Уот

IV

Так само, як колись Уот повідав початок своєї історії, не перший, а другий, через що й не четвертий, а третій, так само розповів він і про її кінець. Другий, перший, четвертий, третій — саме в такій послідовності Уот виклав свою історію. Саме так слід працювати над героїчними катренами.

Як Уот прийшов, так він і пішов, посеред ночі, яка накриває всі речі своїм покровом, особливо коли надворі хмариться.

Було це, як йому здалося, влітку, бо повітря не було таке вже геть зимне. І сталося це, як прихід його, так і вихід, теплої літньої ночі, не інакше. Наприкінці ще однієї днини, яка нічим від усіх інших не відрізнялася, Уот принаймні не бачив ніякої різниці. А казати щось про містера Нота він був неспроможний.

Містер Нот, мабуть, як і завше, лежав, ставав навколішки, сидів, стояв, робив проходку, зойкав, мугикав і замовкав, не виходячи зі своєї кімнати, так-сяк освітленої місяцем і цілим кодлом зірок. А Уот під таку годину, згідно зі своєю звичкою, сидів біля розчахнутого вікна, чув перші нічні звуки і ледь бачив перші нічні вогні як людського, так і небесного походження.

О десятій він почув крики, десь зовсім близько, ще ближче, тоді трохи далі, зовсім далеко, на сходах, поверхом вище, і знову на сходах, і так крізь відчинені двері побачив світло, яке виблимувало в темряві і поволі сходило нанівець у темряву, Артурові кроки, світло, запалене бідолашним Артуром, який о звичній порі піднімався до себе нагору, щоб відпочити.

Об одинадцятій темрява заполонила кімнату, а місяць видряпався вище від дерева. А що це дерево було низеньке і місяць сходив прудко, то перехід не зайняв багато часу і потьмарення теж.

Споглядаючи, як світло наче стрибками то спалахує, то гасне, Уот здогадався, що вже десята; так само, коли кімната поринула в темряву, він зрозумів, що вже десь одинадцята.

А коли він подумав, що, мабуть, уже перейшло за північ і він уже одягнув містера Нота в нічне вбрання і поклав у ліжко, от тоді він спустився на кухню, як і робив щоночі, щоб випити свою останню склянку молока і докурити останню четвертину сигари.

Але на кухні на стільці сидів якийсь дивний чоловік, і нічні жаринки, гаснучи, блимали на нього.

Уот запитав його, хто він такий і як сюди потрапив. Він вважав своїм обов’язком це зробити.

— Мене звати Мікс, — сказав незнайомець. — Спочатку я був там, а потім за якусь мить потрапив сюди.

Отже, прийшов його час. Він зняв кришку, підніс склянку до губів і почав пити. Молоко почало скисати. Він запалив сигару й затягнувся. Дешева, смердюча сигара.

Я родом із…, сказав містер Мікс і назвав місцевість, звідки він походив. Народився я у…, сказав він і повідав дещо про місце й обставини того, як він вилупився на світ Божий. Мої любі батьки, сказав він, і героїчні постаті унікальних перелюбників містера та місіс Міксів, яким не було рівних в монастирських анналах, заповнили кухню. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, продовжив він, моя люба дружина… мій улюблений собака…. от нарешті…

На щастя, містер Мікс не мав дітей.

Якийсь час Уот уважно його слухав, бо містер Мікс мав досить милозвучний голос. Особливо йому вдавалися фрикативні звуки. Але все це нічне милозвуччя померхло й щезло, бо Міксів голос, вельми приємний голос бідолашного Мікса, зійшов нанівець, зіткнувшися з мовчазним, безголосим стогоном Уотових нутряних планів.

Уот допив молоко і допалив сигару так, що попік собі всі губи, і вийшов з кухні. Невдовзі він з’явився знову перед очима Мікса і в кожній руці тримав по валізці, тобто загалом він мав дві маленькі валізи.

Подорожуючи, Уот волів брати з собою не одну велику, а дві маленькі валізи. Так, пересуваючись з місця на місце, він полюбляв мати в кожній руці по маленькій валізі, а не носити з собою одну валізу й перекладати її з руки в руку. Не мати ніякої, ні маленької, ні великої валізи, ні в лівій, ні в правій руці, ось про що він, безумовно, мріяв, коли вирушав у мандри. А де б тоді він подів своє майно, туалетне причандалля і зміну натільної білизни?

Однією з цих валіз була мисливська валіза, про яку вже, здається, тут згадувалося. Попри те, що вона була рясно вкрита всякими ремінцями та пряжками-защібками, Уот тягав її на спині, немов то був мішок із піском. Друга валіза була теж мисливською і мало чим відрізнялася від першої. Уот її теж носив, перекинувши через плече, мов ціпок.

Ці валізи були на три чверті порожні.

Уот був вдягнений у пальто, яке подекуди ще не втратило свого зеленого кольору. Пальто це, коли Уот його востаннє зважував, мало десь від п’ятнадцяти до шістнадцяти фунтів ваги, тобто майже сім кілограмів. Помилки тут бути не могло, бо Уот зважився спочатку у пальті, тоді без пальта, себто скинув його, поклав на землю поруч, а сам знову зважився. Але то вже коли було, і пальто з того часу могло набрати вагу. Або схуднути. Пальто це було таке довге, що Уотові штани, схожі на шаровари (він зумисне носив такі, аби приховати форму своїх ніг), ніяк не було видно. Пальто це було досить поважного віку, що для подібних пальт не первина, а купив його Уотів батько майже за безцінь принагідно в однієї гідної довіри доброчесної удовиці років, щоб не збрехати, сімдесят тому, коли Уотів тато був ще хлопцем моторним і автомашини ще тільки почали з’являтися, і з того часу пальто це жодного разу не пралося, крім поверхової обробки дощем, снігом, сльотою, ну й, звісне діло, нетривалих занурень вряди-годи у води каналів. Не зазнавало воно також ні хімічного чищення, ні обробки звичайною щіткою, і зроду-віку не перелицьовувалося, і от завдяки цій своїй незайманості воно й збереглося як одиниця одягу. Пальтова тканина, хоча подекуди й добряче попоносилася, особливо іззаду, була ще така міцна і тривка, що дірок, у прямому значенні цього слова, зовсім не було видно, і якщо де й потерлася, то лише на ліктях та на сідницях. Як і раніше, пальто це спершу защібалося на дев’ять ґудзиків, щоправда, різних за формою й кольором, але всі вони чесно виконували свої обов’язки, а зовсім не шукали причепки, щоб прослизнути у дірочку і розстібнутися. Нагорі у петельці сумно звисали залишки штучної червоно-синьої хризантеми. Ошмаття оксамитової смужки все ще чіплялося за комір. Пальто щедро, з запасом, запинало Уота і ніколи не розходилося.

На голові Уот носив капелюха не зовсім кубічної форми, який своїм кольором наближався до чорного перцю. Цей дивовижний капелюх належав колись його дідові, який знайшов і підняв його на іподромі, біля стайні, й приніс додому. Тоді він своїм кольором нагадував гірчицю, а нині — перець. Слід зауважити, що з погляду кольору як пальто, так і капелюх тяжіли одне до одного і з кожним відбитим від них чи поглиненим ними променем наближалися до золотої середини. Але ж як різняться вони за своїм походженням! Те було таким зеленим! А той — таким жовтим! Отак завжди і з цим часом, який висвітлює темряву і притьмарює світло.

Неважко передбачити, що коли вони зійдуться докупи, то не зупиняться на досягненому, а старітимуть собі далі, аж доки капелюх стане зеленим, а пальто — жовтим, а тоді, з кожним річним колом наближаючись до останнього, кольори ставатимуть чимраз блідішими, насиченішими та миршавішими. Аж поки капелюх перестане бути капелюхом, а пальто — пальтом. Отак завжди і з цим часом.

Взутий Уот був у коричневий ботинок й черевик, на щастя, теж майже коричневого кольору. Ботинок цей Уот купив за вісім пенсів у одноногого каліки, який, втративши ногу, а разом з нею і ступню під час дорожньої пригоди, був радий, вийшовши із лікарні, виторгувати які-не-які, а гроші за майно, яке раптом втратило для нього усяку побутову вартість. Він же ж і гадки не мав, звідки йому таке щастя присунуло, і не здогадувався, що за кілька днів до того Уот надибав на березі моря черевик, шкарубкий і розбухлий від води, але цілком ще годящий, цілком.

