Від Мальти до Магадану

Родовище «Гвардієць»

В даному випадку не іронізую, якщо висловлюся, що назва добре підібрана, бо тут відбувала покарання гвардія злочинного світу, тобто радянського союзу.

Родовище з однойменною назвою табору «Гвардієць» було втричі більше, ніж в таборі на Бєлова, як по кількості в'язнів, так і по величині свавілля. Це був табір блатних, сук та іншої каналії. Як казали наглядачі, тут були помиї цілого совєтського союзу.

Прийнявши нас в табір по формулярах, провели в їдальню вечеряти. Після вечері нас знову по формулярах викликали за зону і, сформувавши колону в сто в'язнів (приєднали ще одну бригаду), повели під конвоєм в глибину тайги до філіалу, тобто лагпункта номер три, який знаходився на віддалі 4 км від основного табору. Незабутнє враження. Навкруги повна тиша, сніг скрипить під ногами та відблискує срібним сяйвом від місячного світла. А місяць світить ясно, здається, що ми ідемо по якійсь іншій планеті, де крім нас більше нікого немає. Ідемо мовчки, нікому навіть не хочеться розмовляти.

Тут знову та сама процедура прийому по формулярах. Ой, як воно те все нам надоїло! Стій та мерзни на морозі, поки конвой всіх перешлябізує. Та дехто із блатарів має по кілька прізвищ та по кілька статей. Але на то нема ради.

Накінець закінчилося, і нас запустили в зону. Забігли в холодний барак та полягали на голі нари без ніяких матраців. Холод, зуб на зуб не попадає, ноги та спина ниють, але сон бере своє, і ми засинаємо.

На тому табірному пункті начальником табору був еНКВедист, але в основному табором правив староста Васільєв.

Васільєв був зсучений блатний (як він сам себе афішував), але насправді — колишній військовополонений, такий собі руській боярин, батюшка. Ходив в гарному кожусі, морда червона пашіла від алкоголю. Безжалісний, жорстокий, міг безнаказано побити або навіть вбити, а міг і помилувати за якийсь хабар. Одним словом, був паном нашого існування. Політичних ненавидів, хоча сам мав політичну статтю.

Через деякий час після мого від'їзду з того табору, я довідався, що його жорстоко закатували, як кажуть, собаці собача смерть. Хоча це несправедливо відносно собаки.

Цей табір був малий. Два житлових бараки, їдальня, вахта та обов'язково карцер, недобудований, без даху. Нас тут було не більше 250 в'язнів, тобто дві бригади та ще якась обслуга, або, як ми їх називали, придурки. На другий день нас підняли і після сніданку вивели на роботу в тому, в чому ми приїхали, в лахміттях, з галошами на ногах, не давши ні дня відпочинку з дороги.

На другий день все-таки видали старі латані валянки тим, хто був «взутий» в галоші.

Нас повели працювати на полігон і дали кожному завдання видовбати в мерзлоті по шурфу.

Полігон — це відкрита територія, де під не товстим шаром землі знаходилися золотоносні піски.

Шурф — це прямокутна яма, приблизних розмірів 1,2 х 0,8 метра та глибиною 1 м. Лопату мав кожний свою, але кайло (джаган) було одне на кілька чоловік, як і лом. По суті сказати, інструменту не вистарчало, і ми бігали один до одного позичати.

Спочатку ми розкладали маленьку ватру на тому місці, де мав бути шурф, щоб трохи відмерзла земля, а при тім і руки можна було зігріти Але з кожним сантиметром видовбаної землі ставало все важче. Закінчувалась деревина, хоча навколо її було повно, але конвой не дозволяв принести, а також вогонь в ямі не хотів горіти. По сантиметрах ми довбали мерзлу землю та пригорщами викидали із шурфу. Якщо хтось яро старався та швидше вигриз шурф, тому давали гризти наступний. Побачивши таку «технологію», всі сповільнили темп, що викликало в начальства злість.

