Урізька готика

ІХ. «Шкодонька ми ся стала…»

Пана Болеслава грубо розбудили.

— Пане, пане, вставайте! Біда! — термосив його управитель. Довкола стояв страшний шум.

Болеслав намагався розліпити повіки, які дуже пекли. Мусило статися щось надзвичайне.

— Леонтій і панна Емілія… не живуть! — чомусь пошепки сказав управитель. Руки його тряслися. — Каролька прийшла, а вони обоє вже зимні. Я викликав поліцію. Скоро буде тут. Нічого не можна зробити, нічого!

Пан Болеслав, урізький дідич, лежав і мовчки дивився на нього. Від його мутного погляду управителю стало не по собі.. Лишив самого, тихенького зачинивши двері.

…Петро із сином зрізали суху сливку коло шопи й тепер обтинали на ній гілля. Було дуже зимно, й обоє шукали собі роботи, аби не мерзнути в хаті. Пережите додало сивого волосу Петрові, а Орко виглядав як завше, навіть спокійнішим. Він лінувався цюкати сокирою й тонкі гілки ламав руками або через коліно. Здалека побачив пана корабельного агента в довгому плащі й капелюсі. «От коби до нас!» — подумав хлопець, згадавши, як той красно говорив про Америку в неділю.

— Слава Йсу! — привітався пан, стрінувшись з Орковими очима.

— Навіки слава! — відповів трохи збентежений Петро.

— Чи можна до вас, пане Безуб’як?

Влодко хотів сказати якийсь комплімент, але господар із сином рубали нікчемну суху деревину, а не робили щось поважне.

— Але й зимно! — тільки й мовив корабельний агент, бо, коли нема про що говорити, то можна й про погоду. — Певно, не сьогодні-завтра впаде сніг…

Та обидва подивились не у небо, а собі в очі. Орко затамував подих.

— Ви знаєте, хто я такий і яка моя робота, пане Безуб’як. Але найперше прийміть мої співчуття. Сам я сирота й добре розумію, що то є стратити рідну людину…

— На все Божа воля, — остро відповів Петро. — Ходім до хати, поговоримо.

І наказав синові:

— Як скінчиш рубати, поскладаєш до шопи.

Чомусь не хотів, щоб той був при такій важливій бесіді.

Траснули двері, й хлопець відчув, як щось зрушилось у тому мертвому, заплилому туманом просторі, й тепер уже не зупиниться. Він іншими очима подивився на хату з розтріпаною стріхою, на кусник городу і стару черешню, котра хилилася в один бік. А далі видно було за церквою небо і гори, що розділялись рікою. Його самого розділили надвоє, і хлопець не знав, що, можливо, так доведеться прожити ціле життя. Він поклав на ковбицю гілку й вдарив по ній сокирою. Не мав сили, щоб дорубати до кінця, тому переламав ослаблу гіллю через коліно. Тієї ж миті на дзвіниці бамкнув дзвін: раз, другий, третій — слабше. І ціла хмара ворон знялася й полетіла в бік Орка. Знову хтось вмер у селі. Що ж, так Бог дав…

— Бог дав, Бог взяв, — повторив Орко слова, якими втішали родичів небіжчика, але так, ніби перекривляв їх.

Тепер він знав, що смерть не така. Вона ділить чоловіка на дві половини. Одна йде Богові, а друга йде собі пріч, навіть не знаючи, що вона вмерла. А родичі плачуть, дурні. Плачуть, що більше не можуть увидіти небіжчика, а він їх. Так ніби очі їм замикаються. Проте він, тато, й інші, мають очі отворені. Тато, правда, вважає, що то гріх видіти, але хіба не гріх кидати людину у вогонь? Єгомость каже: убійство — найтяжчий гріх.

Орко захвилювався. Душа його була геть збурена, серце надірване, та найгірше було те, що тато йому не вірив, ніби вважав нерозумним дітваком. Та якби вуйко Митро посмів би лихе слово сказати про тата, Орко би зараз пішов геть. Але той сказав: «Ти маєш велику силу, хлопче, й роби так, аби тобі було добре.» " Мені добре й так,» — відказав Орко. " Але може бути ще ліпше! Ніхто ще не зміг від нас піти. Ти хотів би спинити бурю? Чи відогнати хмару з градом? Або прикликати хмару? Ми се можемо. І ще багато чого. За се нас люди ненавидять. Не розуміють, що нам до них байдуже, аби хіба з нашими чогось не сталося…» Вуйко Митро ще прийде до нього. Він тепер вільно може ходити по світі.

Диви, який тато! Не треба великого розуму, аби здогадатись, про що він говорить з паном корабельним агентом. Зрештою, Оркові було навіть байдуже, чи їхати до Америки чи лишатися тут. Ліпше все-таки до Америки, бо, як умре їхній старенький єгомость, люди знов почнуть палити опирів на терновому огні.

…Отець Антоній дуже здивувався б, якби йому сказали, що він — заступник опирів, та й не дуже вірив, ніби опирі можуть потинати людей, пити кров і курити файку у гробі. А вже розкопувати освячену могилу й відтинати небіжчику голову, взагалі уважав за святотатство. Того ранку ніхто його не будив, і він трохи поспав довше. Снилося йому щось легке, діточе, хоч і не запам’ятав нічого. Прокинувшись, відчув, що посміхається. Волів би залишитись там, звідки прийшов: з безтурботного, захищеного світу. Навіть зринула дивна гадка в голові — а чи справді я 65-літній священик? Може, се мені просто сниться?

Отець Антоній міг цілими годинами сидіти на самоті, розважаючи над розмаїтими речами. Відколи смерть забрала усю його невелику родину, не мав чим дорожити. За 30 літ виплакався за нею. Мав перед собою приклад — сад. Старі дерева не боялися вже морозів, посухи, вітру і не переймалися, коли якась гілля всихала. Сад мав волю до життя. Дупласта грушка, похилена яблуня оживали навесні й укривались цвітом, не піддаючись меланхолії старої істоти. Переходити від саду до людей було для отця Антонія нелегко, бо люди вимагали втручання до свого життя. Йшли до нього з кожною дрібницею. Коли треба було чимось запомогти, робив се охочіше, аніж давав поради. Він віддав би усе й сам пішов по світі, але вважав се ганьбою для священицького стану, котрий він з дитинства глибоко шанував. Одним словом, отець Антоній не міг змінити свого життя, проте часом скрашував собі його прогулянками до ріки, відвідинами приємних людей, якоюсь почутою цікавою історією… Великі церковні свята викликали у нього спомини про дитинство. Ні, йому не було нудно, і мав менше гризоти, ніж інші священики. Видно, Бог дає людині стільки, скільки та годна витримати.

