Урізька готика

VІ. Ураза[216]

Із кіньми було щось не так: ледве тягли візок. Отець Антоній відчув се крізь дрімоту. Випив хіба келішок вишнівки, а задрімав… Дорога до Монастирця вдалась — то правда. Погідний, навіть теплий, ранок, мирний Гарась, котрий, бувало, мав звичку гніватися мовчки та вголос, як разом кудись їздили. Тепер єгомость був розслаблений від сповіді, й чувся загалом добре. Бо не може чоловікові на цьому світі бути цілком добре, коли довкола Боже твориво мучиться й загибає.

Коли їхали до Монастирця, побачили на Глинному процесію: несли маленьку діточу труну. Поки вони з Гарасем чекали, перед очима отця Антонія виринув недавній похорон, і йому здалося, ніби малу Орисю Безуб’якову досі не поховали, бо не хотіли класти її в зимну мокру землю. Від того стало гірко й встидно, бо міг провідати дитину, коли ще була жива, потішити бодай трохи.

Єгомость розплющив очі й побачив, що Гарась не знати чого сів на коня, а на другого поклав руку.

— Ти що робиш, Гарасю?

- Їду, отче, — озвався Гарась зі свого звичного місця. — А що таке?

— Чого коні так помалу їдуть?

— Бо до гори. Худобина змучилась.

«Виходить, мені привиділось,»- подумав отець Антоній, проте з кіньми було щось негаразд.

— Диви, щось коні тяжко дихають! Спинися, я злізу.

Отець Антоній зійшов з візка й пішов поруч із Сивком, тримаючись за упряж.

— Ну-ну, скоро будем вдома. Село вже видно…

Але з голови йому не виходило, що ж то таке темне сиділо на коні… Він чув про подібні випадки, що віщували смерть худобини. Почав молитись, проте не перехрестив коня, бо то було б зараз небезпечно.

— Ти певен, Гарасю, що Сивко здоровий? Може, ти перегодував його?

— Певно я не знаю, як коней годувати! У війську був конюхом. Якісь ви дивні, отче! Ні з того, ні з сього попхалися до сповіді… Коби всі так грішили, як ви…

— А се що?

Священик помітив на шиї у Сивка пару крапель крові, ніби кіт потягнув пазуром.

— Що ви кажете, отче?

— Нічого, — зітхнув він, втомившись від балачки і від того, що дорога була геть заболочена. — А той похорон, що ми проїжджали, не пам’ятаєш, чи був там священик і чи несли хрест попереду?

— Який похорон?

— Та на Глинному. Діточий похорон…

— А коли то було?

— Як ми їхали туди.

— Не було ніякого похорону! Я ще не всліп. То вам приснилося, отче…

— Може, й так, — згодився отець Антоній.

— Та сідайте вже! Подивіться, всі чоботи в болоті…

— Змию в ріці.

— Ага, а потім захоруєте[217]!

Старий священик тільки похитав головою: " Нема з ким говорити.» Він завше поступався слузі, шоб не тратити сили на суперечку. Се не шкодило його репутації: на людях Гарась дотримувався етикети, а коні, звісно, мовчали. Зараз єгомость хотів лише без пригод дістатись додому, аби не трапилось ще якоїсь дивини. А після вечірні можна буде записати до книжки те, що бачив він, а не побачив Гарась. Але записати від себе, а від сторонньої особи, щоб не впала тінь на їхній священичий рід. Втім, рід обривався на отцеві Антонію. Ну, що ж, на те воля Божа. Нема синів і дочок — нема принуки[218] до них, аби ставали конче священиками і дружинами священиків. Нехай спочине давній рід. Часом буває, що декотрий рід треба вчасно перервати, аби не змізернів чи не спаскудився.

Єгомость зітхнув і подумав, що, може, не варто було зриватися[219] нині до сповіді, бо день якийсь не дуже вдалий. Отець Михайло збентежився, побачивши його. Не був готовий прийняти міх з чужими гріхами на свої вутлі[220] старечі плечі. Мав якусь пильну[221] роботу. Та навіть від цього простого ритуалу отець Антоній відчув полегкість і, відбившись від слуги, зосередився на молитві. Він молився за душі померлих, щоб легко покинули землю, а далі, щоб кінь був здоровий. Незчувся, як виїхали на міст, позалатуваний новими дошками, а за мостом єгомость походив по баюрі, аби змити болото. Вода проклала собі хід до його лівої ноги, проте отець Антоній приховав це, щоб не накликати гнів слуги: навіть не ойкнув, хоч холод аж по серці шкрябнув. Може, трохи дратва розійшлася — не біда. І так скоро почнеться зима. Священик кинув погляд на гори, на синюватий ліс під скупим блідим сонцем, і відвернувся. Ніби завстидався, що такий він старий, заталапаний[222] болотом, достойний дивитися на сю величну красу, що була до нього і переживе його надовго. Не те, щоб це засмучувало священика: душа, як і тіло, потребує спочинку, але чи буде там спочинок? Такий, який мають дерева і земля взимку? Перед вірними отець Антоній волів краще розмірковувати про райські блаженства, аніж про муки пекла. Усі грішать, бо трудно не грішити в цьому світі, окрім блаженних та обраних, і ще малесеньких діточок, однак щира сповідь перед Богом очищає від дрібних гріхів. Лиш за великі доведеться відповісти.

Уже на роздоріжжі отець Антоній зрозумів, що день остаточно зіпсутий: знайшли неживого вчителя з розірваним горлом. І в нього на очах фіра повезла тіло нещасного на скриття[223] до Дрогобича, вкрите пожовклим простирадлом.

«А як буде дощ?» — чомусь подумав священик.

Люди стояли й дивилися, як трясеться фіра по нагуєвицькій дорозі.

— Цікаво, де його поховають? Не знаєте, отче? — спитав Гарась.

— Як не схоче ховати родина, то доведеться громаді…- сказав війт, підходячи до візка, на якому сидів отець Антоній.

Священику здусило горло. Фіра зникала між пустельних полів, а за нею їхали на лискучих конях шандарі[224]. Гарна була б світлина, та пана фотографа ніде не було видно. Тієї ж миті тінь пташки, за якою гнався більший птах, черкнула єгомостя по ногах і він відсахнувся, ніби тінь могла завдати шкоди.

— Потяв опир? — перепитав отець Антоній. — Бійтеся Бога, людоньки! Мало вам того, що сталося тридцять літ тому в Нагуєвичах та Ясениці? Встидайтеся!

Він махнув широким рукавом реверенди, ніби намагався відгородити себе від урізьких людей, але насправді тим жестом відсікав себе від думок, що поневолювали його душу. Вона, попри всю вченість і життєвий досвід, залежала від сонця, котре слабло з кожним днем, відступаючи перед темрявою пізньої осені. Єгомость був злий сам на себе, усвідомлюючи причину упадку власного духу. Натомість інші й гадки не мали опиратись тій неминучості, коли бракло сільської роботи, сон не йшов до голови, а в темряві треба було вставати до худоби.

