Від Мальти до Магадану

Рудник «Ігуменовскій»

Так він називався на час нашого прибуття. Пізніше цей рудник був перейменований на рудник ім. «Бєлова».

За нами приїхали два вантажні автомобілі «Студебекер» і забрали по 46 в'язнів на кожний. З нашого етапу, з 92 в'язнів, залишилося живими лише 6 чоловік. Решта, не витримавши каторжних умов перебування та важкої непосильної праці, а також кліматичних умов, відійшли у вічність, спочивати в колимській мерзлоті. Вічна їм пам'ять!

Рудник «Бєлова» (колишній «Ігуменовскій») знаходиться на віддалі приблизно 520 кілометрів від Магадану, по центральній колимській трасі та бічним відгалуженням від неї ще 50 кілометрів.

Рудник розташований в долині, де бере свій початок (тут ще потічок) ріка Тенька. Адміністративно рудник належить Теньківському табірному управлінню, яке знаходиться в «містечку» Усть-Омчаг. До потічка вливаються ще декілька потічків, утворюючи гірську ріку. Вода в ріці є дуже холодною і майже дистильованою. Щоб її скип'ятити, необхідно додати трошки солі. Маю на увазі скип'ятити за допомогою двох електричних проводів.

Поселення було мале і мало не більше 40 хатин, переважно перероблених з тари, тобто дощатих коробок, в яких колись привезли гірничодобувне обладнання таке, як компресори та інше. Було також і кілька рублених хатин, в яких мешкало начальство.

Табір був розташований у підніжжі сопки і тільки розбудовувався. На час нашого прибуття тут знаходилося не більше 200 в'язнів. Роботи було дуже багато, особливо при розбудові табору.

Почали будувати їдальню, бо до цього часу варили їсти в казанах під брезентовим навісом. Допоміжну обслугу (заготовляти дрова, носити воду в бочках із річки та таке інше), набирали з бригад, але переважно з побутовиків, а не з політичних. Охочих було завжди багато, та і не дивина. На кухні як на кухні, завжди перепадав зайвий черпак баланди та каші. В порівнянні з роботою на шахті чи на лісоповалі, ця робота вважалася легкою, а тих, хто працював при кухні, блотарі називали придурками. Та взагалі ті, хто крутився при обслузі, був придурком.

Будували їдальню та ще два бараки в темпі, бо колимське літо дуже коротеньке.

Те перше літо годували нас непогано, лише мало. Перше, друге, та крім цього давали по куску червоної риби. Розказували, що начальник табору якимсь чином «викрутив» цілу машину червоної риби (кети), і треба було її швидко використати. Інша версія була така, що це ще є американські запаси, які швидко закінчувалися із збільшенням прибуваючих в'язнів.

Інструмент (лопати, ломи та ін.), обладнання були виключно американського виробництва. При такій роботі це все ламалося і викидалося, а пізніше з жалем шукали та ремонтували, але час минув. Сформували з нас бригаду 80 чоловік та послали на будову дороги до першої дільниці, в сопці «зарізали» нову штольню. Ми зрізали похилу обочину сопки, а каміння кидали на протилежний бік, таким чином робили дорогу. Дрібне каміння безперестанно зсовувалося і засипало збудовану дорогу і вся наша праця йшла нанівець.

Кожного дня ми поновлювали свою вчорашню роботу. Нам начальство тикало під ніс норми, які треба виконати, щоб отримати мізерну пайку хліба. Мабуть ті норми були розраховані на дорожні машини, а не для людей з лопатами та ще при такому грунті, тобто мерзлоті.

До зими ми якось вимучили ту злощасну дорогу. При розумному керівництві цю дорогу можна було давно зробити, якщо укріплювати протилежні боки, але кого хвилювали затрати та рабська праця в'язнів.

Нашу бригаду послали на працю в штольню, яка мала назву першої дільниці. Вже і зима почалася, морози, а з ними і перші жертви.

