Від Мальти до Магадану

Дивізія

Тут я повинен внести своє доповнення.

1. В Мальті з нами ніяких навчань по поводженню із зенітною артилерією не проводилося. Зеніток тут не було, і ми їх в очі і не бачили.

2. Мене в числі 60 стрільців скеровано на підстаршинський вишкіл радіозв'язку до Нюрнбергу.

За долю наших побратимів, одновишкільників з табору в Мальті, я не можу нічого написати, бо ми були першими, яких вислали на вишкіл.

До Відня їдемо тією ж зворотньою дорогою, а далі прямуємо на північ до станції Саган. Від станції Саган маршем приходимо до того «славного» для нашої дивізії вишкільного табору Нойгамер.

Сумний це був табір та навколишня природа. «Ляскі та п'яскі» (як кажуть поляки). Поселили нас в конюшнях, мабуть тому, що ми скоро мали звідти від'їхати. Воно так і сталося, бо вже вся дивізія виїхала, лише деякі частини ще тут були.

За їжу навіть не хочу згадувати. Ми звикли в Мальті до трохи кращих харчів і тому стали співчувати нашим побратимам та їхній витримці. При такій екзецирці та таких харчах дуже важко.

Суворі умови, такі як німецька дисципліна та муштра, які інколи набирали вигляду знущання та ідіотизму.

Поневолі пригадалися правдивість слів пісні, яку співали наші старші побратими:

На наше щастя, тих три дні, які ми пробули в Нойгамері, нас нікуди не ганяли, мабуть все командування було зайняте передислокацією рештків дивізії на Словаччину. Про свою подальшу мандрівку ми вже тут дізналися. Ті самі вагони причіпляють до великого ешелону, яким виїжджають рештки нашої дивізії. На той раз напрям змінюється на південь.

12 жовтня прибуваємо в Словаччину, в місто Жиліну, і нас розташовують в касарнях ім. Масарика. Касарні знаходилися в передмісті, були дуже великі і займали майже цілий квартал.

Ми були дуже приємно здивовані, що в Європі є ще держава, де можна купити білий хліб без карточок, де виноград продається вільно та багато інших продуктів і предметів.

При нашій місячній платні 200 марок, що в переводі на словацькі крони дорівнювало 2000 крон (буханець білого хліба коштував 20 крон), можна було собі підкупити дещо із їжі та засобів гігієни. Наприклад, ми вже повикидали німецьке мило з піску і купували справжнє та багато дечого іншого, потрібного для вояцького життя.

Дуже великою справою було те, що ми могли майже вільно спілкуватися з населенням. Слов'янські мови та їх спорідненість давала нам цю можливість.

Місцеве населення ставилося до нас привітно, особливо дівчата, що було важливим для вояків. Ми в свою чергу відповідали їм своєю чемністю та привітністю і чим могли, допомагали.

Словаки часто приймали нас за чехів, тому що ми мали на ковнірах левів. Емблемою чехів також були леви, лише з трьома хвостами, і це вводило їх в оману. Ми все це старалися їм пояснити, і взаємна довіра між нами ще більше скріплювалася.

Нас, прибулих 240 юнаків з вишколу з Мальти (через Нєполоміце), вводять в склад дивізіону зв'язку. Створено дві компанії телефоністів та дві компанії радистів.

Здаємо на склад свої мундири юнаків зенітників та одержуємо мундири дивізійників з жовтою окантовкою чорних погон, тобто зв'язок.

Крім мундирів, одержуємо повний вояцький еквіпунок: наплічники, патронташі. Це все чеського виробництва, правдиве шкіряне. Одержуємо також і зброю: карабіни фірми «Шкода», короткі, легкі, з полірованими прикладами, до них багнети. Німецькі карабіни та багнети порівняно з чеськими були «дубові», тобто на вигляд були менш якісні. Але цим нема чого втішатися, основне, що їх легше носити. В марші кожних сто грам ваги віддає кілограмом.

Нашим командиром стає унтерштурмфюрер Рачинський.

Унтерштурмфюрер Рачинський (на жаль забув ім'я) — старша приємна людина, він відносився до нас більш по-батьківськи, ніж зверхньо, мав поранену ліву руку, тому майже завжди тримав її зігнутою. За провину ніколи нікого не карав, лише, прочитавши «літанію» (як ми називали), відпускав з «миром». Ми його шанували і тому старалися не порушувати дисципліну.

Після мого повернення додому в розмові з однією панею я довідався, що він був старшиною в українській армії. За часів польської окупації мешкав на вулиці Міялчинського (пізніше Уральська, тепер Парфановичів), і тому вона його добре знала. Більше даних про нього я не знаю, як і не знаю про його подальшу долю.

Заступником чи помічником унтерштурмфюрера Рачинського був штандартенюнкер Поліщук. Говорили, що він родом з Волині. Був малорозмовний, рідко посміхався. Ставився до нас офіційно, в контакти з нами не вступав і тому годі про нього щось сказати.

