Урізька готика

ІІ. З н у д ж е н н я[90]

Отець Антоній, закоцюблий і промоклий, пішов до ризниці перечекати, доки не засиплють яму, щоб запечатати гріб. Мусив шпортати ключем у замку сам, бо паламар поніс хорогви до долішньої церкви.

— Слава Ісусу Христу! — сказав йому раптом хтось просто у вухо, якраз коли він повертав ключ. Священик аж відскочив, бо голос був цілком чужий. Він обернувся і побачив незнайомця у чорному довгому плащі й капелюсі з дуже великими крисами. Одразу згадав, що дяк говорив про двох прибулих, які чомусь оселились у корчмаря Лейби. Якби вартували більшого, то пішли би до війта, або навіть до пана дідича, хоч той не приймав гостей. Так зауважив дяк. Очевидно, се був один з тих добродіїв.

Священик відповів, як відповідав кожному, поважно й урочисто:

— Навіки слава!

Завше легше мати справу з християнином, а не юдеєм, хоч урізькі жиди були людьми чесними й порядними, принаймні, дбали про своїх діточок незмірно більше, ніж його парафіяни. Звісно, єгомость нікому сього не говорив, і дотримувався певного дистансу з іновірцями.

На вугластому, трохи поморщеному від холоду, лиці незнайомця відобразилася подоба посмішки, досить приємної:

— Дозвольте відрекомендуватись — Юліан Стеблинський, фотограф і мандрівець. Милуюся вашою церковцею. Вона давніша за ту, що в долині, якщо не помиляюсь…

— Кажуть, що у сімнадцятому віці тут була похідна церква під час війни з турками. На тім місці поставили потім сю скромну церковцю.

Тут отець Антоній спохватився, що по крисах капелюха пана Юліана цебенить дощ, і той стоїть до нього майже впритул. Двері під натиском священика самі відчинились досередини.

— Дуже приємно, — згадав він світські манери, — Я — тутешній парох[91], отець Антоній.

Він опинився перед вибором: запросити до ризниці чужу людину, а чи, перепросивши, піти туди самому. Але ніхто за ними не спостерігав, усі розійшлися з цвинтаря, крім двох хлопів, що насипали під дощем горбок.

— Може, зайдете на хвилю, бо дощ геть вас намочить? Я мушу тут побути, щоб запечатати гріб ще до заходу сонця.

І подумав: «Може, то якийсь злодій? Чи вбивця, що мордує[92] священиків? «Чув про такі випадки. Християнське вітання може бути на устах і фарисеїв, і митників, і блудниць. Від того небо не впаде і земля не розколеться.

— Дякую за запросини! — погодився прибулець. — Я таки добре змок.

У ризниці було тісно й темно, і ще багато місця займав стіл, на який клалися різні святі речі.

— То звідки ви до нас прибули? — спитав священик, видихуючи надмір вологого повітря. Ніс йому заклало, й він не чув звичного запаху ризниці: пилу, старого дерева, ладану й воску.

— Просте питання, на яке легко як сказати правду, так і приховати дещо, аби вас не втомлювати. Найближча станція — Самбір, відтак Львів, Краків, Відень, Прага, Рим, Венеція… Народився я на кораблі, тож не маю Батьківщини у звичному розумінні.

— Пан єсть космополіта?

— Скорше, отче, світовий волоцюга. Пристав я до одного подорожнього, що має у вашому селі нагальну справу і тепер гадаю, що й для мене тут знайдеться діло.

— А що за справа, можна взнати? — трохи збентежено спитав єгомость, витираючи руки не зовсім чистим рушником.

— Мій товариш — корабельний агент[93]. Він теж хотів би з вами, отче, зазнайомитись…

— Пощо[94]?

Отцеві Антонію здалось, що його гість скорчив кумедну гримасу:

— Ну, як офіційна особа до офіційної особи…

— Корабельні агенти для мене не є офіційними особами, — трохи остро відреагував святий отець.

— Тоді як християнин до християнина, — знайшовся пан Юліан.

— Вечірня буде за дві години.

— Я йому передам. Власне, той мій товариш не схожий на інших корабельних агентів. Мені так здається.

— Каже пан, що родився на кораблі? А мати й отець звідки родом?

— Як мило[95] се мені чути! Той час, коли цікавились родовим корінням, уже відійшов навіки. А жаль! Мати моя вмерла на кораблі, що плив до Америки. Була вдовою по шляхтичу. Мене взяла під опіку з притулку в Гамбурзі одна порядна німецька родина. Обоє моїх прийомних батьків не жиють. По їх смерті я знайшов деяких своїх родичів у Кракові, але вони мені не сподобались, і я їм так само. Але прізвище у мене родове. Мене мати ще встигла охрестити на кораблі.

— Чим же пан заробляє собі на життя?

— Ет, то сим, то тим. Я ще хіба священиком не був.

Отця Антонія зачепили ті слова, і всю його легку приязнь наче вітром здуло. Хотів сказати щось остре, але хто знає, може, по тому чоловіку давно кримінал[96] плаче, то ж ліпше не зачинатись.

А той засміявся:

— Перепрошую за дурний жарт! Насправді я є фотографом уже десь літ п’ятнадцять. Зараз подорожую по селах, що на порозі нового віку застигли, ніби мухи в бурштині. Треба зберегти їх для майбутнього. Як випогодиться, зачну робити тут світлини[97].

— Ви їх робите в кожному селі?

— Лише там, де підказує настрій. Треба чекати не лише погоди, а й настрою. Я б з охотою зробив ваш портрет, отче.

— Я вже маю світлину. І доста з мене.

— Ви ще не бачили моїх світлин…

— Отче, можете вже йти гріб печатати! — застукали в двері.

— Вже йду, Стефане!

Священик здивувався, що встиг зігрітись за такий короткий час. Він узяв із собою кропило, а фотографу дав у руки кропильницю, аби багато не говорив.

— Ви не повірите, отче, але серед моїх світлин можна знайти всі чоловічі[98] типи!

— Усі?

— Ну, майже усі…Кожен когось нагадує: хто птаха, хто козу, хто лева або корову…

— А людей у вас нема? — ущипливо спитав отець Антоній, чуючи себе зараз ліпше, бо йшов сповняти[99] свій обов’язок.

— О, людей так мало!

— Мені здавалось, що їх дуже багато, — сухо відказав єгомость, якому той фацет[100] годився у сини.

У молодості він сам критично ставився до світу, доки не переконався, що найліпший зі світів — Божий світ. Раз Бог його створив і вподобав своє творіння, то так воно і є. Слова про людей, схожих на звірину, чомусь не зачепили священика, може, тому, що рослини, звірі, птахи — також Боже творіння, і так само страждають.

На давніх могилах не було вже хрестів, вони ледве спинались над землею. Отець Антоній проходив поміж них, як поміж інших, щохвилі хрестячись. Пан фотограф, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — кропильницю, чекав, поки священик відмовить молитву і скропить гріб свяченою водою. По свіжому горбку стікала борознами жовта вода. Дощ ставав щораз сильніший і, хоч отець Антоній носив з собою цілий день парасолю, жодного разу нею не скористався. І тепер ще й дяк забрав її з собою. Хоч би дітиська не поламали. Та парасоля служила йому понад 20 літ, бо, коли був сильний вітер, він її не розкривав. Міг би купити собі нову, але звик до цієї.

