту, а ще наступного — жовтявий, рудий, високий і худий, а ще наступного — кремезний, маленький, блідий і чорнявий, а ще наступного — високий, гладкий, жовтявий і білявий, а ще наступного — маленький, блідий, худий і рудий, а ще наступного — середнього зросту, юний, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, маленький, рудий і жовтявий, а ще наступного — середнього зросту, худий, чорнявий і блідий, а ще наступного — високий, білявий, кремезний і рум’яний, а ще наступного — середнього зросту, чорнявий, жовтявий і гладкий, а ще наступного — худий, блідий, високий і білявий, а ще наступного — рудий, кремезний, маленький і рум’яний, а ще наступного — чорнявий, високий, гладкий і жовтявий, а ще наступного — білявий, маленький, блідий і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, середнього зросту і рум’яний, а ще наступного — жовтявий, гладкий, маленький і білявий, а ще наступного — блідий, середнього зросту, худий і рудий, а ще наступного — рум’яний, високий, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, жовтявий, рудий і середнього зросту, а ще наступного — чорнявий, худий, блідий і високий, а ще наступного — білявий, рум’яний, кремезний і маленький, а ще наступного — рудий, жовтявий, високий і гладкий, а ще наступного — худий, чорнявий, блідий і маленький, а ще наступного — рум’яний, кремезний, білявий і середнього зросту, а ще наступного — жовтявий, чорнявий, гладкий і маленький, а ще наступного — блідий, білявий, середнього зросту і худий, а ще наступного — кремезний, високий, рум’яний і рудий, а ще наступного — середнього зросту, гладкий, жовтявий і білявий, а ще наступного — високий, блідий, худий і рудий, а ще наступного — маленький, рум’яний, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, високий, білявий і блідий, а ще наступного — маленький, худий, рудий і рум’яний, а ще наступного — середнього зросту, чорнявий, кремезний і жовтявий, а ще наступного — маленький, рудий, блідий і гладкий, а ще наступного — худий, рум’яний, середнього зросту і чорнявий, а ще наступного — білявий, кремезний, високий і жовтявий, а ще наступного — чорнявий, середнього зросту, гладкий і блідий, а ще наступного — білявий, високий, рум’яний і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, маленький і жовтявий, а ще наступного — рум’яний, гладкий, високий і білявий, а ще наступного — жовтявий, маленький, худий і рудий, а ще наступного — блідий, середнього зросту, чорнявий і кремезний, а наступного — гладкий, рум’яний, рудий і маленький, а наступного — чорнявий, худий, жовтявий і середнього зросту, а наступного — білявий, блідий, кремезний і високий, а наступного — чорнявий, рум’яний, середнього зросту і гладкий, а наступного — худий, білявий, жовтявий і високий, а наступного — блідий, кремезний, рудий і маленький, а наступного — рум’яний, чорнявий, гладкий і високий, а наступного — жовтявий, білявий, маленький і худий, а наступного — кремезний, середнього зросту, блідий і рудий, а наступного — маленький, гладкий, рум’яний і білявий, а наступного — середнього зросту, жовтявий, тонкий і вишуканий, а наступного — високий, блідий, темний і міцний, а наступного — гладкий, середнього зросту, рудий і рум’яний, а наступного — високий, худий, чорнявий і жовтявий, а наступного — маленький, білявий, кремезний і блідий, чи це Уотові тільки здавалося, коли він згадував фігуру, зріст, шкіру та волосся містера Нота.

Бо щодня мінялася не тільки його фігура, зріст, шкіра і волосся, а й постава, вираз обличчя, форма і розмір ніг, рук, рота, носа, очей та вух, якщо вже обмежитися лише ногами, руками, ротом, носом, очима, вухами та їхньою поставою, виразом, формою та розмірами.

Його манера триматися, голос, запах і зачіска, не кажучи про всі інші ознаки, крім манери триматися, голосу, запаху та зачіски, теж не відзначалися сталістю і мінялися день у день.

Його манера відхаркуватися й відпльовуватися теж зазнавала щоденних змін, так само, як і всякі його інші манери, крім відхаркування і відпльовування.

Його відрижку сьогодні теж не можна було рівняти до вчорашньої, а до завтрашньої й поготів, якщо мова вже тут зайшла про відрижку, а не про щось інтимніше.

