Війни Міллігана

(1)

Протягом останніх двох тижнів жовтня 1977 року в районі студентського містечка Державного університету Огайо трьох жінок за схожих обставин під погрозою пістолета примусили сісти у свої ж авто й виїхати за місто, де зґвалтували. Менш як за 40 годин після третього випадку детективи поліції вже зачитували 22-річному Вільяму Стенлі Міллігану його права. Арешт «університетського ґвалтівника» був неабияким успіхом для поліцейського відділку Колумбуса.

Один з обвинувачів, що вихвалявся перемогою в усіх справах про зґвалтування, казав: «Це дріб’язкова справа. У нас блискучі докази. Відбитки пальців, свідчення жертв, описи зовнішності — усе. У захисників жодних шансів». Однак Ґері Швейкарт та Джуді Стівенсон, молоді державні захисники, звернули увагу на дивну поведінку свого підзахисного. У перший день Швейкарт зустрівся з переляканим юнаком, який просив жінку-адвоката, бо він боїться чоловіків (тоді Ґері повернувся в офіс, зазирнув у кабінет Джуді й вигукнув: «Агов, угадай, хто хоче з тобою познайомитися?»). А от під час другої зустрічі Мілліган поводився, як досвідчений пройдисвіт.

Пізніше Джуді Стівенсон розповідала, що вона побачила в тій камері хлопця з дитячим обличчям, який намагався вбити себе, б’ючись головою об стіну. І він аж ніяк не був схожий на хулігана у трансі.

Державні захисники звернулися до судді Джея Флаверза із запитом про проведення психіатричного обстеження Міллігана. Вони запідозрили, що їхній клієнт страждає на шизофренію, у зв’язку із чим не може бути притягненим до відповідальності. Суддя Флаверз направив запит у Південно-Західний державний центр психічного здоров’я в Колумбусі, штат Огайо. Там обстеження доручили психологу Дороті Тернер, яка швидко зрозуміла, що має справу із синдромом множинної особистості (СМО). Вона познайомилася та поговорила з девідом (восьми-з-чимось-річним хлопчиком), який виходив «назовні», щоб прийняти страждання та битися головою об стіну. Він і розповів їй секрет про те, що перший «Біллі» (тобто особистість-ядро) спить усередині, бо артур (англієць) і рейджен (югослав) бояться, що він може накласти на себе руки, коли прокинеться.

Тернер читала про СМО, але на практиці з ним не стикалася, тому й зателефонувала своїй колезі доктору Стеллі Керолін (угорського походження) і попросила допомогти з діагнозом. Щоб жодним чином не вплинути на її висновки, Тернер лише повідомила, що арештований хлопець поскаржився на «провали в пам’яті» протягом усього життя. На основі цього факту й записів про випадки гарячки в дитинстві у його медичній картці Тернер спершу вирішила, що «провали» насправді були нападами епілепсії. Керолін також ще до зустрічі з підсудним припустила, що в нього можуть бути пошкодження мозку та епілепсія, але дивна усмішка на обличчі Тернер її спантеличила.

У оглядовій кімнаті у в’язниці Тернер познайомила колегу з денні, томмі, алленом і рейдженом. З кожним новим знайомством щелепа Керолін падала дедалі нижче й так і не повернулася на місце до кінця сеансу. Вона була приголомшена — особливо коли вийшов рейджен зі своїм виразним слов’янським акцентом та після кількох фраз сказав, що в усій в’язниці лише вона говорить як треба, без акценту. Пізніше Стелла Керолін дізналася, що рейджена варто боятися, але він все одно подобався їй більше за інших. З того самого дня вона жодного разу не сумнівалася, що у Міллігана справді синдром множинної особистості.

Згодом Керолін пояснила, що вже працювала з кількома пацієнтами зі СМО: «Якщо ви один раз відчуєте, як це — бути у присутності такої людини, — ви потім ні з чим це не сплутаєте. Це дуже сильне враження. Можна помітити переключення особистостей пацієнта — побачити цю зміну. Зрозуміти власну реакцію. Це двоїсте відчуття — одночасно емпатія і співчуття — але дуже сильне. У мене воно виникло відразу, щойно я побачила Біллі Міллігана».

