Урізька готика

1. Втома

Докопували бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці, жовте чи зелене. Воно теж змучилося дрижати на вітрі й холоді, як перше змучилося від палючого сонця, і хоче лягти на землю впереміж із грушками-гниличками та поморщеними сливками. Безуб’яки копали бульбу пізніше від інших, й було їх лишень двоє — батько з сином, чотирнадцятилітнім хлопчиною. Матір поховали у жнива: злягла в горячці[10] й не встала. І треба було відробити той похорон у священика. Єгомость не напирав[11],але пасувало[12] йому віддячитися. Грошей не хотів узяти, то вартувало було помогти отцеві у полі й коло бульби. Співчував Петрові: в самого жінка померла ще замолоду, і більше не міг женитися, бо — священик. Хотів єгомость піти в монастир: їздив, напитував, але, видно, щось собі не сподобав у монашеському побиті[13], й лишився в Урожі. Тут він родився, тутка поховав вітця, матір, жінку, і ніхто не випихав його з бідної урізької парафії, та й казали про їхнє село всяке. Чи правду чи неправду, тілько чужому тут було зле. А отець Антоній не був чужий і тримав парафію, як тримається обіруч снопа з погано зав’язаним перевеслом, аби не розсипався і ліг зручно в полукіпок. Бог не дав йому діточок, єгомость був уже немолодий, то кождому було цікаво, хто ж прийде по ньому і чи довго втримається. Село, хоч і бідне, але не таке бідне, як гірські села: земля родила й худоби тримали через те небагато. У сусідніх Мокрянах урізьких людей прозивали бойками, у Нагуєвичах — кафтанами, натякаючи на колишню силу-силенну зубожілих шляхтичів, з яких тепер лишилися тільки Винницькі, Ільницькі та Страшівські. Село поховало пам’ять під нивою щоденних та сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них, і списує до грубої[14] книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи[15] через отворене вікно, як пише за бюрком[16]. Раз священик пише, то щось мудре. Так писав його дідо, і так писав його тато. Інші священики того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.

У селі траплялось більше похоронів, ніж весіль та хрестин. Воно теж втомилось, бо було дуже старим. На Ласках, горі, під якою починався Уріж з горішньою церквою та попівством, пастушки знаходили часом кам’яних пташок, грубо витесаних з каменю, з одним очком і ледь позначеним крилом. Ще батько єгомостя, теж священик, показував урізьких пташок панам у Львові, і ті казали, начебто мають вони щонайменше кільканадцять тисяч років, а се свідчить, що в Урожі мешкав люд, який ще не вірив у Христа. «Та й тепер не дуже вірять», - докидав котрийсь із священиків, обтяжений родиною й господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: «Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть[17] вклонятися Антихристу, чулись-те, що твориться на великій Україні?»

«Нема часу газет читати.» Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець, або що колись його могло не бути.

Втім, здибалися[18] вони лише на празники[19]. У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне, окрім на уродин[20] чи похорону. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священиком, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем[21].

Петро Безуб’яків із сином Орком[22] копали бульбу пізно та ще в сльоту. Позавчора зачали, і хотіли до вечора скінчити. Людей не кликали, бо не було до чого, та й хто виніс би їм на поле обідати, хто би наварив? Безуб’яки вважалися наполовину чужими, бо його небіжка Марія тут вродилась, а Петро був з Нагуєвич, хоч перебрався до Урожа ще малим хлопцем. Було поза тим ще й таке, що, певно, шкодитиме й Петровим онукам. Воно пекло його серце і робило мову несмілою й тихою там, де сходилось більше людей. Ні, не виглядали на отих: обидва, Петро з сином, були бліді, марні, й не дуже добре їм велося: корова згинула, а кінь був дуже старий і Петро, як міг щадив[23] його перед тяжкою роботою. І нині лишив у стайні, аби не стояв на студеному вітрі, доки вони копають бульбу за рікою.

Оркові текло з носа, і він втирався мокрим рукавом, дусив у собі кашель, аби тато не гнівався. Із гір насувалась ще одна тяжка велика хмара, ліс курився пасами[24] туману, а на городах не було ані живої душі. Лише на їхньому загоні, безкінечно довгому, земля була повита матиною[25], колючим осотом і засохлою лободою. Орко скосив позавчора не дуже добре й боявся вітцівського докору. Але той рив як кертиця[26] важку кам’янисту землю, вишпортуючи бульбу з підірваних корчів не так мотикою[27], як руками. Кидали всю бульбу в один кошик, бо не було ні великої, ні дрібної. Літо мали сухе, то бульба не вродила. Та й садили її на тому самому місці вже другий рік поспіль, перервавши загін[28] латкою капусти. «Як дійдемо до капусти, — думав Орко, — тато мене пошлють додому по обід.» Він був голоден, бо щось не міг снідати. Могли би з собою взяти перекусити, але треба було й так піти подивитись до сестрички Орисі. У чотири роки можна лишити дитину, лишали навіть менших. Орися вже недовго мала бути з ними, але сподівалися, що вона затримається. Спершу було таке здорове, файне дівчатко, а потім ніби хто врік. Кликали до неї бабу з Мокрян, але та не прийшла. Сказала, зливши свяченої води на діточу[29] сорочинку: «Ваша дівочка здорова, тілько не хоче жити.» Мама не повірила: «Як то не хоче? Усе живе хоче жити.» «Аби ти знала, небого, кілько людей не хоче жити… Мают в собі такий отвір, що кождий чоловік собі затикає, а є такі, в кого завше отворено, і звідти дух витікає, аж свище.» " То вона такою вродилась?» «Так Господь дав» «А ви, цьоцюнцю, злийте на віск…» Баба знизала плечима і злила на віск: «Видиш, небого, янгольські крила? Кого Бог любить, то кличе до себе. Чим більше любить, тим голосніше кличе.»

Тато гнівався, казав, що баба дурна. А мама пішла до Дрогобича, накупила образочків[30] кольорових зі святими, ангелами і звірятами, аж очі разило[31], й дала Орисі. Ніби хотіла чимось заткати діру, через яку витікало діточе життя. Ходила з нею в неділю понад рікою, аби дитина полюбила світ Божий через його красу й не бажала покидати завчасу. Мама боролася з Богом і всіма ангелами за свою плоть і кров, відганяла від неї смерть. По селі зачали судити її, як єретичку, донесли священику. Але той несподівано пішов супроти громади: «Вірите ворожці, а не дочекаєте повірити матері, котра любить свою дитину більше, ніж ви. Змалечку запрягаєте діточок до тяжкої праці, не маєте часу приголубити, не поговорите з дитиною, жалієте пару крейцарів[32] на молитовник. Вам худоба[33] часом важніша за дитину…»

Не розуміли того і не чулися винними. Навіть були обурені несправедливістю. Дехто навіть казав: «Та мала з лихого насіння. У неї дідо був опир!» «І не встидно вам вірите в такі речі? — докоряв священик. — Де в Біблії написано про опирів? Є там про злого духа, що вселяється в чоловіка, котрий не має твердої віри. Але про опирів нічого нема.»

Отець Антоній, звісно, вчений, та й виріс тут… Але чим ліпша донька тієї задрипаної жебрачки від їхніх дітей, що їх треба виховувати твердою рукою, аби добре стояли на ногах? І на се єгомость мав готову відповідь: «То — інша любов. Але є така, що ні мені, ні вам не дано зрозуміти. А чого не розумієте, про те не беріться судити.» Сказав, як відрізав. Власних дітей не мав, село не мусило їх годувати і вчити за свою кервавицю[34], тому його трохи дивні теологічні погляди нікого не бентежили: був єдиною і найвищою духовною інстанцією в Урожі. А в самі жнива Марія напилася студеної води, і по неділі сама зійшла зі світу. Доктор у шпиталі сказав, що якби хоч на день раніше, то порятував би. Але доктори так мусять казати: для бідного все запізно.