Аж тепер мала Орися залишалась цілком сама. Дощ робив цвинтар смутним місцем. Церква лишалася сухою всередині, з дерев облетіло все листя, а до мерців живим було байдуже. Священик хотів помолитись на гробах рідних і дружини, але не любив, щоб за ним спостерігав хтось чужий. Минуло вже 30 літ, як Гафія лишила його самого й ніщо не могло її замінити. Священик-удовець мусить довіку вести чернече життя. Поруч нього йшов дивний чоловік, що плів усілякі небилиці і трохи справді нагадував своєю безпечністю волоцюгу. Тримав у собі якийсь зачаєний біль, втому, чим зумів розтривожити отця Антонія, котрий теж змучився, закляк. Гнила мокра осінь та неврожай на бульбу означали для Урожа більше похоронів, ніж уродин. Ся квіточка зав’яла першою.

— Я бачив, що ховали дитину. Так, отче?

— Так, дівчинка, чотири рочки.

— Чого ж вона померла?

— Мабуть, мала слабе серце. Матері тяжко працюють і виживають тільки сильніші діти. Такий закон.

— Який закон? — швидко спитав фотограф.

— Закон їхнього життя. Не Закон Божий.

— Хіба це одне й те ж?

— За багато літ я навчився дивитися на світ очима цих темних запрацьованих людей, щоб краще їм служити. А служити їм — означає служити Богу. На жаль, я не вічний, і не можу бути з ними стільки, скільки треба.

Він сам здивувався, що говорить незнайомому чоловіку ці речі, що не сподобались би у єпархії, втім, кому би ще міг сказати? Не мав коло себе жодної душі, рівної йому за розвитком, та й був досить старий, аби говорити сміло.

— Ви — велика людина, — помовчавши, обізвався фотограф. — Я хотів би, з вашого дозволу, показати вам свої світлини. Але ж ви геть мокрі, отче! Застудитесь!

— Так-так, — знітився священик. Йому стало встидно своєї мокрої старої реверенди[101] і того, що не має парасолі.

— Ви знаєте, отче, — сказав йому навздогін фотограф, — я чую смерть, коли вона приходить до людей. У мені щось тоді спиняється, ніби годинник перестає йти. Мені здається, що Бог не посилає людині смерті. Він навіть про неї не знає…

— Ви, прошу пана, забагато фантазуєте, — буркнув священик. — Прощавайте!

— Але смерть ще далеко від вас, я певний!

На тому й розійшлися. Отець Антоній подався догори, стежкою, що вела на попівство, а його дивний співбесідник зійшов униз, не забувши зачинити за собою цвинтарну браму, за якою одразу починалась довга вулиця з низенькими хатами, що мокли під дощемне менше, ніж він. Плащ Юліана був тяжким від тієї небесної вологи, що спершу була цілком земною, а тепер знову повернулась на грішну землю. Цей кругообіг викликав асоціації з багатьма важливими речами, наприклад, кругообіг життя, кругообіг ідей, що ніби спадають з неба, і далі зазнають всіляких компрометацій та принижень. Ця думка трохи відвернула пана Стеблинського від понурого споглядання бойківських ґаздівств[102], і він незчувся, як дійшов до панського двору, не надто пишного і не такого вже неприступного, але поміж сірих хаток він виглядав, ніби голуб серед горобців. Не було в тій споруді нічого гідного жалю, тобто не свідчила вона ні про минулу славу підупалого шляхетського роду, ні про раптове багатство. Дім із чотирма білими колонами стояв на краю горба, а перед ним було розлоге подвір’я з криницею, службами і садом, що тягнувся аж до долішньої церкви. Висока дерев’яна дзвіниця домінувала над цілим долішнім кінцем, а над самим Урожем домінували дві гори, між якими текла річка, швидка й каламутна через дощі. Погана погода для роботи, навіть нікудишня. Як селянин залежить від сонця, так і фотограф. Пан Юліан однак оглянув село і побачив, мабуть, не зовсім характерний тип сільського священика, якого застав зненацька, зіщуленого від дощу, оглухлого від цяпання крапель по покрівлі, беззахисного перед натиском чужинця.

Навряд, чи так пощастить з паном дідичем. Якщо той не захоче покидати своєї мушлі, доведеться увійти до неї самому. Фотограф був певний, що вийде так, як завжди: усі таємниці розкриває людське обличчя. Судячи з того, що казав Лейба («Наш пан вдень не видить нічого, тільки вночі»), то був тип чоловіка-вовка. Він знав трохи цей тип. Так поводять себе часом нащадки шляхетських родів, яких становище зобов’язує, а статки знерухомлюють товариський спосіб життя. Вони не здатні перейти до іншого стану, де могли б досягнути більшого успіху.

Фотограф насунув майже на очі мокрого капелюха й пішов далі. Порівнявся з хатою, з якої почув у день свого прибуття смерть, і уява митця домалювала, як крізь жовту землю просочується вода, оточуючи маленьку дерев’яну скриньку, наче мертвий плід у материнському лоні. Здригнувся, але не зміг відігнати від себе цей смутний образ, тому наддав ходи, аби швидше опинитись у помешканні, де вони з Влодком зупинитись, щоби, як той казав, збаламутити ціле село. Хоч тим бідним людям і не було чого втрачати, однак вони з болем і страхом сприймали усе нове, байдуже, добре чи лихе. Від змін могли однаково оздоровитись, занедужати чи навіть померти ті, хто гнеться від подуву найслабшого вітру. Ніколи не мали спокою. Завжди потерпали від голоду, війни, панських жартів, і діставали жаданий спокій аж тоді, коли ховались під землю, і на хрестах здебільшого навіть не було написано їхніх імен, бо не чули себе цілковито людьми, лиш частиною роду. Кожен, хто приходив до Урожа, був для нього чужорідним тілом, скалкою в оці, бо найменші зміни могли призвести до катастрофи, про що могли оповісти ті, хто лежав не тільки на звичайних, але й холерних цвинтарях. І жодного проблиску надії в тих сивих, або чорних, на світлині очах, хіба що в дитячих, котрі не встигли увібрати в себе понурі образи світу. Рідко вдавалось умовити позувати цих дикуватих аборигенів, щоби бодай так виділити їх із сущого. Фотограф хотів зберегти для історії обличчя найнепримітніших людей, бо примітні самі про себе подбають. У металевій скриньці носив найцінніші світлини зі своєї колекції, бо не мав власного дому уже віддавна. І тепер боявся, що його товариш по мандрівці за час його відсутності може зламати замок, бо ще добре не пізнав його. Втім, той так само боявся за свої папери. Мусили скласти іспит на довіру. Обоє мали дещо спільне у вдачі. Легко сходилися з людьми, проте наближались до них поволі, як умілі мисливці до полохливих звірят. Вважали себе неподібними до інших, навіть дещо кращими. Фотограф хотів зробити портрет корабельного агента, бо на світлині людина виходить не такою, якою себе уявляє. Однак той на разі не погоджувався, кажучи, що не має настрою.