Шпісом (це щось подібно до відділу кадрів) був штабшарфюрер на прізвище Сливка, галичанин. Низького росту, грубенький, любив при апелі пожартувати і часто, де потрібно і не потрібно, вставляв слово «отже кажу», що приводило нас до сміху, особливо тоді, коли рапортував німецькому офіцерові, вставляючи своє слово «отже кажу». Це також приводило до сміху німців. До нашої служби він не втручався, а займався кадровими та господарськими справами.

Після жорстокої німецької дисципліни на вишколі в Мальті ми полегшено зітхнули. Дисципліна була набагато м'якшою, чого про службу й годі сказати. Як пізніше з'ясувалося, служба була важчою та небезпечнішою.

Ми проходимо інтенсивний курс вивчення морзянки, вивчаємо і радіоапаратуру.

Радіоапаратура була німецького виробництва «Телєфункен», типу «Берта-1», «Берта-2», переносні польові радіостанції передавально-приймальні, вагою в 4 кг., було що носити, окрім акумуляторів та іншого причандалля, як унформери, акумулятори.

При виході на місцевість, під розписку, нам видавали діючі шифри, ключі, якими ми користувалися при передачі повідомлень. За втрату шифру група несла відповідальність перед військовим трибуналом, а це звісно був тільки розстріл. І тому ми їх дуже берегли.

Паралельно з навчанням радіосправи проводять з нами піхотні навчання. Стрільба по цілі, метання гандгранат, стрільба з фаустпатронів та іншої зброї. Те все робиться з виїздом у навколишні села поблизу міста Жиліни (тоді Зіліна).

Крім вишкільних занять, нас посилають для охорони (варти) важливих об'єктів, а також патрулювання по місту.

Після попереднього вишколу радіозв'язку нас посилали на практику в терени, тобто в села. Для того ми мали право тимчасово реквізувати будь-яку хату чи об'єкт для встановлення радіостанції. Перед тим наші командири завжди нам нагадували про коректне відношення до місцевого населення. Ті приписи ми виконували ще з більшою старанністю. Бачучи бідну хатину, ми не тільки робили свою справу по радіозв'язку, але допомагали, чим могли в господарстві. Нарубували дров чи відремонтовували паркан або стайню та інше. Мешканці села старалися нам віддячити, чим могли, тобто нагодувати гарячим обідом. Особливо було там весело, де знаходилася дівчина чи гарна вдовиця, там зав'язувався роман.

Були прохання зі сторони жінок залишитися та гарантії переховування на час війни, але за час нашого перебування не було ні одного випадку дезертирства з нашого батальйону. Хлопці не піддалися агітації (не у вірності німцям, а в солідарності до своїх побратимів).

Дуже часто нас вивозили на вантажних авто для облав та прочісування навколишніх сіл та лісних масивів від більшовицьких банд. Партизанами їх годі назвати, бо це буде зневага до нашої УПА.

Це була зграя грабіжників, бандитів та насильників. Прикриваючись назвою «партизани», вони в своїх діях допускалися злочинів під виглядом боротьби з фашизмом, нехтуючи всіма законами людяності до місцевого населення.

Ми заходили в хати, світлиці та перевіривши, що там нікого більше немає, виходили. Ми не робили так, як співають у пісні: «розбивають старі скрині, шукають бандьорів». Наявність будь-якої цивільної речі в стрільця могла викликати підозру в грабунку, і як наслідок польовий суд, який завжди мав трагічні наслідки. Ми навіть не приймали від словаків згортки з їжею, які іноді вони старалися нам подарувати.

Про дії більшовицької зграї ми довідувалися від самих словаків. Місцеве населення було раде здихатися бандитів, які називали себе «партизанами».

Мушу написати правду, що не все словацьке населення ставилося до нас добре. Деякі вели себе стримано, це було наслідком нашої німецької уніформи, леви на ковнірах не бралися до уваги. В меншості було і вороже ставлення до нас, це явно були комуністи. Нас підбадьорювала думка, що вони ще «пізнають, по чому лікоть маслянки», тобто ще їх пізнають, як ми ковпаківців.

Метою совєтських «партизан» було застрелити якогось німця, щоб пізніше викликати репресію німців на ціле село, яке тоді підлягало знищенню. Наші упівці старалися того не робити. Як робили, то вже між селами, чи ще десь, щоб невинний нарід не терпів.

Словаки старалися терпеливо чекати кінця війни, не вмішуючись в конфлікти. Свідомо знали, що між такими потугами їм нема чого робити.

Важка була наша служба. Іноді доводилося цілу ніч пролежати на снігу, а пізніше по тому снігу брести через ліси, то в гору, то в долину.

Іноді не спрацьовувала кухня і тоді доводилося їсти замерзлий хліб з консервою. Тоді навіть і сто грамів не допомагали, та їх і не було.