Уже смеркало, коли Юліан спускався з гори. Щось у ньому змінилось, і нічого надзвичайного тут не було: краєвиди змінюють людину, змушують прилаштовуватись до них. Вертаючись селом, геть порожнім і тихим, після перебування на горі, він знову переживав якесь відчуження, а потім уже в місті віддалиться ще більше від містерії, учасником якої став сам, хай і пасивним. Найважливіші речі з тої містерії не потрапили на світлини, зникнувши у глибині пам’яті. Там, на горі, він думав, що деякі таємниці не варто розкривати: слід змиритись з реальністю, яка не бажає підкорятися органам чуття. І врешті, йому було байдуже, від чого помер сільський вчитель Гнат Магура, бо чим би не закінчилось розслідування, справедливість не потрібна ні мертвим, ні живим. Їм потрібне лише життя, і за нього вони боротимуться до останнього подиху. Не має значення, чи це життя змарноване, вільне чи підневільне, вони з охотою увійдуть в нього, так як рослина, що пробивається крізь камінь. Люди вмирають, коли світ довкола них гине і втрачає сенс.

Ні, в долині зовсім по-іншому, ніж угорі. Сам перехід від одного до другого утруднює дихання і стає якось не по собі. Юліан пришвидшив ходу, ніби щось тиснуло йому межи плечі, й радий був опинитись під дахом свого тимчасового пристановиська. Він твердо вирішив мовчати про власну роль в цій трагедії. Втім, господарі могли помітити, що він повернувся учора пізно, але євреї — люди небалакучі. А завтра він поїде звідси, бо скінчив роботу.

— Пан Влодек приїхав! — повідомила Ривка. — Чекав на вас, а потім пішов до корчми. Казав, що скоро вернеться.

— То добре, — кивнув Юліан. — А як ваша Регінка?

— Трохи вспокоїлася. Чоловік обіцяв повезти її в неділю до міста. А завтра їде так само…

— Може, пан Лейба й мене прихопить?

— Звісно, пане Юліане. Нема й мови…

— От і добре! Я вже хотів піти до пана управителя питатися.

Ривка якось дивно глянула на нього.

— Щось не так? — поцікавився Юліан.

— Небезпечно йти увечері, після того, що сталося. Чоловік приведе пана Влодека.

— Але ж я ті дні ходив вечорами і нічого.

Ривка випалила:

— Ми обоє переживали за пана, ой, як переживали! Бідний пан учитель! Ви би послухали, що люди в селі говорять

— Не боїться той, хто не знає, - посміхнувся Юліан. — Я ходив милуватися тутешніми краєвидами, і правду кажучи, дуже зголоднів…

У себе в кімнаті він почав з того, що поскладав усі знаряддя праці, спакував речі, щоби були готові. Мали виїхати десь коло восьмої рана. Недовге перебування на селі закінчиться на світанку, але попереду — довга дорога між спустошених полів. Старий урожай зібрано, а озимину сіяти рано, бо нічого з того не вродилося б. Сам час їхати до Америки, на край світу. Може, тому, що йому не треба було ні сіяти, ні жати, Юліан не поспішав ні до Північної Америки, ні до Полудневої. Туди тягнулись тисячі людей, аби продати себе чи зайняти кусень нічийної землі. А тут, у провінції Імперії, ніхто й не зазирав углиб землі, що ховала минуле. Якщо й шукали чогось, то лише нафту і сіль. Однак чоловік нічого не значив ні тут, ні там.

Юліан, по суті, теж не цікавився тим, що відрізняло одну людину від іншої, а лише схожістю між ними. Хоча від того, що люди були подібні, вони не зближувались. Недовіра закладена у свідомості так глибоко, що неможливо відшукати її первісну причину. Юліан не вірив соціалістам з їхнім братством довкола корита. Вони цілком ігнорували інше братство — духовне, яке неможливе без взаємної довіри і прихильності. А ще більше не любив пан Юліан фанатиків, поведених на одній ідеї, котрі бовталися в темній баюрі, розмахуючи п’ястуками[225] та частіше згадували Сатану ніж Бога. Хорі люди, й небезпечні. Із непіддатливої, хоча й м’якої, натури Юліана не можна було виліпити подібного типу. Ніде не зоставався на тривалий час, хоча мандрівне життя втомлювало і принесло ранню сивину. Не міг одружитись, бо не ідентифікував себе ні з шляхтою, ні з міщанством, а, отже, ніде не мали його за свого. Усі його романи залишились позаду: невинні й обережні. У ті часи вдовольняли плоть у борделях: і з них починали, і ними закінчували. Зачатків фемінізації Юліан якось не зауважив: мав відразу до радикальних кроків.

Тихе життя філософа на старості було би для Юліана найдостойнішим варіантом. Таке, як у отця Антонія, наприклад. Спершу фотографа заінтригував урізький дідич-відлюдник, та після його нічного монологу Юліан зрозумів, що то хворий душевно чоловік. Дуже хворий і непередбачуваний, проте все ще здатний себе контролювати. Дивна річ, одначе, стріти в такому місці одразу двох психічно заламаних людей, бо вчитель, без сумніву, теж належав до них. Але в нього се могло статися з нудьги, браку життєвої енергії, з невдачі. Зрештою, холеричний темперамент. Не міг бути своїм у сільській громаді, мав інше походження і відповідне виховання, бо селянські діти, вийшовши зі свого стану, доволі терплячі на нужду і ліпше можуть собі порадити. Сам Юліан вижив коло хворої на тиф матері, бо хотів жити, і, раз здивувавши світ, продовжував дивувати його на суші новим незвичайним ремеслом і дивовижною енергією. Як і його товариш, корабельний агент, котрий не те, що не плавав на кораблі, а й ніколи його не бачив, а проте міг переконати людей у реальності й доступності цього плавучого засобу. Він був, звісно, аферистом, однак цінував відвагу тих, хто починав нове життя.

Влодко напустив до покою холоду й алкоголю, проте Юліан був радий його бачити.

— Скажи мені, Юліане, — гепнувся він на ліжко, — що ти про се думаєш?

— Про що? — ніби здивувався Юліан.

— Про всю оцю, ну, урізьку готику! Опирі замордовують людей, насилають на них холеру чи чуму, і навіть після смерті, лежачи в труні, курять файку. Я б на місці тутешніх людей не чекав би, що хтось перегризе мені горло, а зібрав би манатки і втік до Америки. Як ти гадаєш, се поважна причина для еміграції — опирі? Щоб ти знав, чоловіче, скільки я того в корчмі наслухався, аж Лейба мусив мене відпровадити, а я ще й узяв із собою пару зубців часнику…

— Ліпше би взяв зі собою доброго бука!

Влодко кивнув, думаючи про щось своє, і врешті буркнув:

— Мені мали би за сей ризик більше платити!

— То попроси.

— Ага, подумають, що я варіят[226] і виженуть з роботи. Видиш, Юліане, опирі — такі істоти, що є всюди, але ніхто їх не признає[227]. Слухай, треба мати пшеницю, дванадцять раз свячену. То — раз. Треба свячений мак під порогом посипати. Два. А коли опир встає з могили й починає потинати людей, тоді відкривають гріб, кладуть опира лицем донизу й забивають кіл межи плечі….

— Осиковий?

— Ні, дубовий. Але найліпше спалити такого мерця на терновому та шипшиновому огні.