Можливо, Петро з Орком ще не усвідомили своєї тяжкої страти[35], бо вона припала на час, коли люди мусять звільнити землю від плоду, аби та не огнівалася на них за марнування. Після пустки на полі настає пустка на серці. Батько і син це передчували, втупивши очі в землю посеред кола, тому що краєвид, не заставлений горами чи будівлями, завжди нагадує коло, за межі якого не можна ступити, бо вони тікають від тебе. «Добре, що вітер, — думав Петро. — Дощ відганяє і землю сушить». Обох потішило сонце, що визирнуло уперше того дня між хмар і залило теплим жовтим світлом гору за рікою, з одинокою грушкою на схилі, але до них так і не дійшло те сонячне тепло. Орко висипав бульбу з кошика в мішок, похапцем позбирав ту, що випала. Він завше чувся несміливим, винним у чомусь, навіть серед однолітків, ніби перед тим, як мав народитись, його попередили, що в цьому світі холодно, голодно і мало любові. І що на очах у нього вмиратимуть ті поодинокі, близькі люди, яких він любитиме. Коли часом єгомость приходив до школи і дивився на кожного, ніби шукав найдостойнішого, Орко не сподівався, що його оберуть. Не вчився добре, наука була цікава доти, доки не розкривала своїх таємниць і вже не нагадувала зачарований ліс, де все не таке. Утім, Оркова наука скінчилася. Не було потреби далі ходити до школи, але в душі хлопця запанувала пустка, коли інші діти пішли восени вчитися, а він — ні. Якби добре вчився, священик міг би послати його власним коштом до міста. Часом таке робив, і сам екзаменував учня, вишукуючи в ньому схильність до дальшої науки[36].

Отже, школа для Орка скінчилася. Тепер перед ним відкривалася безодня праці, залежної від дощу, сонця та різних духів, що літали довкола, плуталися під ногами, звивались між закоцюблими пальцями. Добрі духи покинули батька і сина сам на сам з дрібною бульбою, що не набрала соків із землі, бо висотала її родоначальниця цієї бульби, і полинули на освітлену сонцем стерню на Заріччя. Тоді хлопець відчув свою несвободу, що була як з власної волі, так і від звичаю. Ті дві несвободи злилися в усіх мешканцях Урожа, у тій частині людськості, що тримається землі; нема різниці, належить вона їй, чи ні. І чим ближче добігала кінця та остання польова робота, тим більше відчував Орко тягар своєї дитячої несвободи. Зграйки сірих пташок перелітали з місця на місце, сідали, коли втомлювались, однак підліток уже вмів відмежувати себе від них, свідомий того, що людині призначена інша доля і ціль її невідома. У кожному разі то — не терпіння задля посмертного вічного спокою. Звісно, він не зумів би висловити цих думок, але вони були поруч, сподіваючись знайти колись собі висловлення чи спонукати до якоїсь дії. Ні батько, ні син не розтуляли рота, навіть перепочивали по черзі. Їх розділила смерть матері, якої ніхто не чекав. Зробила сиротами і розметала[37] родинне огнище. Говорити про це вони не могли, аби не ятрити серця, підтримували один одного в роботі поглядом, але не словами. Бойки встидаються красно говорити: їхня мова проста, як і їхні страви без м’яса і тлущу[38]. Вони тужать за вершинами гір, на які ніколи не мають часу піднятись.

Не говорили між собою ще й тому, бо у хаті лишили малу дитину, що не була, як інші діти, цікава до життя, наче народилась зі знанням того, що її чекає, й не мала жодних ілюзій. У таких серце поспішає, і нема на се ради, нема доктора, щоб уповільнив той дзиґарок[39]. Доктор, що оглядав недужу маму, навіть, якби й помітив малу Орисю, не погодився би з діагнозом темної баби, не зрозумів би слів, якими вона поєднала тіло, дух і долю, відрізавши всіляку надію. Його діагноз коштував би великих грошей, а не десяток яєць чи в’язанку сушених грибів. Того, за кого поручився янгол смерті, ніхто не брався рятувати. І янгол забрав з дороги Марію, котра хотіла продовжити дитині роки життя й накупила образочків із золотими небесами, рожевими птахами, синіми левами й червоними крилатими кіньми. Ні батько, ні брат не зробили для Орисі нічого. Навчились мити їй головку, розчісувати волосся й заплітати в коси, але лишали її саму в хаті на цілий день, де її могли настрашити злі духи з тих, котрі підчищають все у помийниці, чи навіть просто щур міг вкусити. Але нині Гривко був за стіною, а з ним паця[40], худе й замурзане, що вже давно перестало відчувати голод на бовтанці з трави, ґрису[41] й вареної дробини[42]. Орко давав йому не раз кусник хліба, що пекла для них сусідка раз на тиждень, і думав, чи знає паця, що його заріжуть на Різдвяні свята. І ще по оборі[43] ходило три курки, невтомно вишукуючи собі якийсь харч, зернята чи кришки, але обіцяний Орисі котик так і не з’явився. Треба було питати на селі, а Орко з Петром майже нікуди не ходили.

Тато напалив зрана, зварив снідання, а Орко погодував малу. Та не хотіла їсти, аж хлопець прикрикнув на неї. І вже по тому пішли копати бульбу.

Вітер порозривав хмари, і на їхньому полі заясніли сонячні пасма[44]. На тому місці, де мама садила торік огірки, стало більше бульби і більше роботи.

— Йди, я ще трохи покоплю, — змилувався тато і, коли Орко став брати пів міха на плечі, махнув рукою: Не треба, подвигаєшся. Заберем усе фірою[45]. Нарвеш у березі трави пацяті, возьми хіба верітку[46]…

Орко мусив урешті вкритися веріткою, бо знову почав падати дощ. Здоймив[47] її недалеко від того місця, з якого було видно, що робота йшла добре, і завтра вони не підуть на поле. Накопали три повні міхи, а вчора було сім. «І то незле», - подумав Петро, відчуваючи якусь полегкість, коли Орко пішов. Йому було видно з поля і сина, що легко йшов, розмахуючи веріткою, і панський двір, і липи довкола церкви, і вищу від лип дзвіницю, з якої розбився на смерть майстер. Такої високої дзвіниці не було навіть у Дрогобичі, але дзвони мали ґандж, чомусь гасили звук.

Близько шуміла вода. Ніхто не перейшов би тепер ріки, якби не міст, старий і чорний, яким користувались хіба, коли була повна ріка. Вважалося, що то панський міст, а не хлопський. Коні неохоче ступали по ньому, бо дуже дудніло[48]. Довго стояв той міст, обмазаний чорною смолою, з якої вивітрився увесь дух, проте лишався чужим для Урожа. Так само, як Петро Безуб’яків. Міст не просто єднав береги Бистриці, а й притягував до себе вояків, котрі йшли на війну, усіляких дармоїдів і посланців з повіту, що ніколи не несли доброї новини, лиш самі злі: про набір у рекрути, про податок. Відразу за мостом починався лихий та чужинський світ. Петро міг би його пізнати і не так боятися, якби його взяли до війська замолоду. Власне, вже взяли, але сталося в Самборі чудо. Як поставили їх, рекрутів, перед касарнею, надійшов високий чин, такий високий, що його, видно, всі боялися. Крутив сивого вуса і дивися на сільських парубків, сам повний, на лиці червоний. Та потім ніби щось його штурхнуло, рушив просто до Петра і, спинившись перед ним, наказав:

— Дивись мені в очі!