Треба буде зазнимкувати[103] ті три груші коло дороги, що посплутувались гіллям угорі. Без листя дерева значно цікавіші. Влодка не було в хаті, певно, у корчмі провадить свій інтерес[104]. У невеличкім покоїку[105] з двома ліжками і столиком, як у дешевому готелі, було зимно. Фотограф найперше розпалив у пічці, й став знімати з себе важкий мокрий плащ. Мало було надії, що сукно висохне до ранку. Горіло зле, дрова були сирі, але пан Юліан не був вибагливим щодо власного побуту. Міг би відкрити власний салон світлин у якомусь містечку, але сама думка викликала в нього смертельну нудьгу. Не любив заскакувати перед панями і панянками. Курок і овечок з поглядом змії мав у своїй колекції задосить, та й, по правді кажучи, з професійними курвами[106] було йому цікавіше.

До покою увійшла кучерява дочка Лейби, мала Регіна, внесла гасову лампу, і щезла. З нею увійшов дух вареної капусти, й залишився. Юліан навіть не встиг попросити чогось гарячого, хоча б молока. Вечеря, видно, ще готувалась. Ривка на кухні гримала баняками[107].

Від лампи несло погано очищеною нафтою, аж крутило в носі, та й скло було закорчене. Дощ заспокійливо стукав по шибках. У темряві розбишакував вітер, і, коли фотограф простягнувся на ліжку поверх перини, очі самі собою заплющились, й він поринув у напівсон, бо змерзле тіло пручалось справжньому сну. Він втомився не від довгого марудного дня, а від того, що проблукав весну, літо й осінь, і тепер потребував знайти якусь нору, де б його ніхто не чіпав. Чистенький покоїк, що виходить вікном у сад або у поле. Тільки не безлад і не хаос, не надто оголені злидні. Тиша, захищеність, запах домашньої їжі, вазонки, що цвітуть взимку.

…Отець Антоній відслужив вечірню, на яку поприходили найвірніші його парафіяни, усі такі старі, як він. Йому було легко зі своїми ровесниками, сусідами, з якими бавився колись у дитинстві. Розумів, що молоді не люблять тієї похмурої пори, воліють сидіти вдома у теплі. Мабуть, йому не вистачало твердості духу, аби боротись з осіннім знудженням своїх парафіян, як не вистачило колись, щоб прийняти чернечий сан. Чернець захищений від болячок цього світу і від страждань бідних людей, хоч, може, не кожен здатний витримати обіти. Найбільшим смутком отця Антонія було те, що він не віддавався служінню Господу так, як годилось, прислухаючись більше до голосу власного серця, ніж до голосу віри. Не рівняв себе до інших священиків, обтяжених сім’ями. Не раз ловив їхні зацікавлені погляди: хотіли спитати й боялися — як же воно бути одиноким священиком-удівцем?

У церкві палилося зовсім мало свічок, а паламар стояв з таким чемним лицем, що само по собі служило готовою відповіддю на можливу догану. Обличчя вірних, що присунулися значно ближче, ніж завжди, до престолу, не можна було розрізнити. Отець Антоній любив вечірню ще відтоді, як приходив сюди з татом за руку, а коли підріс, почав допомагати йому. Не хотілося йти з нагрітої свічками золотистої церкви, де від образів віяло лагідністю. Особливо полюбився йому той, на якому серед білих лілій лежав маленький Ісус. Той образ намалював на честь уродин сина священика майстер зі Львова, і хоч висів він у церкві, хлопець знав, що він тільки його. Образ був неканонічний, і перед храмовим празником Трьох святих, коли з’їжджалися священики, його знімали й переносили до дзвіниці. Тему образу навіяла легенда про те, як Матінка Божа сховала Ісусика поміж лілій, коли за ним гналися воїни царя Ірода. Троє старших братиків Антося вмерли одразу ж після народження, і тато вважав, що той образ зберіг йому єдину дитину. Його символічне значення полягало в тому, щоби сховати хлопця від смерті. І той справді лишився живий, продовживши на одне покоління вимираючий рід. Антоній ніколи не мав вибору, як інші люди. Повинен був залишитися в Урожі.

Отець Антоній був трохи містиком, бо від надмірної батьківської та материнської любові ріс дуже чутливим хлопцем. Та любов не була сліпою і він мав її колись віддати. Хоча Господь не благословив його потомством, він міг мати духовних дітей, своїх наслідників[108]. Він ще досі не знайшов такого, бо хотів, щоб той нагадував його самого в дитинстві: чутливий, покірний, терпеливий, і головне, щоби знав урізьких людей і розумів їх. Тих, кому він допоміг вивчитися, поглинув світ. Скінчивши науку, ставали вчителями, урядниками, і приїжджали до Урожа, аби по смерті батьків спродати батьківщину: пару моргів поля, стару хату. А Уріж лишався таким як був: темним забобонним скопищем людей, що цілком залежало від волі кесаревої та волі природних стихій. «Не Господь карає за гріхи, — казав не раз сердито єгомость, — не Він послав дощ і посуху. Господь не карає, а випробовує.» Просив не судити про те, чого не здатні осягнути розумом. Просив ділитися з ним тривогою, сумнівами. Якщо батько записував таємно, то тепер люди побачили, як перо молодого священика сочиться чорнилом, і їхні страхи, видіння, сни зникають у грубій книжці. Їм се приносило полегкість. А йому… Лишень Бог міг знати, як відіб’ється на душі отця Антонія таке вторгнення чужорідних, темних сил, надії, образів, піднятих із глибин свідомості багатьох людей.

У церкві, сухій, дерев’яній, просякнутій хвилюючим запахом ладану й воску, він чувся впевнено. Слова його осідали на стінах, затуляючи всі шпарини, хоч голос був не тим, що в молодості, але й церква всохлася, вросла трохи в землю, а мур, викладений довкола неї з округлих каменів, поріс зеленим мохом, що глушив краплі дощу і закликав вітер до порозуміння задля спокою мертвих і живих. Та друга церква в долині була іншою, схожа на сироту, збаламучену нещирими людьми. Стояла по одному боці горба, розрізаного дорогою, і скільки її не замикали, не могли замкнути: на ранок двері виявлялись відчиненими. Отець Антоній купив у Самборі колодку[109] й почепив на залізну штабу, аби хто чужий не поласився на церковне добро.

Ту церкву допомогла поставити пані графиня після того, як проклали нову дорогу, бо в людей не вистачило грошей. Не знали вони, що це місце виявиться неспокійним. Теперішній дідич не займався господаркою і не цікавився церквою. Не був великим багачем. А зубожіле панство — така сам прикра річ, як зубожілий хлоп. При них церква бідує. Єгомость мусив дбати аж за дві церкви, аби не розвалились, бо тоді його душа зазнала би великого смутку. Мав його й так задосить. Ходив до однієї й до другої, чалапаючи по вітрах, в болоті, і почав врешті слабувати. Зараз стояв у церкві й чув, як звідкись тягне холодом. Треба буде випарити добре ноги на ніч.