— Цікаво. Але ж поліція не напише, що небіжчик оден або другий не став жертвою опиря, себто вампіра!

— Звісно, не напише. Знаєш, що ще люди мені казали?

— Що?

— Люди кажуть, ніби опирі потинають лише того, кого не жаль. Одного-двох на рік. То в мирний час, а на війні, чи під час пошесті — більше. Нас із тобою, видиш, їм жаль. А рідного вчителя — ні.

— Я не добре розумію місцевий діалект, але слова «кого не жаль», очевидно, означають, що опирі знищують тих, хто приречений або непотрібний нікому. Виявляється, вчитель був алкоголіком і нищив сам себе.

— А звідки вони знають, кого вбити, таж темно? — наївно спитав корабельний агент.

— Вампіри краще бачать вночі, як удень, і мають нюх, як у звіра. Але то все бздури[228], Влодку. Усьому можна найти наукове пояснення.

— Ну, добре, але поясни мені такий випадок. Вертається чоловік вночі додому, і раптом щось скаче йому на плечі, і він мусить то носити. На ранок приходить без сил додому, повідає, що з ним сталося, а по трьох днях вмирає. Або уяви собі ще таке: відкопують опира, а він лежить собі на боці й пахкає файкою[229]…

— Ну, се вже жарт. Слухай, Влодку, я завтра від’їжджаю. Пообіцяй, що не будеш ходити поночі, бо тут кілля у плотах гостре.

— Ти що, їдеш?

— Я вже все зробив. Навіть сфотографував небіжчика на прохання поліції. І ти не затримуйся довго. Стрінемося в місті.

— Ясно, — похнюпився Влодко, — я думав, ти ще зостанешся…

— …фотографувати опирів. Уночі моя камера не знімає. Та й ризиковано. Не думаю, що урізькі опирі готові мені позувати.

— Насміхаєшся, Юльку! Мені один чернець казав, що ангели тратять на тому, що у них не вірять. А злі духи, навпаки, користають, бо ніхто не заважає їм чинити зло.

— Ангелам теж ніхто не заважає робити, чого вони хочуть..

— Ну, не знаю, я в теології нічого не тямлю, — позіхнув Влодко, швидко розібрався й заліз під перину. — О, забув найголовніше! Кажуть, пан дідич, котрий не хотів нас прийняти, опир, але чужий.

— А, може, лунатик?

— Ні, не лунатик! — Влодко аж сів. — Спить вдень, а вночі ходить. І слугам не дає вночі спати. Тому дворецькому, що нас відігнав, і старій ключниці. Якби молодій, я ще б зрозумів…

— А в тебе, Влодку, хоч раз було безсоння?

— Ага, і не раз! — і Влодко більше не мовив ні слова, заснув, як мале дитя.

Юліан натомість передумав спати.

…Отець Антоній чувся винним. Двері його дому на ніч замикались, а слуга міцно спав, або міг відворкнути[230], як хтось приходив невчасно. Гарась був хитрий: завше міг викрутитися. Якби його воля, то заборонив би єгомостю правити в церкві, коли зимно, або дощ. Скільки людей могло би поговорити з отцем Антонієм, якби не оті замкнені двері!.. Нагла, без сповіді, смерть вчителя дуже засмутила єгомостя. Десь бідна душа блукає сама, налякана, розгублена, бо ніхто не знає, як на тім світі: чи там відразу чекає родина, а чи треба її ще шукати. Вина отця Антонія полягала в тому, що він не приходив до людей сам, до тих людей, котрі найбільше потребували його помочі. А треба було. Інші священики з того посміялись би, воліючи, аби їх шукали, а не вони шукали когось. Але ж Ісус ходив поміж людей, заглядаючи кожному в серце, бідному й багатому, недужому й здоровому. І замолоду кожний священик рівнявся на Ісуса та апостолів, однак потому мусив дбати про родину, і вже не мав тієї свободи і стільки часу на служіння людям. Звісно, дух від того занепадав і мізернів.

Отець Антоній зітхнув. Часом почувався ніби у клітці. Старість — прикра. Вчить чоловіка ощадити сили. Потрясся на візку до Монастирця й назад, і вже змучився. І їздив дармо. Пробував відкрити серце іншому, а того більше обходило[231], чи добре поскладані вулики в шопі[232]. Не чекав на нього, не міг збагнути, що в отця Антонія на душі не так погідно, як би мало бути, що той переживав, бо нічого не зробив, аби людям в Урожі стало ліпше. І була ще й давня історія, яка тридцять років не давала спокою отцю Антонію. Через неї він змінився, оточив себе муром, однак не міг повернути з того світу єдину людину, котра відповіла б на його питання: отця Якова, котрий мав чудовий дар — видіти минуле й майбутнє.

…Отець-настоятель Святоонуфріївського монастиря вчився з отцем Антонієм колись у семінарії. Він співчував удівцеві, чия хата після смерті жінки стала пусткою і мала бути такою довіку. Заледве тридцятип’ятилітній священик пожалкував, що не присвятив себе з молодих літ Богові, бо душа його завжди тягнулась до чернецтва. Любив загороджені подвір’я монастирів, що потопали у квітах, тихі голоси ченців, гук дзвонів, надранішні молитви за людей, котрі ще спали і були беззахисні супроти сил зла. Отець Антоній жив там два місяці й чувся, як у раю в чистенькій келії з вікном на гори. Перед тим був близький до нервового зриву: така прірва самотності відкривалась під його ногами. Ні родини, ні близьких людей. Пережив не лише смерть батьків і дружини, але й страшну холеру, яка чомусь його пощадила. Ліпше вмерти, ніж згадувати сині спухлі трупи, що їх доводилось ховати кожний день, цілі вигиблі родини і навіть роди. Мусив хтось направляти руку смерті, яка одних чіпала, інших — ні Щадила старих, а забирала маленьких діточок, і неписаний закон розлучав одних мертвих з іншими мертвими. На Границі, на пастівнику, заложили холерний цвинтар. Тата й маму священик встиг поховати коло церкви, бо холера хіба тоді почалася. Се його мучило, бо мали лежати вкупі з іншими, під одним великим хрестом, де він щороку відправляв службу. Тато з мамою заслабли, як їздили на ярмарок до Самбора, але в селі вже було кілька недужих на ту страшну хворобу. Люди прийшли просити, щоб отець Антоній дозволив оборати плугом довкола села, та він не вийшов до них. Не пускав нікого до хати, щоб не дихали заразним повітрям. Не правив у церкві, лиш надворі. Може, чинив не так, як треба, але в Урожі вмерло менше людей, ніж по інших селах. Казав їм їсти часник і пити переварену воду. Було се розумно, однак того ніхто не оцінив. Люди перев’язували собі ногу під коліном сирим[233] полотном, і казали: «Що кому судилося, того не мине». Священик не мусить боротися зі смертю, бо, хтозна, може, життя позагробове ліпше, ніж їхнє. То робота лікаря — помогти тим, хто хоче жити. Гафія, яку священик відослав до рідних у Турку, вмерла через рік від хвороби, що на неї немає ліку.