Коли ми вже «повигризали» заплановану кількість шурфів, приїхала вантажівка та привезла амоніт. Нам роздали той амоніт з електродетонаторами, з розрахунку по 20 кг на шурф. Ми амоніт кидали на дно шурфа, підривник з'єднував електродетонатори, після чого ми засипали шурф землею. Коли було виконано всі підготовчі роботи, нас зняли з полігону та повели в зону. Це було для нас майже свято, бо ми мали півдня вихідного.

А звільнили нас з роботи тому, що проводилося загальне зняття вибухом верхнього шару землі, який вважався породою і мав бути пізніше знятий бульдозерами.

Але тих бульдозерів ми довго не бачили й не чули. Працював один нещасний скрепер, і мабуть, та земля знову замерзла. Така була радянська господарка, та кому дбати про дармову рабську працю.

Були дні, коли мороз тиснув нижче відмітки -50 °C, і тоді, за їхніми драконівськими законами, день мав бути актованим, тобто вільним від роботи. Ми дуже добре орієнтувалися по температурі, крім того, по ознаках природи, особливо повітря. При такій температурі, коли дмухнеш, то повітря аж гуде. Але незалежно від того, нас виводили на роботу і тоді серед в'язнів піднімався вияв невдоволення та ознаки непокори. В таких випадках з вахти виносили термометр і показували що є тільки -49 °C. Якщо це не допомагало, тоді наставлялися дула автоматів. Це були знущання з людей, бо якщо в зоні за парканом ніби було -49 °C, то на відкритому полігоні могло бути і -55 °C (приблизно, якщо не більше).

Як звичайно в природі буває, що після сильних морозів наступають великі снігопади. Так і тоді сталося. Наш табір, а з ним і ціле поселення внаслідок сильного снігопаду був відрізаний від всякого постачання продуктами. І тут знову таки по їхніх мерзенних інструкціях, без видачі ранкової пайки хліба не мали права виганяти на роботу. Але вони плювали на свої «інструкції» та взялися за інший спосіб, щоб познущатися над зеками. Кожному, хто виходив на роботу (попробуй не вийти), видавали жменьку борошна, вважаючи це за пайку хліба. Тоді ми на полігоні замішували борошно із снігом (води не було) та на лопатах на вогні пекли млинці.

Солі катастрофічно бракувало, і ми відчули цінність того мінералу та його смакові вартості, над якими в буденному житті не задумуємося і навіть може мало цінимо. Хто приховав якийсь випадково знайдений самородок золота, то обмінював його на сіль (по вазі один до одного).

Був в нашій бригаді Клімов, по національності руський. Поза спиною всі називали його гнидою. Блатні його не признавали, та і суки не хотіли з ним мати справу. Він ніколи нічого не робив, не брав ніякого інструменту. Ходив з перекривленою головою та запханими руками в рукави фуфайки і виймав їх лише тоді, коли їв або «стрельнув» в когось закурити. Вночі шарив по чужих кишенях, за що часто був битий. Він всім добре набридав, а ще більше бригадирам, які отримували на нього норму, яку за нього змушені інші відробляти, і тому старалися його позбутися. Одного разу Клімов зайшов з бригадиром в сильний конфлікт, і бригадир вирішив його таки позбутися. Бригадир вивів бригаду за зону на роботу, а за зоною відмовився від нього.

Запустити Клімова назад в зону наглядачі не дозволили. І це повторювалося кілька днів, поки Клімов таки врізав дуба від морозу.

Такі способи застосовували до відмовників, їх старалися вивести із зони, а там конвой не брав їх в бригаду на роботу. Назад в зону їх не запускали. Відмовники цілий день на морозі тупцювали під вахтою. І так їх доводили «до кондиції», тобто, хто витримав і здався, а кого понесли до моргу.

Застосовували ще і інші методи насильства, в залежності від «хитрості» табірного начальства. Серед відмовників більшість були побутовики і рідше політв'язні.