Коли колега підтвердила думку щодо множинної особистості, Тернер відразу зателефонувала Джуді Стівенсон, заявивши: «Я не маю права з тобою про це говорити, але якщо ти ще не читала книжку „Сивіла“ — купи і прочитай».

Кілька днів по тому черговий у в’язниці зателефонував Ґері Швейкарту додому: «Ви ніколи не повірите, що тут коїться з вашим клієнтом, — повідомив хлопець. — Він кулаком розбив унітаз у камері й уламком порізав собі зап’ястя».

Щоб запобігти майбутнім спробам накласти на себе руки, шериф наказав одягти на Міллігана гамівну сорочку. За якийсь час у камеру прийшов лікар, щоб перевірити стан Міллігана. Йому довелося покликати офіцера для підтвердження побаченого: той виліз з гамівної сорочки і спав, умостивши на неї голову, як на подушку.

Психолог Тернер запросила Джуді Стівенсон познайомитися з деякими особистостями Міллігана. артур зі своєю бездоганною британською вимовою розповів їй, як посередництвом уяви допомагав молодшим збагнути суть втраченого часу. Він пояснив, що під час перебування в реальному світі особистість стоїть «на сцені» — а значить, у цей момент саме вона контролює свідомість. Усі інші в цей час можуть стежити за нею або спати десь поруч чи в тіні.

Стівенсон познайомилася з майстром-утікачем томмі, трирічною крістін (вона була першим альтер-его); з денні — підлітком, якого катував і ґвалтував вітчим Чалмер; а також із алленом, балакучим шахраєм.

Протягом кількох наступних днів Стівенсон дізналася, що в безпечних умовах артур контролює, хто може виходити на сцену. Але в небезпечних місцях — як наприклад зараз у в’язниці, — домінує рейджен, а тому тут він вирішує, кому виходити в реальний світ. Це рейджен, сильний, як десятеро чоловіків, хранитель ненависті й захисник усієї внутрішньої родини, розбив унітаз.

Джуді запросила Ґері Швейкарта познайомитися з особистостями Міллігана. Спершу він поставився до цього скептично, але особиста зустріч його переконала. Він був вражений і вирішив, що єдине, що можна зробити, — це просити суддю про повну психіатричну оцінку Міллігана на момент скоєння злочину та визначення його здатності відповідати перед судом.

(2)

Захищаючи Біллі, Швейкарт і Стівенсон наштовхнулися на дві перешкоди: відділ УДЗ Огайо[1] та Державна клініка Ліми для душевнохворих злочинців.

Оскільки зі свого покарання за пограбування Мілліган відбув лише два роки з п’ятнадцяти та вийшов за УДЗ, Джон Шумейкер, голова відповідального за звільнення відділу, вимагав негайно повернути його у в’язницю через порушення умов звільнення. Ґері Швейкарт знав, як важко буде захищати психічно нестабільного підсудного у такій складній справі дистанційно, тому переконав суддю Флаверза не дозволяти повторно заарештовувати Міллігана, аж поки він перебуває під юрисдикцією Франклінського суду (у Колумбусі) і за нього відповідає Департамент психічного здоров’я Огайо.

Також було непросто перевести Біллі в місцеву клініку в Колумбусі. У штаті Огайо таких підсудних зазвичай відправляли у Державну клініку Ліми, де робили досудову психіатричну експертизу та, якщо це можливо, проводили відповідне лікування, щоб підсудний був у змозі відповідати перед судом. На жаль, майже всі юристи й лікарі знали, що гірше за Ліму лікарні в Огайо немає.

Швейкарт і Стівенсон переконали суддю в тому, що Біллі там не виживе і що очевидна унікальність його випадку потребує втручання спеціалістів та особливого лікування. Суддя Флаверз задовольнив їхнє прохання й перевів Міллігана у приватну лікарню Ґардінґа в Колумбусі. Відомий консервативний психіатр доктор Джордж Ґардінґ неупереджено ставився до випадків множинної особистості. Він погодився прийняти Міллігана у свою клініку та представити висновки в суді.

Протягом наступних шести місяців доктор Ґардінґ вів активну роботу, консультуючись зі знавцями СМО з усієї країни — особливо з доктором Корнелією Вілбур (це вона лікувала широковідому зі ЗМІ Сивілу). З її допомогою Ґардінґу вдалося віднайти десятьох особистостей Біллі, враховуючи самого Біллі-ядро, про які згодом дізналося суспільство. Він також познайомив усіх особистостей між собою, що сприяло розвитку стану «спільної свідомості».