Ні, отець Антоній не схитнувся у вірі. Смерть рідних звільнила його, як він думав, для життя чернечого, що огородило б його від чужого болю й пригасило біль власний. З гірського монастиря Уріж видавався похмурим місцем, зануреним у темні води ще передхристиянських вірувань, населений душами померлих і духами, а часом снився геть порослий диким лісом і терням. Не маючи жодної рідної душі коло себе, він боявся, дуже боявся там зостатись. Не належало йому в Урожі нічого. Не мав жодного опертя[234], окрім Бога, і Він дав йому знак йти в монастир. Принаймні, так прочитав той знак, бо громада була ним невдоволена, звикнувши до батька.

Багато чого передумав отець Антоній у монастирі, відкладаючи з дня на день розмову з настоятелем. Не знати, скільки тривало б його гостювання, якби перед Спасом не прибув до монастиря отець Яків, котрий славився зціленням біснуватих… Був се чоловік свавільний і на особливому становиську. Прибував часом кінно, а часом пішки, приймав недужих. Мав велику славу, а сам був лисий, малий, із мавпячим лицем, і ходив у латаній реверенді. Простий люд таких, як він, шанує за суворість і щирість, а церковна влада давала зрозуміти, що не заохочує приймати Якова у монастирях. З одного боку було несхвалення єпископів, а з іншого — не пасує закрити перед святим чоловіком браму монастиря. Але менше з тим. Отець Яків робив те, що хотів, мовлячи, що має над собою лише Господа і виконує Його повеління.

Коли отець Антоній почув про Якова, то подумав, що се ще один знак. Хотів стрітися з цим чоловіком, але зразу понабігало звідусіль людей, обсівши монастир. Чекали, коли вийде до них зцілитель. Антоній думав тоді: що почуває той, на кого покладають такі великі надії? Чи не боїться? Чи одержимий він, а чи блаженний? Якщо одержимий, то мав би ставати на герць зі злом. Якщо блаженний, то чому люди при ньому б’ють собою об землю, кривавляться, і з рота у них йде піна? Ніколи він не чув стільки богохульств і прокльонів, як за ті два дні, коли приглядався до незваного гостя, котрий не мав дозволу на екзорцизм, а відтак проводив вигнання бісів за мурами святої обителі. Чим уподібнювався до Спасителя, гнаного звідусіль.

Молодий священик тримався віддалік від юрби, щоб його не діткнувся дух одержимості. Ховався то за дубом, то в корчах, то за копицею сіна. Отець настоятель цілими днями молився, і ходив по монастирі лише тоді, коли отець Яків знаходився за ворітьми. Мусив відрядити посланця до владики Йосафата, але зробив так, щоб той дуже довго добирався, бо монастир мав вигоду від численних пожертв. Так чинили всі. У горах монастирі небагаті, й цісарська влада на них завше дивиться так, ніби хоче увірвати для себе кусень землі чи латку лісу. Отець Яків мав добрий нюх і відбував на день раніше, ніж повертався гонець з наказом від владики, котрий теж не дуже квапився, бо розумів, що допомога монастиреві не завадить. Розумів, але мусив. Слуги Божі мали би слухатись одного пана, але так не було ніколи.

Антоній стрів отця Якова рано, коли йшов до церкви. Надворі ледве розвиднилось, і він йшов сонний, намагаючись пригадати свій сон. Отець Яків виринув перед ним несподівано, аж священик настрашився. Притиснувся до стіни, щоб пропустити старого, але той вхопив його руками за плечі й зазирнув у очі. Від страху отець Антоній аж заціпенів, передчуваючи, що зараз станеться щось недобре. І справді, Яків відштовхнув його й крикнув:

— Пріч від мене, сатано! Пріч! Во ім’я Отця й Сина, і святого Духа!…

«Господи, що він говорить?!» — вжахнувся отець Антоній, і тут Яків почав битися головою об стіну.

— Отче Якове, отче Якове! — просив його священик. — Браття, поможіть!

Позбігалися ченці. Двоє найсильніших відтягло закривавленого отця Якова від стіни, але той виривався, бризкаючи слиною.

— Господи, заступи! Господи, помилуй! — молився Антоній.

Поволі отець Яків заспокоївся. Висів, переламаний надвоє, на руках дужих ченців.

— Отче Якове, — лагідненько мовив отець-настоятель, — ходіть, спочинете трохи.

— Кажеш, спочити? — з притиском мовив старий. — Злий дух поміж вас ходить, а ви хіба би спали та їли!

— Господь з вами, отче, та ж то свята обитель!

— Свята обитель — у серці. У серці!

— Не кажіть дурниць, отче! Не богохульствуйте! — скипів настоятель.

— Добре, — згодився Яків, — добре. Най буде по-вашому. Тільки виженіть звідси того, що в нього на плечах злий дух вився. Мені його не зцілити. Спаліть на терновому огні, так буде найліпше!

— Кого, отче, спалити? — озирнувся довкола себе настоятель.

— Отого-во! — вказав Яків на блідого перестрашеного урізького священика.

— Що ви таке кажете? То наш гість, священик! Хіба не видите на ньому святого хреста?

— Ага, то хрест видите, бо блищить, а злого духа, котрий чорний, не видите!

Того вже отець Антоній не міг витримати і зомлів. Що було далі, не пам’ятає, але досить того, що на другий день він покинув монастир, хоч лив дощ, як з відра. Був майже непритомний зі страху і встиду, хоча чим мав встидатись? Знав, що з монастиря то не вийде. Брати-ченці трохи зверхньо дивились на юродивого Якова, дратуючись його безцеремонністю. Але чи міг віддерти від себе ті слова, що призначались для нього, отець Антоній? Не вмів забувати від малого хлопчика лихих слів, сказаних татом чи учителем. Вони його дуже смутили, ранили. Пам’ятав їх по роках. Приходили, коли чинив не так, як би мав чинити порядний християнин.

Але такого, як вчув від отця Якова, навіть не зміг би вимислити. Чому той побачив його таким, яким не бачив ніхто? Не знав його, ніколи не говорив з ним. Мав у тому бути якийсь великий змисл[235]. Прості люди сприймали гіркі й болючі слова Якова як удар нагаєм: поболить й перестане. І так треба. Отець Антоній розумів, як важко лишатися добрим християнином і чоловіком, терплячи нужду й кривду. Тому прагнув підтримати в людях іскру Божу, аби не перетворилися на дику звірину. Не знав, як ліпше то зробити. Не любив різких слів, рухів, змін, боявся, що заламається. І врешті заламався, як вмерли батьки й жінка. Думав тоді про Йова, за чим той жалував більше: за маєтками чи за родиною? Виглядало так, що за добром, котрого позбувся, найбільше боліла йому душа. Але довго так отець Антоній не вважав. Якби він стратив те, що створив тяжкою працею, то теж почував би великий жаль. А що Антоній нічого не надбав, прийшовши на все готове, то серце його не прикипіло до майна. Міг би нажити своє власне. Проте батьків і дружину Бог дав йому лише раз. І забрав. Отже, журитись можна за тим, що вже повернути неможливо.