Отець Антоній встав з ліжка. Настав час молитви. Мав під рукою книжечку, де вписував живих і померших, за кого молився рано і ввечері. Зараз молився за душу вчителя. Досі не знав, що з тілом. Треба послати когось до війта. За дверима було тихо. Сіни обдали холодом. Протрухлі дошки хиталися під ногами. Не хотілося лишати попівство у такому занедбанні, але новий священик і так буде все переробляти на свій лад. Новий… Єгомость трохи противився сій гадці. Ще літ 5-10 має в запасі, якщо, звісно, Бог позволить.

На припічку стояло горня з теплим молоком. Наймити поїхали до млина, тож він мав свободу. Пішов до саду. Було дуже зимно, але вже не так вогко, як учора. Тепер буде падати сніг, а не дощ. Йому навіть запахло снігом, мабуть, вітер доніс із гір запах. Так пахне свіжа біла постіль. Тоді вернувся до хати, витяг заповітну книжку. Багато священиків робили записи, але не такі, як дідо єгомостя, котрий, розказував тато, був незвичайним чоловіком. І пояснював, чому. Будучи зовсім молодим священиком, той стрівся з одним бідним шляхтичем, Адамом Чарноцьким[296] котрий сходив пів світа, списуючи пісні та бувальщини. Чимось він так вразив діда, що той ледве не подався з ним у мандри, але бабуня не пустила. Підмовила парафіян, і ті пригрозили, що проженуть пана Адама із села, як злодія, котрий хоче вкрасти у них єгомостя. Тато не мав з ким піти, а сам Антоній хотів стати ченцем. Усі троє писали свої книги. Чи не є це ознакою того, що духовний стан потребує змін? Під стінами Лаврівського монастиря юродивий чернець говорив людям, що серед священиків найбільше грішників. Страшні слова! Отець Антоній не посмів їх ніколи вимовити.

Він почув, як хтось гримнув дверима і здогадався, що зараз буде новина, знову недобра.

…Пан Болеслав дрижачими руками натягнув убрання, проте не зміг змусити себе вийти з покою. Був як арештант, котрому виносять вирок у сусідній залі, і в такому нервовому хоровитому стані не міг добре мислити. Усе було якимось нереальним: вітер гнав сиві хмари в небесах, за дверима чулися чужі голоси, схлипування. Можна подумати, що хтось любив дворецького й ключницю. Плакали від страху. На якусь хвилю розум Болеслава прояснів, і він збагнув, що вчинив помилку, обравши це місце для життя. Місце, де люди гинуть ні за що і ні про що. Над причиною смерті обох слуг, які за короткий час стали до нього дуже прихильні, він ще не думав, бо якою вона б не була, смерть робила його перебування тут неможливим. Не буде більше ночей над книгою Лукреція, не буде прогулянок садом, бо усамітнення хіба донищить його життєву руїну. А з другого боку — хай би лишалось усе як раніше. Дорогу ціну заплатив він за се пристановисько, де збирався доживати решту короткого віку, але й воно виявилось ще нетривкішим.

У двері постукали. Зайшов управитель. Його лице виглядало суворим, навіть злим, як у того, хто мусить прийняти додаткові обов’язки.

— Перепрошую, але приїхав урядник. Пан вийде до нього, чи хай він сюди зайде?

«То було б затісно в такому малому покої», - чомусь подумав Болеслав.

— Я сам вийду.

Не виглядало аж так страшно. У почекальні стояло двоє: сивий пан, схожий на лікаря, і чоловік у поліцейському мундирі. Обоє вклонились. Болеслав кивнув.

— Нехай пан не переживає, - сказав лікар, від якого не сховався хворобливий вигляд урізького дідича.

— Така процедура, — знизав плечима урядник. — Мусить пан опізнати тіла, і ми заберемо їх на скриття. І ще я задам пану декілька питань.

— Добре, — сказав Болеслав. — Я до ваших послуг.

— Шкода, що нема фотографа, — звернувся офіцер до лікаря. — Той фацет зараз у Дрогобичі. Ну, добре, берімся до діла… Як повне ім’я пана?

— Ян-Болеслав Комарницький.

— Прошу приступити ближче. Чи знає пан сих осіб?

— Так, то мій дворецький Леонтій і моя ключниця, панна Емілія.

Болеслав бачив мертвих і на війні, і в шпиталі, але пози слуг його вразили. Леонтій сидів у кріслі, опустивши голову на груди, а панна Емілія, навпаки, її відкинула й мала отворені очі. Руки безвільно звисали, а на колінах лежало почате вишиття. Ніби хтось підняв її і посадив, коли тіло було ще м’яке.

— Чи не бачить пан чогось дивного?

— Тут усе дивно, — відказав Болеслав з помертвілим лицем.

Доктор подумав, що мерці виглядають ліпше за нового дідича.

— Може, пан управитель накаже зробити нам кави чи гербати[297]? — запропонував урядник.

— Так-так, — кинувся управитель, котрий тільки й думав, аби щезнути.

— Я все зробив, — сказав доктор, — поїду, приготую все для розтину.

— Може, ще затримаєтесь на хвилю? Треба випити чогось теплого.

— Ні, дякую. Пане Болеславе, чи не могли б ви сказати, хто ваш лікар?

— Мій лікар мешкає у Відні, доктор Фридер.

— Відень — далеко. Бережіть себе, пане Болеславе. Прошу взяти мою візитівку. Я більше практикую живих пацієнтів. Піду помию руки і вже їду…

Пан Болеслав помітив, що лікар у пальті лише тоді, коли той надягнув капелюха. У передпокої було дуже зимно.

— Що то за попіл під порогом? — обернувся лікар.

— Я вже питав управителя, — відповів офіцер. — Покійний дворецький робив лапанку[298] на духи.

— Що за абсурд?!

— Не такий вже абсурд, коли йдеться про злодіїв, котрі лишають сліди в попелі.

— А якщо злодії влазять через вікно?

Офіцер комічно розвів руками.

— А ви, пане Болеславе, про це знали?

— Ніколи не бачив тут попелу. Що за дурниці!

— Мабуть, бідний дворецький ворожив на попелі, - зіронізував доктор. — Пані графиня проводила для товариства спіритичні сеанси, і духи тут лишилися. Знову в селі казатимуть, що то опирі винні. Моя попередня думка — серцевий напад.

— А духи можуть спровокувати серцевий напад? — поцікавився офіцер.

— Якби переді мною серед ночі з’явився дух мого померлого пацієнта, може б і я дістав серцевий напад. До побачення, панове!

— Гумориста! — буркнув офіцер. — А то часом не портрет графині?

— Я мав справу лише з її адвокатами. Се портрет якоїсь попередньої властительки[299], десь із ХУІІІ віку.

— Чув я, що пан хорує. Куди вас поранило, пане Болеславе? Часом не жалієтесь на втрату пам’яті?

Одразу було видно, куди хилить поліцянт. У Болеслава починала вже боліти голова, в потилиці. Треба було закінчувати сю розмову.

