Вірш і розмова

ПЕРЕДМОВА Ахілесова п'ята Ганса-Ґеорґа Ґадамера

Уперше вірші Фрідріха Гьольдерліна я прочитав завдяки Гансові-Ґеорґу Ґадамеру. Поет, я зустрівся з поетом, зустрівшись з філософом. Така зустріч, як кажуть сьогодні, знакова, і по-новому бачиться в ній роль філософа і філософії. Так в Альпах і Шварцвальді, гео-тектонічному пролозі до Альп, мандрівники беруть досвідченого провідника, який веде їх верховинними стежками. Подібно до того, як провідник виводить на верхівку, де людині відкривається перехопнуща подих навколишня краса, запаморочлива краса висоти, коли висота усуває межу між землею і небом, яку ми називаємо обрієм, так філософ-герменевт веде до тексту. Якщо мета гірської подорожі через якийсь час зусиль і перепочинків досягнена, то з наближенням до тексту все щойно починається. Помічна роль філософа — не другорядна роль: ведучи вгору інших, провідник сам щоразу наново торує свій шлях.

Філософ-герменевт — драгоман, і така його роль мені, перекладачеві, особливо близька. Герменевтика — тлумачення тексту, тексту не тільки і не насамперед літературного чи поготів мистецького, а світу як тексту. Герменевтика прагне осмислити наш текст, який ми пишемо про світ, про себе і про себе у світі. Релігія каже, що світ — це текст Бога, філософія не знає, чий це текст, вона насампочаток прагне його прочитати — може, прочитавши, ми зуміємо довідатися щось про почерк невідомого Автора. Філософ — графолог.

А яке місце поезії? Яка її чинність? Промислово-технічний гуркіт доби заглушує її голос. Поняття цивілізації ми підмінюємо поняттям технічної цивілізації і вже взагалі не ставимо питання, а що воно таке, цивілізація? Мільйони жертв штучного голодомору в Україні, європейські і не лише трагедії — це теж цивілізація? За браком дефініційного зухвальства я беру словник — поняття-носій, на якому тримається лексематичне дерево, навпрошки пов’язане з поняттям громади, громадськости, громадянськости: civicus, civilis (громадянський), civis (громадянин, громадянка), civitas (громадянство, громада, місто) і нарешті чудове своєю значеннєвістю слово civilitas: обхідливість, привітність, поштивість, ввічливість, відтак громадянство і вже аж потім, насамкінець, і до того ж рідко: урядування, політика. Латинське сivilitas звучить майже так, як звучать категорії християнської етики. Може, цивілізація — то громадянське суспільство, коли голос громадянськости звучніший, ніж гуркіт техніки, ніж різкий скрип від тертя маховиків системи?

У фільмі Федеріко Фелліні «Корабель пливе» машинерія з її несамохітнім гурчанням-гротеском — то спід його, феллінівської метафори життя-корабля. Митець зображає, творить образ. Митець надає субстанції форму, він ловець субстанцій, і справжнє мистецтво — те, яке несе послання, яке має що сказати.

Сучасна філософія здебільшого скептично дивиться на «спід», і це також — її вразливе місце: на лептопі філософ набирає доповідь, в якій критикує техноцентричність цивілізації, відтак літаком летить на міжнародну конференцію, на якій виголошує свою критичну доповідь, підсилену мікрофоном. Складається враження, начеб філософ критикує те, що сам охоче використовує, — нема ради, наше життя зіткане з амбівалентностей. Однак має слушність кожний, хто говорить про затехнізованість нашого уявлення про цивілізацію. Зрештою, я, поет, не ставлю техніку і поезію по різні боки, але й не ставлю їх разом по той бік добра і зла, принаймні не в розумінні їхньої непричетности до світу, який ми називаємо минущим, проте неминучим.

Техніку творимо ми і поезію творимо ми, ми щодня користуємося технікою і поезію ми теж іноді читаємо. Техніка, яка вивільняє час, його відбирає. Інформаційні потоки, які вона несе і репродукує, залишають дедалі менше часу на поезію, адже поезія — це медитація, що полягає не у саморозпорошенні, не в самоусуненні, а в мобілізації всіх сенсорів сприйняття, в активному спокої, якого ніщо не порушує і не загрожує — ні в час її творення, ні в час наближення до неї, тобто спроб її прочитання. Поезія — найсконцентрованіший вияв усього, що прагнемо ословити. Тож як її прочитати умлівіч?