Цей черевик і цей ботинок так пасували один одному за кольором і були так надійно прикриті зверху, по-перше, штанями, а по-друге, пальтом, що здаля їх можна було б прийняти не за, з одного боку, черевик і, з другого, ботинок, а достеменно за пару ботинок або черевиків, якби лише ботинок не був такий тупоносий, а черевик такий гостроносий.

Взуваючи цей ботинок дванадцятого розміру і цей черевик десятого, Уот, який мав ноги одинадцятого розміру, зазнавав якщо не тортур, то принаймні гострого болю, і кожна з його ніг залюбки влізла б у сусідню взувку, щоби бодай на якусь хвильку здихатися осоружного відчуття. Одягаючи під ту взувку, яка йому тисла, не одну шкарпетку (з тієї пари, яку він мав), а обидві, а під ту, що теліпалася і спадала з ноги, жодної, Уот у такий спосіб намагався, хоча й марно, виправити очевидну асиметрію. Але логіка була на його боці, тому хоч де і коли він рушав, то одягав шкарпетки саме так, а не трьома іншими можливими способами.

Про Уотові піджак, камізельку, сорочку, майку й кальсони теж можна було б написати багато вельми цікавого і вагомо-можливого. Кальсони, зокрема, — дуже суттєва деталь одягу, і не з якоїсь однієї, а з кількох точок зору. Але всі вони — і піджак, і камізелька, й сорочка, і спідня білизна, всі вони були надійно приховані від стороннього ока.

Уот не носив ні краватки, ні комірця. Якби на його сорочці був комірець, він би підібрав собі відповідну краватку. А якби він, навпаки, мав краватку, то, як знати, може б, і збився на комірець. Але позаяк він не мав ні краватки, ні комірця, то в нього не було ні комірця, ні краватки.

Вбраний саме так, а не інакше, і тримаючи в кожній руці по валізі, Уот стояв посеред кухні, і обличчя його поступово набувало такого відсутньо-порожнього виразу, що Мікс підвівся на ноги, схопився здивованою рукою за приголомшений роззявлений рот, відсахнувся до стіни і стояв так, зігнутий у баранячий ріг, мало не припадаючи до землі, притискався спиною до стіни, долоню однієї руки притискав до своїх широко розкритих губів, а другою тиснув на інший бік першої.

Хоча, може, щось інше спонукало Мікса відсахнутися до самої стіни, зігнутися в три погибелі і схопитися руками за обличчя (саме так, а не інакше), може, і не вираз Уотового обличчя, а щось інше. Бо важко повірити, щоб Уотове обличчя, попри всю його тодішню бридкість, могло спонукати Мікса, чоловіка тілистого і флегматичного, відсахнутися до стіни, схопитися руками за обличчя, немов захищаючись від удару або заганяючи зойк назад у розчахнену пельку, і не те щоби збліднути, а прямо-таки пополотніти. Бо Уотове обличчя, попри всю свою природну бридкість, особливо коли воно прибирало цього виразу, навряд чи зробилося б менш бридким, якби зовсім позбулося цієї бридкості. Та й Мікс не був ні маленькою дівчинкою, ні хлопчиком із церковного хору, ні в якому разі, бо то був дебелий вайло, бувалий у бувальцях, який і по світах попоїздив, і різних країв і чудес набачився. Що ж тоді, як не Уотове обличчя, і могло так схарапудити Мікса і так знебарвити його щоки, що з них умить щезли як кров, так і молоко? Пальто його? Капелюх? Черевик із ботинком? Так, не інакше, як черевик із ботинком, поставлені поруч, такі коричневі, такі шкарубкі, такі тупо- та гостроносі, з такими сороміцьки скошеними підборами, такі коричневі, такі бурі, що гай-гай. А що, як його наполохав не сам Уот, не щось в Уоті, а щось поза Уотом, обабіч Уота чи перед Уотом, чи під Уотом, чи над Уотом, чи біля Уота, якась, припустімо, тінь, яку хтось відкинув, або непролите світло, або сірувате повітря, яке нуртує від переповні непевних філософських ентелехій?

Але нехай Уотів рот і був відкритий, щелепа вільно висіла, очі безтямно блищали, немов дві скляні намистини, голова похилилася, коліна зігнулися, спина згорбилася, але розум його бадьоро працював, метикуючи, що йому слід зробити — зачинити двері, з яких йому дме в саму потилицю, в самий поперек, поставити валізи на підлогу і сісти, чи зачинити двері, поставити валізи, але не сідати, чи зачинити двері, сісти, але валіз не ставити, чи поставити валізи, сісти, але дверей не зачиняти, чи зачинити двері, з яких тягне так, що видуває геть весь його поперек і всю потилицю, але валіз не ставити, чи взяти й сісти, чи поставити валізи, а на двері наплювати, чи взяти й сісти, чи сісти, а на валізи наплювати, чи взяти й зачинити двері, чи нічого не міняти, хай собі валізи обтяжують руки, підлога тисне на ноги, повітря струменить крізь двері і дме на поперек і в потилицю. І внаслідок усіх своїх міркувань Уот дійшов висновку, що якби було варто робити щось одне із того, про що він метикував, то варто було б робити й усе інше, але оскільки нічого не варто було робити, ну геть зовсім нічого, то і загалом за все без винятку краще було не братися. Бо він однаково не матиме часу на те, щоб до пуття відпочити і зігрітися. Бо не встигнеш сісти, як треба знову вставати, тільки поставиш вантаж, як надходить час піднімати інший, тільки-но зачиниш двері, як треба відчиняти інші, не встиг видихнути, як на часі вдихати знову, що попереднє не відгуло, як суне наступне, яке скоріше за все теж колись виявиться тяжкою надсадою, а не відпочинком. А ще він сказав, немов роблячи висновок з усього мовленого вище, що навіть якби він мав у своєму розпорядженні усю ніч, щоби як слід відпочити і зігрітися на стільці посеред кухні, то і тоді це був би неспокійний відпочинок і холодне зігрівання порівняно з тим відпочинком і тією теплотою, які він ще пам’ятав і на які так чекав, кепський відпочинок, жалюгідне зігрівання, у кожному разі не втіха, а роздратування, як тепер, так і в майбутньому. Але він був такий виснажений під кінець усього довгого дня, так давно не спав і, відповідно, так палко прагнув відпочинку і так пристрасно жадав зігрітися, що він добре зігнувся для того скоріше за все, щоб поставити валізи на підлогу і зачинити двері, і сісти до столу, і покласти руки на стіл, і схилити на них свою голову, так, так! І як знати, може, тут-таки, без вагань поринути з головою в бентежний сон, в якому він обривається з височенного бескиду, мчить сторчголов на гострі скелі, що хижо стирчать із пінистої води, а численна публіка бачить усе це — і нічичирк. Так от, він похилився, але не дуже низько, бо ледве він почав згинатися, як одразу ж спинився, і ледве розпочав свій запланований відпочинок, тяжкий відпочинок, як зразу ж скасував його і закляк у цій загостреній напівстоячій поставі, поставі, такій до прикрості незручній, що він сам не зрозумів і, либонь, посміхнувся б, якби він не був такий вкрай виснажений, а то й засміявся б на все горло, якби десь позичив хоч трошки снаги. Але небавом він на щось відволікся, і душа його більше не переймалася ніяким клопотом, але вона, певна річ, була б ще безтурботніша, якби він мав силу, щоб усміхнутися, або здорове горло, щоб реготати.

Покинувши будинок, але ще не дійшовши до дороги, Уот пригадав, що він же ж не попрощався з Міксом, і почав картати себе. Ну чому було на прощання не сказати кілька простих слів, які так багато важать для того, хто лишається, і для того, хто йде, елементарна, здавалося б, чемність, ні, пішов, і ні пари з вуст. Він зупинився, охоплений наглим бажанням вернутися і виправити свою похибку. Втім, стояв він недовго і вже за якусь хвильку був біля воріт, а тоді й зовсім вийшов на дорогу. І добре вчинив, бо Мікс вийшов з кухні ще раніше, ніж Уот. Але Уот же ж не відав того, що Мікс вийшов з кухні ще раніше за нього, і збагнув це набагато пізніше, у свинячий, можна сказати, голос, тому, плентаючись до воріт і виходячи на дорогу, він щиро картав себе і шкодував, що як слід не попрощався з Міксом, хоча й переймався цим каяттям не занадто довго.