Харчування ставало щораз гіршим, закінчилися американські запаси, закінчився навігаційний період. З одягу ми обдерлися, а нового ще не «положено», тобто термін не вийшов, а який той термін, мабуть, лише сам Берія знав. Ідучи з роботи, ведемо попід руки одного, а то і двох знесилених товаришів, яких переводять в напівстаціонар, а звідти на той світ. Бригада топиться, як перший сніг на сонці, і якби не поповнення з нових етапів, конвой залишився б без роботи, бо не було б кого супроводжувати.

Спочатку працювали в дві зміни по 12 годин, взагалі без вихідних. Згодом дали в неділю вихідний.

Сніданок — це 400 грам чорного гливкого хліба, половина смердючого оселедця та сто грамів чаю, де заварка зроблена зі спаленого цукру. Вечором обід і вечеря разом, хліба, хто скільки заробив, черпак баланди з смердючою камбалою, черпачок каші з чумізи або магари. Таких круп ми і не знали, нам пояснили, що це є китайські кормові крупи для кормлення тварин. Про картоплю можна було лише мріяти, та не тільки нам, а й вільнонайманим. Хліб мав присмак нафти від того, що форми, в яких він випікався, змазували автолом.

Ми вже досить сильно обдерлися. В якому одязі ходили на роботу, в такому і спали, бо не було ніякої постіл і. Не те що постілі, навіть матрасів не було, просто голі нари із дощок або навіть із горбилів. Якщо здати порваний одяг, фуфайку на ремонт, тоді чим накритися, навіть якщо ти спав на верхніх нарах, все одно було холодно. Якщо твоя фуфайка ще була трохи порядна, з ремонту ти міг отримати останнє барахло, а твоя «загуділа» на іншу спину. Піди пожалійся, тобі скажуть, що ти диверсант, не хочеш йти на роботу, особливо коли ти політичний.

Хлопці, як могли, старалися самотужки ремонтувати свій одяг, але не було голок. За позичку голки треба було дати пів пайки хліба, а це була проблема!

Одного разу, ідучи на роботу, я знайшов кусок зламаної ножівки для металу. Я заховав її, а прийшовши в табір, став її відточувати на камені. Після відточення я взяв кусок сталевої дротини з тросу і, зігнувши, став пропилювати з одного боку, потім з другого. Так я випиляв вушко, що було основним, бо заточити вістря вже не було проблемою. З кожною голкою в мене все краще виходило. І так я став виробником голок. З нитками не було проблем, їх витягали з брезенту, якого було досить.

Я мав з того досить велику вигоду. Я зміг самостійно відремонтувати свій одяг, одяг друзів, а незабаром це рознеслося по табору. До мене почали приходити з майстерні із замовленнями на виготовлення голок, а також поодинокі в'язні.

Внаслідок своєї діяльності я мав завжди додаткову пайку хліба або щиру подяку чи якийсь подарунок з отриманої посилки, хоча від нікого я не вимагав якоїсь плати, тобто не користувався критичним положенням людини, як тепер використовують на цвинтарях, в меріях чи інших адміністративних урядах, беручи «на лапу», що по праву повинно залагодитись без того.

В бараках було жахливо тісно. Житла не вистарчало, бо привозили все нові етапи. На нарах, замість двох осіб, спало по три. Двоповерхові нари перетворилися в триповерхові тому, що під нарами на підлозі також спали люди. Це було найгірше місце, дуло з підлоги, з дверей, а тепло туди не доходило, бо навколо пічки також спали. Над пічкою, на бантах сушилися валянки та онучі, тому і тим, хто спав на верхніх нарах також не було завидно. Навколо пічки спала шантрапа, яка вночі лазила по кишенях та обкрадала все, що лише давалося вкрасти. Хоча їх і тлумили, але все одно вони робили своє. Свого постійного місця вони не мали, ніяка бригада їх до себе не приймала, це були відмовники, тобто зайвий баласт для бригади.

Штольня в шахті була вузькою та низькою, переважно трохи більшою за золотоносну жилу, це робилося для того, аби не затрачати часу на вивіз породи.