За гуркотом техніки ми перестаємо чути голос поезії. Гуркотом техніка кидає виклик, і поезія, яка воліє, щоб її почули, яка хоче лунати, мусить його гідно прийняти. Що означає «гідно прийняти»? Це не тільки лунати так само гучно, як техніка, чи навіть гучніше, це передусім лунати так, щоб її голос не злився з голосом техніки і з жодним іншим, щоб її годі було сплутати, щоб він не розчинився у звуковій какофонії сучасної доби. Гуркіт техніки contra голос поезії — так було упродовж цілого двадцятого сторіччя, а почалося ще раніше маскулінною формою: говорять гармати, музи мовчать. Проте наприкінці двадцятого сторіччя і на початку нового тисячоліття акцент зміщується, і маємо іншу контрарність: інформаційні потоки і поезія. Вже за своєю природою вони розбіжні. Якщо контрарність техніки і поезії була контрарністю різних площин, які важко зіставити, контрарністю неспівмірних явностей, то нова контрарність має принаймні один суттєво спільний вимір — актуальність. Актуальність інформації вимірюється днями, годинами, та навіть хвилинами, відтак інформаційні потоки несуться зі швидкістю, що зростає в геометричній прогресії. Й уже видно втому людини від настирливих інформаційних потоків, які вона про— і репродукує, і які її втягують, мов ненатла вирва, роблять своїм спільником, якщо не бранцем. Інформаційні потоки — це те, що можна назвати політикою в широкому розумінні. Мало того, я б сказав, що ситуація інформаційного смоґу, який щораз згущується, починає прибирати обрисів нової, технократичної релігії. З’являється ніша, відтак з’являється її наповнення. Технократична релігія — дедалі успішніший конкурент традиційної (християнської) релігії і мистецтва. З цього погляду цікаве «Послання до митців» Івана Павла ІІ, оголошене в квітні тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Воно починається присвятою «до всіх, які гаряче прагнуть нових епіфаній краси, щоб подарувати їх у вигляді творів мистецтва світові». Послання мовить про особливе покликання мистецтва, потребу нового діалогу між мистецтвом і церквою. Форма послання — це і біблійна традиція послань, але водночас і жанрова ситуація того сучасного стану особливої розгублености, який ми не дуже вдало називаємо постмодерном. Чи не викликане таке послання тим, що і мистецтву, і релігії дедалі важче витримувати конкуренцію? Що вони дезорієнтовані? Чи це не дзвін на сполох в добу механізації людини — навіть не в розумінні зовнішньої технізації, а передусім в сенсі механізації людської сутности, в наближенні стану речей, який народить людину без властивостей?

Здавалося б, нові технічні засоби комунікації мають навіювати враження, нібито люди стають ближчими одне одному, нібито вони навзаєм беруть ближчу участь в житті, а також зміцнювати в людині відчуття спільноти. Аж ні, що щільніший світ, то самотнішою почувається людина. Самотнішою і розшарпанішою. Самотнішою, бо розшарпанішою. Та й хто вирішив, що людина раптом вітає, коли в її житті намагаються брати ближчу участь чужі їй люди? Людина втрачає цілість своєї сутности, до якої прагне, скільки існує. Сутнісна цілість людини — ідеал і, як кожний ідеал, — ілюзія. Навіть якщо ми втрачаємо тільки ілюзію, це не означає, що втрачати її легко.

Проблема виживання людини постала з новою гостротою. Те, що ми називаємо цивілізацією, створює подвійну загрозу. З одного боку, техніка відкриває колосальні можливості знищення життя, з іншого боку, інформаційні потоки релятивують уявлення про людську особистість. Техніка нищить як сама, так і за волею людини. Те, що може техніка, яка виходить з-під людського контролю, ми вочевидь побачили. Ми надто близько відчули, що дослівно означає дегуманізація техніки. Але чи це нас переконало? Чи зрозуміли ми Мартіна Гайдеґґера? — пізнаючи світ, чи даємо ми раду з плодами свого пізнання? чи встигаємо бодай щось осмислити? Словами філософії Ґадамера: чи багато серед нас герменевтів і що важить нам герменевтика? Глобалізаційні процеси витисли людину-герменевта на марґінес. Сьогоднішній герменевт у широкому розумінні людини, яка осмислює, яка віддається цій щонайвищій формі рефлективної діяльности, — марґінал, якого, можливо, поважають, шанують і вряди-годи цитують.

Поет також марґінал, і цим він близький до герменевта. Поет не збирає зали слухачів, як раніше. «Поезія?» — «На це немає часу». Поезія ословлює світ — і жодний правдивий поет не може сказати, як виникає вірш. З яких порухів? З яких констеляцій? Кожний правдивий герменевт скаже, що він не астролог, щоб прагнути прозирнути ці дивні констеляції, і цим відвадить шукачів магії сенсацій. Поет, — каже сучасний віршар, — не оракул. «Всякий, охочий ввійти у храм, нехай не очікує чуда».