Кухарка Юстина, що варила обід для нього і двох наймитів, напевно, уже пішла додому. При єгомостю лишилися Гарась і Йосиф, обоє немолоді. Він їх пригрів, як вернулися з війська, стративши здоров’я. Йосиф у таку погоду сильно мучився дихавицею[110] й не виходив з хати. Зараз лущив фасолю[111], а Гарась, що кривав[112] на ногу, сидів коло нього, копирсаючи шилом старий шкарбан[113]. Дивлячись на отих двох бідолах, отець Антоній чувся молодшим і сильнішим, а проте роки брали своє, і він не раз думав, хто буде їх усіх трьох заходити[114], як стануть немічними? Хто візьме на себе такий тягар? Не був священик суворим ні з наймитами, ні з парафіянами, а в таких батьків сходить лише найліпше насіння, а все інше нидіє[115] й занепадає.

Не встиг відгриміти останній «Амінь», як двері до церкви отворились і вітер увірвався досередини. «Господи, борони й заступи!» — мовив про себе священик і перехрестив той вітер, що погасив кілька свічок. Люди, не встигнувши навіть обернутись, перехрестились слідом за ним, і паламар закляк на півдорозі. Він саме збирався гасити свічки, бо служба закінчилась.

— Закрийте двері, людоньки! — наказав отець Антоній, якому стало зимно, та й другий повів вітру міг наробити ще більшої шкоди.

Після того, як зачинили двері, люди не квапились розходитися. Декотрі ще молились й били поклони коло образів, кілька оточило дяка, що мав до них справу, а до отця Антонія ніхто не підійшов, і він ще гостріше відчув, як наступає довга самітна ніч у змаганні з недугою. Лиш вранці буде видно, чи він заслабне.

…Десь далеко звідтіль, на другому кінці села до помешкання у корчмаря Лейби повернувся ще один квартирант, трохи підхмелений, перечепився об стілець й з пафосом звернувся до пригаслої лампи із зачаділим склом:

— Де той світ, налитий сонцем?! Де квіт моєї молодості, де рай мого дитинства?

Фотограф Юліан, вирваний з нездорового післяобіднього сну, сів на ліжку й витріщив очі. А його товариш не вгавав:

— З безодні, de profundis, волаю до тебе, сонце! Поглянь на цей люд, що лягає спати в темряві і встає так само в темряві, котрий вже не мріє про рай на землі, де вічно сіяє сонце, і не треба ні чобіт, ні кожуха на зиму. Темнота надворі й чорнота всередині — ото є галицький хлоп. О, де моя кучерява юність, де моє перше кохання, Марися?

Фотограф не заважав Влодкові, лише кривився, коли той переходив на фальцет. То було вже не перше їхнє село. Влодко пригощав хлопів горівкою, але більше напивався сам. Бачивши се, пан Юліан тримався віддалік цих закладів. Зараз той впаде на ліжко й засне. Попри його підозріле заняття, можна сказати, навіть підле, фотограф жалів свого попутника, що жив з процентів, позаяк платили йому з голови. А труд то був вельми тяжкий, подібний до місіонерського: спробуй намовити хлопа, котрий по вуха вріс у землю, виїхати до Америки, де нібито на деревах ростуть білі булки, а дороги мають підлогу, як у хаті. Про булки й дороги хлопи слухали, посміхаючись у вуса. Не сміли казати панові з міста, що той бреше, але, певно, так думали. Проте слова, що землі дають, скільки хочеш, і за неї двадцять літ не треба платити податків, ще й належиться на перших порах урядова поміч, викликали в них інтерес. Правда, тут Влодко часом давав маху, бо не тямив нічого в господарці. Скінчив лише п’ять клясів гімназії, а хоч би й вісім закінчив, не відрізнив би жита від пшениці. Як, зрештою, і Юліан. Агент з Влодка був не найліпший, але витривалий. Не міг всидіти за бюрком, сам казав. Хотів наскладати грошей і поїхати до Америки. Раз мав уже на пів корабельної карти[116], але цигани вкрали усі гроші на ярмарку в Стрию.

Коли Влодко нарешті заснув, пан Юліан попросив, аби вечерю принесли вранці, а сам випив горня чаю з трохи черствою булкою. Аж тоді згадав, що мав йти до священика, але проспав. На ліжку хропів Влодко, поширюючи запах алкоголю і мокрої нечистої одежі, і не було від того як дітись аж до самого ранку. Ривка попередила, що вночі по Урожі ходити небезпечно. Можна стріти когось такого, хто видить у темряві. Мабуть, подумав пан Юліан, тут водиться злий дух чи вурдалак. Він був тут недовго, тому не міг знати, що за страхи переслідують мешканців підгірського села. Такі речі його розважали. Раніше бував навіть на спіритичних сеансах, але на світлинах не виявлялось нічого незвичайного, окрім самих учасників, схилених над круглим столом.

Покій був маленький і низький, і коли фотограф ліг, не здогадався відчинити на хвилю двері, щоби впустити трохи свіжого повітря, через те снилися йому прикрі сни.

— De profundis, — пробелькотів уві сні Влодко, — dormio, dormivi, dormitum, dormire[117]…

Бідака[118] мав уже під тридцятку, а латина залишилась його найжахливішим кошмаром. У його ровесників подібні речі зникли з пам’яті без сліду, а він все ще лишався дітваком[119]. Оте дітвацтво найбільше приваблювало у ньому. Чого гіршого, окрім дрібного шахрайства, можна сподіватись від чоловіка, що у сні повторює форми латинських дієслів? Юліан мусив у дорозі вчити його, що робити, аби не натирало ноги, де ставати на нічліг, щоб не бути ні задалеко, ні заблизько від тих, хто потрібен. Його ремесло теж вимагало терпіння, уміння переконувати, і виваженої порції лестощів. Здавалося, що вони роблять одну й ту саму справу, вилущуючи людей з монолітної сірої маси. Звісно, корабельний агент не читав ні Штірнера, ні Ніцше, і то добре, бо хтозна якого переродження зазнала би його бідна душа. Втім, Влодко був одержимий однією мрією — Америкою, і про неї міг би говорити безконечно, причому була Америка для клієнтів, і друга — для Влодка, з хмародерами і казино. Носив при собі англійську граматику, як стара панна молитовник, бо не мав часу брати уроки. Що ж, міг їхати до Америки! Не лишав тут нікого. Правда, Юліан теж не мав нікого рідного в Старому світі й міг хоч завтра їхати до Америки вчитись тамтешньої фотографічної справи, однак щось його стримувало. Боявся, що нова техніка може вбити у світлині її душу, як убили потяги дороги людей, а електричне світло — інтимність людського побуту. Не те, щоб він ненавидів поступ; просто люди змінюються помалу, і поступ виглядає щодо них чимось зверхнім, пригнічує своєю досконалістю. Тому Юліана потягнуло до скромного сільського священика, від якого віяло євангельською простотою. Він інстинктивно шукав захисту від цього згустку осінньої сірості, що дихав тривогою й смутком. Ще не знав, що відбувається зараз в Урожі від Ласок до Границі. А там панувала темрява, і дорогою та стежками заволоділи ті, кому не потрібне світло. Якби він подолав у собі нехіть до прогулянки під дощем, і здибав людину, то це не була б людина, а якби зустрів пса чи кота, то це б скоріш за все не були би звичайні пес і кіт. Отець Антоній записав цілу хроніку таємничих випадків, та ніхто туди крім нього не заглядав, і хоча з неї можна було б зробити якісь висновки, але поки що єгомость зробив їх лише для себе й не вважав за доконечне ними ділитись.