Петро витріщився на нього, як жаба на полоза[49], здеревівши від страху, і не пам’ятає, що він побачив в очах високого чина, однак мусив щось побачити, може, вогонь. І ніби лемент заступив йому вуха. Усе змішалось йому в голові, але міг би присягтися, що виразно почув слова, сказані старшому над рекрутами: " То — наш. Най вертає додому.» І направду[50] Петро вернувся додому з папером, що не годен до війська, і всю дорогу від Самбора до Урожа пролетів, як птах.

Тепер він стояв спрацьований, по кістки в мокрій глині на своєму полі, під сонцем, що вже не гріло, і не знав, яка сила, добра чи зла, лишила його тут. Може, ліпше було не мати ні жінки, ні дітей, ні гризоти вбогого чоловіка, а мандрувати по чужих краях, стріляючи в людей, які боялися б його мундира. І врешті згинути ще молодим і здоровим. По тому, як вернувся, довго не міг спати вночі: боявся, що змусять сплатити «довг[51]» за те, що пустили, за те, що «їхній». Ходив сповідатися до єгомостя, але не міг сказати йому усього. Уста деревіли, язик сох, а перед очима мерехтів вогонь. Казав, що привиджується[52] страшне і причуваються різні слова. Отець Антоній сказав «Бог — милосердний. Проси в Нього заступництва. А що до того, що причулося, то може бути злий дух гордині. Певно, сказано було: «Він — хорий». Сам подумай, хто ти, а хто — вони.»

«Отче, наш рід проклятий, ви самі знаєте, що люди кажуть.»

«Бог не проклинає, сину мій, лиш люди. А сила Божа, як сонце в небі, усім доступна, хто під неї стає. Йди додому й читай молитовник, найбільше Псальми.»

Петро поцілував єгомостя в руку, хоч той не любив такого, і священик попросив:

«Чи позволиш мені написати про твою пригоду в книжці? Всі знають, що я записую, і тато мій записував перше цікаві бувальщини. Я не буду писати, що то про тебе. З часом хтось буде читати й довідається, що думали й робили люди в Урожі, і знайдуть для себе щось пожиточне[53]. Подивися сам!»

Петро побачив грубу книжку, оправлену в полотно, наполовину списану.

«Нащо ви мене питаєте, отче?»

«Бачиш, Петрусю, гріх писати про мертвих неправду, а про живих — ще більший гріх. Як я зараз від тебе чи від кого іншого щось запишу, а хтось потім скаже про тебе неправду, то її легко можна буде виправити, почитавши сю книжку. І вже нікому не повірю, окрім тебе. А коли вже нас не буде на світі, то правда про нас, урізьких людей, теж не завадить. У людей коротка пам’ять на добре, а довга — на лихе. Не бійся, Петре, як будеш добрим до людей, матимеш чисте сумління. А се — важніше.[54]»

Не знати, чи допомогли слова отця Антонія, але Петро трохи заспокоївся, і старався як міг, аби стати в Урожі своїм. Однак, нераз його охоплював смуток від того, що світ такий тісний, аж тяжко дихати.

Із-за гір сунула темна хмара, і Петро боявся, що сильний дощ завадить скінчити роботу. Він почав швидко рити бульбу, однак не чувся затишно, бо з ріки повіяло, як з пивниці[55], сирістю. А ще було полудне[56], коли ніхто з урізьких не виходить ні прати, ні збирати плавник на березі, бо се час утоплеників. Можна побачити, як йдуть поверх води, плачуть, мокрі, дрижачі й сині. У полудне на ріці усе завмирає, не чути навіть, як шумить вода. Селу ніколи не загрожувала повінь. Найбільше, що могла вчинити ріка, це відломити кавалок[57] городу. Петро мав поле за рікою, геть усіяне камінням, і город на другому березі, звідки треба було носити цибулю, буряки та все інше до горба, або фірою виїздити аж на роздоріжжя. Велика дорога розтинала горб, ділячи село на Уріж Нижній та Уріж Вижній, хоч насправді то було одне село. Насправді казали «горішній[58] кінець» і «долішній[59] кінець». Безуб’якова хата стояла в долішньому кінці, посеред села.

Орко закинув верету на плечі й пішов дорогою, бо на городі було мокро, а на горбі слизько, та й від мосту навіть ближче. Одразу ж побачив поперед себе двох чужих чоловіків, котрі, поки він рвав траву, перейшли міст. Були се якісь пани, у довгих до землі плащах, чорних капелюхах, і з наплечниками[60]. У одного за спиною стриміло ще щось довге, ніби грубий патик, завинене шматою. Йшли помалу, видно, змучились, і Орко не посмів їх обігнати. Йшов на віддалі, аби вони його не зауважили. Ніхто ніколи не приносив добра до Урожа, тільки виносив з нього. Бідні люди ставали ще бідніші, та й багач на чомусь мусив стратити, зате було про що поговорити, а цікаві вигадували ще різні байки.

Подорожні щось між собою бесідували, наближаючись до роздоріжжя, і хлопець подумав, що вони, певно, лишаться тут, не підуть нині до Дрогобича. У такому разі вони мають зайти або до корчми, або до священика, або навіть до пана. Орко не збирався за ними йти. Корчма була в долішньому кінці, а панський двір і попівство — у горішньому. Ага, могли би ще піти до школи, але пан вчитель за всі чотири роки, поки Орко вчився у школі, не мав гостей. Певно, волів сам їздити до когось.

Видавалось, що то невеликі пани. У вищого тріснув рукав на плечі, й звідти стирчало щось біле, а в другого ззаду причепилися реп’яхи. Та й пани не попхаються пішки аж зі Самбора. Тому до пана вони не підуть, лиш до корчми, а коли справи дуже кепські, то до єгомостя Антонія. Міркуючи про це, хлопець трохи повеселів. Вбрані подорожні були не по-хлопськи, і не по-жидівськи, як вбираються дрібні крамарі, скуповуючи на селі яйця, сушені гриби і старе шмаття. Пан всюди чує себе паном і йде сміло посеред дороги. Тому зі своєю веріткою хлопець не смів їх перегнати, і чим довше плентався за ними, тим здавались вони йому загадковішими. Не дивились собі під ноги, лиш поперед себе, навіть не звернули уваги на дуже високу дзвіницю, увінчану залізним хрестом з чимось блискучим посередині, так ніби вже її колись бачили і більше вона їх не цікавила.

Та раптом вони зупинились, а потім обернулись туди, де була Оркова хата, трохи скривлена від старості набік, наче прислухались до чогось. Ворони, що мокли на липах довкола церкви, знялися в повітря і страшно закричали. Орко теж став. Пани навіть тепер не зауважили, що він йде за ними, ніби той був невидимий. Або мали очі ззаду, й добре знали, хто він, раз дивились на його хату.

Ворони зібрались у тісний гурт і з криком полетіли в горішній кінець, а двоє подорожніх, постоявши хвильку, повернули у долішній. Настала тиша. Орко прислухався, може, дитина плаче, хоча мала ніколи голосно не плакала. Ноги йому затерпли, не від холоду, бо звик ходити босий до першого снігу, а від того, що від землі наче підіймалося щось значно прикріше від холоду. Помалу пішов до хати, майже певний, що сталася біда. Усе він бачив так, як впала би стіна, і бачив чомусь те, чого найбільше не хотів бачити. Уявив собі, як вмирала мама. Не хотіла вмирати, хоча була дуже змучена тяжкою працею. Якось Орко чув, як вона чесала його сестричку й говорила до неї: «Пощо чоловікові так тяжко працювати? Чого він припнув[61] себе до кусника землі, хоч міг би вільно ходити по світі? Ти думаєш, що усі так живуть? Ні, Орисуню, є люди як ангели: їм не треба гарувати[62] з рання до вечора, бо все їм Бог дає.» Розкладала перед дитиною образки і тішилися обоє. Тато усе це терпів, хоч видів, що мама збаламучена. Ніколи не кликала ні його, ні Орка оглядати тоті образочки. Хлопець почувався так, ніби вони з татом на одному боці,гіршому, а мама з Орисею — на другому, де все світле, тепле. Чи ж він не хотів би ходити по тих пишних садах, з райськими пташками на деревах, оглядати срібні палаци з золотими дахами, обіймати за шию веселих звірят? Але одного хотіння було мало: мусив вибрати щось одне, мусив мати в душі більше світла. Звісно, він не міркував так, як людина з розвиненими розумом та серцем, і, правду казати, помалу втрачав надію розвинутись уповні.