— У мене була контузія, і поранення, але я лиш терплю на сильний головний біль. Та й мені здається, се не має жодного стосунку до цієї трагедії. Я встиг полюбити Леонтія і Емілію. Тепер мушу звідси кудись поїхати.

— На жаль, до закінчення слідства я просив би пана лишатися тут. Не думаю, що се триватиме довго. Чи може пан знайти заміну слугам? Я чув, що двері на ніч у цьому домі не замикають…

— Я й так не сплю вночі. І їх просив не спати.

— А може хтось посягав на ваше життя? — анітрохи не здивувався урядник. — Якісь давні вороги? З іншого світу?

— Вони не вбивали цих добрих старих людей.

— Може, ті їм перешкоджали?

— Се вже ваш клопіт. Шукайте, коли вірите у сі байки. Я хотів би прогулятись по саду, бо дуже болить голова.

«Що за дивний чоловік, — подумав собі урядник дивлячись, як дідич неквапно прогулюється стежкою в саду, по коліна в тумані. — Якби таке сталося у мене в домі: два трупи за одну ніч! Боже милосердний!» Йому до останнього часу не траплялося бачити двох небіжчиків укупі, хоча ці двоє виглядали пристойніше, аніж учитель з роздертим горлом. Він не воював, позаяк служив у поліції. Не міг позбутися думки, що три смерті сталися, відколи в Урожі появився новий дідич. Хай вчитель — то таке, але ж двоє найстарших слуг… Ні, за старої графині не могло трапитися щось подібного!

Тепер слід взятися до діла: оглянути дім, довкола нього, поговорити з челяддю, сільськими людьми. Тіла вже поклали на фіри, вистелені соломою. Урядник помив руки і сів пити гербату сам, принесену заплаканою служницею. Він би все віддав, аби почути, що мовить на кухні збуджена челядь. Тільки треба взнати, хто з них піддається на острах, а хто на ласку… У покої було непалено. Був він позбавлений слідів жіночої руки, а подекуди висіла павутина. Якби його жінка побачила се вдома, то стовкла би служницю на квасне ябко. Видно, що новий дідич більше жив по готелях та в мебльованих помешканнях. Та ні, ще й довго пробув на фронті. Цілу війну. А ще пан урядник подумав, що такому самітньому чоловіку годилося б завести собі вірного пса, котрий спав би коло нього і готовий був би офірувати[300] за свого пана життя. Він визирнув у вікно, ніби сподіваючись побачити високу постать в чорному пальті й пса, що йшов поруч, але не побачив нікого, і се його трохи збентежило. Мабуть, сховався у тумані. До такої ситуації ідеально пасував би сніг, такий, як той, що заліг на підбузькій горі.

Урядник походив трохи під вікнами, але їх позатикали на зиму. Земля була тверда, підмерзла. Тоді він обійшов дім ззаду. Той стояв на горбі й мав глибокі пивниці, у які через півкруглі отвори зсипали городину, тепер позамикані. Дім би нагадував фортецю, якби не тераса на річку. Нею найлегше було б потрапити до помешкання. Коли вертався, два здорові[301] жовті пси приязно замахали до нього хвостами, як до старого знайомого. Гарна оборона… Отже, виглядало на те, що новий дідич не переймався особистою безпекою. Так поводить себе чоловік, котрий не має досвіду життя в глушині. Або, — зітхнув урядник, — знає, що його вже нічого не врятує. Якщо лишилося жити якихось пару місяців. Люди по-різному себе поводять. Наприклад, його тесть, котрий вмер півроку тому, перед смертю став дуже побожним, чого раніше за ним не помічалось. Шкода, що все не був таким…

Повернувшись у дім, урядник оглянув покої, досить занедбані й порожні. Очевидно, пан Болеслав не привіз зі собою меблів, а стара графиня, скупа, до речі, вивезла все, що могла. Власне, урядник не мав дозволу оглядати дім сам, проте, слуги того не знали. Та й жодне з них не з’являлось на очі. У деяких покоях меблі були вкриті чохлами і нагадували небіжчиків, прикритих простирадлами. Такі будинки він уже стрічав. Що ж, молоді згинули на війні, старі втратили сенс життя. Чому пан Болеслав придбав сей маєток, а не повернувся до свого родинного гнізда? Значить, не мав перед тим дому. Звідки вж взяв на се гроші?

Урядник визирнув у вікно й побачив щось невластиве: алеєю до будинку наближався тутешній священик, отець Антоній. І йшов швидко й рішуче.

— Чого йому треба? — пробурмотів урядник. — Якого біса!

Хотів покликати управителя, але той знову десь щез.

— Слава Йсу! — кивнув священик з таким виглядом, ніби ніс караючий меч, але по дорозі опустив, бо заважкий.

— Навіки слава! Прошу пана єгомостя сідати, хоч не я тут господар.

— Нема часу сідати. Що тут діється, скажіть мені? Тамтого тижня оден, нині — двоє. А село бунтує!..

— Бунтує? — здивувався урядник. — Проти кого бунтує?

— Ет! — махнув рукою священик. — Гірко мені думати, що за сорок літ служби не зміг людей зробити мудрішими. Вони думають, що то опирі потяли вчителя і панських слуг!

— То пусте! Аби проти цісаря не бунтували. Ну, і в чому виявляється сей бунт, отче Антонію?

— Спершу я хотів би знати, що мушу сказати, аби людей заспокоїти.

— Ага… Отже, повідомляю вас, що вранці двох найповажніших слуг пана Комарницького — дворецького і ключницю — знайдено неживими ось у цьому покої. Причину смерті встановить медична експертиза. Тоді я зможу сказати більше.

— Цього мало! — відрізав священик.

Урядник розвів руками.

— Я хотів би побалакати з паном дідичем. Чи він ще спить?

— Ні, мусив устати.

— То де він? Де слуги? Де пан управитель?

- Єгомость хоче вести власне слідство? — поцікавився урядник. — Ліпше допоможіть нам.

— Але ж я сам нічого не знаю! — злякався отець Антоній. — І про яке слідство ви говорите, шановний? Люди вельми стривожені. Якщо їм не сказати правди, вони можуть вчинити самосуд. Розумієте, що се таке?

— Проти кого самосуд? — чомусь пошепки спитав пан урядник.

— Проти опирів. Тільки не думайте, що я в се вірю! Нагла смерть викликає у моїх парафіян думки про втручання надприродних сил. Мені здається, що я мушу поговорити з паном дідичем. Шкодую, що не зробив цього раніше.

— Та хіба ж я бороню? Він у саду, вийшов подихати свіжим повітрям…

— Дякую. Дуже дякую!

І старий поспішно вийшов.

«То не зашкодить, — подумав урядник. — Поки вони будуть бесідувати, я встигну оглянути помешкання дворецького і ключниці.»