Ще в той час ніхто із нас не мав електричних жарівок з акумуляторами, крім вільнонайманих (маркшейдери, підривники, начальство), а користувалися факелами.

Факел — це бляшанка, тара від 300-грамової консерви, начинена ватою з фуфайки та залита соляркою. Такий факел давав більше копоті, ніж світла. І в тій печері «світило» аж п'ять факелів. Два мали бурильники, два відкатники та один кріпильник. Від такої кількості коптильників (факелів) на такому малому просторі та ще від пилюки, яка підіймалася від вантаження лопатами вагонетки, важко собі уявити, чим ми дихали. Це не було повітря, а суміш кіптяви з пилюкою. Не то що груди, але навіть наш одяг не витримував і розлазився. Ніс, горло були зацементовані. Ще ти не встиг трошки віддихатися, як треба було знову йти на роботу на 12 годин. І так 6 днів в тижні. До того треба додати вечірню перевірку, яка, в кращому випадку, забирала в тебе годину часу твого відпочинку.

Та сама процедура відбувалася також і зранку. Прийшовши зранку з нічної зміни, замість лягати відпочити, чекаєш поки пройде та дурна перевірка. А ще як в тих матолків-наглядачів не сходиться облік, то як скажені пси ганяють по бараках, ба навіть хворих з температурою виганяють на двір на лінійку, то проходить добрих дві години.

Кагебістська політика добре знала як викінчувати «політичних». Зимою, коли на дворі пекли морози, побутовиків посилали працювати в шахти, не дивлячись на жорсткі умови, але там все ж таки було тепліше. Політичних посилали на зовнішні роботи, де крім важких умов дошкуляв лютий мороз. Літом все відбувалося навпаки. Хочу зауважити, що з праці побутовиків там було мало користі.

Внаслідок такої політики, нас, кілька політичних в'язнів, перевели з шахтарської бригади в бригаду лісоповальників. Зима 1946–1947 років була надзвичайно суворою, сніжною та морозною. По пояс в снігу треба було добиратися до деревини, зрізати, обчистити від гілок та складати в штабелі. Норма була 4 кубометри на брата, а завжди працювало по двоє, тобто треба було обробити 8 кубометрів. Якщо ділянка була з густим лісом, то ще можна було ту норму виконати, але якщо ділянка мала рідкий ліс, то було дуже важко ту норму виконати. Хто не встиг того зробити за 12 годин, того залишали до тих пір, поки норма не була виконана, решта бригади чекала на них. Отже і тут був наганяй від своїх, які матюкали, мовби через вас нас тут тримають і ми мерзнемо. А конвой сидів в кожухах коло ватри та грівся, хоча і їм було б краще швидше позбутися нас.

З кожним днем ліс віддалявся від нас, тобто з кожним днем все більше часу затрачалося на дорогу, а це не враховувалося, і норма залишалася незмінною.

Це була варварська розробка лісу, а точніше його знищення. Трохи розпорпавши сніг, зрізали дерево, під снігом залишався пеньок висотою приблизно в метр. Весною, коли розтопилися сніги, жахливо було дивитися на це. Високі, почорнілі від гнилі пеньки створювали враження, ніби над тайгою пронісся тайфун чи ще якась варварська нищівна сила, після якої тайга повільно вмирає.

І тут мимоволі нав'язується питання. Таких бригад, як наші, було тисячі тільки на Колимі, а по всьому СРСР, обліку ніхто не знає. Результат такого господарювання вилізе боком нашим дітям, внукам, потомкам. Природа нічого не прощає!

Непосильна важка дванадцятигодинна праця, погане харчування та морози біля -50 °C без теплого одягу робили свою чорну справу.

Про який одяг тут можна говорити, коли в мене на тілі залишилися тільки рубці від сорочки та спідньої білизни, все давно розлізлося після прожарок. Змінки «не положено». Тут все ясно.

Я був на грані смерті, тобто ходячий скелет, внаслідок чого мене комісували (велика смертність).