Ніч тоді видалась напрочуд гарна. Місяць, хоча і не вповні, мав ось-ось повністю округлитися, десь за день-два, не більше, щоб потім податись у зворотний бік і, гублячи своє сяйне тіло, зменшитися до розмірів молодика, якого дехто з письменників полюбляє порівнювати то з серпом, то з півмісяцем. Решта небесних тіл, хоч як далеко вони розкидані одне від одного, у свою чергу теж обливали Уота і всі довколишні городньо-садові принади, які він проминав, охоплений гризотами і каяттям за свою неуважність до Мікса, таким потужним, таким чистим, таким невпинно-білим світлом, що весь Уотів рух, хай болісний і непевний, виявився не таким уже й болючим і набагато певнішим, ніж він собі з жахом уявляв, вирушаючи в путь.

Уотові завжди щастило з погодою.

Чимчикуючи, він вибирав такі місця, де обабіч дороги росла трава, бо не любив, коли під ногами тріщала жорства, а от коли квіти чи стебла трави, чи гілочки кущів чи дерев чіплялися за холоші, це все було йому аж ніяк не неприємно, а навпаки. Зонтикоподібна гілка, сучок чи якась інша висючо-стирчаста парость хвицьнула по верху його капелюха так ніжно, так дружньо, що Уот аж затремтів від задоволення. Не пройшовши й десяти кроків, він розвернувся, повернувся на те саме місце, зупинився під тією ж гілкою, зробив кілька кроків узад-вперед, так, щоб верх капелюха міг знову потертися об гілку, а сам слухав і слухав, милуючись дивними звуками.

Він помітив, що вітру не було зовсім, ні подиху, ні подмуху. Але, коли він стояв на кухні, йому добре шкварило холодним протягом у потилицю й поперек.

Коли він чимчикував дорогою, його наздогнала й охопила миттєва слабкість. Але вона швидко минулася, і він тюпав собі далі у бік залізничної станції.

Ішов він посеред дороги, тому що стежка була щільно вкрита фруктовими кісточками.

На своєму шляху він не зустрів жодної людини. Якийсь приблудний віслюк чи то цап, що лежав у канаві, не освітлений ні зірками, ні місяцем, почувши його кроки, підвів морду. Уот не побачив віслюка чи то цапа, а цап, він же віслюк, Уота побачив. І не зводив із нього очей, доки він крок за кроком щез з його поля зору. Може, він гадав, що у валізах у того було щось поживне. Коли ж валіз не стало, він знову похнюпив голову, і голова його одразу зникла у заростях кропиви.

Коли Уот дійшов до станції, то побачив, що двері зачинено. Вони були зачинені не щойно, не перед самим його приходом, але коли він дістався до станції, вони все ще не відчинилися. Бо було десь між першою і другою ночі, і останній нічний поїзд вирушив звідси між одинадцятою й опівніччю, а наступний мусив прибути десь між п’ятою і шостою ранку. Отже, ця залізнична станція зачинялася не пізніше дванадцятої ночі і відчинялася не раніше п’ятої ранку. А що тоді було десь між першою і другою годинами ночі, то залізнична станція стояла зачинена.

Уот видряпався кам’яними сходинками до хвіртки, припав до ґрат і почав роздивлятися. Він не міг відірвати зачарованих очей від спокійної, рівної лінії обрію, що стелилася в місячному та зоряному сяйві по обидва боки від нього, скільки сягало око, Уотове око, якби воно було по той бік хвіртки, всередині залізничної станції. Він також замріяно споглядав, як долина стрімко западає в улоговину, на протилежному боці вільно, без витребеньок та витівок підноситься вгору і сама стає горами, котрі виблискують, переливаються темно-коричневими барвами. Озираючи виднокруг, який здіймався чимраз вище, він утупився в небо, яке відбивало те, що лежало внизу, і блимало всіма своїми чорно-синіми голомозинами й не до кінця окресленими сузір’ями, і нарешті зіткнувся з іншим поглядом, який був немов твердь посеред води, хоч інколи і затьмарювався повітряними брижами, все ж зорив на Уота пильно й незмигно. Нарешті, він перевів очі на хвіртку.

Уот переліз через хвіртку і опинився на платформі разом зі своїми валізами. Бо, перш ніж дряпатися через хвіртку, він, прозираючи у майбутнє, задумав перетягнути через ту саму перешкоду свої валізи і дати їм змогу впасти на землю, але вже по той бік. Перехопившися через хвіртку, не клятий, не м’ятий, та ще й зі своїми валізами, теж не подряпаними і не заплямленими, Уот першим ділом обернувся й подивився через ґрати, туди, звідки щойно прийшов.

З багатьох зворушливих картин, які відкрилися його зорові, жодна не зворушила його глибше, ніж вид дороги, яка тепер здавалася ще білішою, ніж удень, а між живоплотом і баюрою взагалі ніби хто її пофарбував у білий колір. Дорога ця досить довго тяглася прямо й рівно, а тоді раптом стрімко пірнала вниз і губилася серед рослинності, яка безладно пнулася вгору і псувала весь пейзаж.

Димарів будинку містера Нота не було видно, попри те, що повітря було прозоре і видимість була на диво чудова. За гарної днини їх можна було помітити аж зі станції. А от за гарної ночі, виявляється, ні. Бо Уотові очі, коли він напружувався і як слід їх вилуплював, були не менш видючі, ніж у будь-кого, навіть за такої пізньої години, а зараз ніч була напрочуд гарною, навіть як для цього краю, і без того вславленого своїми напрочуд гарними ночами.

З погодою Уотові завжди щастило.

Уоту вже трохи набридло совати очима вздовж шляху, коли його приспану увагу привернула і пожвавила фігура, очевидячки, людського походження, що рухалася гребенем дороги в його бік. Уот перш за все вирішив, що ця істота або підвелася з-під землі, або впала з неба. По-друге, через п’ятнадцять, а то й двадцять хвилин він вирішив, що проява ця, перш ніж вигулькнути, певно, десь ховалась за огорожею чи в баюрі. Уот не мав певності щодо того, чоловік це чи жінка, священик чи черниця. Розмірами своїми, як здавалося Уоту, фігура ця не скидалася ні на хлопчика, ні на дівчинку. Але визначити, чоловік це був, жінка, священик чи черниця, він не мав ніякої спромоги, скільки б не напружував свої очі. Якщо ж то був хлопчик або черниця, то та черниця була жінка надзвичайно дебела, навіть як для цієї місцевості, вславленої своїми дебелими жінками, а особливо черницями. Але Уот добре знався на тому, яких розмірів можуть набувати деякі жінки і певні черниці, тому, подивившися на цю постать нічного подорожнього, зробив висновок, що то ні жінка, ні черниця, а достеменно або чоловік якийсь, або священик. Що стосується одягу цієї прояви, то при такому освітленні і на такій відстані не було ясно, складається він із простирадла, мішка, ковдри чи хламиди, отже, одяг також не додавав ніякої певності. Бо вбрання подорожнього, наскільки міг бачити Уот, а його очі навіть посеред ночі були не гірші, ніж у будь-кого іншого, треба було тільки зосередити їх на чомусь одному, починалося біля голови і кінчалося біля п’ят, в той час зверху громадилося щось капелюхоподібне, непевної статі, що скидалося на, м’яко кажучи, пожовклий від довгого вжитку, перекинутий догори дном нічний горщик. Якщо ж то була таки жінка або надзвичайно дебела черниця, то та жінка або черниця, попри свою дебелість, вирізнялася ще й неабиякою незграбністю. А жінки-велети, як знав Уот із власного досвіду, часто-густо виявлялися нетіпахами, і велетенські черниці також. Їхні руки не кінчалися пальцями десь біля стегна, а тяглися незбагненним для Уота чином до самої землі. Ноги рвучко мотилялися одна за одною, права — у правий бік, ліва — у лівий, не так уперед, як у різні боки, і внаслідок цього з трьох футів, подоланих за кожним кроком, тілові вдалося просунутися вперед лише на один. Це надавало всій ході своєрідної кайданної вишуканості, споглядати яку було дуже болісно. Уотові здалося, ніби раптом у темряву випурхнули, спалахнули і розлетілися назад у морок слова: єдині ліки — дієта.

