Уявлена глобалізація

Глава 6. З Парижа до Маямі транзитом через Нью-Йорк

У першій частині книжки ми говорили про те, як себе наратують суспільства, зв’язки між ними, як їх уявляють мандрівники і письменники, котрі публікують книжки і статті, та як ними управляють національні держави. Мірою того як ми ставимо міжкультурні відносини в умови глобалізації, ми мали б починати говорити про те, як ці зв’язки уявляються зараз культурними індустріями, як їх наратують у телевізійних і електронних повідомленнях і як ними управляють підприємницькі лобі.

Прийнято стверджувати, що індустріалізація культури найбільше сприяє її гомогенізації. Немає сумніву, що створення промислових форматів навіть для деяких традиційних мистецтв і літератури, масове поширення завдяки технологіям виробництва і комунікації, перевпорядкування символічних сфер за умов ринку, який контролює нечисленні мережі управління, майже усі транснаціональні, має тенденцію до формування світової публіки з подібними смаками. Однак у цій главі розглянемо, як навіть найсхильніші до участі в глобалізації сектори не­однаково уявляють її в мистецтві, літературі й інших типах публікацій, а також у кіно, на телебаченні й у музиці. В межах кожної з цих сфер знаходимо відмінності між тим, як сприймають глобалізацію та уявляють себе в ній скульптори, співробітники музеїв і галерей, письменники і видавці, музиканти і виробники дисків.

У загальних рисах підприємці схильні міркувати над тим, як глобалізовувати культуру і навіть як створювати глобальну культуру. Утім, багато митців продовжують експериментувати з відмінностями, наявними між культурами, та тими, які вони створюють у своїх мовних іграх. Неможливо провести чітку межу між обома типами акторів, оскільки є письменники, які водночас є видавцями, кінорежисери і музиканти, які мають власні виробничі підприємства, а також оскільки митці діють за різними персональними і груповими стратегіями. Я наведу вибірковий перелік таких перекомпонувань у сферах мистецтва і комунікації без претензії на енциклопедичність, але для того, щоб указати множинність способів, у які культурне виробництво знаходить своє місце в глобалізації. Це визначення спонукає до формулювання трьох дилем, у яких естетичні конфлікти поєднуються трьома протилежними способами у культурній політиці: креативність vs. масової комунікації; лінгвістичні експерименти vs. формування міжнародних стилів; перекомпонування публічної сфери та громадянство.

Відповідно до подвійної мети цієї книжки – описати сферу культури в умовах глобалізації та дослідити альтернативні способи керувати нею – прийму як одну з відправних осей основну суперечність. Я маю на увазі ті розбіжності, що існують між державними акторами і акторами суспільними, які здебільшого займаються управлінням і ставлять під сумнів доглобальні та доіндустріальні способи створювати культуру, – та, з другого боку, підприємствами, які контролюють індустрію символічного. На запитання, яке вже ставилось у попередніх главах, – як трансформується латиноамериканський соціокультурний простір і його зв’язки з Європою і Сполученими Штатами, – не можна дати відповідь, не проаналізувавши фазове зміщення державного управління публічною сферою щодо класичної культури та підприємницько-транснаціональної індустріалізації процесів комунікації. Я синтезуватиму це розходження за такими рисами:

а) наративи, які спрямовують дискусію, що ведеться в останні роки щодо культурної політики, котра структурує діяльність і світогляд більшості, є національними за характером. Вони концентруються на традиційній спадщині та доглобалізаційних способах виробництва, циркуляції і споживання. Національні держави є ключовими акторами у питаннях, які стосуються матеріальної спадщини, освіти, фольклору і «класичних» мистецтв (театру, скульптури, літератури, музики);

б) відповідно, більша частина товарів і меседжів, друкованих, аудіовізуальних та інформаційних, не становлять частину спадщини держав або визнається лише частина з них. Тексти, пісні й видовища створюються в індустріалізованих форматах, вироб­ляються транснаціо­нальними підприємствами, і їхня циркуляція здійснюється за допомогою каналів, контрольованих тими, хто керує – на надна­ціональ­ному рівні – ринками книжок, музики, інформаційних програм і мультимедійним поширенням цих товарів у кінематографічних мережах, на телебаченні, на дисках і відео, комп’ютерних програмах і в Інтернеті. Ця приватна діяльність, як відомо, здебільшого здійснюється підприємствами, сконцентрованими у Сполучених Штатах, Європі й Японії, які діють незалежно від національних держав, у тому числі від тих, де мають свої мережі. Хоча Голлівуд розташований у Сполучених Штатах, «Телевіса» – у Мексиці, «Бертельсманн»[66] – у Німеччині, аудіовізуальне і видавниче виробництво там є значною мірою транснаціоналізованим і його величезний світовий вплив мало пов’язаний з культурними стратегіями органів влади у цих країнах;

в) транснаціональна й олігопольна діяльність великих культурних та інформаційних індустрій змінює конфігурацію публічної сфери, соціальної комунікації, інформації та повсякденних розваг майже по всій планеті. З одного боку, ця взаємна пов’язаність світу сприяє взаємному пізнанню непов’язаних до того культур і отриманню широкими секторами суспільства ширшого доступу до сучасних благ і меседжів. Однак ця міжкультурність і модернізованість продовжують розподілятися нерівномірно. Широкі маси відчувають обмеженість свого долучення до глобалізованої культури, тому що можуть мати доступ лише до інформації і розваг, які циркулюють безкоштовними радіо- і телеканалами. Лише вищі і середні класи, а також деякі сектори суспільства мають доступ до кабельного телебачення й окремих інформаційних просторів. Для підприємницьких, освітніх і політичних еліт залишається обмеженим використання комп’ютерів, факсів, супутникових антен, тобто просторів інновацій та інтерактивності в електронних мережах;

г) на відміну від того, що відбулося на попередніх етапах ринків, коли вони впорядковували культуру за правилами інтернаціоналізації чи транснаціоналізації до 1970-х років (див. главу 2), зараз вісь полеміки проходить уже не між державним плануванням і приватизацією культурної діяльності в кожній державі, а між політикою державного рівня та глобалізаційною політикою. Ця відмінність накладається на ту, що існує між державною політикою, й обмежується тим, що здійснюють на своїй території національні держави, та підприємницькою політикою, котру впроваджують найбільші компанії світу на транснаціональному рівні.

Наведені чотири процеси відбуваються по-різному в Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, хоча однією з їхніх основних характеристик є інтенсифікація протистояння і конкуренції між цими трьома регіонами. Вони також неоднаково структуруються в різних сферах культури, тому я вирізнятиму три сфери: візуальні мистецтва, видавнича справа й аудіовізуальне виробництво. Проте мультимедійні комбінації, які пов’язують між собою ці три сфери, змішують свої стратегії, та їхній зв’язок з інформаційною сферою змушує також вважати відносним традиційне розмежування між ними. У будь-якому разі доречно розглядати їх окремо, оскільки глобальна зміна порядку відбувається по-різному у кожній з них.

Якщо спитати, як змінилася роль візуальних мистецтв за нової пов’язаності національного з глобальним, Європи і Сполучених Штатів з Латинською Америкою, в першу чергу слід зазначити, що пластичні мистецтва вже не відіграють такої ролі, як у XVIII, XIX та на початку ХХ століття, як сцена представлення національних уявлень. Однак неможливо спростити її роль в останні п’ятдесят років, говорячи про звичайне заміщення її засобами масової комунікації. Те, що відбулось, набагато цікавіше. Я зупинюся на двох процесах: перебудові національних ринків і уявлень під впливом глобалізаційної логіки, та переході від лідерства космополітичного авангардизму до глокалізованих установ і до підприємницьких кіл.

Назви декількох сучасних мистецьких напрямів підкреслювали їхню національну належність: французьке бароко, мексиканський монументальний живопис і американський поп-арт. Уявлялося, що існувала національна спільнота, яка «виражала» себе через Давида і Дюплессі, і їхні витвори сприймались як уявлення про громадянство у постреволюційній Франції. Іконографія Дієґо Рівери, Сікейроса та Ороско була зрозумілою, якщо осягались її структурні відносини з новою інтерпретацією мексиканської історії, запропонованою після революції 1910 року. Твори Джасперса Джонса, Класа Олденбурґа і Раушенберґа[67] хоча й посилалися на уявлення транснаціонального споживання (емблематичні напої, кіноактори і кіноактриси), надавали перевагу американській символіці. Ці способи організації мистецького виробництва використовувалися навіть для класифікації авангардних рухів, які виходили за межі звичайних соціокультурних кодів: про італійський футуризм, російський конструктивізм і новий французький роман говорили так, ніби національна належність слугувала для визначення їхніх новаторських проектів.

Посилання на мистецтво інших країн супроводжує всю історію латиноамериканського мистецтва. Присвоювання естетичних інновацій метрополій було джерелом для багатьох скульпторів – від Дієґо Рівери до Антоніо Берні, – яке допомагало переосмислити власну культурну спадщину. Численні художники для вироблення національних дискурсів надихалися кубізмом, сюрреалізмом та іншими паризькими авангардними напрямками, Аніта Мальфатті віднаходила у нью-йоркському експресіонізмі та берлінському фовізмі засоби для створення нової концепції бразильської ідентичності, аналогічно тому, як Освальд де Андраде використав Маніфест футуризму для переформулювання зв’язків між традиціями і сучасністю у Сан-Паулу.

Коли в середині ХХ століття Нью-Йорк украв у Європи ідею сучасного мистецтва, оскільки ми досі живемо в епоху інтернаціоналізації культури, американська гегемонія проявилась у вигляді експортування національних стилів: абстрактного експресіонізму та згодом поп-арту. Європейські й латиноамериканські митці, які практикували космополітизм, адаптуючи ці тенденції, в більшості випадків приходили до ствердження свого. Національні культури надавали контекст для авангардних уявлень, й їхні твори хоча й включали телевізори і пародії або прославляння реклами, дотримувалися відмінності візуальних кодів мистецтва та мас-медіа. Починаючи з Енді Воргола, у 1970-ті роки художники почали ставати телевізійними персонажами.

Один сектор європейського і латиноамериканського мистецтва дотепер залишається виразником національних традицій іконографії та циркулює лише всередині самої країни, однак позиції його лідерів змінилися. Пластичні мистецтва досі одне з джерел того, що зберігається від націоналістичного уявлення, вони є сценою для освячення і поширення ознак регіональних ідентичностей. Однак значна частина створення, поширення і сприйняття мистецтва зараз реалізується з урахуванням рівня, вищого за те суспільство, в якому вироб­ляються мистецькі твори.

Не весь ринок мистецтва перемоделювався відповідно до логіки глобалізації. Лише митці, які продають свої твори за понад 50 тисяч доларів, становлять транснаціональну систему конкурентів, якою керують галереї, що мають мережі в містах на різних континентах: у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Мілані, Токіо. Ці галереї пов’язані з провідними музеями і міжнародними журналами, вони є нечисленними й у концентрованій формі керують світовим ринком. Десять років тому «Сотбіс» і «Крістіс» охоплювали майже три чверті міжнародного ринку публічних мистецьких продажів. Хоча домінування американського капіталу в «Сотбіс» може асоціюватися з гегемонійною роллю Сполучених Штатів, ця компанія володіє центрами продажів у чотирнадцяти країнах і створила офіси більше ніж у ста країнах на всіх континентах (Moulin, 1992 та 1994). Галереї менших масштабів також мають міжнародну структуру, що надає їхній діяльності фінансової й естетичної гнучкості, що їм дозволяє діяти у зв’язку з напрямами, митцями і публікою, дуже різними за походженням. Більш-менш одночасна циркуляція експозицій або принаймні інформація про них у мережах музеїв різних країн, міжнародні ярмарки і бієнале, як і масмедійне покриття мистецьких заходів зменшують національний характер естетичної продукції.

Часткове зникнення національних мистецьких ідентичностей може бути оцінено також у порівнянні з країнами, які свого часу відіграли провідну роль, такі як Франція і Велика Британія: в 1990-ті роки вони втратили світове естетичне лідерство та зменшили кількість міжнародних експозицій і на сьогодні в сукупності здійснюють не більше 15 відсотків публічних операцій на світовому ринку.

Як відомо, глобалізоване і концентроване перевпорядкування розвитку мистецтва є результатом не лише економічних процесів. Реорганізація мистецького ринку не могла б відбутися без функціонування – також на глобальному рівні – музейних, видавничих і наукових механізмів, які управляють естетичними критеріями, престижем митців і експертів, створюють їм цей престиж. Виникають нові типажі jet-критиків і jet-митців, формування яких не засновується фундаментально ні на укоріненості в національних суспільствах, ні на тривалому перебуванні в одній столиці, в одному університеті чи одному музеї якогось провідного центру, але вони спроможні гнучко переміщуватися між багатьма центрами різних континентів. Нью-Йорк залишається найбільшим місцем перетинання митців з усіх континентів, однак уже щонайменше два десятиліття не володіє домінантним національним напрямом, за допомогою якого можна було б збільшити вплив у світі. Цитуючи висловлювання критика Time Роберта Г’юза, «він залишається одним із центрів, але не є, як уявляється в мистецькому світі, головним центром» (Hughes, 1992: 30). Транскордонні відносини стають важливішими, ніж державна репрезентативність, а мультикультурні союзи – ніж ідентифікація з конкретною культурою. Митці, критики, працівники галерей і музеографи – ті, хто комбінує локальне з глобальним, є глокальними, тобто поєднують у собі риси різних культур; саме вони відіграють провідні ролі.

На зламі ХХ та ХХІ століть співіснують способи організації мистецької діяльності, розвинуті за часів інтернаціоналізації, транснаціоналізації і сучасної глобалізації економіки і культури. Не зникли ані з дискурсу пластичних мистецтв, ані із заяв пресі багатьох митців, ані з сектора критики націоналізм – хоча й помірний – та космополітизм, який зростає в стилях мистецтва і літератури кожної нації. У Латинській Америці досі можна прочитати й почути ствердження свого, заклики до мистецтва, щоб воно представляло «національну свідомість» і сприяло її розвиткові. Інші захищають певну регіональну спеціалізацію зі спроможністю інтегрувати подорожі, мінливі погляди у створенні переліків уявлень, які відрізнятимуть і пов’язуватимуть кожний народ.

Подорожі та міграції є поширеними темами у творах митців, які мешкають у Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Боготі й Сан-Паулу, які часто подорожують між цими містами, – так само як і теми співіснування посилань на різноманітні й дисперсні культури. Працівники-переселенці, яких Альфредо Джаар представляв на різних континентах, та їхні паспорти, які після закінчення сторінок подають гетерогенні уявлення про різні країни, наводять на думку, що місце митця «перебуває не в межах конкретної культури, а в проміжках між культурами, у переходах» (Valdez). Світлини Себастьяна Сальґадо «гарний приклад мистецького перипатетизму (як індивідуального, так і патронованого)», як написали мені в листі Луїс Камніцер і Мері-Кармен Рамірес, він представляє тенденцію багатьох творців, які ставлять цю тематику в центр своєї роботи і діють відповідно до концепції транснаціонального, деякі більш критично, інші як експериментатори, використовуючи номадизм мігрантів як метафору для своїх мистецьких досліджень. Згадування у попередній главі мистецьких метафор глобалізації та аналіз естетичного досвіду на кордоні між Мексикою та Сполученими Штатами подібні за напрямом.

Звичайно, ця характеристика могла би включати більше відтінків і підкласів. Я говорю про те, що вважаю потужними тенденціями. Крім того, слід прояснити, що митці, яких я тут згадую, досягли того, що стали відомими за межами власних суспільств. Може, завдяки тому, що мешкають у метрополіях, або часто до них подорожують, або досягли міжнародного визнання своїх творів, можуть додавати у вільній формі до своїх праць «легітимні» інновації, гнучкість у діалозі з кодами різних культур і перероб­ляти їхні локальні традиції й виразно вводити їх у міжнародний взаємний обмін, у будь-якому випадку асиметричний і несправедливий. Однак труднощі зі встановленням зв’язків із глобальними процесами є найбільшими у випадку візуальної продукції (мистецтва, ремісництва, дизайну), яким не вдається вийти за межі регіональних культур. На кожного Франциско Толедо, спроможного продемонструвати уявлення сапотеків і те, що їхнє особливе бачення світу може висловити у сучасному діалозі, є тисячі чудових латиноамериканських скульпторів, чиї символічні багатства ніколи не потрапляють ані до виставок у метрополіях, ані до латиноамериканських, ані до національних музеїв їхніх власних країн.

Міжнародні виставки і музеї, журнали і мистецький ринок продовжують орієнтуватися на естетику метрополій і, коли починають займатися периферійним, майже завжди очікують від нього фольклорної маргиналізованості. «Чужий» досвід Латинської Америки зазвичай залишається унормованим у межах стереотипів мексиканського, андійського, карибського або магічного реалізму. Двадцять чи тридцять років культурного релятивізму та постмодерністського заперечування західних метарозповідей зробили небагато для визнання відмінних умов, за яких сприймаються тіло і колір, уявлення про природу і суспільство, в суспільствах, далеких від канонів метрополій. І угоди з вільної торгівлі і наднаціональної інтеграції (Американська зона вільної торгівлі, МЕРКОСУР тощо) геть зовсім не сприяють тому, щоб кватирки музео­графічної політики, дипломатичних взаємодій і формування експертів відчинялись, аби впустити різноманітні й суперечливі погляди.

У підсумку слід зазначити, що візуальні мистецтва – так само як література і музика – змінюються, відтоді як беруть участь в індустріа­лізації культури. Музеї, фундації і бієнале – інституції, в яких раніше переважало естетичне і символічне оцінювання, щодалі більше приймають правила самофінансування, рентабельності й комерційної експансії, властиві торговельним індустріям. Економічний результат, на який націлені їхні програми, асоціюється зазвичай зі зміною масштабу на більший за місто чи державу, в якій вони розташовані. Виставки та їхня реклама, крамниці та параестетична діяльність, яка здійснюється більшістю музеїв, галерей і бієнале, уподібнюються до логіки виробництва і комерціалізації зображень і звуків у комунікаційних індустріях. Це стає помітнішим, коли виставки чи теми мистецьких журналів стосуються фотографії, вистав і дизайну або намагаються позв’язуватися винятково з масовим туризмом. Слід зазначити, що мондіалізація туризму є іншим чинником, який вводить численні музеї, археологічні пам’ятки й історичні місця, навіть «третього світу», до динаміки глобалізації.

Попри відзначені зміни, які відбулися в останні три десятиліття ХХ століття, не відбувається простого просування до інтегральної меркантилізації і стандартизації культурних благ і меседжів. Найімовірніше відзначається постійне протистояння між властивими глобалізації тенденціями до гомогенізації й комерціалізації, з одного боку, та водночас оцінювання сфери мистецтва як інстанції для продовжування або оновлення символічних відмінностей – з другого.

Візуальні мистецтва зберігають значимість як диференціювальні чинники частково тому, що це спрощується їхньою власною історією мовних стилів та інституційною організацією, і також через те, що щонайменша потреба в інвестуванні та ренті створює у цих сферах більш сприятливі можливості для експериментування й інновацій. Хоча горизонти митців і меценатів, критиків і адміністраторів мистецьких установ розширились у світовому масштабі настільки, що бієнале у Йоганнесбурзі й Сан-Паулу вважаються другорядним мейнстрімом, не знаходимо, що можна сказати в цій сфері про конкуренцію на світовому рівні та спеціалізацію кожного регіону залежно від порівняних переваг, як на ринку автомобілів, продуктів харчування й одягу. Наводжу ці три приклади, оскільки вони в сферах економічного виробництва є одними з найбільш сповнених символічними й естетичними цінностями. Потрібно переформулювати за сучасних умов глобалізації те, що відбувається зі старою проблемою особливості естетичних меседжів та їхньої ролі у формуванні соціальних відмінностей. Відтепер нас не влаш­товуватиме те, що ідеалістська естетика вважала щодо цього питання, і я підозрюю, що варто було б переформулювати багато чого з внеску найпродуктивніших соціологів за останні десятиліття (неодмінно слід згадати П’єра Бурдьє) настільки, наскільки їхні дослідження обме­жуються національними суспільствами.

Як зазначалось у перших главах, концепція глобалізації, яка розуміється як уніфікація і гомогенізація всіх суспільств, слугує для того, щоб описувати те, що відбувається на фінансових ринках, дещо менше у промисловому виробництві й ще сумнівніше у культурних і міграційних взаємодіях. Однією зі сфер, у яких те, що визначається як глобалізація, передбачає відкриття кожного національного ринку для багатьох інших, однак обмежується інтеграцією в межах одного регіону або з найбільш наближеними, є сфера видавничої індустрії.