У всіх цих змінах Уот не брав ніякої участі, він і гадки не мав, о якій порі двадцятичотиригодинної доби вони відбудуться. Він, однак, підозрював, що все це здійснюється десь між північчю, коли Уот, завершуючи свій робочий день, допомагав містерові Ноту одягнути нічну сорочку[9] і лягти в ліжко, і восьмою годиною ранку, коли Уот, розпочинаючи свій робочий день, допомагав містерові Ноту підвестися з ліжка і скинути нічну сорочку.

Бо якби містер Нот змінював свою зовнішність, коли Уот його обслуговував, то Уот це якось неодмінно помітив би, якщо не одразу, то трохи згодом. Тому Уот і підозрював, що це відбувалося десь серед глупої ночі, коли ніхто йому не стояв на заваді і містер Нот міг прибрати будь-якої подоби. Уот тому переймався дедалі більшою певністю, що підозра його не така вже геть безпідставна, що інколи серед ночі підводився не в змозі або не бажаючи спати далі, підходив до вікна, щоб подивитися на зірки, які він колись усі знав поіменно, коли помирав у Лондоні, щоб подихати нічним повітрям і послухати звуки ночі, які дотепер його цікавили, так от тоді, у такі хвилини він бачив, як десь посередині між ним і землею, розганяючи морок, міняючи колір листя з безнадійно чорного на сірий, розсипаючи срібло по дощових краплях, якщо була злива або навіть мжичка, спалахує смужка білого світла.

Рухи містера Нота типовими теж не назвеш, крім хіба що тих, коли він обіруч водночас закривав свої лицьові отвори, себто встромляв обидва великі пальці в рот, вказівні пальці у вуха, мізинці у ніздрі, треті пальці в очі, а другі, аби посприяти пожвавленню розумової діяльності, прикладав до скронь. Але то були не жести, а діяльність, якою містер Нот займався досить тривалий час, не відчуваючи, судячи з усього, ніякої незручності.

Уот помічав у містера Нота й інші риси, інші характерні прийоми, такі собі прийомчики, як перебути деньочки, про них теж Уот міг би розказати, якби схотів, якби не був такий стомлений, такий виснажений усім тим, про що він уже розповів, стомлений додаванням і відніманням старих, давно відомих речей до і від інших таких самих давно відомих старих речей. Але йому боляче було й помислити, що ми оце зараз розлучимося і більше ніколи (на цьому світі) не зустрінемося, а я так і не дізнаюся, як саме містер Нот взував свої чоботи чи черевики, чи капці, чи черевик і капець, коли йому доводилось робити це, тобто не просто чобіт чи черевик, чи капець, а саме так. Тому він зняв свої руки з моїх рамен, поклав їх мені на зап’ястя і розповів, як саме містер Нот, відчуваючи, що час тому сприяє, доброзичливо і разом з тим з особливою хитринкою розпочинав мало-помалу боком та скоком просуватися до своїх чобіт, до своїх черевиків, до свого чобота і черевика, до свого чобота й капця, до свого черевика і капця, боком, бочечком, маленькими кроками, з простосердим нейтральним виразом обличчя, мало-помалу, все ближче й ближче до того місця на полиці, де вони стояли, зовсім впритул, щоби — шасть! — і схопити їх. А відтак, коли він взував перший чорний чобіт, коричневий черевик, чорний капець і коричневий чобіт, чорний черевик і коричневий капець на одну ногу, то другого стискав міцно-міцно, щоб він ніде не подівся, або клав його до кишені, або ставив на нього ногу, або ховав у шухляду, або в рот, щоб потім узути його на другу ногу.

Отак, розповідаючи, він зняв мої руки зі своїх рамен і позадкував через дірку до свого садка, залишивши мене самого, так що я міг тепер провести його хіба що своїми очима, провести востаннє й побачити, як він топче тіні і, спотикаючись, просувається назадгузь до свого житла. Часто він бився зопалу об стовбури дерев, потрапляв ногою в хащі і падав на спину долілиць, набік, у зарості ожини чи шипшини, чи будяка, чи кропиви. Але він миттю підводився і без скарг, без нарікань продовжував рухатися у бік свого житла, аж доки я перестав його бачити, а в полі мого зору лишилися самі тільки осики. Як з мого, так і з його будинків, які з того місця не можна булої побачити, вітер приніс дим із комина, бо о такій порі вже готували обід, ці дими то курилися окремо, то зливалися докупи, перемішувалися і танули без сліду.