Отець Антоній прокинувся одразу після півночі. Старий дзиґар у вітальні натужно хрипів, намагаючись видобути з себе чистий звук. Однак щось у ньому заржавіло і слухати то була одна мука. Шукати майстра — чистий клопіт, і єгомость боявся, що майстрові не сподобається дзиґар, а дзиґареві — майстер. Тепер отець Антоній прокидався часто від передчуття, ніби десь щось сталося, хоча ранок не приносив ніяких новин. Очевидно, у нього почалося старече безсоння: думки налітали й дзьобали його свідомість, різні думки, тривожні. Ніби й не мав за кого тривожитись, не було в нього нікого рідного ані по крові, ані по духу. Терпеливо діждався, коли замовкне дзиґар, і віддався на поталу настирливим думкам. Так робив уже віддавна: не пручався, не сердився, терпів, бо часом це тривало недовго — треба було лише причаїтися, лежати нерухомо, прикидатися мертвим. За пару годин сну недуга встигла оволодіти його тілом, і холод встиг перемінитися в гарячку. Завтра мав лиш вечірню, то міг вилежатися.

Потім згадав мандрівного фотографа, що хотів прийти до церкви і не прийшов. Ніби не виглядав на пустого балакуна. Пробудив цікавість, як і кожний новий чоловік. Отець Антоній трохи остерігався чужих людей, проте у глибині душі не боявся Господа. Боятися треба, вважав він, гріха перед людьми і Богом. Але не смів брати на себе чужі гріхи, недарма прожив шістдесят п’ять літ в Урожі й зрісся з ним, як одне дерево зростається з іншим, коли ростуть близько. Їх не можна буде розділити, бо всохнуть обоє.

Отець Антоній відчув, як холод підбирається до нього з-під розсохлої підлоги, і наче колись у дитинстві, затиснув у кулаках рукави сорочки і схрестив їх на грудях, сховавши під периною. Тато з мамою давно спочивали на урізькому цвинтарі, там же спала вічним сном його дружина. Ще трохи — і йому не доведеться прокидатись від хрипіння дзиґаря, бо стануть вони знову однією родиною.

Урізькі люди поснули раніше, бо до худоби треба вставати ще затемно. Тепер темніло рано і пізно розвиднялось. Сонце тієї пори року поводило себе так, ніби його не було. Люди тужили за ним аж до Різдва, коли повертало на весну і очі світлішали надією. Відлучені від землі, вкритої снігами, вони ставали чутливими до кожного промінчика сонця, до кожної прикмети, знаку, вбачаючи загрозу в найменшому порушенні обряду. А від деякого часу тривожила і тінь, що падала з панського двору, мовчазна, потайна, незрозуміла, хоч, дякувати Богу, минулась панщина, поховали її під камінним хрестом у дерев’яній скрині- труні, вже буде кількадесят літ. Ще жили ті, хто бачив той похорон. Давніше був такий звичай щовесни ховати біду, символічно, ясна річ. Але той звичай занепав не без втручання отця Антонія, котрому набридло підтримувати забобони. То був його найреволюційніший виступ за все життя. Зрештою, біди від того не стало ні менше, ні більше. Життя залежало від урожаю, від природної стихії, а також від того, що намислили урядники. А отже, від них не залежало нічого, що зробило людей свідомими свого тягару і терпіння. Вони служили землі з охотою й пошаною. Вона була істинним їхнім Богом.

Священик врешті заснув, і тепер у селі спали всі. Окрім одного, хто не належав до села, і був тут чужим. Через нього, як вважали, коїлися різні погані речі, так ніби досі їх не було. Лише отець Антоній мав сумнів, бо був занадто м’якосердим, до того ж ученим. То він казав, що нехай пригадають собі старші, що в Урожі давніше траплялись речі далеко страшніші, і не лише в Урожі, а й у Нагуєвичах. І що єдиний спротив незнаній темній силі — молитва і обережність. А коли й ці аргументи не допомагали, питав кожного: «Чи заподіяв тобі, сину, щось злого новий господар маєтку? Якщо так, то я сам піду до нього і попрошу, щоби тебе більше не кривдив.»

Єгомость уважав, що у селі хтось мусить мати тверезу голову, аби не допустити до біди. Пан учитель, єдина після нього освічена людина, практично ніколи не мав тверезої голови, у кращому випадку — похмільну. Якби його вигнали з урізької школи, то вже напевно не прийняли б нікуди. Жінка йому вмерла на сухоти, дітей не мав. Добре, що пив сам, не ганьбив себе у корчмі. Якось признався отцеві Антонію, що життя йому немиле. «А кому воно миле?» — хотів спитати священик, але втримався.

Зараз пан Гнат, єдиний учитель початкової школи, теж спав, випроставши довге, висушене горілкою, тіло на самітньому ложі, й нагадував скорше небіжчика, ніж живого чоловіка.

У панському домі світилося у трьох вікнах. Перше, що виходило на ріку, — у кабінеті пана Болеслава, нового урізького дідича. Друге — у покоїку ключниці, панни Емілії. А третє — у передпокої, де сидів дворецький Леонтій. Так було щоночі: троє освітлених вікон, троє тих самих людей не спало в панському домі. Решта служби мирно спочивала під їхньою охороною. Слуг не було багато, адже новий дідич не кликав до себе гостей, і сам не їздив з візитами. Був це час, коли шляхетська гостинність дуже підупала в нашому краї, як занепадало все те, що раніше живило шляхетську гордість. Дрібніша шляхта майже зрівнялась з простими хлопами, забувши про колишні привілеї. Єдине, чим вони різнились від інших, це прізвищами і завзятою вдачею. Усі слуги в домі були з колишньої ходачкової[120] шляхти, й звикли товпитись коло своїх панів, як бджоли довкола матки, або як стадо овечок довкруг барана. І звісно, були прикро розчаровані, отримавши нового володаря, зовсім не схожого на аристократичну пані графиню. Власне, се вони оточили дідича страшною таємницею, зробили пострахом цілої околиці. Слуги люблять обмовляти своїх панів. Звідси, з панського дому, вибудуваного в стилі класицизму, на старому фундаменті, поширювались всілякі чутки, що, побувавши на кількох язиках, ставали зовсім неправдоподібними..