Через те, що література посідає стійкі позиції в одній конкретній мові, книжки та журнали набувають тенденції поширювання в межах лінгвістичного контексту й обмеженого стилістичного репер­туару. Письменництво було першою сферою культури, модифікованою індустріалізацією, однак водночас її заглибленість у локальні традиції чинить протидію і створює обмеження для гомогенізації та світової інтеграції.

З цих самих причин у той час, як в інших системах комунікації – від мистецтв до аудіовізуальної й інформаційної індустрії – глобалізація може сприйматись як «американізація» і домінування англійської мови, транснаціоналізація латиноамериканських видавництв була пов’язана з підприємствами Іспанії й інших латиномовних країн Європи. Через спільність мови і культурної історії, коли всередині 1970-х (за двадцять років до появи угод з вільної торгівлі) почалося законодавче сприяння іноземному інвестуванню і в Латинській Америці знизились обсяги продажів, саме іспанські підприємства, а не американські почали заволодівати виробництвом. Згодом латиноамериканська залежність перей­шла до інших європейських країн, коли «Мондадорі» придбала «Гріхальбо», «Планета» – «Аріель» і «Сейкс Баррал», «Бертельсманн» – «Судамерикану».

Зовнішня переорієнтація латиноамериканського видавництва була приголомшливою через провідну роль, яку воно відігравало протягом 1940–1970-х років у національному розвитку й інтернаціоналізації культур регіону. Частково з причини економічного і культурного лідерства, частково через вплив іспанських вигнанців Аргентина і Мексика опублікували впродовж згаданого періоду те, що написали провідні письменники Латинської Америки та численні з Іспанії. Також була перекладена значна кількість європейських, американських і декілька азійських книжок. Саме в цій сфері наш континент досяг в економічних, літературних і журналістських термінах найінтенсивнішої участі у міжнародній циркуляції культурних благ. Розвиток видавництва був важливим для формування освіченого громадянства.

Економічний спад в країнах регіону в останні два десятиліття і зростання іспанської економіки змінили цю ситуацію. Аргентина і Мексика випускають близько 10 тисяч видань на рік, тоді як в Європі їхня кількість перевищує 60 тисяч. Вартість експорту іспанських книжок і журналів становила 55 мільярдів песет, що приблизно у чотири рази перевищує вартість експорту аудіовізуальної продукції всієї Латинської Америки за той же рік (Bonet та De Gregorio, 1998). Закрилися латиноамериканські видавництва і книгарні, багато часописів і журналів збанкрутувало або зменшило кількість сторінок. Зростання на світовому рівні ціни паперу, ускладнене раптовою девальвацією національних валют майже в усіх латиноамериканських країнах, були однією з причин цього відставання. Іншими причинами були загальне зменшення споживання через зубожіння середніх і нижчих класів, перетворення книжок на прості товари без митних пільг і без звільнення від оподаткування, як було раніше.

Пізніше угода з вільної торгівлі між Мексикою, Сполученими Штатами і Канадою (NAFTA) хоча і не включила окремо тему видавництва, створила умови для того, щоб McGraw-Hill і Prentice Hall вийшли на мексиканський ринок зі словниками, підручниками для середньої школи, університетів і з іншими – «для особистого вдосконалення». Деякі видавці вважають, що майбутній вплив американських підприємців виявлятиметься не так у створенні нових видавництв, як у процесі виробництва: типі паперу, в механізації та, як це вже відбувається, появі видань високої якості (кольору, тривкої фарби) – для чого вони володіють необхідною інфраструктурою та більш кваліфікованим персоналом.

Є дані, які вказують на те, що сучасне зближення між Мексикою і Сполученими Штатами може викликати стільки ж змін на американському видавничому ринку, як і на мексиканському. Романи Лаури Есківель, Ґарсії Маркеса і Карлоса Фуентеса надійшли у декількох мільйонах примірників до бібліотек і книгарень із системою самообслуговування в Нью-Йорку, Каліфорнії і Техасі, з яких 20 відсотків придбаних були іспанською мовою. Вперше у Сполучених Штатах з’явився ринок авторських прав для цієї мови, який доповнює доступ до сфери видавництва англійською для латиноамериканських і мексиканських авторів. «Американізація» Латинської Америки компенсується певною мірою латинізацією Сполучених Штатів. Однак за винятком нечисленних транснаціональних компаній ані латиноамериканські видавництва, ані уряди цього регіону не розробили програм, щоб скористатися цією можливістю. Рішення щодо глобалізації виробництва літератури, відбір того, що буде глобалізуватись або циркулювати у власній країні, продовжують прийматися мегавидавництвами. За інформацією щодо перекладів і продажів бестселерів, у випадках, яким сприяють великі видавництва, йдеться не лише про «американізацію», а й про глобальний доступ, який у багатьох випадках досягається неамериканськими видавництвами. Наприклад, видавництво «Планета» відзначило у липні 1999 року десять років з часу публікації роману «Як вода для шоколаду», який був проданий у кількості 4 600 000 примірників 35 мовами.

Як відбувається циркуляція мексиканських і аргентинських книжок Латинською Америкою – «природним» ринком для їхньої мови, спільних історичних інтересів і стилів споживання читачів? Продажі скоротилися через економічні та політичні проблеми в усьому регіоні. Єдиним урядом, який своїми рішеннями стимулює видавничу індустрію, є уряд Колумбії: «Закон про книги», прийнятий у 1993 році, який скасував оподаткування на наступні двадцять років видавців, котрі працюють у країні, і гарантував їм купівлю 20 відсотків усіх їхніх видань для бібліотек, сприяє розвиткові видавничої індустрії з транснаціо­нальним капіталом і зростанню експортної спроможності, попри те що економічна і політична криза у цій країні затримала інвестування та знизила обсяг купівлі книг. У решти країн законодавство є анахронічним й існує більше перешкод для циркуляції книжок і журналів, ніж програм, котрі сприяють їхньому продукуванню, розповсюдженню і читанню. Ця ситуація вже проаналізована в інших працях (Alatriste, 1999; Bonet, 1999; Garcia Canclini, 1996), у певному сенсі узагальнюється, перейшовши від транснаціоналізації на латинському просторі до більш глобалізованої експансії. Важливою подією в цьому напрямі є згадана купівля іспанських і латиноамериканських видавництв італійськими, французькими і німецькими підприємствами, що сприяє утворенню мультилінгвістичних мереж. Інші чинники обумовлені використанням нових цифрових технологій і телекомунікації у виробництві й поширенні, наприклад, створення віртуальної бібліотеки з мільйоном з половиною найменувань іспанською мовою, здійснене концерном «Бертельсманн» через їхню іспанську філію Plaza&Janes.

Технологічна і промислова реорганізація виробництва на транснаціональному рівні з тенденцією до глобалізації має декілька наслідків. З одного боку, це вирізнення книжок з-поміж іншої друкованої продукції (журналів, брошур, видань масового продажу поза книгарнями), хоча при цьому все підпорядковується відносній вартості виробництва в умовах міжнародної конкуренції. З другого боку, це залежність виробництва у кожній країні, у тому числі в тих, хто має найбільші ринки (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), від спрямованості політики бестселеризації. Коли концерн «Бертельсманн» придбав аргентинське видавництво «Судамерикана», культурний престиж якого пов’язаний з тим, що саме воно першим почало публікувати видатних латиноамериканських соціальних письменників і науковців, нове керівництво викликало обурення, оголосивши, що в подальшому не публікуватиме книжок, які, ймовірно, будуть продані в обсязі меншому, ніж 5 тисяч примірників щороку.

Якщо бути точним, спостерігається маятникова політика, що в окремих випадках розуміється як необхідність пристосуватися до національних культурних звичаїв і надати певної автономності своїм філіям. «Локальне виробництво – це те, яке починає відходити від напряму діяльності певної групи і, відповідно, з її експорту. Це те, що намагається робити «Міжнародна Планета» після деяких невдач (значних втрат у Мексиці у 1995 році внаслідок девальвації песо, труднощів із входженням на американський ринок). З цієї причини її виконавчий директор Ентоні Россіч радить залишати рухомі структури, які адаптуються до особливостей локальних ринків – не надто стабільних і з великими зовнішніми витратами на посередництво у видавничому бізнесі (Bonet та De Gregorio, 1999: 98).

У цій грі маятникових коливань видавці повинні долати декілька структурних проблем: а) низький рівень письменності у латиноамериканських країнах як результат недостатнього доступу до шкільної освіти, замалої кількості публічних бібліотек (за винятком Мексики) і державних програм, які стимулюють формування читачів, захищають і заохочують локальне виробництво; б) нестабільність регіональних і національних систем розподілу, яка склалась історично – і поширюється за межі столиць, – що ускладнюється закриттям спеціалізованих книгарень і перенесенням продажу до торговельних центрів і супермаркетів; в) зниження купівельної спроможності середніх і нижчих класів, зниження якості середньої й університетської освіти, коли навчання втрачає фізичний зв’язок із творами і зісковзує, за висловом Карлоса Монсівайса, на «рівень ксерокопіювання читаного».

Нечіткий контекст сприяє виникненню парадоксів (щоб не називати їх абсурдом) і різких перетворень функції автора. Ось два приклади серед багатьох, які ілюструють непостійність глобалізації. У межах політики освоєння локальних ринків транснаціональні видавці намагаються «заволодівати» найпрестижнішими національними авторами, публікують їх та – крім винятків jet-set – поширюють лише у їхніх країнах. Це самозаперечення власних можливостей поєднувати різні суспільства, використовуючи транснаціоналізовані структури, може призвести до обрання таких дивних об’єктів інвестування, як обраний «Альянсом», що переклав і видав у Аргентині книгу Ренато Ортіса «Мондіалізація і культура», можливо, перший важливий твір, опублікований у Латинській Америці з цієї тематики (у 1997 році в Бразиліа та у 1998-му в Буенос-Айресі). З огляду на зацікавленість цією темою, використання широкого масиву міжнародної інформації та успішні продажи видань португальською й іспанською мовами останнє видання не експортувалося. Непросто прийняти, хоча це є зрозумілим через історичну інертність, що всі бразильські книжки губ­ляться у Мексиці, однак іще складніше пояснити, як видання іспанською, здійснене в Буенос-Айресі таким транснаціональним підприємством, як «Альянс», не перетнуло межі Аргентини.

Ми могли б навести культурні та політичні аргументи на користь того, що лібералізація торгівлі в Північній Америці у межах МЕРКОСУР і між іншими країнами регіону включає якісні театральні й музикальні вистави, виставки візуальних мистецтв і навіть культурні програми на радіо і телебаченні, кінофільми і відео, які лишаються забутими у тих країнах, де були вироблені. Можна продемонструвати, що сприяння вільній циркуляції книжок, театральних постанов, співаків, кінострічок кожної з латиноамериканських країн у інших країнах регіону завдало би менше збитків приймаючим економікам і культурам, ніж раптове скасування митних зборів на імпорт текстильної продукції, електронних пристроїв і дорогих автомобілів.

Те, що для видавців є настільки витратним «ризик» публікувати книжки, які становлять собою оригінальні розвідки у сфері соціальних досліджень, користуються міжнародним визнанням настільки, що перекладаються у Сполучених Штатах і продаються десятками тисяч примірників у тих країнах, де видаються, – в Аргентині, Бразилії й Колумбії, не є ознакою континентальної інтеграції. Я маю на увазі твори Беатріс Сарло, Ренато Ортіса, Хесуса Мартін-Барберо, а також деяких з наших найвизначніших нараторів – Хосе Еміліо Пачеко і Хуана Хосе Саера, які успішно циркулюють у різних країнах, де говорять тією ж мовою, – однак у вигляді ксерокопій.

Візуальні мистецтва коливаються між національними контекстами, де представлена більша частина продукції, та більшою чи меншою мірою глобалізованими мережами, в яких домінують Сполучені Штати, до яких має доступ менша частина митців і публіки країн «центру» і ще менша частина еліт периферійних регіонів. Видавнича індустрія утворена транснаціональними видавництвами, які об’єднують своє виробництво і розподіл у регіональних лінгвістичних мережах. Найпомітнішою глобалізація як модель перебудови виробництва, циркуляції й споживання є в аудіовізуальних індустріях: кінематографі, телебаченні, музиці й у інформаційних мережах як четвертій системі, котра частково функціонує у зв’язку з іншими у мультимедійній інтеграції.

Швидке поширення культурних індустрій завершило епоху, де культура вважалася розкішшю і непродуктивною діяльністю. Її так само не можна розглядати просто як інструмент ідеологічного впливу, як це відбувалось із засобами масової комунікації два десятиліття тому, хоча, поза сумніву, вона утримує цю роль в кожній державі – наразі щоб популяризувати і робити переконливими глобалізаційні дискурси. Однак для світової економіки культурні індустрії є набагато більшим, ніж просто ресурсом для формування уявлень. Це одна з її найрентабельніших сфер економічної діяльності.

Скільки галузей економіки отримують, як аудіовізуальна, по 300 мільярдів доларів прибутків на рік? Лише музичний ринок з 1981-го до 1996 року збільшив прибутки від 12 тисяч до 40 мільярдів доларів, 90 відсотків яких сконцентровані в п’яти найбільших компаній: BMG, EMI, Sony, Warner і Poligram Universal. Суперництво між Сполученими Штатами, Європою і Японією відбувається навіть не через здійснення ідеологічного впливу, оскільки прибутки від експорту є головною статтею американської економіки і в декількох європейських країнах культурні індустрії вироб­ляють до 3 відсотків ВВП і створюють у кожному з найрозвинутіших суспільств приблизно півмільйона робочих місць (Warnier, 1999: 56; UNESCO, 1998).

Три процеси збільшили економічну вартість і географічно-комуніка­ційне поширення відеокультури. Перший – це формування глобальних ринків символічних товарів за допомогою технологічних інновацій, які з’явилися між 1960-ми і 1990-ми роками: розвиток і мініатюризація комп’ютерів, супутникова і кабельна трансляція, поєднання телефонних та інформаційних комунікацій (за допомогою Інтернету і поширення глобальних мереж фінансових послуг, продажів, інформації та розваг).

До цього додається реструктуризація політичної й економічної фрагментації світу після руйнування радянської системи, угоди з вільної торгівлі й регіональної інтеграції в Європі, Північній Америці, країнах МЕРКОСУР і Азії, як і тиск з боку мультинаціональних підприємств і Міжнародного валютного фонду й інших організацій для досягнення ліквідації всіма державами митних бар’єрів. Навіть коли угоди з лібералізації торгівлі майже ніколи спеціально не враховують культурні блага і меседжі, зростання взаємозалежності між національними західними і східними, північними й південними ринками сприяло поширенню в світі меседжів і конкуренції між усіма підприємствами – виробниками кінофільмів, дисків, телевізійних та інформаційних програм, відео, а також тими, що вироб­ляють обладнання для цієї діяльності.

Третім чинником є мультимедійна інтеграція, яка поєднує у комплектах аудіовізуальної комерціалізації кінофільми і відео, диски з музикою до них, права на демонстрування на телебаченні та права на виробництво і продаж пов’язаних товарів (футболок, напоїв, іграшок). Кілька років тому ця транснаціональна пропозиція певною мірою відфільтровувалася національними системами демонстрації й продажу, а також смаками та різними звичками споживачів. Спроможність здійснення національного відбору та включення національної продукції до глобалізованої зменшується у досить радикальній формі мірою того, як транснаціональні підприємства купують кінозали або будують нові комплекси за прогресивними технологіями, придушуючи традиційні. Видавництва метрополій заволодівають мережами книгарень або створюють книжкові супермаркети, інші макропідприємства привласнюють торговельні центри і крамниці, які включають до асортименту відео, публікації і диски.

У ті самі роки, коли здійснювалася ця реструктуризація і мондіалізована експансія культурних індустрій за протекціоністської підтримки власного виробництва Сполученими Штатами і європейськими краї­нами, латиноамериканські уряди приватизували телевізійні канали, обмежили кредитування для зйомки кінофільмів і загалом державні інвестиції в аудіовізуальній і видавничій сферах. У той час як радіо і телебачення перетворилися на головні засоби поширення інформації і розваг, високої культури, на сценарії суспільного життя і стимули споживання, уряди вирішили, що не повинні нічого ані робити, ані вирішувати щодо їхньої діяльності. Наша залежність збільшується через те, що ми не розвиваємо в ендогенному напрямі цю галузь виробництва, яка на глобальному рівні зростає найдинамічнішими темпами, створює найбільшу кількість сучасних робочих місць з високим компонентом доданої вартості, високою заробітною платою і можливостями кар’єрного зростання. Державна діяльність стримує нечисленні комерційні канали і дуже зрідка патронує мас-медіа, в яких культурні й мистецькі програми превалюють над торговельними: канал «Культура» в Бразилії, канали «11» і «22» у Мексиці й окремі програми в інших країнах – які охоплюють 2 або 3 відсотки аудиторії у цих суспільствах і не становлять стратегічної альтернативи комерційній відеокультурі.

Ще драматичнішою є ситуація у сфері сучасних технологій. Я маю на увазі перехід від аналогового запису до цифрового і також поєднання телекомунікаційних та інформаційних ресурсів. Це спірна територія між американцями, європейцями і японцями за контроль над усім світом з довгостроковими наслідками щодо накопичення стратегічної і службової інформації, яка охоплює всі галузі культури – від документування історичної спадщини та мистецького експериментування до комерціалізації товарів найбільш гетерогенних за місцеперебуванням, створення наукових розважальних мереж. Крім запуску нечисленних латиноамериканських супутників та обмежених другорядних і підпорядкованих досліджень у деяких країнах, цей регіон є лише споживачем цих нововведень.

Навіть єдині дві країни з потужною експортною аудіовізуальною індустрією і високою виробничою потужністю – Бразилія і Мексика – не втілювали програми з конкурентоспроможного інформаційного розвит­ку. У той час як у Сполучених Штатах із кожних 10 тисяч осіб 539 осіб мають факс, в Японії це 480, в Уругваї лише 34, а в Чилі 11 осіб. Щодо телевізорів, у Сполучених Штатах їх 805 на кожну тисячу мешканців, у Франції 589, у Німеччині 554, натомість у периферійних країнах із масштабним виробництвом телевізорів, таких як Мексика і Бразилія, відповідно 219 і 220 осіб (UNESCO, 1998: 46 та 107). Від Інтернету зазвичай очікують на демократизацію доступу до національної і міжнародної публічної сфери, однак лише менше двох відсотків латиноамериканців мають доступ до цієї «мережі мереж» – у порівнянні з 23,3 відсотками населення у Сполучених Штатах і 6,9 у решті країн ОЕСР (Trejo Delarbre, 1999: 262; PNUD, 1999). Найзаможніші 20 відсотків населення отримують 93,3 відсотка доступу до Інтернету і розпоряджаються, якщо володіють англійською, 70 відсотками хостингів – місць, звідки поширюється інформація, серед яких частка іспаномовних становить менше двох відсотків.

Слід нагадати, що саме впродовж 1980–1990-х років, коли латиноамериканські держави відокремилися від виробничої інфраструктури в аудіовізуальній сфері й утрималися від участі в технологічних інноваціях, вони покінчили з військовими диктатурами й у декількох країнах розвинули процеси демократизації й соціальної участі – найпрогресивніші за свою історію. Позбавившись засобів комунікації, які набували масовості, уряди залишили у приватній власності – нерідко транснаціональній – ключові механізми інформування громадян і громадські канали для висловлювання ними своєї думки.

Під кутом зору ускладнення пропозиції і розширення культурного споживання обидва останні десятиліття демонструють відчутний прогрес: радіо і телебачення дійшли до 90 відсотків осель, було надано доступ за допомогою кабелю, Інтернету і поширення транснаціональних магазинів і послуг до незвіданого багатства інформації і розваг. Однак цей спосіб, у який ми долучаємося до глобалізації, має зворотний бік: вилучення культурних ресурсів і зниження спроможності внутрішнього виробництва. У розподілі прибутків від аудіовізуальної продукції американські підприємства отримують 55 відсотків світових прибутків, європейські – 25, азійські – 15 і латиноамериканські країни – 5 відсотків (Hopenhayn).