На табірному жаргоні — я «доплив». Мене списали з бригади як непотріб, як макулатуру чи сміття і перевели в напівстаціонар. Це була ні лікарня, ні робоча бригада, а просто бригада смертників, призначена на повільне конання.

Той напівстаціонар був не тільки нищений голодним пайком (400 гр. хліба), а й моральним пригнобленням. Дали нижню білизну, а верхнього одягу не давали, нема чого на двір виходити. Страшно було дивитися на тих живих трупів, слухати їхні розмови про їжу, яка вона буває смачною, про видумані меню, чим себе більше роз'ятрювали. Бували часті випадки, коли померлого тримали під нарами кілька днів, поки не став смердіти, а на нього брали пайок та ділилися. Були в'язні дійсно хворі, ще з волі, але Для всіх були одні ліки — аспірин. Навіть я, більш-менш нормальний, став себе відчувати «звихненим».

Деякі із в'язнів мали трофічні виразки, які постійно виділяли гній та смерділи. Навіть наглядачі, які приходили нас рахувати при перевірці, затикали носи і говорили: «вонючеє трупйо, пора вас всех вистрелять».

І в той же час, в робочих бараках на чистій постілі, гладкі від їжі та безділля, зі своїми шестірками (які одночасно були їхніми жінками) блатарі грали в карти та розважалися, обіграючи один одного догола, або на чиєсь життя. Наглядачі навіть не сміли виганяти їх на перевірку з бараку, тоді як робочий люд годинами стояв на лінійці на морозі і чекав чи зійдеться облік в тих матолків.

Та вся «каналья» була «совєтскім народом, временно нарушившим закони совєтской власті», а ми були невиправні вороги тієї влади, що було істинною правдою.

Пробув або, як казали по-табірному, прокатувався в напівстаціонарі майже два місяці, що при таких умовах мало велике значення, бо багато терміну було ще попереду.

Начальником медпункту (тобто гол. лікар) був здоровенний кагебіст капітан-лікар Мерц. Говорив швидко і картавив по-жидівськи, не любив ніяких заперечень і слухав тільки самого себе.

Одного дня Мерц зайшов в наш «живий морг», оглянув все навколо і виходячи, кивнув на мене пальцем, в розумінні іди за мною. Я вийшов вслід і він не звертаючись до мене, наказав санітарові видати мені одяг та забезпечити вільне пересування поза зоною для збирання гілок сланіку, як протицинготного засобу для потреб табору.

Мені видали білизну, фуфайку та ватяні штани, все поношене, але можливе для ношення, в порівнянні з тим, що я майже рік не мав на собі білизни та можливого для ношення одягу. Бо з отриманого ще в Магадані одягу, залишилися лише шмати, навіть непридатні для миття підлоги.

Він тут же примусив мене переодягнутися, мабуть, боявся, щоб я той одяг не проміняв на хліб, що досить часто практикувалося, та наказав мені кожний день виходити в тайгу та приносити два мішки дрібних гілок сланіку, заливати в їдальні кип'ятком, а вечором, коли бригада приходить з роботи, роздавати по черпачку кожному, хто підійде. Мерц завів мене на вахту і наказав наглядачам, під свою відповідальність, кожний день зранку випускати мене із зони в тайгу на півдня. На поселення заходити мені було заборонено.

Сланік — це північні хвойні корчі, які росли на схилах сопок. Мають грубі довгі шпильки, на кінцях гілок росли маленькі солодкаво-гіркі шишечки. Сланік — найбільш багата рослина на вітамін «С», відсутність якого в організмі викликає хворобу цингу (лат. скорбут). Цинга є батогом всіх, не тільки в'язнів, але і вільнонайманих. Наслідки хвороби — це кровотеча ясен, а опісля випадання зубів, прищі по всьому тілу, незаживаючі трофічні виразки, кволість по всьому організму. Я мав нещастя відчути наслідки цієї хвороби на собі.

Спочатку мене дуже стурбувала та робота, в розумінні, як я дам собі раду, але пізніше мені це сподобалося і навіть мало свої принади.