Уот нетерпляче чекав, поки цей чоловік, якщо це був чоловік, чи жінка, якщо то була жінка, чи священик, якщо то був саме він, чи черниця, якщо це була черниця, наблизиться і дасть його голові чистий спокій. Він не жадав ні розмови, ні гарного товариства, ні втіхи, ні задоволення своєї хіті, де там! він лише прагнув позбутися цієї непевності і більше нічого.

Він не розумів, чому йому раптом закортіло дізнатися, що то таке суне шляхом. Він не тямив, добра істота іде до нього чи зла. Йому здавалося, що, відкинувши геть почуття суму чи задоволення, треба лише шкодувати про те, що він цим так переймається, що йому не байдуже, що то за проява суне шляхом, шкодувати і шкодувати.

Він збагнув, що йому не до вподоби те, що ця постать наближається до нього, ой, не до вподоби, він вважав, що вона мусить наблизитися зовсім близько, майже впритул до нього. Бо якщо вона просто наблизиться до нього, але не так, щоб зовсім близько, не майже впритул, то як же він тоді дізнається, чоловік то чи жінка, священик або черниця, вбрана немов чоловік? А з іншого боку, якщо то є жінка, то як він тоді дізнається, що то не чоловік, не священик або не черниця, вбрана немов жінка? Або якщо то є священик, як йому тоді упевнитися, що то не є чоловік, або жінка, або черниця, вбрана немов священик? Або якщо то є черниця, як же він тоді побачить, що то не чоловік, не жінка і не священик, вбраний немов черниця? Тому Уот стояв і напружено чекав, коли постать наблизиться зовсім близько до нього.

І тут, чекаючи, щоби постать наблизилася зовсім близько до нього, Уот збагнув, що зовсім не обов’язково, щоб постать наблизилася зовсім близько до нього, ні в якому разі, що певної, не дуже далекої, але й не занадто близької відстані буде достатньо. Бо зрештою Уота цікавила, і його зацікавленість була цілком щирою, не сама постать, тобто яка вона була насправді, а лише її зовнішній вигляд, яким він насправді здавався. Бо відколи це Уот став цікавитися справжньою суттю речей? Отак він знов укотре вже припустився своєї одвічної помилки, старої і непозбувної, яка полягала в тому, що, гнаний своєю невситимою цікавістю, він міг дістатися до самої суті, а тоді через якусь дрібницю впасти у смуток і спотикнутися. Все це Уота вельми засмучувало і ображало. Тому він стояв і чекав, нетерпляче визирав, коли вже та постать, нарешті, наблизиться.

Він чекав і чекав, обхопивши пальцями залізні прути хвіртки, так що нігті врізалися в долоні, спирався ногами на свої валізи, пильно зорив крізь ґрати на те незрозуміле опудало, мучився і страждав, відчуваючи, що терпець йому має ось-ось урватися. Нарешті його збудження перелилося через край і він заходився щосили трясти хвіртку.

Що ж так розбурхало Уота? А те, що за ті десять хвилин, ба навіть півгодини, які минули, звідколи він помітив фігуру, що чимчикувала шляхом у бік станції, фігура ця не стала ні вищою, ні ширшою, ні чіткіше окресленою. Невпинно просуваючись чимраз ближче до станції, ні на мить не збавляючи своєї кульгавої ходи, ця постать, проте, подібно, скажімо, до млинового колеса, що крутиться, не зрушила з місця ні на крок.

Уот саме міркував над природою цього явища, коли постать, не спиняючись і не гальмуючи свого руху, стала втрачати свої обриси, поки, нарешті, зникла з очей.

Невідомо, з якої саме вкритої мороком причини Уот саме цій галюцинації надав особливого значення, але що було, те було.

Уот підняв свої валізи і, зайшовши за ріг будинку, опинився на платформі. Всередині сигнальної будки блимав вогник.

Стрілочник, літній вже чоловік на ймення Кейс, як і завжди, сидів у своїй будці, він це робив щоночі, крім, як це не дивно, ночі з неділі на понеділок, і чекав, поки експрес з гуркотом і без пригод промчить через станцію. Потім він мав встановити відповідні сигнали, рушити додому до своєї самотньої жінки і залишити зовсім порожню станцію.

Щоб якось згаяти час і, разом з тим, збагатитися розумово, містер Кейс читав книжку «Веди нас, пісне», яку написав Джордж Рассел (А. Е.). Містер Кейс відкинув назад голову, випростав руку з книжкою і поринув у читання. А як на стрілочника, то містер Кейс пречудово знався на письменстві.

Містер Кейс читав:

Важкі моржові вуса містера Кейса, немов вірна, слухняна жінка, що робить, як її чоловік, повторювали кожен рух його губів, які то витягалися вперед, то відкочувалися назад, відтворюючи всю звукову ліпоту, яка містилася у надрукованих словах. Ніс його теж не лишався осторонь, допомагав як міг і ніздрями, й масним кінчиком. Люлька його гасала то вниз, то вгору, а з рота, з самого куточка, необачно виповзла й випала на вельветову камізельку дебела крапля слини.

Уот зайшов у приміщення і стояв у тій самій поставі, що й перед тим на кухні, тримався за валізи, безтямно дивився перед собою, а дверей не зачинив. Містер Кейс колись бачив його, через віконце своєї будки, того вечора, коли Уот прибув на станцію. Отже, Уотова зовнішність була йому добре відома. І це йому тепер стало в пригоді.

Ви не могли б сказати мені, котра зараз година? сказав Уот.

Так він і думав, цього й боявся. Це ж треба, в таку рань припхатися!

Ви не могли б пустити мене до зали чекання? сказав Уот.

Оце-то заковика. Бо містер Кейс не мав права залишати свою будку доти, аж доки він залишить її, щоб іти додому, до своєї нетерплячої дружини. Та й не міг він отак витягти з низки ключів один, передати його Уотові і сказати: Ось вам, сер, ключ від зали чекання, як ітиму додому, заскочу й візьму його у вас. Бо з зали чекання можна було пробратися до каси, а щоб дістатися до зали чекання, треба було пройти через касу. А ключ від дверей зали чекання не підходив до дверей каси. Та й не міг він отак взяти й зняти два ключі з в’язки, віддати їх Уотові й сказати: Ось вам, сер, ключ від вашої зали відпочинку, а осьо-сьо від каси. Як ітиму додому, заскочу й візьму їх у вас. Ні. Бо каса таким чином сполучалася з кабінетом самого начальника станції, що потрапити до кабінету начальника станції можна було, лише перетнувши касу. А ключ від дверей каси відчиняв двері кабінету начальника станції у такий спосіб, що ці двоє дверей були представлені на кожній із низок станційних ключів — на низці начальника станції, містера Ґормана, на низці стрілочника, містера Кейса, і на низці носія, містера Нолана, — не двома ключами, а лише одним.

Таким робом їм удалося заощадити не менше як три ключі, і саме містер Ґорман, начальник станції, здогадався ще зменшити кількість станційних ключів, приладнавши найближчим же часом за рахунок компанії до дверей зали чекання замок, подібний до вже подібних між собою замків на дверях каси та його особистого кабінету. Про цей свій задум він повідав під час останньої наради як містерові Кейсу, так і містерові Нолану, і ні містер Кейс, ні містер Нолан не висловили жодного заперечення. Але ні містерові Кейсу, ні містерові Нолану він не зізнався в тому, що вирішив якомога скоріше потихеньку-помаленьку, за рахунок компанії приладнати до хвіртки, до дверей будки стрілочника, до носієвого ванькирчика, до камери схову, до чоловічої та жіночої вбиралень замки, які б відмикалися просто і легко, без будь-яких зусиль і труднощів, так само, як і двері каси, і двері кабінету начальника станції, без будь-яких труднощів і зусиль, так само, як і двері зали чекання, як і всі інші двері по черзі одні за одними, коли прийде відповідний час. Таким робом у пенсійну годину, якщо він до того не помре, або в момент смерті, якщо він до того не піде на пенсію, він залишить станцію в унікальному, бодай у цьому відношенні, а може, й ще у якомусь, стані, зробить її винятковою з поміж усіх інших станцій цієї гілки.