Логічно, що співвідношення між імпортом і експортом латиноамериканських країн катастрофічне. У 1997 році вартість мита, сплачена латиноамериканськими країнами в аудіовізуальному секторі, сягнула 2351 мільйона доларів, тоді як вартість експорту зупинилася на 218 мільйонах. Навіть Мексика з її масштабним виробництвом заплатила зі свого експорту Сполученим Штатам 13 доларів з кожної сотні, яку витратила на закупівлю аудіовізуальної продукції цієї країни (Bautista, 1999). За цих умов важче обирати: 85,8 відсотка аудіовізуального імпорту Латинської Америки надходить зі Сполучених Штатів. Є небагато можливостей захистити показ кінофільмів власної країни, коли американський і меншою мірою канадський і австралійський капітал заволоділи розподілом кінозалів, продажем і орендою відео і телепрограм. Зазнають невдачі, як це трапилось у Мексиці, законопроекти щодо спрямування невеликої частки вартості вхідних квитків на фінансування національного кінематографу, і навіть в Аргентині, де закон був ухвалений, уряд Карлоса Менема поставив ці ресурси до першочергових скорочень бюджету за 1999 рік. Європейці також мають несприятливу ситуацію з відеокультурою, створеною в Сполучених Штатах (у 1997 році, за даними, наведеними Ворньєром, дефіцит становив 5600 мільйонів доларів), однак вони розвивають спільне виробництво між країнами свого регіону і їм вдається підтримувати обсяг кінематографічної продукції, який утричі перевищує аргентинське і мексиканське виробництво. Лише телебаченню двох країн – Бразилії і Мексики – вдається врівноважити свій взаємний обмін з Європою (Bonet та De Gregorio, 1999: 99–102).

Європейське законодавство заохочує спільне виробництво, спрямовує на це фонди підтримки, такі як Media та Euroimages, і сприяє демонстрації його продукції у своїх країнах. Між Іспанією та декількома латиноамериканськими країнами були укладені двосторонні угоди, які передбачають подібні проекти, однак від 1982-го до 1996 року в Латинській Америці були зняті лише 42 іспанських кінофільми, що не є ознакою інтеграції, якщо подивитися, що за той же період у Іспанії було зроблено 1053 кінофільми.

У виробництві фотографії іспанці потерпають від контролю 70 відсотків свого ринку тими самими п’ятьма підприємствами, які домінують в Латинській Америці. Однак останній регіон з обсягом продажів у 2500 мільйонів доларів щороку випереджає Іспанію, яка отримує приблизно 600 мільйонів щороку. Проте не зовсім правильно говорити про латиноамериканський ринок, оскільки 56 відсотків операцій здійснюється в Бразилії. Однак найкраще можна оцінити слабку інтегрованість в музичній сфері за тим фактом, що у найбільших країнах – Аргентині, Бразилії й Мексиці – приблизно 60 відсотків музики, що купується, створюється у самих же країнах (Bonet та De Gregorio, 1999: 105).

Останні дані можна було б інтерпретувати як ознаку домінування національної музики над зарубіжною. Це, без сумніву, стосується споживання. Навіть більше: продажі англомовної рок-музики знизилися з 65 до 32 відсотків за останні десять років, тоді як латиноамериканська музика збільшила аудиторію у країнах регіону й у Сполучених Штатах. Однак ці цифри стають відносними, коли враховуємо виробництво і поширення, яке на 80 відсотків контролюється провідними компаніями світу. Ці транснаціональні підприємства поглинають національних виробників, які вижили, або щонайменше їхні найуспішніші продукти.

Так само як це відбувається у пластичних мистецтвах, більша частина латиноамериканської музики вироб­ляється для того, щоб продаватись і бути рентабельною за межами регіону. Ця тенденція змушує найвизначніших музикантів – так само як і багатьох художників – переселятися до Сполучених Штатів. «Інді[68], або національні підприємства, – пояснює президент Polygram Venezuela Карлос Санчес, – дедалі більше переймаються лише розвитком артистів і продукцією. Вироб­ляють продукцію і репертуар» (Yudice, 1999a: 124). Оскільки латиноамериканські підприємства не можуть інвестувати 100 тисяч доларів у виробництво одного диска і додаткових ресурсів – телепрограм, відеокліпів, добірок в Інтернеті, – тому нерідко в результаті вони об’єднуються з якоюсь провідною компанією світу, і, якщо продукція продається, артист переселяється до Маямі.

Через мультимедійну доповнюваність, яка відбувається між музикою, кінематографом і телебаченням, багато транснаціональних учасників цих мереж прагнуть жити в цьому місті. «Якщо те, що вимагається, – це справжня латиноамериканська програма і доступ до міжнародної аудиторії, я маю бути там, де всі діячі, тобто в Маямі», – стверджує Хайме Бейлі (Rother, цит. за Yudice, 1999b). Так само вважають Хуліо і Енріке Іґлесіаси, Хосе Луїс Родріґес, Лусія Мендес, Карлос Вівес, Ізраель «Качао» Лопес і багато інших. Латиноамериканська федерація виробників фонограм і відеограм також перенесла до Маямі свої офіси, які до того були розташовані у Мехіко. Загалом, у цьому місті налічується 10 тисяч осіб, які задіяні в латиноамериканській розважальній індустрії. Це індустрія «аномальна в етнічних умовах Сполучених Штатів, оскільки половина капіталу та 80 відсотків талантів і робочої сили належить латиноамериканцям і американським латинцям», – коментує Джордж Юдіс, однак з огляду на обсяг бізнесу і гарантії «не підкорятися політичній і економічній нестабільності», «реквізиції банків або девальвації», як стверджує Ларрі Розер у New York Times, логічно, що Маямі перетворюється на культурну столицю Латинської Америки.

Ані в процесі історичних взаємин латиноамериканських візуальних мистецтв із Францією і відтак зі Сполученими Штатами, ані у видавничому взаємному обміні з Іспанією не відбувалися такі тривалі й інтенсивні трансакції, як ті, що сьогодні пов’язують Латинську Америку з музично-радіо-телевізійним адміністративним комплексом Маямі. В економічних термінах нерівність між провідними компаніями світу та нечисленними латиноамериканськими національними підприємствами є обтяжливою. Однак асиметричність і олігопольна концентрація виробництва і розподілу не є еквівалентною гомогенізації чи то заміщенню локального глобальним. На відміну від класичного Голлівуду, який інтернаціоналізовував американську культуру, дозволяючи нечисленні або нульові взаємодії з відмінним, Маямі є глокальним, оскільки становить собою нову модель акумуляції (економічної й культурної), яка зростає тією мірою, якою створює можливість для взаємодії англійських і латиноамериканських репертуарів.

Я стверджую, що взаємна пов’язаність є нерівною. Хоча за допомогою американських мереж деякі латиноамериканські співаки дістають доступ до ринку цієї країни, їхні записи популярні в англомовного населення і поширюються в Європі й Азії, ані їхні презентації, ані диски, ані телепрограми, ані реклама не форматуються тими культурами, які породили цю музику і цю історію. Локальні культури вторгаються у глобальний ринок відібраними й пересемантизованими з вилученими з контексту критеріями діяльності. Мені скажуть, що деякі з таких історій вже є міжкультурними – такі як історія Педро Навахи, карибськість Ґлорії Естефан і навіть білінгвізм Рікі Мартіна. Це не просто масмедійні вигадки: насправді вони відповідають мультикультурному досвідові численних соціальних груп. Однак трохи далі маємо дослідити, якого естетичного і політичного значення набуває обробка за допомогою еквалайзера такої кількості латиноамериканських голосів на студіях звукозапису, які не контролюють самі артисти.

Що стосується опису структурних змін, на яких сконцентрована ця глава, я зазначив у компаративному аналізі пластичних мистецтв, видавничої та аудіовізуальної індустрії різні способи, в які глобалізація впливає на ці відмінні категорії уявленого. Втім, слід також зазначити тенденції, які збігаються або є конвергентними. Перша – це зростання уваги виробників метрополій до пластичних і літературних творів, до мелодрам і музики, створених за межами Сполучених Штатів і Європи. Це спричинює маятниковий рух між глобалізацією та регіоналізацією з помітними відмінностями у трьох важливих сферах. Ідеться про «кіно-світ», «музико-світ» і «міжнародний стиль у літературі». В усіх трьох випадках мегапідприємства здійснюють глобалізовану реконструкцію локальних символічних репертуарів, позбавляючи їх контексту для того, щоб зробити більш зрозумілими у культурних просторах різних континентів. Водночас створюють регіональні філії або укладають угоди з локальними виробниками для «індихенізації» (вкорінення) своєї продукції. Часопис Wall Street Journal і журнал Time публікують щотижневі підсумки, розміщені в аргентинському часопису La Nacion, колумбійському El Tiempo, мексиканському Reforma і в часописах інших латиноамериканських країн. CBS та CNN поширюють частину своїх телевізійних програм системами кабельного телебачення Латинської Америки. Небагато підприємств демонструють таку гнучкість глобалізаційного проекту, як MTV. Якщо ця компанія, створена лише у 1981 році, досягла того, що її слухає молодь майже в усьому світі, це завдячувало її здатності комбінувати різні інновації: вона змішує різні групи і стилі – від протестного року до гедоністських мелодій і «нормалізованого ліберального мислення», асоціюється з «великими ідеалами» (боротьбою з бідністю, неписьменністю, СНІДом і забрудненням довкілля), пропонуючи міжнародну громадську діяльність, сумісну з сучасним сенситивним змістом повсякденного життя. Водночас MTV менш ніж за десять років створила п’ять регіональних філій, дві з яких для Латинської Америки – у Бразиліа і Маямі, з персоналом з різних країн регіону та простором для автохтонних груп, які певною мірою врівноважують домінування американської музики (Eudes, 1997).

По-друге, протистояння між глобалізацією та регіоналізацією, кероване з метрополій за правилами торгівлі, акцентує асиметричність між виробництвом і споживанням, між метрополіями та периферіями і, сприяючи інноваціям і культурному розмаїттю, водночас обмежує їх через потребу розширення ринків. З економічної точки зору розвиваються лише ті виробничі підприємства, які мають мережі у метрополіях або співпрацюють із ними, тоді як у периферійних країнах єдине, що зростає, – це споживання, яке, отже, дедалі більше стає присвоєнням того, що вироб­ляють інші. З географічної точки зору розвиток кабельного телебачення збільшує й урізноманітнює пропозицію в сферах інформації й розваг: наприклад, в Аргентині – країні з найбільшою кількістю осель із кабельним телебаченням на континенті (у деяких містах до 70 відсотків) – демонструються канали європейські й деяких латиноамериканських країн. Це розширення збільшує репертуар розваг та інформації, однак недостатньо активізує національне виробництво і впровадження інновацій у мас-медіа.

Варто запитати, чи ми маємо справу з семіотичними й естетичними обмеженнями поширення комунікації, підпорядкованого торговельним критеріям? Розвиток промисловості та інформаційних технологій за останні двадцять років не дає достатніх причин для очікування того, що більша децентралізація виробництва і передавання повідомлень (у тому числі, за допомогою Інтернету), декларативне визнання етнічних, вікових і статевих відмінностей перетворюються на живильні сили семантичної насиченості та лінгвістичного експериментування в комунікаціях. Видовищні відеокліпи на MTV, за деякими винятками, є банальною переробкою авангардистських пластичних і кінематографічних творів 1960-х і 1970-х років. Латиноамериканські кінорежисери, які переїздять до Голлівуду, втілюють найбільш видовищні й таємничі версії магічного реалізму. Деякі європейські кінематографісти, які потрапляють до мейнстріма, спромагаються створити найбільш касові патріотичні американські фільми (німець Вольфґанґ Петерсен перевершив своїм фільмом «Літак президента» фільм, який зробив його співгромадянин Роланд Еммеріх «День Незалежності»). Вибуховий і мультикультурний ефект, який спричинили у Сполучених Штатах у першій половині ХХ століття біженці від нацизму, а нещодавно Мілош Форман і Роман Поланскі, нівелюється за часів, коли австралійці, китайці й мексиканці, які приїздять до Голлівуду, розуміють: для того щоб отримати фінансування, вони мають бути схожими на Спілберґа.

Транснаціональне об’єднання комунікаційних підприємств і видавців, зорієнтованих на міжконтинентальний ринок, відбувається паралельно з новим медійно-меркантилістським визначенням того, що варто публікувати. Космополітизм письменників за часів буму 1960-х років, який переймався протистоянням між локальною культурою та культурою метрополій, мутував у «міжнародний стиль». Так його визначив El Pais – часопис, пов’язаний з однією з найвпливовіших іспанських видавничих груп і декількома електронними виданнями, – у статті про збірку оповідань за назвою «МакОндо». В цій статті емблема магічного реалізму модифікується для асоціювання його з транснаціональною компанією в сфері харчування, перемішанням країн у кожному оповіданні, молодіжним костумбризмом[69] і глобалізованими «наративними рухами», такими як фестивалі, що проводяться Організацією ібероамериканських телекомунікаційних мереж (Echeverria, 1997).

Швидкість і ефективність виробництва не є ексклюзивним надбанням американців, німців і японців. У Алькала-де-Енарес[70] щороку проводиться конкурс зі швидкої літератури, учасники якого мають написати оповідання менш ніж за три хвилини, одного з переможців вітає компанія «Макдональдс» у своєму ресторані, розташованому найближче до будинку, в якому народився Міґель де Сервантес. Енріке Серна, мексиканський письменник, який розповів про цю новину в мексиканському щотижневику La Jornada Semanal, зазначив, що «коханням і літературою краще займатися повільно», і застосовував щодо літературної творчості вислів Хосе Альфредо Хіменеса про те, що важливо не прийти першим, а зуміти прийти. Мабуть, одним з небагатьох видів захисту від тих, хто пише швидку прозу, рекомендовану видавничими і медійними мегагрупами, могла би бути іронія, наприклад, використана Тіто Монтерросо проти Брюса Еченіке: коли у нещодавньому діалозі в телепрограмі останній сказав, що зміг би писати щодня по шість чверток аркушу, не виправляючи жодної коми, Монтерросо обмежився лише відповіддю: «а я лише виправляю».

Технологічні нововведення і великі економічні інвестиції зараз спрощують існування пересувних мегавиставок візуальних мистецтв, виробництво видавничої, музичної і телевізійної мультинаціональної продукції – видання всього з однаковою якістю й негайного поширення по всьому світу. Однак вони залишають мало місця та часу для ризику, коригування й експериментування без гарантованих масових прибутків. Через часткову регіоналізацію виробництва, яке певною мірою враховує світове розмаїття, найбільше занепокоєння з приводу глобалізації, яка здійснюється культурними індустріями, викликає не гомогенізація відмінного, а комерційна інституціоналізація інновацій, критика і невизначеність.

Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста

До чого я належу? Глобалізація спонукала нас уявляти іншим чином наше географічне і геокультурне розташування. Міста, і особливо мегаміста, є місцями, де це стає інтригуючим, тобто де стає розмитим і невизначеним те, що раніше ми розуміли як місце. Це не обмежені й гомогенні ареали, а простори взаємодії, в яких ідентичності та почуття належності формуються за допомогою матеріальних і символічних ресурсів, локальних, національних і транснаціональних за походженням.

Коли в нас запитують, де ми мешкаємо, так само непросто відповісти. «Особливі оселища», як їх визначає Зиґмунт Бауман, – це простори, які розширюються та звужуються. Ми живемо у «оселищах розсіяних пропозицій і вільного вибору» (Bauman, 1992: 190; Hannerz, 1996: 42–43). Інколи не настільки вільного, проте обумовленого розмаїттям інформації та стилів, які походять з багатьох місць, які не є цим і які роб­лять це місце різноманітним і гнучким. Уявляємо місця, до яких належимо, мешкаючи та подорожуючи містом і між містами.

Порівняння міст Європи, Сполучених Штатів і Латинської Америки є вдалим ресурсом для того, щоб зазначити, що пов’язаність між внутрішніми відмінностями кожного великого міста і того, що в ньому є локального, національного і глобального, суттєво відрізняється. У Сполучених Штатах багато міст трансформувалися, на думку Амалії Сіньореллі, у «скупчення гетто – бідних або багатих, взаємно відокремлених і пов’язаних за можливості, хоча незалежно одні від одних, з національними мережами політичної, економічної й культурної інтеграції» й нерідко керовані «центрами управління, які не обов’язково мають становити частину міста». Отже, процеси і механізми внутрішньої інтеграції гетто «локалізуються, мініатюризуються з кожним разом, набувають значення внутрішнього рівня гетто, таким чином посилюючи свої характеристики відокремленості та сегрегації» (Signorelli, 1996b: 54–55). Ричард Сенетт продемонстрував, що етнічна і класова сегрегація в американських містах, потреба завжди бути «серед наших» є джерелом недовіри і нетолерантності, ворожості до чужинців, яка посилюється нав’язливою ідеєю дотримання порядку (Senett, 1996: 101–109). Зиґмунт Бауман коментує, що у гомогенних містах чи районах важко «набути необхідних якостей характеру й здібностей долати відмінності між людьми і ситуації невизначеності», через це домінуючою тенденцією є «острах перед інакшим з тієї простої причини, що він інакший» (Bauman, 1999: 64).

В Європі й у латиноамериканських державах, утворених за європейськими моделями, особливо іспанськими і португальськими, міста виконували функції модернізування та інтегрування мігрантів: як з інших країн, так і з різних регіонів самої країни. Навіть відділяючи заможні райони від бідних, центральні від периферійних, вони сприя­ли міжетнічному співіснуванню. Це був нерівний, але в цілому менш сегрегативний спосіб пов’язувати локальне з тим, що походило з інших частин держави або з інших держав.

За останні два десятиліття кількісний приріст мігрантів (серед інших міст, у Парижі чи в Берліні, Буенос-Айресі чи Сан-Паулу) і зростання небезпечності спонукають шукати захисту в закритих районах із прихованими системами спостереження, які уподібнюють використання ділянки і фрагментацію взаємодій до американської моделі. Досі домінує урбаністська інтеграційна концепція – у такий спосіб, що як для середніх класів, так і для народних мас великі міста є доступними, ймовірно, «єдиними просторами, де можливо досягти циркулювання інформації та порівнювати досвід за присутності достатньо великої кількості осіб для того, щоб утворити сукупність відносин, які б не були нерелевантними по відношенню до глобальної соціальної системи» (Signorelli, 1996: 55). Демонстрації маніфестантів, протести робітників і студентів, жінок і поселенців, а також радіо окремих спільнот і транснаціональне телебачення є міськими подіями, проявами, які виникають у містах і головно свідчать про те, яким є життя у них і між ними. Навіть у Сполучених Штатах існує ця урбаністична активність і мережі на базі міста, рухи і простори, в яких, хоча й тимчасово, долається сегрегація.

Я хотів би більш докладно дослідити, в якому сенсі великі міста є просторами для уявлення глобалізації та пов’язування її з національним і локальним. Це питання розглядалось у 1990-ті роки щодо глобальних мегаполісів «першого світу». Саскія Сассен, яка розпочала цей напрям дослідження з Нью-Йорка, Лондона і Токіо; Мануель Кастельс, Джорді Борха і Петер Голл, які аналізували європейські міста, змінили тривожну перспективу урбаністичного декадансу, яка домінувала в дослідженнях 1980-х років. Зображенням дорожніх корок, забруднення, злочинності й інших катастроф глобалізаційний урбанізм протиставляє потужний економічний поступ, часткове припинення зменшення приросту кількості населення і великі проекти перебудови. Для аргументування цієї трансформаційної тенденції згадується також повернення до центру деяких міст. Паоло Перуллі наводить Париж і Берлін як приклади відродження. Перший тому, що зараз збирає плоди великої будівельної політики, яка здійснювалась у попередні десятиліття; другий завдяки процесові об’єднання Німеччини і Європи.

Крім того, є регіональні великі міста, які набувають нової ролі у цьому напрямі, особливо зоні південноєвропейської дуги Барселона – Мюнхен – Ліон – Цюрих – Мілан – Франкфурт. Спостерігається економічне і культурне відродження цих міст, збільшується зайнятість – не лише у третинному секторі, а й у промисловості, яка перебувала в занепаді, створюються нові нематеріальні мережі інфраструктури, надається підтримка реалізації монументальних громадських проектів. Дещо подібне стверджується щодо Нью-Йорка – міста, рівень насильства і деградації в якому спонукали одного урбаніста визначити його як «кінцеву зупинку західної цивілізації» (Koolhaas, 1994). В останні роки тут зменшилася кількість убивств і крадіжок завдяки камерам спостереження, здійснюється будівництво нових мистецьких і бізнесових центрів, він став центром мережі потужних видавничих підприємств, у яких видається 100 часописів, 240 журналів, зареєстровано 160 тисяч інтернет-доменів.

Що потрібно для того, щоб бути глобальним містом? Згадані вище автори визначають такі умови: а) вагома роль транснаціональних підприємств, особливо організацій з управління, дослідження і консультацій; б) мультикультурне змішання національних та іноземних мешканців; в) престижність, досягнута завдяки концентрації мистецьких і наукових еліт; г) велика кількість іноземних туристів (Borja та Castells, 1997; Hannerz, 1998; Sassen, 1998).