12 вересня 1978 року після семи місяців роботи з Мілліганом доктор Ґардінґ подав судді Флаверзу звіт на дев’ять сторінок, у якому описав медичну, соціальну й психіатричну історію Міллігана:

Від інших психіатрів та з відповідної літератури Ґардінґ дізнався, що майже всі випадки СМО походять від знущань у ранньому дитинстві — особливо сексуальних. Проаналізувавши психодинаміку стану Міллігана, Ґардінґ дійшов висновку, що самогубство біологічного батька позбавило Біллі батьківської уваги й дало поштовх розвитку сильного ірраціонального почуття провини, яке у свою чергу призвело до тривожності, внутрішнього конфлікту й розвитку нездорових фантазій. У такому стані «вітчим Чалмер Мілліган, користуючись потребою хлопчика у близькості та ніжності, використав його задля компенсації власних невдач садистсько-сексуальним шляхом…»

Коли вітчим бив матір Міллігана, хлопчик асоціював себе з нею, що примушувало його переживати «її жах і біль». [Це також призвело] «до появи певного страху їхнього розриву, через що він замикався в нестабільному світі власних фантазій з усією їхньою непередбачуваністю. У комплексі з побоями та сексуальними знущаннями це призвело до багаторазової дисоціації…»

Висновок доктора Ґардінґа був однозначним: «Моя думка така: пацієнт матиме змогу відповідати перед судом, коли всі його особистості зіллються в одне ціле… Пацієнт має психічну хворобу, через яку він не відповідав за свою злочинну поведінку… у другій половині жовтня 1977 року».

Бернард Явіч, прокурор округу Франклін, прийняв психіатричну експертизу Ґардінґа, тому суддя Флаверз проголосив, що в нього лишився єдиний варіант — виправдати підсудного. Таким чином, Вільям Стенлі Мілліган увійшов у юридичні статті як перша людина з множинною особистістю, яку визнали «невинною через психічну хворобу» у кримінальному злочині. Флаверз також рекомендував комісії з виконання покарань не відправляти Міллігана у Ліму, а натомість помістити його в клініку, де він міг би отримати лікування цього маловивченого і неоднозначного захворювання. Ознайомившись зі звітами й доказами, комісія погодилася із суддею й відправила Міллігана у Афінський центр психічного здоров’я на лікування під керівництвом доктора Кола, спеціаліста зі СМО.

(3)

У діагнозі Ґардінґ нарахував десять окремих особистостей — усі вони були цілісними особами різного віку, статі, з різним рівнем розумового розвитку й іншими рисами. Серед них був також Біллі, особистість-ядро. Доктор Кол невдовзі відкрив існування інших особистостей.

Виявилося, що ще тринадцять особистостей не мали права займати сцену та не виходили в реальний світ, бо артур визнав їх небажаними. Використовуючи свій досвід роботи з іншими пацієнтами зі СМО, доктору Колу вдалося злити (або сплавити) 23 особистості в одне — у нову особистість, яка раніше не існувала. Цей «новонароджений» сплав знав абсолютно все про думки та дії всіх особистостей від моменту їхньої появи. Його назвали Учителем.

Афінський центр психічного здоров’я був відкритим лікувальним закладом, а не судовою лікарнею-в’язницею, однак Мілліган все одно мав деякі обмеження. Зокрема, він не мав права виходити з корпусу без дозволу доктора Кола. Програма лікування Біллі включала розвиток впевненості в собі та довіри між лікарем і пацієнтом, тому доктор Кол постійно збільшував ступінь його свободи. Спочатку йому дозволили виходити з приміщення лікарні у супроводі наглядача, потім — самостійно, під підпис у відповідному журналі, як і всім іншим пацієнтам. Скоро Мілліган міг насолоджуватися прогулянками територією лікарні.

