Від Мальти до Магадану

Чергова окупація

Літо 1941 року не можна забути. Яким контрастом подій юно було насичене. Після 22-місячної жорстокої більшовицької окупації «могучая, нікєм нєпобєдімая» щезла, як привид, як лиха мара, залишаючи по собі кривавий слід та труп'ячий сморід гниючих тіл, невинно закатованих в'язнів львівських (і не тільки) тюрем: Бригідки, Льонцьке, Замарстинів, Судова. Та що перечисляти, коли навіть в маленьких містечках, таких як Щирець, було закатовано 28 людей, не вбито, а закатовано!

Хто не бачив того жаху, тому буде дуже важко повірити, що це могли робити люди. А ту криваву розправу таки робили «люди», якщо після того їх можна так назвати. Це були вампіри совєтські, із синіми верхами кашкет, тобто війська НКВС.

За часів більшовицької окупації люди ночами не спали, сиділи на клунках і підслуховували, чи часом перед їхнім домом не зупиниться «решето». Так тоді називали 1,5-тонні машини, якими людей вивозили на Сибір.

На збори давали не більше 20 хвилин. Навіть середньозаможні сім'ї або причетні за часів Польщі до національного чи навіть торгівельно-кооперативного руху, були заздалегідь приречені на репресію в тюрму, а в кращому випадку, бути вивезеними. Вагома причина бути репресованим — це мати гарне помешкання чи гарне майно, основне, щоб це подобалося чекістові.

Це все забиралося, і там поселялася «руская сємья з рєбьонкамі, бабушкамі» та ріднею, які одразу ж з'їжджалися з глибокої Росії, а точніше, втікали від «розкішного» життя, яке було в колгоспах чи ще де в іншій організації чи підприємстві. Лише тут вони могли побачити Європу і лише краєчком ока.

Справжнє лице більшовизму народ побачив лише тоді, як шляк трафив «братів».

Люди «кинулися» до тюрем відшукувати своїх рідних, близьких та знайомих. І тоді весь жах більшовизму став наявним фактом.

В такій масі понівечених тіл знайти когось і розпізнати було надзвичайно важко. Носи, вуха повідрізувані, животи порозпорювані, руки і ноги зв'язані колючим дротом. В одного священника був розпорений живіт, а в середину запхане немовля. Деякі тіла мали пробиті цвяхами руки, ноги, а в декого з очних ям стирчали цвяхи. Фактично те, що я побачив, не можливо описати.

По тюрмах ходили також і вермахтівські офіцери та старшини і фотографували ті страхіття. Це були в боях загартовані вояки, які не одне бачили, але, мабуть, таке побачили вперше, бо хапалися за голови та розводили руками. По їхньому відношенню до побаченого можна було чітко визначити їхню лють і ненависть до більшовизму.

В моїй пам'яті залишився назавжди такий епізод. Перед головним входом в політехнічний інститут була кругла клумба, посередині якої стояла статуя ката Сталіна. З приходом німців студенти негайно її розбили. Голова ката Сталіна покотилась аж на вулицю на тротуар. Тим тротуаром йшла проста селянська жінка, боса, несучи перекинуті зв'язані черевики, мабуть, шкодуючи їх збивати до міського каміння. І треба було бачити, як вона, знявши з плеча свої черевики, почала трощити ними голову ще недобитого ката, при тому виражаючись на весь голос галицькою лайкою, її обличчя палало люттю.

Я майже впевнений, що та жіночка прийшла до Львова (поїзди ще не їздили) й ходила по тюрмах, розшукуючи когось із рідних або близьких.

В той час в місті було багато селян, мабуть, всі вони поприходили з тою самою ціллю, що і та жіночка.

Нас троє друзів, однокласників зі школи № 34 (колишня ім. М. Шашкевича), пішли по тюрмах шукати нашого директора, сл. п. Василя Беня, якого заарештував НКВС на третій день початку війни, а також брата нашого товариша — А. Мороза, студента політехнічного інституту, який був заарештований в 1940 році.