Можна запитати себе, наскільки реальним є це урбаністичне відродження і хто отримує користь від розвитку ультрамодернізованих центрів, які більшість розглядає лише як видовища. Ця критика стосується декількох зі згаданих міст. У жовтні 1998 року я відвідав перебудування центру Берліна, де 250 тисяч осіб день і ніч працювали, зводячи будівлі, спроектовані Норманом Фостером, Рензо Піано, Мінґ Пеі та іншими видатними архітекторами. Найбільше вражала швидкість, з якою закривали величезний шрам, залишений стіною, яка розділювала дві Німеччини у зоні Потсдамської площі. Іще було мало будівель, і найпомітнішим був величезний котлован посеред споруд, вхід до якого був заборонений. Однак можна було піднятись на InfoBox – чудову червону башту-терасу, де показували відео про те, якою буде майбутня конструкція. Також була крамниця, в якій продавали створені за допомогою комп’ютерного моделювання «фотографії» запланованих будівель, брошури, сувеніри, футболки, відео, постери і чашки із зображеннями того, що досі не побудовано, навіть ігри, щоб створювати віртуальні будівлі й інтерактивний CD Rom. Відвідувач міг «взяти участь» у створенні найбільшого бізнесового центру Європи і як спостерігач відчути себе символічним співучасником того, що будують Daimler-Benz, Sony та інші транснаціональні підприємства. Глобалізаційна модернізація пропонується як вистава для тих, хто насправді залишається поза її межами, й легітимізується за допомогою створення нових уявлень інтеграції та спогадів із сувенірами того, що досі не існує. Відстань між глобалізованою урбанізацією та традиційним неінтегрованим містом є ще більшою у мегалополісах «третього світу». Насправді різні фахівці з цієї проблематики (Кастельс, Ганнерц, Сассен) розрізняють власне глобальні міста та «міста, які виникають». До першої категорії належить Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Лондон, Париж, Берлін, Франкфурт, Токіо і Гонконг як розвинуті мережі фінансової і страхової діяльності, консультацій, реклами, дизайну, суспільних відносин, управління аудіовізуальними й інформаційними індустріями, а до другої «регіональні центри», «які виникають», серед інших Барселона, Сан-Паулу, Мехіко, Чикаго, Тайбей і Москва, де формування вузлів управління глобалізованими послугами співіснує з традиційними секторами, неформальною або маргіналізованою економічною діяльністю, недостатніми комунальними послугами, бідністю, безробіттям і нестабільністю.

Друга група міст живе у протистоянні між крайніми формами традиційності та глобальної модернізації. Цей розрив створює сприятливі умови для міжнародної інтеграції та водночас нерівність, соціальне і культурне виключення. Ці проблеми особливо відчутні в тому, що стосується молоді, коли ускладнюють її долучення до ринку праці – або через економічну нерівність, або через недостатній рівень освіти.

Дезінтеграція та нерівність або дуалізм глобального та локального міста, маргінальна і небезпечна, є головною перешкодою для того, щоб численні міста знаходили своє місце на цьому новому етапі свого розвитку. Борха і Кастельс зазначають, що великим ризиком глобалізації є те, що вона здійснюється для еліти: «продається частина міста, а решта приховується і занедбується» (Borja та Castells, 1997: 185). Декілька міст Сполучених Штатів додали проблеми нестабільності й насильства, які у минулі роки зіпсували їхній імідж, одночасно втілюючи специфічну політику інтенсивної реорганізації (не завжди демократичної) та розвиваючи мистецькі й культурні пропозиції, які формували привабливі міські простори. У мегалополісах Азії та Латинської Америки економічні й фінансові кризи та ослаблення держави обмежили її можливості покращувати послуги і гарантувати безпеку, мобілізовувати нові економічні й культурні ресурси з метою оновлення та поширення свого міського життя та його зовнішньої проекції. Це призведе до зростання безробіття, особливо серед нових поколінь.

Оскільки дослідження міст (Берліна, Парижа, Відня) сприяло переосмисленню сучасності, можемо спитати себе, чи сучасні дослідження міських трансформацій допомагають дослідженню деяких проблем теорії глобалізації? Якщо згадати, що мегаміста, або принаймні деякі з них, є місцями, де виявляються глобалізаційні рухи в сферах промисловості й фінансів, послуг і комунікацій, трансформація публічних просторів може дати нам ключ для розуміння їхніх тенденцій та їхньої взаємодії з локальною культурою. Я сконцентрую аналіз змін міської символіки і зовнішнього вигляду на прикладах окремих латиноамериканських міст, передусім Мехіко. Йдеться про спробу зрозуміти, яку роль відіграють уявлення про глобалізацію разом із «жорсткими» процесами економічної та політичної взаємозалежності. Змінюючи концептуалізацію глобального, це спонукає нас дослідити як змінюється формулювання змісту «урбанізованого» та «міського мешканця» у так званих глобальних містах.

Буенос-Айрес, Ліма і Мехіко так само, як і інші колоніальні великі міста, здійснювали функції регіональних столиць, що встановлювали зв’язки з Іспанією. Ця наднаціональна взаємодія зберігалася після здобуття незалежності й під час становлення сучасних держав. Великі міста-порти від початку ХХ століття були надзвичайно відкритими утвореннями, де локальні традиції змішувалися з культурними заходами, що походили з метрополій, з якими велася торгівля: з Іспанією, Францією та Великою Британією в містах, розташованих на Атлантичному узбережжі (Буенос-Айрес, Каракас, Гавана, Ріо-де-Жанейро – у двох останніх за плідної взаємодії з Африкою), та зі Сполученими Штатами і азійськими державами на Тихоокеанському узбережжі (Ліма і Панама). Ці міста можемо розглядати як попередників глобалізації, однак у межах колоніальної або імперської логіки, яка надавала перевагу зв’язкам з метрополією. До середини ХХ століття міська структура і значення проживання у цих великих латиноамериканських містах здебільшого зумовлювались їхнім значенням політичних, економічних і культурних центрів кожної держави. Натомість, Мехіко і Сан-Паулу зараз перетворює на глобальні міста не те, що вони є столицями регіонів, чи їхні зв’язки з державами-метрополіями, а те, що вони стали важливими центрами економічних і комунікаційних мереж світового масштабу.

Хоча від другої половини ХІХ століття до 1940-х років населення міста Мехіко збільшилося зі 185 до 3410 тисяч осіб, міська структура зберігала чотирикутний вигляд, встановлений у XVI столітті іспанськими конкістадорами. Життя міста організовувалося до останніх п’ятдесяти років на чітко обмеженій території, географічне, політичне і культурне ядро якої перебувало в історичному центрі, утвореному колоніальними будівлями ХІХ століття та деякими археологічними пам’ятками, які нагадують про доколоніальне минуле.

Держава впродовж усього згаданого періоду була головним актором у національному суспільстві й у житті міст. Вона створила націю, долаючи до певної міри розділення між індіанськими етносами та роз’єднаність регіонів країни, інтегруючи їх за допомогою системи залізниць, єдиного національного економічного ринку, єдиної системи освіти, заснованої на іспанізації, та політичної єдності з лише однією партією та центральним профспілковим синдикатом. Також цьому об’єднанню сприяли символічні блага: ремісництво, сучасні пластичні мистецтва та кінематограф сформували культурну спадщину, яка визначила іконографічний синтез нації. Цей перелік уявлень циркулював національними музеями і міжнародними ярмарками, гігантським громадським монументалізмом і фільмами, які пов’язували селянські традиції з новим сентиментальним міським вихованням. Відповідно до того, як населення концентрувалось у містах (10 відсотків мексиканців жило в них на початку століття, тоді як 70 відсотків мешкало в них через сім десятиліть), скупчувалася, особливо у столиці, де були освітні центри, музеї, візуальна монументалізація археологічних пам’яток і колоніальних будівель, збережених мексиканською державою за допомогою культурної політики, більш змістовної, ніж в інших латиноамериканських державах.

Як змінився громадський простір і способи проводити збори та взаємодіяти населення міста Мехіко з середини століття? Коли у 1950 році столиця охоплювала, переважно, адміністративні райони, які зараз є центральними: Беніто Хуарес, Куаутемок і Койоакан, життя було знач­ною мірою активнішим у цих районах, існували трамваї, 22 тисячі кінних екіпажів, 60 тисяч автомобілів та 1700 автобусів, які перевозили мільйон пасажирів щодня (Hoy). Будь-який мешканець міг дістатись історичного центру пішки або за допомогою транспорту, подорожуючи не більше, ніж п’ять кілометрів. Невелика частина населення отримувала інформацію з преси, ще інші – з радіо, яке починало ставати масовим, багато відвідували кіно, танцювальні салони і парки. Не було ані телебачення, ані відео. Університет, книгарні й театри розташовувались у середмісті.

Перехід від міста з трьома мільйонами мешканців до сучасного мегалополіса з 18 мільйонами спричинив інші зміни – демографічні, соціально-економічні, у сферах інформації та розваг, які отримали незначне відображення в культурній політиці. У поселеннях на півночі та на сході столиці промисловий розвиток не привів до створення музеїв, книгарень, залів для вистав, там є нечисленні парки й окремі місця для відпочинку. Лише радіо і телебачення, кориди і, починаючи від 1985 року, відеоклуби й окремі публічні бібліотеки запропонували, чим зайняти вільний час. Здебільшого саме у засобах масової комунікації розкривається для населення суспільний простір.

Що зазнало перерозподілу в міських просторах за останні двадцять років? Передусім комунікаційні мережі (преса, радіо, телебачення, відео, інформаційна сфера). Також бібліотеки, торговельні центри – деякі з яких включають культурну пропозицію – і в останню чергу багатозальні кінотеатри. Так само, як у Боготі, Каракасі й Сан-Паулу, у Мехіко масмедійні мережі набувають більшої ваги, ніж традиційні місця передавання інформації та уявлень про міське життя, і у деяких випадках пропонують нові різновиди зустрічей і отримання інформації: від спілкування через радіо і телебачення у «партисипативних» програмах або прямих телефонних лініях, до побачень у торговельних центрах, які частково заміщують попередні місця рандеву і прогулянок. Крім того, багато які з цих культурних пропозицій мають здатність пов’язувати великі сектори населення з макроурбаністичним досвідом інших країн. Відповідно, так само змінюється значення міста як публічного простору. Ці засоби масової комунікації сприяють більш швидкій взаємодії столиці не лише з життям держави, а й з транснаціональними благами та меседжами: мегалополіс як місце, в якому концентруються інформація та міжнародні видовища, філії великих іноземних крамниць, центри управління глобалізованими капіталами, інноваціями та уявленнями.

У Мехіко продовжують організовувати культурні події та локальні розваги, які приваблюють різні групи населення. Три мільйони прочан прибувають 12 грудня до Вільї[71] для вшанування Гваделупської Діви Марії, два мільйони відвідують Істапальяпу на Різдвяні свята, натовпи, які збираються у Сокало для політичних мітингів і на стадіонах для спортивних видовищ, є окремими типовими прикладами. Також продовжують проводити релігійні святкування на честь вшанування святих покровителів, танці в клубах і на вулицях народних поселень, як і інші локальні традиції, які не дають включати себе до індустріалізації культури. Велике місто продовжує вміщувати поселення, які зберігають місцеві звичаї та сільські свята, назви яких поєднують іспанський й індіанський компоненти, надаючи католицькому святому ім’я з мови науатль, одночасно з тим, як їхні мешканці пов’язують себе з сучасним містом у місцях своєї роботи і споживання; також продовжують існувати засновані у XVII–XVIII століттях райони з відносно автономним профілем, де відтворюється діяльність і святкування тих часів, які не виглядають несумісними з швидкісними транзитними автошляхами, що їх перетинають, і з надсучасними будівлями і технологіями, які транслюють постмодерністські уявлення. Деякі з останніх антропологічних досліджень, порівнюючи способи мешкання з уявленнями, які породжують різні зони міста, виявляють, що, в той час як мешканці поселень і районів відчувають «належність до», ті, хто перебуває на територіях сучасної забудови в котеджних містечках, кажуть «проживати в» (Portal, 1997).

Ця відмінність важлива. Однак слід визнати, як ми вже зазначали в іншому дослідженні, нові форми належності, які сприяють розвиткові менш персоналізованих форм поселення, у тому числі на транснаціональному рівні, мереж споживання (Garcia Canclini, 1995). У будь-якому разі постійна систематична діяльність більшості, зони, в яких сконцентровані великі інвестиції з найактивнішим створенням робочих місць, як і простори та мережі, в яких з найбільшим динамізмом і впливом виявляється громадська сфера, якими є преса, радіо, телебачення і масові розваги (кінотеатри і шопінг-центри), пов’язані з трансміськими і наднаціональними мережами.

Так само як у багатьох містах Латинської Америки та інших регіонів світу, в Мехіко відбувається процес деіндустріалізації через закриття заводів, спричинене транснаціональною конкуренцією або через перенесення їх на периферію, до інших зон країни з екологічних причин. Також через реорганізацію економіки надається більше значення діяльності в третинному секторі (Nivon). Менше двадцяти років тому теорії урбанізації характеризували міста через їхню відмінність від сільських поселень і перехід робочої сили від аграрних робіт до робіт у вторинному і третинному секторах економіки. Зараз найпотужніші імпульси для розвитку надходять більшою мірою, ніж від індустріалізації, від інформаційних і фінансових процесів. І оскільки ці сфери потребують фізичної інфраструктури, навіть найбільш мобільна й не прив’язана до території продукція усталюється в містах, які мають технологічні та людські висококваліфіковані ресурси. Географічна дисперсія глобальних взаємодій комбінується зі стратегічними місцями в багатьох точках планети, де комунікації вписуються до просторового контексту.

У глобалізованій економіці найбільші міста стають сценами, які сполучають між собою економіки багатьох країн, вони є більшою мірою центрами послуг, ніж промислового виробництва. У Нью-Йорку і Лондоні до фабричного виробництва залучено не більше 15 відсотків активного населення, і передбачається, що на початку ХХІ століття воно охоплюватиме від 5 до 10 відсотків (Hall). Якщо навіть декілька десятиліть тому емблематичні уявлення про мегалополіси включали труби і робітничі райони, зараз їх заступили величезні плакати транснаціо­нальної реклами, які насичують до візуального отруєння всі швидкісні дороги і постмодерністські архітектурні споруди, ці високі корпоративні будівлі з дзеркального скла, які у Мехіко змінюють вигляд бульвару Реформи, Поланко, Санта-Фе та крайнього півдня міста.

Слід зазначити культурну роль, яку відіграють торговельні макроцентри у великих і середніх містах. Вони, крім поширення нерухомого і торговельного капіталу та здійснення в концентрованій формі реструктуризації інвестицій, створення робочих місць і знищення інших у роздрібній торгівлі, надають простори для інсценування споживання, де архітектурна монументальність асоціюється з прогулянками і відпочинком. Створюють нові ознаки символічного вирізнення і відрізнення для вищих і середніх класів, збільшують роль продукції і транснаціональних брендів у задоволенні потреб. Численні шопінг-центри включать специфічні культурні пропозиції, такі як багатозальні кінотеатри, книгарні, крамниці з дисками, відеоігри, музичні вистави, мистецькі виставки і центри розваг. Своїм привабливим дизайном, безпечністю та чистотою допомагають цим просторам вийти за межі суто торговельних цілей і стати місцями зустрічей і соціалізації, особ­ливо для молоді. Комбінація цих інгредієнтів робить їх більш привабливими, ніж винятково культурні центри, і більш безпечними, ніж інші місця, зроблені лише для того, щоб купувати чи прогулюватись. Однією з основних культурних причин їхньої успішності є те, як в них поєднуються символічна диференціація та свобода поведінки. Інтерв’ю з клієнтами демонструють, що це місця, де споживання одягу й інших продуктів посилює відмінності і де водночас доступ до розваг і культурних благ – більш «сучасних», або «глобальних», – з більшою якістю подання можна отримувати неформально, вдягнувшись у джинси, водночас прогулюючись і спілкуючись (Ramirez Kuri, 1998).

Така суттєва трансформація використання міських просторів і споживання, у тому числі культурного, не була темою для обговорення з проблематики міста і ще меншою мірою – культурної політики. У Мехіко лише «Торговельний центр Куйкуйлько» став причиною полеміки, оскільки вважалося, що будівництво його і пов’язаної корпоративної будівлі могло негативно вплинути на сусідній ритуальний центр з такою ж назвою, найстаріший у Долині Мехіко (датований ІІ століттям до Різдва Христового), й погіршити проблему водопостачання та заторів на дорогах. Чи лише конфлікт з історичними пам’ятками і пам’ятниками архітектури є тим, що має примусити думати про суспільні інтереси, коли розширюється меркантилізація дозвілля та ефектності вигляду міста?

З огляду на масову конкуренцію таких центрів та їхнє приватне привласнення суспільних ресурсів, їхнє створення може бути приводом для досліджень і аналізу під кутом зору суспільного використання, а не лише коли вони завдають збитків археологічним пам’яткам. Можна подумати не лише про функцію регулювання й обмеження, яку могла б здійснювати держава, а також про суспільну користь, пов’язану з торговельними центрами. Оскільки вони сприяли певному відродженню кінотеатрів, споживанню дисків і мистецьким виставкам, варто спитати, чи в цьому контексті вони могли б сприяти іншій культурній діяльності – з поширення інформації та участі в державному управлінні культурою? Подібне вже відбувається у торговельних центрах Барселони, Берліна, Лондона й інших європейських міст (Borja та Castells, 1997), де інвестори шопінг-центрів мають включати неприбуткові простори, як-от центри дитячої соціалізації, соціальних і культурних послуг.

У Мехіко закон, який регулює комерційне телебачення, встановлює, що канали повинні надавати 12 відсотків свого часу для поширення меседжів суспільного значення. З другого боку, у Федеральному окрузі законодавчо визначені Спеціальні зони контрольованого розвитку – або через їхню історичну цінність, або з метою підтримання гармонійного зростання міст: ті, хто хоче інтенсивніше, ніж дозволено, використати територію (щільність забудови ділянки, висота будівлі), мають робити внески для покращення роботи комунальних служб задля здійснення діяльності з оновлення або покращення міста.

Можна було б зробити умовою для будівництва чи поширення торговельних центрів виділення підприємцями місць для неприбуткової культурної діяльності: вистав, мистецьких майстерень, кінозалів під управлінням національною фільмотекою Мексики Cineteca, центрів інформаційних соціальних служб. Так само як здійснюється регулювання екологічного впливу цих великих будівель, слід проводити оцінку їхнього культурного впливу та вимагати, щоб неприбуткові інвестиції надавали їхнім прибуткам ефекту компенсації життю суспільства. Імовірно, це переосмислення суспільної цінності нових просторів соціалізації і споживання змогло б стати приводом для розширення сфер громадської активності, як це здійснюється в інших містах (Holston та Appadurai, 1996).

Якщо зростання міста Мехіко в останні півстоліття завдячувало його індустріалізації і наступному приверненню внутрішніх мігрантів, то з моменту зовнішнього відкриття економіки країни на початку 1980-х років зони найдинамічнішого розвитку столиці пов’язані з усталенням транснаціонального інвестування і з транснаціоналізацією мексиканських підприємств. Федеральний округ і найближчі райони столиці перетворилися на один з двадцяти чи тридцяти міських мегацентрів світу, де пов’язуються механізми управління, інновації та комерціалізації на транснаціональному рівні. Ці зміни є очевидними передусім на 650 гектарах, виділених у зоні Санта-Фе будівлям компаній Hewlett Packard, Mercedes Benz, Chubb Insurance, Televisa та інших підприємств, торговельних центрів і елітним житловим зонам. Також в архітектурній перебудові Бульвару Реформи, частин Поланко, Інсурхентес і Періферіко Сур, у будівництві торговельних макроцентрів, нових транснаціональних готелів, модернізації телекомунікацій та їхнього супутникового зв’язку, поширенні інформаційних служб, кабельного і цифрового телебачення, як і згаданих вище багатозальних кінотеатрів. Деякі з цих видів діяльності здійснюють зміни безпосередньо у культурних і комунікаційних пропозиціях; інші перевпорядковують зміст міського життя і традиційних способів використання простору. В обох випадках держава поступається своєю роллю головного актора на користь приватних підприємців і транснаціональних корпорацій.

Для того щоб глобалізація міського життя усталилась і стала чимось більшим, ніж простий бізнес у сферах нерухомості, фінансів і мас-медіа, необхідно переглянути відносини культурної політики з громадськістю. Якщо мистецькі й традиції ремісництва, музеї та історичні райони становитимуть частину проекту міського і державного розвитку разом з передовими системами комунікації та інформації, це розширить можливості врегулювання проблем дезінтеграції і нерівності. Імовірно, це могло б змінити зовнішній імідж і конкурентоспроможність міста та кожної країни.

На цьому рівні аналізу міський дуалізм удається пов’язаним з проблемою сегрегації у глобальних процесах. Якою мірою глобалізація збільшує динаміку мегалополісів і якою – їхній розпад?