Ключі ж від станційної каси, які зберігалися в окремій шухляді, тобто ті ключі, що їх містер Ґорман тримав на одному з годинникових ланцюжків, щоб вони, бува, не провалилися крізь ними ж протерту дірочку у кишені його штанів, на те вони й кишені, а також зовсім незначні ключики, котрі можна десь, не помітивши, висипати разом із дрібняками, не кажучи уже про те, що можна загубити й сам ланцюжок, або його можуть поцупити прямо з кишені штанів, так оці всі ключі містер Ґорман навіть не вважав станційними. Та й справді, хіба ж ключі від станційної каси можна вважати станційними в повному значенні цього слова? Бо станційна каса, на відміну від станційних дверей, перебувала на території станції не цілоденно й не цілонічно, а залишала її разом з містером Ґорманом, коли ввечері він ішов додому, і поверталася туди лише наступного ранку, коли містер Ґорман повертався на роботу.

Містер Кейс усе це обмізкував, все, що здавалося йому суттєвим і слушним, не гарячкуючи, зважив усі «за» і «проти». А тоді дійшов висновку, що на поточний момент він нічого не ладен із цим вдіяти. От якби експрес промчав нарешті повз станцію і він звільнився б, і міг би піти додому, до своєї нетерплячої жінки, от тоді б він міг чимось допомогти Уотові, пустити його до зали чекання і там залишити. Але тільки-но він дійшов того висновку, що міг би й зробити Уотові таку ласку, як збагнув, що не зможе цього зробити, не замкнувши за собою двері каси. Бо він не міг піти додому й залишити двері каси порожньої й сплячої залізничної станції відчиненими. Але якби Уот погодився, щоб містер Кейс замкнув його в касі, от тоді б містер Кейс міг би вчинити Уотові таку ласку, попередньо дочекавшись, поки експрес промине станцію. Але ледве він вирішив, що за такої умови міг би вчинити Уотові ласку, як усвідомив, що навіть за цієї умови не зможе вчинити Уотові ласку, якщо той не погодиться, щоб його замкнули не тільки в касі, а й у залі чекання. Бо не могло бути й мови про те, щоб Уотові вільно було усю ніч вештатися порожньою сплячою станцією і заходити до передпокою кабінету самого начальника станції. От якби Уот був не проти того, щоб його замкнули до ранку не тільки у касі, але й у залі чекання, тоді б пан Кейс не мав нічого проти того, щоби всю залу чекання віддати в Уотове розпорядження, тільки-но експрес з усіма його пасажирами і цінним вантажем без пригоди промине станцію.

Містер Кейс розповів Уотові про своє рішення щодо Уотового прохання пустити його до громадської зали чекання. Щодо причин саме такого, а ніяк не іншого рішення містер Кейс делікатно змовчав, щоб не завдавати Уотові жалю, бо навряд чи він від того зрадів би. А зранку, сказав містер Кейс, прийде містер Ґорман або містер Нолан, випустять вас, і ви підете на всі чотири, де схочете. Уот сказав, що з нетерпінням спокійно чекатиме усю ніч до тієї миті, коли вранці його звільнять містер Ґорман або містер Нолан і він матиме змогу податися деінде. Але, сказав містер Кейс, якщо вам більше до вподоби моя будка, то, будь ласка, заходьте, зачиніть двері, сідайте на стілець, я буду радий такому гостю. Уот відповів, що краще він перебуде цей час назовні, на платформі прогулюючись туди-сюди або примостившися десь на лаві.

Уот ліг на лаву горілиць, підклавши валізи під голову і накривши обличчя капелюхом. Так він до певної міри зміг нейтралізувати місяць, низку інших, менш мальовничих красот природи цієї розкішної ночі. Зорову проблему, на Уотову думку, можна було розв’язати тільки в один спосіб: витріщивши очі і вдивляючись у пітьму. Якщо ж сидіти з заплющеними очима, то, як йому здавалося, не все можна було побачити. Перш за все Уот обмізкував питання про експрес, який мав невдовзі на повній швидкості прогуркотіти повз сонну станцію. Міркував він над цим ретельно, неквапно і зосереджено. А тоді так само зненацька, як був поринув у розмисли, Уот узяв і виринув з них.

Він лежав на лаві, без думок і без почуттів, крім хіба що холоду, який начебто відчувала одна з його ніг. У голові його перешіптувалися голоси, які поспішали одгомоніти свою щоденну відправу; неначе миші, що снують у запічку, шкребуть стіни, гребуться лапками в попелі. Хоча це також, власне кажучи, можна занести до категорії почуттів.

Містер Кейс був змушений пояснити причину своєї наполегливості. Але йому не довелося довго розводитися, кількох слів було досить. Кілька слів містера Кейса, і Уот усе пригадав. У руці містер Кейс тримав важкий ліхтар. У ліхтарі блимав немічний жовтявий вогник. Містер Кейс з професійною пихою розводився про нічний поїзд. Він вирушив згідно з розкладом, вчасно нас промине і прибуде у пункт призначення теж, як нічого ніде його не затримає, згідно з розкладом.

Він так захопився цим поясненням, що не на жарт розхвилювався.

А Уот, проте, вже дві цілісінькі години як не ходив до вітру. І потреби, хоч як це дивно, ніякої не відчував, ну зовсім ніякої. Ані краплі, ані крапелиночки не вичавив би, мізкував він так відсторонено, наче йшлося зовсім не про нього, навіть якби мені за це заплатили. І це він, котрий щогодини, бувало, бігав до вітру і з насолодою позбувався зайвої вологи. Оце остання міцна мотузочка, яка зв’язувала його з навколишнім світом (він мав на увазі лише речі цілком регулярні, до яких не заносив ні свої потужні випорожнення, ні нічні виділення, що відбувалися з ним двічі на рік, саме на рівнодення), він як наперед бачив, невдовзі вона ще більше попустить, а там і зовсім урветься. Таке передбачення додало йому суму й радості, що якусь хвильку з шаленою швидкістю змінювали одне одне, аж поки у призначений на те час потьмарилися, замулилися, зблідли і остаточно не знати де щезли.

Уот міцно, немов на камені, стояв на підлозі, тримаючи в руках валізи, і його вірне тіло не падало, його чіпке, хапке й непослабне тіло не гнулося раптом у колінах, не падало на куприк, а тоді лицем до підлоги, не завалювалося на спину, ні, воно тримало рівновагу, так, як колись його вчила мати і як було закріплено юнацьким досвідом.

Кроки чимраз даленіли, і ось якщо якісь дуже виразні звуки і долинали крізь осиротіле повітря до Уотового вуха, то, як йому видавалось, жоден з них не нагадував нічиї кроки. Така музика припала йому особливо до серця і нагадала слугу, що безгучно зачиняє двері після того, як кроки та всі інші шерехи, стуки і рипи одзвучали своє. Але ось містер Кейс вийшов з протилежного боку станційного будинку, і його кроки, чотири-п’ять, не більше, неначе зачулися знову, немов залишений злодієм ланцюжок, і досягли Уотових вух, які розлого стовбурчилися по обидва боки його голови. Скоро ці кроки почує і місіс Кейс, чиї вуха давно вже стомилися слухати різні, позбавлені кроків шерехи. Потім ці звуки стануть ще голоснішими, ще дужчими і нарешті досягнуть моріжка. Мало які звуки давали місіс Кейс більшу втіху, ніж ці. Мабуть, що ніякі. То була дивна жінка.

На частину зали чекання падало тьмяне світло знадвору. Різниця між освітленою і неосвітленою частинами залу була така разюча, що Уот, який оце щойно покинув слухати, ніколи б не повірив, що таке може бути, якби на власні очі цього не побачив.

У залі чекання, як здалося Уотові, не було ні меблів, ні будь-яких інших речей. Хіба що поза його спиною могло щось стояти. Це не здалося йому дивним, хоча й чимось звичайним це йому теж не здалося. Бо коли він зігнувся в дугу посеред зали чекання, то пересвідчився, що ця зала — із тих, про які не можна з певністю сказати, дивна вона, звичайна чи ще якась.

І тут він почув шепіт, якийсь рот, жіночі, тонкі, рухливі губи повідали йому, що приміщення ці, коли вони порожні, то здатні вмістити більш людей, ніж коли їх захаращено кріслами та канапами, і як безглуздо сідати чи лягати тут, якщо надворі ні дощу, ні сльоти, ні снігу з вітром або без вітру, ні сонця, як прямого, так і навскісного. Жінку цю звали колись Прайз, і вона була така худа, як скибка, і оце вже тридцять п'ять років, як вона успішно долала всі загати, які зводив на її шляху клімакс. Уотові приємно було знову почути її голос і знову побачити непозбувні шмарклі під її старечим носом. Але ще більшу приємність він відчув, коли цей голос зник.