Тепер, коли жаль трохи втих, священик казав своїм людям на похороні: я теж стратив найдорожче, але, видите, живу далі. Се вони розуміли. Проте воля Божа, знак від Бога — для них були лишень словами, у які треба вірити, а не розважати над ними. Так було заведено: тільки Слуги Божі мають інструмент для розважання, бо вони розвинені духовно. Книга, яку писали дідо, тато і сам Антоній, була для урізьких людей чимось більшим, аніж історія їхніх почувань та звичаїв. Їм здавалось, що вона промовлятиме за них перед Господом на Остатньому Суді, бо самим важко було перелити свої думки в слова. «Господь ся розбере», - казали вони.

Йдучи під дощем, отець Антоній не озирався, не розглядався по боках, та, якби почув, що хтось з братів доганяє, сховався б у лісі. Він знав: ніщо так його не втішить, як довга самотня дорога з гір у долину. А влітку дикі звірі не нападають на людей. Він продовжував розважати[236] далі над знаками Бога. Головне — вірно їх витлумачити. Давати знаки людині, котра навіть не здогадується, що то вказівник для неї, нема потреби, однак Бог дає їх кожному, не різнячи людей, бо Він — мудрий і справедливий. І завше є надія, що, як не в цьому житті, то в іншому чоловік досягне до їхнього розуміння, і збагне, на чому схибив, а що вчинив добре завдяки вірі своїй і серцю. Доки людина живе на землі, доти має можливість спастися, і сатана не може нею опанувати. Ні, не те мав на увазі отець Яків. Може, він хотів сказати, що отець Антоній не створений для монастиря і просто поласився на безтурботне чернече життя, відступивши від свого хреста? Принаймні, тоді священик так і думав.

Коли загриміло і почалася злива, отець Антоній сховався під липою, що росла одиноко поміж буків, у яку блискавка могла вцілити найперше. Однак липи росли коло його церкви, коло його дому, і ся липа пахла трохи припізнілим цвітом. І під нею було б солодше вмирати. Не він сам би себе убив, а грім небесний. Цієї хвилі священик був готовий до смерті, але Бог хотів, щоб він жив далі й дійшов до Урожа, сполоканого[237] у небесній воді.

Хоча з тих пір минуло немало часу, отець Антоній так і не знайшов пояснення тому, що мав на увазі Яків, чого ним било об стіни й підлогу Лаврівської святої обителі. Чим зашкодив йому чужий напівсонний священик, чий розум ще не прокинувся ранньої пори? Коли розум дрімає, у чоловікові оживає щось протилежне: огидні безсоромні сни, де він робить те, чого не посмів би зробити наяву. По снах можна довідатися не лише те, що приховує чоловік у душі, а й наскільки глибоке його моральне чуття. Якщо диявол напастує душу, то не зі сторони. Душа сама його породжує, обрісши брудом зсередини.

А тоді, спустившись із гір, священик про це не думав. Говорив то з Яковом, то з отцем-настоятелем, бо слова приходили до нього пізніше, коли розмова вже скінчилась. Тільки зі своєю паствою чувся легко. Міг поставити на свойому, міг заперечити, міг розгніватись чи заплакати. Тепер, якби стрівся з Яковом тут, у долині, а не в горах, на які звик дивитися знизу вверх, ніби просячи у них ласки, то сказав би йому: «Се — твій страшний сон, чоловіче, а не я.» Отак би йому повів[238]. І ще: «Може, сатана й сів мені на плечі, але се мій тягар, а не твій». А потім спала на думку отцю Антонію річ майже неможлива: може, отець-настоятель попросив Якова настрашити Антонія, аби той вступився з монастиря? Був небагатим. Не мав ні свого ґрунту, ні хати. Чого ж ви, отче-настоятелю, не сказали мені правди? Може, річ не в тім, що я бідний, а що пам’ятав вас ще з семінарії. А може, тому, що вдовець?»

Втім, то, напевно були фантастичні думки. З’явились, бо жив отець Антоній серед інших людей і не вважав себе кимось ліпшим. Було навіть прикро йому, що ніхто не кинувся його шукати на дорозі через ліс і у дощ. Перше ховався, а потім ішов уже вільно.

Та нічого. Коли зійшов з Глинного і ступив до Урожа, дізнався, що люди чекали на нього. Десь почули, що він хоче залишитись у монастирі й післали до нього війта, але кінь його звихнув ногу і війт вернувся з-під Самбора. Чули себе винними урізькі люди, чувся винним і єгомость. А що мав робити? Мусив прожити тут усе життя, раз Бог не дав йому ні братчика, ні сина. А як вернувся, то навчився жити сам, пропускаючи через решето дрібні гріхи, свої і чужі, лишаючи на покуту — значні. Хоча знав, що відпуст[239] може дати лише Господь.

Послав до монастиря листа, перепросивши за раптовий відхід, і більше ніколи туди не їздив. Як місце сприкриться раз, то сприкриться й другий. І через багато літ ся пригода озивалася в ньому болем. Пригадував він її, коли щось було не так. Власне, цілий день був не такий, противлячись щирому прагненню старого священика очиститись сповіддю і довірчою бесідою. Найперша прикрість — смерть учителя. Не ходив до їхньої церкви, був римокатоликом, але як не буде кому й за що поховати, то він поховає нещасного на урізькому цвинтарі. Тримав на такі справи трохи своїх грошей, і не думав, що громада буде перечити. Аби душа не журилася, треба гідно її відпровадити. Завтра єгомость збирався відправити службу Божу за упокій Гната Магури і вже оголосив се на вечірні. Зрештою, ліг увечері змучений і заснув, викинувши з голови те, що привиділося на дорозі.

До школи отець Антоній заходив нечасто, бо й так знав, що там діється. Нічого там не діялось. По смерті жінки, то вже минуло певно літ з десять, Гнат учителював сам. Казав, що не зможе терпіти коло себе ще одного учителя. Невільно говорити про небіжчика погане, бо сама смерть ніби омиває його від гріхів. Того вечора у школі не світилося, як і вчора, наче господар вирішив затриматися ще на один день в дорозі. Люди змучились за день говорити про цю жахливу смерть, і тепер не спали у селі лише ті, хто лягав пізніше.

У панському дворі світилося троє вікон. За першим була ключниця, панна Емілія, за другим — дворецький Леонтій, а за третім — дідич. Не спали, як завжди. А пан фотограф Юліан просто не міг заснути. Не давали йому заснути то школа, на ґанку якої він сидів учора, слухаючи непритомні слова сновиди, то священик, довірливий, як дитина, то панський дім, куди він мав прийти, але не прийде. Нагода втрачена, а виходити вночі він тепер боявся. У житті Юліана було повно таких утрачених можливостей. Він був народжений на кораблі, що плив у незвідані краї, і повернувся на ньому назад. Замість того, щоб прожити усе життя в маленькому містечку й позирати через замкову щілину увесь світ, він блукав, як Вічний Жид, терплячи невідомо за що покуту. Може, за батьків, котрі завдали комусь болю чи розчарування? Цього він уже не дізнається. Тисячі світлин були зроблені ним на догоду людям і штуці[240], але мав він й інші, у котрих віддавав перевагу правді. Не було в тім жодної заслуги, лише ознака того, що сонце життя починає поволеньки заходити. І час ставати філософом. Ще років п’ять тому він сміло увійшов би до панського дому й сказав сновиді: «Перепрошую, що потурбував, шановний добродію, але вас вважають опирем, і якщо в селі ще трапиться якась біда, вам загрожуватиме велика небезпека. Я не вірю, що ви мордуєте людей, бо до вас і після вас хтось ходитиме вночі й убиватиме тих, кого не жаль. Але я знаю цей світ. Люди воліють, аби се робили їхні опирі, а не чужі.»