Якщо відстежимо журналістську інформацію щодо великих латиноамериканських міст, побачимо збільшення кількості новин про нестабільність і насильство, розпад соціальних зв’язків і приватизації суспільного простору для забезпечення власного захисту. Дослідження, здійснені, приміром, Міґелем Анхелем Аґіларом у Мехіко та Терезою П.Р. де Кальдейра у Сан-Паулу, демонструють, як уявлення про ці мегалополіси модифікуються під впливом нових форм сегрегації та насильства. У латиноамериканських містах сегрегація здійснювалася під час модернізаційного розвитку шляхом відокремлення різних соціальних груп у різних районах. Пізніше з метою впорядкування розширення міста, спровокованого міграціями й індустріалізацією з другої половини ХХ століття, людей розділили за принципом протиставлення «центру» та «периферії»: середні й вищі класи у центральних, краще облаштованих зонах, тоді як біднота у позбавлених уваги передмістях. Оскільки ця остання модель залишається чинною, зауважує Тереза П.Р. де Кальдейра у своєму дослідженні Сан-Паулу, коли відмінні групи опиняються по сусідству в різних зонах міста, споруджують стіни, внутрішні двері, пункти спостереження, закривають житлові райони, обмежуючи доступ до своїх вулиць, зводять великі будівлі з електрон­ними кодовими замками.

Мешканці міст запроваджують нові стратегії захисту, які видозмінюють міський пейзаж, проїзд містом, повсякденні звички й уявлення. У народних районах – бразильських фавелах, поселеннях бідноти Буенос-Айреса та подібних до них районах у Боготі, Лімі й Мехіко – сусіди самоорганізуються, щоб забезпечувати власну безпеку і навіть запобігати в певних випадках втручанню поліції. Великі підприємства будують житлові комплекси і виробничі приміщення, закриті для переміщення або з жорстко обмеженим доступом. Деякі встановлюють так само жорсткий контроль у торговельних центрах та інших громадських будівлях. В останні роки формування закритих районів обернулося на головний стимул для організації вищих і середніх шарів населення великих міст, які не звикли брати участь у соціальних рухах: їхній особливий спосіб здійснювати громадську діяльність полягає у відособленні від міської конфліктності шляхом приватизації територій з високим рівнем забезпечення безпеки й обмеження соціалізації або ризикованих зустрічей.

Відбувається перехід від мультикультурної яскравості до відокремленості та нерівності. Від міст, до яких прибувають провінціали, як пояснюють дослідження міграцій, у пошуках роботи і кращих заробітків, комфорту й анонімності, зачаровані вогнями міста, ми переходимо до похмурих великих міст, перебудованих так, щоб сховатися, не бачити інших і не бути побаченими.

Існує контраст між уявленнями провінціалів, для яких мегалополіси досі є обріями сучасності й прогресу, та, з другого боку, з міжнародними уявленнями, які циркулюють в пресі, на телебаченні й у деяких спеціальних дослідженнях, для яких міста Мехіко, Сан-Паулу, Богота і Каракас асоціюються з перенаселеністю, перевантаженістю, забрудненням і насильством. Одночасно з процесом деградації публічних місць, неконтрольованим зростанням і сегрегуючим насильством у 1990-ті роки виникають нові джерела і типи соціокультурного розвит­ку. У той час як посилюються економічний і урбаністичний дуалізм, невпорядкованість тіньової торгівлі та збільшується кількість злочинів, деякі латиноамериканські столиці вперше обирають своїх управлінців (Буенос-Айрес, Мехіко), а інші знаходять у періодах постдиктатур сцену для випробування більш демократичних форм участі та активізації культурного розвитку (Сантьяго-де-Чилі, Монтевідео, Богота, Сан-Паулу). Варто зазначити деякі експерименти, реалізовані в Порто-Алегре, в Бразилії, від початку цього десятиліття під керівництвом Партії трудящих з метою розв’язання проблеми дисбалансу між накопиченими соціальними потребами й обмеженістю бюджету шляхом активного залучення мешканців усіх районів до визначення пріоритетів у використанні ресурсів (Jelin, 1998). Іншим прикладом є місто Барселона, де демократизація муніципального управління пов’язана з проектами участі в естетичному покращенні, які є ресурсами для сприяння більш інтенсивному використанню публічних місць і таким чином підвищення їхньої безпеки (Borja та Castells, 1997).

Глобалізація в економіці та комунікаціях сприяє більш космополітичному розвиткові міст. Вона неоднаково відбувається в усіх сферах. В сфері науки та у деяких інших сферах інтелектуального життя головні латиноамериканські міста значно збільшують кількість міжнародних візитів і розширюють потоки інформації. І все ж відхід держави і слабке приватне фінансування зменшують у деяких містах, які були дуже космополітичними, поширення іноземного мистецтва, як це підтверджують збіднілі експозиції візуальних мистецтв у Мехіко, театри Монтевідео і Боготи. Кінематограф, виробництво якого зменшилось у тих небагатьох латиноамериканських країнах, для яких ця сфера є провідною в національній економіці (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), і який втратив зали для показу, зараз демонструє ознаки відновлення, хоча розподіл залів і всієї сукупності мультимедійної системи дедалі більше контролюється американськими підприємствами.

Майже в усіх цих сферах нові адміністрації міст сприяють покращенню і диверсифікації культурної пропозиції. Новою подією стало те, що міжнародне відкриття здійснюється не лише щодо метрополій «першого світу», але також щодо латиноамериканських великих міст: це відбувається інколи за державної ініціативи (міжміські фестивалі, покази кінофільмів і театральних вистав однієї країни в іншій), а в інших випадках за допомогою об’єднання приватних підприємств або незалежних виробників – від Televisa до фестивалів карибської музики, – які встановлюють зв’язки міста Центральної Америки і Карибського басейну з Нью-Йорком і Маямі. Між Порто-Алегре та Буенос-Айресом утворилась інша мережа взаємного обміну – між музикантами, візуальними митцями і театральними трупами цих міст.

Запитання: з яким культурним капіталом мають справу в цій діяльності латиноамериканські столиці – це не проста гра слів. Якою мірою ця мобілізація засновується зараз на власних надбаннях (історичній спадщини, створенні музики, кінофільмів, локальних відео) і якою мірою залежить від імпорту, від комерційних подорожей і, відповідно, від мобільності великих нелокалізованих капіталів, майже завжди керованих естетикою «light» швидких прибутків і термінових грошових переказів? Які існують можливості говорити від імені власного міста і спілкуватися з іншими містами, коли скоротилося стільки найменувань локальної продукції: видавництва збанкрутували чи були придбані транснаціональними компаніями, зменшилася спроможність знімати кінострічки й обмежена продукція кінематографу підпорядкувалася комерційним критеріям міжнародного спільного виробництва? Безумовно, ці ринкові тенденції врівноважуються певною мірою регіональною адаптацією транснаціональних мереж (наприклад, виникненням філій MTV у Мексиці, Бразилії й Аргентині; створенням великих компаній з виробництва дисків). Також згадані зміни слід пов’язувати з новими тенденціями культурного споживання: більш космополітичними смаками, домінуванням комунікаційних індустрій над локальною культурою.

Усе це так само пов’язано зі згаданим вище фактом, що не лише змінився зміст національних столиць, але також відбулася переорієнтація зв’язків зі столицями Європи на Сполучені Штати. Те значення, яке Париж, Лондон і Мадрид мали за інших часів для всіх латино­американців, зараз мають для еліт Нью-Йорк, для середніх секторів суспільства Маямі та Лос-Анджелес. Велика кількість у цих містах митців й інтелектуалів та представників середніх і нижчих секторів суспільств нашого регіону – тобто іспаномовної публіки, що утворює ринок збуту, – як і активне спілкування між латиноамериканськими спільнотами «першого світу» та містами Латинської Америки, змушує розглядати їх як культурні латиноамериканські столиці (і не лише як престижні закордонні орієнтири). Маємо спитати себе під час реалізації міської та культурної політики, яким чином міжміська політика може сприяти міжкультурному знайомству і порозумінню. Декілька останніх програм, таких як мистецькі тижні Буенос-Айрес – Порто-Алегре, спільний Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, як і проголошення Федерального округу Мехіко «місцем прихистку» для письменників, які зазнають переслідувань, є ініціативами, які сприяють розвиткові цього напряму роботи.

Ця сукупність тенденцій, які розвиваються у різних напрямах та іноді викликають занепокоєння через суперечливість інтересів, змінює конфігурацію латиноамериканського культурного пейзажу. Це відбувається не лише у великих містах, однак саме у них – знову-таки – концентруються численні інновації. Тому вони є найкращою сценою для обмірковування змісту змін і викликів, які приносить для міських адміністрацій, приватних підприємств і незалежних асоціацій буревій глобалізації.

Хочу наостанок відзначити роль, яку відіграють деякі міста у концептуалізації глобального в уявленнях, котрі вони спричиняють. На відміну від літератури 1980-х – початку 1990-х років, ґрунтованої здебільшого за віссю протиставлення глобального локальному, сучасна бібліографія розглядає процес глобалізації в межах «трикутника, сформованого національною державою, глобальною економікою та стратегічними населеними пунктами» (Sassen, 1998: 15). До цього можна додати як четверту складову важливість транскордонних регіонів, де глобалізаційні тенденції набувають особливої форми, наприклад Тіхуана – Сан-Дієґо (Alegria, 1992; Herzog, 1990; Valenzuela, 1999) і на початковій стадії деяких ділянок кордону між Аргентиною та Бразилією.

За аналогією з кордонами численні міста – серед яких прикордонні – є сценами, де глобальне отримує прив’язку до просторового контексту, демонструє протистояння між глобалізацією та деглобалізацією, набуває форм, які відрізняють один кордон від іншого, одне мегамісто від іншого (Vita, 1999). Відповідно, хочу зробити два висновки. Перший – це методологічний висновок про те, що макросоціальні дослідження глобалізації, зазвичай економічні й комунікаційні, повинні зіставляти свої відкриття з тими місцями – містами і кордонами, – де глобальне взаємодіє з локальною історією та перемодельовується нею. Другий висновок є політичним: культурна діяльність, яку держава може розвивати за умов глобалізації, не обмежується культурними індустрія­ми і міжнародними організаціями; вона може досягати особливих результатів у стратегічних містах і на кордонах, де нації взаємодіють із глобальними процесами.

Глава 8. До питання культурних програм глобалізації

Як ми могли побачити, хоча глобалізація уявляється як об’єднання і взаємодія всіх держав, усіх підприємств і всіх споживачів, насправді це сегментований і нерівний процес.

Між суспільствами «центру» та елітами «периферії» інтенсифікується взаємна залежність. І ті, й ті отримують більш широкий доступ до більшої кількості благ і меседжів. Однак навіть у випадку цих привілейованих шарів суспільства варто відрізняти глобалізацію від процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації або просто регіональних об’єднань.

З причин географічної та історичної спорідненості або через відмінний доступ до економічних і технологічних ресурсів те, що ми визначаємо як глобалізацію, часто конкретизується як об’єднання за регіональною належністю або між історично пов’язаними країнами: азіати з азіатами, латиноамериканці з європейцями й американцями, американці з тими групами, які у віддалених країнах говорять англійською та поділяють їхній стиль життя. Культурна подібність і відмінність є важливими для того, щоб глобалізація охопила (чи ні) всю планету, щоб була циркулярною або просто тангенціальною.

Також зазначаємо, що деякі сфери виробництва і споживання більш придатні, ніж інші, для того, щоб глобалізація набувала більшою чи меншою мірою розширеного формату. Видавнича індустрія акумулює зусилля та взаємодії в лінгвістичних регіонах, тоді як кінематограф і телебачення, музика й інформагентства намагаються, щоб їхня продукція з більшою легкістю циркулювала по всьому світу за більш сприятливих умов. Мегалополіси та деякі середні міста (Маямі, Берлін, Барселона), суттєво глобалізовані мережі діяльності й інтенсивних міграційних і туристичних потоків простіше встановлюють зв’язок зі світовими мережами, однак навіть у них наявна дуалізація, яка залишає маргіналізованими широкі сектори суспільства.

Більш чи менш «об’єктивні» умови, за яких блага та меседжі розподіляються серед одних держав більше, ніж серед інших, діяльність, яка має більшою або меншою мірою планетарний масштаб, можуть бути впорядковані в схему, яку можна визначити як подвійна програма глобалізації.

а) Розповідь про глобалізацію, яка найчастіше повторюється, – та, що наратує про експансію постіндустріального капіталізму і масових комунікацій як про процес уніфікації і/або об’єднання виробничих підприємств, фінансових компаній, систем інформації та розваг. Волл-стрит, «Бундесбанк», «Бертельсманн», «Майкрософт», Голлівуд, CNN, MTV, «Сотбіс» і «Крістіс» могли б бути одними з головних створювачів цього наративу. Через уніфікацію економічних ринків і одночасне взаємне пов’язування фінансових потоків у всьому світі, продукування для всіх однакових новин і подібних розваг усюди поширилося переконання, що жодна країна не може існувати за правилами, відмінними від тих, які впорядковують світ-систему. Ця розповідь стала такою переконливою для багатьох суспільств тому, що насправді існують мондіалізовані банки, підприємства і неурядові організації, також споживацькі мережі, інтегровані як транснаціональні «спільноти» – користувачів кредитних карток і комп’ютерних послуг, глядачів кінофільмів, інформаційних програм і відеокліпів. Перетворена на ідеологію, на єдиний спосіб мислення, глобалізація – історичний процес – обернулася на глобалізм, тобто на нав’язування уніфікації ринків і обмеження ринку політичних розбіжностей і культурних відмінностей. Після підпорядкування цих двох сценаріїв відмінності одному єдиному економічному підходові політичне розчиняється та держава здається практично непотрібною. Культурна політика повинна поступитися комерціалізації символічного будь-якими естетичними претензіями та будь-яким визнанням відмінностей, які не могли б існувати між клієнтами. Виняткове або суперечне не можна розглядати інакше, ніж як таке, що не вкладається в торговельне впорядкування суспільного життя.

б) Водночас ця світова уніфікація матеріальних і символічних ринків є, як стверджує Лоуренс Ґроссберґ, «стратифікуючим механізмом», який не так стирає відмінності, як перевпорядковує їх з метою створення нових кордонів, менше пов’язаних із певними територіями, ніж із нерівним розподілом благ на ринках. Крім того, глобалізація – або, скоріш, глобальні стратегії корпорацій і багатьох держав – утворюють сегрегаційні та дисперсійні механізми. Їхня політика «флексибілізації праці» призводить до виходу з профспілок, до збільшення міграцій, поширення тіньових ринків, у деяких випадках пов’язаних з мережами корупції, та до люмпенізації. Деякі автори, згадані в цій книжці, які приділяють увагу не лише фінансовим потокам, а й тому, як глобалізація впливає на працівників, на соціальні права та на екологію, означають, що ліквідація бар’єрів для іноземних інвестицій стала ресурсом для знищення профспілок, скасування соціальної допомоги й екологічних законів, за допомогою яких держава обмежувала ненажерливість капіталів і захищала населення. Під цим кутом зору глобалізація не означає винятково вільну циркуляцію благ і меседжів; також до її визначення має включатися спроможність «експортувати трудові ресурси» туди, де витрати на оплату праці та податкове навантаження найнижчі.

У підсумку: глобалізація уніфікує та створює взаємозв’язки, однак також «усталюється» в різні способи в різних культурах. Ті, хто зводить глобалізацію до глобалізму, до її торговельної логіки, сприймають лише її інтеграційну та комунікативну програму. Лише зараз починає ставати помітною в соціологічних і антропологічних дослідженнях глобалізації її сегрегаційна і дисперсійна програма, мультиспрямована складність, яка формується під час зіткнень і гібридизації тих, хто залишається відмінним. Мало визнані гегемонійною логікою відмінності переростають у нерівність, яка в багатьох випадках призводить до виключення.

Що відбувається, коли ці дві зміни комбінуються? Глобалізаційні тенденції спричинюють те, що Серхіо Зерменьо визначає як «подрібнення соціального»: знищення промисловців і пролетаріату, які сприяли імпортозамінній індустріалізації, середніх шарів найманих працівників, посередницьких просторів між соціальними акторами та державою (профспілок, партій, народних рухів). Відбуваються національні й транснаціональні міграції, які не можуть стримуватися зменшеними ринками праці, виявляються дедалі більші наслідки деградації умов праці та зниження безпечності міст, зростає видовищність усього цього у засобах масової комунікації та здійснюються невдалі спроби контро­лювати протести і насильство шляхом збільшення законних чи незаконних репресій.

Суперечність, спричинена парадоксальною взаємною доповнюваністю цих програм, змушує сформулювати питання в інший спосіб: що відбудеться, якщо ці дві зміни не зможуть комбінуватися? Існує радикальна асиметрія між позатериторіальним характером влади та територіальністю повсякденного життя. «Підприємство має змогу переміщуватися; наслідки можуть лише залишатися на місці», – пояснює Зиґмунт Бауман. У цьому пункті відношення між глобалізацією та культурною інакшістю стає найбільш нерівним: коли для капіталів зітк­нення з відмінним перетворюється на неподоланний опір, вони відтікають у пошуках більш сформованих ринків. Оскільки «мобільність перетворилася на найпотужніший і найбажаніший стратифікаційний чинник» (Bauman, 1999: 16), меншість, яка спромагається переміститися, відділитись і діяти на відстані, стати несприйнятливою до локальних впливів, паралізує сегрегованих у закутках міського простору й у кінці електронних терміналів. Отже, є дві обов’язкові умови для того, щоб протистояти владі глобалізаторів: підпорядковані групи повинні стати спроможними діяти в різних обставинах і на відстані та водночас посилити локальні організації (в містах і національних державах) з метою встановлення обмежень для валютних і фінансових потоків. Є очевидним, що якщо кожна держава це робитиме окремо, капітали відтечуть в інші місця. Відповідно, стає нагальною потреба в укладанні регіональних угод і здійсненні кроків у напрямі утворення світового уряду й впровадження світового громадянства.

На цих сторінках я дослідив, яким чином дослідження культури може нам допомогти краще зрозуміти суперечності глобалізації. Зараз залишилося довідатися, чи спроможна культурна діяльність впливати на розходження і зіткнення між двома згаданими програмами глобалізації? Інший спосіб поставити запитання такий: чи за цієї епохи приватизації та втрати контролю над економіками і національними культурами досі має сенс говорити про культурну політику?

Щоб надати відповідь на це запитання, я пропонував проблематизувати те, чим займаються соціальні науки і культурні дослідження. З якого місця вони говорять і що можуть сказати? Мені спадає на думку дещо дивний спосіб просуватись у цій справі, який полягає в з’ясовуванні того, де саме зараз розташовують книжки з антропології і культурних досліджень у книгарнях. Я побачив те, про що збираюся сказати, в Сполучених Штатах, однак відтак я побачив те саме у французьких, іспанських, аргентинських, бразильських і мексиканських книгарнях. Праці з антропології і культурних досліджень нерідко розташовують між книжками на релігійну тематику та книжками про подорожі. Буквальна інтерпретація цього розташування змушує вважати, що антропологію і культурні дослідження пов’язують з віруваннями та з переміщеннями. У більш спеціалізованих книгарнях ці книжки розташовані поруч із книгами з соціальної теорії та з постмодернізму. Якщо поєднаємо обидва спостереження, можемо дійти висновку, що коли культурні дослідження й антропологія пов’язуються з віруваннями і подорожами, вони досліджують подив. А їхнє сусідство з соціальною теорією вказує на тенденцію концептуально рефлексувати над несподіванкою, яку для нас становить відмінне, шукати моделі для розуміння того, що відбувається між нами й інакшими.

Я вважаю, що існує інша причина, якою можна було б пояснити не лише це розташування в книгарнях, а й збільшення кількості полиць – і зростання продажів, – зайнятих працями з антропології та культурних досліджень. Я чув, що антропологи відчувають схильність до дослідження того, що зникає, й оскільки подив є одним із найрідкіших товарів наприкінці ХХ століття, він є привабливим об’єктом для антропології. Хто може здивуватися, зустрівши індійські й африканські крамниці у західних містах, або тому, що радіо, яке найбільше слухають у Нью-Йорку, La Nueva Mega, здійснює віщання іспанською мовою? Кого дивує, що Sony купила головного виробника кінофільмів у Голлівуді, а німецький концерн «Бертельсманн» став власником Random House – найбільшого видавництва у Сполучених Штатах? У підсумку ми вже трохи захоплюємося мультикультурними переплетіннями і поєднаннями. Також не залишається в цьому переході від одного століття до іншого багато місця для непередбаченого, коли зачинилися революційні обрії та вважається, що є лише один спосіб уявляти глобалізацію.