Зала чекання була не така вже й порожня, як Уотові спершу здалося, бо вже за два кроки від його носа і на таку ж відстань по праву руку перебував, як йому здавалося, якийсь вельми суттєвий предмет. Уот не міг розібрати, що саме то було, і добре перехнябився у той бік. Загадковий предмет не був ні частиною стелі, ні частиною стіни, хоча й мав певне відношення до підлоги, ось, мабуть, і все, що Уот міг би з певністю сказати про цей предмет, та й то не беззастережно, а з певними пересторогами. Але й цього було достатньо, самого припущення того, що тут, у цій буді, може перебувати якесь стороннє тіло.

Чийсь чи якийсь нестерпно гидкий і разом з тим неначе знайомий сморід наштовхнув Уота на думку, чи не лежить десь тут, поміж дошками, під його ногами напіврозкладена туша якогось дрібного звірка — собачки, кішки, пацюка або миші. Бо підлога, хоча вона й здалася Уотові суцільною каменюкою, насправді складалася із щільно підігнаних плиток. Дух цей був такий злий та ядушний, що Уот змушений був поставити долі свої валізи і видобути з кишені носовичок, а точніше, жмуток туалетного паперу. Бо Уот, щоб не обтяжувати себе зайвим пранням і аби вбити двох зайців, якщо й сякав носа, то робив це здебільшого напряму, за допомогою пальців, а якщо ж обставини не сприяли такій простоті, то послуговувався, досить скупенько, виключно туалетним папером, кожен клаптик якого, коли той просякувався рідиною, він скатував у маленьку кульку й викидав куди подалі, а пальці занурював у чуприну, від чого та робилася лискучою і масною, або ж терлися об пальці іншої руки до повного лиску.

Сморід, однак, виявляється, мав зовсім інше походження, не те, яке йому приписував Уот, бо дедалі слабшав, а там і зовсім випарувався, чого не могло бути, якби Уотова перша здогадка підтвердилася.

Але дуже швидко той самий сморід знову поширився залою, але потім, як раніше, розвіявся.

Так він і циркулював ще кілька годин.

І було в тому смороді щось таке, що було Уотові дуже до вподоби, але коли цей дух зникав, він анітрохи не шкодував про те.

Поступово темрява в залі чекання дедалі густішала. Вже не було помітно різниці між його дуже темною і просто темною частинами, ні, нині усе стало темно-чорним, і деякий час нічого не мінялося. Ця відчутна зміна настала не раптово, а немов маленькими непомітними порціями.

Коли ж зала чекання зовсім поринула в морок і побула у мороці деякий час, після цього темрява стала поступово слабнути, непомітно для ока, весь час набираючи оберти, аж доки в блідому світлі проступили образи кожного закутка, кожної речі, яка була в кімнаті.

Тепер Уот побачив, що поруч із ним весь цей час перебував стілець. Він стояв спинкою до Уота. Мало-помалу, мірою того, як розвиднювалося, він роздивився стілець і так добре, що під кінець знав про нього більше, ніж про будь-який інший стілець, на якому йому доводилося сидіти або стояти, щоб дотягнутися до чогось високо розташованого, або зав’язувати шнурівку на черевику, або обрізати нігті на ногах, або ложкою знімати павутиння.

То був високий, вузький, чорний, дерев’яний стілець з бильцями для рук і з коліщатками на ніжках.

Одна з його ніжок кріпилася до підлоги болтами за допомогою скоби. Всі інші ніжки, тобто всі, а не котрась одна, мали на кінці таку саму залізяку. Але всі болти, що колись, безумовно, припинали ці ніжки до підлоги, хтось люб’язно повикручував. У просвіток між стрункими вертикальними ґратами на спинці стільця Уот побачив окремі частини каміна, в якому громадилася купа вуглин та попіл шляхетно сірого кольору.

Цей стілець, який був з Уотом весь час, коли той перебував у залі чекання, весь період тьмяного освітлення, у годину повної відсутності світла і в цю мить м’якого світанку, все ще не покидав його. Бо можна було б влаштувати так, щоб винести його звідси і поставити в іншому місці або продати на аукціоні, або комусь подарувати, або десь викинути, та й по всьому. Та й що таке, власне, ця зала, думав Уот, оглядаючи приміщення, як не стіни, підлога та стеля.

Далі на стіні, не кваплячись, проступили обриси великого кольорового естампа, на якому було зображено коня Джосса, у профіль, посеред поля. Уот розгледів спочатку поле, далі просто коня, а тоді вже завдяки підпису видатного художника (підпис нерозбірливо) коня Джосса. Цей кінь міцно спирався на землю чотирма своїми копитами, похилив голову і, здавалося, байдуже й пересичено втупився у траву. Уот добре перехилився, щоб роздивитися, кінь це чи кобила. Але вся ця цікава інформація ховалась від допитливого глядача, була йому неприступна, затулялася недоречно виставленою ногою та хвостом, довжина якого була зумовлена не так породою, як пристойністю. На картині або сутеніло, або насувалася буря зі зливою й блискавками, або і те, і те. Трава не могла похвалитися ні щільністю, ні соковитістю і, як помітив Уот, потерпала від навали куколю і мітлиці.

Кінь, здавалося, ледве стояв на ногах і неодмінно гепнувся б, якби зважився десь побігти.

Естамп цей також не завжди тут висів і не завжди, очевидно, висітиме.

Мухи, худі та зморені, відчувши наближення чергового світанку, заворушилися, з новим завзяттям відірвалися від звичних стін, стелі, та й навіть підлоги, збилися у зграї і повалували до вікна. Тут, побившися об скло, пробитися крізь яке їм так і не судилося, вони будуть насолоджуватися світлом і теплотою довгої літньої днини.

Тут звідкільсь іздалека долинув веселий свист, і що ближче він чувся, то веселішим ставав. Бо містер Нолан, коли він зранку підходив до станції, завжди відчував приплив високих почуттів. Припливали вони і надвечір, коли він по роботі йшов додому. Таким робом містер Нолан був забезпечений двічі на день високими почуттями. І коли ці чуття припливали до нього, то він був не в змозі не свистіти, весело й безтурботно, як жайворонок, що, злітаючи в небо, не може не співати.

Містер Нолан мав звичку, розчахнувши усі станційні двері так, наче він після запеклого штурму ввірвався, нарешті, до казематів, усамітнюватися у своєму ванькирчику, вихиляти першу пляшечку пива, на почин трудового дня, і заглиблюватися у вчорашню вечірню газету. Читати вечірню газету містер Нолан любив, полюбляв таке діло. Він читав її п’ять разів, за чаєм, за вечерею, за сніданком, вранці, за пивком, і в обід. У час робочого дня, а містер Нолан був ґалантним кавалером, він заносив цю газету до жіночої вбиральні і клав десь на видноті. Мало яка дрібниця приносила людям таку втіху й розраду, як Ноланова вечірня газета.

Відчинивши хвіртку та двері каси і добре хряснувши ними об одвірок, він наблизився до зали відпочинку. Якби він свистів не так пронизливо й, рухаючись, менше гупав і грюкав, то почув би, як хтось за дверима щось тривожно півголосом бубонить, ніби сам собі щось диктує, і просувався б обережніше. Але де там, він повернув ключ у замковій щілині і спересердя так хвацько приклався носаком до дверей, що ті здригнулися, відскочили від ноги і на шаленій швидкості розчахнулися.

Звукові хвилі, утворені цим потужним і блискавичним копняком, не завершилися, як це бувало щоранку до того, глухим ударом, який містер Нолан так полюбляв, ні, між дверима й стіною, об яку вони мали гупнутися, опинився Уот, що стояв собі, хилитався і щось мугикав.

Містер Нолан знайшов містера Ґормана на ґанку, коли той прощався зі своєю матір’ю.

От я й звільнився, подумав Уот, і можу тепер податися, куди схочу.

Усі фризи сходилися до чотирьох кутів, чотирьох добре освітлених кутів. Уот бачив стелю чітко і ясно. Стеля була така біла, що він дивився і не йняв віри очам. От якби хтось йому про це сказав, тоді б він повірив. Після стіни то був відпочинок для очей. І після підлоги теж відпочинок. Такий відпочинок після стіни, і після підлоги, і після стільця, і після коня, і після мух, що Уотові очі заплющились, чого з ним вдень ніколи не бувало, крім хіба що випадків, коли це робилося несамохіть, щоб не пересохнути.