Маленький покоїк панни Емілії ще зберігав тепло вчорашнього вечора. Ліжко було розстелене для сну. На фотелі лежала гірка подушок, а над маленьким бюрком висів образок Матки Боски Ченстоховської. Урядник зітхнув і відсунув шухлядки, побачив там звиті клубки червоних і чорних ниток. У шафі висіли старомодні сукні, серед них дві бальові. Він трохи знав панну Емілію, і йому забаглося побачити її молодою. На бюрку лежала порцелянова шкатулка, а в ній дві пари срібних кульчиків, брошки. Й золотий перстеник з червоним камінцем. То було доповнення до бальових суконь, проте і се не допомогло уявити ключницю молодою. Світлини чи емалі вона напевно тримала на дні комоду, переповненого вишиттям. Ся жінка не збиралась умирати вночі, й ніхто не приходив до її покою чогось шукати.

Подібна ситуація була і в помешканні дворецького Леонтія, тільки той полінувався розстелити ліжко, перетворив кімнату на майстерню, і там панував прикрий дух застояного тютюнового диму. Хоча й урядник в жодному разі не був сентиментальним, але поліція в провінції не надто часто має справу із загадковою смертю. Може, ті двоє наклали на себе руки?

— Тьху! — вилаяв себе поліцейський чин. — Прийде ж така бздура до голови!

Він витягнув записника, послинив олівець і занотував: «Перевірити, чи складені тестаменти.» Потім запечатав обоє дверей папірцями у присутності управителя, з яким мусив триматися трохи офіційно, хоч не раз у гостях грали разом у карти. Страшевський колись повідав, що служив на війні у штабі. Тому й вийшов з неї неушкодженим: лице мав гладке й рум’яне, а волос не посивів зовсім, хоч було йому коло 50 літ. Цікаво, чи стрічались на війні пан Болеслав і Страшевський? Але на даному етапі се ще не мало жодного стосунку до справи.

На разі, скінчив з тим… Чувся трохи неспокійно і мав велику охоту швидше поїхати звідси. Побачив, як священик вертається з саду, й іде до брами, повільно, ніби зовсім вичерпаний тривалою бесідою. Туман геть осів, і було видно, як пан Болеслав стоїть на березі ставка, засипаного опалим листям, дурна примха графині, бо нащо рити на горі яму, коли внизу тече ріка?

Зближався час обіду. Пан урядник попрощався з управителем і вийшов за браму, де його чекав візок. Трохи далі люди обступили священика, й запізно зауважили урядника, котрий уже від’їхав. У глибині душі поліцейський вважав, що до цієї справи слід підходити помалу й дуже обережно. Та навряд чи так вийде. Його гнітило оте недобре місце. Дім наче за якісь гріхи поволі западався в землю, покривлені липи обсіли ворони і зчинили галас, як візок минав церкву. Коли в’їхали на міст, урядника охопила тривога: здавалося, міст ніколи так не хитався. Найменша необачність — і коні зірвуться у воду. Розігрітий мозок видав йому картину: чиясь рука виправляє мертві обличчя, стираючи з них риси страху.

— Але мотив? Мотив? — прошептав побілілими устами урядник.

Та лиш тільки переїхав міст, постановив собі викинути з голови усю містику, й поїхав до Підбужа рівною дорогою серед спорожнілих полів.

Роботи видалось забагато, бо усе ще тривав весільний сезон. Найперше Юліан зробив світлини із трупом вчителя і поніс їх до поліції. Там почув про ще одну трагедію в Урожі: загадкову смерть ключниці й дворецького. Випадково почув, але, зауваживши його інтерес до цієї справи, вусатий інспектор швиденько випровадив фотографа за двері. Юліан устиг спитати:

— А пан Болеслав… не виїхав?

— Пан з ним знайомий?

— Не мав честі.

Урядник моргнув до свого колеги, що марудився з якоюсь писаниною:

— Кажуть, що він навіть не шляхтич!

Його зарозумілість і грубість не сподобалась фотографу. Він міг би прислужитися слідству. На світлині чітко було видно рівні краї рани. Кілок не міг би такого зробити. Подумав, що якесь чуття випровадило його самого з Урожа. Але слід попередити Влодка, аби не був таким безпечним.

Ноги понесли Юліана на ринок. Не був базарний день, тому жодного знайомого обличчя з Урожа він не побачив. Але блукаючи поміж возів, жебраків, служниць, що закупляли різний харч, він дав лад своїм збуреним думкам. Треба зробити до завтра хоча б частину світлин, аби мати причину поїхати до Урожа. Згадав, як стояв на горі ще кілька днів тому, наче велетень і напівбог, і як відкинув се, завстидавшись власного марнославства. Щоб відірватись від цієї гарячої тремтячої плоті, котра зветься життям, треба пізнати її до кінця, як пізнають жінку. Відчути пересичення, навіть обридження, зате легше буде піти.

Тиша в панськім домі настала одразу по тому, як від’їхав урядник, наче обвалилась гора, знищивши усі звуки. Пан Болеслав пішов до себе. У лампі бракувало нафти, піч була порожня. Він спершу того не зауважив, а потім уже стемніло. Знайшов кілька свічок, приніс дров із передпокою і взявся розпалювати. За тією справою застав його управитель, котрий приніс ще дров.

— Пан не мусив цього робити. Перепрошую, що не нагадав слугам. Але вони геть зденервовані. Ніхто не хоче ночувати в передпокої… Я принесу панові щось повечеряти, і сам посиджу ніч.

— Дякую, у цьому немає потреби. Принесіть, якщо можна, гербати, — тихо попросив Болеслав. Його лихоманило, і дуже боліла голова.

— Пан мусить дбати про себе. Лягайте в постіль, добре вкрийтеся, поки тут нагріється. Завтра я знайду когось, хто би вам прислуговував.

— Дякую.

Пан управитель зітхнув і вийшов. Коли повернувся, дідич лежав на ліжку, накрившись з головою. «Ясна річ, прикидається!», - розізлився управитель. Поставив на стіл тацю з гербатою і вчорашньою булкою. Він не гасив свічок, бо свічник за давнім звичаєм, коли не було гостей, ставили у миску з водою. Тих свічок надовго не вистачить. Він міг принести ще, але на зло не приніс. Потім вийшов у передпокій, набрав шуфелькою[302] зимного попелу й посипав під порогом. Крісла, в яких знайшли небіжчиків, стояли на тому самому місці. Навіть при слабому світлі було видно, яка затоптана підлога. Годилося б залишити свічку на ніч, але він забрав її з собою. З передпокою можна було вийти у коридор із низьким круглим склепінням, а звідти до кухні. Управитель приніс Гриневі, що наглядав за подвір’ям, фляшку горівки, наказавши уночі не спускати очей з парадного входу. Той ніби згодився, бо мав більший страх перед живим управителем, аніж перед мерцями. Нового дворецького треба шукати у Дрогобичі. Якщо, звісно, буде в цьому потреба. Не хотів, аби люди потім плескали язиками, що він не міг дати собі ради в такій ситуації.