Можливо, тому, що цей нестабільний і переплетений світ зменшує здатність до подиву, він стає центральною темою в антропології й у культурних дослідженнях. Це може пояснюватися тим, що обидва напрями частково пов’язані з постмодернізмом. Однією з рис модернізму, яка призвела до невдоволення його авангардністю, були постійні інновації. Мистецтво постмодерну, яке не настільки позбавилось авангардизму, як на це претендує, також спробувало здивувати нас неочікуваними нововведеннями. Відмінність полягає в тому, що його інновації не були настільки оригінальними, щоб претендувати на перевершення в еволюційній формі попереднього напряму, але дивувало те, що воно змішувало епохи і стилі, позбавляючи їх ієрархічності.

Відомо, що найбільшою драмою в житті нинішніх митців є те, що вони вже не можуть знайти, чим вразити. Мені здається, що те саме відбувається з антропологами та з фахівцями з культурних досліджень. Десять років тому було новітнім стверджувати, що не можна говорити з позиції самодостатніх ідентичностей, і ми присвячували численні сторінки аналізові невпорядкованих змішань: індіанським ремісничим виробам у сучасних бутіках, фольклорним мелодіям, які стали хітами, гастрономічним і релігійним звичаям, які впродовж століть були локалізовані в одній країні та раптом поширилися на віддалені культури. Аналогічним чином митці дивували мультикультурними колажами, у той час як книжки та журнали збільшували кількість своїх читачів, демонструючи незвичні поєднання.

Зараз подив дуже зрідка вторгається до книгарень, конгресів з культурних досліджень або мистецьких бієнале. Новинки з’являються щороку на модних дефіле, кінопрем’єрах і в інформаційних інноваціях. Однак більша частина цих несподіванок є вимогою ринку, його потребою посилювати застарілість уже знайомого для збільшення продажів. Зрідка вони є результатом естетичних інновацій або досліджень. Навіть зростання бідності та нестабільності, рівень яких щодня збільшується, так само не сприяє оновленню наших поглядів щодо суспільства.

Чи в такому разі буде новизною для культурних і антропологічних досліджень говорити про неможливість подиву? Я вбачаю два підходи до вирішення цієї проблеми. З одного боку, культурні дослідження мають перетворитися на «реквієм» високої культури і на критику мас-медіа, розкриваючи меркантильні маніпуляції, завдяки яким вони привласнили управління новинами. З другого боку, мають з’явитися ті, хто обере підпорядковану позицію – підлеглість, постколоніальне становище, дискурси меншості – і запропонує сформувати з критичної позиції альтернативний світогляд.

Насправді обидва підходи мають попередників у особі тих, хто давно намагається знайти альтернативу для суперечностей сучасності. Прикриватися високою культурою для засудження меркантилізації, швидкості без глибини та невдячного знецінювання – це те, що практикувалося такими мислителями, я Теодор Адорно і Хосе Ортеґа-і-Ґассет, яких критикують через їхній аристократизм. З другого боку, претензія на знайдення в якомусь пригніченому секторі ключа до суперечностей капіталізму і колоніалізму має попередників у особі Джорджа Лукаша, який відвів робітничому класові привілейовану роль у епістемології й політиці, Франца Фанона та інших, які уявляли цього бунтівного актора в колоніальних країнах, і в численних лівих ідеологах і прогресивних лідерах, – мені видається зайвим наполягати на частковій невдачі цих діагнозів і наводити відоме спростування необґрунтованості їхніх теорій. Серед інших Уґо Ачуґар визначив те, що в цих напрямах досі залишається обміркувати їхніх попередників і обмеження в критичній думці Латинської Америки (Achugar, 1997).

Однією з причин того, що ці критичні погляди не вичерпуються повністю, є збереження баналізації культури та соціально-економічної експлуатації, проти чого виступають їхні автори. Останнє обличчя капіталізму – глобалізація – також піддається сумніву через нездійснення своїх інтеграційних обіцянок, тому що збільшує наявні асиметричність і нерівність та створює нові. З соціальної точки зору зараз маємо менше ілюзій щодо глобалізації та її спроможності продукувати радикальні інновації.

Культурні дослідження глобалізації, отже, дозволяють дійти трьох висновків. Перший полягає у тому, що капіталістична глобалізація не може стверджуватися ні як єдиний можливий соціальний порядок, ні як єдиний спосіб мислення. Другий – у тому, що складність взаємин у глобалізованому світі не дозволяє ідентифікувати як основне жодне з протиставлень між глобалізацією та субінакшістю та, відповідно, жодного з ключових акторів, спроможних модифікувати історичний напрям суперечностей (ані пролетаріат, ані меншини, ані колоніальні чи постколоніальні країни). Третій стосується того, що складне і не­однозначне формування суперечностей також не дозволяє пояснювати їх лише антагонізмом. Я обмежу дискусію щодо цього потрійного висновування тим, що це означає для деяких аспектів дослідження і культурної діяльності.

Я хочу сконцентруватися на трьох напрямах майбутнього дослідження, до яких призводить надання меншого значення глобалізації порівняно з міжкультурністю та критика її нерівності. У противагу єдиному підходові, який розглядає глобалізаційні зміни як гомогенізацію, слід приділити увагу відмінностям, які глобалізації не вдається зменшити, значна частина яких є культурними. В подальшому слід не надавати ключової ролі жодній окремій відмінності, але визнавати їхнє розмаїття і, отже, складність, спричинену тим, що відмінності є акумулятивними (в єдиному типі соціокультурного аналізу або єдиному політичному об’єднанні). І насамкінець: оскільки в світі зі значним ступенем інтегрованості окремі культури зазвичай включають окремі аспекти гегемонійних культур, їхні відмінності не завжди однаково пов’язані з нерівністю, тому розмаїття може інколи виявлятись як антагонізм, однак також як компроміс і порозуміння.

Опрацювання цих відправних точок може бути способом відходу від звичних переконань у культурних дослідженнях, тобто створення альтернатив (декількох, не лише єдиної) для відновлення того, що викликає в нас подив, або того, що залишають поза увагою гегемонійні системи інформації. Якщо я у цій книжці надаю перевагу надбанням антропології і культурних досліджень, це з тієї причини, що знаходжу в цих сферах найрозвинутіший інструментарій для аналізу глобалізаційних процесів. Однак для отримання більш радикальних висновків цей підхід потребує одночасного формулювання політичних проблем.

Досліджувати значення глобалізації у місцях, де програма сегрегації нерідко превалює над тим, що інтегрує і пов’язує, як у Латинській Америці, змушує поставити запитання, чи є фатальною низька відносна участь у глобалізованих ринках благ і меседжів, яку ми описали, технологічна відсталість у видавничій і аудіовізуальній індустрії та втрата можливості втілення інформаційних інновацій? В останній сфері залежність здається незворотною, а у двох перших вона збільшилася за останні два десятиліття. Утім, споживання всіх культурних і комунікаційних індустрій значною мірою зросло, і в деяких галузях небагатьох країн (Бразилії, Мексики, Аргентини і Колумбії) в останні роки відбулась активізація внутрішнього виробництва в сфері кінематографа, телебачення і продукування дисків.

Є інші дані, які вказують на значний поступ, принаймні в розширенні потенціалу латиноамериканських країн. Збільшення кількості населення, яке має початкову чи середню освіту, додало до широких секторів ринку майже 500 мільйонів осіб, що з урахуванням іспанських читачів і глядачів і 30 мільйонів іспаномовних осіб у Сполучених Штатах перетворює нас на одну з найбільших мовних груп із найбільшими можливостями споживання в культурній індустрії світу. Транснаціональне поширення радіо, телебачення, книжок, журналів та інтерактивних засобів (від Інтернету до відеоігор) відбувається більш високими темпами, ніж у випадку інших мов. Уже згаданий пріоритет, який надається латиноамериканцями власній музичній, періодичній і телевізійній продукції, у тому числі власної країни, демонструє існування більших можливостей, ніж ті, що використовуються для розвитку внутрішнього виробництва. Можна додати (без вичерпування списку) збільшення кількості професіоналів – фахівців із мистецтв і культурної індустрії, надзвичайний розвиток кінематографічних, журналістських і комунікаційних шкіл (не всі надають вищу і післядипломну освіту) та прогрес у сфері наукових досліджень, які вперше за останні п’ятнадцять років надають чіткі дані щодо культурних і комунікаційних звичаїв у найрозвинутіших країнах.

Цей потенціал для здобуття кращих позицій на глобальних ринках і ефективного набуття нової ролі комунікаційними індустріями у соціально-економічному розвитку не використовується через незначну зацікавленість у цьому еліт, відповідальних за культурну політику в регіоні. Міністри й інші посадовці, відповідальні за культуру в Латинській Америці, не були присутні або утримувалися від висловлювань на двох економічних переговорах, на яких культурним питанням приділялась особлива увага: тих, що проводилися ГАТТ(СОТ) у 1993 році й ОЕСР у 1997–1998 роках.

Обговорення, які відбулися на цих форумах, були продовжені ЮНЕСКО та її Світовою конференцією з культурної політики (у Стокгольмі з 1998 році), як і на інших зустрічах, проведенню яких сприяли європейські та канадський уряди і міжнародні організації з метою вироблення позицій, відмінних від позиції AMI[72], голлівудської олігополії та головних транснаціональних компаній. Як аргументував на деяких зі згаданих зустрічей французький, шведський і канадський міністри, культурні блага є не просто товарами, а ресурсами для продукування мистецтва і його розмаїття, для національної ідентичності та культурного суверенітету, для отримання доступу до знань і для плюралізму думок у світі (UNESCO, 1997; Alonso, 1999).

Навіть коли традиційні організації, які опікуються лише економічними питаннями, проводили міжнародні зустрічі з культурними установами для того, щоб обговорити ці проблеми, зокрема, SELA[73] і ЮНЕСКО, Конвенція імені Андреса Бельо у Буенос-Айресі (у липні 1998 року) та BID[74] у Парижі (березень 1999 року), більшість урядів виявили незацікавленість. BID на останнє засідання запросив латиноамериканських міністрів культури й економіки для обговорення з групою фахівців проблем культурних індустрій і громадської участі навмисно за два дні до щорічної зустрічі міністрів економіки, яка мала проводитись у тому ж місті. Ніхто з відповідальних за економіку не відвідав цього засідання. Воно стало більшою мірою діалогом фахівців за активної участі керівництва BID і небагатьма доповідями присутніх міністрів культури. Я відвідав три зі згаданих зустрічей і ще інші міжурядові, які проводились у Латинській Америці у 1990-ті роки. На деяких робив нотатки, з яких виписую одне спостереження: «Однією з найбільших турбот під час сесій та інтерв’ю, що їх посадовці надають пресі на цих зустрічах, на яких збираються міністри й інші особи, відповідальні за культуру, з понад сотні країн з делегаціями, які налічують понад тисячу осіб, було запобігання виникненню надзвичайних ситуацій. Так само, як у великих аеропортах на кшталт Далласького чи Паризького, де кожні п’ять хвилин приземлюються та злітають понад сотні літаків, дуже дбають про те, щоб усе робилося з максимальною скрупульозністю, щоб усі дотримувались регламенту і порядку, щоб не траплялось ані сварок, ані непередбачених випадків». «Один із засобів, які практикують міжнародні конференції, щоб запобігти надзвичайним ситуаціям, – це зберігання тиші. Так само важливим, як чіткий узгоджений порядок денний того, що саме обговорюватиметься, є порядок денний, який ніхто не оголошує, він є невидимим, але його також жорстко дотримуються: того, про що не хочуть говорити».

Що приземлюється та що злітає на цих зустрічах, на яких ідеться про культурну політику? Говорять про піаністів, які мають приїхати, і художників чи письменників, які будуть відправлені, обговорюють історичні пам’ятки, яких не можна ні пересувати, ні торкатись, які останнім часом комерціалізуються. Про що майже ніхто не хоче говорити – це культурні індустрії.

Це так само, якщо б століття тому президенти відмовилися згадувати залізниці, п’ятдесят років тому – автомобілі, вантажівки і трактори, тридцять років тому – побутові прилади і джерела енергії. На що сподіваються, вилучаючи з публічної сфери стратегічні ресурси для розвитку і збагачення націй? Чи не є можливим, щоб величезні прибутки, які зараз отримують від промислового використання культурної креативності, збагачували суспільства, які їх вироб­ляють, допомагали б їм краще порозумітись і проводити час, комунікувати в різноманітнішій формі з більшою кількістю культур?

Поза сумнівом, мають бути конкретні політичні й економічні причини цього нерозважливого нехтування, властиві для часів, коли управління зводиться до адміністрування економічної моделі, за якої глобальне розуміється як підпорядкування периферій всесильному ринку. Часів, за яких політика і культура – і, отже, управління відмінностями – включаються до економічної гомогенності. Мені цікаво зупинитися на концептуальних помилках політико-культурної перспективи, які сприяють цій відсутності державної влади у стратегічних сферах життя соціуму.

Ми звиклі говорити про публічний простір і публічну сферу як такі, що ідентифікуються на території кожної держави, і гадаємо, що можуть робити в них політичні партії, профспілки і суспільні рухи самої країни. Однак, як ми щойно побачили, публічне стало просторово розпливчастим, і зараз ми маємо заново зрозуміти його за уявленнями про мережі та потоки, які виходять за межі території. Джон Кін запропонував нове визначення публічного, в якому він хоча і продовжує застосовувати просторові метафори, дає можливість зрозуміти їх у цьому відкритому і транстериторіальному значенні. Він визначає публічну сферу як «особливий тип просторових відносин між двома або більшою кількістю осіб, зазвичай пов’язаних за допомогою якого-небудь засобу комунікації (телебачення, радіо, супутника, факсу, телефону тощо), в яких впродовж короткого або більш тривалого часу відбуваються ненасильницькі зіткнення, пов’язані з владними відносинами, котрі діють у межах свого механізму взаємодії та/або в більш широких межах соціальних структур і політики, в які вміщені учасники диспутів» (Keane, 1995: 8).

Для того щоб охарактеризувати, як взаємодіють суперники, що належать до різних географічних і комунікаційних рівнів, згаданий автор вирізняє, по-перше, мікропублічні сфери – локальні простори, в яких беруть участь десятки, сотні й тисячі учасників. Приклади: збори сусідів, церкви, кафе і, звичайно, осередки громадських рухів, які функціонують як локальні лабораторії громадської комунікації.

По-друге, ним вирізняються мезопублічні сфери – національного чи регіонального рівня, де мільйони осіб обговорюють владу, зокрема у часописах на кшталт The New York Times, Le Monde, A Folha de Sao Paulo, Clarín або El Pais і електронних виданнях подібного масштабу. За останніх років домінування мас-медіа над локальною комунікацією та їхня керованість приватними підприємствами демонструє зменшення ролі «громадських служб», або напівдержавних організацій, і гегемонію приватних акторів у суперництві за владу.

Глобалізаційні процеси також призводять до визнання існування макропублічних сфер. Ця третя мережа представлена інформагентствами, які охоплюють всю планету, і транснаціональними мультимедійними компаніями (Time-Warner, MTV, Bertelsmann). Їхній спосіб концентрувати журналістські креативні таланти, технологічні інновації та канали поширення перетворює їх на впливових управлінців світової сфери інформації і розваг. Вони сприяють проведенню транснаціональних публічних дискусій (попри те що події, які обговорюються, відбуваються в одній чи двох країнах), як це відбулось у випадку війни в Перській затоці, фінансових криз Південно-Східної Азії, Мексики і Бразилії. Ми переходимо від палати депутатів і національного телебачення до світу супутникових комунікацій як сцени для обговорювання.

Потрібно відходити від цієї цінної пропозиції Кіна, яка є занадто формальною і тому лише розширює перспективи, вказуючи, що діяльність у публічній сфері вимагає займатись усіма цими рівнями. Потрібно враховувати, як реорганізується влада, пов’язуючи різні сценарії та мережі. Відповідно до того, як транснаціональні культурні індустрії заволодівають стратегічними сферами публічного життя, культура приватизується і потерпає від уникнення відповідальності щодо соціальних інтересів і нерівності. Глобалізація є уявленою, як уже пояснювалося, за єдиною логікою гомогенізованої конкурентності на ринках. Абстрактний громадянин сучасної класичної демократичної держави замінюється на абстрактних підприємців та інвесторів без явних особливих рис у зов­нішньому вигляді. Звісна річ, вони зазвичай намагаються впровадити познаки й стилі своєї символічної та соціальної системи (американської, японської чи якоїсь європейської країни), однак насправді головним відхиленням, яке впливає на їхню діяльністю, є звуження того полемічного змісту, який мають культурні блага, до їхньої товарності.

Що можуть зробити держави і наднаціональні організації щодо цієї реорганізації культурних ринків? Оскільки державні та міжурядові актори (ЮНЕСКО, BID, ОАД[75], Конвенція імені Андреса Бельо, SELA, МЕРКОСУР) представляють публічні інтереси, вони можуть допомогти пов’язати торговельні взаємодії з іншими соціальними і культурними взаєминами, в яких визначається якість життя, та які не можуть бути зведені до ринку, – такі як права людини, наукові й естетичні інновації, участь у житті соціуму, захист природних і суспільних багатств. Це завдання починає реалізовуватися, відповідно до глобалізаційного перекомпонування публічної сфери, в працях згаданих організацій, наведених у бібліографічному списку в кінці цієї книжки. Однак ці міркування рідко переносяться в політику державних і наднаціональних органів для забезпечення соціальних і культурних прав або політичних вимог більшості та меншин.

Попри протистояння, яке в минулому існувало між державою та підприємствами, зараз ми сприймаємо державу як простір для поєднування ініціатив урядів і підприємницьких й інших секторів громадянського суспільства. Одне із завдань з врегулювання й арбітражу, яке можуть здійснювати державні органи, полягає в запобіганні тому, щоб інтереси громадянського суспільства звужувалися до інтересів підприємців і навіть щоб підприємницькі інтереси обмежувались інтересами інвесторів.

«Держава не повинна втручатись до культури», – чуємо нерідко. Цей принцип був корисним для протистояння цензурі, авторитаризму і патерналізму, які пригнічують соціальну креативність. Однак коли він застосовується не лише до творчості, а й до сукупності процесів циркуляції культурних благ, це означає, що вони залишаються вільними від визначального впливу потужніших акторів. Припускається – за ідеалістичною позицією, – що культурну творчість здійснюють винятково індивіди і це відбувається на самоті. Цього важко дотримуватися за умов антропологічних, соціологічних і комунікаційних відносин, які демонструють культурну творчість, що здійснюється також у процесі циркуляції та сприйняття. Приватні підприємства хоч і декларують, що захищають креативну свободу індивідів, водночас здійснюють найбільше втручання до відбору того, що буде циркулювати, а що ні, встановлюють умови «винаходження» і «творіння» для індивідів і груп. Держава не повинна вказувати митцям, яку музику творити, що малювати і фільмувати, однак вона несе відповідальність за публічне спрямування цієї продукції для того, щоб до неї мали доступ усі сектори суспільства і щоб культурне розмаїття могло виявлятись і цінуватися.

Я хочу коротко описати п’ять стратегічних площин, у яких зараз може здійснюватися діяльність держав, наднаціональних організацій і суспільних утворень із метою активізації суспільного життя. Я їх виокремлюю, враховуючи можливості, які негегемонійні країни мають у культурному виробництві для покращення своєї конкурентної участі в глобальних ринках і для більшого демократичного визнання розмаїття.

а) Культурна політика, яка повинна розглядатись як пріоритетна для оцінки того, як суспільство поводиться за умов глобалізації, це та, що реалізується щодо громадян. Це означає передовсім ставити на чільне місце розвиток людей, а не капіталів чи інші торговельні показники. Першорядним питанням є не те, від якої культурної продукції ми зможемо отримати більші прибутки, щоб потім вирішувати, чи будемо сприяти продукуванню кінофільмів, дисків і телесеріалів і залишимо напризволяще симфонії, картини і наукові видання. Відправною точкою є те, як структурується культурна пропозиція в суспільстві (з історичною спадщиною, з тим, що створюється зараз і що запозичується з інших культур) та як взаємодіє з традиціями споживання і присвоювання, які склались у населення. Йдеться про дослідження того, чи ця пропозиція і способи її присвоєння є найадекватнішими для того, щоб різні сектори суспільства могли бути визнані зі своїми відмінностями, досягти більш справедливого розподілу матеріальних і символічних ресурсів, спільно опиратися утискові всередині країни й у відносинах з іншими державами. Актори культурної політики – особливо державні й суспільні у співпраці з приватними – мають спитати себе, як підтримувати розмаїття спадщин у суспільстві та створювати можливості для невизнаних відмінностей і непередбачуваних інновацій.