Подаючи вечерю, Леонтій намагався не дивитись на пана Болеслава, але так часто й голосно зітхав, що ключниці це набридло і вона аж штурхнула його під бік. Добре знала, що дворецький, як баба-пльоткарка, не годен втримати язик за зубами. Уже встиг ляпнути щось кухарці, бо чого вона відмовилася накривати на стіл. Самій панні Емілії тиснуло серце від післяобіду, і тиша весь вечір підпирала стіни знадвору і зсередини. Пан Болеслав сховався у собі й понуро ковзав видельцем по підливці. Зарідка вийшла. Сталапала[241] Каролька, як для пса. Треба буде її висварити. Пан дідич занадто делікатний з прислугою.

У такі вечори Емілії ставало по-справжньому страшно і тоді вони з Леонтієм сідали грати в карти. Спершу вона ненавиділа сю диявольську забаву, довго противилась, та коли пані графиня спродала маєток і лишила вірну ключницю разом з усім непотребом, то Емілія вирішила собі не відмовляти в невеликій утісі, що не давала заснути. Тепер вона витримувала вже до п’ятої години. При зимному світлі матової лампи, що висіла над круглим столом, усі троє, дідич, Емілія та Леонтій, виглядали привидами, такі були бліді, змарнілі. Але ніхто їх не бачив, тільки присутні на портретах особи: дві старші пані й пан біскуп[242] у фіолетовій сутані, усі троє з однаковими очима й високо піднятими бровами. Ці портрети лишили ще попередні господарі маєтку, і вони не мали жодного стосунку до пані графині, через що ключниця часом виповідала їм свої жалі, бо їх теж покинули як непотріб. Хоча тим трьом було легше: другий раз вмирати не так страшно. Може, то вони ходили вночі по коридорі, брязкаючи ключами й рипаючи дверима. А може, інші, бо дім був перебудований з давнішого, з тих часів, коли більше траплялось кривди і нещасть, і звичаї були суворіші. Панна Емілія була останньою зі славного шляхетського роду, і на ній він мав спочити остаточно. Се викликало в неї почуття полегкості й відради: ніхто не буде встидатися, що уродзона шляхтянка служила ключницею. Подібні відчуття з’явились у неї після того, як пані графиня її покинула і більше ніхто над нею не вивищувався. А пан Болеслав став прикладом того, що можна не звертати уваги на людську опінію[243]. Мав правдиву блакитну кров, яка просвічувала крізь тонку шкіру, чого й не снилось пані графині. Пан Болеслав міг бути нащадком короля. Се було видно по його делікатному поводженню зі слугами. Утім, спершу панна Емілія була шокована незвичним виглядом нового дідича, але тільки аристократичні особи можуть дозволити собі такі дивацтва.

Панна Емілія стрепенулася. Господар відсунув від себе таріль, на якому лишилось більше половини страви, і тихо мовив: «Дякую». Не раз то були єдині слова за весь день. Жіноче серце Емілії не могло того витримувати. Уста її затремтіли. Що буде з ним далі? Невідомо, яка то хвороба. Не сухоти[244], ні. Сухоти викликають рум’янці від гарячки. Мусив пережити щось страшне, може, нещасливе кохання. Але тоді носив би при собі портрет. Однак, не мав ні світлин, ні жодних інших сувенірів. Носив на шиї простий золотий хрест. Не чоловік, а загадка. І видно по всьому, що забере він її з собою на той світ. Такий молодий… Пані графиня була в’їдлива, прикра[245], ніколи не можна було вгадати, що вона хоче. А пан Болеслав хотів лиш, аби дотримувалися порядку, що мав стати основою його побуту. Незамикані двері вночі, досить нафти й свічок під рукою, тепло в покої, і щоб слуги не спали. Спершу не йшлося про те, щоб панна Емілія не спала по ночах. Але як вона могла допустити, щоб Леонтій не спав сам. Міг заснути, міг дочасно засунути шубер[246],та, й зрештою, вона могла пропустити щось цікаве… Ключниця любила поспати вдень дві-три години, однак за пані графині їй се рідко вдавалось. Тепер могла собі се дозволити. Та й нічні чування ставили її вище над іншими. Леонтій так само втішився, бо на двох ділилась відповідальність. Своїх духів він не боявся, тільки чужих. Зі своїми він намагався жити в мирі: не чіпайте мене, і я вас не буду чіпати. Хто може знати, що робиться з душею-покутницею після смерті. За дрібні гріхи не ходять по ночах і не розкидають речі. Таке було раз після Святої вечері — цілий встид. Пани свої й чужі, поснули пізно, а слуги ще пізніше. Під ранок побудилися, а по дому ніби буря пролетіла. Усе розкидане, перевернуте. Нечувана річ! Звернули би усе на слуг, та між гостей знайшовся дуже поважний пан-судія. Він добре роздивився довкола, і показав на розп’яття, перевернуте, прости, Господи, догори ногами: «То і се, по-вашому, слуги зробили?» Бо панове були більше стурбовані тим, аби позбирати свої клейноти[247]. Після цього усі остовпіли й дехто почав плакати. «Матко Боска Ченстоховська!» — зойкнула пані графиня.

«А чи щось пропало у шановного панства?» — поцікавився пан Жигмунт.

«Нічого, все є!»

«Ну, тоді пшепрашам[248], то є справа не людських рук, а самі знаєте чия!»

Після того гості роз’їхались, а пані графиня все бідкалась, чому се трапилось тоді, коли в неї були гості. Леонтій хотів сказати, що хтось з гостей тому не сподобався, але не посмів. Графиня пожурилась два дні, а потім спитала, яких засобів уживають у сій місцевості проти злих духів

«Але ж, ясновельможна, — зауважив Леонтій, — тутешній люд ходить до церкви, а не до костелу. Правда, се теж віра християнська…»

«Отож-бо! — аж тупнула ногою графиня. — Кажи, що треба робити! І роби вже!»

«Та я не звідси, ясновельможна. Ліпше покликати кухарку. Вона з цього села.»

Покликали кухарку Карольку. Та спершу казала, що нічого не знає, але діставши від пані ринського[249], почала рахувати на пальцях:

«Можуть бути різні причини: духи померлих, духи утоплеників, або опирі…»

«Опирі? Се ті, що п’ють кров?»

«Їм все одно, найясніша пані, аби лиш пімститись. Можуть потяти чоловіка, випивши його кров, а можуть задусити. Або пошесть напустити. Помагає від них хіба пшениця, дванадцять раз свячена, і свячений мак під порогом. Правда, мак не завше помагає. Опира треба спалити на терновім огні, а серце пробити дубовим колом. Перше так все робили, нині не чула-м…»

«Фе, — скривилась пані графиня. — То, певно, не опирі.»