Фактично на полігоні не передбачалося ніяких робіт, крім бульдозерних, а їх все не було, і тому нашу бригаду загнали працювати в шахту родовища.

Шахта родовища відрізняється від рудникової своїми широкими, проте низькими штреками і не є такою глибокою та менш загазована. За те багата тріщинами, які висять над головою і завжди готові обірватися та прикінчити тебе, в кращому випадку, зробити інвалідом.

Система була тут така. Ти під'їжджав з тачкою до забою, де тобі насипали фунт і пхав її по поламаному трапу до бункеру, де зсипав його. Біля бункеру стояв обліковець, і коли ти назвав свій номер, він робив помітку. Коли була неповна тачка, обліковець міг її і не зарахувати, хоча він був такий самий в'язень, як і ти, лише побутовик. Тобто, свій свого примушував гнути спину. Щоб виконати норму треба було за зміну вивезти сто тачок фунту, тоді ти отримував 900 гр. хліба. За кожних 10 тачок вище норми додавали 50 гр. хліба. Але вигнати тих сто тачок при поламаних трапах та тачках було проблемою та, зважаючи ще на те, що віддаль до бункеру все збільшувалася.

Одного разу ми розпізнали, що наш обліковець є сліпуватий. Користуючись темнотою в шахті, ми кидали в тачку пару глибин грунту для гуркоту, а поверх накидали фуфайку, створюючи імітацію повноти тачки. Тоді ми норму всі виконували, але віддачі не було. З часом, все з'ясувалося, мабуть, тут не обійшлося без допомоги стукачів.

За це наша бригада була покарана. Ми цілий день працювали по 16 годин і отримували пайок 400 гр. хліба (штрафний).

Через кілька днів після того випадку мене зустріла біда. Коли я їхав завантажений до бункеру, обірвався закол та впав мені на руку, переломивши її. Я вже не зміг далі працювати, вийшов із шахти та сів на відвал, чекаючи зміни. По приході з роботи табірне начальство знало про цей випадок і кваліфікувало його, як відмову від роботи, хоча явно було видно перелом руки. Мене передали на розправу старості Васильєву, який з радістю посадив мене в карцер.

Як я вже попередньо згадував, карцер — це дерев'яний колодязь, де температура повітря мало чим відрізнялася від температури назовні. Раціон — 200 гр. хліба та склянка теплої води два рази в день. Все було розраховано так, щоб ти не здох з голоду і щоб тобі не хотілося жити. Просидів я в тому ізоляторі півтори доби і, хто його знає, скільки мені ще б довелося сидіти, якби не прийшов фельдшер з головного табору, який констатував факт перелому руки та виписав мені лікарняний.

Фельдшер прив'язав ганчір'ям мою руку до куска дранки, перед тим змазавши її йодом. Гіпсу та бинтів не було. Це було все лікування. Я був і тому радий, основне, що я був на якийсь час звільнений від роботи (зимою) і трохи відпочину.

З часом ганчірка ослабла і я міг рухати рукою, тим самим не даючи їй зростися. Мабуть нестача необхідних речовин в організмі, а також повний авітаміноз, були тими факторами, через які кість руки не зросталася.

В кінці кожного місяця була комісія, на якій я показув свою руку. Лікарі дивувалися, що рука так довго не зростається, але щоб загіпсувати її по людськи, чомусь того не робили. Для мене це було краще, хоча існувала небезпека гангрени.

Так я «прокантувався» два місяці. Надходила весна, і одного разу зранку, вставши з нар, я почув, що рука таки зрослася. Мабуть, скоро прийдеться йти на роботу. Так сталося при наступній комісії, яка признала мене придатним і виписала на роботу.

На філіал я вже не повернувся, мене залишили в основному таборі «Гвардієць», це було краще, що я не буду мати справу з тим сатрапом старостою Васільєвим.