Одночасна робота з опрацювання соціокультурної спільності та з відмінностями передбачає розвиток програм для зменшення нерівності у доступі до культури та її креативної реалізації, котра залежить від того, в якому місті чи районі мешкає особа, є вона чоловіком чи жінкою, білим, негром чи індіанцем, однак водночас передбачає гарантування створення публічних сцен і комунікаційних просторів для того, щоб чоловіки і жінки, члени різних етнічних і вікових груп демонстрували, що саме було й залишається значущим для їхньої групи, і намагалися це оновлювати. Якщо такі умови вже існують – є майже все, що потрібно, щоб культурні споживачі та творці перетворилися на громадян.

Поставити громадян до центру уваги передбачає, що опрацьовуються не лише відмінності, історично сформовані на певній території, а й ті, що існують між корінними мешканцями й іноземцями. Проаналізовані в цій книжці приклади щодо безперервної циркуляції осіб, грошей, товарів та інформації між первинними та новими поселеннями демонструють важливість, якої набувають економічні й символічні мультитериторіальні спільноти, відмінні режими, до яких належать ті, хто мешкає всередині та за межами кожної країни. Чому якщо мільйони членів цих діаспор скеровують свою поведінку відповідно до цієї мультинаціональної картографії, вони не можуть мати політичні, юридичні й культурні прояви, які б представляли їхню транскордонну культуру?

У торговельних угодах з вільної торгівлі в Північній Америці та між державами МЕРКОСУР приділяється незначна увага цій темі, хоча взаємодія між мігрантами робить її повсякденно нагальною в цих суспільствах. Її блокують у державній політиці. Наприклад, мексиканський Конгрес у грудні 1996 року ухвалив конституційну реформу, яка гарантує особам, народженим на мексиканській території, та дітям мексиканських матерів чи батьків, народжених у цій державі, що вони не ставатимуть громадянами автоматично у разі, якщо бажатимуть отримати громадянство іншої держави. Це рішення було прийнято передусім з огляду на мільйони мексиканців, які мешкають у Сполучених Штатах і намагаються отримати американське громадянство, щоб запобігти агресії через своє вразливе становище мігрантів. Хосе Мануель Валенсуела підкреслив, які зміни це визнання означає порівняно з символічним вигнанням із національної спільноти, якого зазнають мексиканці, що мігрують до Сполучених Штатів, котрих ідентифікують як «денаціоналізованих», «почос»[76] і «перетворених на ґрінґо». Це також передбачає визначення нової концепції суверенітету, оскільки мексиканцям, які мешкають за кордоном і отримали громадянство іншої держави, вже дозволяється брати участь в економічній діяльності, однак досі за ними не закріплюється – хоча про це згадувалося – право брати участь у мексиканських виборах.

В інших латиноамериканських державах, де неможливо відмовитися від громадянства, воно зберігається, коли особа отримує громадянство іншої держави, як це підтвердили випадки аргентинців і уругвайців, які за останні роки стали також мексиканцями, іспанцями чи португальцями. Ця комбінація підданств може мати суб’єктивні ускладнення – наприклад, описані в інших частинах цієї книжки, – однак, наскільки мені відомо, досі це не мало негативних політичних наслідків. Багато авторів пишуть про культурні переваги, які отримують ті держави, з яких походять мігранти, і ті, до яких мігрують (Рібейро, Янкелевич та інші). Однак таке спрощення досі не має нових законних механізмів міжнародного масштабу, відповідних процесам торговельної лібералізації та економічної інтеграції між латиноамериканськими країнами. Ми далекі від впровадження континентального чи регіонального громадянства, як це відбулось у Європейському Союзі.

Може бути, що компаративне антропологічне і соціально-політичне дослідження щодо транснаціонального впровадження «культурного громадянства» може унаочнити юридичну потребу, ризики і можливості створення латиноамериканського громадянства. Можливість утручатись у випадку найбільшої незахищеності й порушення прав, від якого потерпають мільйони латиноамериканців, є одним зі стимулів для нас, щоб приділяти увагу цій проблемі. Важливість її особливо збільшується, коли ми бачимо, що угоди, укладені в межах МЕРКОСУР і NAFTA, майже винятково обмежуються двома питаннями:

1. Координацією суттєво концентрованих підприємницьких ­інтересів («велика батьківщина», яка звеличується у дипломатичній риториці, зараз є розширеним тлумаченням «фінансової батьківщини»).

2. Координацією безпекових механізмів, які контролюються поліцейськими та військовими органами, що посилює дисциплінарне і репресивне втручання влади до приватного життя громадян.

Імовірно, не можна чекати більшого, поки латиноамериканська інтеграція не буде сприйматись як союз громадян, як відносини солідарності між трудящими, митцями, науковцями і засобами комунікації, що відображують культурне розмаїття. В цій сфері існують лише нечисленні угоди, які просуваються громадянським суспільством і не мають суттєвої урядової підтримки (Культурна мережа МЕРКОСУР, Конвенція імені Андреса Бельо, Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, періодичні зустрічі ректорів університетів, антропологів і митців).

Безсумнівно, є причини зберігати кордони і між латиноамериканськими країнами різного підданства, наприклад з метою захисту культурної, історичної, економічної спадщини, регулювати міграційні потоки, контролювати торгівлю наркотиками й інші різновиди кримінальної глобалізації й, звичайно, захищати спадковість локальних культур. Однак ці запобіжні причини мали незначний вплив на укладені поспіхом угоди з вільної торгівлі між державами МЕРКОСУР, NAFTA та на інші між латиноамериканськими державами, як і на транснаціональну приватизацію підприємств, які становлять геополітичний інтерес: зокрема телефонних і телевізійних компаній.

Не варто залишати лише в руках політиків і підприємців вирішення цих питань, оскільки вони пов’язані з основними правами людини і з комунікацією та досягненням взаєморозуміння між націями. Це передбачає головну роль освіти у формуванні сприйняття відмінних і розуміння культурної політики як такої сфери, в якій відбувається відбір одних спадщин і виключення інших, яка закріплює дискримінацію або допомагає цінувати різноманітне. Якщо інколи, як зазначається тут, ті, хто опікується культурою, передусім митці, мають особливу компетентність у цих темах, це завдячує їхній схильності до уявлення імовірного життя. Поети, драматурги, актори є експертами з перевтілення в інших осіб, наближення до віддаленого, відчування часу і простору більшою мірою, ніж дає змогу це робити рутинність власної культури. Авангардні течії ХХ століття збільшували цю спроможність митців як трансгресію чи розрив із традиціями – або культивували маргіналізацію, до якої вона призводила. У протиставленні гомогенізаційній програмі глобалізації таке дисидентство залишається важливим завданням мистецтва та багатьох груп, які без претензій на мистецтво його практикують. Однак водночас те, що у глобалізаційних тенденціях протиставляється з уявним життям, дозволяє думати, що вибір на користь відмінного – інших звичаїв, інших ліків, інших мов – зараз більше, ніж будь-коли, є можливістю інтегруватися до нашої повсякденності. Це слугує для того, щоб спробувати нетрадиційні способи бути громадянами.

б) Виходячи з того, що культурна політика повинна концентруватися на тому, що має значення для громадян, можемо краще обміркувати блага і меседжі, які суспільство і кожна з його груп спромагаються донести до масової публіки за допомогою ринку. Описане у попередніх главах демонструє, що ані держави, ані суспільні організації не відіграють головної ролі в міжнародному поширенні латиноамериканських телесеріалів, етнічної чи регіональної музики. Прибутки, які отримуються на транснаціональному рівні від цих культурних товарів, перетворюють їхніх виробників і приватних посередників на їхніх основних керманичів.

Деякі представники кіностудій, телевізійних компаній, підприємств із виробництва дисків і видавництв уважають латиноамериканську музику і мелодрами культурними найбільш конкурентоспроможними всередині та за межами регіону ресурсами. Як послідовник романів і постромантичного театру, сучасна мелодрама може бути інструментом для поєднування «сюрреалістичного і домодерністського уявлення з уявленням урбаністсько-індустріальним», як зазначає Роман Ґуберн. Завдяки драматичному стилю символічний капітал традиційних секторів міг би відновити позиції, втрачені через прогрес транснаціональної масмедійної культури. Чому б не поширювати цю спадщину, спільну для ібероамериканських культур, запитує іспанський критик, за допомогою розвитку спільного кіно- і телевиробництва, що зробило б ці держави більш конкурентоспроможними за «постґутенберґівської епохи».

Безумовна привабливість цієї лінії експансії вбачається іншими спеціалістами у більш широкій, і не лише торговельній, перспективі культурної політики. Європейські й латиноамериканські автори аналізують зв’язки між масовим успіхом мелодрам – не лише у творах, а й у політичних і соціальних інформаційних програмах – і «ринковим неопопулізмом», який оцінює медіа з некритичної точки зору рейтингу (Sarlo, 1994). Поєднання «естетичного консерватизму» з особливими результатами прогресивних технологій і з політичним популізмом слугують харизматичній владі авторитарних лідерів для нейтралізації претензій до несправедливих соціальних структур і досягнення консенсусу (Bourdieu, 1998: 9). Саме у цьому змішуванні розваг, фарсу і політики Евіта і Че стають частиною тієї ж серії видовищ, що й Леді Ді та Клінтон з його еротичними пригодами. Не схоже, що це «зіставлення» Півдня з Північчю може допомогти врівноважити нерівність. І також не схоже, що найкращим способом для периферійних країн набути визнання є магічний реалізм літературних творів, телесеріалів і фільмів, які роб­лять стереотипним латиноамериканське в каталозі райських наративів, пишної природи і традиційної родини. Не надто сприяє розумінню наших суспільств те, що ми завжди обмежуємось інтерпретацію своїх конфліктів як родинних драм і соціальних відносин як підпорядкованих почуттям.

Крім того, було б корисно наново оцінити «успіхи» індустріалізації й транснаціональної масифікації культур Латинської Америки у світлі інформації, якою наразі не володіємо: яка частка залишається в латиноамериканських суспільств од прибутків, що отримуються від реалізації нашої музики, телесеріалів і книжок? Скільки митців, виробників і техніків отримують прибутки від цього транснаціонального поширення? Ми дещо знаємо про те, що відбувається з кінофільмами іспанською мовою, які займають не більше 10 відсотків часу на екранах навіть у країнах – виробниках кінофільмів. Однак навіть оцінка економічного й естетичного значення експорту символічної продукції в галузі культури і мистецтва дозволила б оцінити її ймовірну проекцію, її прибутковість для регіону, для виробників і тих, хто лише інвестує.

в) Формулювання нової культурної політики відповідно до суспільних інтересів змушує розвернути в протилежному напрямі тенденцію простої приватизації та денаціоналізації установ і програм з культурної діяльності. Йдеться не про повернення держави – власника радіостанцій і телеканалів, а про відновлення її ролі в регулюванні приватних підприємств, стимулюванні найслабших або менш прибуткових соціальних ініціатив – театральних і музичних груп, бібліотек і районних центрів культури, незалежних засобів комунікації – як захисника і координатора суспільно корисної діяльності. Для знайдення нового місця держави у сучасній кон’юнктурі необхідно переосмислити її концепцію як агента суспільних інтересів, колективного мультикультурного та як арбітра в конфліктах між приватними інтересами та між інтересами підприємств гегемонійних держав і держав на шляху розвитку. «Держави надають фокус для самовизначення» (Giddens, 1999: 156).

Згідно з принципом, за яким однією з функцій держави є запобігання тому, щоб культурні блага і творчість зводилися до товарів, і захист того, що у символічному житті суспільств не може комерціалізуватися, потребуємо існування просторів на кшталт національних музеїв, шкіл, державних університетів, мистецьких дослідницьких і дослідних центрів, субсидійованих державою або змішаними системами, в яких співпраця урядів, приватних підприємств і незалежних об’єднань гарантувала б, щоб інтереси і потреби більшості в отриманні інформації й у відпочинку не були підпорядковані комерційній рентабельності.

Соціальна діяльність держав має спрямовуватися передусім на захист і посилення історично здобутого національними культурами в процесі соціальної боротьби та на накопичення його у пам’яті суспільства та в інституційній діяльності. Далі необхідно, щоб цінування та збереження державного знайшло відображення в наднаціональних організаційних структурах таким чином, щоб соціальні й культурні надбання не зазнавали утиску з боку акторів глобального ринку.

г) Те, що могли б робити держави і незалежні національні організації, дедалі більше залежить від створення нових програм і регіональних культурних інституцій, які б супроводжували торговельну інтеграцію між державами. Між культурними індустріями транснаціонального рівня та слабкою культурною політикою кожної країни існують проміжні інстанції. Перерозподіл культурної та комунікаційної влади надає змогу для створення регіональних об’єднань міжміських, державних органів, неурядових організацій та інших незалежних асоціацій і фундацій, які сприяють тангенціальним формам глобалізації та міжкультурного співробітництва. Щодо того, як посилювати регіональні економіки за умов глобальної конкуренції, вже існують приклади в Європейському Союзі: інтеграційні механізми, які спрощують вільну циркуляцію не лише товарів, а й осіб і меседжів. Це здійснюється за допомогою спільних освітніх програм, політики захисту спільної культурної спадщини і того, що визначається як «європейський аудіовізуальний простір». І також за допомогою впровадження норм, які зобов’язують держави підтримувати видавництво книжок і журналів, захищати авторські права і розширювати внутрішню культурну індустрію.

Хоч європейці дедалі менше опираються приватизації їхніх телекомунікацій і розширенню американського контролю над їхнім культурним простором, їхні уряди розробили спільні нормативні рамки, які сприяють циркуляції власних програм континенту, встановлюючи мінімуми для всіх держав-учасниць щодо змісту масмедійної реклами та її обмеження; створили програми для розвитку аудіовізуальних індустрій регіону, високоякісного телебачення та з прийняття спільних норм для супутникових трансляцій. Обґрунтовується не лише потреба захисту ідентичності, а й важлива роль культурних індустрій в економічному зростанні, створенні робочих місць і консолідації більш партисипативних демократичних суспільств (Council of Europe, 1997).

Менша ініціативність латиноамериканських урядів у цих питаннях компенсується в деяких аспектах діяльністю незалежних культурних організацій і мереж. Серед різних прикладів можу пригадати мережу, започатковану кінематографістами, виробниками, дистриб’юторами і деякими законодавцями Аргентини, Бразилії, Канади, Колумбії, Куби, Іспанії, Сполучених Штатів, Венесуели і Мексики, яка провела зустріч в останній країні в 1998 році під назвою «Ті, хто не є Голлівудом». Для активізації кінематографічної індустрії в цих суспільствах були розроблені пропозиції, спрямовані на отримання урядових субсидій, податкових пільг, оплати за показ кінофільмів на телебаченні й отримання від 5 до 10 відсотків од вартості квитка у касах. З метою захисту латиноамериканського кінематографа від недобросовісної конкуренції з американськими виробниками було запропоновано ухвалити в кожній країні закон, за яким кінофільми, виробництво яких коштувало сто мільйонів доларів, а прибутки мають бути ще вищими, не могли б імпортуватися під виглядом «копій без комерційної вартості». У 1998 році були проведені ще дві зустрічі у Венесуелі та Колумбії (у місті Богота), де було узгоджено створення постійної комісії в складі латиноамериканських законодавців для захисту «кінорозмаїття» регіону та «гармонізації критеріїв і механізмів захисту культурної спадщини» кінематографа.

Випробовуються інші механізми співпраці між державами, приватними підприємствами і незалежними організаціями, інноваційна цінність яких заслуговує на увагу. Останнім прикладом, який хочу навести, є Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів. У 1991 році Фонд Рокфеллера, Національний фонд культури і мистецтв (державна установа) та «Культурна фундація Банкомер» (дві останні – мексиканські установи) утворили бінаціональну організацію для «збагачення культурного обміну» між цими державами. Хоча у Сполучених Штатах існує Національний фонд мистецтв, а у Мексиці – Національна рада культури і мистецтв, вони надають підтримку лише діяльності у власній країні.

Довірчий фонд надає фінансову підтримку щороку бінаціональним проектам із розвитку бібліотек, видавничої продукції, музики, танців, музеїв, візуальних мистецтв, мистецтву в мас-медіа, театру, культурних досліджень і міждисциплінарних праць. 3386 запитів, поданих протягом 1992–1999 років, з яких майже 500 отримали підтримку, демонструють високу ефективність цієї ініціативи в обох країнах, котрі, попри інтенсивну взаємодію, не звикли реалізовувати спільні програми частково з причини браку культурних інституцій, які б цьому сприяли. Одне дослідження з діагностики й оцінки діяльності Довірчого фонду я здійснив спільно з Джорджем Юдісом у 1996 році, беручі інтерв’ю в керівників установ і митців, які отримали підтримку, в котрих вони оцінювали досвід «інтерактивного співробітництва» та вироблення мистецьких уявлень, спільних для таких відмінних суспільств. Вони просили, щоб Довірчий фонд, крім надання фінансової допомоги, організовував майстер-класи, симпозіуми та здійснював іншу діяльність, яка б сприяла кращому представленню культури однієї країни в публічних сферах іншої, брав участь у міжкультурній обробці відмінностей і стимулював «мистецтва, вкорінені в спільнотах і етносах», мультикультурну рефлексію та експериментування, які ринок і традиційні інституції залишають поза увагою. Так само було цікаво побачити, що ці протиставлення, крім того, що створюють спільний для відмінних культур досвід, приводять до опрацювання відмінностей у сприйнятті культури та розмаїття в Сполучених Штатах і Мексиці, про які я згадував у попередніх главах. Поза сумнівом, поширювання подібних ініціатив на інші регіони могло б бути ефективнішим.

Коли на початку 1998 року Сьюзен Зонтаґ перебувала в Мексиці, їй нагадали, що в своїй книжці «Проти інтерпретації» вона стверджувала, що якби її змусили обирати між Достоєвським і The Doors, вона б обрала Достоєвського. Однак також вона написала: «Чому ми маємо обирати?» Інтерв’юер запитав у неї, якими могли б зараз бути еквіваленти тих культурних проявів. Зонтаґ відповіла, що протиставлення Достоєвського і The Doors було актуальним для 1960-х років, коли дилема полягала між високою та масовою культурами й інтелектуали захищали легітимність різних практик. «Зараз проблема, – додала вона, – полягає в тому, що люди настільки зачаровані масовими розвагами, що їм складно думати про інший рівень. Ідея, за яку потрібно боротися зараз, пов’язана з концептами «серйозності» та «компромісу». Питання, яке постає сьогодні, таке: «Нащо комусь бажати чогось більшого за масові розваги?»

Виникнення згаданої дилеми вказує не лише на конфлікт між естетичними наративами. Вона ставить нас у центр транснаціонального публічного простору й означає те, що саме сьогодні стоїть на кону у взаємному обміні між культурами. Це пов’язано, якщо використовувати вислів Хесуса Мартін-Барберо, з відновленням символічного виміру політики та з тим, «чого не може зробити ринок». Згаданий автор зазначає три вади: «Ринок не може викристалізовувати традиції, оскільки все, що ним вироб­ляється, “розчиняється в повітрі” через його структурну тенденцію до прискореного загального старіння не лише речей, а й форм та інституцій. Ринок не може створювати соціальні зв’язки, тобто зв’язки між суб’єктами, оскільки вони утворюються в процесі змістової комунікації, натомість ринок оперує анонімно за логікою вартості, що передбачає винятково офіційні взаємодії, асоціації та обіцяння, які розсіюються і спричинюють лише задоволеність або розчарованість, але ніколи зміст. Ринок не може породити соціальні інновації, оскільки вони передбачають відмінності та нефункціональну солідарність, опір і дисидентство, тоді як ринок працює винятково з рентабельністю» (Martin Barbero, 1998: xv та xvi).

Хочу додати четверту ваду ринку як «утворювача» міжкультурності. Оскільки ринки скеровуються конкуренцією і глобалізація її інтенсифікує, змішання між культурами зазвичай проявляються у торговельних мережах як примирення та еквалізація[77] з більшою тенденцією до приховування конфліктів, ніж до розв’язування їх. Я маю на увазі людей різних рас, які сусідять на рекламних плакатах Benetton; про мелодії фламенко, італійські, англійські та неєвропейські, які «долають» свої локальні відмінності під час концертних турів «трьох тенорів»; світові виставки, олімпійські видовища і спортивні події, які «братають народи» і пропонують усім прості версії різноманітного і множинного; заппінг[78], який дозволяє нам за лічені хвилини з’єднатися з каналами тридцяти країн. Це деякі з практик, які створюють ілюзію, ніби культурний репертуар світу перебуває в нашому розпорядженні за мирного і зрозумілого взаємозв’язку.