Насправді пан Болеслав мав безсоння через контузію на війні, й не виносив денного світла. А в селі люди працювали, доки їм світило сонце: від сходу до заходу. Попри все дідич вів дивний спосіб життя. Ключниця і дворецький теж мусили не спати разом з ним і за півроку стали такі самі бліді й сухі[121], як їхній господар. Мусили так робити, бо залежало їм на даху над головою і на праці. Правда, пан Болеслав і платив їм більше. Леонтій та Емілія лишились від старої пані, котра переїхала до сина у Краків і дала їм найкращі рекомендації. Втім, не взяла з собою, значить, могла без них обійтися. Якби новий дідич не хотів їх держати, то не допомогли б жодні рекомендації: панна Емілія і Леонтій мали вже за шістдесятку, а ключниця була ще й трохи горбатою. Обоє були самітні, без жадних[122] родичів. Їм легше було пристати на ті правила, що оголосив новий пан одразу по приїзді: не пускати до нього жодних візитерів, тримати двері вночі відчиненими, й не спати тоді, коли він не спить. Правда, стара графиня мала теж дивацтва, однак пан Болеслав завдав великої шкоди власній репутації через той екстравагантний спосіб, у який зайняв маєток півроку тому. Приїхав з Лейбою на візку з крамом у заламаному капелюсі, запорошеній маринарці[123], босий з наплічником, і в темних окулярах. Одразу показав Леонтію документи, бо управителя на той час не було вдома, наче знав, що без цього йому ніхто не повірить, й пожалівся, що ноги спухли й не влазять у черевики. Леонтій виніс мидницю[124] із зимною водою й розпущеною в ній сіллю і попросив пана запхати туди ноги. То може, й не пасувало до покою, що вже позбувся трохи пишноти, бо найкоштовніші речі пані графиня забрала з собою, зате нагадувало зворушливу притчу про доброго самарянина. Солена вода помогла і, не виймаючи ніг з мидниці, новий дідич у присутності дворецького і ключниці оголосив свої вимоги. Його стриманість і гідність вказували на шляхетне поводження й добрі манери, та й на переконання ключниці, стара пані не продала би родове гніздо аби-кому. Пан Болеслав воював, а це піднесло його в очах дворецького. Служити героєві уважав собі за честь, бо сам теж був у війську і нюхав пороху. Але люди є люди, і не всі розуміють, як війна може примусити не спати ночами, боятись сонця і лишати на ніч отворені двері. Тим більше, що злі духи та одержимі ними опирі не зносять сонця. Трапилось в Урожі кілька наглих[125] смертей, що збіглися з перебуванням дивакуватого дідича: хтось утопився в баюрі, когось знайшли на дорозі, а хтось умер по трьох днях, побачивши щось дуже страшне. Не було констатації факту злочину. Урядник із Підбужа обмежився поверховим оглядом і звалив усе на пияцтво, хоча Трофим Пукаляк вживав те зілля лише на великі празники. Панська служба вночі спала міцно, і сон міг зморити також дворецького й ключницю, котрі це категорично заперечували, твердячи, що їхній пан цілими ночами читає грубу книжку латиною. Правда, урядник їх не розпитував, але в селі плескали язиками і доносили все слугам. На господарці був ще управитель або економ, пан Білецький, що мешкав на фільварку у Винниках, але він не мав змоги пізнати дідича ближче, котрий спав, коли інші працювали.

Усе, викладене вище, зовсім не було відоме фотографу й корабельному агенту, котрі мали намір нанести візит дідичу, вважаючи, що у такому глухому закутку се справить йому приємність. Було щось зворушливе у тому білому домі з колонами, куди провадила липова алея, що нею возили молоко і збіжжя до Дрогобича. Позаду будинку була тераса, яка виходила на стайні, комори, на ріку Бистрицю, а ще далі синів ліс, за яким влітку заходило сонце. Світ не починався з Урожа і не кінчався на ньому. Але тоді було багато людей, котрим Уріж здавався серединним світом поміж ворожими світами, звідки приходили злі духи, війни, урядники та різні баламути. Тобто Уріж був ніби затулений долонями Господа, як вогник свічки, однак всі знають, як тяжко уберегти той кволий пломінчик від сильного вітру.

Вітер найчастіше виривався з-поміж двох гір — Мабури і Ласок, й рідко випадала днина без вітру. Село продувало ще й на горбах, де люди селились, щоб їх не затопило. Влітку бували великі повені, що з’їдали цілі кусні городів. Так виглядало, ніби жителів Урожа винесло колись із гір водою і вітром, й вони вчепились у пагорби, пустивши там коріння. Найтепліше й найзручніше було жити під Дебрею, і там, власне, жив отець Антоній і всі його попередники — священики. У видолинку під горою було замало місця для широкої господарки, зате не ламало дерев у садку, не зривало гонти й соломи з хати, і не продувало наскрізь голову. Влітку там було темно від густого листя й вогко від потічка, що біг яром, порослим довгою міцною травою. Низька церковця притулилась до гори, і увесь цей закуток належав до Урожа Вижнього. Люди мали дві церкви й ходили одне до одного на празники, а по смерті опинялись на одному цвинтарі. Раніше цвинтар був і в Урожі Нижньому, та тепер від нього не лишилося й сліду. Там стояли хати. Недобре ставити хату на людських кістках, не буде долі, але якби цього не чинили, то де б жили, де сіяли, де садили бульбу?

Усе це пан Болеслав міг би побачити вдень, якби не його дивна хвороба. Проте він навіть не питався, що за село отой Уріж. Зрештою, пани ніколи не цікавляться ні легендами, ні забобонами, ні історією того люду, що звуть хлопами. Зате вони знають усе про власний родовід, привілеї, якщо звісно, вберегли родове гніздо, а не програли в карти чи не пустили за вітром нездарним господарюванням.

Пан Болеслав купив маєток у графині, для якої він ще був родовим гніздом, бо належав її батькові. Ніхто тут довго не втримувався, встигав щонайбільше виростити дітей. Коріння треба пускати в землю, а не в камінь. Вітер життя закинув пана Болеслава у цегляний дім на горбі, й вітер вив зараз у комині, свистів під підлогою, а по стриху щось двигтіло- може, бігали куниці, може, щось інше. Дідич сидів, притулившись спиною до кахляної печі, щоб за якусь хвилю знову сісти за бюрко, де на нього чекала єдина його приятелька — груба книжка в чорній шкіряній палітурці. Збоку стояла добре начищена, аж блискуча, гасова лампа з трохи опущеним гнотом, щоб не горіла без потреби.

Панна Емілія, ключниця, чатувала в сусідньому покої, сонно перебираючи пальцями порцелянову вервицю[126]. Хоч була й немолода, але чула дуже добре, і чула лише те, що треба. Крик сови надворі, тупіт куниць на стриху, виття вітру вона не зауважувала, зате найменший порух господаря і його подих відчувала так, якби він сидів перед нею. Вона була віддана не йому, а власному обов’язку. Замолоду збиралася піти в монастир, але це їй не вдалося з багатьох причин. Навіть тепер, на старість, берегла свої таємниці, одна з яких завдавала їй болю: чому ясновельможна графиня не взяла її з собою до Кракова, чи то була її воля, чи неволя? Часом, сидячи вночі, вишивала якусь дрібничку, завше двома кольорами: чорним і червоним, як вишивають у сих краях сільські дівчата. Але тільки кольори нагадували бойківську вишивку. Панна Емілія вишивала гладдю, а не хрестиком, заповнюючи весь простір червоними і чорними квітами, не дбаючи про композицію. То було її послання, розпачливий лист у безвість. Може, до свого минулого, може, до смерті, може, до Бога. Є люди, котрі ладні заповнити порожнечу чим завгодно, аби тільки хтось не заповнив її за них.