На латинське Різдво, 25 грудня, ми одержали святковий пайок, та крім того, ще півлітри горілки на двох. Вільні від служби, ми влаштували собі забаву, а пізніше сіли грати в карти та затрималися аж за північ. На столі ціла купа корон, весело, і не зчулися, як до кімнати зайшов унтерштурмфюрер Рачинський. Він тоді чергував. Побачивши що робиться, він нам прочитав мораль, забрав карти, та згріб ту купу грошей, заявивши, що вони підуть в компанійну касу для закупки продуктів на наше Різдво. Хлопці зуміли при його відході витягнути ті карти з його кишені та продовжили гру до ранку.

Перед нашим Різдвом Рачинський вивів нашу компанію за місто, ніби для муштри, а фактично, роздавши забрані з каси гроші, наказав купити необхідні продукти для святкування Різдва, що було старанно виконано хлопцями та гідно відсвятковане.

Траплялися і неприємні випадки. В комірці під сходами ми знайшли вбитого вояка. Він лежав на сміттю. Хто це був і за що його вбили, ми так і не дізналися. Одного разу сталася неприємна подія, коли наш весь дивізіон на світанку підняли по тривозі, але без зброї. Нас всіх маршем вивели за місто в якусь долину та розташували незамкнутим чотирикутником перед двома закопаними стовпами. Незабаром приїхали два авта, вантажне та легкове.

З вантажного вивели двох зв'язаних цивільних чоловіків, а з легкового висіло три німецьких офіцера. Офіцери польового суду прочитали присуд смерті за дезертирство. Команда із двадцяти вояків виконала свою роботу, та невдало. Одного із них, що підсвистував собі якусь мелодію, довелося черговому офіцерові добити із пістолета. Їх поклали в труни, а ми маршем відправились в свої казарми.

З книжки А. Боляновського «Дивізія «Галичина», стор. 274–275, я дізнався про їх прізвища, це дезертири Орлов та Прокоп'як.

Як я вже згадував, ми часто виїздили на вправи по радіозв'язку в задані нам села, а конкретне місце розташування ми самі вибирали. Зима примушувала нас працювати в хаті.

Скромність не дозволяла нам нагло вдиратися в хату, і тому ми в господарів просили дозволу на розташування радіостанції в їхній оселі. Радо чи не радо, але вони на це погоджувалися. Наша коректна поведінка спрацьовувала, та і їм було це на руку. Тоді вони були певні, що т. зв. «партизан» не суне до них носа. Та краще було пустити до хати українця, ніж німця.

За всі часи наших походів, навчань, наше командування не отримало жодної скарги від населення за нашу погану поведінку, бо її не було. Якщо хтось із нас дозволяв собі зайве, ми самі між собою давали собі раду чи на місці, чи в касарнях.

Місцеве населення іноді приходило під касарні запрошувати нас на якесь свято або на весілля. Так приблизно виглядали наші стосунки з населенням.

Ще хочу описати один епізод в Жиліні. Був лагідний, сонячний зимовий день. Мені припала черга стояти на варті біля головного входу в казарми. Сиренами була сповіщена повітряна тривога. Здалеку було чути гул моторів бомбардувальників. Всі з касарень повибігали. Ми з варти не мали права нікуди відійти. Я побачив ще одного офіцера, який спокійно наближався до виходу. Я став струнко. Той офіцер (о. др. Лаба), зупинившись переді мною, сказав:

— Сину, я тебе десь видів.

— Так, прошу отця. Ви мене вчили катехизму в гімназії.

— Ти боїшся, сину?

— Трошки так, прошу отця.

— Нехай тебе Господь тримає в своїй опіці.

І перехрестивши мене, отець В. Лаба[2] спокійно пішов до міста. Я вірю, що його благословення дало мені силу і наснагу витримати всі негаразди мого життя та допомогло повернутися живим додому.

Від себе хочу доповнити: о. др. В. Лаба був катехитом в другій Держ. Укр. гімназії (дир. Володимир Радзикевич). Вчив мене два роки катехизму.

Я був приємно здивований пам'яттю отця Лаби, знаючи, що мундир дуже змінює вигляд, а ще тим більше, що на голові був шолом, який майже до половини закривав обличчя.

Бомбардувальники (альянтські) ескадрами пролітали над містом і своїми димовими шлейфами заслонили сонце. Остання ескадра таки скинула бомби, але в наші казарми не попала.

Наближався кінець січня. Наші дві компанії радіозв'язківців викликали на апель. Прийшов шпіс Сливка та почав викликати стрільців поіменно. В тому числі викликали і мене. Решта батальйону пішла на екзецирку. До кожного із нас підходив німецький офіцер і проводив коротку бесіду. Це, можна сказати, була перевірка чи екзамен на знання німецької мови. Після цієї процедури нам негайно наказали здати зброю та набої, одержати маршовий пайок. Визначили 60 стрільців на підстаршинські курси, точніше вишкіл радистів.