«Може, бути, найясніша пані. Одначе, якби хтось з пані гостей собі пожартував і закликав опирів на вечерю…»

«Геть мені з очей, дурепо!» — заверещала графиня й під великим секретом післала Леонтія до отця Антонія. Мабуть, їй встидно було довіритись у такій справі ксьондзові, бо позаминулої неділі в неї викликали духів, крутячи столом. Панська забава така. Зачинились вони з отцем Антонієм і довго про щось говорили. А про що — Леонтій не дізнався. Досить того, що на все скінчилось добре. Духи, а то були, звісно, духи, а не опирі, як казала дурна Королька, потішена ринським, заховували[250] себе тихо. Може, справді не вподобали собі когось із гостей. Тільки кого? Що діялося перед тим, як з’явився тут Леонтій, він не міг довідатися. Інші слуги були молоді і їх цікавили лише скарби. Кожен дурень, дивлячись на старий дім, думає, що у пивниці десь сховано золото. Бо не знає, як колись шляхта пускала гроші на вітер грою в карти, і не те, що гроші, а й цілі маєтки. Може, за то має покуту. Дякувати Богу, тепер інші часи. Пан Болеслав книжки читає, на війні воював. Шкода, що в господарці нічого не тямить. Пан управитель одно каже: дешево усе йде — і збіжжя, й молоко. Може, бреше. Але не є так уже зле. Майже, як при пані графині. Тільки день перемінився на ніч. Як тільки управитель починав говорити щось про справи, новий дідич робив перестрашені очі. Видно, його не цікавило, що діється в стайнях, чи лісі. Усі гроші, крім доконечних витрат, йшли до банку, і по їхній цифрі пан Болеслав судив, як йдуть справи у маєтку.

Пан управитель мешкав у Винниках, і приходив сюди щодень. Був з місцевої ходачкової шляхти, що воліла триматися якнайдалі від бідної родини, як тільки досягала вищого становища. Могла пані графиня спитати його про урізьких духів, а не якоїсь німравої[251] кухарки, бо пан управитель хвалився давністю свого роду, що від віків мешкав у селі. Та менше з тим. Леонтій сам був у війську і розумів, що новий дідич мусив пережити щось страшне, раз марніє з кожним днем і не може спати вночі. Найгірше було, коли він ставав час від часу сновидою і ходив по селі, ризикуючи власним життям. Тоді Леонтій йшов за ним слідом, беручи з собою бука, а в кишеню клав 12 раз свячену пшеницю. Нікому про се не розповідав, бо то був би встид для них обох. Попри все, життя тепер не видавалося дворецькому нудним: у ньому прокинувся азарт мисливця.

Леонтій єдиний знав, що пан Болеслав не винен у смерті вчителя, бо видів на власні очі, як обидва сиділи на ґанку школи, а потім дідич пішов додому. А Леонтій за ним. Що далі було — невідомо. Може, опир потяв, може, сарака[252], сам настромився на патик. Та хіба Леонтій міг признатися, що ходить за паном дідичем назирці? Хіба що під тортурами шепнув би на вухо судії.

Може, вчителя забили ті два пташки, що хтіли увидітися з паном? Звісно, Леонтій сховав їхні картки і нікому не показав. Не виглядали на таких, щоб їх пустити, не того сорту. І лишився б Леонтій при своїй опінії, якби пан Болеслав не спитав, коли дворецький проводив його до кабінету, несучи запалену свічку:

— Щось сталося, Леонтію?

Слуга аж остовпів від несподіванки й випалив те, що було на язиці й на умі:

— Та вчитель вмер, прошу пана.

— Який вчитель?

— У нас, прошу пана, один вчитель у школі. Пан Гнат.

— А що з ним таке?

— Йшов уночі, впав і скалічився на смерть.

— Ага, — мовив пан Болеслав таким тоном, ніби в Урожі кожен день хтось вмирає у такий незвичайний спосіб. — А як тепер діти будуть без вчителя?

— Нового пришлють, прошу пана.

З тієї хвилі Леонтій остаточно впевнився, що його господар дійсно хорий, або нічого не пам’ятає. Він підкрутив гніт у лампі й докинув решту дров у піч. Тоді залишив пана Болеслава самого.

Урізький дідич сів і притиснув долоні до скронь, щоби зменшити біль. Не міг стулити запалені повіки, під які наче хтось насипав піску. Він уже не пам’ятав розмови зі слугою про смерть сільського вчителя. Кілька годин перед заходом сонця були для нього часом просвітління, але темрява вступала у свої права, і нещасний опинявся в іншій реальності. Зима ще більше мала звузити межі його свідомості й він боявся, що того не витримає. Але розумів, що перейти поріг буде дуже тяжко.

Пан Болеслав розкрив книжку. Літери зливались в один ряд. Він витягнув з шухляди збільшувальне скло і почав читати, гублячи ритм латинського вірша. Не мав сили читати від початку до кінця, книгу за книгою, сторінку за сторінкою. Вихоплював навмання уривок і знаходив у цьому навіть якусь розраду:

У печі тріскали поліна, розпадаючись на жар і попіл, а дим вилітав у комин, і звідти в холодну листопадову темінь. Його запах вловлювали звірі й подорожні, що заблукали, зійшовши з дороги. Запах диму був непотребом, наслідком розпаду, і знаком, але не смерті, а життя, відколи людина обернула вогонь собі на користь. Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі. Щоб давали краще тепло, не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри. Тому й платив більше ключниці й дворецькому, аби ті наглядали за вогнем у домі, коли він не може себе контролювати. Він боровся зі своєю недугою тим, що не довіряв світові, у якому кожна річ і кожна істота суперечили й ворогували, а його душа й тіло надто чутливо реагували на цю боротьбу. Пан Болеслав був воїном, ненавидячи війну, сторожовим псом, котрий не гавкав і не кусав, але все помічав; мерцем серед живих і живим серед мертвих. Він прокинувся сьогодні о третій годині пополудні і згадав, що о цій годині почалася війна. І він застряг у тому часі навічно, як муха у бурштині.

Зараз він принишк, вслухаючись у себе. Давно було йому байдуже до того, що діялось з кимось. Хтось помер і звільнився від життя, яке, можливо, зовсім йому не пасувало, як не пасувало Болеславу віддати десять років війні, а не відкриттю прекрасного світу. Спалити безглуздо молодість, здоров’я, скалічити душу, аби врешті сховатись в найглухішому закутку Імперії, щоб нікому більше не завдавати шкоди. Жодного разу, відколи тут опинився, не подивився на себе у людському дзеркалі, бо не потребував живитися людською ненавистю. Не вийшов ні разу до людей, котрі годували його і себе, бо надивився убогих і зрозпачених селян, чиє збіжжя підтинали гарматні снаряди і вгноювали трупи вояків… Не заходив у храми, бо бачив храми, де правились оргії й здирались золото і срібло з образів та статуй. Усе нагадувало йому пережите. Так само, як люди, котрі перейшли через те пекло, — не хотів їх бачити. Та й, зрештою, давня контузія відбирала у нього поволі зір і він заледве міг читати.