Панна Емілія прожила в цьому домі сорок років і те, що вона тут бачила, могла виповісти лише мовою рівних стібків, що утворювали безконечну мозаїку чорних і червоних світів. Нових слуг муштрувала доти, доки ті не ставали автоматами. Після того вони переставали бути для неї цікавими. Утім, невідомо, чи зараз у неї вистачило б сили для нових слуг, і тепер вона нагадувала стару мудру сову, що без потреби не здіймає галасу. У ліжку панна Емілія спала рідко, бо зранку мусила про все розпорядитись, а дві-три години післяобіднього сну не давали справжнього відпочинку. Але все ж то було ліпше, ніж доживати віку в якомусь убогому притулку на пенсію, що призначила пані графиня. Вона подарувала їй чимало чудових речей зі свого гардеробу, з яких ключниця носила лише сіру шаль із козячого пуху.

Життя поволі тануло, і голос панни Емілії ставав щораз тихішим. Можливо, вона бажала собі зникнути тихо й непомітно саме тут, щоби довго хворіти у шпиталі, де ніхто б її не провідував, навіть Леонтій, котрий нагадував про її старість частіше, ніж про свою власну. Дворецький пильнував уночі отворених дверей, тобто незамкнутих на засув. Мав при собі мисливську рушницю і чувся героєм. Пані графиня страх як боялась цієї старої рушниці, з якою Леонтій ще позаторік ходив полювати на зайців. Але вивихнув ногу й щораз більше терпів на радикуліт. Тому зброю тримав тепер для охорони господаря. Надворі бігали два здоровезні псиська, спущені з ланца[127], що теж було заходом безпеки. Леонтій мав у покоїку піч із плитою, де завше можна було щось розігріти й підсушити, і раз у раз заходив туди погрітись. А що звідти не було видно вхідних дверей, то він придумав хитрий спосіб: насипав під порогом попелу, який вранці непомітно змітав. Часом знаходив там дивні сліди, схожі на пташині й звірині. Хтось таки заходив уночі в дім і блукав по ньому. Чи виходив. Важко сказати, чи таке діялося ще за старої графині. Птах не відчинить тяжкі дубові двері, хіба що великий звір зрушить..

Тривалі нічні чування позначились на його старечому виду блідістю і глибшими зморшками. Втім, Леонтій багато їв і висиплявся вдень, тільки в голові його трохи баламутилось, і, проходжаючись у м’яких пантофлях покоями, він чув то сміх, то шепіт, часом розрізняв окремі слова, а раз навіть почув дитячий плач. Дворецький був реалістом і всьому знаходив пояснення. Якщо душі померлих ходять, то хай собі ходять. Може, він теж буде ходити, як умре. То їхній час — ніч, але як господар вимагає від дворецького і ключниці не спати вночі, то духи мусять це зрозуміти. І Леонтій говорив до них: «Видите, що пан хорий, мусите троха потерпіти. Не женуть вас ні хрестом, ні свяченою водою, бо за життя ви самі були християнами…» І дійсно, Леонтій давав собі раду. Перше оповідали, що якась сила воювала в домі, скидала порцеляну з полиць, вистуджувала добре напалені покої, страшила челядь, а відколи Леонтій почав не спати, стало значно спокійніше. Правда, пані графиня в духів не вірила і карала слуг за вчинені збитки.

Старі будинки завжди балакучі. Чим більше людей жило в них і вмирало, тим у них неспокійніше. Страх супроводить цікавість, а надмірний інтерес призводить до нещастя. Можна з певністю сказати, що дім, у якому оселився пан Болеслав, зовсім не був пристановиськом злих духів, тільки місцем їхніх тимчасових набігів з Урожа, або з дальших місць, бо що, зрештою, для тонкої матерії відстань і час? Мабуть, Леонтій мав містичну натуру і ставав несвідомим дослідником невидимого світу духів, однак із живого чоловіка не зміг би вигнати злого духа, бо для того треба дійсно великої віри й самопожертви. Він не провадив записів, як отець Антоній, тримав усе в голові й мовчав, бо не мав з ким поговорити. Панна Емілія, як то буває з жінками, не хотіла навіть чути про видіння і потойбічні голоси. Дворецький був старший над слугами, але нижчий за пана управителя. Якби Леонтій вважав себе інтелектуалом, його обходили б засади соціальної нерівності, і він, напевно, став соціалістом. Проте Леонтій не читав газет і не знав, що у всенькому світі на ґрунті соціальної нерівності проростають червоні квіти терору. Словом, був він обмеженим, нерозвинутим політично чоловіком, таємним приборкувачем духів, котрий не усвідомлював небезпечності своїх вправ.

Так само пан дідич не усвідомлював небезпечності нічних посиденьок, а можливо, й походеньок. Зрештою, ніхто не владний над хворобою. Не усвідомлювала чогось вельми важливого і панна Емілія, котра безпомічно вишивала на полотні свого життя однакові червоні й чорні квіти. Цим вона ніби співала собі колискову, бо ніколи не знала материнства й не почувала жодної ніжності до чужих дітей. Кожен мусить заплатити повну ціну за власну недосконалість, прийняти те, чого бракує, у вигляді страждань. Але відчуває це так, ніби йому пришивають частину тіла, якої не було раніше, і через те дуже важко навчитися нею керувати. Йдеться не лише про зазначених трьох осіб, легко окреслених автором, а й усіх, хто живе як у цьому домі, так і поза ним. Нема чого нарікати на долю: вона дбає про нас стільки, скільки потрібно, виконуючи усі наші неусвідомлені бажання. Звісно, можна тішити себе, ніби то вершиться воля Господня, а не наша нерозумна — аби знайти собі виправдання, коли нами керують інші люди. Не демони, не духи, не звірі, а люди, від яких ми залежимо. Щоб жити без них, треба мати на чолі печать ганьби, або святості. Але таких осіб дуже мало, і їм майже ніколи не вдається зійтися ближче. От вони добре розуміють, що таке знудження світом! Се нагадує, як казав один давній наш поет, громадську лазню, де кожному щось потрібно. Комусь гарячої води, комусь холодної, комусь двері зачинити, а комусь відчинити. Але й недобре, коли люди одностайні у своїх бажаннях, бо тоді їм вистачає однієї пари очей і одного язика на всіх. І тоді лихо позначеним печаттю. Їх найперших б’ють і розпинають на хресті. То не їхній світ, не їхнє життя: такими їх зробила воля Божа, до якої вони прислухались, а не воля інших людей.