Усі члени цієї родини були пов’язані значно складнішими зв’язками, ніж те годилося б для селянської родини. І коли тато не перечив мамі, то не тому, що слухався її, а тому, що боявся ступити на світло. А Орко намагався їх усіх зрозуміти.

…Коли Орисю нарядили й поклали на столі посеред хати, й чекали на парастас[63], хлопець ще не усвідомлював того, що сталося. Доки в хаті стояв плач, а кожний із сусідів трохи поплакав, як то має бути, а ще більше додавало жалю, що у хаті був другий похорон за півроку, він навіть щось робив: давав коню й пацяті їсти, поміг принести лавки від сусідів. Найбільше боявся подивитись на тата. Потім настав спокій, і він вже міг дивитися на сестричку цілий вечір і цілу ніч, дотримуючись тієї неписаної бойківської книги мертвих, що підносить небіжчика над живими, аби ті могли змиритись колись зі стратою. Орко сидів на лаві між дорослими, і в голові у нього метались думки, одна страшніша від іншої. Він знав, що Орися помре, що вони з татом не зуміли повернути їй радість життя, навіть не пробували. Але не думав, що Орися буде сама-саміська, коли до хати увійде смерть з косою. Як їй було напевно страшно: у відкритих очах застиг переляк, а личко скривив біль. То вже потім все налагодилось, і очі вдалось закрити, але не цілком: залишились щілини, і тепер дівча ніби спостерігало за людьми якось недобре: ага, тепер плачете за мною. Душа її літала по хаті, де ставало щораз тісніше, чекаючи, що на третій день явиться ангел і забере до раю, а тіло зоставить землі. Тато щораз підводився, виходив у сіни, а Орко боявся, аби за час його відсутності до нього не заговорив хтось чужий. Він весь був заглиблений у глибоке переживання смерті, з якою зустрівся уперше сам на сам. Смерть ще не встигла полишити хати, коли він увійшов туди пополудні, скинувши верітку на призьбі. Краще було б, якби Орися вмерла у сні, з усмішкою на устах. Краще було б, якби вона жила. Вони з татом урешті знайшли би для неї місце у цьому світі, навіть, якби треба було чогось позбутись, чи щось відсунути. Але вона в останню мить зазнала болю і настрашилась. Не раз уночі тулилась до тата, хапала за руку, коли снилось щось погане, і просила розказати байку[64] про зайчика. Хлопець увесь занурився у спогади, які ще більше завдавали йому жалю, оплакуючи разом із сестрою маму, яку не мав досі часу оплакавати. Тепер вони були одне ціле — мати й сестра, і аж тепер мама дійсно вмерла.

Прийшов священик, почався парастас Голос отця Антонія зазвучав потужно, звертаючись не так до людей, як до Орисиної душі, з якою вже не говорили простою хлопською мовою, а церковною, незрозумілою і прекрасною. Це було так нестерпно, що Орко цілий затрясся, і його огорнуло надлюдське почуття вини, яке він не міг витримати. Але не міг крикнути, не міг упасти, лише захитався. Священик заспівав щось примирливе й лагідне: про дорогу, якою вони всі підуть, і перед очима хлопця постала заболочена дорога, звідки він звернув до своєї хати, а двоє подорожніх в мокрій одежі пішли далі. Через них, і через ворон, що раптово знялися з лип, він спізнився, розминувся з Орисиною смертю. І се мучило його сумління, хоч хлопець не знав, у чому річ, і ця мука під впливом магічного похоронного обряду, врешті прорвалась слізьми. Їх було так рясно, що він не міг навіть втертися рукавом. Сльози лились без найменших зусиль, як осінній дощ, і не скінчились по парастасі. Нарешті люди зауважили, що він плаче якось дивно. Навіть священик вернувся з порога і велів покласти хлопця на ліжко, а сам сів коло нього і пробував витирати сльози великою хустиною до носа. Хустка швидко намокла, а сльози текли далі. Хлопець не схлипував, не здригався, а однак, по лиці котилися й котилися сльози. Священик взяв його за руку й зачав говорити:

— Бачу, що ти дуже любив свою сестричку, і її душі може бути смутно, що так за нею жалують. Вона піде на небо поміж ангелів. Кого Бог любить, того забирає до себе якнайборше[65]…

Однак Оркові ці слова видались не такими, які він потребував цієї хвилі. І Орисі, і мамі так само. Він вивільнив руку і ліг лицем до стіни. Не помогли й каплі з різким запахом, що прислав священик пізніше. Орка відвели до сусідів, пробували навіщось злити вроки. Настя Бабійка витерла хлопця подолом виверненої сорочки, покропила свяченою водою, аж тато не витримав:

— Не роби мені побліки[66], хлопче! Такий великий, встидайся!

Мовив то не зі зла, хотів Орка привести до тями не жалуванням, а гриманням. Не міг розірвати сув’язь між мертвою дочкою і живим сином, й се його страшило найбільше. Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитись коло небіжчика після парастасу в «лопатки». Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у «Тінях забутих предків». Били по спині когось, перед тим зав’язавши йому очі хусткою, дерев’яною ложкою або лопаткою, й мусив вгадати, хто вдарив. Як вгадував, то на його місце сідав той, хто вдарив. Мусив терпіти так довго, доки не вгадав. Можливо, та забава була не стільки для живих, скільки для душі небіжчика, що на той час перебувала в хаті. Були й інші забавки, які з часом стали діточими забавками, втративши своє первісне призначення..

Як би не було тяжко Петрові, він не смів перечити сміху на похороні рідної дитини. Мусив прийняти його як честь своєму дому, тішитися, що люди прийшли на похорон. У шумі, сміху, він задрімав у куті, схиливши голову на руки. Орка положили на печі в Бабійки й наказали пильнувати коло нього дітям. Йому було душно і тяжко дихати. Повернувся так, аби нікого не бачити, а сльози далі текли з очей, стікали на солому, по якій товклися Бабійчині діти.

— А цого він плаце? — питала мала Текля братів.

— Тихо, я казав, що ’му сестричка вмерла!

— А цого вмеля сестлицка?

— Бо до неї прийшла Смерть, така в білій хустці і з косою. І по тебе прийде, як будеш нечемна. Ану, не лізь до Орка!

Хлопчики мали 6 і 8 років, й сиділи над Орком, що боявся порушитися, ніби вартові. Мати казала, аби наглядали за ним, щоб часом не увірвалося серце чи не потягнула кудись страшна нічна сила. Сама мусила сидіти при мерці, щоби люди не обмовили. Чулася трохи винною: треба було брати до себе Орисю на якийсь час. Але ніхто не просив її про це! А чи могла забігти подивитися, але тоді хтось би увидів, та й спитав себе, чого Настя ходить до вдівця. А Гриньо повидирав би їй всі патли. Виходить, вини в Бабійки нема, однак щось муляло їй у серці, забитому, ніби міх з половою, всілякими клопотами. Бо увиділа ту нещасну дитину з відкритими очима, саму, і ніхто не запалив їй смертної свічки. Була Бабійка жінкою ні доброю, ні лихою, з тих, що грубіють душею, як тільки обзаводяться дітьми й господаркою. Але єгомость сам попросив пригледіти за хлопцем, і чула себе гонорово.