Бідолаха, сказав містер Ґорман, може, зателефонуємо до поліції?

Містер Нолан всіляко підтримав цю ідею.

Допоможи йому підвестися, сказав містер Ґорман, як знати, може, у нього перелом кістки.

Але зробити це містер Нолан був зовсім неспроможний. Його мов заціпило посеред каси.

Ти ж не думаєш, що я його сам подужаю підняти? сказав містер Ґорман.

Містер Нолан цього не думав. Нумо гуртом якось поставимо його на ноги, сказав містер Ґорман. А тоді вже, як буде потреба, ти зателефонуєш, і викличемо поліцейського. Телефонувати містер Нолан любив, це правда. Хоча щастя таке випадало йому досить рідко. Але вже у дверях зали чекання він раптом зупинився і сказав, що не зможе цього зробити. Що він вибачається, але не зможе. А ти, мабуть, маєш рацію, сказав містер Ґорман. …Але ж ми не можемо залишити його тут, сказав містер Ґорман. О п’ятій п’ятдесят п’ять прибуває поїзд, тобто — він подивився на годинник — за тридцять сім і…, а за ним другий, о шостій нуль чотири. Думка про поїзд, який прибуває о шостій нуль чотири, чомусь особливо його стурбувала. Він виструнчився, відкинув назад голову, опустив руку з годинником до самого кінчика геніталій (містер Ґорман мав довгу руку), іншу поклав собі на скроню і засік час. Потім він рвучко зігнув коліна, згорбився, скулився, притиснув годинника до вуха і став схожий на хлопчика, який зіщулився і тремтить, передчуваючи що його ось-ось вдарять.

Саме цього він і боявся, знову не вклався у хвилину.

Ану мотнися, принеси відро води, сказав він, обіллємо його як слід, то, може, він сам підведеться.

Тоді вже краще шлангом, сказав містер Нолан.

А я тобі кажу відром, сказав містер Ґорман, іди набери з крана.

А яким саме відром? сказав містер Нолан.

Яким! Яким! Що за питання, їй-богу! гаркнув містер Ґорман, хоча на нездержливість він зазвичай не слабував. Ото брудне, помийне відро, розтвою… Він зробив паузу. Сьогодні наче субота. Розтвою нетямущість, сказав він.

Уотові здалося, ніби хтось каже: …von Klippe zu Klippe geworfen Endlos ins… hinab[10].

Містер Ґорман і містер Нолан разом наблизились і нахилилися, їх розділяло лише відро, вщерть повне якоїсь каламутної рідини.

Сестро, сестро… стережися вовкуватого мовчазного п’яниці… вічно щось мудрує… ніколи не думає…

Ти обережно, сказав містер Ґорман.

У саму пику? сказав містер Нолан. Помалу, кажу ж тобі, помалу, сказав містер Ґорман. Міцно тримаєш? Секундочку, сказав містер Нолан.

Ні в якому разі не випускай його, сказав містер Ґорман.

Що це в нього на штанях, неначе дірка? сказав містер Нолан.

Яке тобі діло, що б воно не було, сказав містер Ґорман. Готовий?

Потримайте ручку, сказав містер Нолан.

На біса мені твоя ручка, сказав містер Ґорман. Перехиляй відро, коли я кажу тобі.

Чим його перехиляти? сказав містер Нолан. Може, хвостом?

Містер Ґорман із серцем харкнув у відро, хоча за звичайних обставин ніколи ніде не плював, ну хіба що вряди-годи, дуже охайно і в носовичок.

Постав відро, сказав містер Ґорман. Вони поставили відро. Містер Ґорман, як і раніше, зиркнув на годинник.

За десять хвилин леді Маккан буде тут, сказав містер Ґорман.

Леді Маккан була та сама жінка, яка щодня вирушала звідси першим ранішнім поїздом, а поверталася сюди останнім, уже поночі. Причина цих подорожей була вкрита туманом безвісті. По неділях вона довго не підводилася з ліжка, а там же ж сприймала службу Божу, приймала їжу та гостей.

Трясця її маму, сказав містер Ґорман. Доброго ранку, містере Ґорман, який гарний ранок сьогодні, містере Ґорман. Не ранок, а розкіш.

І товстозадий Кокс, сказав містер Нолан.

І смердюх Уоллер, сказав містер Ґорман.

І криворотий Міллер, сказав містер Нолан.

І скупердяйка Пен, сказав містер Ґорман.

То відома цяця, сказав містер Нолан.

А знаєш, що вона мені нещодавно бовкнула? сказав містер Ґорман.

Що? сказав містер Нолан.

У моєму кабінеті, сказав містер Ґорман. Він притиснув великі вказівні пальці до щоки і закрутив вгору свій довгий сіро-жовтий вус. Тільки-но об одинадцятій двадцять чотири відійшов поїзд, сказав він. Містере Ґорман, каже вона мені, моє волосся, може, й узялося зимовою памороззю, але отут у мене ще квітне й набухає весна. І вона мені показала, ти стежиш за мною?…

Права рука отут на обідок, сказав містер Ґорман, а пальці лівої довкола…

Я вас слухаю, сказав містер Нолан.

Вони нахилились.

Біс його знає, навіщо мені весь цей клопіт, сказав містер Ґорман. Перехиляй, коли я подам знак.

Відро повільно здійнялося над землею.

Не все одразу, сказав містер Ґорман. Так ми тільки підлогу заллємо.

Містер Нолан розтулив пальці і відпустив відро, містер Ґорман, не бажаючи замастити свої брюки, змушений був вчинити так само. Обидва вони за кілька стрибків щасливо, без перешкод, добулися до дверей.

Клянуся, воно саме з рук випорснуло, немов ящірка, от їй-богу, сказав містер Нолан.

Якщо вже й це не поставить його на ноги, сказав містер Ґорман, ніщо йому тоді не допоможе.

Поверх помиїв проступили яскраві бризки крові. Містера Ґормана й містера Нолана це не злякало. Пошкодження не могло зачепити якогось більш-менш життєво важливого органа.

Прийшов містер Кейс. Ніч, яка щойно минула, не надала йому свіжості, все ж він був у прекрасному гуморі. В одній руці він тримав термос із чаєм, у другій книжку «Веди нас, пісне», яку через несприятливі нічні події забув залишити на полиці у своїй будці, як це робив щоночі.

Він побажав доброго ранку й щиро і приязно потиснув руку спочатку містерові Ґорману, тоді містерові Нолану, які в свою чергу у такій самій послідовності побажали йому дуже доброго ранку і сердечно потисли його руку. І тут містер Ґорман і містер Нолан пригадали, що за всією цією ранковою колотнечею вони забули побажати один одному доброго ранку і потиснути один одному руку, тому вони, не гаючи ні хвилини, чемно і радісно виправили свій недогляд.

Як містера Ґормана, так і містера Нолана вельми зацікавила розповідь містера Кейса, бо вона й справді проливала світло на те, що досі для них було оповито суцільним мороком. Утім, багато чого ще потребувало істотних пояснень.

А ви певні, що це той самий? сказав містер Ґорман.

Містер Кейс пробрався до того місця, де лежав Уот. Відтак нахилився і книжкою зішкрябав якусь гидь, що прилипла до Уотового обличчя.

Обережно, ви ж так зіпсуєте свою гарну книжку, вигукнув містер Ґорман.

Одяг наче той самий, сказав містер Кейс. Він підійшов до вікна і черевиком перегорнув капелюха. І капелюх пізнаю, сказав він. Потім подався до дверей і став поруч із містером Ґорманом і містером Ноланом. І валізи, здається, ті самі, сказав він, от обличчя щось не дуже пригадую. Якщо це той самий, то я його бачив двічі лише, і обидва рази у тьмяному світлі, так, важко було щось розгледіти. І, разом з тим, зазвичай, лиця я запам’ятовую назавжди.

Особливо таке лице, сказав містер Нолан.

І дупи, додав містер Кейс, подумавши. Якщо я бодай одного разу як слід роздивлюся якусь дупу, то я вже її не сплутаю ні з якою іншою, хай їх там хоч мільйон буде.

Містер Нолан щось пошепки сказав керівникові.

Ну це ти занадто, сказав містер Ґорман.