Кілька місяців по тому Мілліган отримав дозвіл виходити в місто у супроводі двох наглядачів, щоб купити обладнання для малювання, внести отримані за картини гроші на банківський рахунок і зустрітися з новим адвокатом. Потім йому дозволили залишати територію клініки під наглядом лише однієї людини. Зрештою доктор Кол почав активну рольову терапію, що мала підготувати його до самостійних пересувань. Щоб уникнути непорозумінь щодо цього наступного кроку, доктор Кол повідомив про це директора клініки, місцевий поліцейський відділок та комісію з умовнодострокового звільнення.

Голова УДЗ Джон Шумейкер, на відміну від звичайної практики роботи з іншими достроково звільненими психічнохворими злочинцями, стежив за подальшим станом Міллігана та роботою його лікарів. Оскільки через рішення судді Флаверза йому не вдалося повторно ув’язнити Міллігана за порушення умов УДЗ, Шумейкер став чекати, поки його «вилікують» та випустять з-під опіки суду — тоді він зможе спробувати повернути його за ґрати ще на тринадцять років.

Мілліган почав виходити у місто. Якийсь час його подорожі проходили спокійно. Учитель пишався здатністю лишатися «злитим», і його важко було відрізнити від численних студентів Огайського університету. Такі успіхи в лікуванні переконали Джуді й Ґері, що Біллі здатен вести звичайне життя.

На жаль, на відміну від інших пацієнтів зі СМО, яких лікують в умовах приватності та під вигаданими іменами, Біллі Мілліган від моменту свого затримання став публічною особою. Його ім’я постійно звучало по телебаченню та в газетах. Після встановлення діагнозу він разом зі своїм лікарем став цікавий усьому світові. У центральному Огайо цей інтерес мав ворожий характер. Політики стали критикувати доктора Кола та адвокатів Міллігана. Ані лікар, ані пацієнт тоді ще не знали, яка буря на них насувається.

30 березня 1979 року в газеті «Колумбус Диспетч» вийшла перша стаття про Біллі та його терапевта.

Після цієї статті вийшли ще кілька з критикою лікування Міллігана. Одна з них мала заголовок «СИСТЕМА ПРАВОСУДДЯ МАЄ ЗАХИЩАТИ СУСПІЛЬСТВО».

Члени законодавчих зборів штату, Клер «Базз» Болл-молодший від Афін та Майк Стінціано від Колумбуса, розкритикували доктора Кола й лікарню, після чого ініціювали слухання щодо перегляду законів, згідно з якими Міллігана взагалі туди направили. Також вони вимагали змінити сам закон, який дозволяв формулювання «невинний у зв’язку з психічною хворобою».

Стінціано звинуватив (безпідставно) доктора Кола в тому, що він дозволив Міллігану «вільно мандрувати», бо таємно пише про свого пацієнта книжку, а значить, погана слава Міллігана йому на користь. Обидва політики вимагали провести розслідування в клініці. Їхні атаки підігрівалися майже щоденними статтями в газетах, тож директору клініки довелося обмежити свободу Міллігана територією закладу — поки не вщухне скандал.

Через несправедливість критики лікаря й жорстокість журналістів Учитель розпався. Мілліган втрачав контроль.

На суд відчайдушно давили з вимогою перевести Міллігана у Державну клініку Ліми для душевнохворих злочинців.

7 липня 1979 року на першій шпальті газети «Колумбус Диспетч» з’явилася стаття із заголовком червоними літерами «ҐВАЛТІВНИК МІЛЛІГАН МОЖЕ ВИЙТИ НА СВОБОДУ ВЖЕ ЗА КІЛЬКА МІСЯЦІВ». У статті йшлося про можливість того, що через три-чотири місяці, за умови влучного трактування федерального закону Вищим судом США, Мілліган може опинитися на волі. Журналіст поспілкувався зі Стінціано і написав: «Він [Стінціано] попереджає: життя Міллігана може опинитися в небезпеці, якщо хтось із жителів Колумбуса побачить, як він вільно прогулюється містом…»

За десять місяців безупинних атак політиків і ЗМІ суддя Афінського округу Роджер Джонс видав розпорядження про переведення Міллігана у клініку Ліми. Пізніше рішенням Апеляційного суду четвертого округу Огайо воно було визнане неправомірним через очевидне порушення прав Міллігана. Так 4 жовтня 1979 року Міллігана перевели за 180 миль[2] у клініку Ліми. Місце, яке називали пекельною лікарнею.

Саме тут і починається наша історія.