Хлопчики воліли бути на похороні, бо там цікавіше: б’ють лопатки. Проте, боялись материного прута. Старший Дмитруньо, зав’язав Теклі очі, обернув плечима до себе, й взявши патик, сказав:

— Ану, Теклю, вгадай, хто тебе вдарить! Не бійся, ми будем бити легонько…

Їй не раз перепадало від старших братів, тому Текля принишкла, чекаючи найгіршого.

Дмитро вдарив її один раз:

— Хто тебе вдарив, кажи борзо[67]!

— Ти.

— Хто — ти?

— Дмитро.

— Тепер ти.

Так вони бавились ще довго, доки Текля не дістала задуже й не почала голосно плакати. Орко лежав нерухомо, часами провалюючись у щось сіре, холодне, тягуче. Чув якісь звуки, спів, що висотували з нього життя, і воно витікало зі сльозами. Він не хотів віддавати життя. Але мусив віддати дитинство. Ця ніч не зродилась у ньому, не зродила її й темрява, що спала на Уріж із заходом сонця. То була інша темрява, якої остерігалась звичайна людина. Вона виждала момент, коли хлопець був ослаблений, і увійшла в нього. І та безнадійна розпачлива музика, яка супроводжувала його падіння, допомагала йому вистояти, хоча від неї серце могло тріснути надвоє. І та забава при мерці. Без неї він міг піти світ за очі, туди, де свище вітер на мості, під яким шумить збурена дощами ріка, де в темних зловісних кущах товпляться нелюдські істоти. Якби він звідти повернувся, то вже не при своєму розумі. Одержимість вибухає серед смертельно втомлених людей, котрі вже не бачать сенсу в цьому житті, але ще бояться зникнення з нього. Смерть приходить тоді, коли судилося, а божевілля, одержимість розбуджують злі духи, коли людина втрачає віру в Божу ласку. І часом буває так, що один одержимий рятує ціле село, забираючи від інших людей біль, розпач і тугу. Тому йде від них. Ходить по лісах, полях, чужих селах, врешті замерзає десь у снігу, і нема коло нього ангела-хоронителя. А може, тільки він його і має, бо не боїться ні пересуду, ні сміхів, ні вовків, ні глибоких потоків, бо в нього велика сила, а не звичайна людська слабість.

Набавившись, діти заснули коло бідного Орка, а далі повернулись Настя з чоловіком. Не мовили ні слова, загасили світло й лягли спати. Разом із ними увійшов дух багатьох людей, і втома цілого села, що після збудження від смерті малої дитини, нарешті вляглася, змирившись із цим фактом. Орко тихо схлипнув на печі й заснув, тримаючи в руці мокру шмату зі старої сорочки, яку дали йому витирати сльози.

У хаті коло тіла лишилися Петро і декілька старих бабів, яким не хотілося вертати через темне село додому. Петро ліг на ліжко, відвернувшись від труни. Очі йому зімкнулись, але найменший порух чи звук у хаті змушував чоловіка прокидатись. Хата, в якій надихали люди, тепер швидко вистигала. Бабці дрімали, похиливши голови на груди, але напруга не спадала, та особлива напруга, що буває в оселях, позначених смертю. Що б, здавалося, смерть маленької дитини, якій заледве виповнилось чотири роки, але вона зуміла вивести ціле село зі звичайного ритму, наче церковний дзвін, що звістив нині цю смерть, призначався для кожного жителя, незалежно від того, де його заставав: у полі, в колисці, за мискою пісного борщу, в корчмі чи панському дворі. То будівлі завше перед очима, а чоловік ходить, ховається в лісі, в темряві, в хаті, під землею…

На ранок, прозорий і чистий, прийшли найближчі сусіди, помолились, і розійшлися кожен до своєї роботи. Дитина — то таке… За старим не довго жалують[68]: відмучився, нажився вже. За молодим — дуже, бо пропав робітник. А дитина… Про неї не знаєш, що казати: ніби й жаль, і ніби не жаль. Невинне дитя належить більше ангелам, аніж вітцю та матері. Тому Бог забирає його до себе, аби не стало на дорогу гріха. Так виглядає збоку, але той, у кого вмерла дитинка, не може довго зужити свого жалю. Тому священик не втішав таким чином нещасних родичів: нехай виплачуться, нехай зрозуміють, кого вони стратили, може, то їхня провина — нелюбов чи недбальство. Хоч сам не мав дітей, та його обурювало, як заслабне[69] корова, то біжать до лікаря. А як дитина — опускають руки. Лишають діточок самих у хаті, прив’язують за ногу до ліжка, або садовлять до бочки. Так і мала Орися вмерла сама у хаті. На цю мову в селі не раз єгомостю відповідали гостро: «Як має жити, то буде жити.» Нерідко пошесть забирала багато дітей, хоч при доброму догляді могли б виздоровіти. На цвинтарі було доста[70] маленьких гробів з маленькими хрестиками, і то виглядало, ніби хтось бавився у смерть. І ставало від того ще сумніше.

Але отець Антоній знав інше поводження з дітьми, бо сам виріс у любові й ласці, тому стримував свій гнів, намагався любити своїх людей, якими були. Старався помогти найбіднішим, але так, щоб не впадало в око іншим священикам, аби не судили його. Зрештою, мали родини, а він жив сам. Проте не хотів, щоб у селі мали його за святого: то був би встид.

Мав прийти увечері ще на парастас, а зранку відправив службу в горішній церкві. Прийшли на неї ті, що завше ходили. У хаті Безуб’яка було з одного боку напівурочисто, а з іншого — готувалися до завтрашнього похорону. Із самого рана у стодолі[71] майстер ладив труну і чулися дражливі неприємні звуки. Орко, що перестав нарешті плакати, з червоними запаленими очима, пішов у берег нарвати коневі трави, й вертався через горб, бо не хотів нікого бачити. На мить обернувся до ріки, за якою світило сонце, на гори — і йому захотілось потонути в золотому світлі осені. Але серце нагадало про смерть, і він знову хотів заплакати, як учора, проте не зміг.

На призьбі сиділи чужі люди з Нагуєвич, їхня, здається, якась родина[72].

— Диви, як Орко виріс! — вигукнув грубий червонолиций чоловік.

Хлопець промимрив «Слава Йсу!» й поніс верітку до стайні.

— Зачекай, Орку, — спинив тато. — Я виведу Гривка попастися, а ти посидь коло вуйка Митра.

Тато був блідий і якийсь злий. Орко придивився до гостей: той грубий, певно, був Митро, а про іншого, старшого, тато нічого не сказав. Коло них сиділа ще якась жінка, теж груба, в темній хустці.

— Йди, Петре, йди! — махнув рукою вуйко Митро. — Ми собі з Орком побалакаємо.

— Тілько пам’ятай, що я тобі казав!

— Геть вдурів хлоп[73]! — зітхнув вуйко Митро. — Але я не гніваюся, бо стратив, бідака, за півроку жінку й доньку. Сідай, хлопче, межи нами…

Орко звик слухатися старших. Вуйко Митро не здавався йому рідним, але було цікаво. Ніхто з ним не пробував заговорити, усі жаліли, і раз у раз він пригадував похорон мами, коли не було кому нести труну, бо люди гарували в полі. І ніякого вуйка Митра не було.

— Ну, що, Орку, коли прийдеш до нас з цьоткою[74] в Нагуєвичі, увидів би-с наш млин?

— А я видів.

Орко справді ходив з хлопцями на Різдво до Нагуєвич колядувати. А далі додав:

— Не знаю.