Ми ходили по тюремних камерах. В деякі камери годі було зайти через трупний сморід гниючих тіл, які лежали один на одному. В інших камерах підлога по кістки була залита напівзастиглою кров'ю, — це була темно-коричнева маса, яка вже перетворилася на дриглі. Багато камер були замуровані, а деякі з них були порожні або напіврозбиті.

Для нашого людського розуму були незрозумілими дії більшовицької зграї. Кожна окупаційна влада розстрілює своїх ворогів, розстрілює або вішає, але катування — це є щось особливе.

Знаючи, що ворог наступає на п'яти та земля горить під ногами, НКВСівська зграя мордує невинних людей. Вони не ідуть захищати свою криваву «родіну» на фронт перед ворогом, а купаються в тюрмах в людській невинній крові. Вони добре знають, що на фронті небезпечно, можуть вбити, а тут сам катуєш беззахисного, який тобі нічого не заподіє.

Скільки часу б не минуло, тим катам не повинно бути прощення. Теперішнє та прийдешні покоління завжди повинні пам'ятати про ті невинні жертви України. Москва була, є і завжди буде катом України.

Як писав Хвильовий: «Геть від Москви». Це істинна правда вчора, сьогодні і завтра, і горе тим, хто про це забуде!

Почалися масові захоронення по селах та містечках всієї Галичини.

Спільні братські могили з березовими хрестами, які з другим приходом більшовицької орди вже через декілька днів були зруйновані та розрівняні дощентно.

Похорони, плач, патріотичні промови над невинно убієнними. Не сподівалися лише промовці та патріоти, що через кілька років їх зустріне майже така сама доля, як тих, над чиїми могилами вони тепер промовляли.

Майже в кожному селі, за Польщі, була корчма, якщо велике село, то і дві. Корчмарями були жиди. І знали селяни, що кожний корчмар був донощиком польської поліції. За часів більшовицької ж окупації корчми були позамикані, але корчмарі були добре усвідомлені, хто чим «дихає», і тими інформаторами користувалося НКВС. Велику долю вини у винищенні свідомих селян та патріотів можна «завдячити» несвідомому елементові (пиякам) та іншим покидькам, які під час другого більшовицького приходу пішли служити донощиками — стрибками.

Якщо я щось не так розумію, тоді постає питання: звідки будь- яка окупаційна влада може знати про ставлення окремих громадян до встановленого нею порядку чи режиму?

Львів змінив назву на Лемберг. Лозунги «вперйот к победе комунізма» змінились на «Дойчлянт зігт ан аллеєн фронтен» (Німечина перемагає на всіх фронтах), «Слава труду» на «Редер міссен ролен фюр ден зіг» (Колеса повинні крутитися для перемоги). Одним словом, змінилася мова, а суть залишилася та ж сама.

Німці створили залізничну поліцію — банщуц, в якій служили українці і поляки. Різниця тільки в тому, що українці несли службу в Польщі, а поляки в Галичині. Ті б'ють пасажирів там, ті тут. Німці тільки ретельно наглядають, чи по-справжньому б'ють, чи виконують свої завдання. В німецькій службі халтура не проходить. Вони того не люблять.

Створюють німці українську поліцію, а пізніше також і жидівську поліцію, яка діяла виключно на теренах гетто.

Про українську поліцію багато писали негативного матеріалу, особливо в совєтській пресі. Але нема чого дивуватися, та преса завжди була брехливою і навіть тепер такою залишилась. Наші хлопці із поліції були свідомі і знали, як служити, тому не одному врятували життя чи звільнили від примусового виїзду в Німеччину на роботу. В облавах вони не приймали участі, бо німці їм в тих справах не довіряли. Багато із них зі зброєю перейшли в УПА і поклали свої молоді голови за волю України.

В іншому випадку, про жидівську поліцію ніколи і ніде не згадується, якби її і не існувало. І тим не менше, жидівська поліція була більш жорстокою до своїх одновірців. Зрештою, жидівська ментальність є відома: жид, щоб врятувати себе, готовий продати всіх і вся. Ситуація, яка при даних обставинах склалася, дала можливість виявити сповна єврейську ментальність. Щоб підтвердити не тільки свою думку і не бути голослівним, наведу як приклад декілька епізодів, які повинні це підтвердити.