Йому було байдуже, як почуватимуться слуги цієї ночі: нехай хоч усі повиздихають від страху. Часом йому хотілось лишитись самому на цьому світі, цілком самому. Очі мав звернені на світ, а не всередину себе, як у пана Болеслава. Ніхто не хотів би бути нині на місці дідича. Своїм дивним поводженням, надміру тихим життям і неспанням уночі не міг викликати довіри й належної пошани. Був страх, і лише він не дозволив челяді розбеститися остаточно. Коли нічого не знаєш про чоловіка, то сподіваєшся від нього завжди чогось гіршого. А нині стало видно, що нагла смерть людей, котрі дбали за дідича, як за рідного сина, уріже йому ще й без того короткого віку. За півроку стало ясно, що пан Комарницький опинився на невластивому йому місці. Ключниця завзято доводила його шляхетство, але, можливо, тільки тому, що не могла служити не-шляхтичеві. Належала до колись знаменитого роду Добромильських, серед яких були навіть графи.

Для пана управителя і для тих, хто виростав при війні, шляхетство було бздурою, анахронізмом. Гроші важили незмірно більше, і ся звиродніла[303] публіка з її грамотами, писаними скаліченою латиною, була цілком непридатною до життя. Через двадцять років ніхто вже не стане цим парадуватися[304]. Будуть хвалитися капіталами, рахунками в банку, фабриками і заводами, що врешті, теж смішно, бо видима сила — уразлива, тому на неї завжди знайдеться сила, трохи більша. Пан управитель в особі вмираючого, принаймні, дуже хворого дідича, бачив утілення іншої сили, яка живилась своїм володарем, з’їдаючи його мозок і серце. У ті очі страшно було заглянути: сама чорнота, у якій дрімали безмежні можливості, і дурний чоловік волів нею радше знищити самого себе, аніж спрямувати її на завоювання світу. Що з ним тепер відбувалось, управитель не знав, проте, вмів бути терплячим. Він повернувся додому, випив два келішки хересу й пішов спати на канапу у вітальні без найменшого жалю, навіть не заглянувши до жінки, котра знову читала якийсь дурний роман. І одразу заснув невинним сном.

…Петро мусив до них вийти, аби лиш не виходив Орко. Не міг дитині заткати[305] вуха воском. Видів, що той собі думає, і воно, те думання, завдавало батькові тяжкої муки. І не поможе тут єгомость Антоній, бо ніхто більше не вірить, що чорне — то чорне…

Коли він вийшов, обидва, другого Петро не знав, але здогадався, що то має бути Старший, взяли його мовчки поміж себе. Чоловік подумав, що надійшла його остання година, а Орко не знає, де лежать гроші за ґрунт. Повели його з горба. Петро весь задубів. Якби се були живі люди, він би найшов що сказати. Але мав справу ні з живими, ні вмерлими, найгірше у його випадку. Нарешті спинились коло ріки, бо шуміла вода, а під ногами скрипіло каміння. Тоді Митро сказав йому на вухо:

- Їдеш, брате, до Америки?

- Їду…

— Як хочеш їхати, то їдь, — і коротко засміявся: — Ти нас, брате, не зрадив. Було б уже по тобі, а твій хлопець — як теплий віск. Ми борзо зліпили би з нього, що нам треба. Ти, як ота верба, видиш? Усередині дупло, але ще проживе довго. Ми радили з паном Старшим про тебе. Я сам просив, аби вибачив тобі дурість. Якби ти пішов до священика і розказав про нас, і тебе б покарали, і його. Але ти передумав і прийшов на мій похорон. На весілля не муситься йти, а на похорон — треба. Їдь собі до Америки, туди наших багато поїхало, але за те, що нас не пошанував і себе так само, маєш зробити одну річ. Разом із хлопцем. Ми нікого не караємо власною рукою. Се роблять ті люди, котрі нас ненавидять, бо ми мудрі й сильні, ліпші за них. Тобі дано силу, а мудрості маєш навчитися…

— Що я маю зробити, аби нас відпустили?

— Відобрати те, що належиться нам.

Старший не проронив ні слова. Був убраний на чорно, як монах. «Невже то правда? — здивувався Петро. — Невже се Старший?»

— Зробиш тото? — спитав Митро.

— Зроблю.

— То добре… Мусиш прислужитися громаді, котра стільки літ берегла твій дар.

«Берегла мене, а я тим часом стратив цілу сім’ю!» — подумав Петро, а може, й сказав, бо був як у тумані.

— Ти стратив лишень тих, у кого не було місця в житті. То — не була твоя правдива родина. Ми — твоя родина. І твій син. Ходімо!

…На другий день знайшлися покупці на хату. На третій — сусіда купив коня, але не забирав зі стайні, щоб Орко не плакав. Із села виїжджало ще троє господарів, усі з горішнього кінця. Мали їхати за пашпортами і корабельними картами. Ще не знали коли, бо пан Влодко затримувався у селі.

Але повернемось до панського двору в ніч після наглої смерті двох найповажніших слуг. Дві бідні душі залишились не хіба без останнього причастя, а й без свічки, котру світять у помешканні небіжчика. Челядь, звісно, помолилася, хоча й не здолала страх, бо невідомо, чи не завітає смерть ще й цієї ночі. Не гасили світла, а панська половина стояла темна з вини пана управителя. Зрештою, дідич мав ноги, аби прийти за світлом. За пані графині був дзвінок для служби, але шнур перетерся, і новий дідич навіть не знав про його існування. Ся ніч була особлива для нього. Вважав, що не переживе її. Читав колись книжку про індійських мудреців, котрі вчили, що страждання творять коло, і з нього може вийти лише той, хто не має чого собі бажати. Але пан Болеслав знав, що до кінця не позбудеться останнього бажання: аби його залишили у спокої. Він підкидав по одному поліну в піч і дивився на вогонь. Відчував, як холод стискає великий дім в обіймах, і не міг скласти ціни тому крихітному острівцю тепла й світла. Він вартував більше, ніж усі багатства світу.

Зосереджений на медитації, про яку мав лише побіжне уявлення, пан Болеслав був майже щасливий. Був у його житті великий вибір, як і в кожної людини. Міг за свої гроші поїхати до Індії, оселитись у великому європейському місті, відкрити власну палітурню, навіть знайти собі пару… Провали у пам’яті й загрозу втрати зору міг би залічити хтось із медичних світил. Навіть тут, на селі, він міг би опанувати цікаву науку ведення господарства. Гроші примножували нові варіанти післявоєнного існування. Зрештою, міг усе програти в карти і пустити собі кулю в чоло.