Сидів затиснутий між двома хлопами, як між шандарями[75], і стало йому душно.

— Маєш у Нагуєвичах родину, а не ходиш.

— А як би я вас найшов? — сміливо писнув Орко.

— Митро Кімаків. Називаюся Митро Кімаків. Маю ще кавалок лісу й пасіку на сорок пнів[76]. Любиш мед?

— Ага.

— Виджу, що у вас біда. Чому твій тато не признався? Міг би хоч зараз вертатися до Нагуєвич.

— Так- так, — притакнув той другий чоловік.

— Але як не хоче, ніхто його не силує[77]. Тілько ти мусиш прийти. Там наша родина на цвинтарі твій дідо, а мій вуйко. Прийшов би помолився на гробі… Так, я кажу, чи не так?

— Так-так.

— Ви тутка чужі. Усьо, що було, минуло.

— А що було, вуйку?

— Прийдеш — розкажу.

— Як тато позволить, то прийду.

— О, я забув, що ти ще за татові сподні[78] тримаєшся!

Але Орка тоті слова не вкололи, бо якраз тато вивів Гривка зі стайні. І кінь схарапудився, побачивши чимало людей на подвір’ї. Одні заходили до хати, другі виходили і стояли, розмовляючи між собою, позирали, з ким сидить Орко.

— Піду поможу, — сказав хлопець, але ноги у нього стали як з глини. Обидва хлопи ніби направду стиснули його й не випускали.

— Обіцяй, що прийдеш. В неділю.

— Орку! — крикнув тато.

— Добре, — пообіцяв хлопець.

— Пам’ятай, що ти наш, і ми від тебе не відступимося!

Орко вивів коня на берег, де ще зеленілася трава. Гривко тужно подивився на сонце, що гріло за рікою, де лишилася недокопана бульба й незрубана капуста, й зітхнув, як людина. Орко притулився до нього:

— Не знаю, що то за люди, Гривку, чого їм треба. Може, як ми вернемося, їх уже не буде. Не хочу йти до них, але мушу. Пасися, Гривку, ти, напевно, голодний…

Хлопець подумав, чи треба казати коневі, що той завтра повезе Орисю на цвинтар. І лиш подумав, перед очима постало те, що буде: як увійдуть до церкви, як вийдуть з неї, як паламар нестиме попереду хрест; той безперервний шум у вухах, усі люди зливаються в одне… Ті, що йдуть від хати, ті, що приєднуються згодом; одні завертають додому, і зовсім мало людей доходить до цвинтаря. Коли все скінчено, із серця спадає більший тягар, і на цвинтарі залишаються самі ті, хто буде плакати ще вдома. Усі живуть неоднаково, усі вмирають у різний час, але всіх ховають за звичаєм, який вважається найліпшим. Треба стукнути труною об поріг, як виносять, не можна брати води з криниці обмивати небіжчика, не можна замітати хати, ані розчісувати волосся, не можна нічого садити, бо зогниє. Мертві мають велику силу, і навіть Орися вгнівається, й буде ходити, як щось не так зроблять: не покладуть писанку чи гребінь до труни, не будуть світили цілу ніч після похорону.

…За ніч Орися змінилася, пожовкла і стала ще мізернішою[79]. Орко сидів на лавці, впавши від утоми в якесь отупіння. Ніхто не заводив[80]. Бо не приходили свіжі люди, і вуйко Митро вернувся до Нагуєвич. Татове місце було порожнє. Мусив подбати про похорон, й з лиця йому зійшла чорнота. Усім наче стало байдуже до Орисі: берегли сили для похорону. Тому Орко, попри всі зміни, що зазнало тіло за два дні, не відпускав від себе жаль, громадив усередині й чекав, коли священик прийде на останній парастас. Надворі було темно від дощу. Коли жінки заспівали, те, що назбиралося, почало ворушитися і скубати за серце.

Хлопець всотував у себе ці прості й зрозумілі слова, заплющив очі, аби цілком віддатися тужній мелодії, навіть не почув, як біля нього сів тато, мокрий від дощу, війнувши запахом зле випраної сорочки. Петро щось хотів його спитати, але син був далеко від нього, ніби не Орко. На катафалку лежала істота, зовсім не схожа на його Орисю, якій він ще позавчора розчісував біленьке волоссячко, а вона терпіла, хоч, певно, боліло. Як померла Марія, Орко був просто настрашений, і навіть не плакав, а Орися сиділа коло мами, перекладала образочки й щось тихо говорила сама до себе. Збоку виглядало так, ніби вони обоє з мамою бесідують. Він згадав той рух, яким дитина подавала картку мертвій мамі, і щось аж хруснуло в його голові. Петро закусив губу, аби ніхто не помітив. Утім, за вчора й за нині всі вже встигли надивитися на нього, Орисю й Орка. Декому вони присняться вночі, і буде про що розказати: такі сни відхиляють двері до іншого світу.

Удень Петро пішов до стайні й виплакався добре Гривкові у шию. Стало легше. Вийшов надвір і стрінув єгомостя. Нахилився, щоб поцілувати руку, а той спитав:

— Як ся чуєш, Петре? А як твій малий?

Але Петро відвернувся, бо сльози знову почали його душити.

«А кажуть, що хлоп нечутливий, — подумав отець Антоній. — Чи то почуття вини, чи справді вони так любили сю маленьку дівчинку? Може, і те, і друге.»

Йому теж було неприємно, бо мав знайомого лікаря, котрий міг би подивитися Орисю. Але отець, зрештою, як казали тоді, належав до свого стану, й мусив не допускати фамільярності, не понижуватись до іншого стану й не заохочувати до свого. Бо з того нічого доброго не вийшло б. Культура не виростає на голому місці, а потребує праці кількох поколінь. Попри все те, священик ступив до хати трохи збентеженим. Його стосунок до Петра Безуб’яка був такий самий як, приміром, стосунок дідича до священика. На тім порядку трималася світобудова, де кожен мав власне місце й не потребував чужого. Про соціальний бунт, революцію отець Антоній мав лише приблизне уявлення, тому й боявся їх більше, ніж страшного суду. Зазвичай духовні особи вважають, що матимуть на ньому якісь пільги. Їм важко відмовитися від цієї думки, навіть виявити який-небудь сумнів. У єгомостя не бракло часу на роздуми і читання, хоча книжки купував нечасто, і щораз рідше вибирався до міста, Дрогобича чи Самбора. Чувся несвойо у чепурних панських покоях владики Інокентія. Йому більше подобались убогі монастирі, де все просто, де в садах, оточених розваленим муром, розкошують в густій траві старі яблінки, а по стінах в’ється дикий виноград, особливо гарний восени своїм пурпуровим листям. Коли все досконале, впорядковане, випещене, у ньому нічого не можна змінити. Попівський дім стояв у темному старому саду, посадженому ще дідом єгомостя, і отець Антоній не дав би зрізати жодної черешні, що з віком втрачала гілля і росла лише догори, а ягоди дрібнішали й дичавіли. Він не любив руйнувати, але й не будував нового, підправляючи те, що вважав за потрібне. Оскільки отець Антоній не любив змін, то чутливо реагував на небезпеку, хай навіть дуже далеку, і на чужих — незнайомців та гостей. І тим самим, не відаючи, уподібнився Урожу, тому темному старому організмові, що сам себе лікував, заривав у землю й оплакував. Увійшовши до хати, він поклав руку Оркові на плече і тихо спитав:

— Не будеш нині плакати?

Орко кивнув, що ні.