Першим фактором було те, що я мав на собі можливий одяг. Хоча, маючи на собі сорочку, гімнастерку та фуфайку (без светра), це був абсолютно залегкий одяг для таких морозів, як -45 °C. По-друге, я виходив із зони без автомата за спиною, бродив сам по тайзі, дихав чистим повітрям, не чув матюків, дурних розмов про їжу, ніхто до мене не чіплявся, і мріяв, ніби я ходжу по Карпатах, хоча бродіння по пояс в снігу досить таки виснажувало й так виснажений організм.

Третім фактором було те, що я був до деякої міри нештатним робітником їдальні і отримував додаткову порцію баланди та черпачок каші. Та основне було те, що я, з'їдаючи шишечки сланіка, відчув, як цинга стала відступати. Завдяки тому, я став поволеньки видрапуватися з могили, куди мене спихав жорстокий, кривавий режим ненависної влади.

В тому напівстаціонарі я зустрів Федора Матковського, якого всі називали Федько. Родом він був із Станіславівщини, колишній вояк УПА, засуджений на 15 років. По його комплекції можна було визначити, що колись це був кремезний сільський хлопець. Тепер з нього залишилася купа костей в шкіряному мішку. Працював він гробарем, або, як в таборі називали, «лапайдухом». Роботи мав багато. Наклавши на санки по два, три трупи, вивозив за зону запорпувати. Викопати могилу в мерзлоті навіть здоровому чоловікові не під силу, тому, як міг, запорпував. Перед вахтою він зупинявся, і тоді виходив вахтер з дерев'яним молотком і бив ним кожний труп по черепу, після чого пропускав за зону на поховання.

Хіба могла гола людина, не то, що зимою при такому морозі, але і літом вижити в тайзі. Та процедура була мерзенною та злочинною. Авторів та виконавців тієї інструкції необхідно суворо судити, як катів. Але чи таке станеться, я сумніваюся. А якщо до такого дійде, то не буде кого, бо вони вже виздихають.

З часом Федько зміцнів і вже не возив трупів на санках, а брав два небіжчики під пахи та виносив їх на вічний спокій. Запорпував та запихав палку з біркою та номером.

На черговій комісії ВТЕК (врачебно трудовая експертная комісія), яка проводилася кожного місяця, мене визнали придатним до роботи і приписали до шахтарської бригади на другу дільницю. Аж так я встиг на «нендзних» тюремних харчах поправитися, що став знову «моцним» гірником.

Друга дільниця знаходилася на віддалі 5 кілометрів від табору. Часом возили на самоскидах на роботу, але в більшості ходили пішки під конвоєм. Така довга дорога вимучувала, а ще треба було працювати.

Приблизно посередині дороги на шахту другої дільниці ми проходили мимо розвалених дерев'яних споруджень і майже ніколи не звертали На це увагу. Були впевнені, що тут колись проводилося промивання золотоносного піску, і внаслідок збідніння жили, розробку закинено. Але все це було не так.

Істинну правду про це все я дізнався лише через кілька років від одного вільного інженера, коли працював в мехцеху.

Виявилося, що приблизно більше десятка років тому там велася розробка золотої жили і знаходився табір з в'язнями. В тому таборі виникла якась епідемія. Той табір оточили НКВедисти та розстріляли всіх, разом з охороною і вільнонайманими. Що не змогли знищити, підпалили та розрівняли бульдозерами. Я думаю, що причиною такого трагічного кінця того табору мусила бути якась важливіша причина, ніж епідемія. Жорсткі кліматичні умови на Колимі гасять всякий розвиток епідемій. Причину тієї трагедії забрали з собою в могилу невинні жертви.

Шахта другої дільниці, в яку я попав після напівстаціонару, була досить стара, маю на увазі, що її штольні були досить довгі, а також глибокі гезенги. Це була найстарша шахта на руднику, і можливо на ній працювали розстріляні наші попередники. І найчастіше нещасні випадки траплялися на ній. Можливо, що це був збіг обставин або ще якісь інші фактори.