Усе це було б можливо, якби він не боявся життя, пізнавши його з найгіршої сторони, з тієї, що немає жодного сенсу — війни. Вона скалічила його тіло й душу, а з темряви дивились на нього очі помсти. Йому мстилися за те, що не загинув. Війна, казав один знайомий офіцер, великий цинік, очищає людський рід від непотребу. Тобто вважає всіх, хто не нападає і не захищається, непотребом. Війна робить з чоловіка звіра і той, хто вижив, продовжує жити, як звір. Не нові думки…

З точки зору нормальної, психічно здорової людини, істота, котра сиділа на підлозі перед вогнем, була хворою і приреченою, й викликала не лише презирство, а й подив. Дивним було його небажання рятуватись, шукати виходу. Та якби хтось побачив на власні очі ті видіння, які бачив той нещасний, чув ті голоси, які чув пан Болеслав, чи зазнавав такого болю голови…

Дрова закінчувались, а скіпки горіли швидко. Болеслав ліг у холодне ліжко, зігріваючи його власним тілом, притулився гарячою щокою до подушки. Люди з’явились, аби винищити усі ліси, забрудити усю воду, з’їсти всіх живих істот, врешті, повбивати одне одного. Не Бог створив їх, а Сатана, бо чи можуть діти так не слухатись батька?

За дверима хтось ходив: чулися кроки, щось наче впало на підлогу. Але з-під дверей не пробивалось світло. Можна було припустити, що за дверима Леонтій та Емілія п’ють гербату, грають в карти чи бесідують між собою. Вони не покинули його. Ще трохи побудуть, доки він навчиться без них обходитися. Се його трохи заспокоїло. Чув, ніби мерці злосливі, мстиві, але не до всіх. Вони залишаться в цьому домі, де прожили стільки років. Їм не треба більше думати про нестерпно прикру старість у вбогому притулку, де до них ставитимуться як до непотребу.

Несподівано для себе Болеслав заплакав, можливо, єдиний, хто заплакав по-справжньому за дворецьким і ключницею, бо сльози челяді були сльозами страху. Коли у сльозах немає ні страху, ні злості, вони приносять лише полегкість.

Кроки за дверима стихли. У дворі запіяли когути. І пан Болеслав несподівано для себе поринув у сон.

Влодко ще хіба прокинувся, коли повернувся фотограф Юліан. Лейбина оселя розквітла щастям Регінки. Юліан привіз цілу купу світлин: портрети Лейби, Ривки і Регіни були н у рамках, а для дівчинки він ще привіз кілька малих світлин, щоб могла роздаровувати. Влодко щиро зрадів Юліану і відклав поїздку до Дрогобича. Коли обидва опинилися на самоті, у фотографа сповзла посмішка з лиця:

— Збирайся, підем до панського двору. Нас там чекає поліцейський урядник.

— А це чого? — витріщив очі Влодко.

— Я вмовив його, аби не посилав за нами жандармів. Знаєш, як євреї не люблять поліції. Та й менше зашкодить твоїй репутації…

— Що йому від нас треба?

— Не знаю. Можу лише здогадуватись. Ми ж давали візитівки дворецькому, а він помер. Може, і вбили, як того вчителя. Хоч поліція, напевно, оцінить це як нещасливі випадки.

Влодко згадав свою нічну пригоду і лиш кивнув головою.

— Що з тобою? Ти якийсь блідий…

— Пусте, — відмахнувся той, — голова несвіжа зі сну. Скоро поїду звідси.

— А потім знову на села? Йде зима…

— Мушу з чогось жити.

— Добре, про це потім.

Вони швидко поснідали й пішли до панського двору. Було страшенно зимно і земля замерзла.

— Покажеш мені світлини?

— Деякі мені не вдалися, як сказав би кожен фотограф, але се не зовсім так. Пам’ятаєш той день, коли ми були під церквою: я фотографував, а ти розповідав байки про Америку?

— То не байки! Я сам туди поїду…

— Се робить честь корабельному агенту!

Вони спинились перед брамою. На подвір’ї стояв візок, запряжений кіньми і походжали два жандарми. Влодко трохи зблід:

— А що тут роблять жандарми?

— Се офіційний візит поліції. Може, когось звідти повезуть в кайданках.

— А що я маю говорити? — злякався Влодко.

— Відповідати на питання. Скажемо правду. Завжди найліпше казати ту частину правди, якої від тебе чекають. І жодних домислів. Ти готовий.

— Хто б подумав, що я буду мати справу з поліцією! — бурчав корабельний агент.

Вони підійшли до дверей, в які їх не пустили колись. Жандарми не перечили. У передпокої зустрів їх поліцейський урядник, але не той, для якого Юліан знімав труп учителя. Відрекомендувавшись, він одразу приступив до справи:

— Перепрошую, панове, але мушу задати вам декілька питань!

— До ваших послуг, — церемонно вклонився Влодко.

Це вийшло у нього трохи по-блазенськи, однак урядник навіть не моргнув оком.

— У речах покійного Леонтія, дворецького, я знайшов візитівки, котрі, припускаю, належать вам, панове.

Урядник показав два картонні прямокутники.

— Так, се наші! — поквапився відповісти Влодко.

— Як вони опинились у кишені дворецького?

— Декілька днів тому, вже не пригадую коли, — пояснив Юліан, — ми обидва приходили з візитом до пана дідича. Се був виключно візит формального характеру, для годиться. Однак дворецький нас не пустив, сказавши, що пан дідич нікого й ніколи не приймає. Ми залишили візитівки й пішли. Можливо, слуга не вважав за потрібне передати їх своєму панові.

— Пане Володиславе, ви підтверджуєте сей факт?

— Так, ми прийшли разом, бо так безпечніше.

Урядник здивовано витріщився на нього:

— Чому безпечніше?

— Бо ми чули, що пан дідич хорує…

— Що ж у тім небезпечного?

Фотограф криво посміхнувся:

— Мій товариш боявся, що пану дідичу не сподобається його присутність, як корабельного агента, на селі. Він знає, що я людина світська, до того ж був на війні, й зможу залагодити конфлікт, якщо він виникне.

Він почув, як Влодко полегшено зітхнув.

— Ясно. Ще одне питання. Чи були ви знайомі з паном Гнатом Магурою?

— А хто це? — спитав Влодко.

— Тутешній вчитель, який помер при загадкових обставинах.

— На жаль, ми не встигли з ним познайомитись, — відповів Юліан. — Я мав намір зробити світлини школи й учнів, але потім сталася трагедія. Се я фотографував тіло на прохання пана поліційного інспектора.

Урядник проігнорував сю інформацію і запросив Юліана з Влодком до вітальні. Там було досить холодно. Ще один поліцейський чин, менший, сидів за столиком коло великої печі й писав, очевидно, протокол. На канапі коло вікна Юліан побачив молодого, страшенно худого чоловіка, в костюмі й при краватці.

— Отже, пане Комарницький, — не давши нікому оговтатись, спитав урядник, — чи зустрічались ви колись з цими панами?