Мене приписали до шахтарської бригади. Більша половина бригади були політичні, різних національностей. Не зразу ми могли між собою порозумітися, але спільні думки на політику радянського ладу були одні. Дуже треба було бути обережним в розмовах на політичні теми. Стукачі доносили навіть серед побутовиків, але переважно основна увага зосереджувалася на політичних. Якщо деякі висловлювання побутовиків на тему ладу пропускалися кумом «мимо вух», то політичним це не прощалося.

В цій бригаді я здружився з одним азербайджанцем на прізвище Айтуаров. Він злився, коли його кликали Айтуаров і говорив: «я нє рускій і меня звать Айтуар». Він був засуджений по 58 ст. п. 10 (агітація) за анекдот, який розказав у вузькому колі своїх товаришів. Хоча росіяни називали людей азійського походження «звєрямі», але я швидше сказав би навпаки. Він отримував посилки і по щирості ділився з близькими товаришами. Одного разу він почастував мене махоркою, яку отримав в посилці, але попередив сильно не затягуватися. Коли я зробив пару затяжок, на мене виступив холодний піт, ноги стали ватні, все перед очами завертілося і я кинув курити. Це був перший і останній раз, коли я попробував курити наркотик. З тих пір я став ворожо відноситися до наркотиків і дуже дивуюся, яка може бути в тому приємність.

Отримати посилку в таборі — це є великий клопіт. З одного боку є дуже приємно, що її тримали у руках твої рідні, і вона мала запах, аромат твоєї рідної батьківщини, такий дорогий на чужині. Якщо поглянути з другого боку, то та шантрапа коршунами налітала на тебе, вижебрувала, вимагала, крала з під рук все, що могла з тої нещасної посилки. Свідомий того, що твої рідні може останні гроші тратили на те, щоб чимось допомогти, а тут з неї користає та нечисть. І тобі так гірко стає на душі, що більше вже нічого не хочеться. Ти вже все роздав та забув про посилку, а в тебе все одно вижебрують, дай та дай.

В навігаційний період (кілька місяців) посилки йшли три місяці, а так, то і по півроку.

Доля зласкавилася до мене і скоротила моє перебування в тому таборі побутовиків. Одного дня вечором, коли я прийшов з роботи, в наш барак прийшов посильний та сказав, що мене негайно викликає кум до себе. Коли я прийшов до нього, він, перевіривши мої дані, сказав завтра не йти на роботу, а прийти до нього на прохідну.

Коли я повернувся в барак, мене почали розпитувати що сталося, але я не міг нічого сказати, бо сам нічого не знав. І тут почали робити різні висновки та здогадки, що це все значить. Найбільшою ймовірністю було те, що «мотають» новий термін, і я цілу ніч не спав та думав про різні причини, де я міг зробити якийсь «прокол».

Зранку, коли я прийшов на прохідну, «кум» мене вже чекав і, вивівши за зону провів до вантажівки. Шоферові (червонопогонникові) він віддав пакет, а мені перепустку до Усть-Омчага. Я сів в кабіну, і ми поїхали. Я хотів довідатися в шофера, що це значить, але він сам нічого не знав. Знав лише те, що має мене завезти в Усть-Омчаг (районний центр, містечко) та здати мене і пакет в пересильний табір.

Їхали ми нормально, ніхто нас не затримував, не перевіряв. Проїхали через той проклятий перевал, де я пригадав собі, скільки тут довелося мерзнути та пережити. Надвечір ми приїхали до Усть-Омчага до пересильного табору.

Ми зайшли з шофером на прохідну і, трохи почекавши на начальника охорони, віддали пакет та перепустку. Він, прочитавши листа, сказав мені зайти в зону. На моє запитання, куди я маю іти, він послав мене руським матом далеко, яким посилають непотрібних людей. Я опинився в чужому таборі без бригади, без житла, взагалі без притулку на самопасі. Треба було щось думати та якось влаштовуватися.