Мене призначили помічником бурильника. Бурильником був українець, східняк на прізвище Малєта. По комплекції здоровий мужчина. Був у німецькому полоні і за те отримав по ОСО без терміну, а пізніше йому дали 10 років (хоч знаєш термін).

ОСО — «особоє совєщаніє», тобто без терміну, як про тебе колись і хтось собі пригадає, то звільнить. А так сиди, доки не здохнеш. На мою думку така невизначеність свого кінця морально пригноблює людину.

Тут до речі згадати слова шовініста, «великого собіратєля рускіх земель» О. Солженіцина:

Хоч ми всі ходили під одним клеймом як «ізмєннікі родіни», суджені по одній статті 54 (в Росії — 58), майже з однаковими термінами ув'язнення, але чомусь наші погляди та думки про той лад не сходилися і тому не могли з ними знайти спільної мови. В них, деяких східняків, були до деякої міри поблажливі погляди на ту владу. До нас, галичан, ставилися з недовірою, а до бандерівців, то можна сказати, з якоюсь, нічим непідтвердженою ворожістю.

Пневматичний бурильний станок (його називали молотком) вагою 16 кг, яким за зміну треба було вибурити в золотоносній жилі 12 шпурів (отворів) глибиною 1,2 метра, витрясав з бурильника всі патрохи. Ще тоді не було автоматичних пневматичних подавачів. Все треба було тиснути вагою свого тіла. Від того залежав план проходки, видобутку руди, це було пов'язано з планом виконання цілого рудника.

Як я вже згадував, мене призначили помічником бурильника. Попрацювавши днів з 10, я категорично відмовився від тієї роботи. За ту відмову мені довелося відсидіти в карцері три дні «на дієті», тобто це була склянка теплої води та 200 г. хліба два рази денно. Але для мене це був кращий вихід. Після виходу із карцеру мене призначили відкатником в ту саму бригаду.

Хоча робота відкатника була легшою від роботи бурильника, тим не менше, мала свої недоліки. Справа в тому, що накидаючи руду у вагонетку, крім пилюки, піднімалися гази від вибухівки — амоніту, яким ми дихали та отруювалися.

Шахту після вибуху вентилювали, але недостатньо. Начальство старалося чимдуж загнати бригаду в шахту, щоб забезпечити виконання плану (тут і премії їм). А про те, що ми отруювалися газами, ніхто не турбувався!

Непокірливих ніхто не любить і не хоче біля себе тримати, і тому я відчув, що бригадир має намір мене здихатися з бригади, також про це мені шепнули, я був тому радий. Причиною того, що я став непокірливим, була моя відмова від роботи бурильника, а також часті суперечки з бригадиром, який улесливо вислуговувався перед начальством, незважаючи нате, що це робилося за рахунок страждань бригадників. Або, як іноді говорять, по трупах лізе заради своїх благ.

Одного разу на вечірній перевірці нарядник оголосив: хто має спеціальність будівельника, нехай виступить. Виступило таких «будівельників», як я, майже пів табору. Але до тієї бригади треба було лише 50 робітників. Оскільки я стояв близько біля нарядника, мені вдалося записатися. Тепер вже колишній мій бригадир був навіть дуже радий, що я вступаюся з його бригади і ми мирно розійшлися.

В процесі роботи виявилося, що хто міг розрізнити вістря сокири від обуха, той вже був спеціалістом, а якщо ти ще зумів забити цвяха, то був великим спеціалістом.

Бригадиром бригади будівельників був призначений естонець, з політичних. Його заступником був Іванов, білорус, дійсно інженер-будівельник, також політичний. Як один, так і другий були дуже порядні люди, і тому в бригаді існував лад та спокій, що відсутнє було в інших бригадах.

З Івановим я здружився, і ми мали собі багато про що розповідати, звичайно, без свідків і то надворі, бо кумові стукачі добре старалися. Бригадир естонець більше спілкувався з латишами та естонцями. До нас, українців, він добре відносився, та взагалі про нього можна сказати, що був культурною людиною.