— Ні, - одразу відповів той.

— Добре, занесіть до протоколу! — звернувся урядник до писаря. — А тепер, пане Володиславе, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

— Не мав честі, - вклонився Влодко урізькому дідичу. Той глянув на нього трохи здивовано.

— Добре. Пане Юліане, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

— Так, — голосно відказав фотограф, і це справило ефект на всіх без винятку присутніх.

— Так? — перепитав урядник.

— Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, — вклонився фотограф, — був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?

Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.

— Яка феноменальна пам’ять! — здивувався поліцейський. — Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?

— Не мав більше такої приємності.

— Що ж, панове, — втомлено сказав урядник, — дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.

Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:

— Диву даюся, який сей світ тісний… Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?

— Ні, - коротко відповів той.

— Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих… гостей?

— Нічого.

— Щось пан неговіркий… Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші слуги вмерли, як вірне подружжя. Дуже романтично!

— Не кажіть дурниць! — у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.

— Хто зна, хто зна… Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?

— Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.

— За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?

— Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?

— Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується… Отже, ви не знаєте, де ґудзик?

— Ні.

— Мушу вас порадувати — він знайшовся.

Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.

— Се той ґудзик?

Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:

— А якщо той, то що?

— Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?

— Ні.

— Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові… Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.

— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик — се доказ?

- Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд — то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.

Урядник замовк.

— Який пан добрий, — скривив уста пан Болеслав. — Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.

— А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.

— Я не сплю з відкритими очима.

— Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.

— Дайте мені спокій!

— До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.

— Я не маю іншого пальта.

— Але ж ви й так не будете виходити! І чому у вас лиш одне пальто? Мусить бути бодай два. Якщо ви купили сей маєток, то вже не є бідною людиною!

— Колись був бідним.

— А потім?

— Потім дістав спадок, — спокійно відповів дідич.

Обидва, фотограф і Влодко, мовчали, доки не вийшли за межі панського двору. Якраз над’їхав ще один жандарм, верхи на коні.

— Справа поважна! — присвиснув корабельний агент. — Не люблю поліції, а той урядник — дуже неприємний тип. Виглядає зарозуміло. Ти що, сказав йому правду?

Юліан засміявся:

— Я не сказав нічого такого, що могло би зашкодити мені й тому бідоласі. Але я його дійсно знаю, бо таке лице неможливо забути. Проте він не може мене пам’ятати.

— Розкажи!

— То історія не для вулиці. Розповім увечері, як прийду. Хочу віднести світлини до священика. Чує моє серце, що нам треба вибиратися звідси чимскоріше.

— Чого?

— Надто дивний збіг обставин.

— Ти інтригуєш мене, Юліане!

У помешканні Юліан спакував камеру, а світлини розділив на дві купки, більшу взяв зі собою в грубому конверті, поклавши за пазуху. Потім роззирнувся по хаті, наче шукаючи сховку.

— Ні, - сказав фотограф.

— Що, ні?

— Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?

— Чому?

— Не питай чому. Можливо, се — абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То — дорога річ.

— Ти думаєш, що Лейба?

— Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.

…Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи — у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.

Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга… І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.

Юліан широко посміхнувся:

— А я, отче, приніс готові світлини!

— То добре, — відказав священик. — Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.

— Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?

— Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?

— Ще трохи треба зачекати, єгомость, — буркнув слуга.

— Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі… У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я — його. А ще ті нещастя…

Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:

— Але ж то було не так!

— Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, — м’яко відказав фотограф.

— Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се… — вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, — фотографував сам диявол!

Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка. Тому він швиденько перехрестився, як умів. Богові, мабуть, се було приємно бачити.

— Отче, отче, вспокійтеся! Камера — се лиш машина, а я — звичайний чоловік. Давайте подивимось разом… От, бачите, коло дзвіниці три хлопчики. Знаєте, чиї вони?

Священик кивнув.

— А ось мій товариш Влодко розказує людям про Америку. Він у ній просто залюблений, і щиро вірить у те, що говорить. А се — роздоріжжя. Пам’ятаєте, як у неділю було ясно й тепло? Хіба ви не впізнаєте свого Урожа?

Отець Антоній тицьнув пальцем у купу світлин:

— Я не про се…

— Добре, дивимось далі… Ось молоде подружжя усміхається до вас. А се стара бабця виходить з церкви. Які характерні типи!

— Я знаю, про що кажу! — обірвав його священик. — Видите, де я стою з хлопцем? Ви нас двох фотографували. Звідки узявся той третій, що поклав нам руки на плечі?

Дійсно, позад священика і хлопця-підлітка стояв якийсь чоловік з круглим повним лицем, і якоюсь недоброю посмішкою. Він порушував композицію, і Юліан, як професіонал, ніколи б не розставив клієнтів таким чином. Дійсно, звідки взявся третій?

— Хто сей чоловік, отче?

— Вуйко хлопця, Митро з Нагуєвич. Річ у тім, що він помер у неділю перед обідом і ніяк не міг опинитись в Урожі!

— Як же це могло статись? — ошелешено спитав Юліан.

— Але сталось, прошу пана фотографа! То — страшний чоловік. Його вітця і діда сього хлопця, Орка, спекли на огні 30 літ тому під час холери, як опирів. Петро, батько Орка, побожний і порядний чоловік, має рану в душі з дитинства, а його брат у других… Видите самі, як він насміхається над цілим світом!

— Але чому він, мертвий, нічим не відрізняється на світлині від живих?

— У народі кажуть, що опир має дві душі. Одна після смерті йде на той світ, а друга лишається тут, на землі. Треба спалити ті світлини, і то зараз!

Священик підійшов до печі й відкрив дверці, за якими бухкав огонь.

— Отче, але я маю у своєму помешканні пластини…

— То розтовчіть їх! О, якби ви знали, шановний добродію, як се небезпечно бути чужим в Урожі! За тиждень згинуло три особи, і жодна не родилась у нашому селі. І в усьому винен Митро з Нагуєвич. Я маю у своїй книжці записано: опир, коли вмре, забирає зі собою живих. І не просто тих, кого хоче, а тих, кого не жаль. Чим він сильніший, тим більше жертв….

- І ви, духовна особа, в се вірите?

— Ні, не вірю. Я певний, — священик стишив голос, — що се лише частина якогось нелюдського плану, аби накликати помсту. Відколи тут з’явився новий дідич, усе змінилось. Я говорив з ним учора…

— Справді? — зацікавився Юліан.

— Ніхто мене не кликав. Я пішов просто до двору, аби подивитись на того чоловіка, на якого тепер спрямована людська ненависть, щоби подивитись йому в очі.

- І що?

— У мене склалось враження, що йому немає місця серед живих. За тридцять літ душпастирства я навчився розпізнавати таких людей. Мій тато колись казав, що коли бачиш річ, вищу від твого розуміння, не говори про неї…

— Він вам щось казав?