Отець Антоній подумав, як швидко в’яне у простих людях цвіт юності, і коли ламається голос у хлопця, грубшає душа і втрачається навіки краса, що мала би тривати вічно. Але не у всіх, ні. Орко довго відчував руку на плечі. Двоє людей, нагуєвицький багач і сам отець Антоній, звернули на нього увагу, тільки від вуйка Митра все стискалося всередині й завмирало, а від єгомостя йшло спокійне тепло. Він ще не розумів, що нині за нього змагаються дві сили, яких не повинно бути в тому світі, де панують сутінь, нужда й одвічна втома. Вважав це ознакою співчуття і вистояв парастас цілком спокійно, як по чужому небіжчику.

Уночі в хаті було зимно й неспокійно. Дяк читав псалтир, з якого ніхто не розумів ні слова, але цього потребувала душа, щоб могла приступити до вічного блаженства. Орко шкодував, що сестричка мусить бути тут, а не вже коло мами. Так буде й завтра. Люди кажуть, що душа мусить трохи побути на землі. Певно, Орися не може дочекатися, коли ангели заберуть її на небо.

Вважається, що небіжчика потрібно відпровадити, як годиться. Щось зроблять не так, і втримають його між людей, за що він може розгніватися. Це коли не покладуть до труни того, без чого небіжчик не обійдеться на тому світі. Тато кладе для Орисі образочки, трохи вже понищені, пару крейцарів, гребінець, писанку, аби інші діти на тому світі не дорікали, ніби не має нічого. Втішений, що про сестричку не забули, Орко засинає солодким сном, за спинами сусідів. Він став невидимий для них, розчинився у тій сумній ночі перед похороном, у якій більше втоми, ніж гострого болю втрати. Усе те відбувається з родичами небіжчика, і вони починають заповнювати порожнє місце іншим життям, дарма, що тіло, оточене шанобою і свічками, ще в хаті. І їм сняться гарні, віщі сни.

Утім, те, що приснилось Оркові тієї ночі, не було ні гарним, ні віщим. Він ніби йшов до школи, але чомусь повернув до панського дому, білого, доплеканого[81], з корчами руж на просторому подвір’ї. Брама була відчинена, проте він не насмілився туди увійти. У церкві озвався дзвін, ніби хотів його завернути. Хлопець знав, що пан дідич його кликав, і тому він тут. Але щось підказало йому, що вже запізно: пан щойно поїхав.

Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означали вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий.

…Коли Орко прокинувся, був уже день. У хаті залишились тільки він, і Орися на катафалку. У цьому було щось страшне — сплячий хлопець і мертва дівчинка. Орко міг обізватись до сестрички, чия душа дивилась зараз на нього, але сама думка про таку можливість викликала в нього жах. Його заступив гострий жаль, як тільки хлопець згадав, що сьогодні Орисю віднесуть на цвинтар і закопають у землю.

Вікна позатулював сивий вранішній туман, з долівки тягнуло вогкістю. Орко був єдиною теплою субстанцією в нетопленій хаті, й ще більше скорцюбився під веретою, якою хтось укрив його вночі, заплющив очі. Боявся встати, порушити мить, що могла би з"явитись тільки у страшному сні. Щось тріснуло на всю хату і впало. Певно, глина відвалилась від повали[82], але до дверей було задалеко. Він знав, що мерці шкодять людям, бо самі вже не люди. Орко чув, як казала стара Петречиха, котра вмерла торік: «У мерців нема душі. Їхня душа на тому світі, і ними водить злий дух. Тому треба їх відганяти святим хрестом. То хіба подоба чоловіка, а не сам чоловік.» Орко вчепився обома руками в хрестик, що носив на шнурку, й почав затерплими губами мовити пацір[83], плутаючи від страху слова. Та наразі хтось увійшов до хати і перервав молитву.

— Орку, — сказав тато, — вставай. Я приніс теплої води. Вмийся у стодолі, переберися в усе чисте і взуй чоботи, аби нас люди не обмовили. Хіба не чешися, бо буде голова боліти. Ти чуєш мене?

— Чую, — глухо озвався хлопець, шморгнувши носом.

Він встав і побачив, що тато дивиться на Орисю.

— Учора так виглядала, ніби спить, — зміненим голосом мовив тато. — А нині…

В Оркові ніби щось увірвалось коло серця і він вискочив у сіни.

«Ніхто ніколи пальцем не рушив Орисю, не крикнув навіть, а відтак великої потіхи з неї не було: смутна завше, не така, як інші діти. То чого мені за нею жаль більше, аніж за Марією? — думав Петро. — Що могло стати з тої дитини, якби не вмерла? Ні, мусила вмерти, хоч ми намагалися її вдержати. І тепер щезне без сліду.»

Марія лишила слід. Ще носив сорочки, пошиті нею. Ще лежала в землі бульба і городина, яку вона садила. А донечка не лишила нічого. Він поклав до труни всю її одіж, навіть образочки, що купила для неї Марія. Петро був тяжкий на плач, встидався плакати на людях, але тепер заплакав: легко і недовго. Бо треба було вистелити сани соломою, аби не трясло труну. Отак від праці до жалю переходив Петро, а тоді знову- від жалю до праці. Не боявся, як Орко, бути сам коло небіжки. Страх у людині плекає потребу самооборони, і дорослий здатен його зупинити, не чекаючи, поки хтось се зробить за нього. Петро у сім років пережив набагато гірше, тому й гадки не мав, що син у чотирнадцять може ще чогось боятися. Він сприймав кожну смерть як меншу від тієї, що пережив найпершою. Від того часу багато разів проростала і пропадала трава. І все менше лишалось свідків тієї страшної події, але Петро нічого не забув, хоч і не мав наміру чинити помсти. Чувся винним і гіршим в Урожі. Не хотів багатства, не прагнув виставлятися перед людьми, бо знав, що ті йому нагадають про його рід і неславу.

Єдиним його родом був син Орко. З Маріїного боку не лишилось нікого: отець і мати повмирали у холеру, а вона на той час бавила дитину в Сторонні, у війта, і так врятувалась. Петро ще не усвідомлював, що їх тепер лиш двоє на світі, непотрібних нікому й чужих, бо Орися, його маленький пташок, ще лежала на катафалку, і тому їх було троє.

Волів у селі ніхто не тримав, і сани мав тягнути Гривко. Хресна ще доложила пару крейцарів, аби Орисі вистачило чим заплатити за перевіз на той світ. Усе було, як у людей. Священик добре спізнився, бо тяжко було йти через болото. Люди наповнили хату, сіни, чекали. Принесли хоругви з церкви, задзвонили. Орко стояв межи хлопців у новому сіраку[84] й нових чоботях. Ті щось йому розказували, а він мовчки слухав.