З початком заснування другої державної української гімназії, для неї віддали приміщення в задній частині дому, де колись знаходився театр ПРИКВО по вулиці Городоцькій. Ми не раз, йдучи в гімназію на навчання чи виходячи з лекцій, бачили, як трамвай тягнув дві трамвайні платформи, на яких сиділи жиди. На розгалуженні трамвайних колій Городоцька — Шевченка трамвай зупинявся, і з нього виходив моторовий (водій) та переводив вайху (стрілку) вручну. Тоді ще автоматів не було. Охороняли жидів два старі вермахтівці, які дрімали, та десь з шість жидівських поліцаїв. Їх всіх везли на розстріл, який проводився в кінці вулиці Шевченка (тоді ще називалася Янівська).

Свідомі того, що з ними будуть робити, вони спокійно та покірно їхали на свою загибель. В момент зупинки трамваю вони мали можливість встати та розбігтися серед людей. Мабуть, один чи два були б застрелені, але решта таки врятувалися б.

Ми не раз в гімназії обговорювали цю тему і ніяк не могли зрозуміти їхнього ставлення до своєї трагічної долі, питалися про це старших, але і вони не могли дати нам на те відповіді. Лише пояснювали нам, що такий в них характер.

Хочу написати ще про один епізод, про який розказав моєму батькові знайомий поляк.

Знайомий батька, кравець за фахом, переховував знайомого жида, також кравця. Цей єврей помагав йому при шитті, і так вони разом працювали, як тоді говорили, пхали біду вперед. Якось до них вечором постукала поліція, причиною їхнього приходу було погано заслонене вікно, тобто через нього проходило світло. Господар швидко заховав єврея в шафу та наказав тихо сидіти, а сам відчинив двері. Зайшло два німецьких поліцаї та наказали краще заслонити вікно, що господар і зробив. Один із поліцаїв зразу вийшов, а другий сів собі коло верстату та закурив. Чого мав поспішати, служба йде. Жид міг сидіти собі тихенько в шафі та чекати, поки господар його закличе, та ні. Жид із шафи питає: «Прошу пана, вони вже пішли?» Поліцай встав, засвистів, покликав другого поліцая, витягнули жида із шафи та забрали їх разом із господарем. Але це ще не все. По дорозі, коли їх вели, жид розповів поліцаям, що його знайомий також переховується, та дав їм адресу, тим більше, що поліцаї його ні про що не питали. Щастя, що дружині знайомого вдалося викупити чоловіка із концтабору, і він тому мав змогу розповісти про це батькові. Через своє добро чоловік попав в біду, але добре, що все так щасливо для нього закінчилося, могло бути гірше.

Траплялися також і інші випадки, коли переховували євреїв з метою наживи. Такий випадок трапився на вулиці Сьнядецкіх (теперішня Політехнічна).

Одного дня в будинку забилася каналізація. Викликали аварійну каналізаційну службу, і робітники, відкривши каналізаційний люк, витягли з нього труп молодої жидівки. Робітники зі шланга її помили, привезли труну та поклали. Поліція приїхала, подивилась та й поїхала, ніхто тим більше не займався. Чого вартувало тоді людське життя — нічого.

Мешканці того будинку та сусіднього здогадувалися, чия це робота. Знали одну сім'ю, як вони жили до того, так як стали жити розкішно. Але раз влада (?!) тим серйозно не зайнялася, то і решта мешканців боялися втручатися в ту справу, тим більше, що та сім'я бандитська.

В той час набрали розмаху і збройні сутички між українцями та поляками. Українці були на своїй землі та боролися проти окупації за свою незалежність. А на що надіялися поляки на чужій землі? Якщо німці не віддали українцям України, то тим більше не віддадуть її полякам. Але під впливом німецької провокаційної політики їм вдавалося проливати кров двох народів, та тримати їх в покорі.