У житті людини поезія поступилася місцем політиці. Сковородинське «світ мене ловив, та не впіймав» набуває нової запитальности.

Коли час збіжиться в одну точку, тоді після темпорального колапсу залишиться поезія. Бо актуальність поезії вимірюється по-іншому.

Кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого сторіччя багатий на з’яви: Гьольдерлін, Ґеорґе, Рільке, Тракль. З трьома останніми, здавалося б, усе ясно. Але як у цей ряд потрапив Гьольдерлін, життя якого належить в епоху, яку ми називаємо епохою Ґьоте, а самого Гьольдерліна досі пов’язуємо з романтизмом? Як опинився тут він, щоб на ньому виростало, скажімо, покоління Ґадамера? Як став він сучасником Ґеорґе, Рільке, Тракля? Як став він сучасником Ґадамера, читача? Він, який на початку дев’ятнадцятого століття вирушив у сміливу мандрівку духу, а повернувся на початку століття двадцятого? Він, який мовив про поета в скрутний час? Втім, здається, це останнє і є відповіддю на питання про причину його актуальности, про те, «щó ми знаходимо в цьому поетові зі швабської тіснини, щó в ньому приваблює таких заброд, як я, щó відкриває йому двері в німецький та європейський, у французький, англійський, американський, а поза ними також в італійський та іспанський мовний світи». Ми знаходимо в нього те, що нас хвилює, і саме це робить Гьольдерліна поетом нашого, двадцятого сторіччя.

Сучасники Гьольдерліна мали цілковиту слушність: Гьольдерлін не був їхнім сучасником. «Гіперіон», вірш на багатьох сторінках, схожий на прозу, чи то проза з еланом вірша; переклади Софокла з примітками перекладача і збірка віршів, яку видали Людвіґ Улянд і Ґустав Шваб. Відтоді — багато десятиріч мовчання, після яких цей ряд: Гьольдерлін, Ґеорґе, Рільке, Тракль. Послання, яке містили тексти Гьольдерліна, прочитуємо щойно тепер.

Не випадково його відкрили ґеорґеанці. Придивімося до Стефана Ґеорґе — ми побачимо, в якій скруті він, поет, перебував, як гостро її відчував і переживав. Самітник, якого оточували адепти. Поет, який, потрапивши в скруту, прагнув нав’язати розмову. Які плоди тієї розмови? Подібно до Рільке, який розвинув систему «дипломатії серця», покликану забезпечити якнайбільшу незалежність його буття, Ґеорґе вибудував складну гієрархію залежности, оперту на етику панування і служіння. Як по-різному шукали два славетні поети відповідь на поклик часу і як схоже звучать їхні відповіді: обидва прагли навчитися жити на відстані до Бога, яка враз стала дуже великою, незмірною, — на відстані до, а не від Бога.

Як міцно їх лучили спільні питання і схожі відповіді. Яка міцна їхня злука — поезія. Рільке, який відважився йти до останньої межі і там зупинився, і Гьольдерлін, який, дійшовши до останньої межі, перетнув її. Ґеорґе, який, утративши лінію останньої межі, вибудував храм, якого став першосвященником, і Тракль, який загубився в дорозі до тієї, останньої, межі, так, як колись зимової інсбруцької ночі загубився у блакитних снігах, хоч, може, то одна з багатьох легенд про нього. Ґотфрід Бенн, який поміняв скальпель на мелос, морг на собор. Целян, який не погодився з її, останньої межі, диктатом, і Гільде Домін, яка повернулася з-за неї — до Тебе, Слово. Й Ернст Майстер, учень Ґадамера.

Самостилізація Ґеорґе і стилістичний маньєризм Рільке, пісенна поліфонія зрілого Бенна і метафізична самодостатність пощербленої картини світу Ґеорґа Тракля, затінювання змісту в Пауля Целяна і медитативний пуантилізм мислення Ернста Майстера. Тиха пісня повернення Гільде Домін — пісня радости, яку співає кожний, хто на шляху до мови. Чому так тихо звучить їхня пісня? Звідки таке намагання сховати слово і смисл? Чому таке наполегливе прагнення до захищености? Звідки така потреба сучасної поезії бути міцною? Звідки потреба слів бути міцною злукою? Чому вони, поети, говорять тихіше? Чому ламаються рядки, слова, склади? Чому мовлення сучасних поетів нагадує дискретне повідомлення, яке ми кажемо так, щоб не почув сторонній? Бо поезія — твоє найвразливіше місце, читачу.

Тимофій Гаврилів