Призначення політичних бригадирами чи «замами», було дуже рідкісним явищем. На виконання цих функцій НКВС мало своїх, тобто з побутовиків, стукачів, яких вони вважали благонадійними, якими політичні ніколи не були. Така поступка була вимушена виробничою потребою.

Спочатку нас водили під конвоєм на поселення, де знаходився цех з одного боку бараку, а з другого боку мешкав сам начальник цеху з дружиною. Був він чи грузин, чи жид, важко було розрізнити, але факт, що був дуже жорстокою і злою людиною. Не раз вночі, накинувши шинель, ходив по об'єктах, де ми працювали та перевіряв, чи всі працюють. Коли пилорама трохи довше стояла (не виїжджала), він виходив зі своєї конури та кричав «почєму нє работаєтє?».

В цеху цей начальник давав рознарядку, кого на який об'єкт посилати. О восьмій вечора всі мали бути присутні на вечірній перевірці.

Така комедія тривала кілька днів, бо пізніше ми ходили, як нам треба було. Наглядачі часто приходили до нас з проханням дати їм кусок дошки чи цвяхів чи ще щось відрізати, вистругати, тобто по своїх побутових проблемах, які завжди мають люди. Внаслідок того, їхній запал тримати з нами дисципліну пом'якшав.

Мене та ще одного руського (побутовика) на прізвище Савватєєв, призначили на пилораму різати дошки. Днем все це було ніби нормально, але вночі я не міг зрозуміти, як могли спати на поселенні вільнонаймані люди при такому визгу пилорами, який було чути за кілометр до самого табору. А пилорама знаходилася майже в центрі поселення, 50 м. до хат.

Коли ми з Савватєєвим працювали в нічну зміну і нам попадалася суха деревина, ми її на циркулярці різали впоперек на чурбани, з яких робили в'язанки дров та відносили на поселення вимінювати на хліб або інші продукти. Другий із нас стояв біля циркулярки тримаючи кусок деревини, яка імітувала роботу пилорами. Це все ми робили дуже обережно, щоб, не дай Господи, не спійматися, тоді були б забезпечені 10 добами карцеру, а може і іншими карами.

Одного дня захворів наш бригадний черговий по бараку і мене тимчасово призначили на його місце. До функцій чергового належало отримувати хліб на бригаду, бути присутнім при видачі їжі, а також слідкувати за чистотою в бараці.

Одного разу вечором я отримав хліб в пайках на бригаду. Більша частина бригади вже повечеряла, а декілька чоловік ще не прийшли з роботи, і я їх чекав з хлібом в їдальні. Я незчувся як здрімнув, і коли мене розбудили бригадники, які повернулися з роботи, на підносі не залишилося ні крихти хліба. Я був в шоці. Мені довелося кілька днів віддавати свій хліб, а решта мене зрозуміли і не захотіли мого хліба. Зрештою, в бригаді були столярі, які ремонтували або робили «мєбєль» вільнонайманим і не були голодні.

Я змайстрував собі поличку для хліба над своїми нарами та вирішив там тримати хліб для тих, хто запізнювався.

Наш барак знаходився в куті табору, майже під вишкою вартового. Одного вечора я почув постріл вартового на вишці і коли вибіг, він показав мені, що горить барак. Полум'я було невелике, і я відром води та снігом легко його загасив. Коли я після того приліг відпочити, запримітив що з полички щез весь хліб.

Хліб для бригади я отримував в хліборізці, яка знаходилася біля входу в їдальню. Над віконцем хліборізки висіли списки бригад, кому і скільки хліба виписано, а черговим треба видати. Якщо напроти прізвища стояв напис «архів номер три», це означало, що людина відійшла на той (може кращий) світ. Таких записів було кожний день по два, а то і по три. Крім неділь, рідко бували дні без такого запису.

Одного дня читаю: Малєта — архів номер три, а ще через декілька тижнів: Стеценко — архів номер три. Малєта — це був той українець, східняк, з якого я був помічником бурильника. Стеценко — це той, який прийшов на моє місце. Добурилися, вічна їм пам'ять.