На торцевій стіні, де тепер Стрийський ринок, був намальований екран і на ньому часто показували «вохеншау», тобто тижневик чи останні новини з фронту. Звичайно показували героїчну боротьбу німецьких вояків не тільки на Східному фронті, але і на інших фронтах. Це була «Вікторія», Німеччина перемагає на всіх фронтах. Вже точно не пригадую собі, чи то було в 1942 р. чи в 1943 р., коли в тижневику показали розкопки захоронень замордованих польських офіцерів та старшин НКВСівською зграєю. Докази були настільки переконливими, що годі було сумніватися в їх фальші. Тим більше, що народ переніс те все на своїй власній шкірі і впізнав бандитів по їхньому почерку. За радянської влади те все замовчувалося.

З кожним днем більшовицька орда наближалася до Галичини. Німецькі фронтові повідомлення пояснювали відступ німецьких збройних сил необхідністю вирівнювання фронтової лінії для підготовки контрнаступу. Народ в ті пояснення не вірив, і на ту тему з'явилося багато анекдотів: як скорочення штанів, щоб легше було втікати.

Як було важко за часів німецької окупації, все одно народ з тривогою і страхом очікував приходу більшовицької орди. Хто мав якусь можливість або був чимось заангажований, старався евакуюватися на Захід.

Ще деякі малесенькі надії на можливість припинення наступу більшовицької орди мали фанатичні промови Гітлера. Як опісля виявилося, вони не були вже такі небезпідставні.

Висадка німецьких військ в Норвегію викликала в народі розмови, типу «дурний німець висадився в Норвегію, чим розпорошив свої сили. Чого він там шукає, коли там нема ні хліба, ні нафти».

Але німець не шукав там ні хліба, ні нафти, він добре знав, що там того нема. Він шукав дейтерій — важку воду для виробництва атомної зброї, яка розроблялася в німецьких лабораторіях. А важка вода там була, черпай і вези. Для того, щоб її виготовити, потрібні були колосальні затрати електроенергії, яких і так в Німеччині бракувало.

І хто його знає, чи не справдились би погрози Адольфа, якби не страх Західних держав, розвідка яких виявила в ріках Німеччини радіоактивність, що стало підтвердженням припущень виробництва атомної зброї.

Ті всі результати мабуть стали стимулом для прискорення відкриття другого фронту. Події почали розвиватися швидким темпом, і час не терпів зволікань.

Але повернемося спиною до подій в Західних державах, вони і так нам нічим не допомагали, а лицем до наших Галицьких справ, бо Україна вже була в кривавих московських лапах і нічим було допомогти.

З початком травня на стінах Львова з'явилися чергові оголошення (бекантмахунг).

Тим розпорядженням німецька влада оголошує тотальну мобілізацію молоді, включаючи 1927 рік народження.

Вся молодь визначеного віку зобов'язана зголоситися в свої районні арбайсамти (уряди праці). За неявку молоді відповідальність несуть їхні батьки.

Той проклятий бекантмахунг годі знайти як в архівах Німеччини, так і України. Для Німеччини, зрозуміло, це не вигідно (та може і не бути), але чому Україна не може його опублікувати, тим самим визнати примусову мобілізацію молоді у віці 17 років, що за міжнародним правом є злочином.

Для молоді до вибору залишалось три шляхи:

1. Каторжна робота в Німеччині;

2. Дивізія «Галичина»;

3. УПА.

Найкращим виходом із цієї ситуації була боротьба в лавах УПА. Бездіяльність була рівносильною зраді своєму народові. Але УПА не в стані було прийняти стільки молоді. Та і небезпечним було без рекомендацій вливатися в лави. Вже дуже багато було провокаторів. Та й не кожен з міських хлопців був в стані переносити тяжкі умови боротьби з ворогом.

З обставин, які на той час для мене склалися, найкращим було зголошення в юнаки, з подальшою перспективою, набравшись досвіду та гарту, переходу до лав УПА.

Я вчинив згідно з народним прислів'ям: «краще з мудрим загубити, чим з дурним знайти». Хоча німців після такого провалу не вважав мудрими, а більшовиків швидше вважав за підлих, ніж за дурних. Але, на жаль, Україна ніколи собі ворогів не вибирала і ніколи на нікого не нападала, завжди було навпаки. До багатьох моїх товаришів доля була ласкавіша ніж до мене, що дуже мене тішить. Хорони їх Господи!