Від Мальти до Магадану

Пардубіце

Пардубіце — досить велике чеське місто, розташоване на Схід від Праги. Тут знаходився досить великий фільтраційний табір для репатрійованих осіб з Німеччини на батьківщину, тобто на «родіну».

На час мого приїзду тут вже знаходилося кілька тисяч осіб. Табір як табір, влаштований по всіх стандартах т. зв. спеціалістів по чорних справах тримати людей за колючими дротами.

При вході в табір кожного питали, чи він не є військовополонений. Колишніх військовополонених при позитивній відповіді відділяли від решти осіб в бік під варту та малими групами відводили.

Я з сумнівною підозрою віднісся до такої процедури відбору, але вагався, а може їм будуть надані якісь пільги. Мої сумніви розвіялися при зустрічі з ними в таборах ГУЛагу, їх всіх судили, і навіть «заочно» без терміну відбуття покарання, що не підлягає ніяким юридичним, моральним чи людським нормам.

Нас, цивільних, впустили в табір та сказали влаштовуватися, де хто може. Бараки були переповнені не тільки одинокими чоловіками, жінками, були тут також багато сімейних, які коцами робили стінки, ніби окремі кімнати чи перегородки.

В таборі панувала повна анархія. Пиятика, гра в карти (на гроші), ґвалтування, а особливо злодійство. Та зрештою, чого доброго можна чекати в такому таборі, де відсутня дисципліна та орган нагляду, маю на увазі щось на зразок міліції.

Після тижневого перебування в таборі, мене викликали на допит до «кума». Це був блеф, тільки для того, щоб записати анкетні дані особи. «Кум» дуже добре знав, що тут йому ніхто про себе правди не розкаже, а по приїзді на «родіну» зі всіма розбереться НКВС. Але це треба було обов'язково пройти, щоб отримати довідку для проїзду через кордон.

Таку довідку ми отримували, але з грифом в правому верхньому куті: «відом на житєльство нє служит», тобто проїхати в «рай» ти можеш, але чи зможеш в ньому жити, того не знати.

Через кілька днів таких як я, з довідками, тобто тих, які пройшли т. зв. фільтрацію, завантажили в товарний ешелон та відправили в Херсонську область, ніби на «родіну».

Всі-ура! Як тішилися, що їдуть на «родіну», і не один із них жалівся та каявся, що зробив таку дурницю. Але якщо поглянути з іншого боку, то набридає поневіряння на чужині, і туга за рідною землею, домівкою бере верх, і людина тратить почуття небезпеки, за що іноді попадає в капкан.

Для мене та дорога була надзвичайно важкою. Зароблені в чеха — господаря крони вже були не дійсні, та я їх майже всі витратив на їжу. Маючи пару чистої білизни, я майже за безцінь ще в Польщі обміняв на хліб. Залишалася для мене лише одна дармова холодна водиця.

Ввечері доїхали до Медики. Тоді це була перша прикордонна станція на території СРСР. Вибігли прикордонники та стали бігло перевіряти документи, в основному лише ті довідки. Приблизно о 10 годині ранку ешелон заїжджав на Львівський двірець.