Оскільки гібридизація є змішанням елементів стількох суспільств, скільки існує клієнтських груп, зацікавлених в її продукції, до відмінностей між культурами зазвичай застосовується те, що в музиці визначається як «еквалізація». Так само як за допомогою електронних приладів у процесі запису та відтворення зменшуються відмінності звучання і музичні стилі втрачають свою специфіку, віддалені культурні форми можуть занадто легко стати сумірними.

Пошуки естетики звукової рівноваги, ініційовані аеропортами, ресторанами, торговельними центрами й інших місцями, де здійснювалися спроби «кліматизувати» середовище, зараз поширюються завдяки технологіям промислового запису, які усувають усе, що «дисонує». Хосе Хорхе де Карвальо дослідив основні засоби, які при цьому використовуються: а) гучність різних жанрів і музичних інструментів, піанісимо і фортисимо, вирівнюється для того, щоб звучати в межах оркестрової гомогенності або підпорядковуватися каналу голосу; б) зловживання ефектом затримки або реверберації звуку в шоу й у барах, яке атрофує спроможність слухача сприймати тонкі пасажі, поширюється на юнацькі групи і навіть на осіб з аудіоплеєрами, для яких найкращий спосіб слухати музику – з найбільшим посиленням і рівнем гучності звуку; в) компакт-диски освячують парадигму уніфікації слухання, пропонуючи «очищені» версії, які презентуються так, ніби були зроблені в акустично збалансованих залах із досконалим оркестром і слухачем в ідеальній позиції для слухання: еквалізований запис із безпристрасним суб’єктом слухання, який завжди перебуває в центрі (Carvalho, 1995).

Створена як ресурс західного смаку, еквалізація стає способом заспокійливої гібридизації, зменшення точок опори для інших музикальних естетик і викликів, які несуть у собі незрозумілі культури. Під виглядом люб’язного співіснування вони симулюють перебування у близькості від інших, не намагаючись їх зрозуміти. Як і нетривалі туристичні подорожі чи величезний обсяг транснаціонального виробництва кінофільмів, еквалізація у багатьох випадках є спробою монологічної кліматизації, ігнорування відмінностей, які не піддаються розчиненню.

Ідеться не лише про спроби затушовувати відмінне. Також приховується нерівність у доступі до виробництва, циркуляції та споживання культури. Аналіз стратегій торговельної гібридизації має поставити їх у такі умови, що Ульф Ганнерц називає «політичною економією культури, притаманної змішаному континууму», тобто нерівного розподілу між «центрами» і «периферіями», і навіть «співіснування декількох континуумів замість одного єдиного й інклюзивного» (Hannerz, 1997: 115–116). Той факт, що підприємства країн «центру» приділяють більшу увагу країнам на шляху розвитку, і те, що мігранти і латиноамериканські меседжі інколи гібридизуються в «центрі» (диски з етнічною музикою записуються в Нью-Йорку, Маямі, Мехіко і Буенос-Айресі, тоді як самі ці міста перетворюються MTV на столиці латиноамериканського року), не означає, що зникатимуть центральне і периферійне.

Гібридизація, крім того, що слугує для примирення і з’єднання етносів і націй, є точкою відліку для позбавляння від фундаменталістських спокус і фаталізму доктрин щодо цивілізаторських воєн. Це допомагає набути спроможність визнавати продуктивність взаємодії та перехрещень, дає змогу брати участь у декількох символічних репертуарах, бути мультикультурними гурманами, подорожувати між спадщинами і насолоджуватись їхніми відмінностями (Werbner, 1997: 11). Історичні спадщини, які осягаються у такий відкритий і перемінливий спосіб, можуть збагачуватись і ставати мостами для порозуміння між різними суспільствами. Однак гібридизація інколи є місцем, в якому культури втрачають характер і губ­ляться, як це підтверджує проблема мігрантів, змушених відмовлятися від власної мови або бачити, як вона втрачається в їхніх дітей, митців, які змушені «позбавити контексту» свій стиль, якщо хочуть бути в мейнстрімі. Можливо, в році, в якому співіснують «його протестна ідеологія, його інтенсивність почуттів, його масова присутність на ринку і мільйонні прибутки», більша міжкультурна свобода і постійний ризик залишитись у пастці фетишизму різних поколінь, ці парадокси виявляються з більшою виразністю (Ochoa Gautier, 1998).

Насправді, як стверджує Нікос Папастергіадіс – який сприймає ідентичність як «утворену шляхом узгодження відмінності», – гібридизація була «утворювальним принципом для міжнародних культурних ініціатив» (Papastergiadis: 257–258). Однак сама по собі вона не гарантує мультикультурну демократичну політику. Залежить від впливу, який зберігається музикантами, письменниками і кінорежисерами у виданні та циркуляції для того, щоб їхня гібридна продукція була «третім простором, який уможливлює появу інших позицій» (Bhabha, 1994: 211), щоб була простим удосконаленням, яке заперечує і консервує, яке синтезує протилежності як гегелівське Aufheben[79] (Beverley, 1996), або простором соціально-культурної енергії та інновацій. Міжкультурне змішання може вичерпатись як еквалізована сцена для етнічної музики або як міжнародний стиль у літературі, однак так само спроможне сприяти акустичним імпровізаціям і нетрадиційним творам, які оновлюють усталену мову. Як привід для комерційних маневрів або як підґрунтя для обговорень, які започатковують незвичні погляди. Не лише культурний простір змінюється в процесах гібридизації; також зазнає змін відносно безсистемний і непередбачуваний характер усієї культури, однієї з основ визнання відмінності, необхідного за умов гри в демократичність.

«Нащо надавати такої важливості питанню естетики під час обговорення культурної політики?» – запитував у мене службовець однієї міжнародної організації. Насправді, наголос на естетичних пошуках міг би здатися цікавим лише для меншин і, відповідно, зворотним для публічного життя, яке зазвичай асоціюється з тим, що може поділятись усіма. Утім, при цьому мистецтво є важливим, хоч і в парадоксальний спосіб. Письменники і митці, не розчавлені культурним істеблішментом, або такі, що навіть приймаються ним, заперечують єдиний спосіб, в який ринок структурує публічну сферу, відіграють антипублічну роль, оскільки вводять локальні теми або форми викладення їх, які видаються непродуктивними для гегемонії торгівлі. Ті, хто витрачає стільки часу на приватну діяльність із сумнівною прибутковістю (як можна витрачати чотири роки на написання роману, який прочитає лише пара тисяч осіб?) і зізнається, що присвячує тижні або місяці, щоб дивовижним чином висловити на одній сторінці те, що хтось переживає, або обговорювати те, що багато хто волів би забути, є антипублічними персонажами. Принаймні для тих, хто вважає, що публічне життя – це те, якому властива капіталістична раціональність, наприклад, телесеріа­ли, продукування однієї серії яких тривалістю в одну годину потребує інвестувати від 100 до 120 тисяч доларів та відзняти за три дні, щоб потім продати її понад сотні держав (Mato, 1999a). Порушуючи звичні відносини між публічним і приватним, між культурним експериментуванням і економічною рентабельністю, повільна економіка мистецького виробництва виконує публічну функцію, спонукаючи переосмислити те, що швидка економіка символічних індустрій нав’язує як публічне, швидкоплинне і вразливе до забуття.

Письменник – це той, хто «перебиває обговорення на публічній сцені, хто його перериває, змінює та визначає новий напрям», стверджує Рікардо Піґліа. Він зазначає, що існує аналогія – зворотна – з тим, що робить телебачення, коли не дає змоги висловлюватися народним секторам: репортери приїжджають «напевне, через якусь катастрофу до району, до робітничої зони, їде телебачення, і незабаром, ніби якийсь марсіанин, говорить робітник і намагається пояснити, говорить повільно і має манеру використання мови, яка суперечить соціальній логіці. Його одразу переривають, тому що він говорить навіть довше, ніж зазвичай говорять професіонали публічних виступів, наприклад, коли вони вдома або у барі, не “адаптовані” до публічної розмови, до телебачення, радіо чи сцени. З’являється робітник, і його запитують у його оточенні про якусь трагічну подію (страйк, сутичку, злочин), у багатьох випадках це жінки, оскільки це вони вижили або зазнали насильства, і вона чи він починає говорити так, як говорить завжди, дивиться у камеру і намагається сказати, починає говорити, потім замислюється, намагається бути точним і розповісти, що відбулося, і потім трохи запинається – і одразу в нього вихоплюють мікрофон і журналіст подає свою версію, а йому не дають говорити, бо він говорить іншою мовою і не так конкретно, як навчилися говорити ті, хто грає в цю гру в публічному просторі» (Piglia, 1998: 17). Письменник і митець, не пов’язані з медіа, перебивають це перебивання, відновлюють соціальну драму, протистояння між стилями мови, формами життя і мислення, які мас-медіа хочуть звести до вистави – вистави короткої, – щоб швидко перейти до наступної.

Отже, підходимо до другої характеристики естетичної дії: у світі, про який наратують як про циркулярну глобалізацію, котра симулює, що зачиняє все, мистецтво залишає відкритими тангенціальні глобалізації й вони навіть мають інший напрямок. Тобто зберігає можливість вибору, його невизначеність за насиченості й розмаїття соціального, що має значно більше стратегічне значення, ніж управління пультом від телевізора. Переривати оповідь і обирати іншу логіку означає підтримувати нестабільне протистояння між соціальним і способами наново його уявляти, між тим, що існує, та можливістю його критикувати. Це значить – заперечувати, що глобалізація та її потенціал масовості подібні «кінцю історії», проголошеному Френсісом Фукуямою, або «кінцю географії», вказаному Полом Віріліо, та «світу без центру і краю» ідеологів з Інтернету.

Історія глобалізації лише починається. Узагальнення нею інтерактивності ускладнюється не лише «відставанням» недостатньо інтегрованих культур, а й новими кордонами і сегментацією мереж і публіки, вигаданих тими, хто стверджує, що помістили світ у стан телеприсутності. Попри уніфікаційну риторику, історичні й локальні відмінності зберігаються – передусім тому, що влада глобалізації не є достатньою для охоплення всіх, а також тому, що її спосіб відтворюватися і поширюватися потребує, щоб центр був не всюди, щоб існували відмінності між світовою циркуляцією товарів і нерівним розподілом політичної спроможності їхнього використовування. Крім того, ці відмінності зберігаються, оскільки логіка нерівності спонукає виключених із праці, торгівлі й уніфікованого споживання відроджувати ремісниче або доглобалізаційне виробництво. Мистецькі вироби, повільні й відмінні, іноді в своїх розповідях і засобах подають нерозв’язані суперечності глобальної політики, перспективи нерівності та потребу маргіналізованих перервати узагальнювальні тоталітарні течії ствердженням свого, деглобалізаційними вигадками.

Я натякаю на те, в якому сенсі мистецьке переривання співвідноситься з більш широкими культурними і соціальними рухами. З індіанськими і екологічними рухами, які заново стверджують територіальність і локальне використання природних і соціальних багатств, котрі не зводяться до глобальної логіки. З феміністськими рухами, які в конкретних сферах ставлять під сумнів претензії чоловіків на визначення публічної сфери в єдиній статевій перспективі. З незайнятими або виключеними з мундіалізованого виробництва і споживання секторами суспільства, які, коли не можуть домогтись ані того, щоб політики представляли їхні інтереси, ані того, щоб уряди їх почули, перекривають дороги, організовують «ескраче» (публічні викриття за типом вистави перед будинком амністованих катів у Аргентині, Чилі та Уругваї). Або організовують рухи споживачів чи телеглядачів. Так само як обов’язкова меркантилізація у вигляді реклами перериває кожні декілька хвилин кінофільми, розповідь глобалізації перебивається втручанням локальних інтересів, які не були вдоволені.

Культурні й антропологічні дослідження в останні роки зазначали, що численні дії для переривання, які мають політичний аспект, не ставлять за мету здобуття влади або контроль над державою. Навіщо китайські студенти виявили «надзвичайну відвагу», кидаючи виклик танкам на площі Тяньаньмень[80], запитує Крейґ Калхун, якщо було очевидним, що ці протести приречені на поразку? Міркування щодо механізмів інтересів, які приділяють увагу лише раціональності економічної і макрополітичної успішності, не спроможні осягнути поведінку, спрямовану більшою мірою на те, щоб легітимізувати чи виразити ідентичності. Це, зазначає Калхун, «боротьба за значущість» (Calhoun, 1999). Якщо проаналізувати афективний вимір у культурних і соціальних практиках, групову солідарність і пов’язаність, унаочнюється особливий політичний сенс дій, аналогічних мистецьким у тому, що вони не переслідують безпосереднє задоволення вимог і меркантильну вигоду, а обстоюють змістові структури в певних способах життя. Утім, такі дії – навіть якщо інколи виявляються ефективними, оскільки пристосовуються до замовчувань і суперечностей гегемонійного порядку, – не знімають питання, як досягти загальної зміни конфігурації політики.

Не знаю, чи має сенс на цьому етапі прискореної глобалізації і початкової деглобалізації пропонувати узагальнення цих дисперсних переривань. Можливо, найпліднішим шляхом буде визнання того, що руйнування (часткове) держав і підпорядкування (малоефективне) національних суспільств глобальній логіці ринку модифікує посередницькі простори і мережі. Тому роблю висновок, зазначаючи дві тенденції, які розвиваються на цих просторах. Одна з них представлена «інтеграцією» виключених осіб до глобальних мереж торгівлі наркотиками і злочинності, які існують за підтримки державної бюрократії та структур «до-модерної» влади. Виключеним з офіційних ринків і позбавленим трудових прав особам і державам з обмеженим промисловим внутрішнім розвитком пропонується незаконна «компенсація». Дані щодо того, що глобалізація торгівлі зброєю і наркотиками наближається до 100 відсотків електронної світової торгівлі (приблизно мільярд доларів щороку), вказують, в якому сенсі управлінці взаємопов’язаного світу та «довічного теперішнього»[81] протягом 24 годин 365 днів на рік співіснують із відмінною давністю алжирського і сербсько-хорватського воєнного фундаменталізму, політичними апаратами колишніх комуністичних національних держав і латиноамериканським неоліберальним популізмом.

Так само, як електронні гроші надходять через корумповане «відмивання» до офіційної економіки, глобальні комунікації торгують давніми і локальними культурами. Так само як, на думку Мануеля Кастельса, «глобальна кримінальна економіка є прогресивною формою капіталізму» (через її меркантильну логіку, умови інвестування та збереження фінансових активів), убивства, якими завершується руйнування державної політики, її поєднання і зіткнення з економічною владою, дестабілізують порядок глобального взаємного обміну. Водночас, зафільмовані вчасно, вони оновлюють кожного тижня телевізійні уявлення. Ніколи ще естетичні стратегії транснаціональних компаній у сфері комунікації, які хоча в словесному дискурсі й засуджують ці події, схвалюють їх за допомогою регулярної трансляції, не були ближчими до маргіналізованих і люмпенізованих масових культур, які супроводжують ці процеси: понад п’ятдесят «корридо» – пісень-балад, присвячених наратуванню пригод наркоторговців, – які поширюються по радіо на мексиканському кордоні, на піратських і легальних касетах, стали одним із типів музики, що найчастіше можна почути в автобусах чи таксі. Великі медіа та прогресивні технології поділяють із секторами суспільства, виключеними з офіційної економіки, з неофіційними «капос» – головами мафії – гегемонійну культуру, яка є гротескною карикатурою на сучасність. Вона пропонує як ключові ресурси для перемоги безжальну конкуренцію та видовищну жорстокість, родинне накопичення капіталу, мафіозні кодекси честі й відданості, релігійні й селянські традиції вкупі з виставлянням їх напоказ у мережі Інтернет та фривольним космополітизмом.

Однак численні взаємозв’язки і взаємодії між локальним і глобальним, традиційним і гіперсучасним, масовим і суперінформованим не можуть бути інтерпретовані як гармонійний макіавеллівський глобальний план. Достатньо згадати все, що глобалізація навіть неспроможна охопити ні своєю політикою, ні своїми концептуальними схемами. Зростання взаємодій і зближення віддаленого збільшує інформацію про інших, інколи спрощує розуміння їхніх відмінностей і нерідко робить їх нестерпними: ксенофобія і расизм за глобалізації також зростають. Оскільки деякі мережі можуть використовуватись у «цивілізованій» формі, наприклад Інтернет, який починався як військова система, вони також стають мережами, призначеними для жорсткої конкуренції та для спостереження за тим, що не вдається приєднати. Однак конкуренція і спостереження також функціонують частково. Вони не переростають у військовий уряд, оскільки вважається, що торговельна глобалізація розвиватиметься швидше без держав і транснаціональних органів державної влади, тобто без політичної глобалізації.

Інший напрям роботи з посередництвом пов’язаний з культурними рухами і громадськими неурядовими організаціями, які намагаються об’єднати осіб, виключених і маргіналізованих національними державами і глобалізованими ринками. Я маю на увазі організації із захисту прав людини (Міжнародна амністія, мережі з дослідження диктатур і їхніх жертв), суспільні рухи і засоби комунікації, які діють у мікропублічному просторі й пов’язуються за допомогою Інтернету або об’єднуючись із рухами, радіо чи виробниками музики з інших країн для створення мереж з інформування та співробітництва, в яких культурне і політичне представництво превалює над меркантильними розрахунками. В останні роки декілька міжурядових зустрічей – серед інших конференції з проблем довкілля у Ріо-де-Жанейро або з прав людини у Відні – проводилися паралельно із зустрічами цих незалежних мереж. Деколи, як, зокрема, у випадку Всесвітньої конференції з культурної політики, організованої ЮНЕСКО в Стокгольмі у 1998 році, останні були інкорпоровані до програми як форуми, паралельні міжурядовій асамблеї.

Не всі ініціативи заслуговують на однакову оцінку. Деякі абсолютизують суспільне, залишаючись індиферентними до держав; інші намагаються шляхом домовленостей з останніми перетворити ці громадські практики на нові форми управління державою. У той чи той спосіб вони демонструють, що між Голіафом та Давидом, між глобалізаційними силами ринку, які уявляють себе всесильними, та несприятливою соціальною ситуацією без політичного вираження існує дещо більше за клієнтелістські мережі кримінальної глобалізації. Однак не варто робити такі категоричні висновки, який робить, наприклад, Ентоні Ґідденс, коли він відзначає зростання міжнародних (з 20 на початку ХХ століття і до понад 300 зараз) і транснаціональних (з 180 до 5000 у той же період) урядових організацій і підсумовує: «Вже існує глобальний уряд, і вже існує глобальне громадянське суспільство» (Giddens, 1999: 165).

Поза сумнівом, здійснюється початковий перехід від дій для переривання до створення нових видів соціального, культурного і політичного посередництва. Що значить – переносити вісь соціально-політичної діяльності до посередництва? Передовсім подолання дуалістичного і полярного протистояння між державами та громадянами, підприємствами та клієнтелами, макроінституціями та спільнотами для переосмислення державного в процесах більш складної комунікації, за яких посередники легітимізують інституції та встановлюють суспільний консенсус. Оскільки численні посередницькі рухи розвивають свою діяльність у транснаціональній формі, вони спромагаються одночасно увійти до різних рівнів соціально-політичних процесів із більшою гнучкістю, ніж національні держави, міжурядові організації та винятково локальні об’єднання. Вони за своєю гнучкістю наближаються до мегапідприємств, які перевпорядковують ринки, встановлюють зв’язки з суспільствами й утворюють «світове громадянське суспільство», яке концентрується на споживанні та відстороняється від громадян.

У такий спосіб неможливо розв’язати проблему уявлення світового уряду, однак можна просуватися до розуміння того, що означає глобалізація в житті людей, і в деяких випадках здійснюється робота щодо уможливлення єдиного світового громадянства, яке уможливить урядування світом на демократичних засадах. Можливо, важливішим за досягнення когерентної парадигми глобалізації, вираженої в новому планетарному порядкові, зараз є розрізнення деструктивних і обнадійливих ефектів наративів і глобальних дій шляхом більш ретельного пізнання, ніж можуть досягти соціальні науки; а також винайдення нових способів акумуляції локальних і національних знань у регіональних і глобальних мережах, пов’язування акторів науки і мистецтва з суспільними рухами і культурними індустріями з метою уявлення програм з інтеграції.

Святкування кінця і початку століття спрямовані не на відзначання кінця історії чи географії, а на перевірку того, як ми накреслимо геополітику комунікації, спроможну визнати те, що існує між наративами глобалізації та тими, які лише утверджують ідентичності. У культурних індустріях, які не заперечують ризики мистецького уявлення, в економічних взаємодіях, які приймають плюралістичну соціальну політику, в культурних рухах, які відкривають новітні форми посередництва, можемо розрізнити не щось на кшталт фінальної сцени, призначеної повторюватись як вистави, а різноманітне майбутнє, що віддаляється від тоталітаризму торгівлі чи мас-медіа. З цієї перспективи глобалізація є більшою за одноманітну множинність.