Пригадалися мені часті суперечки з Малєтою, який переконував мене, що треба добре працювати, щоб одержувати велику пайку хліба (бурильники одержували 1,1 кг. — макс. пайок), і лише так можна врятуватися та вийти на волю. Я йому заперечував та доводив, що при такій важкій роботі такий мізер нічого не вартує. Той хліб та додатковий черпак баланди і каші не покриває тих затрат енергії, яку ми витрачаємо при тій роботі. Але мої переконання були марними. В них вже була закореніла «колгоспна думка», за що, можна сказати, заплатили своїм життям. І тут дуже справедливі слова епіграфу (від О. Солженіцина), який я навів попередньо.

Якось я вимучив свій період чергування та повернувся на попереднє місце роботи.

Надійшла колимська осінь, а якщо по правді, то її і немає. Трохи попадає дощ, пізніше дощ зі снігом, далі поїхало, повезло — зима. Ми вже отримали зимовий одяг, лише не треба думати, що видали кожухи, светри та інше. Видали фуфайки, ватні штани та валянки, оце був і весь зимовий одяг. За білизну навіть не пам'ятаю, мабуть не видавали.

По табору розійшлися чутки, що готуються великі етапи, лише не знати кого, коли і куди. А тут має бути якийсь спецтабір. Незабаром ті чутки стали підтверджуватися. Кожного вечора, після приходу бригад з Роботи, стали викликати по 30–40 в'язнів на етап, яких вивозили. Не минула та доля і мене.

Одного дня підійшла черга і до мене. Після роботи викликали мене «с вєщамі» на прохідну та наказали здати весь зимовий одяг, який я недавно отримав.

Не дивлячись на наші рішучі протести, з нас майже силою здерли той зимовий одяг, а видали старе порване барахло, а на ноги гумові галоші. Мабуть в нас навіть найгірший сільський жебрак був краще одягнутий.

При такому морозі, який того вечора був нижче -45 °C, їхати в таку далеку дорогу на відкритій машині роздягненим було рівнозначне загибелі. Але ми, при Господній допомозі, вижили.

Перевіривши по формулярах, завантажили нас на відкриту машину. За нашими спинами біля кабіни сіло двоє конвоїрів в кожухах та поверх накинутих тулупах.

Їхали досить довго, і майже на самому перевалі зламалася машина, не витримав кардан. На морозі навіть залізо не витримало. Бувалі в'язні впізнали, що це є Кулінський перевал. Шофер старався щось полагодити, але не дав ради. Ми вже домерзали, та, мабуть, і конвоїри підмерзли, тому вони дозволили побігати навколо машини, погрітися. Спочатку ми бігали навколо машини малими колами, а потім чим раз більшими. Вдалині внизу побачили світло і з відчаю, всі, неначе по команді, кинулися бігти до того світла. Конвой кілька разів вистрілив по нас, але тим нікого не налякав.

Добігли до якоїсь великої шопи, розбили двері, відібрали в сторожа дубельтівку, який націлився нею по нас стріляти. Наклали повну пічку дров та розляглися навколо пічки грітися. Це все робилося мовчки, без галасу, організовано і швидко.

Через якийсь час прибіг захеканий конвой та став нас перераховувати. Всі до одного були на місці. Конвоїри заспокоїлися, сіли подалі від нас обтирати піт та відпочивати.

Ми вже трохи відігрілися, коли сторож підняв рейвах, що горить дах шопи, та і не дивно, бо ми наклали стільки дров в пічку, що і труба була червоною. Але на той крик ніхто із нас не зреагував. Всі були настільки втомлені, голодні, що перестали на будь-що звертати увагу.

Довелося сторожеві разом з конвоїрами гасити шопу. В шопі (це був гараж) стояла вантажівка.

Десь після полудня приїхала та сама відремонтована вантажівка, ми посідали та поїхали далі. Вже доходила доба, як ми нічого не їли.