Нарешті хтось доповів, що єгомость сповідає Волощука і невдовзі буде тут. Петро поплескав Гривка по шиї й накрив веретою, аби не застудився. Така сирість була, ніби від дощу. Світ увесь посірів від неї, зіщулився. Отець Антоній мав під пахою парасолю, понищену урізькими вітрами, й часом мусив йти попід плоти, аби не втрапити до баюри[85]. На дорозі не було нікого. У таку негоду тяжко робити на полі, але треба, бо кожного дня може вдарити мороз, і змерзнуть капуста й буряки. Ще треба йти на похорон, а тоді на цвинтар. Не те, що отець Антоній не звик до свого тяжкого хліба, радше, хреста, але змок і промерз до самої душі, і тільки хвороба або смерть звільнять його від нього. Міг би веліти, щоб Гарась запряг коня у візок, і приїхати. Але ні дідо його, ні тато того не робили. Не хотіли виглядати по-панськи. Це ще лишилось з тих часів, коли православні священики були темні, принижені й убогі. Будь-який гоноровий шляхтич міг вкрасти у священика доньку, зіпхнути візок з дороги, вдарити слугу Божого по лиці, а потім відкупитися в суді. Попівство і панський двір в Урожі завше були окремо, не помічали одне другого. Може, й добре, бо священик не мусив туди ходити. Але й помочі[86] не мав. У Винниках був мурований костелик, до якого ходило кілька шляхетських родин і пані графиня, та відколи з’явився новий дідич, у ньому не правилося. Отець Антоній скоса глянув на білий панський дім, і по спині його проповз холод. Згадав, що в селі говорили про нового пана: ніби той не видить удень, але дуже добре бачить вночі. Для себе єгомость давно вирішив: є речі доказані, а є ті, що їх ніхто не годен доказати, і треба з тим змиритися. Він записував до книжки різні цікавини, але ніколи не коментував їх. Був хроністом, а не філософом. Тому й не піддався спокусі стати вище, ніж стояв. Отримав колись урок, після якого прагнув лиш одного: сховатися. Так і робив — зачиняючи одне вікно, потім друге, четверте, далі двері. Справа була не в страху, не самознищенні, не у вихованні, яке тоді ліпило з дитини одразу дорослу істоту без молодечого завзяття. Ні, він мав сумніви, хоча й не бачив того, з ким мав помірятися силами. Суспільний устрій був непохитний як фортечний мур. І тому він його не підпирав, не боронив, але й не прагнув розколоти. А інші прикрі речі були минущі, гинули в нього на очах. Були слабі, а навіщо боронити те, що приречене? По суті, до пастви отець Антоній ставився так, як вона ставилася до власних дітей: не шанувала, готуючи до суворого селянського життя. Тому так багато було маленьких могилок на Урізькому цвинтарі. Зрештою, діти мають нести маленький хрест, бо ще не встигли згрішити; вони покутують за зло цілого світу: за байдужість, за вбивство, за несправедливість.

Долішня церква стояла на горбі, який на рану розтинала пряма дорога до Самбора. Проклали її за Антонієвого батька. Дорога поділила Уріж на дві частини, і тоді старі, первісні, звивисті шляхи почали занепадати. Дорога до Підбужа колись вела попід ліс, а на Самбір через гору Обочу, на яку тяжко було виїжджати, але їздили віками. Нікому не спало на думку розкопати гору. На новій дорозі графиня розбагатіла й поставила коло неї нову церкву Св. Покрови, ще раз розділивши село. Були просто горішній і долішній кінці, а стали — Уріж Вижній і Уріж Нижній, як у давньому Єгипті. Хтось із австрійських сановників узяв лінійку й поробив з Галичини самі прямі лінії й кути. Мабуть, ця геометрія служила порядку в державі, але батько не раз казав: «Пощо було то робити?» Пощо краяти вівсяний ощипок[87], коли легше ламати…

Минуло більше, як шістдесят літ, а на місці старих доріг й досі неспокійно. Дехто на тому місці має город — і нічого не родить, а котрий господар поставив хату на колишньому роздоріжжі, то мусить переноситися, бо худоба здише, і родина тяжко хворіє. Батько був чутливий до землі. Не рубав старих дерев у саду. І перший у селі посадив дерева, що тільки гарно цвіли, але не мали плоду, і навіть пару ялиць. То пани любили різні екзотичні кущі й деревця. Отець Антоній не мусив бувати у панському дворі. Якби він це зробив, то прирівнявся б до руйначів-будівничих Імперії, котрих не обходило, що про них думають люди, і як це відіб’ється на землі. Отець Антоній збирався жити довго, аби ніщо не тривожило Уріж, щоб не сталося чогось гіршого, бо у цілому світі занепадали любов і віра, усе котилося у пропасть. Таке промовисте слово — пропасть — пропасти — впасти….

Двері до церкви були вже отворені й горіли свічки. Добре би зайти на хвилю, помолитись, але священик і так вже спізнився. Той чоловік, кого він сповідав, не збирався вмирати. Був просто знесилений осінньою негодою. Завтра Волощук встане й почне робити полегоньку. Єгомость сам переживав такої пори занепад сил фізичних і духовник. Смутно дивитися, як природа вмирає і земля пустіє. Серед ночі чув, як тріпається змучене серце, той людський дзигарок, що мусить добре ходити, бо від сього залежить життя. Починав молитися, але забував, плутав слова, як у дитинстві, коли читав на ніч молитву. Тато завше сварився за несумлінність та неуважність. Тепер отець Антоній на старість боявся, що забуде в церкві молитву, і матиме встид перед людьми. Бо Господь милосердний і знає, що слова — усього лиш слова.

Кінь тягнув сани з труною по болоті. Дивний звичай. Може думають, що так менше буде трясти, може, звичай ще з тих часів, коли люди не знали навіть колеса. Але труна закрита, цвяхи вбиті у віко, і котрась з жінок кидає слідом жменьку маку, і сплакнувши, вертається до хати прятати, замітати. Із Нагуєвич приїхав вуйко Митро з жінкою, привезли меду, сметани й сиру Оркові, бо геть змарніла[88] дитина. І тепер обоє йшли за саньми, одразу за Орком і Петром, аби люди виділи, що мають порядну родину в Нагуєвичах. Потім Митрова жінка, Текля, взяла хлопця під руку, бо почав вслабати. І намагалась щось випитати в нього: на що вмерла Орися, і чому сама вмерла у хаті. Ліпше би їх тут не було.

Тато мусив далі вести Гривка, бо той чувся несвойо, харапудився від голосу отця Антонія. Ще його дивували сани замість воза, бо ж не було снігу й по фосах[89] зеленіла трава. Після церкви Петро відітхнув вільніше. Усе було як у людей. Єгомость сказав гарне прощальне слово про бідну Орисю, котра буде на небі плести віночки вкупі з ангеликами, а її мама — тішитися, дивлячись на неї. За пацям, що продав, аби заплатити за похорон, Петро не шкодував: не любив, коли на очах ріжуть безневинних тварин. Добре, мав що продати, і не чувся посліднім жебраком. Для Орисі зробили трохи більший хрест, бо вже не така мала дитина. Знав, що люди все одно обмовлять похорон, хоч би й не було за що.

Дорога на цвинтар була далека. Перше ховали на Границі, в долішньому кінці, а тепер — у горішньому, під Ласками. До Границі було ближче. На середині дороги почався дощ і всі пішли швидше. Трохи людей пішло додому, а кілька приєдналось до процесії. Дяк ніс парасолю єгомостя, але не мав як відкрити, бо могла би зачепити за хоругву.

До горішньої церкви труну вже не заносили, відразу зайшли через бічні ворота на цвинтар. «Там уже не буде місця для Петра», - думали люди, дивлячись на яму, що ледве примостилася поміж могилами жінки й мами. Утім, Безуб’яку здавалось завжди, що він не буде лежати на цьому цвинтарі, такому непривітному й тісному. Він уже віддав йому жінку й доньку, хоча міг би порятувати. Праця висушує в чоловікові душу, як вітер з півдня.

Орко відвернувся, коли на біле віко труни впала грудка глини, більше схожа на болото. Цьотка з Нагуєвич голосно схлипувала, і це його розізлило. Чого вона плаче, як ніколи не бачила Орисі живою? Хлопця відтрутили люди, і він відступив поміж почорнілі хрести, наткнувшись на чоловіка в чорному плащі, що ходив по цвинтарі, читаючи написи на кам’яних надгробках, під якими була похована родина священика. Хлопець упізнав у ньому одного з тих двох, що бачив у день смерті Орисі.

Чоловік не виявляв жодної цікавості до похорону, проходжався собі по цвинтарі. Може, чекав на когось. Потім люди почали розходитись, а далі втікати від настирливого дощу. Орко з Петром повели додому коня, за яким волочились мокрі заболочені сани. Той чоловік, якого Орко пізнав по одежі, а не по лиці, сховався під дашок церкви, терпеливо чекаючи, коли перейде дощ.