Природа теж була зранена, хіба що, небо й неприступні вершини не відчували болю, і їм неможливо було завдати урази. Болеслав не бачив виходу з цієї вселенської туги за цілковитим знищенням, яке веде до абсолютного спокою. Проте, якщо й знайдеться вихід, він не вийде ані тихо, ані безболісно. Відчував, що так буде. І боявся, дуже боявся цього.

Не тільки у панському домі, а й поза ним панувала тиша. Хто спав, а хто — ні. Темрява не означає просто заплющені очі. Не спав і Петро. Мав би змиритися з тим, що коли вмирає опир, то мусить вмерти ще хтось. Не конче його потнуть — може вмерти своєю смертю. Він не сподівався, що се станеться з таким поважним і чоловіком, паном вчителем, котрий навчив читати й писати його Орка. Хіба можна сказати про вчителя, наймудрішого після єгомостя чоловіка на селі, що його не жаль? Не повинен він би загинути такою ганебною підозрілою смертю. Се не виглядало на закон, за яким від віків жила таємна громада опирів, а на помсту, виклик. Або він чогось не знав. Опирі могли себе захистити. Ніхто тепер не посмів би палити їх на терновому вогні, як 30 літ тому, але скривдити Орка, підпалити хату — се для людей просто. Пан управитель недаремно натякав, що час їм перебратись до Нагуєвич. Хто-хто, а він знав, чим дише Уріж. Але Петро відповів йому згорда і немудро:» Хіба що на марах мене понесуть!» Далі сказав, що має роботу. Нагарувався за тих пару шісток, Боже! Рук не міг підоймити догори. Старався, аби малий не перетрудився і не заслаб. Але й Орко змучився. Лиґнув[254] ложку страви і ліг спати. І у сні хропів, чого з ним раніше не бувало.

Петро не знав що робити. Удень йому здавалося, що може все розповісти отцю Антонію, але ніяк не міг із ним здибатися. А що, як єгомость спитає: " Чого ти, Петре, раніше не признався, хто ти такий? Ходив до церкви, молився, сповідався, але ні слова не сказав…» Ні, добре, що так вийшло, що вони розминулись. То ангел-хоронитель перешкоджав, а не лукавий. Бо опир, чи роблений, чи роджений, як би не ненавидів своїх, не повинен їх зрадити. То — закон. Зрештою, опир не для того, щоб погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку. Петро не багато знав, ніколи не куштував крові й не дотикався рукою до чужої потилиці, аби виссати силу. А відтак його прозивали опирем! І лише через те, що тата колись пекли на терновому огні. Й Орка так прозивали. Тим часом у Винниках було аж шість опирів, проте ніхто їх так в очі не називав. Боялися. Було їх колись більше, та після того, що сталося в Нагуєвичах, кілька переїхало до міста. Опирів найбільше боялися ті люди, котрі жили за рікою. Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою. Але чи робив то Петро? Ніколи в життю! І не ходив у лози, де збиралися винниківські опирі, хоч кликали його не раз і не два, мругали[255] до нього при стрічі.

Над цим Петро не замислювався аж до того моменту, коли знайшов Орка на мості по запаху. Згадав, що в Урожі були хати, куди його нібито щось не пускало, і він кликав господарів, аби вийшли до нього надвір. Виходить, отець йому передав тото, коли вмирав під нагуєвицьким лісом.

Але ж святий хрест, молитви! Знав їх більше, ніж інші: «Вірую», «50 псалом», молитву за померлих, за дітей, до Серця Ісусового, до Святого Миколая… Невже се нічого не важило, не могло його оборонити? Ніколи не стояв поперед інших у церкві, бо бідний, проте вважався господарем, а не жебраком. Правда, се для Господа не важливо: Він хоче, аби-с шанував Божі Заповіді. Боявся Петро надокучати єгомостю, щоб не впало кому в око і не казали потім: «Чого панотець такий прихильний до Петра Безуб’якового? Що, він найліпший?»

Світ затиснув Петра так, ніби межи дверима й одвірком: не міг порушитися ні туди, куди хотів, ні туди, де не бажав. Присягнувся ще жінці-небіжці перед шлюбом. Сказала: «Як не будеш з ними, то я буду з тобою. Поклянися сльозами Божої Матері, що не підеш до Нагуєвич, доки я жива». Про дітей не сказала, певно, встидалася. Хоча з тих пір Петро не ступив ногою до Нагуєвич, що з того? Марійка не розуміла, що опирі є скрізь: і у Винниках, і в Нагуєвичах, і в Сторонній. І що то не душогуби і кровопивці. Мають дар ліпше видіти й чути, знають, як вилічити хворого і знайти вкрадене. І потяти когось не вважають за гріх, бо у них душа не в тілі, а коло нього — на волоску. Якби жінка була жива, Петро не чувся б у такій небезпеці: притулився б до неї, відвернув лице від жовтого страшного ока, котре витріщалось на нього й розпухало з кожною ніччю все більше й більше. Ані разу не приснилася йому, не дала знаку, чи їй там добре, чи не гнівається за Орисю, що не допильнував її смертної години. А що буде, як перейде рік? Бо люди кажуть, що таку страту починаєш відчувати пізніше, геть пізніше.

Петро боявся поворушитись під тим непосильним тягарем, що міг роздушити його, поховати живцем у цій безконечній ночі, коли смутні думки стають ще смутнішими, а страх робить тіло зимним, як лід. І скільки ще буде таких ночей? Усе задля того, аби його зломити, вийняти душу, віддати її на глум. [256]Або довести до того, щоб наклав на себе руки. Петро знав, що вони не відступляться, доки не візьмуть його або хлопця між себе. Ні, заберуть їх обох лукавством та хитрістю. І смерть Митра, хоч то не є правдива смерть, а не-життя, теж є хитрістю і лукавством. Митро був бездітний, тому їм треба заміни, і найліпше — Орка. Вони хитрі, але й Петро теж не дурний. На то не треба вчитися: досить поставити себе на їхнє місце. Змалечку Петро ставив себе на місце, то дерева, то пташки, то звірини. Чимало дітей уміють так робити, коли їм кажуть: не ламай гіллю, бо їй болить, не штурхай песика, бо він, бідний, не має мами, пусти хрущика, бо в нього діточки вдома плачуть… Як дитина не навчиться отак шанувати Боже створіння, то ніколи не стане милосердною. Звісно, вони так жиють від віків, і щоразу їх стає менше, бо в них тяжко родяться діти, а чужу кров не вільно залучати, бо вона не така… Тепер його страшать[257], заганяють з Орком у глухий кут, а потім будуть пробувати ласкою і жалістю. Перше їм на заваді стояла жінка. Не сміли з його родиною вчинити зле, бо Петро страшно за се пімстився. О, він добре їх вивчив! Та не до кінця, очевидно. Мусить сказати Оркові усю правду, але чи знесе її хлопець?

Що робити — заснув і Петро, бо думки почали вертатись назад, а нових не приходило. Орко більше не хропів. На селі один за одним пропіяли когути. У кого з-під печі, у кого зі стайні. Від того хлопець збудився, перевернувся на живіт і щось невиразно пробурмотів.