Уріж, як кожне село, був моделлю світу людського, що як день, так ніч потопав у темряві. Однак десь мало існувати світло, вікно чи ворота до нього. Може, в очах маленької дитинки, що не усвідомлювала ще власних обов’язків щодо людей, близьких і далеких. Може, у блідих очах дуже старих людей, котрим уже нічого не належало. Може, в тузі за померлим, якого ніколи не побачиш, тому смерть завжди велична. А може. те світло було на горі Ласки, звідки світ здається таким, що може вміститись на долоні. Або в межі, яку треба перейти, щоб відділити себе від чогось. Або в снах, які несподівано змішують різні образи, слова, власну і чужу пам’ять. Частка світла присутня і в першій несмілій любові, з якою треба ховатися від людей, аби її не забруднили ненароком нечистими помислами. Без цього Уріж був би лише мертвим осіннім листком, кинутим під ноги вітром життя.

Пан Болеслав пізнавав Уріж на свій особливий лад, як великий звір пізнає територію, не допускаючи на ній присутності рівних йому силою звірів. Ідеться про його майже доказані нічні прогулянки Урожем, коли він не обзивався на християнське вітання, а не обзиваються у тих краях на нього лише глухі або мерці, і через те міг бути запідозрений в інших тяжких гріхах. Чому панові ходити поночі селом по нерівній дорозі, коли у нього велике подвір’я і великий сад, якщо не з лихими помислами? Ніхто не бачив у темряві дідичевого лиця, лише закутану в темну одіж постать, і спинити його вночі, чи спитати удень про те, що він, власне, хоче, ніхто не посмів би. Хіба що отець Антоній, але той пообіцяв, що колись усе проясниться, таємне стане явним. Подумав про себе, що пан дідич живе за законами свойого стану й не зобов’язаний дотримуватись звичаю селянської громади. А це ще не означає, ніби він є таємний убивця. Значно важливіше для священика було б знати, чи пан Болеслав — християнин, або хоча б агностик з романтичною натурою. Але на се потрібен час. Отець Антоній належав до тих людей, котрі поволі наближаються до розкриття таємниць, бо їм подобається сам процес пошуків, як це буває у детективів. Він записував різні історії, і з цієї строкатої мозаїки мала б колись вималюватися картина світу, що зветься Урожем. Якби був одним з тих хлопів, що жили тут від віку, то не потребував би піднятися вище, щоб пізнати Уріж. Але його відділяли від села межа і той стан знудження, властивий людям певного соціального становиська, котрі не залежать від вітру й сонця, не орють, не сіють, але завше мають свій кусень хліба. Хлопи не відчувають так гостро переміни погоди, не слабують на панські хвороби — безсоння та серце, і простуда не вкладає їх до ліжка, коли в домі тепло, а надворі зимно. Більшість осіб вищого суспільного становиська не заглядають за межу, проте такий совісний сільський священик, як отець Антоній, принаймні, сприймав цю межу не як відгородження, а як відстань, з якої можна побачити щось більш важливе чи менш важливе. Більш важливим для себе він вважав те, чи відповідає життя засадам релігії, і тому не був оточений колом підлесників та фарисеїв, через яке важко доступитися тим, хто дійсно потребує помочі. Двері в хатах замикали, але не від добрих людей, бо ті могли при потребі постукати чемно у вікно. Хто знає, що криється в темряві, за оборогом чи під стайнею? Недавня війна позбавила їх морального чуття. Тому кожен замикався вночі на засув, бажаючи мати право на приватне життя. Людина, як звір, почуває себе безпечно тільки у власній норі, і з цим треба миритися. Не має значення, хто ти: священик, учитель чи найбідніший селянин. Найгірше, коли тебе виганяють з нори. Відколи отець Антоній залишився сам, то боявся безпомічної старості. Як тільки чіплялася якась хворість, чекав найгіршого — лишитися в постелі між життям і смертю. Бачив чимало таких нещасних і в Урожі, і поза ним: недоглянутих, нікому не потрібних, з ранами на спині від довгого лежання. Недужу тварину позбавляли мук, а чоловік мусив їх терпіти.

Та коли сонечко світить, трава зеленіє, пташки щебечуть — зовсім по-іншому дивишся на світ. Як тоді, коли на Святу Трійцю ходив із процесією довкола церкви, благословляв святою водою поля, чи піднімався на Спаса до джерела на Ласках. Але загнаний дощами в темний покій, пропахлий воском, чувся зле. Часом гортав записи й одразу ховав у надійне місце. Нині етнографія не була в моді серед священиків, особливо, молодих. Ті говорили більше про політику, пописували щось до газет і часописів, але не думали про те, як утримати народ від неморальності, щоб той не розтікався по світах, не дусився від нафтового сопуху, не нищив ліси на тартаках, не наймитував на чужині. Священик на селі мусить триматися громади. Без неї він — ніщо. Однак на старості кожний лишається сам-саміський. Затиснуті, щоб не вирвались, між грубими палітурками, опирі, злі мерці, дідьки, висиджені під пахою з курячого зноска, панни з червоним волоссям, чорні коні з палаючими очима, відьми, втікаючі вогні, - то не було жадне марновірство, забобон, а байдуже зло, природу якого намагався збагнути не лише отець Антоній, а й новий урізький дідич. Але обидва нічого не знали про наміри один одного.

Коли когути[128]звістили ранок, пан Болеслав відклав книжку й нарешті зміг відпочити. Ще довго слова товпились у запаленому втомою мозку, мимохідь укладаючись в речення, яких не було в тексті. Втім, прочитав він небагато: очі боліли від штучного світла, мало того, варто було відняти погляд від рядка, і потім довго треба було шукати. Лікарі не могли нічого вдіяти, бо контузія спричинювала неухильне падіння зору і могла принести повну сліпоту. Але в голові давно ширилася темрява, огортаючи свідомість болючими хвилями. Життя — боротьба, і ся боротьба то згасала, то знову розгорялась. Інший давно покинув би се марне заняття, але пан Болеслав не мав духу покінчити з собою тепер. Хтось мусив йому помогти.

Слуги вважали його вченим чоловіком, котрий читав книжки незрозумілою мовою. Той, хто перебуває в оточенні книг, навіть коли він голий і босий, завжди виглядає шляхетно і викликає повагу. В нього — особливий статус, хоч він може й не вельми мудрий, може, навіть прикидається. Але таке ошуканство виглядає досить невинно, бо чимало людей живе на світі значно гіршим обманом, кривдячи інших.

Гірше, якщо слуги вважають, що їхній пан не помічає, що діється довкола, бо се зашкодить не лише йому.

Вже засинаючи, пан Болеслав, почув, як скрипить корба [129] у студні[130], витягаючи воду нового дня, аби наповнити нею порожній посуд. Він же наповнився по вінця незгасаючим болем і терпінням на самотньому холодному ложі. І так уже робив півроку, заповзши до нори, де нарешті його ніхто не чіпав. Облаштувати се життя коштувало йому чимало сил. Але й то мало колись урватися, бо Господь призначив ніч для відпочинку, а день — для роботи.