— Пане Юліане, люди завжди приховують те, що вище їхнього розуміння. На сповіді можна пригрозити їм карою небесною, але не думаю, щоб се узгоджувалось з моїми моральними принципами. Хай краще мовчать, ніж брешуть.

Фотограф показав йому на світлини:

— Я міг би показати деякі відбитки вченим. Є люди, котрі займаються дослідженням подібних явищ.

— Не жартуйте з цим! — майже зойкнув отець Антоній. — Ці світлини — небезпечні. Вони завдають такої самої шкоди, як чорнокнижники і чародії.

Юліан засміявся:

— Ніколи не думав, що моє ремесло має у собі щось від чарів!

— Для мене будова вашої камери незрозуміла, то правда. Проте уявіть собі, що ви підглянули чужу таємницю, якесь збіговисько, шабаш… — священик перехрестився. — Люди кажуть, що у лозах за рікою часом збираються опирі на свої ради, але той, хто насмілиться се побачити, не проживе й трьох днів.

— Чому?

— Бо вони, ті істоти, серед яких є мертві й живі, мають заострене чуття, як у дикого звіра…

- І ви у се вірите?

— Ні, бо я живу в сучасному світі і є служителем церкви. А наша церква не судить тих істот, як перше судила, і навіть більше: не дає палити відьом, опирів і плюндрувати могили. Часом таке стається, але жоден зі священиків до того непричетний. Був би за се відлучений від Церкви. Є життя, і є смерть, і є Бог, а поза тим не існує нічого. Я вважаю, що все зло на світі від людини, котра сотворила собі Сатану, подібно, як Бог сотворив Адама. І не чоловік служить Сатані, а він — людині. Виходить, що слуга керує більше паном, ніж пан — слугою…

Петро з Орком лущили фасолю, що підсохла на стриху. Хлопець був неуважний, і замість фасолі кидав часом до миски лупину[306]. Боялись говорити між собою, та й не було про що. Кожна тема розмови могла зрушити їхнє заледве налагоджене життя, що тепер зводилось до чекання від’їзду. Лущили фасолю, аби дармо не сидіти, але могли б її зварити, бо хтозна, чи в Америці будуть таке їсти. Надворі було тихо, наче крім них в Урожі нікого не лишилось. Ні дощ, ні сльота, ні ясно, ні хмарно. Петрові снилось часом щось подібне: пусте, цілком пусте, сіре, як-от туман, і він падав не знати куди — чи вгору, а чи вниз, не маючи за що вчепитись. Серце стискалось до макового зерняти, і він стискався разом з ним. І так було доти, доки не віднаходив у собі здатність кричати. Отак було йому зараз наяву.

Ще недавно його Марійка звивалась[307] по хаті, покрикуючи на дітей, котрі дуріли[308] на печі. Ще недавно вони всі четверо сиділи за столом і їли з однієї великої миски. Що три дні жінка мастила підлогу жовтою глиною, і часом до ночі не стихала розмова. За її голосом тужив Петро найбільше. Боявся, що буде там у Америці банувати за рідним словом, а не за хатою і землею. Не знав, як йому говорити з Орком: чи ласкаво, чи суворо, бо після того, що сталося, не мав на нього права. Дивився на хлопця і почував біль страти. Так і лущили фасолю мовчки. Та нараз обоє підняли голови й подивились у вікно.

— Збирайся борзо, — наказав Петро. — Йдемо з хати. Я дав слово.

Взулися в чоботи, вгорнулися в гуні. Петро вложив на голову капелюха.

— Підем поза хати, — скомандував Петро. Йому було байдуже, що подумає стара Терлецька, та й шиби у вікнах затягло парою. Певно, варила свині дробину. А відтак спустилися з горба на поле. Тяжка земля чіпалась до чобіт. Мусили потім відшкробувати. А тоді пішли до ріки мити. Се їм трохи зняло напругу.

— Орку, а що кажуть хлопці на те, що ми їдемо до Америки?

— Завидять. А Стефко Кубаїв казав, ніби до Америки їдуть самі жебраки.

— Овва! — розгнівався Петро. — Було йому повісти, що дорога до Америки коштує много[309] грошей. А відки жебрак має гроші? До Америки їдуть господарі, а не такі злодії, як його баба, що вибирала цибулю з чужих грядок. Але й завидіти, сину, теж не треба. Добре, ходімо на міст…

Пішли на міст. Орко схилився на поручень і дивився на мутну, проте неглибоку воду, що оминала застряглі між камінням корчі. Уявив себе на кораблі, який пливе понад незмірною глибиною. Ріка дотикала дерев’яні підпори моста, і той здригався. Орко приклав вухо до поручня і слухав.

Петро дивився на гори, подекуди з латками жовтизни від листя, що не опало. То дуби так довго не скидали листу. Не був він ані на тій горі, ані на отій, хоч завше хотів піднятися на них, особливо, коли на вершинах світило сонце, а в долині було похмуро. Та все не було часу.

— Тату, міст ніби корабель! Хитається! — тішився Орко.

— Наш корабель буде більший, — зауважив Петро.

— Тату, вернувся пан фотограф. Цікаво, чи привіз нашу з єгомостем знимку?

— Певно, що привіз.

Обоє подумали про отця Антонія. Орко — що жоден з хлопців не буде мати знимки з єгомостем. А Петро — що священик щойно побачив замкнені двері його хати. І такий жаль його взяв, аж відсторонився від Орка. Міг би попхати його раз — і нема. Бо все через нього. Хлопець, відчув його думки й обернувся з недобрим лицем:

— Тату, а скількох людей ви потяли?

Петро остовпів. Кров пішла уся в лице.

— Що ти мелеш? Хто тебе навчив таке говорити, дурню?

Ще трохи і Орко був би упав з мосту. Петро шарпнув його за руку:

— Відійди, бо карк си зломиш[310]! Подумай, що твої слова чують дві невинні душі: мами і сестрички!

Не міг більше нічого сказати, так спротивилася йому сієї хвилі рідна дитина. Ніби вийняли з лагідного хлопця серце і вклали замість неї камінь. І ради нього мусив терпіти такі пекельні муки! Хотів зараз нагнати[311] отця Антонія, впасти перед ним на коліна. Бідний, трудив ноги, йшов через ціле село. Був йому як рідний отець. Чому ж він, Петро, не може бути таким до свого сина?

— Тату, ми потяли тих двох, щоб вина впала на іншого, — сказав Орко. — Але ви зробили се, щоб нас не розлучили.

Петро, як стояв, так сів просто на дошки. Орко притулився до нього і прошептав на вухо:

— Тепер ви не будете нікого потинати, тату. Я сам зроблю се для вас. А той був злодій. Він украв наш скарб.

- Який ще скарб?

— Не знаю. Так сказав вуйко Митро. Ходімо додому, бо зимно.

— Ходімо.