А от усього іншого моя голова ніяк не тримає, сказав містер Кейс, не тримає і квит, можете в жінки моєї спитати.

До чоловіків приєдналася леді Маккан. Усі обмінялися з нею вітаннями, доброзичливими побажаннями.

Містер Ґорман ввів її в курс подій.

Що це, кров? сказала леді Маккан.

Ні, це так, невеличка цівочка, сказав містер Кейс, з носа витекла або скоріше за все з вуха.

Товстозадий Кокс і смердюк Уоллер прийшли разом. Після обов’язкових для такої ситуації компліментів і рухів головою та руками леді Маккан розповіла їм про те, що тут відбулося.

Треба щось робити, сказав містер Кокс.

І негайно, сказав містер Уоллер.

З’явився геть захеканий хлопчик. Він сказав, що прибіг від містера Коула.

Містера Коула? сказала леді Маккан.

Він стрілочником на переїзді робить, сказав містер Кейс.

Містер Коул прагнув дізнатись, чому стрілка містера Кейса перекривала шлях поїздові, який мав прибути о п’ятій п’ятдесят сім і вже щодуху мчав з південного сходу у бік станції.

Боже праведний, сказав містер Кейс, про що я тоді думав.

Але не встиг він дійти до дверей, як містер Ґорман, якого весь час смикав хлопчик, наказав стрілочникові спинитися.

Містер Коул, сказав хлопчик, дуже хотів би також знати, навіщо містер Кейс перекрив шлях поїздові, який мав проминути переїзд містера Коула о шостій нуль шість і зараз поспішає з північного заходу в бік переїзду.

Вертайся, мій юний друже, сказала леді Маккан, до того, хто послав тебе, і скажи йому, що тут відбулися жахливі події, але зараз усе вляглося. Повторюй за мною. Відбувалися… жахливі… жахливі… події… але зараз… усе вляглося… Ну от і чудово. Ось тобі пенні.

Підійшов криворотий Міллер. Криворотий Міллер зроду-віку ні з ким не вітався, ні усно, ні у який інший спосіб, і мало хто вітав криворотого Міллера. Він став навколішки перед Уотом і підклав йому під голову свою руку. У такій зворушливій поставі він провів деякий час. Потім підвівся і вийшов геть. Він стояв на платформі спиною до залізничної колії, обличчям до хвіртки. Сонце ще не встало з-за моря. Поки він дивився, воно встало й своїм вранішнім світлом осяяло його обличчя.

Уот також узяв і підвівся, чим неабияк розважив добродіїв Ґормана, Нолана, Кокса і Уоллера. Леді Маккан особливої радості не виявила.

Хто ти в біса такий, сказав містер Ґорман, і що тобі, сучому синові, треба?

Уот знайшов свій капелюх і одягнув його.

Містер Ґорман повторив своє запитання.

Уот знайшов свої валізи, спочатку одну, тоді другу, і взяв їх у руки так, щоб не дуже муляли. Коли він рушив до каси, всі розступилися і дали йому вийти.

Хто він такий? сказав Кокс.

І що йому треба? сказав Уоллер.

Відповідайте, сказала леді Маккан.

Уот зупинився перед касою і постукав у віконце.

Піди подивися, що йому треба, сказав містер Ґорман. Коли Уот побачив обличчя по той бік вікна, він сказав: дайте мені, будь ласка, квиток.

Йому потрібен квиток, закричав містер Нолан.

Квиток куди? спитав містер Ґорман.

Куди вам? спитав містер Нолан.

До кінця лінії, сказав Уот.

Він хоче квиток до кінця лінії, закричав містер Нолан.

Він біла людина? сказала леді Маккан.

До якого кінця? сказав містер Ґорман.

До якого? сказав містер Нолан.

Уот не відповів.

До круглого чи до квадратного? сказав містер Нолан. Уот замислився трохи довше. Потім відповів:

До найближчого кінця.

Йому до найближчого кінця, закричав містер Нолан. Навіщо так галасувати? сказав містер Кокс.

Голос у нього низький, але чистий, сказав містер Уоллер. Але що за дивна й незвична вимова? сказала леді Маккан. Пробачте, сказав Уот, я хотів сказати до найдальшого кінця.

То, може, вам проїзний на всі напрямки видати? сказав містер Нолан.

Дай йому один в загальному вагоні до… сказав містер Ґорман, і годі про це.

Один шилінґ три пенси, сказав містер Нолан.

Уот виколупав із яруг та урвищ своєї широкої долоні шилінґ, два шестипенсовики, три трипенсовики і чотири монетки по пенні.

Що то таке? сказав містер Нолан.

Три шилінги і один пенс, сказав Уот.

Один шилінг і три пенси, заревів містер Нолан.

Уот поклав зайві монети до кишені.

Поїзд, вигукнула леді Маккан.

Хутенько мені, сказав містер Кокс, два туди й назад.

Містер Кокс і містер Уоллер завели моду, хоча вони їздили щодня по цій лінії, до міста й назад, квитки на сьогодні купувати кожного ранку. Сьогодні, скажімо, їх брав містер Кокс, за двох, а завтра — містер Уоллер. Чому вони розподіляли обов’язки саме так — невідомо.

За не дуже багато хвилин поїзд, який мав прибути о шостій нуль чотири, з’явився на станції. Ніхто на нього не сів, адже місіс Пін не було. Зате з поїзда передали велосипед для якоїсь міс Уокер.

Містер Кейс, виконавши свої обов’язки, вийшов із будки і приєднався до містера Ґормана і містера Нолана, що стояли біля хвіртки. На ту пору сонце вже високо здійнялось над обрієм і добре його освітило. Містер Ґорман, містер Кейс і містер Нолан повернули свої обличчя назустріч сонцеві, як роблять це на світанку, не криючись, віддано і беззастережно. Дорога о цій порі ще не вийшла з заціпеніння й лежала порожня, оторочена живоплотом, облямована ровом, досипляючи останні свинцеві сни. З однієї із баюр вистромився цапок і потягнув за собою ланцюг із кілком. Посеред дороги цап завагався і звернув убік. У нерухомому повітрі дзенькіт його ланцюга даленів, даленів, доки кілок зник з поля зору за пагорбом і зовсім розтанув. Безмежне море тремтіло так любо і зграйно, що відбирало очі. Листя дрижало або дуже спритно удавало дрижаки, і трави також, обтяжені краплями чи намистинами роси, яка так безтурботно зникала. Довга літня днина розпочалася на диво розкішно. Якщо вона й далі протримається на такому рівні, то варто буде прийти й подивитися на фінальну частину.

Ех, сказав містер Ґорман, що не кажіть, а життя не завжди до нас задом повертається. Він високо підняв руки і випростав їх з переповні палкої побожності. Потім він поклав їх до кишень своїх штанів. Незважаючи ні на що, сказав він.

Видно, Райлі вже очі продер, сказав містер Нолан, мені аж сюди смердить.

А кажуть, Бога немає, сказав містер Кейс.

Усі втрьох зайшлись реготом від такого безглуздя.

Містер Ґорман зиркнув на годинник.

До роботи, сказав він.

Вони розійшлися. Містер Ґорман подався в один бік, містер Кейс — в другий, містер Нолан — у третій.

Але не встигли вони далеко зайти, як містера Кейса огорнув сумнів, він ще трохи пройшов, знов засумнівався, спинився, обернувся і закричав:

А як там наш друг?

Містер Ґорман і містер Нолан зупинилися і розвернулися.

Друг? сказав містер Горман.

Містер Ґорман перебував між містером Кейсом і містером Ноланом, отож йому не треба було напружувати голос.

Ви маєте на увазі того довготелесого сновиду з капелюхом і валізами? закричав містер Нолан.

Містер Нолан подивився на містера Кейса, містер Кейс на містера Нолана, містер Ґорман на містера Кейса, містер Ґорман на містера Нолана, містер Нолан на містера Ґормана, містер Кейс на містера Ґормана, містер Ґорман знов на містера Кейса, знову на містера Нолана, а тоді не на щось чи когось конкретно, а просто перед собою. Так вони й стояли деякий час, містер Кейс і містер Нолан дивилися на містера Ґормана, а містер Ґорман зорив не на щось чи когось конкретно, а просто перед собою, хоча небо так чепурно спадало на пагорби, пагорби — на долину, і все це так прегарно осявалося світанковим промінням, що хоч цілий день шукай, а нічого ліпшого не побачиш.